фільм "СОН СЕРЕД БІЛОГО ДНЯ" творив з любовю до героїв але у жанрі романтичного маразму. Це документ 30- літньої давності, як "щасливо" жили в СРСР.

Половина українців не шкодують про розпад СРСР, але натомість кожен третій (33,5%) – шкодує. Про це свідчать результати опитування, яке провів Київський міжнародний інститут соціології у травні 2020 року та опублікував 22 червня.

Ті, хто ностальгує за Радянським Союзом, переважають на Сході (49,3%), Півдні (48,1%) та Донбасі (41,5%). Найбільше серед них – виборців Юрія Бойка (81,5%), Олега Ляшка (44,5%) та Юлії Тимошенко (39,3%). Найменше шкодують за СРСР виборці Петра Порошенка – лише 3,8% проти понад 88% тих, хто не шкодує.

Традиційно про розпад Союзу шкодують старші люди – за 70 років (50%). Проте серед наймолодшої вікової групи – 18-29 років – таких назбиралося понад 14%, хоча в часи СРСР вони навіть не жили. Також більше ностальгують за СРСР ті, хто спілкуються російською (44%), найбідніші (56%), з нижчим рівнем освіти (42%). (https://zaxid.net/news/)

 30 років тому громадяни СРСР вперше і востаннє в історії цієї держави вийшли голосувати на референдум. Референдум був присвячений збереженню СРСР.

Щоправда, для голосування було обране складне за формулюванням питання. Громадяни СРСР мали вирішити, чи погоджуються вони з тим, щоб Радянський Союз став оновленою федерацією суверенних республік з рівними правами всіх громадян, які проживають у цих республіках?

Але 6 республік з 15-ти не взяли участь в цьому референдумі. У деяких інших республіках було запропоноване інше запитання. Республіка Казахстан голосувала за інше питання, ніж усі інші республіки: чи готові ви жити в союзі суверенних держав?

А в Україні відразу голосували за два питання. Перше було таке, як запропонував Кремль. А друге – це чи готові ви до того, щоб Україна брала участь в оновленому СРСР на засадах Декларації про суверенітет, яка перед цим була схвалена Верховною Радою УРСР?

Більшість населення погодилася. Але практично ця більшість населення була половиною від мешканців СРСР, якщо врахувати ті республіки, які не взяли участь, тих, хто не прийшов на вибори, тобто від 200 мільйонів виборців, які взагалі тоді були зареєстровані в СРСР, десь близько ста проголосували за це рішення.

Я брав участь у референдумі. Але це була щаслива участь, тому що я брав участь у референдумі на території Російської Федерації, таким чином я за питання не проголосував про оновленість, тому що я цього не хотів. Але мені вдалося проголосувати за головне питання цього дня, насправді головне питання: чи виступаєте ви за загальнонародні вибори президента Російської Федерації?

Це і була сутність, тому що вже за кілька місяців було обрано загальнонародного президента Російської Федерації і зникнення СРСР стало неминучим.

Так що, я вважаю, мій голос до ліквідації більшовицької імперії все ж таки спричинився – я зміг за це проголосувати. А от чи хочуть українці повернутися до СРСР?

Якщо говорити про репрезентативні всеукраїнські дослідження, то дані показують, що відсоток людей, які на референдумі 17 березня 1990 року проголосували за збереження оновленої федерації радянських республік, суверенних і таке інше, постійно зростає.
Відсоток людей, які на референдумі 17 березня 1990 року проголосували за збереження оновленої федерації радянських республік постійно зростає

Скажімо, останні дані, які ми чули з цього приводу, то це дані Research & Branding Group, які були оприлюднені, свідчать, що позитивно на дане питання зараз би відповіли 47% українців серед опитаних.

Але тут слід вказати ще одну таку річ, що розтиражована інформація Research & Branding Group. Журналісти не звернули увагу, що там було два питання. Перше питання було по референдуму 17 березня, а друге питання по референдуму 1 грудня. І там інші дані. Більше половини українців 1 грудня підтримали Акт про проголошення незалежності України, не дивлячись на те, що 17 березня вони голосували за збереження СРСР.

Справді, це була велика цифра! Але, не забувайте, сюди ще входили кримські татари, які явно не хотіли продовження Радянської імперії. Справді такий розподіл електорального розколу фактично двох субкультур українських (тут питання навіть не в національній ідентичності, тому що такі самі українці живуть і на лівому березі, і на правому), існування двох субкультур, одна з яких має коріння в СРСР, інша має, навпаки, коріння в Австро-Угорській імперії, воно є реальністю України вже не один десяток років.

І безперечно, що це є важливим фактором, який впливає на нинішню соціальну електоральну динаміку. Тобто, Ви абсолютно коректно назвали, що частина виборців, які схиляються до СРСР, чітко голосують за одні політичні сили, а інші, навпаки, голосують за їхніх опонентів.

– Це означає, що політичним силам півдня і сходу доводиться так чи інакше приховувати думки своїх виборців – вони не можуть стати більш прогресивними, більш реалістичними, вони змушені самі жити міфами, щоб бути при владі.

Сергій Литвинов: Вони змушені. Вони просто заграють з електоратом і певною мірою вони й відтворюють певні ілюзії, тобто, вони зацікавлені в цьому. Я не сказав би, що ці сили є жертвами цієї ситуації, вони, скоріше, є гравцями, які використовують ці розклади для того, щоб проходити просто в представницькі органи влади. І ця ситуація для них є досить зручною, як, зрештою, і для тих сил, які спираються на електорат на заході України. Вони теж знають, що говорити своїм виборцям в першу чергу.

– Тут мене зацікавила одна цифра: 70% українців згодні з тим твердженням, що головна відмінність радянського минулого від нинішнього часу в тому, що в СРСР була об’єднавча ідея і спільна для всіх мета.

Це теж така данина міфології, яка, як ми бачимо, розділяє величезну кількість наших співгромадян. А зараз немає мети. Тобто, зараз в Україні мети немає, вони її не бачать, а тоді вони її, немов би, бачили.

Мені цікаво, якби кожен з цих людей міг сформулювати цю об’єднавчу ідею, якою вона була б?

Тарас Березовець: Це достатньо небезпечне поняття – об’єднавча ідея. Об’єднавчою ідеєю єврейської нації було відновлення держави Ізраїль. І це абсолютно позитивна об’єднавча ідея.
На жаль, жоден український Президент, жоден український уряд не запропонував ідеї, яка могла б об’єднати. Ця ідея не обов’язково мусить бути політичною, вона може бути й соціальною. Не всіх. Але вона об’єднала переважну більшість, навіть тих, хто проживав за кордоном. А згадаймо об’єднавчі ідеї нацистської Німеччини, СРСР.

У Росії який головний державотворчий міф і об’єднавча ідея всіх національностей, якщо їх у більшості взяти? Велика Росія, яка домінує на пострадянському просторі. А зараз навіть і більше. І ця тенденція чим далі не міняється. Тобто, приходить нове покоління, а ці міфи щобільше укорінюються – держава цьому сприяє.

Я думаю, чому є така ностальгія за об’єднавчою ідеєю? На жаль, жоден український Президент, жоден український уряд, не говорячи про Верховну Раду, не запропонував ідеї, яка могла б об’єднати. Причому ця ідея не обов’язково мусить бути політичною, вона може бути й соціальною. Наприклад, побудова Європи в Україні. я про це говорю й пишу остані 30 років,всі роки проживання в Європі.

Зараз, до речі, надзвичайно великий соціологічний феномен спостерігається в Японії. Всі люди-іноземці, які приїжджають, вражені тією солідарністю, яка об’єднує усіх японців. Жодного повідомлення про мародерство, про підвищення цін, тобто, нація об’єднується, не тільки політичний клас, а будь-які громадяни, бізнесмени, ніхто не намагається нажитися.

Уявімо аналогічне лихо, я не кажу про Україну, це вже буде зрозуміло, який сценарій, навіть у будь-якій благополучній країні – у Великій Британії, Франції – які б були розмахи мародерства? Ми вже бачили, як поводилися люди після вибухів у метро в Мадриді чи у Лондоні, коли своїми автівками розвозили людей по госпіталях.

Мені здається, що у людей в СРСР, що б там не казали, цей моральний стрижень відповідальності був підмінений так званим «Моральним кодексом будівничого комунізму», який всю відповідальність перекладав на державу. І от 70% - це теж бажання наших співгромадян цю відповідальність перекласти на державу, яка має їм висунути ідею і цю ідею старанно виконувати. Більше того, реалізовувати. А громадяни мають сидіти на кріслі з келихом пива і насолоджуватися. Приблизно так.

Але тут є ще такий аспект, як аномія – невнормованність, тобто немає оцих самих норм, називайте їх як хочете: «Кодекс будівника комунізму» чи як-небудь інакше, люди не знають, як їм себе вести. Вони звикли до того, за якими правила вони грають. Коли цих правил немає, як писав Федір Достоєвський, «якщо Бога немає, то все дозволено». Отаким чином, я думаю, українці відчувають себе в новому світі, в якому вони опинилися.
Українці демонструють надзвичайну живучість і здатність адаптуватися до будь-яких умов: ісламська країна, західна країна чи африканська

Я думаю, що українці насправді прекрасно знають, як себе поводити. Я спостерігав у багатьох країнах, що українці демонструють надзвичайну живучість і здатність адаптуватися до будь-яких умов: ісламська країна, західна країна чи африканська. Я думаю, що найбільше, що вирізняє насправді наших громадян, то це здатність виживати за будь-яких умов.
Причому виживати з дуже високими результатами.

Результати соціології, які я нещодавно бачив, американські, показують, що найбільший відсоток мільйонерів серед емігрантів до США спостерігається саме серед вихідців з колишнього СРСР, куди безперечно входять і українці. А це дуже показово. Кожен 5 виходець з колишнього СРСР є офіційним мільйонером в США. І українці складають питому вагу, звичайно. Тобто, вони дуже успішні. Таких навіть конкурентних середовищ.

Українці масово вимирають. Сильно підвищилася смертність поміж чоловіків 45-60 років. Є серед нас ті, хто здатен пережити термоядерну війну, і ті, для кого якісь дрібні проблеми призводять до того, що людина тягнеться до пляшки. Статистика населення України показує найбільші у світі на 2008 рік і найбільші в Європі на 2010 рік процеси депопуляції. Тобто, українці масово вимирають. І це факт. Це відбувається не за рахунок людей пенсійного віку, а дуже сильно підвищилася смертність поміж чоловіків 45-60 років. Це свідчить про те, що серед українців є як ті, хто вміє виживати, так і ті, хто цього не вміє робити. Скажімо, українці дуже сильно розшаровані за цією ознакою. Є серед нас ті, хто здатен пережити термоядерну війну, і ті, для кого якісь дрібні проблеми призводять до того, що людина тягнеться до пляшки, а далі ми самі знаємо, який результат.
Прикро про це знову  говорити, що є величезна частина людей, яка не має не тільки державного, а й соціального інстинкту виживання. Це теж результат життя у цьому «прекрасному» Радянському Союзі.
Люди звикли покладатися на державу. Держава фактично їх залишила напризволяще. І для багатьох навіть не створює можливості власної ініціативи. На жаль, ми далі продовжуємо бути у полоні міфів. Очевидно, що говорити про соціальні стандарти сучасної України з повагою не доведеться.

Але разом з тим ми ж пам’ятаємо, що насправді було в СРСР: комунальні квартири, життя у підвалах величезної кількості населення фактично до 1960-их років, приниження в чергах на квартиру, практична неможливість переїзду до іншого міста, тому що ніяка Москва, ніякий Київ, ніякий Петербург не були дозволені для оцих плебеїв, тільки для обраних або для лімітників, які потім по 30 років чекали у гуртожитках і великими сім’ями на житло.

Оці от жалюгідні дольові пенсії для людей, які були 40-45 радянських рублів, за які неможливо було вижити. За такі гроші жила величезна частина радянських пенсіонерів. Звичайно, ті, хто охороняв табори, чи ті, хто працював на шахтах, – це різні виміри, але маємо на увазі тяжку працю і працю на систему, то вони жили краще, ніж вони живуть зараз. Ті, хто охороняють систему, і зараз живуть непогано. Це шахтарі постраждали.

Але це тільки окремі приклади. Можна ж навести багато прикладів тих так званих соціальних стандартів щоденного соціального приниження людини. І от такі шановні люди, як наша слухачка, вони зараз розповідають молоді і дітям про соціальні стандарти СРСР. І люди ці вірять, бо вони не жили в тих умовах.
Дехто сьогодні пробує складати враження про часи СРСР за фільмами «Весна на Зарічній вулиці» або серіалом «ТАРС уповноважене заявити», що була суперова, сильна країна, всі жили заможно, дозволяли що-завгодно, а дійсність була…

Мене неможливо переконати, бо я бачив на власні очі,знімав в документальному кіно причому, як благополучні країни Балтії, Україну на цьому фоні, але коли, я пам’ятаю, їдеш через Росію (там 1989 рік, 1990 рік), то лежать чорні повалені паркани, повна відсутність тварин будь-яких і, перепрошую за деталі, п’яні чоловіки у тілогрійках валяються на землі.
Справа навіть не в тому. Справа в цих електричках за харчами у великі міста. Подумаймо, пенсіонер – стара, літня людина. У нього була пенсія. Що він з грішми цими міг зробити, коли в магазині нічого немає? Пам’ятаєте, старий радянський анекдот. «Що таке довге, зелене, пахне ковбасою? Електричка «Москва-Кострома».

Чому був збудований нинішній універмаг «Україна»? Тому що усі приїжджі, які приїжджали, щоб не перлися на Хрещатик, а щоб відразу вибіг з електрички, з потягу, купив харчі і вали собі додому, щоб ти не засмічував своєю присутністю столицю. Те ж саме було у Москві. Ще пригадую літак «Москва-Новосибірськ», на якому люди приїздили за м’ясом до Москви, скидалися на квиток усіма цими науковими колективами, лабораторіями, щоб купити на всю лабораторію м’яса. Оце соціальний стандарт! Це геніально! Але можна було скинутися…
Я пам’ятаю свою подорож до Москви в 1985-му році.  Летів у Магадан. Це після того, як за свій кошт, створив кращий документальний фільм в Радянскому Союзі,а у Магадан їхав заробити щоб прогодувати сімю. Віз туди палицю ковбаси,шмат сала і пляшку горілки за 3.62 крб... Чому? Це маразм! От зараз сказати людині! Тому, що у Магадані дифіцит і не було цього.
Але все це має місце. І спогади, які збереглися для мене приємні... Люди тоді були добріші. Пам'ять людини має властивість зберігати все добре і забувати все погане.

фільм "СОН СЕРЕД БІЛОГО ДНЯ" творив будучи студентом 2 курсу ВДІКу.Це була моя перша курсова робота з режисури, і робив її майже без грошей, браком плівки і з великою любовю до героїв. Цей док. фільм творив у жанрі романтичного маразму. Це документ 30- літньої давності як "щасливо" жили в СРСР.

Петро Олар кінорежисер. Створено за власними архівами та спогадами друзів як начерки до сценарію нового фільму