Олег ЧОРНОГУЗ

 

Відкритий лист до Віталія КЛИЧКА

 

„Займіться ділом, а не язиком!"

(Напис на плакаті перед Верховною Радою)

 

Накарлякав: "До такого

Життя ми не звичні.

Ми - євреї особливі,

Російськоязичні.

Вимагаєм від кнесета

Створить нам умови,

Запровадить в Ізраїлі

Дві державні мови!"

Гукав Льова під кнесетом,

Роззявивши рота,

А на нього всі дивились,

Як на ідіота.

Мало йому не побили

На лобі плаката.

Тепер в Льови у дурдомі -

Окрема палата.

Щоб знав, дурень, що Ізраїль -

Розумна держава.

Нав'язувать чужу мову

Там не мають права.

     (Із вірша Павла Глазового)

 

Ми з Вами, пане Віталію, давно знайомі. Ви мене могли й не запам'ятати, якщо тільки не збереглася у Вас випадково моя візитка кількарічної давності. Свого часу ми з Вами летіли до Нью-Йорка, перед цим закріпивши наше знайомство в кімнаті для віп-персон у Бориспільському аеропорту. Того дня я Вас познайомив із американськими інвесторами в Україні – родиною Алекса Воскоба й пані Хелен. На фотокартці онука Олександра з родини Воскоб Ви залишили свій автограф. Містер Алекс і пані Хелен тоді, пригадується, Вас запросили до себе в гості, у містечко Бока Ратон (Майями, Флорида).

 

 

Чому тепер я про все це згадав? Бо тоді, під час нашої невимушеної бесіди, йшлося про те, що американські інвестори (та й англійські) відвідували у своїх країнах на початку нашої Незалежності курси української мови, щоб засвоїти хоча б ази її. Адже вони збиралися інвестувати нововідроджену державу. В ній збиралися працювати. Та згодом виявилося, що українська мова в Україні бізнесменам-інвесторам не потрібна. В Україні, як вони дізналися, цією мовою не розмовляють. Тут державні службовці й бізнесмени (зокрема й українські) розмовляють виключно російською . Тобто, на їхній погляд, в Україні розмовляли мовою вчорашнього колонізатора. Так, як і в багатьох державах на початку їхньої незалежності. Зокрема, в Індії, Марокко, Алжирі, в країнах Африки. Не залишилося лише двомовності в тих колоніях, які не відстояли свою державність і їхнє корінне населення загнане в резервації, або взагалі фізично знищене.

Так от того дня, перед відльотом, ми розмовляли саме про це з нашими американськими інвесторами. Вони розповіли, що в кількох державах українські курси для майбутніх інвесторів закрилися. Так трапилося в Лондонському „Бізнес- центрі". Там дуже швидко українських викладачів замінили російськими. Я тоді, по приїзду, написав фейлетон. Ви його можете знайти в Інтернеті. Називається він „Про те, як містер Джон загруз в українському сленгу". Це, здається, йшов 2003 рік. Ось кілька абзаців із того фейлетону:

„Майбутній український інвестор з Великобританії Джон Джонсон, перед тим як приїхати до нас, закінчив шестимісячні курси для вивчення української мови в лондонському "Бізнес-центрі". Там він добре засвоїв кілька українських слів і навіть фраз. Найкраще запам'яталися йому такі повсякденні слова, як "добридень", "будь ласка", "ласкаво просимо", "дякую", "добраніч". Запали в Джонсонову пам'ять і фразеологічні синоніми, такі, як "на все добре", "до зустрічі" чи й просто "зустрінемося"....

Філологічно озброєний до зубів, як здавалося Джону Джонсону, він прибув до столиці України – Києва. Оселився у столичному "Прем'єр-готелі" і перше, що зробив, – це вийшов до обслуги ресторану "Імперіал".

Саме тут він збирався засвоїти свої практичні уроки з української.

Хвилин зо п'ять нібито вивчаючи інтер'єр закладу, він насправді прислухався до мови ресторанної обслуги, і, на свій подив, упіймав себе на тому, що нічогісінько з почутого не розуміє, говір метрдотеля й офіціанток досить віддалено нагадував ту мову, яку він вивчав у лондонському "Бізнес-центрі". Те ж саме підтвердили і його європейські колеги з Парижа, Стокгольма, Цюріха та Рима, до яких він підсів. Усі дійшли однаковісінького висновку, що це не що інше, як український діалект або типовий для багатьох європейських держав столичний сленг.

Після двох днів адаптації й відпочинку на дніпровських мальовничих схилах із їхніми річковими ресторанами Джон Джонсон, відповідно до протоколу, був запрошений на аудієнцію до першого віце-прем'єра й міністра фінансів. Рівно через хвилин п'ять він відчув нагальну потребу в перекладачеві, бо високий державний чиновник теж, як і ресторанна обслуга "Імперіалу", розмовляв тим же сленгом чи діалектом української. Принаймні з того, що говорив пан віце-прем'єр, Джон Джонсон нічого не второпав. Перекладач виявився неабияким мастаком і перекладав той сленг такою вишуканою англійською мовою, що Джону Джонсону здалося, що перед ним сидить сам Чарльз Діккенс чи лорд Байрон. Але яким було його здивування, коли Джон Джонсон і тут відчув, що він зовсім не розуміє української. Жодного слова. Навіть прощаючись, він все-таки вимовив "дякую" і у відповідь чекав знайоме йому з "Бізнес-центру" – "будь ласка", але почув сленгове – "пужалуста".

Того ж дня, по обіді, Джона Джонсона прийняв і сам президент держави. Отут, подумав Джон Джонсон, я покажу главі європейської країни, що ми, бізнесмени, не падали малими головами на підлогу і не всіх нас виховували довготелесі гувернантки. Президент увійшов до свого кабінету усміхнений і гостинний. Уже з самого початку Джонсону видалося, що він теж нічого не зрозумів із того, що сказав глава держави:

- Ну, здрастє! – і потис Джону Джонсону руку".

З того часу в нашій країні нічого в мовному плані не змінилося, якщо не брати до уваги епохи українського президента Віктора Ющенка. Тільки тоді в моральному плані українець почував себе в своїй державі українцем. Тепер для українця в духовному плані у своїй рідній країні стало нестерпно важко. Просто нестерпно. Так українця, як в Україні, ніде не принижують у світі, ніде не висміюють його мови, культури, не перекручують історії, не займаються інсинуаціями, не породжують нових і нових історичних міфологем. Майже повністю досі зневажається недостріляна чи недосаджена тоталітарним режимом українська інтелігенція. Чи не на всі сто відсотків захоплений, образно кажучи, телеграф, радіо, друкована преса, книговидання, а особливо телебачення, де господарюють зі своїми політичними телешоу заїжджі гастролери і працюють, як спецагенти імперії, розділяючи народ на Схід і Захід. Учорашня колоніальна адміністрація нині прийшла до влади. Саме вона за сприяння чи за підказкою екс-імперії прийняла колонізаторський мовний закон на 21–му році нашої відновленої Незалежності. Прислужниками імперії є зрадники свого народу, сучасні пушкарі і носи в образі уманського агронома-філолога і філолога–юриста. Вони провели цей закон через Верховну раду. У цій країні, в цьому „русском мірє" навіть померти не можливо без московського попа. І помолитись не дають. І це до Емських, Валуєвських і ще біля двох сот царсько-імператорських, генсеківських указів, вказівок, розпоряджень, установ за 400 русифікаційних років. І Ви, український народний депутат, тепер кажете: так склалося. Ви хоч історію України прочитайте, яку без сердечних крапель українцеві читати не можна. А завтра що, пане Віталію? Двомовність і нації нема...

Так далі жити не можна, як не можна все життя бути вагітним. Потрібно колись розродитись і дитя має, нарешті, світ українським побачити - живим або мертвим. Ми не відгородимося від своїх великих сусідів. Така вже наша доля - все життя бути поруч, але для цього не обов'язково знову жити в одному домі. Ми хочемо жити окремо і ми не втручаємося в сусіднє життя, у їхні справи і цього навіть не вимагаємо від них, а делікатно просимо: не втручайтесь і в наші справи. Ми вже не належимо вам! Ми вже не ваша колонія. Ми - самостійна держава. І ми таки народ різний: і за історією, і за ментальністю, і за своїм національним духом. От і всі наші вимоги. Ми ж не посилаємо в Російську Федерацію своїх затуліних, говрухіних, корнілових і не кричимо: ратифікуйте „Європейську хартію монетарних мов", хоч вам її прийняти сам Бог велів і совість. Але це ваше право. Таке ж право залиште і нам. Ми не претендуємо і не кажемо, що там, у Російській Федерації, наші „ісконниє" землі: Таганрог, Білгород, Стародуб, частина Воронезької чи Курської областей, де наші люди (по селах)  досі розмовляють українською мовою, і їх так само, як в Україні, обзивають московіти хохлами.

Російські пенсіонери, офіцери, так звані "сєвєрніки", кадебісти, „визволителі від „бандформірованій", котрі після звільнення корінного населення від рідної землі і відсилки в телятниках до Сибіру, залишилися на наших теренах доживати віку, залишилися при пільгах, які виплачує український народ за знищення кращих синів і дочок, яких вони безжально винищували тільки за те, що народ хотів жити на своїй, а не на чужій землі. От тепер „визволителі" складають чи не найвагоміше ядро „російськомовного" населення та плюс їхні нащадки, котрі так і не усвідомили під впливом своїх дідусів–визволителів, що вони народилися (якщо глянути в корінь) на чужій території, а не на своїй, звільненій уже від них, і пора хоч молодому поколінню російськомовних зрозуміти, що вони живуть не у своїй країні, а в чужій. А якщо вона їм стала рідною, то поважати її й викинути на смітник старий псалтир дідуся і жити в нашому домі за нашим статутом, цивілізовано, а не вороже. До цього „ядра" можна й доплюсувати й „перельотних птіц" із північних країв, що перелетіли в теплі: з Нової Землі, Норильська і Шпіцбергена ще за совєтської влади до Криму. І, незважаючи на таке переселення і таку активну міграцію, в Україні національний склад залишився фактично стабільним: 78% українці, 17 – росіяни, 5- інші. А враження таке, що нас, українців, 5%, а інших 78%. Невже поміж нас стільки манкуртів і перевертнів та табачників?! Це просто жах! Як розстріли і геноцид змінив наш козацький дух і генофонд! Те ж саме можна сказати про Верховну Раду 7-го скликання: 43- відсотки євреїв, 34 - росіяни, 22 відсотки українців, 1 відсоток - інші. І в цій країні ще говорять фельдмани про антисемітизм! Чи є совість у таких осіб?!

Для чого я пишу всі ці підготовчі абзаци, цитуючи, зокрема, і власний фейлетон? Справа в тому, що днями з того ж Інтернету я дізнався, що Ви як український законодавець, народний депутат України заявили, що не треба нікого примушувати розмовляти українською мовою. Це правильно. Але Ви при цьому, не уточнили, де саме розмовляти?! Скажімо, на кухні у будь якій родині і будь–якої національності – справді примушувати не треба. Так робиться в усьому світі. І ви це не гірше мене знаєте. Взяти хоча б ті ж самі Сполучені Штати Америки, де Ви часто буваєте. Те ж саме й в інших цивілізованих світах. Але в жодному тому ж цивілізованому світі нема, де б розмовляли в парламенті, як під час будівництва Вавилонської вежі, різними мовами. Саме через таку мовну політику Вавилонський Навуходоносор не збудував Вавилонської вежі. Почався хаос у державі. Точнісінько, як у нас  сьогодні після закону КаКа. Але це ще тільки початок. Далі піде гірше. Повірте мені й моєму життєвому досвіду. Наслідки ми вже маємо. Вони контрастно віддзеркалені у Верховній Раді, в бізнесі, які через закон КаКа втрачають свої дивіденди.

А проблему можна було вирішити зовсім просто. Просто треба сьогодні усім громадянам України полюбити цю державу, в якій вони вирішили жити. А живучи, виконувати її закони, поважати Конституцію. І все. Незадоволені можуть так само безперешкодно виїхати в країну чи своїх батьків, чи в країну, яка їм більше подобається, аніж Україна. Не треба нікого примушувати, як кажете Ви. Треба тільки вголос сказати, що ні один громадянин, починаючи з дитячого садочка й школи, не зможе в майбутньому стати державним чиновником, міністром, депутатом, президентом країни, якщо не знатиме державної мови. Іншої мови в унітарній державі не буде. Україна не готує кадрів для Російської, скажімо, Федерації. І все. Батьки після такої елементарної й простої твердості самі вирішать куди, в яку школу їм посилати своїх дітей, без міністра Табачника, щоб вони не стали в майбутньому мовним посміховиськом. Це ж так просто. Чи не правда?

Ви бували у багатьох країнах світу й добре знаєте, що в тій же Німеччині чи в Англії, чи у Франції ви ніде в державній установі чи бізнесовому офісі не почуєте, що там розмовляють мовою сусідньої держави чи колишнього колонізатора. Україна так само постколоніальна держава. Ви це мали б знати, як і те, що в учорашній колонії залишається на довгу згадку в голові вчорашнього уярмленого народу не тільки страх(боязнь, сором'язливість), а й двомовність. Уярмлений народ, ще довго розмовлятиме мовою вчорашнього поневолювача. У нормальних державах і в тих, де вчорашній колонізатор, за тисячі кілометрів від своєї колонії (скажімо, Алжир, Марокко, Малайзія чи навіть Брунейро-де-Салам) при активній і фінансовій підтримці державної національної політики (інколи це називається національна ідея, національне відродження) корінний народ і залишки постколоніальної адміністрації досить швидко приходить до тями й починають виконувати закони країни, в якій живуть. Корінний народ нарешті усвідомлює свою ідентичність, а якщо знайомиться ще й зі своєї історією (як за Ющенка), то в нього пробуджується й національна гордість і щезає синдром Вєркі Сердючки – тобто мовний продукт екс-колоніальної держави. Людина стає сама собою, усвідомлюючи те, хто вона і хто її далекі предки.

Щойно піднімаючись на державні ноги, ми прийняли Європейську Хартію, яку не обов'язково було приймати. Усталені держави, вчорашні імперії - Франція, Російська Федерація, Англія, Туреччина одразу усвідомили, яку загрозу несе ця мовна Хартія їхнім державам. Який на них чекає хаос. Зокрема, в РФ,  де стільки автономних республік, національних округів і народностей. Ми ж прийняли цей закон в унітарній державі, де 78 відсотків корінного населення - українці, 17 відсотків росіян. Це переважно ті, які прибули в Україну (якщо починати з часів Гетьманщини чи Козаччини), ще після Конотопської чи після Полтавської битв. А також ті, що залишилися після ІІ світової війни і депортації малих (за кількістю) народів, які населяли нашу державу. Тепер уже в третьому поколінні ці, післядепортовані люди, живучи на чужих землях, вважають її „ісконно своєй".

Ви в тому ж інтерв'ю кажете журналісту "Так історично склалося". Цей ідеологічний штамп нав'язаний в Україні шовіністами, або вузькочолими політологами. „Так історично склалося" і додаєте зовсім недоречні слова: "Ми не можемо вимагати від нього говорити іншою мовою, він усе своє життя говорив російською". Яке святотатство, м'яко кажучи?!

Ви також усе життя говорили російською, але Ви вивчили українську, чи , скажімо, удосконалюєте українську, щоб згодом не стати посміховиськом у випадку, наприклад, обрання Вас президентом України. Я допускаю, що Ви можете стати президентом України. Я особисто проголосував би за Вас. Але я тепер не про припущення і не про Вашу майбутню політичну кар'єру. Ваша фраза „він усе життя говорив російською" скидається на виправдання панування колоністів в Україні, спецагентури і постколоніальної адміністрації, яка хапається уже не за соломинку, а за ціле дерево, котре пустило в цій землі коріння.

А тепер уявімо собі аналогічну картинку з Верховної Ради (як це ми часто бачимо) у парламенті Алжиру чи Марокко, котрі так само скинули з себе колоніальні пута. Ви собі уявляєте, що хтось у ранзі члена парламенту заявив, що тут ніхто нас не зможе примусити розмовляти арабською, бо він усе життя розмовляв французькою. Або в Німеччині – німецькою, бо член буденстагу чи бундесрату все життя розмовляв турецькою. Або в Ізраїлі, де чимало російськомовного населення, в кнесеті колісніченки або чаленки вимагали розмовляти російською. Чи потрібна тут відповідь?

Ще Ви додаєте, що Ви проти того, що Україна для українців. На яких перехрестях Ви таке прочитали? З якого запліснявілого архіву Вам це хтось поклав на язик? Я, наприклад, пам'ятаю інші слова, сказані Вашим колегою, парламентарем, видатним українським поетом Іваном Драчем ще на сесії 1-го скликання, що ми хочемо, щоб в Україні росіянину жилося краще, ніж у Росії, а єврею краще, ніж в Ізраїлі. Я до цього додам , що мені в тисячу разів миліший, скажімо, росіянин Соболєв чи Терьохін (також народні депутати України), аніж українець Колісниченко. І якщо б мені прийшлося йти у бій, то я пішов би з цими етнічними росіянами - Соболєвим чи Терьохіним, а не українськими перевертнями Колісниченком, Петром Симоненком чи Толочком. Бо такі в першому ж бою, за лінією фронту, тебе зрадять і продадуть заради порятунку своєї шкури. Такі ніколи не помруть за свою Вітчизну. У них просто її нема: ані в душі, ані в серці, а тепер, виявилось, і в голові.

Отож, ніколи і нікого, пане Віталію, не треба примушувати. Потрібно тільки єдине нагадати, що Україна (повторююсь) унітарна держава. До того ж молода держава, і тут єдина українська мова. В українців нема в світі другої України, як це є за плечима росіян, євреїв чи поляків. Але в жодній країні цих представників не твориться такої мовної вакханалії, як в Україні. Не можна, пане Віталію, двадцять з лишнім років бути вагітним (знову повторююсь) національною ідеєю і нічого путнього так і не народити.

І поки на нашу землю не прийде український Гарібальді чи Бісмарк (не за національністю, а за істинним патріотизмом і любов'ю до України, як швед Маннергейм до Фінляндії) і не об'єднає нас: і українців, і росіян, то українсько-російська ідеологічна війна триватиме до безкінечності. Адже ті й ті, українці й росіяни, підігріті третьою силою з обох сторін, вважають себе в Україні упослідженими. До честі багатьох росіян, зокрема молодих, які більшість своїх років прожили вже в незалежній Україні, розмовляють чудовою українською, займаючи державні посади, чого часто не скажеш про „рідних" перевертнів із прізвищами колісниченків, чаленків, іщенків, скачків і їм подібних бузинів. І я так само тих росіян поважаю у тисячукрат більше, аніж „рідних" манкуртів. Цей постколоніальний перегній - не що інше як генофондний постколоніальний напівфабрикат. Це - шлункоїди без пам'яті, роду, совісті, елементарних людських чеснот, що характерне для повноцінної людини. Їхня психологія, якщо хочете, це - космополітична клініка. Такий напівфабрикат є в кожній молодій державі, яка здобула незалежність. Він відімре і, як всякий перегній, дуже швидко розчиниться у землі. Але для цього потрібен час. Підросте нове покоління й усвідомить, хто вони і чиї вони діти.

Сьогодні, як і вчора, і як завтра, у цьому постійному протистоянні українців і росіян в Україні ніколи не буде кінця і краю. Ті й ті вдаватимуться до крайнощів, сіятимуть у суспільстві ненависть один до одного, висуватимуть крайні націоналістичні і відповідно шовіністичні погляди, чи навпаки. А підігріті русифікаторами, спецагентурою, домашніми завербованими провокаторами чи манкуртами, які відробляють свої ідеологічні гроші на так званих українських каналах, усі ми, громадяни України, весь час відчуватимемо, що ми живемо на пороховій бочці, до якої ось-ось піднесуть треті сірника і виграють той нам не потрібний бій. Ми весь час наче напередодні громадянської війни.

Огидні інсинуації, політичних чи національний бруд з обох боків, як з боку московських шовіністів, так і з боку прислужників толочків, табачників, зокрема, лівих партій - брудні, ненависні, расові. Комуністичну партію в Україні задля національного спокою і національної злагоди в державі слід узагалі заборонити. Прикриваючись демагогічними гаслами, освідчуючись у любові до вчорашнього безпаспортного люду(селян), „гвинтиків" (робітників), винищивши докорінно національну інтелігенцію, ця шкіряно-маузерна мафія укоротила мільйонам душ безневинного народу життя протягом неповних 70-ти років. „5-та колона" в Україні, повністю знищила й замінила генофонд української нації, породила безпам'ятство, страх, пристосуванство, убила національну гідність і честь, що призвело до появи манкуртів, недоносків, яких ми нині бачимо в особі колісніченків і йому подібних прихвоснів. Називати комуністів „ворогами українського народу" – цього мало. Це  - кати українського народу. Жоден завойовник, починаючи з татаро-монгольської орди, не знищив стільки українців за такий короткий час панування, як ця більшовицька каста безбожників. Можна й треба сповідувати соціалістичну ідею - ідею соцрівності, а не потворного капіталізму, який тепер іде бульдозером по нашій землі. От саме соціалістам потрібно боротися за права й добробут трудящих. За рівність. Але тільки не комуністам. А втім, це моя особиста думка і Ви з нею можете не погоджуватися.

Національної злагоди, пане Віталію, можна досягти тільки в одному випадку - дотримання законів (але не таких провокативних законів, як мовний закон КаКа) і активної підтримки самої держави - жити звільненому народу повноцінним життям у царині національній, культурній, релігійній. Звичайно, при підвищенні економічних і соціальних потреб населення. Президент, уряд держави мають бути розважливими, політично виваженими і весь час піклуватися про культуру (найперше),  добробут і національне відродження у постколоніальній державі. Адже в цьому плані ми маємо досвід – це Помаранчева революція, де на майдані поруч стояли усміхнені і українець, і росіянин, і єврей, і поляк , і грузин, і білорус... Може, варто повернутися до такої золотої, без лапок, дружби? Адже росіянам в Україні нічого не заборонено. Один із моїх приятелів каже:

- Дай, Боже, нам таке мати, як мають росіяни в Україні.

І це думка не тільки мого приятеля! Росіяни і євреї в морально-духовному, культурному плані забезпечені в Україні значно краще, аніж українці.

Переконливе свідчення цьому - наш новий уряд, як і новий парламент. Ви гляньте на його національний склад. Скільки там представників корінної нації? Приблизно стільки ж, як русинів (українців) у часи Австро-Угорської імперії. Але ми ж живемо не в імперії. Ані в Австрійській, ані в Російській.

А ми ж тим часом тільки відстрілюємося штампованими й нав'язаними нашими ворогами фразами: "Так, історично склалося". Ні не так, пане Віталію. Хтось хоче, щоб так історично складалося, але ми, український народ, маємо взяти владу в свої руки. І візьмемо, якщо вже так історично знову складається, бо далі в колоніальному стані український народ у своїй державі жити не може. А в резервації нас не так легко буде загнати, хоча судячи з усього, до цього йдеться. Бо ж навіть силовики в нібито нашій державі - не наші люди.

Десь поміж цих моїх рядків я згадав Гарібальді. Чому я його згадав, пишучи цей лист Вам, пане Віталію. Тому, що Джузеппе Гарібальді все своє свідоме життя присвятив об'єднанню розрізненої Італії. Це було кредо його буття на цій грішній і такій неоднозначній землі, чи цьому несправедливому світі. Усі його дії, усі його помисли, усі його вчинки, від яких він не відступав ані на крок і ніколи не зраджував своєї синівської позиції й любові до Італії, зводилися до одного: об'єднання роздрібленої Італії. Ось найголовніша мета кожного майбутнього президента й України.

На закінчення ще раз хочу нагадати Вам, пане Віталію, що ми живемо не у Федеративній державі. Про таку мріє у своїх проектах-утопіях тільки кум Путіна разом, звісно, з Путіним - Віктор Медведчук. Але в Російській Федерації, де понад сто корінних народів, мова державна одна. Одна-єдина і, аби в Держдумі якийсь Лисенко чи Петренко виліз на трибуну й заговорив мовою Шевченка, боюся, після цього з нього залишилося б те, що Ви залишали на рингу після Ваших понад сорока нокдаунів від свого суперника. Якщо не гірше.

З повагою до Вас,

                      Олег Чорногуз