або

ДВІ  МЕНТАЛЬНОСТІ  ДВОХ  „БРАТІВ"

Олег ЧОРНОГУЗ

„Я тільки не знаю, чому це називається Майдан Незалежності. Розваг, кав'ярень, бутиків, барахолок – чого завгодно, крім Незалежності. Слова українського не почуєш, так ніби це філіал сусідньої держави... А тепер танцюємо під чужу дудку. То „славянскую хороводною", то „хохла с придурью" (вислів Л.Кучми в Росії - ОЧ.) Можна собі уявити, щоб російський президент приїхав і сказав „Мы, кацапы, с придурью"? Кремль би захитався, Юрій Долгорукий упав би з коня.... Це ж не народ - це жертва історичних мутацій."

                                              Ліна Костенко, „Записки українського самашедшого"

Поки не буде української церкви, доти не буде єдиної нації, а будуть „вівці та барани", як у народній пісні співається.

                                               АВТОР

Ні, ми, українці, таки вічно наївний і довірливий народ. Мрійливо-романтичний. Навіть їдучи безкоштовно на Колиму, все таки чогось сподіваємося на краще чи світліше майбутнє. З нашою ментальністю, характером ми ніколи держави не збудуємо. Ми постійно самі себе переконуємо, що в корінного московіта є все-таки межа, яку він колись таки переступить. Я дозволю собі заявити досить категорично, знаючи історію усієї нашої братерської, звісно в лапках, дружби - у московського шовініста нема ніякої межі, як у Всесвіту. І її там не було, і вона там ніколи навіть не ночувала. Ніхто мені у цьому світі не доведе, що я не правий. Це люди без стида і сорому. Шовініст нагло тобі дивитиметься в очі, запевнятиме тебе й весь цивілізований світ, що росіяни з українцями „братья навеки" і тут же тебе душитиме, душитиме, душитиме, скільки в нього вистачить сил. Ні один завойовник, ні один ворог у світі , не кажучи уже про „братів", не здатен на поблажливість, людське милосердя. Дикість російського шовініста в чужій для нього державі, де він зайда, а поводиться тут, як останній расист – окупант, немилосердний садист. Згадаймо бодай „скаженого Петра", князя Меншикова (кров Батурина), жандарма Муравйова й інших єжових - блохіних- Матвєєвих.

 

Якщо комусь це видається гіперболою сатирика, якщо це комусь видається неправдою і хтось забув криваву історію цієї „вічної дружби" протяжністю у 359 років від Переяславської ради до сьогодішнього, печального дня, то я цю дружбу (вже вкотре) проілюструю фактами, яких сокирою не вирубаєш.

Почну з 1918 року, оскільки про Емські й Валуєвські циркуляри вже й дошкільнята знають, що „украінского язика нєт, не было і не будєт", хоча кількома десятками років пізніше відомий російський публіцист Володимир Жаботинський у своїх статтях із національного питання писав, що від Вісли до Дону розлилось, як пшеничне поле, українське море 30-мільйонного народу й цього факту вже нікому не заперечити і не знищити.

Та я зараз не так про мову, як швидше про ментальність двох нібито братів, з яких один невідомо за якою метрикою „старший", а другий невідомо чому „молодший". Маю на увазі: московіта – „русского" і русина-українця.

Почну з мемуарів про останнього гетьмана України Павла Скоропадського. З його семимісячного правління, коли й гривня була конвертована, коли до Києва пробралися ( я не обмовився) усіма правдами і неправдами, рятуючи своє життя, мої колеги по перу - чудові російські сатирики – Аркадій Аверченко й Надія Лохвицька–Теффі.

Теффі згодом у своїх спогадах згадує ті чудові дні, які вони провели у Києві, тікаючи з Санкт-Петербурга, де без суду й слідства, як і в Москві, білогвардійців й російську інтелігенцію, ставлячи їх до стінки просто на вулиці і на очах перехожих й переляканих москвичів чи петербуржців, без всяких пояснень і виправдань розстрілювали.

Прибувши до Києва, сатирики не повірили своїм очам: нічна столиця України вся в ілюмінації. Ресторани, вар'єте, нічні клуби працюють ледь не цілодобово. З Києва запросто можна виїхати до Відня чи Берліна, придбавши квиток на потяг. Мої колеги по перу у здивованих душах ставали ліриками. Десь через тиждень вони зустрілися на Хрещатику з кількома знайомими - колишніми міністрами імперського уряду. Ті також захоплювалися Києвом, Україною. Вони підкреслювали, що тут вони себе почувають європейцями і в... безпеці. Але минув ще тиждень, згадує Теффі, й шовіністичне рило, забувши всі московсько-петербурзькі потрясіння, освоїлись і несподівано для поетеси й сатирика, заявили:

- Да здєся всьо хорошо, но вот плохо - почті нє слишно руского язика, а ето ужє нікуди нє годітся...

Це казали ті люди, російські інтелігенти, які щойно вирвалися з більшовицького пекла, рятуючи свої душі.

Я ці приклади сьогодні навів не випадково. До цього мене спонукала вчорашня заява двічі орденоносця Ківалова, якого в народі за зраду називають особливо образно. Так за всю історію України (та й, певен, Росії) такої презирливої клички не діставав навіть жандармський полковник - шовініст Муравйов, котрий, як і Чечетов, забороняв носити українцям вишиванки. Як історія повторюється! За Муравйова у Києві окупанти України розстрілювали так само, як білогвардійців у Москві чи Санкт-Петербурзі. Тільки за вишиванку й українську мову. Чечетов до цього ще не дійшов, але судячи з його шовіністичних жестів, теоретично він уже готовий змахнути по-ленінськи рукою.

Хоча в цій статті сьогодні йдеться не про вишиванки, а про хронічний синдром росіян – я ж собі дозволю ще один художній відступ. Він торкається 1984 року. Саме тоді, завдяки Борису Олійнику, який на той час був одним із секретарів Спілки письменників України, мене рекомендовано делегатом 39 сесії Генеральної Асамблеї ООН від України. Ми, українська делегація (відповідно до алфавіту) сиділи поруч із Угандою. Чорняві дівчата (їх було три із шести представників) розташувалися поруч із нами у своїх національних строях – одязі з різнобарвних тканин, дивних кольорів і розцвіток. У залах ООН, без знайомства, так само було легко пізнати індуса в чалмі, євреїв зі своїми ярмулками (кіпами) на голові й золотими з діамантами-шпильками. І це було чудово. Ніхто не дивувавсь і головне - ніхто не забороняв. Не вдавався до шовіністичної дикості, як це робить М. Чечетов у чужій (принаймні за місцем свого народження) йому країні, не кажучи про його нахабну, цинічну поведінку окупанта, а не „брата" чи гостя в сусідній державі. Учорашня заява в унітарній державі (не Федеративній!) одного з авторів антиукраїнського закону, який народ охрестив КаКа, Ківалова  - підтвердження вищенаведених слів, вони не гості, вони не брати, вони окупанти. Подаю заяву промосковського нардепа – кремлівського орденоносця, подаю (повтор!) в оригіналі: "Я имею в виду попытки запретить русский язык в Украине горсткой националистов... К этому призывает и ЮНЕСКО – к уважению к языкам и многоязычию".

В ООН до рівня Чечетова - Ківалова не опускався ніхто з представників понад 150 країн світу. Ніхто, окрім московських шовіністів, з якими ми тоді жили й працювали поруч. Я маю на увазі представників Союзу (Україна і Білорусія, які на той час гралися у самостійність). Москвичів (та й, переконаний, сьогодні також) дратувало в інших народів все: одяг, мова, манера японців їсти паличками, а особливо ненависно вони дивилися, коли представники Варшавського пакту дозволяли собі виступати не російською, а англійською мовою. Пам'ятаю (це може підтвердити екс-міністр Борис Тарасюк, ми тоді разом були на тій Сесії), мій куратор із Москви товариш Смірнов, який вичитував мої виступи та штовхав мене у спину, щоб я читав повільніше повірений текст під час засідань Комітетів, аби слова, „какімі разговарівал Лєнін „особєнно торжественно звучалі в етом всемірном залє".

Після кожного удару в спину (він сидів позаду) я робив паузи, а він мотивував тим, що перекладачі не встигають мене, мовляв, перекладати. Після мене, пригадую, виступив представник Монголії. І треба було бачити обличчя товариша Смірнова, як його перекосило, коли представник Монголії дозволив собі виступити англійською. Чого тільки заочно не сипалося на голову того молодого монгола, який хотів показати, що й в монгольські степи прийшла цивілізація. А вже коли виступив англійською представник ще однієї „братньої" республіки - Болгарії, Смірнова буквально це вивело з себе. Він рвав на собі волосся: то підскакував на місці, то вибігав із зали й там мені доводив, що вони, (зрозуміло, росіяни) їх, болгар, і досі годують. Бо вони, болгари, без росіян давно б подохли й отуречилися. Росіяни, мовляв, їх звільнили від турецького ярма, згодом - від фашизму, поставили пам'ятник солдату-„освободітєлю" -  Альоші, а тепер така плата. Він, мовляв, падла ігнорує „вєлікій русскій язик". Я етім займусь лічно.

- Нє знаю, пєрвий он раз на сесії, но то что ето єво прієзд паслєдній, я гарантірую.

На черговій планерці в товариша Петровського (на той час - постійний представник ООН від СССР), Смірнов доповів про виступ монгола й болгарина керівництву й виніс резюме: дізнатися, хто вони такі і щоб їхнім духом большє не пахло в Організації Об'єднаних Націй „вмєстє" с „англійськім язиком".

Нинішні аморальні, расові заяви та інтерв'ю Ківалова - Чечетова дуже нагадують ті часи. Росіяни-шовіністи ніколи не міняли свого обличчя і своєї приязні (м'яко сказано) до мов, культур і навіть одягу інших народів.

Скажу трохи й про нас, українців, чи як брати-росіяни кажуть, до безтями люблячи нас – хохлів. Днями по радіо „Ера" виступав Дмитро Чабаненко. Судячи з усього спеціаліст своєї справи і мені чомусь думається й гарний симпатичний чоловік за своєю інтелігентністю, але оця рабська ментальність хохла вискакувала в нього аж із трусів, аби тільки сподобатися, аби догодити своєму опоненту (в даному випадку додзвонювачу в прямому ефірі) й перейти хай на поганенький, хай із акцентом русскій, аби ж дотриматися „етики", яку хтось із московських холуїв типу Колісниченка - Ківалова придумав на українську голову у нас, в Україні. Якщо з тобою розмовляють чи задають запитання чужою мовою, українець обов'язково має перейти на мову чужинця, бо в іншому випадку - це ж не етично. Не виховано. А от зайд, які зайшли в Україну й тут народилися, ходили хай навіть у російську школу, де вивчали (факультативно) українську мову, або чули її хоча би по радіо, телебаченню, чомусь ця „етичність" не стосується. Вона стосується тільки українців-поліглотів.

Дивовижна у нас етика й логіка. Українцю зась порушувати етику, а русотяпу, який неетично плював на неї і постійно її порушує, навіть не задумуючись чи це етично, чи не етично. Йому аби було зручно й він не вилазить із власних трусів і не дуже напружується, щоб ще й при цих словах згинатися в спині та ламати даремно рідного хребта.

Та що вже там розпатякувати про „радіоерівського" гостя. Згадаймо колишнього спікера В. Литвина, його діалоги на політичних виставах Шустера. Не встигне нині „український" Савік розтулити рота і звідти висунути московського язика, як пан Литвин відповідає йому таким самим "язиком" і з такою щирою, підкупною усмішечкою, що хочеться одразу від сорому залізти під лавку й схопитися за сокиру, яку там хтось для чогось поклав. Спікер великої держави запобігає перед особою, за плечима якої мінімум два громадянства й невідоме, яке третє. Особа, яка нізвідки тут узялась і невідомо з якою метою сюди приїхала, щотижня розділяючи нас, українців, по телевізору на Схід і Захід, на російськомовних і україномовних. І оце по Швейківськи усміхнена особа, яка в державі, може, й „не перша", але „й не друга", так по-лакейськи посміхається і по-школярськи відповідає. Аби тільки наблизитися, аби сподобатися і підлягти, хай навіть у „чужому дворі" й не зовсім царському, не маючи ані національної гідності, ані власної.

Звичайно, аби у Шустера було справжнє почуття гумору, як, скажімо, в його колеги по шоу пана Кулікова, то він для сміху чи для експерименту міг би цього академіка від політики запитати щось і англійською чи італійською. Ніби між іншим, чи хоча б для експерименту або жарту. Оскільки той таки не лише двічі спікер, але й академік і , можливо, окрім російської з Новоград-Волинським акцентом, знає ще якусь мову, щоб захистити все-таки своє реноме, яку шовіністи нав'язали українцям: не етично розмовляти зі своїм співбесідником українською мовою (московською, очевидно, можна), якщо він до вас звертається не українською. Чому, наслідуючи цю етику, не дотримуватися пану Литвину й президенту Міжнародних асоціацій чи асоціації пану Чабаненку? Міжнародник, мабуть, також знає ще якісь мови, окрім мови, якою „разгаварівал Лєнін". Тепер виявилося, що нею „разгаварівал і Ніколай ІІ Кривавий", хоч був він слабодухий імператор, але загалом добрий чоловік. Шкода, що той же Ленін „ухоркав" його по–ленінськи разом з дружиною, слугою - пролетарем й безневинними дітьми, а ми, українці, услід за „братами" ( тільки щедріше - у нас ментальність така - йому, Леніну, по всій Україні зберігаємо пам'ятники. А в Полтавській області, де він ні разу не був, як і в Україні, ще й досі збирають гроші не на хворих на голову, а на бюст Володимиру Іллічу Ульянову-Леніну , бо їх, погрудь, трохи малувато на душу населення пересічного полтавця. Завтра збиратимемо (за реформами Д. Табачника) на П'ятакова, Сталіна і Євгенію Бош. А якщо серйозно, без гумору? Якщо серйозно, то ми раби. Але куди ми дінемося? Раби і холуї з печаткою у 359 років. Така вже наша ментальність після всіх кривавих громадянських воєн, голодоморів і розстріляного відродження та тюрем і концтаборів, де „брати" із нас день і ніч вибивали по-братньому етногенез чи генофонд українськості, а заодно й той дух, який колись козацьким звався.

Якщо пан Ківалов, можливо, не доточив собі літеру „в" до кінця свого прізвища, і він справді не є українцем, як його колега по холуйству Кремлю - Колісніченко, а „ істинно русскій чєловєк", то я собі дозволю йому, як „заслуженому юристу", пояснити, що такий неконституційний номер, як Ківалов, викинув за часи свого президентства й гаспадін Путін. Із ним можна познайомитися в Інтернеті. Він іде під номер 309, у якому зазначається, що в Російській Федерації викладання рідною мовою вважається „регіональним компонентом". От звідки у Ківалова - Колісниченка ростуть на лобі роги про „регіональні мови". Це, виявляється, шовіністичний код - під регіональними мовами в Україні слід так само читати – заборона Кремлем в Україні української мови, як під вивіскою Української православної церкви мирянам слід пам'ятати – під політичним кадилом московського патріархату. Сьогодні український світ має пам'ятати, що під черговим „русскім міром" Путіна-Гундяєва нас знову затягнуть на мовному налигачі в „Союз нєрушімий" через браму Митного. У справжню й чергову московську кабалу, в якій єгипетські муки вважатимуться дитячими іграшками. От звідки в Ківалових – Колісніченків - Толочків московські орденки на їхніх зрадницьких душах за холуйську службу яничар ХХІ сторіччя на території України, яка їм чужа й ненависна, як наша українська мова.

У моїй родині майже 40 відсотків росіян. Вони прожили в Україні понад 50 років, але я ніколи не чув, щоб вони у нашій українській сім'ї розмовляли українською й зібралися за піввіку вивчити її. Ось твердість представників державного народу і їхня національна гордість. А ми ж побудемо два тижні в армії й повертаємося звідти перевертнями. Аби не село - цей вічний наш ПЕДАГОГ із його дошкульним висміюванням, ліпити прізвиська кожному, хто прийде і вживатиме словечка то "папа", чи то "гета", ми давно вимерли бяк нація, як народ. Наше село, яке так нещадно нині нищиться, чи не єдине на цій кимсь проклятій землі є захисником нашої ідентичності та невмирущості. Мабуть, не випадково саме з села вийшли чи не всі так звані „українські буржуазні націоналісти", які за свою мову, за свій козацький дух, „старшими братами" відвозилися „по братньому" (та ще й безкоштовно!) на свої „ісконно русскіє землі", щоб познайомити українців із останками, які залишилися від різних народів і національностей, що там колись проживали, поки їм московіти не „прищепили" свою культуру й не занесли у ті краї на своїх „русскіх штиках", а хто там вижив - записали „русскімі". Якщо із тих 80 народностей, що щезли в Російській Федерації і з карт, і метрик, то їх можна тепер пізнати хіба що по очах. Пам'ятаєте в Олександра Блока: „ Да, азиаты мы, с раскосыми и жадными очами".

У пору активного наступу шовініств на Україну, на українців й на українську мову, не було навіть в епоху русифікації й за часів Маланчука - Щербицького та їхнього трубадура - Валентини Шевченко. Хоча й там Кремль через своїх холуїв викидав шовіністичні коники. Пригадується, я тоді приятелював із одним українським журналістом, дружина якого працювала у ЦК КПУ інструктором. Якось він запросив мене на день народження своєї тещі - славної милої жіночки, якій виповнилося 70 літ. Коли я зайшов, то за столом побачив досить поважних осіб - заступника завідувача відділом пропаганди й агітації ЦК КПУ (тобто одного із заступників Леоніда Макаровича Кравчука), ще одного інструктора, відомого також журналіста і, як пізніше виявилося, генерала КГБ. Звісно, переодягненого. До першої чарки язик ні в кого не розв'язувався, і хтось із присутніх, пам'ятаю, сказав: "Тут серед нас письменник і хай він першим виголосить тост". Я піднявсь і тільки розтулив рота, як із кухні вискочила з величезним ножем (видно, капусту сікла) донька ювілярки, (вона ж - інструктор ЦК КПУ) і з якоюсь особливою агресивністю прислужника-хохла заявила:

- Олєг Фйодоровіч, запомнітє: в етом домє на етом язикє не разговарівают...

Від несподіванки чарки в усіх (мені так здалося зависли в повітрі). Заступник завідувача (їх тоді називали російською - замзав) після певної паузи мовив:

- Валентино Іванівно, це ж український письменник. Віталій Фйодоровіч, ето нє імєєт нікакого значенія. Ви забилі, как днямі нас собірал Владімір Васільєвіч (Щербицький - О.Ч.) і заявіл, что к нему дошлі слухі, что в нєкоторих сємьях до сіх пор, на битовом уровнє разговарівают на украінском язикє. Так вот я офіціально заявляю, в мойом домє і на битовом уровні на етом язикє не разговарівают.

Звичайно, я тоді першої чарки так і не покуштував. Поставивши її на стіл недоторканою, залишив ту квартиру, поріг якої я більше ніколи не переступав. До сьогоднішнього дня включно. Щоправда, забув додати - чоловік цієї холуйської дами й тоді, й тепер пише ще українською мовою і, здається, носить вишиванку. Принаймні я його частенько в такому строї бачив. Особливо в епоху його великого земляка Віктора Андрійовича Ющенка. Як тепер із тією вишиванкою після виступу Чечетова у Верховній Раді, сказати не можу, але припускаю (оскільки вони слава Богу обоє живі), що та ж кон'юнктурна дама своєму чоловікові й завтра скаже, якщо ще не сказала:

- Слушай друг, в етом домє у вишиванках не ходють. Ти слишал, что заявіл хазяїн Верховного Свєта Міхаіл Чечетов?!

Принаймні мені чомусь так думається. Бо в тієї кон'юнктурної дами особливо розвинені паростки чуття, як до порядку денного в суспільстві, так і до кар'єри. Майже як у Коротича.

Коли я вже збирався поставити крапку під цією статею, мені несподівано надійшов лист від Бориса Тарасюка (принаймні я так зрозумів). Власне, не лист, а „Звернення до Глав та співробітників дипломатичних місій країн ЄС, Канади, США та Японії в Україні".

У цьому Зверненні повідомляється, що ресторани (в ресторанах) мережі «Танукі», що в Києві (та й на його околицях!) , а конкретно за адресами: вулиця Золотоустівська, 44/22 та проспект Возз`єднання, 5 забороняється своїм українським працівникам користуватися українською мовою!!!

За свій вік шовіністичних див я надивився чимало. Найбільшим дивом, у яке я не повірив - це розповідь моєї невістки Нелі - татарки за походженням. Вона якось за столом мені розповіла, що в них у Татарстані (Казань) російські шовіністи докотилися й до расизму. Вона досі пам'ятає, як їх - маленьких діточок - не пускали в парки й скверики, перед входом до яких висіли оголошення: „Собак, кошек и татар в парк не пускать!".

Тоді я Нелі не повірив. Тепер я, після цього расового й шовіністичного наступу і в Україні (закон КаКа, вишиванки, заборона розмовляти у себе вдома українською) не тільки повірив, а й особисто пересвідчився й задумався: а чи далекий той день, коли й в нас, якщо ми й надалі спатимемо на печі, не з'являться такі ж застереження, як у Татарстані. Скажімо, за порадою тих же „героїв" – кремлівських орденоносців - Чечетова, Ківалова, Колісниченка чи Табачника: „Собакам, кошкам (про котів Неля мені нічого не розповідала) і хохлам вход в паркі і сквєрікі строго воспрещен!!!". Бо чим це не аналог московським ресторанам в Україні мережі „Танукі"?!

Я б до цього оголошення порадив би у „Танукі" виставити ще й чотири портрети на чолі з Віктором Федоровичем, а за ним, як за Карлом Марксом, у профіль - Ківалова, Колісніченка і Чечетова. На тлі - тінь Путіна під номером „Указ 309". Воно якось зрозуміліше.

Тепер трохи роздумів. Наскільки ж треба „братам" низько опуститися, щоб дійти до такої ницості, для якої немає в усіх світових мовах, певен, слів, щоб цю аморальність й потворність шовініста назвати точним іменем. Невже тим, хто себе вважає росіянином не соромно після цього ходити по цій землі, яка їх годує?! Невже не соромно їм сидіти за одним столом з українцем і, навіть не позичивши очей у Сірка, спокійно з ним розмовляти й освідчуватись у вічній (тепер уже!) і в слов'янській „любові". Такої дикості ви не зустрінете ніде в світі. Особливо у світі бізнесу, щоб у ресторанах на території держави підприємцем–шовіністом, який взяв в оренду чужу землю і збудував на чужій землі приміщення, заборонялася мова корінного населення. Навіть у резерваціях індіанців у США це не допускали. Ми пригадуємо епоху розгулу расизму на півдні США. Перед очима маячать написи в автобусах, кав'ярнях і ресторанах: „Тільки для білих!". Невже завтра-післязавтра ми діждемося того, що пережили в Російській Федерації казанські татари:

„Собакам, кошкам и татарам у парк вход воспрещен!".

Тож хочеться і нас самих запитати:

Ми нація, чи ми бидло? Чи ми ті бички, що нахилили голови й спокійно плетуться в стаді на убій? То чи вже не краще вмерти заради Вітчизни на полі бою, а не на бойні?

Чим ще нас, українців, треба допекти, скільки разів треба нас ударити обухом по голові, щоб ми прокинулися і взялися вже не за вила, а за сокиру, яку ще Тарас Шевченко поклав під лавкою. Може, вже час заходитися будить?! Чи так і помремо рабами?!

Головний редактор журналу „Бористен" (Дніпропетровськ) Фідель Сухоніс у листі до мене днями з гіркотою написав: „У нас, українців, є унікальне становище з мовою. Їй так гірко живеться вдома та здебільшого її шанують і не забувають на чужині. А вже й до національного одягу взялися".

Завершуючи свої міркування про дві ментальності „братніх" народів, хочу сказати молодому поколінню, а старшому нагадати, що навіть у часи гітлерівської окупації ми ходили до українських шкіл. Ніде, на відміну від сьогоднішньої промосковської окупаційної влади, нам не заборонялося розмовляти українською мовою. І це було не село, а це була стотисячна Вінниця. До речі, у ресторанах розмовляли і співали також й українською. Ніхто не забороняв, чого не скажеш про епохи Маланчука - Щербицького, Ківалова - Колісніченка.

У 1942 році я малим прийшов на могили, розриті фашистами у парку культури і відпочинку (яке блюзнірство!!! - відпочинку) імені Горького, де сталінські „соколи" – єжовці - береївці без суду і слідства порозстрілювали тисячі наших подолян: українців, росіян, білорусів, поляків, євреїв, то навіть там німецькі офіцери на ламаній нашій мові пояснювали нам, українцям, що це зробили червоні комісари, і докоряли нам, що ми все одно їх любимо, як братів своїх...

До чого ж ми тепер докотилися? Як це зрозуміти, „брати"- росіяни?! Невже вас не пригнічує така дика махрова аморальність, до якої не опускався навіть фашизм?!

Навіть у дні чергової русифікації (так ми тоді називали епоху Щербицького), я скажу чесно, такої дикості не було, як нині, де викидають філологічні (і не тільки!) коники шовіністи і кремлівські холуї в незалежній Україні: Чечетови – Єфремови – Ківалови – Колічсніченки - Табачнікі- Тігіпкі.

Під час розгулу двомовної бацильозності, яку заніс в Україну зі своїми політтехнологами Леонід Кучма в гонитві за президентським кріслом, українська інтелігенція звернулася, пригадую, до російської інтелігенції з проханням підтримати нас, українців. Виступити разом з нами проти махрової русифікації України Кучмою і його оточенням. Мовляв, у нас Україна одна, іншої в світі немає. А у вас, за спиною, є Росія! Вашій мові ніщо не загрожує, а наша щойно звільнилася від столітніх кайданів і заборон, тільки днями повернулася з тюрем і таборів. Ледь-ледь спинається на ноги, підтримайте, будь ласка, нас, українських інтелігентів. Де ви, мовляв, Чернишевські й Герцени?

Ніхто не відгукнувся. Російська інтелігенція Києва, живучи в столиці „братнього" народу, як води в рот набрала. Тільки двоє. Тільки двоє із тисяч відгукнулися. Це чудовий російський письменник, мій гарний приятель - Володимир Югов і доктор фізико - математичних наук Леонід Шульман (на жаль, нині обидва покійні). За статтею останнього під назвою "А ти записався у вороги України?" ми видали тоді брошуру. На обкладинці замість „Родіна-мать зовет" помістили портрет Д. Табачніка.

На цьому й поставлю крапку. Як казав герой з роману „Аристократ із Вапнярки" - розумному досить. Сміливому також.