Сказання про стародавні минувшини руські 

 

Глава дев'ята

 

ВІЙНИ З ГОТАМИ, ГУНАМИ, УГРАМИ, ОБРАМИ

У цій главі торкаємося деяких сторінок з історії Великого Переселення народів переважно періоду IV-V ст. н.е.
На східних рубежах Руськолані, в районі Волго-Дону й Прикавказзя, починаються численні війни з язигами, уграми, які прикочували з Уралу, аварами-обрами, що стали авангардом великої групи племен, котрі почали просування з Центральної Азії, а також готів, які активізувалися, а до цього, як свідчить "Велесова книга", чотириста років сиділи біля Готського (Азовського моря), але з появою Германаріха напали на Руськолань. Січі ті були жорстокі й страшні:
"Кривавий місяць ходив над степом. І грім мечів, і дзенькіт щитів заглушали лементи людські й кінське іржання, і нічого не було чутно - ні стогону, ні волання людського..."
("Сказання про Русів і Угрів")
Як і в попередніх главах, тут зустрічається опис прийомів і методів воєнної тактики Русів, що вели війни з багатьма загарбниками своїх земель. Ми вивчали подвиги древніх Римлян і Греків, але так мало знаємо про власних предків. Тому це особливо важливо. У "Сказанні про Диво Степове" описується підготовка до січі:
"Князь скаже, щоб усі готові були й мечі мали, та щоб гострими були мечі ті, й коні напоготові стояли, зерном годовані, і щоб меду свіжого їм давали заздалегідь, бо від того меду коні сильними стають, а на війні сильний кінь - половина перемоги..."
У "Сказанні про Русів і Угрів" згадується один зі способів маскування на відкритій місцевості в степу:
"Цар наш Зеленич наказав пирій-траву рвати, і з того пирію зелену вірьовку плести, і тією вірьовкою обкручуватися, щоб у траві ні воїна, ні коня ворогові не було видно..."
Стоїть такий замаскований загін, нічим себе не видаючи, а противник бачить тільки чистий степ і трави, і йде без побоювання. А руські воїни раптом виникають, як із-під землі, та б'ють мечами по щитах, і накидаються на ворогів.
"І йшла Руса прямо з трави, а вороги того лякались і князям своїм кричали: "та Руса зачарована є, і ми проти них нічого зробити не можемо!"
Буквально вражає уяву тактика боротьби Русів із ворожою кіннотою. Сховавшись у траві й озброївшись піками й акинаками ("оконяками"), воїни чекали підходу кінноти, а потім накидались і розпорювали черева коням противника. Грізний кочівник, із дитинства звиклий сидіти в сідлі, якщо відразу не був придавлений своїм конем, що звалився, ставав пішим і більш уразливим, потрапляючи під мечі русів. Слов'яни ж були універсальними воїнами: опанувавши конем, піший відразу ставав вершником, а вибитий із сідла так само добре володів прийомами пішого єдиноборства.
"Беріть ножі, піки, беріть киї, та беріть ножі-оконяки гострі, та кидайтеся в траву, чекайте ворога... А коли ворог прискаче прямо на вас, то наставляйте ножі ваші коням у черево, та заганяйте їх преглибоко, і тоді стануть коні спотикатись і падати, і почнуть своїх вершників скидати..."
("Сказання про Біду-Бідучу").
 Якою ж витримкою, силою волі й сміливістю повинен був володіти воїн, яку психологічну підготовку мати, щоби бачити й чути, як із гиком і лементом скаче ворожа кіннота в сотні тисяч копит і могутніх кінських тіл, що наїжилася списами й мечами вершників, котрі жадають перемоги й крові, й нічим не видати своєї присутності.
Земля тремтить і стогне, полетіли усі птахи й утекли степові звірі від смертельної живої лавини, і тільки руський воїн лежить у траві, стискаючи ратище списа чи рукоять меча, чекаючи своєї години. Як сильно потрібно було любити волю й свою землю, дорожити честю й вірити у своїх Богів і Пращурів, щоб мати таку силу духу! Тільки філософія Прави могла дати подібну воістину невичерпну енергію, коли проти готів, одягнених у волячі шкіри, з рогами на головах, чи греків з римлянами, одягнених у залізне спорядження, русичі виходили, "скидали сорочки й так, шарпаком, билися міцно". Особливо відрізнялися цим Буй-Тури - "були вони сильні, міцні й могутні".
Не дивно, що руських воїнів так високо цінували й римляни, й греки, й інші народи, намагаючись будь-якими засобами й способами здобути їх для своїх лав.
Однак вороги не зникали. І незабаром у донські степи прийшли гуни. У IV столітті почалося їхнє масове пересування на захід, що дало поштовх до так званого Великого Переселення народів. Скоривши аланів на Північному Кавказі, гуни перейшли Дон, і їхні незлічимі полчища вторгайсь у Причорномор'я.
"Рано-вранці вороги починають січу, й Руси падають, і кров тече - своя чи чужа, а все одно червона. І трава степова почервоніла, і земля тією кров'ю впилася..."
Спочатку Яруслани змушені були піти за Дніпро-Славуту, а потім і Кий зі своїми людьми подався до Дунаю й до Дніпра. З "Велесової книги" ми пам'ятаємо, що й батько Орій повів свої Роди з благодатних степів через хунів (предків гунів), що вбивали людей і дітей, крали худобу й чинили безчинства.
"Сказання" спростовують твердження деяких дослідників про те, що гуни були слов'янами, а Аттіла - київським князем "Гатилом".
Руси, як підтверджують і "Сказання", й "Велесова книга", воювали з гунами.
"І от течуть Гуняки на Русу кіннотою, і б'ється Руса з ними в степу безупинно, і йде Руса Лісова їй на підмогу. І бачать Гуняки, що Руса хоробра, й що не мо-жуть вони над нею витязювати, й тоді стали питати миру Гуняки Отилові..."
("Сказання про Гуняк Отилових")
Тут однозначно стверджується, що гуни "питали миру", не тому, що були такими покладливими, а через те, що бачили силу й хоробрість русів. І тоді вони ук-лали перемир'я з русами та вступили з ними у військовий союз проти Риму. Але знову ж з'ясовується, що не всі слов'янські племена ходили в цей похід із гунами.
"Йшли Гуняки Отилові на південь і з Тиверою й Покутою змовлялися. І йшли Гуняки на Ромів війною, й ті Русичі південні з ними йшли, й Везунча, й Улича, й Хорей. А Русь Степова й Русь Боруська, й Киянська Русь не ходили, не знали вони ще, який той Отила, чи вміє дотримувати слова свого... А потім чутно було, що Гуняки слово тримають, і Ромів б'ють, а Отила страву руську їсть і меди руські п'є, як і ми..."
Сама назва "Отила" цілком відповідає південній традиції давньослов'янських найменувань - Ормяни, Олява, Обри, Оставри, Онтове й інших - і підтверджує його історичність. І смерть Аттіли, всупереч твердженням деяких "істориків", наступила не від статевих надмірностей з численними жінками, а тому що його "дівчина завраждила", тобто убила. З інших джерел відомо, що Аттіла дійсно взяв за дружину готську дівчину, але оскільки гуни розбили готів, та, мабуть, із почуття помсти вбила його. І не дивно, що руси справляли по ньому "страву", тому що на той момент Аттіла був їхнім союзником у боротьбі проти римлян, греків і готів. Але це аж ніяк не значить, що Аттіла був слов'янином. Гуни, як відомо, склалися з тюркомовних "хунну", що прикочували з Центральної Азії спочатку в Приуралля, а потім у Північне Причорномор'я й далі на захід. У Гунський союз племен входило багато скорених ними народів - угри, сармати, остготи, гепиди, герули й інші, в тому числі й частина слов'янських племен.
На час приходу гунів до Дніпра й Дунаю (V ст. н.е.), тут "господарювали" готи, котрі також робили спустошливі вторгнення в межі Римської Імперії. Готи убили князя Русі Божа-Буса й розіпнули його разом із сімдесятьма воєводами на хрестах, оскільки вже були "освічені" християнством.
Готів розбили гуни, але після цих воєн Руськолань була зруйнована, й багато хто відійшов на північ. Виникли нові князівства - Київська Русь й Антія.
У "Сказанні про Буй-Тур-Русів та Уголищину" більш докладно розповідається про Божа-Буса, князя Буй-Тур-Русів. Можливо, це й була Антія, оскільки Бус відомий як антський князь. Тураси являли собою одне з наймогутніших слов'янських князівств цього періоду поряд із Сурожжю, Волинню й новим утворенням - Київською Руссю. Жили вони між ріками Бугом і Тирасом-Турасом (Дністром), тому й називалися Буй-Тури (Буг-Тураси), а ще тому що, як уже згадувалося, силу мали величезну, як грізні бики - буї-тури.
У цьому сказанні стверджується, що князів Боже-Бусів було два: батько й син. Це дало можливість уточнити переклад із "Велесової книги", де говорилося, що після того, як Бож-Бус був розіп'ятий разом із сімдесятьма іншими воєводами, то "ста младенч венде славе, а сбере Русь а веде ю на не" - "і став (на чолі) молодший (Бус) і повів слов'ян, і зібрав Русь і повів її на них (готів)" (дощ. 32). Спочатку ми перекладали "младенч" буквально, як "Младич", і тільки дані зі сказань дозволили визначити цей вираз як "молодший" (Бус).
Буй-Тури робили буси-лодії (прототип козацьких чайок) і ходили на них до греків "з великою війною".
"І коли поверталися Руси зі здобиччю й мимо городнеч Ромейських проходили, то ніхто з ромейських ратей не виходив - усі вони боялися Русів до смерті. І Греки, як тільки бачили їх, кричали: "Тур-Руси прийшли! Лихо, рятуйтеся!"
Одного разу, повертаючись із удалого походу, Тураси везли більш як п'ятсот лодій, навантажених золотом, сріблом, дорогими каменями. А коли припливли, довідалися, що готи напали на їхні селища. І велів князь Бус зарити добро й чотири камені поставити, щоб те місце відзначити, а потім пішли на війну.
"А коли хотіли назад повернутись і добро знайти, то не знали - де. Усі, хто яму копав, у бою загинули, й сам Бус-князь поліг від меча ворожого. І так добро те залишилося, десь на Буг-ріці лежить-чекає, може, хтось прийде й відшукає його..."
От така інформація для археологів і шукачів скарбів. Може, не все тут легенда й вимисел, хто знає...

 

СКАЗАННЯ ПРО ДИВО СТЕПОВЕ

Удень було в степу добре, а вночі було утерпіння Русам велике, тому що Диво ходило в бур'янах і гукало, й сміялося, й плакало, й навіть стражникам часом моторошно було.
Однак же Диво - то ще не Лихо, хоч і голос у нього мерзенний.
А ввечері Скоча йде красти-катранити худобу чужу, йде піша, тільки з мечами й стрілами, й сміється, нічого не боїться.
А Русичі, на них дивлячись, тільки головами хитають - і як Скоча та не боїться, і як вона, раптом що, від вершників утече?
Пройшла Скоча - й у травах пропала. А Руси сидять біля багаття, й собаки поруч лежать, вони ворога вночі добре чують, і коли лізе хто - гавкають і гарчать.
От підхопилися собаки, гавкають - хтось іде в степу. Піднялися Руси на Могилу древню, а з неї далеко видно - і видно, що Скоча повертається, а за нею вороги женуться. От зупинилася Скоча, й Старший їхній став ціпком коників у пилу малювати. А потім махнув рукою - і підхопилися коні, і вже летить Скоча на баских конях, а вороги далеко відстали - не наздоженуть, не помстяться.
Дивляться Руси й Диву даються, було те чи не було, чи Скоча в дружбі з тим Дивом Степовим?
А між тим уже треті півні проспівали, й Зоря ясна піднялася на небі, а Нічна Яма стала відходити в балки, у глухі терни й шипшину колючу.
Догоряє в степу багаття, блідне у світлі прийдешнього Дня. От уже й баби встають, за вариво беруться, а дівчата молоко несуть вранішнє. Незабаром і всі вже на ногах, умиваються, Зорю із Сонцем вітають, Богам і Пращурам славу співають і сідають за сніданок-світанок.
І кажуть один одному, що вже вдруге ввечері й уранці Диво Дивне вдалині кричить, у траві скаче, до неба підстрибує й знову об землю б'ється!
І відповідають їм Старці, що те знамення недобре - мабуть, незабаром прийде на Русь час тяжкий і війна, й біль, і страждання.
І тому князь велів, щоби були готові всі й мечі мали, та щоб гострими були мечі ті, а коні напоготові стояли, зерном годовані, й щоби меду їм свіжого давали заздалегідь, тому що від того меду коні сильні стають, а на війні сильний кінь - половина перемоги.
І скаче до Русів Скоча комонна й розповідає, що бачила в степових травах Диво Дивне й Лихо Семиочне, й що Лихо те йде прямо до них зі Сходу сонячного!
І велів руський князь Турас збиратися швидко й іти до Дінця Сіверського, до Городечнів.
Уставали Руси й худобу гнали, й вози тривісні поклажу везли, а люди йшли й комонно їхали.
І коли Сонце в усю міць засяяло в небі, Руси вже далеко відійшли від місць отих. І бачили вони зі старих Могильників, як Обра зла текла, і як повернула вона до старого Табору руського, оглянула його й знову пішла. І цілий день Руси йшли до ріки Дінця, й цілий день за ними Обра бігла. І бачить князь Турас, що не встигне він до ріки дійти, й ворог їх незабаром наздожене. 
А тут інший табір зі сходу йде - їдуть Яруслани з царем своїм Ярусланом Зореславовичем, і кричать вони Русам, щоб ті поспішили. І додали Руси кроку, а Яруслани повернули в степ за Могили Великі, й Обра за ними пішла.
А Руси поспішали, худоба траву на ходу хапала, а люди не могли зупинитись і зварити їжу, аж поки не дійшли до Дінця. Увечері побачили вони ріку, перегнали череди вбрід на іншу сторону, й там тільки розклали багаття, а вже вночі заодно вечеряли й обідали.
І бачили Руси, що знову Диво вночі скакало й мертві кістки до неба підкидало, й собаки всю ніч гарчали на Диво те. А ранком варта знайшла в степу безліч кісток - там Руси колись із ворогами билися, й кістки їхні залишилися непохованими.
І велів князь Турас розпалити багаття велике Тризненне й нести в нього кісти руські. І цілий день Русичі збирали ті кістки, й горіли вони у вогні, що очищає, й перетворювалися в порох, як годиться. А Русичі тричі славили безвісті полеглих героїв, і так вони в тій поминальній Тризні знайшли світ і спокій.
А вночі знову Диво Дивне стрибало, а за ним і Лихо Семиочне біснувалося - вило моторошно й дерло землю пазурами міцними. І кричало воно пардусом, і в траві стелилося, то з одного, то з іншого боку підповзало.
Ранком Яруслани прийшли й сказали, що треба далі подаватися, тому що вороги сильні йдуть, і ніхто їм на шляху не буде перепоною.
І йшли Русичі з Ярусланами до Городечнів, і там, у лісах дубових, ховалися, й Обру бачили, а та все йшла.

 

СКАЗАННЯ ПРО РУСІВ ТА УГРІВ

Тече модра ріка часу, тече, в море впадає и там зникає, начебто й не було. Так і люди зберігають Старовину Пращурську, а потім багато чого забувають, начебто й не було тих часів, про які нащадкам знати потрібно.
Так, у часи царя нашого Зеленича прискакали гоничі від Кощоби й передали вони від царя їхнього слово таке, що зі Сходу сонячного йдуть на нас розбійники степові безжалісні.
І наказав тоді цар Зеленич пирій-траву високу рвати, з того пирію плести вірьовку зелену, й тією вірьовкою обкручуватися, щоб у траві ні коня, ні вершника не видно було ворогові.
І до вечора плели воїни вірьовки ті, а ввечері вже на конях зелені попони були, й вершника в тій траві ніхто побачити не міг. А трава в те літо така густа була, така висока, що коли Місяць із неї вставав, то за деревій зачіпався, й довго шелестів у тій траві й шарудів, поки на небо піднімався.
І прийшли вивідачі до царя Зеленича й розповіли, що бачили багаття великі та багато людей, а то вороги були злі, то була Угра дика.
І наказав цар Зеленич іти на ворога та бити його, гнати геть подалі з землі нашої. І напали Руси на Угру, а та Угра тікала, зуби шкірила, а потім поверталась і нападала на Русів. І жорстокими були січі.
Кривавий Місяць ходив над степом, а Руси йшли з трави, гримлячи мечами по щитах своїх, і гул великий стояв навколо.
Уставай, Місяцю, вставай, ясний, та подивися на ту битву страшну! А там Угра дика вовком вила, а там Русичі в щити били й на ворога кидалися. І грім мечів, і дзенькіт щитів заглушали лементи людські й кінське іржання, й нічого чутно не було - ні стогону, ні волання людського.
Розступися, Мати Сира-Земле, дай у твої надра сховатися від ворога злого й меча нещадного! - так молилися деякі воїни й бігли в бур'яни від грізної смерті. Та коли час наставав, то Смерть-Мара й у густій траві наздоганяла, й на полі бою подих перехоплювала. Але ж тих, які загинули героями, Перуниця напувала водою вічного життя, й вони відправлялись у Сваргу до війська Перунового. А боягузливі й легкодухі потрапляли до Мору з Марою та до мерзенного Ями.
І з'явилося раптом у степу безліч руських воїнів, і йшли ті Руси прямо з трави, а вороги того лякались і князям своїм кричали: "Та Руса зачарована є, й нічого ми з нею поробити не можемо!"
І кричали на них князі їхні, й мечами розмахували, голови зняти їм самі грозилися. І йшла Угра в січу, й від руських мечів падала. І йшла та битва три дні й три ночі. А потім Угорські князі вирішили йти ліпше на Панщину - там люди смирні й легко підкоряються.
І пішли Угри на Дністровщину, а відтіля - на Панщину. І не стала Панщина битись, і стала Угрою.
Таке ж лихо було з Мазовою та з Норчею - не боролися вони до кінця й зникли - стали Волощиною.
А Русичі пам'ятали, як Хоропи й Седьмичани ворога не щадили, й Меди, й Троянці, й усі від Ойразів до Ири знали, що за рідну землю треба боротися до смерті!
А ляже Русич на полі зі славою - відправиться на Той Світ в Ирій прекрасний, і зустрінеться там із батьком, із матір'ю, з братами, сестрами померлими й усією своєю колишньою Ріднею. А там вони землю Сварогову орють, пашницю сіють і віно вінять улітку, й Той Світ такий, як і наш, тільки без хвороб і прикростей. І люди там такі ж, як і тут, тільки сині, й земля там синя, й трава, й сині коні іржуть, і сині череди по синіх степах ходять.

СКАЗАННЯ ПРО БУЙ-ТУР-РУСІВ ТА УГОЛИЧІВ

У ті часи, коли ще землі Київської-на-Дніпрі не було, а була єдина Руськолань, і Русичі жили від Ра-ріки до Карпен, то між Дністром і Прутом теж жили руські племена. У ті часи всі слов'яни, які були на півночі й сході Сонця, називалися Русами, тому що були русявими та блакитноокими.
Ще перед тим, як Дурий-цар на Русь ходив, а цариця Сіромахова на Дону владарювала, тоді вже слов'яни-руси разом були й правив ними єдиний цар - Маха. А потім дружина його, цариця-вдова Мати-Сіромахова владарювала Русами й Киряку - царя Ойранского - розбила геть чисто.
Та пішли потім між Русами незгоди великі - одні хотіли розселитися Родами, а інші хотіли зали-шатися в єдиному Племені.
І от частина Русів відійшла до Роуси-ріки й там оселилась, а інша частина вже давно жила за Горинню, хоча там були Ляхи, що Русів примуковали.
Ті ж, що між Дністром-Турасом жили й Прутом, називалися Буй-Тур-Русами, тому що були сильними, міцними й могутніми, наче грізні бики - буї-тури. І от Буй-Тур-Руси пішли на Дунай і там осіли в гирлі його на болотах. А ті, що залишилися між Дністром і Бугом, називалися Бужанами-Бужичами, чи Божичами, тому що ріка їх Боугом звалася.
А біля них недалеко була Кивереччина й Уголичі. Ті Уголичі, чи, інакше, Уличі, жили без страху, Волохів не боялись і хати свої ставили вулицями широкими. А Русичі південні й східні ставили гради колунями, щоб у колі сила була.
Ті ж Уголичі були хоробрими й сильними, і град у них був великий та міцний, і вулицями на розі перетинався в усі сторони. А ще він був перехрестям для багатьох шляхів із Русі у Волощину й Грецьколань і тому називався Пересічень-градом.
І Буй-Тур-Руси були хоробрими. І от після смерті князя їх Божа-Буса став син його Бус-молодший Буй-Турами правити. Збиралися вони разом із Уличами, робили буси-лодії, від яких потім пішли чайки козацькі, й відправлялися за здобиччю до Греків.
Було ж два Божі-Буси князі й два князі Менжемири хоробрих, перші були батьки, а молодші - їхні сини.
І так був Божа-князь і був Божа-Бус, син його хоробрий і завзятий. І ходили бусичі, Руси південні, проти Греків із великою війною на бусах-лодіях багатьма ратями. І легіони ромейські не могли бусичам протистояти. Коли поверталися вони зі здобиччю й проходили мимо Ромейських градів, ніхто з Греків не виходив, усі вони боялися Русів до смерті. Буй-Тури, як уже говорилося, жили в гирлі Дунаю та були могутніми воїнами. І коли виходили боротися, то знімали сорочки й так, шарпаком, ішли на Греків і перемагали. Тому Греки, як тільки бачили їх, кричали:
- Тур-Руси прийшли! Лихо, рятуйся! - і розбігались усі, хто куди. Знали, хто до Буй-Турів потрапить, у того життя буде коротким - тоншим чісниці в прядці молодої жінки.
А били Руси Греків за те, що ті Русичів крали й продавали в отроцтво. Руси ж рабство-отроцтво ненавиділи, а з ним разом і Ромеїв-Греків, і ходили Греків карати.
Якось раз поверталися три тисячі лодій Буй-Турівських, і п'ятсот із них були навантажені золотом, сріблом і дорогим камінням. А коли пристали до рідного берега, довідалися, що Годь на їхні села напала, старих убила, а дружин і дітей у полон забрала. Засмутився Бус-князь, потім наказав яму рити, скласти в неї все добро й чотири камені поставити, щоби потім відшукати.
І послав Бус-князь до Ярусланів просити коней, тому що своїх Готи забрали. Прийшли Яруслани, пригнали коней і розповіли, що Готи біля Боуга-ріки Станом розкинулися.
Звернувся Бус до людей своїх:
- Русичі мої, Буй-Тури хоробрі! Ліпше загинемо, а за дружин, дітей і батьків помстимося!
І пішли Буй-Тури до Боугу-ріки й укрилися в балках до вечора. А вночі осідлали коней і налетіли на Готів, як вихори, розбили їх, розметали, відбили поло-вину родичів, а інша вже була Готами до смерті замучена. І били Руси Готів так, що земля почервоніла від крові, й полягло ворогів дві тьми!
А потім почули Руси, що Гуни в їхні степи йдуть.
І знову довго билися-боролися з ворогами новими в чистому полі, й не знали ні спокою, ні відпочинку.
А коли повернулися назад, хотіли добро знайти, та не знали - де. Усі, хто яму копав, у боях загинули, й сам Бус-князь поліг від меча ворожого.
І так добро те залишилося десь на Буг-ріці, лежить-чекає, може, хто прийде й відшукає його.

 

СКАЗАННЯ ПРО РОД-КНЯЗЯ, РОДИЧ-ГРАД І РОДА-РОЖАНИЧА

 Багато часів спливло, й Руси про минуле потроху забувати стали, то Співці-Бояни нагадували їм про стародавність, про пересічне, про Родич-град і Рода-Рожанича славного.
Так, колись звели Русичі вали високі для захисту від Гориньської Зміюки. То вороги були, що за Горинь-рікою тирлувались, а відтіля на Русь лізли. І як пробиралася та Зміюка, то людей жерла, й нізвідки рятунку не було, тому що сусіди Русам не допомагали - вони самі Зміюки тієї боялися.
І от звели Русичі вали, а посередині стали Родич-град споруджувати. Будували, та не добудували, пересварились і розійшлися в різні сторони, а вали кинули й охорони на них не залишили.
А вночі приповзла Зміюка Гориньська й багатьох людей убила.
Зібрав тоді один Воєвода людей і прогнав ту Зміюку силою. І сказали люди, щоб той Воєвода був над ними Князем, а інакше усім - загибель. І велів тоді Князь славити Рода-Рожанича, чи, інакше, Сварога й приносити йому треби. І сказав він так:
- Сварог-отець є Рід Божий, а від нього через Перуна, Світовида, Даждьбога, Яра, Купалу, Вишнього, Кришнього, через Велеса Мудрого, Сивого, Коляду, Хорса й Матір Сиру-Землю нашу походить і наш Рід, Рід слов'ян-русів. І тому ми повинні насамперед Рода-
Рожанича славити й Рід свій берегти. А хто не буде заповіти Богів і Пращурів шанувати, двічі казати не стану - вижену з Роду, й він стане бездомним Бродником!
Зрозуміли Русичі, що князь про їхнє ж благо дбає, й назвали його Род-князем і стали його слухатися.
Добудував Род-князь Родич-град, поставив на валах охорону, а в степ вислав дозори. Потім наказав волів пригнати, запріг їх у великий плуг і провів у дикому степу першу борозну. За ним і всі люди стали поля орати й жито-пшеницю сіяти. А коли Зміюка налазила, збиралися й били її. А Роду-Рожаничу неодмінно Требу давали - молоко, яйця, сир, масло, просо, пшеницю. І давав їм Сварог урожай щедрий, і Русичі рідко страждали голодом.
І розмножилася Русь, стало багато в неї воїнів і піших, і кінних, і стали боятися її вороги.
Тому прославмо й ми Рода-Рожанича, й Рід свій, і старого Род-князя, й усіх воїнів, що за Русь полягли!

 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ ЛИХОСЛАВА

То було давним-давно, ще на початку віків, коли Руси в лісах і степах жили, худобу ганяли, полювали й бортникували.
І тоді в степах люди, як у великому казані кипіли - одні йшли, інші з'являлися, одні одних убивали й грабували, уводили бранців і продавали в рабство.
І були в наших Щурів-Пращурів царі різні - були розумні, хоробрі, а бували й дурні. І був у них цар Лихослав Ледачий - усе на возі спав та мед хмільний пив. І людей своїх розпустив зовсім, слухатися його перестали, а потім і від Роду почали відокремлюватися. Пішли селитися по всіх малих річках, і дві-три родини вже Рід новий роблять, а про старий не бажають і знати. Ловлять у ріці рибу, б'ють у лісі зайців і вепрів, у лісах борті на мед роблять, горіхи-ягоди збирають. А треба хліба - міняють у тих, хто просо під золу сіє. Беруть просо - товчуть, варять, печуть і їдять. І що в степу відбувається - Русам не відомо.
Коли біжать люди від ворогів яких - Руси їх приймають, а самі на січу не йдуть, тому що й сам цар їхній не хоче в жодні справи втручатися, йому на возі лежати спокійніше.
А тим часом Хороли прийшли з Гнилого Дону, де в них зимові кошари, вони там в очеретах своїх овець узимку тримають, і розповіли, що на сході велика війна йде - Гуни на Ланів і Ярусланів напали, багато худоби відібрали, а людей в отроки взяли й змусили на себе працювати, а хто противився, того убивали, або вогнем палили, а то й до коней прив’язували та на шматки розривали. І зібралися Лані й Яруслани, вступили в січу з Гунами й частину черід своїх і людей відбили, і йдуть сюди, за Дніпро, до Ґерлиґів. І ми, мовляв, череди свої забрали, від Гунів тікаємо, та незабаром Гуни й у наші степи прийдуть.
Почули про те степові царі й зібралися на Раду, як загальною силою проти ворога виступити. І послали до царя Лихослава гінця з вимогою людей до війська надіслати.
Подумав цар Лихослав, почухав бороду, й покликав Старших Родичів, щоб ті підготували воїнів.
І зібрали ті п'ять кінних ратей і послав їх Лихослав до степових царів воювати.
Пішли вони, поїхали до полудня, а вже ввечері прибігли назад! Велів цар Лихослав їх киями побити, а кожного десятого на дубах повісити, а інших назад відіслав, щоби степові царі на нього не гнівались. І сам узяв кий дубовий і всіх радників своїх колошматив, так що розбігалися вони з воланням. І пішли вояки назад на південь, і того разу вже добре билися, царя свого боялися.
І сказали Старі люди:
- Колись були Руси Могучари великі, а тепер стали ледачі. Тільки коли б'єш і караєш, тоді слухаються. Бачиш, царю, своїми очима, що людей не можна розпускати, а треба тримати в слухняності. А щоб люди тебе слухалися, самого себе розпускати не можна!
 
Коли б усі такі були в нас царі, то Русь давно б загинула. Та, слава Богам, гідними князями й героями вона прославилася!

 

СКАЗАННЯ ПРО КАЛЮЖУ-ЦАРЯ

У ті далекі часи, що в буркунах-травах заплуталися, так що не залишилося від них ні слави, ні пам'яті, був над Русами цар Калюжа, і багато старався він для людей своїх, і люди його любили за те.
У ту лиху годину йшли великі війни на землі нашій, і Калюжа-цар беріг людей від напастей. І якось трапилося, що Руси не могли дітей вигодовувати - багато помирало їх восени й узимку. І закликав Калюжа-цар людей Зналих, і ті порадили дітей у теплі тримати, давати їм зимою меду та ягід, напувати брагою й молоком, дотримуватися чистоти й хворих відокремлювати від здорових. І незабаром стали діти здорові.
Тож пасли Руси худобу, рибу ловили в ріках, бортникували в лісах. А жили вони біля річок, і там жінки капусту садили. Мужики худобу пасли в степах, сторожову службу несли й рідко вдома бували. А вдома жінки, діди й діти роботу свою виконували щодня, а роботи багато було, так що дітям і погуляти часу не випадало. І нарікали жінки, що коли б не війна весь час, то козаки частіше б додому повертались і в усьому допомагали, й усім тоді стало б легше.
Та прискакали гінці від Волині й сказали, що Обра на них напала. І велів Калюжа-цар брати мечі й ставати на межах-границях, і не пускати Обру в землі свої.
І стояли козаки на межах, і сторожу несли. І був у те літо великий недорід хлібний, і бакши капусти не вродили, й Руси з осені стали голодувати.
І наказав Калюжа-цар горіхи збирати, кропиву мочити й рибу сушити, а зерно в загальну комору зібрати й усім видавати потроху й нарівно. Так жили-бідували Русичі до наступного року.
А там полювання пішло добре, худоба за літо розплодилась, і капуста вродила рясно. І відтоді поправилася Русь, і царя свого славила.
Згадаймо й ми Калюжу-царя й пом'янемо його ім'я славою!

 

СКАЗАННЯ ПРО ГУНЯК ОТИЛОВИХ

Ходили Руси в степу, й підкрадалося до них уночі Лихо Семиочите - то шакалом вило, то пардусом нечутно повзло. І всю ніч не спали Руси, й тисячі вогнів у пітьмі бачили. А то багаття горіли далекі, й біля кожного вогнища - сто ворогів, а всього тих багать - тисяча. І як того Лиха позбутися?
Повкидали Руси овець на вози й поїхали до Борусів у ліси дубові, у густі терни, до Городечнів славних на Донець-ріці. Там сидять Руси Лісові - Бор-Руси й мечі готують проти Гуняк-ворогів.
От напали Гуняки на Русів, потекли многою кіннотою, й почалася в степу велика битва. Та прийшла Русь Лісова на підмогу, а потім вступила з ними в битву Русь Київська Дніпровська. І бачать Гуняки, що Русь хоробра, й що не можуть вони над нею витязюва-ти, й тоді стали питати миру Гуняки Отилові.
І йшли Гуняки Отилові на південь і з Тиверою й Покутою змовлялися про спільну війну проти Ромів. І ті руси південні з ними йшли, й Везунча, й Уличі, й Хорви. А Русь Степова, Русь Боруська й Київська Русь не ходили - не знали вони ще, який Отила той, чи вміє тримати своє слово, та чи справедливо здобиччю ділиться. А потім чутно стало, що Гуняки слово тримають і Ромів б'ють, а Отила страву руську їсть і меди п'є, як і ми.
І от пішла Русь Дунайська з Гуняками, а Степова Русь і Київська все одно не пішли.
І в ті часи Диво Дивне щоночі в степу гралося й нападало на Лихо Семиочите, й Русам зла ніколи від Дива не було. Тепер усе зло діставалося Ромеям-Грекам - грабували їх Гуни з Русами південними, відбирали багато худоби, коней і добра всілякого, приганяли в Київ і продавали задешево. А Русичі Київські тільки дивилися, що діється на Межах і Панщині, а також у Норочі за Дунаєм синім. І плакали Греки, як колись Руси, й не знали, куди податись і куди голову свою діти, щоб цілою залишилася.
І було так, поки Отила з людьми далі на захід Сонця не відійшов. А коли назад повернувся, то незабаром помер - його дівчина якась завраждила.
І відтоді зникли Гуни, й Русам уже нікого стерегтися стало.

 

СКАЗАННЯ ПРО БІДУ-БІДУЧУ

1а як прийшла в степ Біда-Бідуча неминуча, Біда-Бідуванна кривава.
То не вітер у траві свистить, то коні баскі по степу скачуть, і кличе Воєвода людей своїх:
- Ой ви хлопці мої, добрі молодці! А вставайте, хоробрі, піднімайтеся! Новий ворог у наш степ прийшов, страшний ворог, злий і сильний!
Ви ж, хлопці мої, добрі молодці, беріть палиці міцні, беріть піки довгі, виймайте ножі-оконяки гострі, затаюйтеся в траві високій і чекайте ворога.
А прискаче ворог - піднімайтеся, наставляйте оконяки на коней ворожих і бийте їх прямо в черево, заганяйте поглибше в живіт. І тоді спотикатимуться вони, стануть падати, стануть вершників своїх скидати. І коли ви, мої молодці, тих упалих вершників переб'єте, то прийде кінець і війні!
І скакав по степах квітучих молодий Воєвода з витязями, і кричав він усім слово військове:
- Збирайтеся всі, люди добрі! Збирайтеся чоловіки та юнаки! Та беріть у руки зброю й зустрічайте ворога жахливого! Там сусід наш цар Одинець уже хоробро кров свою проливає, тож не пожаліймо й ми животів своїх і віднадьмо гостей непрошених!
І зійшлися тут витязі руські в смертельній битві зі своїм ворогом. Заблищали мечі булатні, затріщали списи дубові, хмари стріл задзижчали осами, і злилося щитів гуркотіння.
А земля гуде, трава падає, дим устає - то Біда в степу валом котиться. Хто впав, той навік пропав, хто забарився на мить - і того не знайдеш. І летять до бойовища ворони, клювати м'ясо людське біле.
Застогнала сама Земля-Матінка, убоялася за своїх діточок. Стала гаряче молитися чоловіку своєму, Сварогу небесному, щоб він за Русів заступився та допоміг їм ворогів вигнати й Біду-Бідучу минути!

СКАЗАННЯ ПРО БАБУ СТЕПОВУ

Стоїть Баба Кам'яна, стоїть-поглядає на степ на зелений, на кургани високі. А чий то степ, і що за кургани? А то руський степ і кургани руські - сплять у них вічним сном наші витязі.
Стоїть Баба й думу думає, думу степову вічну, тяжку, як камінь. Сама бачила Баба й чула, як земля тряслася від грому залізного, як трава лягала від іржання кінського, як дзвеніли вітри від криків військових, і як ішли полки руські у свій останній бій.
І хотіла крикнути їм Баба Степова: "Ой, Лихо моє, горе! Куди ж ви йдете? А раптом ніхто з вас не прийде назад, не прийде назад, не повернеться! І будуть плакати по вас дружини й матері, а діти залишаться сиротами!" - так хотіла крикнути Баба Степова, та ні слова їм не промовила - не володіла мовою людською, та й руської мови не відала.
І стоїть із тих пір над курганами з вічною гіркотою в серці кам'яному. Стільки сліз уже перебачила, що до землі від тягара похилилася...