Куди накажете емігрувати, пане губернаторе?

Відкритий лист голові Запорізької державної адміністрації пану Юрію Артеменку

  Копії:

  Президентові України 

  пану Віктору Ющенку,

  Голові Верховної Ради

  пану Володимиру Литвину,

  Прем‘єр-міністрові України

  пані Юлії Тимошенко

   

Вельмишановний пане губернаторе!

Вибачайте, що називаю Вас чужим словом. Але час від часу ловлю себе на думці: чи це не чужа, чи наша, українська влада в Запоріжжі та області? Чи це ті люди, за яких я агітував і віддав свій голос на виборах Президента? Чи не краще було би проголосувати проти всіх і не нести моральної відповідальності за все, що діється в нашому козацькому краї?

Як українського письменника й журналіста, представника української діаспори в Запоріжжі мене найперше турбує мовне питання. Адже без мови немає нації. Це – аксіома, яку тепер розуміє майже кожен школяр. Що ж бачу насправді? Заходжу в магазин «Укрпошта», а в ньому не більше п‘яти-шести видань українською мовою. Поруч – десятки, якщо не сотні, російських. Я бував у Львові. Там газет та журналів, виданих українською мовою, назбирається не більше десяти. У Києві – також. А нас атакують «захисники» російськомовності, говорячи, що їм хтось і десь забороняє їхню мову. Дай, Боже, щоб у Росії так забороняли українську.

У книгарнях Запоріжжя – російськомовна «попса». Продавці догідливо: «Что вы желаете? Выбирайте, пожалуйста». Питаю твори Григора Тютюнника, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Бориса Олійника, Павла Глазового… Таких авторів працівники прилавка й не чули. Немає й творів Вікторії Сироватко, Анатолія Рекубрацького, Миколи Білокопитова, Лариси Коваль, Віктора Черевкова, інших письменників нашого Запорізького краю. У магазині «Кобзар» Ви, шановний, не купите творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, інших класиків української літератури. І все це діється на території, де Ви – господар, представник Президента й уряду, народний депутат на одному з округів. Чи не соромно керувати такою областю?  

Ви скажете, що в державі фактично відсутнє книговидавництво й книгорозповсюдження. Це так. Але чому б не зробити гарний почин саме в нашій області: дати вільно дихати всім, хто видає українську книжку. 

Ми з Вами не є прихильниками комуністичного режиму. Але гляньмо правді у вічі: в їхні часи українських газет виходило більше. Називаю хоча б такі як «Запорізька правда» й «Комсомолець Запоріжжя». Нині перша залишилась єдиною україномовною, а другу, яку Ви не так давно редагували, свого часу один із Ваших попередників перейменував у «МиГ» і перевів на російську. Газета міськради «Запорозька Січ» виходить двома мовами. Переведено на російську навіть деякі районки. Книжок українських у погані компартійні часи було в магазинах у кілька разів більше. 

У Запоріжжі близько 60 відсотків українських шкіл. А насправді? Зайдіть у будь-яку з них, окрім 96-го та Січового колегіумів, і запитайте, як пройти до директора. Вам дадуть відповідь російською мовою. Те саме буде в технікумах, профтехучилищах, вищих навчальних закладах. Там говорять українською тільки ентузіасти-патріоти, яких відверто називають „білими воронами”. А всі інші – лише на уроках.
У міському транспорті не почуєш уже, щоб водій оголошував зупинки українською, як це робиться, скажімо, в Києві чи Черкасах. А ще ж кілька років тому й у Запоріжжі ледь не половина водіїв електротранспорту спілкувалася з пасажирами державною мовою. 

Ми говоримо про те, що наша Конституція – одна з кращих в Європі. Слава їй! Але якби ж хоча б наші керівники самі дотримувалися положень Основного та всіх інших законів України! Не кажу вже, що саме вони мали б слідкувати за дотриманням усіх без винятку законів. Учитель, наприклад, повинен мати середню зарплату працівників промисловості. Водій трамвая або тролейбуса – регулярну заробітну плату. Не показуватиму на «бомжів», які, так як і ми з Вами, мають право на житло. Знову й знову говоритиму про Закон про мови, статтю 10 Конституції. Їх, на жаль, не дотримуєтеся й Ви сам, вельмишановний Юрію Анатолійовичу. Ваші виступи перед жителями області, на радіо й телебаченні – російською. Переважна більшість виступів ваших підлеглих – російською. А Ви ж подаєте всім приклад! От коли в Запоріжжя приїжджав Президент України – Ви одягли вишиванку, говорили державною мовою. Чому ж так не щодня? Бо все це Вам чуже. І тому я не повірю, що Ви й Ваша команда дотримуєтеся всіх інших законів. Доказом цього є хоча б те, що державний службовець не має права бути одночасно ще й народним депутатом України…  

Коли в кінці 80-х – на початку 90-х велася боротьба за проголошення Незалежної України, то мені в сусідній Томаківці, що на Січеславщині, де я тоді мешкав, говорили блазні компартійного режиму: «А чому ти не переїдеш у Тернопіль? Ти ж бачиш, що тут люди з іншим настроєм і менталітетом!» Усі ці роки Незалежності я справді себе почуваю якщо не в резервації, то як емігрант. У чужомовному оточенні з чужою владою над собою. Сподівався, що з приходом Віктора Ющенка та його команди справа покращиться. І що ж маю? За майже півроку правління нової (а чи нової?) влади в мовному питанні й кіт не валявся. 

Вибачте, кажу неправду. Ваші, пане губернаторе, соратники Петро Порошенко та Олександр Мороз подали вже до парламенту проекти законів про мови, згідно з якими російська повинна отримати статус офіційної. О як же наше керівництво турбується… про громадян інших держав! Таке було вже при компартійному режимі: дуже всіх хвилювала доля негрів Америки. Тільки ж закривали очі на те, що радянські громадяни були вдесятеро бідніші, ніж чорношкірі раби. Нині російськомовна людина може спокійно купити в Україні книжку чи газету її рідною мовою. А що робити, пане Юрію, таким як я, тобто україномовним українцям, яким державна українська мова була й буде дорога? Куди Ви запропонуєте мені емігрувати? 

Збирається нещодавно на пленум Національної Спілки письменників голова Запорізької обласної організації НСПУ Григорій Лютий. Питає нас, літераторів: «Що від вашого імені я повинен передати нашому керівництву?» Відповідаю йому: «А ти скажи, Григорію Івановичу, що при колишньому кумівсько-януковичівському «прижимі» мені особисто було жити легше: я знав, що то влада пройдисвітів, за якими тюрма не те що плаче, а білугою реве. Що з ними треба боротися, критикувати їхні дії. Нині ж ніби й наші прийшли, а справи аж ніяк не кращі. Тому незручно якось виступати проти них, але письменницький обов‘язок - говорити правду. Отож я не впевнений у тому, що завтра не буду в опозиції до тих, за кого ми агітували й голосували». 

І все ж хотів би сподіватися, пане Юрію, що я помиляюся, що влада в Запоріжжі все-таки українська, наша. І в Україні – також. Доведіть, будь ласка, це. Але не на словах.

З повагою,

 Пилип ЮРИК,
член Національних Спілок письменників і журналістів України, кореспондент газети «Запорозька Січ», представник української діаспори в Запорізькому краї