Ярослав уже збився з ліку, рахуючи чарки сивухи, випитої з кумом Євгеном. Рахував про себе, бо кум такого не любив. Щоразу, коли господар наливав черговий келих і проголошував щось на зразок: "Хильнемо, братику, по четвертій, аби твій автомобіль їздив тільки на чотирьох", Євген гнівно позирав у його бік і крізь зуби промовляв: «П'ємо тільки по єдиній!» Це він робив для самоствердження, аби вдома, коли дружина скаже: "Ну й набрався ж ти вчора, як май груш!", "чесно" мовити: "Випили тільки по єдиній!"
Оковита закінчилась і Славко запропонував узяти зі стіни гарно оздоблені бичачі роги для вина та спуститися в підвал до чималенької бочки. Кум довго вертів у руках розцяцькованого рога, для чогось навіть приміряв його до своєї голови, проревівши "му-у!", але встати з-за столу йому було вже несила. Тоді Ярослав узяв на підвіконні глечика з кислим молоком, з якого вправний кіт Молібден уже встиг зняти сметану, вилив кисляк у велику миску, а з глечиком подався в погріб. Незабаром повернувся звідти з вином, у якому плавали залишки молока.
Євген ще пам'ятав, що випили по рогові за те, щоб усім ворогам очі повилазили. Потім - аби Бог дав пити не востаннє, а коли востаннє, то не дай, Боже! Допиваючи наступного рога, щоб жінкам сьогодні добре базарувалося, Женько помітив, що в кумового кота, котрий солодко потягався біля лежанки, виросли роги. Та ще й не менші, ніж ті, з яких куми щойно випивали.
- Куме, Що то таке?! - Де? - Он. біля духовки! - То ж наш котяра. - Та невже? - Точно. - Присягни! - Щоб я здох! - А чому ж у нього роги? - То - вуха. - Е ні, братику, ти вже недобачати став. У сорок років старість не радість! То ж чор-ти-ще! - Тоді давай вип'ємо за те. щоб у моїй хаті не водилася нечиста сила.
Кладучи порожнього рога на стіл, Євген раптом перелякано відсахнувся від Славка. У того над лобом виросли роги, скручені в три погибелі. Євген то заплющував очі, то розплющував. Роги то з'являлися, то зникали.
- А ти, куме, сам, бува, не той? - мовив він. - Я той самий, що був. - Тобто, лукавий! - Звідки ти взяв? - Це я тебе хочу спитати, звідкіля в тебе баранячі роги?
Ярослав мацнув свою лисину над лобом.
- Ще немає. - Є. Неси ножовку по металу - я відпиляю. - Далеко йти. Та й позичив я її сусідові Панькові. - Тоді я їх тобі обламаю! Щоб людиною був. а не нечистим! - Бог з тобою! - Бач, про Бога згадав, коли роги треба зламати!
Євген потягся до кумової голови. Але в цю хвилину на порозі виросла величезна чортиха. У неї, мов у вола, стирчали з-під хустки в різні боки рівні роги, а над спідницею віялом ходив туди-сюди кобилячий хвіст. Щось знайоме побачив у цьому створінні Євген. Особливо, коли крикнула:
- Уже до чортиків напилися, паскуди!
Тоді й промайнула думка: "Як же вона на куму Христину схожа!"
- Куме, відріж їй хвоста - будуть гарні щітки – фарбувати підлогу. - Я тебе як уріжу. - крикнула вона, - то нудно стане!
Євгена занудило. "От чортяче створіння, - подумав він, - що не скаже - все збувається! Упіймати б її та хвоста відрізати". Він схопив ножа, вже встав було з-за столу, простяг руку до того місця, де в чортиці мав бути хвіст. Та заверещала не своїм голосом. У хату ввійшла стара чорноока відьма з кігтями замість нігтів. На диво, була вона ще більш знайомою Євгенові, аніж чортиця з кобилячим хвостом.
- Ти ворожити сюди прийшла? - запитав він чорнооку, - чи чортів виганяти? Але як же ти, голубонько. їх виженеш, коли й сама – нечиста сила? - Ви тільки погляньте на нього! Святим зробився. – зареготала відьма. - До "білочки", сонечко моє допилося, рідну дружину не впізнає? Я вже подзвонила, куди слід. Почекай, приїдуть... - Така відьма - моя дружина? Свят. свят, свят!
До хати зайшли янголи в білих халатах.
- Хапайте їх! - крикнув Євген. - Он того, з рогами, оту – хвостату й оцю - з пазурами! Бачите, скільки тут нечистої сили розвелося?! - Не хвилюйтеся, - владно мовив головний янгол. - Ми й приїхали для того, аби врятувати вас від лукавих.
А щоб надійніше було – одягніть священний халат із довгими рукавами замість крил. А ви, - кивнув чортисі та відьмі, - по-своєму вплиньте, будь ласка, на іншого чудотворця (він показав на Ярослава, який міцно хропів під лавкою біля столу), бо йому не довго до такої ж святості залишилося...