ДЕНЬ ДУРНЯ
Микола БІЛОКОПИТОВ
Першого квітня – День сміху. А ще його називають днем дурня. Бо кожен кожного дурить, а вже обдурені дурять тих, які ще не обдурені, а вже ці дурять тих, хто першим усе те затіяв. І так по колу. Поки не набридне. Нам не набридає. Ніколи. Для нас це вже процес постійний, або як кажуть філософи – перманентний.
Ми вже звикли. Бо ця дурилівка не лише першого й не лише квітня, а 365 днів у звичайний, а у високосний рік – на один день більше. Дурять усі: вони нас, а ми їх, їхні наших, а наші їхніх, а всі разом – усіх разом. Дурять без пропусків, без передиху, без утоми, без жалю...
Тому День дурня можна вважати державним святом. А зі святом годиться вітати й починати з найдостойніших. А де у нас концентруються найбільші... е-е... достойники? Набираю довідкову, пояснюю суть, отримую номер телефону. Запевняють, що номер точний, точніше не буває.
Тиць-тиць-тиць-тиць... по клавішах слухавки, пішли гудки виклику, а за якусь мить сердитий голос:
– Да, Кабінєт Міністраф!
– Це вас так зовуть? – цікавлюся.
– Так завут майо мєста работи!
– Ой, вибачте, я певно в Москву потрапив?
– Нєт, ето Кієф. А што ви хатєлі?
– Та ось, – кажу, – зі святом привітати найбільшого достойника по брех..., тобто по обіцяному покращенню.
– Понял, пєрєключаю...
Через кілька хвилин у слухавці знайомий з телерадіоефіру до болю в попереку тембр голосу:
– Прєм'єр-міністр слушаєт.
– Із професійним святом вас, пане прем'єре! А найперше побажання – вивчити державну мову бо ви ж таки в Україні прем'єрствуєте!
– За п...здоровлення спасібі, а вашу мову, як бачітє, я уже вівчіл! Шо ж я – совсєм дурній чі шо?
Може, й не «совсєм дурній», – кинувши слухавку, думаю. – Бо таки треба якусь кебу мати, щоб цілу країну в дурні пошити.
А, може, справа не стільки в них, отих, що вгорі, а більше в нас, тих, хто таких «розумників» цілком демократичним шляхом благословляє на депутатство-прем'єрство-спікерство-президентство? А благословивши, невдовзі хапається за голову, примовляючи: «Що ж ми, дурні, наробили?!»
І так – постійно (перманентно) і що найбільш дивно й печально: в масі своїй – добровільно-приречено!
Так отож я й думаю: одного Дня дурня на рік для нас катастрофічно мало! Необхідно запровадити відзначення цього свята на державному рівні хоча б раз на квартал. А, може, раз на місяць, а то й на декаду. А на період виборів – кожен божий день! Ми цього цілком заслуговуємо.
І так до тих пір, поки не порозумнішаємо...