Сказання про стародавні минувшини руські 

 

Глава восьма

 

ПРО ЯРУСЛАНІВ

Яруслани чи Єруслани (також Єруслань) - дружній і навіть братерський народ щодо Русів. Хто вони були, де жили? "Сказання" говорять, що "Єруслань до того була окремо завжди й сама в степу жила, череди водила, ялівок плодила, гуляла..."
Яруслани спочатку кочували в районі Волго-Дону (є притока Волги - Єруслан). У "Сказанні про Русів і хитрих Греків" зазначається, що коли Пращури жили ще на Дону, то там і Єруслани були, "і довго ті Єруслани були друзями Русів, аж поки Гуни в степи прийшли, то Єруслани за Дніпро- Славуту переселилися".
Пізніше й князь Кий із Родами був змушений піти з Дону й відправився спочатку в Карпати, а потім "вів людей на Дніпро через землю Ярусланову та землю Великосунову, і так до Роси-річки на Дніпро..."
В іншому сказанні читаємо:
"...зі степу прийшли Яруслани комонні з царем їхнім, з Великосуном..."
"Велик-Сунь" - Велике Сонце. Імена інших ярус-ланських царів не менш поетичні - Руса-Сунь Хоробрий, Уляж-Сунь Червоне Сонце, Яруслан Зореславович. У сказаннях підкреслюється, що "Яруслани-царі з півдня були в приятельстві з Дідами Пращурів наших, поскільки пили з ними Братерську Чашу й мову знали, розуміли один одного..."
Коли в степах стало багато ворогів, Яруслани примкнули до Русів, разом боролися на полі битви й разом справляли Тризни по загиблих. Русичі запрошували Ярусланів собі в князі. Так, коли готи убили князя Русі Божа-Буса й розіпнули на хрестах сімдесят його воєвод, то Руси запросили ярусланського царя Адагу й інших князів, щоб ті правили ними.
У "Сказанні про війну царя Підіпригори з царем Покотигорою" пояснюється походження поняття Я - РУС-ЛАНЬ: "колись була війна велика з Ланями в степу, і Лані Щурів побили на тій війні. А потім стали мирно жити з Русами й поженили молодих хлопців на своїх дівчатах, і з тих пір Руси-Лані почалися". І діти їхні говорили двома мовами, "однак же вони себе теж Русами вважали".
Стає зрозумілим, чому Яруслани розуміли мову Русів і завжди йшли їм на допомогу. Це була змішана русо-аланська гілка, що з'єднала в кревному спорідненні два народи. Вони були "темаві", тобто темноволосі, але пам'ятали своє споріднення з Русами. Лани - Ланці - Оланці - предки сучасних осетинів, по-грузинськи вони називалися Оси, по-руськи - Яси, самоназва - Ірони, відносяться до іраномовних племен, ще з початку нашої ери жили в Приазов'ї й Передкавказзі, по сусідству зі скіфо-слов'янськими племенами. "Велесова книга" відзначає дружні стосунки між ними: "іронці не чіпали наших звичаїв, не накладали данини й дозволяли русам по-руському жити" (ВК, дощ.4 -А). Також розповідається, як Іронський князь Скотень (Скотич) разом із руськоланським князем Світояром завдали поразки готам.
Яруслани, пішовши за Дніпро в процесі Великого переселення народів, допомагали Родам Кия, що перемістилися туди ж, в об'єднанні й зміцненні Київської Русі й визнавали її кордони. А потім, мабуть, асимілювалися з Русами й увійшли до складу або Київського князівства, або Антії.
   

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ ЗАМАШИЧА

- Ой чому Мати - Сира Земля гуде, ой чому ліс-трава тремтить, ой чому в степу пил стоїть, що стряс-лося там і що вчинилося, та чому Земля - Мати Сира вночі плаче? - Так рекли онукам Діди старі й змушували Землю-Матір слухати вухом, а потім посилали до царя Замашича розповісти про те землетремтіння.
А ті прибігали до царя й бачили, що цар Замашич сам Землю слухає й говорить, що це Русь Городищенська з ворогом б'ється, і треба завтра на Зорі Красній їй на допомогу йти.
І виходили полки на Зорі й бачили дим у степу, й коли підходили до Городищ, бачили безліч злих ворогів, що біля стін із Городищанами билися й валили їх на землю в безлічі.
І накинулася тут на них Замашича кіннота, як вітер буйний на ворогів налетіла, стала сікти їх, наче траву, бити-рубати, додолу скидати, кіньми топтати й мечем простромлювати.
І коли закінчилася січа, побачили Русичі, що Городищан мало залишилося, ледь половина, а поруч із ними чужі стоять, що так само зухвало з ворогами боролися. І запитував Замашич про людей тих, і відповідали йому Городищенці:
- Ці люди з нами Братерську Чашу пили й разом ворога злого били. Он ті руді-рудісінькі Скоча будуть, а темаві - Єруслань наша, Руси вільні, що в степу ходять і череди свої на травах вигулюють.
Вітав цар Замашич чужих князів, до воза свого кликав, пригощав. А поранених велів лікувати - оздоровлювати, а воїнів їхніх напувати й дати в дорогу припасів.
І з тих пір Єруслань стала з нами, а до того окремо була завжди, сама в степу жила, череди водила, ялівок плодила, гуляла.
Відтоді й Скоча з Городищенською Руссю в союз вступила й від ворогів за стінами городищ ховалася й допомагала оборону тримати.

 

СКАЗАННЯ ПРО ВІЙНУ ЦАРЯ ПІДОПРИГОРИ З ЦАРЕМ ПОКОТИГОРОЮ

Коли Щури наші з Пращурами ще в довгих сорочках бігали, а Прабабці вовну на возах пряли, був над Русами цар Колиба.
Той Колиба-цар жив мирно, ні з ким воювати не любив, але людей своїх у руках міцно тримав, суперечки розбирав, скривджених захищав і дозволяв їм своїх кривдників по Праві карати. І тому тихо було в наших Пращурів, рідко бійки й свари траплялись, а більше було ладу в Родах.
А в степах на півдні жили два царі, той що біля гори - Підопригора, а за горою - Покотигора. І люди були в них змішані, й Русичі там були, що одружилися на чужих дівчатах, і діти в них двома мовами говорили, однак вони себе теж Русами величали.
Була колись велика війна з Ланями, і Лані Пращурів побили на тій війні. А потім уклали мир і зажа-дали молодих хлопців, щоб пасли худобу в степу. І переженили їх Лані на своїх дівчатах, і з тих пір Руси-Лані почалися. І розділилися вони на Підіпригор і Покотигор, і пішла між ними така війна, що ні вдень, ні вночі спокою не було!
Нападали один на одного, худобу відбивали, гнали, за випаси билися. І вози в колах увесь час стояли - попасуться череди, а потім їх у коловіз заганяють, і все одно вночі частину корів супротивники крали.
І стали Підіпригори цареві Колибі скаржитись, і той направив їх на північ до землі Городищенської. А в Городищах сиділи Бояри розумні, й навчали Підіпригор, як ярки робити глибокі й стіни ставити дубові міцні. І сиділи вони за ярками та стінами, й нікого зі степу не пускали. І так одержали вони захист у Русі Городищенській і допомагали їй оборонятися від усяких ворогів.
А незабаром стало чутно, що прийшли вороги нові й Покотигори від них рятуючись, аж за Дніпро-ріку втекли. Тоді Підіпригори знову в степи пішли й ганяли там череди свої вільні.
Та одного разу піднялася до неба пилюка-курява, затремтіла, застогнала земля, а вночі запалилася тисячами вогнів від багать. І вислав Колиба-цар дозори, й ті повернулися зі звісткою, що це Єруслань прийшла Підіпригірська, і що в степах на схід сонця йде кривава січа - із-за Дону-ріки з'явилися вороги жорстокі й відбирають в Єрусланів худобу й людей, і просять Єруслани про допомогу.
Відповідав Колиба-цар:
- Негоже Єруслань у біді залишати, в їхніх жилах і руська кров тече, треба дати їм підмогу!
І вислав він полки свої ліпші, і пішли Русичі з Єрусланами нападати на ворогів. Розбили, розметали, худобу відібрали й вози з добром, жінок і дітей повернули й швидко прискакали назад. І сказав Єруслан-цар Колибі-царю, що дружба їхня тепер буде на віки віків, і діти дітей, і онуки онуків її ніколи не забудуть!

СКАЗАННЯ ПРО БУР'ЯН-ЦАРЯ І ЯРУСЛАНІВ

У старі часи, у сиві часи, коли й сивина жовтою стає, а жовтизна зеленіє, як кістка стара, й темніє, як черепки від горщика, у ті часи, від яких і дубова колода розсипається на потерть, так тоді Яруслани ходили в степу, а Борусяни-Руси жили в лісах.
Били Яруслани в степах драків та іншу живність, череди пасли, а Борусяни-Руси в лісах полювали й будували собі будинки дерев'яні.
І приїхав якось цар Ярусланський Гороща до Борусянського царя Бур'яна з людьми своїми на конях. І повідав він, що йдуть усі народи на Ромів з Ромеями, і що Хороли вже пішли на Ромів, Ґерлиґи, Гули й Гуци, й Лемки, й Хусти, й Хорпи, і що Ярусланам з Борусами теж треба йти на війну й у січі братів своїх підтримувати.
Відповідав йому цар-Бур'ян Борусинський, що в тих війнах багато загинуло вже Племен і Народів, і коли переб'ють усіх Роми, хто буде піклуватися про вдів, дружин і старців, хто буде захищати й годувати дітей?
І сказав йому цар Гороща:
- За всіх часів Яруслани з Русами мирно жили й допомагали один одному, так і тепер навпіл усе поділя-ти повинні - й здобуток, і радість, і горе, і вдів, і сиріт наших, і дітей від лиха-горя оберігати!
- Правду ти речеш, - відповідав цар Бур'ян, - ворог у нас єдиний і горе загальне, й люди наші однією мовою говорять, значить і з ворогом разом битися повинні.
І пішли Яруслани з Борусянами на війну, й поділя-ли вони разом добро й горе. І клали вони голови за волю нашу від батька до сина, від сина до внука, а від онука до правнука, тому що довгою-предовгою та війна була, поки Ківереччина не переправилася на інший берег Дунаю великого й стала бити там Ромеїв. А за ними Булгари прийшли й Уличі, й Хорви сильні, й Сербіяни хоробрі, й так вогнем пройшли всю Ромею.

СКАЗАННЯ ПРО АДАГУ-ЦАРЯ

Трапилося те в прадавні часи, про які люди дав-но забули, а сам час розсипався, як потерть, і тільки старі Співаки ще пам'ятають і розповідають про старожитню Русь та про життя-буття наших Пращурів.
Після того, як Годяки убили князя Русі Божа-Буса, а з ним і сімдесят воєвод його, та ще й на хрестах розіпнули їх, гірко плакала вся Русь і зітхала.
І покликала вона Адагу з Ярусланів, щоб княжив над нею. Прийшов Адага з людьми своїми й поставив над Родами князів, тому що своїх убили вороги.
І став Адага навчати молодих русів володіти мечем і щитом, кидати списа, стріляти з лука. І незабаром підсилилася Русь, і нові князі з'явилися, стали мстити ворогу за грабіж і розбій. Де не зустрінуть Годь - там і поб'ють, Адага знав, як з Годдю воювати, й та боялася його до смерті. І відійшла вона до заходу, за Дніпро, а там її била Тивера з Білграда й Улича з Пересічня. І пішла Годячина, і стало тихо в степу, спокійно на па-совищах.
Та не встигли люди зітхнути, як почався в степу Мор. Худоба стала хворіти й падати, а Руса за нею, як за людьми, плакала: здохне корова, не буде молока, чим тоді нагодуєш дітей?
І сказав Адага збирати траву деревій і худобу натирати ранком і ввечері. І ще сказав звіробій варити й відваром корів напувати. І позбулися люди Мору, не вмирала більше худоба.
Та налетіла в степ сарана й усю траву поїла начисто, так що стала чорною земля, нічого не залишилося, навіть старого бур'яну.
Ударився тоді князь Адага тричі об землю, обернувся в кречета й полетів у небо. І побачив відтіля, що весь південь чорний від сарани, а люди біжать на північ.
Велів Адага гнати череди на північ. Три дні й три ночі йшли Руси, поки досягай місць, де сарани вже не було.
Так не раз рятував Адага-князь Русів, і люди славили його в піснях.
Пом'янемо ж і ми його ім'я добром!

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ ЯРУСЛАНА ЗОРЕСЛАВОВИЧА

Тече час, як вода-модриця, а за нею, за водою, видніються береги. А там Берегині вінки плетуть, на лугах танцюють, пісні співають. А там тополі цвітуть з липами й пахнуть медом до самої Сварги, де живуть наші Щури з Пращурами й орють поля сині, й пісні співають Богам, і дивляться зверху, як на землі люди живуть і любляться, й б'ються на смерть, і вмирають. Адже Земля Руська стара-престара, з древніх часів облаштовувалася завдяки багатьом борінням. І ми - нащадки тих Русів, що звалися Резами й Ойразами, яких знали в Яболоці, Шубі, Меді й Ирії.
І коли прийшли Русичі до Дону-ріки широкої й там осіли, то були в степах тих народи різні. І кожне Плем'я жило за своїми звичаями, мало свої пасовища, а також Воєвод і Князів. Із Русами багато хто дружно жив, пив з ними біля багаття Вино Братерське з одного келиха, куди кожний із князів кров свою додавав. Та було в тих степах ще більше ворогів.
Що за хмара чорна знову Сонце застелила, світ білий закрила? А то стріли вражі летять і списи, то піки гострі на землю падають. А що за друга хмара піднялася до неба? То Русичі ворогові відсіч дають. І чутний по всьому степу гуркіт грому - то стріли ворожі в руські щити б'ють. І падають Руси, і кров тече - своя чи чужа - все одно червона. І трава степова почервоніла, й земля тієї крові упилася, а де руська кров пролилася, там і земля руська стала. А вороги все йдуть, видимо їх невидимо! І зібралися царі - князі руські й вирішили: підемо звідси нову землю шукати! І пішли всі до заходу сонця.
І був ще один цар у степу - Яруслан Зореславович, стояв він зі своїми чередами біля річки. І бачить - люди йдуть, худобу женуть. Підійшли до нього й запитують дозволу днів на два розташуватися біля річки, самим помитися, дітей викупати, худобу напоїти. Прийняв цар Яруслан Зореславович усіх князів за столи свої й велів двадцять корів забити, щоб на всіх м'яса вистачило, мед принести та іншої їжі-брашна. Пили-їли гості, хазяїнові дякували. І прийшов до них старець один, борода до землі, волосся довге, й сів він на самому краї, як непомітна та бідна людина. Побачив його Яруслан Зореславович і послав ліпший шматок м'яса й ріг меду пінного. І сказав тоді Старець:
- Хай зберігає тебе Батько - Перун наш небесний! Будь завжди сильним і непереможним, і коли вб'ють вороги твого воїна, то нехай стане два, а коли стріла вдарить, то відскочить і самого ворога уб'є. А коли твоя година настане, то нехай буде кінець легким, а смерть - тихою, начебто сон! Сказав так, упав на землю, обернувся в білого лебедя й полетів у синю Сваргу.
- Благословенний ти єси, старче Божий! - дивлячись йому вслід, сказав Яруслан Зореславович.
Закінчили царі-князі бенкетувати, а тут, відкіля не візьмися - зайці біжать, а за ними вовки, олені, дикі кози, степові сайгаки. Біжать, на людей не звертають уваги, в річку кидаються й пливуть на інший бік.
Побачив те Яруслан Зореславович і велів коней сідлати й скакати в степ із мечами й піками напоготові, тому що знали всі, коли звір біжить, то вірний знак, що прийшло військо велике.
 Сонце вже до вечора подалося, коли побачили Яруслани ворогів, і була їх сила-силенна, й кричали вони не по-нашому, й мечами махали. Як побачили Ярусланів, так і накинулися на них, стали рубати-колоти нещадно. Та кого ранять, той живим залишається, кого розрублять, з того двоє стає, й стріла від них відскакує, й спис не бере.
Побачили те вороги, злякалися, й відійшли незабаром, у степу розтанули. Згадали тут усі старця довгобородого, котрого Яруслан Зореславович за трапезою вшанував, і як він за те благословив Ярусланів.
І з тих пір по всьому степу через трави й кущі тернові пішла слава про князя-царя Яруслана, Яруслана та ще Зореславовича, якого ніхто здолати не може. І стали боятися вороги князя того, а Русам він допомагав напастей позбутися.
Оспіваємо ж і ми славу князю тому Яруслану Зореславовичу за його доблесті й помолимося Богам і Пращурам, щоб вони йому місце біля себе підготували.