Прізвище родини походить від назви старовиного села Жванець у Хмельницькій області.
Народився письменник 6 березня 1934 року в м. Одеса в родині лікарів Мане (Еммануїла) Мойсейовича і Раїси Яківни Жванецьких.
У 1956 закінчив Одеський інститут інженерів морського флоту за фахом «Інженер-механік підйомно-транспортного устаткування портів». У студентські роки брав участь у самодіяльності, де почав писати мініатюри й монологи, які часто сам і виконував.
Після закінчення інституту працював в Одеському морському торговому порту механіком, потім інженером з підйомно-транспортних механізмів на одеському заводі «Продмаш» (1956–1960).
У 1960 перейшов на роботу в Центральне проектно-конструкторське бюро.
У 1963 під час гастролей в Одесі Ленінградського театру мініатюр познайомився з Аркадієм Райкіним, який узяв його твори в репертуар театру, а в 1964 запросив у свій театр на посаду завідувача літературною частиною. Твори Михайла Жванецького читав на ленінградській сцені Сергій Юрський, але справжню популярність авторові сатиричних монологів забезпечив Аркадій Райкін, з вуст якого репліки Жванецького йшли в народ.
Разом зі Жванецьким Райкін поставив у 1969 програму «Світлофор», у якій уперше прозвучали легендарні мініатюри «Авас», «Дефіцит», «Століття техніки».
У період роботи в театрі Аркадія Райкіна (1964–1969) Михайло Жванецький працював із Романом Карцевим і Віктором Ільченком, для яких написав більше 300 мініатюр і монологів. Знайшовши свій індивідуальний стиль, Михайло Жванецький полишив театр Аркадія Райкіна і став працювати самостійно (іншими словами, Райкін вигнав його з театру за самостійні концерти).
У 1970 Михайло Жванецький і його одеські товариші Роман Карцев і Віктор Ільченко, які також працювали в театрі Райкіна, повернулися до Одеси й створили при філармонії Театр мініатюр. Автором спектаклів театру «Як пройти на Дерибасівську», «Зустрілися і розбіглися», «Щиро Ваш» був Михайло Жванецький.
У 1972 Жванецького запросили в Московський театр мініатюр (згодом «Ермітаж») на посаду помічника головного режисера. У ці роки він уже здобув всесоюзну популярність.
У 1972-1974 був режисером-постановником Державного концертно-гастрольного об'єднання «Росконцерт».
У 1981–1983 працював літературним співробітником у видавництві «Молода гвардія».
У 1988 створює Московський театр мініатюр, беззмінним художнім керівником якого є дотепер. У театрі за його творами були створені спектаклі «Пташиний політ» (1988), «Вибране» (1988), «Політичне кабаре» (1989), «Моя Одеса» (1994), «Старезний шибеник» (1999) та інші.
Михайло Жванецький підтримав Євромайдан.
2 березня 2014 року в часи вторгнення московських окупантів у Крим заявив, що вважає українців сильною нацією, яка змогла звалити знахабнілих злодюг: «Це не виключає того, що можуть прийти нові. Але вони точно будуть знати, що існує сила протидії, здатна дати їм відсіч. А закомплексована російська більшість виправдовує свою бездіяльність, свою ненависть і своє безсилля „бажанням стабільності", тим що „вони всі там бендеровці й фашисти" і т. д. А насправді — це просто заздрість, що українці змогли, дозволили собі, не промовчали... А під кінець — та ви всі жебраками там всі будете в цьому Євросоюзі!.. А в Митному союзі всі, бля, просто неймовірні багатії!»
13 червня 2014 року свій концерт у Києві Жванецький почав словами: «Вот я и приехал в такую родную враждебную страну... Но меня не надо бояться — я давно отключил радио и телевидение, поэтому добр и весел...».
Він - найромантичніший філософ і найактуальніший сатирик, найпоетичніший прозаїк і найбільший фахівець по жінках, кішках, кулінарії, євреях і всіх найактуальніших темах - Михайло ЖВАНЕЦЬКИЙ! Народний артист України (1999).
Народний артист Російської Федерації (2012). Президент Всесвітнього клубу одеситів (з 1990 року).
Незрівнянний Резо Габріадзе якось сказав тост: "Вип'ємо за націю, яка дала світові двох таких великих людей: Христа і Жванецького!"
До киян:
- За что я вас люблю, киевские зрители, так это за полное взаимопонимание, потому что ничего страшнее нет того, когда муж ходит за женой и умоляюще говорит: «Ну я же пошутил...»
Помер Михайло Михайлович 6 листопада 2020 року.
КРИК ДУШІ
Наші люди прагнуть до Стокгольма (Лондона і так далі) тільки для того, щоби бути оточеними шведами.
Все інше вже є в Москві. Або майже є.
Чи не для того виїжджають, міняють життя, професію, щоб з'їсти що-небудь, і не для того, щоб жити під керівництвом шведського прем'єра ...
Так що ж нам робити?
Я б сказав: змінюватися в шведську сторону. Про це не хочеться говорити, тому що легко казати.
Але хоча б усвідомити.
Там ми як білі ворони, як чорні зайці, як жовті коні.
Ми не схожі на всіх.
Нас видно.
Ми агресивні.
Ми дратівливі.
Ми кудись поспішаємо й не даємо нікому часу на роздуми.
Ми грубо нетерплячі.
Усі мовчки чекають поки передній розміститься, ми пролазимо під лікоть, за спину, ми в нетерпінні підштовхуємо того, хто стоїть попереду: він нібито повільно переступає.
Ми поспішаємо в літаку, в поїзді, в автобусі, хоча ми вже там.
Ми виходимо компанією на стоянку таксі й у нетерпінні штовхаємо сторонніх. Ми поспішаємо.
Куди? На квартиру.
Навіщо? Ну, швидше приїхати. Швидше зібрати на стіл.
Сісти всім разом ....
Але ми й так уже всі разом?!
Ми не можемо розслабитися.
Ми не можемо повірити в навколишнє. Ми повинні відштовхнути такого ж і пройти наскрізь, згоряючи синім вогнем мигалки.
Ми всі кадебісти, ми всі на завданні.
Нас видно.
Нас чути.
Ми все ще пахне потом, хоча вже нічого не виробляємо.
Нас легко впізнати: ми змінюємося від алкоголю в гіршу сторону.
Хвалькуваті, агресивні й непристойно крикливі.
Напевно, ми не винні в цьому.
Але хто ж?
Ну, скажімо, євреї.
Так, наші євреї саме й мають такий вигляд...
А англійські євреї англійцями і є.
Здається, що ми під одягом погано вимиті, що приймати щодня душ ми не можемо.
Нас дратує чужа чистота.
Ми можемо харкнути на чистий тротуар.
Чому? Пояснити не можемо.
Духовність і любов до батьківщини сюди не підходять.
І не про наслідування, і не про приниження перед ними йдеться... А просто... А просто всюди плавають качки, бігають зайці, саме зайці, нез'їдені.
Рибу ніхто люто не виймає з її води.
І всюди мало людей.
Дивний світ.
Вільно в автобусі.
Вільно в магазині.
Вільно в туалеті.
Вільно в спортзалі.
Вільно в басейні.
Вільно в лікарні.
Якщо туди не увірветься наш в нетерпінні лягти, в нетерпінні встати.
Ми страшно дратуємося, коли чогось там немає, як ніби на батьківщині ми це все маємо.
Не можу зрозуміти, чому ми чогось хочемо від усіх, і нічого не хочемо від себе?
Ми, звичайно, не змінимося, але хоча б усвідомлюємо...
Від нас нічого не хочуть і живуть не набагато багатшими.
Це не вони хочуть жити серед нас.
Це ми хочемо жити серед них.
Чому?
Невже ми відчуваємо, що вони кращі?
Так я скажу: серед нас є такі, як в Стокгольмі.
Вони живуть в монастирях. Наші ченці - шведи і є.
За своєю м'якістю, тихістю і незлобивістю.
Ось я, якби не був євреєм і гумористом, жив би в монастирі.
Це місце, де мене все влаштовує.
Повісити хрест на груди, як наші поп-зірки, не можу. Її відразу хочеться притиснути в кутку, дізнатися національність і довго випитувати, як це сталося.
Що ж ти повісила хрест і не змінюєшся?
Одягнися хоч пристойніше.
«За радянських часів було веселіше», - заявив хлопчина в «Старой квартире».
Комунальна квартира мимоволі цьому сприяє.
Як було весело, я добре знаю.
Я і був тим гумористом.
Радянські часи і шведам подобалося.
Сиділи ми за парканом, веселилися на кухні, співали в лісах, читали в метро.
На Солженіцині була обкладинка «Сєченов».
Звичайно, було веселіше, дружно, більш згуртовано.
А у що ми перетворилися, ми дізналися від інших, коли відкрили ворота.
Ми ж запитуємо у лікаря:
- Доктор, як я? Що зі мною?
Діагноз ставлять з боку.
Ніякий президент нас не змінить.
Він сам із нас.
Він сам невідомо як прорвався.
У нас шлях нагору не може бути чесним - категорично.
Чому ти в молоді роки пішов у райком партії або в КДБ?
Ну чим ти поясниш?
Ми ж усе відмовлялися?!
Ми брехали, звивалися, відповзали, ховалися в дірки, але не вербувалися же ж! Же ж!..
Можна продати свій голос, талант, майстерність.
А якщо цього немає, ви продаєте душу і дивуєтеся, чому вас обирають, вірячи на слово.
Наш діагноз - ми поки нецивілізовані.
У нас дуже низький відсоток попадання в унітаз, в плювальницю, в урну.
Мова, якою ми говоримо, груба.
Ми перекладаємо з мату.
Ми добре розуміємо й любимо силу, від цього підкоряємося диктатурі й криміналу. І в тюрмі, і в житті. Ось що мені здається:
1. Нам треба перестати ненавидіти будь-кого.
2. Перестати дратуватися.
3. Перестати смішити.
4. Перестати боятися.
5. Перестати прислухатися, а просто слухати.
6. Перестати просити.
7. Перестати принижуватися.
8. Посміхатися. Через силу. Фальшиво. Але обов'язково посміхатися.
Далі:
З майбутнім президентом - контракт!
Він нам забезпечує безпеку, свободу слова, правосуддя, свободу кожної людини і спокій, тобто довготривалість правил.
А їжа, заробіток, місце проживання, освіта, розвага й робота - наша справа. І все.
Ми більше про нього не думаємо.
У нас надто багато справ!
ЩО ТАКЕ ГУМОР?
Під тиском іззовні гумор народжується всередині.
Перехожий
Не про себе. На захист жанру. Сам став слізливий і задумливий. Сам став копатися в словах. Сам утратив життя і від цього - гумор. І, втративши це все, ходячи в поношеному піджаку задрипаного філософа, скажу - нічого немає краще від життя. А гумор - це життя. Це - стан. Це - не жарти. Це - іскри в очах. Це - закоханість у співрозмовника і готовність розсміятися до сліз.
Сміх у наш час і в нашому місці викликає заздрість. «Що він сказав? Що він сказав?» Люди готові йти пішки, повзти: «Що він сказав?» Можете плакати тиждень, ніхто не спитає: «Що вам сказали?» Плачучий у наш час і в нашому місці при такій якості складних побутових приладів, підвищенні цін і потоці новин не викликає інтересу.
Плачучий займає більш високе становище, ніж регочучий. Це зазвичай міністр, директор, головний інженер. Регочучого міліціонера не бачив ніхто.
Гумор - це життя звичайних людей. Чим менша посада, тим голосніший регіт, і перехожі із заздрістю: «Що він сказав? Що він сказав?»
Господи, яке щастя говорити, що думаєш і сміятися від цього. «Що він там сказав?» - весь час запитують зверху.
- А нічого. Ми так і не зрозуміли.
- А чого ж ви так смієтеся?
- А від дурості.
- А де він? Ми йому нічого не зробимо. Обов'язково скажіть, де він. Де він - це найголовніше.
- А ось він.
- Де?
- Ось, ось. Щойно був і щось сказав. То чи так важливо, хто сказав, важливо, що сказав.
- Ні, товариші, для нас важливо, хто сказав, що він ще збирається сказати. Його творчі плани. Це особливо важливо. Якщо хто-небудь його зустріне, зателефонуйте, будь ласка, в районне відділення культури в будь-який час доби - ми теж хочемо посміятися.
Знову регіт.
- А чому ви смієтеся?
А як узагалі складаються анекдоти? Не може бути, щоб усі складали, повинен бути автор. Друзі, якщо хтось його випадково зустріне, зателефонуйте, будь ласка...
Чому ж плач не викликає такого занепокоєння? Чому найбільші трагедії найвидатніших письменників не викликають такого шукаючого інтересу? Чому «Дванадцять стільців» не виходило, не виходило, поки не вийшло? І «Майстер і Маргарита», і Зощенко? І досить ханжити. «Дванадцять стільців» ніяк не менше для нормальної людини, ніж «Анна Кареніна», а «Майстер і Маргарита» - ніж «Війна і мир».
Гумор, як життя, швидкоплинний і унікальний. Тільки один раз так можна сказати. Один раз можна стиснути істину до розмірів формули, а формулу - до розмірів гостроти.
Гумор - це не жарти. Це - не слова. Це - не старенька, що послизнулася. Гумор - це навіть не Чаплін. Гумор - це рідкісний стан талановитої людини й талановитого часу, коли ти веселий і розумний одночасно. І ти весело відкриваєш закони, по яких ходять люди. Гумор - це надбання низів.
Повзучи нагору, наш співучень виповзає із гумору, як із штанів. Чого йому сміятися там, у нього ж немає спеціальності, і перший же наказ працевлаштувати за професією ставить його на межу самогубства.
А якщо вже дуже великий, ще обережніше: «Їм тільки посміхнися - відразу щось попросять. Посміхнувся - квартиру дай, засміявся - дочку пропиши». І, втрачаючи гумор, друзів, коханих жінок, людина росте на посаді. Розвалючена секретарка, завалючена дружина і великі підозри, що сміються саме над ним, хоча його ніхто не називає, але в ньому з'являється інтуїція вовка і такий же похмурий, напівприкритий погляд.
Ось що таке гумор. Ось що таке його відсутність. А нам він допомагає вижити. Зближує всіх із усіма. На анекдот - як на частування.
І не треба принижувати авторів. За одну фразу Ільфа і Петрова «Собаки гризлися зі спритністю боцманів» віддам цілу сторінку грецької трагедії з усіма здриганнями на початку і завиваннями в кінці, і море сліз, у якому потонули чотири баби, не варте одного вибуху реготу, у відповідь на один постріл істини.
ДВА ЯБЛУКА
Батько-одесит затиснув сина в кутку.
- У тебе два яблука. Я одне викинув. Скільки в тебе залишилось?
Тихе скавчання.
- У тебе було два яблука. Я одне порізав на шматки. Скільки в тебе залишилось?
Скигління, удари, притискання до стіни.
- У тебе було два яблука. Я одне зжер. Я! Я зжер одне. Скільки в тебе залишилося?!
Плач, крики, удари.
- Ти тримав у своїх брудних руках два немитих яблука. Я вирвав у тебе одне і зжер. Скільки в тебе залишилося?
Крик, плач.
- Тату! Не треба!
- Ні, треба! У тебе було два яблука. Я одне у тебе вирвав і розтоптав. Одне з двох я розтоптав ногами. Скільки в тебе залишилося?!!
Тремтіння, завивання, крики, вереск мами.
- Облиш дитину.
- Він ідіот! Я міняю умову. У тебе було два яблука. Одне зжер ти! Ти сам зжер одне! Скільки яблук, ідіоте, в тебе залишилося? Ну, йолопе?
- А-а-а!! Не бий, тату!!
- Жодного зоопарку. Жодних гостей. У тебе ніколи не буде дня народження. Усі свята я проведу з цим ідіотом... У тебе було два яблука. Зіно, у нас є яблука? А що? Давай морквини... У тебе було дві морквини, сучий ти сину. Я одну забрав... Дай! Дай, ідіоте. Це арифметика. Я відняв у тебе одну і зжер... Ось... Хря-хря... На, дивись...
- Гришо, вона немита.
- Нічого. Нехай він бачить. Я зжер із землею одну морквину. Скільки в тебе залишилось?
- Яблук?
- Морквин!!!
Схлипування.
- Подивися. Скільки брудних морквин залишилося у твоїх брудних руках?
- Одна-а-а-а-а...
- Правильно, синку... А тепер повертаємося до яблук.
- А-а-а-а! Тату, не треба!
- Гришо, не треба.
- Не ревіти! Відповідати! У тебе було два яблука.
- Гришо, благаю!
- Треба! Цей ідіот із морквинами відповів правильно, значить, є надія. Я розвиваю в нього абстрактне мислення. У тебе було два яблука.
Дикий рев.
- А-а-а! Не треба!
- Гришо, не треба.
- Або він не буде ідіотом, або він не виросте взагалі. У тебе було два яблука.
- А-а-а!
Ревуть усі.
- Тиша! Весь будинок мовчить. Не підказувати. Я, твій тато, відняв у тебе...
- А-а-а!
Всі ревуть.
- ...Одне яблуко з двох (перекрикуючи рев). Я, твій батько, підкрався і з твоїх двох яблук відняв у тебе одне... (Рев став таким, що в стіни загупали: «Що там у вас?») Ну, добре... Ти мені сам дав одне... Скільки в тебе залишилося?
- (Тихий шепіт): Одне.
- Отже, тепер у мене скільки яблук?
- Одне.
- У тебе скільки яблук?
- Одне.
- Давай їх з'їмо?
- Давай...
- Але яблук немає! Жерти нічого! Це і є абстрактне мислення!
НАЗАД У МАЙБУТНЄ
Ну, слава Богу!
Я й так ніколи не втрачав оптимізму, а останні події мене просто окрилили.
Я ж казав: або я буду жити добре, або мої твори стануть безсмертними.
І життя знову повернулось у бік творів.
А вони мені кричали: "Все! У вас криза, ви в метро три роки не були. Про що ви писати тепер будете? Всі тепер про це. Тепер узагалі права людини. Тепер свобода особистості вище народу".
Критика сяяла! Вічно п'яний, жерущий, товстопикий, весь час із келихом. Це я.
А я завжди з келихом, бо розумів: ненадовго.
Всі по словах. А я по лицях. Я слів не знаю, я лиця розумію. Коли всі почали кричати: "Свобода!" - і я разом з усіма пішов дивитися на лиця.
Нормально все. Наші люди.
Вони на свободу не потягнуть. Вони люблять порушувати.
Ти йому заборони все, щоб він порушував. Це він розуміє.
- Хто це зробив?
- Де?
- Ось.
- Що зробив?
- Що зробив, я бачу. А хто це зробив?
- А що, тут заборонено?
- Заборонено.
- Це не я.
Наша свобода - це те, що ми робимо, коли ніхто не бачить.
Стіни ліфтів, туалети вокзалів, колеса чужих машин.
Це і є наша свобода.
Нам руки попереду заважають.
Руки ззаду - інша справа.
І команди не попереду, а позаду, тобто не кличуть, а посилають.
Це зовсім інша справа.
Можна заплющити очі й покоритися - ліве плече вперед, марш, стоп, відпочивати!
Так що народ зараз правильно вимагає порядку.
Це у нас у крові - обов'язковість, пунктуальність і ця ... чесність і чистота.
Ми жили серед порядку близько 70 років і не можемо відвикнути.
Наша свобода - бардак. Наша мрія - лад у безладі. Різниця невелика, але дехто її відчуває.
Вони нам повідомляють: ось зараз демократія, а ось зараз диктатура.
Tе, що при демократії друкується, при диктатурі говориться.
При диктатурі всі бояться запитання, при демократії відповіді.
При диктатурі більше балету й анекдотів, при демократії - поїздок і пограбувань.
Великого тваринного страху - однаково.
При диктатурі можуть прибити зверху, при демократії - знизу.
При повному порядку - з усіх боків.
Сказати, що міліція при диктатурі нас захищає, буде певним перебільшенням.
Вона нас охороняє. Особливо в місцях ув'язнення.
Це було і є.
А на вулиці, в повітряному й водяному середовищі це справа тих, хто оборонявся, тому кількість загиблих у війнах дорівнює кількості загиблих у мирний час... У нас...
Загалом, наша свобода хоча й відрізняється від диктатури, але не так різко, щоб у цьому могла розібратися малоосвічена людина, припустимо, письменник або військовий.
Багатьох хвилює доля сатирика, який процвітає в оранжерейних умовах диктатури пролетаріату й гине в нестерпних умовах розквіту свободи.
Але це все нібито.
Просто в тепличних умовах підпілля його яскравіше видно і чути чіткіше.
І у нього самого ясні орієнтири.
Він сидить на ланцюгу й гавкає на поїзд, що проходить, тобто предмет, гавкіт, ланцюг і коефіцієнт корисної дії зрозумілий кожному.
В умовах свободи сатирик без ланцюга, хоча в нашийнику.
Де він зараз - невідомо.
Його гавкіт чути то у військах, то на базарі, то під парканом самого Кремля, а частіше він зосереджено шукає бліх, із великою тугою по вечері.
І дурень розуміє, що в сидінні на ланцюгу більше духовності й проникнення у свій внутрішній світ.
Бо біг за ланцюг можна виконати тільки в уяві, що завжди цікаво читачам.
Звичайно, письменникові не завадило б відсидіти у в'язниці для високої якості літератури, що покидає організм. Але, чесно кажучи, не хочеться. І так ідеш на багато - плутанина з сім'ями, побачення з дітьми... В'язниця - це вже занадто.
Що сьогодні радує - передчуття нового підпілля.
Скінчилися хвилювання, біганина, знову на кухні, знову натяки, знову головне управління культури й підвищені зобов'язання, знову тобі кричать: "Ви своїми творами принижуєте радянську людину!", а ти кричиш: "А ви своїм велосипедом її калічите".
Красота! Той, хто нас знову заганяє в підпілля, не підозрює, з якими професіоналами має справу.
Сказане звідти за всіма законами акустики в десять разів сильніше й голосніше, а гасло керівництва - "Працювати завтра краще, ніж сьогодні", - в підпіллі тлумачать однозначно: сьогодні працювати сенсу не має.
У НАС ЗНИКАЮТЬ ЖІНКИ
До того, що в нашій країні зникають окремі люди, ми вже звикли. Але у нас раптово зникло ціле покоління.
Ми робимо вигляд, що нічого не сталося. Пропадають жінки. Пропадають жінки після п'ятдесяти.
Вони зникли з екранів, вони не ходять у кіно, вони не з'являються в театрах. Вони не їздять за кордон. Вони не плавають у морі.
Де вони? Їх тримають в лікарнях, у продовольчих крамницях і на базарах, і в квартирах.
Вони беззахисні. Вони не виходять із дому. Вони зникли. Вони не потрібні. Як інваліди.
Ціле покоління пішло з життя, й ніхто не питає, де воно. Ми кричимо: "Діти наше майбутнє"!
Ні. Не діти. Вони наше майбутнє. Ось, що з нами станеться.
Всю кар'єру, всю рекламу ми будуємо на юних жіночих тілах і на цьому ми втратили мільйони світлих сивих голів.
Чому?! Як дівчаткам не страшно? Це ж їхнє майбутнє ховається від очей перехожих.
Багато випало на долю цих жінок.
Дикі черги, безграмотні аборти, тісні чоботи, пропалені рукавиці.
І зараз їх знову заштовхали глянцеві попочки, порцелянові стегна, кольорові скляні очі.
Юне тіло дуже пошепки: "Невже я цього не варта?" Ти, звичайно, варта. Ми цього не гідні. Ми гідні кращого.
Світ мрії заповнили одноразові жінки, яких міняють, як шприци.
Піддуті груді, накачані губи, фабричні очі. Все це тривіально-віртуальне статеве збудження, від якого народжується тільки візит до лікаря.
Ви уявляєте вірші про таке кохання?
Ми вигнали тих, хто дає стиль, моду, смак до краси, красного письменства, хто робить політиків, хто зберігає життя чоловіків.
На них кричать у лікарнях: "Ви хто, лікарка?" "Я не лікарка, – каже вона тихо. – Але я борюся за життя свого чоловіка, більше ж нікому в цій країні".
Вони, ці жінки, зберігають для нас наших геніїв. Втратимо їх – підуть і їхні чоловіки, люди конкретного результату.
Залишаться тріскучі й безглузді політики та кілька олігархів, особисте життя яких уже нікого не цікавить.
Вони його вручають в абсолютно чужі руки. Питання тільки в тому, чи стане іноземна медсестра за великі гроші тимчасово люблячою дружиною.
У тридцять років залишаться тільки ноги, в сорок – очі, в сорок п'ять попливе талія, в п'ятдесят спливуть окремі авторки окремих жіночих детективів, в п'ятдесят п'ять – борці за присутність жінок у політиці, а в шістдесят зникнуть усі.
Хоча саме ці зниклі жінки створюють королів і полководців. Вони – другий ряд у політиці. А другий ряд у політиці головний.
Вони цінять гумор, живопис, архітектуру й усі скарби світу, а значить, і оплачують їх через своїх чоловіків.
Я цього літа на одному благодійному концерті побачив їх. Я побачив зникле плем'я, плем'я літніх дам струнких, гарних, в легеньких шубках і тонких туфлях і їхніх чоловіків, трохи старших.
Це була юрба 60, 65, 70, 80, 85-літніх. Вони сміялися й аплодували, вони танцювали й грали в карти. Вони заповнювали величезний зал із розсувним дахом.
Це були не олігархи, не міністри, не королі. Це були жінки, обличчя яких складають герб Франції.
Визначити талант дуже просто – ви дивитесь, яка жінка біля нього. Біля Пушкіна, біля Висоцького, біля Єсеніна. Потім згадуєте, яка жінка була біля Брежнєва, біля Хрущова, біля Сталіна. Не було їх у них! Усе було в них, а цих людей у них не було! От я й кажу: ти сам такий, яка жінка біля тебе!
Із дружин треба вибирати веселих.
Із веселих – розумних.
Із розумних – ніжних.
Із ніжних – вірних.
І терплячих.
І терплячих!
МІНІАТЮРИ
"Життя - це коли ти піднявся, опустивсь і живеш далі, маючи в запасі цю висоту".
"У Росії треба жити швидко! Щоб встигнути до приходу міліціонера, революціонера і лікаря".
"Красива жінка така ж рідкісна, як розумний чоловік".
"Ти думай, а думка прийде. Або жінка. Вони разом не приходять. Або думка, або жінка, але щось прийде, головне - думай!"
"Що наше життя? Світло в кінці тунелю. Світло є, тільки тунель, гадюка, не кінчається".
«Я безмежно поважаю жахливий вибір мого народу».
"З жінкою можна робити все, що завгодно, тільки їй потрібно постійно пояснювати, що ж ми в даний момент робимо".
«Уряд нам обіцяє-обіцяє, обіцяє-обіцяє, а нам все мало!»
«Хочеш усього й відразу, а отримуєш - нічого й поступово».
"Минула молодість, одна за одною відступили жінки. Одна за одною наступили хвороби..."
"Чому у різних поколінь в нашій країні однакові перспективи? У всіх є впевненість у майбутньому. Що воно не дуже приємне".
«У нас чого тільки не може бути! У нас усього може не бути. У нас чого тільки не захочеш, того може й не бути».
«Щоразу, коли я згадую про те, що Господь справедливий, я тремчу за свою країну».
"Михайлович, я не єврей, просто на душі важко".
"Він у цьому житті так багато лежав, що просив поховати себе вертикально".
"Помер, не знайшовши сенсу в житті. А той помер, знайшовши сенс в житті. А той помер, не шукаючи сенсу в житті. А цей узагалі ще
живе. Треба з ним поговорити"
«Скільки в держави не кради - все одно свого не повернеш!»
«Якщо вам кажуть, що ви багатогранна особистість - не спокушайтеся. Може бути, мається на увазі, що ви гад, сволота і паразит
одночасно».
"Щасливим можна бути тільки в особистому житті. Там щастя справжнє!"
"Я тебе настільки вивчив. Я один знаю, що треба поцілувати, щоб ти замовкла, і на що натиснути, щоб ти почала говорити".
"В який час живемо? Чи не в наш".
"Народ і влада з однаковим презирством ставляться до економіки".
"У нашій країні треба знати, де чорний вхід і запасний вихід".
"Усі друзі хочуть мене женити - ну людям зле, коли іншим добре".
"Бездарність я можу прийняти тільки на прохання комуністичної партії".
"Комуністична партія вчить нас: не кради по-маленькому".
"У Росії не говорять: "це незаконно", а говорять: "це небезпечно".
"Патріотизм - це чітке, ясне, добре аргументоване пояснення того, що ми повинні жити гірше інших".
"У в'язниці зараз багато розумних людей, і з ними треба радитися".
"Собака мовчазний набагато страшніший. Як мовчазна дружина. Не домовишся, буде скандал".
"У нашій країні віщуном бути нескладно - пророкуй погане і ти не помилишся".
"Це Росія - країна необмежених можливостей і неможливих обмежень".
"Синку, май совість! І роби, що хочеш".
"Якщо ти поцупив дисертацію - не будуй міст, сволото! Іди в політику".
"Раніше ми боролися за соціалізм із людським обличчям. Зараз боремося за капіталізм із людським обличчям. Нам завжди не вистачає людського обличчя".
"Раніше думав - жінки... Тепер - ні дня без рядка".
"Учений із Калуги винайшов. Але не здійснив. Ну, тому що Калуга навколо".
"Так, ми в американських виборах беремо участь більше, ніж в російських. Ми ж вибирали Обаму усією країною".
"Президенту потрібно перестати збирати силовиків, а зібрати мозковиків".
"Алкоголь у малих дозах нешкідливий у будь-якій кількості".
(Народ підправив: Алкоголь у малих дозах КОРИСНИЙ у будь-якій кількості).
"Красива жінка - надбання нації. Їхні списки й телефони зберігаються в спеціальних відділах ЦРУ, КДБ, Моссад...»
Красива жінка роз'єднує чоловіків і згуртовує жінок. Вона творить історію і змінює хід війни. У неї немає господаря, але є шанувальники ...
- А що робити негарним? Повіситися? - запитала мене якась студентка й подивилася з такою ненавистю, що ми не розлучаємося досі".
"Переспати може кожен, а поговорити ні. Так що, дівчатка, бережіть чоловіків, які говорять. До речі, чоловіки, котрі говорять, теж не проти переспати".
"Чи вмієш ти писати інтервалами, паузами, мовчанкою й тишею? Навчися й будеш любимим".
Переклад із російської Пилипа Юрика