Віктор ЧАБАНЕНКО

«НАРОДОЗНАВЧІ РОБОТИ»

Віра СЕРЕДА

Нещодавно в Запоріжжі вийшла з друку збірка відомого запорізького вченого, професора, академіка Академії наук вищої школи, письменника, заслуженого діяча науки й техніки України Віктора Чабаненка «Народознавчі роботи». У неї ввійшли нариси, енциклопедичні статті, передмови, рецензії, відгуки та замітки, присвячені різним питанням українського народознавства. Видання розраховане на етнографів, фольклористів, літературознавців, істориків, викладачів-гуманітаріїв ВНЗ, учителів, учнів старших класів і студентів.

Цікавими є низка нарисів про Великий Луг, українське козацтво й музичне та вокальне мистецтво, прізвиська Нижньої Наддніпрянщини.

У книзі можна знайти енциклопедичні дані як про відомих українців, так і про значення деяких понять, пов’язаних із історією й побутом козацької епохи.

Філологам будуть цікавими рецензії на видання з фольклористики, фольклорної й літературно-художньої мовотворчості, про естетичне виховання підростаючого покоління на прикладах співучого слова, про невмируще мистецтво кобзарів.

Наприкінці книги – коментарі автора, що допомагають краще сприйняти твори, особливо тим, хто лише починає знайомитися з темами, представленими в «Народознавчих роботах».

Пропонуємо вашій увазі один із нарисів із книги Віктора Чабаненка «Народознавчі роботи».

ГОСПОДАРЮВАННЯ Й ГОСПОДАРСЬКІ ОСІДКИ ЗАПОРОЖЦІВ У ВЕЛИКОМУ ЛУЗІ

Пануючи у Великому Лузі, запорожці показали себе не тільки першокласними воїнами, а й добрими господарями. Їх господарська діяльність була налагоджена не гірше за військову. Фізична праця, хазяйновитість, людський талант цінувалися на Січі так само високо, як і патріотизм, мужність і відвага в бою.

Щоб забезпечити багатотисячне січове товариство харчами, одягом, військовим спорядженням, треба було багато потрудитись, уміло використати дари природи. А природа плавнів була щедра, хоча й обмежувала деякі традиційні для українців види господарської діяльності (наприклад, землеробство і садівництво).

В умовах Великого Лугу були дуже вдячними такі галузі господарювання, як рибальство, скотарство, бджільництво і мисливство.

Головним і найприбутковішим промислом у запорожців-луговиків вважалося рибальство. Ріки, протоки, озера й лимани Великого Лугу в козацькі часи кишіли рибою, тому її вилов не становив якихось труднощів, тим більше, що січовики були дуже вправними рибалками. Про цю вправність свідчать їхні сучасники.

Московський учений-натураліст, академік Васілій Зуєв, який невдовзі після зруйнування Нової Січі побував у загарбаних запорозьких володіннях з метою етнографічного, природничо-географічного та економіко статистичного дослідження краю, 1786 року опублікував статтю "Про колишні промисли запорозьких козаків і головним чином рибний" (ЗП – див. список скорочень у кінці нарису). У цій публікації знаходимо важливі для нас дані.

Виявляється, що запорожці в пониззі Дніпра (значить, і в Великому Лузі) рибалили протягом цілою року майже без перерв, але найактивніше - навесні та восени. Ловилася всяка риба, а саме: осетр, білуга, сом, короп, судак, лящ, вирезуб, щука, тарань, окунь, лин, карась та ін.

Січові рибалки користувалися такими знаряддями як-от: невід, сітка, косяк, мережа і самолов. Щодо назв "невід" і "сітка", то тут усе зрозуміло. А ось що означали три останні назви? В.Зуєв пояснює їх так: косяк - це велика сітка довжиною сажнів сорок і шириною до трьох сажнів, яка має кілька піваршинних чарунок й спускається одним боком на дно та закріплюється прив’язаним до неї камінням, а іншим боком виводиться на поверхню водойми і прив'язується мотузами до очерету, куги або спеціальних жердин; мережа – подібна до косяка сітка, але чарунки в ній значно менші; самолов – довга, опущена на дно з грузилами - камінням вірьовка, до якої прив'язується багато малих вірьовочок, що мають на кінцях гострі гачки.

Дещо дивним видається те, що В.Зуєв у своїй статті не згадує дуже популярний на Запорожжі засіб рибної ловлі, який називався гардом. Що являв собою цей засіб? Гард – то ряд перегородок або загородок у протічній воді, який ставився на мілкій і неширокій ділянці річки чи протоки. При цьому використовувалися лозові тини (ліси), що кріпилися до забитих у дно кілків. Перед суцільною лозовою перепоною на відстані 10-15-и метрів робилися додаткові перегородки у формі своєрідних лійок, котрі спрямовували потік риби у певне місце між загородами, щоб її легше було вибирати підсаками. Гарди на ходових річках і протоках споруджувалися навесні й на початку літа. Багато гардів було й у Великому Лузі.

Піймана запорожцями риба споживалася в Коші, продавалася або заготовлялася про запас (засолювалася, в’ялилася, сушилася, коптилася). В'ялена й сушена риба була чи не основним харчем козаків у походах.

Там, де вилов риби був масовим, січовики облаштовували рибні заводи, тобто спеціальні пункти переробки з заготівлі риби. Один із таких заводів знаходився у верхньому кінці Великого Лугу, в Кушугумських плавнях напроти села Розумівки.

Після рибальства другим за значущістю видом господарської діяльності всіх запорожців, а особливо тих, які мешкали в Січі й у Великому Лузі, було скотарство. Більш за все козаки-луговики розводили коней, дещо менше уваги вони приділяли великій рогатій худобі й вівцям.

Запорозькі коні (міцні в ногах, витривалі й невибагливі до харчування) користувалися великою популярністю в усій Європі. Ними була вкомплектована кавалерія деяких цісарських і королівських армій. Їх вирощували січовики для своїх потреб і на продаж у кількох заводах, найбільшим із яких був той, що в часи Нової Січі знаходився на правому березі ріки Кінської при її вході у Великий Луг (приблизно там, де тепер розташувалося село Григорівка Запорізького району).

Без коня ніхто не може уявити собі запорожця. Для козака, як говориться в багатьох народних думах та піснях, кінь - це вірний товариш і рідний брат. На коні січовик почувався впевненим, грізним і непереможним воїном.

Досить прибутковою справою на Запоріжжі були розведення корів. Цих тварин вирощували головним чином на м'ясо. Як і коні, запорозькі корови відзначалися витривалістю, а, крім того, ще й плодючістю. У січових чередах і в приватних козацьких господарствах їх нараховувалося тисячі.

Неабияке значення для забезпечення життєвих потреб січовиків мало вівчарство. Воно забезпечувало козаків поживною їжею, вовною і шкурами. Розводили на Січі переважно так звану волоську породу овець, високопродуктивну й, знову ж таки, добре пристосовану до місцевих кліматичних умов, невибагливу до паші.

За громадськими січовими кіньми доглядали табунники, за коровами - чередники, а за вівцями - чабани (чабанці). Ці наглядачі призначалися Кошем і користувалися особливою повагою серед товариства. Усе то були фізично сильні, сміливі й чесні козаки. Вони, як і решта запорожців, носили зброю, оскільки в будь-який момент могли наразитися на небезпеку з боку чужинців, грабіжників або тварин-хижаків.

Літні запорожці, так звані діди (або сидні) кохалися в бджільництві. Великі пасіки мали як рядові козаки, так старшини. Окрім того, що січовики плодили свійських (окультурених) бджіл, вони залюбки займалися ще й бортництвом, тобто збиранням меду й воску диких бджіл, яких у Великому Лузі була сила-силенна. Дорогоцінний продукт можна було вибирати майже з кожного дупла старих дерев, а то й просто із бджолиних гнізд у траві та заростях очерету.

Любили запорожці й полювати. Правда, не всі. Мисливство було заняттям переважно бідних козаків, які не могли забезпечити своє життя іншим способом (ЯІ, т.1, 289). Звірини й диких птахів (зокрема водоплавних) у плавнях водилося стільки, що для мисливця здобути бажаний трофей - то була річ завжди певна і звичайна.

Продукція, що її одержували січовики від господарювання, давала їм змогу добре харчуватися і бути завжди фізично сильними. Запорожці-луговики вживали здебільшого такі страви, як-от: махАн (варена баранина або яловичина. Прим.: наголос позначено великою літерою), пастромА (сушена або солена баранина), щЕрба (зварене на рибній юшці борошно), саламАха (каша з житнього або гречаного борошна грубого помелу), пУтря (каша з ячної крупи, розведена солодким квасом), тетЕря (пшоняна каша з доданим житнім тістом) та потрійна рибна юшка (суп, який вариться так, що риба в нього додається і з нього вибирається тричі, причому щоразу риба іншої породи). Із напоїв козаки полюбляли ситУ (мед, розведений водою), квас, пиво із солоду на хмелю, горілку і брАгу.

Споживалися також баранячий жир, різні балики та риб’яча ікра.

Поряд із громадським господарюванням на Січі велося ще й групове (артільне) та індивідуальне господарювання. Останнє ніким і нічим не обмежувалося й зосереджувалося, як правило, в зимівниках.

Зимівник являв собою своєрідний хутір, у якому жив і господарював переважно один літній козак із сезонними найманими помічниками (звичайно, молодими, вільними від служби в Січі). Такі хутори в різні періоди існування Запорожжя та в залежності від місця їх розташування і від статків їх власників були неоднаковими. До нас дійшов план-опис козацького зимівника кінця 18-го століття. З цього плану-опису дізнаємося, що запорозький господарський осідок прилягав до річки й творив собою просторий чотирикутник. Усе обійстя було огороджене, мало ворота і невисокі вежі по кутках. Усередині огорожі, по боках широкого двору, стояли хата - господа з коморою, гамазей, клуня та скирти сіна й соломи. Дещо осторонь скирт знаходився тік, а ближче до річки йшли сад і город (УС, 130). Ясна річ, у початковий період козаччини зимівники були значно простішими і біднішими. Досить жалюгідний вигляд мали ті зимівники, в яких мешкали бідні, одинокі запорожці. Вони, як правило, складалися з примітивного житла (куреня або бурдюга), якихось дрібних господарських споруд (під пасіку, рибальське причандалля тощо) і невеликого займища навкруг.

Зимівником індивідуальний господарський і житловий осередок козаків називався тому, що в ньому можна було перезимувати самому козакові та провести зимівлю його худоби. Цілком можливо, що ця назва започаткована ще в докозацькі часи бровниками або уходниками.

Зимівників було багато по всьому Запорожжю, але найбільше їх зазвичай знаходилося недалеко від Січі, зокрема у Великому Лузі та по його берегах. За документальними даними, під кінець 18-го століття тільки в плавнях їх нараховувалося більше 600 (БЗ, 129-131). Розташовувалися вони на високих грядах та кучугурах і тулилися до озер, лиманів, річок та проток. На випадок великої повені при кожному з них були човни, а при деяких - ще й сигнальні вежі.

На жаль, про козацькі зимівники у Великому Лузі періоду існування Січей 16-го - 17-го століть маємо лише загальні відомості, а ось про тутешні запорозькі осідки часів Нової Січі та перших років після її зруйнування збереглися як більш-менш точні документальні (архівні) дані, так і перекази козацьких нащадків. За цими даними та переказами, в другій половині 18-го - на початку 19-го століття у Великому Лузі були зимівники:

Василя Штамка - курінного отамана Дерев’янківського куреня (АК, 76); точне розташування невідоме;

Дмитра Жоболди - козака Батуринського куреня; знаходився в урочищі Канівському, нижче теперішнього села Розумівки (АНС, т.1, 221);

Дмитра Дядка - козака (АНС, т.2,174); точне розташування невідоме;

БалабАнів - козака Балабана біля озера Балабанового в Канкринських плавнях, над Битим шляхом (НП, 49);

Бандури - козака Бандури у Балабинських плавнях біля озера Бандуриного (НП, 63);

Бережнівський — козака Бережного у Балабинських плавнях біля озера Бережнівського (НП, 61);

Біляїв - козака Біляя в урочищі Біляй нижче теперішнього села Розумівки (НП, 22);

Верещаків - козака Верещака у Канкринських плавнях на Верещаковій гряді (НП, 63);

Воронців - козака Воронця в урочищі Воронцевому Кутку на правому березі протоки Кушугуму, в Балабинсъких плавнях (НП, 61);

Галин - козака Галі на лівому березі протоки Кушугуму в Кушугумських плавнях (НП, 50);

Гусаків - козака Романа Гусака біля лиману Сухого, нижче протоки Поперечної Плетенихи (ГЗС, 138);

Джерелівський — козака Джерелівського на правому березі Дніпра під горою Лисою, що вище теперішнього села Біленького (НП, 26-27, 64-65);

Дзіндзьошин - козака Дзіндзьохи біля однойменного озера, між Дніпром і протокою Жбурівкою (НП, 50);

Домантовичів - козака Яцька Домантовича над дорогою, що вела з Олександрівської фортеці до урочища Великих Кучугур (АВ, 44);

Жбурин - козака Жбури в Кушугумських плавнях біля протоки Жбурівки (НП, 62);

Загубин - козака Яська Загуби на березі протоки Кушугуму, над дорогою, що вела з Олександрівської фортеці до урочища Великих Кучугур (АВ, 44);

Кавунників - козака Кавунника на правому березі Дніпра під Лисою горою, вище теперішнього села Біленького (НП, 47);

Канівський - козака Канівського на правому березі Дніпра в гирлі балки Канівської (НП, 22);

Канциберин - козака-характерника Канцибери на лівому березі Дніпра нижче протоки Жбурівки (НП 63);

Кислиці - невідомого козака; розташовувався у гирлі балки Кислої неподалік теперішнього села Іллінки (БЗЗ, 25);

Ковалів - козака Коваля біля озера Ковалевого, кілометрів за два на схід від Верхньотарасівського перевозу (НП, 62);

Кононів - козака Конона в Балабинсъких плавнях біля озера Кононового (НП, 61);

Лебедів - козака Лебедя біля Лебедевих озер між протоками Кушугумом і Бистриком у Кушугумських плавнях (НП, 62);

Левків - козака Левка на правому березі протоки Кушугуму в Балабинсъких плавнях (НП, 61);

Лиса Гора - невідомого козака; розташовувався біля гори Лисої, що вище міста Нікополя (БЗЗ, 25);

Мірошників - козака Мірошника біля однойменної протоки в Кушугумських плавнях (НП, 62);

Мусіїв - козака Мусія на лівому березі Дніпра напроти Лисої гори, біля Мусієвого озера (НП, 63);

Петлянівський - козака Петляного на правому березі протоки Кушугуму в Балабинсъких плавнях (НП,61);

Половівський - козака Полового на гряді нижче урочища Канциберівщини і Канцибериного зимівника (НП, 63);

Посуньків - козака Посунька на правому березі Дніпра недалеко від гори Лисої, що вище теперішнього села Біленького (НП, 47);

Рвачевський - братів-запорожців Терешка та Олекси Рвачевських у районі урочища Великих Кучугур (АВ, 44);

Самсичин - козака Самсики в Балабинських плавнях біля озера Самсичиного (НП, 61);

Сопільників - козака Сопільника біля протоки Холуюватої, напроти урочища Наливача (НП, 50);

Сухинин - козака Сухини в Балабинських плавнях біля озера Сухининого (НП, 61);

Тарасівка - заснований козаком Тарасом у старі часи на правому березі Дніпра біля теперішнього села Вищетарасівки (БЗЗ, 25);

Ткачів - козака Ткача біля озера Домахи в Балабинських плавнях (НП, 61);

Феськів (Хвеськів) - козака Хвеська біля озера Хвеськової Ями, що в Балабинських плавнях (НП, 63);

ХаркІв - козака Харка біля озера Харкового в Балабинських плавнях (НП, 49, 63);

Цимбалів - козака Цимбала біля озера Цимбалевого в Балабинських плавнях (НП, 61);

ЧервОнова - невідомого козака; знаходився в гирлі балки Червоної, на правому березі Дніпра вище урочища Заломів (БЗЗ, 26);

Чорний - козака Чорного в Кушугумських плавнях біля озера Чорної Ями (НП, 63);

Шаварин - козака Шавари в Балабинських плавнях біля озера Шавариного (НП, 61);

Швеців - козака Швеця над Дніпром вище сучасного села Біленького (БЗЗ, 25);

Шийчин - козака Шийки в Кушугумських плавнях біля озера Шийчиного (НП, 62).

Курені й бурдюги зимівників у Великому Лузі запиралися в час відсутності господаря таким чином, що вхід до них був перекритий лише для диких тварин, а людина (подорожній, товариш хазяїна) завжди мала можливість проникнути всередину. Той, хто хотів попоїсти, відпочити, сховатися від негоди й навіть переночувати, будь-коли міг зайти в козацьке помешкання і задовольнити свої потреби. Коли ж господар повертався й заставав незнайомого прихідька в своєму пристанищі, він був йому дуже радий і ставився до нього, як до родича.

До великолузьких сиднів-зимівничан часто приходили в гості їх приятелі-січовики. Особливо багато братчиків гостювало в плавнях на свята. Коли ж виникала нагальна необхідність терміново зібрати гостювальників, тоді гримали січові гармати і все товариство хутко виходило із Великого Лугу.

У великолуцьких зимівниках нерідко переховувалися втікачі від панських утисків, всякі бунтарі та колишні повстанці. Відомо, наприклад, що тут знайшло прихисток чимало учасників Коліївщини, оспіваної Тарасом Шевченком у поемі "Гайдамаки" (див. ГР, 172, 174).

Список умовних скорочень назв використаних джерел:

АВ - Археологический вестник (№ 3). - Запорожье: ЗГУ, Запорож. обл. краевед, музей, 1992.

АЗС - Апанович О.М. Запорізька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії. - К.: Вид-во АН УРСР, 1961.

АК - Архів Коша Нової Запорозької Січі: Опис справ. 1713-1776. - К.: Наукова думка, 1994.

АНС - Архів Коша Нової Запорозької Січі: Корпус документів. 1734-1775.- Т.1.- К., 1998; Т.2.- К., 2000.

Ант. - Антонович Володимир. Про козацькі часи на Україні. - К.: Дніпро, 1991.

Ап. - Апанович О. Чортомлицька Запорозька Січ. – К.: Українське козацтво, 1998.

АР - Апанович Олена. Розповіді про запорозьких козаків. - К.: Дніпро, 1991.

АЮЗР - Архив Юго-Западной России, издаваемый комиссиею для разбора древних актов, состоящей при киевском, подольском и волынском генерал-губернаторе. – Ч.І-VII. - К., 1869-1914.

БЗ - Бойко А.В. Зимівники Великого Лугу // Козацтво, 1993. - № 1.

БЗЗ - Бойко А.В. Запорозький зимівник останньої чверті XVIII століття. - Запоріжжя: Видавець, 1995.

ГЗК - Голобуцкий В.А. Запорожское казачество К.: Госполитиздат УССР, 1957.

ГЗС - Голобуцький В.О. Запорізька Січ в останні часи свого існування. - К.: Вид-во АН УРСР, 1961.

ГР - Гайдамацький рух на Україні: Збірник документів. - К.: Наукова думка, 1970.

ЕСУМ - Етимологічний словник української мови. - Т.1-4. - К.: Наукова думка, 1982-2003.

ЗОТ - Записки императорского Одесского Общества истории и древностей. - T.I-XXIII. - Одесса, 1844-1919.

ЗП - Зуев В. О бывших промыслах запорожских казаков и наипаче рыбном// Месяцеслов на 1786 год. - СПб., 1786.- С.1-16.

КВЛ - Кащенко А. Великий Луг запорожский. - Катеринослав, 1918.

НП - Новицкий Я.П. Народная память о Запорожье. Предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине. 1875-1906 гг. - Екатеринослав, 1911.

СФ - Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. - Т.1-4. - М.: Прогресс, 1964-1973.

УКЕ - Українське козацтво: Мала енциклопедія. - К. - Запоріжжя: Генеза - Прем'єр, 2002.

УС - 3 української старовини: Альбом. – К.:Мистецтво, 1991.

ЧС - Січова скарбниця: Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини / Упорядкування, мовна редакція, переднє слово і примітки Віктора Чабаненка. - Запоріжжя: ЗДУ, 1999.

ЯІ – Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. - Т.І-ІІІ. - Львів: Світ, 1990-1992.