Віктор Євтушенко: «Завдяки Павлу Глазовому я став тим, ким є»

|

ідкриття пам дошки Глазоому Києі Паламаренко крайній ліоруч та нардеп олод СтретоичЛада ЗАВІРУХА

Коли ж говорити про гумор і його творців, як не у День сміху, – замислилися ми, тому і зустрілися з білоцерківським поетом-гумористом Віктором Євтушенком.

Про що говорили і що нового дізналися, далі в інтерв’ю «Тиждень».

 

– Вікторе Арсенійовичу, у вас дуже багато нагород і звань саме мистецького ґатунку і водночас уже 35 років ви працюєте фельдшером станції швидкої допомоги. Зрозуміло, що творча людина може не займатися винятково творчістю, проте все ж, хто ви за покликанням – медик чи письменник?

– Попри все, я вважаю, що медицина перемогла.

Спочатку я закінчив Білоцерківське медичне училище, і пішов навчатися в університет ім. Т.Г. Шевченка на журналістський факультет уже в досить солідному віці (коли отримував диплом, мені було 39 років), тому що відчував потребу у специфічних гуманітарних знаннях. Вони ж давали можливість проявити себе в літературі, а на той час я вже досить активно писав.

Я закінчив університет із червоним дипломом і мав пропозицію працювати журналістом, проте для цього потрібно було залишатися в Києві – дружина була проти. Крім того, якби я став журналістом, мене б, напевно, спіткала доля Гонгадзе – я не зміг би мовчати… Завжди як бачу – так і пишу. Тому медицина – це найкращий вихід для мене і, звичайно, те, що я досі працюю медиком, свідчить, що це моє покликання. Я просто не уявляю себе без медицини. 

 

 

– У «Вікіпедії» міститься інформація про те, що ви єдиний учень Павла Глазового, це відповідає дійсності?

– Так, я спілкувався із Павлом Прокоповичем впродовж останніх 10 років його життя, не щодня, звичайно, але 2-3 рази на місяць я до нього приїжджав.

Він став моїм «літературним батьком», найкращим другом і наставником. Павло Глазовий (про це я дізнався уже після його смерті від близької йому людини) вважав мене не просто своїм учнем, а й духовним сином. Я привозив йому свої рукописи, метр уважно читав і радив, які потрібно внести зміни, що доопрацювати, давав настанови, хвалив за влучне слово…

– Як же ви познайомилися?

– На конкурсі-фестивалі гумору і сатири (на одному із них, до речі, стартувала і Вєрка Сердючка) Павло Прокопович вручав дипломи і призи лауреатам. Після концерту я набрався нахабності і підійшов до нього, запитав, чи не можемо ми зустрітися і поспілкуватися. Він погодився – уже за тиждень я завітав за відомою адресою Толстого, 25, взяв із собою свою першу книжечку «Жарт-птиця». Не скажу, що Павло Глазовий почав довіряти мені отак одразу ж, після першої зустрічі, це відбулося лише з часом…

Потім, коли закінчував університет, обрав вільну тему для дипломної роботи – писав про творчість Павла Прокоповича. Він читав рукопис, звичайно, вніс правки і навіть планував прийти на захист, проте за станом здоров’я не зміг. Дипломна робота в подальшому лягла в основу книги «Хто такий Павло Глазовий». До речі, однієї-єдиної, яка написана наразі про таку видатну особистість. Сьогодні книгу вивчають у школах і вищих навчальних закладах – там дуже багато інформації про гумориста, яку він озвучував особисто.

– Ви сказали, що Павло Глазовий став вашим «літературним батьком»…

– Саме так, адже він багато для мене зробив, дав рекомендацію у Спілку письменників України, хоч я і не дуже прагнув бути її членом. Сказав, що це визнання на державному рівні. Взагалі, я щасливий, що доля звела мене із такою людиною, завдяки Павлу Глазовому я став тим, ким є.

– Наслідуючи наставника, ви також пишете гуморески на уже існуючі тексти?

– Не тільки. У мене є і частково автобіографічний твір «Юрась», і документальна книга про історію Білоцерківської станції швидкої допомоги… Так, більшість творів гуморески, написані за анекдотами чи крилатими фразами, які мені сподобалися. Але це творчість, ще й яка! Хай спробує хтось взяти анекдот, заримувати і розповісти так, щоб це звучало як самобутній твір. До речі, першим це почав робити навіть не Павло Глазовий, а Степан Руданський. Ці твори називають співомовки, і в сучасній літературі цей жанр широко розвинув саме Павло Прокопович, а потім і його численні послідовники.

Свого часу я запитував у метра про співомовки, говорив, що його лають за них, називають «глазовізмами», а він мені у відповідь: «А що ми не беремо з народу? Та практично усе! Головне, щоб подано було творчо і самобутньо. Анекдот чи жарт в умілих руках перетворюються на справжній витвір мистецтва». І правда, одна справа розповісти жарт, інша – зробити це майстерно.

 – Так, до речі, байки Івана Крилова також майстерний переклад творів Езопа.

– Звичайно. У Павла Глазового також є самобутні переклади творів цього давньогрецького байкаря. Вони вийшли окремою книжкою «Байкографія». Я раджу усім, хто знайомиться із творчістю гумориста, відкласти популярні, уже читані-перечитані гуморески і починати саме з цієї книжки. 

– От цікаво, а як народжуються ваші тексти, які творчі умови для цього потрібні?

– Я просто запам’ятовую жарт чи вираз, який мені сподобався, а потім, коли настає час (навіть через декілька місяців потому) – пишу. Я можу з одного вислову чи речення написати панорамний твір.

А умовами для творчого процесу є ніч і кава… усі сплять – мені ніхто не заважає. Мій час – до 2-3 ранку, можу і цілу ніч просидіти над текстом, якщо щось дійсно захоплює.

Зараз пишу менше, ніж колись, проте відчуваю, що ще не все сказав – до речі, Павло Глазовий говорив, що у цьому відчутті і полягає майстерність. 

– А чому ви зупинилися саме на гуморесках?

– Я почав із них, коли ще навчався в спортивному інтернаті – у класі 5 чи 6 написав на свою виховательку жартівливий чотиривірш. Усім сподобалося, окрім, звичайно, виховательки, я отримав на горіхи, але від того не втратив бажання писати.

І на сцені на різноманітних заходах я також виступав із гумором – читав Глазового. А потім ця зустріч із метром стала для мене справжнім подарунком долі чи Бога…

До речі, після смерті Павла Прокоповича ми із однодумцями заснували Міжнародний фонд його імені – пропагуємо не лише творчість Глазового, а й працюємо над тим, щоб гумор як такий не зник. 

– І це вам вдається?

– Принаймні, ми працюємо. Я маю на увазі не лише себе, я дуже люблю творчість Леоніда Гажали і Володимира Дідківського. Останній, на мою думку, найкращий в Україні сатирик. А взагалі на Київщині ми втрьох вважаємося сильними гумористами, та й по Україні дуже багато цікавих імен. Напевно, у кожному населеному пункті є свій гуморист на кшталт Глазового, саме тому ми, українці, славимося своїм умінням сміятися не лише над кимсь, а й над собою в першу чергу.

Головне, чого я не сприймаю, це низькопробних жартів, а також таких, які принижують країну, а ще графоманства. Вірю, що справжня гумореска завжди буде цікава, надалі користуватиметься попитом серед читачів, тому що ми прагнемо писати якісні речі високого ґатунку.

Газета "Тиждень". Біла Церква. 8 квітня 2019 року

На знімку вгорі:

Відкриття пам`ятної дошки Павла Глазового в Києві. На знімку: Герой України, народний артист України Анатолій Паламаренко, поет-сатирик Віктор Євтушенко і народний демутат України Володимир Стретович

 

З Палом Глазоим

Павло Глазовий зі своїм учнем Віктором Євтушенком