16 жовтня – 40 днів як не стало Володимира ЛУЦІВА

ПАМ'ЯТІ ЛЕГЕНДАРНОГО СПІВАКА

Віра СЕРЕДА

1280 n7 вересня 2019 року із Лондона прийшла сумна новина – на 91 році життя перестало битися серце легендарного всесвітньовідомого українського співака, бандуриста, культурно-громадського діяча Володимира Луціва. 16 жовтня – 40 днів, як він відійшов у Вічність. Митець заповів поховати себе у Надвірній (Івано-Франківщина), де народивсь і звідки пішов у широкий світ. Похорон відбувся 26 вересня. 

Володимир Луців був першим українцем, який під псевдонімом Тіно Вальді став переможцем конкурсу Євробачення 1961 року. Були й інші нагороди та відзнаки: срібна медаль за виступи на кораблях «Квін Мері» й «Квін Елізабет» (1970), почесні грамоти Штату Массачусетс (США, 1966), Українського конгресового комітету Америки (США, 1980), Світового Конгресу Вільних Українців (Канада, 1981), Львова (1998), Києва (2000), медаль святого Володимира Великого Світового конгресу українців (Канада, 2008) та багато інших. 

2015 року він був головою журі на І Міжнародному фестивалі імені Богдана Весоловського (з нагоди 100-річчя від дня народження), де й пощастило авторці цих рядків поспілкуватися з видатним співаком. Цю розмову можна прочитати на «Письменницькому порталі Пилипа Юрика» за посиланням https://pilipyurik.com/60-news/latest-news/658-2015-06-18-13-04-08 

Незадовго до смерті Володимир Луців побував на малій батьківщині – з нагоди 90-річчя його вшанували 9 червня в Івано-Франківську, а 17 червня у Львівській філармонії відбувся концерт «Повстанське танго», що організував львівський співак, автор цікавих мистецьких проектів Орест Цимбала. Протягом 13 років тривала його співпраця з Володимиром Луцівим. Саме щоби поговорити про це ми й зустрілись із паном Орестом.

 

 Повернувся до рідної землі 

- Пан Влодко був на піднесенні, жвавий, - розпочав нашу розмову пан Орест, - ми навіть наприкінці концерту експромтом заспівали «Прийде ще час» Богдана Весоловського. Він мав гарний настрій. Повна зала людей. Живий звук. А під його пісні танцювала танго-пара. У кінці він обняв мене. Не думалося тоді, що 7 вересня маестро Луців покине нас... Він заповів поховати себе у Надвірній, де народився, звідки пішов у широкий світ – «Від Бистриці до Темзи...» Отож, тепер шлях видатного митця проліг із Лондона до Надвірної.

- Пане Оресте! Коли ви вперше побачили Володимира Луціва? 

- На початку 1990 року він приїхав у Львів із голландським хором, який співав лише українською мовою. Усі хористи були вбрані в українські строї. Концерти відбулись у філармонії й Львівській Опері. Я був на тому першому концерті візантійського хору. Усе відбувалося дуже помпезно, у залі були музикознавці – співак і диригент Мирослав Антонович, хоровий диригент і педагог Квітка Кондрацька, професор Ярема Якуб’як. В антракті звучали записи неаполітанських пісень у виконанні Володимира Луціва українською мовою. Нас це тоді дуже вразило! Я навіть не зорієнтувався, що виконавцем пісень був саме той пан, що привіз хор. Мене вразило, що це вперше було українською мовою і якось не так, як співають наші академічні виконавці – все на зубчиках без куполу, як кажуть. Така італійська школа. Потім я його декілька разів бачив у Соборі святого Юра - він готував зустріч повернення на львівський Митрополичий престол патріарха УГКЦ кардинала Мирослава Івана Любачівського, займався перепохованням Йосипа Сліпого. І все це було чомусь зав’язано на ініціативі та організованості однієї людини, яким був Луців. Це був митець, який дуже цінував і поважав час. І в нього було все дуже чітко - зібраність, максимальна концентрація на справі, думка, що працює багатовекторно. Він пам’ятав про різні справи й у потрібний час завжди, щоб не забути, міг із кимось поговорити, щоб це, як кажуть, працювало – за його словами, «щоб мало руки й ноги». Бо в нас дуже часто буває, що все відбувається в останній момент, а це - стрес.

 

«Щось із того мусить бути»

- Коли ви познайомилися ближче? 

- 2006 року, якраз відбувалося святкування 700-річчя Львова. Я тоді до нього підійшов і сказав: «Я хочу з вами ближче познайомитися. Знаю, що ви з Лондона, що ви – співак». А він так усміхнувся, кивнув – його усмішка одразу привертала увагу людей і знімала всі бар’єри. Максимальна простота. Каже: «А що ви хочете чи пропонуєте?» - «Я займаюсь збором такої інформації, що стосується українського ретро». Тоді я цілий проєкт зробив: в архіві Львівського телебачення взяв матеріали про Ігоря Хому, засновника джаз-оркестру «Ритм» у 1959 році. Потім цей джаз-оркестр став джаз-ансамблем «Медікус», із якого вийшли й Іван Попович, й Олег Дорош, ціла плеяда дуже цікавої музики. Фактично Ігор Хома є батьком саме українського джазу. Луців запропонував піти до мене додому. Я ще переживав, чи в мене прибрано. У мене була така собі міні-студія. Там колега працював, робив перші аранжування Богдана Весоловського. Перші його записи я зробив ще 2002 року – багато є неопублікованих («Марічка», «Катеринка», «Заграй мені», «Чорний лебідь»). Луців розгубився - добре пам’ятаю цей момент, я ж не знав, що в нього маса тих касет, платівок. Він на мене отак дивиться, нібито сканує. У мене аж мороз по шкірі пішов. Це був не конкретний погляд - він дивився в середину, і каже: «Щось із того мусить бути. Я вам довіряю. Бачу, що ви працюєте. Я вам привезу всі платівки. У мене в Надвірній є культурно-мистецький фонд - там платівки всі, касети, я вам привезу».

- І привіз? 

- Так, у мене тоді була дуже гарна команда молодих фахівців, адже на таких старих записах є шуми. Ми ті всі шуми знімали, щоб не втрачалася якість самого звуку. На мою думку, ми все зробили максимально гарно. Перший диск називався «Володимир Луців. Кращі пісні» (Укрмюзік», 2007). У мене була платівка «Дмитро Гнатюк» в коричневому кольорі, колекційне видання. Саме такий стриманий коричневий стиль дуже мені сподобався. Той диск, напевне, найкращий дотепер, якісно виданий тиражем тисяча примірників. Тоді якраз Володимир Луців приїхав до Києва (була якась конференція), узяв перших сто дисків, був дуже задоволений, подарував один Іванові Драчеві. Київська інтелігенція була вражена. Луціву тоді було 78 років. Мушу сказати, що і в 90 років він себе поводив як молода людина сповнена ідеями, він не відчував старечого віку, мав свої фізичні, напевно, болі, переживання, але ніхто цього не помічав. Навіть про свої проблеми говорив із усмішкою. Так усе розпочиналося.

 

Показати бандуру у вишуканому ключі

- Розкажіть, будь ласка, про наступні диски!

- Якщо говорити про колекції дисків, то 2008 року вийшов другий диск «Українські пісні й думи» - там він уже виступав як бандурист. Володимир Луців дуже цікаво висловлювався про думи. За його словами, це як опера, як драматична сцена, дуже складна для виконання. Тут і зміни темпоритмів, і мажор-мінор. Але не завжди. Про думи він казав: «У мене завжди була візія показати нашу думу, бандуру в дуже вишуканому ключі». Навіть коли пан Влодко закінчив Римську консерваторію, він у смокінгу спочатку представляв бандуру в консерваторії Санта-Чечілія, у вишуканих колах – його бельканто, певно, захоплювало. У мене є, до речі, оригінал із того Євробачення, в якому він брав участь 1961 року, де його оголошували французькою мовою: «Тіно Вальді, українець». Він мені привіз це аудіо, потім у всіх інтерв’ю він завжди наголошував, що він із України. У ті роки це було неймовірно. «Вальді – ім’я нібито італійське, але ви народилися в Україні?» – запитували його. «Так, так», - відповідав. Потім уже в нього визріла ідея щодо одягу – такий стрій козацького полковника - зараз він у музеї в Надвірній. Там дійсно панує прекрасна аура.

2009 року в нашій київській агенції «Наш формат» ми видали триптих диск: перший – міжнародні пісні, другий - українські народні пісні й думи, третій – українська естрада 50-60-х років. Останній диск ми з ним видали під егідою 100-річчя Богдана Весоловського «Біжить доріжка» 2015 року. Була ще в мене ідея видати диск, що має звужений формат, і він міг вмістити всю спадщину Володимира Луціва. «То би було геніально!» - сказав пан Влодко, коли я йому про це сказав. Адже багато пісень ще не опубліковані. Але він критично підходив до них – може, незріле виконання. Він любив пишатися, але в жодному разі не чванитися. Це дуже потрібна риса. «Хто нас любитиме, - казав він, - як не ми самі себе, хто нас поважатиме, якщо ми самі себе не поважатимемо». Він мав бути завжди перший у всьому: першим записав бандуру з камерним оркестром, уперше виконав неаполітанські пісні українською мовою. Я не чув жодного запису неаполітанських пісень українською мовою наших вітчизняних виконавців. Ніколи!

- Чи запитували ви в нього про це? 

- Так, я цікавивсь у пана Влодка: «Чим ви керувалися? Ви ж жили на Заході, а видали цілу платівку «Українські й неаполітанські пісні» («O sole mio», «Santa Lucia», «Mamma»)». Він відповів: «Знаєш, я тобі скажу, коли я був у Лондоні, ми співали на польському радіо з Ренатою Андерс, поляки мене залучали до своїх програм. Редактор польського радіо пан Будзінський запитав мене, чи маю бажання записати кілька польських пісень на платівку з оркестром Стіва Норберта. Але я завжди мав таку рису, що коли мені щось пропонували, я завжди казав: «Так!» Потім сам собі дорікав: «Влодзю, що ти робиш?» Але, дякувати Богу, воно якось усе працювало». Будзінський дав йому перелік пісень, Луців подивився, а там - «La Paloma», на що зауважив, що це не польська пісня. А той відповідає: «Я знаю, але ми хочемо, щоб наша молодь співала польською мовою світові шлягери. Ми працюємо, щоб польська мова жила». Була ціла група польських поетів, яка вишукувала й перекладала світові шлягери, й вони ставали польськими піснями. Луців тоді зрозумів, то тільки тим можна пояснити. Але такої візії не мав жоден виконавець тут в Україні. Цікаво, що переклади були, навіть видання (у мене вони є), і Луців співав ті пісні з українськими текстами Коломійця, Гончаренка («Музична Україна», 1969 рік). У мене є збірка неаполітанських пісень, де є український і російський текст, і Луців ту збірку мав, але саме він записав ці пісні в Лондоні з оркестром, у якому не грав жоден українець. Стіву Норберту Луців розповідав завжди про зміст пісні. Я не знаю жодного іншого українського виконавця, який працював з іноземними першорядними музикантами, бо сам Богдан Весоловський дуже цінував саме Луціва, а львівський дослідник й упорядник творчого спадку Весоловського Олександр Зелінський казав, що на вершині Олімпу є Володимир Луців і Рената Андерс – ідеться про саме аранжування й підхід до тих пісень.

 

Із Лесею познайомивсь у Франції

- Володимир Луців був гарно знайомий із Ренатою?

- Він єдиний із українців був у їхньому домі – самого генерала Андерса. Рената по матері й татові українка, але стала візитівкою Польщі. Звичайно, вона - дружина генерала Андерса. Луців, знаючи про їхнє з Весоловським палке кохання в молодості, написав йому, що є Рената. Той загорівся бажанням, щоб вона проспівала написані спеціально для неї пісні. Луців її буквально за руку повів на запис. Звичайно, вона передала в тих піснях усе, що було в серці. І це єдине виконання «Я знов тобі» - у ньому все сказано.

- Пане Оресте! Розкажіть про родину Володимира Луціва. 

- Пані Леся (за паспортом вона - Олеся) Луців народилась у Франції в родині Нестерчуків. Її мама й тато родом із Тернопільщини. За часів першої світової війни вони були у Франції. Коли Луців виступав у цій країні, Леся піднесла йому квіти, хоча дарувати мала інша дівчина. То дуже щемлива історія кохання. Він мав одразу їхати, але помітив ту дівчину й почав випитувати про неї. Йому пояснили, що то дочка голови української громади. У цей час голова підходить до Луціва й запрошує його на вечерю. Потім вони з Лесею почали листуватися. Пані Леся розповідала, що листи були не дуже романтичні, бо він постійно виправляв у них помилки. Потім запросив її до Риму на два тижні, було їй 18 років. В усіх останніх радіопрограмах Луців не втомлювався говорити про своє кохання до Лесі. Вони прожили разом 61 рік. В останній свій приїзд він був із Лесею. Йому вже важко було ходити, хоча й без ковіньки.

Леся співала з ним на концертах, на платівці - з Ренатою («Тихо над річкою», «Чорногора»). Вона грала на фортепіано. Припускаю, що вона мала дуже гарний альт. Тепер вона як співала, брала другий голос з голландцями. У них – три дочки: Анна, Оксана й Іванка. Усі гарно співають, прекрасно говорять українською мовою. Давно не збиралися всі троє разом.

- Розкажіть детальніше про фонд Луціва?

- У 1990 році Володимир Луців приїхав у Надвірну до батьківської хати, але її вже там не було – те місце забудували в 60-ті роки. Він одразу ж загорівся ідеєю передати свої надбання – гори платівок, книг (цінних мистецтвознавчих, історичних, англійською мовою), фотографії, всі свої нагороди, що дуже скрупульозно збирав, записував кожну деталь. Але шукати в ті роки приміщення було непросто – говорили багато, але підтримки не було. Пропонували розташувати його в різних містах Івано-Франківщини, навіть у Львові, але Луців наполягав – тільки в Надвірній. Згодом там створили музей національно-визвольної боротьби, у підвалах якого була катівня. І на третьому поверсі є кімната Володимира Луціва. 2002 року (я ще тоді не був при всіх цих справах) він знайшов пані Ольгу Максимюк, яка стала головою його фонду. Багато вона дуже допомогла з похоронними справами (у неї в домі мешкали його доньки, коли приїхали на похорон). Пані Ольга з паном Влодком створили культурно-мистецький фонд підтримки молоді Прикарпаття - вручали близько десяти стипендій талановитій молоді із віддалених районів, багато з них навчається нині, дехто закінчив Львівську академію. Із кожним роком йому це було складніше робити, казав: «Я не можу вже жебрати в своїх знайомих». Дуже допомагали його диски. Якби він був в Україні, то це легше було б зробити – можна було б проводити якісь акції, щоб мати фінансовий зиск від продажу дисків.

Упродовж 17 років щороку Луців приїжджав до Надвірної. Рік тому в мене визріла ідея провести фестиваль-конкурс його імені. Поки що це тільки в мріях.

 

Поховали великого сина України

- Ви були на похороні? 

- Так. У Надвірній були також Надія Кос, редактор музичних програм Львівського телебачення Любов Козак, диригент хору «Гомін» Олег Цигилик, журналіст Юрій Атаманюк, мистецтвознавець Роман Яців, дуже багато цікавих людей. На цвинтарі знайшли місце, де вже нікого не ховають – центральну алею. Це було урочисто, з трембітами.

Я отримав від пана Влодка повідомлення про хворобу, то було як грім серед ясного неба - ще в середині серпня він мені написав, що справи недобрі й лікарі дають кілька тижнів життя. Після того я вже не міг його турбувати. Він завжди чомусь зі мною радився, яку сорочку одягти на концерт, показував, яка йому найбільше подобається – у ній його й поховали. Пані Леся розповіла, адже труна була закрита.

Люди відходять – таке життя, напевне. Але залишається аура такої світлості, такої усмішки. Я переконаний, що він би оцю нашу ідею - щоб на 40 днів поговорити про нього й згадати - точно схвалив би. Він завжди казав: «Я боюся дурного запитання. Дурні питання – дурні відповіді. Це таке благо, коли що би я не говорив, все одно те, що треба».

На знімку вгорі: Володимир Луців із дружиною Лесею та Орест Цимбала після творчої зустрічі з молоддю (15.06.2019). Фото із архіву Ореста Цимбали

 

9088 n

Травень 2015. Львів. Прес-конференція, присвячена І Міжнародному фестивалю імені Богдана Весоловського з нагоди 100-річчя від дня його народження. Зліва направо: Орест Цимбала, Володимир Луців, Ігор Осташ, Надія Кос, Олександр Зелінський. Фото із архіву Ореста Цимбали

 

045

Голова журі фестивалю імені Богдана Весоловського Володимир Луців і журналістка із Запоріжжя Віра Юрик (травень 2015)

 

169799106

На знімку (зліва направо): Володимир Луців, Надзвичайний і Повноважений посол Канади в Україні Роман Ващук із дружиною, голова оргкомітету фестивалю імені Богдана Весоловського Ігор Осташ із дружиною Мариною Гримич перед гала-концертом у Львівській Опері (червень 2015)

 

2640 n

Концерт з нагоди 90-річчя Володимира Луціва у Львівський філармонії. Звучить пісня «Прийде ще час» у виконанні ювіляра. Фото із архіву Ореста Цимбали

 

5264 n

Володимир Луців (у вишиванці) з учасниками концерту з нагоди його 90-річчя у Львівський філармонії (17 червня 2019). Фото із архіву Ореста Цимбали

 

480 n

Надвірна. 26.09.2019. Після церемонії поховання. У центрі, зліва направо: дочки Володимира Луціва Оксана й Анна, дружина Леся й дочка Іванка. Крайній ліворуч - внук Максим Бобецький (син Анни). Фото із архіву Ореста Цимбали