ХТО СМІЄТЬСЯ, ТОМУ НЕ МИНЕТЬСЯ
Бувальщина
Пилип ЮРИК
Олександр Зайвий, член Національної спілки письменників України, був чудовим поетом і неперевершеним дотепником. Але в рідному селі, де, навіть за твердженням Біблії, не може бути власних пророків, на нього багато хто дивився спогорда. Мовляв, що той поет із його, нехай навіть прекрасними віршами? Завжди у скруті! А я ось тут (це було у брежнєвські часи) і хату маю, і корову, і мотоцикла, і на стіл є що поставити...
Приїхав якось Олександр із Дніпра в село, заходить у кузню до дядька Мирона. А там селян назбиралося, мов на збори: тому сапу нагострити треба, іншому – ободи до коліс (для візочка) полагодити, третьому – рогача склепати. Знають, що Мирон усе це вміє. Виготовить за невелику плату якісно, надійно.
Але кремезний і досить добродушний коваль, піддаючись загальному стадному інстинкту, щоразу починає здіймати на кпини молодого поета:
– О, привіт Сашко, привіт! Ну, і як ти там у городі?
– Добре. Воно, дядьку, було б і краще, та далі вже нікуди!..
– Он воно як! А ти, кажуть, усе пишеш і пишеш, га-га-га!
– Пишу, дядьку Мироне, пишу.
– І що ж ти там пишеш?
– Як завжди, вірші. Закінчую поему про Джордано Бруно...
Чоловіки, які курили в кутках великої кузні, почувши цю розмову, й собі помалу підходять ближче із єхидними посмішками на обличчях – усім цікаво, до чого ж усе-таки добалакаються дядько з племінничком.
– І звідки воно в тебе береться? Невже все в самого отак і виходить? А чи не списуєш у когось? У Рильського чи Сосюри, – продовжує Мирон.
– Я ж у вашій праці не сумніваюся, не кажу, що ви в когось крадете підкови чи обручі. Чому ви натякаєте, що я нібито якийсь злодій?
– Але я своє вміння ось тут, хоч зараз, покажу, а чи зможеш ти своє?
– Чому ж, зможу!
– І що, оце зараз, при всіх, візьмеш отак і тут одразу ж придумаєш вірша? Га-га-га!
– Звичайно!
– І навіть про мене зможеш скласти? Ха-ха-ха!
– Так!
– Ану ж ну, склади, хах-ха-ха-ха! Послухаємо!
І Олександр, не довго думаючи, показуючи усміхненим селянам на розжарене вугілля в горні, починає декламувати:
– Горить вогонь,
Шумить, гуде паяльник,
Стоїть Мирон,
Розкрив борщехльобальник!
І чоловіки, які перед цим були солідарні з ковалем, від реготу ледь під лавки не попадали.
– Ну що, Мироне, отримав по саму зав'язку? – казали вони. – Будеш знати, як із молодими та ранніми тягатися!
Після того в селі над Олександром уже ніхто не кепкував. Натомість Мирона майже завжди питали: «Ну що, як ти там розкрив борщехльобальник?»