ЗАМІСТЬ ДІТЕЙ СВОЇХ

Проза, бувальщини

Дніпро
Ліра
2024

Юрик П.

Замість дітей своїх: проза, бувальщини. – Дніпро. Ліра, 2024 –   с. 108

Це - п'ятнадцята книжка письменника. До нової збірки Пилипа Юрика ввійшли оповідання, повість та бувальщини, більшість яких пронизані гумором, мудрістю та дотепністю українського народу.

  Проза життя

  САБІН 

Три дужі хлопці, озброєні «шмайсерами», постали на порозі невеликої хати, що переляканою вивіркою ховалася в лісочку на окраїні села. Виділила її сільська рада голові колгоспу. Господарів оселі вивезли на Сибір за сприяння повстанцям-бандерівцям. Не порожніти ж будинку! А його, полтавця Олександра Сабіна, колишнього політрука роти, партія прислала на Тернопільщину створювати колгоспи.

– Поїдете в Ласківці, – сказав йому перший секретар Тернопільського обкому. Потім, почухавши потилицю, додав:

– Там дуже неспокійно. Бандерівщина, самі розумієте. Особливо розперезався їхній ватажок Щасливий. Гарно законспірований, поки що до нього органи НКВС не добралися. Не один колгосп уже знищив цей «добродій», не одного голову правління повісив, зокрема, й у Ласківцях – товариша Коновалова. Отож, легкої прогулянки вам не обіцяю. Самі зорієнтуєтеся на місці. Зараз там уже майже всі жителі записалися в колгосп – Коновалов їх змусив. Зібрані корови, вівці, свині, коні, посівний матеріал, а також сільгоспінвентар. Тримайте все це, бо то тепер – колективна власність, а за великим рахунком - державна. За неї спитають, раптом що.

Осінь 1945-го видалася морозною. До Покрови ще далеко, а навколо – сніги. Виручали селян ліси – можна було назбирати сухих гілок і протопити в хатах. А ось колгоспну худобу годувати було практично ні́чим. Фронт пройшов селом, згоріло чимало хат, спалені й копиці сіна, скирти соломи. А попереду – зима. Сабін, прибувши на місце, зібрав колгоспне правління. Та на його запитання, що робити, правлінці лише мовчали.

– І як мені вас розуміти, товариші? – запитав він. – Як нам рятувати худобу? Ви ж – селяни, ви розумієтеся на цьому набагато більше й краще, ніж я – колишній комісар, який сільськогосподарську продукцію бачив тільки в їдальні та на облавках крамниць...

Його слова сподобалися присутнім, вони завертілися на стільцях, почали шепотіти між собою. Тоді слово взяв дідо Максим Ромащук:

– Не знаю, чи сподобаються вам мої слова, пане голово, але я б роздав маржину назад, по домівках. Із такою умовою, що до буяння трав (тобто, до Юрія) вона буде в обійстях селян.

– Це ж саботування колективізації! – вигукнув, аж підскочив, голова сільради Лаврентій Шундряк. – Товаришу Сабін, саме так розцінять наші дії в райкомі та обкомі КПУ! Тому я – категорично проти! А вам, товаришу Ромащук, скажу відверто, що таке рішення дуже сподобалося б Щасливому та його банді. Він про це тільки мріяв би.

– То нам що, наперекір Щасливому, угробити всю маржину? – заперечив дідо. – І хай люди голодують?

– А ви не пересмикуйте! – не здавався Шундряк. – Ми повинні робити так, як вимагає партія й радянська влада. І не інакше.

– Як робила це ваша партія та радянська влада на Великій Україні на початку 30-х – ми всі добре знаємо! – парирував Ромащук. – Понад десять мільйонів українців полягли від голодомору!

– Це – геббельсівська пропаганда! За таке можна й до Сибіру потрапити!

– А ви мене не лякайте. Вам, бачу, правда очі коле...

Тоді в суперечку втрутився Сабін:

– Спокійніше, товариші. Наші баталії нікому не потрібні. Мені здається, що пропозиція товариша Ромащука цілком слушна. Наскільки я можу судити про селян-господарників, вони самі не з’їдять, а худобину доглянуть і нагодують.

– Це – Божа правда, пане голово! – піднявся літній правлінець Петро Савчук. – Не буде сіна, соломи – зі стріх братимуть, дахи розкриватимуть, але маржину нагодують!

– Тоді я ставлю на голосування. Хто за те, щоб роздати худобу селянам і домовитися з ними, що до середини травня вона буде в їхньому розпорядженні. Здаватимуть у колгосп три чверті надоєного молока.

Із одинадцяти членів правління десять проголосували «за». Проти був тільки Шундряк...

Увечері Олександр прийшов до Максима Ромащука додому. Загавкав пес, викликаючи господаря. А коли той з’явився, голова колгоспу запитав:

– До вас можна, добродію Максиме?

– Заходьте, пане голово. Розумним людям ми завжди раді. – Старий дістав цигарку, прикурив. – Не курите?

– Нещодавно покинув.

– Тоді ходімо в літню кухню – там нас ніхто не чутиме.

Сіли на стільці, сплетені з лози. Господар запитав:

– Будете чай чи щось міцніше?

– Ні-ні, я не голодний.

– Тоді кажіть що вас турбує, пане голово?

– Можна з вами відверто поговорити?

– Звичайно!

– Знаю, що тут у лісах повно бандерівців. Я воював у артилерії. З ними війська НКВС розбиралися. Ось і хочу для себе знати правду, хто ці люди, чому такі жорстокі і яку мету переслідують. Бо про них я тільки негативне чув і в райкомі, і в обкомі партії.

– А що вони, райкомівці, вам, пане голово, можуть розповісти про цих людей? Лише погане. Бо ці хлопці з лісу хочуть справжньої незалежної України. Нами не повинні керувати ні німці, ні поляки, ні москалі. Для цього є українці.

За словом «москалі» він спідлоба глянув на гостя. Побачив, що обличчя того аж перекосилося. Тому пояснив:

– Нам не потрібен будь-який зайда. Щодо москаля, то росіян так називали аж до 1710 року. Тоді Петро Перший видав указ, що Московія тепер стає Росією, а люди в ній – росіянами (русскімі, як вони кажуть). А щодо наших повстанців, то вони воювали проти німця з перших днів війни – з 1941 року. Навіть Повстанську армію створили, коли москалі втекли аж до Волги. Бо треба було захищати свої родини, батьків і дітей від гітлерівців. Як прийшли другі совіти, то вже боролися з ними, бо знали їх із тридцять дев’ятого. Добра́ від них не дочекаєшся.

– Я ж також їхній представник.

– У вас душа людська є, на відміну від них. От хоча б ваш попередник Коновалов...

– Його, кажуть, повісили...

– Усе почалося, коли він проводив збори й закликав усіх вступати до колгоспу. Тоді дідо Влодко Петренко запитав: «А можна, пане голово, я поспостерігаю трішки, як люди житимуть у тому вашому колгоспі? І якщо файно їм буде, то я також туди запишуся». Коновалов сказав, щоб дідо залишився після зборів. І коли вже нікого не було, надавав старому стусанів. Погрожував, якщо той не вступить до колгоспу – поїде на Сибір. Троє дідових синів прийшли увечері до хати голови, викликали його надвір і надавали йому по пиці. За батька. А вранці до діда приїхав енкаведист із двома міліціонерами. Заарештували старшого сина. Хотіли ще й інших двох забрати, але вони втекли.

– Куди?

– До лісу, звичайно. А ви не те саме вчинили б, пане голово?

– Не знаю, – тихо промовив Сабін.

– То ви самі собі скажіть правду. Оті двоє синів не хотіли воювати, не були проти радянської влади. А їх, як і багатьох, сама ота влада зробила своїми ворогами. І таким тепер вибір невеликий: воювати до кінця або здатися й поїхати на каторгу в Сибір.

– Але ж Бандера їхній – гітлерівський прихвостень!

– Не слухайте ви райкомівців! Вони вам ще й не такі небилиці розкажуть. Бандера з тридцять шостого сидів у польській в’язниці за вбивство міністра Перацького. Його звільнили німці. І він прийшов із ними в сорок першому, у Львові оголосив відродження Самостійної України. Його та соратників гітлерівці заарештували й посадили в концтабір. Випустили тільки тоді, коли в Україну приперлися другі совіти.

– Мені розповідали про звірства, що чинять бандерівці тут, на Західній Україні. Убивають, знущаються...

– Тільки над такими, як Коновалов. Цим воїнам із Москви чи Берліна ніхто не постачає ні продуктів, ні медикаментів. Усе це – від наших жителів міст і сіл. Якби вони вбивали простий народ – хто їм допомагав би? А вбивають людей енкавеесівці, переодягнені в наші однострої. Убивають учителів, медиків, навіть своїх активістів, які мають у народі авторитет. Вирізають сім’ї. Причому, залишають живою тільки дитину, яка завтра все розповість сусідам, ще й кажуть: «Живи во ім’я Степана Бандери!»

Олександр подякував господарю й попрощався. Майже всю ніч не спав, думав найбільше про переодягнених енкавеесівців. Але не міг подумати, що скоро і йому самому доведеться їх зустріти...

Хлопці в новеньких одностроях Повстанської армії спрямували автомати-шмайсери на Сабіна:

– Їдемо з нами!

– Куди саме?

– Не твоя справа, комуняко!

Підскочили до нього двоє. Першого Олександр дужим ударом  у скроню повалив на долівку. Але другий заламав йому руку за спину.

– Не сіпайся, комісаре! – прошипів третій, бо отримаєш кулю в лоб і не одну!

Перший нападник забрав пістолет, інший накинув на очі Олександра й туго зав’язав чорну хустку. Руки зв’язали за спиною. Завезли його в ліс, а за півгодини звільнили руки й заштовхали в криївку.

Новенькою сосновою драбиною (живиця липла до рук) спустивсь Олександр у підземелля. Коли розв’язали очі, побачив на стіні портрет Степана Бандери. На неприбраному столі залишки сала,  недопитий бутель самогону – запах по всьому приміщенню. Хліб ламали – крихти по столі. За столом – невеличкий сутулуватий  чоловічок у такій же, як і його хлопці, новенькій формі, посміхається єхидно:

– То що, пане комісаре? Довоювався? Доколективізувався? Чи не хочеш нам, воїнам УПА,  господарям цієї землі, щось розповісти? Мені цікаво тебе почути.

У цей час, коли сипалися запитання, по драбині спускався молоденький хлопчина, років вісімнадцяти. Ще на східцях почав доповідати:

– Товаришу майоре, в селі все тихо. Наші люди доповіли, що...

Тут він осікся, вловивши на собі суворий погляд начальника. Сабін почув усе – і «товаришу» зокрема, але не подав виду. Його похилена голова залишалася нерухомою.

– То я не почув твоєї відповіді, комісаре! – гаркнув начальничок. Олександр поволі підняв голову:

– Я приїхав сюди, аби налагодити колгоспне виробництво. Хочу, щоб люди тут, на Тернопільщині, жили краще, заможніше. А цього можна досягти тільки колективом!

– Ти нам тут свою комуністичну пропаганду не розводь! Бачили ми таких як ти. Он і худобу роздав селянам, щоб «своїм» здаватися.

Сабін тепер знав, із ким має справу, тому відповідав спокійно:

– Я її селянам позичив до травня, поки підросте трава, тоді випасатимемо. Худоба знову буде в колгоспі. Від цього ніхто не постраждає. А якби цього не зробив – вона загинула б. Зиску не мав би ніхто.

– Гарно брешеш, комісаре! Ти ще й Сталіна зацитуй мені!

– Причому тут товариш Сталін? За колгосп я відповідаю, а не він. До речі, я гарно вивчив його статтю «Запаморочення від успіхів». Тому помилок, як мої колеги в тридцяті роки, постараюся не допустити.

– Ти кажеш, помилок? Комуністи творили й творять злочини! І за це ми їх убиваємо. Тебе також чекає вірьовка. Тоді справді ти помилок не допустиш! Ха-ха!

Сабін мовчав, дивлячись мимо майора. А той, можливо втішившись допитом, промовив:

– Що ж, комісаре, живи поки що во ім’я Степана Бандери! Лейтенанте!

Один із тих, що арештовували Олександра, швидко спустився по драбині:

– Слухаю, пане ройовий!

– Відвезіть його додому. А ти, комісаре, знай, що про тебе нам усе відомо. На Полтавщині в тебе дружина й двоє дітей. А там є наші похідні групи... Про наше побачення – нікому! Зрозумів? Виводьте!

Сабіна привезли в село, біля його хати розв’язали руки й хустку на очах. Олександрові залишалася година для сну.

Справи в колгоспі пішли успішніше. Селяни були раді своїм годувальницям. Щодня до хат під’їжджала підвода з бідонами, в які зливалося молоко для держави. Рештки його залишалися колгоспникам. Роздав Сабін по дворах і свиней, і коней. Домовився, що селяни в травні здадуть їх колгоспові. На поля вивозили гній і перегній, готували парники й теплиці, очищали зерно для майбутньої сівби, лагодили плуги, борони, сівалки...

Після того, як він побував у криївці, минуло не більше місяця. Якось Олександр увечері прийшов до хати. Не встиг роздягтись, а на порозі – знову гості. Засмальцьовані однострої на хлопцях аж блищали – їх не прали щонайменше кілька місяців. Блищали безсердечною сталлю й автомати та кріс.

– Пане голово, ви арештовані! Поїдете з нами. Пістолета покладіть на стіл! – мовив старший із трьох і підійшов до Сабіна. – Не раджу чинити спротив!

Олександр витяг із-за ременя револьвер і поклав на край столу.

– Руки назад!

Зв’язали їх сирицею. На очі накрутили хустку, складену вчетверо. Вивели його на подвір’я й усадили на сани – сніг навколо ледь не по коліна. Везли довгою, як солдатська пісня, лісовою дорогою під завивання хурделиці й вовків-сіроманців. Не бачив Олександр ні великих смерек, ні сосон – лише вдихав насичений ароматний запах хвої.

– Тпру-у! – натягнув віжки візник, – приїхали!

Сабіна підвели до великої дірки в землі, що неподалік сосни, поваленої буревієм.

– Залазьте, пане голово, тут драбина. Друже Щасливий, приймайте гостя!

Олександр спустився на дно криївки. Щасливий велів хлопцям розв’язати гостеві руки й зняти хустку з очей. Перед Сабіним постала невелика кімната зі столом посередині. Стіни – із соснових стовбурів. Освітлювалася вона великим гасовим ліхтарем, що висів на стелі. На стіні – портрети Тараса Шевченка й Степана Бандери. В кутку – пічка-буржуйка.

– Сідайте, прошу! – мовив господар криївки, вказавши гостеві на табурет. Одягнутий Щасливий був у випрану й свіжовипрасувану гімнастерку кольору хакі, з-під якої виглядав комір вишиванки. А от штани засмальцьовані, особливо на колінах. Широкий офіцерський ремінь підперезував тонку його талію. Кремезні плечі аж двигтіли мускулами. На молодому обличчі – гарно підстрижені вуса й борода. – Михайле, а подай-но нам чаю!

Він сів навпроти Олександра й пильно глянув у вічі. У того обличчя гарно поголене, ніби на весілля зібрався. Жоден м’яз на ньому не здригнувся.

– То скажи мені, чоловіче добрий, – почав розмову Щасливий, - що тебе приперло аж із Полтавщини в наші краї? Там тобі роботи не було? І тут вирішив попрацювати?

– Була робота в райкомі партії, – відповів Сабін. – А потім викликали й сказали, що треба їхати на Тернопільщину й завершити колективізацію.

– І ти був упевнений, що нам тут колгоспи вкрай потрібні?

– А чому б і ні? Уяви собі, що селянин ваш має дві десятини землі, а в нього – четверо дітей. Кожному після смерті батьків залишиться по пів десятини. А в дітей буде ще по три-чотири дитини. Поділи пів десятини на три. Мізер! Тому краще створити колективне господарство, працювати в ньому, як робітник на заводі, отримувати зарплату грошима й продуктами.

– І про землю свою забути? – засміявся Щасливий. – А на трудодні отримувати копійки, які заберуть як позику державі.

– Чому забути? Це – селянська земля, тільки в спільній власності, віддана їм державою в користування.

– І якщо хтось не хоче бути в колгоспі – йому його частку тут же віддадуть? Скажуть: «Візьми, дорогенький, працюй і дивися, що в колгоспі життя краще»?

Олександр не відповів нічого. Брехати, що так і буде, не хотів. Добре знав, що з колгоспу ніхто нікому землю не віддає. Не хочеш там працювати – їдь у місто, а земля насправді вже не твоя!

Щасливий прочитав його думки:

– Виходить, що не все так гарно у вашому королівстві, товаришу Сабін?

Олександр мовчав, а щоб не видати хвилювання, взяв кухоль і відпив чаю з лісових трав: чебрецю, м’яти, підмаренника. Ці запахи повернули його в літо, коли демобілізувався й приїхав до рідного села. Дружина з дітьми вже повернулася з евакуації. Зустріч, сльози радості, мрії про майбутнє.

– Нічим крити? – запитав Щасливий. – Я багато розмовляв із твоїми земляками з Великої України. Тож розумію одне: колгоспи створюються радянською владою тільки для того, щоб можна було безкарно забрати все вирощене й вироблене в Московію. І саме кремлівські іроди розпоряджатимуться продукцією, а не селяни, не голови колгоспів і навіть не райкоми з обкомами! Москалі продаватимуть її, купуватимуть собі гарні авто, будуватимуть дачі, що сяятимуть золотом. А селянам – рабська праця й дуля з маком на вигадані трудодні. Так я кажу чи ні?

Сабін кивнув головою.

– Отож, комісаре! Таких як ти знищуємо, щоб окупаційна радянсько-більшовицька влада знала, що тут господарі ми. В одній із наших стрілецьких пісень співається (у криївці розстелився його гарний тенор):

Повстань, повстань, народе мій,

Берись за зброю вмить,

І хай під окупантами

Завжди земля горить!

Щоправда, радянські композитори вкрали цю мелодію, а поети переінакшили текст, тепер їхня пісня «Священная война» звучить із усіх брехунців. Але, думаю, це не надовго. Ми повернемо собі нашу державу й пісні, нашу віру й усі народні скарби.

Щасливий усміхнувся, допив чай, сказав як зав’язав:

– Залишаємо тебе живим за те, що роздав маржину селянам. Тепер вони не приречені на голодну смерть. Бо врятує їх молоко. Хай по склянці на кожного мешканця, але це вже їжа. Отже, щось у тобі людське ще залишилося. Мені особисто ти сподобався тим, що не маєш переляку, не просиш пощади, як це робили твої попередники. Але знай, що тільки-но почую, що ти знущаєшся над народом – я й мої хлопці не забаряться. Повісять на гілляці, як і Коновалова.

…Відтоді минуло пів століття. Коли Верховна Рада України проголосила державний суверенітет і призначила всенародний референдум, ветеран війни  і праці Олександр Сабін попросився в пропагандисти – їздив по заводах і селах, агітував людей за Незалежність України. Одного разу цікава молодичка звернулася до нього:

– От ви хочете самостійності. Але ж нас росіяни всі ці роки захищали від бандерівців. А тепер що? Приїдуть націоналісти на Полтавщину та порубають нас? Так як наших учителів там рубали вночі.

І тоді Сабін не стримався:

– Їх, учителів, голів колгоспів, культпрацівників рубали енкаведисти, перевдягнені у форму бандерівців! Я особисто їх бачив. На моє щастя, мене тоді залишили живим.

І повідав про колективізацію на Тернопіллі, учасником якої був сам.

ЗА ДЖОРДЖА 

Рубіновим соком черешні заходило вересневе сонце. Кривавим туманом розпливався небокрай, прикриваючись, мов рушником, фіолетовою смужкою лісу. Таким же вишневим, як плід черешні, було обличчя Юхима Захаровича, ветерана бойових дій, інваліда великої вітчизняної війни, кавалера ордена жовтневої революції, заслуженого працівника промисловості. Почувши крик гусака в хаті сусіда, по-вуличному Васька Пришелепуватого, ветеран схопив зі стіни рушницю, що вже ледь не на палець припала пилюкою, й кинувся через дорогу. Перечепившись через колію, вибиту вантажівками й тракторами, він гепнувся у велику, вже висихаючу калюжу, сяк-так обтрусився від мулу й побіг до сусідської хвіртки.

...Васько Пришелепуватий працював, як казала його сусідка баба Христя, три дні з гаком. Не сподобалося пасти колгоспних корів і він більше не пішов на роботу. Як тільки мати не вмовляла його, як не плакала – залишався вдома. У військкоматі сказали, що служити він «нє годєн», бо має вроджену плоскостопість. Жив на невеличку материну пенсію, аж поки не пристав до Гальки, старої діви, котра мешкала неподалік від току. Чи полюбила вона Васька, чи їй дуже хотілося мати вигляд заміжньої молодиці, але незабаром вони розписалися в сільраді. Свідками прямо з вулиці взяли Петра Грушу, колгоспного шофера, та Дусю-продавчиню з «Культтоварів».

Поки був колгосп, Галька ходила на роботу на свинарник. Дасть їсти свиням і поспішає додому, до Василька. А він удень висипавсь, а вночі з мішком за пазухою йшов або на колгоспний тік, або на ферму чи поле й приносив звідти зерна, силосу, соломи для свиней – їх вони завжди тримали не менше трьох голів. У селі мало що вдається втаїти: то той тебе вночі побачить, то інший. Тому Василеві вилазки не були таїною для односельців, які й самі брали все, що не так лежало. Працювала приказка: усе навкруг - колгоспне, все навколо – моє.

Хотіли-було засудити його за неробство, але лікарі видали довідку, що Василь не сповна розуму, й від нього відчепились. А односельці з того часу стали називати його Пришелепуватим.

Розпався місцевий колгосп-мільйонер, мов розірваний разок намиста. Галька отримала земельний пай, здала в оренду колишньому голові колгоспу, а тепер – фермеру. Свинарник закрили, роботи не стало, й вона також залишилася вдома. Та життя Васькове не погіршилось. Одні казали, що він щоночі йде в сусідні села й повертається звідти з мішком курей чи качок, другі – що бачили його, як трусив рибу з чужих ятерів, треті – що нарізав і таскав із фермерського поля мішок голівок соняшнику... Ночами люди тривожно виглядали у вікна – чи до них не полізе Пришелепуватий. Адже подейкували, що будь-яка собака до нього лащиться краще, ніж до хазяїна.

...Блідий, мов мармурова стіна метрополітену, Васько пильно вдивлявсь у два стволи рушниці, що хижими очима витріщилася йому в обличчя. Дзвінким коромислом повисла райдуга на плечах далекого лісу, а промені сонця, що поспішало за річку, перебирали її кольори, наче струни бандури. Васько й не намагався втекти – нікуди, та й не встиг би. Як уві сні бачив дружину, котра гадюкою повзала біля ніг Юхима, плачучи благала не вбивати чоловіка. Життя з раннього дитинства постало перед його очима. Із небуття кінострічкою пропливало й те, що давно забулося.

Ось він, семирічний, приніс першу невелику в’язку соломи з колгоспної скирти. Мама не нахвалиться – помічник росте, дасть Бог, батька, померлого від раку, замінить. Виписати дрова не змогла – колгосп платить так, що не розженешся. Доводиться й малому носити все, що згодиться вдома. Його однолітки міркують, як у сніжки погратись, а він – чим хату натопити та як корм корові й підстилку свиням принести. Не вкрадеш – із голоду й холоду помреш.

Перепадало йому від колгоспного охоронця Демида Тюхтія. То з качанами перестріне хлопця, то з насінням соняшнику, вибиваного після комбайна. Згадав – і аж запекли колишні шрами від нагая... Зате вижили з матір’ю.

...Про військові справи Юхима Захаровича ходили різні чутки: нібито він заховав партквиток, а відкопав уже потім, коли німці відступили. Що в перші дні війни втік аж у Ташкент, а повернувсь із наступаючою Червоною армією. Але найчастіше казали, що в одному з боїв чоловік виставив із окопу ліву руку, а німецький снайпер не промахнувся. Таким чином Юхим став інвалідом війни.

Після фронту закінчив інститут, працював інженером на заводі, збудував хату в селі. Підходив до будь-якої черги, питав, що продають, і коли інші фронтовики стояли разом із усіма, Юхим, діставши червону книжечку інваліда війни, йшов до прилавка й купував дефіцити. За це в селі його прозвали видираном. Виступав на всіх зборах, де тільки міг, і завжди, особливо школярам, красиво розповідав про власні подвиги. Причому, казав таке, що в слухачів мимоволі виникало питання: як же йому не присвоїли звання Героя?

На закінчення не забував прославити рідну партію, ЦК та особисто генерального секретаря, які, за його словами, надихали таких як він на перемогу...

– Ти, гад повзучий! – крикнув ветеран, бризкаючи слиною Васькові в обличчя. – Навіщо мого Джорджа зарізав, мого гусака?

– Це не ваш гусак, – квилила Галька, підхопилася й затулила собою Василя.

– А чий же? У вас – три курки на хазяйстві, та й ті крадені. Я цілий день шукаю Джорджа, а ви його тут... У мене, інваліда, кавалера, красти? Ні! Зараз ти мені, злодію, за все відповіси, – вирячив очі на Василя й звів курок.

– Може, за те, що одні воювали, а інші голосували? – спокійно запитав Василь.

– Що-о? Ти мене, ветерана війни...

– Із тебе ветеран, як із зубила рашпіль. Видиран – от хто ти, – не здавався Василь, хоч Галька вже затуляла йому долонею рот.

– Тоді тримай, наволоч! – крикнув ветеран, а Василь у ту мить устиг відштовхнути Гальку від себе вбік. Постріл гахнув так, що всі собаки на кутку здійняли лемент. Галька, ставши на коліна перед Василем, уже не плакала, тільки мовчки гладила його патлату голову. Їй здалося, що багряний обрій злився докупи з Василевою кров’ю.

Волочачи за собою рушницю, Юхим Захарович помалу переліз через колію на дорозі, й пройшовши до себе у хвіртку, остовпів. Із кукурудзи, що скалила на нього зуби з дозрілих качанів, повільно, розвальцем, як моряк на палубу, ледь не передражнюючи господаря, виходив його Джордж.

РОЗТОПТАНИЙ МАРШАЛ

                                                    Світлій пам’яті  Миколи Білокопитова

Невеличка оксамитова коробочка роззявленим червоним ротом, мов паща хижої собаки, зяяла на столі. Рівний рубіновий квадрат на білій скатертині скоріше нагадував пляму крові на щойно перебинтованих грудях. Промені сонця торкали нову бронзову медаль і вона виблискувала, як відполірований скальпель у руках хірурга.

– Принесли з військкомату сьогодні, - з пошаною в голосі повідомила невістка, коли її свекор, учасник бойових дій, ветеран Другої світової війни, переступив поріг квартири. – Я приготувала ваш піджак із нагородами.

Володимир Тарасович спокійним поглядом обвів кімнату, байдуже подивився на святковий військовий кітель із погонами старшини, на петлицях – з емблемами зв’язку, нагороди, які він називав «іконостасом». Більшість медалей – ювілейні. Адже воювати йому довелося недовго – у січні сорок п’ятого призвали, а через чотири місяці вже й війні кінець настав. Сьомого травня його поранили, тому на японську вже не потрапив.

Ветеран, спираючись на ціпок, підійшов до столу, взяв до рук коробочку, криво посміхнувся:

– Казав же їм – не треба, не нагороджуйте медаллю з цією скотинякою! Не послухали... Коробочку, Галю, віддаси онукам – хай граються.

Він гидливо, двома пальцями дістав нагороду, із невимовною ненавистю глянув на аверс, а потім підняв руку вгору і з усього маху вдарив медаллю об підлогу.

– Що ви робите, тату? – верескнула невістка.

– Мовчи, дочко!

Черевиком сорок четвертого розміру старий воїн наступив на медаль. Давив її так, як давлять гадюку, щоб та, не дай, Боже, не вивернулася та не вкусила. Бляшанка скрипіла під підбором і скиглила, немов побите цуценя. А він усе давив і розтирав її разом зі своєю тугою й болем. Хвилин за п’ять Володимир Тарасович відірвав від газети шматок, накрив ним медаль, як розчавлену жабу, відніс на кухню й кинув у відро для сміття. Затим узяв цеберко за дужку й мимо оторопілої Галини поніс до сміттєпроводу.

Віддавши порожнє відро невістці, старий боєць ретельно, з милом, помив руки, зайшов у світлицю, приліг на дивані й полинув у спогади.

...Йому тоді ще й шістнадцяти не було. Німці втекли із села, а на їхнє місце зайшли червоноармійці. Раділи його односельці – визволення настало, свої прийшли! Другого дня батька викликали до польового військкомату. Бачив Володя, як новобранців, ще не перевдягнутих у військове, вели на передову – хлопець сам ішов поруч із колоною, поки його та інших підлітків уже аж за селом не прогнала варта.

Стару шкапу, запряжену у віз, вів за вуздечку молодий солдат. І, як здогадався Володька, не для того, щоб кобила не пішла бозна куди, а скоріш за все, щоб не впала посеред дороги од вітру: ребра з-під її вилинялої шкіри просвічувалися так, що їх можна було всі безпомилково перерахувати. На підводі їхав командир взводу, звісивши ноги одразу ж за переднім колесом, й на ходу показував майбутнім бійцям, як перезаряджати гвинтівку. Удалині за селом, на горі, ніби величезна шапка на голові сидячого татарина, виднілася скіфська могила, названа кимось і колись Гегелиною. На ній гітлерівці встигли не тільки окопатись, але й спорудити дзот. Комвзводу показав її новоспеченим воїнам.

– Курган треба взяти штурмом за будь-яку ціну, - мовив він суворо, видаючи з воза шість гвинтівок на всіх тридцятьох бійців. – Зброї, хлопці, на жаль, усім не вистачає. У кого її немає – добіжите до отих он убитих і заберете їхні гвинтівки й патрони. Якщо когось із озброєних уб’ють або тяжко поранять – підбираєте їхню зброю й атакуєте ворога. Тікати з поля бою не рекомендую. Он у лісосмузі – загороджувальний загін. Спробуєте вернутись – уб’ють. А тепер слухай мою команду: в атаку! За Родіну, за Сталіна! Ура!

Володин батько побіг без гвинтівки. Син розумів, що бачить його востаннє. Пізніше він узнав, що на цьому фронті представником ставки головнокомандувача був товариш Жуков...

Бігли дні, складаючись у рік, неначе учнівські зошити в стос на учительському столі. Зі шкільної парти хлопця викликали до військкомату. Потрапив Володя на фронт аж у Німеччину.  Завданням його як зв’язківця було відшукувати на полі бою обривки проводів і з’єднувати їх – телефон командарма повинен працювати постійно й бездоганно.

...Дощ періщив, як із відра. Хмари чорними айсбергами пливли над позиціями, що зайняла їхня дивізія та армійський полк зв’язку. Мокрий наскрізь Володимир, з’єднавши обірваний снарядом кабель, підповз до траншеї на передовій, скотився вниз із бруствера й полегшено зітхнув: «Слава Богові, завдання виконав і живий». Раптом почув неподалік розмову. Його командарм комусь доповідав, як завтра наступатимуть.

– Планую, товаришу маршал Радянського Союзу, провести артпідготовку, а якщо дощ припиниться – завдамо ще й авіаудару, – казав він. Але маршал перебив його:

– Чекатимеш із моря погоди? Ніякого авіанальоту! Ніякої артпідготовки! Бережи боєприпаси для Берліна. О четвертій ранку – вперед усіма силами танків і піхоти!

– Єсть, товаришу маршал Радянського Союзу! Але ж... ми так людей багато втратимо...

– В армії твоїй переважна більшість – хохли? Тобі що, лайна оцього шкода? Баби ще народять! Я сказав – уперед усіма силами! Тобі ясно?!

– Так точно, товаришу командувач фронту!

Володимира ніби оглушило розривом бомби. «Маршал Радянського Союзу, командувач фронту, – стукало у скронях. – І ми, бійці-українці, для нього – лайно». Воїн, пригинаючись, пішов у землянку. Там однополчани підтвердили – в їхнє розташування сьогодні приїхав командувач фронту Георгій Жуков.

Володимир Тарасович усе життя після цього ненавидів його. Не міг вибачити невиправдану смерть батька, ставлення маршала до солдатів-українців як до гною. Пізніше додався ще й Тоцький полігон, на якому скинули атомну бомбу на своїх солдатів й офіцерів. Серед друзів і колег ветеран інакше, ніж «скотина» та «падло» Жукова не називав. Кілька разів за це викликали до КДБ, вимагали мовчати, не паплюжити честь «маршала перемоги». І він мовчав аж до горбачовської відлиги.

...До кімнати заглянула невістка:

– Може, ви погарячкували, тату? Може...

– О ні, дочко! Ця тварюка мільйони невинних поклала в могилу. За умисне вбивство однієї людини іноді дають довічне ув’язнення, а цьому нелюдові й маніякові – чотири зірки героя, будь він проклятий! Така в москалів-комуністів правда. Жаль, що не застрелив його тоді, в сорок п’ятому. Врятував би сотні тисяч людей, котрі потім загинули, штурмуючи Берлін. Живими й здоровими були б, мабуть, і ті, хто пізніше переніс атомне бомбардування на Тоцькому полігоні...

БРАТИ КАНДАГАРСЬКІ 

Ніби ніщо й не віщувало біди. Але вона приходить, не питаючи дозволу. Рота радянських бійців зайшла в ущелину. Розвідка доповідала, що поблизу ніде немає жодного афганського воїна, жодного душмана. В ущелині збиралися перепочити – туди розжарене, як сковорідка, сонце не так дістає, не обпалює, наче зарізаних на сало кабанів. Та й попити води не завадить – дві години в поході. До Кандагара вже рукою подати. Тому командир роти – капітан Гвоздєв – дозволив особовому складу десятихвилинний перепочинок.

Моджахеди з’явилися зненацька. Їх угорі було зо два десятки. Кинули в ущелину одну гранату, другу. Потім поливали вогнем із кулеметів. Прицільно, кваліфіковано. Десятки вбитих і поранених радянських солдатів – такий злий підсумок бою.

Костя почув, що біля нього свиснула куля, вдарилася в камінь, той аж затріщав. А його приятеля таки зачепила – в гомілку влучила. Тож, відстрілюючись, воїн відтяг Гошу за камені, швидко перев’язав і, зваливши його руку на своє плече, став виповзати з ущелини. Клав бійця за черговий камінь, скидав угору автомат і стріляв по «духах». Відстрілювалися й інші солдати.

Кілька сотень метрів відтягував Костянтин свого побратима в безпечне місце, куди не могли вцілити вороги. А той часто непритомнів. Тоді армієць звалив його собі на спину й поніс. Понад кілометр долав він розпечений шлях. Відтак допомогли йому ротні санітари. Гоша пізніше дякував товаришу: «Знаєш, я вже прощався з життям. Там, у бою, всім було не до мене. А ти врятував мене. Я цього ніколи не забуду».

...Після служби Костя поселився в селі Запорізької області, а Гоша в Донецьку. Костя зумів вибити в райраді півсо

тні гектарів землі й організував невелике фермерське господарство. Гоша влаштувався в охоронну фірму, виходив на чергування – слідкував, щоб ніхто нічого не виносив із заводу. Робота без бруду й пилюки. Хлопці телефонували один одному, підтримували порадами, їздили в гості. Коли Костя одружувався, боярином був у нього Гоша. А як у Гоші народилася донечка – Костю запросили бути її хрещеним батьком.

...Степовими суховіями мчали літа. Чоловіки ніколи не подумали б, що їхня дружба колись дасть величезну тріщину. Але перебіги життя, його повороти передбачити не може жодна ворожка, незалежно від того, чорна вона чи біла.

На Донбасі постійно говорили, що Україна паразитує на праці шахтарів і металургів, що кілька областей Сходу та Півдня є донорами, а інші – споживачами. Мовляв, Київ та Західна Україна нічого не виробляють, а лише грабують Донбас і на цьому наживаються. І тільки рідний Янукович робить усе, щоб населення тутешнє хоч якось виживало. Тих, хто намагався це заперечити – відверто матюкали, називали продажними і навіть били. Аргументами були публікації в російських газетах, які продавали тут за копійки в кожному кіоску. Телебачення також було із-за горба – московське.

А далі відбулася Революція гідності, Янукович утік в Росію, росіяни анексували Крим. У Донецьку з’явився ґрушник Гіркін із головорізами сусідньої держави. Запропонували Гоші взяти в руки зброю й стати «ополченцем». Мовляв, гарно платитимуть. І той не відмовився.

Костю призвали в Українську армію. Він воював на Донбасі два роки, визволяв Слов’янськ, Маріуполь, Краматорськ, потім повернувся додому. Шляхи друзів розійшлися. Вони не телефонували тепер, не питали про здоров’я, про справи. А тут воїни-афганці їхньої роти, що воювала колись

під Кандагаром, надумали зустрітися в Кишиневі – на нейтральній території. Це були українці, росіяни, білоруси,  казахи, узбеки й грузини. Запросили туди Костю й Гошу.

Зібрались у великій кав’ярні. Коли Гоша відчинив двері, до нього тут же підійшов Костя й простяг руку для потиску. Але товариш свою заховав за спину й відвернув голову вбік. Це помітили інші учасники зустрічі, проте нічого не сказали. А коли добряче випили, то комроти Гвоздєв запитав Костянтина:

– А скажи нам, якби ви зараз зустрілися на фронті – ти вистрілив би в Гошу?

– У жодному разі! Ні! – твердо відповів воїн. – Я все зробив би, щоб він залишився живим.

– А ти, Гошо?

– Не задумуючись! Рука не здригнулася б! Вистрелив би.

– І це після того, як він в Афгані врятував тобі життя?

– Тепер він – мій ворог, він – жидобандерівець. А таких я не жалую! Він заслуговує тільки на смерть.

Переспали в готелі в різних кімнатах. На ранок воїни-афганці зійшлися на сніданок у ту ж кав’ярню. Коли всі зібралися, ротний попросив тиші. І те, що почув Костянтин від патріота колишнього СРСР, його дуже вразило.

– Ми порадилися. Гошо й Костю! Нам гірко, що ви нині по різні сторони барикад. Але життя, як відомо, вносить свої корективи. Сьогодні й ми внесемо їх до нашої організації. Отож переважна більшість учора вирішила: Костю, залишайся з нами. Гошо, а тобі не місце серед нас. Будь ласка, покинь цю кав’ярню та більше не з’являйся на наші зустрічі й нікому не телефонуй! 

ПОЛІТ У БЕЗСМЕРТЯ 

Оповідання-версія

                                               Не вір очам своїм!

Кажуть, що з Біблії...

Вона вилетіла сполоханою птахою на волю після страшенних небачених мук великого Митця. Дивилася його душа згори на все, що діялось на третьому поверсі в малій ванній кімнаті київської хрущівки. Троє міцно збитих чоловіків у білих сорочках при краватках, по-злодійськи оглядаючись, вийшли звідти в коридор, а їхній головний, Дмитро Панасов, гадюкою зашипів, наказуючи четвертому – в’язневі-домушнику Іванові Собаченкову на прізвисько Замо́к:

– Робіть, що вам сказали! Але щоб комар носа не підточив. Зрозуміло?!

Іван кивнув на знак згоди...

Генерал Віталій Тодорук, кругленький, як ковбик, а пика – ледь не трісне, про таку кажуть: хоч пацюків бий – аж кипів од злості. Бризкаючи слиною, мов скажений пес, виставивши вперед велике кругле брюхо, знизу вгору ненависно дивився на трьох заступників, що стовпами стояли струнко в його широчезному кабінеті. Слів не добирав – матюки сипалися з горлянки головного кадебіста, як полова із зернової віялки. Здавалося, що навіть зелена фізіономія Дзержинського на портреті аж червоніє від його лихослів’я:

– Туди вашу! Ви довго панькатиметеся з тим письменником? Невже не можна йому затулити рота? Он торік у Львові зуміли швидко справитися з композитором... Щоправда, нечисто спрацювали, брудно... Але ж, сподіваюсь, у вас го́лови не тільки для носіння картузів і шапок!

– Товаришу генерале! – насмілився полковник, перший заступник голови КДБ УРСР, – дозвольте?

– Кажи вже!

– Ми ж хочемо зробити все акуратно, щоб ніхто й не запідозрив, що це – справа наших рук. Адже у Львові, ви маєте рацію, справді натворили чудес: композитор повішений, а синця на шиї зовсім немає, зате синці по всьому тілу, ще й очі виколоті. І якби не нам підпорядковувалася слідча комісія, то висновок був би зовсім невтішний...

– То я й кажу: робіть же, працюйте! – перебив його генерал. – Він он розперезався, що далі нікуди! Йому пропонують вступити в КПРС. Інші на його місці відповідають, мовляв, поки що вважають себе недостойними звання комуніста, що їм ще потрібно гарними справами довести радянській владі свою відданість. А він? «Я не вступатиму у вашу партію!» Ви чуєте, яке зухвальство? Тобто, не в «нашу», а у «вашу», чужу йому партію. Це ж антирадянщина, антикомунізм чистої води! За це розстрілювати треба! Жаль, не ті часи. Його далі питають, чому так вирішив і що чують? «Вона вбила мого татка!» Ви тільки послухайте! Він нас із вами звинувачує у смерті батька, який говорив те, чого не дозволялося! І ця, з дозволу сказати, людина – член Спілки письменників! У видавництві працює. Редагує твори відданих партії й радянській державі літераторів, патріотів нашої влади, справжніх комуністів, які пишуть про рідну партію, Леніна, комсомол, піонерію. Нахабно каже їм в очі, що їхня писанина нікуди не годиться! А його, бач, новели годяться! Та він же завис на тину, розповідає лише про дядьків і дідів, його персонажі злі, убогі та ображені селяни – це ж антипартійний, антинародний показ соціалістичного села! А йому он – премію Лесі Українки! Може, ще й Шевченківську дати, а там, дивись, і Ленінську? Ви ж ознайомилися з його «Медаллю»?

– Так точно! – ледь не в один голос вигукнули троє заступників.

– І вам подобається?

– Нікак нєт!

– А «Три зозулі з поклоном»? Це ж треба! Листи зека із заслання, з ГУЛАГу. Хоча й пробує заретушувати, ніби це з фронту посилає чоловік! Але нас не проведеш! Не на дурнів натрапив! А «Смерть кавалера»? Ветеран війни, фронтовик, комісар у нього який? Боягуз! Не написав, бач, того, за що отому кавалерові орден Леніна чи й Зірку Героя дали. Той замполіт, можливо, в атаку піднімав солдатів за Родіну, за Сталіна! Я вас ще раз запитую, мої любі співробітнички, чи довго ми терпітимемо таку, вибачайте, літературу? Та хай краще виходять книги тих, у кого немає шедеврів, але у творах ні сучка́, ні задирки політичної! Нам потрібно виховувати молодь у дусі марксизму-ленінізму, пролетарського інтернаціоналізму, а не буржуазного чистоплюйства, націоналізму й хуторянства! Так учить нас ЦК й особисто товариш Суслов*! Вам зрозуміло?

– Так точно, товаришу генерале!

– Тоді працюйте! Бо обіцяю, що погони ваші полетять в отой кошик! А якщо цього не хочете, то зробіть, аби я вже найближчими днями почув доповідь, що справа з ним вирішена!

– Єсть!

________

*Суслов Михайло – головний ідеолог компартії Радянського Союзу.

...Майор КДБ Дмитро Панасов наказав зайти в його кабінет капітану Гранчаку й старшому лейтенантові Половикову.

– Ось що, товариші. Про нараду в генерала ви вже чули. Не маю наміру когось лякати. Хочу лише запевнити вас, що поки позбудуся погонів, то постараюсь, аби спочатку полетіли ваші. А щоб цієї непотрібної нікому прикрості не сталося, пропоную розумно й швидко діяти. Підкреслюю – розумно! Так от. За інформацією кількох наших джерел, напередодні восьмого березня, в ресторані «Прага» відбудеться гулянка. Буде й письменник із дружиною. Це – наш шанс! Розумієте?

– Так точно!

– Отже, йому не заважати. Хай п’є, скільки влізе. А він, гадаю, багато не вживатиме. Це наші люди сприяють думці, що літератор зловживає алкоголем. Насправді це не так. А от дружину... Треба, щоб через дві години після застілля вона міцно спала вдома. Значить, ви, капітане, даєте порошок Таї – кельнерці. Вона має підсипати його саме в келих Людмили. Завдання зрозуміли?

– Так точно!

– А ви, старший лейтенанте, говорили, що знаєте якогось гарного спеціаліста з відкривання дверей і сейфів.

– Але він за ґратами...

– Тому вам і завдання: взяти його «напрокат» у міліції, позичити, так би мовити, на один вечір. Начальник колонії хай дасть підписку про нерозголошення таємниць. Зробимо справу – віддамо цілим і неушкодженим. Якщо ж усе вийде гарно (шепніть «спеціалісту») – доб’юся, щоб навіть зменшили йому термін ув’язнення. Зрозуміло?

– Так точно, товаришу майоре!

– Повторюю: діяти треба розумно й тихо, спокійно й вивірено! Не забруднивши рук, ніде не наслідивши, і щоб ніхто ні про що потім не здогадався.

...У ніч із п’ятого на шосте березня колектив видавництва «Веселка» святкував Міжнародний жіночий день в ресторані «Прага» на ВДНГ. Випивали, закушували, проголошували тости, співали й танцювали, весело проводили вечір. Митець щойно став лауреатом престижної літературної премії імені Лесі Українки. Тому поєднали «жіночий день» із обмиванням лауреатства...

Після бенкету він із дружиною повернулися додому на вулицю Миколи Раєвського. Відчиняючи двері, письменник тихенько завів гарним баритоном:

Летіла зозуля

Через мою хату,

Сіла на калину,

Та й стала кувати...

Сини – Михайло й Василь – уже спали. Люда, знімаючи пальто, мовила:

– Знаєш, Гришо, я вже з ніг валюся – в очі хоч сірники вставляй.

– То лягай відпочивати, а я ще попрацюю – треба дописати та дошліфувати моє оповідання й відредагувати дві новели авторів «Веселки». На добраніч, Людасю, – і, йдучи, продовжив пісню:

Зозуле, зозуле,

Чого рано куєш?

Чи ти, зозуленько,

Моє горе чуєш?..

Із його робітні долинув стукіт друкарської машинки. Кабінет невеличкий. У ньому поміщалося дві шафи з книгами. На стіні – портрет брата Григорія Тютюнника, якого Григір дуже любив і часто згадував, особливо, коли йшлося про літературу.

...За кілька хвилин у вхідних дверях квартири почувся легенький шурхіт, клацнув замок і на порозі постали пристойно одягнуті четверо цивільних. Вони миттю оглянули коридор, кухню, кімнати. На всяк випадок Половиков дістав намочену в хлороформі ганчірку, пройшов у спальню та приклав її на хвилину до обличчя Людмилі, а потім і синам. Двоє зайшли до робітні письменника. Той схопився на ноги, ледь не перекинувши друкарську машинку. Але владний голос Панасова зупинив його:

– Тільки без шуму, шановний! Гарантую, що ніхто з сім’ї не постраждає.

– Хто ви, й що вам треба?

– Потрібна ваша передсмертна записка. А хто ми – ви, мабуть, здогадуєтеся, - він показав червону ксиву.

– Не зрозумів...

– Що тут незрозумілого? Ви, кажучи відверто, приречений. Це ми гарантуємо, бо наказ маємо «згори» (він тицьнув пальцем у стелю). А діти й дружина ваші не повинні нічого чути – хай сплять спокійно. Лише в такому разі будуть цілі й неушкоджені. Тепер зрозуміли? Бачу, що так. Тому сідайте й пишіть записку, щоб уранці всі могли трактувати текст як прощання. Тоді життя вашим рідним гарантую. Слово офіцера.

– Що ж, виходу немає. Буде по-вашому...

Митець сів за стіл, відсунув друкарську машинку, взяв чистий аркуш і вивів на ньому: «Досить мене мучити – помучте когось іншого. Все, що я написав, спаліть, а мене забудьте».

– Хай буде й так, – задоволено посміхнувся кадебіст, вертячи й розглядаючи папірець із усіх боків. – А тепер ходімо у ванну. Тільки, будь ласка, тримайте себе в руках.

Письменник устав і з високо піднятою головою, відкинувши вбік густу чорну чуприну, широким спокійним кроком моряка востаннє ступив із робочого кабінету. Поки йшов, перед очима пропливало все життя. Голодні дитинство і юність, батько, засланий радянською владою у Сибір і там розстріляний, важка робота на заводі, де іржавою пилюкою наповнювалися легені підлітка. Далі – сувора служба на флоті. Усе витримав, усе пережив.

Ось брат Григорій пояснює, чому треба творити саме українською мовою. Ось і сам він пише: «З любові й муки народжуються письменники. Й іншого шляху немає». Як художник писав, виліплював невигадані людські долі. Головні герої – прості люди, на перший погляд непомітні, з особливою душевною структурою й красою, відчуттям світу, його багатобарвності. Порушував проблему бездуховності, споживацтва, відступництва від рідного. Не обминав занепаду культури й денаціоналізацію українців. Ніде не казав і сло́ва неправди. Тяжко переживав, коли твори безбожно креслила цензура, а влада не дозволяла друкувати. Це вже пізніше Петро Засенко видасть велику його книгу «Холодна м’ята», де всі твори будуть без купюр, в авторській редакції...

Спогади перервав поштовх у спину. Григір раптово розвернувся й зо всього маху дістав кулаком щелепу Гранчака. Той лантухом звалився на підлогу. Але в цей час підскочив Половиков і накинув письменникові на обличчя ганчірку з хлороформом. За хвилину непритомного митця внесли до ванної кімнати. Там підсадили тіло на плечі Гранчакові й піднесли до мотузки з петлею. Її заздалегідь уміло прив’язали до міцного гачка на стелі, де висів плафон.

– Прошу пана до гілляки, – вишкірив рідкі трухляві зуби Половиков. Але це не сподобалося Панасову, той прошипів:

– Тихо! Ви не на концерті Сови чи Паламаренка й не на дитячому майданчику! Сміятися будете потім!

Письменник повис як над прірвою...

Коли кадебісти оглянули ванну кімнату – чи, бува, не наслідили – вийшли звідти, Іван ЗамОк просунув із коридору тоненьку зігнуту сталеву смужку у ванну, поклав на неї защіпку-гачок, притиснув двері й витяг на себе блискучий метал. Спробував прочинити всередину – з того боку замкнено. Ведмежатник ретельно витер на дверях відбитки пальців.

– Ось, приймайте роботу, – мовив пошепки.

Дмитро Панасов, у чорних рукавичках, також поторсав двері й задоволено прорік до в’язня:

– Думаю, що тепер вам залишиться сидіти вже недовго. Звісно, якщо язик за зубами триматимете.

– Я – гроб! Мовчу, як риба! Зуб даю!

– Добре, добре. Йдемо звідси! – дав команду майор, і всі четверо тихо вийшли з квартири. Відтак Іван заклав відмичку в отвір для ключа, легенько провернув її, щоб у замку́ клацнуло й акуратно витяг. Узявся за ручку, накинувши перед тим на неї носовичок, потягнув на себе двері – вони зачинені. Те саме спробував і Панасов, задоволено поплескав по спині Собаченкова:

– Гарна робота. Спробую вибити вам умовний термін...

Людмила проснулась. У кабінеті Григора ввімкнене світло. Його самого немає. Підійшла до ванни – зачинена.

– Гришо, ти тут?

У відповідь – мовчанка. Вона ще кілька разів запитала з тривогою в голосі. Розбудила Михася.

– Щось сталося, синку! Треба відчинити двері у ванну.

Той узяв ножа, силоміць просунув його й підняв гачок. Митця зняли, почали робити штучне дихання, відливали водою. Душа великого письменника зависла над тілом, хотіла повідомити його рідним, що вже, на жаль, пізно, ніщо не допоможе. Але зрозуміла, що її не чують ні Людмила, ні Мишко. Вони вИкликали «швидку». Та лікарі лише зафіксували смерть. І тоді душа знялася високо в піднебесся...

Уранці слідчі на кухні побачили прощальну записку Григора. З’явився сюди й кадебіст Панасов. Він тихо допитувався в головного детектива, що та як. Почув, що відбитків чужих пальців не знайшли – лише членів родини, що загиблий сам замкнувсь у ванні. Отже, все яскраво свідчить про самогубство. Задоволений почутим, майор КДБ тихенько покинув помешкання.

P.S.

Це – тільки версія автора. На жаль, не більше.

Дякую поету Петру Петровичу Засенку за розповіді про його друга Григора Михайловича Тютюнника.

ДВІ ФЛЕШКИ

Коли Віталій, озираючись по-злодійськи й лукаво посміхаючись, укидав до кишені гарно запаковану в прозорий пластик флешку, помітив, що за ним пильно стежить дебелий охоронець супермаркету. Покупець підійшов до каси, витяг із пластмасового магазинного кошика сир, масло, хліб, заплптив і рушив до виходу.

– Зачекайте! – шлях йому заступив охоронець. – Пройдімо зі мною!

Віталій не заперечував. За ними в кімнату охорони зайшли ще два стражі магазинного порядку.

– Викладайте все, що є в кишенях!

Покупець, не вагаючись, дістав із-за пазухи пістолет «ТТ». Після трьох пострілів хлопець вискочив на чорний вхід і загубився в юрбі перехожих...

За два місяці до того Віталій робив покупки саме в цьому супермаркеті. Коли вибирав ковбасу, відчув, що об нього плече в плече відверто тернувсь охоронець, але значення цьому хлопець не надав – ну, спіткнулася людина, з ким не буває! Додавши до кошика інших продуктів, Віталій став у чергу, щоб заплатити за покупки. Та на виході його затримали.

Охоронці завели хлопця в своє приміщення й зажадали, аби виклав усе з кишень. На стіл лягли спочатку документи, потім запальничка й цигарки. І раптом із лівої зовнішньої кишені піджака він дістав... по-заводському запаковану в пластик флешку. Очі його стали квадратними:

– Я цього не купував... Хлопці, я її не чіпав. Я комп’ютера не маю – мені флешка не потрібна.

– Так ми тєбє і повєрілі, - мовив дебелий охоронець із чорною родимкою на носі. – Всє ви так говорітє. Вопщім так! Твоі докумєнти будут у нас. А ти прінєсьош каждому по штукє зєльоних. Нє будєт тєбя завтра до конца дня – пєрєдадім дєло в поліцію. На флешкє – твоі отпєчаткі пальцев.

– Та в мене й трьох тисяч гривень немає – лише вчора на роботу влаштувався.

– Нє гоні, – вискалив зуби інший. – Позичиш у родичів, друзів. Дві-три твої зарплати й віддаси їм борг. А якщо лягаві тобою займуться, то й роботи нє будєш імєть. Ха-ха-ха!

Віталій ухопив свої документи й прожогом кинувся до дверей. Але третій охоронець підставив йому ногу. Хлопець простягся на підлозі. Били його довго й уміло: синців не залишили, зате всередині, відчував, усе боліло – немов вогнем пекло.

– Завтра до вечора я принесу, - насилу вимовив і знепритомнів. Його відлили  водою й вивели на чорний хід. Аби не розповідати про пригоду, не засмучувати рідних, Віталію довелося вперше в житті вкрасти. Причому, в рідної матері. Забрав три тисячі доларів й одніс охоронцям супермаркету.

– Отак би й одразу, – буркнув один із трійці, віддаючи документи.

Але крадіжка грошей у матері стала не останньою. Віталій знав, що в діда Володьки є іменний пістолет – ним старого колись як слідчого прокуратури нагородили за успішне викриття й арешт банди Громова, що тероризувала жителів кількох областей. Хлопець, коли дід пішов на риболовлю, довго й нудно підбирав код до сейфу. Уже хотів облишити це заняття, але набрав рік, місяць і день свого народження. Дверці відчинились, а пістолет перекочував до спідньої кишені піджака... З ним хлопець і пішов ще раз до супермаркету.

Там обдивився навколо, беручи кошика. Упізнав усіх трьох своїх кривдників. Після цього впевнено рушив до стелажів, де лежали запаковані флешки.

СЛИВА

У Григорія в Гуляйполі після смерті матері залишилася батьківська хата, що стала йому дачею. На вихідні приїжджав сюди чоловік і доглядав садок та город. Сусіди, серед яких виріс, стрічали радо, заходили, питали про новини, політику, взагалі – що чути в Запоріжжі. Разом снідали і обідали. Не складалися стосунки тільки з Василем, який не так давно приїхав із Єкатеринбурга – москаля з усіма характерними прикметами, який швидше скидався на монгола, ніж на слов’янина: вилиці широкі, ніс приплюснутий, а очі, ніби осокою прорізані. Він тут купив сусідську хату. Мати його була родом із Малинівки, тому українською мовою Василь спілкуватися вмів.

Москаль намагався скрізь усунути свого носа, і якщо не керувати, то хоча би підгавкувати, провокувати людей до скандалу. Де ставалась якась сутичка або бійка – туди і його чорти приносили. Поліція навіть на облік узяла прибульця. А Григорію він одразу ж заявив: «Треба, аби землемір переміряв наші городи й установив правильну межу. Бо, мені здається, ти приорав частинку мого городу». Переміряли. З’ясувалося, що жодного сантиметра зайвого в Григорія немає, навіть на пів метра у нього менше ріллі, а у Василя більше. Та Григорій сказав, що не треба нічого міняти, переорювати – хай межа буде та, що є.

Наступним каменем спотикання стала велика стара слива сорту «ренклод». Вона родила такі ягоди, що ледве в долонях  поміщалися. Але, на її нещастя, росла біля тину, на межі з Василевим обійстям. І той одного разу покликав Григорія:

– Треба тобі сливу спиляти! – безапеляційно скомандував він. – Тінь від неї – на мою сторону, я там не можу нічого посіяти чи посадити.

– Слухай, Василю, цю деревину посадив ще мій дід...

– Хай хоч і прабабця, мені яке діло до цього? Краще прибери. Не зробиш ти – зроблю це я, коли тебе не буде.

Григорій насилу стримався, щоб не зацідити в пику монголоїду. І добре зробив. У нього в цю ж мить народився план порятунку сливи.

– Слухай, – мовив він, – а давай усе вирішимо мирно.

– Це ж як?

– А щоб і тобі було добре від цього, і мені. Тому пропоную: всі плоди, що на твою ділянку звисають – твої. А ще стаєш у себе біля тину й скільки рукою дотягнешся – рвеш собі на моєму боці. Але сливу не чіпаємо.

Василь хвилину подумав:

– Добре, я погоджуюся з однією умовою.

– Якою?

– Ти, окрім того, ставиш мені гарний могорич.

Григорій витяг зі спідньої кишені піджака гаманець, дістав п’ятисотенну купюру й віддав Василеві. Після того слива жила й плодоносила ще років десять. Зате в себе у дворі Василь по-російськи вирубав усі дерева. І тільки залишений чомусь великий кущ шипшини біля сараю щовесни зацвітав рожевуватим цвітом. Наче поминальні квіти на могилі.

ЗАМІСТЬ ДІТЕЙ СВОЇХ

               Повість

– Сідай, паскудо! – майор НКВС Ілля Елькін глянув на хлопця з такою ненавистю, як злюка-пес на того, хто, на його собачу думку, хоче поцупити щойно отриманого на сніданок смачного маслака. Молодик поволі сідав на вказаний стілець, усе ще тримаючи руки за спиною. Довге, розкуйовджене волосся русявою стріхою вкрило йому високий лоб і густі, вигорілі на сонці брови. Сині очі юнака двома росяними пролісками блищали на вилицюватому обличчі.

– Ти – вільний, - кивнув майор сержантові, а той, тонкий, як глист, козирнувши, сказав: «Єсть!» і вийшов. – Розповідай! Тільки попереджую, що нам про тебе, сволоцюго, відомо все! Тому хочу почути саме про твою участь у Спілці визволення України, у вбивстві співробітників міліції, уповноважених, активістів та працівників партійних органів, зокрема й першого секретаря райкому товариша Джугаєва...

По обличчю юнака майнула посмішка.

– На кутні в мене посмієшся, собако! – спалахнув майор. – Раджу без спектаклю!

– Мені приховувати нічого, – мовив хлопець. – Єдине, що твої кремлівські режисери вигадали – це Спілка визволення України. У її існуванні хай Сталін із Косіором зізнаються.

– Мовчати!

– То як же я відповідатиму?

– Говори про себе, а не про вождів партії!

– Так от про мене... Можеш писати все, що хочеш. Звідси вороття мені вже, мабуть, не буде...

– Чому, мабуть? Ти що, сумніваєшся, чи на щось іще сподіваєшся? Покинь надії всяк сюди входящий!

– Так. Це – гасло з «Божественної комедії» Данте, його тепер пишуть над входом до кладовищ. А твоя влада і є навіть не цвинтарем, а скотомогильником, гражданін майор!

– Мовчати!

– Усе в руках Божих. Пиши, дурню, поки я добрий! Бо передумаю… Тільки запам’ятай – я підпишу те, що розповім, а не те, що ти нафантазуєш!

 І

...Кожен мозоль на долонях і підошвах ніг Богдана – завбільшки з горобине яйце. Босим ходить навесні, влітку, восени. П’я́ти порепані аж до кісток, долоні – також. Та як їм бути білими й гладенькими, якщо він невідомо коли спить: устає – ще темно, а лягає, коли інші другий сон додивляються. І працює, працює, працює, не покладаючи рук.

Хвалить він радянську владу, адже землю дала «на їдока». Їм, Гуляйвітрам, аж шість десятин дісталося – про це діди та прадіди тільки мріяти могли. Щоправда, голова сільради Михайло Прищ за могоричі, хабарі, а декому («своїм» людям) і за карі очі кращі ґрунти наділив. Але Богдан на те не зважав: руки й ноги є, троє синів, як орли, підростають – допоможуть. Отже, дещо таки й матимуть.

Кращого майстра на селі, ніж він, годі й шукати. То лопату змайструє таку, що ледь сама не копає, то граблі з дроту – сусіди тільки язиками прицмокують, заздрячи по-доброму. А тут придумав Гуляйвітер ще й ручну кукурудзяну сівалку. Натисне ногою, як на лопату, потім потягне рукою за маленький важіль, а син його середульший, Миколка, тут як тут – укидає дві зернинки. Поруч – дружина Богданова, Світлана, з такою ж технікою. За нею вкидає семирічний Слава. А старший, Петро, граблями за ними волочить...

Весна видалася теплою й дощовою. Хмари цілими ордами через день-два налітали на поле – тільки встигай полоти, бо бур’яни ростуть, як поросята на молоці. Отож, ранок тільки думає розплющувати сонні сірі очі, а Гуляйвітри вже із сапками в полі. Бо, як каже Світлана, треба, щоб усі люди, йдучи на поле вранці, тобі казали: «Боже, поможи», а не ти їм. Таким чином, разом ледь не обціловують кожну рослинку кукурудзи. Щоб не загущені були посіви, щоб ані бур’янини не залишалося.

Того року врожай вимахав такий, що довелося просити багатія Корнія, аби допоміг перевезти. І податки заплатив Богдан, і з Корнієм розрахувався, і двох маленьких бичків придбав – на весну волики будуть. Купив і зерна пшениці – на зиму парове поле засіяли.

Роки бігли, аж копитами видзвонювали. Богдан став заможним господарем. Докупив більше землі, потім – трактор і реманент до нього, а далі й вітряка побудував. Зе́млі його на пагорбах – жоден вітер не обминав. Ішли люди борошна змолоти, просили ниву зорати. Хто не мав чим заплатити – відробляв кілька днів у полі, на току чи у млині. Уже не звали його, як раніше – Даньком чи Бодьком, а Богданом Івановичем. У гарячу жнивну пору він і сам ходив по селі – наймав людей молотити.

– Іване, йди до мене, попрацюєш. За день мірку пшениці даю.

В Івана, якого в селі дражнили Лежебокою, в хаті – хоч коней об’їжджай – окрім зачуханого столу та двох поганеньких свит, що служили йому й одягом, і постіллю, немає анічогісінько. Шестеро дітей голими стегнами світять.

Першою підводить голову розпатлана жінка:

– Якого біса в таку ранню пору приперся? Спати не даєш!

– Та хіба ж це ранок? – виправдовується Богдан. – Ген сонечко вже під обід підбивається.

– На якого біса мені твоя пшениця потрібна? – обзивається з ліжка й Іван. – Краще б самогону приніс.

– Діток годуватимеш пшеницею. А чарку я тобі й так наллю, хіба мені шкода?

– Добре, скоро прийду.

Землі́ в Лежебоки було спочатку більше, ніж у будь-кого в селі. Сім’я ж бо велика. Поступово розпродав він її, навіть нікчемного шматка не зоставив. Жив тільки тим, що в когось підробляв та стара мати допомагала. Іноді зі старшим сином ходили вночі в сусідній хутір. У того – качку, в іншого курку поцуплять. Поки одного разу не попалися. Добряче віддубасили їх мужики – місяців три вичухувалися.

Лахва Іванові настала, коли неподалік створили комуну. Віддав туди материну землю й стареньку борону. Комунари – такі ж, як і він, любили гарно випити, поїсти й поспівати більшовицьких пісень. І коли над Заріччям (так звалось їхнє село) лунало:

Смело мы в бой пойдём

За власть советов

И как один умрём

В борьбе за это,

селяни-одноосібники скрушно хитали головами: «Як добре було б, якби ви справді там усі й виздихали! Може, хоч молодь не розбещували б». Адже декому з батьків діти вже заявляли: «У газетах он пишуть, що за комунами – майбутнє. Тому й працювати треба так, як там і відпочивати. А ви ні дня, ні ночі не бачите...»

Через рік комуна «Шлях Свердлова» наказала довго жити. На її полях повиростали бур’янища, хоч сокирою рубай. Волів і коней комунари потихеньку пустили на закуску та здали на бойню. Трактори, сівалки та інший інвентар пропили. Самому голові сільради разом із міліцією довелося розганяти комуну як розсадник пияцтва й крадіжок.

ІІ

Пізніше Богдан не міг не дивуватися прозорливості Зиґмунда Фрея. На хуторі Зелені Луки він мав кілька сотень корів, десятки коней, півтори сотні гектарів землі, яка щороку гарно родила. Тож Зиґмунд (а в сусідніх селах його звали Зіньком – так зрозуміліше) навіть тракторця купив. Посадив на пагорбі акацієвий лісочок, а в долині спорудив ставок. Їх тоді селяни назвали Фреївськими. Отож жив господар гарно. Тримав десяток робітників, яким платив зарплату.

Зустрілися вони з Богданом на широкій дорозі. Фрей їхав із району, а Богдан – у район. Коли безтарки зустрілися, чоловіки загальмували.

– Тпру-у! То як, Богдане, хазяйнується? – запитав Зиґмунд.

– Оце їду в район, заберу документи про хлібоздачу – заплатив увесь продподаток, як і належить. А ти?

– Я теж заплатив, а тепер думаю все к бісу спродати й гайнути до великого міста. Там, десь у передмісті, куплю собі будиночок не дуже великий, аби в очі не впадав, а працюватиму в го́роді. На заводах робочі руки потрібні.

– Та ти що?

– А чого дивуєшся?

– Та кращого ж господаря, ніж ти, на пів району не знайти!

– Дякую на доброму слові, Богдане! Але за кілька років такі як ми на Сибір поїдуть не з доброї волі.

– Це ж чому?

– Газети читаєш? Бачу, що так. Але читай і між рядками. Там чітко говориться, що куркуль – класовий ворог. А що роблять із ворогами? Так-так, їх знищують, Богдане! І нас із тобою ця участь чекає точно так, як убивця майбутню жертву. Підстерігає, придивляється й нападає...

– А хто ж тоді радянську владу годуватиме?

– Годуватимуть нинішні нероби, комнезамівці. Створять колгоспи, куди принесуть по пів борони. А ти, якщо туди підеш – віддаси і млин, і сівалки, й коней. І повинен будеш забути, що все це в тебе колись було. Я такого не хочу. Твоя справа, як чинити, а я зроблю по-своєму.

Ішов тоді 1926 рік. Фрей і справді оголосив, що продає маєток, землю, лісок, ставок, усю худобу... За два-три тижні все це добро розкупили сусіди. Богдан також прикупив п’ять гектарів землі – чорної, масної, хоч на хліб намазуй! Не повірив він Зінькові, ніяк не міг повірити.

Казали, що справді Фрей пішов працювати на фабрику, діти його закінчили інститути, працювали за спеціальностями. Вони були тоді вже синами й дочками робітника – з боку влади до них жодних претензій.

ІІІ

Сірою вовчою зграєю підкрадалися до селян лихі часи. Партія оголосила курс на колективізацію та індустріалізацію. Колишні комунари першими пішли до колгоспу – там не треба думати, як і що сіяти, збирати чи орати, хай голова господарства думає. Одноосібники виконали податкові завдання – здали сповна зерно та інші продукти, а їм Михайло Прищ давав нові.

– Я ж розрахувався з державою чин по чину, - дивувався Гуляйвітер, - як же так – нове завдання? Держава ж мені за це копійки платить. Що ж тепер, господарство продавати?

– Не кип’ятися! – посміхався Михайло. - Якби ти не мав нічого – я з тебе не вимагав би.

– То невже радянській владі вигідніший Іван Лежебока? Годую робітників і чиновників я, а не комунари заср...

– Там, - Прищ багатозначно підняв до стелі пальця, - думка дещо інша. Сталін вважає, що країна соціалізму тримається саме на пролетаріаті, а не на куркулях і середняках. Хто такий пролетар, ти, певно, знаєш. Маркс чітко написав – той, кому нічого втрачати, окрім своїх ланцюгів.

– Та в комунарів же й ланцюга іржавого у дворах немає – попропивали!

– Спокійніше, Богдане. Тобі раджу не тільки зерно здати, а й подарувати колгоспові трактора, молотарку, віялку, вітряка. Усе одно заберуть і спасибі не скажуть...

Сурми кликали, мов на битву – аж хрипли. Ще зранку біля школи тріщав піонерський барабан. Процесія кривавогалстучних поволі просувалася селом. Біля дворів заможних хазяїнів залишалося по десятку піонерів на чолі з комсомольцем.

– Знову крикуни прийшли, - сердито промовляли дядьки. – Чорти б їх забрали ще в утробах.

– Та не кажіть... Пишуть, що на індустріалізацію потрібні кошти. От і забирають наш хліб та продають за золото. А потім наймають інженерів з Америки й добряче платять їм за роботу. Заводи й споруджують кляті капіталісти, а тепер он ще й Дніпрельстан добудовують.

– Дітям би навчатись, а вони їх ганяють гавкати...

Кривавогалстучні, як тільки їхні однолітки під звуки сурми й барабана віддалялися від чергового двору, починали скандувати:

– Дайте, дядьку,.. хліб! Дайте, дядьку,.. хліб! Дайте, дядьку,.. хліб!..

Уже й сонце котилося за обрій, а вони не вгавали:

– Дайте, дядьку,.. хліб! Дайте, дядьку,.. хліб!

– А щоб вам заціпило! – не витримав Богдан. – Чи у вас роботи іншої немає?

Наперед вийшов комсомолець:

– А ви, дядьку, віддайте хліб державі, то ми й підемо звідсіля.

– Ти, злидню, його вирощував? Знаєш, як він дістається? Іди додому й там батькам своїм кричи, розумако, хай вони віддають.

– Та вам не тяжко! У вас он техніка яка! І люди гнуть спини на вас. Бо ви – куркуль, глитай і павук!

Такої образи не змогли стерпіти Богданові сини. Двоє старших перескочили через огорожу й почали гамселити кулаками комсомольця й піонерію. Лише чотирнадцятирічного Святослава батько встиг затримати. Він кричав синам:

– Не треба, Петре! Не треба, Миколо! Що ви робите?! Хай їх грім поб’є!

Тільки куди ж там! Спробуй зупинити заведених хлопців! Із розбитими носами комсомолець і червоногалстучні розліталися вусібіч.

– Пустіть мене, татку! – поривався Славко. – я їм, гадам, неробам...

– Не треба, синку. Це добром не скінчиться. Чує моя душа.

А душа його якраз і відчувала лихо. Бо невдовзі до двору зайшли двоє міліціянтів, яких супроводжував комсомолець із підпухлим оком та обвислою губою, що скидалася на відірваний підбор черевика.

– Хто з них? – запитав лейтенант.

Камса (так у селі презирливо звали комсомольців) указав на Петра й Миколу. Міліціянти витягли ремінці, зв’язали обом хлопцям руки. Як не переконував їх Богдан, що так несправедливо, що суперечку почали піонери – мов горохом об стіну. Двох синів забрали й повели.

– Вони вчинили політичний злочин проти радянської влади! – пояснив старший «страж порядку». – За це треба відповідати...

ІV

Уповноважений райкому з проведення колективізації в Заріччі, двадцятип’ятитисячник Яків Джугаєв виявився досить кмітливим. Спочатку сільські хлопчаки та їхні батьки сміялися з нього, аж кишки рвали. Та і як було не кпинити (хоч і позаочі), коли виїхали сіяти, забули штельваги, доповіли йому, а він:

– Нічого. Сьогодні вже посіємо просо, а завтра – штельваги з райборонками!

Пізніше закінчилося зерно проса. Йому сказали, що в коморі тільки пшоно залишилося.

– Пшоно посіємо! – безапеляційно заявив. Довелося селянам ледь не на пальцях пояснювати йому, що сіють просо, а не пшоно. Останнє просто не дасть сходів.

Кмітливість же його проявилася при відбиранні зерна в людей. Майже кожен, хто мав хліб, ховав його, де тільки міг. Тож спробуй, знайди яму в дворі чи на городі! Яків Захарович довго не думав: купив у крамниці кілька кілограмів цукерок, ходив по селі, пригощав ними дітлахів.

– Як тебе звати? Дмитриком? От і добре. Будеш вільний – заходь до мене.

– А тебе як? Тимком? І ти приходь.

У сільраді він заклика́в до кабінету кожного підлітка окремо й знову пригощав солодощами. Але просив, аби Дмитрик подивився, де його сусід Гаврило вночі яму викопав. А Тимка – де сусід Сергій це зробив. Наголошував, щоб хлопчики цього нікому, крім нього, не казали – навіть татам і мамам. А як виконають завдання – отримають ще солодощів.

За два дні потому біля двору Гаврила зупинилися кілька підвід. Із них злізли активісти, яких селяни буксирами прозвали, й уповноважений Джугаєв. Він покликав Гаврила й сказав:

– Давай хліб.

– Де ж він у мене, люди добрі? Для сім’ї тільки й залишилося – чи й перезимуємо...

– Не даєш – самі знайдемо! – Яків вийняв із воза велику триногу й прикрутив до неї теодоліт. Установив на подвір’ї селянина, заглянув в окуляр приладу:

– Он туди йдіть, хлопці, до повітки. Лівіше! Лівіше, я кажу, твою в дивізію Чапаєва!

Переносив теодоліт і встановлював на інше місце:

– Тепер ідіть он до тієї яблуні. Трохи правіше! Правіше, кажу! Твою в дивізію Чапаєва! Отам, де солома натрушена, копайте!

Мимо вкрай здивованого й розгубленого Гаврила буксири носили мішки з зерном, вантажили на підводи. Потім вирушали до двору Сергія. І там чудо-прилад «показував», де заховали хліб. А біля двору зібралася юрба зівак із широко відкритими очима. Уголос дивувалися: що ж там за дідько сидить у тому приладі, від якого ніку́ди зерна не сховаєш? Джугаєв підходив і говорив селянам:

– Ви бачите, що ми все одно знайдемо зерно, як би ви не ховали. Тому й раджу не робити дурниць. Краще підходьте, кажіть правду, скільки в кого хліба є. Тоді на їжу ми вам трохи залишимо. Хто цього не зробить – заберемо все до зернини!

І підходили до нього з діда-прадіда трударі-хлібороби з опущеними очима:

– Запишіть, що у мене ще є чотири пуди. Соломаха Василь мене звати.

– І в мене пудів зо два залишилось...

– І в мене...

Настав час розкуркулювання. Першою забрали на Сибір сім’ю Корнія Золотенка. Одяг і постільну білизну його роздали колишнім комунарам, худобу й техніку забрали до колгоспу. Боронився Корній. Застрелив із обріза одного активіста й тяжко поранив енкаведиста. Та тільки і його поранили, скрутили, зв’язали. Гуляйвітер із сином і дружиною стояли в натовпі, спостерігали здалеку.

– Тікайте, хлопці! – кричав Корній. – Подалі від цих антихристів, харцизяк! Захаре! Богдане! Вікторе! Никифоре! Не вірте їм ані на йоту! Вам те саме буде! Або тікайте, або бийте їх, оце іродове насіння! Гуртуйтеся! Збирайтеся разом!..

Міліціонер рукояткою револьвера вдарив Корнія в обличчя.

– Бачите, як вони, сучі діти, правду люблять!

Корнія вдарили ще раз, він повалився на підводу.

– Батьку, що будемо робити? – запитав Святослав, коли народ почав розходитися. – У Корнія хоч обріз був, а в тебе й того немає.

– Не поспішай, Славку. Може, якось минеться. Я ж подарував колгоспові весь реманент, землю й худобу, вітряка й трактора. Можливо, не зачеплять...

– Ні, тату! Корній не бреше. Або тікати треба, або битися.

Богдан нічого не відповів, хоча й відчував, що син має рацію. Якби в нього хата, як у вдовиці Секлети (ледь не із землі виглядає) або трохи краща в Демка Ластівки, тоді можна було б на щось сподіватися. А тут – гарний цегляний будинок, укритий бляхою. Корніїв такий же, кажуть, буде вже конторою колгоспу. У Никанорів думають сільраду поселити, у Вікторів – школу. Та й на Богданів уже око накинули. Недарма ж біля крамниці п’яний Іван Лежебока (тепер – активіст!) зуби скалив: «Добрий сільбуд у твоїй хаті влаштуємо!»

Богданові тоді перехопило подих:

– А мене ж куди? Сім’ю мою?

– За синочками своїми підеш! Чи, може, мало моєї крові попив? Я на тебе, глитая, скільки ішачив!

– Це ти працював? П’яний приходив, і від мене тебе виносили. А я ще й переплачував, бо дітей твоїх шкода було.

– Твоє панування закінчилося! Скоро своє отримаєш...

«Господи, – думав Гуляйвітер, – чи світ перевернувся? За що ж я з Будьонним аж до Замостя ходив? За що махновців полонених розстрілював? За що ганявся за холодноярцями? Чи не за це Бог тепер карає? Я ж гадав – моя влада прийшла, робітнича, селянська, трудового народу. Виявляється, не моя – Лежебоки та іже з ним. А я тепер – куркуль, глитай, павук... Землю ж дали порівну всім – на їдока. Хто йому, Іванові, не давав працювати? За мозолі мої я – ворог радянської влади? Ворог Леніна й Сталіна, Троцького й Бухаріна, Рикова й Кірова? Подохли б вони всі ще маленькими! Двох синів заарештували – вістки від них нема. Змусили колгоспові все нажите віддати – подарував. Тепер ще й будинок, а самому білих ведмедів годувати? О ні! Не вийде! Немає обріза – каміння й цегла є. Гас є й бензин. Спалю все до цурки, а танцювати «Яблучко» в моїй хаті камса й лежебоки не будуть!»

– Святославе! – гукнув Богдан. – Іди-но сюди!

Незабаром на їхньому горищі виросла велика купа замашного каміння й цегли. Туди ж господар виніс дві великі каністри з гасом і бензином.

Наближалися Проводи, і Богдан умовив дружину поїхати до батьків у Білорусію. Бо не була вона там уже років п’ять. Кіньми вивіз до станції, посадив на поїзд. Краєм серця відчував, що бачить її востаннє...

 V

Кривавою плямою здавалося сонце, що неспішно підступало до обрію. Якимось шостим чуттям розумів Гуляйвітер, що разом із небесним світилом підходять до кінця всі його сподівання, його думки й мрії про заможне життя. «Дали пожити при непові, - шептав він. - Думав, що це й справді по-ленінськи «всерйоз і надовго». Через дев’ять років скрутили голову. Ні, не туди ти, Богдане, повертав свого багнета! Які не були Петлюра чи Махно, Чучупаки чи Чорний Ворон, Григор’єв чи Зелений, але то – свої. За ними треба було йти. А ти пішов за чужинцями, котрі гарно балакали та багато обіцяли... Нічого, Світлану спровадив. Якби ще Славка вмовити, щоб утік. А сам загину тут, де батьки й діди померли».

Другого дня ще здалеку Богдан помітив валку возів із буксирами-активістами. На передній підводі сидів розхристаний гармоніст. Він розтягував інструмент так, що міхи ось-ось повинні були розірватися. Співав голосно, підспівували не в лад йому комсомольці:

Веди, Будённый, нас смелее в бой!

Пусть гром гремит!..

Орава ревіла, мов скажена. Ось вона все ближче й ближче. Ген у невелику балку спустилася. Ще нагору – і буде тут. Гуляйвітер швиденько зачинив віконниці, зсередини замкнув штаби.

Ведь с нами Ворошилов –

Первый красный офицер.

Пойдём сражаться мы за СССР!

Пісня чулася вже біля двору. Богдан зачинив двері великим засувом. Удвох зі Святославом підтягли сюди й поставили «на попа» здоровенну скриню. Піднялися з сіней на горище. Відчинили дверцята на даху над ґанком. У дворі вже були два міліціонери, з десяток буксирів, а біля двору – кілька десятків зівак. Іван Лежебока гатив кулаком у двері, горлопанив:

– Відчиняй, твою мать! Куркуляка поганий, контра!

– Це я – контра? – скипів Богдан і першим же камінцем поцілив Іванові в голову. У того обличчя заюшилося, він поточивсь і впав. Активісти притьмом відбігли. Міліціянт, що стояв біля Івана, витяг револьвер. Але в цей же час йому в скроню цеглиною вдарив Славко. Другий «охоронець порядку» почав стріляти здалеку. Гуляйвітри заховалися.

– Ось що, Святославе, - мовив Богдан, - мені все одно вже не жити – я втратив усе. Швидко бігати не можу. А ти тікай! Одне прошу – не забудь, хто вбивці твого батька й, імовірно, твоїх братів.

– Я нікуди без тебе не піду!

– Швидше, сину! Благаю тебе! Ти – єдина надія моя на те, що помстишся цим іродам і за мене, й за своїх братів. Упевнений, що колись ти цих гадів зустрінеш зі зброєю в руках, а не з камінцями...

Він обняв Славка, поцілував у голову:

– Прощай, синку. Біжи. Хай Бог тебе береже!

Святослав зліз у кімнату, видавив вікно, що з’єднувало хату з сараєм, там спустився в погріб і вийшов потаємним ходом біля складених на зиму дров...

У двері почали бити великою колодою. Богдан неквапом облив гасом і бензином горище, запалив дві свічки, що висіли над лядою. Вхопивши камінь, відчинив дверцята. Кинув у тих, що били в двері. Влучив комусь у руку. Над головою дзизнули дві кулі. Гуляйвітер підвівся й кинув камінця в бік міліціонера. Та в цю ж мить його сильнющим ударом у груди щось відкинуло від дверцят. Дихання перехопило, а з грудей цівкою полилася кров. На останньому подиху Богдан дотягнувся до канделябра й скинув палаючі свічки собі під ноги. За хвилину його поглинуло вогняне море.

VІ

Тим часом із району та області прибували нові уповноважені. Хлі́ба, що Джугаєв підступно забрав у селян, виявилося мало, аби виконати наступні завдання, поставлені сталінським політбюро. Бригади буксирів ходили по хатах, відбирали всі залишки зерна. У кого не знаходили, перештрикували гострими залізними щупами піч, лежанку, долівку, стелю, стіни. Переходили у двір, сарай, на город – шукали й там. Забирали тепер останню квасолю у вузлику, картоплю. На плачі селян відповідали, що конфісковують усе накрадене в колгоспі. У старої Ганни, не знайшовши анічогісінько, спересердя перевернули навіть діжку з квашеними буряками та облили гасом. Через тиждень бабуся померла.

У Степана Мокриці комсомолка Пашка почала знімати з горища цибулю, сплетену в косички. Степанова дочка Маруся кинулася до неї:

– Ти, суко ледача, сапала її, проривала чи вибирала!? Невже не подавишся?

За кілька годин Марусю забрала міліція.

Голод шаленів. Померлих людей щодня десятками вантажили на підводи й вивозили на кладовище. На воза клали також напівживих.

– Щоб завтра зайвий раз не їхати за ними, - говорили могильщики.

А за кілька днів приїжджала підвода вже й за ними самими... Два цвинтарі з кінця в кінець були вкриті братськими могилами. У глибоку яму вкидали кілька десятків мерців, забивали могилу «під зав’язку», відтак засипали землею. Трупи ховали спішно, бо начальство боялось епідемій. Хоча кожен перехожий зустрічав то тут, то там або помираючу людину, або й мертву. Трупи просто валялися на дорозі й під тинами. Розповідали люди, що в якомусь селі чоловік зварив і поїв двох власних дітей, а в іншому - жінка свого чоловіка.

Помираючі були страшніші трупів. Пухлі з голоду або висохлі на ухналь люди ледве могли зіп’ятися на ноги. Йшли й шукали бур’яну, листя. За щастя вважалося знайдене в кущах гніздечко з пташенятами або пташиними яйцями... Собак і котів уже майже ні в кого не було – їх з’їли голодні господарі. Навіть у голови сільради та в голови колгоспу викрали псів.

VІІ

Святослав довго тинявся по Смілі, відтак поїздом, зверху на вагоні, поїхав у Черкаси: може, робота якась знайдеться.

Раптом неподалік вокзалу почув жалібне квиління ліри й сумну пісню:

Якби мати знала,

Яка моя біда –

Вона б передала

Горобчиком хліба.

Горобчиком хліба,

Голубкою солі.

Ой мамо, ой мамо,

Як тяжко без долі!

Оглянувся хлопець навколо й побачив невеликий, душ із п'ятнадцять, натовп, що оточив сліпого лірника. Той сидів, прилаштувавшись спиною до стіни будинку. Ліра плакала й ридала так, як Варвара Стеценчиха за померлими дітьми, аж ніби голосила. І люди біля сліпого також плакали безмовно. Та раптом дідусь зупинив інструмент і голосно проказав:

– А заспіваю я вам, мої хороші, про наші справи, не про гроші! Згадаєм разом калачі, що уминали на печі!

Натовп зашумів, а лірник усміхнувся кутиками губ і заспівав оксамитовим баритоном:

Ой, як Ленін помирав –

Сталіну приказував,

Щоб нам хліба не давав,

Сала й не показував!

***

Люди прямо на дорозі

Падають, як мухи:

Кропивою й лободою

Набивають брюхо. 

***

Чого люд так лементує?

Бо буксир тут хазяйнує:

У людей хліб забирає –

Хай село все вимирає!

Крізь натовп до співця з наказом «розступіться!» пробився міліціонер:

– Ти що оце співаєш, твою мать?! Жити набридло? Документи!

Лірник поволі помацав у спідній кишені піджака, витяг звідти папірець і подав стражу порядку. Той помалу прочитав друковані на машинці речення, глянув на печатку й підпис і віддав дідові:

– Що ж, співай, старче, якщо влада поки що дозволяє...

Але поки йшла розмова співця з міліціянтом, кожен із натовпу тихенько відійшов – подалі від гріха. Бо, дивися, заарештують ні за цапову душу, а тоді спробуй, доведи, що ти не верблюд! Музикант це зрозумів, підвівся й пішов до залізничних рейок.

– Люди добрі, переведіть, будь ласка, через колії, - почув Славко. Сліпий дід-лірник із торбиною за плечем стояв біля самої залізниці. Хлопець підійшов, узяв сліпого за руку:

– Ходімо, дідусю, я переведу.

– Дякую, юначе. А ти ж звідки будеш?

– З-під Єлисаветграда. Роботи шукаю, а в селах – голод.

– Тепер таких як ти багато. Ти ж, мабуть, зголоднів?

– Так, - зізнався Славко. – Третій день харчуюся бур’янами.

– Присядьмо де-небудь, подалі від людських очей. Пригощу, чим Бог послав.

Сухарі тверді, мов цеглина, якою Святослав удома вцілив міліціянта, у них борошна – мізер, більше макухи й ще якихось домішок. Але розмочені у воді хлопцеві видалися медом.

– То що ж ми, синку, за народ такий? – розмірковував лірник. – Робимо не те, що нам треба було б, а що бандити московські захочуть. Їм, леніним і сталіним, забаглося революції, аби потім прийти до влади й керувати імперією. А ми, дурні, їх підтримали. Бо кричали агітатори на всіх перехрестях, що буде рівність і братерство. Захотіли колективізації – ми за ними, мов стадо овець, побігли. А вони тепер змусили нас їсти собак і щурів. А дехто й діточок власних життя позбавив. І захистити нас нема кому – отаманів ми зрадили, продали своїх героїв за ленінську нову економічну політику. Та якби гордість свою мали, то зараз комісарів, уповноважених їхніх убивали б, а не дітей своїх! А цих антихристів, синку, набагато ж менше, ніж простого люду! Одного зарізали б, другого, а третій сам накивав би п’я́тами в Москву або й далі.

– Але ж батюшка Лаврентій у церкві казав: «Полюби ворога свого. Не убий!»

– Хай той піп сам їх і любить. Запитати б його, чому ж тоді комісари московські до нас немилосердні? Наші сльози для них, що роса на траві. Попи кажуть ще: «Люби ближнього». Як вони, московіти, люблять нас – сам бачиш. І так буде, поки не скинемо цього триклятого ярма з наших потилиць.

– А як же «всяка влада від Бога»?

– Та влада від Бога, хлопче, яка твоя, котра не дасть тебе в обіду. А ця – від диявола, від сатани. І боротися з нею треба по-диявольськи. Якщо їх не різати, як Гонта ляхів, не виганяти чобітьми, мов свиней із городу, жодне милосердя не допоможе. Вони ще більше нахабнітимуть...

– А ви ж куди зараз зібралися, дідусю?

– Ходжу, людям співаю. Хоч і голодні, а дещо вкидають до торбини. А тепер влада хоче зібрати нас у Харків, у столицю, на з’їзд кобзарів. Кажуть, що присутніми на ньому будуть навіть Косіор і Постишев. Хоча нічого хорошого від цього збіговиська я не очікую, зате заспіваю їм і там.

Сліпий узяв до рук ліру, й над Дніпром знову розлігся його гарний голос:

Сталін каже:

– З України

Підмели все до зернини.

Спробуй, Постишеве, ти

Ще хоч жменю нашкребти!

***

Ні корови, ні свині,

Одіж рвана на мені,

В хаті нічим протопити –

Гріє Сталін на стіні!

***

Ох, яблучко,

на чотири часті!

Голодуємо й мремо

при совєтській власті.

Ох, яблучко,

да із листочками!

Треба батька Махна

із синочками!

– І вас ніхто за такі пісні не здав міліціянтам чи в ГПУ?

– Бог не видасть – свиня не з’їсть, синку. Звичайно, доповідали про мене. У нашому народі, на жаль, лакуз більше, ніж потрібно. Але рятує мене отой майбутній з’їзд – його все відкладають, а рознарядку на місця з Харкова вже надіслали: забезпечити явку кобзарів і лірників. То мені й посвідку про це спеціальну видали. Покажу – не чіпають поки що.

І знову полинули його куплети бистрокрилими птахами аж за ріку:

Ой, у нашому колгоспі

Гарно я вдягнувся:

Відкрив поли, с... гола,

Бо й штанів позбувся.

***

В хаті, наче в домовині,

Мертві діти на ряднині.

Мати по зерно пішла

І в дорозі смерть знайшла.

***

Пароплав стоїть

В Голій Пристані.

Будем рибу годувати

Комуністами!

Пароплав іде,

А дим – кольцями.

Будем рибу годувати

Комсомольцями!

– Ось так, хлопче. На жаль, убиваємо їх тільки в піснях. А вони творять бісівські діла. Під ними ж повинна земля наша горіти! Спокою їм не має бути ні вдень, ні вночі!

 VІІІ

Лірникові слова запали глибоко в душу юнакові. В одному з ближніх колгоспів на пасовищі Святослав украв коня, зробив йому саморобну вуздечку. Удень пускав буланого пастися на галяві в лісі, а вночі виїжджав ним на промисли. Підскакував до вівчарні, на ходу хапав ягня або овечку і, поклавши поперед себе, зникав у лісі.

На ловця, кажуть, і звір біжить. Якось у Холодному Яру, неподалік від Мельникі́в, де колись жили брати Чучупаки, смажив він над багаттям барана, реквізованого в одному з колгоспів. Позаду почулися кроки. Святослав притьмом заховався за дерево. До вогнища підійшли двоє з гвинтівками. Люди в цивільному, підперезані широкими ременями, на яких висіли маузери й кубанські кинджали.

– Хтось із наших? – промовив бородатий, киваючи на полум’я.

– Мабуть, ні. Бо все ніби поспіхом. Так, наче тікати зібрався, як тільки наїсться.

– Але й не комісари, – сказав другий. – Ті й у колгоспах нажеруться.

Святослав вийшов і привітався.

– Добре, юначе, що в людей останніх крихт не віднімаєш, – повів розмову бородатий. Але що ж далі? Так сам і будеш?

– Із задоволенням піду з вами. Але мені треба ще навідатися до свого села.

– Це ми трохи пізніше зробимо разом. Що, рахунки з кимось маєш?

– Із уповноваженим, із головою сільради, головою колгоспу, з активістами...

– Це добре.

Хлопці бородатого, яких влада називала бандитами, розгромили вже не один колгосп. Убивали керівників та активістів, а продуктами з тамтешніх комор ділилися: частину – собі, частину – людям, пухлим від голоду, а таких бувало пів села й більше. У кінці літа дісталися й до Заріччя. Славко зайшов до тітки Одарки, батькової сестри.

– Мремо, як мухи, – розповідала вона. – Усі мої дітки вже в могилі, чоловік також. Мати твоя, Славку, повернулася з Білорусії, жила в мене. Просилась у колгосп – не взяли, бо вдова куркуля. Померла недавно. А я думала, що ти з батьком тоді загинув на горищі...

– Голови сільради й колгоспу не померли?

– О, ті житимуть! Нас обідрали, то самі не подохнуть, жирують. Щодня у них співи чути. Бенкет під час чуми. Буксири ходять і перевіряють тепер хати, де з димаря дим іде. Отже, там щось варять або печуть. Навіть не дають листя та бур’яну спокійно зварити, песиголовці.

ІХ 

Майже опівночі під’їхали хлопці до будинку голови сільради. Там горіло світло кількох гасових ламп, грала гармошка, а люди танцювали так, що хата ходором ходила. Месники вирішили зачекати.

Першим вийшов надвір гармоніст Вовочка. Тільки виткнувся за хвіртку, Славко огрів його прикладом по голові, відтягнув у кущі. Потім з’явилися троє: Пантелеймон Гусак – перший на селі п’яниця, бабій і комуніст, а нині – голова колгоспу, за ним – міліціонер, який приходив відбирати хату Гуляйвітрів, а третій – колишній уповноважений із хлібозаготівель, а тепер уже – перший секретар райкому компартії Яків Джугаєв. Майже залпом пролунали два постріли з гвинтівок і двоє гуляк простяглися біля ґанку. Міліціянт почав підводити голову, але Святослав прикладом добив його. Живим був тільки Джугаєв. Він тремтів, мов овечий хвіст, по-карасячому хапав ротом повітря. У нього й убитих забрали нагани.

На ґанок вийшов Михайло Прищ із піднятими руками.

– Не стріляйте, люди добрі! Я ж не винен. Мене змусили...

– Чому ж ти дітей своїх не їси, як Мотрона Степаненчиха з Вербівки? – вийшов наперед Славко. Прищ пізнав його:

– Святославе! Хіба ж це я таке роблю? Це – район, область, ЦК наказали забрати зерно...

– І Сталін наказував? І Джугаєв?

– Авжеж, звичайно! Не я ж це все придумав.

– І останню картоплину й квасолину наказували забрати?

– Так...

– Правду кажеш. То що, таваріщь секретарь? Людей наших тобі не шкода? А їхніх діток ні в чому не винних?

Яків повалився на коліна:

– Не вбивайте мене! Я робив те, що наказували.

– І що, у вашій «Правді» написали, щоб ви останній шматок хліба забирали в народу, а самі пили й гуляли? Покажеш мені, де це написано?

– Такого не було.

– То, може, там чітко писали: «Виморюйте людей голодом!»?

– Ні, такого не читав, але Сталін дав наказ знищити куркуля як клас, виконати всі плани хлібопостачання. А завдання ці дуже й дуже завищені.

– То чого ж ти виконуєш злочинні завдання?

– Бо не хочу в Сибір.

– А голодом невинних людей морити хочеш, сталінський соколе? Скільки ж смертей на твоїй совісті! Хоча, що я кажу? Яка совість може бути в душогуба?

Славко звів курок нагана й вистрелив у голову Джугаєва. Звернувся до Прища:

– Ходімо до хати!

На столі – недопитий графин чистої, як сльоза, самогонки. У тарілках – сало й ковбаси, хліб. На ліжку хропе п’яна головиха. Діти, як запевнив Прищ, сплять в іншій кімнаті. На плиті – здоровенний казан із водою.

– Підкинь дров, – командував Славко. Михайло підкинув і полум’я весело застрибало.

– Тепер неси сюди весь хліб, усе м'ясо, ковбаси й сало!

За наказом Святослава Прищ порубав дві кабанячі задні ноги та голову на шматки й укинув у казан. Розбудили головиху, щоб варила.

– А зараз клич усіх селян на вечерю. Не думай, гаде, утекти, бо тоді живими не застанеш ні жінку, ні дітей!

Голова сільради ходив від хати до хати, кликав до себе селян. Святослав супроводжував його до кінця села. Там поставив Михайла до вітряка, що батько подарував колгоспові:

– Тепер і ти, сталінський холую, прийми заслужену смерть!

Пролунав постріл. Святослав, бачачи, що до хати голови сільради сходяться люди, поїхав доганяти холодноярців.

***

– Ось ти, громадянине майор, і почув мою гірку історію. Коли нас оточили гепеушники неподалік від Мотронинського монастиря, мені ще раз пощастило втекти. Друзі ж мої там усі полягли. На станції Кам’янка вчепивсь я на товарняк. Ешелон із хлібом ішов на Москву. Добрався й на Урал. Під чужим прізвищем там жив і працював, аж поки землячок-односельчанин із тих, що кричали: «Дайте, дядьку,.. хліб!» не впізнав мене й не доніс вашим внутрішнім органам.

До речі, не брешіть, що голод був у всьому Союзі. У Москві я зайшов до їдальні. Гарно пообідав російськими щами, картоплею-пюре з котлетою й солодким чаєм. В Україні таке простим людям й уві сні не привиділося б.

Чи визнаю себе винним? Звичайно! Але тільки в тому, що мало знищив таких, як ти. А найбільше шкодую, що на місці Джугаєва, Гусака, Прища та їм подібних не було товариша Сталіна та його собачої зграї.

       Бувальщини

та небилиці

     зі смішинками

«ТЕ, ЩО ВЗЯВ ВІД ВАС З ЛЮБОВ'Ю,

ВАМ З ЛЮБОВ'Ю ВІДДАЮ!»

Замість передмови

Петро Чайковський свого часу зауважив, що музику створює сам народ, а композитор тільки робить обробку (аранжування). Майже те саме відбувається і в красному письменстві. Літератор «ловить» тему, розповідь, образи, сюжет, чуючи розмови в тролейбусі, електричці, трамваї, маршрутці, на застіллі тощо й потім, добре «переваривши» все це в собі, обробивши літературно, видає на суд читача готовий твір. «Те, що взяв від вас з любов'ю, Вам з любов'ю віддаю!», - писав славетний Степан Олійник. Але мало хто з авторів скаже, де саме він «позичив» це все. Як правило, ми читаємо гумореску, повість, роман, драму, вірш, поему і бачимо тільки самого автора.

Першим про співавторство інших щодо його бувальщин заявив український письменник Микола Білокопитов. Хоча й чув потім від деяких колег:

– Так це ж не твоє! От якби ти сам це все придумав!

Не хочу нікого образити, але тут повіває ханжеством. Якщо літератор створює, скажімо, роман, він шукає образи героїв. І «позичає» в якогось хлопця чи дівчини, дядька чи тітки, дідуся чи бабусі характерні риси, занотовує собі до блокнота й потім передає у творі. Наприклад, у романі «Вир» Григорій Тютюнник показує кривого дядька, який, ідучи по вулиці, то присідав на коротшу ногу, то підскакував на довшій, а собаки у дворах думали, що він їх дратує й здіймали несамовитий гавкіт. Міг це придумати Григорій Михайлович сам? Звичайно! Але якщо й знав такого чоловіка, спілкувався з ним, щось почув від нього й запам’ятав, а потім чудово описав у романі, то честь і хвала самому авторові!

Олег Чорногуз розповідав, що готуючись писати роман «Аристократ із Вапнярки», він спостерігав за багатьма людьми, особливо за своїми колегами-журналістами й письменниками, виписував із них образи: хто як себе поводить, як і що саме говорить. Пізніше, впізнавши себе в романі, дехто перестав навіть вітатися з його автором. Але чи можемо ми сказати, що це – не твір Олега Федоровича? Звичайно ж, тільки його!

Жити в суспільстві, але бути незалежним від нього не можна. Так кажуть філософи. Дуже багато творів письменники придумують самі. Та, знову-таки, те, про що пишуть, бачать у житті, а не висмоктують із пальця. Вони вміють підгледіти, підстерегти, почути те, на що інші просто ніколи не звернуть увагу.

Частина моїх бувальщин також має співавторів. Це – люди, які не створюють літературних творів. Вони в будь-якій компанії розповідають, що бачили або чули – цікаве, дотепне, смішне. І саме їм – мій доземний уклін. До речі, найчастіше вони, чуючи, що хочу написати їхнє ім’я як співавтора, відмахуються: «Та ти що! Не треба!»

Можна було б автору цих рядків промовчати, сказати, що все придумав тільки сам, що це – мої гуморески, мої бувальщини. Але то була б неправда, олжа. А її, на жаль, і так ще багато в нашому житті...

ХАНА РОСІЇ! 

Разом із трьома нашими берегинями-волонтерками (Оленкою, Наталею і Ларою) заходжу в чергову палату Запорізького військового шпиталю. Тут лікуються наші воїни. Хтось захворів на фронті, а більшість – поранені. Жінки-волонтерки привезли сюди й віддали на кухню мед, малюнки дітей, аби почепили в їдальні на стіну, а солдатам й офіцерам роздають невеличкі жовто-блакитні сердечка, виготовлені учнями місцевих шкіл. Настає моя черга як письменника. Маю завдання підняти настрій бійцям. Тож декламую не лірику, а свого вірша про Путлера:

Коли загинуть Путін і Медведєв –

Зроситься від сльози щока моя.

На стіл поставлю пляшку й оселедець.

Тужитиму... що їм поміг не я.

Воїни аплодують, дарую їм найсвіжішу свою книжечку «Плюю на Пу́пу» – одну на палату, бо тираж невеликий. Триває відверта щира розмова. Один боєць розповів, що на фронті з 2014 року. Працював у церкві, але не міг не піти до війська, коли Росія скоїла напад. А його дружина як гість пішла на збори однієї з партій. Глянула вона в залу, а там – десятки молодиків, яких можна у віз запрягати. Вона попросила слово й питає їх із трибуни:

– А чого ви тут? Мій чоловік – священник, а пішов на війну. Бо там, на Сході, вирішується доля України. Вам не соромно? Чи не знаєте, де військкомат?..

Наш візит тут закінчується. Берегині обнімають солдатів й офіцерів, фотографуються з ними, прощаються словами «Слава Україні!», у відповідь лине: «Героям слава!». А я кажу: «Слава нації!», фронтовики відповідають: «Смерть ворогам!»

Той самий сценарій і в наступній палаті. Там уже декламую інший вірш про того ж персонажа:

Побажаєм Путлеру всім миром

До його чергових іменин:

«В дихало тобі – коронавірус,

В нирки і простату – карантин!

Хай кінець твій буде супер-пупер,

Як і бандюків твоїх фінал:

Щоби вас обняв петлею Нюрнберг,

Ну, або Гаазький трибунал.

Відтак – те ж прощання. Так відвідали вісім палат. Виходимо на подвір’я госпіталю. Там – більше десятка бійців (хлопці й дівчата) вийшли подихати свіжим повітрям. Хто просто так, а хто дихає й через цигарку... Волонтерки вітають їх усіх. Читаю вірші. На прощання: «Слава Україні!» – «Героям слава!». А ось на моє «Слава нації» замість «Смерть ворогам!» молоденька дівчина-воїн чітко й гучно відповідає: «Хана російській федерації!» Наші берегині ледь не падають зо сміху. Зізнаюся чесно – навколо лунає регіт більший, аніж після моїх гуморесок. 

ПАРТИЗАНКИ*

Коли більшість селян виїжджали в регіони, контрольовані українською владою (до села наближалися москвинські окупанти), три подруги-однокласниці Олена, Параска й Богдана навідріз відмовилися це робити: вирішили залишитися в рідних домівках. Усім їм уже по вісімдесят з гаком минуло.

– Ну, уб’ють мене ті головорізи – що з того? – питала ровесниць Параска. – Залишити господарство хтозна кому не можу! Шкода кожного деревця, кожної грудочки землі.

– І я те саме думаю! – підтримала її Олена.

– А я там, де й ви, - заявила Богдана. – Хай молоді їдуть – їм ще жити та жити, а я своє майже віджила. Прийдуть зайди – живою не дамся. Вила в мене завжди під

рукою!

_______

* Дякую за підказану тему колежанці-журналістці Антоніні Букреєвій.

Непрохані гості чекати себе не змусили. На другий день підкотили бойовою машиною піхоти до двору Олени. Двоє зайшли в курник, винесли звідти троє курей, понабивали яйцями кишені. А третій у коморі забрав кілька кілограмів сала й дволітровий бутель самогону. Оглянули хату всередині, але нічого цікавого в ній не побачили. Та й, до того ж, уже поспішали. Тільки запитали стареньку, чи не знає, де живуть учасники АТО.

– Які-які учасники? Та тут два десятки хат залишилося цілими після вашого дурного бомбардування! Більшість односельців утекла. Діти війни тут є. Ось я, наприклад...

Орки посміялися з неї, забралися до машини й поїхали. На ранок до Олени прибігла Параска:

– Ой, ти, мабуть, не знаєш! Там, у центрі, таке твориться!

– Що саме?

– Хоронять росіяни своїх. Півтора десятка дуба дали. Кажуть, чимось отруїлися.

– Туди їм і дорога! Якого біса сюди приперлися? Були б у себе вдома живими й неушкодженими, - відповіла подруга.

У Богдани на городі (він у неї на пагорбі) орки закопали два танки. Так, що тільки башти зі стволами виглядають. Задля оборони. Боялися, що українські воїни незабаром прийдуть. Самі голодні, як вовки. Попросили в жінки поїсти. Та сказала, що дасть їм харчів за дві каністри бензину. Принесли! Зі своїх машин злили – голод не тітка. Богдана дала по шматку в’яленої свинини, з бочки огірків, хліба й цибулі. Ще й три пляшки ГДР (горілки домашньої роботи) наділила. Вони, задоволені, пішли.

А вночі оті два танки злетіли в повітря. Та так, що в Богдани й скло у вікнах повилітало. Примчало орківське начальство. Роздивлялися навколо, шукали, але нічого не знайшли – жодних слідів.

За тиждень, під вечір, прилетіла ракета від ЗСУ. Влучила прямісінько у склад із боєприпасами, що за два кілометри від села. Горіло й вибухало так, що й у пеклі стало спекотно. Зійшлися три подруги в Олени. А Параска:

– Дай-но свого велосипеда, поїду та гляну, що там. Бо й заснути не зможу – цікавість розпирає.

А як повернулася за пів години, то пошепки повідала Олені й Богдані:

– Взяла, дівчатонька, я на душу гріх!

– Який?

– Добила двох поранених. Там їх – як собак нерізаних валяється. Я глянула – один ворушиться. А поруч – саперна лопатка. Підняла її та по голові песиголовця рубонула! Неподалік заворушився другий – я і його пригостила...

Олена й Богдана засміялися.

– Це не гріх, дорога моя! – зауважила Богдана, колишня вчителька. Як казав піп у співомовці Степана Руданського, то – не гріхи, то – добреє діло! А два спалені танки в городі – на моєму рахунку. Я вночі їх просто облила бензином, що виміняла за харчі. Москалики були п’янючі – спали й не чули запаху. Хтось із них пізніше, певно, запалив цигарку. І полетіли вони отуди он, – жінка показала на небо.

– Оті півтора десятка, котрих хоронили, – зізналася й Олена, – це мій подарунок незваним гостям.

– Як? – в один голос запитали Параска й Богдана.

– Дуже просто. Я жила колись у Тверській області. Знаю, що без спиртного кацапуньки й не дихнуть. Отож, коли випровадила своїх, налила дволітровий бутель самогону, кинула в нього ложку щурячої отрути й поставила на видне місце. Розколотила так, щоб нічого не запідозрили. І, якщо розібратись, я їм нічого й не давала – самі все забрали. Грабіжники! На тому світі похмелятимуться...

Троє жінок пирснули від сміху. Потім Олена мовила:

– А знаєте, у мене під скринею залишилася пляшка «Кагору» – колись у Херсоні купила. Тепер бачу, що нам із вами є що прилити. Ходімо за стіл!

Жінки підняли чарки за ЗСУ й за майбутню Перемогу.

А за місяць потому їхнє село, як і всю правобережну Херсонщину, визволила Українська Армія. 

ЦИВІЛІЗАЦІЯ ЗАЙШЛА ДАЛЕКО 

Ще в старі «добрі» часи працював агрономом у колгоспі. Мав домашній телефон – вершину тодішньої цивілізації, якщо не рахувати проводового радіоприймача-брехунця та чорно-білого телевізора аж із трьома програмами. І, зізнаюся чесно, дуже комфортно тоді жилося.

Ну, скажімо, я потрібен голові колгоспу – він запідозрив, що під кукурудзу внесли мало добрив. А де я? Сам Бог тільки знає. Голова телефонує в усі шість виробничих бригад і скрізь кажуть, що мене там не було. Тоді він набирає номер мого домашнього. І дружинонька моя з чистим сумлінням відповідає:

– Микити Івановича (себто, мене) немає. Він – у полі.

Вона не брехала. Я справді був у Полі – обліковця-лаборанта молочнотоварної ферми сусіднього колгоспу. Таке гарне дівчисько! Мов картина Рафаеля...

Сідаємо з Полею в «бобик», їдемо на природу – в гарний лісочок над річкою. І я впевнений, ніхто тебе, Микито, тут не дістане, не запитає про добрива з пестицидами.

Гірше було інженерам. Їм у такому ж «бобику» рацію встановили. Хлопці – як на прив’язі. Не встиг поламатися трактор чи комбайн, а їх уже шукає диспетчер:

– У третій бригаді СК-6 «Колос» простоює!

І мчать туди інженери-механіки на всіх парах. А я – з Полею в лісочку над ставочком...

А що тепер? Мобільні телефони в кожного. У мене – також. Отож, телефонує моя благовірна:

– Привіт! Ти де?

– На роботі, в кабінеті. Де ж мені бути?

– Чому не брав слухавку – третій раз дзвоню.

– Виходив до начальника.

– А що за жіночі голоси чути біля тебе?

– То – на радіо...

– У мене радіо ввімкнене. Але там зараз «Мить історії» Юрій Шаповал передає.

– Я в Інтернеті увімкнув радіо «Культура». Там артистка з художницею розповідають про остаткове фінансування галузі.

– Гляди мені! Бо я твоїй артистці-художниці лисину серед голови організую. Тобі – також.

Оце сиджу та й думаю. Цивілізація дуже далеко зайшла. Колись про ті ж мобілки й не мріяли. А що як завтра-післязавтра такий телефон, не питаючи мого дозволу, вже показуватиме як мене самого, так і все, що навколо? Тоді вже не скажеш, що то – радіо... Смартфона не купую – на нього купу грошей потрібно. Та й моя благовірна може наполягти: «Увімкни відео й покажи все, що (а головне – хто) навколо тебе!»

Я – не ретроград, не противник прогресу. Але до певної межі. Цивілізація – справа хороша. Та навіщо вона, якщо тепер навіть збрехати не можна? 

АЖ НАДТО СУХИЙ ЗАКОН 

Антиалкогольна кампанія Горбачова-Лигачова була в розпалі. Людей тоді всіх одразу намагалися зробити непитущими. Але ж, кажуть люди, якщо собака звик за возом бігати – він і за саньми побіжить. А народному винахідництву й кмітливості, як завжди, не було меж. Майже всі тільки робили вигляд, що не п’ють спиртного й чарки в руки не беруть...

Пам’ятаю зустріч однокласників середньої школи. Усі колишні випускники та їхні родичі, вчителі сіли за столи, а ведуча вечора оголосила, що тепер наша повсякденна норма – тверезість, тому, мовляв, вибачайте, любі друзі, але п’ємо тільки чай. На столах справді були порцелянові чайнички зі срібними ситечками та невеликі чашки-філіжанки. А потім з’ясувалося, що замість заварки в отих фарфорових посудинках містилася «Зубрівка». А вона якраз підходила під колір заварки чорного чаю. Виголошувалися тости, чокалися чашка об чашку, а люди потихеньку, як і до «сухого закону», доходили «до кондиції».

Запорізький письменник Микола Білокопитов згадує, що поїхали вони групою на виступ у райцентр Михайлівку – батьківщину видатного літератора Миколи Лиходіда. І після зустрічі з глядачами їм у кав’ярні накрили шикарні столи, але, звичайно, без спиртного. Однак організатори (райком компартії) все продумали до дрібниць. Люди виходили нібито на перекур, а коли поверталися, кожному тихенько, в тісному коридорчику, наливали сто грамів – випий та йди закушувати. А потім, коли вже всі без винятку «підзарядилися», повиставляли спиртне й на столи. Не перечив ніхто – стали дуже сміливими навіть працівники райкому!

Не можу забути й оповідку випадкового співбесідника в автобусі, який розповів, що в їхньому селі колгоспний парторг, віддаючи дочку заміж, наполіг на тому, що весілля буде тільки безалкогольним. Дітися нікуди – він повинен був показувати гарний приклад односельцям. Для такого випадку найняв навіть досвідченого в цій справі тамаду з обласного театру імені Щорса (тепер – імені Володимира Магара).

На столах справді був тільки квас. Його наливали в склянки, чарки й піднімали за щастя та здоров’я молодих, аби ніколи не розлучалися. Те саме робив і культпрацівник – організатор свята, закликаючи народ випити за новостворену родину, весело співати й танцювати, хоча й наливав собі з окремої каністри...

За годину-півтори всі присутні на весіллі помітили, що тамада вже й лика не в’яже. Його язик дуже гарно заплітався. Тоді бадьорі хлопці вирішили перевірити каністру ведучого. З’ясувалося, що в ній був... звичайний коньяк. І тоді розлючений натовп накинувся на культпрацівника. А той уже набрався до чортиків і не зміг навіть вчасно втекти з весілля. Тому його вже з-за столу потім винесли... санітари швидкої допомоги.

Люди зненавиділи недолугу антиалкогольну політику компартії й радянського уряду. І тому зігнали злість саме на тамаді – за відверту брехню. Жаль, що до Горбачова й Лигачова простому люду добратися було зась.

До речі, поведінка тамади – копія тодішньої політики компартії: одне говорили, інше думали, а третє робили...

СОЛОДКА МУХА 

Наша вчителька української у Звенигородському сільгосптехнікумі Ольга Павлівна Гонда досить трепетно ставилася до творчості класика літератури Володимира Сосюри. Слідкувала ретельно, аби його поезії, що входили до програми навчання, знали абсолютно всі учні. Перевірити вивчений урок не складно. Наприклад, початок вірша педагог пропонувала виголосити Валерію. Той декламував:

«Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання».

Після першої строфи учителька зупиняла читця й оголошувала:

– Далі продовжить Катя.

За нею куплет читав Володимир, потім – Оленка, Микола... А як закінчувався вірш, наступний студент починав його спочатку. Поезія серйозна. Здавалося б, ніщо не передбачало й натяку на гумор і веселість. Але сміх таки з’явився там, де його ніяк не очікували. Реготали учні, аж на столи лягали, сміялася й учителька...

Ольга Павлівна запропонувала продекламувати другу строфу Тані. Їй треба було прочитати:

«В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки».

Таня ж, усім на диво, чомусь по-своєму «відредагувала» останній рядок цього куплета:

«І тремтить від солодкої... мухи».

Посміялись, урок закінчивсь. А Таню ще тижнів зо два студенти дражнили «солодкою мухою».

РАННЯ ПТАХА* 

Головний редактор Дніпровського обласного радіо викликав кореспондентку Тамару до себе в кабінет. Не зволікаючи, перейшов до справи:

– От що, Томочко, в тебе є півдня, аби підготуватися до інтерв’ю із заступником міністра сільського господарства. Він нині поселився в готелю «Дніпро». Але завтра о п’ятій ранку його везуть у Криворізький район. Тому чекатиме він тебе о четвертій ранку в номері 315. Попросив, щоб кореспондент удома не снідав – поснідаєте, мовляв, разом з ним. Це буде тобі як бонус.

– А чого це мушу робити я? Аграрним відділом керує Микола Петрович.

– Йому з житлового масиву «Тополя» добиратися туди о четвертій ранку можна тільки на таксі. А ти, наскільки я пам’ятаю, мешкаєш на Січеславській Набережній, за сто метрів від готелю «Дніпро». Я не помилився?

– Ні.

– Та й родом ти з села, рання птаха, не проспиш, а тема для тебе не нова. Хай розповість про мету візиту в наш край, які недоліки в аграрному секторі району та області хоче виправити. Одне слово, не мені тебе вчити. Завтра до обіду чекаю гарне інтерв’ю.

О четвертій ранку Тамара вже постукала в двері 315-го номера. На вахті її ніхто не зупинив – працівники готелю, які надто пильно стежать, щоб у номери не пройшли дівчатка легкої поведінки, просто дрімали в кріслах. Сергій Остапович (так звали заступника міністра) виявився гарним співбесідником, добрим фахівцем у галузі сільського господарства, його зовсім не бентежив мікрофон. Такі люди для кореспондента-радіошника – знахідка! Розповів, чому саме хоче побувати на Криворіжжі. За його словами, господарства району стрімко знизили виробництво овочів. Якщо так буде в інших районах та областях, то доведеться, аби наповнити ринок, купувати помідори та огірки за кордоном. А це – валюта, яка вкрай потрібна Україні.

Після смачного сніданку, що принесли в номер, Тамара попрощалася, вкинула малесенький диктофон у сумочку, вийшла у вестибюль і попрямувала до вхідних дверей. Раптом вони відчинилися, й перед нею на порозі постав її колега Станіслав із обласної газети «Зоря», в якій вона колись проходила практику.

– О, Тамарочко! – вигукнув він, – а ти чого тут, у готелю, так рано?

– Я працюю, – відповіла дівчина, навіть не підозрюючи двозначності своєї відповіді. Вона вийшла на вулицю й раптом почула за собою швидкі кроки. Оглянулась – її наздоганяє Стас:

– Слухай, Томо, – перейшов він на шепіт, – я дуже добре розумію, що зарплатня журналістська – не чиновницька, тому кожен із нас заробляє, як може. І я за це не засуджую тебе. Але ти не хвилюйся – це все буде тільки між нами, я нікому нічого не скажу...

_______

*Розповіла журналістка Людмила Долженко

ПОВІШЕНИЙ 

У Миколенка в родині – домашнє насильство. Ні-ні, він, Федір, нікого ні словом, ні навіть пальцем не зачепить. А ось його не просто діставали, а добивали дружина й теща. Вони заводилися з самого ранку, й до пізнього вечора дорікали чоловіку та зятеві, що той і цього не зробив, й іншого не думає виконувати. Он, бач, і тин похилився – ніхто не поправить, й дрова не пиляні та не рубані. Дірку в сарайчику нікому залатати – так і дивися, скоро свиня звідти втече з усіма поросятами! Мовляв, куди наші очі дивилися, коли ти сюди приблудився?!

– Мені через вас, мабуть, вішатися доведеться! – казав Федько жінкам, у чиїх очах читав безмежну ненависть до себе.

– На, дурню, вірьовку та йди у верби! Повісишся – жоден собака за тобою не завиє! – сміялася теща, кидаючи йому мотузку.

Але ж кажуть у народі, той, кому судилося повіситися – ніколи не втопиться й навпаки.

Коли молодиць не було вдома, Федько таки поліз із вірьовкою на горище – лаз був у сінях, там і драбина постійно стояла. Але вже нагорі зрозумів, що жити йому хочеться значно більше, ніж помирати. І так йому себе стало шкода, що вирішив тільки налякати домашніх.

Отож, собі на голу поясницю чоловік надів старого солдатського ременя, до нього прив’язав міцний налигач, протягнув поза коміром сорочки. Із другого шматка шворки зробив петлю, накинув собі на шию, а кінець заховав у рукав. Край першої вірьовки, що трималася за ремінь, уміло прив’язав до бантини й відштовхнув стільця, на якому стояв. Так і повис на ремені, чекаючи жінок.

Першою на горищі з’явилася... сусідка Лукія. Вона прийшла попліткувати з жінками, але їх удома не було, а двері відчинені. Тож Луша й вирішила перевірити, що саме на сусідському горищі не так лежить. Вилізла й мало не зомліла – перед нею на товстому мотузку висів Федір. Зробивши кілька вдихів-видихів, жінка опанувала себе й глянула навколо. Неподалік стояв великий ящик, як з’ясувалося, зі свіжозасоленим салом. На ньому, ніби для неї приготований, лежав порожній невеликий мішок. Лукія стала квапливо набивати його. Ступила вже крок до ляди й занесла ногу на щабель драбини, як раптом над собою почула гучний Федорів бас:

– А ти мені там хоч шматочок залишила?

Разом із салом Луша покотилася вниз, зачепилася за щабель і зламала ногу.

Знадвору почулися голоси – прийшли Федорові дружина й теща. Побачили злодійку, довго соромили. А та від переляку не могла й слова мовити. Жінки полізли на горище.

– Таки ж повісився, недотепа! – сказала теща, побачивши зятя в петлі.

– Туди йому й дорога! – сміючись, додала дружина, залазячи на горище вслід за мамою.

Жінки поставили стілець, аби зняти Федора. Та коли обидві одночасно глянули йому в очі, той голосно гавкнув. І теща, й дружина впали разом зі стільця. У першої стався розрив серця, в іншої – мову відняло.

Розповідали люди, що на суді Федько на своє виправдання зауважив: – Ваша честь, вони обидві гавкали на мене цілих п'ятнадцять років. Я ж на них – усього один-єдиний раз. У цьому – вся моя вина. Карайте, будь ласка, як велить закон. Клянуся вам, що більше ні на кого гавкати не буду!

І дали чоловікові умовний термін – три роки.

ЯК БОГ ПОЛЮБИВ БОГОРОДИЦЮ 

Відмінника Володю покликали з уроку в шкільний коридор. Там його чекав секретар парткому колгоспу Георгій Михайлович. Після привітань (парторг навіть руку йому потиснув) відійшли в закуток, й учень почув:

– Знаю, що навчаєшся на «п’ятірки». Молодець! Тому буде тобі партійне й комсомольське доручення. Виступиш на відкритих партійних зборах у сільському клубі. Текст я вже підготував.

Він простягнув аркуш жовтуватого паперу так значуще, наче то була Почесна грамота ЦК компартії. Володя взяв його, й пробіг очима перші рядки; «Ми, школярі, беззастережно підтримуємо історичні рішення чергового з’їзду КПРС і пленуму ЦК комсомолу, спрямовані на безперестанне покращення життя трудящих».

– Та я не зможу, – сказав невпевнено.

– Ти все зможеш, що рідна партія накаже! – різко перебив його Георгій Михайлович. – Учневі радянської школи не слід так казати! Відповідь твоя повинна бути як у солдата: «Єсть!» або «Так точно!»

Краєм ока учень ухопив останні рядки: «У тому, що будемо завжди вірні вченню Карла Маркса, Фрідріха Енгельса й Володимира Ілліча Леніна – клянемося, клянемося, клянемося!»

...Володя знав, що Георгій Михайлович став парторгом тому, що надто старанно й рішуче виконував усі вказівки райкому партії. Отож і прислали його сюди з сусіднього колгоспу, де працював бригадиром. Наказали «згори» закрити церкву – він усе зробив, аби скомпрометувати місцевого священика в очах односельців. Розпустив плітки, ніби той частіше ночує не біля матушки, а в сусідки. А як дізнався, що батюшка й під час німецької окупації також правив у храмі, викликав отця до себе в кабінет. Запропонував покинути село.

У противному разі, наголосив, про службу при німцях знатиме КДБ. Батюшці не залишалося нічого, як виїхати з сім’єю в інший район. А нового священника парторг просто не пустив до храму:

– Забирайся звідси швидше, хлопче, й не мути воду, бо тут тобі будуть непереливки!

І розповів, що деякі люди в селі випадково вночі потрапляли в ставок, під машину, під трактор, або вішались у вербах. Тому, мовляв, для твого ж блага раджу тут не з’являтись. А вже невдовзі церкву закрили. Комсомольці в ній облаштували спортзал і грали там у волейбол...

Отож, глянувши на три «клянемось», школяр і запитав:

– А чому в кінці аж три слова однакові? Хіба не можна один раз сказати: «Клянемось!»?

І почув від переконаного атеїста те, що його в той час дуже вразило:

– Треба тричі, бо Бог любить Трійцю!

А тітка Галина, шкільна прибиральниця, почувши це, вставила й свої «п’ять копійок»:

– Тоді слід казати ще й четвертий раз!

Парторг із цікавістю глянув на неї:

– А це ж чому?

– Бо Бог любить не тільки Трійцю, а ще й пресвяту Богородицю! – мовила робітниця й, хитро посміхаючись, нахилилася над відром, аби викрутити ганчірку.

ГАЙКИ З БОЛТАМИ 

Зарплати за часів СРСР були невисокі не тільки в селян, а й навіть у представників гегемонії – робітників заводів і фабрик. Тому працівники підприємств крали все, що «не так лежить» і що хоч колись може згодитися вдома. Залишки несли на «товчок» – напівлегальний ринок, який іноді розганяла міліція. На такому базарчику в часи повального дефіциту можна було купити те, чого в магазинах і зі свічкою не знайдеш.

...Славкові пощастило непомітно винести із заводу відро гайок М-18 і таку ж цеберку болтів до них. Але розумів робітник, що продаватиме цей товар до нових віників – попит на нього невеликий. Та й не любив він торгувати на базарі. Тому й поділився проблемою з кумом Віталієм. А той, почухавши потилицю, мовив:

– Щось придумаємо...

До хлопця, який торгував на ринку інструментами, трубами, гайками, шайбами, болтами та іншим залізяччям, підійшов Віталій. Пильно оглянувши товар, узяв до рук гайку М-18 і покрутив у себе перед очима.

– Двадцять копійок коштує, – тут же поспішив до нього торговець.

– А скільки їх у вас?

– Та штук двадцять буде.

– І болти до них є?

– Звичайно!

– Бачите, тут така проблема... мені цього малувато. Надумали з кумом стелажі в погребах поставити, тини обновити й арки для винограду звести. Тому зараз купив би у вас відро таких гайок і відро болтів.

– Я запитаю в сусіда – він такий, що все дістане. На коли вам треба?

– Та... чим скоріше, тим краще. Я сюди прийду завтра вранці. Будуть – куплю у вас, а ні – доведеться далі шукати. Треба терміново арку спорудити – дружина вже голову прогризла.

– Я постараюся...

За годину на базарі з’явився Славко з двома повними відрами в руках.

– Мужики! Кому гайки?! Кому болти?! – викрикував він. Але ніхто не кидався купувати крам. Та раптом його смикнув за рукав хлопець, котрий торгував залізяччям:

– А почому вони у вас?

– За три червінці* віддам усе. Бо випити з похмелюги хочеться, а нема за що.

Хлопець хвилину-дві міркував, подумки множив-ділив і вирішив, що вигідно:

– Добре! Я купую.

Із тридцятьма карбованцями в кишені Славко зайшов до гастроному, бо знав, що на нього сьогодні чекає кум Віталій, який, звичайно ж, і не збирався завтра на базар. 

_____

*За тридцять карбованців у 70-80-ті роки ХХ століття можна було купити пристойний чоловічий костюм. Зарплата рядового колгоспника дорівнювала 60 карбованців…

АНТИСКАРЖНИК 

Донощиків у нас не шанують. Насамперед, кого вони критикують. Але не дуже шанують скаржників і ті, до кого приходять зі сподіваннями, що проблему вдасться вирішити. Не є винятком і журналістський колектив. Пише, наприклад, кореспондент Павло репортаж чи інтерв’ю – редактор наказав здати до обіду – а тут заводять чоловіка, якому тесть набрид гірше, ніж гірка редька: жити не дає, розлучає з дружиною. І хоче отой дядечко, щоб журналіст у цю ж секунду кинув усе, негайно поїхав до нього додому, побачив негаразди власними очима й написав фейлетон.

Звичайно, Павло повідомляє, що зараз цього зробити не зможе. Скаржник погрожує вже і йому, що піде до засновника й вимагатиме покарання для газетяра.

Тепер уявіть собі, що таких дядечків і тіточок у редакцію за день приходить чотири-п’ять. Секретарка, якій усе це по цимбалах, веде його до творчого працівника, який сьогодні в редакції. Він – у цейтноті, за півгодини треба покласти готовий матеріал редактору на стіл. Колеги ж – на завданні. Звичайно, відвідувач для Павла в цей час – не краще набридливої мухи. Тому в редакціях (і в старі часи, й тепер) дуже цінують фахівців, котрі вміють не тільки гарно підготувати

статтю або радіопередачу, а ще й «відшити» кляузника. Саме таким в одній із міських газет був і Василь Микитович.

Відвідувача зі скаргою старалися спрямувати саме до нього, бо пан Василь чудово справлявся з будь-яким скаржником. Не встигав прибулий розповісти, чому завітав до редакції, як кореспондент брав із шафи «Капітал» Карла Маркса (в комуністичні часи ця книга була обов’язково в усіх редакціях), швиденько відшукував потрібну сторінку й запитував свого візаві:

– А ви знаєте, що з цього приводу писав геніальний Маркс?

– Ні, не знаю...

– Тоді послухайте.

І зачитував кореспондент дві-три сторінки з «Капіталу». Далі цитував напам’ять працю Леніна або Енгельса, що хоч якимось боком стосувалася теми. Не даючи відвідувачу роззявити рота, розгортав книгу матеріалів з’їзду КПРС або КПУ й звідти зачитував по кілька абзаців. Кляузник уже не витримував, хапався за голову й кулею вилітав у коридор, а звідти – на вулицю. А за ним біг Василь Микитович і кричав:

– Шановний, зачекайте! Я ще не все сказав!

Після таких лекцій-процедур отой скаржник у редакції більше не з’являвся.

ГУМОРЕСКА ДОПОМОГЛА

Запорізький поет Олексій Кудря третій день мучивсь із зубом. Болів його кутній так, що й череп піднімало. Та ще й дружина докучала, мов набридлива муха: «Іди в лікарню! Іди до стоматолога!»

Пан Олексій відмахувався-відбрикувався. Але четвертого дня таки взяв свою медичну картку й поплентався до ескулапа. Поки йшов і розмірковував, як сідатиме в крісло, як терпітиме пломбування тощо, й не помітив, що вже відчиняє двері поліклініки, над якою красувалася вивіска з намальованим здоровенним зубом із коренями та написом «Стоматологія».

Але в лікарняному коридорі, як написав колись незабутній Павло Глазовий, було народу, «як тієї кукурудзи в качані». Зайнявши чергу, Олексій Семенович почав рахувати людей і виявив, що він тут уже вісімнадцятий.

Лікаря ще не було. До дев’ятої ранку – початку робочого дня – залишалося п’ятнадцять хвилин. Медсестра кілька разів виходила з кабінету й заходила за кілька хвилин назад.  Пацієнти перемовлялися тихенько, розповідаючи про свої хворі зуби та як вони болять. А Олексію Кудрі згадався гумористичний актуальний вірш-мініатюра його колеги Миколи Білокопитова. Не встиг він про це розповісти оточуючим, як на порозі з’явився лікар. І тоді Олексій мовив:

– Шановний лікарю, а ви чули гумореску про стоматологію?

– Ні, не чув, - відповів той.

– Тоді дві хвилини. Слухайте.

І продекламував:

Микола БІЛОКОПИТОВ. НАША ЛЮДИНА

Терпець у неї із заліза,

Нема подібного ніде:

Поки на стінку не полізе,

До стоматолога не йде.

Лікар усміхнувся й сказав на загал:

– Ця людина йде на лікування без будь-якої черги!

Коли пан Олексій розповів це на зібранні асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ», усі засміялись, а кошовий Петро Ребро зауважив: «Так ти, Олексію, винен Білокопитову пів літра оковитої!»

– Сам знаю, – вдавано «образився» Олексій Семенович і витяг із сумки пляшку коньяку.

СПРИНТЕР* 

Троє друзів, перехиливши на лоні природи по кількасот грамів оковитої, почали хвалитися один одному, хто на що здатний. Євген сказав, що може перепливти ставок у Новопокровці (там плесо шириною не менш як кілометр), Петро – що він набере в рот бензину й, випльовуючи, запалить.

– А я зміг би пробігти від зупинки до зупинки швидше, ніж трамвай, - мовив Руслан.

– Ти що ж, спринтер?

– Ні. Але прибіжу швидше, аніж трамвай приїде.

– Та ні, це ти вже занадто...

– Споримо?

– На що?

– Ящик горілки для нашої ж компанії.

Євген і Петро швидко погодилися. По-перше, Руслан вайлуватий, із черевцем, отже, спринтер із нього нікудишній. По-друге, цікаво побачити його намагання обігнати трамвай – можна пореготати досхочу. А по-третє, горілку, хто б не купував, а питимуть потихеньку всі троє – на кілька пікніків вистачить. Окрім того, Євген поставив умову, що вони з Петром повинні їхати саме в тому вагоні, з яким змагатиметься Руслан. А Петро, хитро посміхнувшись у вуса, подумав: „Водієві трамвая дам кілька десятків гривень, хай прискорить рух – подивимося, чия візьме”.

– Можеш навіть трохи раніше побігти – тільки ми зайдемо до вагона, - поблажливо промовив він, і всі троє вдарили по руках.

Уранці друзі вже стояли на зупинці. Як і домовилися, двоє їх зайшли до вагону, а Руслан став на старт. Петро дав водієві сто гривень і шепнув, щоб той гнав, як кажуть, на всіх парах.

Але тут сталося те, чого не чекали ні Євген, ні Петро: не встигли двері зачинитися, Руслан, мов справжній спринтер, пробіг уперед метрів десять, різко звернув на трамвайну колію й побіг по шпалах попереду трамвая. Водій натиснув на сигнал. Дзеленчав безперервно аж до наступної зупинки. Робітники в цей час їхали на зміну, їм кожна секунда була дорога – ніхто не хотів запізнитися. Вони лаяли водія, визирали з вікон і кричали Русланові, що він і сякий, і такий. А той спокійно перейшов на біг підтюпцем, за ним на такій же швидкості поволі чиргикав трамвайний вагон.

Руслан спокійно добіг до наступної зупинки й, не спиняючись, помчав у двори поміж будинками. Бо знав, що пасажири, які поспішали на роботу, не пошкодують для нього ні лайки, ні кулаків.

_______

*Розповіла запоріжанка Надія Кузьмівна Мала.

ЯК РОЗШИФРУВАТИ  БИКА

Часто недопалок у народі називають бичком. Здавалося б, що спільного між недосмоктаною цигаркою та невинним телятком чоловічої статі? Як не шукайте, але жодних однакових рис не знайдете! А чому?

Якось розбалакалися про це з дідусем, колишнім учителем мови – разом чекали на автостанції буса на село. І запитав він мене:

– А в тебе випадково бика немає?

Я здивувався:

– Якого ще бика? Я ж у місті мешкаю, не в селі. На балконі тримати його незручно! Сусідів заливатиме...

Дід хитро примружив око:

– Е, синку, не коров’ячого батька чи сина мені треба, а цигарку. Свого часу ми всі курили «Біломорканал», аж дим стовпами йшов.

– Чому ж ви його биком звете?

– Це скорочено. Хочу бе-ка, тобто, бика, «Біломорканал». Це знали всі продавці в радянських магазинах. Продавали без усяких питань за 22 копійки пачку цих папірос. А якщо хтось у когось просив недопалка, то казав: «Дай бичка».

– Чому так? Чому не бика?

– Бо бичок ще малий – не доріс до отого великого й рогатого.

Повідав дідусь тоді, що починав курити гарно висушені кінські кізяки. Дим був таким, що й у шлунку колупало. Пізніше він і його друзі-підлітки збирали на дорозі та біля крамниці чи сільського клубу недопалки.

– А як же з гігієною? – питаю. – Адже його хтось брав до рота перед вами...

– Гігієни, синку, як писав незабутній Олександр Ковінька, на селі тоді ще не водилося. Але ми знали, що можемо підчепити якусь заразу – про це нам тлумачили сільська медсестра та фельдшер, котрі часто приходили в школу на виховну годину. Тому перед тим як запалити бичка, ми вмикали мізки.

– Це ж як?

– Дуже просто: береш недопалену папіросу й відриваєш кінцівку, що була колись у роті невідомого курця, ледь не до тютюну. Якщо ж це проста сигарета – брали до рота тим краєм, що горів, а інший підпалювали. А якщо попадалася з фільтром (на той час це – велика рідкість!), то просто відривали фільтр. І тоді бичка можна було підпалювати з будь-якого боку! Цю науку проходили майже всі мої однолітки – передавали досвід один одному.

– І ніхто не хворів?

– Чому ж? Хворіли, ще й як! І бронхітами, і кашлюком, і туберкульозом... Не всі, правда, але боліли. Брат мій довго лікувався, тому в шостому класі кинув курити. А я, слава Богові, й досі, вже на восьмому десятку, не можу втерпіти – так мене й тягне до цигарок! Особливо після чарочки...

РУДЕШКО 

У Шкаралупенків не кіт, а лихо! То курча в сусідів поцупить, то вдома всю сметану з глечиків повипиває, то на столі поживи шукає. Важить уже кілограмів п'ятнадцять. Нагадує Карпа з гуморески Степана Олійника: «Поправлявсь, п’ючи сметану, та й поправився «зверх плану»! Отож і вирішило подружжя Шкаралупенків спекатися шкідливого Рудешка, хоч і жаль було: Світлану він постійно лікував від стресів. Тільки в жінки поганий настрій – брала здоровила на руки, гладила й відчувала, що всі негаразди враз як рукою знімає...

Вирішили завезти шкідливця на тваринницьку ферму. Федір кинув тварину в мішок, зав’язав і вклав на багажник мотоцикла.

Найближча свиноферма була за сорок кілометрів – інші після кучмівської деколективізації зяяли розбитими вікнами або заросли будяками й амброзією. До ферми чоловік доїхав, коли сонце вже сідало за обрій. Випустив кота на волю, гаркнув на нього, тупнувши ногою, і той метнувся до приміщення, з якого чулося рохкання та кувікання свиней.

– Отам і житимеш та мишей ловитимеш, – мовив, сміючись, Федір і знову осідлав мотоцикла.

Йому не пощастило. У темряві проїхав поворот. Відтак довелося питати дорогу в незнайомих селах. Якщо до ферми їхав півгодини, то звідти – три з половиною. Тому й повернувся додому майже опівночі. Мотоцикла замкнув у гаражі, а сам сів на лавочку біля ґанку, аби з дороги відпочити.

...Від несподіванки Федір аж підскочив. Йому на коліна легко й упевнено стрибнув їхній богатир Рудешко.

КОРОТКА РЕЦЕНЗІЯ

У «Веселій Січі» (так звалась Асоціація гумористів і сатириків Запоріжжя) завжди згадували людей, які зробили неабиякий внесок у сатиричну скарбницю України. Одного разу на засіданні цієї організації письменник Микола Білокопитов процитував гумореску світлої пам’яті Володимира Чубенка:

ОПТИМІСТ

Ситуація критична:

Саливон звалився в рів.

За кишеню лап! — «столична»

Не розбилася! Зрадів!

Підкрутивши вуса браво,

Він сидить на дні і жде:

Може ще яка роззява

Із закускою впаде.

Розповів також, що пан Чубенко дав гарний приклад на той час молодому колезі. Вони з Миколою переходили канаву по вузенькому трапу. А на дні рову сидів чоловік, явно п’яний. Запитали його, чи не треба допомоги, а він тільки махнув рукою й послав їх… Мовляв, ідіть собі, куди йшли. А на ранок Володимир Чубенко запитав Миколу, чи той щось написав на цю тему. Білокопитов розвів руками – нічого. Тоді Володимир Аврамович прочитав оту свою мініатюру.

До Миколи зі спогадами приєдналися поет Петро Ребро, народний артист України Юрій Бакум, співак і композитор Анатолій Сердюк... Кожен згадував щось кумедне чи й смішне, пов’язане з Чубенком як письменником і людиною. Але, на мою думку, найцікавішу придибенцію розповів тоді Олексій Кудря, який мешкав із паном Володимиром ледь не по сусідству.

Отже, написав Олексій гумореску, віддрукував на машинці (комп’ютери в той час були ще неймовірною розкішшю) й віддав відомому майстрові гумору й сатири, лауреатові журналу «Перець» Володимиру Чубенку на рецензію. Мовляв, гляньте, будь ласка, пильним оком, можливо, щось не так написав, а може, в сюжеті якісь недоліки, то я потім підправлю.

Минув тиждень. Олексій Семенович телефонує Чубенку:

– То як там моя гумореска, Володимире Аврамовичу?

– Ще не читав, – відверто каже той. – Роботи – по саму зав’язку. Прочитаю обов’язково й зателефоную.

До речі, Володимир Чубенко навіть уже будучи поважним пенсіонером, ще продовжував працювати в багатотиражній газеті знаменитого підприємства «Мотор Січ». Тож часу в нього вільного справді майже не було.

От минає ще тиждень. У помешканні Олексія Кудрі  лунає телефонний дзвінок. На проводі – Володимир Чубенко.

– Ну що, Олексію, бери пляшку й приходь до мене.

Пан Кудря швиденько збігав до крамниці, купив коньяку, гарної закуски й пішов до Чубенка.

Чарка за чаркою, йшла розмова про літературу, про те, що письменники, особливо молоді, мало уваги надають «шліфуванню» власних творів, нечасто звертаються до гарних редакторів і коректорів, соромляться чомусь заглянути в словники. Така «хвороба» до добра не призводить. Адже читач потім бере до рук книжку й бачить у ній якщо не стилістичні, то граматичні помилки. Тож виходить, що літератор безграмотний. А якщо розібратися, то письменники – це також учителі мови.

Слухаючи старшого колегу, Олексій нетерпляче чекав, коли ж ітиметься вже й про його гумореску. Адже саме для цього він сюди й приплентавсь, а не щоби слухати лекцію про доведення творів до потрібної кондиції. Але коли вже розлили в келишки останні краплини з пляшки й прибрали порожню посудину зі столу, Володимир Аврамович запитав:

– Льошо, ти, мабуть, чекаєш, що ж я скажу про твою гумореску, яку дав мені на рецензію?

– Так, звичайно! – вигукнув той.

– Тоді от що я тобі скажу. То – така юринда, якої світ не бачив! Викинь її й нікому більше не показуй!

Зауважу, що Олексій Кудря був добрим письменником. Видав чудову книжку гумору й сатири «Аттична сіль», більшість творів її редагував саме Володимир Чубенко.

НА СТОЛІ ВСЕ БУЛО! 

Одружилися молодята. Дружина Галя дає чоловікові пакунок, аби відніс її матері. Теща знала, що прийде зять Петько, тож наварила й напекла – стіл ломився від наїдків. Завершував трапезу смачний узвар. Але горілки не було – не встигла вигнати. От зятьок гарненько наївся, подякував і повернувся додому, а жона й питає:

– Ну, що там? Мати пригощала?

– Ні. Я віддав усе, що ти передала, трохи побалакали про погоду, вона дала щось там у торбині – ото й усе.

Другого дня дружина сама пішла до матері:

– Що ж ти, мамочко ріднесенька, зятя не пригостила? Він тобі що, не подобається? Сама ж казала, що це буде мені добрий чоловік. А тепер?

– Не буду, дочко, виправдовуватись. Якось про це забула – старію, мабуть. Ти пришли його до мене ще колись – я свою помилку виправлю.

За тиждень молода дружина знову дає Петрові пакунок (поклала в торбину), посилає до тещі. Той не хоче.

– Заради мене, будь ласка, віднеси, мій голубчику, - просить жінка.

Куди подітись? Узяв Петько торбину й пішов. Віддав передачу, а теща садовить за стіл, ставить пляшку міцної варенухи, склянку, кладе шматок сала, хлібину, огірок, велику цибулину й ножа.

– Ти, будь ласка, сам пригощайся, чим Бог послав, а мені треба до сусідки – в неї корова має отелитися, допоможу. Поїси – двері на клямку накинь, коли йтимеш.

– Добре, – буркнув той, – накину.

Петро вихилив одну склянку, занюхав шматком хліба, налив  другу, випив, закусив салом та огірком. Третю також вихилив до дна, вже й спорожнивши пляшку. Закусив салом і цибулею та й пішов додому. Щойно відчинив хвіртку, а дружина:

– Відніс? От спасибі! А мати тебе хоч пригощала?

Чоловік кивнув:

– Д-дуже гарно п-пригощала! У м-мене – чудова теща!

– Чим же пригощала?

– Н-на столі все було! – широко показав руками Петро.

БУДЕШ – НЕ БУДЕШ 

У компартійні часи за моральним обличчям комуністів слідкували райкоми КПУ. І як тільки ставало відомо, що хтось десь добряче перепив чи дуже вже перелюбствував – його викликали на бюро райкому й «розбирали». Ті, хто пильнував за моральною чистотою, самі були далеко не ангели. Але існував неписаний закон: роби, що хочеш, тільки не попадайся.

В одному з невеличких бригадних сіл був кремезний бригадир, який дуже любив чужих жінок. Ту, яку він на сьогодні намітив – посилав підмітати в коморі. Потім, коли всі колгоспниці розходилися по робочих місцях, заходив до комори й пропонував замітальниці інтимніі послуги. Рано чи пізно, але про це вже знало все село. Дійшла справа й до парткому колгоспу, а потім і до райкому.

На бюро перший секретар райкому партії після того як доповіли, чому бригадирову поведінку треба тут розглядати, питає винуватця:

– Ну і як ти, будеш і далі?

– Ні, не буду! – твердо каже бригадир. А завідувач кабінету політосвіти – єхидненько:

– А я не вірю...

– Не буду!

– А я не вірю...

Перший секретар:

– Тоді скажи, які ти висновки із цього вже зробив?

– Та я ж і кажу: Марію й Гальку більше ніколи не зачеплю, бо то такі язикаті, що не тільки все село, а й увесь район знатиме!

   Навколоісторичне

ЦАР-БАТЮШКА

                                     Кохайтеся, чорнобриві,

                                    Та не з москалями.

Тарас ШЕВЧЕНКО

Було це під час російсько-турецької війни у XVIII столітті. Він зайшов на її подвір’я так, наче тут поселилися його найзапекліші вороги, яких щойно взяли в полон. І коли Явдоха стала уважно розглядати непроханого гостя, він, замість привітання, випалив:

– Чего уставилась, мать твою!? Солдата не видала? Да, я теперь постоялец твой! Родом из-под Воронежа, из Рассеи-матушки. Значит так. Заберёшь детей в свою комнату, а мне выделишь другую. Поняла?

– Так, зрозуміла, – мовила невпевнено вдова.

– Кроме этого, сытный завтрак, обед и ужин должен быть подан вовремя! Мундир – поглажен, сапоги начищены, должны блестеть, как сопли твоей дочурки! И без всяких выкручиваний да проволочек. Позову в постель – приходи обязательно, немедля! Я для тебя – царь и Бог! Звать будеш меня не иначе как царь-батюшка. Поняла?

Явдоха зам’ялася.

– Не слышу!

– Зрозуміла...

– То-то же!

Так почалася безплатна служба вдовиці Явдохи. Не її постояльця, якого іноді виклика́ли на збір дробом барабана, а саме для неї – української селянки-вдовиці. Чоловік її, Арсен, прийшов із походу на турків (воював під орудою Калнишевського) зовсім побитий. Дві кулі сиділи в його лівій легені та під серцем. А ран на тілі – не злічити. І як не старалася вилікувати його Явдоха, все марно. Напувала чоловіка козячим молоком і борсучим жиром. Приходила й баба Вівдя – знахарка з сусідньої Верхньої Тарасівки, давала щось пити, змащувала рани їжаковим смальцем. Але не допомогло. За місяць чоловіка поховали. У двадцять п’ять років залишилась Явдоха сама з двома маленькими донечками.

«Цар», як він себе велів називати, ходив на військові збори, муштрувавсь, а приходив на постій – сідав за стіл, вимагав м’яса, вареників, сала, борщу й горілки. І так упродовж двох місяців день-у-день. Це була справжня каторга для Явдохи. Не одну нічку ночувала вона з ним, коли донечки засинали. А потім, плачучи, зізналася «царю-батюшці», що вагітна від нього.

– Да ты не горюй, Дунюшка! – почула вирок. – Побьём турка, я вернусь с войны, поженимся, буду жить у тебя в Беленьком. Вместе будем растить троих детей.

– А ти нежонатий? Дружини в тебе немає, діток?

– Да ты чё, с ума сошла? Конечно же нет! Нам, солдатам, запрещено это дело. А вот через год служба моя уже закончится. И тогда я буду весь твой, моя глупенькая!

У похід покликала сурма. «Цар-батюшка» зібрав манатки в рюкзак, уклав кілька фунтів сала, сухарів, поцілував Явдоху, сказав ще раз: «Не горюй!» і, навіть не озираючись, пішов. І з кінцями. Як у воду впав. Ні слуху від нього, ні духу. Не відомо було – загинув він чи подався в Московщину, під Воронеж, або до іншої такої ж молодиці.

Народила Явдоха сина. Коли піп Іван записував немовля до церковної книги, запитав: «Як же, дщерь моя, звати його батька?»

– Царем його звати!

– Що-о?

– Цар його батько.

– Який ще цар? Ти при своєму розумі, Явдохо? Не перегрілася на сонці? Цар Петро помер у Петербурзі. Тепер нами всіма править цариця...

– Він так себе назвав і велів мені та дочкам моїм саме так його й величати – цар-батюшка.

Священник почухав потилицю:

– Що ж, цар, то й цар. Що з тобою поробиш? Так і запишемо, паламарю...

І вмочив у чорнило гусяче перо паламар Сидір, і вивів каліграфічно в церковній книзі, що такого-то дня, такого-то місяця й такого-то року від Різдва Христового народився Борщенко Яким, син Царя та Явдохи. Тож аж до смерті в селі Якима звали Царовичем.

ЗУБНИЙ БІЛЬ 

Прийшов піп Пимон, нещодавно присланий московським патріархом на парафію в Ромни, до молодого шевця Ігоря, аби замовити чоботи. Той обміряв його ноги, поставив кожну стопу на чорний папір і пообводив їх крейдою. А як узяв завдаток – половину грошей – глянув на батюшку й запитав:

– Отче, вас щось мучить?

– Та ні, сину мій! З чого ти взяв?

– Бачу, що ви не в гуморі.

– Який може бути гумор, коли зуб болить так, що вовком вити хочеться – аж череп піднімає.

– То, може, вирвати його треба?

– Я вирвав би, але навіть у повіті немає ескулапа, який би це міг зробити. А в губернію їхати далеко...

– А зуб верхній чи нижній? – запитав швець.

– Верхній, сину мій, верхній.

– То давайте я допоможу вам, а ви його самі й вирвете.

– Ну і чим же ти мені допоможеш?

– Ось побачите.

– Ти не здурів? – батюшка аж очі витріщив із подиву.

– Ні, отче! Зробимо так, що комар носа не підточить. І хворого зуба позбудитеся, й мучитися не будете.

– І як же ти це робитимеш? Ковальськими кліщами чи що?

– Я ж кажу: ви самі собі вирвете зуба.

– Це ж як? Я не вмію!

– Слухайте мене й робіть, що я казатиму. Ось так сидіть і не ворушіться.

– Ну, сиджу. А далі що?

– Розкрийте рота й покажіть мені хворого зуба.

– Ось він, гад повзучий! – показав панотець чорного зуба поруч із верхнім іклом.

– Добре, отче, я зараз його ниткою перев’яжу й зашепчу, щоб не болів.

– Мені слухати язичницькі шептання не дозволено!

– Батюшечко, яке тут язичництво, якщо я звертаюся до Богоматері й Христа? Та й ніхто в Ромнах не знатиме. Архієпископ і патріарх – також. Бо я – нікому й пари з вуст. А от ваш гад повзучий, як ви його назвали, вас уже не турбуватиме.

У цей час зуб священника заболів так, що той аж підскочив на табуретці.

– Хай буде по-твоєму, отроче, тільки ж не розповідай нікому. А то до причастя не допущу!

Швець Ігор поліз попові до рота, обмотав хворого зуба міцною навощеною дратвою, затягнувши петлю. Потім інший кінець тієї нитки прив’язав до ніжки табуретки. А сам пішов навколо святоші, промовляючи:

– Царице небесна, Ісусе Христе, во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа позбавте раба божого, а нашого душпастиря Пимона зубного болю. А ти, зубний болю, йди собі в чагарники, на болота, в очерети, в нетрі лісові, перекинься на вовчі зуби – хай вони в нього поболять. Свят, свят, свят! Амінь!

Потім звернувся до священника:

– То як, отче, перестає боліти?

– Ще гірше стало, – кволо мовив піп.

– Тоді ви зараз його вирвете.

– Я ж не вмію!

– А я ж тут навіщо? – єхидненько посміхнувся швець. – Допоможу вам. Тільки сидіть і не ворушіться. А я ще кілька разів обійду навколо вас.

Ігор знову почав ходити колами біля попа, нашіптуючи примовляння. А потім міцно наступив на перетинку між ніжками табуретки й різко встромив шило попові в сідницю. Той підскочив ледь не до стелі.

– Що ти, йолопе, робиш?! – крикнув батюшка. – Ослице ти валаамська! Олух царя небесного!

– А ви погляньте, – засміявся швець і показав вирваного зуба, що теліпався на дратві.

Священник не знав, що й казати, тільки кліпав очима. Він сплюнув кров просто на застелену соломою долівку, посопів, а потім подякував Ігореві.

– То ти, отроче, ще й винахідливий, виявляється. Отож, якщо хтось із парафіян при сповіді скаржитиметься мені на зубний біль – відправлятиму тільки до тебе. Буде тобі невеличкий приробіток. 

ВАРОЧКА* 

Довгим, нескінченним, як вовча пісня вночі, шляхом чумацька валка долає відстань від Кам’янки, що над Тясмином, до Бахчисарая. Мажі аж потріскують від поклажі. Чоловіки скупили в сусідніх селах усе, що користується попитом у Криму. Ковані підкови, городній інвентар, мішки із зерном, кінська збруя, овес для коней, висівки для волів – одне слово, навантажені по саму зав’язку. За Перекопом цей вантаж поміняють у татар на кухонну сіль. Частину її ще докуплять за російські рублі з двоголовими півнями та мармизами царів і цариць, за польські злоті з профілями королів, турецькі ліри...

Погоничі погейкують на волів, змахуючи з них гілками ненависних ґедзів. Попереду – помічник отамана Іван Коваленко з Баландиного, позаду – сам отаман, дядько Дмитро Гетьман. Діда його так прозвали на Січі, бо, казали, завжди встрявав у суперечки й ніколи не згоджувався з думками інших. Отож хтось із козаків і мовив:

– Та ти, бачу, братику, розумний! Хоч гетьманом тебе обирай!

Так і причепилося до хлопця прізвисько Гетьман, відтак стало й прізвищем.

Отаман в кінці валки для того, щоб усе бачити своїми очима. Десь вісь тріснула й мажа їхати не може – гукає хлопців, несуть запасну, швидко розвантажують воза, міняють і змащують. Завантажують і знову вперед! Дмитро – запорожець, котрий вирішив бути сиднем. Хоча брав участь у багатьох боях ще з Іваном Малашевичем. А як захотів хазяйнувати, то кошовий дав дозвіл – в Україні також свої люди потрібні. Доведеться ж воювати – приїде на Січ, куди йому дітися?

Палюче сонце аж свердлить чумацькі тіла. Щойно біля річки Кінської напоїли волів і коней. Самі перехопили дещо: по шматку сала з цибулею та розмочені у воді сухарі. А води напились у прозорій, як небо, річці. За Кінською – вже татарські землі. Хоча й там живуть українці, лише з дозволу хана чи мурзи. Дмитро має ярлик від татарського мурзи. Тому їхні роз’їзди чумаків не чіпають.

– Ще верств сорок сьогодні подолаємо, - каже дядько Дмитро, – та й перепочинемо у Варочки. Гарна молодиця, чудова господарка! Повечеряємо в неї. Думаю, на ранок, як завжди, зготує нам ще й смачний сніданок.

Десятирічний Данько мотає все це на вус. Насилу вблагав хлопчина батька, аби той узяв і його в дорогу. Федір довго не погоджувався – руки в хазяйстві он як потрібні. Чим їх більше, тим краще для Софії – дружини. Тоді старший син Василь по-дорослому мовив:

– Татку, я залишуся допомагати мамі, а Данько хай іде з тобою. Я ж піду наступного року. Правда, братику?

– Так, звичайно! – обійняв Василя Данимир.

Тепер молодший Жовтобрюх ходив біля возів, роздавав корми волам і коням, перебирав пшоняну крупу для кулешу. І слухав усе, про що говорили старші. Особливо прислухався до дядька Дмитра – як-не-як, а отаман, авторитет! А той розповів, що красуня Варочка рано овдовіла. Чоловік пішов із запорожцями на турків та й загинув. Друзі привезли їй тільки його шапку зі шликом, вишитий дружиною кисет та широкий червоний пояс. Саме через нього Степана й прозвали січовики Широкопоясом. Після вінчання це прізвище дісталося й Варочці. Данькові дуже кортіло побачити оту красуню. Якби можна було – він побіг би попереду валки, аби швидше, бо вже й заморився трохи – дорога, пилюка, спека...

До Варвари доїхали, коли червоне сонце великодньою крашанкою  вже сідало за обрій. Поки змазали колеса в мажах – настала ніч. Пасти коней і волів доручили іншим – Данько пас тварин минулої ночі. Повечеряли кулішем та котлетами, приготованими господинею.

– Варочко, будь ласка, заспівай нам що-небудь про чумаків, – попросив дядько Дмитро Гетьман.

– Якщо слухатимете, то й заспіваю, - весело мовила молодиця, встала з-за столу, зняла зі стіни стареньку кобзу й під чудову мелодію струн по великій світлиці поплинув її гарний альт:

Загуляла чумакова жінка

Від неділі аж до понеділка,

Чумакова жінка гуляє,

Бо чумака вдома немає!

Останні два рядки вона заспівала ще раз, а всі чумаки тихенько їй підспівували. Робив це й Данимир. Варочка перейшла свідомо аж на чоловічий бас:

Гуляй-гуляй, моя чорноброва,

Поки голова моя здорова,

А як голова моя звихнеться,

Тоді твоя воленька урветься!   

Чумакам було весело. Не кожного вечора вони чули жартівливі пісні та ще й з уст гарної жінки-козачки. А Варочка продовжувала:

Якби мені тісто й качалка,

Якби мені чоловік рибалка –

Він би мене цілував, милував,

Ще й смачною рибкою пригощав!

Один куплет жінка програла на кобзі. Потім, знову надавши голосу басовитості, від імені чоловіка заспівала, а чумаки підспівали їй хором:

Якби мені чарка та пляшка,

Якби мені жінка Мелашка –

Я б її цілував-милував,

Ще й до печі куховарочку б найняв.

Кобзу Варочці залишив на пам’ять старий дід-лірник, який ішов із Січі в монастир. Показав, як перебирати струни:

– Ось так, доню, легенько треба. Слух у тебе є, отже, колись гратимеш гарно. Єдине не забувай – щодня працюй над нею по кілька годин.

– А ви, дідусю, як же без кобзи?

– У мене ліра з собою – її мені досить. Та й у монастир іду, а там навряд чи все це знадобиться.

Варочка поволі самотужки освоїла кобзу. Грала пісні народні, козацькі, любила й чумацькі. Тому грала й співала подорожнім із задоволенням.

...На небі з’явився Чумацький Шлях. Саме по ньому чумаки орієнтувалися – звіряли дорогу до Криму й назад. Бачили, що треба їхати он туди – на південь, а поверталися – на північ.

Данимир допоміг тітці Варі (так він її тепер називав) мити посуд, витирати столи, які потім чумаки винесли в іншу кімнату. А сюди, у світлицю, Варочка внесла велику в’язку духмяної ячмінної соломи – щойно жнива закінчилися. Розстелила на долівку, поклала рядна й ковдри. Данько помітив її цікавий погляд на дядькові Івану Коваленкові, синові сільського коваля з Баландиного, що на річці Сухий Ташлик, помічникові отамана Дмитра. Цей чумак, ще доволі молодий, але кремезний. Вигляд має такий, ніби бугая зібрався побороти: мускули на руках так і грають, наче під шкіру йому понапихали великих камінців. А плечі! Обняти його могли хіба що три молодиці разом.

Варочка глянула на Коваленка ще й ще раз. І коли той повернувся в її бік, моргнула йому лівим оком. Іван від несподіванки аж рота роззявив. У цю хвилину до нього підійшов дядько Дмитро й шепнув:

– Не підведи...

Що мав на увазі отаман, Данько тоді не второпав. Але не запитав ні батька, ні Івана, бо знав правило: все що треба – старші самі пояснять, а малим не належить докучати їм розпитуваннями.

...Данимир швидко заснув на свіжій духмяній соломі. Батько вкрив його рядном – було тепло й затишно. Навіть сон малому приснився. Ніби йде він швидко широким, щойно скошеним полем мимо багатьох кіп снопків, а за ним – дядько Дмитро та батько. Лають його так, як ніколи раніше ніхто не гудив. Данилко тікає, а вони його ось-ось наздоженуть. А в нього вже немає сил тікати... Хлопчак проснувся від якогось шелестіння. Глянув перед собою й у темряві побачив Варочку-вдову. Вона, в довгій білій сорочці, скрадалася, мов кішка. Хоча постелена на долівці солома таки ж зрадливо шелестіла під її ногами. Місячні промені торкались її розкішних розплетених кіс, і вони, світло-русяві, аж позеленіли від нічного сяйва. Пишні груди відштовхували білу сорочку, жінка притримувала їх загорілими руками.

Хлопчині згадалися розповіді про відьму, якими його в селі лякали старші парубки й дівчата. Казали, що така чарівниця вночі вилітає на чорній, як сажа, мітлі крізь димар і з золотим відром летить у чужу повітку, де є корова – видоює молоко до краплини. Тому господарям доводиться задовольнятися тільки тим, що дасть їхня бурівка в обід і ввечері... Данько прошепотів молитву:

Отче наш, що на небесах!

Та святиться ім’я твоє,

Та буде воля твоя

Як на небі, так і на землі...

А дочитавши до кінця, хлопчина вирішив прослідкувати – що ж буде далі.

Варочка ходила навшпиньки, мов кішка, аби нікого не збудити. «Що вона тут шукає? – думав хлопчак, адже мітла, хоч і не чорна, он поруч із кочергами та рогачами в кутку, коло печі. Мала б узяти й полетіти. Щоправда, золотого відра немає, але вона могла його й у повітці заховати». Він згадав і розповідь Мишка Довготелесого, що є й такі відьми, котрі п’ють кров із малих дітей. Тіло підлітка затремтіло, як овечий хвіст. Він не зводив переляканих очей із молодиці, боявся тепер навіть поворухнутися.

Варочка знайшла, кого шукала. Скраю, під стіною, лежав дужий Іван Коваленко. Саме до нього й наблизилася вдова-чарівниця.

Данько підняв голову вище, обперся на тремтячий від страху лікоть і широко відкритими очима спостерігав за діями хазяйки хати. А вона біля Івана почала вище й вище підсмикувати на собі білу сорочку та стала над ним на коліна. І тоді хлопчина, якого навчили пильнувати в степу, виручати товариша в біді (там завжди могли наскочити якщо не наші, то московські або татарські ватаги розбійників), крикнув з усієї сили:

– Дядьку Іване! Просніться! Тітка хоче вас обпісяти!

Варочка зникла пушинкою кульбаби на вітрі.

...Уранці-рано не було чумакам сподіваного сніданку, господиня навіть не вийшла їх проводжати. Вони, кинувши в дерев’яну коробку, що стояла на вікні, по монеті, голодні, вирушили далі в дорогу.

– Ну то що, Федоре? – єхидно посміхався до Данькового батька сусід Микола, - гарно поснідали? Аж лоби тверді! Отож, дітей треба навчати всьому, чого вимагає природа.

– Ох, Данимире! – повернувся Федір до синка, який ішов за ним, мов тінь. – Надавати б тобі віжками по одному місцю, щоби порозумнішав. Ех...

Років три поспіль потому чумаки не брали Данька з собою. Казали: «Хай ще підросте та розуму набереться».*

- Ось так, пане-товаришу, починалася моя чумацька епопея, - мовив Данимир Чумаченко до Петра Велигури, якому випало чергування-пильнування на могилі. – За чумакування мене в Січі й прозвали Чумаченком. А був колись Жовтобрюхом. Світає. Мені пора на Січ, а тобі – на бекет.

______

*Цю історію почув від прадіда й авторові коротко повідав-подарував поет Микола Семенюк.

А ТАКИ Ж МИКОЛА! 

У корчмі всі столи зайняті. Запорожці вчора прибули з походу – пошарпали Варну й Стамбул. Привезли чимало здобичі. Тепер гуляють, бо в поході горілку чи вино навіть нюхати заборонено – голови можна позбутися. Чути тут Розину скрипку, що аж витьохкує гопака. Хайка-шинкарка вже пройшлася з ярмулкою поміж столами й зібрала платню за музику.

Більшість козаків згадують недавні бої на морі та в передмістях Варни й Стамбула. Хто сміється, слухаючи інших, хто сумує за полеглим другом, а хто замилувався гарним виконанням мелодій скрипалькою. Окремо за столом – москалі. Приїхали до кошового, привезли листа від самої цариці.

Раптом двері розчиняються й на порозі постає Карпо Розстрига – без правої руки – торік її втратив у бою з турками. Тепер лівою все робить, хоча й не так уміло, як правою колись. Розстригою його прозвали, бо пропив парафію. Гуляв батюшка так, що всі навколишні села гуділи. Тому єпископ позбавив його сану, а замість нього в церкву привіз молодого священника. Карпо відмолотив молодика, єпископа й візника. Останній також поліз у бійку, щоб захистити прибулих. Відтак зрозумів розстрижений піп, що завтра-післязавтра його загребуть за ґрати. Тому втік на Січ. І став гарним козаком, ходив у походи, поки турецький ага не відрубав йому кисть правиці. Курінний сказав, що візьме Карпа в бій, як той навчиться володіти шаблею й пістолем. Лівою рукою робити це було досить складно. Тому козак залишався на Січі, коли інші йшли в похід. Інколи, за звичкою, пропивав усі гроші й не гребував потім попросити у товаришів.

Ось і цього разу він завітав у корчму, аби пригоститися варенухою. Підійшов до хлопців Щербинівського куреня, котрі сиділи  за найширшим столом і, облизуючись, мовив:

– Панове-товариші, а налийте й мені чарчинку, будь ласка. Так хочу випити, що й у шлунку булькотить. А грошей – ні шеляга...

– То піди он до того столу (старий Діжечка показав на москальську делегацію), й отому лисому дай шалабана. Тоді отримаєш.

Карпо облизався й наблизився до столу з кацапами. Розмахнувся й відпустив з усього маху шалабана лисому, при цьому голосно гукнувши:

– О, привіт Миколо! Скільки зим!

– Какой я тєбє Мікола? Я нє Мікола!

Карпо підійшов до запорожців, де на нього вже чекала повна чарка й шматок хліба з салом, на якому лежав ще й пополам розрізаний солоний огірок. Вихиливши й закусивши, козак подякував компанії й знову попросив:

– Хлопці, а якби ще одну...

– Піди, дай лисому кацапові шалабана – отримаєш, – відповів Діжечка.

– А може, комусь іншому?

– Та ні! Отому лисому!

Розстрига підійшов до кацапів тоді, як лисий щось розповідав своїй компанії. Тому не помітив козака, а той знову відвісив шалабана, кажучи:

– Та ти ж усе-таки Микола!

– Да нє Мікола я, ґаварю тєбє!

Карпо попрямував до запорожців, вихилив чесно зароблену чарчину й закусив хлібом зі шматком солоного коропа. У цей час козаки налили кожному по чарці. Обминули тільки Розстригу. Той не втримався:

– А мені? Я ж не якийсь татарський мурза, якому Коран забороняє горілку! Та й Бог любить Трійцю…

– Піди, дай шалабана отому ж лисому – буде й тобі чарка! – сказав, як відрубав, старий Діжечка. – Сам же кажеш, що Бог любить Трійцю. Хай буде вона й лисому москалеві.

– Хлопці, а може-таки, комусь іншому? – скривився Карпо.

– Ні, добродію! Тут ми ставимо умови! Тільки лисому кацапові!

Ніщо діяти! Поплентався Розстрига знову до москалів. Уздрівши його вже біля себе, лисий схопився на ноги:

– Да-да, я – Мікола, Мікола, только отцепісь!

Тоді Карпо дає йому третього шалабана:

– А я ж казав, що ти Микола!

І НЕ ТІЛЬКИ КІТЕЛЬ 

Просипається Грицько Потьомкін після добрячого перепою – вчора гарно повечеряв у Калнишевського. Пив відрами вино й запивав оковитою. Їв, як за себе кидав. А їсти в Петра Івановича було що: смажені гуси й кури, печені з картоплею качині задки, печінка свиняча, нирки бичачі... Звичайним людям на місяць з гаком вистачило б.

Бачить граф: його обриганий кітель чистить денщик. Звичайно, таке траплялося частенько. Але тут чомусь Нечоса (так прозвали його запорожці за надто кучеряву перуку) вирішив якось виправдатися перед солдатом. Підійшов ближче й мовив:

– Слухай, Никодиме, оце вчора на гулянці один із генералів мені обригав кітель. Як думаєш, як його за це покарати?

– Не відаю, ваше сіятельство!

– Якщо я понижу його до полковника?

– Цього буде мало, ваше сіятельство!

– Добре, а якщо до майора?

– Мало!

– А до поручика?

– Все одно, мало, ваше сіятельство!

– Та ти що? Генерала понизити до поручика – мало? Це ж чому, Никодиме?

– Бо він вам, ваше сіятельство, не тільки кітель обригав...

– А що ж іще? Ну, не соромся, кажи! Я йому...

– Він вам, ваше сіятельство, ще й повні штани наваляв!

          ЮРИК Полян-Пилип Сергійович 

           Замість дітей своїх

                   Проза, бувальщини            

Редактор   Микола  БІЛОКОПИТОВ

Відповідальна за випуск Ольга СТАДНИЧЕНКО

Коректори Валентина ОРИЩІЙ та  Віра  СЕРЕДА

Художник Вадим СИДУР

Технічний  редактор  Андрій  ДАНИЛОВ