Ольга ЧОРНОБРИВЕЦЬ 

* * * 
– Де навчилася так гарно 
Ти робить уколи? 
Чи була ти infermiera? 
I якої школи? – 
У badante молодоїÂ 
Зранку дід питає. 
– Я навчилась на собаках, – 
Каже йому Рая. – 
Вівцях, свинях i коровах. 
Та ще – на телицях. 
Ти лежиш, дідуню, тихо. 
А мені носиться 
Треба було по загону, 
Шприц – напоготові. 
Так що практика — нівроку. 
Fatto. Буть здоровий.

_____
Infermiera – медсестра . Badante – доглядачка . Fatto – зроблено . 

* * * 

Не говори про літаки 
В кафе порожньому скляному. 
Так, я літаю залюбки –Â 
Тим рейсом, що веде додому. 

 

Iван СКИБА 

НАДIЇ ВИНО 
Ніч темна. Скрізь тиша і спокій. 
Все спить у солодкому сні. 
Один лиш в задумі глибокій 
Сиджу я й складаю пісні. 
Складаю тобі, ясноока, 
Твій образ в уяві моїй 
Витає безмірно високо 
У хмарах даремних надій. 
Я знаю, що ти не кохаєш, 
Та в серці кохання струна, 
Яку ти нечутно торкаєш, 
Бринить безнадійно сумна. 
I боляче серцю. Журливо 
Плекає кохання воно, 
I, може, пройшло б все щасливо, 
Коли б не надії вино... 
Сп’янило... і, втративши спокій, 
Зібравши слова голосні, 
Один у задумі глибокій 
Сиджу я й складаю пісні... 

 

Олексій ЧЕХ 

ЯСНА ЗОРЕ МОЯ... 
Я до тебе у сні на буланім коніÂ 
Лину піснею, лину душею. 
Хочу вірити я, ясна зоре моя, 
Що навіки ти станеш моєю. 
Так чекалось весни, щоб відкрилися сни... 
І звертав я свій погляд до неба. 
Ти являлася в ніч, ясна зоре, мені, 
Та не міг я дістатись до тебе. 
Наче стиглі жита, половіють літа, 
І марніє, як цвіт, наша врода. 
Хочу вірити я, що ти будеш моя, 
А того, що вже втратив, не шкода. 
Хоч не ждав я пори, та осінні вітри 
Понесли мою пташку до виру. 
І тепер знаю я, що ти вже не моя, 
Тільки в це я ще й досі не вірю... 
Як нелегко мені пережити у сніÂ 
Те, що з виру тебе я чекаю. 
Вір, голубко моя, полетів би і я... 
Тільки жаль, що я крилець не маю. 
Як мені, і тобі у чужій стороні, 
Знаю, звити гніздо буде важко. 
Наяву чи у сні, як гукнеш ти мені, 
Я до тебе примчу, моя пташко! 
А коли це не сон, а Всевишній полон, — 
Як же серцю забути накажеш? 
За такі почуття я віддав би й життя, 
Та живим же у землю не ляжеш... 

МАМI 
Знов дитинство мене привітало –Â 
Аж із тих – незапам’ятних – літ, 
Як мене, ще малого, купали, 
Мама, тато, бабуся і дід... 
Не сміється похилена хата, 
Обіймає холодна зима, 
«Здрастуй, синку», – не вимовить мати, 
Бо її вже на світі нема. 
Я заходжу в нетоплені стіни, 
Зустріча мене рідний поріг, 
По куточках розбіглися тіні: 
– Що ж раніш ти, синочку, не зміг? 
Мов чужий, я спинивсь серед хати, – 
До долівки ногами приріс, 
Онімів і не можу сказати: 
«Я ж Вам, мамо, сніданок приніс». 
Поховали нерідні Вам люди, 
Відзвучали печальні псалми. 
Б’ється серце, як пташечка, в груди. 
За сльозою – далекі громи. 
Не запросить ніхто мене сісти, 
Не чекає гарячий обід... 
Їх немає давно уже й вісти... 
Лиш на Той Світ сльозиночки слід... 

ОЙ МОГИЛО СИВА... 
Там, де три тополі і верба гнучка, 
Вже мене дівчина вірная чека. 
Не важка дорога, не крута гора. 
Біля її двору серце завмира. 
Ой могило сива, в косах – ковила, 
Чом ти білим цвітом рано зацвіла? 
Ой могило сива, в косах – ковила, 
Сонцю усміхнулась, місяць обняла. 
Не важка дорога, не крута гора –Â 
Біля її двору серце завмира. 
Завмира серденько і щемить душа, 
Бо до її двору інший поспіша. 
Хай дзвенить дзвіночком соловей в саду, 
Я, дівча, до тебе більше не прийду. 
Не прийду до тебе. І не жди мене. 
Хай твоя хустина іншому майне! 
Там, де сіють роси срібну чисту рань, 
Береже могила тисячі кохань... 
Цвіт калини білий, ягоди, як кров, 
Де кохання вірне – там цвіте любов. 
Там, де три тополі і верба гнучка, 
Вже мене дружина вірная чека. 
Не важка дорога, не крута гора, 
А побіля двору – наша дітвора. 

ПIСНЯ СТЕПОВА 
Підросла дівчина. Вийшла за село. 
Пісню заспівала — поле зацвіло. 
В волошкову стрічку, як свої літа, 
З усміхом троянди в косу запліта. 
Ой ти, пісне, пісне, 
Пісне степова —Â 
Музика чарівна. 
Лагідні слова. 
Як остання крига проплива Десну, — 
Пісня солов'їна освятить весну. 
Зацвіли калини — сестри мигдаля, 
Від тієї пісні – молода земля. 
Там, де на покосах ще бринить роса, 
Йде по полю боса дівчина-краса. 
Он стоїть тополя, он калина йде, 
І чарівна пісня починає день. 
Сонце землю гріє, і киплять жнива, 
А до мене лине пісня степова. 
Лине прямо в душу, і не зупинить, 
Колоски голубить, пшениц і спілить. 
Від утоми тиха ляже спать земля, 
І до мене пісня прилетить здаля. 
Першу прохолоду гуси принесуть, 
А моїй красуні коси розплетуть. 
Ой ти, пісне, пісне, 
Пісне степова —Â 
Музика чарівна, 
Лагідні слова. 

СТЕПОВА ЦАРIВНА 

 
                       Моїй дружині Тоні

 
Я зустрів красуню в золотавім полі, 
Личко, мов калина, очі волошкові, 
Очі волошкові, наче два озерця, 
Степова царівна полонила серце. 
Синії волошки, золоті жита, 
Юність вас у коси щедро запліта. 
А мої волошки снігом замело, 
Розцвіли, зав’яли, наче й не було. 
I коли зустріну я красуню знову, 
Завмира серденько, відбирає мову, 
Чом тебе не стрів я навесні у полі, 
Де ж ти забарилась, як шукав я долю? 
Синії волошки, золоті жита, 
Юність вас у коси щедро запліта. 
А мої волошки снігом замело, 
Розцвіли, зав’яли, наче й не було. 
Ніч пішла у гори, вже затихла пісня, 
А мені не спиться, в грудях серцю тісно, 
Ой дівчино мила, з русою косою, 
Чом тебе не стрів я ранньою весною? 
Синії волошки, золоті жита, 
Юність вас у коси щедро запліта. 
А мої волошки снігом замело, 
Розцвіли, зав’яли, наче й не було. 
Плаче у садочку сич, немов дитина, 
Доліта журливо пісня самотинна. 
На душі у мене похмурніла осінь, 
Десь моїй царівні розплітають коси. 
Синії волошки, золоті жита, 
Юність вас у коси щедро запліта. 
А мої волошки снігом замело, 
Розцвіли, зав’яли, наче й не було. 

 

Віктор ЛЮЛЬКА 

ВIЧНЕ 
Доки зорям погожим світати – є тато. 
Доки землю свою обіймати – є мати. 
Доки небо над нами синіє – сини є. 
Доки щедро сіятиме сонце – є донця. 
Доки в серці палає багаття – є браття. 
Доки мускули в спільній напрузі – є друзі.  
Доки в лузі квітує калина – є Україна. 

МЕДОЗБIР 
Мед бджолиний – не мед, а пісня, 
Злотокрила, натхненна, трудна. 
Тільки це розумієш опісля – 
Як на скроні дихне сивина. 
Мед бджолиний – не мед, а свято 
Запашних і цілющих суцвіть. 
Але треба завжди пам’ятати: 
Мед бджолі – солоніший за піт. 
Мед бджолиний – не мед, а диво, 
При якому старіть не дано. 
Пісня й труд в суголоссі красиво 
У чарунках злилися водно. 

* * * 
Квітнуть айстри осінні пізні – 
Вдячна пісня минулому літу. 
Я співаю, бо люди без пісні, 
Наче сироти, бродять по світу. 

 

Віра ЩЕРБИНА 

ЗНОВ МОЯ МАТУСЯ ГОЛОВУ СХИЛИЛА 
Знов моя матуся голову схилила. 
Може, біль у серці чи важка коса? 
Від журби рідненька рано посивіла, 
Відцвіла, мов вишня, молодість-краса. 
 
Від роботи, знаю, натомились руки. 
Скільки ж того щастя у житті було? 
І летять до тебе діти і онуки. 
Щоб змогла відчути радість і тепло. 
 
І нехай минуле Вас бентежить й досі. 
Розділіть зі мною сивії літа. 
Не пускайте, мамо, в своє серце осінь,  
Хоч та осінь буде тепла й золота. 

* * * 
Одній не страшно 
  буть на самоті. 
Страшніш, коли 
  самотня із тобою. 
Душа горить 
  пекучою сльозою, 
На жаль, таке 
  буває у житті. 
 
Колись мені дав щастя 
  саме ти, 
Ні, я не плачу, 
  бачиш, вже не плачу. 
 Якщо зустрів, пробач, 
  за мене кращу, 
Нехай вона 
  не знає самоти. 

 

Світлана ОРЛЕНКО 

* * * 
Між хмарин, мов між скель, 
Сонця плив корабель, 
З променевеслами, 
Над перевеслами 
Арок плечистих 
Райдуг барвистих. 
Хмари, мов вежі, 
Шлях – у Безмежжя. 

* * * 
Вже холодно й калюжам, 
Зіщулились вони. 
А час за цим не тужить – 
Прямує до весни. 
Скоцюрбилась ялина: 
Усі голки дрижать. 
Самотні балерини –Â 
Берези – теж тремтять. 
Зітхнуло сонце в небі, 
Вкололо хмару враз, 
До мене і до тебе 
Пробився промінь, згас. 
Погляну у віконце: 
Під снігом спить трава. 
Як добре, що хоч сонце 
Про нас не забува! 

* * * 
Набундючився пень 
І стирчить цілий день. 
А синичка й пита, 
Чом це він не літа? 
Пень сопе і мовчить: 
Як же він полетить? 

 

Яна РУБАН 

* * * 
Перед сивою безоднею дощу 
Я сховаюсь у свої турботи, 
Я пройду повз тебе, просто промовчу, 
Не спитаю навіть «хто ти?»Â 
Загублюсь між сірих парасоль, 
Й ледве думка доторкнеться кіс, 
Я підставлю голову під дощ – 
Просто під дощем не видно сліз. 

* * * 
  Знаєш, цей вечір неначе втомився, 
  Неначе безсмертям не граються зорі. 
  Луна-повія втекла за місто, 
Убравшись в шати прозоро-чорні. 
  Кричу без звуку росою травня, 
  Солоним вітром шукаю втечі, 
  Туди, де нас випадково немає, 
  В той безнадійно закоханий вечір. 
Я 
Мені набридло слово «я», 
  Таке нахабно-претензійне, 
  Самозакохане, манірне. 
  Скрізь тільки чути «я» та «я», 
  Я – тут, я – там, я – звідтіля. 
  Але звучить так рідно – «я». 

* * * 
Скло очей – розбите. 
  В порожній кімнатіÂ 
  Твоєї душіÂ 
  Загубився мій погляд. 

 

Тетяна СВIТЛЕНКО 

* * * 
Розклювали птахи річку, 
Ані зірки з неба, 
Та мого кохання свічку 
Не гасіть, не треба! 
 
Хай моє тривожне світло 
Сонечка нап’ється, 
І до любого привітно 
Промінцями ллється. 
 
Ранній птах п’є роси в травах, 
П’є й вітрам сміється: 
Зайнялась любов в загравах, 
В надрах мого серця. 

 

Володимир СОЛОДОВНИКОВ 

* * * 
Любов – не мед. 
Скоріш – отрута. 
Мій час навколо 
І в мені. 
Тебе нема –Â 
І палить смута 
На безголосому 
Вогні. 
 
Вже не лякаєÂ 
Сива осінь 
І з хуртовинами 
Зима. 
По ХортиціÂ 
Ступаю босий, 
А десь у хащах 
Біль дріма. 
 
І хай дріма. 
Хай спить довіку, 
Обійдемо його, 
Хай спить. 
І раптом чую: 
Ку-ку-рі-ку! 
Яка жага 
Тебе любить! 
 
Хоча надворіÂ 
Листопадить, 
Із позавчора 
Ще дощить, 
Але ж ніщо 
Нам не завадить 
В осіннім полум’їÂ 
Любить. 
З тобою всі ми, 
Як малеча, 
А я – 
Закоханий юнак. 
Яке це щастя – 
Ми і вечір... 
І ти уголос: 
«Завжди б так». 

 

Микола СIРIНЬОК 

* * * 
Я із горем назбирав 
Слів на шість куплетів, 
Зі стіни патрета зняв 
Та й поніс в газету. 
Через тиждень прочитав 
Свою писанину. 
Та лишилася з вірша 
Тільки половина. 
Тут задумавсь тяжко я: 
Що ж то за газета, 
Що хвамилія моя 
Без мого патрета. 
Якісь літери малі, 
Віршик зовсім куций. 
Я сказав би взагалі: 
Цей мій твір – що цуцик. 
Не могли домалювать 
На сюжет картину, 
Та про мене розписать, 
До чого я плину. 
Унизу перехрестить 
Якось дві пір’їнки, 
Тоді б стало віршів тих 
І на півсторінки... 

 

Олекса ЗАПОРIЗЬКИЙ 
(1915-1968) 

КОНВАЛIЯ ТА БУЗИНА 
Пихатим квітом Бузина 
Півнеба запина, 
Та кожний обмина. 
Конвалії квіт – перламутр 
Лель-ледь помітний – ліліпут, 
А, – чи ж не сміх? – 
Приваблює усіх. 

 

Олесь БАРЛIГ 

* * * 
стримай мене над проваллям 
за руку візьми 
і стримай 
(блукаю твоїми лісами 
шукаючи квітку червону 
не бачу дзеркал 
щоб перевірити 
я чудовисько 
чи донька купця) 
ЕПIГРАФIЧНЕ 
  ти березень 
  що приходив на зміну квітню 
 
рясніє дощ 
і парасоль 
частина одягу 
так дивно 
прозорим випадком 
вбачати тебе серед інших 
(рясніє дощ) 
вітаюся очима 
(рясніє дощ) 
слова 
померлі пташенята 
які не вилізли з кубельця 

* * * 
Коли Запоріжжя 
Стає з першим вересня 
Серцем ВенеціїÂ 
І струмки дощовіÂ 
Відносять світ за очіÂ 
Човники сміття 
Я відчуваю загострення 
Восьмирічної лихоманки 
Саме тодіÂ 
Зіниці стають 
Хижими звірами 
Та крадуть крадькома 
Обриси перехожих трапецій 
Рідше –Â 
Прямокутників 
Й комусь кортить 
Раптом 
Зненацька 
Висаджувать в парку лаванду 
І хризантеми 
Але все наче повз 
Лише тло для хвороби 
Мій птах темнокосий 
Хоче відверто поліпшити біль 
Проте адресата не знайдено 
І в слухавці чутне одне: 
„Чекати... 
Чекати... 
Чекати... 

* * * 
ступінь 
твоїх порівнянь 
світу іÂ 
усього мене іншого 
телефонуй частіше 
обіймай 
міцніше 
я 
маленький сіроптах 
на комірціÂ 
твоєї сорочки 

 

Ярослав ЯКОВЕНКО 

IСТОРIЯ ПРО ТОГО, КОГО ОБРАЛА СМЕРТЬ 

* * * 
— Хочеш, я розповім тобі історію? 
— Так. 
— Тоді слухай... 

* * * 
З давніх-давен, кожну тисячу років, Смерть обирає собі юнака, якому дарує свій подих, свій поцілунок і своє ім’я. 
Подихом Смерті є меч, який при наближенні до людської плоті світиться блакитним сяйвом. І якщо доторкнутися цим мечем до людини, її охоплює блакитне полум’я. Коли воно зникає, на місці нещасного не залишається навіть попелу. 
Поцілунком Смерті стає чорний панцир, який захищає тіло. І ніщо: ні меч, ні спис, ні стріла, ні будь-яка інша зброя не могла залишити на панцирі навіть подряпинки. 
Ім’я ж його було Той, Кого Обрала Смерть. 
І ні людина, ні птах, ні звір, ні жодна з стихій, чи поодинці вони були, чи вкупі, — ніхто не міг перемогти Обраного. Зупинити його могла лише сльоза... Сльоза, яка впаде на його панцир... Сльоза ненависті і любові... 
І прослуживши вірно тисячу років, воїн йшов у невідомість, а на його місце приходив інший, Той, Кого Обрала Смерть. 
Ти запитаєш: «Для чого він був потрібен Смерті, коли вона — Смерть?». Так. Вона — Смерть. Вона забирає всіх. Але по деяких посилає воїна. Він приходить до жертви, торкається її Подихом Смерті, і коли зникає полум’я, на місці нещасного не залишається навіть попелу... Для чого це було потрібно їй — ніхто не знає. Можливо, по велінню богів, а можливо, й на втіху самій Смерті... 
Але одного разу Той, Кого Обрала Смерть не дослужив тисячу років. 

* * * 
— Тарасе... 
— Хто тут?! 
— Не лякайся мене, Тарасе... 
— А чого б це я лякався... дівчини?.. 
— Дівчини-смерті... 
— А що, є ще й смерть-чоловік?.. 
— Смерть одна, але є ще й Той, Кого Обрала Смерть. І я обрала тебе... 
— М... Мене? Ти... Ти хочеш забрати мене? 
— Ні... я хочу поцілувати тебе... 
— Але навіщо? 
— Щоб зробити тебе воїном... моїм воїном... 
— Але який же з мене воїн? 
— Ти станеш наймогутнішим воїном, якого ніхто не зможе перемогти. Воїном у чорному міцному панцирі, на якому жодна зброя світу не може залишити навіть подряпинки. Воїном на чорному швидкому коні, який за мить домчить туди, куди ти захочеш. Воїном з мечем, який не залишає навіть попелу. Моїм воїном... 
— І що я робитиму? 
— Ти приходитимеш до деяких і забиратимеш їх... для мене. 
— А якщо я відмовлюсь когось забрати? 
— Ти не зможеш... Навіть якщо захочеш... 
— І довго я тобі служитиму? 
— Ні... Рівно тисячу років... 
— Тисячу?! Та це ж... Та це ж майже вічність! 
— Тисяча років не складає навіть й мільярдної частинки вічності... 
— І весь цей час мене ніхто не зможе перемогти? 
— Зупинити тебе зможе лише сльоза... Сльоза, яка впаде на твій панцир... Сльоза ненависті і любові... Але це ще не все: ти не зможеш кохати, ти не зможеш мати друзів. Бо, можливо, тобі доведеться їх вбити. Ти будеш сам... 
— Але навіщо ти це мені розповідаєш, я ж можу відмовитись. 
— Обраний повинен знати, що на нього чекає. І має прийти до мене з власного бажання. 
— ...То ти говориш, що я буду сам... Сам... Я й так сам... У мене немає друзів, лише знайомі... Я не вірю в кохання... Я й так сам... Я згоден стати обраним. 
— Тоді йди до мене... Обійми мене... Міцніше... Дай я тебе поцілую... 

* * * 
І з того часу новий обраний почав приходити до людей за наказом своєї володарки. 
Він приходив до бідних і до багатих, до хворих і до здорових, до старих і до молодих — до всіх, кого захотіла Смерть. 
Він приходив і вдень, і вночі, і вранці, і в вечері, і взимку, і влітку — завжди, коли цього хотіла Смерть. 
Йому було байдуже до людського горя, щастя, смутку чи радості. Він приходив за наказом своєї володарки, торкався жертви Подихом Смерті і йшов далі. 
І ніщо не могло зупинити його. Якщо хтось наважувався стати на захист чужого життя, бідолашний не мав шансів зберегти навіть власне. 
Так відбувалося багато десятиліть чи навіть століть, доки одного разу... 

* * * 
— Я Той, Кого Обрала Смерть, і я прийшов по нього! — Рука воїна вказувала на немовля, яке лежало в колисці. 
— Ні! Тільки не його! Тільки не дитину... Візьми мене... Чуєш?.. Чуєш?! Візьми мене! — почувся плач, який зворушив навіть каміння під ногами обраного. 
— Якщо хтось хоче стати на захист життя, хай вийде на двобій! 
— Я! Я стану на захист життя! 
Погляд воїна впав на стару жінку, яка вийшла з гурту. 
— Ти?! Ти хочеш стати на захист життя? Ти хочеш стати на двобій? Зі мною? З Обраним? Та в тебе ж немає навіть зброї в руках. Чи, може, в тебе камінь за пазухою? Відійди, стара, невже ти не розумієш, що найсильніші воїни світу ставали на двобій зі мною. І де? Де вони тепер?! Мертві! Мертві... Усі... Усі до одного! Чим же ти будеш захищатися? Чим ти мене хочеш здивувати? Де?! Де твоя зброя?! 
— Ти питаєш, чим я буду захищатися? Воїне... Ти... Той, що називає себе обранцем Смерті... Ти забув найголовніше... Те, що забувати нікому не можна. Ти забув матір... Знай, воїне, моя зброя — пам’ять, мій захист — колискова! 
І з вуст жінки птахом у небо зринула пісня. І меч воїна вийнявся з піхв. Він підіймався вверх разом з піснею. І раптом... 
— Мамо?.. Мамо... Не треба!.. Я не хочу!.. Не можу... Ні... 
І враз завмерло все. Завмер птах у небі. Завмер звір у лісі. Завмерли люди. Завмер час... Не завмерла лише пісня, яка підіймалася все вище і вище. Не завмер лише меч, який опускався все нижче і нижче. Не завмерла лише сльоза, яка бігла по обличчю, залишаючи вологий слід. Сльоза любові і ненависті... Любові до матері... Ненависті до себе... 
І ось меч опустився... І обірвалася пісня... І впала сльоза з обличчя обраного на панцир... І зрушив час... І полетів птах... І стрибнув звір... І зашуміли люди... 
Завмер лише воїн, схилившись до землі. Ніби простягаючи руки до когось. Завмерла ще одна сльоза на його обличчі. Сльоза любові і ненависті... 

* * * 
  Зневічений... 
  Зневажений... 
  Сплюндрований... 
  З Ґ валтований... 
  Розірваний... 
  Розтоптаний... 
  І ким?.. 
  Самим собою... 
  На хрест прибитий ким?.. 
  Самим собою... 
  До смерті катований ким?.. 
  Самим собою... 
  До смерті засуджений ким?.. 
  Самим собою... 
  А де ж були Вони? 
  Де ж були Ви? 
  Де був Ти?.. 

 

Світлана ЛЕВЧЕНКО 

* * * 
Спізнилася, а час утік в століття, 
Мовчить зупинка сонного метро. 
На перехресті щастя й лихоліття 
Мене не зустрічатиме ніхто. 
 
Вертати? Ні!.. А йти вперед несила... 
  Бездомний цуцик вештає навколо... 
  Світанків я ніколи не гасила 
І снігом влітку не була ніколи. 
 
Тоді за що? За те, що вишню стиглу 
  Без дозволу дощем ранковим вмила? 
  А вдома борщ ображений остигне... 
  Ну, цуцику, пішли, стоять несила. 

Віктор СТРИГАЛЬОВ 
(1938–2007) 

* * * 
  Розкажи нам вірша про сінокоси... 
Сінокоси, сінокоси... 
Ой мої цілющі роси 
та вставання ранні, 
вибалки туманніÂ 
та поти солоні, 
 росоньки колючі, 
 та шорсткі долоні, 
 та держак пекучий! 

ВIДКРИЛАСЬ НЕБА СИНЬ 
Лиш Бог, та я, та дощик на лужечку... 
На спині вимокла сорочка. 
І піт, і краплі дощові. 
Притихлі коники в траві... 
Сипнув той дощ – і далі полетів з громами. 
З-за хмари – промені стовпами, 
немовби сонця руки, 
лягли теплом на луки. 
Відкрилась неба синь. 
Коси, мерщій коси, 
поки трава, немов росою, 
зволожена водою дощовою! 
А я... А я косу подалі відкладаю, 
бо на лужку зі мною тільки Бог, 
вже й дощику немає... 

 

Жан КУЧМIЙ 

ОСА 
Продавала груші Клава. Я стояв ні в сих ні в тих: 
На ваги гниленькі клала. 
– Не кладіть же ви гнилих! 
– Ти диви, ну й чудеса! Бачиш? Он сидить оса. 
На гниле вона не сяде. Хто ж такий непотріб краде? 

 

Ольга ФЕСЕНКО 

Я 
В стрімкім сьогоденніÂ 
Досягнень і звершень, 
Проста й незбагненна, 
Я жінка – найперше. 
Які б мені доля 
Не міряла злети, 
Падіння і болі, 
Я стримаю все те. 
Я духом всесильна 
В життєвому русі, 
Терпляча й двожильна –Â 
I тим я горджуся. 
Велична й стражденна, 
В ненависті грізна, 
Святкова й буденна –Â 
Буваю я різна. 
Для діточок рідних 
Я добра матуся, 
Як небо погідне –Â 
I тим я горджуся. 
У правді відверта, 
Душею мрійлива, 
В досягненні вперта –Â 
I тим я щаслива. 
До учнів відкрито 
Завжди повернуся, 
За покликом вчитель – 
I тим я горджуся. 
Царівна й княгиня 
У сонце й негоду, 
Я є берегиня – 
Хранителька роду. 
В поклоні доземнім 
Над вищим не гнуся. 
Я світло і темінь – 
I тим я горджуся. 
Я горда й покірна, 
До щему тремтлива, 
Відверта і вірна, 
В душі незрадлива. 
Нестримна й невпинна, 
На біль озовуся. 
Я просто людина –Â 
I тим я горджуся. 

 

Лілія ФЕСЕНКО 

* * * 
Згадай мене в своїй молитві, 
Прошепочи моє ім'я. 
У цій нестримній днів гонитвіÂ 
Не забувай, що десь є я. 
Тобі, мабуть, тепер нелегко. 
Мені, повір, нелегко теж. 
Хоч я від тебе так далеко, 
Проте любов не має меж. 
Згадай теплом душі своєїÂ 
Надію у моїх очах. 
Згадай її, адже без неїÂ 
Не знайдеш ти зворотній шлях. 
У цій нестримній днів гонитвіÂ 
Не забувай, що десь є я. 
Згадай мене в своїй молитві, 
Прошепочи моє ім'я. 

* * * 
Розіп'ята почуттями 
На хресті свого життя, 
Ти нестримними думками 
Відкидаєш небуття. 
У тобі живуть бажання, 
Й дуже важко стримать їх. 
Та чи є в душі кохання – 
Запитання не з простих. 
Прагнеш ти емоцій сильних, 
Хоч вони наводять страх. 
Та дивись, між мрій свавільних 
Не згуби свій вірний шлях. 

* * * 
Ніжний подих осіннього дня 
Від самотності не порятує. 
I не зможуть думки обійнять, 
Що уява на вікнах змалює. 
Дощ холодний сльозами зросив 
Ефемерні осінні бажання. 
Та, на жаль, він не зміг і не змив 
Безпідставні людські сподівання. 
В сьогоденні яскравих харизм 
Нема часу на все кинуть погляд. 
I це все не простий песимізм, 
Але втім лиш реальний світогляд. 

* * * 
Він огорнув мене туманом, 
А потім ще й поцілував. 
Так ніжно, трепетно, незнано 
Мене в обіймах він тримав. 
Він дарував мені прикраси, 
I показав казковий світ. 
Не вимагаючи пояснень, 
Я все сприймала, як і слід. 
Та все мина, і це минуло. 
Скінчивсь веселий маскарад. 
Проте, я й досі не забула 
Який він, красень Листопад. 

Олександр КОЛIСНИК 

* * * 
Те, що існує вічно, 
взагалі не існує. 
Теща лінчує вікна. 
Я сподіваюся всує. 
Слух відбирає у ока 
мозок і синь небесну. 
Голос шматує тишу. 
Син – не воскресне. 
Зведені решти у решти. 
Злиті вуста до болю... 
Злі ті бажання: умреш ти –Â 
і я піду за тобою... 
Що таке до? Це нота, 
абревіатура бога, 
пісня мого цейтноту. 
Після – не буде нічого... 
Здається, я маю вибір – 
вимір моїх фантазій, 
від волі моєї не вільний, 
спричинений дикими танцями... 
Швидше ритмуйте, бонги! 
Бийте мою знемогу. 
Завтра гаряче сонце 
не знайде мене з тобою... 

 

Валентина СИДОРЕНКО 

* * * 
Сумують вишні за хатою, 
Схилилась шипшини віть, 
А я все частіше згадую 
Дитинства щасливу мить. 
Шукаю в небі Телесика, 
У день мій нехай змин е*. 
А мама така молодесенька 
У берег гусей жене. 
Сліди її тонко значаться 
На росянім спориші, 
Зринають у пам’яті, бачаться 
I падають у вірші. 
Город зароста берізкою 
(Амброзій ще не було). 
Горох під ногами прискає. 
Полощуть дощі село. 
I чули дерева-велети, 
I чула, здається, я – 
Гукає мене із всесвітів, 
Сумує отак здаля 
Село моє з діда-прадіда, 
I степ, i шипшини віть. 
Ну, чим тут, скажи, зарадити –Â 
Болить душа і болить. 
  * змине – зійде (діал.) 

* * * 
Висять рушниками ранкові тумани, 
Барвиста дріма далина. 
Палаюча осінь червоно-багряна. 
Волаюча. Вічна. Сумна... 
Чи відчай, чи вітер, чи давня розпука, 
Чи капає листя в траву... 
То вірш калатає* у груди і стука. 
Чекаю. Зітхаю. Живу. 
Я вірш цей, як птицю, у небо пускаю 
Й, спустошена, в хату іду. 
О, як недоречно калина палаєÂ 
Сьогодні у соннім саду! 
  * калатати – колотити (діал.) 

* * * 
Віхола! Віхола! Не сягнути зором. 
  Світу білого не видно поза нашим двором. 
  До холодного вікна притулюся носом –Â 
  Сніговиця он яка, а собака босий! 

 

Наталья КУЗЬМЕНКО 

ЗВЕРЬ 
Это настоящий зверь – дикий и неприкаянный, не обузданный зоопарком и не выдрессированный цирком. Впрочем, подобные изуверские институты, калечащие и ломающие звериную душу и волю, и вовсе не были знакомы первобытному существу, которое сотни тысяч ночей, а иногда и дней я пыталась поймать в свои сети. Что уж я только ни делала: притворно закрывала глаза, пытаясь обмануть его бдительность; принимала самые соблазнительные позы, чтобы очаровать его; выпивала дурманящие средства, дабы не вспугнуть его нервной пульсацией ненужного женщине разума, который всегда некстати вставлял свои «пять копеек» в общий хаос и сумятицу. Я даже когда-то обнажилась до новорожденных пределов, надеясь, что если не дух, так плоть привлечет его животную натуру. Но, пролежав в таком виде несколько часов, я только замерзла, а он так и не пришел. 
Я звала его «кись-кись», я обзывала его «гадом», я пела ему дифирамбы на море и на суше, особенно в поездах, играла с ним в детские считалки и прятки. Но ни монотонный стук колес, ни мои зазывательные конвульсии плохого массовика-затейника так и не заставили его обратить на меня хоть сколько-нибудь стоящего внимания. 
И вот когда, совсем отчаявшись и сломав голову, я обессилено опускалась на какую-нибудь точку опоры или, стараясь забыть об этой капризной скотине, пускалась в пустозвонные дебаты с какой-либо также обиженной им особью, он неожиданно врывался в меня, словно вихрь, сбивая с ног, с мысли и с панталыку. А иногда наваливался на меня всей своей мощной грудью посреди бела дня тогда, когда я работала над очередным шедевром. Вот тогда уж ни спасу от него, ни мочи не было. В иные минуты это походило на изнасилование – мучительное и нескончаемое, истязающее тело и отравляющее душу. Но бороться с ним было бесполезно, он все равно брал верх, а затем праздновал пиррову победу над моим распростертым туловищем. 
Но самое страшное – с ним нельзя было расстаться, бросить раз и навсегда эту заразу, расплеваться и гордо уйти прочь. Не-е-т, он становился частью твоей жизни, причем б ольшей, он проникал в каждую потаенную клеточку твоего существа, подтачивая изнутри, словно жук-короед, внутримышечные органы при малейшей попытке неповиновения. Вот и приходилось часами, иногда сутками, ждать, когда его зверская милость соизволит пожаловать под твой черепно-волосяной покров и наградит тебя... 
...как и всех, прекрасными и удивительными детьми – Грезами, Фантазиями, Мечтами, Миражами. Оденет вас в легчайшие одежды, сотканные Эфиром и Мглой. Наполнит вашу душу живительной космической энергией, а тело – отдыхом и успокоением. За это можно все отдать, некоторые жертвуют даже жизнью, навсегда погружаясь в его иллюзорные реальности. 
Ну как же, скажите, не ждать и не желать его?! Но ведь в который раз Сон, как зверь, от меня бежит. Зверь дикий и неприкаянный. 

ОН ПРОСТО НЕ ЗНАЛ 
Он ПРОСТО не знал, что с ними делать. Мимо проносились зудящие комариные тучи столетий, уплывали тоскливым клином в НИКУДА тысячелетия, сиротливо и скорбно, как гордый кондор, парила в вышине вечность, а Он никак не мог решить, как же Ему поступить с ними. 
Они таскались по свету в грохочущих телегах, перегрызали друг другу горло, изобретали плюющихся огнем стальных гусениц, завывали дурными голосами, стоя на дощатых ящиках, гоняли по задворкам золотых тельцов, вскарабкивались в металлические стержни, чтобы на пару-тройку пространств удалиться от обитаемой поверхности в необитаемую пустоту, поджигали тесные муравейники, в которых сладостно выводили потомство, и с изуверской методичностью убивали всё инородное, что поросло листьями, чешуей или шерстью. 
– Так, надоели, негодные твари, – решал Он, посылая им ураганы, пришельцев, цунами, эпидемии, извержения вулканов, голод, радиацию и сумасшествие. И когда казалось, что до окончательного вынесения приговора остается доля мгновения, Его Око вдруг выхватывало из общего месива неких особей, видом своим и действиями заставлявших Его воздержаться от объявления Конца. 
Одни, улавливая тончайшие колебания эфира, пытались перенести информацию на свои расовые табулы, другие, открыв внутренние вежды, летели спасать, делиться, помогать, отдавать, гореть, добиваться, звать за собой, искать выход, поднимать лежащих, иные, всё осознав, шли в самую сердцевину горящих треугольников, любили, верили, надеялись, преодолевали страх, общались, сотые, укрывшись в уединенных раковинах, создавали философские камни, открывали источники разума, возводили столпы знаний, приносили себя в жертву. 
– Нет, они прекрасны и удивительны, – шептал Он растроганно, посылая им тепло, плодородие, благость, щедрость, спокойствие, благополучие и любовь. А потом всё повторялось вновь: переполнялись чаши терпения, кололись терновые венки сомнений, и увядали последние цветы надежд. 
Он ПРОСТО не знал, что с ними сотворить, ведь творить Ему было свойственно: те, кто доставлял ему столько беспокойства и хлопот, называли его Отцом, беспрестанно чего-то от него ждали и наперебой о чем-то просили... 

А Он – ПРОСТО не знал...