CАВЧУК Василь

Створено: 26 січня 2020

БІОГРАФІЯ

Василь Дмитрович САВЧУК – журналіст, краєзнавець, поет, драматург, публіцист, редактор, член Національних спілок письменників, журналістів і краєзнавців України, член НТШ. Лауреат Всеукраїнських літературно-мистецьких премії ім. Братів Богдана та Левка Лепких (2018) та імені Степана Олійника (2019).

Василь Савчук народився 15 квітня 1944 року в селі Дрищеві (з березня 1946 р. – Надрічне) Бережанського району Тернопільської області в селянській родині. 6 квітня 1946 року, коли від ракети облавника згоріло 28 обійсть у селі, малого Василька порятував із вогню старший на вісім літ брат Степан. Через півтора року батькам удалося звести вальковану хатину за селом; тут і минуло дитинство Василька.

У 1957 році закінчив Надрічнянську семирічку, в 1961-у – Біщецьку середню школу. Того ж року вступив на навчання у Львівське техучилище №1 і через 10 місяців набув фах машиніста баштових кранів. Робота посприяла вступові в 1963 році у Львівський університет ім. І. Франка на вечірнє відділення філологічного факультету (українська мова і література).

У грудні 1963 року Василя призвали на військову службу – у військово-будівельний загін (ВСО-1056), що був залучений до спорудження об’єкта «великої хімії» поблизу селища Верхнє Дніпровське Сафоновського району Смоленської області (нині РФ).

Тут рядовий Савчук теж працював на баштових кранах – до кінця квітня 1966 року. Відтак будбатальйон «перекинули» на ліквідацію наслідків землетрусу в Ташкенті, де навчився асфальтувати дороги, вперше познайомився з татарами, насильно вирваними з Криму у 1944 році.

Після служби в армії Василь Савчук поновився на навчання в університеті, який закінчив у 1973 році. З квітня 1972-го був прийнятий на посаду літпрацівника у бережанську районну газету “Нове життя» (з вересня 1990 р. – «Бережанське віче»).

Тут із деякими перервами (навчання у Києві, робота власкором обласної газети «Відродження») працював на всіх посадах – завідувачем відділу, відповідальним секретарем, редактором (1991 – 1994 рр.), заст. редактора до виходу на пенсію у 2005 році.

Попри основну роботу Василь Савчук пробував перо у публіцистиці, художній літературі. Ще до «приходу в редакцію» мав публікації віршів у газетах: «Сафоновская правда», «Молодь України», «Робітнича газета», в журналі «Перець», згодом – у журналі «Жовтень», колективному збірнику «Пісня і праця».

У 1981 році видавництво «Молодь» випустило його художньо-документальну повість “Вишивала дівчина долю” – про події в селі Куряни напередодні 2-ї світової війни.

Найсприятливішим для його творчої праці видався вже перший рік незалежності України. У 1991-у побачила світ поетична драма «Кривавий тан», у 1993-у – публіцистична брошура «Діалог небайдужих», історичний нарис «Надрічне – село над Золотою Липою», збірка віршів «Отча вишня».

Багато часу і праці зайняло збирання та оформлення матеріалів до другого тому збірника «Бережанська земля», що побачив світ 1998 р. в Канаді заходами комітету «Бережанська земля» (голова – Левко Бабій, секретар – Ярослав Гунька).

Одночасно Василь Дмитрович працював над історико-документальною кіноповістю «В ім’я Твоє» (перша книжка побачила світ у 1998 р., друга – у 2000 р.).

Перед тим, у 1996 р., видав сатиричну поему «Триесірний Ґеньо з Трої» у чотирьох частинах. Повторно видання побачило світ у 1999 році, а доповнене п’ятою частиною – у 2006 році в збірці сатири й гумору «Трішки усмішки».

Обширні витяги з неї були надруковані у сатиричному журналі «Всесміх» (Канада), в альманасі гумору й сатири «Весела Січ» (Запоріжжя) та журналі «Літературний Тернопіль». Добрим внеском у набуток на ниві історичного краєзнавства в районі можна вважати такі книги Василя Савчука як

«Від Королівки до Поляни» (2004),

«Митрополиче село Дрищів- Надрічне» (2007),

100-сторінкові видання «Пам’ять села Гиновичі» (2007),

«Шумляни Малі – Підлісне: На стежках до волі» (2008),

збірник «Бережанська земля. Т. 3, Книга Пам’яті» (упорядник і редактор Василь Савчук) (2006).

У 2008 – 2009 рр. побачили світ збірник гумору і сатири «Мерва», видання «Тарас Шевченко і Бережанська земля» та «Тимотей Старух – трибун державотворення».

Чимало віршів Василя Савчука покладено на музику бережанськими композиторами. У 2000 році вийшов пісенник «Мелодії душі: Твори бережанських композиторів на вірші Василя Савчука».

Поетична драма «Кривавий тан» була поставлена (дві дії з трьох) на сцені Бережанського районного будинку народної творчості у 1994 році – завдяки організаторським старанням педагога Ярослава Новоженця як режисера й постановника.

Загалом у доробку Василя Савчука понад десять книжок публіцистичних та історико-краєзнавчих творів та стільки ж видань літературних жанрів.

Окрім того, деякі твори були опубліковані в журналах «Тернопіль» та «Літературний Тернопіль», «Весела Січ», «Джерело життя», «Дзвін», у колективному збірникові «На хвилях Липи Золотої», в газетах «Літературна Україна», «Відродження», «Свобода», «Вільне життя», «Жайвір», «Бережанське віче» та інших.

Не полишаючи літературної творчості, долучався до співпраці з «Літописом УПА» у спробах створення життєписів учасників національно-визвольних змагань («Грім» – полковник УПА Микола Твердохліб») (2008), («Рейд сотні Громенка» у співавторстві з Юрієм Борцем (2003).

Активно прилучився до нового пілотного проекту краєзнавців області – творення енциклопедичного тритомника «Тернопільщина. Історія міст і сіл». Гарний дарунок отримала й малеча – це книжечки «АБеВеГеДеНЬ», «Наука онукам», «Метка абетка».

Відгуком на сучасні події – геройський захист України від московських агресорів – стала збірка віршів «Зерна з-під градобою” (2015).

ВасильСАВЧУК

Триесірний Ґеньо з Трої

Світлій пам’яті

незабутнього славного Кошового

Міжнародної асоціації

гумористів і сатириків

«Весела Січ», письменника

Петра Павловича Ребра

присвячується.

Шановні друзі-читачі!

Пропоную Вашій увазі писання, що є, певною мірою, наслідуванням бурлескно-травестійної поеми І.П.Котляревського «Енеїда». Правда, «савєтскій челавєк» – «триесірний Ґеньо» торує свої стежки не в Стародавньому, а в «третьому Римі», як назвав імперію один з іще царських «блюдолизів».

Перші кроки герой поеми зробив у 1996 році. Довелося почути ряд закидів, не вельми зважених зауважень, мовляв, «наслідування – це не зовсім добре». Це та інші обставини впливали на продовження роботи не кращим чином. На втіху автора про твір схвально відгукнулися письменник-сатирик Євген Дудар і відомий поет, довголітній в’язень ГУЛАГу, Іван Гнатюк. Ця моральна підтримка дала поштовх до появи наступних строф поеми, яку автор насмілився явити перед очі світлої пам’яті творця Міжнародної асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ» та головного редактора, натхненника й безприкладного трудівника однойменного альманаху в м. Запоріжжя – Петра Павловича Ребра.

З його благословення фрагменти з «Триесірного Ґеня з Трої» побачили світ у числі першому (одинадцятому) «Веселої Січі» за 2005 рік у «… залпі поем, написаних під «Енеїду», як висловився редактор альманаху, виданого з нагоди 10-річчя Асоціації сміхотворців.

У цьому «залпі» «вистрелили» фрагментарно, крім названого твору, «Кіровоградська Енеїда» Валерія Гончаренка, «Пекліада» Василя Дацюка, «Еней при берегах Тавриди» Віктора Коржа, «Планета щастя» Бориса Левицького, «Енеїда» Миколи Левицького, «Еней був парубок моторний» Володимира Чубенка. Об’єднувалися вони під оптимістичним гаслом «Енеїда: далі буде!» та змістовним теплим напутнім словом Петра Павловича.

Складалося враження, що Батько кошовий «Веселої Січі» плекав надію на видання колективного збірника з творами, «написаними під «Енеїду», що стало б гідним пошануванням пам’яті зачинателя нової української літератури до 250-річчя з дня народження чи 180-річчя відходу у безсмертя, або ж до 175-річчя появи у повному обсязі (1842р.) його сміхосяйної поеми… Можемо сподіватися, що справу Майстра українського сміхотворного цеху продовжать, наперекір усім сучасним негараздам, його учні й друзі – «весело січовики». Отож, хай «Енеїда» – далі буде! У нових десяти – і століттях, у творах нових авторів-«енеїдчиків!»

Що ж до «Триесірного Ґеня»…, то п’яту його частину помістили журнал «Літературний Тернопіль» (ч.1 за 2011р.) і альманах «Весела Січ», №1-2 (19-20) за 2011р. Автору надіслано примірник з автографом головного редактора:

«Дорогому і рідному Василю Савчуку, чий «Ґеньо» є окрасою цього номера (див.стор. 65-84). Будьмо!

Щиро Ваш Петро Ребро».

Безцінний презент від незабутнього Батька кошового!

Сьогодні, дорогі читачі, поема йде до Вас у найбільш повному обсязі. Висловлюю сердечну вдячність усім, хто зацікавлено погортає написане, а уважним читачам – мій щирий уклін.

Автор

ПРОЛОГ

Суспільство наше ніби хворе

На сил упадок, на журу.

Всі — в плач: "О темпора! О морес!" ¹

"З грошем і хлібцем — не к добру!".

Потрібний сміх, як хліб! Допіру

Змішав я з гумором сатиру,

Досипав спецій у заміс;

В Івана — прапрадіда форми

Розклав; і в печі хліб до норми

І розрум'янився й підріс.

Комусь він буде солонавий,

А тим — солодкий, сим — гіркий.

Бо ж я не мудрствував лукаво

Спекти його на всі смаки, —

Вже сам цей намір був би дивним.

Бо й в книзі Гіннеса, напевно,

Таких досягнень не знайти...

Отож, є хліб! Смакуйте, крайте,

І ближнім хоч на усміх дайте.

Не кидайте лиш за плоти!

_____

¹ О часи! О звичаї! (лат.)

ЧАСТИНА І

У Триесірі, царстві гойнім,

В його куточку, на краю, —

Містечко тихе і пристойне

Вело історію свою.

Містечко мало назву Троя.

У нім жили оці герої

Між інших тисячок родин:

Варвара — дому господиня,

Андрій— господар (з носом синім),

Євгенко — їх єдиний син.

Домашні звали чадо —Геній.

(Для них він був, немов божок).

А Троя вся казала: — Ґеньо!

На нього мокрий впав мішок!

Казали ще: "Розумне й глупе,

Орел, пес, мавпа — в ньому вкупі..."

Всебічний, отже, був хлопчак.

В окрузі гнізда всі порушив,

Які де яблука і груші,

І вишні, й сливи, — знав на смак.

З півмилі західніш містечка

Здіймавсь крутий високий горб.

Казали, — ціла там аптечка,

Є ліки від усіх хвороб.

Гора Кудикіна, Кудика.

Не раз по ній і Ґеньо никав,

Немов збирав для школи цвіт:

Приносив дещицю в гербарій,

Та більше всього очі карі

Вдивлялись у довкільний світ.

І бачив він круті дороги,

По сіножатях — ленти рік,

Лани по обрій, перелоги,

Ліси, яким не перший вік,

Людей на вулицях містечка, —

У кого — торба, в кого — течка,

Сі — вниз носи, в тих вгору ніс;

І ще — плантації розлогі,

Там, як мурахи, — що є змоги

Людці горбатились якісь.

Земля ця звалася — Раїна;

Текла і медом, й молоком.

Лиш доля в неї тополина —

Під зайди гнулась кулаком.

Давно-давно, ще за гетьманів,

Її сусіда "прикарманив"

Й своєю власністю вважав.

"Кудика, Троя, вся Раїна —

Це триесірова частина", —

Писала книжка так. Чужа.

Ще всім втовкмачували й усно,

Й шумів газетний словограй

Та гучномовці (ледь не луснуть!):

"Наш Триесір — то справді рай!"

І в те повірить мав би Ґеньо,

Бо скрізь по вивісках — саженно:

"Рай-буд", "рай-суд" і "рай-вино",

"Рай-ліс", "рай-ком", "рай-скот", "рай-сіно",

"Рай-маг", "рай-торг", "рай-морг", "рай-кіно",

"Рай-он" — й точніше: — "рай-он-о!"

І Триесіру центр так само

Щохвилі вславлювало там

(Ім'я столиці — Маскаяма), —

Ну, що не слово — фіміам.

А хтось шептав ледь чутно: "Бігме,

Хто раз в її упав обійми —

Вважай, що як особа, зник.

Та Маскаяма в дні і ночі

Сльозам не вірить, крівці хоче,

Та в рот всім тиче свій язик".

А ще шептали, хоч не часто,

Що Триесір — це зла напасть,

Що в ньому компактійна каста —

Закон-кулак для нижчих каст...

Глухий протест проти напастей

В суспільстві, діленім на касти,

Стріляв у Ґеня, як в мішень.

Біда ж одної касти зрима

(Рід Хоми Сапкіс й Сапкіс Хими.)

Його гнітила день у день.

Та Ґеньо всіх не знав подробиць…

На те, як кажуть, ще не час.

А що повсюди бігав хлопець, —

Життя все бачив без прикрас,

Й не раз робив великі очі:

"В газетах щось не те торочать,

Я щось не те у школі вчу...".

І він прийняв одне із рішень:

"Я знаю мало, хочу — більше"

Будь-що до правди дотовчусь".

Взапій читав книжки, брошури

Про царство Правди на землі:

"Ми вже здолали зло понуре,

А свого щастя ковалі,

Звичайно, люди тут живучі,

Сьогодні мають щонайлучче:

Добробут, щастя, мирний труд.

Царя немає, ані смерда,

І справедливість стала твердо,

Спаливши брехні, підступ, бруд".

То ж дивувався він немало,

Й учителів іспитував:

"Відколи царства в нас не стало?

Ну, чим не цар — наш Голова?"

Питався: "Чом у Триесірі

Немає звичних рівнів міри,

В пошані тільки префікс "най"?

Чи легше жить од того людям,

Що гасла писані повсюди

"Свобода, щастя, мир, труд, май"?

"Чи він — дивак? пустун? філософ?",-

Гадали в Трої сяк і так...

А Ґеньо вчивсь, йому велося

Не надто кепсько. Та, однак,

У школі — тісно, вдома— душно;

І овид затісний навкружний,

А Троя — яма, й більш ніщо.

Носився з наміром хоробрим

Колись податись аж за обрій:

"Я обійду весь світ. А що?!".

Котрі те чули, дружно кпили:

"Паняй — од Трої навпростець.

Та наберись до того сили —

Гороху й бобу з'їж горнець".

А інші радили серйозно:

"Про те і мріяти не можна,

Позбудься, хлопче, цих гадок.

Затям собі, — у Триесірі

Є край заклятий — Бісі-Бірі:

Туди — юнак, звідтіль — дідок".

Згадай, читачу, в Триесірі

Містилась Троя на краю.

Це накладало в повній мірі

На все специфіку свою.

Десь півверстовки за Кудику —

Тяглись дроти, як терни дикі,

(За ними вже був інший край).

Той дріт колючий пильнували

І пси, і форменні ґевали,

Щоб хтось не втік в "задрітний рай".

Вони тяглись, колючі й грізні,

За овид ген — сюди й туди,

Як знак, що влада тут залізна,

І скоро змін її не жди.

Якби до тих колючих сітей

Поткнувсь мандрівник кругосвітній,

То мав би клопоту повік.

Він став би— "зрадник Триесіру",

Покуту ніс би в Бісі-Біру

Вже як число, не чоловік.

Євген, якби він був не Ґеньо,

Собі на носі б зарубав,

Що дріт снували не "для Фені",

Що він на те, як той казав:

"Ним шлях надійно перетято

Хворобам, грипам, супостатам,

Котрі звалить хотіли б нас".

Та Ґеньо — хлопець страх цікавий,

Дроти колючо-кучеряві

З Кудики змірював не раз.

Яка причина? Там, за дротом,

Од плоду гнулися сади,

То ж Ґеньо мучивсь од охоти

Зробити рейд "туди й сюди".

Вже й уявляв собі картину,

Як повен міх чи хоч торбину

Урве для братії звідтіль...

Та, щоб такого доконати,

Нагоди мусів дочекати,

Як то в легенді Вільгельм Тіль.

Допоки в нього зріє намір,

Та ще й поглиблює знання,

Воздаймо шану батьку й мамі,

Щоб не балакать навмання.

Варвара (мовлено в народі)

Була ревнителькою моди,

Всім "екстра" тішилась до сліз.

Дрібниці всякі — з-за границі

Світили їй, немов зірниці,

Їх, як гончак, щукала скрізь.

Була метка і страх проворна,

Де тільки храм —вона вже там;

Язик молов за добрі жорна

В додачу двом коміснякам.

І все те в неї йшло до ладу,

Неначе військо до параду,

Куди не глянь — усюди шик.

І навіть різні "шури-мури"

Вела, як муляр мур "до шнура",

Їй помагав у всім язик.

А батько — то-то головатий! —

На ризик часто удававсь:

Вмів з головою випивати

Та й з бригадиром не цуравсь.

Казав: "Усе то — нужні люде!"

Як тільки чув, що "здобич" буде,

Уже намацував гаман.

Де треба — тицяв "мани-мани" ¹

Де міг, то пляшкою таранив,

Чи напускав туман-обман.

_____

¹ Гроші (жаргонне).

Він був на тому ділі тертий, —

Колись носився на коні,

Знав, як і з кого шкурку здерти

Собі на куртку і жоні;

Чудово множення засвоїв.

І вік прожив би в супокої, —

Та от... про ділення забув.

Тому-то й вдарив грім із неба:

"Таких розумних нам не треба!" —

Дмухнули — й вилетів в трубу.

Було йому на серці млісно,

На себе злився, і на тих,

Котрі негадано і злісно

Його бебехнули "під дих".

То ж, як буддист, спішив ще зрана

Сягнуть блаженної нірвани, —

Складав склобогові поклін.

Шептав, як той мудрець античний,

Слова молитвенно-магічні:

"Ін віно верітас! Амінь!" ¹

Давав частенько на офіру,

Бо мав "намножений запас".

Та в тому кредо сплутав міру:

"Склобогу — тиждень, праці, — час".

Однак, йшла добре господарка.

Крутила справами Варварка,

Бо їй під силу все було.

Це дуже просто пояснити:

Вань-Вань — начальник знаменитий

Її брав часто під крило,

Отож... сімейству б не летіли

В роти печені солов'ї,

Як не сприяло би всеціло

"Цабе" впливове — "друг сім'ї".

Та шило вилізло із міха,

Зашепотіла Троя тиха:

"В тієї... щось з Вань-Ванем є...".

Андрій і сам те чув і бачив,

Дипломатичним був, одначе,

Як кажуть, діло знав своє.

______

¹ Істина в вині (лат).

Йому не сходила із гадки

Народна мудрість отака:

"Теля покірне ссе дві матки,

Хитрун же видоїть й бика".

І справді "друг сім'ї" чудовий

Поміг звести хороми нові,

(Варвара вже доклала сил).

Придбали транспорт особистий —

Дешеву "Ладу", сіру чисто,

Неначе виспілий ковил.

То ж, щоб не стукнув хто— чи й гірше,

На трасі десь (гірка ж то річ!),

Господар знаками обвішав

Доробок спільний зусібіч.

Червоні, наче стоп-сигнали,

Вони той транспорт прикрашали

Й охороняли водночас.

Гадав Андрій профілактично,

Звести нінащо вислів звичний:

"Не ви когось — хтось може вас".

Та кажуть он мої сусіди,

А їм не вірить — не резон:

"Що легко прийде, легко й піде,

Спливе, розвіється, як сон".

Та фініш поки що далеко,—

Андрій черпає повним глеком,

Забувши приказку й таку,

Що здавна ходить у народі:

"Біда висить на воловоді.

А розкіш — та на волоску".

З літами тим хоромам, "Ладі",

Ще більше вибрикам жони,

Та й сину став Андрій не радий. —

Мав спілку із божком скляним.

Начальна звичка невигойна.

У місті кумпаньйонів повно.

Для них він, як вожак овець,

Він їх вгощав, його вгощали,

І вічно "сто" ще бракувало,

Щоб гідним "справі" був кінець.

А Ґеньо... гриз "Нормальний комікс"

Основу всіх наук шкільних,

То ж "громадянську мав свідомість",

Чи, як шептали друзі, — "звих".

Бувало, скажуть при розмові:

"Хіба ж у нас життя чудове!?"

А він—як дурень у дуду:

"Усім потрібно жити чесно,

Зближати світле і чудесне,

Де блага ллються по труду".

Не сам дійшов він до такого,

Не вдома мудрість осягнув, —

То дедаскали-педагоги

Все дули в дудочку одну,

На те їх вчили десь у вузі

Втовкати всім (як кулі в лузи,

Коли то грають у більярд), —

Що: "Вірне вчення — лиш єдине",

Що: "Світ на Триесірі — клином",

Що: "Хто не з нами — жить не варт".

То й Ґеньо вторив, як папуга,

Сентенції такі ж самі.

Глянь збоку, — наче недолугий.

Та він своє мав на умі.

Хотів до всього докопатись,

І знати, щоб не сумніватись:

Чому? Коли? Що? Де? Хто? Як?

Тому-то й часто на уроках

Учителям була морока

З тим, що запитував хлопчак.

Встає з-за парти, — вчитель блідне,

Відходить кров од голови.

"Хіба колись наш край жив бідно,

Як он-які возвів церкви?!"

"У нас — прогрес, й у вжитку сапа?"

"Що значить: "шефу дати в лапу?"

"Чим нам завадили хрести?"

Чи справді Маркс усім втер носа?"

"Чом Химів Сапкіс дражнять "босі"?"

"Чом "шеф" стареньким каже "ти!"?"

У школі саме був інспектор,

Прибув з завданням аж "звідтіль".

В життя шкільного повнім спектрі

Шукав "гачки" і "кислу сіль".

Питання Ґеня нелукаві

Дали інспектору підстави

"Ганяти" вчительство усмак.

Проте минулось їм без кари.

Про Ґеня ж мовив: "Умний парень,

Но несознательний, дурак".

Усі полегшено зітхнули,

І гість "со дарами" відбув.

Тоді, мов жаби із намулу,

Заскрекотали про ганьбу,

Яку стягнув на школу Ґеньо.

"Втриший прогнать його до Фені!

Це через нього — лиха шмат..."

"Ми всі свою дістали пайку…".

"Пожди-но, чортовий всезнайку,

Ти в нас одержиш атестат!"

Велась таємно та розмова,

Мовляв, тримали в роті кляп.

Та того ж дня ще — слово в слово —

Усе Варварі хтось — ляп-ляп.

І, знову ж, "конфіденціально".

А може навіть спеціально

В "розвідку боєм" хтось побіг...

І тут же "предки" заповзяті

Давай шукати меценатів,

Хто б Ґеня виручити зміг.

Оббила Варка всі пороги

І потоптала хідники,

Де тільки пахло педагогом, —

(Не впорожні, в руках — сумки).

Андрій також не мокра курка:

Щовечір мав свою "діжурку"

По різних закладах-пивних.

Як лиш де бачив "нужні лиця",

Брав "три по сто і оселедця";

Молився з ними і до них.

Людські серця не камінь, звісно,

Та ще й розмочені спиртним!

Клялись: є чарка — буде й пісня, —

Ми всі підтягнемо за ним!

Т-ти 6-будь спо-кійний, друже-тату,

Дістане Геній атестата,

І... ще п-похвальний лист д-дамо,

А з ним — у вуз пряма дорога...

Н-ну, б-будьмо! Т-ти, не бійсь нічого.

Ус-се влаш-штується само...".

Невдовзі та пора настала,

Що в школі звуть її "Жнива".

І Ґеня так іспитували,

Щоб не боліла голова…

Лиш принциповий Буквогамко,

Вліпив "трояку" і прошамкав

(Та ще єхидно усміхнувсь):

"Нічого, трійка — теж оцінка.

Середня жінка — також жінка.

Не дуй у вус, а дуй у вуз!"

На те наш Ґеньо — нуль уваги,

А вдома ставсь переполох.

"Щоб він втопився в кухлі браги!

Той Буквогамко, щоб він здох!

Так зіпсувати атестата!!!

У вуз як буде поступати,

Спіткає Генія провал...".

Та Ґеньо іншу думав думку:

"Як би з-за дроту ягід сумку

На випускний доставить бал?!"

Уява буйна малювала:

Ось він проліз, нарвав, приніс

Черешень торбу. Плеще зала,

Усі зворушені до сліз,

Гойдать кидаються героя...

Гуде назавтра ціла Троя, —

В устах усіх — його ім'я.

А він в куточку скромно сяде:

"Що міг, зробив я для громади,

Для неї лиш старався я"...

І от — настала та "парада".

У школі тости, чарок дзвін,

А Ґеньо торбу-міх приладив,

На сад задрітний взяв розгін.

На щастя, ніч стояла темна,

Сторожу він минув недремну

Й пірнув під той колючий дріт.

Та враз... сирени заричали...

Схопили хлопця пси й гевали.

'Піймавсь втікач на другий світ!"

У школі — гам і сміх "малечі".

У "предків"— усміх на лиці...

А Ґеньо... мав "багатий вечір"

На матюки і штурханці,

Безсонна ніч — суцільний допит:

'Куди? Чого?" Великий клопіт

З ним слідчі мали. Та, однак,

До ранку впевнились, що Геній

В державній зраді неповинний,

А так собі "с дурцой чудак",

Проте, ваги надали справі,

І так "труснули" в Трої всіх,

Що ніби на підсудних лаві

Сидіти їм за Ґенів гріх.

Такого вже задали страху,

Що кожен зиркав, чи на даху

Шпигун ворожий не сидить.

Батьків журили в день три рази.

Андрій — мастив, лизав і лазив,

Благав цю справу припинить.

Варвара ж бідна там ридала,

Вмлівала, шльохала, ревла,

Клялась, божилась, присягала,

І обіцяла, що могла,

Щоб тільки Генія пустили,

Щоб у кутузку не садили,

Не змарнували майбуття.

Таки впросила: — Пустять сина.

Та спершу хай її дитина

Прилюдне скаже каяття.

Мовляв, щоб іншим не кортіло

В задрітні лазити сади,

То проведуть по цьому ділі

Громадсько-показні суди.

… І Геній каявся прилюдно:

"За дротом тим —усе облудне,

Гірка ілюзія, мана.

Той сад — потьомкінський, потворний.

Черешні в ньому — бутафорні,

Зманлива видимість одна...".

"Заява" справила "вражіння",

То ж ідеолог-режисер

Сказав: "Гірке його прозріння,

Обачним буде відтепер...".

Устав тоді й начальник варти:

"За те Євгена бить не варто,

Що хтів черешень принести...

Да-а, коник викинув, безспірно,

Та парень наш він, триесірний,

Як кажуть, "до мізків кости".

"Виставу" скінчено. "Актори",

Куди котрому слід, пішли,

А глядачі, як жаби, хором

Лящали поза всі вугли

Та все про нашого "героя":

"Цей триесірний Ґеньо з Трої

Таке ще вистругне колись!.."

Окремі ж дзидзькали, як шершні:

"Та в мене б він за ті черешні

По-вовчи каявся-моливсь!"

А "предки" з Генієм любовно

Вели "годину виховну".

Був там і плач, і скрип зубовний

(Це передати я не втну).

Скінчилось тим, що батько й мати

Своє дитя уклали спати,

Вели дискусію самі.

При тім були "осінні сльоти",

Слова з морозу і спекоти...

Відтак сиділи, як німі.

Та знов озвалася Варвара:

"Єдинородний Геній мій, —

Тому всім іншим він не пара.

Усі — тупі, а він — мудрій.

Вчинив він подвиг, а не злочин.

Однак, як бачиш, дехто хоче

Його "затерти" без причин.

Та я влаштую протидію.

І ти, — хоч здохни! — дій, Андрію,

Бо ти ж для сина — не вітчим"...

Як серед моря після шквалу

Злягають люті буруни,

Так гасять пристрасті помалу

В серцях сімейні сваруни.

Стихають лайки, крик, погрози,

Пора благим метаморфозам

З приходом ночі наступа.

Так скрізь і всюди. А зранюня

Андрій Варварі: "Па, кицуню!"

Вона ж йому: "Мій пташку, па!"

Ввійшовши помацки в світлицю,

Андрій подумав перш про те,

Щоб трішки-трішки "помолиться", —

Для нього ж діло це — святе.

Хильнув пів дзбанка юхи-бражки,

Згадав начальницькі замашки, —

З розумним видом сів за стіл.

З собою раду з ока в око

Повів поважну та глибоку:

Пливли думки, і непрості!

Знайди, поспробуй, підходяще!..

Хоч Варка, певна річ, права...

Ні, це ми вирішимо натще...

Як зранку свіжа голова.

Тепер у ній— одна химера".

Аж тут Варвара, як мегера.

Ввійшла, і ледь гамує злість:

"Андрію, що ти взяв за моду?

Ті "молитви" — всім нам на шкоду;

Хоч день прожий, як атеїст!".

"Пожди, чекай-но, не сварися,

Не богохульствуй, не кричи...

Ну й очі! —світяться, як в рисі.

Чи як совині уночі..."

"Зате твої, немов бичачі,

Глядиш, та чорта ними бачиш,

Як той зарізаний бугай..."

Переросли б у бій дебати,

Але Андрій почав дрімати,

Промимрив лиш: "давай-давай".

"Без тебе знаю все до ладу, —

Варвара хмикнула набік, —

Собі ж давати мушу раду,

Коли невдатний чоловік..."

Вона ще довго примовляла,

Слівця такі вже підбирала,

Як на відправі часом піп.

Андрій, якби почув ті фрази,

На шкварку зжарився б одразу.

На щастя, вчасно він захріп.

"Бодай ти в судний день прочуняв,

Склобожий рабе! " — Варка враз

Бочівку браги — пінну, з шумом

Перевернула — в унітаз.

Відтак зі свого гардеробу

Убрання вибрала й оздоби

Із ярликами "Маде ін..."

Перед трюмо крутилась довго

(Те закоротке, те задовге,

Одне вузьке, а те, як дзвін).

Нарешті брязкальця і шати

І до лиця й до стану їй.

Взялась опісля чаклувати

І біля губ, і коло вій.

Зелені зверху, знизу сині

Круг віч поклала модні тіні,

А лак — на нігті рук і ніг:

"Биць може" збризнулася жваво,

Моргнула в дзеркало лукаво:

"Вань-Вань впізнає, а чи ні?

Бо друг мій любий вже давненько

Вітав-навідував мене..."

Читачу, вибачте. Хутенько

Подам уточнення одне:

Вань-Вань, в літа свої молодші

До різних бійок був охочим,

Багатим був лиш на синці.

Постаршав — мудрим став одразу.

Зробився "бідним" завом бази,

Навчивсь звести й сховать кінці.

Ця база, наче площа бранна,

Трофеїв повна, розляглась.

Рука Вань-Ванева старанно,

Що краще, день у день тягла.

До невоєнних тих трофеїв,

Як мухи, липли мавки, феї,

Й метка Варвара серед них.

Навперебій вони завзято

Вань-Ваня звали меценатом.

То ж дні текли — казкові сни.

Аж гульк — негадано-неждано

Згори почулось: кар-кру-кру!

Лиха прикмета, знак поганий.

Сказав Вань-Вань: "Продув я гру".

Була страшенна волокита,

Вань-Вань зістав зусюди битий.

Ледь-ледь уник судійських лап.

Це так взяло Вань-Ваня круто,

Що йшов до Бозі "гайтю-тпрутю"

Та перешкодив Ескулап.

По бідах цих — а то ж не жарти! —

Вань-Вань оклигував тоді,

Гортав, неначе биті карти,

У згадках роки молоді.

А придибенції любовні

В запас списав (однак, умовно).

Тримавсь за логіку просту,

Що жінка — краща за подружку.

Нащо мінять на жерсті смужку

Свою обручку золоту?!"

Таке Вань-Ваня стало кредо;

Слабий, від нього — ні на крок.

Аж... двері — рип! Варвара! Медом

Мастить словесний свій шнурок:

"Я так зіскучила, Вань-Ваню...

Ну хоч поглянь, ти мій коханий,

Моє прохання скромне вволь..."

Слабий щось мимрив, шемрав, мекав,

Був рад, що жінка у аптеку

Пішла купити валідол.

Загамував тяжке зітхання,

Був у полоні світлих мрій:

"Гай-гай, колись було кохання..."

"І буде ще, Вань-Ваню мій.

Повір, воньми моєму слову,—

Ти скруту збореш тимчасову,

Лиш не вдавайся у журу.

Ти б краще сто раз впав на брюхо,

Ніж раз один-єдиний духом.

От звеселишся — буть добру!"

"Твої слова мене зціляють,

Моя розрадонько свята.

Здоров'я в серці прибуває.

У м'язах сила пророста...".

"От бачиш, бачиш... це — на добре;

Щезають болі, аки обри,

Ось, бач, і усміх променить!

Тепер послухай, любий друже,

Допоможи, — це пильно дуже! —

У вуз дитя моє встромить.

До кого вдамся, окрім тебе?!

Але навряд... слабий же ти..."

"Для тебе я схилив би й небо...

Куди ж бо хочеш повести

Свойого Генія?" "В медичний.

Бо ж медицина, то — мед вічний:

Всяк пацієнт нектар несе..."

"І я б за тим, Варварко-душко,

Однак... взяли той вуз "на мушку",

Хтозна, чи й біс його спасе".

"Тоді, можливо, у торговий?

Ти — свій з тамтими усіма..."

"З тих пір, як я "підпухнув"... Словом

У мене друзів там нема...".

"А в лісову систему краю?

Там Геній був би, наче в раї, —

Бо і над6авки там дають,

А ще — на кожнім клені й дубі

Висять модельні туфлі, шуби..."

"Кохана, там... — ні верть, ні круть.

Та є ще в університеті

У мене хлопці замашні

На дуже файнім факультеті...

Як ти на це?" "Нізащо, ні!

Одним-одну свою дитину

Не влаштувати в медицину, —

Вести в якийсь "ніверситет!"

За раду дякую щиренько, —

Ти справді не у формі нинька,

Верзеш таке — ні се, ні те...

Бувай!" — звелася строго й чинно

І в сіни випливла умить,

А там... Вань-Ванева дружина

На неї коброю шипить:

"Фіглярко, хвойдо, фаворитко,

Не швендяй тут, мені на збитки,

Забудь дорогу до двора.

Мені ще того бракувало,

Щоби до мужа набивалась

Оштукатурена мара!

Ану, паскуднице хімічна,

Зіслизни, згинь мені з очей.

Іди, лигайся з першим стрічним,

Чортам хилися на плече, —

А я Вань-Ванем не торгую,

Йому жони не потребую,

Йому дружина — я сама.

Моя сім'я цнотлива й чесна,

А ти — облудниця облесна,

Для тебе ходу тут нема!"

Варвара теж, хоча й не вдома,

Спустила з цепу язика.

Там афоризми й ідіоми

Текли, як повінна ріка.

За шкуру смальчику заливши,

Себе взаємно збагативши,

Відклали диспут свій жінки.

Ця понесла пігулки мужу,

А та — червона, мов би ружа,

Додому гнала навпрошки.

Хто в час такий зустрівся б з нею,

То влаштувала б ні за гріш

Содом, Гоморру чи Помпею,

Армагедон чи дещо й гірш.

Якби застала мужа вдома,

Були б тоді йому, сіромі,

Каюк, хана, капець, капут.

Але... й Андріїв бог щось вартий —

В раба свого стояв на варті,

Вказав йому спасенну путь.

Андрій проснувся. Бо палило,

І вдудлив глечик кисляку.

Сидів. Та раптом, наче шилом,

Його кольнули у м'якуш,

Схопився. "Треба щось робити,

Або шукати ворожбита,

Або самому мудрувать,

Щоб лиш до вузу впхати сина,

Знайти пристанище-місцину

Аби він міг студіювать!"

"Однак... куди б то?" — чухав тім'я,

Щетину смикав з бороди,

Шептав: "О, боже, услишим'я,

Сюди ворожку приведи!"

І враз почув по тому слові

Привітне: "Мир вам! Чи здорові?

Хай вам добро — з роси й води! "

Посол Всевишнього, спаситель,

Од бід усяких ізбавитель,

Ворожка тут як тут — гляди!

Була смаглявка, хитролика.

Язик, мов жорна ті, молов:

"Я мимо йшла, а ти покликав, —

Являтись мушу я на зов...

Твоя біда, Андрію, — жарти.

Ось тільки хай розкину карти

І ти усе побачиш сам.

Ого! Гляди-но, туз червовий! —

Євген — щасливий і здоровий —

Ще буде паном всім панам.

Проте, судьба його найближча —

Доволі клопотів, терпінь,

І ось, дивися! —школа вища,

Яку блискуче пройде він.

До речі, в мене там особа...

Клянуся: злото —вища проба;

Вона влаштує і осла.

Ось адресок тобі. Навзаєм.

Позолоти долонь, хазяїн!"

Сховала гроші, і пішла.

"Ану, вставай, нещасний сплюху! —

Андрій розвіяв сину сни. —

Збирайся хутко, вимий вуха,

Костюм святочний одягни!"

А сам — надвір, виводить "Ладу",

Дарами в'ючить щедро й радо,

Та ще й усмішку шле у вус.

Нарешті видихнув два слова

Отець: "Протекція — чудова!"

Й помчав дитя своє у вуз.

Та вибирав шляхи, одначе,

Як гадь, — покручені такі.

Повчав синка: "Учись, юначе, —

Не можна їздить навпрямки.

Затям це правило залізне!

І ще: стоянки теж є різні,

Буває— влипнеш без пуття.

Тож треба діять з головою..."

І за гарбою бортовою

Знайшов для "Лади" прикриття.

За ними теж гарба вантажна

Впритул під'їхала. І ще.

"От, бач, — сказав отець поважно,

Вже наша "Лада" не втече.

Надійно схована, нівроку".

Із батьком поруч, крок за кроком,

Ішов синочок, як німий.

Дійшли до вузівського входу:

Туди впливала тьма народу,

А вхід один — і той тісний.

"Ого, тут голці ніде впасти.

Проте, журитися дарма:

Немало преться без "омасти".

В них "балів" вже, вважай, нема.

У мого ж — "бали" всі чудесні.

За них навчальний і небесний

Я відчиню для сина храм".

Навально пхався до порога,

Всім наступаючи на ноги,

Аж хтось хрипів: "Нахаба! Хам!"

Андрій тих слів не чув неначе,

Повів Євгена в деканат:

"Здорові будьте! А, пробачте,

Побачить можна пані Блат?"

"На жаль.., — світило наукове

Аж заїкнулося на слові,

Бліде зробилося й сумне. —

Наснились білі їй ведмеді,

І прехороша наша леді

Туди поїхала в турне..."

"Овва! — Андрій пошкріб за вухом,

Позадкував у коридор, —

"Ворожко, проклята брехухо,

Бодай на тебе грім і мор!

Ото вже так — "пройшов блискуче"...

А я їй здуру сотню всучив...

І як повірить їй я міг?!

От шилом я черпнув закваски!

Мій син з ворожчиної ласки

Спудей, немов з піску батіг!

Куди ще вдатись! Що чинити?

Вернуть додому голіруч, —

Мене Варвара буде бити

Громами зі словесних туч,

А мо' проявить милосердя?"

Андрій умгукнув спересердя.

"Пішли!" — синка за руку — шарп!

Поки плетуться там невдахи,

Ми з вами, друзі, нум до шляху! —

Туди, до "Лади" і до гарб.

А там, глядіть, стовпотворіння.

Кишать зіваки, як мушва,

І чути посвист й хихотіння.

Прості й "приперчені" слова...

Стояла ж "Лада" між гарбами,

Неначе скринька із дарами,

Та непримітна, як на гріх.

Водій, як здав назад гарбою, —

Зігнулась "Лада" тут же вдвоє,

Ще й... геть розтріслась, як горіх.

Той втік. А жевжики обсіли

Останки "Лади" в мить одну.

Котрийсь прицмокнув: "Гибле діло...

Хіба — в утильсировину!.."

Були, щоправда, й оптимісти:

"Ого, та тут ще пить і їсти! —

Ікра, і шпроти, і коньяк"...

Аж нагло — крик на ціле місто,

Мов ішаків ревнуло з двісті, —

Андрій прибіг, уздрів, закляк.

Йому здавалось — одуріє.

Заверещить, немов на пуп...

Та, врешті, що тепера вдієш?!

Попхавсь по вулиці, як труп.

Всі стрічні — врозтіч од страшила.

Шептали: "З нами хресна сила!

Страхіття, щезни — пропади!"

Порад людських Андрій послухав

І біля знаної пивнухи

Сказав синку: "Мені — сюди.

А ти іди собі, синашу...

Куди? На всі чотири йди!

Це через тебе вся ця каша,

Призвідцю сраму і біди.

Йди геть, бо візьму гріх на душу,

Трусну прилюдно, наче грушу...

Іди собі — і тихо, ша!"

А сам ступнув з ноги на ногу

І квапно рушив у дорогу,

Куди так рвалася душа.

А там, в підвалі, на колодах

Обсіла стойки і столи

Рідня по носі, духу й моді —

Ліловощокі "льви" й "орли":

Атрамент і його знайома,

Бухар, Кагорич, Непийдома,

Стограмко, Літрич, Пивогрій,

Таранько, два Незакусони,

Між ними Шарики-піжони, —

Одразу всіх узнав Андрій.

Затрепетало млосно серце,

Немов козячий куций хвіст:

"Та ж з ними не одним відерцем

Я розговлявсь, було, й у піст!"

Андрій пірнув у їхню гущу,

Неначе дятел в дику пущу.

Забув синка, Варвару, дім,

Останки "Лади" з краю шляху.

Розвеселився, наче Бахус.

Кричав: "На всі поставлю всім!

Коли вже чорт забрав ослицю,

То хай бере іще й осла!" —

Кивнув буфетниці-дівиці, —

І появилось на столах

"Аліготе", "Червоне" й біла.

"Кагору" батарея ціла,

Пляшчина, де біліє птах.

Ще інша — з шийкою в позлітці...

Хвалу Андрію — звідти й звідси

Співали "братчиків" уста.

Кагорич тиснув руку сонно,

Таранько взявся обнімать,

Стограмко й два Незакусони

Звалились ноги цілувать,

А Літрич, Шарики й Бухарик,

Убік дрібну згорнули тару,

В бокали булькали "Бальзам",

Гукали тости найкоротші,

Андрія штурхали: "Мол-лодче,

А-а т-ти за все з-заплатиш с-сам?"

"Я-а слів н-не кид-даю н-на вітер..."

"Т-ти вірний др-руг, не драний мешт!"

"М-мені б синка у в-вуз встромити —

І м-мав би спок-кій вр-решті-решт...

Т-тарраню... Чув я: в місті дальнім...

Сідати вчать... в крісла начальні...

Той вуз... щось, наче... "Випий ше".

"Н-ні, "Випий-ша!"... він зветься, вроді.

Та Ґеньо — футболіст од роду...

І шлях йому — у спорт лише...

Т-тобі, як другу, по секрету...

В аж-журі п-повнім б-буде все...

З-замов ще к-каву і к-конфет-ти,

К-коньяк так-кож нех-хай н-несе...

І н-не жур-рися.... вже п-по справі..."

"Офіціантко, всім — п-по к-каві,

І... і... п-по пл-ляш-ці к-коньяк-ку".

Дівиця шепче: "Прошу, прошу,

Та вже потрійно править гроші

За забаганку отаку..."

На вежі вибило опівніч...

Якраз в годину цю лиху,

Коли не піють перші півні,

З'явились біди на шляху.

Вони харчали і сопіли,

На двох стояти не уміли,

Немов винюхували слід.

За ними відьма із мітлою,

— Неначе гнала з водопою, —

Бурчала: "Тьху, забули стид!"

"Як-кі л-листи? — Андрій бурмоче, —

Р-рек-мен-дац-ційні, чи прості?

Н-нех-хай, верт-тат-тися н-не х-хочу,

Б-бо н-не буд-де д-добра в п-путі".

І без оглядки — сам, нівроку, —

Де рачки, де повзком, де кроком

Добивсь додому все-таки.

А там Варвара — вже без гриму —

Чекала мужа за дверима,

Як не одного ждуть жінки.

Не буря то свистіла люто,

Не зблиски тяли небозвід, —

Було в руках Варвари путо,

Точніше, мокрий воловід,

І ним вона з усього маху

Взялась витрушувати лахи

На спині божого раба...

А він, простертий на підлозі,

Реагувати був не в змозі,

Лиш бурмотів: а-ба-ба-ба...

Кінця б доїхала бідаці

В азарті дикому жона.

На щастя, — те знаряддя праці

Розлізлось в клоччя. То ж вона,

Із ката ставши ревізором,

Кишені вивернула скоро.

Були вони порожні всі.

Зате в спустошеній калитці

Знайшла, загорнуті в позлітці

Головку й хвостик івасі.

"Це ти приніс таку остачу?"

Оце — із тих усіх кусків?!

О, цього я вже не пробачу,

Я не жалітиму горшків!"

І куманці, тарілки, вази

Жбурляла долу, де відразу

Із них хурчали черепки,

За мить — нема де впасти й скалці,

Немов побоїще на Калці —

Світлиці вигляд був такий.

"А де ж мій Геній, п'яний рабе?!"

Та муж торочив лиш "аб-ба..."

"Синок, напевно, в діда-баби...

Піти й мені туди хіба, —

Допоки в цього — хмільна криза?!"

І власний імпорт у валізу

Зіпхала жужмом, зла, як чорт.

Притьма вдягнула сукню-міні

Із максі-декольте на спині

І з хати вимчала, мов хорт.

Усенька Троя мирно спала;

З травички крапала роса;

Ген-ген за гаєм тихо грали

В рожеві сурми небеса.

Милуйся, всяк на тверді сущий, —

До тебе йде твій день грядущий

Під стягом радості й тепла,

Проте, Варварі не до того.

Вона до таточка свойого —

Вже вкотре свій багаж несла.

У батька йшли всі справи шпарко,

Він був Торгаш — князькам не брат.

У нього транспорт, секретарка

І немаленький апарат.

Два зами є, на всьому терті,

Які про шефське дбають вперто,

Й собі гребують, забувши лік.

Ще й біга Навуходоносор

З тонким, чутливим довгим носом, —

Незамінимий чоловік.

Та однодумців ціла гурма,

І ще з півроти — пішаки.

Ані атакою, ні штурмом

Не розірвати їх зв'язки.

"Ми — заправляєм!" — це в них звичка.

У них до всього є відмички,

Досяжні їм усі й усе.

Хай там громи гудуть чи зливи,

Із Торгашем вони — щасливі

І завше певні — "пронесе!"

А де минає все безкарно,

Там цілу нічку — гульки, сміх...

Варвара вірить, — йде не марно,

Бо ж до найближчих, до своїх.

Валізку — в шафу у вітальні.

Ввійшла. А там — танцульки бальні...

Однак, оркестра змовкла враз.

Торгаш, уздрівши личко доні,

Їй простягнув пухкі долоні:

"Ох, ощасливила ти нас!"

Зокола їй —масні усмішки,

Поклін, прохання, комплімент:

"Ах, ваші зубки, як горішки".

"Шампана? Рому? — Айн момент!"

Навпроти шефа в крісло, чинно

Посадовили, і чарчини

На трьох підносах піднесли —

Коньяк і ром, й мускат-шампанське,

Так по-джентльменськи, елегантськи,

Що й царські слуги б не змогли.

Чарчину взявши із підноса,

Варвара випила до дна.

Тут саме Навуходоносор

У вухо шефу: "Вість сумна.

Ваш, шефе, внук, твій син, Варваро,

Зістав причиною пожару,

Який спалити може й нас.

Зганьбив брехла із Маскаями,

Ославив Триесір словами...

Тепер... взяли його якраз".

"Ух ти-и! — Торгаш округлив очі, —

Тут діло пахне... не на жарт.

Ти, Варко... теє... Хоч як хочеш...

А бути в нас тобі не варт, —

Як той... казав якийсь...— негоже.

Ану ж там нишпорять вже... може...

Твій слід до нас їх приведе.

Нащо мені біди та лиха?!

Ти... йди звідсіль... Будь вдома тихо...

Що в нас була — ні-ні-ніде! "

Варвара, теє вчувши, зблідла,

Холодним потом лоб намок.

Мов грудка теплого повидла,

Розм'якла й — бух! — на килимок.

Усі метнулися до неї. —

Хустинку змочену — до шиї,

Спиртне — на губи... Ожила.

Вона приходить там до тями .

А ми загляньмо, друзі, з вами

Як у Андрія йдуть діла?

Андрій прочумався з похмілля,

Поворушився, наче жук,

Зирнув і ахнув обімліло:

"А де ж то я оце лежу?

Чи то у шопі, чи у склепі?

Чому ж на гострому череп'ї?

Таке, немов на смітнику?!

Е, ні, таки ж у власнім домі,

То чом же тут, як по погромі?

Чи я вчинив біду таку?

Ото напасть і горе й драма!" —

Андрій піднявся, як мана,

І "ох" та "ах!" — між дзеркалами

Стягнув зі спини лахмана,

І — тільки глянув — зойкнув тяжко:

Вся спина, начебто тільняшка,

От тільки смуги — упоздовж.

Аж двері — рип! Сусіда: "Драсцє!

Андрію, знаєте, нещастя, —

Синок ваш влип, що будь здоров!"

"Коли і як, і в що, сусідо?'

"Та в те... у фірму "Кут-де-б'ють".

Либонь, далеко син ваш піде...

Бо ж там — майстри, що й бліх вкують..."

І щез сусіда, мов примара.

Андрій сидів, як на пожарі.

Він моментально стверезів,

Бо фірма та — це вам не смішки —

Хто потрапля в тамтешні списки,

Тих важать там без терезів...

ЧАСТИНА ІІ

Життя цікаве й неповторне,

Неначе музика якась, —

То скрипки грають, то валторни,

То звук трембіт лунає враз.

А найдивніша річ у тому,

Що не дано вгадать нам тону

Заздалегідь: — Мажор? Мінор?

Звучить симфонія щоденно,

Тим рай віщує, сим — геєнну,

Одним загладу, цим — фурор.

Ось наш Євген плекав надії,

Як тюпав у "ніверситет",

Аж, нагло, зовсім інша дія, —

Підтято мрій рожевих лет.

Та ще й отак, посеред шляху,

Вітець, покинувши невдаху,

На виночерпіє побіг...

І що тут Ґеньо мав чинити?

Постояв трохи, як прибитий,

Зітхнув, немов ковальський міх,

Згадав напутньо-заповітні

Слова вітця і засвистів:

"Післав би краще в кругосвітню,

Чи по прямій — під сто чортів,

Було б конкретніш...". У розпуці

Ловив думок уривки куці,

Зв'язати їх ніяк не міг,

Пустився йти. Дійшов до клубу...

"Зайду! Мо' вижену з-під чуба

Той дур, який на мозок ліг?"

А там на збори переджнивні

Зібрали весь троянський люд.

І, що було найбільше дивним,

Торішній відзначали труд.

І Хомів Сапкіс викликали

Під "туш", помпезно їм вручали

В конвертах... цілих три рублі.

Щасливці дякували дуже.

Сказав котрийсь: "Іще послужать

На благо… коси і граблі".

Останній з них — ударник праці —

В подячній оді просльозивсь:

"Весь вік я гнувся за "богзаплаць",

А нині — премії доживсь!

Та я за цю про нас турботу

Віддячусь працею до поту,

Від зір трудитимусь до зір".

На те президія устала,

Промовця палко оплескала:

"Із нього — всі беріть примір!"

По тому — й свято серед будня:

Про Триесіра славу й міць

Приїжджий лектор млямлив нудно,

Відтак — питання з сонних місць.

Усі — мовчок. Устав лиш Ґеньо:

"Скажіть, товариш Тєрєвєнєв,

Чи є на правду в нас ліміт?

Ми — перші, — з переду чи з заду?

Чом сієм тут, а жнем в Канаді?

Чому між нами й світом — дріт?"

Немов космічний холод — залом,

Могильна тиша залягла.

Хим й Хомів Сапкіс, що дрімали,

Якась дрижачка пройняла.

Німе запитання: "Що ж буде?"

Заперло подихи у грудях,

Усі поблідли, як мерці.

А лектор — хитро та облесно:

"Вапрос, канєшно, інтєрєсний",-

Щось плів і жмакав папірці.

Скінчилась лекція. Від Ґеня

Сахнувся люд, як від чуми.

Лише два хлопці здоровенні

Пристали: "Чули вас і ми.

Од реплік ваших прехороших

Сів "окулярник" той в калошу.

Став, як корова на льоду.

Дотепний ви, на слово гострий.

Чи це ви — сам? Чи інші — просто

Вам так уклали до ладу?"

Євгену од хвали такої

Здалося аж, що він росте.

— Я того лектора-героя

Хотів спитати ще й оте:

"Чому вчення — "єдино вірне"?"

"Чом лад найкращий — триесірний?"

"Чому клянем "задрітний рай"?"

"Думки цікаві. Ці розмови

Продовжим в нашій установі

І покладем шкідництву край!"

Аж тут Євген прийшов до тями:

"Щось друзі, я не візьму в толк"…

"Паєдєш, сволач, контра, с намі!"

"А друг тєбє— тамбовскій волк!"

В легківку впхнули. Мов скажена,

Вона і "друзів" і Євгена

Везла у відомство страшне,

Спокійно їхали — без шуму.

Між ними Ґеньо думав думу:

"За віщо зцапали мене?"

Улігся страх, забулось грізне

"Ти, сволач, контра", — і відтак

"Ой ти машина, ти залізна"...

Мугикав подумки юнак.

Так відганяв думки докучні

Про день цей неблагополучний,

Про власних мрій рожевих крах.

"Ну що — людина? Та ж комаха!

Летить — і бац у скло! — і прахом.

Прощай, невикінчений шлях!

Чого ж це я— заупокійну?

Злякався зайве я, дарма.

Спитався ж лектора спокійно, —

Тут складу злочину нема.

Це — прикре непорозуміння.

Хіба ж карають за хотіння

Святої істини дійти?

Хе-хе, "взяли"! Та ще побачим,

Чи не проситимуть пробачень

Вони в моєї простоти!"

Та в "друзів" диспут був тривалий.

(Звав Ґеньо "чудотворці" їх)

Вже там такого наказали,

Що розбирав хлопчину сміх.

Для них він зовсім і не Ґеньо,

А потайний шпигунства геній,

Що лад законний підрива...

Бували ще й такі балачки,

Що Ґеньом тіпала гарячка,

Ставав, як стоптана трава.

Підносив "друг" листки до носа,

(З пухкої папки брав листки),

А в них: "Чорт Ґеня всюди носить, —

Він щось винюхує-таки...";

"З Кудики все нах вест дивився"...;

"Йшов попри церкву — мо' й хрестився";

"Як грушу тряс, горлав: "Трийсір!";

"Питав: Той Макс—гендляр у місті?",

"Шукав книжки Загати Христі..";

"Казав на руб наш: — "то папір..."

Читали й шифротелеграму

Про те, як Ґеньо ліз в "той" сад;

І "друг", спімнувши тричі маму,

Сказав: "Не викрутишся, гад!

З мішком ішов ти спеціально,

Бо міх — ознака ідеальна

Людей із касти жебраків.

Ти ліз випрошувать подачку,

Щоб на штани дали й на тачку

Іскаріотських срібняків!

Да-а, підеш ти в тяжку дорогу

(Із фото в профіль і анфас),

Туди, де правлять козам роги,

Де дід Макар телят не пас.

Однак... як визнаєш провину,

То строк скостим наполовину.

Ось, на, папір, перо, — пиши!

Усе вкажи: хто баба з дідом,

І всі, хто йде за ними слідом, —

Хто що робив, і чим грішив;

Служив, можливо, окупантам

(Давав їм яйка, млєко, сір);

Ховає двоколірні банти

Та гудить славний Триесір?

Чи був хто в "самообороні"?

Перебував підпільно в схроні?

Якої шкоди нам завдав?

Хто як оцінює нас нині?" —

І так світив у очі Ґеня,

Як в очі кролика удав.

Євгену з того стало смішно, —

Його на гумор потягло.

Узяв папір, перо й неспішно

Писав, наморщивши чоло:

"Мій дід — це дід (за віком й з виду),

А баба — баба (жінка діду),

Вони разом — одна сім'я.

Із їх дітей одна дитина

Моєму батькові — дружина,

Або ж — це матінка моя.

Я, Ґеньо, син Андрія з Трої,

Мені від роду надцять літ;

Був дев'ять місяців у схроні,

Та витягли мене на світ.

Як громадянин Триесіру,

Я царству шкодив завше, в міру

Своїх можливостей і сил...

Пеленки й льолі триесірні

Я плямив часто, навіть жирно,

Не гірше тракторних мастил.

Підріс, — чужих зазнав я впливів,

(Приїжджі в школі вчителі).

Люблю я сині й жовті сливи,

Які в садах є у селі.

Мій батько — в самообороні

Завжди, як мати шле прокльони

За істину, котра в вині.

Я знаю теж, що баба Люба

У роті має ще три зуба

Свої, а решта всі — вставні...

Про вас... хто ж писне хоч би слово?!

Шануєм вас так само й ми.

А банти в нас не кольорові,

Лиш густо згиджені курми.

Чим хто грішить? Тим, хто що має.

Що роблять? Те не кожен знає, —

Дає ж наряди бригадир.

По "млєко" ходять активісти

Із хати в хату. З нього в місті

Виготовляють масло й сир..."

А "друг" зайшов тихенько з-заду

І прочитав, й позеленів.

У карцер Ґеня відпровадив

На слізний хліб на кілька днів.

Сказав: "Посидь, Езопе з Трої,

А ми тобі статейку скроїм

Та сіро-мишачий костюм,

Щоб аж таким не був розумним,

Щоб знав, почому фунт ізюму,

І нас повік не брав на глум".

Була й розмова підсумкова,

Мовляв, "ти — нам, а ми — тобі".

Та хлопець буркнув гонорово:

"Я вам не дзвоник при гарбі!"

Схопив сердито "друг" той ручку

І дописав у "Ділі" рвучко:

"Он совершенно пол. н.благ".

Наш Ґеньо це сприйняв скептично:

"Неблагодійний політично"

Потрактував, як "полон благ".

В той час Варвара оббивала

Пороги грізних установ,

Просила, плакала, благала,

Вмлівала й клянчила ізнов:

"Молю, начальнику хороший!

Усе, що хочеш, навіть гроші...

Кивни лиш пальцем— все твоє...

Пусти лиш Генія із клітки!"

Та був той нач вже ветхий, видко,

Тримавсь, як кажуть, за своє.

Андрій не пхавсь до тої справи

(Такий дипломатичний хід), —

На власні "верби кучеряві"

Він навести боявся слід.

"До них явись — потягнуть нитку!"

Щось не було і діда видко

У тій "Конторі", — теж боявсь;

(Він знав, кого йому боятись).

За власний вчинок "віддуватись"

Сам Ґеньо мусів. Й "віддувавсь".

Тим часом Троя аж кипіла:

"Ви чули? Ґеньо начудив!.."

"Еге ж, ведеться крупне діло!"

"Давно пора... за стільки див!"

"Варварка біга, вся схудала..."

"Андрій хильне — і горя мало.."

"Да-а, сяде Ґеньо... Як живу!"

Баби шептали на базарі:

"Він — той... агент зі Шкоден-яру,

З Мухслонства, Шпазі, й Шереву... " ¹

Якби далось те Ґеню чути,

Сміявся б з горя аж до сліз.

Та вже... остригли, як рекрута:

Його вагон товарний віз.

Згадав: "Хто робить на колєї,

Хай того нагла кров залиє!"

Й додав: "І всіх, що нас везуть!"

Братва ж острижена горлала

Все про бродягу з-за Байкала —

Так коротали в'язні путь.

...Минали дні, стікали ночі;

Колеса б'ють, вагон — хить-хить,

Думки всілякі — рваним клоччям.

Одна ж докучна: "Їсти-пить!"

Серед тайги якась станційка.

Конвойний — добрий парубійко —

Сказав Євгенові: "Вилазь!"

Ішли. Доріжка в невідоме.

Солдат: "Вже скоро будеш вдома.

Де всі зрідні тобі якраз.

_____

¹ Маються на увазі Скотлан-ярд, масонство, Штазі, ЦРУ.

Дістанеш там і пийцю й гаму,

Щось кисле буде, щось гірке..."

Спинились. Ліс. "Колючка". Брама.

Плакат на ній гласив таке,

Що не засвоювалось натще.

"Пролетарі — усяк входящий".

Євген читав, — збагнуть не міг.

Та тут конвой піддав прикладом.

Як кажуть, делікатно з-заду

Пересадив через поріг.

Зафіксувало зразу око:

Низькі бараки ряд у ряд.

Майдан, як довгий, так широкий,

На нім істот німих квадрат, —

Жива смугасто-сіра туча…

Імення їй — "загін колючих",

Або, скорочено, "зе-ка".

(Євген подумав... "Марсіяни!")

Поперед ними — диво п'яне,

А пси й гевали — по боках.

Те диво п'яне в уніформі

Ревло з трибуни (ну й басок!):

"Давайтє норми!.. норми, норми!..

Нє то — і карцер... і пайок..."

Відтак пішли квапливо строєм.

Тягли: "...ми новий мір построїм"

І десь щезали у тайзі.

Євген стояв блідий, сирітний.

Оце-то маю "рай задрітний"! —

Кольнуло в мозку й у... нозі.

...Тут Ґеньо чувся в певній мірі

Як те дитя в країні Див.

Цей Триесір у Триесірі

Йому всю душу зальодив.

Хотів він зопалу спочатку

Тікати за дротяну гатку,

За браму з написом чудним.

Однак, відчув, що вже запізно:

Стояв на вежі "попка" грізний,

І стежив яструбом за ним.

Тим часом збоку, з прохідної,

Розмова чулася гучна.

Цілком інакша, ніж у Трої.

Євгена бридила вона.

Із губ учасників розмови

За кожним словом лізло слово,

Смердюче, наче гнойовик.

Це їх "родной" був, що безспірно, —

Триповерхово-триесірний,

Трислойно-матєрний язик.

Йому ж бриніла ніжно в серці,

Як чисті трелі солов'я,

Як спів прозорого джерельця,

Ласкава, мамина, своя

Чудова мова неповторна:

Сопілки звуками й валторни

Будила радісну сльозу;

Шептала вистиглим колоссям,

Якому вистоять вдалося

Під вітром, громом, у грозу.

І кожне слово, мов зірничка,

Душі вістило благодать...

Аж — нагло — лясь! запотиличник:

"Ти, стерва, мать-мать-мать-мать, встать!"

"Задай єму, пусть помніт зону!" —

З "дижурки", в золотих погонах

Рипіло форменне мурло.

Такої шани недостоїн,

Євген устав, як в полі воїн,

Готов здолать словесне зло.

"Та що ви, добрий чоловіче!

Це ж не слова, а... екскремент.

Це ж людській мові протирічить!"

"Малчі, мать-мать-мать, тілігент!

Каму тваї нужни тут мислі?!

Дай срок, — сліняєт шкура, єслі

Канци дасрочна не атдаш,

Запомні, здесь ти — толька номер:

Всєм ніпачом — ти жів іль помер.

Панятна? Всьо, к бараку — марш!"

Та відійшовши кроків зо сто,

З-за спини шепіт Ґеньо вчув:

"Не озирайсь, мовчи, йди просто.

Тебе я трішки підучу,

Щоб ти, земляче, знав порядки,

Не був дурним телям од матки,

А ніби трохи битий вовк.

Щоб тут на тебе жодна зволоч

Не дуже підіймала голос,

І носом в грязь ніхто не товк".

Отож ішли. Конвойний радив,

А Ґеньо слухав, як малий:

"Ти тут не зли, земляче, гадів,

Бо кожен з них отруйно-злий

На всіх, хто вище гордим духом.

Одна в них ціль — набити брюхо,

І вік не братись за держак.

Їм тільки б гавкати на інших,

Топтати в глей слабих і піших,

А перший враг їм — наш козак.

Усі вони, як рідні браття

З като-садистської сім'ї.

І заслуговують прокляття

Хоча б за прізвища свої.

Тут "кум" Хринович, "шеф" Бруталов,

Замначі — Драбов, Матюкалов,

Наглядачі: Свинцов, Хамлов;

Начальник варти — Мордокопов,

Конвойні: Пулєв і Ухлопов

Та Свінарєнков — цей з хахлов.

Знай: тут Феміді вкрали шальки,

Сліпу гвалтують день при дні.

"Виховники" ж, мов ті (під кальку),

Що в пам'ятку Галичині

З тридцять дев'ятого — понині.

Хоча й не трощать лоб людині,

Та душу поїдом їдять.

Щоправда, є й між ними люди,

Як це трапляється повсюди:

З трьохсот — таких щось три чи п'ять.

Щоб вижить, — будь хоч трохи хитрим.

Ось так чини в трудні часи:

Не йди до вітру проти вітру;

Обличчям жару не гаси;

Не став, коли штормить, вітрила;

Не смійся в ситі п'яні рила;

Дурному правди не кажи;

Начальник лає, — ти будь чемний;

Когось обстоювать даремно, —

Себе від лиха бережи;

Май вуха й очі насторожі,

Язик — на грубім ланцюгу.

Запам'ятав? Гляди ж, небоже,

Про це нікому — ні гу-гу.

У всьому в зоні будь обачний..."

"Приймай поповнення, барачний!"-

Гукнув, як двері відчинив.

Вписав той Ґеня у реєстри,

Як номер вісім тисяч триста,

Вказав лежак біля стіни.

Подав і сіру одіж-робу,

Тісну, куценьку, і "з душком",

Плитеньку шапку, що на лоба

Спадала зім'ятим дашком.

"Костюм парадно-повсякденний...

Де ж номери? — подумав Геній, —

Який же зек — без нумерів?" ¹

То ж він знайшов якусь онучу,

Хоча й діряву та пахучу,

Й запрацював, мало не прів.

З онучі п'ять квадратів вийшло.

Зрадів Євгенко: "Вакурат!"

На чотирьох наслинив числа,

На п'ятім — "Друг, таваріщ, брат",

Пришив нумери: на рамені,

На спині й грудях — як мішені,

Четвертий — зверху на дашок.

А напис... лиш за верхні кінці

Вчепив нитками на ширінці,

Неначе фіговий листок.

______

¹ Номери з одежі були "зняті" у 1954 р. Геньо тут "перестарався".

Тут — раптом — човгання надворі,

Команди, тупіт, і "мать-мать",

То ж хлопець — в тім новім уборі —

Подався теж у стрій ставать.

Лише явивсь на світло Ґеньо,

Усе в німій завмерло сцені, —

Це був якийсь загальний шок.

Та, враз, не сміх, а регіт дикий

Струснув цим табором великим;

З одної вишки впав дашок.

Звичайно, сміх — ще й гомеричний! —

У зоні — свідчення біди.

"Кум" й "шеф" (хоч з виду флегматичні),

Як стій, пригналися сюди.

Червоні (з люті), ніби раки,

"Снять" наказали ті відзнаки,

Та Ґеньо наш стояв, як мур.

То ж так гарикнули обидва,

Аж по тайзі луна, як битва:

— У БУР! У БУР! У БУР! У БУР!

Життя й у таборі — із хроном,

А в БУРі — хай спасе Господь.

Тут наче й сам великий Хронос

Вмертвляє зекам дух і плоть.

А наглядацька зграя люта

Ладна їм душі взяти в пута,

За будь-що зека розп'ясти...

Євген обуривсь тій неправді:

"Не люди ви, — кати насправді,

Капо — молодші вам брати!

Людське ви втратили начисто,

Керує вами сатана".

Він навіть вигукнув: "фашисти!"

Їх своєволю проклинав.

"Кум" зуби стис. Зате начальник

Прорік: "Коли парує чайник,

Його знімають із вогню.

Ти надто вже шумиш, синочку.

Іди-но в карцер, в одиночку!"

Й у три поверхи мат загнув.

Хто одиночки ті придумав,

Бодай не встав на божий суд!

Там цвіллю, холодом і сумом

На зека тисне звідусюд.

Ця — метр на метр — бетонна клітка

Була трагедій тисяч свідком

І тисяч мужніх епопей.

Тут Ґеньо витримав до тижня;

Упав додолу дохлим крижнем;

Отямивсь — чує жорстке: "Пєй!"

Ледь-ледь побачив, — мов у мряці,

В халаті білім медсестру,

Якісь-то пляшечки на таці...

Й шепнув: "Ні, весь я не умру".

А та служниця Гіппократа

На в'язня визвірилась катом,

І засичала, наче гадь;

Із губ аж бризкала помада:

"Вас рас-стрелять би тріжди нада,

А не лєчіть, нє памагать!"

Та Ґеньо знов у прірву падав

Й сестри "діагнозу" не чув...

Десь аж за місяць "став до ладу" —

З живою іскрою в очу.

Не вірив сам, що так, поволі,

Без жодних ліків і уколів

Воскресне сила молода...

І знов на ньому сіра "форма",

І знов — барак, і кляті норми,

Глевтяк й смердюча баланда.

Той табір, де упхали Ґеня,

З "найбільш взірцевих" був одним,

Весь, наче лахів повна скриня,

Набитий людом "номерним".

Таких по всьому Триесіру

Було насновано над міру;

Весь край — "Архіпелаг ГУЛАГ".

Велось тут в'язневі-нетязі,

Як у Владімірской тюрязі,

Мордовських, пермських таборах.

Були тут різні хироманти —

Хлопів і шлюх, і вин знавці,

І "практиканти" й "дипломанти", —

У кожній справі фахівці.

Були мокрухи, і стиляги,

І "ведмежатники"-добряги,

Та кілька там дурних "шнурків", —

Всіляка, словом, збиранина,

І мов, і націй мішанина

Із триесірових кутків.

Одні задумливо-похмурі,

У інших, видно, в серці злість,

А дехто — просто фраєр-пурець,

Кум — "куму", "шефу" — перший гість.

Такі із Ґеня бурки шили:

"Ей, ти, уставшій із могили,

Скажі, — но чєстна, — как ано?"

"Зліпіть в одно два крайніх слова, —

Ото й вам відповідь готова", —

Він буркав знехотя одно.

Собі ж про зону склав куплета.

(Та це великий був секрет, —

Бо міг за вірша "ріфмоплєтом"

Знов загудіти у кацет).

Оті ж рядки, що склав їх Ґеньо,

Були для нього одкровенням:

"Наш Триесір — Пандори глек,

Тюрма в тюрмі, а в ній тюряга,

Там одиночка, як баклага,

В ній — без вини провинний зек".

Було ж і тоскно достолиха

Й самотньо так — хоч вовком вий, —

Розмова марилася тиха

Із другом, що сердечно — свій.

Одначе в зеківському тлумі,

Знайти нелегко, з ким би думу

І пайку міг ділить навпіл.

Зате нахабно і щоразу

І набиваються, й підлазять

Такі, що хай їм в очі сіль.

До Ґеня липнув з виду шулер,

У зоні кличку мав — "Естет":

"Мою засвоїш "хитер-шулє" —

І будеш всім "авторитет".

У царстві кожна, брат, шалава

Найбільше хоче шани й слави,

Ти їх хвали, своє ж роби.

Вклоняйсь начальному пігмею, —

Тебе він витягне із глею,

Посадить на чужі горби;

Кажи, що пан — на п'єдесталі,

Хоч він по вуха у багні.

Зумій бамбін зліпить з фекалій —

І будеш завше на коні.

Вгадай сказать, що хочуть чути;

Навчись підкованих підкути,

Роздіти синіх голяків;

Знайдись в потрібному моменті;

Кричи, що цар на постаменті,

Хоч він... годує черв’яків.

Хто вище тебе, — "куку" в руку.

Не бійсь, —повернеться встократ;

Хвали при "шефу" шефську суку,-

Йому ти станеш наче брат;

Зумій сподобатись начальним

Хоч анекдотиком банальним,

Хоч "дружнім шаржем" на невдах, —

І будеш їсти шоколади".

Тій раді Ґеньо був нерадий:

"Не з'їхав ще у мене дах!

Ми маєм бути чоловіки

В годину добру й страшний час!

Як будем Януси дволикі, —

Хто поважати буде нас?

Всяк тицьне в очі пальцем строго;

Та й пес на нас підніме ногу,

Як то на кущик полину...

Ні-ні, ви, як вам зручно, дійте:

Комусь лижіть чи дурнів дійте, —

Я так не хочу, та й не втну...

Я певен: лестощі, падлюцтво,

Нечесність, підступ і брехню,

Як гріх страшний, засудить людство,

Піддасть анафемі й вогню.

Це буде — рано чи пізніше.

То ж не ховатимусь я в ніші

Від людських гніву, кпин, проклять..."

На теє шулер, мов нечистий,

Очима блиснув червонисто,

І буркнув: "Чесний — дурням зять".

Ще інший — очі сині-сині, —

Якого звали "Голубий",

Теж не на жарт чіплявся Ґеня,

Шептав: "Тебе б я полюбив".

Проте юнак на ті зальоти —

Уваги зеро й нуль охоти;

Відшив: "Іди ти... в божу путь!"

Наш Ґеньо в табірній геєнні

Повів себе, як слід людині, —

Як лицар, муж, не шалапут.

Були й діди у тому пеклі,

Котрих не згорбила тюрма.

Це — "особливі" і "запеклі",

Звідсіль їм виходу нема.

Їм строк ще "той вусатий" клеїв

За те, що рвали рабства шлеї,

Й кляли безбожний Триесір.

Один із них спитався Ґеня:

"За що тебе остригли, сину?"

Той виклав все, як на папір.

"А вас за що сюди заперли,

У це багно, у сморід, гній?"

"Я не віддав катюгам перли,

Які цвіли в душі моїй.

Ці перли — то ідея волі.

За неї я у цій юдолі...

Та Бог поможе й це пройти...

Знай, нас за волю стільки впало,

Що вбивцям їх тайги б не стало

На наші труни і хрести!"

Отой дідусь — сивенький голуб—

Що зранку ледве устає,

Чвертьвікову вже кінчив школу

За "Свій до свого — по своє".

Страшних тортур він натерпівся,

Та перед катом не схилився, —

Ким був колись, — таким остав.

Євген поставився до нього

Сердечно, наче до святого,

Великомучеником звав.

"Ви тут—за діло, я ж—за слово,

За кілька щирих запитань..."

"О, ні! Ти в їх брехню-полову

Сипнув вогнисту правди грань,

Тебе за те й вхопили гади.

Бо Триесір боїться правди,

Як дідько ладану й хреста. —

Лічба ця дуже проста, сину!

Ти... от що... — йди до нас, в родину,

Гуртом певніше путь верстать".

І він пішов — між професори,

Поети, барди-пісняри,

Котрі "не так звучали в хорі"

Чи не сприймали "правил гри",

Які "верхи" їм диктували;

Несли покари строк чималий

За правди зронене слівце.

Вони й зраділи "неофіту",

А він меткий був до освіти,

Вбирав, як губка, те і це.

Ті люди, тілом вже мізерні,

В собі незвичний мали дух.

У клятій зоні — в сущім терні —

Відчутним був їх вплив і рух.

Вони свого тримались стало.

Не раз підводили упалих.

Зразком нескорених були.

Від них Євген лишень допіру

Почув, що звірствам Триесіру

Нема — для виміру — шкали.

Повчав історик: "Слухай, сину,

Мотай на вус, і знай, і вір,

Твоя Вітчизна —то Раїна,

А не столикий Триесір.

Цей Триесір розрісся мором,

На страх опертий, кров і горе:

Це не держава, а вампір.

Його "вожді", "божки" й "герої"

Зробить хотіли всіх погноєм;

З них кожен — кат, брехун і звір".

Додав своє професор сивий,

Щонайсправжнісінький лінгвіст:

"Цей Триесір на мовній ниві

Живцем усі народи їсть.

"Общепонятний триесірний"

Кругом дістав права надмірні,

На шкоду мовам меншостей.

Той мовний підступ Триесіру

Зідре національну шкіру

І тіло наше — до костей.

А що — народ без рідномов'я?

Це ліс без щебету пташат;

Це — безкоріння й безголов’я,

Це — зек, упхнутий в каземат,

Без батька-матері дітвота...

Ось так-то твориться спільнота —

"Наш триесіровий народ".

Тут заскрипів Євген зубами,

"Це все — злочинства Маскаями, –

За них воздається їй встокрот!

А я клянуся, товариство,

Віднині — й доки днів моїх

Вживать лиш рідну мову, чисту,

А не "язик", не суржик їх,

Хоч я вже з того покоління,

З-під маскаямного гоління,

Яке завчило певний тест, —

Це мій протест проти насильства

І триесірівського свинства.

На тім стою я — ось вам хрест!"

Тут дід, що Довбуша стежками

Ще й в п'ятдесятому ходив.

Сплакнув: "Я старів, бач, думками,

А ти мене — відмолодив.

Хоч, може, й вмру, — та в ясній вірі,

Що у Карпатах, на узгір'ї,

Юнацтво зійдеться, де ми

З каміння хрест поклали білий

Й клялися: душу, кров і тіло

Офірувати проти тьми.

Спасибі, синку. Я — спокійний.

Мого народу дух не вмре.

Він, вулканічний, буревійний,

Кайдани прокляті порве!"

Озвавсь на теє ще й філософ:

"Готове вже на віник просо,

Щоб відмести зло на сто верст.

Тремтіть, безбожні валтасари,

Бо грізне "Мене, текел, фарес"

Вже пише й вам огненний перст! ¹

За все чекає вас розплата,

І за Кінгір, й за Воркуту,

І за Норильськ, де нашим братом

Пролито густо кров святу.

Ще Боже небо всім покаже

Гроби Дем'янового Лазу,

Биківні жертви немалі, ²

Злочинства ваші в кожнім місті,

О, вам, кати, не буде місця

На вами мученій землі!"

Священик-дід повчав: "Отроче,

Хоч як часи були б страшні,

Молися силам Дня, не ночі,

Вклоняйся Світлу, а не тьмі.

Сповідуй Правду сонцелику.

Трудись ретельно і без крику.

Старайсь наслідувать мурах.

Частіше згадуй: "Дні — минущі!"

Ори тепер на хліб грядущий

Та сій за совість, не за страх".

______

¹ За Біблією — вогненний напис на стіні палацу під час бенкету

вавилонського царя Валтасара, що провістив йому смерть і

падіння царства.

² Назва місць, де сталінські опричники масово ховали жертви

своїх злочинів, невинно помордованих українських патріотів.

В такій народній вищій школі

Євген — за курсом курс — учивсь,

Правдивих знань здобув доволі;

Став справді наш, не хтозна-чийсь.

Проте в колючій огорожі

Крилят розправити не може,

Як сокіл. Клітка ж дротяна.

Та мріє все ж колись літати.

Про це й дала невдовзі знати

Начальству "шістка" потайна.

Якогось дня "бугор" барачний

Сказав Євгену: "Кум" зове".

Хтось шепнув: "Друже, будь обачний,

Не дайся взяти за живе".

Та мов до друга чи до гостя,

До Ґеня "кум" звернувся просто:

"Ти ізвіні і нє сєрчай.

Я, знай, душі в тєбє нє чаю.

Бить может, вип'єш... чашку чаю?

Ти любіш кофе ілі чай?"

Євгену — брови аж під чуба...

Таких не ждав метаморфоз.

Та "кум" повів "розмову любу",

Що хлопця враз пройняв мороз.

Мовляв, уже відомо стало,

Що в зоні зеки наладнали

Свою підпільну мережу...

Там Ґеньо певну ролю грає.

Чим пахне це, либонь, він знає...

"Но вот што я тєбє скажу,—

Всміхнувся "кум", — ти бойкій шібко,

Горяч і молод, і смєшон...

Сюда папал ти па ашібке...

На старанє тваєй закон...

Щітай, што ти уже свабодєн,

Вольнанайомний... как би, вродє,

А значит... будто... в общєм — наш.

Тєбя дамой атправім скора...

Как толька ету контру-свору

Паможеш нам расскрить, как класс".

Євгена — мов обдали лепом.

Протестом зойкнула душа.

"Чию ти совість, недотепо,

Купити хочеш за гроша?"

Підвівся. Гордо зміряв "кума"

І різко, чітко, з явним глумом

Не проказав — прогуркотів:

"Не від Сірка у мене очі.

Я продаватись вам не хочу.

Купляти волю — поготів".

"Ну, што ж... — надувся "кум" індиком,

На хлопця дивлячись в упор,

І налилася кров'ю пика. —

Нє састаялся разгавор.

Ти вибор сдєлал. Бросіл жрєбій.

Но знай, — святиє толька в нєбє,

А здєсь... узнаєш, как ім бить".

Дав знак,— прийшов конвой понурий.

"Єво атнинє мєста в БУРє,

Пусть там сваю умеріт прить".

Пішов Євген. На друге коло

(Ні, Дант змальовував не те!)

І знов була для Ґеня школа

Така, що йопересете!

Та вже він мав достатньо гарту,

Щоб цього лиха випить кварту,

Й верстати свій тернистий шлях.

Недолю легше тим долати,

Хто духом живиться крилатим,

Хто смілим серцем — вільний птах.

Заяви, скарги і протести

Тепер він слав у всі кінці,

Не лиш за себе, а й за решту

Начальству кидав камінці,

Спокійно жити не давав їм,

Просив: "Відправте на Гавайї,

Там, кажуть, мавпи — кращі вас".

Писав аж двічі до ООНу,

Владикам іншим — за "запону", —

Хоч був це "вопіющий глас".

А хлопці виявили "дятла",

І дуже скоро, днів за три,

"Естета" душку, підлу й затхлу,

Несли у пекло злі вітри, —

"Втопився" шулер у виходку.

"Кум", злий за втрачену "находку",

Даремно месників шукав.

"Естета" витягли з фекалій,

Зарили ген в тайзі, подалі —

Віддали червам черв'яка...

Якраз тоді небес знамення

Над Триесіром зацвіло:

Летіло, мов кусок геєнни,

Вогненне, дивне помело.

Учений світ казав: "Спокійно!

Планета крутиться надійно,

Комета в небі — то пусте".

Та всяк в подвійнім Триесірі

Дививсь на ту "мітлу" і вірив:

"Когось чи щось вона змете!"

І, мов тепло по дні Петровім,

Так Триесір пішов на спад.

Заснув владика густобровий,

За ним ще два лягли у ряд,

А третій — з латкою на лобі —

На ціле царство крикнув: "Пробі!

Не те п'ємо, їмо не так!

Живем капарно, йдемо хибко,

Зробити треба пересипку,

Всім людям — вилить переляк!"

За ним усі — на різних рівнях —

Про "новий курс" — на всі лади

Співали владці, наче півні,

Хоча й не знали, що й куди.

Страшних "табу" розбито глеки;

Залізні брами зон далеких

Тоді скрипіли раз у раз;

Пішли від "шефа" — без подяки

І "довгожителі" бараків;

Євген — між ними. В добрий час!

ЧАСТИНА III

Куди хто ввійде, звідти й вийде,

Проте, вже іншим, далебі.

Євген за дротом-круговидом

Змінився зовні і в собі.

Змужнів, став жилавим, як корінь,

Душа ж зазнала розпрозорень

Про зону й триесірний лад...

В куфайці, кирзових чоботях, —

Мов із сезонної роботи —

Тепер він шлях верстав назад.

Ще раз чи двічі озирнувся

На дріт, на браму й прохідну.

Та, як відчув, що лиха збувся,

Ногам дав знати так, що ну!

Від того пекла, матів, поту,

Від псів, наглядачів, і дроту

Тікав, мов гналися за ним.

Та в тій тайзі — бодай їй трясця! —

Зблудив козак наш, на нещастя,

А тут іще й туман, як дим.

То бурелом йому під ноги,

То мох, то зарості трави...

Чимраз в душі зроста тривога,

Чи тут не втратить голови.

Аж глянь, — на пні замшілім баба,

Така страшна, що стало слабо.

"Камо грядеши? — прогула, —

Від учорашнього тікаєш?

Хе-ге, а того і не знаєш, —

Воно ж в'язке, як та смола.

Нічо! Відчуєш все й побачиш;

Це — змін початок, не кінець.

Знай, давнім накипом, юначе,

Ще довго тхнутиме горнець,

Хоч інша в нім парує каша.

Смердить же зеківська параша,

Хоч кинь її у хлорку, в жар...

Х-хе! Мрієш ти про славне діло.

Однак... пройдеш Харібду й Сціллу...

Сперш — Маскаяму і... базар.

Зірок веління збутись мусить!"

І Ґеньо з трепетом прорік:

"Спасибі вам за це, бабусю,

Ви — мудрі... Вам — десь сотий рік..."

"Хе-хе, невдахо-ворожбите,

Колись Сівіллу знали в світі...

Нічо! Тепер згадають знов...

Ти, хлопче, йди... Он-о дорога.

І уповай у всім на Бога,

Бо шлях твій — до людей любов.

А що це значить — будеш знати.

Вже близько час випробувань.

Лиш не міняй ідей, як шати,

І душу відступом не згань.

Іди ж, дитя, в свою дорогу! "—

І старушенція убога

Пропала. Наче й не було.

Зате, он-о — дороги змійка.

Євген побіг. І ось — станційка,

Експрес... Він сів — і понесло.

Душа тяглась до тата-мами

У край троянський золотий,

Однак... Сівіллину програму

Не міг ніяк він обійти.

Та й сам набрав охоти бути

У Маскаямі, щоб збагнути,

Чим дише, як вона живе,

І звідки в неї тая сила,

Що й небо зрила б, якби крила,

Що в страху держить все живе?

Де в ній плетуть дроти без міри

Для триесірних загород?

Де ті божки, чи то вампіри,

Що обезкровлюють народ?

На чому їздять посіпаки,

В яких всі груди у відзнаках,

І чим підпертий царський трон?

Чи в Маскаямі знають біди?

Яка на вигляд піраміда,

Де спить найперший фараон?

Думки ці ще підбаламутив,

Як висідав з купе сусід:

"Як в Маскаямі маєш бути,

То Пуп її уздріти слід..."

То ж Ґеньо їхав, їхав, їхав;

В душі мінявся сум на втіху,

А радість — знову на печаль...

Була якась глуха станційка;

В вагон ввалились парубійки —

Туристи ніби, та без краль.

Ще й не ввійшли в купе вагонне:

"Прівєт! Аткуль грєбйош, старік?"

"Та от... пройшов свої всі зони..." —

Євген впівголосу прорік.

"І ми сезоном сити... встєльку", —

Й мішки із духом конопельки

Порозпихали у кутки.

В дорозі аж до Маскаями

Ділили з Ґеньом хліб, стограми,

Про все чесали язики.

Однак, жаргоном. Що не слово —

Мов на зубах скрипить іржа.

Наш Ґеньо знань такої мови

Демонструвати не бажав.

Хоч за "сезон" із нею звикся,

Все ж потерпав, щоб не попікся,

Й не так ужив якийсь зворот,

Щоб не сміялись пики вражі,

Як з того в Мосунівермазі,

Що брав "шкарпйоткі" і "кашкйот".

Євгену навіть не здається,

Що він цілком не знає їх.

Аж ось приїхали в столицю,

І кожен з них узяв свій міх.

"А ти снесі нам єнту сумку".

Євген поніс. Не брав і в думку,

Що, може, чинить щось не так.

Та, крок ступивши по пероні,

В міцні обійми "фараонів"

Як стій потрапив наш простак.

Було "знайомство" задушевне

У кабінетах кілька днів.

Та "вовчий паспорт" їх запевнив,

Що Ґеньо "промислом" й не снив.

Такої спекавшись рахуби,

Євген поплівся мило-любо

Шукати в Маскаямі Пуп.

Ішов, штовхавсь, його штовхали;

Питавсь, й нарешті показали:

"Вонь-там", — і Ґеньо став, як слуп.

При битім тракті, на обочі,

Чорнів під муром горб-квадрат.

Либонь, усім мозолив очі, —

Таку мав назву вакурат.

"Та щось воно на пуп не схоже..."

Однак, веселий перехожий

У тім упевнив юнака:

"Під Пупом тим — бетонні нори.

Лежить там прах Червономора —

Рудого злого карлюка.

Ще гнив Главкат-Главмор з ним поруч, —

Та ніччю винесли к чортам.

А цього, сперхлого на порох,

Сторожать, вощать... держать там,

Бо дурні пруться з далей дальніх

На чорта глянуть в усипальні...

Либонь, бажаєш цього й ти?

Я проведу, — лиш дай на пляшку.

А даш на дві, — мені не тяжко

Й сюди ці мощі принести".

"Не варто, брат, носиться з глеєм,

Мені він ще з тамтих часів

Гірш хрону остоювілеїв

І остогид — остобісів.

Колись його мармиз червоних

І на задвірках й на фронтонах,

На кожнім нужнику було...

Від того й досі всім оскома.

Хай там він перхне, як солома.

А з ним хай сперхне в світі зло".

Враз за плече взяли, мов триби.

Євген поглянув — і поблід, —

Погони з написами "гибіль",

І замогильний голос — лід:

"Ти багахульнік, сволоч, контра!

Ану, прайдьом", — і вів, як лотра,

До авта, тобто — воронка.

Євген збагнув, що далі буде;

Рвонувсь — і вітром поміж люди...

Немов од чорта утікав.

"Ех, Маскаяма... твоїй мамі!

Куди не ткнися, — жди покар..."

Аж чує: звідкись лине гамір,

Як на потоп чи на пожар.

Поплив і він з потоком люду,

Цікавий, що там, і що буде, —

І раптом виплив на майдан,

Здається, звався він — Горбатий.

Тіснява, крики, і плакати,

І стяги різні, де не стань.

В кутку ж при ятці — віз чи бричка.

При дишлі — шкапа сяк-така,

Та бич стирчав, чи просто тичка,

Прив'язана до кульпака.

На тім бичі була корона, —

Із бляхи — курка чи ворона —

Двоглавий виродок-мутант.

То — герб імперії, що впала,

Та знов, як той Кощей, устала, —

Нащадок давньої й гарант.

На тому возі чи підводі

Будь-як розвішано товар,

І баба — вже не перша врода —

Кричала на увесь базар:

"Всьо єсть у нас, і клас-сік даже!

Всьо єто — к полной распродажє!

Падєшєвєла — налятай!"

На возі тім: книжки про гроші,

Серпи, кувалди, лом, калоші,

У здутих баночках минтай...

А от на правім боці клячі

Червоний лах. На нім: "Ко-му", —

Склад третій — "на" — ховавсь неначе

Під зашмірований хомут;

А зліва — теж на транспаранті —

Слова, — як п'ять твердих гарантій:

"Свобода, счастьє, мір, труд, май".

Та напис той зсувався вправо...

Й волав о поміч форналь бравий:

"Ой, ґвалт! Сповза під хвіст, — тримай!"

Підбігли форменні ґевали

І пов'язали так вузли,

Щоб транспаранти ще тримались.

"Всьо чотко!"- мовили й пішли.

Лише зіваки вкруг коняки, —

Хто що лиш хоче, те й балака:

"Уклякне", "Встоїть...", "Вже здиха!..."

"Не здохне... Хто дурне патяка?" —

З'язвив неголений хлопака, —

ЇЇ ж бо, глянь, хто надиха!"

І мовчки, пальцем — тиць — на ятку;

Й зайшлися сміхом глядачі, —

Там був плакат. На нім — три дядьки,

Два бородаті патлачі,

А третій — клинчиком борідка

І коло вух волосся зрідка, —

Тих двох, либонь, невдатний син.

Всі троє на червонім фоні,

Як у "рівнянні" солдафони

У силует злились один.

Євген сміявся з того лиха

І навіть свиснув раз чи два,

Та сам до себе мовив тихо:

"Тут дійсно творяться дива.

Смішинка ця не є простою.

За це колись... за Воркутою

За жартуном пропав би слід.

А нині люд бере на кпини

І "вірне вчення лиш єдине",

І "вчителів", і їхній рід..."

А збоку — більший тиск і гамір, —

Ледь-ледь не душиться народ:

І кілька теле- й кінокамер

Такий знімають епізод:

Барвисто вдіті, як цигани,

Ворожки, відьми і шамани,

Гіпнотизери й чаклуни

У бубни б'ють, і зілля курять,

Стрибають, шепчуть, очі жмурять,

Неначе дур найшов на них.

І люд навколо їх, на диво,

Також казиться. Просто страх.

У всіх — обличчя юродивих,

Де в кого піна на губах;

Хто спить навклякички, хто скаче,

Хто рачки став, хто ревма плаче,

Хто соляним стовпом стояв...

Євгена той гіпноз не брався;

Він цьому диву придивлявся,

Не знав, чи то мана, чи яв...

Враз Кошмаровський-пан явився, —

Шамани й відьми відійшли.

"Я маю силу звідти, з висі;

Зроблю, що інші не могли.

Хвороб лікую різні види.

Як лікар, телепат, провидець,

Сівілли учень, естрасенс,

Прийшов я... зарядити воду

Для всього сущого народу

На довголіття, щастя, секс".

"Усі хвороби змить водою?

Жеребцювать до ста? — ого!"

До пана того — люд ордою,

Божком вважаючи його.

Аж тут озвавсь "пророк" Паллоба:

"Я знаю світу всі хвороби...

Що Триесір подохне — тож..."

Й такі казав жахливі речі,

Що всяк втягав башку у плечі,

Ледь гамував тілесну дрож.

Євген мерщій, — у іншу гущу.

Тут із підмостків хтось горлав:

"...Ан ліхадєй всіх прєжніх пущє,

Вбіл клін он мєжду нашіх лав..."

Відтак якась-то "дочь Андрея", —

"Уйті ат прінціпав нє смєю!" —

Кричала, мов її пекли.

Євген в людей і зліва й справа

Питав наївно: "В чім тут справа?"

Ті "разабрацца" помогли.

Та спершу глянули на Ґеня,

Як на комарика слони.

"Ну, ти дайош, друг Ху, пачтєнний!"

Ти што, таваріщ Ху, с Луни?!".

(У всіх було в користуванні

Одне, та виразне, звертання,

До всіх і вся: Таваріщ Ху".

"Таваріщ Ху, пачтєнний, драсцє!"

"Чудіт таваріщ Ху у власті..."

"Нєт, ти нє прав, таваріщ Ху"!)

Цим мовним універсалізмом

Убили б Ґеня наповал.

Та через філософську призму

Він розглядав словесний вал.

Отож дотумкав, переклавши:

Тут жить хотіли, як і завше,

За попередніх всіх царів,

Щоб Триесір трусив півсвітом,

Щоб Маскаямі все вершити...

А цар новий — убік побрів.

"Цей Ху пустив машину з горба —

Й поперед неї сам побіг.

Та ще й узявсь убгати в торбу

Все те, від чого тріснув міх, —

Таку затіяв пересипку..."

"Ще й пхає нам молочну пипку

У губи, звиклі до горла'..."

"Весь Триесір цих аномалій

Не може витримати далі.

Це — "нове мислення" осла".

У Триесірі ж так велося,

Що всі начальники пили.

А простаки... — хіба з волосся

Спиртного гнати не могли.

Було палюнки, бормотухи,

Слив'янки, бражки — аж по вуха.

А тут — "не пить?" — "згори" указ.

Роптало царство й Маскаяма,

Що винна в тім царкова пляма.

"Він ще й не так узує нас"!

"Ти чув? — у царстві лісовому

Зійшлися Зубр, Ведмідь і Лис,

І Триесіровому дому

Кінця доїхати взялись.

Вони труснули Триесіром,

Узявши з трьох сторін за шкіру, —

От він й розлазиться по швах

З таким прискоренням і гласно,

Що смертний дриґ його дочасний

У нас почнеться на очах..."

"Цікава казка: мова гладка, —

Прорік Євген. — А що в кінці? "

"По пересипці — пересадка

І перестрілка мудреців.

Он група гикавих чопистів

Вже знає, як кого загризти

Кому "браслети" натягти..."

Євген, те вчувши, в неспокої

Побіг на потяг, щоб у Трої

Своїх од лиха вберегти.

В той час і Троя не дрімала, —

Кипіла, бурхала, гула...

Євгена прямо із вокзалу

На площу хвиля понесла.

Ішли: хто млів у Бісі-Біру,

Ким затихали затхлі діри,

Кому вбивали кляпа в рот;

Усі, хто бідний був, як митар,

І фарисеї перешиті,

І кілька праведних, як Лот.

Зійшлись, в одну змішались масу,

Та думка в кожного своя:

"Базар цей ніби й не до часу..."

"Як щось до чогось: я—не я..."

"Цікаво, що ж то далі буде?"

"Он ходять шпики поміж людом, —

Комусь за все це попаде!"

"Нарешті й в нас почнуться свята!"

"Розвалим Триесір проклятий, —

Таких немає вже ніде!"

Євген той страх і радість бачив...

Нараз — притихла вся юрба.

Хтось крикнув: "В нас життя собаче.

Лад триесірний — то ганьба!" —

"Ганьба! Ганьба!" — ревнула площа.

Якісь підмостки склали з дощок, —

Оратор перший став на них.

"Шановні браття, вся громадо!

Дозвольте, я скажу до ладу:

Цей Триесір — то царство лих.

Він мусить впасти і пропасти,

Як в річці крапля дощова.

Від нього нам одні напасті;

Згадайте розпачу жнива, —

Тож за велінням з Маскаями

Народ наш трупом клали в ями,

Аби зробити з нас раба;

Тож нами тундри засівали

За те, що свого ми бажали.

Забути можна це хіба?!

Та час пробив! Доволі гніту!

Ведім за волю боротьбу!

Розкиньмо мури злого світу

Й неволі змиємо ганьбу!

Дідів прийнявши світлу славу,

Свою збудуємо державу, —

Ще нам позаздрить цілий світ!"

Вогнем пашіло кожне слово;

І крикнув Ґеньо: "Я готовий

За правду в бій! — лише ведіть!"

Проте, ніхто не звав. Тим часом

Промовці до трибуни йшли

І тенорком, дискантом, басом

Вели, що вміли і могли:

Вдавали Канта, Ціцерона,

Івана з Вишні... — Ціле гроно

Пишалось в люду на виду.

Було їм, звісно, не до Ґеня.

То ж він, губу узяв у жменю,

Сказав: "Не ляпай на біду".

А із трибуни гласом трубним

Служить народові клялись,

Порвати із минулим згубним.

Щоб жити краще, ніж колись.

Промовець сивий — полум'яно:

"Геть Триесір! Долой кайдани!

За вільний край!" — гукав баса.

За ним якесь мурло пищало,

Що в нього там рідня, де сало,

А рідна мати — ковбаса.

Один взивав, що рідній мові

Пора надать пріоритет.

А другий шамкав: "Це ж чудово,

Коли є мовний вінігрет..."

Якийсь поет мало не скоком

Підбіг туди. Вдавав пророка,

Хоча й не мав на те причин;

Червономордий, череватий,

Він нив: "Колись я міг напхатись,

Тепер... сходить не маю чим".

Якийсь п'яничка Самохвалик

Горлав, неначе товк у дзвін,

Що всі, як той порожній шкалик,

Нікчемні, — файний тільки він.

Мелькали й чорні тут шинелі, —

З "Гаргантюа й Пантагрюеля"

Прийшли сюди представники,

І папоманам пупідулі

Сукать взялися фіги-дулі,

На всі ганьбити заставки.

Не мали сорому нітрохи, —

Взірець блюзнірства і олжі

Подав їм вождь їх — Другий Льоха,

Що таттю в храми ліз чужі.

... Були й такі, що ради слави

Мовляли хитро та лукаво,

Все на когось зливали жовч.

Правим був — хто лютіше гавкав.

Ще бракувало томагавків,

Щоб доконати їхнє "Змовч!"

В той час за людськими плечима

Зійшлась окремішня юрма.

Щось ворожила там над чимось...

Та ось побачено всіма

Пообіч людного базару

По вінця повен чан узвару,

На стінці з написом "в…ада".

Одна чи кілька літер стерті.

Всі стали вгадувати вперто,

Що то: чи "вада", чи "владá"?

"Либонь, то буде — "влада ада", —

Бурчала сива борода.

А першокласник писнув радо:

"Та це ж, по-нашому, "вода"?

"Ні, щось дорожче там за воду,

Круг чана, бачте, тлум народу;

Скоріше всього — то хмільне..."

"Я вам сказав би, що у чані,

Та, глянь, при нім всі гарно вбрані,

Туди сіряк не прошмигне..."

Поблизу чана ще звисали

Спірально вколо стояка

Різнокаліберні черпала —

З наперстка аж до черпака,

Щоб ті, "святочні" взяв, хто зможе,

І скуштував питво, чи гоже

Воно на колір і на смак...

Навкруг стовпа — юрмище спраглих:

Рудих, білявих і засмаглих,

Низьких і довгих, як вішак.

Між них: Ложкар, і Ложковацький,

Ложкарський, Ложка, Ложковчук,

Ложчан, Ложчак, Заложкофацький,

Некрутиложка і Ложчук,

Ложкун, Ложківський, Ложковенко,

Некидайложка, Ложкутенко;

Були ще Ложечка й Ложпак...

Вони не брали те, що ближче,

Всяк ласо зиркав вище й вище,

Найбільший всіх манив черпак.

Та напис був на черпакові:

"Для найдостойнішого з вас".

А спраглі не були готові

Такого визнати. Нараз —

Ачхи! Ачхи! — Заложкофацький

На плечі інших скочив хвацько,

Черпак найбільщий миттю — хвать!

В юрбі скипіли від обурень,

Та він їх слухати не дурень, —

Підбіг до чана — й ну черпать!

Тоді-то всі з родини Ложок —

Хвать! Лап! — вже хто що запопав...

Не обійшлося й без підножок,

Словесних перчених приправ,

Поки хапали ті черпала...

І от щасливчики припали

Черпати з чана прямо в рот.

Котрі ж зостались з голим носом,

"Щасливців" змірювали скоса,

Мов ті їх з'їли бутерброд.

То ж люд кастатний знов ділився:

Хто із черпалом — надимавсь;

Хто — перешився; хто — підшився;

Хто — на чужому підлатавсь;

Хто дудлив з чана пійло цільне,

Прихватспекульшкурдрирваційне,

Хто — шилом патоки вхопив;

Хто — у тіні шукав лазійку;

Хто — власну партію й партійку

Ліпив — і ближнього лупив.

Для Ґеня то була вистава,

Як той казав, — і сміх, і гріх.

Він плюнув і подався вправо;

Зайшов за перший-ліпший ріг,

І ту нове побачив диво:

Собачі зграї гавкітливо

Текли зусюд на оболонь.

"Спасли Рим гуси від напасті,

А Триесір — ці різномасті

Пси рятуватимуть, либонь", —

Подумав Ґеньо. Й став. Цік-а-а-во!

Ще тічок не видав таких:

Дворняги, шпіци, і лягаві,

Хорти і лайки, й гончаки,

Вівчарки, такси і тер'єри,

Боксери, доги, фокстер'єри —

На шиях — з низками відзнак,

Безнагородні й безпородні

Шмигали й шавки тут голодні,

Що, видно, втратили маслак.

Вся та гарчливо-люта маса

Товклась по цілім пустирі,

Шукала — чи шматочків ласих,

Чи мисок, чи поводирів.

"О, триесірне велепсярство,

Ви скиглите за здохлим царством?" —

Уголос Ґеньо запитав. —

"Вже вам вчорашнього не буде!"

В одвіт на нього звідусюди:

Гав-гав! гар-гар! гир-гир! тяв-тяв!

Лиш ґудзик з Ґеня б залишився

На тому псячому товчку,

Та хлопець вчасно розчинився

В крутім базарнім кип'ятку.

Хоч — ні, бо скочив на підмостки,

З них саме кликав пан Півложки

У Верхню Лаву обирать.

Гадав Півложки сам про себе...

Аж хтось за Ґеня — громом з неба —

Підбив усю базарну рать.

Мовляв, це хлопець хочкудишній,

І про громаду змалку дбав.

Його покривдив лад колишній,

Тепер він став до наших лав.

Послужить Трої він на славу

І тон задасть у Верхній Лаві

Усім, що обрані від мас.

Тут Ґеньо — ледь не впав на поміст.

І, майже тратячи свідомість,

Прорік: "Боротимусь всякчас

За спокій рідного народу,

За власний спокій — поготів.

Собачу я припну породу,

Що нас ганяла, як котів.

Старатись буду нощно й денно,

Щоб не топтали край спасенний

Паскудні лапи псячих зграй.

Якщо цю клятву я порушу,

То ви трусіть мене, як грушу,

Народний суд мене скарай!"

Базар загув: підтримка повна;

Вручили Ґеневі мандат,

Хоча Півложки випнув жовна,

Що не йому там засідать...

Євген умився, поголився,

Вдягнув нове, причепурився,

У ноги "предкам" поклонивсь.

"Маман" од щастя ледь не мліла,

Андрій світився: "От так діло!

Такий бенкет мені й не снивсь".

І дід примчав, і баба Люба:

"Онуче, хлопчику ти наш...

Тебе шануємо і любим,

На нас... у Верхній Лаві зваж".

(Бабуня віддувала губи,

Щоб ті, живі, виднілись зуби.

"Ми не прості якісь", мовляв).

Прийшли стриєшні та вуєшні...

За муки Генія колишні

Усяк тут мірку перелляв.

Пили й за нинішні "успєхі",

А за майбутні — раз у раз.

"Ти там... зм'якши закони стиха,

Зроби в задріття перелаз".

"Не забувай про батька, неньку..."

"Об тім старайся там хутенько,

Щоб наша Троя розцвіла".

Євген і дякував, і клявся...

На потяг якось там зібрався, —

У Верхню Лаву, на діла.

У Трої — чиста чудасія!

Народу — море... прапори...

Євгена, наче він месія,

Взяли на руки — й догори,

Над власні голови піднявши,

Несуть до станції. Не завше

Й не всім така-ось честь була.

Ще аж за Австрії так гідно

Проводив з Бережан до Відня

Люд свого Старуха-Посла.

Такі-ось, браття, дивні справи

В житті трапляються не всім:

Із зеків лави — в Верхню Лаву

Євген неждано пересів.

На нього зиркали тут криво

Професор — справа, доктор — зліва,

Мовляв, звідкіль проява ця.

Сидів між них Євген, й не пікав.

Не знав, щó то: "консенсус", "спікер", —

Премудрі "з-за бугра" слівця!

А ті, хто практик, теоретик,

Хто політолог, фінансист,

В речах розлогих, як верети,

З трибуни свій являли хист.

Тут кожен прагнув зодягати

Думки в словесні пишні шати.

Що там Горацій, — блекла тінь!

Звучать баси і тенорочки,

Неначе сріберні дзвіночки,

Все ля-ля-ля, діль-лінь, діль-лінь.

Євген сидів, в ушах дзвеніло,

Як той казав, на всі лади.

Подумав гірко: "От так діло, —

Я, мабуть, втрапив не туди.

Напевно, це — концертна зала

І репетиції тут сталі...

Лиш.. де ж той з паличкою фат?

Щось тут не теє, щось нечисто..."

Однак сидів, і за артистів,

Сприймав промовців всіх підряд.

Хто у новім кохався стилі,

Той з-за трибуни, як соліст,

Співав кантати "Дружні сили"

І «з-за калюжі "блага вість"

Сопрано: "...добрий дядько Семко

Натеше платви із відземків

Нам для державницьких основ".

Хтось — в темпі маршу: "Час не гайте!"

Шарманно, ще один: "Подайте!

Явіть до злидаря любов!"

Співав тут навіть співомовки

Один, зворушений до сліз,

Про повні золота коновки,

Що хтось колись кудись завіз.

Якийсь тягнув речитативом

Про давнє "світле і щасливе"

І, мов блаженний, усміхавсь.

Козак завів новітню думу:

"Вже досить нам неволі й глуму!"

Та спікер тут же крикнув: "Авш!"

Стальних порядків менестрелі

Творили свій окремий хор,

Співали про тепло шинелі,

Яку носив Главкат-Главмор.

Хто ж був палкий прихильник оди, —

Про кепку "дєдушкі Валоді"

Співав, зривався на фальцет...

Те все в густій мішалось мерві.

Не припинявся й на перерві

Цей какофонія-концерт.

То ж сумнів і розчарування

І гнів, і лють, і гіркота

Не від одного засідання

Євгена вимучили там.

Він кляв тих співів недоладність,

Безсилля власне й безпорадність

Змінить пустих базікань тон.

Не раз хотів ректи щось мудре,

Та завше спікер мізки пудрив:

"Не цей, а — другий мікрахвон!"

Однак за тиждень чи за більше

Євген до бучі тої звик, —

Сидів вільніше, чув чіткіше. —

Між білих — білий чоловік.

І стіл президії й трибуну

Вже розрізняв, і в залі луни

Сприймав не так, як щось страшне.

Лишень не міг зметикувати,

Хоч лою в лобі мав багато, —

Куди там, хто й до чого гне.

Євген ловив окремі фрази:

"Ми — за народ!", "...дано нам шанс",

"Державотворча перша фаза...",

"Нове зведем у добрий час...".

Були, однак, і інші фрази:

"Нєльзя нам рвать билиє связі...",

"Не можна різать по живім".

"Вєк с Маскаямой ми в союзє,

У нас там ротственниє узи...",

"Пождім, побачмо, поживім...".

І так щодня: то плач, то крики,

Жалі, прокльони і грозьба,

Як на торговиці великій...

Нове будують так хіба?!

Гай-гай, не думайте, панове,

Що дуже добре все, що нове,

Обманні барви новизни.

Ось, гляньте, свіжа штукатурка

Ховає тріщини підмурка

І грибкуватої стіни.

А он кравець перестарілий

Новий "освоює" фасон.

Бере він крій отетеріло,

Немов страшний побачив сон.

І так, і сяк мудрує, крутить...

Його дратує це і лютить,

Вже й нерви зрушені цілком.

Йому новинка ця, як ворог.

Він той фасон втоптав би в порох

Й прибив осиковим кілком.

Так само й тая Верхня Лава —

Нова на вид, людьми ж стара.

Котрим свята державна справа —

Ні більш, ні менш — словесна гра.

Обранці свіжі — та з "колишніх", —

Державницького воза дишель

Тягли в стару грузьку ріку.

Нове ж для них, — що шило в боці,

Що півметрова скалка в оці,

Що дріт кнурові в п'ятачку.

Ну, а в новій державі спершу

Приймають про свободу Акт.

Мовляв, "ми вже не лин у верші".

Ми — вільні, це довідний факт.

Відтак — лягають у основи

Закон законів, звісно, новий,

І форма влади, і мета.

Про це вже Верхня Лава скаже...

Тут, мов колона п'ята вража,

"Колишні" підняли хвоста.

І пнулись першу скрипку грати,

Усе нове загнати в кут.

На крик, — по-їхньому "дебати", —

Зривався всяк вчорашній "фрукт".

Дебати ті гули, як шторми:

Як провести такі реформи,

З яких не тхнув би дух реформ;

Щоб царство зовсім не розпалось;

Щоби в Раїні все лишалось

Без зміни змісту, рис і форм.

Хто в Лаві тільки заїкався

Про Основний Закон, — то враз

П'ятиколонник всяк зривався,

Як з цепу лютий дикий барс.

Ричали: "Нєт!", "Нєльзя!", "Нє надо!"

Сікли табу і вето градом.

Таке творилось, — боже, крий!

А спікер — спільник їх поважний —

Гласив у зал: "Будьте уважні!"

Немов у церкві ієрей.

А щодо власної держави —

Який фундамент дати їй, —

Всі галакали (зліва й справа)

Таке, що хоч пади, хоч стій:

"Те будівництво слід почати

Із власних, так сказать, пенатів:

Котеджів, дач, і вілл, і хат".

Один лиш голос кликав щиро

Узяти вила і всім миром

З хлівів Авгія починать.

Євгену це було незвично, —

Щодня базарний чути крик,

Ще й триесірно-політичний

З трибуни бачити язик.

До того ж, всяк, сидячи в Лаві,

Чіпляв, на вибір, на халяву

Одно- дво- триколірний бант.

Так поділ ставсь у Верхній Лаві, —

Щоб видно пана по халяві,

Що то за птах, який це франт.

Виднілись неба й лану тони,

І наш Євген тягнувсь до них.

Але найбільш було червоних

Й червоно-біло-голубих.

Усі ті перші, двоколірні,

Були своїй ідеї вірні,

І прирекли старе — на злам.

Всі з одно — й триколірним бантом

Старому ладові гарантом

Нове все кинули б до ям.

Проте, були не ликом шиті,

Атаку в лоб не повели,

А лиш... обранчиків калити

У ранг найвищий возвели.

Рішили ще: обранець кожен

Хай діє так, як хоче й може,

До них моралі й праву — зась.

Обранці за такі порядки.

Голосували — без оглядки

На стяги, принципи і масть.

І всі — до люду з перелюбу! —

Що вздріли — хвать у власний міх.

Та аж цапіють й ціплять зуби,

Як інші цуплять більше їх.

Напхав цей торбу, той — кишені,

А сей — мішок несе на спині...

"Носить би — не переносить!"

Ще інший — аж у закордони

З добром народним шле вагони, —

Годує власну ненасить.

Хто ж совістився мало красти,

А був на видумки меткий,

Творив "Обманобмахлюйтрясці"

Згрібав добро у дві руки,

А люд усе те чує — бачить;

Все більш обранців тих собачить

За нечестиві їх діла.

"Дивись, які-то в них повадки!"

"Та ж їм злодійський Фіма дядько, —

У них у всіх — його жила!"

Поганий жолудь — дуб ніякий.

Паскудний приклад — всіх вража.

Як "верх" поділений усяко,

То й між "низами" теж межа.

Народ — вже й в кастах! — ще ділився:

Хто в дурні зі своїм пошився,

Хто лакоминок нахапавсь,

Хто сльози лив за Триесіром,

Хто за свою ідею й віру

Стояв, як мур, а хто — хитавсь.

Та Верхня Лава стан народу

Сприймає, як глухоніма.

Все чинить так, щоб людям — шкоду

Завдать бумагами всіма.

З її ласкавої турботи

Трудяг позбавили роботи,

Зарплату теж — "іщі — свіщі".

І школу, й вуз, й селянську хату,

І масу пролетаріату

Взяли за горло, у кліщі.

Творили з людом диво суще

Ті верхолавні "мужики", —

В людей — мільйони, й всі — жебрущі,

І всі — жахливі боржники.

Тоді-то одно — й триколірні

Вернуть порядки триесірні

Взялись відкрито, всі гуртом.

На вуха людям вермішеллю:

"Ми ваше счастьє ставім целью...

Вот власть вазьмйом... ну, а патом..."

Що потім — це вгадать не важко.

Народ же відав не із книг:

Страшні були і... "биль, і сказка",

Що лячно й згадувать про них.

Одноколірні ж б'ються в груди:

"Ми уведем у рай вас, люди,

Лиш дайте час про вас.. "подбать"...

Оті масненькі теревені

Нараз зірвали з місця Ґеня, —

Йшов на трибуну, як на рать.

І мовив, блиснувши очима:

"Чи я дурний, чи дурні — ви?

У прірву ж всі претесь зримо,

Як верхівець без голови.

В очах вам — тільки Маскаяма

Із триесірним давнім хламом?

Її кортить вам зберегти?!

Чому ви пнетеся, панове,

Впрягти по-старому все нове

В колишні ярма й хомути?

Чи ви забули (може, сп'яну), —

Для чого вас і хто обрав?

Немало вас отут горланить,

Як післанці чужинських Лав;

Постійно ваші підлі душки,

Немов за яструбом несушки,

На Маскаяму — блим і блим".

Тут, раптом, — викрики, як гаркіт,

І руки, схожі чимсь на бартки,

І жест Нерона разом з тим:

"Далой с трібуни!" "Вон атсюда!" —

Базарний гамір, тупіт, свист...

"Прочь, політічєскій Іуда!"

"Пєщєрний націоналіст!"

"Такіх пад стєнку ставіть впору!" —

Трикольорові виють хором

Й одноколірні з ними в лад.

Оці слівця — то ж не полова! —

Неначе хвиля вибухова,

В якій отруйних скалок град,

Забили памороки й подих;

У вухах Ґеня, — мов обвал.

"Чи в зоні я, як "враг народа"?

І "шеф" із "кумом" правлять бал?

Та ж ні, — у Верхній Лаві, рідній,

Та націо-ідейно бідній,

Як невповите немовля..."

Євген хитнувся, та устояв.

Згадав слова Сівілли, Трою,

І далі твердо промовляв:

"От щодо націоналіста,

То не з печери я, — з тайги.

Я там пізнав гіркоти істин,

І взнав, хто — справжні вороги

Мого народу і держави.

Між вас, обранці, тут, у Лаві,

Знайомих є досить облич.

Це ті кривулі політичні,

Пахолки Янусів дволичних,

Що мажуть в мед насильства бич.

Сказати мушу я відверто,

Щоб чув і знав увесь народ:

Грозить державі нашій смертю

Ваш яничарський хоровод.

Злодійство, підступ і крутійство

Та політичне лицедійство —

Усе це ви пустили в хід,

Щоб самостійницька ідея

Жахала грека і юдея,

І корінний троянський рід.

Я знаю, правда в очі коле.

Хоч від Сірка вони у вас,

Новоявленнії моголи.

Ви в ризи правди вділи фальш;

Лихе чинити заповзяті,

Взялись ви край наш мордувати

Не гірше проклятих заброд.

Мене ж пече недоля краю.

Я з вами нині пориваю,

Як різночинець, йду в народ".

До цього міг він ще додати:

"Завданням цього вояжу

Я ставлю компромат зібрати

На Верхню Лаву, як чужу

До болів вільної держави,

До самостійницької справи, —

На цей базар чужих музик!"

Ще мить, — він те сказав би певно,

Однак, як то казали древні,

Вкусився вчасно за язик.

І гордо вийшов з-за трибуни;

Дверима — без оглядки — хрясь!

А в залі — рев, мов б'ються гунни;

Летять за Ґеньом стріли фраз:

"Куди ти, чортів баламуте?!"

"Вернись, бо в меншості нам бути!"

Хтось, наче плюнув: "Дезертир!"

А інші: "Скатєртью дорога!"

"Пшол вон, вас здєся шлішкам многа!"

Ще й навздогін: "Паняй... в сартир!"

В нас часто Правда — за порогом

Була. І є, чужим чужа.

Брехня бере її під ноги,

І точить, як метал іржа.

Як печеніга Кожум'яка,

Брехню здолає не усякий, —

Не ті умовини й часи.

Та й... хто один у полі воїн,

Той хоч-не-хоч стає ізгоєм,

Коли чужинці рвуть. Як пси.

ЧАСТИНА ІV

Пусті слова про щастя чесних

Й про світле завтра голоси.

Допоки в краї криза скресне,

Усі ми зійдемо на пси.

Якби-то стерти лжу на порох,

Вернути все, що вкрав наш ворог

Із душ, із надр, з полів і вод, —

Тоді лиш вільний, славний, древній —

В державі нашій суверенній —

Свого домігся б наш народ.

Та як отримати належне? —

Парламент дбає не про нас!

Ще дуже густо в ньому "прєжніх",

Дволиких Янусів-пролаз.

В них фрази гарні та ігристі,

А дух — червоних терористів

І диверсантів-шпигунів.

Раїна ж лиш тоді воскресне,

Як Верхня Лава буде чесна.

А цю — змете народний гнів!" —

Мотив "Інтернаціоналу"

Думкам цим дуже пасував.

Євген попхався до вокзалу, —

Ішов надутий, як сова.

Сердитий був на Верхню Лаву,

На себе теж: ума ж не вправив

Тим триесірним крикунам.

Зіграв лиш їм на руку зримо,

Що гримнув зопалу дверима,

Аж покотилася луна...

Допоки повз "швидкий" до Трої

(Був брак енергоносіїв),

Чутки, що "Ґеньо диво скоїв"

Вже гризли мешканців її.

Бо ж дав "Бреш-корм-естракт" преславний

Замітку важкоперетравну:

"Євген пожбурив свій мандат!"

Троянці — з мала до велика —

Рішили "бити Ґеня в пику",

"Аплодисментів" надавать.

А Ґеньо, їдучи в "швидкому",

Думками уточняв собі:

"Не крапку, — я поставив кому

В тій верхньолавній боротьбі.

От нагромаджу компромату,

І так задам їм, — будуть знати,

Як баламутством кривдить нас!"

Минає в думах ніч. І дніє;

Гора Кудикіна видніє;

Гальмує потяг. Троя. Час.

Євген інкогніто приїхав,

Та гурт людей його зустрів

Глузьбою, матом, свистом, сміхом,

Яйцем, що хряпнуло між брів.

Стер Ґеньо запорток з обличчя,

А з гурту хтось кривоязичний

Болючим "зрлядник" шмагонув...

Тим, хто вертається додому,

Не дай, наш Господи, нікому

Спізнати й мить таку одну.

Нестерпно прикрий шлях зворотній

До хати наш герой верстав,

І, як примарний чорт болотний,

Перед ріднею він постав.

Стрічали Ґеня не надворі,

А в хаті, — зблідлі, наче хворі,

Глухі й мовчазні, гей би пні.

"Маман" — з опухлими очима,

І "предок" з поглядом вітчима,

І баба й дід — німі й сумні.

Євген з порога їм: "Добридень!"

Могильна тиша ув одвіт.

"Який вас ґедзь вкусив чи злидень,

Що вам немилий білий світ?! "

І тут ... "маман" і баба — в сльози,

Вітрець зригнув комусь погрози,

І левом рикнув дід-Торгаш:

"Ти! Ти! Ти, гаспидська личина!

Ти наших бід і лих причина!

Ти найгіркіший сором наш!

Нам легше вмерти, ніж читати,

Що пише ось "Бреш-корм-естракт":

"Євген жбурнув свого мандата

І вийшов з Лави геть — це факт".

Ти ж був у долі на коркошах.

Сидів на троні, — сів в калошу,

Та ще й стягнув на нас ганьбу.

До рук тобі ішла жар-птаха,

Її прогнав ти, горопахо!

Ти сам собі підніс гарбуз!"

Колючі дідові тиради

В душі внучка творили ніч.

О, як Євген хотів би радо

Йому таку повісти річ:

"Я був би дурнем сорок восьмим,

Коли б жбурнув мандат. Та — ось він!

Мені ж його вручив народ.

І я в ім'я цього народу

Йду виводить на чисту воду

Увесь антидержавний зброд.

І це зроблю я не за гроші,

Не ради вигод і відзнак,

Ні за хороми прехороші,

Ні дачі й авта, а — "за так".

Не пнусь й до слави на котурни:

Хай хтось мене вважає дурнем, —

Та мій найбільший статок — честь.

І з ним жадаю вік прожити,

Народу правдою служити.

І мати те, що в нього єсть".

Та цю завітню таємницю

Євген домашнім не відкрив.

Стояв, як дід жебрущий, ниций,

Чуттів притлумлював порив.

Він знав: даремні суперечки.

Сказав дід: "гречка", значить, гречка,

На слід казать, що то — овес.

До того ж, левового рику

Дід мав порційку невелику;

Ще гаркнув раз чи два, як пес,

Відтак скавчав, як песенятко:

"Та ти ж і плоть моя, і кров,

Мені ти завше — онучатко.

Для тебе — вся моя любов.

Звичайно, жаль, що ти зірвався,

Пощось в орателі попхався,

Вже б лучче — дав їм по мордах...

Ну, що ж... коли така рахуба,

То ми, щоб ти не був дуб-дубом,

Тобі ще стягнемось на дах.

Конкретно, — мовив дід статечно, —

Таке ось раджу я тобі:

Пускайся в бізнес. Це безпечно.

Згребеш там дещицю собі.

Що ти кебетний, — знаю й вірю.

Спочатку, внуче, вбийся в пір'я, —

Бери в оренду магазин.

Там є усячина хороша.

Робота чиста. Добрі гроші

Й — перед тобою всі навзгин..."

"А що, — Євген міркує, — можна!

Зв'язок же з людом — головне.

Розмови матиму я з кожним,

Хто магазин не промине,

І справи вирішу серйозні,

Розкрию клани мафіозні,

Доверху знизу їх зімну..."

Торгаш якраз кінчав гутірку:

"То як, — ти згоден на "Комірку"?

Й прорік Євген класичне: "Ну!"

Для Трої сущим дивоглядом

Вписався день, коли нардеп

Євген став за крамничну ляду, —

Як бізнесмен відкрив свій склеп.

В крамнички вивіска — "Комірка",

Та в ній товар — сучасна мірка,

Все "Маде ін..." — на що не глянь:

"Лімонті", "Баунті", "Тампакси",

Радійка всякі, теле- й факси;

Ґумки — панам, і мазь для пань;

Без цукру жуйка "Орбіт" в пачках...

Ненаське все і там, і тут...

Миттєво черга-нетерплячка

До магазину — на версту.

Всяк мне в руках порожню сумку,

А декотрий плекає думку

Дістати від обранця дар.

Мовляв, мій голос був — за тебе,

Отож покрий мої потреби.

Віддячся так, як перський цар.

В "Комірці" — гліть, народу купа,

Та в касу мало що пливе, —

Прийшли ж... здебільш охочі щупать,

Ціна бере всіх за живе.

Усяк, лише на цінник глипне,

Зівне судомно, тихо схлипне,

Як риба, вирвана з води.

Про щось вести з такими мову —

Вже краще розгинать підкову

В сибірські люті холоди.

Відчув Євген, що шкода й праці

Людей до себе прихилить,

Бо серед контраргументацій

Ціна на ярличках жахтить.

І ця "Комірка" мадеінна

Його від люду, мов пружина,

Чим раз, то далі відтиска.

І ось... "Комірка" спорожніла,

Та й чергу наче мряка з'їла, —

Не йдуть куплять в одинака.

Зате на звірку у "Комірку"

Прийшли — Бехес і Гейдер Фін.

Та з Ґеньом почали гутірку,

Якою страх утішивсь він:

"В червоношкірих ми зіграймо,

Себе ось так поназиваймо, —

Я буду — "Більше", друг мій — "Дай".

Тобі ж ім’я — "Корова Дійна".

Ми будем гратися постійно,

І дружба наша вєчна, — знай.

Як з нами будеш гратись чесно,

Вціліє скальп твій і вігвам".

І мовив Ґеньо: "Що ж, чудесно,

Хай вдасться гра мені і вам".

Вони пішли. Аж гульк — мугири, —

Кулаччя в них — пудові гирі, —

Брати з сімейства Ріти Кер,

Й одразу: "Ну ж, без суперечки

Гони всі бакси нам до течки!

Та без містерій, містер-сер!"

"Як вам кортить дзвінку монету,

Йди один з другим, та й накуй!"

"В тєбя мазгов савсем, штоль, нєту?"

До нас, хазяїн, не пискуй!"

За раз поставили "на цапа";

Не жуйку "Орбіт" — шмату-кляпа

(Без цукру теж!) у зуби — тиць!

Один стовбичив на атасі,

Два інші лад зробили в касі,

Змели товар з усіх полиць.

Котрийсь хихикнув: "Шеф, він плаче,

Залиш йому бодай на квас".

"Вот на тєбє дєсятку сдачі,

Бивай, старік, і помні нас".

Ще, сердобольний, — від порога

Додав: "Нас не осуджуй строго,

Бо — се-ля-ві... Кріпися. Па!"

Мішки — в машину. Захурчала,

Неначе катер од причалу.

Розвіявсь дим, і слід пропав.

Змінив якось-то Ґеньо стійку —

Горизонталь на вертикаль.

А в двері — рвана тілогрійка:

"Дай на похміль, якщо не жаль...

Тобі пливе і зліва, й справа...

У мене ж доля, бач, дірява.

Робив... та пенсії-то — пшик..."

Євген і ту десятку: "Нате!"

"Дай бог здоров'я меценатам!" —

Прибулець вимовив і зник.

А він стояв, немов причинний,

Гіркотний усміх кривив рот:

"Хоч йди на жебри попідтинню, —

Це ж я — банкрот! Банкрот!! Банкрот!!!"

Минався шок од того глуму

І Ґеньо вперто думав думу,

Що, як і звідки починать?

Хоч їдь "у ляхи" на трускавки,

Йди чисть кишені під час давки

Чи з маку "бакси" виминать..."

Та, що найбільш його гнітило, —

Борг перед дідом Торгашем.

Тепер він був і з фронту й з тилу

Його притиснутий грошем.

Оренда — то ж не даровизна!

Ще й цей провал... — то майже тризна

По мріях, плеканих втайні.

Щоб не хлептати тую кашу,

Є вихід... — "... сраму не імаше".

Перехрестивсь Євген: "Це — ні!

Погляну краще у задріття, —

Та ж вільний вхід тепер туди!

Позамітаю з місяць сміття,

Зіб'ю грошву — й назад. Лади!

Ще одночасно, принагідно

Дізнаюсь, як, куди безслідно

Добро з Раїни пропада..."

Пішов додому. Взяв папери...

Вночі ж, навшпиньки — шусть у двері,

Й на битий шлях мерщій, гайда.

Він курс узяв на рай задрітний;

Йшов під Кудику в темноті,

Та враз почув, що не самітний

На цій в незвідане путі, —

Хтось човгав; стукала ковінька...

Наддав ходи, — побачив скриньку

На спині ветхого дідка.

Загамувавши здивування,

Євген, опісля привітання,

Спитав, чого дідусь тіка.

"Ой, синку, важко розказати.

Та не з добра, — повір мені.

Колись мав пенсію щербату...

Зрадів, — настали кращі дні,

За незалежницької ери

Пенсіонери — мільйонери!

Та біс їм рад, мільйонам тим!

Отримав три, — душа розквітла.

Та тут же їх взяли — за світло,

За воду, газ, — й зоставсь ні з чим.

Вже стукав я у Верхню Лаву

І президенту бив поклін, —

Та їм нема до мене справи,

Хоч йди під тин, а хоч — на скін.

А наші славні депутати

Собі щомісячну зарплату

Беруть, що я б не склав за рік.

Ну, хай вже... варті того, може...

Але ж зробіть щось там, щоб кожен

Міг жить, як вільний чоловік.

Так ні ж. Провадять теревені,

Що сором слухати, бува.

Набили брюха і кишені...

Про люд їм думать? Чорта з два!

Почув я: люди за границю

Ідуть, щоб мати паляницю,

То й я... бо тут — ні верть, ні круть"...

Дідок подав Євгену руку,

Й попід Кудикою постукав

В туманну ранню каламуть.

Євгену ж дідова балачка

Скувала мову, думку, рух.

Всім ним затіпала гарячка

І щось у грудях стисло дух.

За долю дідову нещасну

Відчув свою провину власну

І верхньолавних крикунів.

У серце біль, як шершень, жалив.

На взбіччя він зійшов помалу,

І сів, й поплив, немов у сні.

Верзлось, як в телесеріалі:

І збори в клубі, і тайга,

Й года Кудика, що питала:

"Ти йдеш, дитинко дорога?!"

І ось картина: він у Римі.

І бачить: товпи пілігримів

На Капітолій пруть, на горб, —

Цікавлять їх прадавні мури.

А він — навстріч їм — білий мурин,

Весь наче зліплений із торб.

Сенсацій спраглі іноземці,

Як гуси — ґеґіт на весь Рим! —

Обсіли Ґеня, мов туземця;

Зусюди бліци — блим та блим.

А Ґеньо — ваги-переваги —

Йде, вдекорований в бесаги,

З двома куферками в руках;

При кожнім куфрі на шнурочку

Висить по тлустому мішочку, —

Не чоловік — універмаг!

Ґелґочуть, чортові туристи:

"О вот із зис?" та "Вас іст дас?!"

Проте ні кусня хліба вгризти,

Ні лір дурних ніхто не дасть.

Охлялий суне Ґеньо далі.

Несе бесаги, як скрижалі,

Як восьме з досі знаних див.

До біса змисні ті гуцули,

Таку, бач, штуку устругнули,

Що вічна, й без альтернатив!

Прогнав Євген ману руками

Та інша вже в очу стримить:

Гірськими він іде стежками,

Щоб так, як Байрон, учинить.

Знаходить месників смуглявих,

Суворих горців нелукавих

І друг-кунак стає для них.

Палкою клятвою джигіта

Він присягає, — поки жити

Боротись проти їхніх лих.

Те лихо в лахах триесірних

У гори суне звіддаля,

Ще й оборонців краю вірних,

Як терористів, обмовля.

Все вище в гори їхні лави;

Позаду їх — страшні заграви.

І крик, і плач, і дим руїн.

Рідіють хлопці-термопільці, —

Січуть їх вражі скорострільці.

І Ґеньо — зирк! — живий лиш він!

А зліва, справа — звідусюди

Йому кричать: "Бандіт! Здавайсь!"

Гранату Ґеньо взяв під груди:

"Хоч згину сам, та знищу й вас!"

Кільце гранати смикнув рвучо...

А ґудзик в око — пац! болючо...

Євген здригнувсь: пропав міраж...

І радий був, що все це — снилось.

І, водночас, душа занила:

"Ідеш, — всі "за" і "проти" зваж!"

У небі десь цівчали пташки,

Хоч і зазнали сотню лих,

"...плюс хімізація" промашку

Дала, на щастя, щодо них.

Відтак повітря крик розкраяв, —

З дерев знялися чорні зграї

Горлатих "в'ятських солов'їв"

І, нагло, Ґеневі на лоба

Значка індійського подоба

Звисока — хляп! — і знов між брів.

Тут потягло... дезодорантом.

Збагнув, що то. Узбіччя все

Газет обривки вкрили й... дрантя, —

Звідтіль отим душком несе.

(Котрі вечеряли пресмачно,

Тут у вазі збавляли значно,

Щоб натще митницю пройти).

Наявність ось такого фону —

Ознака близькості кордону,

Його сказать би, "фек-пости".

Пішов Євген шукати місце

Без специфічних тих ознак.

Пройшов якихось метрів двісті, —

І жаль прошив його, і ляк,

Бо перед ним і навздогони

І одиниці, і колони, —

Хто за кермом, хто пішака...

Усе те гнало пітно-глітно

У той примарний рай задрітний

Нестримно, як гірська ріка.

Одні смагляві, — та не турки —

На взбіччі снідали. Усмак

Цибульку хрумкали і курку.

До них наш Ґеньо мовив так:

"Добридень вам! Камо грядеши?

Чи забаглося й вам черешень,

Як то колись було, мені?"

"Ай-ай, та де нам до такого!

Ми йдем до пращурів порога,

Аби не скніти в чужині".

"Та ж Триесір був домом й вашим..."

"Отож-то, був. А де ж він є?

Розбився, мов гидка параша.

Тепер всі мріють про своє.

Хай розбирають... "Зайнем — єдєм".

А ми туди зайдем-заїдем,

Де мир, і лад, і благодать".

"Спочатку трудно буде жити..."

"Ну, ми взяли своє, нажите...

Та й наших є там ціла рать.

Нас надоумив дядя Фіма,

Як треба їхати туди.

Ми прихопили тільки "цімес",

То ж там не буде нам біди".

"В дорозі, чув, тепер тривожно...

Ще й митний огляд..." "Нам там можна, —

В обід свій буде чоловік".

"Розстання кожне — річ не проста..."

"Ну-у, не бануйте... тут ще доста, —

Не буде скучно вам повік".

І щось — шу-шу! — і рештки — в сумку,

В легківку сіли та й — гайда.

І промайнула в Ґеня думка:

"Таким і в пеклі не біда!

А що мені отой-он скаже,

Що в голові — навскісний сажень

Й мов дошка — груди і живіт?

Із цим ходячим інтелектом

Либонь, носились тут з решпектом...

Чом він тіка?" Й гукнув: "Привіт!

Куди й чого несуть вас ноги?

Чи вас прогнали за прогул?"

Той "інтелект" зійшов з дороги,

Присів на взбіччі і прогув:

"Я йду туди, бо там, відомо,

Одержу більше, ніж удома,

Хоч навіть "стріти" б замітав.

Та ж головище, як у мене,

Там варта сотень тис. зелених,

То що ж мені ловити гав?!"

І тут Євген почав прицільно:

"Тут мали шану ви, герой,

А там — у рабстві добровільнім

Щоденно чути: "бидло", "ґой"!

Збирати сміття на лопату,

У панських нужниках шукати

Смердючий "бакс"... Хіба ж не срам?!

Таким, як ви, яйцеголовим,

Не в чужину іти на лови,

А свій зводить державний храм!"

"Диви ж який! Стриже і голить!

Розумник, — чорт тебе бери!

Ще цар якийсь казав: "нон олєт!"

Не пахне гріш, хоч і з діри.

Дійшло?! Отож сопи в дві дірки...

Та... краще б — разом... на задвірки...

Все будеш мати... Я — гарант!"

Всміхнувся Ґеньо саркастично:

"Хоч я — банкрут економічний,

Та не моральний деґрадант".

"То дулю з'їж, ідейний дурню,

Будуй в думках державний храм,

Та знай: як розкрадає гурма,

Всього не настараєш сам.

Я ж — не краду. Свої ж ідеї

Продам за марки, фунти, леї,

Чи ще за щось... Хіба ж то гріх?"

"Невже ж ідеї ті, гадаю,

Не послужили б добре краю,

Для рідних — ваших і моїх?"

"Та ну тебе! Дивак ти — й годі.

На роздоріжжі сам стоїш,

Ще й іншим сумнівами шкодиш.

Бувай! Я йду, бо час — то гріш! "

І гордо глобусоподібну,

Країні нашій так потрібну,

Кудись він голову поніс.

А Ґеньо сумно носа звісив,

Дивився, як туди-и, до біса,

Пре люд, як вівці на заріз.

Статечні з виду та хороші

Були вони на цій землі,

Тепер же... згорблені від ноші

Бредуть в незнане — люті, злі.

В руках — куферки і валізи,

Тачки із дерева й заліза,

На спинах — сидори, мішки...

Якби лишить добро це вдома,

То для мільйонної сіроми

Було б його на два віки.

Спішив спортсмен-багатоборець,

За ним у формі футболіст.

Євген до них: "Спортивні зорі,

Вам теж масна запахла кість?"

Вони: "Але ж держава-ненька

Наш труд оплачує скупенько,

А там — і слава, і грошва".

Побігли, мов пекло у п'яти.

За ними — вчитель (при краваті,

З портхвелем) — сива голова.

Глядить Євген: то ж Буквогамко —

Естет, чесній, мудрець, педант!

"Невже й освіті нашій — клямка?

Без вас — їй вчеплять чорний бант!"

"Ох, Ґеню, будь сто літ здоровим!

Знай, тяжко жити принциповим

Та ще й частенько без платні.

Я на нардепів мав надію;

Вони ж, як сущі лиходії,

Й надію вбили у мені.

Трудивсь три місяці без плати.

А їсти ж тра... Та й обносивсь...

От жінка й помогла зібратись:

"Йди, купиш щось, як продасись".

Несу своє ж... бо жінка просе:

"Купи собі й мені "бомбоси"

Та внукам... хоч один "сюрпрайз"...

Ти, Ґеню, той... спиняв би краще,

Хто в край чужий з набутком нашим

Жене КамАЗ, БєлАЗ і КрАЗ..."

А тут Тойота захурчала, —

Дипломатичні номери.

У ній нардепів штук... навалом,

І всі — носами догори.

То з "оступенених" фракційки

Спішили десь читать лекційки

(За "бакси", звісно!) про наш край.

За ними й Ріти Кер братове

Помаздофордили на лови:

"Ото масштаб, — чорт забирай!".

І враз — губа одвисла в Ґеня

Й очиці вилізли з орбіт:

Колишні "друзі" й Тєрєвенєв

У "Вольво" мчали в інший світ!

Надуті пики, погляд гострий, —

Либонь повчати Коза-Ностру, —

Не та ж бо стала, що колись...

Відвів од шляху Ґеньо погляд.

І тут побачив, майже поряд,

Химерне видиво якесь.

У плуг запряжена шкапина,

Вже ледве переводить дух,

А за чепігами — людина,

Що наче пхає шкапу й плуг.

Дійшли до Ґеня, під дорогу.

Орач промовив: "Слава Богу!

Вже маєм першу борозну!

Перепочинь, старий козаче".

Обтер пітний хребет конячий,

Й до Ґеня: "Мо’ у вас курну?"

Євген дістав з кишені "Приму".

Підсів до нього чоловік.

"Оце на зяб орю, на зиму,

Щоб мати щось на другий рік.

Тяжка ця праця, але люба,

Й потрібна всім. Інакше — згуба

І нам, й державі молодій...

Щоправда, прикро достобіса:

Нас хочуть на боргах повісить,

Чи втоплять в кризовій воді?"

"Скажіть-но, добрий чоловіче,

Чи це ви—з примусу, чи як?"

Орач повів, (дивись у вічі):

"До ниви потяг маю й смак...

Діди на ній робили вільно;

Батьки — під примусом, і спільно;

Мені ж — "тікай"! — дали наказ.

Я в місто втік. Трудився всюди,

Та рідних піль тепло у грудях

Мене живило весь той час.

То ж, як почув: "Пріоритетний!.."

Подався тут же в рідний край.

Забув я, дурень безкебетний,

Що в нас обман — це вже звичай;

Що влада бреше безпросвітньо,

Що у "верхів" все "перше квітня",

Коли говорять до низів.

От... взяв я ферму. Діло гоже,

Кручусь... Та влада не поможе...

Всяк лиш пита: "А що б ти з'їв?"

Від них подачок я не хочу,

Щоб лиш не шкодили, чорти.

Ще — там урву, а там надточу;

Стараюсь ферму зберегти...

Здав три бички, — як в яму кинув.

За те купив дві сорочини,

Та пів податку — ледь покрив.

І то — гаразд, бо односельці

В нестатках, мов зайці у сильцях.

Зарплат — нема, а стільки кривд!

Усяк лише надути хоче

Та здерти шкуру або дві.

Грозить усяке, що наскоче

Й болючо вріже при живім.

З дитинства страшать, що уріжуть:

То "божий дар", то "бал", то їжу,

То заробіток, то город;

Врізають нині газ і воду,

І куций мінімум народу, -

Зусюд обрізали народ! —

Пішов супсиній чи созлидній,

Чи як там... — владу попрохать.

Так де-е ж! Хто з боргом попереднім, —

Тих у триший женуть назад.

А де ж гроша отого взяти,

Як не дають й на хліб зарплати?!

Роблю, як віл, за дулю в рот,

Зате в боргах, як пес в реп'яшші.

Такий, бач, з ласки владців наших

Я, Хома Сапкіс... Як екзот.

Ще й Верхня — два купони вкупі;

Все не державні то лоби.

Он кажуть: там сидять партдупла,

А мислять — морені дуби.

В них не роти — проходи задні,

З яких фонтанить все неладне

І на державу, й на народ.

Я б їх усіх по мордах тріснув

Та копняками гнав би з крісел;

Лопати всім, — копай город!

Колись... У колнеможзаробі,

Принаймі, дещицю украв.

А фермер... Тут кричи хоч "пробі!" —

Тебе грабують, ти ж — без прав.

Та ще, буває, колять очі.

Розбагатіти, зволоч, хочеш?

Так от — на носі зарубай, —

Такі були вже. Й наче мухи

Подохли з плану-голодухи,

Гляди ж, бо підеш теж "бай-бай".

Уже і жінка вдома плаче:

"Облиш ту землю". Але я

Інакше думаю, одначе:

"Я — від землі. Земля — моя.

Віддам їй силу й навіть душу.

Нехай мене податки душать,

Чи бартер зробить голяком, —

Я рідне поле не покину,

І не подамся на чужину,

Як дід, з полатаним мішком.

Я вірю, завше так не буде, —

Настане світла торжество!

І ті, що промишляють блудом,

Защезнуть з власним ремеством.

Котрі ж обранці від народу

Селянам чинять явну шкоду,

То, Боже, тяжко їх скарай!

Одну плекаю лиш надію:

Допоки тут існую й дію,

Допоти буде жив мій край".

Орач, надією багатий,

Піднявся, — знов орать обліг,

І пальцем грубим, вузлуватим

Вказав на шлях. "Не шкода їх,

Бо то біжать, аж гублять п'яти,

Всі, хто навчився роззявляти

На голуби печені рот.

А я за плугом мушу лізти,

Бо рідні діти хочуть їсти;

Вони для мене — мій народ!"

Орач попхав і плуга, й клячу, —

За обрій скиба потяглась.

І Ґеньо встав. Та так, аж наче

Гора Кудика затряслась.

Тепер він знав, що тільки вдома —

Хай безгрошів'я, скрута, втома! —

Він буде свій творити хліб...

Ступив рішуче в путь зворотню.

Думками звав біжучі сотні

Вертатись... Вчули? Ех, коли б...

Брели, ішли, текли потоком

Від рідних міст, від сіл-садів...

І Ґеньо — враз — ступив два кроки,

Потік той — перегородив.

В асфальт упер стовпами ноги;

Стояв, як дуб, серед дороги,

Що обминуть ніхто не міг.

У два боки розкинув руки;

До втікачів волав з розпуки,

Немов у єрихонський ріг.

"Спиніться, милі, добрі люди!

Куди й чого претеся ви?

Вам так, як тут, ніде не буде!

Не тратьте, рідні, голови!

Нам треба кризу пережити;

Своє добро — самим творити;

Бо раю нам чужак не дасть.

Верніться! Підемо до влади,

Права відстоїм — для громади,

Не для "крутих" окремих каст.

Ми в силі спільно, воєдино,

Змінити все своє життя

І забезпечити Раїні

Щасливе дійсно майбуття.

На що здались вам заграниці?

Там не знімати вам зірниці,

А чистить нужники і брук.

Дівчата — квіти ніжні й милі —

В борделях згаснуть, на панелях —

Їх там ганятимуть, як сук.

А вас, шановні інженери,

Яйцеголові мудрії —

Всіх оптом, за дрібні папери,

Тяглом закуплять для шлеї.

Ще час. Одумайтесь! Спиніться,

На край родимий подивіться —

Та ж він чекає ваших рук!"

Утікачів барвиста річка,

Скавчала, мов собача тічка,

Враз хтось прокаркав, наче крук:

"Про що кричить цей агітатор?

Крутий, навєрно, демократ,

Пропагандист чи провокатор?

Чи патріотам рідний брат?"

"Ану з дороги, недоріко!"

"Зіслизни, поки не каліка!"

"Сам рік повкалуй надурняк!"

"Верніть колишню жизнь пристійну!"

"Понаробляли самостійних,

Гризіть тепер сухий кулак!"

Упали в шал інтелігентні,

Спеціаліст і робітник:

"Іди ти!" "Марш з дороги!" "Геть-но!"

Содомський тут зчинився крик;

Пом'яли, мов купці кожуха,

Євгену боки, чуб і вуха;

Упав, як сніп десь на току.

Один — носками — у м'якушку!

"Геть, бо розпорю, мов подушку,

За агітацію таку!"

Його і жмакали, і рвали,

Тусали, тузали, товкли,

В пилюці довго виминали,

Немов капшук серед золи.

Хто міг — приклався без обмежень;

Летіла клаптями одежа

І русим пухом пишний чуб;

Як сік з малин, сочилась юшка

З синців, подряпин, носа-кушки,

І по-ослячи звислих губ.

Вкінці взяли за ноги й руки,

На взбіччя кинули в курай...

Така віддяка — за науку

Любити щиро отчий край.

Було їм, звісно, те байдуже,

Чи встане Ґеньо, чи одужа

Чи так схолоне у росі;

Й рвонули знову кінні й піші

Туди, за дріт, де ринки ліпші, —

На спродаж квапились усі.

Шипіли шини ненастанно

І чувся шурхіт підошов,

Та ні один самаритянин

До Ґеня з тракту не зійшов;

Не дав водиці ні ковточка

Ні марлі білої шматочка

Не приложив ніхто до ран;

Ніхто не збавив навіть кроку;

Ні жоден — хоч би косо, збоку —

Не кинув погляд в той бур'ян.

Лежав там Ґеньо; нило тіло,

І пульс ледь тріпався живий

Та думка: "Як вони посміли?!

Я ж — "недоторканий" і... свій!"

Свідомість, наче павутинка,

Урвалась, й Ґеньо, мов дитинка,

У купіль-марення пірнув.

Заграла музика космічна,

Й Сівілла, бабище предвічна,

Постала, сива, з полину.

"Ну, хлопче, як базарував ти?

Як повз Харібду й Сціллу біг?

Звиняй, нема у мене вати,

Щоби послать тобі під бік.

Хе-хе. Та к бісу стан хворобний!

На тебе царство жде загробне.

Побути й там повинен ти.

Бажаєш в рай?" "Ні, був я в "раї"..."

"А ти — цікавий! Що ж, вітаю.

Ходім, бо нам далеко йти".

Взяла за руку — і в млі ока

Промчали темінний тунель

Й над Стіксом станули глибоким.

Там тип, одягнений в шинель,

У човні ждав. Звавсь Харитоном.

Йому ця служба стала хроном —

Ганять "транспóрт" сюди й туди.

Йому дав Ґеньо "Приму" тухлу,

Щоб вуха бідному не пухли;

Сівілла — чвертку "жар-води"; —

І той наліг на весла стекло.

Відкозиряв: "Всьо на мазі!"

Зійшли на берег, брама в пекло.

На ній плакат, як там, в тайзі.

Євген подумав, грішним ділом,

Що фірма "Кут-де-б'ють" й Сівіллу

Собі агентом підпрягла.

Однак стара всміхнулась ґречно

І головою — заперечно;

І Ґеня в пекло потягла.

Ішли безкраїм коридором,

З боків — безмірні стелажі,

Полиці — ярусами вгору,

Червоні, з жару, не з іржі.

На тих полицях-сковорідках

Усяких краль-кобіт — до дідька;

Прости ти тут хоч, небо, їх!

Вони ревли й вищали сильно,

Стрибали дико на пательнях,

Як міріади чорних бліх.

А далі смажились п'яниці,

Відтак — злодюжки, брехуни,

За ними — кирзякові пиці, —

Хто ставив чесних до стіни.

Там від чекушних, гепеушних,

Нокаветдишних, кутдеб'юшних

Чорніло купами, як тля.

За ними ряд партайґеносе,

Що гнали люд голодний, босий

В щасливе й світле "Траляля".

Здебільш виднілися борідки

Та очі — люті, боже, крий!

Між них — овальні морди зрідка,

Напевно, що чужих "кравєй".

Шкварчав там "тлустий", як скелетик,

Людиноїдства теоретик,

Що жер людей, як лахи міль.

В окремих казанах глибоких —

Один — син джуги з гір високих,

А другий — Лазар з житніх піль.

Тушились ці у власнім лої,

Жирнющі, наче кабани.

З якимсь чотирижди героєм

Сусідували тут вони.

Чорти їх дуже пильнували,

В огонь вугілля підкладали

З Караганди і Воркути.

А щоб не дали дьору звідси, —

Залізна вколо їх завіса

Й чортів недремлючих пости.

За ними ще якийсь єфрейтор

Також тушився, як вони.

А далі — плівками прикриті

Уже порожні казани.

"У них, — промовила Сівілла, —

Засядуть ті, хто чорне діло

Сьогодні творить на землі:

Призвідці атомного лиха;

Хто на чуже вогнями диха,

І сіє болі, смерть, жалі.

А там-он, бачиш, у куточку

Електрозварники-чорти

Монтують безрозмірну бочку

Для тих, із ким знайомий ти.

Твої там будуть "друзі" давні

І триесірці верхньолавні,

Й колона п'ята вся ввійде.

Отож, проглянув ти в майбутнє;

Тепер вертайся. Діло путнє

Тебе на грішній тверді жде".

Взяла Сівілла знов за руку, —

Зворотній лет тривав лиш мить...

І ось Євген вже чує звуки

Земні, знайомі, — тракт шумить.

Розняв повіки. Вечоріло.

Боліло витовчене тіло;

Лежати міг, устати — ні.

Думки пекучі заятрили:

"За що мене так тяжко били?"

Що правду їм казав? Чудні!

Полуда очі їм закрила,

У мізки в'їлася брехня,

Що винна в бідах їх та сила,

Котра вістила світло дня.

Та ж мали б знати, що Раїні,

Аби здолать біду-руїну

Потрібно літ, а не годин.

Ну як же їх переконати,

Що є одна лиш Правда-мати,

І рідний край, і Бог — один?!

Їм треба прикладів жертовних,

Ясних зразків, палких взірців,

Аби вони за справу кровну

Ставали в стрій святих борців...

Як їх нема.., то сам я мушу

Докласти сил, віддати душу

І посвятити все єство —

За волю, щастя для Раїни,

За справедливість до людини,

За Правди вічне торжество".

Рвонувся встати — і без звуку

У бур'яни упав навзнак...

Очуняв... Хтось узяв за руку

І мовив: "Житиме, козак!"

Всього общупав та оглянув,

Обмив синці, побої, рани,

Ще аквавіти дав ковток.

Узяв Євгена попід пахи:

"Для тебе, брат, під моїм дахом

Тепленький ми знайдем куток..."

Як Санчо Панса свого пана

Опісля бою з вітряком,

Орач Євгена приплуганив

Домів, — і поїть молоком.

З Кудики діти зілля жмуток

Несуть — на чай... І сил прибуток

Відчув за тиждень страдник наш.

Хвала тобі, селянська хато!

Теплом цілющим ти багата,

Либонь, і в найскрутніший час.

Ожив Євген. Уже й гутірку

З сімейством фермера веде

Не про задріття чи "Комірку", —

Про бій за Правду, що гряде.

Про те, як змусить Верхню Лаву

Подбать про люд, зміцнить державу, —

Горить він думами й тепер.

Звідкіль снагу черпає? Просто

Той вічний дух, що рве за поступ,

За щастя й волю, — в нім не вмер.

* * *

Щодня у Верхній Лаві буча.

Всяк демагожить, гне своє.

А наш герой (хоч невезучий)

Щоразу відсіч їм дає.

І тим, хто й далі верховодить,

Він правду-матінку доводить.

(Якби ж вона — до серця всім!)

Він протестує, голосує,

І вперто вірить, що не всує, —

Що встане наш державний дім!

Коли б то недруги подохли,

Як мух рої в зимовий час!

Та... триесірової "вохри"

Когорта більшає щораз

У Верхній Лаві. І за нею

Ще не один, як рак клішнею,

Тримає "прєжнє" стремено.

Ну, що ж,—це їх біда і хиба.

Я їм не дам оцього хліба, —

Нехай жують своє... "зерно".

3 хлібів пахучих та рум’яних

Хай теж ні крихти не бере,

Хто людське топить в ресторанах,

В кафе, у барах, кабаре.

Цей хліб — для прагнучих роботи,

Хто, як бджола нектар у соти,

Несе державі думку й піт.

Хай він додасть усім наснаги,

Хто твердо став під наші стяги

І творить хліб для кращих літ.

Травень 1996р.

ЧАСТИНА V

Про кого напис є у небі, –

Пройде той воду, пломінь, чад

І мідні труби (за потреби)

Й ціленьким вернеться назад.

Бо індивідууму фатум

Не блудить марно поза хату,

Він завше поруч – брат і друг,

І щонайкраща оборона.

Нехай випроб хоч ціле гроно, –

На згин не підуть тіло й дух.

Що індивідуум наш Ґеньо,

Не сумнівається й дитя.

Раз перейшов через геєнну,

Йому приречення – Життя!

Євген, коб не слова Сівілли,

Сидів би маком і без діла,

В опрічному б не був числі.

А так – сидів у Верхній Лаві

По вуха вгрузлий в пильні справи,

З державним сумом на чолі.

Не всі, однак, сиділи тупо:

Хто свіжу пресу проглядав,

Хто кнопку гладив, ніби пупа,

Хто щось ковтав, немов удав.

Ще інші втупились в "Плейбоя",

Чманіли, наче у запої,

На кріслах входили в екстаз.

Котрі – лишивши "того парня" –

Шусть-шусть у двері – й були гарні:

"Проголосує він за нас".

А Ґеньо думав: як у Трої, –

Чи дід "Комірку" впхав у "тінь"?

Чи з-під Кудики фермер встоїть

Під пресом лих, податків, цін? –

Така рахуба мозок стисла!

На руки він схилився скисло

Й... пірнула в сон душа його...

І – пек та цур! – плелось бідаці

Таке, що й сотні папараці

Не описать би й часть того.

Неначе йде він через поле

(Через паї, що в облогах), –

Будяччя аж під пахви коле,

Що вже й казать про бідний пах...

І враз – ні впало, ані сіло, –

Його торнадо закрутило,

Зацентрифужило й – бабух!

Таки наступної вже миті

Лежить наш Ґеньо на планеті,

В якої форма – капелюх.

Ой леле! Це ж кільце Сатурна!

Хіба не чудо, не дива, –

Таке турне – й цілком задурно?!

Лиш хто й чому це влаштував?

Общупавсь лежма. Ціле вбрання,

Значок нардепа на лацкані

Без порошні. І не побляк.

"Невже і вихору те знане,

Що в нас нардеп – недоторканний?"–

Почувсь Євген неабияк!

І тут збагнув: звисають ноги,

Неначе з припічка. Куди ж?

То ж відповзав, допоки змоги,

І чув по всьому тілі бриз.

Устав. Зирнув назад. Ой, мамо!

Безодня, прірва, пропасть, яма,

Чи, поетично, – синява!

Ген-ген між зір, як паляниця,

Медком помащена, ясниться...

- Так це ж моя Земля жива!

Дививсь на Всесвіту окрасу, –

Горохом сльози із очей.

"Моя ти щонайкраща з пасій!

А я – твій син! Як ні, – то чий?

Отсеї гиблої пустелі,

Що спить на Всесвіту постелі?

Либонь. Бо ж, певно, згибну тут... "

Нараз... Ой що це? Голі люди

Його обліплюють зусюди,

Беруть під рученьки, ведуть...

По-наськи мовлять: "Нас не бійся,

Щонайдорожчий наш ти гість!

Що неприкриті наші пісі –

Не переймайся й не журись... "

"Не є ми аморальні чисто,

Не з пляжу дикого нудисти,

Ми є сатурнений народ... "

"Наш вождь – Сатуро-Імперато –

Велів нічим не прикривати

Природніх наших нагород... "

"Ми пашпортів, як ви, не маєм,

Щоб там писати: "жінка", "хлоп".

Ми як Адами й Єви в раї –

Від дня народження по гроб... "

"Всі сатурненці – благородні,

Усі на все ладні і годні;

Ми велелюбні весь наш вік..."

"Нам сатурналії – забави

Дорожчі й кращі за всі справи.

Сьогодні – сатурналій пік. "

Євген щоразу дивувався,

Як замість "са" дзвінке чув "за".

(Де тут німецький говір взявся?!)

Однак нічого не казав.

Він слухав зливу інформацій

Про цю, незнану із формацій,

Що, мов на острові Дефо,

Живе собі й у вус не дує,

Що є Раїна й страх бідує

З вини безсмертних лже-реформ.

Шептали збоку: "Це не звичай.

У нас такий суспільний лад:

Тоді лиш сатурніт ти тричі,

Як світиться фронтон й фасад.

Усі безпечно жити хочуть,

Тож не показуй їм на очі

Усе, що пахне полотном.

Та й наймудріший наш Сатуро

Не одягає гарнітуру,

У всім він з нами заодно. "

"В нас день – це сімдесят три роки.

Тут для життя єдиний ГОСТ.

Усі щасливі ми, нівроку,

Бо в нас най-най-найкращий вождь. "

"Він так франтує, як звичайні,

Отож усі ми рівні й файні;

Ні в чому в нас різниць нема.

Ніхто й не мріє про Канари,

Не виставляє дач під хмари;

Й не плаче ні по кім тюрма. "

"У нас ти будь, як в себе вдома.

Ти, Ґеню, вже віднині – наш!

Не сторонись цього содома;

Пірнай у наш розгардіяш."

"Ага! Тобі ще знати треба:

Жінок тут звуть сатуробеби,

А чоловік – то сатурніт.

Дівчата – просто – сатурнельки.

Зорати схочеш пай земельки, –

Гукни вподобаній – "Привіт! "

Всесатурненське шоу-свято,

Немов бразильський карнавал.

Тут Ґеньо чудувавсь багато.

Крутивсь круг нього весь загал:

І парубоцтво, і дівулі,

Дідки з борідками, бабулі

І сатурнельки, й дітвора.

Хто був у масці, хто без маски.

Всі, мов підсмажені ковбаски,

Пітні, лискучі. Х-ху, жара!

Всі терлись, як на нерест риба,

Навзаєм лапались за все.

Між них, неткнутий, Ґеньо цибав,

Гадав, що якось пронесе...

Враз, нагло, жвава сатурнелька

Його схопила за петельки, –

У губи – цьом, у шию – чмок.

Її ж він лиш погладив капку;

Зі встиду, що забув десь "бабки",

Ладен би вгрузнути в пісок.

А діва та від сміху – ржачки

Захилиталася як лист,

Упала навіть навкарачки:

- Ха-ха-ха-ха! Ну ти й артист!

Та ж в сатурнельок все задурно!

А зекс – програма це культурна;

Ми ж, не якісь-там "плечові" !

Це Ґеня не переконало.

То ж сатурнелька реготала,

Ледь-ледь не тріскав їй живіт.

Аж гульк – при Ґеневі і діві

Постали стражники (менти),

Такі вже ввічливі, що – диво!

- Гріха призвідник, – кажуть, – ти!

Без шуму, в повнім супокою

Із нами слідуй до покою

Всевладця нашого – царя.

Готуйся до головомийки,

Що чарам діви-сатурнельки

Ти не піддавсь притьма. І здря!

Вона ж не проста, а з бувалих.

Купався б ти, як в маслі сир,

Як Філя й Палкін в ласках Гали;

Для всіх тут став би як кумир.

Та ти – лопух. І лох ти, ґою!

Орієнтації не тої

Чи, може, як то... імпортент?

Чи так, чи сяк, ти влипнув здуру

На авдієнцію к Сатуру.

То буде іспит – тет-а-тет.

Хоч зуби вибили чечітку

І все єство прошибнув струм,

А шкіру гусячки-сирітки

Покрили густо, як на глум, –

Фасон зумів утримать Ґеньо:

"Страшніш не буде, як в геєнні,

Або ж на допиті в чека.

Якщо ж зітятися з Сатуром,

Як то було Енею з Турном,

То... хай там що... Куди ж тікать? "

Проте Сатуро-Імперато

Не був зажертий живоїд.

Вказав на лаву, щоб сідати:

- Чи не стомив вас переліт?

Ви задоволені прийомом?

А не бануєте за домом? –

Так проявив свій етикет.

Відтак – не навздогадки вишні –

Спитав: – Раїна вже – "колишня"?

Є в неї суверенітет?

Та спершу пояснити хочу,

Чому ви гостите у нас.

Не бачив я раїнця в очі;

А вибір спинено на вас,

Бо ви – досвідчений, бувалий,

І не одного з вічних знали;

Та й – "вічний опозицьонер";

Не той – "всеодобрямса" – зомбі...

От... проведем думками обмін, –

І вернетесь до звичних сфер.

Ми теж звільнились. Від плутянів, –

Оце півроку добіга.

У нас девіз для різних станів:

"Планета – всім нам дорога! "

Ані один про власні статки

Ані на мить не має й гадки, –

Все на відродження здали.

Державотворче вершать диво –

Од всього вільні – й тим щасливі.

А ви в Раїні що змогли?

Дививсь на Ґеня хитрим лисом

І стиха мову далі вів:

- Найперш, замощуєм, до біса,

Цей, між кільцем і центром, рів.

Ми стерли, воднораз, різниці

Між тим, хто – десь, і хто в столиці, –

І всі, неначе бджіл рої,

Живуть і роблять для держави.

Коли ж святкують – то на славу.

У нас й таланти всі – свої!

Одної ми планети діти,

Родинна зв’язка тут – свята.

Ми "від" і "до" всі – сатурніти,

Один народ, одна й мета.

Ми на ніщо чуже не звисли.

Цінуєм лиш – солодке, кисле,

Гірке, солоне, – та своє.

Ніхто, нізвідки і ніколи

Не підмиває нас й не голить,

Й порад підступних не дає...

А як у вас? Бажаю чути

Із вуст живих живі слова.

Чи триесірним баламутам

Тепер до шмиги власть нова?

Чи лиха здихались раїнці?

Чи вже йому з кінцями кінці?

Які права дано й кому?

Мені здається, що вам грозять

Якісь дива-метаморфози.

Запитую: чому? Чому:

Цивіль муштрує генерала?

За учня вчитель пише твір?

Коштує цвяшок кіло сала?

У диспутах учасник – тхір?

Своя електрика звичайна

В чужих руках вам більше файна? –

Невже у вас по фазі здвиг?

Якщо святе вам слово рідне,

То чом годуєте сусідні,

Немов дворян тих стовпових?

Замість трибуни – ступа в ступі?

За Правду – вищий сорт брехні?

Зерном елітним – сміття купа?

За світло – поблиск порохні

У ночі темно-горобині?

Дорожчий бакс життя людини?! –

Таке для мене – диво з див!

Оці поняття – вже й не звірські!

Невже навіки бісі-бірський

Мороз вам розум застудив?!

Чому у вас колони п’яті?

Чи мудрі є керівники?

Чи патріоти – у квадраті?

Чи всі – за духом – козаки?

Чи влада думає про голих

Лише на храм отця Ніколи?!

Чи все в інвесторів руках?

Чому в галопи по європах

Випарюють раїнців скопом

Лиш за гуманітарний лах? "

Була гора запитань пильних,

Складних, пекучих, наче жар.

Сидів Євген, як на пательні,

Відповідав, немов школяр,

Щиросердечно і глибоко.

Глядів Сатуру в праве око, –

І не ходив за плічми ляк.

Щось знав гаразд, про щось не відав,

Та іспит витримав він гідно,

Бо Імперато мовив так:

"Велике ліпше видно здальша, –

Чіткіше, зримо постає.

Крізь інфрасвітло розмір фальші

Ми бачимо таким, як є.

І про Раїну досить знаєм,

Аналізуєм, співставляєм, –

Про вас у нас знання тверде.

Ще й Диво-Дзеркало вогнисте

Передає нам правду чисту

Про все, що є, і що гряде.

А ти, мій гостю, хочеш знати,

Що близько й дальше вас чека?

Чи підуть фальш і зло за грати,

Чи Правда піде... з молотка?

На що замилює вам очі

Усяке-різне потороччя?

Хто вас догола роздяга?

Чи довго з каменем Сізіфа

У світ вам пхатись диво-міфом?

Цікавий знати це?

– Ага!

- Не квапся, мій значковий гостю,

І поспіх думки загнуздай.

Ось в Дзеркалі картинки прості;

Буденню честь, так скать, воздай.

(Всміхнувся Ґеньо на "такскати").

Враз бачить: ярмаркують браття

Як у Сорочинцах, егеж...

Там краму – горами. А з глини, –

Як тої хвої на ялинах

В карпатських Бескидах, – без меж.

Там ходять панство й посполиті,

Всяк має власний інтерес:

Пейсаті, горді, грошовиті,

І папараці з різних прес.

Та виділявся в тому тлумі

Серйозний і нетовстосумий,

З дудою, славний молодця;

Водив Гаврила з Мозамбіку,

Не деґрадованця-каліку,

А мудреця із хутірця.

Йшли розмовляючи обидва,

Як проповідники, а люд

Слова їх – гострі сміху бритви –

Розносив ярмарком повсюд.

Вони голили заповзято

Сутягу, хама, бюрократа,

Чванька, злодюгу, брехуна,

Паскуду, зайду, рекетира,

Раба, манкурта і псявіру,

І ренегата, й свистуна.

І сміх котився далі й далі

(Такому неможливий спин).

І пінивсь, як в дев’ятім валі

Солоний гребінь. Не один,

Бо он в гурті – кремезний, дужий,

Сказати б можна, білоусий,

Коли б він вуса не зголив.

Він власні й Тарасові жарти,

Як дощ із громом благовартим,

Все розсівав для площ і нив.

Ще інший (очі – блиск глазурі)

Для люду сміху не щадив,

Таке вже видавав "з натури",

Що кожне слово – диво з див!

Творив усмішки, куміаду

І сміхологію – до ладу;

Найменших веселив також.

Його відточені сатири,

Мов ядра зі сміхомортири,

Вражали стан усіх вельмож.

А з ними – не Піддубний тілом –

(Та з кошового бунчуком!)

Сміявсь, що ребра аж хрустіли,

А сльози лицями – цюрком.

Всі дивувались: от це крайність!

І сміх, і сльози – незвичайні, –

На барву – з помаранчів сік.

До характерника зусюди

Горнулись спраглі соку люди, –

Хтось числив їх, та втратив лік.

І вже круг нього – коло-віче,

Точніше – рада січова.

Між оселедців чоловічих

Де-де й косата голова.

Козак, що скаже, – сміху вибух:

Його ж слова такого штибу,

Неначе кулі розривні.

Але цікава в них начинка:

Шрапнелі-кульки там – смішинки, –

Когось убить насмерть, – ні-ні!

Був ще один козак завзятий –

Усім давав по шапці він,

Не зобижав й аристократа,

Хоч був то просто пустодзвін.

Все делікатно й ненав’язно

Тлумачив з усміхом, люб’язно;

У міру перцем посипав...

Від тих маестрів диво-сміху

Нащадки сипались, як з міха, –

Була їх не одна копа!

- Мета їх, – каже Імперато, –

В людей міцнити тіло й дух,

І сміхом проти бід єднати

Усіх, хто ще не зовсім сплюх.

Особи ці – пророки ніби.

На головах у них є німби.

І кожен з них золотоуст.

Такі – народу стражі вічні,

Час, ум шанують усебічно.

А вчуй-но, що мій каже глузд:

"Всім сущим Бог позичив часу,

А хто цим даром дорожить?

І розум дав – душі окрасу,

А люд що діє з ним, скажи?

Таке витворює хтознащо,

Як недолугий чи пропащий, –

Воює, лізе в небеса...

Та ж на землі – безмежжя праці;

Скарби незлічні, – як на таці;

Де глянь, – і чари, і краса.

Так ні, – не бачить і не тямить,

І відкоша дає знаттю.

Лиш риє, риє, риє ями

Собі, сусіду, та й життю.

Ось Диво-Дзеркало вогнисте

Покаже нам всю правду чисту.

Глянь, що там на земнім току!"

Чого скоріш було не видко,

Євген уздрів крізь пломінь чітко, –

Мережку – сіточку тонку.

Та сіть, на всеньку Землю ткана,

Тяглась зі сховку павука

До фальшуна, банкіра, пана,

До щонайменшого ділка, –

Із краю в край, із міста в місто.

Народи в неї мали влізти,

Як в невід тюлька чи хамса.

То ж мав павук держави в лапках:

Котрійсь-то розквіт, іншій – крапка;

Чинив злочинні чудеса.

Він сіть снував не відтепера,

А з незапам’ятних епох.

З христозневажним Агасфером

Звела їх доленька обох.

Один блудив неприкаянно,

А той – услід йому старанно

Нить позолочену волік.

Де пролягала павутинка,

До неї липли всі людинки –

І був їм непорадний вік.

Євген зробив округлі очі:

- А я, дурний, про це й не снив.

Сатуро ж мовив: – Глянуть хочеш,

Як йде Раїна до весни?

І клацнув пальцями. І Ґеньо

Свій край уздрів... у павутинні

Густім і чорнім, як смола.

Він запротививсь йняти віри,

Та вмить згадав, що в Бісі-Бірі

Йому Сівілла прорекла.

Нараз – у Дзеркалі: при ступах

Сидять чи блазні, чи пани,

Товчуть водичку. Тупо-тупо

У стелі втупились вони.

- От бачиш, – на виду в народу

Товче еліта в ступах воду,

Либонь, вже надцять літ підряд.

Де ж взятись тут крупам на кашу?!

В рядах себе ти не пізнаша?

Нема тебе між них, – я рад!

Дивися ще картину другу, –

Сатуро стиха наполіг...

Хтось велетенську центрифугу,

Невидимий, крутив як міг.

А в ній вкруг центру-осереддя

Вертілось всяке посереддя,

Немов у вирові послід.

То ж осереддя наче мерхло,

Виднілось тільки те, що зверху,

Як навесні шматками лід.

Тут Диво-Дзеркало взялося

Зеленим мохом, як багно.

Сатуро дивно загундосив:

- От справді з жахами кіно!

Брехнею там усе, здається,

Купується і продається,

Немов таке собі теля...

Як роз’їдає фальш народи,

То близький час (він вже надходить!)

Розпочинати все з нуля...

Гляди!.. Розбухне цвіт уранці, –

Його морозом обіб’є...

Багато буде крику, ґанчу...

Добра – нема, а... ніби є...

Дивися! Дурні і недурні

Безумно пнуться на котурни...

Вождів язики – ув іржі...

Якесь розпуття... Тип з мочалом...

Лій... Вовча паща... Хліб і сало...

Тельці золочені... Бомжі...

Дивак своє дає задаром,

Його ж втридорога купля...

Проблисло сонце... Сунуть хмари...

В облудній тіні вся земля...

Престол... палата... грязь, підніжки...

Модерні хомути і віжки...

У чорнім панство – лжежерці...

Безрадні радні, міні-ністри...

Кує втайні крамола вістря

І штрика люд на манівці...

Дивись: он ілюзіоністи,

Чи у наперстки то гравці

Вас від усього свого чистять, –

Пливе все в їхні гаманці.

Та всім навіюють оману,

Що десь, ген-ген, в чужого пана

Дістануть працю, хліб і рай,

А вже на місці легковірів

Гніздяться хмари чорно-сірі

Шулік, ворон, грачиних зграй.

Від слів і видив скис наш Ґеньо;

Шморгнув; ледь слізки не течуть:

- Я мав надію, що віднині

Раїні ляже світла путь.

Що всі з’єднають руки дружно,

Добро творитимуть потужно, –

Ідею втілять у життя.

А ще гадав, що звідусюди

Братерська поміч нам прибуде...

Однак... – ні вісьта, ні гаття!

І тут не витримав Сатуро, –

Начхав на бісів етикет:

- А ти зміцнив державні мури,

Значок вчепивши на жакет?!

Дивлюсь: такий ти вдався, хлопче,

Що в руки шуфлю взять не хочеш,

Лиш нарікаєш на біду.

То шли хвалу землепоклінну

Тим, хто гризе твою Раїну

У всього світу на виду?!

Ти щось тут ляпнув про ідею...

А ти її в закон возвів?

Обтер їй вид од бруду-глею?

Національно сам – прозрів?

Це ж як солом’яник з городу

Тебе позбавив ймення роду?

Ти – "громадянин" лиш?! Ха-ха!

Чи ти супроти того дуру

Лягав грудьми на амбразуру?

Чому подумав: "Та... нехай"?!

З оцього – бід твоїх початок.

Байдужість – корінь твого зла.

І ще: ти з ким ставав на чати,

Щоб сила вража не пройшла?!

От став безрідний ти й безликий,

Як хтось казав: – "дурний –великий".

Та винен сам. Отож не плач.

Не мов: "Таких було багато..."

Бо ти зразок мав їм подати,

Що ти не латка з рваних ґач!

Чого скривився, скис і знидів? –

Мої слова не по нутру?

Ждеш, мо’, тобі, як плаксі-леді,

Мокреньких "дядечків" утру?

Погладжу ніжно по голівці,

Заграю сонно на сопілці,

Чи поколишу, мов дитя?

Е-е, ні! Не так! В штанах якщо ти, –

Ставай злу й фальші насупроти,

І смерті став заслін – життя!

Чи ти на мене мав надію,

Що все зроблю за тебе я?

Усіх Раїни лиходіїв

Отак й турну у тришия?!

Тебе ж візьму за ручку білу

І посаджу на царство ціле,

Ще й з трону спершу пил змахну?

Даремна мрія, пане-брате!

Сам лад наводь у власній хаті, –

Не згай і хвильочку одну!

Глянь: де й одного забагато,

Там сотні різних крутіїв!

Деруть, несуть з твоєї хати

Набутки предків і твої!

Кап’єйка Чічікова нині

Все прошибнула у Раїні;

Всі мертві душі – нарозхват,

І дóбра – оптом і нарізно...

А ти – дрімаєш!? Чи не пізно

Захарапудишся вставать?!

Очима блиснув Імперато

І, дружелюбно, – бевх під бік,

Та так, що – нікуди діватись –

Наш Ґеньо – просто в прірву – скік!

Летів і скімлив, смикавсь, трясся...

Аж чує: – "Хай же йому трясця!

Нардеп конає! Поможіть! "

Вмить перервавши теревені,

Ледь-ледь очуманого Ґеня

Надвір помчали держмужі.

В той саме час під Верхню Лаву

Зійшлись бурхливі тисячі.

Не за Христа й не за Варавву, –

Таки ж за власні калачі

Були намірені благати.

Аж тут... виносять депутата!

"Зімлів од праці?!" "Вмер?!" "Ще ні?! "

І чулосерді ну-м кричати:

- Нардепам збільшити зарплати!

- І лікувальні!!

- Й відпускні!!!

***

Здолає Ґеньо стрес і втому.

Ще засідатиме чи не...,

Ми ставим крапку, а не кому,

В його, земному вже, турне.

І, хоч "розстання – річ не проста",

Прощаємося з милим гостем,

Не з’ївши свіжий коровай.

Йшли з ним по різних "колах шани",

Ухоркались. Край шляху станем

- Що ж, друже. В добру путь! Бувай!

29 серпня 2006 р.

ЧАСТИНА VI

Ведуть до Риму всі дороги".

Та, видно, в кожного – свій Рим.

Для Ґеня нашого, небоги,

Була маленька Троя ним.

Він, хоч хапавсь за поли долі, –

Морґулі набивав й мозолі,

З посудин різних кашку їв,

Та знов прибився під Кудику,

Звідкіль почав той шлях великий,

Котрий на стежку, ту ж, привів.

Хоч – ні. Казали ж древні мудрі:

"В одне й те ж – двічі не вступить! "

Та й Ґеня вже мороз припудрив

Пилком усяких пережить.

Вже про задріття він не мріє,

У Верхній Лаві не потіє, –

А так собі… пенсіонер.

От лиш… Сівілла та Сатуро

Його підсилили натуру

Знаннями з нам незнаних сфер.

Та не сягнув нічого більше –

Ні звань-чинів, ані посад.

Дружину мав, – побігла з іншим,

Котрий забув святе: "Не вкрадь! "

Не раз вона йому казала:

"Приніс би, Ґеню, хоч пуд сала;

Нардепи інші друть, що вздрять.

А ти – ні дачі, ні "Тойоти",

Ані мільйонів. Ти – біднота!

Ти – че-е-есний! Отже, маком – сядь!"

Чи вчули виборці той присуд,

Чи, власне, бачили гаразд,

Що їх обранець – торба ґрису,

Він не з "крутих" і не з пролаз.

"Якщо він сам не може красти,

То нам усім Швиденька Настя

Вестиме часто свій урок.

Не вартий Ґеньо буть нардепом!

Хай у "Комірку йде, до склепу!"

Від столу, бачте, в нужник, – крок!

Та Ґеньо наш за тим не падкав,

Бо стоспротивилося чуть

Фальшиву фразу: "Все в нас – гладко!"

Коли навколо – каламуть.

Ще й погляд завше затуляли

Постійні сидні-генерали,

Які про крісла лиш пеклись.

А крісла ті – корита-ванни,

Щоб і для пана, і для панни…

Так нині й вчора, і колись…

Все ж, Ґеня трохи ще носило

Навколо, впоперек і вздовж…

Земна і позаземна сила

Вела крізь жар, кидала в дрож.

Він – біг, ішов, спіткався, плівся;

То наче квапивсь, то барився;

Гриз хрін частіш, ніж нюхав мед.

І, як то кажуть, напослідок

Йому дістався той осідок,

З якого вид один – вперед.

Отож він став як маг, провида,

Чаклун, відьмак чи екстрасенс.

Відчути міг, нутром хто – гнида;

У кого совісті – на пенс;

Хто під чужою машкарою

Здається сам собі героєм,

Царком, титаном чи божком;

І хто які страхи-паскудства

Готує для країн чи й людства,

А зве це трійло – молочком.

Він чітко бачив епізоди

З путі – з минулого в майбуть, –

Хто що встругне, кому нашкодить;

Кого спов’ють, кого згребуть.

Одна в тім прикрість недоладна:

Міг провіщати, як Кассандра,

Та в теє вірив мало хто,

І слухать не було охочих:

"Ну, що ти, Ґеню, нас морочиш?

Зі цвяшка робиш долото!"

То ж яснобачення-пророцтва

(Хоч може й істина сама),

Йому ставали хроном, оцтом,

Студили душу, як зима.

Та прорікати, все ж, він мусів,

Хоч уподібнювався мусі,

Котра дзижчить – надоїда.

Або ж (частіше!) сам-саміський

Дививсь дива – з розкритим писком, –

Або й записувать сідав…

Бува, траплялися й потіхи –

На десять видив – дві чи три.

І з Ґеня рвались "хахи"й "хіхи",

Як од вівса з коня вітри, –

Себе не міг опанувати,

Хоч пам’ятав, бо мусів знати,

Що світ космічний, то не жарт;

Що потойбіччя – не для сміху,

Що ті картинки – вістки лиха,

Котре вже квапиться на старт.

От… раз сидів – ні втіх, ні суму

Не відчував на дні душі,

Здавалось, найдрібніша дума

В густі пірнула спориші.

Нараз… почув якесь шептання,

Неначе бджілчине дзижчання;

Явився пасічник йому.

Роїсту пасіку з медами

Комусь віддати – пану? дамі? –

Кортіло, та не знав – кому?

Рішив у піжмурки зіграти:

Хто нагодиться, тому й – «на!»

Аж тут – ручища. Через ґрати.

Звідкіль взялися, хто там зна!

Вхопили вулики і бджоли,

А з ними – гори, ліс і поле;

Почулось п’яне: ха-ха-ха!

У Ґеня – лід-мороз по спині:

"Ведмідь став пасічником нині?!

Та це ж бо гірше від гріха!"

Картинка знов: чи сніг, чи дощик,

Чи дивоглядний листопад, –

Чини, звання, посади тощо –

Для тих, котрі за "новий лад";

Злодійству, підкупам – поліття;

Жульню з усіх країн й століттів

Зібрав сюди якийсь Кощей…

"Були колись віки Трояна,

А це ось дні і "йолка" Яна.

Та незадовго – "палка" ще"…

Тимчасом видива нові все

Мов кіноплівка-негатив:

Пекельно тішаться гульвіси ,–

Бочками можна мед тягти!

Та збунтувались бідні бджоли,

(Бо не доглядані ніколи!)

І – закрутилось-загуло…

До меду ласі – наутьоки…

А дехто ферму вздрів під боком,

Та й молочком звідтіль несло…

От шайка наче мудрагелів

Бідони з ферми й потягли,

І сепаратори щосили

Із молоком тим загули.

Ті хитруни – не дурні п’яні –

На сепараторній сметані

Свій рай намірились звести;

Хто ж пособляв їм – за копійки,

Тим пообіцяно відвійки,

Ну, а ударникам – хрести.

А хитруни ті не саменькі

Таке придумати змогли, –

Усіх їх – ниточки тоненькі,

Мов ляльок, смикали-тягли.

Ген, з-за чужої загороди

Виднілись жаські ляльководи,

Які ховались в лопухах…

Чи прикривали грішне тіло,

Чи те своє підступне діло,

Котре несло для світу жах?

Дивився б Ґеньо, що там далі,

Одначе, мов калейдоскоп,

Все закрутилось непомалу,

Допоки сам не крикнув: "Стоп!"

І тут… Йому явилась мапка…

На мапці тій – в кілечку крапка.

"Це – Маскаяма", - шепнув хтось.

І стало Ґеню з того смішно, –

Та ж мегаполіс цей в поспішнім

Йому ж провідать довелось.

Давно було. А ніби вчора:

І Пуп, й Горбатий, кляча й віз;

Тоді – душа у страху шорах…

Тепер дививсь – іржав до сліз.

Аж гульк! – малюнок – чітко й крупно –

Два слупи й назва – "Бєлослупно"

Ледь влізли в овиду екран.

То був курорт, чи санаторій

Для тих, котрі, на владу хворі,

Життя б дали за чин і сан.

Стояли ж тії Білі Слупи

При білокам’яній стіні.

Від них у черзі – аж до Пупа

Тяглися тіні мовчазні.

Котра до бігу поривалась;

Котра – як гадина звивалась;

Котра ішла на чотирьох;

Котра – вилазила із себе;

Котра – вприсяд, мов для потреби,

Чи розпирав нутро горох…

А в санаторії-курорті,

Чи у притулку, чи там як,

Снували – всі широкороті,

Із тягарем пузяк й відзнак.

Лиш де-де, ніби чіп в барилі,

Худі видніли, малосилі,

Що наче їли раз на рік.

Та ще товклось таких кількоро,

Які усім давали фори,

Немовби грав у них обрік.

Та всі – як стій – не прості гості,

Відбірний був то контингент,

Себе лиш звали "пани-мосці";

Дрібноти ж – менше, ніж процент.

Були: Рем й Ромул (без вовчиці,

Із римським ІІІ-тату на лицях),

Калігула, Тимур, Чингіз,

Батий, той Перший і та Друга,

Що Русь впрягли у рабство-плуга,

Й за Йоськом пхав Адолько ніс.

А біля них й за ними густо

Стояли «вірні» молодці,

Що все зсікли би на капусту,

Лишень вожді кивнули б ці –

Червоно-чорні (з павуками),

Густо криваві (із зірками), –

Такі всі грізні, – Боже, збав!

При них вертілася мармиза,

Що взяла за взірець Чингіза,

Адолька, Йоська – для герба.

Вона ляльки зшивала з лашшя

На їх копил. Не гралась, ні,

А любувалася, – аж страшно,

Ще й міни корчила страшні, –

Вдавала з себе тих, колишніх,

Кровопитущих, смертодишних, –

На пальцях пнулась вище їх…

Дививсь Євген на ту відміну

І, наче рвалась в ньому міна,

Так вибухав із нього сміх.

Та цю мармизу хитролику

Хтось опікав з-за рогу «свій»,

Що мав таку цікаву пику,

Неначе гоголівський Вій.

Повіки довго розтуляв він,

І рухи мав повільно-мляві,

Чим не лінивець?! (хтось казав).

Той "наче Вій" - старе вже луб’я,

Схопив мармизку з Білослуп’я

Й бігом, повз Пуп, у тронний зал.

На диво, трон стояв порожній,

А зала, повна, аж гула.

Сиділи всякі там вельможні,

Та в масках: з мордами Осла,

Ведмедя, вовка, крокодила;

Було й дзьобів орлиних сила

У перших декількох рядах;

І павичі, й граки горлаті, –

Ці ближче трону, напохваті…

На мордах – усміх, зло – в очах.

Чекали дива. Й ось вам – нате! –

Мало не скоком вбігло в зал

Щось миршавеньке, лисувате

Чи й дурнувате – назагал;

Під носом – усмішка хитренька;

В холодних балухах – жаринки;

Немов злодійський – кожен жест.

"Я вас вітаю, – проскрипіло, –

Надіюсь, ви душею й тілом

За все, на що мій вкаже перст!

Ми тут усі – одна родина.

Нас в’яже намір і мета.

А вільнодумця – скурвисина

Геть, як шкідливого кота,

Не тільки я, – всі будем гнати

Чи в Бісі-Бірі, чи за ґрати,

Чи, може, навіть в інший світ.

Отож, ми єдністю – навіки!

Тепер освятим «Ж» велике,

Яким означено наш рід.

Хто ввійде в наше «Ж» без скрипу,

Без довгодумань і хитань,

Той буде повночленним типом,

Достойним пільг і благ, і звань.

А як заслугу мати буде,

Чи хоч би блискітку на грудях, –

Стояти зможе серед нас.

Щоби таке доскочить право,

Рєбята мусять бути браві,

Йти в бій, на смерть, – як на показ!"

Те «Ж» вподібнене до краба –

Потвора мерзька і слизька –

До всіх тягнуло клешні-лаби,

У кого лиш "кишкá тонка".

Вони сягали і за море,

І у чужі вповзали гори,

А на рівнини – й поготів.

Такі вже напасно-уперті,

Що їх, либонь, не переперти,

Бо міць у них – усіх чортів.

"Ось що воно!" - Дійшло до Ґеня,

Що це не бал, не маскарад,

Де панство править теревені,

Де все гаразд, і тиша, й гладь…

Тут починались ігри інші:

Колишнє зло – на в сто раз гірше

Мармиза мітить одкувать.

Тому-то й «Ж»» на їхніх чолах

Видніє чітко надовкола, –

Обрала ж путь жахна ця ж рать!

Ті «Ж» - жульня, жлоби і жмоти,

І жмикрути-животачі,

Жонглери жахом, живоглоти,

Життя живого жувачі,

І живодери-живоїди…

Вони усюди і завсіди

У верхній пхались ешелон,

І не самі, а з родаками;

Шлях розчищали кулаками

І лізли, мов за клоном клон.

Вони всі мались не за простих, –

З свіжо налуплених еліт.

Тягло їх в карти грати й кості,

Де кості – люди, карти – світ.

Були у різних жанрах «специ»,

Точніш, у антижанрах. Прецінь,

Все істинне в них – шкереберть.

Брехня у них – найвища правда;

Замість геройства там бравада;

Життя не в честі, лише смерть.

То щó ж ті «Ж»? Плодились в жовтні,

І жовтий вабив їх метал.

В жахливо жадібних і жовчних

Жорстокість, в них, спалила жаль.

Життя б на жужіль жорнувати,

Живцем би все живе жувати,

Садить на жар, топить на жир, –

Так вчителі їх біснуваті

Учили їх – в сусідній хаті

Новий творити жаський мир.

Держались тих вказівок чітко:

В свій "рай" мостили жахом путь…

Про них би Елка-Людоїдка

Жаргоном вижбурнула: "Жуть!"

А сірий люд казав: "То – жаби,

Жлоби і жмикрути!"… І жаден,

Хто чесний, їх не звав інак.

Народу присуди – священні.

То ж ми, у спілці із Євгеном,

Також почестимо їх так.

Отож, ті «Ж» як по ранжиру

Стояли: Жутін і Жавров,

Жужков, Жаришкін, Журкін, Жиров,

Жирохриновський, Жіванов,

Й те, де, й те, пе… Напхалось густо

Чи по квитках, чи за "капусту",

Чи просто "свій" втягнув "свого",

Але кишіло тої трясці

Аж так, що й голці ніде впасти.

Всі тислись до "божка" того.

Всі аж тряслись, кого б загризти,

Ошкурить, схавати з кістьми.

Мудрець назвав їх "смертохристи!"

В Письмі ж про них – «поріддя тьми!»

Божок ревнув: "Крадіть, грабуйте,

Як ліс, рубайте – й в ус не дуйте, –

Забудьте гідність, право, честь.

Усюди вас я посилаю

Розбій чинити, й позбавляю

Від совісті, як в когось єсть!"

"Ого! Адолькова ж це фраза!

Давно засуджена. А тут,

Як плід мармизиного сказу,

Її в новітню пхають путь

З доважком: "Всєх мачіть в сартірє!"

І банди всяких людо-звірів

Її підхоплюють – на "біс".

У Ґеня крига стала в грудях:

"Від біснуватих лихо буде,

Страшніше, ніж горючий ліс!"

Зі страху очі він зажмурив.

Та видиво, як сон чи фільм,

І під повіки, і під шкуру

В’їдалось, мов у рану сіль.

Немов приречений до страти,

Дивитись мусів, мліти й ждати,

Коли вже бідам цим кінець.

Вони ж, як із Пандори скрині,

Все лізли: злобні, чорні й сині,

На вигляд – начебто свинець.

Ця чорнота і синь свинцева

По овид брала все в полон.

І навіть ясності взірцевій

Залізний ставила заслон.

Не мав спромоги там промінчик

Пустити хоч мізерний кільчик

І прорости у Правди світ…

Та ще – на лихо чи на диво –

Товклися юрби юродивих,

Мов біси вилізли з боліт.

Зчиняли рейвах, крики, зойки;

Із пащ їх булькала все гидь.

Всі маскаямині "помойки"

Вони взялись пересмердить.

Були між них майстри майстрові:

Хліб випікати із полови,

Масельце із води стовкти,

Із пшику викувати швайку;

За доброту – віддати лайку

Ще й в ніс – три скручені персти.

Могли облуду-показуху

Подать досягнення вершком,

Слоном зробити здохлу муху,

Назвать людину "молотком",

Нахабу – витязем, атлантом,

Злочинця-злодія – талантом,

Що найкебетніший за всіх…

Така-то "ґвардія новітня"

Розчину квасила всесвітню,

Щоб зашморгнути світ у міх.

Ще пхались, начебто в підсобні,

Тільця з кунсткамери Петра,

Страшні із виду, ворохобні,

Пищали: "Наші час й пора!"

І з – проміж себе витискали

На чóло типа із оскалом,

Що на усмішку подобав…

Тут Ґеньо аж перехрестився,

Не спам’ятавсь, як помолився,

Шептав прещиро: "Боже, збав!"

І знову видиво – опісля:

Аж стогнуть небо і земля;

В степах – і мат, і п’яна пісня,

Оружні зайди, наче тля;

Хоч візи їм ніхто не видав,

Та перейшли межу без встиду, –

Як "старші браття", не кати.

Все насідають, сунуть, лізуть,

Вогнем жбурляють і залізом;

Жеруть хліб, сало і… ґрунти.

А понад ними – чорні крила:

Шуліки, круки, вороння.

На трупний сопух і могили

Дзьоби їх гостряться щодня.

Вдивився Ґеньо: що за лихо?

Дзьоби – на мордах, повних пихи.

Кому й на що цей маскарад?

А ще он фана – "Миротворці",

І "гумконвої" з щедрих порцій

Снарядів, зброї – "для ребят".

Усі "ребята" в камуфляжах

На "Градах", танках – на броні.

Й коріння знищать, – як накажуть, –

Чиєїсь й кровної рідні, –

Такі їх вишколи і служба.

В них воля – ворог; з смертю дружбу

Згори їм обкадилив дим, –

Вважалось це великим святом;

Крикливий політрук- лже "тато"

Кропив їх віником рудим, –

На "мир грузький" благословляв так.

Хоч, що воно – ніхто й не снив.

"Атец" же знав: їм буде плата –

На "братських" - буйні бур’яни.

Та їх, "зелених чоловічків",

Не жаль мармизам. Навіть тички

Не ставлять, бідним, на гробках.

Одного «Ж» девіз іржавий:

"Их бабы много нарожают!" -

Вписали «Ж» нові – в святках.

Євгена це діткнуло сильно:

"Слова ці – фальш, обман, брехня!

Хіба ж табун зросте чисельно,

Якщо не буде там коня?!

Для «Ж» "ребята" - тії ж коні –

В карги на куцому припоні;

Вони їх мають за ніщо.

Їх пхають на убій повсюди

На захист кривди та облуди,

А їх погибель там – "не в счет".

Ті «Ж» - в них золото на тацях! –

Штампують кулі і ножі,

Бо небо мирне, чесна праця

Їм неприйнятні і чужі.

Однак… під кулі власні груди

Не підставляють. Лиш облуддю

Купляють інших… шлють і шлють.

А хто купивсь, – не одиниці! –

По смерть, каліцтва за границі

Пішли – й пропала там їх путь.

А ті, хто слав їх – «Ж» відомі, –

Брехні отруйливий туман

Пускають в очі всім, – і вдома,

Й на експорт шлють за океан.

Мовляв, ми білі та пухнасті;

Ми світ рятуєм від напастей;

Надія світу – ось хто ми!

Лиш… честі слово, договори,

Для них тривкі, як піна в морі,

І варті… бульку із шуми.

… Від бачень тих наш Ґеньо мліє,

Горить огнем, дрижить, як лист.

Невже вселюдську веремію

Закрутить нагло той "артист"?

Аж знову… Зал. Крісла півколом,

Хліби з муки легких помолів

Перед панами у кріслах,

І кожен – хлібчик той цілує…

Один лиш дурень ним жонглює,

Хоч при краваті сам, в літах.

Йому до спілки враз прискочив

На скунса мордою похож

Один з тамтого потороччя,

Що якось вліз поміж вельмож,

І задзіндзьоривсь скунсоликий:

–Я щонайбільший із великих,

Над мудрецями – мудрагель!

Де схочу, заколочу бучу,

І світ під себе підкаблучу

Без перевитрати зусиль.

Я поки що ще дуже добрий, –

Обнять Раїну хочу лиш,

Бо з нею нас… єднає обрій

І хліб її. Та ще… спориш.

А сам я маю забаганку

Раїнців мати до сніданку…

На перше, друге й на десерт.

Національна їх начинка

Мені смакує, наче шинка.

Я в тих ділах гурман-експерт.

Та й історично я підкутий,

На всяких датах зуби з’їв.

Раїну наші баламути

Шрайбують… просто з моїх слів:

Усім доводять вчені наші,

Що… з круп її… ми їли кашу

З одного казана не раз;

Йдемо в обнімочку… за шию…

Як хоче хтось обстать за неї, –

Дістане… сто проблем від нас.

Та в мене – лиш кивну мізинцем! –

Мої визвольні "мужики"

Дадуть вам стільки "ґумгостинців",

Що ситі будете віки!"

Бахвальця вчули в небі душі:

– Дивіться, – тхір хвоста розпушив,

Не знає: дрин його чека!...

А панство в залі – крикунові

Давати дозволи готове

На все, про що він натяка.

Тут іміджмейкери чи маги

Внесли таке йому до вух:

"Усенький світ під власні стяги

Згребеш, якщо ти не лопух.

От посадиш в Івана хату

Надію для людей крилату, –

Здобудеш славу світову".

Та не сказали: "Який Сава,

Така про нього піде слава" –

Забули приказку живу.

Як військо Ірода, служиві

Хапать метнулися дівчат.

Взяли! Надія!! Ще й вродлива!!!

І з летунів, хоч "без крилят".

Та є в мармизки служба тая,

Що всім що хочеш прилатає.

Для них: "Ліш бил би чалавєк!"

І напосілись на Надію

Всіляких рангів лиходії:

"Скажи, што наша ти навєк!"

Та тут же облизня ковтнули

І раків сотні дві спекли…

Аж ось, мов жаба із намулу,

Замовник…. (Служки враз втекли)

Вчепився, наче п’яний плота;

Гадав, удасться побороти;

Як не вкусить, то хоч лизнуть…

Однак, дівчина та хороша

Відшила: "Йди ти… до Матрьоші!

Ще краще – в незворотну путь!"

А повелитель всяких бестій,

Істот кунсткамерних божок,

Не сподівавсь такої честі,

Дістав удар чи тільки шок,

Та замалим не став заїка.

Щось мимрив, мекав й пробазікав:

"Под ключ… Под суд… Под трибунал…"

Ура! Кунсткамерні істоти

Притьма взялися до роботи, –

За те ж їм буде бал і "нал"…

…Знов каламуть – густа меляса.

Ніч? День? Що? Де? – не розібрать.

Лиш вчув: хтось точить з кимось ляси, –

Чи друг? Чи ворог? Брат чи – кат?

Щось блисло. Ніж? Розквітла рожа?

Чи просто маргаритка, може?

Шипшина? Глід? Чортополох?

А мовлять що? Хулу? Молитву?

Справдешню істину, як бритву?

Чи пролунає Слово – Бог?!!

В чужих заглухли рідні звуки,

Та зрозумілі кілька фраз:

"Раїну візьмем на поруки?"

"Аякже! Брали вже не раз"…

"Чи варто їй допомагати,

Та ж хтось назвав її піратом,

До терористів притулив?!"

"Відкиньте брехні шовіністів, –

Раїна вічно в них на вістрі, –

Як ябко зжерли б, як налив!"

… Сидять за картами погони

З зірками, мов кленовий лист.

Хтось ніби мудре слово ронить,

Проте, сприймається як свист.

Одне і те ж, що вчора – нині:

"Пайки. Одежа. Бронь-машини"…

Балачки-свист і завтра ті ж…

… Ждуть у окопах оборонці

Добра, як в день сльотавий сонця…

Погони ж ті немов свої ж…

Та їх Раїни біль не тисне,

І не гнітить людська печаль.

Чекають, поки аж рак свисне,

Щоб гнати ворога… в відвал.

А ворог приндиться – куди там!

Царком злочинцям і бандитам,

Яких би світ не знав, – він став.

Цей терорист над терористи

Вдає, що світ од зла він чистить,

Та… де ступне, – там крові став…

…Видніє гурт персон чи статуй…

Слова їх, жести, – як святих.

Щось добре в світі має статись, –

Тепло ж проміниться від них.

Аж тут… мармизне потороччя

Їм ковпаки надіти хоче

Й навчити в решеті "плясать"…

І… з того гурту анікотрий

Не взяв за чубка того лотра,

Не наказав: "Принишкни!" "Сядь!"

… Від тих ілюзій – біль, тривога.

Це алярм серця та думок.

Якби від них тікать мав змогу,

Дунай би Ґеньо перескок.

Але ж не мав на теє ради,

Бо стіни, мов заградотряди

Енкаведистські в час атак…

Отож… йому – "назад ні кроку".

Химери хай хоч лізуть боком,

Ти їх сприймай лиш – так чи сяк.

Одначе, Ґеньо прагнув дії,

То ж почвалав у військкомат:

"Ще руки-ноги в мене діють, -

Знайдіть для мене автомат.

Як стану ще між молодими,

То зайди звіються за димом,

І ще положу двох чи трьох…

Та й… генералу будь-котрому

Скажу іти на піч, додому,

Як він в ділах військових – лох!"

Зірки сховалися в погони, -

Зблід комісар. Це вам не жарт.

Дід може всім задать розгону…

То й каже: "Так чинить не варт.

Я тут… боюсь "стругати липу",

А там… й без вас все йде зі скрипом,

То ж зайвий… ваш радикуліт…"

Ледь стерпів Ґеньо цю насмішку.

Пожалкував, що пізно трішки…

Вернувсь… у свій примарний світ.

І – мапка знов. Кільце. І крапка, –

Вершечок стрижня чиряка.

Гнояк росте. Вже він, як латка

На спині свити-сіряка;

Вже він – страшна гноїста пляма

Ген, аж за тую Маскаяму, –

Ось-ось нарив отой прорве

І, наче селева лавина,

Заллє гидотами рівнини;

Потоне в ньому все живе…

… Здригнувся Ґеньо знов, укотре…

Та інше видиво прийшло:

Якісь грабіжники чи лотри

На Трою впали й на село.

Нещадно нищать людську працю;

Як сто страшних пацифікацій

На бідний люд звалилось враз…

Аж тут… де взялась Верхня Лава,

І рейвах, крики: "Добру справу

Зробім, – в задріття перелаз!

Хай наші пильні роботяги

Ішли б пізнати кращий світ,

Бо тут вони, як ті нетяги,

І без грошей, і без робіт.

Вони ж не гірше тих, з савани,

Послужать серам, герам, паням,

Зростуть культурно і в добрі…"

На те нардеп, один, єхидний:

"Цей ваш проект жахливо хибний, –

Бо ж тут… збідніють корчмарі!"

…Нараз, як той Пилип з плоскіні,

Нардеп. Не "тушка" Патріот:

"А, нумо, всі відправим нині

Дарм-плату місячну – на фронт!

Та ще – до того! – одяг власний,

Щоб там окопників нещасних

Не закоцюрбила зима!"

Всі з себе, враз, – усе, до нитки –

Для вояків, на їх сирітки…

Без помпи все здали притьма;

Нагенькі, та патріотичні,

Сипнули з Лави, як горох.

Славетний Київ – град одвічний –

Адамів не видав стількох.

І Єви пурхали між ними –

Щасливі між мужами тими,

Що ребра – всі! – їм віддали б…

Всі перехожі їм плескали;

Цікаві – пучками торкали;

Тівішний люд це брав "на кліп"…

… Пообіч того тлуму-глуму

Сидить кобзар чи бандурист,

Струну торка. Співає думу,

Хоч бідну глушать крик і свист.

Уривки чути: "… України…

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра…"

І – "доборолась"… Після цього

Не стало чути більш нічого,

Крім реву "градів" з-за Дніпра…

Враз – мов заціпило. Ні звуку!

А світ напружений якийсь…

І тут Євген побачив руку,

Що променила небовись,

І перст над сушею і морем

Вогнем писав: "Приходжу скоро.

Я – Справедливості вінець!"

… Мармиза-звір і лжепророки

У став огненний гнали скопом –

Поближче до… жабиних циць…

…Ледь звівся Ґеньо із–за столу.

Все. Хоч… не все. Поклав перо.

"Бодай нікому і ніколи

Таке не марилось "добро"!

Все ж… Розповісти треба людям,

Що чув таке і бачив чудо.

Сприймуть? Чи штрикнуть чимсь до віч?"…

Найбільше переймався Геньо,

Щоб те не мліло попідтинню,

Чим жив народ впродовж сторіч.

ЕПІЛОГ

Хоч "воріженьки" ще не згибли,

Немов на сонечку роса,

Під траки пхають нас, між триби,

Щоб "на своє" переписать, –

Та їм не скочить вище себе;

Не обманути Бога в небі;

Олжею світ не засліпить.

Ми ж нашу Правду в нашій хаті

Ростити будем, щиро й свято

Радіти, діяти і жить!

Грудень 2015 р.

ЧАСТИНА VII

оли на сани час сідати,

Бува, примарюється віз,

Рисак гнідий, оґирюватий, –

Шовкова грива, срібний хвіст;

Підкови – з золота; вуздечка

Цвіте пацьорками «в смеречку»…

Гнідком таким – на гульки лиш,

У буйну юнь!.. А сива гостя –

Через поріг… як з неба просто:

– Не ждав? Не звав? Ще книш жуєш,

Чи разовий сухар з запасу

Товчеш на скришених пеньках?

Тобі вділю я пучку часу,

Щоб ти від туги не зачах…, –

Отак гуторила Сівілла.

Розрадить Ґеня їй скортіло,

Як це траплялося колись;

У крісло всілася навпроти,

Перехрестила чемно рота,

Зрадів їй Ґеньо, ожививсь:

– Царице славна, паніматко,

Найдобродійніша із пань!

Як вам велось? Чи все йде гладко?

Вам - чай, чи каву, чи... шампан?

– Давно земним питтям-наїдком

Не контетуюсь навіть зрідка,

Я – мов духовний волонтер.

Повідай-но про себе краще.

Боюсь, щоб ти не звівсь нінащо.

Отож, як маєшся тепер?

– Та... маю сяк-такенькі статки.

А похвалитись... так не то:

Додали к пенсії десятку;

Оплата-ж послуг – на всі сто,

А ще ж втридорога піґулки,

Олійка, яйця, хліб, цибулька...

Тепер ото... супсиній жду.

Бо влада нас рятує знову

Шнурком з гречаної полови...

Ледь не брикаю з гаразду.

А ви що бачили? Що чули?

– О, світ на місці не стоїть,

Тривожно сповнюється гулом,

Собачим брехом з підворіть.

Немає спокою ні сліду.

У тиші сплять лиш піраміди

І Кутб-Мінар, і Тадж-Махал,

І джунглях пагоди, мов казка,

Рисунки у пустелі Наска...

В людей же – ритм, гонитва, шал.

Та й хай! А в мене пильне діло:

Відчула-бо, – зі сил ти спав,

Отож притьма і прилетіла,

Поки ти вроків не приспав...

Аби тобі додати духу,

З душі полову й потеруху

Здмухнути, вигорнути геть.

Спалю їх я в огні святому,

А навзамін снагу-невтому

Тобі у серце хочу влить.

– Оце - гаразд!... Бо ж, бачте, в світі

Кругом аж в’язко від олжі:

Один одному в очі світять,

В кишенях стискують ножі.

Хто на словах за мир і спокій, –

З чужих кісток, як та сорока,

Жадає шпіґ собі тягти.

– Не пхайсь до світонепорядку.

Облаштувати рідну хатку, –

Ось чим боліти маєш ти.

Ти ще потопчеш трохи рясту,

Пізнаєш дещо та й уздриш.

Хоч тим, побаченим, так часто

Думки і спомини з′ятриш.

Бо ще… лихі граблисті руки

Згребуть надії у пилюку,

Чужий почавить їх кирзяк…

Однак в розпуці не топися:

Хоч Зло ще мчить по світу риссю, –

Його, все ж, наглий трафить шляк;

«Зірок веління збутись мусить!»

Від мене чув ти ще в тайзі…

Копитить час алюром, клусом;

Мелькають хани і князі,

І королі, царі й барони,

Вожді, генсеки-фанфарони,

Услід – лакейські почти їх.

І всі – туди… у безгоміння,

Немов мани пустої тіні…

Все йде, як повелів пан Біг.

Отак майне й усе, що нині

Себе за вічне видає…

Котли – їх бачив ти в геєнні –

Приймуть наповнення своє

Небавом – завтра і позавтра…

Під ними бухає вже ватра,

В них тихо булькає смола…

Ще в ній розчинять сірки мірку

Й запросять владців «на гутірку»…

Та я… не з тим до тебе йшла;

Не балабонити про всяке,

А про конкретику, про суть

Вести розмову. Хоч двояко

Те єрундити розчовпуть.

Та ти сприймай усе, дитино,

Лиш так, як бути це повинно –

За правду – істину святу.

Хоч вдамся я до алегорій,

Усе збагнеш ти без повторів…

То ж слухай казанку просту:

Плавцеві в морі-окіяні

Не заздрять друзі й вороги.

Ногами дна він не дістане,

Злетіти – теж нема снаги.

Хоча сердега бачить, чує,

Що серед вод життя нуртує,

Створінь кишить навколо тьма,

Проте, в акули чи касатки

Хоч дужі спини, але ж гладкі,

Слизькі – рятунку там нема.

А понад ним – птахи дзьобаті,

І дирижаблі, й літаки…

Від них також даремно ждати

Крила, драбини, чи руки, –

Свої в них клопоти й маршрути:

Зловити харч, кудись прибути

На раду, з’їзд, на карнавал.

Їм, вибачайте, по цимбалах,

Що на плавця там налягали

Акули чи дев’ятий вал.

Навкруг плавця лиш пащі й зуби

Свою показують красу.

Такі побачиш, – вріжеш дуба,

Чи просто ґиґнеш до часу.

А ще оті липкі медузи

То рук чіпляються, то пуза,

Шукають, – вжалити куди.

Плавець, хоч мав би сил без міри

І зі своєї вискок шкіри, –

Ніяк не вирветься з води.

Одна його надія – в Бозі.

Молитва – коло рятівне –

Йому зарадить у тривозі

І він загрози обмине

І порятує гиблу душу.

Ще ступить цей плавець на сушу –

Атол чи дикий материк,

Як тіло й дух збере до ладу, –

Свою почне робінзонаду,

Мо′… ще й напише патерик.

– На чім?

– От знай: листки бамбука

Через епохи пронесли

Святу написану науку –

Таємну мудрість Шамбали.

А візерунки на камінні

З Трипілля… (досі безгомінні,

Та ще промовлять – прийде час!)

Писали й на таблицях з глини,

І на корі із берестини

Завітнє пращури для нас.

Плавець, врятований для праці,

Знайде на те матеріал,

Щоб сума вже набутих рацій

Скріпила мудрістю загал

В труді, у пошуку, в поході.

Гадаю, ти зі мною згоден?

Бо ж той плавець… вважай, ти сам…

То ж поміркуй, які поради

Ти заповів би людям радо,

Щоб їм добра дать хоч на грам?!

Як в лоб обухом, запитання, –

Аж Ґеньо втратив мови дар;

Відчув, немов сидить на грані

І тіло все проймає жар.

Заледве хлипнув трохи вітру;

Сяйнула іскорка в макітру:

– Та я… готов – на все й завжди!

А співбесідниця сувора:

– Не треба так стрімглаво-скоро,

Бо ще прорвешся… до біди.

Для твого мозку розігріву

Черкну іскринки запитань:

Хто прямо йде, хто лізе криво, –

Життю однаку платять дань?

– В кінцевім підсумку... звичайно,

Обидва ляжуть рівно й файно...

– Про що казав Еклезіаст?

– Про вітру лапання... марноту...

– Думки вартніші крапель поту?

– Якщо в думок не чорна масть.

– Чому защезли горді обри?

– Незгода з’їла їх, либонь...

– Як зле зника? Як гине добре?

– Все тлін з’їдає чи вогонь.

– Хто винен: куля? Чи-хто встрілив?

–Злочинець перший в грішнім ділі

Отой, хто вилив кулю цю,

Та... в нього премії, не кари...

– Чи вовку, щоб не рвав отари,

Дають пожертвенну вівцю?

– Вовкам то – ні. Царку ж, безпутьку,

Людей в пожертву подають...

– Якого можна ждати скутку?

– Царка задушать жовч і лють...

– А це тверда твоя надія?

– Колись же трафить лиходія...,

– А як присуне знов такий?

– Від перемін всім пахнуть зміни...

– Що ж... мрій. Та рідний дім Раїни

Зводити мусиш ти таки!

Готовий до такого чину?

– Мене це глодже день при дні...

– Програму дій уклав ти, сину?

– Та... якось... Це в думках мені...

– Ну-у, це... хоч дещо... Та не дуже.

Це... як у думці прясти кужіль,

Чи сала подумки вкусить...

– Не насміхайтесь, ясна пані,

Я ж вік без маскаямних планів

Не міг ні думати, ні жить.

– Так це ж було... в часи усопші.

– Однак, система... та ж.... жива.

– Ти чув... поради мудрі, хлопче?!

–Та чув... А все ж... це лиш слова.

– Невже все, сказане Сатуро,

Сприйняв ти здуру за халтуру? –

Не похвалю тебе за це.

Так виглядало б, ніби квочка

Не ціпок вигріла клубочки,

А синій запорток-яйце.

Урок не зре-а-лі-зу-вав ти!..

– Старався, прагнув... Що ж, не зміг...

– Ти ж був безплатним аргонавтом,

За планетарний став поріг...

Порога ж мудрості-повчання

Ти не здолав... Оце погано;

Повторних курсів там нема.

– Як гріх спокутувати маю?

– Довгенько йти тобі до краю,

Де світло є, де згибне тьма.

– А де ж той шлях?

– Ох ти, мороко,

Є у тобі ще божий страх:

Боїшся вибрать путь «на око»,

Аби не в рів − «на всіх парах»,

От і блукаєш, наче дервіш,

Снопи шукаєш серед мерви,

Що йде в огонь, або ж на гній.

Хоча... за всесвятим рахунком

Летять туди й вінці-корунки...

Та в тебе напрямок є свій.

– Який же, матінко всезнана?

– Пройти належно путь свою

По терні, між рожни поганих...

– Щоб лиш жив мій народ в раю?!

– Це добрий намір і похвальний.

Та, щоб він став таки реальним,

Не обійтись без твоїх лепт.

– Які ж пожертви маю скласти?

– Подбати, щоб чужої касти

З народу свого змити леп!

– Це ж вікові засохлі верстви

На всьому нашому житті!

– Не бійся труду! Навіть з жерстю

Дрючки справляються прості,

Ніщо ж не вічне - непоборне.

Тим більше, фальш намулів чорних,

В яких втопив би вас чужак...

– Я втямив... Але ж неспідручно

Здирати леп той голіручно...

– Той знайде спосіб, хто козак!

– Вам, пані, легко говорити.

А тут завжди – то цюр, то кап.

Супроти нас усяк бандита

Розводить клешні, наче краб.

Скажи раїнське слово лише,

Як чужо-свійські нувориші

Скриплять-гарчать: «Нє тот фармат!»

А всім втокали донедавна,

Що Триесір – родина славна,

Всі – всім «таваріщ, друг і брат!»

– Ілюзіону Маскаями

Ти, бідний, ще не додививсь?

– Можливо, це останні грами

Облуд, що випиті колись,

Виходять з мене сірим потом...

– Скажи-бо раз: «Йди геть, дідвото,

З твоїм паскудним барахлом!»

І більш ні словом, ні думками

Не згадуй «раю» Маскаями,

Що був і є для світу злом.

Ще запитань прісненьких кілька, –

Відповідай, мов автомат:

Танцюють люди під сопілку?

– Якщо звучить на рідний лад...

– Що – блага верх?

– Життя плекати.

– З ким йти пліч-о-пліч?

– З рідним братом!

– Який найтяжчий гріх?

– Війна!

– Що найстрашніше?

– Роздоріжжя.

– Який нестерпно сумнів ріже?

– «Ось путь. Чи ж правильна, одна?»

– Хто йде до бою голіручно?

– Наш доброволець-відчайдух...

– Закон для кого непорушний?

– Хто благородний має дух...

– Хто гідний імені – Людина?

– Хто чистий серцем як дитина,

Хто – цвіт і бджілка у цвіту...

– Кому провадити громаду?

– Такому, хто готов би радо

Себе у жертву дать святу.

– Та ти, дивлюсь, не ликом шитий;

На в’язах носиш не гарбуз.

То мав би ще добро творити.

Чому ж у депресняк загруз?

– В громаді... кінь я був, не дишель...

– А мудрагель якийсь напише:

«Це був безрадний індивід».

– Своє обставини зробили,

Хоч надривав коняка жили...

– Не всяк зірве пізнання плід...

– Так, так, царице велемудра,

Не всім добро, хто чесним є...

– Є люди голі, є – у хутрах...

– Писали ж: «Кожному – своє!»

– Та ти з цим гаслом не мирився,

До знань стримів, за правду бився...

– Частіш, як рибонька об лід...

– У тебе є іще спромога

Зробити... більше, ніж нічого...

Хоч хвіртку до нових воріт;

Чи гасла виписать на брамі:

«Вперед ідіть, а не назад!»

«Очистіть путь, що перед вами!»

«Не допускайте кривд і зрад!»

– Мої думки ви освітили,

Хлюпнули в душу трохи сили, –

Це понесу я до людей,

Щоб, як ви зволили сказати,

Облаштувати рідну хату.

Благословиться-бо на день!

– Так, так. Не смієш зволікати,

Прогайнувать догідний час.

– Хто хоче щось побудувати,

«За» й «проти» зважує не раз...

– Що ж є для тебе рідна хата? –

Сільська оселечка стріхата?

Червоно-цегляний чвурак?

Чи межигірська диво-дача,

Де по пеньках бурмило скаче,

Немов йому дві клепці брак!?

– Та ні... Масштабне мріє в оці, –

Мій край, держава, устрій, лад...

– А маєш в серці стільки моці,

Щоб не ступнути й крок назад,

Не лиш ногами, але й в думці?!

– Цим наші хитрі владолюбці

Грішать безбожно раз у раз...

– Ти – інший, – мушу визнавати.

Отож, кажу: – Як став на чати,

То серця виконай наказ!

– Це по-козацьки!

– Та вернемо

На ту стежину, що кричить

До вже порушеної теми:

Яким же буде твій почин?

– Почну рішуче і всеціло,

Аби нікому не скортіло

Спинить мій запал і порив...

– Ого! Ти наче агітатор,

Яких колись було багато;

Все язиком копаєш рів.

От відчуваю, так, підспудно,

Що ти не є до того спец.

То ж не минеться без утруднень

Гірких, можливо, – хай їм грець.

– Ну, так. Першак я в даній справі:

Не архітект, не муляр навіть,

Не маляр і не штукатур...

– Чи знаєш хоч, почати з чого:

Із коминка, чи від порога,

Чи... з заспокійливих мікстур?

– А ви, нівроку, ще й дотепна.

– Такий у мене дружній тон.

– Почну, як тільки стане тепло...

– Й частіш клонитиме на сон?!

– Не смійтесь... Знаю, що з основи

Всі починаються будови,

З цементу, каменю, піску,

Із дощок, із води у бочці,

З бригади вмілих дужих хлопців,

Що справу вивершать таку.

– Це – так. Хто будувати хоче, –

Води у ступі не товче,

Кругом корчми спориш не топче,

А ділу підставля плече.

– Майстрів запрошу із родини,

Аби чужак із носом синім

Не пашталакав: «Це – мій труд».

– Чванько-чужак так бовкнуть може...

– Ще й присягнеться ім’ям Божим,

Що всіх майстрів загнав у кут.

– Та ж ми взоруємось на наших!

– І в наших чорна є жила:

Бахваляться, хто хитро тащить

Із поля, з річки, зі стола.

За пляшку пійла-сурогати

Готовий підпалити хату

У брата, свата чи куми...

– А як спіймають на гарячім?

– По-крокодилячи він плаче

Сиріток вдаваних слізьми.

– І страшно й дивно теє чути...

Чи ж гідних вже нема зовсім?

– Та, певно, є...

– От з ними круто

Свій облаштуйте рідний дім.

– Як біс палить причолок хати,

Хто буде спішно виправляти

В тій хаті зал і коридор?

– Картинка, як у вас сьогодні...

– А, може б, ви уплитуть годні

Спинити дикий цей розор?!

Послать могли б летючу миску,

Макітру й добрий макогін,

Та зайд, у кого чорні писки,

Стовкти й змести за сотні гін?!

– На те не маю повноважень.

Лиш у Всевишнього той сажень,

Яким він змірить будь-кого.

– От жаль!

– Зате порадить можу,

Як силу стлумити ворожу

І діла доконать свого.

– Ти напитати мусиш Майстра,

Хто слів на вітер не пуска,

В якого кельма, шуфля, тайстра

Блищать, як риб’яча луска;

Який будову, наче пані,

Веде, як лицар, в падеспані –

По завершальний пірует;

Все бачить, знає, вміє, чує,

І на об’єкті й заночує,

Поки не виставить букет.

– Раїні майстра б ось такого!

– Збудись! А ми про що ведем?

Не про споруду дому твого,

Що звеш то «хата», то «едем»?!

– Так ви про хату чи державу?

– Я про очільника в тій справі,

Де ти, немов анальфабет.

А ось народну сповнить волю

Ти можеш... В значенні контролю,

Чи рівний в домі тім хребет?

– А ще би пятої колони

Будяччя виполоти вщент...

– От-от. Ці маскаямні клони

Ростуть під збільшений процент:

Десяток нині, завтра – сто їх.

Та, все ж, методою простою

Звести їх можна нанівець.

Кукіль весь вирвати із жита

І на вогні ущент спалити, –

Святої притчі рішенець.

– Залементять лихі дорадці –

Сусіди «добрі» й вороги...

– Ну-у, а інакше... шкода й праці

І мрій про «з сиром пироги».

– Якби то... якось делікатно...

– Раїну вже на путь «відкатну»

Невдатні вождики звели.

Тут сентименти не до речі...

– Хто ж візьме цей тягар на плечі?

Чий молот гримне до скали?

– Почув би ворог, – мав би втіху,

Що толерантний ти аж-аж

До тих, що з порваного міха

Собі черпають твій фураж.

А ти кулак затис... в кишені...

Їх просиш дать тобі хоч жменю

Одвік твоїх батьків добра...

Хоч... мав би врізать супостатам,

Щоб їх не взнала рідна мати

Й зреклася їхня ж дітвора.

– Та я... якби-то не мозолі,

Не грижа, не радикуліт...

– То... на урок чужої школи

Полізеш, як сліпенький кріт?

Невже тобі і не здається,

Що ворог з вас усіх сміється,

До всього пхає свій язик?!

Чому ж то кожен з вас, терплячих,

Байдужо мислить по-волячи:

«Нехай! – до того я вже звик!»?

– Од теми трішки ми відбігли;

Хоч ніби й теє, та не те?...

– Ти не сприймай за фіґлі-міґлі

Те, що далеко не пусте.

Затям, Господь лиш того любить,

Хто мудрість у душі голубить

І вік слугою їй живе.

А мудрість, знай, повсюди ходить,

Шукає тих, хто їй догодить

І спілки з нею не порве.

Це «Книга Мудрості» говорить

До люду стільки вже століть!

– Біда, що люд на вуха хворий,

Завжди в дуренства лізе кліть,

А проминає мудру хату...

– То слід би руку тим подати,

По добрій стежці повести,

Фундамент спільно закладати

Такої вигідної хати,

Якою сниш і мариш ти.

– Вона у мене... у видіннях...

Фата-Морганою стоїть...

– Це, може, видиться у тінях

Держави... ще з тисячоліть?

Тоді міцна була будова...

– Споруда гарна, ув обновах

Мені ввижається, бува...

– Зваблива справа: мрії, казка.

Але скажи мені, будь ласка, –

Ти в діло втілював слова?

«Зведу!» – горлаєш гонорово.

А дозвіл влади в тебе є?

А план на марення-будову,

На обійстя оте твоє?!

– Та це дрібні проблеми буднів...

– Ой похихикаєш на кутні,

Як всі пороги обіб’єш.

Не кукнеш в руку землеміра,

То межу скрутить, недомірок,

Як вуж, що лізе у спориш.

І архітектор теж покаже

Своє значіння і вагу:

План зліпить, як йому підмажеш,

А ні, то «гнатиме пургу»,

Брехати, тобто, зволікати,

Все дальші назначати дати,

Коли підпише папірець...

Не зви лиш зайду-землеміра,

Ні архітекта. Бо, псявіри,

Таке спланують, – хай їм грець!

Відтак дивись, які сусіди –

Хто щирий друг, а хто – фальшун,

То обминеш напасті й біди...

– Я проти них не погрішу.

– Дай Боже, щоб вони так само

Зла під твою не пхали браму,

Не клали на стежках підклад.

Тепер брехнею й ворожбою

Свояк із ближнім йде до бою, –

Собі чуже урвати рад.

– А як молитимешся Богу?

– Як всі...

– Твій храм – один на все?

Вчащаєш в нього «панємногу»,

Лиш як співають «Воскрєсє!»?

– Бува... Та, певно, в кожнім храмі

Господь один стоїть над нами

І бачить, чує нас усіх...

– А міжцерковні «неув’язки»

Тебе гризуть?

– Болючо й тяжко...

– Не на тобі чужий цей гріх...

– Колись... – надію маю – може

Зійдеться люд з усіх усюд

В раїнський храм. Велінням Божим

Роздори й блуд підуть під суд.

– Так буде: Бог – єдиний пастир,

Не дасть нікому запропастись.

То ж буде й стадо теж одне.

– Мій вам уклін, царице славна!

– Не дякуй. Думай, аби справно

Націлить люд на головне.

– Та я… найперше… ну, звичайно,

Пораджу рідний край любить.

– Доречно, вчасно, дуже файно…

– По-друге, – гнати брехні геть!

– Оце-то професіонально.

І на часі. Але ж… загально…

Хто має гнати, чим і як?

– На те є служби всякі-різні,

Добре оплачувані, грізні…

І, врешті, урядовець всяк.

– А кожен з них ретельно служить?

Готовий правду боронить?

– Либонь, не кожен… і не дуже…

От… їхні б лави прорідить.

– Це – побажання чи вимога?

– Та їх би брати за вилоги,

Чи за загривки й – втришия!

– Це… трохи… надто радикально.

Хто так учинить… натурально?

– Ну, може, хтось… либонь… – не я…

– Ха ха-ха-ха! Одверто й прямо!

Це – чесна відповідь, авжеж…

– Я ж – від душі. Не для реклами…

– І в цьому щира правда теж.

Ось так – без зміни суті й тону –

Повідай, – з кореня чи з крони

Казав би ти вести діла?

– В саду завжди на верховітті

Сушняк стинають і безцвіття,

Щоб сила дерева жила.

– Ти ніби вчився в Симиренка!

– Цвіли ж сади у Трої теж…

– Зірким ти ріс. А з окоренком

Теж… обрізання проведеш?

– Ой ні! Ви що?! Та ж корінь… корінь,

Це як фундамент у соборі, –

Хто має клепку, – не торкне!

– Колись в садах Семираміди

Так садівник – премудрий дідо –

Було, напучував й мене…

– Корінню в ґрунт дають поживу,

Щоб гілля гналося увись

І формувало крону-диво,

Не… просто щось… таке якесь…

– Похвально! Що ж… про сад вже доста.

Тепер візьмем громаду просту, –

Про неї мову поведем.

Тобі ж раїнці – рідні люди?

– Щонайрідніші – і повсюди.

Я вдарував би їм Едем.

– Чи, люди, ви – словесні клони?!

Ти, Ґеню, теж… Бубниш «едем»,

А що воно, – гірке? Солоне?

І як там доля поведе?

Ніхто ж і в думці не тримає:

«Адам був пан в едемі-раї?

На ренту жив?чи так якось?

А Єва – яко перша леді –

Щодня робила мані…, педі…?

Чи в тіла складках ськала щось?»

Отож, не тицяй пальцем в небо,

Коли не знаєш, що і як.

Чи нагла в тому є потреба,

Молоти те, що меле всяк?

Ти ж чоловік серйозний, битий,

То ж міг би й інше слово вжити,

Лиш не таке, як москалі…

– Царице, вибачте… Насправді

Бажаю щиро й був би радий

Раїнцям дать всіх благ Землі.

Вони ж такого натерпілись,

Що гніт єгипетський – ніщо!

– А будуть нові Термопіли,

І світ не знає: далі що…

– То ж підкажіть, царице мила,

Як нам уникнути могили,

Що нелюд риє день у день!?

– Одної масті воротили

Вас б’ють із фронту, нищать з тилу,

А бідний люд – анітелень…

І доти буде це тривати,

Поки не вивчиться народ,

Або ж… як зі своєї хати

Раїнці не турнуть заброд.

– А як? А чим? А де команда,

Що об’єднати всіх би рада,

Мету вказати, і – вести!?

Та й… треба мислити масштабно,

Тактично, вміло, поетапно;

Де слід, розставити пости…

– Та ти стратег у цьому ділі!

– Ет. Всі… стратеги – язиком…

– Є сила в думці, – міць є в тілі;

Ти й сам ще – кров із молоком!...

– Ой, не смішіть мене, царице.

Хоч я ще сяк-такий на пиці,

На ділі ж – слабостей букет…

– Москаль тобі б ревнув: «Атставіть!»

Від сіна, хлопче, до отави

Птах має десь вирійний лет.

А в тебе й сіно ще не в стозі,

І не покритий оборіг.

Я знаю: ти іще у змозі

Свій депресняк скрутити в ріг.

То ж не прибіднюйся, не квигнай,

А, доки можеш, плуга двигай,

Як з-під Кудики твій дружок.

– О він – хлопака, те, що треба!

– Несе він хліб для всіх, й для тебе;

Від Бога в нього той плужок!

– Ще б диспутанти-баламути

Відчули ту святу любов…

Кричать: знесуть… яйце накруто,

А зноски лізуть знов і знов…

– Ти їм колись-то дав припарки…

– Що з того? Дурні люблять шкварки, –

Не трудовий солоний піт.

– Від шкварок тих їх жасько знудить,

Коли потягнуть їх до суду,

Прилюдно трісне їм живіт.

– Їм так і треба, ненажерам!

– Ой, буде смороду й лайна!

– Суд під заставу звільнить с…серів?

– Ні. Їх пришпилить їх вина!...

– А Хомі Сапкісу що з того? –

Дістане хоч би «золотого»?

Чи так, як досі, – дулю в рот?

– Лиш заважать йому не треба, –

Він напече хлібів – до неба,

Ще й створить на «паях» комфорт!

– То я наб’юсь йому в підсобні

За харч, беушний лах і шкраб!

Клянусь, мене він не відкопне, –

Бо послужу, як вірний раб,

Йому, землі; щоденній праці

Остаток літ складу на тацю,

Щоб лиш Раїна ожила!

– Не квапся! Різні баламути

Рішають: «бути чи не бути»;

Чи з кліті випустить орла?»

– От геть порвать їх сіті й верші,

Народу пам'ять оживить, –

І заохотити до звершень,

Бо ж нам – і діяти, і жить!

– Та ти філософ і… державник!

– Всі мусим знати предків славних,

Жертовні й ратні справи їх,

Першопочатки чтити древні:

Плекати гордість роду ревно

Аж до сконання – з літ малих.

– Похвально. Мудро. Необхідно

У фальш чужу стрімлять хрести,

Бо маскаямин всяк нахлібник

Ваш історичний шлях крутив,

Як воловід, як шнур з петлею,

Мовляв, навічно вам під нею,

Під Маскаямою, ходить.

Ще й нині, глянь, чуже ЗМІїння

Сичить на все добро раїнне,

Злива на вас і жовч, і гидь.

– Брехлокіселівська отрута…

– Ти от скажи, – а людям – як?!

У багатьох ще думка скута,

Так придавив її кирзяк

І пригнітили голодранці,

Історико – і усезнавці –

Чужі творці й раби брехні…

– То ж людям слід відкрити очі

На фальш, на лживе потороччя…

– А чим і як? – скажи мені.

– Ну-у, книги є,… мужі науки…

Ідеологія, либонь…

– Мужі?! Хто більшу куку в руку,

Вони тим вилижуть долонь.

А служба ідеологічна

Розбита, бідна і калічна…

– От… оздоровить треба їх…

– Кому це тисне? Хто візьметься?

Той, хто при владі, тим гризеться,

Щоб лиш набити власний міх!

А книги… При таких накладах –

У сто примірників, – це – ніц!

Це – кпини з вас. А зайдам – радість,

Що водять вас за синій ніс!

– Та… видавництв у краї – доста…

– Із них чужих ідей короста

Навсебіч, – Господи, прости.

А всі вдають глухих, незрячих…

– Про оздоровлення, тим паче,

Потрібно мову тут вести…

– То чом язик замкнув за зуби

Й мовчиш, як той на глині кіт?

Йди – бий у дзвін, гуди у труби,

Волай-кричи на цілий світ!

І вимітай чуже за обрій,

Хай згине, щезне, «аки обри»,

Щоб навіть запаху не чуть!

Ти, хлопче, теє… будь сміливий,

Ще сотворити міг би диво, –

Лише згукай охочих в путь.

От… чув же люд про усусусів…

Але відомо не усім,

Хто звав самоохотних русих

Свій боронити рідний дім.

Скликали ж… Бігли попереду,

Хоч не очікували меду

За свій тяжкий взірцевий зрив.

А як запально і заклично

Старух у залі, у столичнім,

З послами війська говорив!

Чомусь понині мало знана

Та мудра проповідь його, –

Конкретна, щира, полум’яна,

Що звала свого до свого.

Та ж він ще в тім далекім році

Державу вільну мав на оці –

Свобідну від кремлівських звізд.

А писарі універсалів

Священних слів тих не сприйняли…

То ж… впився кров’ю антихрист.

– Якби ж то, пані достославна,

Крім ворогів, ще хтось дочув…

– Отак у вас ведеться здавна:

Хай хтось кричить, а я – мовчу…

– Бува, підтримують ідею

І ті, що мовчки йдуть за нею…

– Хтось звати мусить цих німих!

Якщо бракує слів для того,

«Хтось» робить перший крок – в дорогу,

На штурм фортець одвічних лих.

– Та… я вже звав, хоч… не до штурму…

– Мені відомий результат…

– Тепер «тітушки» - в кожній гурмі,

Щоб добре в зле перевертать…

– Таких, у кого рило в тісті,

Завваж, злови, суди на місці,

Як то чинили всі царі.

– Ну-у, я не цар… А Верхня Лава

Дала колоні п’ятій право…

Безкарно чутися… вгорі.

Вона в Раїні крутить жорна.

Хліб крає наш – чужим ножем.

– Песимістично! Геть аж чорно…

Свої своїх товчуть? – невже?!

О, Боже, чи ж до того йдеться,

Що світ увесь почне молиться,

Щоб Ти безумцям розум дав?!

– Раїна молиться щоденно,

Аби захисників недремних

Не лилась крівця, як вода…

– А нею хтіли б фарбувати

Штахети, паркани, плоти

І перелази ґудзуваті,

Ворота, брами ще й мости,

Пороги, призьби і загати, –

Таке чувала я, мій брате…

– Безкарно… цідять, мажуть, п’ють…

– Так, так… Хоч бачать лживі свідки,

Що нищать вас і звідси й звідти,

Та правди в світ не подають.

– Царице славна, – як нам бути?

Та ж… вип’ють кров із кращих з нас!

– Всяк Цезар має свого Брута,

А в Брута кожного – свій час…

– Тепер це – зомбі Маскаями,…

Вони лиш…» мочать – для реклами»,

Не тих, хто заслужив давно…

- Що ж, може й так… Є, все ж, надія,

Що зжужмить Бог усіх злодіїв

В казан пекельний, аж на дно…

– Коли прийде той суд, царице?

І як прискорити цю мить?

– Молися, хлопче яснолиций,

Щоби сиріткам сліз не лить.

І ще за владців змов молитву,

Щоб шанували мир, не битву,

Спинили б кровопролиття…

– Та є… котрий вже… верховода…

А чи йому Раїни шкода,

Як він… мов у чужих зятях…

– Ти кажеш, є вже…? Мудрий, гойний,

Та дбає, все ж, про свій гаман…

З тих, що були, нема достойних

Імення Батько чи Гетьман.

– Мороз від того йде по шкірі…

– Бо ти, як всі, так само вірив

Одному, другому… усім.

Та ні один з них був не вартий

Налить народу щастя кварту.

Наобіцяв і… в мокре сів.

Той, справжній, ще настати має:

Чиясь донька чи, може, син, –

То буде той, хто болем краю

Просякне до дрібних клітин.

Він в краї спинить заворуху,

А крадія, брехла, псяюху

Турне зі звань, з крісел, з посад.

Хто був ливар, – пильнуй при горні;

Хитрун, фальшун, дволичник чорний –

Навічно в хаті Йвана сядь!

– А пахани і олігархи,

І брехуни, і слуги їх

– Зі себе золото – не пархи! –

Все у раїнський струсять міх.

Напишуть слізні ще заяви:

«Це все ми вкрали у держави,

Збрехали, що – «для люду все».

Лихий підбив… У поклонінні

Віддаємо усе Раїні, –

Хай гріх од того нас не ссе».

– Невже це вчинять явно-славно?

Всі? Добровільно? Без плачу?!

– Так буде! Справедливо. Справно.

А про деталі… промовчу.

– Невже не здійметься рейвашшя:

«Ой, голять наших, а не наші!»?

Не стане світ їм – адвокат?

– Як взнає світ, що то за «зорі», -

Ковтне «піґулку», наче хорий,

Що просить одсоборувать…

– О, якнайскорше дай то, Боже! –

Це всіх раїнців молитви!

– Не всіх. Ще не один ворожить

На чан питва й казан жратви,

На міхи зелені, Канари…

Сліпці не бачать – гуснуть хмари,

І близько грім і Божий суд.

Така хвилина зріє, брате:

Ні відкупитись, ні сховатись

Не зможе той захланний люд.

– А як вожді оті зажерті,

Що кров раїнців п’ють і п’ють?

– Та з них… не буде й пучки дерті,

Як жорна Правди їх зітруть.

Всі ті, хто слухав їх, владики

Дістануть паралічні тики,

І так розпиляться, як ртуть.

І буде плач, зубовний скрегіт…

Однак від Альфи і Омеги

Почують: «Вам не місце тут!»

– Такі… вповзуть у паралельний!

– Ні-і, лиш на дно у казани!

І у вогні й смолі пекельній

Повік кипітимуть вони

Без перекуру і відпустки…

– А на Землі… знов буде пустка

Чекати зародків з клітин?

– Не переймайся. Чесні люди

Освоять Землю всю й повсюди, –

І буде множество хрестин.

– Це – на Землі. А що в Раїні?

У Трої? В селах наокіл?

Пісні і мову солов’їну

Не посадять кати на кіл?

– Ще світ не чув, щоб Слово Боже

Безумець-напасник стриножив;

Та ж кожна мова – Божий дар!

– Але… бували тут усякі,

Що їли нас, мов ті песяки,

За мову – били буком кар…

– Та згибли! Ті, у владних шатах –

І хани, й шахи, й королі –

Всі від життя дістали мата.

(Цар – матюка від москалів);

При варті, з помпою, під співи,

Або й без них – в земні архіви

Лягли – поживою для тлі.

А ті, що сліпо йшли за ними, –

Сотками звіялись за димом

Чи впали під нещадне «плі!»

– Зате вожді і президенти –

Ті мали почесть не яку!

– Від пихи власної проценти

Вони вже мали на віку –

Прокльони, насміх, анекдоти;

І не заткав нікому рота

Прислужний грізний легіон.

І, лиш «вождів» уклали спати,

То стільки їх покрило матів, –

Було б на сотий стадіон!

– Що так, то так, – промимрив Ґеньо, –

Такий вождів кінець, либонь…

– Кажу ж тобі: усіх в геєнні

Їх вічно їстиме вогонь,

Бо це – мільйонів душогуби…

А мови – як були, так будуть!

Бо кожна – з Божих даровань.

Лиш треба в серці їх плекати,

Любити, як дитинку мати,

І боронити від спогань.

– А що?...

– Це я вже запитаю,

Ти ж без надуми відповіж:

«Що дав би ти для щастя краю, –

Мідь? Срібло? Золото? Чи спіж?»

– Та я… всього б у повній мірі –

Щоб ощасливить бідних, сірих,

Калік, і сапкісів, бомжів…

– Про тебе всі сказали б слушно:

«Роздай-біда Великодушний!»

– А, може: «Жаль, що мало жив!»?

Бо я би зняв тяжкі податки;

За півціни – і світло, й ґаз,

На господарку б дав завдатки

З процентом, як ціна на квас,

Щоб тільки всі трудились радо;

Ні ворожнечі, ані зради

Ніхто б не сіяв між людей…

Творив би села, як містечка…

Хто б марну затівав сперечку,

На кропиву б таких садив.

Де річка, – був би млин і гребля,

Ставок, і човни, й острівці,

Куди б усі, кому потреба,

Пливли… «на борщик і млинці».

А риби! Стачило б еліті

І простякам усім на світі, –

Лови, вари – і юшку пий!

Хто ж цей порядок би порушив,

Такому шепнули б на вушко:

«По тобі плаче пас і кий!»

Жила б республіка-громада

З одним законом – для усіх,

Із миром, ладом – й світу рада,

Бо там не чули б про лихих,

Таких, як нині – двоязичних,

Заздротних, фальшополітичних,

Що бити всіх ладні під дих.

Були б одні там: чесні, ґречні,

Такі, як в сонечку черешні, –

Добром налита кожна з них.

У-ух! – язиком Євген прицмокнув,

Неначе брав ягідки з віт.

– А притчу ти чував про смокву,

Чомусь неплідну кілька літ?

– Авжеж! Не мав поживи корінь…

– А як таке уникнеш горе

В Раїні? – ось питання знак!

Чи уявляєш, пане-брате,

Як рідну хату будувати:

На чім? Із ким? Із чого? Як?!

– От... знов у нас за рибу гроші?

– Це – як пустелею похід:

Голодні кози, коні босі...

– А ми – про хату... на весь рід.

Та… мабуть… Хат зводить не треба, –

Котеджі он – поверхи в небо, –

Жульня зліпила сотні дач,

А все – за гроші посполитих…

Те слід вернути – «відплатити»:

«Украв, – віддай усе й не плач!»

– Це добра дія… Ну, а друга?

Ану, сміливцю, помізкуй.

– З ким будувати? Тільки з другом.

З таким – єдиним на віку.

– Тобі такі стрічались хлопці?

– Атож. У таборовій «бочці».

І ті, котрі в степах стоять…

– З чого зведеш?

– З бажань і вміння.

У рідний ґрунт тугим корінням

Вросте навічно наша рать.

– І ще спитаю… А на чому

Гадаєш звести рідний дім?

Та ж землю, як вогонь солому,

З’їдять вам позики зовсім.

Невже надієшся, що «транші»

Це дармові шкварки для каші,

А не петля для ваших ший?

Ти мрієш: «Дім – на перспективу»,

Тобі ж «траншист»: «Віддай грошиво,

А ні, так рот собі заший!»

– Е-е, та… ще тая Верхня Лава

Не зовсім вижила з ума.

Ґрунти… для себе вліво-вправо

Роздерибанює сама.

Чужинцям – «зась!» на землю… Поки…

То я ще хату, хоч з опоки,

Хоч на «невжитку», десь зведу.

– Ох, невиправний оптимісте, –

Дай Боже козам вовка з’їсти,

Раїні ж –геть прогнать біду!

Болячки власної утроби

Їй треба спершу лікувать,

Бо, як розмножаться там хроби,

(Вони вже є!), то плоть з’їдять.

Чи ж не казав тобі Сатуро

Про сотні тих, що навіть шкуру

Ладні з Раїни облупить?

«Свої» у спілці з кодлом зайди

Натворять стільки лиха-зради,

Що годі все це пережить.

– Коли у скруті, не дай, Боже,

Що Маскаяма завдає,

Брат, сват чи кум нам не поможе,

Лиш опікатиме своє…

– Ти все ще мрієш, любий синцю,

Що балакучі доброчинці

Тобі підставлять свій хребет?

Та у життєвім окіяні

Акули, краби і піраньї

Від тебе лишать лиш скелет!

– Оце ви так – зненацька, раптом –

В саму зіничку: ось де суть!

– Довіри й скромності занадто

Узяв ти у життєву путь...

– Хіба ж ці риси недоречні?

– Вони страшні і небезпечні,

Як безтурботності зрідні...

– Запам’ятаю це... надалі...

Проте, вертаймося помалу

До того, що чинить мені.

– Пробач... Нам бесіду, козаче,

Пресує верхньолавний вплив –

Товчем одне і те. Одначе

І досі підсумок не сплив,

Як возвести нам рідну хатку.

Щораз задкуєм до початку.

Це – наче містика якась.

– Чи сиплять чари нам сусіди?

Чи винні ми у власних бідах,

Що в лоб граблі нас – хрясь і хрясь!?

– Не розговіємось на думку,

Одну, як Істина сама,

То піду геть з порожнім клунком:

Тут ждать Великодня дарма...

– Царице, матінко всевідна,

Я ваших слухаю порад!

– Тому Раїна досі бідна,

Що владців хід – вперед-назад;

То Богу свічку, то мамоні;

Наусебіч кладуть поклони,..

Крадуть, ще й просять «транші» дать.

От, поки ми доходим згоди

Про місце хати, стіни, дах,

Офшори для нардепів родять

Хороми в сонячних краях.

А ми про хатку, невеселі!

Так, ніби це палац Растреллі,

Що вічно зимний при Неві.

– Я, паніматко, уповаю...

– Тобі пораджу так, як знаю...

– Слова од вас – святі й живі!

– Раїна, бач, на роздоріжжі:

Хто йде чи їде – то й скубне,

Напасник-зайда ще й уріже,

Що оку видасться смачне...

Не жди підмоги від найвищих,

Бо не один на Правду свище,

Тим більше, на твою біду.

Не уповай на радців хитрих,

Ні на політруків у митрах,

Що гріх-розкол у люд ведуть.

Не вір пишнотним маслословам,

Ні кривоклятвенним устам.

Бацили зради в них у крові,

Трясе їх трясця золота.

У них така одвічна звичка, –

Зло діять в білих рукавичках,

Спихать на інших власний гріх.

Ні в кого не проси нічого;

Господар будь для всього свого,

Слугою – чесних чад своїх.

Або й таке: вже маєш хату.

А як гадаєш захистить?

Хоч при стіні поклав загату?

Поставив круг обійстя пліт?

Іще ж про мірки дбай сучасні:

Щоб водотяг і вогнегасник

Були готові до ужить.

Май катапульки під рукою,

Щоб зайду хоч якого крою,

Як не пришить, то хоч відшить!

Надію май на сили власні.

Не вір братам від інших мам.

Вони захланні і напасні,

Гляди, ще й твій обріжуть страм

За миску юшки-сочевички.

Ти не купляйсь на їх дрібнички,

Не приставай на їхній бік.

На обіцянки сподівання

Відтерміновує сконання

На день, на місяць чи на рік.

Епоха ж циніків настала.

«Круті» вітаються тепер:

Не – «Що тобі Раїна дала?»

А… – «Скільки шкур ти з неї здер?»!

– «Що ти Раїні дав?» – не чути...

– Ось в чому – «бути чи не бути»

Сидить занозою давно.

Знай, вам загнав таку болячку

Не той, що пхає кучмотачку,

А злодій з «золотим руном».

– Щось тута я «недотягаю»…

– Все ясно й просто, хлопче мій:

Котрий стоїть при бійці скраю,

Той ловить час удачі свій.

Ти знати маєш, – ти ж не ранній, –

Що не Майдан, а помайдання

Свій налаштовує оркестр…

Та втішся тим, що всі ті хитрі

Не всі куточки вами витруть,

Поки їх візьмуть під арешт.

– Це значить, є в людей надія

На кращий день, на рівну путь?

– Надія людське серце гріє,

Вселяє віру і могуть.

Надія – це така потуга,

Що вмить скує меча із плуга,

Чи лемеша скує з меча.

З Надії, Віри і Любові

Завжди світи вставали нові,

Як світ старий, хиренний, чах.

– То ж волі сонечко Раїні

Осяє щастя і весну!?

– Лиш не біжи з сачком за тінню

Ловити сіткою луну.

Не квапся, значить, мрії гнати

Кудись, де краю не видати:

На все і всьому в світі – час.

Ще ж є потреби і проблеми,

Котрі не вичерпали теми,

Яка турбує дуже нас.

Живеш, козаче, в час дивотний –

В час брехень, наклепів, підлот.

Світ ніби став на шлях зворотній, –

В печери суне, в нори, в грот…

– Це спелеологи шукають

У днях минулих кінця-краю…

– Та ні! Цей пошук – ні при чім.

Поглянь на те, що видно ближче:

Ось пісню вашу, книжку нищать

І лжереформи пхають в дім,

Багном обляпують пороги

І насміх чинять над людьми!

– Відшити злих нема спромоги:

Дрібні, безсилі, бідні ми…

– Щоби прогнати ненажерів,

Зміцнився б ти на тренажерах,

На рингу, в тирі, на плацу;

Набув би сил на полігонах,

Аби напасників... з розгону

Обстригти, мов дурну вівцю!

– Там – орди зайд! – це вам не гульки...

– Не бійся! Чув про камінець,

Що із Давида катапульки

Вклав Голіафа зразу ниць?!

– Була та праща, чень, від Бога...

– Бог дав її у руку того,

Хто сміло став за роду честь.

– А наш Кирило – печеніга

Об землю, мов зігнилу фігу,

Вліпив лиш раз, і того – несть!

– Ти зміг би так?

– Мене ж відшили.

Підвів отой… радикуліт…

– То загітовуй юні сили,

Щоб захищали дім і рід.

Навчи їх, як під Конотопом

Козак москву нещадно кропив,

Як Болбочан в Криму їх сік, –

І зайдам втріть такого маку,

Аби забули з переляку

Свої імення на весь вік.

Не трать ні днини, ні хвилини,

Щоб не оговтались кати.

Рятуй Раїну від руїни,

За ворогами слід змети!

За злочин їх воздай утроє!

Здобудеш мир-спокій для Трої;

З Раїни щезне зла пітьма…

Свій отчий край оборонити,

Для нього діяти і жити, –

Мети святішої нема!

– Так, все нове – жадає діла,

Палкої праці день у день…

– А ще – молитви й віри силу;

Не сподівань, що хтось прийде

І обнадіє: «то ся зробе!»

Бо в тої «Тосі» - інше в лобі:

Як бізнес хитро свій вести.

– Ще треба й армію кувати,

Щоб не тягли фальшиві «браття»

Добро з Раїни за плоти.

– Таки – «плоти»! Коли б – «кордони»,

Де й миша не перешмигне,

То нині вам не били б дзвони:

«Ой, ворог тисне, мне і гне!»

– Потрібне військо, генерали…

– Ці… дач собі «навоювали»

Де б умістилась трійка рот…

А там замешкали: їх пара,

Прислуга, кухар, пси, завгари,

Та охорони, мабуть, взвод…

А що украй потрібне нині

Раїні, Трої, всім й тобі?!

– Закон і Правда… Честь і Гідність

Всі явно виростять в собі…

– Однак, спокуса – срібло Юди –

Юрбу під’юджувати буде

Невинність, Гідність розп’ясти′…

– Для того виставим заслони,

Щоб служки «п’ятої колони»

Не підривали нам мости.

– Ну, це вже є у вас… Щоденно

Кривавлять вісті фронтові:

Непрості жертви… й недаремні…

– І вічно будуть нам – живі!

– Тут сумнів, наче шашіль, глодже:

Раїна визнать всіх чи зможе,

В ряди героїв записать?

У владців це ще не на мислі;

І пики їх від того кислі, –

Як честь героям тим віддать?!

– І не на день чи два, – навічно!

– Боюсь, що буде тут пробіл.

У владців пам'ять – скоротічна, –

Нема плодів із їхніх діл.

– Народ їм зможе нагадати

І імена, й події, й дати,

Так, що почують глушмани!

– А ти згадай, які подяки

«Взяли» окопники-бідаки

Опісля Другої війни…

– Та що скажу… Та ж вам відомо

І про куфайки, й кирзяки,

Суди′ за взятий куль соломи,

Щоб мали моню малюки

Від ледь живої ще корови…

– У тебе спогади… чудові.

Властиво, пам'ять. Молодець!

Дай слово: доки будеш жити,

Меш Правду бідних боронити.

Гаразд?! Який твій рішенець?

– Старатись буду, скільки зможу;

Задля Раїни і громад

Зближати днину світлу й гожу,

У всьому забезпечить лад:

Щоб правники – в Закону рамках;

Халати лікарські – без плямки;

Катедра вузу – пік чеснот;

Чиновник – взір сумління й праці, –

І всяк свій труд кладе на тацю

Державних успіхів й висот…

– Лиш не піклуйся так про хату,

Як у ЄС про той... «безвіз».

Немов у вирві стопроклятій

Застрягнув віз...

– Бо ж без коліс!

Нема реформи на колеса...

– А урядовці в мерседесах

Плетуть державі личаки...

– Хай Бог боронить, паніматко!

– Ти ж закликав їх до порядку...

– Давсь той базар мені взнаки...

– Що ж, іспит склав ти… Рівень – «енний»..

Проте, між словом й ділом є

Постійна тріщина мерзенна;

Склепать їх – сили не стає.

Хоч владці вас і запевняли,

Що «слово» й «діло» - цілим стало,

Та… розчахнулися самі.

І, не поправивши манжети,

За поліційні парапети

Втекли щурами – всім на сміх.

– Про «нашу Правду в нашій хаті»

Усяк балака… Ви ж скажіть,

Бо дуже хочеться це знати:

Коли, як, скільки в нас їй жить?

– Питання слушне… Але скрушно

Тебе я лясну позавушно:

Її ж троянець всяк стиска,

І мне, і крутить, в’є в мотузку,

І засадить би рад в кутузку,

Якщо вона йому – гірка.

А вам одну її плекати б,

Любити, наче диво-сад,

Як найсвятішу рідну Матір!

Чом… ждете ви її… від зайд?!

У них вона – крива каліка,

А ваша сонцеяснолика,

Тверда й міцна, як велет-дуб, –

От дійсно символ Правді вашій.

А з зайд, войовників, торгашшя

Зготує Час приматам суп.

– І в зайд чекати революцій?!

– За рани ваших міст і сіл

Ви кату суму контрибуцій

Поставте, мов осичний кіл.

За те, що прагнув вам заглади,

Хай сплатить грубі міліарди;

Що зграбував, – віддасть усе…

– Ой, довге ждання… не до шмиги…

– Затям одне: для шарамиги

Ніхто й води не піднесе,

Не те, щоб гріш покласти в руку.

В зайд вимагай, а не проси.

Лиш як стиснув за жабри щуку,

То з неї юшки і з’їси.

Але забудь у тій хвилині

Прислів’я про «синичку в жмені».

Вимоги твердо став, ребром:

За кожну краплю крові, вирву,

Із нього витряси чи вирви

Своє ж, ним стоптане, добро!

– Гой, гой, царице, паніматко,

Коли б почислити усе,

То з Маскаями буде латка,

Де курка яєчко знесе…

Бо ще й князі, й царі неситі

З Раїни дерли все на світі…

А що, коли б… як месть з небес?!

– Не варто гріх на душу брати.

Найвища месть – у вчинку ката:

Він закатрупить сам себе!

Однак… Ще хочу наостанку

Таке сказать «на незабудь!»

Усіх нащадків би щоранку

Вели раїнці в чесну путь!

Як візьмуть зброю їхні діти –

Тарасові «живі мисліте»

Й Нагірну проповідь Христа, –

То вік їх буде світлий, добрий.

Вже бачу: за всесвітній обрій

Він благоденством пророста!

Оті сини високочолі

Ітимуть чесно, навпростець.

Лан Правди – Істини прополять

Від чужинецьких повитиць.

І освятяться всі під сонцем:

Творці Раїни й оборонці,

Хто Волі був золотоуст…

Ще й Тимотею Старухові,

Що звав творить державу нову,

Раїна визолотить бюст.

І світ побачить, що Раїна,

Як вільна мати молода,

В короні з хліба й грон калини

На троні Правди возсіда.

Всіх поколінь Раїни діти

Серцями злинуть у привіті,

Неначе птахи на крилі,

Й зіллються з нею воєдино

Усі – з Зелених й Сірих Клинів,

З найдальших закутків Землі.

Та не на шоу і паради,

Не перед суддів сміху двох,

Не екстрасенсів ждать поради,

Не в потойбічний лізти льох, –

А мудро стануть всі до праці

Без емвеефівських дотацій

На плату підлим вожакам,

І – хто цеглинку, хто зернинку,

Хто – поту, думки, діл краплинку

Складе Раїниним вікам!»

– Царице-матінко, спасибі! –

Землі чолом торкнувсь Євген, –

Таким словам пророчим все би

Сіять на шовкові знамен

Завітом завтрашній Раїні!

– Тобі ж я вдячна… за гостинність, –

Сівілла мовить. – Що ж… Трудись!

Лиш – геть жени обману тіні!

Твоє життя – діла сумлінні

Щодня. Всякчасно. Тут, – не десь!

Усім у Трої сповісти це;

Всім у Раїні розтлумач:

Це – щонайкраща з інвестицій

У щастя вашого колач.

– Да буде так!

– О, дай то, Боже,

Щоб це сприйняв у серце кожен,

Хто любить неньку, рідний край!

– Надійсь і вір! Бувай. Спішу я...

І – одесную чи ошую –

Війнула тінню. Певно, в рай...

ХЕПІЛОГ

Не завше сміх наш був безпечним,

Бо міг призвести до біди.

Лунав, бувало, й недоречно.

Сприймавсь не всіми й не завжди.

Частіше брали нас на глузи

Ті, хто носив з цяцьками блузи,

Хто маскаямин мав оскал.

Та люд крізь біль всміхавсь надії,

Що Божа ласка зазоріє,

І Паску матиме загал.

Хліб довго в печі. Мабуть, з лишком.

Та буде він і на столі.

Де хліб – є пісня. І усмішка,

Святі надії на крилі.

Їх не зітре злобою ворог.

Він сам розсиплеться на порох.

Не стане й знаку! Буде це!

А нас у хаті, у родинній,

Благословить на труд хлібина

І нені всміхнене слівце!

Що з Ґеньом? Кожен рад би знати, –

Спромігся він на дах чи ні?

Проте... Ну хто мурує хату,

Як міни зайди при стіні?!

Отож... букет порад Сівілли

Жде свята... «завтра». Першим ділом

Герой подавсь на схід чи в Крим...

Ми ж будьмо щедрі до небоги:

Хай топче ряст; зведе чертоги...

Хай паном стане, пілігрим!

18.12.2016

ЧАСТИНА VIII

іж стартом й фінішем відрізок –

Ото і є життя людське.

По ньому – хто біжить, хто лізе,

Хто – вбік беркиць, – бува й таке.

Та всім, чим ближче до позначки,

Всілякі муляють болячки

То сям, то там. І все частіш.

Поспробуй кожній догодити!

Буває, змусять вовком вити

Чи на підмогу звати ніж.

А Ґеня тішать інші гості,

Сюрчать, мов коники в траві…

Це – сни. У кольорі і прості,

То – наче видива живі…

Враз – мов розвиднілося всюди:

При нім – у білих лахах люди

Чи у хітонах – все святці;

І… тільки щось таке як «комікс»,

Чи «ком», чи «кум», «каман» чи «коміть»

У них у всіх на язиці.

Аж, нагло, зміна караулу,-

Хлопня в тулупах, на підбір.

Весь простір виповнила гулом׃

" Куда єво! Лишь в Бісі-Бір!!"

" Я там вже був! Йдіть ви до біса!"

І вмить тулупи – за завісу,

Немов злизав їх слизень пріч.

Зате припхалася натомість

Якихось лиць жахлива помісь,

Неначе духи з потойбіч.

«Це, певно, інопланетяни.

Я ж їх не звав на… рандеву!»

Гостинцем білим, наче санним,

Тікав од них… у синяву.

Аж гульк! – у яснім сяйві брама,

При ній дідуньо із ключами,

Весь – наче лялька зі сивин.

«Чого приперся спозаранку?

Шукаєш опохмільну склянку –

Розбавить в морді желатин?

Нема такого пійла тута! -

Гудів насмішливо дідусь –

Чи, може скучив ти за прутом? –

Так я карати не берусь.

Якщо ж запав ти на безвіза,

То де, скажи, твоя валіза

На змаргану фату з європ?

Ха-ха! От вам забили баки

Про блага маревні усякі:

Все на дурничку клюне хлоп.

Ти ж в неї й пальчика не вмочиш, –

Твердий, черствий твій чесний хліб…

Пощо мої мозолиш очі? –

Сюди завчасу ти пригріб.

Тобі ж на звіт іти не завтра.

Твоя іще не згасла ватра…

Бодай в цигарки на кінці.

Чи ти, покваплива натуро,

Пригнався, стати в чергу, здуру

Шукать маслак у молоці?

Так… зорі – в запусті, не дійні.

Тут все – без тіла й костомах.

Отож… кажу нехлібосільно:

Дарма сюди пилив ти шлях».

«Та ні… Я – той… Я – те… Я – тоє…

Я – Ґеньо, син Андрія з Трої…

Сівіллу я шукаю… От…»

«Хе-хе… І змисна ж ти личина.

Поважну, бач, знайшов причину,

Щоб не почути: – «Одворот!»

Однак, нема цариці вдома.

Проте, спочинь. Зміркуй ладком:

Чом ти медичний термін «кома»

Стлумачив як німецьке «ком!»?

Сюди без виклику приперся,

Немов під Термопіли перси,

Чи москалі, – де їх не ждуть…

Тебе прогнав би я додому,

Та скучно тут мені самому,

Отож… ще трішечки побудь.

Струси, як пил з Валоді кепки,

Свою, з минулих літ, гризу

Про верхньолавну тлю безклепку,

Про бідний рідний люд сльозу;

Забудь незбуті чесні мрії,

Те зло, яке не одолієш,

Хоч жив би сотню літ і зим…

Дихни ковтком блаженства того,

Яким тебе ще від малого

Дурили ті, «хто був ніким», -

«Майбутнім світлим»… Хто їм вірив –

Хай навіть трішки, хай на час –

Із того дерли сьомі шкіри

Так, як тепер деруть за ґаз,

За світло, воду, за товари…

А бідний люд – із уст ні пари,

Лише їх подумки кляне.

Добра, що спрагло хочуть люди,

Не скоро ще в Раїні буде,

Бо Правду фальш – і мне, і гне…

От наговорюсь донесхочу,

Можливо, дещо й покажу,

Бо ти ж комусь ще поторочиш

Про вислід цього вояжу.

То ж слухай мовчки, та уважно:

Ти юним був не так відважний,

Як вимагала суть потреб…

На жаль… це – з′їдена вже страва…

Та от… земні майбутні справи

Злий цар сповити хоче в креп.

У нього ніби дах поїхав,

Чи геть з макітри витік лій.

Йому робить єдина втіха

Те, що підступний шепче змій:

Добру противиться затято,

Палить сусіду мирну хату,

Роздори сіять і терор.

Геть одурів царок од того.

Ще й вихваля його, як Бога,

Плебейства підлабузний хор.

Ніхто спинить його не може,

Не хоче, та й… штаньми трясе…

Та знай, мій гостю, – допуск Божий

Був, є – завжди. На всіх і все.

Будь Валтасар, Бату чи Йосько –

У черепочок чи в авоську

Вміститься кожен – у свій час.

А цей… ще трохи лжі послужить.

Хоч… вовкодавів зграя дуже

Чекає лиш команди: «Фас!»

І на шматочки, і на клапті

Порвуть, по тернах розметуть

Дурну гординю. Лишать лапті,

Щоб човгав хам в загладну путь!

На все і всіх Господня мірка –

На взір шагреневої шкірки:

Що більший гріх – вона куціш.

Всім тим, у кого фальш престижем,

Всевишні сили поли вріжуть, –

Страм голий буде їх престиж!

Не стане Зла і Фальші царства,

Його погонича й рабів.

Всі їхні брехні і фіґлярства

Стечуть під накривки гробів.

Туди ж притягнуться за вушка

І терористи, і " тітушки ",

Брати з сімейства Ріти Кер

І їхні " вагоновожаті ".

Вже близький час, коли їм стати

Перед судом із вищих сфер…

Тепер – он глянь: сліпих колони

Із транспарантами і без

Калічно сунуть через гони,

Та не у рай, – в райсоцзабез!

Там щось обіцяно їм дати…

Поводирі ж їх балухаті,

Як ті ґевали із тайги..

Колись осліплювали вбогих,

Тепер ведуть в таку дорогу,

Щоб згас і слід од їх ноги…

На те – і " виклики ґлобальні ",

Як чийсь навмисно дикий жарт׃

Усе, що є національне,

Підстригти під один стандарт.

Хай голопупе й голо…всяке,

Таке вже файне, аж ніяке,

Кричить з екранів, сцен, афіш…

Йде під вінці " фармат " зекстильний.

Своє ж – під насміх голобельний

Та геть зневажне " фу-у!" і " киш!"…

Он крикуни із того царства,

Колись що вилізло з боліт

І досі аж по ніс в капарстві,

Все лжею бризкають у світ.

Із сажі й жовчі в них чорнила,

А замість пер – списи і вила, –

Нові історії писать.

Мовляв, лиш наше – справжнє царство,

Всі інші – «недогосударства», -

То ж їм під бубон наш «плясать»…

...Он поскликалися державці

Не в карти грати, у «очко»,

А наче ділять шкурку зайця,

Чи п’ють верблюдиць молочко.

Копиця шуму, та пшик толку...

Шукають, ніби в стозі голку,

Червону банду злих чортів.

Вони ж стовбичать, мов коляки,

З-за спини хитрого вояки,

Та всі вдають сліпих кротів...

Отож… не спи! Бо коло хати

З колом колує злий сусід,

Пасе тебе, аби попхати

На вічні гулі у Аїд.

То ж ти йому скрути хоч дулю,

Таку, як відцентрова куля –

У люті очі, в плоский лоб,

Щоби він знав: бандита-зайду

Господні кари всюди знайдуть,

І з′їсть його могильний хроб!

Таке бувало. Так ще буде.

Життя ж бо – кола чи спіраль…

Як всім з очей спаде полуда, –

Люд на брехню натеше паль…

Коли беззахисна отара,

То вовк для неї – смертна кара.

Це знає світ. І знаєш ти.

Та вихід є: зі шкури вовка

Для чабана пошить обновку –

От, хоч би чуні чи унти…

А ще задам тобі програму,

Як маєш діять далі ще,

Щоб не гриміли вбивць там-тами

Й не ллялась кров свята дощем:

Знайди такі слова для світу,

Що просвітили б ум елітам;

Щоб кожен в ряд з тобою став, –

З усіх кінців планети люди.

Геть тих жени, хто словоблудить.

У Правди – лиш одні уста.

Хоч… будуть різні лжепророки

Писать закони по воді,

Тріщати, мов дурні сороки,

Про ум ненашенських " вождів ";

Всіляка-різна рать брехлива

Захоче пудрить фальші мливом

І серце й голову твою…

Як відштурмуєш все це вдатно

Оружжям сили знань булатних, ¬–

Тобі світ крикне ׃ " Ай лав ю!!!"

Однак…тобі не гарантую

Переступити цей поріг,

Ввійти у хату рідну тую,

Де миру й щастя повен ріг.

Одвіку-бо отак ведеться׃

Набуток предків дістається

Для сина, доні, для внучат.

Ти ж рад будь тим, що у нащадків

Твоїх жадань духовні статки

У їхніх душах зазвучать…

Шкода́, що ти не зріс Гераклом,

Авгія не промив хлівів;

Кебети й голосу забракло,

Щоб люд згукав, з’єднав, повів…

Жаль… не розбив офшори-ніші,

Не взяв за гузки нуворишів,

Фальшивці не турнув з посад…

Гіренько, що не мав потуги

На рідній ріні перти плуга,

Ні впильнувати Трої сад…

Це інші… начебто хотіли,

Та на нали́гач взяв їх бакс…

Жаль, що цілком з Раїни тіла

Не змив ти плям з червоних вакс…

Все ж … добре, що не був зажертий

На зелень засівну в конвертах;

Що не лизав, не продававсь;

Мав зуб на зло, на брехні, збродні…

За те… на кілька Великоднів

Тобі доточено «ausweis»…

Ледь не забув іще сказати...

Пожди-но... Що?.. Ага, – оце:

Добром освячуй рідну хату.

Йди з тими, хто з ясним лицем.

Розважуй кожну їх пораду.

Йди перед ними, а не ззаду.

Не май за взір чийсь хитрий слід.

І передай своїм, молодшим:

Хто вільно в світі жити хоче,

Той кревний свій шанує рід!..

І ще…Хай всі крізь серця призму, –

Сприймають слів прикриту суть:

Ось «большевізмус» - більше візьмеш..

Скарбів?! Гріхів!! На душу пут!!!

То ж ти – Господні заповіти

Різьби глибоко не в граніті –

У кожнім серці тиражуй!

Коли ж ці сповняться умови –

Раїні жить за Божим словом.

І світ забуде зло й олжу.

І буде мир на полонині

І в кожній ґражді – супокій.

Н-ну, досить мови… От що, Ґеню,

Вертайся… ще у вир людський.

Та не шукай для себе крипту,

А попотій над манускриптом

Про слушний зміст оцих порад!

Що ж… хоч ти добрий мовчкослухач,

Наказ мій сповни чітко й духом׃

Кру-гом! Врочисто марш назад!»

Та стройовим, під барабана,

Наш Ґеньо не «тягнув носок».

Отож – на щастя, не догану –

Святий задав йому урок:

Схопив за чуб, змахнув рукою

І… в лікарняному покої

Герой наш очками – луп-луп!

Зокола розцвіли усмішки.

І сам він звеселився трішки,

Коли відчув: на місці чуб!

Всміхнувсь. І знов – у напівтяму,

Неначе в купелі теплінь.

Ще бачив… не для себе яму,

Й далеко-ген – Сівілли тінь.

І голоси почув знайомі…

То майстрували дах на домі

І теслярі, і бляхарі.

Світилась мирно рідна хата.

А він майстрам допомагати

Бажанням праведним горів.

Гай, гай… А все ж… Це мусить статись –

Його слабкий зміцніє дух,

І він – господар в рідній хаті –

До зайд ще виверне кожух.

Зате на свято спросить радо

Усю побратану громаду, –

Кому ми любі і хто – нам.

І освятиться нова Троя

Добром, любов′ю, супокоєм.

Настане край поганим снам.

ЕПІЛОГ

Ось він і випікся, наш хлібець,

На капустяному листку

Й у формах теж, – всім на обідець

І на забаву хоч яку.

Спожиймо! Цим віддаймо шану

Святому предкові Івану,

Що рідне Слово освятив.

Складім йому поклін доземний!

Мені ж, читачу любий, чемно

Хоч недотягнення прости.

03.01.2018

Тернинки з глибинки

І. Патріотам – на чати,

Товстосумам – начхати…

Щось не те…

Таке дивацьке перемир’я:

Ми наче ті мішені в тирі

Під вражий вставлені приціл.

Творцям такого перемир’я

Дай, Боже, хирю, наче гирю,

Та в очі – ні, не «град», - хоч сіль!

Чи так?

Перемир’я? Отакої!

Знов московські гумконвої

Пхають зброю і набої

Для агресорів – єроїв.

А у нас… ще є «калаш»,

Півпорожний патронташ,

Та надія, що у штабі

Ще згадає хтось про нас,

Як знайде для того час?

«Посолоди!»

Ми на чатах в свята й будні…

Сміємось, частіш, на кутні.

Зайди нас годують «градом»…

На десерт би… шоколаду.

Президенте, не скупись,

Дай «Рошену» хоч на лизь.

Ні, не нам. А дай для зайд,

Йдуть хай солодко назад!

Брехати так брехати!

«Нєт войск российских в Украине!» -

Звучить брехливо не віднині

Кремлівського чекіста блеф.

Ще може світ й таке почути,

Що зовсім він і не В.Путін,

Що він й не президент еРеФ…

Знайома особа

Він не знає, як не прикро,

Що це значить – «добрий при′клад»;

Знає лиш – «прикла'д».

Хто це? «Старший брат»!

Аби мимо…

– Як куля в лоб, – то куля в лоб! –

Гукнув – й у владне крісло – гоп!

Той патріот у фразі тій

Мав на увазі лоб… не свій.

Добре правило

– Колись-то Діва Орлеанська

Свій присуд здійснила по-панськи:

«Хто чим грішив – утяла те!»

– Тепер – за правилом таким же –

Їй довелось би владцям хижим

Втинать, що вище пліч росте.

Різні ковалі

– Лікутник тульський підкував блоху…

– А «царство Зла» вкував «таваріщ Ху»…

– Тепер москвини пнуться світ вкувати…

– Нехай їм вийде з того – пшик і тьху!

Будь ситий своїм!

– Вот блюд у вас, конєшно, мало:

Вареники да борщ, хлеб, сало…

Вот у нас-то первий клас:

Квас да щі, да щі і квас!

– Москалику, не пищи, –

Хлепчи лаптьом квас і щи!

Зізнався

– Скажіть, у вас існують квоти

На властьімущих ідіотів?

– У нас на етот счет

Нет квот.

Дивогляд

Ця особина руката

Натворила зла до ката!

Нагло – треба адвоката

Захищать бандита-ката.

Враз на те – ну й дивогляд! –

Адвокатів цілий ряд.

Пахану чіпляють крильця

Підтанцівники злочинця…

***

Кому, панове, руку подаєте?

І з ким за стіл сідаєте, як з рівним?

Маскує він, що злочинами тівний,

Що всіх мочить воліє у клозетах,

Закукурікать всім червоним півнем!

Кому, панове, руку подаєте?

Він в тисяч заслуговує вендети!

ІІ. Ірже Пегас…

– Голодний?

– Наш!!!

Не підкутий Пегас,

То ж Парнас – не для нас.

Тільки… хто такий є,

Що Пегаса вкує?

-//-

Копнув Йвася раз Пегас, –

«Розкрутивсь» одразу Йвась.

-//-

Поет без оброку, –

Пегас – ані кроку!

-//-

Пегасів нема багато, –

Продовжуйте їх шукати!

-//-

Пегаси не ласі

На чиїсь запаси.

-//-

Нема на Пегасі провини,

Що «юні» поети в сивинах.

-//-

Хто взяв Пегаса ув оренду,

Щоб виорать на зяб «фазенду»?!

-//-

Добре, хоч наш Пегас

Чхає на руский газ!

-//-

Пегасів нема на припоні, –

Ні ваговозів, ні поні.

-//-

Одвічно, та марно пищать графомани:

– Назвіть нам базар, де Пегасики тані!

-//-

Пегаса під сідлом

Ні в кого не було.

-//-

Пегаса квапити негоже,

Він боляче брикнути може.

-//-

Пегас – на Парнасі;

Поет – в барі «квасить».

-//-

Прохання до часу:

«Подайте Пегасу!»

-//-

Чи на службу став Пегас

До «розкручених» пролаз?

-//-

Чиї то Пегаси

Скубуть зелень з каси?

-//-

Чи підуть й Пегаси

Тепер на ковбаси?!

-//-

Пилинки від Езопа

Є і в простого хлопа.

-//-

Не гонорися віршем, барде:

Твір хоче гимбля після барди!

-//-

Заримував «дівча» і «каланча» -

І... віршувати інших вже повча.

-//-

Неговіркі спілчанці наші,

Коли порожні миски й чаші.

* * *

(За «Лапідарієм»-2, ХХХІХ, Володимира Базелевського)

Критик-догоджальник

Він може й про отруту кобри

Скомпонувати відгук добрий,

Такий, що просто ого-го!

Якщо… вкусила не його.

Як втяла би його змія,

Вже не зліпив би ні-чо-го…

Критик-офіціант

Готовий на все.

Зуміє усе.

Вишкіл! Обслуга!

З поклоном несе…

Ще й як піднесе

Хоч те, хоч друге!

Що – замінить?

Буде умить.

Налити?

Шампана? Грогу?

Клієнту, як Богу,

Мусиш вгодити.

Бо ж… треба жити.

Все – дзвоном у голові:

«Щедрі би чайові!»

Критик-антикритик

І чого той критик Ве

Під собою землю рве?

Тлумить мого шефа опус!

Ой же телепень? Ну й охлус!

Що він пре, куди не слід?!

Та спаплюжу його рід,

Не саме писання лише, –

Більш нічого хай не пише!

Бач, нещасний правдолюб!

Ось тобі і – лясь! і – гуп!

Будь правий хоч сотню раз, –

Ще у скулу на ось, – хрясь!

Проти шефа стать не смій, –

Недоторканий шеф мій!

І.Драчеві

(замість пародії)

У поезію високу

Ви відкрили двері.

Нині ж… Творите, нівроку,

Часто аж… до всеру.

Слава вам уже… без діла,

Горобцеві наче.

А от… бабі врізать з тіла

Шкварку…

Це щось значить!

Провальне женихання

До Муз дев′ятьох^* набивався в коханці,

Та жодна його не назвала обранцем:

Гордовито – Калліопа: «Хочу лицаря, не хлопа!»

Ніжна Евтерпа: «Мені з ним нестерпно!»

Сопрано – Ерато: «Він гами не вміє співати!»

Сумна Мельпомена: «Такі не для мене!»

Талія сміхом зайшлася: «Гуляй собі, Йвасю!»

Тупнула Терпсіхора: «Геть з під танцівників хору!»

Кліо гнівом аж дише: «Історії правди такий не напише!»

Уранія додає: «Його гастрономія – не моє!»

Полігімнія скорчила злу пантоміму,

І залицяльник розвіявся з димом.

Сміявся услід Аполлон – Муз очільник:

«Звари з гарбузів тих свій творчий розсільник!»

* У грецькій міфології – дев′ять муз: Калліопа – муза епосу, Евтерпа – ліричної поезії та музики, Ерато – любовних пісень, Мельпомена – трагедії, Талія – комедії, Терпсіхора – танців, Кліо – історії, Уранія – астрономії, Полігімнія – пантоміми. Очолює хор Муз – бог сонця, світла і мистецтва – Аполлон.

ІІІ. З уст – у вуха.

От… підслухай…

– Обирали ми, й обрали –

Ні до плуга, ні до рала.

– Навіть не до борони!

Просто, Боже борони!

-||-

– Вас введемо

до Едему…

– Ми ж ідемо…

Тільки… де ми?!

-//-

– За що ми, скажіть, віддали голоси?

– За мудру пораду стягнуть пояси!

-//-

– Нардепи наші всі талановиті…

– «Таланти» їх – в офшорах по всім світі.

-//-

– От в цього нардепа порядність я вірю…

– В «порядних» гріхах він, як лебідь у пір’ї!

-//-

– Нарешті, відправлять злодіїв на нари…

– Вони на шезлонгах давно… на Канарах!

-//-

– Ми вже в Європи на межі…

– Як олігархи? Як бомжі!

-//-

– «Дітям війни» вже пільг не стало…

– «Пішли» нардепам на хліб-сало!

-//-

– Тепер, куди не глянь, – «герої»…

– Еге ж… Чи ж нашого покрою?

-//-

– В чинах високих був Іван піввіку…

– А хоч годину був він чоловіком?

-//-

– Оце промовець! – так і ріже!

– Заткнеться… тільки «куш» оближе…

-//-

– Нарешті і в нас пануватиме право!

– І ліва пожне, що насіє їй права!

Дробинки

Обранці… Просто сміх і гріх:

Об ранці з грішми думи їх!

-//-

Ось знову вибори. І вибір:

Чи торба латана чи сидір…

-//-

Пищить з Макітри Макогін:

Ох, як я мчу! Який розгін!

-//-

Хтось анонімника згадав добром:

«Земля б йому – його ж пером!»

-//-

Не рушають із місця реформи, –

Безколісні під ними платформи.

-//-

Граблі – чудовий засіб для випроб.

Найбільш їх любить дуже мудрий лоб.

-//-

Нічогенькі «воріженьки»!

Обдирають бідну неньку.

Та спиніть їх! – бо й бікіні

Не залишать Україні!

-//-

Не існували б ліліпути,

Та й Гуліверам би не бути!

-//-

Немов Адамові сини,

Близькі «Осанна!» й «Розіпни!»

-//-

До Містка прилип Листок,

Шепче: я також Місток!

-//-

Хвалився Міліметр:

– Без мене метр – не метр!

Тут Міліграм, писклявим тоном:

– А з мене виростають тонни!

Враз Мілілітр: - Мовчіть, братани, -

В мені бушують океани!

-//-

Коли б не сусіди,

Хто знав би про біди?!

-//-

Чуємо: приблуди

Тиснуть звідусюди.

А що наші люди?

«Та якось-то буде»…

Двояка вартість

– Що вартий овоч той і фрукт,

Що хтозна – звідки привезуть?

– Десь дурно ломить він плоти,

А тут – встократ за те плати.

Забудько

У короваю на столі

Не в гадці піт і мозолі.

Гонористий

Святковий вишитий рушник

Про пучки згадувать не звик.

Самолюб

Той, кого возить «Мерседес»,

Всіх пішодралів має… десь.

«Задер носа»

Нема у «Лексуса» балачки

Ні до «кравчучки» ні до тачки.

Сучасний «рижий сер»

Він визнає одні «формати»,

Секс у квадраті, в кубі – мати.

То-то умільці

Керівники в нас дуже вмілі нині, –

Скеровують грошву… в свої кишені.

І таке хобі

Має хобі і бандитський ніж:

«Що під лезо трапиться, те ріж!»

Гоноровий

«Гість» ще не встиг поріг переступити,

Вже вимага, що хоче їсти й пити.

Швидка реакція

Пригналися сили швидкого реагування

На «розбір польотів»… другого рання.

Діалоги

Яке «помагай-біг»,

Таке й «будь здоров».

Починалась так гутірка:

– Дайте, дядечку, папірка,

Бо… оказія така, –

Нема в мене сірника;

Коли б ще… ваш тютюнець,

Я б і каші з’їв горнець,

Тільки ж… близько нічка, –

Я б ладен – на пічку…

– Ох ти й лепський балакун!

Не для тебе ріс тютюн;

Сірнички ж – сиренькі…

Винні в тім твої «дядьки»,

Бач, вони мокренькі…

Кашу я з’їв залюбки…

Справи ось такенькі.

Йшов би ти… до неньки!

А як підеш в Божу путь,

Не вертатись не забудь!

Поговорили…

– Діду, хочете борщу?

– Ая, чоботи мащу…

– Чи, дідуню, ви глухі?

– Та мащу їх, бо сухі…

– Тяжко з вами розмовляти.

– Взую в будень і на свято…

– Ой, та ви глухі, як пень!

– Й тобі, внуче, добрий день!

– Коли так, – бувайте, діду!

– Що? Пора іти обідать?

Зразу б так сказав, – обід,

Ні, – придерся до чобіт…

У лікаря-приватника

– Що турбує?

– Все й завжди

– Звідки й чого це сліди?

Роздягніться… Хм… Так-так…

Був козак…

– Це – через мак?

– А-а… А ще мені скажи,

Як цигарки?

– Ой же вжив!

– А з жінками?...

– Доки мож…

– Пив горілочку?

– Атож…

– У запій впадав?

– Н-не раз…

– Бачив «чортиків»?

– Як вас…

– Їм за це платив?

– Та ні…

– То плати тепер мені

У чортячій множині!

Набалакалися діди

– Вчора друга стрів, Гаврила…

Ще тримається…

– І що?

– Так, про все поговорили…

– А про що?

– Та… про ніщо…

Ото лихо!

– Стряслося із «атцамі», схоже,

Щось дуже грішне і страшне...

– А що?!

– Та в Заповідях Божих

Взялись викреслювать всі «не»!

«Контраргумент»

– Діду, годі вам смоктати

Ту червону «Ватру» кляту.

Напис там застерігає,

Що «Куріння убиває».

Ми ж вам зичим років сто, –

Киньте вже смоктать ото!

– Слушно, дітки. Дяка вам!

Тільки ж… так міркую сам:

Поки з комина йде дим,

Дім такий ще є живим,

– Не жартуйте так, дідусю,

Бо покличем сажотруса.

Таки дізнався

В довгій черзі по пивце

Двійко цих натур:

Балакун – із черевцем,

І мовчун – як мур.

– Ви також пенсіонер,

Як і я?

– Атож...

– Ви, напевне, офіцер?

– Якби й так, то що ж?

– Ви, либонь, майор. Вгадав?

– Вище... по щаблях...

– Що? Полковник? Оце да!

– Ні я вищий птах...

– Що? Ще вище? Ге-не-ра-ал?!

– Ще не всі щаблі...

– Що? Ви – ма-ар-шал?!

– Мій штурвал

Був не при землі...

– Отже, льотчик?! Чи ж не так?

Піднебесний птах!!

Угадав я?!

– Аж ніяк.

В мене інший фах.

– Та яке ж у вас звання?

Підкажіть мені!!!

– Машиніст-висотник я

Баштових кранів!

IV. І в царині інтиму

нема вогню без диму

Хвалько

Так бахваливсь про інтим,

Аж ішов з пащеки дим.

Профі

Шу-шу, шу-шу… По хвилині

Вбігли вже й до хати;

Вона вмить зняла бікіні, –

Він – побіг їх прати…

Ні, не був то круглий бевзь, –

Просто… був прачем колись.

Перелякала…

– Я для тебе стану морем,

Мій ти Іхтіандре!

– Що ти! Що ти! Ніч надворі…

Де ж куплю скафандра?!

Зміни, зміни…

Колись інтим, –

Це «я і ти».

Тепер інтим –

І з цим, і з тим…

Принципове ставлення

Як він не готовий відразу,

То чую до нього відразу.

Оптиміст

Хоч і скулене, старе, –

Ще… нівроку… пір’я дре.

Бестія-трансвестія

Дива! До осиної талії

Пришили слона геніталії!

Стовпотворіння

– Пропонуєте інтим?

– Станьте в чергу… о-о-он за тим!

Несміливий

Її поглядом він їв,

Роздягав уявою…

В неї ж думка: «Нема слів, –

Я ранткую з ґавою!»

Марне запевнення

Газеті Сірник:

– Я палкий у інтимі!

Вона загорілась…

Він – здимів.

Заспокоїв

Парубок проснувся,

Та як зарида!

– Що тобі?!

– Наснилась

Дівонька руда!

– Не бреши даремно, –

Друг сопе, як міх, –

Та ж у нічку темну

Не бува рудих!

Упевнений

Муж – з курорту – в хату…

Жінка – лиш в халаті;

А на ліжку голий мурин…

Муж давай горлати:

– Несусвітний дурню,

Ти роздівсь надурно!

Моя жінка не дозволить

Собі шури-мурне!

Плотоочевидне

Хлоп на плоті, хлоп під плотом…

А кругом їх – сміхи.

На такі-ось нині мода

Плотськії утіхи.

Взаємна цікавість

– Чи, Маланю, ви дуже слаба? –

До вас стежечку лікар торує…

– А у вас щось десь тліє хіба,

Що пожежник щоночі чергує?!

Хоч так, хоч сяк...

Біда, як дівка молода,

Ще гірше, – баба, як біда.

Обоє старенькі

Гріє дід на печі боки...

А стара Параска

Бубнить стиха: «Лежибока!

Вуджена ковбаска!»

А дід хитро: – Затягни-но

Рота на шнурівку.

Бач, їй пахне вудженина,

Але ж піст! Петрівка!

Та... твоїй петрівці рік вже,

І ось друга суне...

– Мовчи, бабо, бо... як вріжу!

– Ой, не пнись, шептуне!

Маг

Зуб подав тривожну вість, –

Суну до дантиста.

Але ж то спеціаліст,

Чародій, маг чисто!

Ворожив щось без кінця

У дуплавім зубі

Й вийняв…

З мого гаманця

Своїй жінці шубу!

Варто спом’янути

Сон дивилась баба Каська,

Як в ніч на купала

На колінах у любаска

Колись раювала.

Зранку мовить: - Згадай, Дімо,

Наші ночі юні, –

Я – у тебе на колінах,

На сінці у клуні!

А – О-о, ще досі тямиш, Касю,

На чім ти сиділа?!

А звари-но манну кашу, –

Спом’янем це діло.

V. Між людьми бува і так…

«Нате ж, ось, і наш п’ятак».

Підвела «цифура»

(З колишнього)

Як в Москві скликала шабаш

Кліка компартійна,

То в «низах» парторги слабли

Від «вказівок цінних»,

Бо доярка і свинарка,

І пастух, і сторож

Із трибуни мали палко

З’їзд хвалить хоч сто раз.

А щоб гладко виглядали

Цирки ті публічні,

То парторги шрайбували

Ціцеронам спічі.

От по з’їзді ХХІІІ-тім

Виступала Варка,

Всім відома у селі тім

Хвалена свинарка.

Хоч молов язик жіночий,

Наче кавомолка,

Їй парторг також настрочив

«З почуттям і толком».

Вийшла Варка за трибуну –

Й нум чогось шукати:

– Десь парторг мені те всунув,

Де ж воно, – не знати.

Хоч парторга праці жалко, –

Втрата невелика.

Обійдуся без шпаргалки;

Я не без’язика.

Сама скажу: – Чуйте люди,

Односельці любі –

З’їзд відбувся! То ж нам буде,

Як дівкам по шлюбі.

Бо добавиться роботи

Спереду і ззаду,

Зліва й справа – аж до поту!

Й нема на те ради, –

Мусить бути, як сказала

Партія в столиці:

На свиняках мусить сало

Нароститься втричі.

А я владу запевняю

Тут, в селі, і в місті:

Справи з’їзду в серці маю,

А не в іншім місці.

Скажу фразу й зі шпаргалки,

Ту, що ген із-заду:

Я наказ Хі-Хі-Три палки

Виконаю радо.

А дасте ще більшу плату

Й вкрасти трохи дерті,

Я би тим Хі-Хі – Три палки

Тішилась до смерті.

Кажуть, про той спіч квоктали

Всі в районі кури.

А парторгу сала, сала

Влив райком за шкуру.

Так свій вибрик показала

«З-за бугра цифура».

«Зняти гріх…»

(Бувальщина)

У Івана раз позичив

Грошенят Пилип.

Тричі бігмався по тричі,

Що не мав на хліб.

– Ой позичте сотню, куме.

Я до тижня вам

До копійочки всю суму –

Свідок Бог! – віддам.

Тиждень, місяць проминає,

Рік вже проліта,

За Пилипом присихає

Позичка ота.

Та – при випадковій стрічі –

Йванові Пилип

Світить, мов Сірко, у вічі

І верзе взахлип:

– Куме Йване, пам’ятаю…

Ще ось тиждень-два, –

Все, до цента, повертаю;

Це – святі слова!

Й переводить хутко мову

На банальну річ,

То про ялову корову,

То про зимну піч…

Це Івану хроном в носі

Крутить і пече…

Стрівся кум… І знов, як досі,

Брехунці товче:

– Пам’ятаю, куме Йване…

Бачить Бог, зверну,

Зніму гріх свій перед вами,

Богом присягну.

– Не турбуйте Бога всує, –

Йван гуде, як грім. –

Він обманців і не чує,

І не свідчить їм.

А щоб гріх свій зняти, конче

Ви зробіть оце:

Поверніть Сіркові очі,

А собі – лице.

Виглядаєте ж гидливо,

Як облізлий лис…

А чи , куме, не пішли б ви…

Побрехати в ліс?!

Звідти б чули вас все далі,

Бо ж – луна таки…

Ще й… вам добре підвивали б

З усіх сіл Сірки!

14.04.2016

«Уроки»

Поучав синочка тато,

Знаний злодіюка:

«Вмій не тільки щось урвати,

А й не датись в руки».

«Не мистецтво – з торби лоха

Гаманця смикнути,

Знати слід, що там хоч трохи

Євро має бути».

«Чи то щастя, – два дипломи,

А гроша шукати?!

Щастя, це – з чужих «обломів»

Множити «відкати».

Ще візьми собі на карби:

Дій, як владці, тонко, –

Завше грій на всьому лаби,

І ніколи – «шконки».

Та підсилюй цю науку,

Як москаль, практично:

Що ухоплять твої руки, –

Вже твоє «одвічно».

Домігся свого

Йван писав щось п′ять заяв:

«В партію прийміте,

От якби я членом став,

Був би лад на світі!»

Прийняли... Сплив час, як дим...

Ліг Йван в ґрунт студений

Не якимось «рядовим»,

А конкретним членом.

Дайте, отче

Сповідалася стара

В піст великий саме:

– Вчора-м з’їла ковбаси

Певно з двадцять грамів…

– А якої? – Піп пита –

З м’яса? Зі свинини?

– Отче, порційка ота

Була з магазину…

– З магазину?! То не гріх,

Їжте хоч п’ять порцій!

– То… на штири… дайте гріш,

превелебний отче!

***

Природи людської глупоти

Ніхто не вивчив до основ.

То ж наступаємо достоту

На ті ж грабельки знов і знов.

«Невже до мудрості вам зась?!» -

Кричать граблі, і в лоб нас – хрясь!

«Гроші будуть…»

Привезла «швидка» небогу.

Він волає на весь світ:

– Ріжте, дохтор, якомога…

Певно, це – перитоніт!

Ой, спасителю хороший,

Одведіть од мене смерть!!!

– Треба грошей…

– Будуть гроші…

Вам віддячуся ущерть…

Лікар клятві Гіппократа

До останку вірний був…

Пацієнт… вже у палаті

Після всього. Не в гробу.

Вже й рум’янець… Сам вже пішки

В туалет, як на базар…

– От тепер давайте трішки

Поведем… про гонорар.

– Буду всім казати всюди,

Як мені ви помогли!!

– Ну, а гроші?

– Гроші будуть…

Хоч… не знаю сам, коли.

– Ви ж… шептали наче дівка,

Як лягали… під ножа…

– Гроші? Будуть!… Як готівки

Кине пачку хтось в бомжа!

VI. Про тварин,

звичайно, байка,

Та за тим –

і фрак, й куфайка…

Така «першість»

Ворона

кляузу нашкрябала

на Солов’я:

«Який же він соліст?!

Та ж голосніша – я!

Всі солов’їні тьохкання і трелі

Супроти моїх виспівів

безсилі.

Моє потужне каркання гаркаве

Заглушує усе.

Воно достойне слави!

Прошу, найвищий арбітраж,

По-справедливому розваж!»

І… пальму першості

Вороні віддали.

Бо… Ворони

арбітрами були.

Родина

Байка

В савані Лев, могутній звірів цар,

Бенкет собі задумав влаштувати.

І антилопа Гну під лап його удар,

Як на замовлення:

Бажаєте? Ось – нате!

Та тільки ласий шмат

схопила царська паща –

Аж звідки не візьмись –

гієн голодних зграя,

І кожна норовить шматок урвати

кращий,

Хоч грізним ревом Лев

непрошених лякає:

Ану, паршиві, геть, бо всіх

порву на дрантя!

Не знаєте, що цар – приватності

гарант я!

Гієнам рев його – до місця, до одного.

Не все ж їм падаль рвать,

кортить м’ясця живого,

Такого, що рве цар.

То що їм застороги!

І ось од тої Гну – лиш ратички і роги…

Спитаєте: невже Лев – не указ гієнам?

Так, він їм цар. Але…

Вони ж його родина.

Про куряче око…

Байка

Добряче підтоптаний Півень-небора

Дививсь на Курей у дворі й на оборі.

– Ого! провокує ота Зозуляста!

Чи скочить до неї? Напевно, вже – баста!

Бо – гребінь обвис. І сережки змарніли.

Та й шпори не ті. А колись – аж дзвеніли…

Дзвінке «ку-ку-ріку!» сягало до міста,

Від нього аж мліли несучки пір’їсті…

Ох ти, Зозуляста! – навіяла спомин…

Мо′, ще кукурікну?

А злапає кома?!.

Гай-гай… Он Чубарка… Злиняла не трішки,

Сидить, як сирітка, в піску біля ліски…

У неї, либонь, сподівання вже скромні:

От… кузьок ще кілька, але… не скоромних…

При ній буду мати ще вигляд нівроку…

Підійду.

Постою.

Про куряче око…

Дискусія в курнику

Байка

Раз Індики, Кури, Гуси

Взяли темою дискусій:

«Як реформи провести, –

Елітарне щось знести?!»

Он в людей: є мільйонери,

Олігархи, лорди, сери…

Може й в нашім курнику

З’яву виплодим таку?

Вдарив Півень тут крильми:

– Ку-ріку! Та ж ми є ми!

В мільйонери сам я хочу, –

Зобов’язуюсь: дотопчу!

А Індик йому: – Гов гов!

Секс – не тема для розмов…

І Гусак озвався: – Ш-ша!

Шум тут про круте пташа…

Качур аж присів, – ось так?!

Шо? Ми досі «гнали» брак?

Щоб дістать «крутий набуток», -

Слід знести яйце накруто?

– Ква-ква-ква, – глузує Качка, –

Хто ж таке знесе? Задачка…

Поквоктала Бройлер-Курка:

– Ко-ко-ко, мовчіть, придурки!

Хто таких реформ гарантом? –

Той, хто на найвищих бантах!

Він хай мізки нам не крутить, –

САМ знесе яйце накруто!

Півень: – «Гвалт! Ку-ку-рі-ку!.

Я на місію таку

Не годжуся… не готовий…

Врешті, це – пусті розмови.

Ті реформи – лиш для форми,

Напихайтесь краще кормом!»

Птиця – враз – до годівниць,

І… дискусії кінець.

21.01.2016

Кінь завинив

Байка

Хмільний Іван коня поквапив шпарко,

І на вибої вивернув безтарку.

Зерно із неї все шугнуло в порох,

Та й сам Іван з пилюки встав не скоро.

Коли ж отямивсь – до Гнідка прискочив

І кулаком вгамселив проміж очі:

«Ах ти, дурна тварюко! Через тебе

Я ледь душі не випустив у небо.

Тобі за це від мене більше року

Не буде й сіна, не лише оброку!» -

І батогом невинну конячину…

Хоч тій рахубі сам він був причина.

Яка мораль? Як цвях, засіли в гадці

Круті діла їздових – наших владців.

За прикрі їхні промахи та блуди,

Чомусь терплять найбільше прості люди.

Дорадники

Мекнув Цап: «Ме-е, жах,

В мене пах – пропах!»

Промичав Баран:

«М-миться йди під кран!»

Прогудів Бугай:

«Гігієну знай!»

Огир: «І-ги-ги!

Вжий, і-гі, духи!»

Гаркнув з буди Пес:

«В бур’яні полеж!»

З плота Кіт: «Няв, няв!

М’яту б ти помняв»…

Півень: «Ку-рі-ку!

Поваляйсь в піску!»

А Індик: «Гов, гов!

Геть би ти… пішов!»

Всі ж Козички: «Ме-е,

Цап наш – клас! Бігме-е!»

Був Козичок гурт,

То ж… «все в Цапа ґут!»

Оце дав!

– Ох і врізав я хвостом

По зубах скотину! –

Нахвалявся Оселедець

В горлі у Дельфіна.

Таки пізнати…

– Пізнати пана по халявах! –

Про Бузька хрюкає Свиня. –

То по болоті, то в канавах

Шукає щастя він щодня!...

Мораль… На що вона Свині?! –

Нажерлась й ніжиться в багні…

Далеко ще до «зразка».

Начавкалася досита

У сажі безрога,

Обернулась від корита

Та й… наклала в нього.

– Ну, ти й погань! – ґазда шпетить.

А Свиня: - Не хрюкай!

Виробляють – он нардепи

Ще й не такі трюки!

Лис на трибуні

За правду й чесність ратував без міри,

Але ніхто не вірив тим словам,

Бо дуже часто бачили всі звірі,

Як з пташника тягнув курей він сам.

Зухвала

Півень до Курки:

«Пограймо у жмурки».

Курка до Півня:

«Лови мене пів дня!»

Ода Бузьковим автобанам

Бузьок – мастак по болоті ходити;

До автобанів його не привчити.

Нащо здались автобани для Бузька? –

Любо йому, де не рівно і грузько.

Бузьки колись принесли нас додому, –

Й нам автобани набили оскому.

Скільки про них ми вже чули від влади,

Тільки... як кажуть, «нема на те ради»

Досі в нас ями, вибої і грузько...

Може, такі вже в нас гени – від Бузька?!

У савані

Зиркнув, – тіло!

Закортіло;

Кров скипіла…

То ж – до діла!

Дер уміло;

Шерсть летіла;

Крівця гріла,

Як уперше…

Муха сіла, –

Клятий шершень!

Втяв у носа –

Й було досить!

Що попалось;

Не дісталось:

В носі з жалом

Лев дав драла!

CАВЧУК Василь

Новини

КНИЖКОВА КРАМНИЧКА

Останні публікації

Головне меню

Пилип Юрик

Весела Січ

Літературне Запоріжжя

Українські літератори

Зарубіжні літератори

Блоги