Бережанська  гумористка

Ви не знаєте Світлану Олексишин із Бережан, що на Тернопільщині? А пора, люди добрі! Хоча вона поки що видавала тільки ліричні збірки, а тепер, як зазначає кошовий "Веселої Січі" Петро Ребро, "вскочила ще й у гречку гумору". Додамо: "Та ще й якого!" Дотепного, оригінального, місцевого, приперченого колоритними діалектами Західного Поділля та Прикарпаття! 

Узагалі жінок-сатириків на світі не так багато. Казав же незабутній Павло Глазовий: "Це тому, що гумор і сатира - гарячий цех". Але де, як не у нас, в Україні, як і в усьому СНД, представниці "слабкої" статі працюють шляховиками, металургами, кранівниками, комбайнерами, трактористками? Тому треба ще розібратися, для кого отой гарячий цех...

Колись нам на Письменницький портал надіслала свій гумор Наталя Горішна з Черкас. У листі вона писала: "Бачу, що у "Веселій Січі" немає жінок - авторів гумористичних творів. То, може, я буду першою?" За нею до порталу в розділ "Майстри гумору" додалися Віра Коваль із пародіями та Любов Геньба з веселим і великим віршем "Грушевські весілля". А відтепер у нас у гумористах-сатириках буде ще одна леді. 

Гадаю, що з гуморесками Світлани Олексишин із великим задоволенням ознайомляться наші читачі, а артисти (як фахові, так і самодіяльні) братимуть її твори до свого репертуару й не прогадають.

                                                                                        Пилип ЮРИК

 

 

Світлана  Олексишин  про  себе

Народилася 15 жовтня 1960 року в селі Комарівка. Закінчила сільську школу, потім - Бережанську середню №1. Навчалася на фізико-математичному факультеті Тернопільського педагогічного інституту, за основним фахом - учителька математики й фізики. Коли не вистачає на хліб насущний, згадую про свій перший досвід роботи й підробляю - в школі або репетитором.

Працювала редактором районного радіомовлення, директором музею Богдана Лепкого, редактором районки "Бережанське віче", заступником голови районної ради. За другою освітою - магістр державного управління. Зараз - начальник загального відділу апарату райдержадміністрації.

Перші поетичні збірочки вийшли друком у Бережанах. Друкувалася в періодиці (в основному - в обласній і районній), а також у Канаді, в молодіжному українському тижневику.

Член Національної спілки журналістів.

Найвища нагорода - Почесна грамота Держкомітету телебачення й радіомовлення України.

 

 

Чому  стала  сатириком

 

 

 

 

Як  Гриць  забаг  лемком  бути

 

Прийшло до нас письмо вчора, з самої столиці,

Чи не мешкали ми часом десь на заграниці,

Чи ми родом не із Польщі, чи пак з Лемківщини,

Чи не мали у Мексиці близької родини.

Бо там змерло якесь панство, звалися Ортеги,

А єдині спадкоємці - в Україні - Реги.

А мій Гринько аж підскочив:

- То про нас, їй-Богу! -

І вже почав ладувати чемодан в дорогу.

- Як мені відкриють, - каже, - до Мексики візу,

Я все продам, і поїду. Я рачки полізу!!!

- Чекай, Грицю, де ся квапиш? Чи ти впав з черешні?

Тамті Реги були лемки, а ми всі тутешні.

Та якби ти народився десь на Закерзонні,

А чи батьки твої жили в пограничній зоні...

Чи в тій книжці, що написав ще професор Бемко,

Таке було прописано: кождий Рега - лемко? -

А він:

- Хочу бути лемком! Негром! Мексиканцем!

Щоб не бути в Україні весь вік голодранцем!

 

 

Справжня  українка

 

Був мій Грицько на зустрічі студентської групи -

Перший раз за двадцять років з'їхались докупи.

За ті літа їхні хлопці всі остепенились,

Познаходили роботу і переженились,

Хтось відслужив – на пенсії, хто бавить онуки,

А хтось бізнесом керує, взяв земельку в руки.

Став Грицько мій питатися, яка в Петра жінка,

Бо той казав, має бути справжня українка:

Ставна, гарна, кароока, з довгою косою,

Щоб чужі хлопи за нею ішли чередою.

- Яка, Петре, признавайся, на кого похожа?

А той йому відказує:

                                     - А, що Матір Божа... -

По зустрічі кличуть хлопці друзів гостювати,

І Гриць пішов до Петруся - переночувати.

Жінка двері відчинила, Гриць як подивився,

Аж обімлів, аж пульс йому на хвильку спинився:

Пострижена, фарбована, тісна їй прихожа...

Тільки й зумів прошептати:

                                              - О Матінко Божа!..

 

 

Дорогенька  дорога

 

Замолоду мандрувати ми змоги не мали:

То вчилися, то майбутнє світле будували...

Тепер діти вже виросли, є вже й онучата.

Надумались поїхати у гості до свата.

Та як тільки починає сонце припікати,

Залізничних квитків у Крим годі й напитати.

Я, як кажуть, можу бути пані гонорова:

- Давай хоч раз полетимо літаком зі Львова!

Довше в свата погостюєм – на сердині скрині!*

Я смачне щось приготую сватовій родині,

А для свахи вже вцідила вишняку із бочки.

Давай, Грицю, не вагайся – йди, купуй квиточки. -

Поїхав Гриць у Тернопіль квитки купувати,

А вернувся – наче хмара всунула до хати.

- Не судилося летіти нам удвох до свата.

На один квиток потрібна вся твоя зарплата.

Не повіриш: полетіти зі Львова до Риму -

Десять доларів дешевше, ніж до того Криму.

- Та не може того бути! - я ще й лаю Гриця, -

Сімферополь значно ближче, то ж не заграниця.

Сорок євро – то дорога до Москви з Варшави,

А ти, мотлоху, не можеш загодити справи!

- Як ти, - каже, - така мудра, збирай свої лахи,

Їдь до Польщі, а вже звідтам полетиш до свахи!

- Не холера б їх побрала, - кажу, - з літаками!

За ті гроші сиди вдома до дідьчої мами!..

Викопаєм барабольку, дам лад кукурудзі,

А приїде зять молодший на своєму бусі,

То всі разом і гайнемо у гості до свата.

Я літати в Україні не така багата!

____

*На сердині скрині – «Як тратитися, то до останку»

 

 

Заздалегідь

 

Міняються в нашім селі влада, депутати.

Обіцяють, що лиш тільки можна обіцяти:

І пенсії, і зарплати, і бідним підмогу.

А нам тільки одне треба - на цвинтар дорогу.

Не думайте, що ми усі зібрались вмирати,

Чи що хворі, боронь, Боже, від хати до хати,-

Так дорогу ту розмило: скрізь ями, багнюка,

Що вивезти покійника для нас справжня мука.

Воно, може, й не багато - триста метрів всього,

А вони лиш обіцяють - не роблять нічого!

А ми усі уже літні й похилого віку,

Тут здоровий якщо впаде, то, вважай, каліка!

Поможіть нам, люди добрі, хто ближче до влади,

Бо інакше не бачимо ми для себе ради,

Як збирати свої речі і йти між могили,

Щоби нас, коли помремо, вже не виносили!

 

 

Не  вибирала

 

Приїхали до Світлани дві подружки давні,

Одна прийшла з чоловіком, ще й діточки славні,

Друга сама приїхала. Сіли розмовляти,

Аж тут діти господині забігли до хати:

- Чого, мамо, тьотя Юля, - питає дитина,-

До нас сама приїхала? Де її родина? -

Неприємне становище мати заминає:

- Тьотя Юля чоловіка іще вибирає... -

Тут найменше обізвалось, як маму почуло:

- Тьотя Юля вибирає! Ти з брала, сцо було?!

 

 

Про  дорогу  колейову

 

Була колись в нас дорога – файна, колєйова.

Можна було поїхати поїздом до Львова.

Без затримки, пересадки – хоч завтра, хоч нині -

Везли люди крам на виторг, гостинці родині.

Вже не знаю, як то сталось, кому не вгодили,

Чи то війна розвалила, чи так перекрили,

Але наші бережанці довго не чекали:

Трохи шпали, трохи рейки – і все розібрали...

А, що було, то минуло. Тільки так виходить,

Що в нас лише до Потутор* нині поїзд ходить.

Як буде на залізниці в нас не слава Богу,

То ще Хатки й Адамівка** розберуть дорогу.

Бо я знаю бережанців – справжні українці:

Як мені не треба рейок - треба моїй жінці,

Чи кумові, чи коханці, а, може, сусіду!

А я і так без поїзда по рейках не їду!..

Тра' писати до Кабміну і в Верховну Раду,

Щоб скоріш на залізниці поміняли владу,

І щоб поїзд в Бережани їздив, хоч на свята,

Бо пропадем, як ксьондзові у дощ каченята!

_____

*Потутори – вузлова станція на дорозі Львів-Тернопіль

**Хатки і Адамівка – передмістя Бережан уздовж залізничної колії

 

 

Монолог  невдоволеної  галичанки

 

Жену Лиску з пасовиська й теличку маленьку,

А на плечах ще тругаю* з хоптою вереньку**,

Бо ще треба поросяті й качкам їсти дати,

Й хутко бігти на роботу – офіс прибирати.

Бомки*** ноги ми обсіли, піт тече ув очі -

Так гіренько, люди добрі – жити ся не хоче.

А ще собі як згадаю, що Гриць п'яний вдома,

В оборозі не складена ячмінна солома,

І вже місяць, як на хліві тра' дах перекрити,

А Гриць впертий, як затявся – не хоче робити.

Він у мене, як то кажуть, майстер на всі руки:

Трохи має дар від Бога, трохи від науки:

Він уміє і зорати, і заволочити,

Телевізор зремонтує, може й борщ зварити.

Гриць у мене й до мулярки, і до штукатурки, -

Наші хлопці, як захочуть, все вміють, - не турки!

І ж не пив колись, зараза! Він тоді розпився,

Як в колгоспі механіком головним зробився.

Тепер нема ні колгоспу, ні в нього роботи...

А, півсела хлопів ходить, підпирає плота.

Правда, друга половина дає якось раду:

Хто в Іспанію поїхав, хтось до Ленінграда, -

Хоч далеко від родини, але є копійка.

Та й такому не в голові ні лайка, ні бійка.

А мій каже:

                   - За що-небудь робити не піду!

Тебе в Польщу я не пущу і сам не поїду. -

Щоб ви, люди, відказали на таку балачку!

Та я також не вчилася на якусь шпрентачку!****

Може, мені хроном стали те відро і шмата*****,

Я би також з комп'ютером грала варіята.

Але ж треба нам щось їсти, за газ заплатити,

У щось треба вдягнутися. Ще й пива купити!

А він каже:

                    - Запорожці колись воювали,

А їх баби собі раду і без них давали! -

Витираю піт із лоба і так собі важу:

Ось припну теля й корову, - усе йому скажу!

- Хочеш бути запорожцем – іди воювати,

А як ні – роби щось вдома, бодай коло хати.

Бо я жінка не стара ще, не дурна, не хвора,

А поїду в Італію, знайду там синьойора,

Буду йому мити, прати і їсти варити.

І ще мені за то будуть єврами платити! -

Але що за переміна, люди, в мене вдома?!

В оборозі поскладана з подвір'я солома.

І записка при одвірку – «пішов на будову».

Мушу, певно, відкладати серйозну розмову!

______

*Тругати – від німецького – траґен – носити (діал.)

**Хопта – бур'ян. Веренька – в'язанка

***Бомки – ґедзі

****Шпрентачку - прибиральницю (польське)

*****Шмат - ганчірка

******Грала варіята – пустувала

 

 

Про  свинство

В селі нашім стоїть ферма - під гайком, в долині.

Надумався один фермер годувати свині.

Воно справа й не погана для людей, для нього -

Бо для фермера прибуток, і людям підмога:

І робота, і зарплата, і ніхто не краде.

Та й районному бюджету дещо перепаде.

Одна біда – що як почнуть гної вигортати,

Пливуть селом у долину такі «аромати»!..

Є в державі в нас еліта. Мудра, вчена, цлана*.

І по всяких закордонах дуже добре знана.

Та як тільки починають владу обирати,

Такі пливуть від еліти страшні «аромати»...

Не даремно товариство європейців строгих

Часом має ту еліту за стадо безрогих...

_____

*Цлана - хвалена

 

 

Клонований

 

Чого діти надивляться із телереклами,

Того часом не відають ні тати, ні мами.

У книжковім магазині взяла Віці мати

Гарну книжку з малюнками «Вчися рахувати».

На обкладинці Мальвіна - лялька кучерява,

І дві ляльки Буратіно - зліва є і справа.

Запитала мама Віку:

                                  - Що то на малюнку?

На що мала озвучила геніальну думку:

- Той, що зліва – Буратіна, - сказала дитина,-

Справа - клон його. А ляля – то їхня... Мівіна!

 

 

Кропи – не кропи...

Їдем з міста в автобусі. Стали говорити,

Чим то краще в цьому році картоплю кропити.

Одні кажуть антижуком, другі - дихлофосом,

А хто каже - бомбардиром,

                                             А хто-купоросом.

Тільки вуйна* Капшукова губи закотили:

- Ніц від жука не поможе, чим би не кропили! -

А ми торік посадили картоплю в долинці.

Трохи випало на рінці, а трохи - на глинці.

Файна була бараболя, мала би вже й цвісти,

Як зараза колорадська внадилася їсти.

А я ходжу, а я кроплю по чотири рази,

Але ніяк не збудуся тієї зарази!

Взяла косу - аж під корінь гичку покосила,

Позгрібала все на купу - дійся Божа сило!

До осені я спекала** з городу мороку.

А яку ми бараболю мали того року!

Одна в одну, як гусяче яйце, бігме, Боже!

А ви кажете, від жука "ніц не допоможе"!

______

*Вуйна – дядина, дружина дядька

**Спекатися - позбутися

 

 

Богомольна

 

Йде до церква баба Ганка через свою нивку.

Біля межі прив'язала стару козу Сивку,

А та якось відв'язалась, влізла між капустя,

З головатої лишила лиш одне храбустя.

Баба Ганка запинає спідницю святошну

І вже козі починає правити всеношну,

Але ж іде сповідатись - стара спам'яталась,

Прив'язала козу ще раз, а тоді озвалась:

- Я тобі, моя козуню, не кажу нічого,

Бо я іду сповідатись до храму святого.

Та як назад повернуся - тоді начувайся!

На прощення і поблажку і не сподівайся,

За капусту мою яру гріх тебе покриє,

І тебе, моя козуню, кров нагла залиє!

 

 

На  захист  рускоязичного  насєленія

 

Сиджу вдома. Захворіла – мусіла лишитись.

Болять очі, ні читати, ні телек дивитись,

То, хоч уже й зарікалась, але – нема ради! -

Я слухаю засідання Верховної Ради.

А, так – п'яте на десяте, не дуже слідкую.

Раптом виступ депутата російською чую,

Що потрібно в Україні – і то терміново! –

Як державну впровадити ще й російську мову,

Бо в нас тести по-вкраїнськи і російські діти

Будуть гірше учитися, можуть... здебіліти!

Тут мене вже не від грипу – з гніву потом вкрило:

Як тобі, рускоязичний, рота не скривило?!

Росіяни – теж нащадки князя Святослава,

У нас спільна історія, а була й держава.

Та ми ж колись, як ще жили в Радянськім Союзі,

По-російськи навчалися в українськім вузі,

Та якось не отупіли ані ми, ні діти.

І в Європі нас шанують за рівень освіти.

Колись в Києві на курсах в однім інституті

Нам лекції викладали професори дуті

І так мову калічили фразами тупими,

Що ми усі російською розмовляли з ними.

Один вперто по-вкраїнськи говорив на парі.

А сам родом із Харкова, росіянин, Ларін.

Така була в нього чиста українська мова,

Немовби він з Тернополя чи з самого Львова.

- Бо я, - каже, - у державній служу установі.

Я повинен добре знати українську мову. -

Шкода тільки, що Ларіни у нас не при владі,

А хохли рускоязичні у Верховній Раді,

Що за гроші і по списках пройшли в депутати.

Я би хтіла того пана при усіх спитати:

- Ваші діти, що вчилися в Оксфорді чи Йєлі

Розуміли по-англійськи? І не «отупелі»?

Чого ж правнуки козацькі в Україні вільній

Мають раптом отупіти і стати дебільні?

Ганьба тому депутату і його родині,

Як він того затямити не може донині!

 

 

Розповідь  заробітчанки

 

Має моя господиня мужа молодого.

Як вкруг яйця розбитого, ходить коло нього.

А він лежить на дивані і курить сигари,

А ввечері йде тринькати жінчині доляри.

Таке воно вередливе, а вперте – крий, Боже,

Кого хочеш він примхами доконати може:

Ото кава загаряча, а тепер - зазимна.

А я бігати на кухню по сто раз повинна...

А то якось загадує - подавати капці.

Та я вдома не подаю - дулю твоїй бабці! -

Але мушу, де дінуся? То ж моя робота -

Моїм панам догоджати, коли їм охота.

Мию їхні туалети, псів їхніх купаю,

Але за те копійчину непогану маю.

Пішли якось з синьйорами в суботу по шопах.

Я з їхніми пакунками ходжу, як в окопах,

Обвішалась торбинками, як діди на прощу.

Та й виходим із провулку на центральну площу.

Там афіша кольорова і напис готичний,

Що в опері виступає артист заграничний,

І що усіх запрошують цієї неділі

Послухати відомого маестро з Севільї.

Почав мій синьйор складами уголос читати,

Хто там має у неділю і де виступати.

Разів кілька розганявся, двічі забувався,

Та мій внучок п'ятирічний швидше б дочитався!

Та й на лихо наші хлопці там бруківку клали.

(Я не буду повідати, що вони сказали!)

Тільки фразу прочитали та ще й переклали.

Чи то пані загнівалась, чи ся завстидала,

Але вона йому вдома таких чортів дала!

- Та я знала, що ти, - каже, - не високо вчений,

Та не знала, що ти змалку в голову товчений!

Нащо було починати вголос тую фразу,

Як ти її дочитати не зумів ні разу?!

Українці - і ті знають краще по-іспанськи!

Вчися, дурню, коли хочеш гарно жить, по-панськи!

І так гримнула дверима на останок справи,

Що мій синьйор аж забувся попросити кави.

Скажу чесно: я з розмови мала справжню втіху,

Але сльози витирала зовсім не від сміху.

Та ж мене на Україні в моїм місті знають,

По імені й по батькові мене величають,

І я маю закінчених дві вищі освіти,

А повинна недоуків дивацтва терпіти!

Прикро мені й образливо, але що робити?

Хоч би діти мою працю вміли оцінити,

Щоб освіту здобували, бізнес відкривали,

І, як я, по всьому світу не наймитували...

 

 

Я  назову  тебе...  книжкою!

 

Гриць із кумом у неділю стали розмовляти,

З чим то можна було б жінку любу порівняти,

- Традиційно кажуть - зірка, рибка, пташка, квітка,

А конкретніше - то пава, ластівка, лебідка.

Як маленька й молоденька - часом кажуть: мишка.

- А для мене, кум говорить,- кожна жінка - книжка.

Порівняння не нове це, його пам'ятає навіть той,

Хто в часи кризи книжок не читає.

Перш за все, як вибираєм ми літературу,

То, як в жінки, оцінюєм вигляд і фактуру:

Чи тоненька, чи товстенька, мала чи велика,

Зачитана, чи й не була в руках чоловіка.

Чи та книжка фарбована, чи так, тільки трошки.

Чи не має анотацій і «суперобложки».

Та й в стосунках із жінками, можемо сказати,

Так мужчина поступає, як би хтів читати.

Хтось читає вже від рання, хтось взяв на ніч книжку,

Хтось читає на природі, хтось удома, в ліжку.

Хтось одну так книжку любить - по сто раз читає,

Хтось весь вік в бібліотеці книжки позичає.

Одним такі до вподоби - аж до дір протерті,

Іншим - ще не розрізані, з друкарні, в конверті.

Ось, наприклад, наш Володька - все підряд читає.

Дід Микола - той давно вже малюнки гортає.

А Василь ще молоденький, вчорашній школярик,

Той до книжки не доріс ще – читає "Букварик".

Вуйко Йосип - ненаситний, до кникок береться,

Все читає, що не вхопить, поки не подреться,

А Олег так любить книжку, як і свою жінку -

Ледве-ледве прочитає звечора сторінку.

Одні люблять мелодрами, романи бульварні,

Та й бігають щовечора у різні книгарні.

Читається книжка легко, з першої сторінки,

А відклав - не пам'ятаєш ні змісту, ні жінки.

Є і проза, і поеми, й книжки історичні,

Є повісті і брошури, й романи класичні.

Ці так просто не забудеш - довго пам'ятаєш:

Роздумуєш, пригадуєш, духом виростаєш.

Є такі, як матаналіз - страшно й підступити,

Та коли таку осягнеш - то вартує жити!

Зараз, кажуть, в комп'ютері можна почитати,

Та що з того, як не можна книжку в руки взяти?!

Хоч доступно і дешево - читай хоч щоночі,

Ні дотику, ні запаху, тільки болять очі.

То ж шануйте, хлопці, книжку - не макулатуру!

І поволі піднімайте... читацьку культуру!