Відомості про письменника
Ярослав Васильович Ткачівський - корінний галичанин. Народився 14 серпня 1957 року в місті Галичі Івано-Франківської області. Він - поет і прозаїк, пісняр і гуморист, сатирик і журналіст. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Постійно мешкає в Івано-Франківську. Автор близько 25 книжок.
Ярослав Ткачівський - член Національної спілки письменників України з 1995 р.; член ради, відповідальний секретар Івано-Франківської обласної організації НСПУ. Лауреат і переможець Всеукраїнського літературного конкурсу імені Миколи Лукаша (номінація «Поезія», 2010 р.) та журналу «Дніпро» (номінація «Інтимна лірика», 2009 р.); дипломант і володар «Золотого тризуба» ЛО «Кобзар» (номінація «Я люблю тебе, Україно!», 2011 р.). Лауреат літературних премій імені Тараса Мельничука (за роман у віршах про кохання «Медовий місяць», 2009 р.) та імені Івана Франка в номінації «Література» (за поетичні та пісенні збірки, 2011 р.).
Автор книжок:
«Воскресіння», «Вервиця», «Володар дум», «Гармидер в стольнім Яйцеграді», «Ренети з маминого саду», «Без шолома йду...», «Сяєво сьомого неба», «Медовий місяць», «Кумедний гороскоп», «Дивоцвітом грають весни», «Хміль солов’їних ночей», «Срібне весілля», «Лиш не згасне любов», «Сльоза блаженства», «Смішний дідусь», «Неділя всепрощення», «Пісня на порозі Раю», «До моря їхали...», «Кульова блискавка, або Півень-ловелас», «Чари Афродіти», «Пояс вірності»...
Голоси за Янека
Гумореска
Мав прізвище козацьке: Сотник...
Став мером - нарекли МЕРЗОТНИК.
Автор
Не так давно перед самими виборами в княжому Яйцеграді його мешканці розділилися на два табори. Як-не-як, а невгамовний час наближав другий тур чергового захоплення трону мера. Одні глашатаї ратували за свого кореша Янека, а інші горлохвати обожнювали білобрису Люську й також стояли за неї горою, бо вона таки своя дівка: саме та, що нам треба, казали тоді хлопці. Характерною ознакою для отих політичних баталій у мерському лохотроні було те, що галицькі «порьидні» кобіти були за «того парня», а «файні» хлопці - за Люську.
Мікроклімат заполітизованого яйцеградівського майдану нагадував тропічний, що аж його спекотне віяння вливалося до помешкань хаотично збудованих ще совєтських багатоповерхівок і різноколірних поміж ними «пломб» демократії, втиснутих уже за часів так званої незаможності. Навіть у подружжі інтернаціоналістів Куленків кожен з членів сім'ї мав свої передвиборні переконання. Але парадоксальним було те, що місцева бойківчанка Ксеня падала з ніг, агітуючи за Янека, а її муж-росіянин Санько готовий був умерти за багатство Люськи, чи то Люльці по-галицьки. їхні різностатеві двійнята-діти, що вже також тогоріч мали право виборчого волевиявлення, зрозуміло, також були на різних платформах.
Отож у хаті Куленків, себто в трикімнатному помешканні, частенько за два місяці агітації горланили багатоголосі хори, що нагадували карпатські буреломи, американські торнадо й океанські цунамі разом узяті. Й усе це - через інакомислення кожного члена сім'ї. От що то значить нині вільнодумство в час псевдодемократії. А що тут вдієш - такі часи...
Ксеня, котру благовірний кликав то Ксютою, то Ксюшею, розмірковуючи слізно над розтрощеними меблями, вочевидь переконалася, що нахрапом свого впертого муженька вдруге за спільне життя підкорити не можливо, вирішила таки переманити його на свій бік будь-якою ціною. Погода в домі вже давно потребувала затишшя, але політичну ковдру обоє далі розривали навпіл, що, здавалося, аж дрантя летіло по хаті. Тоді-то перегінська спокусниця вдалася до жіночих хитрощів, застосовуючи всім добре відомі та перевірені методи й переваги прекрасної половини людства.
Колись полонений у Ксютині жіночі тенета росіянин, а нині вже невблаганний ялтинець Санько, наче кримська гора Ведмідь, навіть не думав зрушити з місця вбік своєї вірної та колись покірної половини. Йому здавалося, що як тільки він ступить бодай крок зі своєї уявної білосердечної фортеці, то ґрунт під ногами провалиться й він опиниться знов під ногами своєї благовірної. Та це ще було б півбіди. А що ж то буде, коли він, не доведи Боже, стане покорений? Тоді його улюблениці білобрисій Люльці вже не бачити клейнодів мера, як сліпому дороги.
На третій день Ксениного благання віддати свій голос за Янека чоловік посеред ночі «прозрів»: донедавна послушна дружина на їхньому спільному ліжку стала також невблаганною... А це аж ніяк не збігалося з інтимними намірами Санька. Природа потребувала свого: от і чоловік поволі дозрів до консенсусу. Щоправда, не сам виголосив, що єдиною умовою в украй спірному, а в цей час ще й політичному питанні, може бути обопільна згода, досягнута в результаті мирної сімейної дискусії та компромісів.
Дітей, на щастя подружжя, в той час у хаті не було, коли очі в обох заіскрилися в передчутті незвіданої миті: починалися торги за вирішальний голос її чоловіка. Ксеня твердо була переконана, що саме волевиявлення Санька, наче на санях сніжною зимою, привезе до мерського трону Янека. Так думав і чоловік, набиваючи собі ціну, тобто за ще не перекуплений голос.
Жінка, як звикло, почала з банального: готова була навіть пожертвувати нічною втіхою для свого судженого, але затятий москалик вдавав, що її принади його не цікавлять, хоча насправді його невеличка голова вже невдовзі могла тріснути від припливу буйної фантазії.
- Ти, Ксюшенько-бойківчанко, мене цим ділом більше не візьмеш. Я тепер козак стійкий. Так просто вдруге у твій полон не здамся, бо добре знаю собі ціну.
- А чого тобі, мій ріднесенький, хочеться? Може, кавусі в ліжечко чи коньячку до справи?..
- О ні, звичайної кави і звиклої справи я не потребую, - відрубав Санько, потерпаючи, чи не надто категоричним тоном розмовляє в спокусливий час передвиборчого консенсусу. - За двадцять літ мене ти вже нічим не здивуєш, кохана.
- А ти уяви собі, що я повія, - сказала несподівано, й аж самій від оцих слів соромно стало. - Та ні, ти не думай поганого, це ж гра: я проститутка, але політична...
— То хто ж тоді я? — подумав чи перепитав мовчки сам у себе Санько.
- ...а з такими як я, тобто, по-нашому, політичними шльондрами, можна, мій милий, що хочеш витворяти.
Нічна любовно-політична інтрига зробила своє, і Санько капітулював: «Раз така пікантна справа, Ксюшенько, то і ти вже роби, що хочеш зі мною». І почав розперезувати на штанях широкий пасок.
...Щасливі обоє посеред ночі підписали таємний меморандум про те, що його піддатлива Ксюша до виборів згідна в інтимі на все, а її поблажливий Санько 7 лютого в другому турі виборів мера княжого Яйцеграда (тепер уже двічі таємно) голосуватиме за Янека.
Але жінкам, усі ж знаємо, завжди і всього замало. І їй, Ксені, також подумалося, що якщо вона взяла таку нездоланну фортецю, як її напиндючений Санько, то скільки місцевих «замків» ще можна «завоювати»... Політична агітація була якраз у розпалі, тим більше, що до виборів залишався ще цілий тиждень. І цей час, Ксеня твердо вирішила, аж ніяк не можна втрачати. Чоловікові й дітям щоднини казала, що йде на виборчу дільницю звіряти списки повнолітніх громадян, а сама, мов білка в колесі, бігала знизу доверху (й навпаки) під'їздами довколишніх багатоповерхівок й за доступною ціною вже перевіреним із Саньком способом «скуповувала» голоси за Янека.
Ніхто не може достеменно знати, яким було волевиявлення твердо переконаних виборців-чоловіків і котрої голови вони прислухалися, ввійшовши до кабінки для голосування. Мабуть, отоді верх брав справді головний мозок, що таки під шапкою. Але перед входом на дільницю багато з них непомітно підморгували Ксені, котра заздалегідь зробила свою справу. Як би там не було, але тієї азартної зими Янек таки став мером.
От що може одна з ведучим запалом жінка, навіть не довірена особа кандидата. А ви кажете...
27.02.2010р.
«Патрійота на печи...»
Ніколи й ніде він не воював, окрім того, що вів непримиренний бій із колорадськими жуками на бульбовинні. Зате всюди, де треба й не конче, тицькав усім під ніс своє зачовгане посвідчення «учасника» війни. Навіть у громадському транспорті наголошував, що має «заслужене» право на пільгову їзду, хоч ніхто з нього платні за проїзд не вимагав: і без посвідчення було видно, що давним-давно посивілий і трохи згорблений чоловік пенсійного віку може скористатися приміським транспортом безкоштовно. Але він звично мелькнув перед очима водія приватного автобуса своїм пошарпаним темно-зеленкуватим посвідченням уже навіть не учасника Другої світової, а вже, як не дивно, ветерана війни.
Автобус додав газу, але разом із гулом двигуна набирав обертів і в'їдливий діалог між небажаним пасажиром і роздратованим шофером:
- Ти дивись, ще мені один герой знайшовся...
- Та як видиш, я є...
- Виджу, виджу всіх вас, «бійців»-зайців, які безплатно їздять у моєму автобусі, ще здалека, за два кілометри. Жаль, що не можу іншою дорогою об'їхати, бо вас повно на кожному кроці, — вже не на жарт завівся водій. — Навіть у неспокійному сні мені ввижаються ваші посвідчення і хитрі писки. Так що я добре знаю в лице всіх хитрунів і бачу, як на долоні чи на вітровому склі, постійних пільговиків-дурничників... Але ж мені солярку ніхто задурно не дає.
- То впоминайсі, аби давали, - глухуватий ветеран також підливав пального в костер несподіваної суперечки.
- Так, дадуть, доженуть і ще раз дадуть...
Не знаю, якого стричка вам є знадоба соватися туди-сюди, а не каменієте вдома. Хто вас там у місті потребує...
- Та як хто? — діти...
- А вони що не могли би до вас приїхати? Може, бодай, ваші діти мені б заплатили, якщо теж не мають подібних посвідчень. Бо тепер із кожним роком чимраз більше «бойовиків».
- А ти моє посвідчення не чіпай. Воно кров'ю здобуте.
- Йой, вуйку, не триндіт ліпше... І не смішіт людей. Весь автобус уже й так з вас душиться зо сміху.
- А то чого?
- Та того, що ви ніде не воювали, бо тоді, за войни, ще бахуром були.
- Що?! Я не воював?.. А хто в дуплі старої верби над річкою ховався? Га?.. Або в криївці з Юрком Яремчишиним хто сидів?.. Як не віриш, спитай Василька Федунишиного, він ще жиє... Ми з ним пару діб перебули в криївці, а вода в ріці прибула, і вже вилізти не могли, що аж мій ліворвер* підмок. Тоді ми, як бобри, разом з гільом уплав рікою пішли. Аж на броді, десь далеко від села, спинилися... Якісь жінки того разу нас урятували.
- О, видите, глухий дуплію, якби не жінки, то ви б і ветераном війни не стали...
На якусь мить, доки автобус за селом не набрав потрібної швидкості, запанувала тиша. Кожен думав про своє... І так у вранішній темряві салону могло бути ще довго, якби «герой» не пригадав новий бойовий епізод, коли совіти галицьких підлітків до армії брали.
- Я і нашим у ласку не стояв, і москальом не йшов служити. І добре памнітаю, як нас вилапували облавники: одних до ФЗО брали, а інших — в армію...
- То є правда, вуйку, але ви ні там, ні там не були, - вже трохи проходила злість шоферові, бо на розвилці до салону валом найшло людей, що аж двері не міг зачинити.
- Не був. То й добре. А я що дурний був совітам служити. Того-м і в армію не пішов. У ті роки я нім на медкомісію з'явився, то вже вісім кругів довкола лугу під Галичем зробив бігом, і аж тоді приплентавсі до докторів на огляд. Сорочку на мені можна було викручувати. Мене питаютсі, чого я такий червоний і мокрий, а я кажу, що так зчьиста впріваю, бо доброго здоров'ї не маю... І так тогди мене комісували і видали ми' вовчий біліт... Питаєш, що то значит? То так казали на військовий біліт з великим, як куряче яйце, совіцьким гербом на білій квадратовій оправі, а з ним уже до армії не брали. Правда, дівки з таких «комісованих» шили кожухи й казали, що ці рекрути також з квадратовими холостими яйцями... Але відданиці заміж хотіли, аж посихали... Нас, кавалерів, було досить, а женихів мало. От ми й вибирали собі файних дівок...
— А я що казав, - гордовито випалив водій, також гучно резюмуючи монолог старого. — Симулянти нещасні... А тепер отакі й козиряють військовими посвідченнями нарівні з тими, котрі справді воювали. Я також на Сєвєрі майже штири роки в армії відкалатав і от далі «баранку» кручу, але не махаю, як ви, заячими обкладинками, бо ніхто мені жадної пільги не дає. Я вже, певно, за всі свої військові заслуги за нинішніми мірками генералісимусом міг би стати... Ото влада пішла куревська...
- О, хоч це ти правду кажеш. То не влада, шоферунцю, а банда злодійська... Вже всю Україну розікрали. Ніц олігархи про народ не думают. Лише під себе гребуть... А нині людим вже й газу не дают, москалі прокляті, хоч самі віками наш нарід рабуют...
Хтось підтакнув старому глухуватому «ветеранові», котрий сидів спереду автобуса й невдовзі здрімався в прогрітому салоні. І за ту коротку мить дрімоти йому приснилася покійна дружина, що не раз при житті докоряла йому за армійські «заслуги» перед вітцівщиною. І вона мала рацію, бо навіть коли односельців «на чехи» брали — її чоловік уже ні від кого не ховався, а славно-явно дашок над криницею робив... Але й тоді його до війська також чомусь не загребли, хоч багато хлопців та чоловіків з їхнього села було на тих бурхливих чеських подіях 68-ого року. А вже коли ганебна афганська війна розпочалася — він давно був зрілим пенсіонером. Про трагічний Чорнобиль - годі й говорити... Жуків колорадських труїв по городі — ото і вся була на його віку священна війна.
Старий прокинувся так само раптово, як і здрімався. Мабуть, збудився глухий пень від справедливих жінчиних слів, котрі на свою адресу не раз ще при її житті чув:
«Ти патрійота на печи...» — нині знову лунко дзвеніло в глухуватих вухах, аж від того бравий вояка озирнувся, чи ніхто не вчув отого жінчиного вогнистого жарту, хоч то була щира правда.
Дряхлий «боєць» закліпав сонними очима, відганяючи дрімоту, а затим ними блиснув, щоби про всяк випадок пересвідчитися, чи не випустив із рук своє посвідчення ветерана Великої Вітчизняної війни. Бо нині що він, ратоборець, без свого безцінного документа вартий?..
07 січня 2009р.
_____
Ліворвер (діал.) - револьвер.
Кози не винні
Вуйко Василь уже не вперше брав до рук солідну газету й укотре перечитував публікацію «Коза на балконі». Небавом він скрутив часопис у трубку й потріскував себе ним по правій нозі, а за якусь мить - по лівій долоні. Отак і маявся по хаті з кута в кут, доки не завмер серед помешкання. Ще раз, вагаючись, почухав газетою потилицю й запустив нею об долівку.
Судячи з усього, вуйко прийняв якесь важливе рішення, бо, як звикло, по якійсь хвилі він уже біг до свого сусіда на раду-пораду. З будь-якою дурницею ґазда сюди не появлявся, бо з пустим не наважувався нікого турбувати. Тим більше, що найближчий сусід, хоч за віком йому в сини годився, був для нього авторитетом, який мав за плечима високі школи.
— Знаєте, сусіде, — ще з порога старий почав запальну балачку, — може бути хосен із отої справи, що я хочу затіяти. Вже досить зводити кінці з кінцями й економити на молоці. Тепер-от зі старою заживемо. Я вирішив теж зайнятися бізнесом...
- І в чому він полягатиме? - перепитав молодик, непомітно посміхаючись у вус.
- Я свій бізнес робитиму на козі! - запалився вуйко й оглянувся про всяк випадок чи, бува, хтось чужий не підслуховує їхню важливу розмову, а головне - прибуткову справу. - Маю намір, сусіде, обзавестися козою й цапком. Бо велику надію на них покладаю. Гадаю, що й ви з того матимете інтерес. Лишень, прошу вас, махнемо вашими «Жигулями» до райцентру на базар.
... У Надвірні щосуботи йде гендель «живим товаром» ледь не з опівночі. При світлі тьмяного ліхтаря можна, як мовиться, й кота в мішку купити чи стару бабу за відданицю сплавити. Та вуйко Василь був безпечний, бо не одну товарину на своїм віку видів. І йому вже ні баба, ні навіть дідько (щез би!) не страшні. Але вже з перших кроків по надвірнянському базарі дід зрозумів, що кози тут йому не бачити, як з козла молока. Бо ціни за плохеньку рогату козячу голову такі, що самому оцапіти можна. З деким, либонь, так і сталося: одна бабуся правила за свою стару козу астрономічну суму — цифра дорівнювала сумі майже річної пенсії, хоч стартова ціна з початку торгів була трохи більшою ста гривень. Як з'ясував сусід, рейтинг козі допоміг піднести один ґазда. Коза чекала приплоду, тому баба з його намови відразу загнула космічну ціну, значно переборщивши. Це ж бо не про її козу газети писали, думав про себе Василь. Вуйкові такий гендель був явно не по кишені, і він никав по базару з порожнім, обгорненим газетою мішком, від койця до койця, від кучі до кучі, від тачки до тачки, від воза до воза; зазирав у коляски мотоциклів, у привідкриті багажники легковиків, у кузови вантажівок... Нарешті зупинив свій вибір на поросятах. Того дня за одне свиняче рило правили стільки, скільки вуйко Василь ще міг нашкребти у своїх кишенях. Облеслива молодичка, помітивши, що ґазда кинув погляд усередину її кучі, раптово дзвінко защебетала:
- Беріть, ґаздуню, поросятко й будете мати на Великдень шиночку. За цього, вже підгодованого, Андрія-кабанчика недорого прошу...
Пес його знає, на що злакомився вуйко Василь: чи на пишну молодичку, чи то на спокусливу ціну? Як би там не було, уже невдовзі ґазда відраховував свої кровні гривні за «кастрованого кабанчика Андрія».
За якийсь час найманий сусідський легковик відміряв уже третій десяток кілометрів від Надвірної, тоді надворі почало світати. А як досить добре розвиднілося, вуйко розгледів у свинячому рилі й під закрученим хвостиком добре знані йому ознаки... льошки. Та райцентр був уже таки досить далеко. Кляв Василь на чому світ стоїть і газету, і козу, і льошку з її хитрою ґаздинею-молодичкою, і невдалий бізнес. Але найбільше старий нарікав на свій дурний розум. Він цабанив і кляв молодичці, голосно повчаючи вченого сусіда, що льошки часто гукаються й втрачають у вазі, тому, мовляв, на них не доробишся...
Вуйко мав гадку наступної суботи в Надвірні загирити свою льошку вже за вищою ціною. Може, на цей раз пощастить йому в бізнесі, якщо знову якась облесна ґаздиня не підсуне йому нову свиню.
Виробнича травма
З настанням весни Іванові знову починало крутити шию: то в один бік, то в інший. Уже навіть цього року він примудрився двічі побувати на лікарняному. Раз оглянувся вслід за міні-спідницею, що майже не прикривала дебелі стегна, — і на тротуарі розквасив свою мазґовню об електричного стовпа.
Іншого разу — пішов на таран з мотоколяскою. Тоді його на пішохіднім переході бальоном відбило від повногрудої молодиці, що мчала «зеброю» назустріч. Задивився на жіночі цистерни — і от маєш, Іване! Дорого плати за плотські кортячки.
А ще, було, попав в «обійми» важкоатлета. Цю травму Іван теж списує на свою буйну фантазію, котра оволоділа ним нестримно. Він на тролейбусній зупинці, ніби ненароком, на коротенькому платті своєї сусідки розправив складочку, якраз у тому місці, де збоку блискав ледь не до пояса великий розріз. А витончені й оголені ноги, здавалося хлопцеві, починалися ледь не від шиї. Жінка й слова не сказала, лиш загадково підсміхнулася. Може би все й обійшлося, якщо б цю сценку не вгледів її ревнивий атлетичної статури чоловік-конвоїр. Але, на біду, її тілоохоронець був аж занадто пильним.
Хлопець як нині пам'ятає спортсменові обійми. Від них Іванові очі на люба полізли, сам напучнявів, а за мить посинів, мов печериця. Кудись щезли і його хтиві кавалерські думки, бо силачеві руки стиснули шию так, ніби хтось уже порожню голову просилив через вушко голки. Атлет доніс під пахвою непритомного ловеласа до темного провулка, а потім... Далі пам'ять відшибло. Трамвай того разу молодцеві не знадобився, бо його, щоправда, у протилежному напрямку доставила карета швидкої допомоги.
Іван отямився, кажуть, аж через декілька днів на лікарняному ліжку. Пам'ять повернулась, але поворухнути зів'ялою головою в жоден бік він не міг. Тому дивився в обліплену мухами білу стелю, гамуючи нестерпний біль у потилиці.
Ще гірше Івасеві ставало тоді, коли, як на збитки, молоденька медсестра схилялася над ним, ледь торкаючись пишним бюстом до жагучих грудей парубка, й уже не вперше запитувала: «То як, хлопче, тобі вже краще?..»
У таких випадках Іванів язик щоразу зникав десь аж у глибині горла, а щелепи, мов зацементовані, зціплювалися ще дужче. Хлопець і слова белькнути не міг, лиш топив свій погляд у синіх озерах очей юної сестрички і намагався бодай поглядом ще дужче розгойдати дівочі груди, що виливалися на нього через прозорий бюстгальтер. Зрештою він і нічого більше видіти не хотів, а тому навіть білий нейлоновий халатик та інші рештки жіночого туалету Івась роздягав своїми жадібними очима. Тоді йому ставало дуже прикро, бо молоде тіло охоплювала нечувана млість, аж безсило звисали руки поза побічницями ліжка. Далі він закривав повіки і завмирав, як непритомний. Так із ним діялося щодня, доки не виписався з лікарні.
Наступного дня, рано-ранесенько, Іван одразу ж приступив до роботи, щоб дурні думки не лізли в голову вічно голодному на дівчат женихові. На стрімкому риштуванні він щось підспівував собі під ніс і вдавав, що ніби майструє. Отоді з-під ніг почув знайомий голос. Глянув униз — й нічого не вздрів, окрім великого декольте, звідки на нього дивилися засмаглі груди знайомої медсестри. Світ нараз пішов обертом й Іван карбульці полетів додолу.
На землі на хвилю пролупив очі - тільки й уздрів темінь. Його погляд погас під коротенькою спідничкою. Моментально стало гаряче, а за тим — ніби спинявся пульс, але ще добре відчув, що дурна кров грає-бухкає далеко не в серці, а в іншому, потаємному місці. Певно, від цього парубок знову знепритомнів...
Із приліжкової тумбочки над Іваном схилили голови білі нарциси. Хлопець хотів щось запитати, але раптово навстіж відкрилися двері й до палати увійшов професор у супроводі численного медперсоналу. Аж тепер Івась почув, що його шию справді сковує товстелезний гіпсовий панцир.
- Що, парубче, знову через кавалєрку карк собі скрутив? - піджартував уже знайомий йому лікар і приклав руку до хлопцевого чола.
Іван ще й рота відкрити не встиг, як щаслива медсестра одразу випалила за нього:
- На цей раз, пане професоре, у нього виробнича травма.
Дівчина воліла, щоб Івась надалі млів тільки коло неї, то вже більше ніяку шию він собі не скрутить. Підморгнула парубкові та непомітно для інших розчепила на халаті знизу ще один ґудзик... Іванко тільки слинку проковтнув. У його .очах бриніла сльозина щастя. Іванко відчув, що вже насправді втрачає голову через оту весняну пору, коли він і його ж друзі - такі ж зелені кавалери - починають на всі боки крутити шиями за кожним розрізом дівочої спідниці.
То хіба хто винен у тому, що надворі й у нас усіх у грудях весна буяє своєю шаленою повінню почуттів? Прислухайтеся й ви до свого серця - у наших спраглих душах також весніє кохання.
Насолоджуйтеся любов'ю, лишень не скрутіть собі шию...