Резонанс

Лист до редакції:

Уважаемая редакция!

Прочитала статью А.Ткаченко “Вічний біль” в «Запорозькій Січі» за 11.01.2005 года. Волосы стают дыбом от таких публикаций. Автор пишет, что в 1932-33 годах вымерло в Украине, и это признало советское руководство, три миллиона человек. Далее стали называть 5-6 миллионов, потом - десять, а теперь, ссылаясь на итальянского консула Сержио Грандиго, говорят, что вымерло 15 миллионов людей.

Хочется посоветовать А.Ткаченко - прежде чем писать такую брехню, сесть и сделать анализ. В то время Украина была меньше, чем сейчас. Не было тогда в её составе Западной Украины и Крыма. Неужели в 1932-33 годах вымерло полгосударства? А где тогда взялись люди, которые воевали в 1941-45 годах? Ведь погибших украинцев насчитывается 6 миллионов.

В Южной Азии недавно погибло 150 тысяч человек. Их не успевают хоронить даже в общих могилах. Если же верить, что в 1932-33 годах у нас умерло 10 миллионов, то уже получится, что ежедневно умирало здесь по 17 тысяч человек. Что-то никогда я не видела съёмок такого количества трупов и массовых захоронений. Не знаю ни одной такой братской могилы в Украине. Кто помогал хоронить такое количество умерших людей? Почему такие факты не печатаются в СМИ? Я выросла в селе и мне никто никогда не показывал общих могил массовых захоронений жертв голодоморов.
Был голод. Люди умирали, но не миллионами, как пишут. На кого рассчитана статья А.Ткаченко? Пусть найдёт он правильную цифру.

Почему А.Ткаченко не пишет о том, что когда мы стали «незалежні», то нас было 52 миллиона, а теперь 47? Где делись 5 миллионов человек? Подаю эти цифры согласно последней переписи. Сейчас войны нет и голодомора тоже. Поэтому писать надо о том, что происходит сейчас. А то выявляют и приписывают грехи Советской власти, чтобы отвести внимание от проблем сегодняшнего дня. Мёртвого льва и осёл ударит…

Екатерина БИБИК,
г. Запорожье

Лист із редакції:

Пам’ятаймо лихе минуле, щоб не повторити його

Шановна добродійко Катерино! 

Своїм листом ви ще раз показали деяким моїм колегам, що про минуле, як і про сучасне, треба писати щодня й щогодинно. Адже, на жаль, не всі знайомі з нашою трагічною історією, яку забувати не можна в жодному разі. Інакше ми ризикуємо повторити всі помилки й злочини, скоєні нашими попередниками.

Тепер по порядку. У моїх руках - підручник "На великой стройке. Рабочая книга для третьего года обучения в сельской школе. Выпуск 1". Видана вона "Госучпедиздатом" у Москві й Ленінграді 1931 року. На 112-й сторінці там є ось така табличка: "Цифры для диаграмм. Сколько жителей разных национальностей живет в СССР (в тысячах):

Русские - 77791;

Украинцы - 81195;

Белоруссы -4739;

Казахи – 3968;

Узбеки – 3905;

Татары – 2917;

Евреи – 2600;

Грузины – 1821;

Тюрки – 1707;

Армяне - 1568;

Мордва – 1340;

Немцы – 1239;

Чуваши – 1117;

Таджики – 979;

Поляки – 782;

Туркмены – 764.
На этой табличке показаны только более многочисленные крупные национальности. Всех же народностей в СССР около 200".

Ці цифри подані за переписом населення 1926 року. Так, ще не приєднали Західну Україну й Крим. І оті українці жили, звичайно ж, не лише в Україні. Але вони були. І воювали потім уже ті, що вижили.
Ви стверджуєте, що голод мав місце, але не в тих масштабах, бо ви особисто не бачили братських могил померлих. В індустріальних областях голодомор був справді менший, ніж у сільськогосподарських. Хоча й тут старі люди (попитайте!) покажуть вам численні поховання тих років. Але й варто вам поїхати на Кіровоградщину, Черкащину, Київщину, Вінниччину, Житомирщину чи Полтавщину й пройтися по старих кладовищах. У моєму рідному селі Баландине Кам’янського району на Черкащині на двох великих цвинтарях ніде ногою ступити - скрізь маленькі (тепер) горбики. Їх – сотні. І в кожній такій могилі - десятки померлих. Ховали щодня. Колгоспи виділяли коней, воза та кілька працівників. Під’їжджали до хати й питали, чи немає померлого. Якщо є – забирали, відвозили до братської могили й без будь-яких поминок чи відспівувань хоронили. Причому було так, що сьогодні Іван з Петром ховають інших, а за кілька днів уже їх хоронять. Над могилою – жодної таблички, жодного прізвища. Гірше, ніж у війну. 

Так, повірити в це важко. Але села центральних областей України вимирали на 50, 90 і більше відсотків. Сільських жителів же була тоді переважна більшість. Візьміть хоча б названі вище області й відніміть від них не 90 чи 70, а хоча б 50 відсотків населення. Ось вам і 15 мільйонів. Цифра страшна. За вбивство однієї людини злочинець нині може отримати довічне ув’язнення…  

Не минула лиха година й сім’ю автора цих рядків. Моя мама поховала в ті роки двох малолітніх братів, матір і вітчима. Померли тоді ж і батькові батьки. І коли я питав маму, чому в мене немає ні дідуся, ні бабусі, вона відповідала: “Їх, синку, Сталін голодом подавив”. Слава Богові, тоді вже були хрущовські часи й таке дозволялося говорити. До речі, саме Хрущов називав число померлих від голодомору в Україні – 6 мільйонів. А в батькових батьків “буксири”, переколупавши щупами піч, перевіривши всю садибу й не знайшовши жодної зернини, зі злості вивернули на дорогу з діжки квашені буряки й полили їх гасом. За тиждень померли моъ бабуся й дідусь.  

Ви не бачили зйомок голодомору? Це не дивно. Який злочинець дозволить, щоб хтось фотографував чи знімав на кінокамеру його “подвиги”? А варвари були при владі. Ви, добродійко Катерино, правильно вказуєте на сучасність. Справедливе й ваше питання, де в наші часи ділися 5 мільйонів людей. Нічим не хочу виправдати тих, хто за це повинен буде відповісти. Але не дай нам, Боже, побачити те, що було. У 1932-33 роках по селах ходили бригади так званих “буксирів”, які відбирали в кожного селянина останню зернину й останню картоплину. Людям залишалося тільки листя на деревах, сорочі та воронячі яйця в гніздах, собаки, коти й пацюки. А потім і їх поїли. Ось чому люди іноді втрачали ґлузд, траплялися випадки канібалізму. Ота конфіскація - головна причина небаченого масштабу голодомору. 

Рекомендую почитати: “33-й: голод. Народна книга-меморіал”, підготовлена Лідією Коваленко і Володимиром Маняком; Олександр Міщенко “Безкровна війна”; Олесь Воля “Мор”. Це – не художні книги. У них – свідчення очевидців голодомору 1932-33 років. Ви прочитали тільки статтю О.Ткаченка й зізнаєтеся, що волосся стало дибки. А тут – сотні людей розповідають такі подробиці, що в жодному фільмі жахів їх не побачити. 

Ось короткий спогад Марії Володимирівни Жебрило, 1913 року народження: “Кожен себе рятував, як міг. Батько наш помер, а матір піддержав. Поруч жили сусіди Степан і Тетяна, Одарка Зінченки – померли. Я їх помагала з печі стягати. Бо в хаті ж сморід був. Під’їхала хурманка-одноконка. Склали тіла одне поверх одного й повезли на кладовище. Яке вмотували, яке й так клали одне поверх одного”. (Олександр Міщенко. “Безкровна війна”. К., “Молодь”, с. 52-53).  

Олександр Ткаченко підняв архіви, які ховали від нас із вами протягом багатьох десятків років і показав правду такою, якою вона була.

Ви запитаєте, кому все це було в той час потрібне? Комуністичній верхівці СРСР. Щойно організовані колгоспи себе не виправдали. Селянин хотів залишатися власником на землі й у колективі працював значно гірше, ніж на власному полі. Керували ж колгоспами, дуже невміло, переважно вчорашні робітники заводів (згадайте “Підняту цілину” М.О.Шолохова). Великий недобір зерна по всій країні, а Сталін і його оточення приступили до індустріалізації, яку без грошей, валюти не проведеш. Створювалась у цей час і найпотужніша в світі армія. На озброєння її потрібні кошти. Тоді й вирішено було підмести в селянських хатах усе до зернини. Те збіжжя продавалося за кордон, а наші люди мерли.

Ваші переконання, добродійко Катерино, не нові. Навіть у Верховній Раді засідають ще члени Компартії, лідер яких не визнає, що голодомор узагалі був. На наше щастя не всі комуністи такі. Чи не першим в Україні цю тему порушив поет Борис Олійник. Його стараннями біля Лубен на Полтавщині відкрито пам’ятник жертвам голодомору у вигляді величезного дзвону. На ньому напис: “Коли помирає одна людина – помирає світ, а коли гинуть мільйони – гине галактика”. Це – слова Бориса Ілліча. Спасибі йому й таким як він за пам’ять. Бо саме вона нас рятує від подібного.

Пилип ЮРИК