Садові паростки плекає, як рідні два його діди

Людина ї її праця


Леонід Петрович затягується цигаркою й, не виймаючи її з зубів, схиляється над молоденьким саджанцем яблуні.

- Знову листокрутка нападає, нехай їй абищо! – незлісно лається він, - треба буде побризкати.

Невеличке деревце. А скільки в нього вже вкладено праці! Треба було зібрати насіння яблуні-дички (воно найбільш стійке як проти хвороб, так і проти шкідників, та й морози краще переносить, ніж із культурних високоврожайних сортів). Потім насіння висіяли рівними рядочками, дочекалися гарних сходів, обробляли сіянці, поливали, виполювали бур‘яни. Далі розсаджували, підгортали, щоб корені розвивалися якнайкраще. Зробили щеплення гарними сортами. Пізніше сформували крону, побілили на зиму від сонячних опіків... 

Це тільки один саджанець. А їх на невеликій (усього гектар) плантації, що має подружжя Качанів – сотні, якщо не тисячі. І кожне деревце треба доглянути, виплекати, мов дитину. Інакше врожаю потрібного не буде.

Того дня довелося говорити з багатьма жителями села Троїцьке, що на Мелітопольщині. Коли запитував, як живеться, чув від декого, що гірше вже не може бути. Мовляв, якби сюди урядовці приїхали та пожили, то узнали б, почому фунт лиха. Від Леоніда Петровича та Людмили Володимирівни – жодних нарікань на долю. Хоча й їм хочеться, щоб у Верховній Раді, нарешті, запанувала злагода. Адже відома байка ще з часів Езопа, до чого призводить праця лебедя, щуки й рака. 

Живе подружжя Качанів заможно. Мають велику гарну хату, асфальтовані стежки в дворі. Усюди, де вільне місце знайшли, вирощують троянди. Вони тут пишні, красиві, аж очі вбирають. Але найбільше пишаються господарі хорошим садом. Та і як ним не гордитись? У їхній колекції тільки яблунь більше 50 сортів. Є груші, виноград, сливи, абрикоси, персики, вишні, черешні... Багато нетутешніх диковинок: інжир, хурма, гранат, бамбук, голландська шипшина (без колючок), мушмула кавказька. Вирощують і шавлію, й мексиканську агаву. Здалеку все це здається красивим оксамитовим лісочком. Причому кожен листочок, мов намальований – жодного тобі дефекту. 

Часом в електричці чи автобусі можна почути: «Купив на базарі абрикос, казав продавець, що плоди, як персики завбільшки. А виросло дерево, зацвіло й зібрав я дрібні жердельки. Отак нашого брата дурять!».

Качани на ринку не торгують. Люди вже добре їх знають – їдуть сюди, в Троїцьке, кому потрібно. Радять знайомим і друзям. Знають, що тут їх не обманять, не переплутають ні дерев, ні сортів. А ще господар порадить, як доглядати за деревинкою, чим підживлювати, коли, як і чим обприскувати. Отже, саме тут не буде ніякого ризику.

Разом із паном Леонідом проходимо мимо ділянок. Ось радіють літньому сонечку политі сіянці айви під карликову грушу. У серпні їх підгортатимуть, а як укоріняться, висадять у рядочки й через рік прищеплять. Далі - сходи дикої хурми кавказької. Може витримати вона морози в 30 градусів. На неї потім й щеплюють високоврожайні сорти цієї культури. 

Показує господар рідкісний сорт черешні - Т-950. Висаджений у шкілку й абрикос – у серпні на ньому проведуть щеплення. Ось під черешню сіянці – теж для щеплення на серпень. Велика ділянка винограду – маленькі паростки. Біля кожного рядка – пластикова пляшка, а в ній – назва сорту. Скільки пляшок – стільки й сортів. Усього винограду тут більше двох сотень сортів. Є невелика теплиця. У ній і пророщують саджанці цієї культури. 

Раніше подружжя мало тільки шовковиці-диплоїди – 48 хромосом. Дістали три сорти триплоїда (72 хромосоми). Шовковиця ця в них із минулого року, вже з плодами - завдовжки як палець-мізинець. Біла, чорна й темно-вишнева. Листки величиною, як у соняшника. У чорної – найбільші: п‘ятьма листками людину можна вкрити. 

Є горіхи, що в долоню тільки два плоди поміститься. Наповнені зернятком ущерть. Шкаралупа тонка – маленька внучка продавлює двома пальцями. Є груші: плід важить 1 кілограм 600 грамів. Зріють абрикоси.

Кизил є, сірга, японський фінік, бундук канадський – декоративне дерево. Є звичайний фундук, але є й деревовидна ліщина (ведмежий горіх) – до тисячі років це дерево живе. Насіння його привезено з Національного парку «Софіївка» (з Умані). Одне плодоносне дерево (двохсотрічне) там дає горіхів до чотирьох тракторних причепів. Дерева дуже красиві, нагадують чимось нашу липу, але густіші.  
Роботи Качанам щодня вистачає.

- Грушу, абрикос, яблуню треба вже полоти, - бідкається Людмила Володимирівна. 

Було у них 50 соток городу, прикупили ще стільки ж. Майже весь гектар території зайнято плодовим розсадником. Робота каторжна. Потребує рук та рук.

- Ви наймаєте когось? – запитую.

- Нікого! Удвох із дружиною працюємо, - каже Леонід Петрович. - Дочка інколи допомагає. Вона живе окремо. 

Щоб так працювати й мати гарні результати, повинна бути любов саме до цієї праці. Звідки вона?

- Усе це, мабуть, із генами передалося мені від дідів, - каже господар. - Один із них жив у Новомихайлівці Чернігівського району – Іван Шемко, другий – в Оріхові – Тихін Качан. Вони садом займалися. Завжди пригощали мене, малого, гарними плодами. Та й задивлявсь я часто на їхню роботу, дещо з їхнього досвіду запам‘ятав назавжди.

Леонід Петрович як військовий пішов рано на пенсію й сам став займатися садівництвом. Перечитав гори літератури з цього фаху. За першою спеціальністю він - інженер-механік сільського господарства. Отже, не з асфальту потрапив на грішну землю. Людмила Володимирівна - кухар. Але до саду також прикипіла, не менше, ніж чоловік.

- Насамкінець, економічне запитання: вигідно все це вам чи ні?

- Сільське господарство завжди ризиковане, - мовив задумливо Леонід Петрович. - Горбатим станеш точно, а багатим – не завжди. Без хліба й масла не сидимо. Але й великими грошима не вергаємо.

- А чи не краще було б вам у місті жити?

Пан Леонід, усміхаючись, видихає нову порцію диму:

- У місто навіть не тягне. Тут є де порибалити. Поруч – річка Молочна. Узимку – полювання. А природа в нас степова, гляньте самі, просто чудо!

Згадався вірш Максима Рильського:

Той, хто любить паростки кленові,
Хто діброви молоді ростить –
Сам достоїн людської любові,
Бо живе й працює для століть.

Подружжя Качанів також живе й працює якщо не для століть, то, як мінімум, для багатьох десятиліть, для людей і для себе. Тяжко працюють, але живуть достойно.  

...І ще один штрих. Коли в Новобогданівці рвонули снаряди, Леонід Качан очолив ініціативну групу, зібрав сходку селян. Організували штаб із ліквідації наслідків аварії. Адже в селі повилітали всі вікна від вибухів. Добилися ремонту дороги, село телефонізували, газифікували. Хоча газифікація планувалася на 2028 рік. Гроші-компенсацію на все тоді виділив Кабмін. Недарма кажуть у народі, що під лежачий камінь вода не тече.

Пилип ЮРИК,

«Запорізька правда»