Ця збірка вийшла до 50-річчя з дня народження автора. Сприяли виданню Запорізька обласна організація Національної спілки письменників України, кошти виділили облдержадміністрація та облрада. 

За цю книжку автор став лауреатом всеукраїнської літературної премії імені Степана Олійника. 

 

ГУМОР І САТИРА

 

 

АКТУАЛЬНА ПІСНЯ

Як тiльки сотник
  хильне надмiру -
Сидить надутий,
  неначе сич.
Крiзь сон i сльози
  спiває щиро:
"Не пийте, хлопцi,
  проп'єте Сiч".


БЛУДНИЙ СИН

Новина довкруж лунає:
"З невіддалених світів
Позашлюбний син Панами
В Україну прилетів!"

Тато радий, діти раді,
А дружина й поготів,
Гопака втина "Громада":
"Ой, нарешті ж прилетів!"

Тріумфують за кордоном
Від прекрасних перспектив:
Наших доларів мільйони
Їм на згадку залишив.

Не вагайтесь ні хвилини:
Це - біблейський блудний син.
В банк швейцарський Україну
Покладе до краплі він!

Ще проявиться личина:
Із тюряги - у "борці",
Словоблуддям Україну
Заведе на манівці.

Наш народ героїв любить...
Може статись прецедент:
Громадянин... Гваделупи -
Український Президент!


ТУРЕЦЬКА БОЧКА

Кажуть, у Царграді
З волі падишаха,
Крадія спіймавши,
Кликали народ,
Садовили в бочку 
Злодія-невдаху,
Нечистот вливали
Аж по самий рот.
Діжку ту Стамбулом
Цілий день возили,
Нависав над нею 
Лютий яничар,
Ятаган повітря
Різав що є сили:
Голову зануриш – 
Буде на плечах.
  _____
Не середньовіччя 
Нині і закони 
Створено гуманні.
Тільки ж сукин син
В бідного народу 
Нахапав мільйони,
А його не в бочку
Садять, а…
  в Кабмін!


БОМЖЕВЕ ЗАПРОШЕННЯ

Над контейнером нахилився бомж,
Розгрібає нове сміття.
І упоперек лає, і поздовж
Президента, своє життя...

Ось агітки знайшов, плакатики
(Передвиборні, крейдяні).
- Благодійнички! Депутатики!
Ваші пики такі нудні!

Обіцяв оцей ковбасу та хліб,
А отой - комунізм колись...
Обіцянками пообідали?
Дьогтю б ви були напились!

Роздавав оцей по "червончику"
Всім, хто "вірно" голосував,
А до влади дорвавсь - мільйончики
У Швейцарії заховав.

Ощасливили, братці, ви мене -
Ні роботи, ані житла.
І тепер я без роду й імені -
Влада рідна "допомогла".

Аферисти квартиру зцибрили
І законів на них нема.
Я хірург. У три шиї вигнали –
Скрізь корупція, мов чума.

Може, я вас також порадую -
Запрошу сюди на обід.
Приїжджайте всією Радою!
Постараюсь вгостить, як слід.

Позбираємо хліб на звалищах,
Поздаєм порожні пляшки,
Вип'єм так, щоби аж гикалося...
Я чекаю вас, мужики!


ЧАСТІВКИ

Ох ти яблучко моє, -
Всередині дірка.
Із Валерія прем'єр,
Як із баби дівка.

  Ой у полі буряки,
  Мов подільські баняки.
  Самогонка з них така,
  Що й кишечник обпіка.

У бухгалтера Мирона
На дубу сидить ворона.
Як ворона закує -
Він зарплату видає.

  Радий тато, радий брат,
  Бо у нас є депутат.
  На трибуну як заліз -
  Обіцяв нам комунізм.

  А поїхав у столицю -
  Ніби канув у водицю -
  Вже три роки звідтіля
  Навіть носа не явля.

  Екстрасенс Данило Шпак
  Лікував і СНІД, і рак.
  Чи зцілив когось, коли?
  Троє дуба вже дали.

 

ЗАМІСТЬ МЕТАЛУ

  «По реке плывет топор
  С города Чугуева.
  Отчего же ты не тонешь,
  Железяка чертова?»
               Російська частівка

Линуть баржі по Дніпру,
Як у вирій гуси.
І везуть металобрухт
Туркам та індусам.

Линуть баржі - дим стовпом
І ревуть мотори.
Плаче наш металолом
(А його ж там - гори!).

Та ніхто не б'є в набат,
Все неситим - мало.
Турки ж скоро й шоколад
Випустять з металу...

Гендлювання - вищий клас!
Сипляться банкноти…
Та стоять цехи у нас,
Люди без роботи.

Президенте! Попливли
Баржі, ваша милість!
Краще б всі вони були
У Дніпрі втопились.

Внуки хоч могли б дістать...
А у баржу б нині -
Діловарів накучмать
Й вислать з України!

                          2001 

ІРОНІЧНЕ

Знаю я, що біля скроні
Крутиш пальцем.
Це – про мене.
Не накрав, мовляв,
Не вміє
Ні вертітися, ні жить.
Маєш рацію, соколе,
Не забруднював долоні
Хабарами
І ні в кого
З горла я не видирав.
Ти живи, тягни побільше
І, як кажуть, будь здоровий.
Не ханжа я,
Не учитель,
І тим більш – не мораліст.
Тільки приказку цікаву
Чув колись в Омельнику я
Від народного поета –
Від Івана Сухаря,
Що немає в домовини
Ні кишень,
Ані торбини.
Нахапав, але не візьмеш
Із собою на той світ.
Хоч ти хитрий,
Розумака –
Не поможуть злато й гроші.
І ніхто з нас Вельзевулу
Не підсуне хабара.

 

МЕТАМОРФОЗИ

Коли маленького Петруся
У дитсадок вiдводив татко:
- Подай менi, татуню, руцю, -
Просило, пхинькало малятко.

А як зiбравсь Петро "в науку"
(Вступати мав до iнституту),
Батьки йому шукали "руку",
Щоб легше сина проштовхнути.

Пiзнiш здобув Петро по блату
Тепленьке мiсце, добру плату -
Вiн угорi зумiв "придбати"
Високу лапу волохату.

А потiм Петя потихеньку
Набрався досвiду з лихвою -
Став для догiдливих "клiєнтiв"
Сам - волохатою рукою:

Одним - по службi влаштуваться,
Другим помiг придбать квартири.
Вони ж йому, немов циганцi,
Справненько руку "золотили".

Тепер же рiднi мають муку -
Доходить до плачу i крику -
Таку купити хочуть "руку",
Щоб строк дiстався невеликий...

ЧЕРГУВАННЯ

Ізсередини дверi замкненi,
Бо надворi вже нiч-туман.
Грають в дурника вмiло й завчено
Три сержанти i капiтан.
Цмулять весело мед-горiлочку:
Хто "дурний", тому не дають...
Туз б'є дамоньку - чути виляски,
А у головах - каламуть.
П'ють за спокiй наш, за здоров'ячко,
За пiдвищення зарплатнi.
Нiч тiкає геть сiрим вовчиком,
А попереду - вихiднi.
Чути з вулицi крики, стогони -
Забавляється хулiган,
Та не виткнуть носа зi схованки
Нi сержанти, нi капiтан.
Iз райвiддiлу аж до ранку - нi,
Бо украдуть ще, Боже збав!
Полк якби сюди бронетанковий,
Щоб дозорцiв охороняв...

 

"ДОЯР"

Їде пасiчник Назар
Возом спозарана:
Iз синочком на базар
Мед везуть гречаний.
Проїжджають пост ДАI.
Син:
  - Чого це, тату,
Дядько вороних твоїх
Не став зупиняти?
Он поглянь - стає "ЛуАЗ",
Мотоцикл спинився -
Всiх гальмує, а на нас
I не подивився.
- I мене б вiн зупиняв, -
Каже батько сину, -
Так не видоїть з коня
Й крапельки бензину.
Та якби ото вiн знав,
Що медок везу я,
То й у нас би "провiряв"
Батога i збрую...
                             1993

 

 

ОДА СИВУСІ

  Десятирiччю постанови ЦК КПРС
  i Ради мiнiстрiв СРСР "Про боротьбу
  з пияцтвом i алкоголiзмом"
  присвячується.

  Музика Валентина ЯКИМАЩЕНКА

Запорожцi у боях
Подвиги вершили,
На дозвiллi ж - у шинках -
Самогон "глушили".
Та й мiцненький -
  очi в них
Лiзли аж на лоба,
А зате не брала їх
Капосна хвороба.

  Мед-горiлочко моя, оковитая!
  Чарко з дзвоно-кришталю
  недопитая!
  Виручала козакiв,
  Виручай i нас:
  Iз цукрових бурякiв
  Буде вищий клас!

Бо тепер поширивсь грип
I бронхiти всякi,
СНIД уже до когось влип
I лютують "раки",
Наркомани завелись
I токсикомани -
Ось до чого довели
Постанови "п'янi".

  Мед-горiлочко моя, оковитая!
  Чарко з дзвоно-кришталю
  недопитая!
  Не було указiв щоб,
  "Нєпущанiя" -
  Зроду-вiку не було б
  Наркоманiї.

Сiймо ж, браття, буряки
В себе на городах,
Пiдставляймо казанки
Пiд "свячену" воду.
Так її гонiмо ми,
Як рецепти радять,
I не бiймося тюрми -
Всiх не пересадять!

  Мед-горiлочко моя, оковитая!
  Чарко з дзвоно-кришталю
  недопитая!
  Хай голiвонька гуде,
  Як джмелi в садку -
  Лиш не лiзли б ви нiде
  У полiтику!..

 

ОДКРОВЕННЯ
СЕМЕНА ШЛУНКОМДУМА,
ХОХЛА-БЕЗБАТЧЕНКА

Що вони про мову плещуть тi козли?
В мене кури крашанок не нанесли!
I зiрвався за коровами бугай,
Їм же школу українську подавай!
Хоч турецькою хай буде тут вона,
Нам наука та не нада нiхрена!
Он Свiтлана закiнчила iнститут -
Їй зарплату вже пiвгоду не дають.
Я - волам усе життя хвости крутив,
А будиночок добрячий спорудив...

Нині фермерам всі кадять фіміам.

І кому? Отим триклятим куркулям?

В них не вкрадеш і сніжку серед зими –

За своє лягти готові і кістьми!

Тож і думка часто вертиться моя –

Де, у біса, красти силос буду я?

Чим свиней та бугая прогодувать?

Де хоч лантух кукурудзи наламать?

От при Брежнєву було - ну просто рай,
Хоч iз гробу дiда Льоню діставай!
Ешелонами - начальство, я - мiшком;
Я глушив самогоняру, влада - ром.
Так жили, аж поки лисий Горбачов
Рiдну партiю на друзки розколов.
Ну, було, з Афгану гроба привезуть...
Так зате я їв з крохмалю ковбасу!
Нi про що собi не думав, не гадав.
Плямкотiння Iллiча перекривляв,
Оглядався, чи не чують з КДБ...
Рiдна ж мова мене зовсiм не шкребе!
Ну, скажiть, нашо вона менi здалась?
Був би тiльки самогон, сальце i квас.
Та якби iще з утра - галушечки,
Щоб чубарочки несли крашаночки,
Поправлялися i льоха, i бугай,
А все iнше - хоч навiки пропадай!
  ______
Тiльки ж чую якось - дочки гомонять,
Що на батька їм, на матiр - наплювать,
Що вiд них я дулю матиму колись.
В кого бiсовiї дiтки удались?
                                          2000


КРУТЯТЬ ГАЙКУ

Деякі особи стверджують, що вони можуть покрутити над фотографією підвішену на нитці гайку й точно визначити національність людини, що на знімку.  

В «люкс-трущобці» петербурзькій 
За обляпаним столом
Крутить гайку Ванька  Муськін,
Проглядаючи альбом.

По світлині чорно-білій
Пальці повзають масні.
Ззаду ждуть – роти розкрили –
Два дружки його блатні.

- Во, смотри-кось, Пугачёва!
Где ты сфотал? Ёшкин кот!
Разрослася, как корова.
С нею – Галкин-обормот… 

- Кто она? Крути быстрее!
Русская? Не может быть!
Обложили нас евреи –
Волком хочется завыть.

- Может быть, она – хохлушка?
Крутани ещё разок!
Надулась ведь, как индюшка, 
Рот завязан в узелок… –

З-під «Московской» по квартирі 
Пляшечок – не проповзти.
Диму – хоч повісь сокиру!
Хлопці п‘яні, мов чорти.

У кімнатах свище вітер,
Грає хмарами димку.
Ліжко заслане лахміттям,
Балалайка у кутку.

На стіні – від пилу чорній –
Розіп‘явся сам Ісус,
Зверху – гасло бутафорне:
«Мы – архангела союз!»

Крутить гаєчку «бригада»,
Чути лайку – «мать» та «мать».
- Ни фига нам, брат, не надо –
Только б Крым отвоевать!

Крутять гайку безпардонні…
Хоч було би краще їм
Покрутити біля скроні
В себе пальцем вказівним.

НАВІЩО ВАМ ВОЛЯ ЧУЖА?

(Майже пародія)

Не тиждень, не місяць
  руйнують столицю -
Тримається Грозний,
  мов крейсер "Варяг".
Дають прикурить вам,
  поручик Голіцин?
Корнет Оболенський!
  Вам не до звитяг?

Чого ж ви полізли,
  як свині в цибулю?
Зібралась вас, бевзів,
  неміряна рать.
На диких просторах
  ви маєте дулю -
Забиті хрест-навхрест
  дєрєвні стоять.

За юдині срібні
  сюди вас пригнали -
Во славу Расєї
  замучить Чечню.
Собі нахапали
  грошви генерали -
Про "долг" і про честь вам
  плетуть чортівню.

Погляньте в люстерко -
  гієнячі лиця
Злочинно-кривавий
  кружляють танок.
Вам вибили зуба,
  поручик Голіцин?
В корнета із носа -
  рудої струмок?

Забиті по вінця
  не сплять лазарети,
Тремтить Підмосков'я
  у мареві снів.
А вашу зазнобу,
  мій бравий корнете,
Лукавий сусіда
  в ізбушку повів.

Не краще б "калашник"
  жбурнуть на полицю
І викинуть к бісу
  з халяви ножа?
Вертайтесь в Росію,
  поручик Голіцин!
Навіщо, корнете,
  вам воля чужа?

                          2001

 

ВИНЕН ІСААК

Жвава тітка у трамваї
Репетує так:
- Хлопче! Що ти налягаєш?
Давиш, наче танк! -

Здоровань, скрививши писок:
- То не я, пардон.
Це на вас, шановна, тисне
Ньютона закон! -

Тітка:
  - Ньютоне речистий!
Справжній Цицерон!
Жаль, не тим ти місцем тиснеш,
Що творить закон.

ДОСЯГ МЕТИ

Він крутився, як вуж під вилами,
Упиравсь, наче віл - а нехай йому біс!
Був пом'ятий та ще й знесилений,
Але радо всміхнувсь, бо... в тролейбус проліз.


ЗНАЙШЛИ КРАЙНІХ

(Майже за Л. Глiбовим)

Водопровiд прорвало -
Водичка потекла.
Поволi назбиралась
Калюжа немала.
Прийшли сюди десяток
Веселих каченят,
За ними - полоскатись -
Ще й кiлька гусенят.
А поруч - установа
"Головводтрубканал".
У нiй - многоголовий
Конторський персонал.
Начальник можновладний
Пiдлеглих виклика
I тут же невiдкладну
Вказiвку прорiка:
- Гусята і качата -
Нещастячко, бiда!
Ґелґочуть так, проклятi,
Що й вуха заклада.
Я через них в паперах
Не розберусь нiяк.
Що стоїте, тетерi,
Стонадцять вам чортяк!? -
З контори вибiгали
Підчинки і чини,
Камiння в руки брали
I палицi вони.
Побила птахiв миттю
Чиновницька орда...
Та досi ще бiжить там
Із-під землі вода.

 

ДАРЕМНИЙ ПЕРЕЛЯК

Мов царя, бабуся Ксеня
Слюсаря благала:
- Сеню, сонечко, у мене
Є горiлка й сало,
I копчена є ковбаска...
Зглянься, синку любий,
Не вiдмов - прийди, будь ласка,
Та полагодь труби...
Упросила, умолила -
Згодився, а потiм,
Як гранчак йому вцiдила,
Взявся до роботи.
Сiв лишень вiдпочивати -
На вiкнi побачив
Пляшку довгу i пузату...
Самогонка наче!
Доробив усе швиденько,
В пазуху - лiтруху,
В руку - сумку з iнструментом
Та й тiкать щодуху!
За годину баба Ксеня
В комунгосп влетiла:
- Де ваш слюсар? Де той Сеня?!
Бригадир:
                - В чiм дiло?
- Вiн у мене в хатi труби
Лагодив... Ой, Боже!
- То яка там ще рахуба?
Протiкають, може?
- Нi, все зроблено толково...
- Ну, так що ж там сталось?
- Ой, настоянка спиртова
На вiкнi стояла.
Вiн забрав її з собою...
- То хiба вам шкода?
Адже ж виконав роботу -
Справив водовода?
- Не про те тут, синку, мова!
Горе менi, горе!
Та настоянка спиртова
З перцю й мухоморiв.
Я її приготувала
Для своїх суглобiв,
А не вiдала й не знала,
Що таке вiн зробить...
- Заспокойтеся, мамашо,
Сеня в добрiм станi:
Спорожнивши пляшку вашу,
Спить он на диванi.
Мухомори - то для нього,
Що для бджiлки квiти.
Вiн п'є лаки, фарби, дьоготь
I електролiти...
Он погляньте та почуйте:
Ич, як носом свище...
Вдруге ви йому готуйте
Щось iще мiцнiше.


ЛИХАЧ

- Що це сталося, кумасю, iз Павлом?
Він завжди, немов скажений, мчить селом -
Його КрАЗа наче дідько підкида,
Курям, гусям і качкам тодi - бiда!
А це їде, як волами…
  Ну й дива!..
Схаменувся?.. Не хворіє він, бува?
- Що ти, кумо! Тут немає дивини!
Він собі повіз додому кавуни.


КОХАНЦІ

Не утаю тебе я нi вiд кого -
Нi вiд сусiдiв, нi товаришiв,
I, може, навiть вiд самого Бога,
Хоч як би я зробити це хотiв...

Нехай дружина дуже приревнує,
Нехай поплещуть язиками тi,
Хто кожну плiтку береже, шанує
I не тримає жовчi взапертi.

Ти не завжди мене голубиш, мила.
Я каюся, а часом i клянусь,
Що втiк вiд тебе, що нiяка сила
Не зможе змусить, щоби повернувсь.

Та тiльки ранок блимне сонним оком,
Обмиють листя свiжi промiнцi -
До тебе я готовий бiгти скоком
Iз виразом жадання на лицi.

О ясна зоре! О душi ти спраго! 
Моя ти звабо i моя наснаго!
Тебе люблю, неначе Бога я,
Кохана журналiстико моя!


ТВОРЧЕ ЗРОСТАННЯ

Колись давав він бенефіс
І глядачі кричали: “Біс!”
Тепер же кожен той глядач 
Кричить:
              - На біса цей партач?!


У НОГУ З ЧАСОМ

Колись писав:
       "...наш славний, мудрий Ленiн -
Це честь i совiсть нашої доби!.."
Часи змiнились, i поет натхненно
Дощенту цi рядки переробив.
Тепер уже Петлюра в нього мудрий,
Честь, совiсть i доби преславний син...
Кому ж той вiрш присвячений ще буде,
Як ненароком змiняться часи?


ХТО У КОГО ТЕМУ ВКРАВ

У судi
           часу лихого
Двоє гумористiв
Виясняли - тему в кого
Й хто для байки "свиснув".
У Степана - цап на хату
Утiкає ловко,
Потiм звiдти криє "матом"
Сiроманця-вовка.
Федiр пише: "Верблюдяра
Вилiз на горище
I на всiх плював, нездара,
Хто був трохи нижче".
Суд вiдбувся.
  Знявся лемент
На усю Європу!
Хоч обоє тую тему
"Зцибрили" в Езопа.


ТЕЩИНА ЛОГІКА

Біля річеньки, де плещуть
Окуні в лататті, 
Здибала колишня теща 
Небораку-зятя:

- Окаянний баламуте, 
Ти покинув Зіну.
Щоб тебе в сію минуту
Враг об землю кинув!

Щоб тобі, маро огидна,
Кості потрощило,
Щоб Кучмиха інвалідну
Бричку подарила!

Щоб тобі в кишках крутило
І ломило ребра!
Щоб ти з’їв у бані мило
Та іржав, як зебра!

Ти ж у мене дудлив чистий
Самогон цукровий.
А тепер хоч дьоготь пий ти
Чи шмурдяк вербовий!

Що ти лупаєш, вирлачу,
Як ота скотина?
Зінка, може, і ледача,
А моя ж дитина!

Кажеш, що не вміє стригти
Прати і варити?
За дванадцять років міг ти 
Жінку й научити!

От мене мій чоловічок 
Научав, як личить:
Батогом, було, вперіщить,
А його я – тричі!

Потім їсти готувала
Тій мордяці вражій:
Помийок ото, бувало,
Редькою засмажу… 

Зінаїда помилилась
(Бо склерозом хвора) -
Тож тобі вона й зварила
Борщ із мухомором.

Не випендрюйся, будь ласка,
Як блоха на милі!
Відкачали тебе вчасно,
Бевзю тупорилий! 

Лиш тебе любила, звісно,
Донечка-дурепа!
Бо якому вона бісу,
Окрім тебе, треба?

Менше слухай брехні всякі,
Нібито до Зіни
Учащають то поляки,
То якісь мордвини.

Нимидора те патяка,
Брала б її трясця! 
То ніякі не поляки,
А лише кавказці...

І чого ото біситься?
Нащо ревнувати?
Ну, заходили... погріться...
Раз чи два до хати.

Ти мені, тупа сіднице, 
Вірити не хочеш?
Хай тобі чорти й чортиці
Сняться серед ночі!

Щоб із тебе вийшли гази
При людях, у клубі!
Щоб ти облисів, заразо,
Як волячий бубон!

Щоб же ти не бачив сонця,
Щоб же ти сказився,
Й на моїй нетямі-доньці
Ще раз оженився!


НЕВІСТЧИНІ РИДАННЯ

Я - невістка. Люди знають -
Замужем не вперше.
А моя свекруха має
Рота, наче вершу.

Як устане вранці-рано,
Лає - не попустить,
До сніданку горлопанить,
Аж трясеться люстра.

То не так я повертаюсь,
То не те сказала,
Тепер каже - заливаю
Їй за шкуру сала.

Не кричи ти, стара шворо,
Мов корова в луках!
Почекай-но: скоро-скоро
Підростуть онуки.

І залежать буде, мабуть,
Виключно від мене,
Чи любити будуть бабу,
А чи тільки неню.

Я свекрухой стану, звісно,
Знай же, неборако,
Покажу і я невістці,
Де зимують раки!


ПЕРЕДБАЧЛИВИЙ

- Чом ворогiв Грицько не має?
- Та чув я версiю таку:
Коли його на зборах лають -
Вiн спить спокiйно у кутку.

 

 

П'ятнадцята премія

Федір Іванович Макуха, командир колгоспних дружинників, у котрий раз перечитував список. Це були прізвища затриманих учора працівників ферм, які йшли з роботи з "шабашкою". Хто молока банку, хто дерті торбину, а хто й силосу лантух прихопив.

У залі засідань тепер сидів актив і вирішував, що робити з кожною "кандидатурою".

- Котляренко Марія, - зачитав Федір Іванович третє від початку прізвище. (Перші два - його родичі).

- Це яка, нашого голови племінниця? - запитав хтось.

- А яка ж! Вона одна в селі Марія Котляренко, - відповів інший.

- Та хіба крім Марії нікого не зловили? Невже на ній клином світ зійшовся? - сердито запитав зоотехнік.

- Параска Білокінь, - поспіхом промовив Федір Іванович.

- Та цю й не завадило б штрафонути, - мовив колгоспний завгосп Перекотиполе, - але тоді в кооперацію не потикайся - там її сестра працює. Частенько виручає - дає товари, які колгоспові не можна брати дрібним оптом.

- А хто далі? - нервуючи, запитав завгар Соловейко.

- Далі твоя Мотря, - повідомив командир дружини.

- Так і знав! Скільки говорив: не бери! Як батогом по калюжі. А тепер ось маєш! Сором який! Намалювати б її у "Прожекторі" або й штрафонути, то знала б, як красти... Чи мені шофери не завезуть чого треба?..

- Заспокойся, Соловейку. Ти з нею дома виховну роботу проведеш, - порадили завгарові.

- Ні, товариші, так діло не піде! - рішуче заперечив Федір Іванович. - Так ми нікого й не залишимо для передачі на виконком. Треба принциповіше. Залишився Павло Мельник, але ж він добре телевізори ремонтує. Та й родич голови сільради.

- Тоді починай список з початку, а не з третього рядка! - подали репліку із залу.

- Вихід не в тому, як список читати. Було б добре, якби хтось із іншого села попався. Ми б йому... на всю котушку... А зараз я виходу не бачу. Доведеться сказати, що цього разу нікого не затримали.

- Тоді навіщо ми в дружинниках числимося? - почувся той же голос.
Несподівано виручив усіх дід Платон, сторож ферми:

- Не сваріться, мужики! Запишіть мене. Хоч я на гарячому й не спійманий, але за спільну справу готовий кару понести... Мішок соломи я притарабанив.

- Молодець, діду! Я тобі премію випишу за це, - радісно мовив бригадир.

- Спасибі, діду! - полегшено зітхнули всі. - Доки є такі свідомі - не пропадемо!
Подумки позаздрив дідові лише Соловейко: "Свідомість - свідомістю, а Платон таким робом уже п'ятнадцяту премію отримує".

1980

 

Чому не сплю ночами

Ні, що не казали б демократи, а при однопартійній, хай і тоталітарній системі, жилося легше! Розбився літак, потерпів катастрофу поїзд - ніхто про це ні гу-гу. Хтось гранату кинув першому секретареві обкому під колеса машини, хтось тухлими яйцями його закидав - знову ніхто нічого не знає. Кого вбили, кого зґвалтували - можна було довідатися хіба що з іззабугорних радіоголосів. Хто ж не мав гарного приймача - почувався щасливою людиною.

Увімкнеш "брехунця", а там - виконання та перевиконання, успіхи та перемоги. Хіба що в черзі злі язики теревенили, що не так воно все добре. Але для них існували певні люди, які вели потрібні бесіди, не допомагало - відправляли де-небудь, щоб не були такими розумними... Одне слово, живи собі та радій, як телятко зеленій кукурудзі, й не журись!

А що ж тепер? Телевізор - про вбивства. Газети – про зґвалтування. Радіо - про тероризм. Журнали - про секс. Усі разом - про касетні скандали Даниловича та Клінтонову Моніку. І чого досягли?

Он Петя Плетньов начитався про "голубих", сьорбнув сивухи й вирішив міліціонерові в любові зізнатися. Той насилу відбився, застосувавши, як тепер пишуть, табельну зброю. Нині Петрик у суді доводить, що його переповнювали нестримні почуття кохання до стража порядку.

Ізі Гольдману терористи тільки й сняться. Усі фільми про це переглянув. А потім, повертаючись із вечірки, увірвався до кабіни водія трамвая й, погрожуючи стартовим пістолетом, змусив їхати до Ізраїлю. Три години по місту моталися, поки ягуарівці не пов'язали нападника. В інтерв'ю місцевій газеті він повідомив, що давно хотів виїхати на історичну батьківщину, але грошей потрібних за десять років так і не зібрав.

Та що там Петя чи Ізя! Он один високопоставлений обласний керівник вирішив, на зразок Клінтона, завести коханку прямо на роботі. Усе було б непогано. Але Іван Валер’янович забув, що копію ключа від службового кабінету віддав дружині. Охорона також його леді безперешкодно пропускала. От вона й застукала на гарячому... Тепер ходить, бідний, із синцями, пошкрябаний, наче на його пиці коти із собаками змагалися. Коханці ж довелось у вікно вискакувати. Добре, що другий поверх - тільки ногу трохи підвернула, шкандибає.

Наші суди поки що такими справами не займаються. А от Президент, кажуть, уже готує указ про заміну того чиновника на генерала, який стріляв у мішень, а влучив у літака...

І що це я про інших? Тут і моє чадо надивилося передач про касетні скандали й стало записувати... мене та дружину. Тепер шантажує: "Не даси папірця з Михайлом Сергійовичем (Грушевським, звичайно!) - прокручу мамі твою розмову з дядьком Славком про тітку Марину".

- Синку, - кажу, - якщо я за кожну таку розмову віддаватиму півсотні, то протягом місяця доведеться й хату продавати!

- Тоді, - він мені, - за "штуку" можу продати касету із записом розмови мами й тітки Дарини про стосунки обох із дядьком Богданом.

І тепер я ночами не сплю. Цікавість розпирає. Що ж там у моєї судженої із Богданом було? Де ту бісову тисячу взяти, коли я й за два роки зі своєї зарплати її не зберу? А якщо та справа виїденого яйця не варта? Тільки гроші пропадуть ні за цапову душу. Отож, що там не говорили б, а при тій системі було краще. Я хоча б спав спокійно.

 

 

Cповідь вовкодава

Тяжке моє собаче життя! Інші знають, де й кого лизнути, коли хвостиком вильнути, коли на задні лапки стати, а як треба, то й гавкнути для годиться. Мене ж предки навчили тільки добре сторожувати, гавкати та гризти. Через це й мучусь, і караюсь.

Малесеньким цуциком потрапив до поважних людей. Вони дітей не мали, то й підібрали мене на вулиці. Хазяїн був якимось великим цабе в районі, а хазяйка першу половину дня нігті та губи фарбувала, потім півдня витрачала на телефонні розмови або їхала до такої ж, як і сама, подруги в інший кінець міста. Жив, як вареник у сметані: щодня їв ікру паюсну, сир копчений, ковбаси такі, що й людям, а не тільки собакам не снилися. Вони із задоволенням мої об'їдки уплітали б та хвостиками виляли б, та на задніх лапках ходили б. Але я – гордий, вовкодав! Не якась там шавка, болонка, мопс чи пудель...

Навчив мене господар впускати всіх у квартиру, а не випускати нікого без його дозволу. Я старався та й поплатився за це...

Поїхала моя господиня до подруги. А через певний час відчиняються двері й заходить молодесенька краля (як з'ясувалося потім - хазяїн їй ключа дав - у своїй квартирі побачення призначив). А його в цей час на нараду викликали. Почекала гостя з годину та й давай збиратися, а тут я з отакенними зубами: "Гр-р, гав!" Як вона мене не просила, як не плакала - не пустив. Я принциповий! Не те, що інші!

Першою повернулася хазяйка. Що тут почалося! Бачив колись, як собаки за кістку гризуться. Але такого й не гадав. У хід пішли й туфлі на тоненьких підборах, і фарбовані кігтики, і навіть такі речі, що й називати їх соромно. Довго ще вони тягали б одна одну за волосся, якби не з'явився господар. Тоді господиня й коханка, мов по команді, навіть не змовляючись, кинулися на нього. Лисина в хазяїна була тільки до вух - тепер уся голова стала гола, наче макогін.

Коли ж у них усе скінчилося - настала моя черга. Довго хазяїн гамселив. Ребра після того боліли зо два місяці. А якщо розібратися, то при чому тут я? Адже виконував усе, що вимагала служба! Цей урок я зрозумів так, що чіпати нікого не треба, бо то не моє собаче діло. Тож коли уночі господарі були на гулянці і в помешкання зайшли три здоровенні мужики - й не обізвався.

Мовчав і тоді, коли стали виносити всяке добро по всякому нажите. Заскавучав лиш, як мені ненароком на хвоста наступили.

Повернулися господарі. Міліцію викликали. А потім вирішили на мені злість зігнати. Добре, що двері відчинені були. Як почали бити - я вибіг, аби більше там ніколи не з'являтися.

Забіг у село. Сподобався колгоспному сторожеві. Підкликав мене, пригостив кісткою. Після сервелатів та сирів була вона досить неприємною стравою. Але я зголоднів за кілька днів і тому смакував нею з апетитом. Так почав сторожувати колгоспну комору. Навчили мене, крім комірника, нікого з неї вночі не випускати.

Одного разу я й не випустив... зятя голови колгоспу. А в ту ніч міліція з дружинниками рейд робили. Під'їхали на мій гавкіт...

Голова став наполягати, щоби сторож вдіяв зі мною ту ж штуку, що Герасим з Муму. Завіз він мене човном на середину річки, хотів зашморг на шию накинути. Але ж я не дурний - плигнув у воду й поплив. Від гріха подалі...

Чабани отару пасли під лісом. Пристав до них. Тут була воля! Бігай, скільки хочеш! Гарцюй, забавляйся, плигай! Трьох вовків я загриз тоді. (Чабани на них і досі овець списують, хоча самі щовечора шурпу та шашлики уплітають). Але й помилку допустив. Коли вівчарі мирно спали, підкотила новенька "Волга". Вийшли двоє молодиків, укинули в багажник барана. А я тут як тут. Накинувся на них. Хапнув одного за ногу. Ледве встигли вони у машині сховатися.

Потерпілим виявився синок обласного керівника. Узяти барана на шашлики йому дозволив голова колгоспу. Навіть фіктивну накладну для цього виписав. Я липу здалеку чую... Мабуть, дуже нога у того боліла, бо й за тиждень не забув мене. Прислав гицелів. Прямо на полі піймали в сітку.

І ось зараз я в машині. На миловарню везуть. Усе життя пропливає перед очима. Прожив малувато. Міг би ще не одного вовка загризти - не дали. Скоро буде з мене кілька брусків мила. Що ж, і цим прислужуся людям. Бо кажуть, що вітчизняне мило нині в дефіциті...

                                                                                                                1989

 

Молитва

У кутку висить велика ікона Божої Матері. А перед нею став дядько Данило й молиться:

- Отче наш, іже єси на небесі...

Тут він одним оком поглянув у вікно й побачив, що сусідів Митько однією рукою трусить його грушу. Та так, що з неї не лише плоди, а й листя сиплеться. Другою ж - жадібно пхає стиглий плід до рота. А неподалік – іншого сусіда кабанчик розламав огорожу й риє картоплю. Від такого зухвальства дядькові очі лізуть на лоба. Але покинути молитву - для нього великий гріх. І дядько Данило, поглядаючи то на ікону, то у вікно, продовжує молитися й одночасно лається:

- Отче наш, іже єси на небесі... І яка тебе лиха година туди витаскала?! Да святиться ім'я твоє... Щоб тебе розперло, щоб ти до ранку не дожив! Да прийде царствіє твоє... Смерть би ти, окаянний, вирив для себе, а не картоплю! Да буде воля твоя, як на небі, так і на землі... Хай тобі груші стануть кісткою в горлі! Хліб наш насущний даждь нам днєсь... А подавився б ти! Прости прогрішенія наші, як і ми прощаємо должникам нашим... Тіпало б тебе так, як ти мою грушу! І не введи нас во іскушеніє... Нехай би тебе перед Різдвом закололи! Не остав нас, ізбав от лукавого... Грім би тебе побив! Яко твоє царствіє і сила твоя... Руку б тобі викрутило, як оту гілляку! Слава Отцю і Сину, і Святому Духу. А щоб тобі очі вилізли!

Урожай груші танув на очах, а там, де пройшовся кабанчик, залишилася чорна рілля. Наче з самого нутра дядько видихнув "амінь" і, чортихнувшись, притьмом кинувся надвір.

 

 

Філолог

Показують по телевізору, як швидше вивчити англійську, німецьку. Купуєте книжечку, а в ній касета. Вставляєте в магнітофон і чуєте, як і що вимовляти. Хоча, скажу вам чесно, ці дві мови одночасно мені, мабуть, було б легше освоїти, ніж ту, якою розмовляє Едик, мій онук. Слова нібито й знайомі, але не збагну їх без тлумачення, хоч убийте.

Приїхав оце недавно (в Запоріжжі, в університеті навчається, скоро українським філологом буде) та з порога:

- Прівєт, бабуля! Мнє по зарєз бабкі нужни.

- Бабки, - кажу, - у нас є. Он - Горпина. Їй скоро сто років буде. Хіврі – дев‘яносто вісім. Гапці з Яриною – по вісімдесят п‘ять. А Ївзі, що над яром живе, вісімдесят вісім недавно стукнуло...

- Бабуля, - він мені, - какая же ти нєсоврємєнная! Нє нужни мнє ні Горпіна, ні Яріна. Бабкі – ето дєньгі.

- Тю на тебе, песиголовцю! І придумає ж таке – гроші бабами називає.

- Нє бабамі, а бабкамі.

- Чи не один біс? Немає, - говорю, - грошей. Он дві гривні на хліб залишилося. Думаю наступної суботи кабанчика зарізати. Трохи м‘яса продам, тоді, може, й гроші будуть. Приїдеш та поможеш хвоста смалити.

- А чьо, ето можно. Возьму с собой Тузіка і бугра єго. Замочім твоєго борова – нє пікнєт.

- Це що, собаку Тузика привезеш?

- Нєт, Вітю Туза, корєшка моєго. На “Запорожсталі” в подсобном хозяйстве вкаливаєт.

- Він що, одночасно людина й корінець квитанції? І хворий, мабуть, якщо уколи робить?

- Да нєт, бабуля, корєш – ето друг! А вкаливаєт – значіт, работаєт.

- А як же ви кургана чи то пак, бугра сюди притягнете? Бульдозером чи скрепером? І навіщо?

- Учіть тєбя, бабулєнция, да учіть! Бугор – начальнік, а нє курган.

- Добре, - міркую вголос, але навіщо кабана у воді замочувати? Його треба заколоти, обсмалити, а тоді вже обмити й розібрати...

- Ти, бабуля, - дєрєвєнщіна! Замочіть, значіт – убіть, зарєзать, заколоть.

А в суботу приїхав Едик із друзями. Зарізали кабанця. Розібрали, сало засолили. Сіли вечеряти. Чую, Вітько після третьої чарки й питає Едика:

- Слушай, здєсь в сєлє тьолкі єсть?

Я почула й кажу:

- Звичайно, є. Ти у мене питай. Він цього не знає. Он у Мартина, сусіда Ївги, гарненька така, симентальської породи, Квіткою звати. Кілограмів триста затягне. А в Світлани – Ластівка – чорно-ряба. Уже кілограмів чотириста важить. Лагідна, спокійна. Доброю корівкою буде.

А Едик мені:

- Ти што, бабуля, гоніш?

- Як що? Раз на місяць самогон жену. Город зорати чи заволочити, кабана зарізати – без могоричу не обійдешся...

- Гоніш, - він мені, - ето значіт - говоріш нє то, што надо. А тьолка – дєвушка, а нє бурьонка. Ні фіга ти нє понімаєш!

- О Боже, - кажу, - коли ж це дівчат телицями почали називати? А мене тоді коровою чи як? Невже кращих слів немає? Твої друзі на заводі, може, й такою мовою обійдуться. А ти ж як українську читатимеш? Так і з дітьми розмовлятимеш, як оце зі мною? До тебе ж перекладача треба ставити.

- Нє гоні, бабулєнция! Как-нібудь буду прєподавать. У нас почті всє такіє, как і я. Всьо будєт хоккєй!

- Тоді хоч словника для дітей напиши.

- Обойдутся! Оні і так поймут.

Ото я й думаю: англійською та німецькою дітки оволодіють швидко. Але якщо українську викладатимуть їм такі, як мій онучок, то пиши пропало! Бідні учні! Невже й вони гроші бабами називатимуть, а дівчат – телицями? Тоді й справді, мабуть, кінець світу настане!
Монолог бабусі Катерини автор записав на автобусній станції

 

 

Як воно мене захищатиме

Знову оте в парламенті! Не сумнівайтесь. Я його за три милі впізнаю. Воно колись в обкомі компартії секретарювало. На прийом до нього три дні пробивався. Нарешті пощастило. Стіл у кабінеті широкий, а воно ще ширше. Ми на Херсонщині отакенні кавуняки вирощуємо. Та в нього фізіономія дебеліша за кавуна. От-от репне й соком потече. Бачили коли-небудь кенгуру з дитям у сумці? Товстенька. Але йому й ця тварина позаздрила б. Адже в його пузяку й моя жінка влізла б. Її вага до сотні дотягує, а його самого - принаймні вдвічі більша.

Так ото я йому й кажу:

- Хочу, щоб онук в українській школі навчався, дідівською мовою розмовляв. Бо діти виросли такими, що й турецькою теревенили б. Їм аби ковбаса була. То, може, з онука люди вийдуть. А школи навколо - російські...

Що б ви думали, воно мені?

- Что ви со своєй мовой лєзєтє? Нєужелі другіх проблєм нєт? Дайтє сначала народ накорміть!
Ви чуєте? Це воно мене, Богдана Скриньку, комбайнера з сорокарічним стажем, "накормити" збирається. Виходить, не я його, отакенного, розгодував, а він мене! Хоча, якщо розібратися, то він має рацію. Бо скільки працюю - ніколи не чув, буцімто ота пшениця, кукурудза чи оті кавуняки, що я їх виростив - мої. Вони були завжди колгоспні, державні, тобто нічийні. Бери, хто може, аби не спіймався!

Отож, чи мені що-небудь із цього діставалося, сказати важко. А йому завжди попадало. Скільки ж таких щороку сюди з`їжджалося, Боже мій! Оси до гречаного меду так не летять. Тому дай сала, тому - м`яса, тому - кавунів... Тепер кажуть, що при комуністах двадцять копійок хліб коштував. Не вірте! Для них і хліб безплатним був!

Як вони мене годували? Дуже просто. Відберуть усе в колгоспі, а потім телефонують: "Видайтє на заработанний рубль нє болєє двєсті граммов!" Отакої! Собі, значить, центнерами й тоннами, а мені - "двєсті" грамів? Дякувати Богові, що не дев'ять...

Ще краще мого батька годували. Щодня в табелі паличку ставили. Трудодень, тобто. Потім брали за карк: "Подпішісь на займ! Ілі ти враг народа?" Підписувався, бідолаха. А під кінець року приносив додому півмішка зерна. Це - річний "заробіток".

Не годували тільки діда. Бо той мав і свою землю, і своїх коней, і волів, і навіть пасіку. Прийшли, забрали. Дід по дорозі до Соловків Богу душу віддав...

А це і я хотів-було господарем стати. Свій пай маю, та сусідські взяв би в оренду. Хазяйнував би, як дід колись. Увімкнув телевізора й упізнав. Оте на трибуні! Як вона, нещасна, під ним не розсиплеться? Аж поскрипує, мов гарба під копицею сіна. І що б ви думали, базікає?

- Надо накорміть народ! Надо защітіть трудящіхся!

Як ти мене годувало - уже знаємо. А як захищатимеш? Із гвинтівкою, чи кулеметом? Коли на Соловки відправлятимеш, якщо твої партайґеноссе, не дай, Боже, до влади дорвуться? Аби мене по дорозі не вкрали... Так ви мого діда вже "захищали". Я ж цього не бажаю ні собі, ні онукам. Тому й вирішив: поки такі, як оте ВОНО, в парламенті – землю брати рано. Бо завтра, дивись, прийдуть, усе заберуть, а мене "захищатимуть"...

Промову Богдана Скриньки записано автором в електричці

 

 

Із народного гумору

Божа заповідь

Піп єпископа зустрінув:

- Слава Йсу!

  - Навіки!

А куди ти йдеш, мій сину?

- До вдовиці Віки.

Хай вона на картах кине

Та узнає точно,

Хто мою веломашину

Вкрав учора ноччю.

- Сину! Діло це негоже!

Гріх від Бога буде...

Краще заповіді Божі

Прочитаєш людям.

При словах "не украдіте"

Будеш придивляться,

Хто з них стане червоніти,

За других ховаться.

Так от зможеш упізнати

Справжнього злодюку.

- Ой, спасибі ж, ваша святість,

За оцю науку!..


І знайшов того дня дійсно

Піп веломашину.

Мовив: "Не прелюбодійствуй!"

І згадав, де кинув.

 

 

Точна відповідь

У попа спитали діти:

- Розкажіть-но, отче,

А чи добре на тім світі?

- Гарно, - каже, - адже звідти

Не вернувсь ніхто ще!

ЩАСЛИВI ЛЮДИ

Дзвiнок луна в передпокої,
Хазяїн дверi вiдчиня -
Там слюсар - на ногах не встоїть,
Брудний i п'яний, як свиня.
- До к-комунгоспу ви дзвонили?
У вас т-труб-ба дала прорив?
- Порядок скрiзь.
- О, в-ви щасливi...
А то б я вам наслюсарив!..

 

 

Допитливий онук

Ходить-бродить уночі

Смуток біля хати:

Дід старенький - на печі -

Думає вмирати.

Ось іде до нього піп,

Привітався басом.

І внучок сюди ж - диб-диб,

Та й поліз під рясу...

Піп спинився:
               - Що тобі?

- Хоцу подивиться:

Носять і стани попи,

Ци лисе спідниці? -

Хворий з печі нахиливсь:

- Вмовкни, святотатцю!

А ти, отче, не дивись -

Дай хрестом по спині! -

Внук до діда:
                   - Стламота!

Хоц тікай із хати!

Вам зе отого хлеста

Тлеба цілувати!

 

 

Щира правда

У попа машину вкрав

Гриць Нетудихата,

Номери їй поміняв,

Вивіз продавати.

А тут піп, де не візьмись,

Та ще й свідків троє:

- Cучий сину, помолись!

Ич, що ти накоїв!

Хочу бачить, підлий хам,

Щире покаяння!

"Як ми нашим боржникам", -

Каже бо Писання -

Відпущу й твої грішки,

Тільки в церкві людям

Чисту правду розкажи.

Бог тебе хай судить! -

У церковоньці старій,

Мов на ринку, тісно.

Піп до Гриця:

                  - Сину мій,

Ти готовий?

                  - Звісно...

- Люди добрі! - піп сія,

Мов нове намисто, -

Все, що Гриць повідомля,

То є правда чиста! -

І промовив Гриць тоді:

- Пані і панове!

В кого дітлахи руді,

Знайте - всі попові!

 

 

Щоби не тхнуло

Пiп Данило третю чарку
Бурячихи ковтонув:
- Ну й смердюче ж пiйло, Варко!..
А хлюпни iще одну! -
Господиня наливає
I пiдсовує сальце:
- Їжте, отче, все, що маю:
Он лупiть собi яйце,
Дiставайте i пампушку,
Запивайте молочком.
Щоби "вбити" дух сивушний -
Заїдайте часничком.
- Я люблю часник до смертi,
Дщерь моя, та, чорт вiзьми,
Сьоднi треба менi в церквi
Зустрiчатися з людьми...

 

 

Винуватець

Хто винен у нашiй
Страшеннiй вiдсталостi?
Не брежнєвська шашiль
I навiть не сталiнська.
А винен єдиний
Фельдмаршал Кутузов.
Якби був покинув
Росiю французам,
То, може, ми швидше
Здолали б дистанцiю -
Жили б хоч не гiрше,
Нiж нинiшня Францiя...

 

 

Не густе!

Два бiдони молока
На базар привiз Лука.
А при ньому - новачок -
Син його - помiчничок.
Ось бабуся дибуля,
Свiй бiдончик пiдставля:
- Добре, що продаєте...
Молочко у вас густе,
Жиру в нiм вiдсоткiв п'ять -
Доведеться розбавлять. -
Тут синок-помiчничок,
Як iз маку козачок:
- Нащо? Вчора вже туди
Влив татусь вiдро води!

 

 

Обоє рябоє

- Що стоїш, немов статуя,
Чуєш-бо, Iване?
Чо‘ мене не поцiлуєш?
В мене ж серце в'яне!
- Ти не сердься, - той озвався
I рум'янцем вкрився, -
Справа в тiм, що я уранцi
Часнику наївся...
Як весняна квiтка рання
Розцвiла Марина:
- Я сьогоднi, мiй коханий,
З'їла цибулину.

 

 

Хто такий?

За паркан вчепився п'яний,
Нiби воша за кожух:
Трохи пройде - знову стане,
Бо ж набравсь до "бiлих мух".
Йде зустрiчний бiля тину,
А п'яниця i пита:
- Слухай, друже, а скажи-но,
Де живе Роман Плита? -
Той стоїть i шию чуха:
- Ну й хильнув же, Ромо, ти!
Сам же ти - Плита, псяюхо,
А питаєшся Плити...
- Хто я є - мене навчили
Рiдна мама й тато мiй.
А додому – зачумілий -
Я не втраплю, хоч убий.

 

 

Байки

 

 

Осел і поет

Кричав Осел:

  - Поет – п‘яниця!

Та він мені в підківки не годиться!

Хоча і видатний, лауреат,

І хвалиться, що чорт йому не брат –

Частенько горе топить у вині.

Додому ж, звісно, їде на мені!

Бо я завжди тверезий і надійний,

Такий же, як і предок мій покійний.

Скажіть, кому тепер потрібні вірші?

Якби Ослів та Ішаків побільше -

Не існувало б транспортних проблем!

Я все життя про це кричу.

                                        Але...
  _________

Ще не минув той час, коли

Митців оцінюють... осли.

 

 

Вибори

Байка в прозі

Прийшла, мов сонячний ранок, демократія й на колгоспну ферму. До овечок, корівок та кіз, які тирлувалися біля невеличкого потічка, під'їхали відразу п'ять пастухів, шість підпасичів і четверо сторожових псів. Пастух Анатоль, або по-вуличному Тоха, чемно привітавшись, відкрив збори.

- Сьогодні нам з вами необхідно вибрати найстаршого пастуха. Якщо ми це зробимо, то вже за півтора року будемо мати такі пасовища, що вам і не снилися. Ми тут порадилися й пропонуємо, щоб ви затвердили найстаршим пастуха Мину. У нього й батіг добре виплетений, і кричати вміє. Але головне те, що при ньому для вас - повна демократія й воля - куди хочете, туди й бредете: чи у поле, чи в стайню, чи на бойню... Оберете ж іншого - демократії не бачити вам, як своїх вух. Минько ж узурпації влади ніколи не допустить. Бо він зовсім не такий, як його попередники.

- Му-у-можна слово взяти? - почулося серед корів. Це проревів бугай Борис.

- Говори, тільки стисліше...

- Му-у-мені мало віриться, що Минько буде добре керувати й вами, й нами. Шість років минає відтоді, як він працює пастухом і виконує обов'язки головного. А що змінилося? Навпаки, гірше стало...

- Але ж я не мав ще верховної влади, не було консенсусу, - перебив бугая пастух Мина, - що ж я міг зробити?

- Му-у-у! У стаді безладдя, - продовжував Борко. - Раніше билися барани з баранами, а бички з бичками. Тепер же бички б'ють баранів, а цапи гуртом і на телят нападають. Щодня ріки крові. Кози виділяються в окреме стадо. Куди ж ти дивишся? А пес Єгор із вовками й шакалами злигався. Тепер ті щоночі цуплять ягняток, а йому маслаки в подарунок приносять. Доки таке творитиметься? І чи не керуватимуть нашим стадом Минькові родичі, зокрема дружина?

- Га? Гав! Що він там мукає? Хто йому дозволив? Ти не правий, Борисе! - озвався пес Єгор. - Коли я сторожував сусіднє стадо, то вся худоба наїдалася, ще й іншим об'їдки віддавали. Ти тоді був головою над коровами й посадив їх на картковий раціон. Ні, Борко, ти не правий!

- Ну, подискутували й досить! - владно мовив пастух Тоха. - Переходимо до виборів.

- Ме-е-не послухайте! - почувся голосок якогось цапка. – Ме-е-Минько працює не тільки пастухом, але й головним забійником на бойні. Чи не забагато для однієї персони? Хай відмовиться від керівництва бойнею, тоді оберемо його старшим пастухом.

- Добре. Ставлю на голосування! - гукнув пастух Тоха. - Хто за те, щоб ці посади не поєднувати? Так, вас тисяча з гаком. Хто за те, щоб так і залишалося? Чотири сотні. Отже, все залишається по-старому.

- Му-у, ме-е, бе-е! Як? Це ж нечесно! Нас он скільки проти!

- Але ж ви не набрали три чверті голосів. Тому сидіть і не бекайте! - резюмував пастух Анатоль.

Найстаршого пастуха було обрано. Минька радісно вітали пастухи й підпасичі. Сторожові собаки на чолі з псом Єгором запопадливо лизали йому руки. Радісно бекали старі валахи. Тільки основна маса стада разом з бугаєм Борком розбрелася по долині, підібгавши хвости.

                                                                                                             1991

 

Городні дебати

Є така маленька байка
У народi:
Два Опудала стояли
На городi.
Реготало Чуперадло
У кожусi:
- Ой, не можу, ой, вiд смiху
Подавлюся!
Подивiться ви на того
Страхопуда:
Весь обдертий, нiби старець!
Ну i чудо!
Замурзюканий, у пiр'ї
Аж по скронi,
Горобцi його бояться
I ворони... -
Друге теж зареготало:
- Ой, умру я!
Околот на ньому мокрий,
Аж парує,
Нижче спини - дiрка в штанях
Незашита,
Ще й собаками подерта
Синя свита.
З лопуха у нього вуха,
В сажi - нiздрi,
А шпаки на капелюсi
Мостять гнiзда...
  _______
Так не тiльки на городi
Йдуть дебати -
Он у Радi навіть б'ються
Депутати.

 

За старанність

Як тiльки повара Івася
Надвiр чогось виносив бiс -
Рябко чимдуж iз цепу рвався,
Брехав, аж пiною давивсь.
Коли ж ішов «крутий» господар,
Жона його або синок -
Сприймав це пес, як нагороду -
Стрибав, раденький, мов цапок.
За вiрнiсть, старанність, завзяття
Рябка лелiяли пани.
I привезли йому на свято
Ланцюг новесенький вони.
  _______
Ми й пресу маємо таку,
Яка сидить на ланцюжку...

 

Мамин приклад

Свиня, пiднявши дверi рилом
(Дурної мала вдосталь сили),
Зламала їх i по обiйстю
Погналася осатанiло.
Здiйнявся галас на подвiр'ї:
"Сказилася свинюка жирна!"
Усi тiкали, хто як може.
З курей, качок летiло пiр'я.
- Ой, Льохо, не роби дурницi! -
З дупла промовила Синиця. -
Хоча би сина постидайся! -
Свиня:
  - Сиди там i заткнися! -
Зросло у Льохи чадо "миле":
Тупе, але з задертим рилом.
І так, гидотне, знахабнiло,
Що через нього у сараї
Вже мiсця й матерi немає.
Щодня звiдтiль лунають крики:
- Ой, ґвалт! Рятуйте! Убиває!
  ______

Мораль до байки не додам.
Залишу справу цю батькам.

 

Повитиця

Заможний фермер. В нього в полі
Сільгоспкультур усіх доволі:
Аж ген на схилі - баштани,
Боки там гріють кавуни,
А поруч з ними - недалечко -
Ростуть цибуля, морква, гречка,
Он - кукурудза зуби скалить,
Вівса плантація чимала...
Росте й Гірчиця-жовтавиця.
По ній плететься Повитиця -
З Гірчиці соки всі сотає
І мило, ніжно розцвітає.
А потім каже паразитка:
- Мені на тебе глянуть гидко!
Ого, яка ти: розтовстіла,
Така стара, що й пожовтіла.
А я - гнучка, мов королева,
І розцвітаю як - рожево! -
Коли ж скосили ту Гірчицю,
То враз засохла й Повитиця.

  ________

Буває часом - мiж людьми
Стрiчаєш ось таку потвору,
Яка завжди того ганьбить,
За чий рахунок лiзе вгору.

 

Поет і посада

Як настали дні погожі і ясні -
На калині Соловей співав пісні.
Заслухалися дерева й озерце.
Та потрапив бідолаха у сильце.
Посадили в гарну клітку співака,
Годували і поїли, мов бика.
Від дармового хлібця й комбікормів
Потихеньку Соловейко розповнів,
Вже не може й підлетіти неборак.
Якось все-таки згадав, що він - співак.
Тож поглянув у вікно, у далечінь,
"Тьох" - хотів, а заспівалося -
  "цвірінь".
Так сердега дні і ночі цвірінчав,
Що охрип і навіть каркати почав.
  ______
І поета видатного знаю я,
У якого сталось все, як в Солов'я:
Лиш дали йому посаду і печать -
Став одразу ж по-лакейськи цвірінчать.

 

Байка про волів

  (За Езопом)

Одного разу два Воли
Пiд гору Вiз важкий тягли.
Їх батогом шмагав хазяїн.
Вони ж сопiли й мовчки йшли.
На долю скарживсь тiльки Вiз
(Вищали в нiм колеса й вiсь):
- Та скiльки ж цей вантаж возити?
А краще б я був розваливсь! -
Воли почули i на те:
- Твої волання, брат, - пусте.
Iз нас ти краще брав би приклад.
Ми - за мовчання золоте.
  _______
У байцi натяк на раба,
Що мовчки гне свого горба,
Ще й iнших цьому научає.
У нас таких нема хiба?

 

Собача заздрість

Пес Бровко з цепка зірвався
І побіг уздовж хатин.
Цвітом-садом чарувався,
Ногу задирав на тин...
По дворах – собачий лемент.
Валували всі підряд:
- Гав! На волі цей нікчема?! –
Розривавсь бульдог Пірат.
- Як посмів ланцюг порвати?! -
Шавка голос подала.
- В кліть його! Мерщій за ґрати! -
Завелась вівчарка зла.
- Гав! Ганьба! – гнівилась Лайка.
- Хам він! – рявкнув дог Фідель.
- Ловелас! Джиґун! Гуляйко! -
Підпрягався спанієль…
Досі гавкіт цей лунає.
  ________
Та не тільки псяча рать
Всіх, хто волю здобуває,
Ладна в шмаття розідрать.

 

Хвалько

Крикнув Пiвень:
  - Кукурiку!
Нанесу яєць без лiку!
- I куди ото вiн гне?
Знiс би вже хоча б одне, -
Обiзвався Пес Бровко.
- Нанесу! Ко-ко-ко-ко!
Кури заздритимуть дуже! -
Сів на сідало, натуживсь -
Ледь не трiсне голова.
А яєчка - чорта з два.
Пiвник гребенем трясе:
- Кукурiку! -
  та й усе...
  _______
Так начхальство запевняє,
Влазячи у крісельця.
Що ж народ від цього має?
Часто-густо – ні яйця!

 

Шакаляча повага

Бiг Шакал згори в долину,
Аж горiли п'яти.
Раптом бачить: на стежинi
Вовк лежить зубатий.
Сіроманцеві на диво
Привiтався чемно:
- Здрастуй, Вовчику, не гнiвайсь,
Не гарчи даремно.
Я тобi в пригодi стану,
Тiльки буде треба...
А чому ти тут? Чи рана,
Чи хвороба в тебе?
- Буду рад, якщо поможеш.
Виручай, братане!
Бачиш, вирватись не можу
З клятого капкану? -
А Шакал його як двине
Виступцем пiд ребра:
- Дострибався, сучий сину!?
Так тобi i треба!
  _______
Отаких на бiлiм свiтi
I людей чимало,
Що стають в скрутну хвилину
Гiршi за Шакала.

 

Публіцистика

Сім мішків вовни в гарно розрекламованій кінокартині

Чимало списів зламано журналістами, оглядачами, кінокритиками про нову версію фільму “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Комусь кінокартина подобається, комусь – ні. Хтось задоволений новим образом Вірки Сердючки, яку Гоголь, хоча й геніальним був, не міг передбачити свого часу, в XIX столітті. Інші ж тільки глянули на Андрія Данилка та його непомірно розширені груди – одразу ж вимкнули телевізора… Це вже говорить про те, що байдужих до цього твору сценаристи та режисери не залишили. Фільм гарно розрекламували. Але…

Автор цих рядків залишає на суд глядачів усі творчі знахідки та недоліки. Зверну увагу тільки на народознавство. Уже в горбачовські часи перебудови, коли релігію можновладці та спецслужби перестали цькувати, почали з’являтися в газетах етнографічні матеріали, пізніше – брошури, а потім і великі видання типу “Звичаї нашого народу” Олекси Воропая. Отже, всі, хто хотів, могли ознайомитися з певними нюансами народних українських свят. Тим більше, повинні були це зробити сценаристи, щоб не допустити “ляпів” саме в таких фільмах.

Що ж бачимо ми з вами, шановні читачі, у фільмі? Святий вечір. На ньому – не менше дванадцяти страв. Так і повинно бути – за кількістю місяців у році та апостолів Христа. Але вся сіль у тому, що страви ці – пісні. Скоромного в цей день не вживали. На екрані ж посеред столу поставлено… печене порося.

Далі – більше. Виходять парубки й кажуть дівкам: “Давайте христосатися”. Отут уже й справді “припливли”. Таке могла в гоголівські часи сказати або божевільна, або людина, котра випила з півбідона горілки. Адже христосаються на Великдень, а не на Різдво!

Мало того. У Святвечір виходять дівчата й починають… щедрівку. Та з них би все село після цього сміялося. Щедрують же не в Святвечір і не на Різдво, а 13 січня – перед старим Новим роком!
Самогонку показали традиційно, в дусі старих радянських часів – білу, як молоко. Брехня, хлопці! В Україні таку не женуть. Тут вона чиста, як сльоза. То бражка такого кольору – туманного. Її п’ють переважно в Росії. Там вона просто не встигає дозріти до кондиції, щоб горілку вигнати…

Те, що чорт (Пилип Кіркоров) співає “Рідна мати моя” – Бог з ним. Хоча ні в часи Катерини ІІ, ні в часи Гоголя такої пісні не було в помині. Її написали Андрій Малишко та Платон Майборода в 60-ті роки ХХ століття. А на початку минулого століття з’явилася пісня “Ніч яка місячна”…
Одне слово, творили хлопці, що хотіли. Тільки ж як далеко такій кінокартині до України, її звичаїв і традицій!

 

Терористам соромно

Чую щодня: замах на президента, на принцесу, на прем‘єра, на короля. Мені не страшно – НАШИХ не вб‘ють! Ні, не тому, що ЇХ куля не бере – від голови, як від мореного дуба відскакує… Рикошетить. Може, як бумеранг, покалічити того, хто стріляє.

Ставлю себе на місце терористів. Їм краще цілити в консервну банку або якесь чуперадло. По-перше, не відскакуватимуть кулі. По-друге, немає охоронців. І хоча в них такі гвардійці, що почувши перший постріл, дають драла, все-таки серед цих хлопців може знайтися той, у кого револьвер не надто тремтітиме. З похмелюги. Отже, хай і мізерний, але ризик є.

Та найгірше не це. Несолідно вчиняти замах саме на НИХ. Це подібне тому, що сліпого через дорогу не перевести, брудно вилаятися в оточенні жінок чи дитині потиличника дати. Скажуть: "Герой знайшовся! Не міг серйознішого об‘єкта підшукати! Скажімо, директора банку, голову партії…” Сорому не обберешся.

Не дарма язиката бабуся Гапка, побачивши по телевізору ЇХ лисину, скрушно похитала головою: “ВОНИ й на церковного старосту не годяться! ЇМ хіба що колгоспним комірником працювати. А Дунька із Марнотратівки, дурна, патякає, що ВОНИ комусь голову відірвали. І Марина, що над ставком живе, їй підтакує. Каже, буцімто ВОНИ на столах гопака танцювали й на гітарі блатні пісеньки триндикали. Це теж брехня! Якщо по тарілках поскакали, мов горобець по стрісі – це не означає, що танцюють. Гітару піднімуть – грижа вилізе. Куди там ЇМ ще когось різати?”

Терористи дуже зляться на тих, хто вміє багато, а головне гарно розповідати. НАШІ балакають багато. А говорити ще не навчилися. Українською читають, як англійський студент-першокурсник, який щойно зі слов‘янською азбукою ознайомився. Отже, й тут терористи пролітають, мов фанера над Парижем.

Диверсантів посилають працювати проти правителів, які роблять щось гарне для своєї Батьківщини: будують кораблі, створюють літаки, споруджують будинки… А країна міцніє економічно. НАШІ самі справляться за десятьох диверсантів. Флот подарували. А ЇХНІ підлеглі якщо не в будинок, то в чужий літак ракетою бабахкають. Про економіку й говорити не хочеться. Як про покійника. Хорошого не видно, а про погане казати не годиться…

Ото й ходять ВОНИ тепер, навіть у вус не дмуть. Щоправда, вусів не мають… Навколо - охоронці. Навіщо? Жоден терорист при розумі ЇХ не зачепить. Перед колегами-кілерами соромно буде.

Професійні вбивці ж засміють того, хто ЇХ хоча б пальцем зачепить та ненароком покалічить. Ганьби не уникнути. Тому й обминають десятою дорогою. А нам залишається тільки радіти.
2002.

 

А мені невтямки...

І вдався ж я нетямущим! Ще в першому класі, пам'ятаю, вирішити арифметичну задачку не міг. У ній ішлося про те, що свинарка отримала від однієї свиноматки чотирнадцять поросят, а від іншої - дванадцять. Питалося, скільки отримано від обох свиноматок. У мене весь час виходило двадцять три.

- Який же ти недотепа! - сердилася мама, допомагаючи мені. - Два плюс чотири - буде шість та ще двадцять... Скільки разом?

- Двадцять три...

- Чому?

- Бо я вчора забігав до тітки Гальки на ферму, і вона сказала, що троє поросяток зоотехнік забрав для свого родича...

Із тих пір спливло чимало часу, а я ніскільки не змінився - як і тоді, багато чого не розумію. Скажімо, чому тринадцять років тому в керівних кріслах сиділи ті самі люди, що й нині і звалися комуністами. Тепер кричать, що вони - народні демократи, трудовики, соціал-демократи і ще біс його знає хто, хоча методи їхньої роботи - комуністичні. Як оббирали народ - так і оббирають, але з більшими апетитами.

Мені кажуть, що раніше вони боялися райкомів та обкомів компартії, а тепер - нікого. Можу з цим погодитись. Але мені незрозуміло: ми що, обираємо депутатів, керівників міста, області чи й держави для того, щоб потім їх лякати? Чи не краще створити таку систему, при якій було б невигідно погано працювати й погано керувати? Тоді, мабуть, відпаде будь-яка потреба в ляканні одне одного.
Не второпаю й такого. У фермерських та приватних господарствах, які так гарно нагадують колишні колгоспи, доярки й механізатори, а на заводі - робітники не одержують зарплати по півроку. А їхні керівники за кордон їздять відпочивати й платню отримують регулярно. Чому? Тільки через те, що до каси ближче?

Розумію тих, хто сповідує принцип "homo homini lupus est"* і по-вовчому тягне все до себе. Але невтямки мені, люди добрі, те, що так само, якщо не більше, тягнуть ті, які репетують про соціальну справедливість. Ще й називають себе якщо не соціалістами, то комуністами. А якщо їхні єдиновірці коли-небудь диктатуру встругнуть? Вони ж - проти приватної власності. Невже у своїх конфісковуватимуть дачі, "Мерседеси", банківські вклади?

Не збагну ніяк іще такого. Кравчука висували й голосували за нього комуністи. Через рік чи два оголосили його відступником, зрадником і перевертнем. Кучму теж висували ліві сили - і комуністи, і соціалісти. І його потім нарекли тими ж епітетами, що й Кравчука. То що, компартія висуває тільки зрадників та перевертнів? Значить, у її лавах нормальних людей немає? Де ж тоді гарантія, що зайнявши престол, комуністичний Симоненко не стане таким же, як його попередники? І чи не краще в такому разі голосувати за представників більш серйозних партій?

Хто мені скаже, скільки літаків потрібно одній людині? Мені особисто й один був би зайвий. Бо де брати пальне, запчастини? За які кошти утримувати пілота? Та й у яку копійку виллється моє літання, скажімо, до тещі на обід? Це в мене стільки питань виникає. А що тоді говорити про Президента Кучму, який тримає біля себе шість лайнерів? У нього, мабуть, і думок, і переживань ушестеро більше, ніж у простого смертного...

І все-таки я не збагну одного: навіщо Леонідові Даниловичу шість літаків? Невже сподівається, що при авіакатастрофі на ходу зможе пересісти з одного аероплана на інший? Якщо вже, не доведи Господи, не поталанить, то й ескадрилья навряд чи допоможе...

Не зрозуміло мені, чому парламент називають Верховною Радою України? Вірніше, зрозуміло, чому Верховною Радою. Але чому України, якщо половина депутатів не володіє українською мовою? Тут знову виникає питання: невже треба, за прикладом Леоніда Кучми, стати Президентом країни, щоб потім захотіти згадати мову її народу? Але ж президентська булава лише одна. Скільки ж це років треба, щоб "русскоязычные" народні обранці вивчили ще й державну мову?

Такі думки спати мені не дають. Бо ці задачки, як я зрозумів, набагато складніші, ніж із трьома поросятами. І сам їх не вирішу. Шкода, що вдався нетямущим.
________
* Людина людині - вовк (лат.).
1998

 

До єдіного Отєчєства через автономію

Південного Сходу!

Лист депутата Національних Зборів Франції
Пауля Баушмана до друга Андре Ковтенбаха

«Лібе фройнде Андре! Ти добре знаєш, як нелегко далася мені перемога на виборах. Скільки треба було гавкати на проклятих французьких націоналістів! Доводилося брехати так, що аж в очах темніло й у горлі деренчало. Називав їх зграєю чорних стерв'ятників, перевертнями й запроданцями. А коли кричав: "До стінки їх!", то аж захрип. І тоді ти, майне лібе ґеноссе, виручав – підносив келишок-другий шнапсу, від чого я жвавішав і ще з більшим натхненням накидався на соціал-демократів та інших ворогів єдіного Отєчєства.

Так, я поставив собі за мету відтворити нашу колишню Батьківщину - Третій Райх. А чому ж? Ти ж, певно, знаєш, скільки нас, німців, мешкає в департаментах Мозель, Нижній Рейн та Верхній Рейн? Десятки й навіть сотні! І тільки ріка Рейн відділяє нас від Великої Батьківщини. Ото я собі й подумав, що хай там, у Парижі чи Ліоні, як собі хочуть, а нам пора оголосити культурно-економічну автономію Південного Сходу Франції. Бо скільки ж можна бути донором департаментів, що межують з Іспанією чи розташовані на узбережжі Ла-Маншу?

Тільки проголосимо нову республіку - оберемо свій парламент, рідний уряд і свого президента. Останнім, звісно, буду я, інакше голосування визнаємо недійсним. Потім заявимо про непотрібність на нашій території американських ракет, французької національної гвардії, армії, прикордонних військ. Поліцію підпорядкуємо органам місцевого самоврядування. У своїй Конституції запишемо, що маємо право без рішення Національних Зборів чи Сенату самим укладати будь-які союзи, й тоді спокійно можна буде приєднатися до Великого Фатерлянду, просити Бундестаг прийняти департаменти Мозель, Нижній Рейн, Верхній Рейн із загальною столицею - Страсбур як ще одну землю Дойчерайху.
Усе це можна було зробити вже тепер. Правлячий прозахідняцький режим ніколи не насмілився б на геноцид проти німецькомовних районів Франції, якби не слабкість шрьодерівської Німеччини й тиск Заходу. Саме останньому не потрібна сильна Дойчланд.

Отож і почав я закликати зі стін Національних Зборів до місцевого референдуму в Південно-Східній Франції. Саме так можна було б оголосити про статус культурно-економічної автономії краю.

Уяви собі, що вся державна власність перейшла б до рук місцевої влади й розпоряджався б нею я як президент! Усі корисні копалини були б наші! Призовники Південного Сходу служили б Фатерлянду. Щодня приймач передавав би тільки "Німецьку хвилю". А головне – діловодство здійснювалося б не стільки французькою, як німецькою мовою. Узагалі я впевнений, що французька мова надумана й зайва. Створили її прозахідняцькі націоналісти. Можна ж було обійтися й німецькою. Адже ж говорили нею французи після Комп'єнського перемир'я 1940 року! А деякі з них навіть винайшли теорію "спільності двох мов". Як доказ наводили слова "революціон", "соціалістіше", "комунізм" - пишуться й вимовляються майже однаково.

Наші органи самоуправління заборонили б діяльність організацій, які закликають до зміцнення Франції. Скажімо, їхньої церкви на чолі з кардиналом.

Але не встиг я, майне лібе камераде, проголосити з парламентської трибуни цю видатну програму до кінця, як прибігли викликані націоналістами якісь ескулапи, наділи на мене гамівну сорочку, щоб не дуже брикався і привезли сюди, звідки вирватися не можу. Почав було робити підкоп під стіну та натер водянку й кинув. Перелізти не можу - альпініст із мене нікудишній. Слава Богу, що розв'язали руки й дозволили писати. То я оце й вірша склав геніального:

Майн лібе фюрер!
Дайте автомат!
Нас надиха
партайґеноссе Геббельс!

Знаєш, Андре, тут не так уже й погано, як я думав. Перезнайомився з великими людьми: поруч зі мною Македонський із Магелланом, у сусідній палаті - Бісмарк із Наполеоном. Інколи повз мене Герінг на швабрі пролітає... Усі вони одностайно підтримують мою боротьбу з клятими французькими націоналістами. Магеллан розповідав, що є така демократична країна як Україна, де з парламентської трибуни можна виголошувати будь-які програми, закликати до будь-яких революцій і мати у відповідь лише оплески таких же, як сам. Була б така демократія у Франції - наші мрії давно здійснилися б. Усі нинішні мої сподвижники, особливо сусіди по палаті були б міністрами. Прем'єром призначив би тебе, майне фройнде Андре!

Листа не вкидаю до поштової скриньки – навколо націоналісти в білих халатах. Перекину через стіну, може, якась добра душа передасть тобі. На цьому ауфвідерзеен.

Усе буде ґут!

З повагою,

Пауль БАУШМАН,
 

депутат Національних Зборів Франції,
 

майбутній президент Південного Сходу».

Листа автор цієї книжки знайшов та авторизовано переклав малоросійським нарєчієм

                                                                                                                  1998 

Час іде, а про єднання – тільки розмови

Мій колега – політичний оглядач – задоволений тоді, коли після чергової публікації телефонують комуністи і, лаючись, обзивають його рухівцем або бандерівцем, а націонал-патріоти тут же говорять, що він – комуніст. Це – найвища оцінка об‘єктивності. Ваш покірний слуга благоговіє не менше від полярних оцінок власних матеріалів про козацтва.

Помилки в останньому слові немає. Їх, отих козацтв, як відомо читачам, розвелося, мов собак нерізаних. Одне одного ненавидять, цураються, намагаються триматися подалі, а то й палицю в колеса вставити опонентові. Отамани дуже люблять, коли преса гладить їх за шерстю. Якщо ж хоч слово проти – починається…

Один отаман телефонує й дорікає, що автор ліберально ставиться до іншого війська. Мовляв, ти там – свій, то й мовчиш про їхні недоліки, а наші бачиш. Його опонент ганьбить вашого покірного слугу за те, що нібито той продався й відпрацьовує гроші, сплачені суперниками. Що ж, голодній кумі – хліб на умі. Хто сам дуже хотів би продатися, а його не купують або беруть за копійки, бо товар, прямо скажемо, сумнівної якості, із запашком, той усіх міряє на власний копил. Автор же відпрацьовує єдині гроші – заробітну плату в газеті…

Один отаман - на державній посаді. Другий отримує відсоток від козаків, які займаються охоронною діяльністю. Третій же, як він каже, “колядує”, випрошуючи гроші в підприємців. За рік ним була зібрана ледь не тисяча гривень! Звичайно, Ісус Христос міг би одним коржем нагодувати ціле море голодних людей. Отаман, маючи оту ледь не тисячу гривень, як би йому не хотілося, не прожив би й сам. А ще ж – сім‘я, оплата приміщення канцелярії, телефона, влаштування святкових заходів тощо. А він – живий і не надто худий! То, може, все-таки хтось інший продається? Чи не так, пане отамане?  
Дехто ставить авторові цих рядків питання руба: “Ти – козак чи не козак?” Та куди мені, хлопці? У вас он у кожного різьблене посвідчення, де чітко написано, що ви – козаки, а не Бог зна хто. Кажуть, така ксива тільки в Байди-Вишневецького була! Ну, може, ще в Сагайдачного та Дорошенка… А мені її ніхто не видавав. Ні Ружинський, ні Підкова. То який же я в біса козак? Та й лампасів, як у Хмельницького (?) у мене немає, а у вас – будь ласка! Стоячого комірця, як у міліції 40-50 років минулого століття (їх, мабуть, Косинський та Наливайко любили?) - не придбав – вибачайте. Та й погонів полковницьких або генеральських, як у Сірка чи Виговського – також не маю. Колись, ще в радянській армії, як присвоїли лейтенанта – то й нині це звання у військовому квитку значиться. Куди мені до зірок, які ледь із погонів не вилазять? Не кажу вже про петлиці з дубовим листям!
Нагород не маю – ні хрестів, які, мабуть, дуже любив Морозенко, ні орденів зі схрещеними мечами, якими, напевно, нагороджували Богуна та Кривоноса. Та й за ж що мені їх давати? У бойових діях участі не брав. Не те що ви…

А ще ж у вас усі такі вірні християни! Так люблять ворогів своїх! А ближніх – як самі себе! Якщо вас ударять в одну щоку – підставляєте іншу... Куди мені, язичникові, який не припадає до руки священика, не цілує хреста, гидує причащатися в церкві з ложечки, яку перед цим облизали сотні ротів. І навіть хреститися толком не вміє! Тому для мене більше підходить прислів‘я: “Дід був козак, батько – син козачий, а я – хвіст собачий”.

Саме ваша християнська любов до ближнього була першим приводом до розколу козацтва. Пам‘ятаєте гасло отамана Василя? І його помічника, нині козацького полковника, також Василя? Нагадаю: “Хто молиться в церквах Московського патріархату – той ворог України! Той не козак!” Що з того вийшло? Ще одне військо. Яке при словах “Українське козацтво” й досі жахається. Пізніше ви дуже полюбили сотню “Оріяна”, яка одна з небагатьох підрозділів справно платила внески канцелярії. Але як же з нею миритися, коли там – язичники, які відправляють покійних до вирію предків, а не в лоно Авраамове? Розформували к бісу!

Інший отаман, але вже верховний, мов біблейський батько, пригортав усіх блудних синів, які проклинали гетьмана Муляву. Їм на священній Хортиці вручали погони. Та не рядових козаків, не звичайних старшин. Київський розкольник Сагайдак отримав із теплих отаманових рук відзнаки полковника. А пізніше, за прикладом того ж верховного, забрав частину Київського козацтва, оголосив себе найголовнішим отаманом і створив там ще одне Військо Запорозьке.

Отой верховний сам почав із групою товаришів створювати альтернативне козацтво не лише через релігійні чвари. Головним було те, що до влади тоді дуже впевнено йшли ліві партії. І справді, якби вони були перемогли по всій Україні, то представникам Українського козацтва, мабуть-таки, пахли б стальні браслети. Тоді й сказав осавул (цю посаду він займав до розколу): “Ми ще побачимо, хто з нас живим зостанеться!”

Пізніше від того верховного відійшли ще два отамани з певною кількістю козаків. Бо хіба ж то козак, якщо він не мріє стати отаманом? Його не обрали? Є інший вихід – забирай два десятки вірних тобі людей і кричи на всю горлянку, що створив нове військо, і що саме в тебе козаків утричі більше, ніж у того, від кого втік. Цифри не перевірить ніхто.

Хочете, шановний читачу, узнати найбільшу військову таємницю? Нею є кількість козаків у тому чи іншому війську. Жоден отаман не назве вам правдивої цифри. Один говоритиме три тисячі, інший – десять тисяч, третій - 25 тисяч. Але якщо на повірку, то в отого, що казав найбільше, збереться кілька сотень, у другого – кілька десятків, а в третього й того не буде. Зате погони на всіх такі, що й генералісимусу Сталіну ніколи не снилися. Ось тут і собака заритий. У кожного отамана хоч крапелинка совісті, а таки є. І якщо він скаже правду, що командує військом, яке налічує аж... тридцять чотири козаки, то чим він тоді відрізняється від армійського прапорщика, командира взводу? Не солідно якось. Тому реєстру козацького вам ніхто й ніколи не покаже. Ні отаман, ні гетьман Білас.
Від останнього, до речі, відбрунькувалося нещодавно ще одне військо. Козацтво України. Очолив його Анатолій Попович, колишній осавул Українського козацтва. А ще є в Києві Звичаєве козацтво. А ще є Вільне козацтво. А ще є... Вибачайте, читачу, що всіх не запам‘ятав. На Рябкові бліх менше, ніж у нас козацтв. І кожен отаман – святіший папи римського. Тільки він – справжній патріот, справжній козак і справжній герой, на якого треба рівнятися. Всі інші, на його думку, – артисти цирку, клоуни і т.д., і т.п. За неперевіреними даними, лише в Донецьку налічується тринадцять козацтв. Нашому славному Запоріжжю ще далеко до рекорду. Тут поки що п‘ять.

Бачачи таку картину, автор став перед дилемою: може, й собі якесь військо організувати? Десять осіб для цього підшукаю та й вистачить поки що. Зате вже шосте козацтво буде на теренах Запоріжжя та області! А там свої люди й генерала присвоять. На публіку казатиму, що в реєстрі – 10 тисяч козаків. Щоб не соромно було...

А якщо серйозно, то, може, дехто з отаманів, у яких і двох сотень козаків не назбирається, покладе булаву, щоб далі не ганьбитися? Або зійдуться два чи три отамани й вирішать, що пора провести спільну Велику раду. На ній поставити питання про вибори одного-єдиного керівника. За кого більшість – той керує. Інші нинішні отамани стануть його заступниками. Але це вже, шановний читачу, - фантастика.

“Булави не можна поділити, хлопці, Україну також не дамо ділить”. Це – слова з пісні, яку написав поет Анатолій Рекубрацький. Сказано правильно. Булави ніхто й не ділить. Кожен новоспечений отаман виготовляє її для себе.

Нещодавно один із двох отаманів, що відкололися від верховного, в місцевій газеті опублікував статтю, в якій дуже турбується про єдність козачу. У задачі питається: а чого ж ви, шановний, відколювалися? Треба ж було б єднатися тоді, коли спільним військом були. А то розкол вчинив, а тепер ллє крокодилячі сльози й закликає до єднання. Є люди, які аналогічно плачуть за покійним Союзом РСР. Їм відповідь може бути одна: чого ж ви допустили, щоб він економічно ослаб і розвалився? Треба ж було не із заводу шабашку нести із запчастинами, трубами, деталями, а тягти все це з дому на завод. Не з колгоспу цурпелити силос для корови, а в колгосп із власного городу – сінце чи буряки. Та й директорові заводу, й голові колгоспу не давати красти машинами чи вагонами. Отоді ніколи б кляті капіталісти не виграли б змагання двох систем. А так самі пустили батька з торбиною по світу, а як той помер у знайомих під тином – почали тужити за ним...

Мало того. Цей же отаман хоче, щоб козаків в Україні визнали окремим народом. Є тут, мовляв, українці, білоруси, росіяни, тому треба “поставити козацтво четвертим рівноправним членом серед східнослов‘янських народів”. Бо козаків, як він каже, вже є близько 200 тисяч осіб. От вам “Україну не дамо ділить”!

Ідея цього отамана не нова. Після першого розколу новоспечений верховний в інтерв‘ю одній шовіністичній газетці, яка, слава Богові, наказала довго жити, заявив, що хоче створити Республіку Козакію, або Азовську Республіку на теренах України. І козаки, за його словами, повинні разом із донцями й кубанцями захищати населення східних і південних областей від Києва та Львова, від галицьких впливів, від католицизму й тому подібного. Щоправда, пізніше в інтерв‘ю газеті “Запорозька Січ” він визнав, що наговорив усе те спересердя, бо на Великій раді Українського козацтва йому не дали слова для виступу, а він, мовляв, завжди був за соборну Україну... Настільки щирі останні слова – знає тільки Бог і сам верховний отаман. Але ота ідея Козакії чи Азовської країни, як бачимо, перекочувала в інші голови.

А нещодавно верховний з козаками їздив до Криму. Але не по сіль. “Захищати” росіян від автохтонного народу – кримських татарів. Не робили цього його орли два місяці тому, не планують на жовтень чи листопад. Найкраще їм це зробити зараз, на початку оздоровчого сезону. Покажуть москвичам чи пітерцям сюжет, що в Криму росіян ледь не вбивають, і що козаки навіть змушені охороняти братів-слов‘ян. Куди поїдуть відпочивати москвич із пітерцем? У Сочі, Новоросійськ – подалі від Криму. Везтимуть свої заощадження не в Україну, а в Росію. А власники курортів у названих містах скажуть спасибі (а мо‘ й не тільки спасибі?) нашим славним козакам і їхньому верховному.  
Подейкують, що нині гетьман УК Іван Білас назвав своїм представником на Запоріжжі саме отого отамана, який хоче визнання ще одного слов‘янського народу. А як же тоді з калмиками? (Із цим козацтвом дружить пан отаман). Вони також тепер слов‘янами стали? А ще цікаво б запитати в гетьмана: що ж то за представник Українського козацтва, який володіє державною мовою не краще, ніж калмики? Чи не ліпше вже поновити у званні генерала розжалуваного до рядового кошового?

Реакція багатьох козаків на критичний матеріал така: ти хочеш розвалити (добити) козацтво? Вельмишановні мої! Не можна розвалити хату, яка ще тільки намальована на папері, про яку балакають, а не будують. Добити можна того, хто живий. Мертві бджоли не гудуть.

Тому й критична публікація для живого й здорового козацтва – це як допінг для спортсмена, як розсіл на похмілля. Отож, бажаючи всім плідної праці, хочеться одного: щоб люди пишалися вами так, як Наливайком, Трясилом, Сірком чи Палієм... А для цього хочуть вони бачити не погони, лампаси й незаслужені нагороди, а реальні справи: виховання молоді, забезпечення громадського порядку, охорона Хортиці тощо. І славитимуть вас саме за це, а не за збори в клубі, де вирішується, яка ширина зірочки повинна бути в генерал-хорунжого.

І насамкінець. Усі козацтва прагнуть до того, щоб їхні члени носили зброю. Усі хочуть коли-небудь прийти до влади. Іван Білас навіть партію козацьку для цього вирішив створити. Щодо зброї, то перед тим, як її дати до рук солдатові, військкомат змушує призовника пройти комісію, де невропатолог із психіатром дають висновок, що в пана Пупенка чи Пупкіна “всі валети в колоді” і в недоречний момент “не поїде дах”. Хто й коли з козаків проходив таку комісію? Хіба серед усієї братії немає тих, кому й рогатку з бузини та велосипедної камери не можна довірити? А ви їм – шаблю? А ви їм – АКМ? Коли-небудь можна таким чином і половини війська недорахуватися...

Люди, які приходять до влади, намагаються об‘єднати суспільство. Адже гуртом і батька добре бити. Чи зможуть це зробити отамани, які вчинили розкол? Чи буде Україна цілою, якщо вже зараз пропагується нова автономія на її теренах? Такі люди швидше приведуть до громадянської війни, ніж до єднання. Тому, зваживши всі “за” й усі “проти”, скажу відверто: “Слава Господові, що не дав до ваших рук зброю, а тим більше – владу”.

 

Не лякайте мовою медсестер – вони розумніші, ніж вам здається

І знову зашуміло, загуло. Якщо раніше російські шовіністи та наші яничари лякали обивателя тим, що із Західної України приїдуть бандерівці, які різатимуть усіх, хто говорить мовою сусідньої держави, то тепер, здається, це марення сивої кобили вже відійшло в небуття – йому просто ніхто не вірить. Нині пішло інше залякування. Але про все по порядку.

У кількох шовіністичних газетах виступили за надання в Україні статусу офіційної російській мові гендиректор ВАТ “Мотор Січ” В’ячеслав Богуслаєв і нардеп Ярослав Сухий*. А нещодавно до них підпрягся й сумнозвісний екс-нардеп та екс-член Національної Спілки письменників Павло Баулін**. І якщо перші двоє намагалися висловитися толерантно, то останній не пошкодував жовчі всім, хто хоч якось причетний до розробки та схвалення проекту Закону “Про розвиток і застосування мов в Україні”.

В.Богуслаєв та Я.Сухий пишуть про те, що в Україні склалася історично нинішня мовна ситуація, коли російською говорить ледь не половина населення. На жаль, автори не кажуть про те, як і хто складав цю ситуацію. Почали все з вищих навчальних закладів. Переважну більшість їх в УРСР перевели на російську мову викладання. Бачачи таку перспективу, батьки-українці почали вимагати російськомовних дитсадків і шкіл. Тепер же, коли вузи й технікуми переходять на українську мову викладання, пани В’ячеслав і Ярослав вбачають у цьому “масові порушення конституційних прав людини”. Виходить, у мене було забрано, а коли я хочу повернути назад – порушую права тих, хто забрав?

Оті всі газетки аж сичать про те, що в Росії нині краще жити, що ця країна – взірець для нас, недолугих. Хотілося б, аби ця держава показала ще й приклад міжнаціональної злагоди. Скажімо, в РФ проживає більше 14 мільйонів українців. Скільки ж у Росії українських шкіл, училищ, технікумів, вузів? Мабуть, українці там дуже задоволені, ніхто їхніх прав не порушує?

Далі автори говорять, що російське населення України пережило перший шок від звинувачень його в інородстві. Хто й коли робив ці звинувачення – не кажуть. Хоча відомо, що першим таку думку висловив Петро Столипін, царський прем’єр-міністр, але про українців. А якщо українці для Росії є інородцями, то хто тоді росіяни для України?

Нині, заявляють В.Богуслаєв і Я.Сухий, російськомовне населення зайняло очікувальну оборонну позицію. Але вона, за їхніми словами, є тимчасовим явищем, пройде певний час – зміниться. Причому кардинально – аж до діаметрально протилежної. На що ви натякаєте, панове? Громадянської війни хочеться? У народі кажуть: “Не сій вітер, бо пожнеш бурю”. Не думайте, що вас вона обмине...

Цікаве відкриття: “Російська мова в Україні є корінною. Роль Києва та Львова в її становленні, розвитку й кодифікації не менш значна, ніж роль Москви чи Петербурга”. Геніально! Заслуговує на написання докторської дисертації. Тільки ж відомо, що вплив Русі на Московське князівство тривав хіба що до взяття Києва Андрієм Суздальським – 1169 року. Із 1654-го відбувається зворотний процес…
Раніше як приклад співіснування кількох державних мов подавалася Швейцарія. Але там кожен кантон має свою офіційну мову, а кожен житель володіє трьома (а не однією) мовами. Про це автори мовчать. І звісно, чому. Бо Герой України В’ячеслав Богуслаєв за кілька десятків років так і не спромігся вивчити українську. Як тут не згадати Марксові слова про те, що мовою народу, між яким живуть, не володіють: гість, окупант та холуй окупанта…

Тепер уже за зразок береться Придністров’я, де три державні мови: російська, молдавська й українська. Тільки ж не кажуть пани В’ячеслав і Ярослав, що насправді там одна державна мова – російська. Інші – камуфляж, фікція. Адже навіть президент тієї республіки Ігор Смирнов не володіє ні молдавською, ні українською. Школи – російські. У державних закладах офіційна мова – російська.
Для сучасного Запоріжжя справжня двомовність була б кроком уперед. Бо це означає, що в книгарнях лежала б половина українських книг, у кіосках – половина української періодики. П’ятдесят відсотків радіо- й телепередач стали б українськими. Половина шкіл була б справді українськими, а не лише за вивісками, як тепер. У половині міського транспорту водії та кондуктори спілкувалися б із пасажирами державною мовою. Але ж якщо російська стане офіційною, то й тих мізерних здобутків дерусифікації, які нині є, не буде зовсім. Як у тому ж Придністров’ї, до якого закликають нас автори відозви.

Говорять вони гарно й про засилля зарубіжної псевдокультури. Що ж, американська попса з бойовиками набридли не тільки їм. Але ваш покірний слуга переглянув у святкові дні всю передачу “Песня-2003”.

Я буду вместо, вместо неё –
Твоя невеста честная ё.
(Співачка Глюкоза).

І таких “шедеврів” російської попси – хоч греблю гати. Нинішні російські серіали про ментів нічим не інтелектуальніші від американських бойовиків. Отже, хрін не солодший від редьки...
Екс-член Національної Спілки письменників, видворений з неї, Павло Баулін назвав свою статтю “Медсестре, оформишей анализ не на державной мове, грозит увольнение”. Йдеться про майбутній Закон “Про розвиток і застосування мов в Україні” та громадські слухання в Києві, присвячені цьому документу.

Дісталося тут на горіхи й віце-прем’єр-міністрові Дмитру Табачнику, й академіку Миколі Жулинському, й народним депутатам Геннадію Удовенку та Павлові Мовчану, й міністрові освіти й науки Василю Кременю. Бо всі вони відзначали позитивні якості проекту Закону. А це ж – неподобство! Адже в ньому нічого не написано про другу офіційну мову! А на думку Павла Бауліна, нею повинна бути не білоруська чи кримсько-татарська, а, звичайно ж, російська!

А ось ці слова варті цитування: “Колонизатор понятно кто. Причем имеется в виду тот период, когда Украина получала из союзного бюджета 13 миллиардов рублей дотации (еще тех рублей, которые по 0.63 за доллар!), когда за копейки гнали на Украину из России нефть, газ, лес. Когда клятая Москва обязана была издавать массовыми тиражами книги павлычек, драчей и тех же мовчанов! Так кто ж, простите, был метрополией, а кто колонией в той “империи”?”

Таваріщ Баулін має на увазі брежнєвські часи. Так от тоді дотаційною в Союзі була одна Туркменія. Про це відверто говорили лектори обкомів. Про інші республіки чомусь мовчали? Бо інші віддавали в Москву більше, ніж отримували. Петру Шелесту, який у книзі “Україна моя, радянська” натякнув, що республіка може жити самостійно й навів неспростовні цифри, “пришили” націоналізм і відправили автора на пенсію. В Україні видавали мільйонними тиражами книги Олександра Чаковського, Євгена Євтушенка, Роберта Рождественського, інших російських радянських письменників. Уже не говорю про “безцінні” бестселери “дорогого” Леоніда Ілліча. То чим гірші твори наших літераторів, яких видавали в Росії?

За копійки Україна отримувала нафту із Сибіру? А де поділася наша, карпатська? Її викачали ще при Сталіні. Де дівся газ Шебелинки? Його викачали при Хрущові. А чи не було у нас лісів у Карпатах та Поліссі? І якщо нам щось діставалося, то не за карі очі. За копійки в Росію йшло наше зерно, вугілля, цукор…

А чому б таваріщу Бауліну не повернутися на початок тридцятих? Або й 20-х. Мільйони тонн хліба видирали кремлівські людожери з України й годували голодний Пітер та Москву. За наш хліб будували всю радянську індустрію, озброювали до зубів армію, створивши в Україні штучний голодомор. Із наших колгоспів у 1947-му викачали весь хліб, даруючи його “соціалістичним” країнам Європи. А наші матері пухли з голоду. Ось таке благоденствіє панувало за часів Союзу!

Якщо ж Україна була в Союзі метрополією, то чому за неї так ухопився перший і останній президент СРСР Михайло Горбачов, який відверто сказав: “Я не уявляю Союзу без України”. Вона, за словами Павла Бауліна, сиділа на шиї в Росії, а її не бажали відпустити. Та хай би йшла собі! Баба з воза – кобилі легше. Так ні ж. Не сказав Михайло Сергійович, що без Росії, Вірменії чи Молдови не буде Союзу… Значить, не такі вже ми й вампіри-паразити були.

“Таким образом, допустим, председатель Русского Движения Крыма, чтобы не нарушить идиотский закон, должен будет писать письма своим региональным руководителям в Алушту или Керчь обязательно на оккупационной для Крыма украинской мове".

1954 року в Кримській області РСФСР лютував голод. Щоб урятувати населення, політбюро ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР нав’язали Українській РСР цю територію. Тому українці в Криму ніколи не були окупантами, їхня мова – не окупаційна, як, скажімо, російська в союзних та автономних республіках! Це у нас при створенні СРСР нагло забрано Кубань, Ставропільщину, Берестейщину, Стародубщину, частину Курщини, Білгородщини, Воронежчини. Дотримуючись Гельсінських угод, Україна не виставляє нікому територіальних претензій, як це робить Росія (острів Тузла – яскравий приклад цьому). Багато чого в нас забрано. Залишилося знищити мову, й націю можна поховати.

Свого часу Запоріжжя відвідав тодішній міністр освіти Петро Таланчук. На зборах учителів йому надійшло запитання про мови. Відповідь була чітка і ясна: “Мовної проблеми не існуватиме, якщо всі володітимуть і українською, і російською”. Тому, мабуть, не треба натякати медсестрам про якийсь спротив. Краще закликати їх до швидшого вивчення державної мови.

Не знаю, як хто, але автор цих рядків на своєму віку ще не зустрічав медсестри, яка б не змогла оформити документа державною мовою. Бо люди ці набагато розумніші, ніж здається тим, хто їх залякує вивченням мови.
__________
* - Я.Сухой, В.Богуслаев. Право на родное слово. Газета “Русский мир”, № 6 за 2003 г.
** - П.Баулин. Медсестре, оформившей анализ не на державной мове, грозит увольнение. Газета “Русская правда”, № 9 за 2003 г.
  2003

 

Окупація

Івана Богдановича, колишнього фронтовика, ні-ні та й схопить серце. Фашистський осколок, що сидить із часів війни, дає про себе знати. Приступ стається, як правило, раптово. І тоді все життя пробігає перед очима, мов у фільмі сталінських часів. Але чомусь саме період німецької окупації проходить повільно й детально, ніби в кіноапараті хтось гальмує стрічку...

Ось він, молодший сержант Ваня Козубенко, посланий командиром роти в розвідку - в окуповане Запоріжжя. Степами, ярами (знав, що на дорогах поліцaї з жезлами, автоматами, в бронежилетах та з нахабними пиками - не проштовхнешся) добрався до хати старого батькового друга - діда Макогона - й тихесенько постукав у вікно. Ніхто не відповів. Солдат виглянув на сусідню вулицю, яку до війни звали Соборною, й очам не повірив. На ній висіла табличка українською мовою: "Проспект імені Германа Герінга". "О прокляті окупанти! - подумки вилаявся розвідник, - своїми нечестивцями наші вулиці поназивали".

Він ще раз сміливіше постукав. Виглянула баба Оришка, впізнала. Перехрестившись, впустила до господи.

- О Боже! Зачиняй швидше за собою двері. Бо проклятущі фріци, хай їм абищо, постановили, що тепло подадуть не раніше листопада. Топимо, чим бачимо. Але ж "буржуйкою" не нагрієшся. Отож, хлопче, тепла не випускай.

А тут і дід, одягаючи випрану, але полатану сорочку - щойно купався - з'явився з сусідньої кімнати:

- Бачиш, які їхні теперішні порядки? Теплої води ціле літо не подавали. Кажуть, щоб учились економити. Тільки ж скажи мені на милість Божу, яка це економія? Скільки ж ми дров та вугілля витратили на нагрівання кожного казанка? Та хто все те рахує? Робиться все так, щоби побільше зідрати з нас, аборигенів.

До Фатерлянду з України, розповідали далі старі, вивозять хліб, металобрухт, вовну, хутро, м'ясо. А сюди - подраного ганчір'я - на базарах ним торгують. Народ купує. Чимось же треба тіло прикривати...

- А нове ж начальство як? - запитав Іван.

- Гауляйтера над областю сам фюрер поставив. Це вже п'ятий керівник за час окупації. А що з того? Цей ось - молодий, діловий. Навіть по-нашому вміє говорити без шпаргалки. Але ж робить це тоді, коли треба або похизуватися, або показатися своїм. За душею - нічого нашого...

Дід Дмитро Макогін ще довго розповідав, що коїться в Запоріжжі та області. Окупанти на кожному кроці понаставляли пам'ятників своїм партайґеноссе. Біля Дніпрогесу - фюрерові, який рукою на Німеччину показує. Такі ж, тільки трохи менші, вже стоять у кожному райцентрі. Он у Веселому підпільники чи партизани підірвали монумента. Того ж дня було знайдене бронзове погруддя ката й установлене на тому ж місці. Тепер начальник поліції та староста Веселого здирають з людей гроші, щоб відновити такого, який був - у повний зріст. У Запоріжжі на майдані Волі височить пам'ятник шефові таємної поліції Гіммлеру. Йому підпільники вимазали ноги у червону фарбу, ніби той стоїть у крові. Тепер патріотів гестапівці та поліцаї з собаками щодня шукають.

Назви ж, таблички повсюди - в основному їхні. Вулиці й провулки як не Бормана, то Кальтенбрунера. А як тільки назвуть десь українською - ґвалту здіймається, як на пташиному базарі - ось які ми, мовляв, демократичні, даємо розвиватися корінній нації! Спочатку Соборну вулицю Гітлером назвали. Але йому проспект не сподобався. Тепер - Герінга. Нині тут - руїни. Навіть тридцятилітні берестки порізали чужинці. Тепер з Баварії липи везуть молоденькі та на їхнє місце садять. Приймуться чи ні - Бог знає, але з народу гроші й на це зідрали...

- Деякі наші блюдолизи, почувши, що Гітлер відмовився, аби проспект назвали його ім'ям, про скромність фюрера заговорили, - розповідав далі дід. – Поглянь тільки: кінотеатр імені Гітлера, Дніпрогес імені Гітлера, площа імені Гітлера, палац культури імені Адольфа, навіть острів - і той його іменем нарекли.

- Ну а як же міський ваш парламент? Ви ж самі його обрали...

На свою ж голову - і бургомістра, й депутатів. Причому більшість їх по-нашому й слова не скажуть. Усе по-німецьки цвенькають. Ще й кричать, що то вже – їхня рідна мова. Не дай, Боже, переможуть гітлерівці - пропаде Запоріжжя і його українська мова солов'їна. Бо депутатська більшість репетує, що всяких там українських говірок не визнає. Їй тепер брот миліший хліба, а шпек - від сала. Жодного натяку на національну гідність. Німці ж усе це заохочують. То вони й раденькі, що дурненькі – німецьку мову в козацькому краї офіційною хочуть визнати. Сміх та й годі!

Іван уже чув від залізничника, що підприємствами в Запоріжжі керують тільки німці або наші запроданці. З українців вони відверто сміються. Директор "Дизельмесершмітта" заявив, що перекладати українською документацію заводу не збирається. Бо для цього йому треба було б 70 мільйонів дойчмарок. Та за такі гроші все підприємство разом із дирекцією можна купити!

Козубенко виріс на Хортиці, тому цікавила його доля острова.

- Нічого хорошого від окупантів я не чекаю, - скрушно похитала головою баба Оришка. - Бургомістр, котрого ми обирали, сподівалися, що він наш, хоче через Хортицю мости будувати, різні ресторани та інші "злакові" місця споруджувати. Знищать острів ні за цапову душу. Он дуби вже попиляли й на Німеччину повивозили. Та й не тільки Хортиці жаба цицьки дасть. Із проспекту трамвай хочуть прибрати. А мені ж, синку, вже за сімдесят. Ноги майже не носять. Пустили їхні таксі - мерседеси та опелі. Але ж там плата, як за рідного батька. Часто буває так, що відключають трамваям електрику. Це щоб ми їздили їхніми автобусами та мерседесами, платили гроші. Бо шофери, кажуть, виручкою із самим бургомістром діляться.

Потім дід повідомив про школи й дитсадки. Їх тепер формально називають українськими. Але насправді ж і няні, й виховательки, й учителі - всі по-німецьки ґелґочуть, мов гуси. І дітки на уроках кілька слів, може, нашою мовою й скажуть, а на перерві - тільки німецькою. Хоча вивіски на школах - українською. Ось так прокляті загарбники своїми прикидаються. Та з овечої вовни у них вовчі ікла стирчать.

Варто глянути, що продають у газетних кіосках. "Дойчцайтунг", "Ноєс Дойчланд", "Ноєс лебен", "Ноєс орднунґ" та інші їхні видання. Лише один часопис у Запоріжжі виходить українською та один - двома мовами - нашою й німецькою. Українську книгу вдень з вогнем не знайдеш. Податками задавили.

- Ото така справедливість окупантська, - продовжував старий Макогін. - Усе роблять тільки, щоб нагребти собі дойчмарок та втекти до фатерлянду. І бургомістр, і гауляйтер потурають злодіям-директорам. А ті хапають так, що аж очі вилазять. Собі дач набудували, мерседесів накупували, охорону мають озброєну - есесівців із зондеркоманди. Вівчарок завели. Жирують. А бідний робітник ішачить щодня за дрібненькі пфенінги.

Багато заводів як у Запоріжжі, так і по Україні не працюють зовсім або не на повну потужність. Цим самим прокляті фріци створюють безробіття, а звільнену молодь вивозять до Німеччини на тяжку працю, в борделі та з-під усяких фюреринят кіндерсюрпризи виносити.

Сприяли керівники таких підприємств як "Дизельмесершмітт" (на випадок своєї втечі з України) створенню п'ятиколонного бутафорного війська на зразок "Гітлерюґенд", яке допомагає поліції розганяти бабусь – торговок насінням та цигарками. Підтримують і лютеранську церкву, яка останнім часом почала себе українською називати. Але там українського, як на рибі хутра: лише й балачок про єдність України та Німеччини, і що ми однієї крові, народи-брати. Джеркотять же тільки по-їхньому.
Бачив усе це Іван Богданович і солдатське серце горіло полум'ям ненависті й жалю. "Чи довго ж ще тобі, моє рідне Запоріжжя, жити під окупантами?" - подумки питав боєць.

...Осколок відходив від серця. Розвідник Козубенко розплющив очі. Перед ним стояли... німці. Вони привезли з Оберхаузена в запорізьку лікарню гуманітарну допомогу.

 

Учімося, друзі, в Росії!

“Шлягер-2004” показували ввечері в новорічні вихідні. Що може бути приємнішим, ніж пісня? Вмикаю телевізора й моєму хорошому настроєві настає кінець. Бо відсотків вісімдесят пісень, що звучали того вечора в ефірі – російські. Виходять на сцену заслужені й народні артисти й артистки України і виконують… російські пісні. Склалося враження, що всі ці люди готуються завтра емігрувати в Росію...
Усе це показував наш перший, національний канал телебачення. Виникають запитання: чи він наш? і чи національний? А якщо національний, то якій же нації служить?

Під іншомовним словом “шлягер” ми розуміємо досить популярні пісні, що подобаються більшості слухачів чи глядачів. Хто й коли визначав популярність тих пісень, що звучали в “Шлягері-2004”? У Росії “Песню года” транслюють щотижня. Глядачі голосують за кращі пісні, які потім виконуються у фіналі. У нас це робить поки що тільки Михайло Поплавський у передачі “Наша пісня”.
Знати російську мову й російську пісню не гріх. Але чи не здається вам, любий читачу, що ота запопадливість поетів і композиторів, з якою вони пишуть (доволі непогані – віддамо належне) російськомовні пісні – не що інше як симптоми меншовартості? Якщо це не так, якщо це прояви братерства, то воно ж повинне бути взаємним. Назвіть мені тоді українські пісні, написані російськими (в Росії) поетами й композиторами. Окрім, звичайно, Олександра Морозова, який виріс на Поділлі... А скільки російських співаків виконує наші прекрасні, мелодійні пісні? Олександр Малинін, Надія Кадишева... Хто назве більше? Не беру до уваги Кубанського козачого хору – там, нехай і проросійські, але українці...

Візьмімо їхню “Песню года-2003”. Скільки там прозвучало українських пісень? Одна. У виконанні Софії Ротару “Одна калина”. А скільки в “Песне года-2004”? Жодної! То чому ми з вами гнемося перед “старшим братом” (молодшим за нас на кілька тисячоліть)? Ми щось йому винні? Звідки ж таке колоніальне самоприниження?

Звичайно, ніхто не повинен вказувати митцеві, якою мовою йому писати та якою співати – це справа його серця. Але ж є держава! У неї є перший національний канал телебачення. А там, мабуть, існує художня рада, у функції якої входить і мовне питання. І якщо на “1+1” чи “Інтері” про це не йдеться, то на першому національному(!), мабуть, повинен чітко виконуватися Закон про мови та відповідні статті Конституції?

Учімося, друзі, в нашої сусідки – Росії. Де на телебаченні інша мова чи іншомовна пісня майже не звучать. Бо там є національна держава й національне керівництво. Тому й телебачення там справді національне! А артисти, поети, композитори – також патріоти Росії, пишуть російською, співають російською. Поклонімося їм низенько-низенько. За науку.

 

 

Пародії та епіграми

   


У попа була собака –
  Він її любив.
  Вона вкрала кусень сала –
  Він її убив.
  Біля церкви поховав,
  На могилі написав:
  “У попа була собака…”
  (І далі за текстом
  хоч і мільйон разів).
                 Народний гумористичний вірш

 

Як би про це написали:

 

Павло ГЛАЗОВИЙ

Кум священиком у церкві працював.
Ця професія, скажу вам, не нова:
Бо й онук те добре віда, знає й дід,
Що з попами живемо вже тищу літ…
В мого кума було гарне собача,
Що злодюгу пізнавало по очах.
Лазаренка як уздріло – “бідний” він
Злізти ледве на високий встигнув тин.
За холошу песик тягне: ”Гав, гав, гав!”
Чий собака - екс-прем’єр те добре знав,
Бо як тільки клав мільйони в лантухи,
Йшов до церкви – позамолювать гріхи.
Вимагати він від батюшки почав,
Щоби той повісив кляте собача.
Бо, не дай, Бог, оте дзявкало руде
Ще Омельченка на нього наведе...
Піп затявся:
  - Я собаку не віддам!
З нього виросте добрячий вовкодав,
І давитиме усіх отих козлів,
Хто країну до погибелі довів. –
Тільки ж якось до комори кум поткнувсь
Як поглянув - з переляку відсахнувсь:
Там його ж таки собачка, сатана,
Кусень сала апетитно намина.
- Ах ти наволоч паскудна! – кум завив -
Це тебе Павло Іванович навчив?
Що ти хвостиком ото хухри-мухри?
Сала, гаспид, умегелив кіла три!
Щоб ти ним був подавився, щоб ти скис! –
Та як тицьне йому дулю попід ніс:
- Ось тобі, погана мордо, сукин син!
Геть від мене, собацюро, - каже він. –
Хай тебе Павло Панамський розіпне,
Щоб ти більше не ганьбив себе й мене!
  ________
Аж за серце мене розповідь хапа
Про паскудного собаку і попа.

                                           2003

 

 

Петро РЕБРО

У попа був цуцик-вовкодав –
Скаженючий, як на Спаса муха.
І коли він з діжки сало вкрав –
Піп об’яву вивісив, псяюха:
«Продається хата й собача,
Попід цинком, мужеського роду,
Кахлями сіяє, мов парча,
Смирна, фокстер’єрської породи.
Має ґанок і міцний ланцюг,
Добрий нюх і гарну призьбу має.
Гавкає на різних волоцюг,
Тепло в ній і крадіїв кусає.
Зуби гострі, мов у сатани,
Погрібець холодний, як льодовня.
Щеплення зробили восени,
Обкували двері – ті, що зовні.
А іще на вікнах ставні є,
Ліве вухо льоха покусала.
Зовні облицьоване фойє,
А недавно вкрала кусень сала.
Так що налітайте – продаю.
Не дивуйтесь, що гилю багато,
Бо я з ґанком цуцика люблю
Й фокстер’єрської породи хату».

 

 

Микола БІЛОКОПИТОВ

Чи це правда,
  а чи все те
Вигадка ледача?
Біля церкви відбулася
Виставка собача.
На ній були не дворняги
І не пси бродячі,
А собаки у медалях –
Борзі та гарячі.
І припала до вподоби
Попикові сучка –
Донька дога Вельзевула
І Мумуки внучка.
Заплативши, піп собачку
Приволік додому,
Кинув кістку здоровенну,
Кличе жінку й доню:
- Подивіться на це чудо,
На цю орхідею!
Я дві тисячі “зелених”
Заплатив за неї.
Бо вона – чистопородна,
Родом із Бишкека,
Її батько з-під Полтави,
Мати з-під Казбека.
Дід і баба з боку батька
Родом з Аргентини,
А по мамі... всі з Одеси
По восьме коліно. –
В попаді від люті й злості  
Горло пересохло:
- Хай би, батюшко, ця сука
Ще малою здохла!..
Ти забув, що ми собаку
Якось купували:
Гарна цюця, чистокровна,
А украла сало!
Ти ж убив ту родовиту
Злодіяку з Праги.
Краще б був купив приблуду
Чи якусь дворнягу!
В печінки мені засіли
Оті родоводи! –
Тут собака їй по-людськи:
- Ти – якого роду?
Ким були баби з дідами,
Гав! Пра-прабабусі? –
Попадя отетеріла:
- Господи, Ісусе!
Що це ще за чортівщина?
Де взялась ти в ката?
Та я тобі не собака,
Щоби рід свій знати!
_____
Ти не переймайсь, читачу,
Хай собі патяка.
Той, хто рід свій зневажає -
Гірший за собаку.

 

 

Не той ефект...

Стихолечением, в частности, занимается в городе Уссурийске врач И.Кочнов, который своим больным прописывает наряду с лекарствами, чтение стихов запорожского поэта Анатолия Рекубрацкого.
Ученые обнаружили наличие "живой ауры" в книге, которая реагирует на общение с человеком.
                               Газета "Суббота" (Запорожье), № 110 от 3.09.1998 г.

Баба Ната із полички,
Мов дитина цяцьку,
Трепетно дістала книжку -
"Вірші. Рекубрацький".
Клала збірочку до зуба,
До грудей, на плечі...
- Що стряслось з тобою, люба? -
Дід озвався з печі.
- Це я так лікуюсь, Павле.
Пишуть у газетах,
Щоби книги купували
Ось цього поета.
Бо вони вбивають погань -
Будь-яку мікробу,
І мерця вже не одного
Підняли із гробу.
Тільки ж... я тулю ті вірші
Вже три дні й три ночі,
А воно все гірше й гірше -
Попускать не хоче... -
Дід Павло:
  - Невже така ти,
Господи, безмізця?
- Мабуть, тулиш ти їх, Нато,
Не до того місця...

 

Сумніви

  Пияцтво -зло!
  А це трикляте зілля
  Не варто й нюхать, а не те що пить!..
  Такі думки приходять ненароком,
  Коли жену на кухні самогон.

                        Микола Білокопитов. Каяття.

  Коли жену сивуху я на кухні
  І підставляю бутля або кухля,
  Тоді кортить мені, як злодію украсти,
  Хильнуть чарчину он оту, гранчасту,
  Аби в кишках, як по селу брехня,
  Текла гірка...
  А завтра що?
  "Сушняк",
  Болітимуть печінка, серце, ребра...
  Чи випить? Чи усе-таки не треба?
  Хай дурні п'ють!..
  Я вклав туди махорки,
  Верби, карбіду, кізяків і хлорки...
  Скажу вам чесно - суміш не проста:
  Собака вип'є - відкида хвоста
  Мені таке творить не впервину.
  Адже на продаж (не собі) жену...

 

На Сердюкові

Дзвонить жінка чоловіку
По мобільнику:
  - Ку-ку!
Шлю тобі палкий привітик!
Я – на Толі Сердюку!

- Ти – на Толі? Як це сталось?
Совість де, скажи, твоя?
- Не ревнуй! Квиток дістала...
На його концерті я...

Миколі Білокопитову

- Тепер я стану знаменита! -

Столу хвалилася Корзина. -

Бо вчора сам Білокопитов (!)

Свої чернетки в мене вкинув.

 

Мадригал

  Петрові Павловичу Ребру (Ламайребру),
  кошовому Веселої Січі

Чорнила взявши у Шумила*,

Перо у руку я беру

І мадригал - знайоме діло -

Шкребу Петру Ламайребру.

Бо хто у нас, на Запоріжжі,

Всім харцизякам і "тузам"

У вічі правду-матку ріже,

Не кадить ладан-фіміам?

Хто Січ Веселу збудувавши,

Спочить на лаврах не схотів?

Він - попереду скрізь і завше -

Всій пакості дає чортів:

Хапугам, ледарям, нездарам,

П'яницям, хамам, шахраям -

Уже ж такого сипле жару,

Що їм свербить і там, і сям...

Тож маю я таке на гадці -

Давали ж назвиська містам! -

Що Петропавловськ-на-Камчатці

Ребровим названо ім'ям.

О любі і шановні дами!

Вже здогадатися пора -

Коріння ваше не з Адама -

Усі ви зроблені з Ребра!

Тому дівчаток чатувало

На нього завжди цілий ліс:

Зітхали і стогнали: "Ма-ло!"

І викликали знов... "на біс".

Скажу, що грішник він - і точка!

Бо має, хай би був здоров,

Ще й позашлюбного синочка.

Це звісно хто - Сергій Ребро-в!

Ламайребро жартує щедро,

І це ж уже не рік, не два

Працює так, що світять ребра -

Козацький гумор добува.

Цурпелить сміху цілу хуру

Прекрасним людям на добро,

Як віл, що ледь не трісне шкура,

Наш кошовий Ламайребро!
______
*Микола Шумилов (Непийчорнило), писар Веселої Січі

 

 

Бувальщини

 

Бачив сам, казали люди

 

Перші “гонорари”

Коли я народився, грому не було. Можливо, тільки тому, що починалася зимонька-снігуронька. Клянусь, якби це сталося влітку чи хоча б навесні - то й небо затріскотіло б від радості.

А того дня спочатку загорлопанили треті півні у повітці, засокотіли кури. Потім собака Босий завив, як на погибель. А тітка Марія Притулиха в цей час уже в'язала мені пупа, щось гомоніла, тільки що саме - я того ще не дотумкував.

Потім калатали дзвони в церкві (її на той час комуністи ще не встигли закрити). Можливо, й на мою честь дзвеніли, але я в цьому вам не зізнаюся - дуже скромний. Тоді ж подумав, що якби задля мене, то вони не вгавали б цілий день. А так бемкнули кілька разів і замовкли. Була звичайна неділя.
Ще змалечку любив писати. У братів і сестри просив олівчика, щось виводив на папері з одного боку, перевертав - з іншого, а коли вже не було де - брався за стіни. Там виходило, як мені здавалося, набагато краще, хоча мама недооцінювала того мистецтва, частенько частувала лозиною, а потім брала щітку, підбілювала, приказуючи: "А щоб тобі писало Бог зна де!" Ото були мої перші "гонорари" за творчість.

Любив вірші. Особливо нецензурні. Вони запам'ятовувалися куди краще, ніж поезії Тичини чи Маяковського! Але як тільки одного з таких худ. творів прочитав уголос й уривок почули батьки - отримав "гонорару" в кілька разів більше, ніж за писанину по стінах.

У школі мав непогані оцінки з усіх предметів. Лише одна графа "поведінка" майже ніколи не радувала око. У правому кутку щоденника Олександра Юхимівна (а трохи пізніше - Ліза Григорівна) писали: "На уроках балується, сміється. Оцінка за поведінку - 2". Таку цифру я люто ненавидів. Бо її, паскудину, ні на що не виправиш. Із "трійки" - трохи підтер, повернув хвостика вправо - виходила "п'ятірка". Із "одиниці" - "четвірка". А ту гадюку, як не підтирай, - нічого не виходило. Тоді вже доводилося виривати аркуші, батькам брехати, що оцінки вчителька не виставляла, а в школі - що забув щоденника вдома.

Був у нас однокласник Вася. Він сміявся навіть, коли пальця йому покажеш. Мені ставало смішно, що він ні з чого сміється. Тоді вже умлівав від сміху і я. Мене вчителі піднімали, ставили в куток або виганяли з класу.

Батьки мої вважали, що за одного битого дають десятьох небитих. Тому виховували вміло й терпляче - якщо не лозиною, то очкуром. Тато при цьому завжди примовляв: "Бісова кров! Коли ж ти розуму наберешся?" Один дідусь, почувши це, заспокоїв його: "Сергію, не переживай! Не було ума в сім - не буде й у сімдесят!"

 

Важка наука

Курив я довго. Із третього по п'ятий клас. За це ненька не раз "частувала" лозиною, а батенько хитав головою, сумно промовляючи:
- Дурне ти...
І додавав дещо суттєвіше.
Але я курив, бо дуже хотів подорослішати.
Моїм учителем у цій справі став Микола - старший товариш. Він був удвічі нижчий за мене зростом і худий, мов очеретина. Але мені здавався дуже розумним і майже героєм. Розумним тому, що він уже два роки навчався в четвертому класі, а майже героєм - бо міг затягнутися тютюновим димом і, не видихнувши з грудей жодної молекули, сказати: "І-і-іх! Мати йде!.."
У мене ж це ніяк не виходило. Я кашляв, сльози, мов кінські боби, сипалися з очей, а Микола аж по траві качався, регочучи з моїх мук. І сміявся так, аж поки я не перейняв увесь його "досвід", не оволодів "мистецтвом" курця.
Коли приходив додому, видавала мене матері старша сестра:
- Мамо, хай Пилип дихне, бо в нього й сьогодні вії підсмалені...
Я дихав на матір і по мені "ходила" лозина.
Завдяки таким старанням предків я все-таки покинув палити ще в п'ятому класі. Та й добре зробив. Бо Микола давно зі святими фіміам курить. А я, дякуючи долі, ще й досі кашляю.

 

Експеримент

Ріс я допитливим хлопцем. Бувало, отримую влітку книги для наступного класу - всі поперечитую, окрім математики. І раптом потрапляє мені до рук "Природознавство". А там - що не розділ - то відкриття! Кругообіг води в природі. Горіння металу в кисні. Оце цікаво! Не якісь там ікси та ігреки...

Почав добувати кисень - не вийшло. Бо застосовував для цього шлангу, як рука в діаметрі. Вирішив із цим трохи почекати – можливо, вчителька в школі покаже.

На одній зі сторінок читаю, що при нагріванні тіла розширюються, а при охолодженні - стискуються. О нене рідна! Як же це так? Нагріватиму камінця, а він тобі на очах розширюється, розширюється, як пузир при надуванні?

Дочекався, коли батьків удома не буде. "Спиртівку" виготовив із баночки з-під гірчиці. Напхав у неї картону, замість спирту - гасу. А щоб часом не побачили сусіди та потім не сказали батькам – поніс усе це... за солому. Підпалив "спиртівку". Беру в кліщі камінчика, починаю нагрівати. Минає п'ять хвилин, десять - не розширюється. Вмочаю в гас. Горить, а не розширюється. Набридло. Вирішив припинити експеримент, віднести "спиртівку" далі у двір і там погасити. Беру її голими руками. А воно ж як припече! Випускаю з рук. Гас із вогнем розливається по соломі, яку батьки виписали в колгоспі - корові на зиму.

Полум'я здійнялось аж до небес. Збіглися сусіди - погасили. З великої хури соломи залишилася малесенька мокра купка, перемішана з попелом. Прийшла мама, "пригостила" держаком від ляпачки. Та так, що синці місяців два не сходили.
І все-таки експеримент мій удавсь. Я зробив висновок, що при нагріванні мої пальці розширились, і я випустив "спиртівку".

 

Кроки до творчості

Спроби писати худ. твори були ще в п’ятому класі. Тоді нашкрябав щось на зразок пародій на популярні та улюблені пісні. Це були "По переулку бродит лето", "У причала". Брат Вітя працював, а потім і служив моряком і я намагався наслідувати його. Тому моїми улюбленими піснями в той час були "Варяг" та "Раскинулось море широко". У пародії ж виходило:

Все простыни вьются
И койки гремят...

У хлопчаків санаторію "Руська Поляна", де я перебував півроку, це викликало захоплення. Виходило добре для тих, хто не розумів...

Поновив заняття віршами вже в технікумі. Там почав дряпати епіграми на однокурсників:

Наш Іван, наш Іван -
Кучерявий, мов баран.
Він у нас дурачок
І здоровий, як бичок.

Я був хлопчаком. Мені п’ятнадцятий минало. А Іван щойно армію відслужив. Тому "гонорар" його був своєрідний. Він затискував однією рукою мою голову, а другою давав "солдатської картоплі" – проорював щиколотком по тім‘ячку так, що моя «макітра» тріщала, мов стиглий кавун.
Старостою групи була у нас Ліда - огрядна дівчина, яка до вступу в технікум уже працювала трактористкою. Ми всі підсміювалися з неї за її вагу. На мої епіграми тільки сміялася, розуміла жарти. Пам'ятаю, вийшло в мене таке:

Наша Ліда кусень сала
Жує серед ночі,
Аж пузяку розпирає
Й лізуть на лоб очі...

Разом із Валерою Коваленком писали "поему" про однокурсників. Ті, кого ми не "дістали", сміялися. Кого "зачепили" - погрожували або й давали стусанів.

А потім уперше заримував анекдота. І надіслав його не куди-небудь - одразу ж до "Перця". Відповідь надіслав Владислав Бойко, який через багато літ став моїм добрим наставником. У листі говорилося, що мій вірш має дотепну фабулу, але ідейний його рівень дуже невисокий, багато мовних вад та неточностей, що мені ще довго треба працювати над вивченням мови й літератури.
Отож сідав, писав, переписував. І досі це роблю.

 

Від тину й до обіду

Казав же мені брат Мишко: "Будеш служити - не вискакуй, не кажи, що щось не так - по-твоєму все одно не буде! Служи тихо й мовчки". Ага, я так і послухав! Де щось не подобається: "Товаришу сержанте, а ви не праві! Отам краще отак було б".

...Мене помітили. Підлогу мив гектарами. Найгірший наряд - днювальний по батареї. Хлопці ходили патрулювати, на плавбазу, де їхнім завданням було стежити, щоб ніхто з цивільних не втопився, на господарчий двір, де вони просто охороняли пилораму. Це були не наряди, а відпочинок. Дехто з солдатів ходив днювальним по батареї двічі або тричі, максимум - п'ять разів за півроку "учебки". Рекорд належав мені - тринадцять разів.

Наш сержант Малинін був досить серйозною людиною. Він щоразу ставив нас струнко, ходив перед строєм з поглядом удава й бурчав, як свекруха:

- Ну то що, кровопивці? Ви ж із мене кров п'єте! Соломинкою, соломинкою... Я вам пащі порву! Солдата треба називати тільки на "ви" - вимучу, викручу, висушу. Вам служба медом не здаватиметься! Це вже я гарантую! Хто так постелі застеляє? Що ото за подушка, як у старої баби груди? Зараз навчимося застеляти.

І застеляли та розстеляли ми за півдня сотні разів, бігаючи поміж двоярусними ліжками, як хорти.
Після "учебки", в полку, я був уже трохи інакшим. Не вискакував, мов Пилип з конопель. Не казав, що хтось там щось не те чи не так робить. Служив спокійніше й упевненіше. Навіть відпустку заслужив. Перше своє двадцятиріччя святкував удома. Це тепер кажуть, що за рік солдат обов'язково повинен хоча б раз поїхати додому. Тоді цього не водилося. Заслужиш - можуть пустити. Ні - гуляй, Васю!
...Мій нинішній колега, підполковник у запасі Леонід Сосницький любить повторювати, що хороший солдат ходить по лезу ножа, тобто на межі між відпусткою й гауптвахтою. Гарним солдатом себе я ніколи не вважав. Але після того, як оголосили відпустку, повинен був отримати діб десять-п‘ятнадцять "губи". Сталося це так.

Коли в казармі гасили світло, хто-небудь із молодих вискакував на тумбочку й декламував: "Дембель став на день коротшим, всім "дідам" - спокійної ночі! До наказу міністра оборони залишилося сімдесят п'ять днів". Йому аплодували так, як Леонідові Іллічу на ХХVI з'їзді партії. Після цього хтось із "дідів" кричав:

- "Діди"! День минув!

І вся казарма хором відповідала:

- Хрін з ним!

Крикнув „дідам” і я. Звідки ж мені було знати, що біля дверей чергового по частині стоїть черговий штабу дивізії? Відповіли мені всі гарно й чітко, витримавши, як і треба, двосекундну паузу, набравши повні легені повітря. І так гаркнули "Хрін з ним!", що й шибки задзвеніли.

Командир полку отримав догану від командира дивізії. Замполіт - від політвідділу. За слабку виховну роботу з особовим складом. Два дні офіцери допитувалися, хто ж то крикнув. На моє щастя не знайшлося паскуди, яка б продала мене. Були в полку "стукачі". Але вони, мабуть, не знали, чиїм голосом було подано команду про те, що день минув. Інакше б замість відпустки потрапив би я на підмітання снігу або вирубування льоду на плацу...

 

Колгосп без дурня, що армія без генерала

Так каже народна мудрість. Проте в колгоспах, як і скрізь, були люди, про яких у селі легенди ходили.

* * *
У рідному моєму Баландиному (Кам’янський район Черкаської області) вам і нині розкажуть про Давида, який із п‘ятирічним синком Микольцею повів на базар корову продавати. У сусіднє село Телепине - сім кілометрів. Для дитини – величенька відстань. Тому й посадив дядько своє чадо верхи на корову.

Приїхали. На базарі люди підходять, питають ціну. Одна бабця, оглянувши тварину, простягає руку до вимені.

- Лізьте, бабо, лізьте, - каже їй Миколка. – Вона вам, так як і нашій мамці, зараз дасть ратицею по зубах, то й молока не схочете!

Почувши це, Давид хапає батога та як уперіщить малого:

- Чиє ж воно таке стерво сіло прокататися, та ще й гавкає?

* * *
У селі Чумаки жив колись механізатор Петя. Сам низенький і худенький. А трактори заводилися тоді вручну за допомогою ремінної шворки. От одного разу заглух його стальний кінь. Та не де-небудь, а в широчезній калюжі біля гною на свинофермі. Петя виліз на капот, накрутив шворку на диск пускача. А позаяк великої сили, щоб різко смикнути її, він не мав, то намотував ремінця на руку й, падаючи з капота, намагався завести.

Разів десять падав тракторист спиною в калюжу з гноєм. А трактор заводитися не хоче. Зібралися доярки з трактористами – сміються. Зі злості Петя хапає молотка й гатить ним по пускачеві. Потім кладе інструмента до кабіни, знову лізе на капот, намотує шворку й ще раз падає разом із нею в калюжу. І сталося диво - пускач завівся.

- О, падлюко! – звернувся Петро до двигуна, - значить, небитим ти не хотів заводитися! Тепер знатиму, чим тебе «лікувати».

* * *

Коваль Павло не міг настачити молотків. Зайде хтось із механізаторів, щось заклепає, без задньої мислі забере молотка – й поминай як звали. Тоді Павло почав ховати його під тумбочку. Це помітили механізатори. Молотка витягли, а на його місце тракторист Алім напхав солідолу. Ковалеві потрібен був молоток і він поліз під тумбочку. Витяг руку – замазану аж по лікоть, а молотка - зась. Гадати, хто так вчинив, Павлові не було потреби – всі знали, що на ці жарти здатен тільки Алім. Коваль тихенько підійшов до Аліма:

- Йдем, я тобі щось розповім, - та й обняв тракториста за плечі забрудненою рукою. А поки йшли, обнявшись, і розмовляли, Павло потихеньку витирав руку об нього. Помітив це Алім, відскочив від коваля, як чорт від ладану:

- Що ти робиш, дурню! – крикнув він. – Я тільки вчора нову спецівку отримав!

- Я – також, - усміхнувся Павло, показуючи замазаний рукав. – Буде сьогодні нашим жінкам робота…

 

У райком – за пайком

 

Будеш – не будеш?

У компартійні часи за моральним обличчям комуністів слідкували райкоми КПУ. І як тільки ставало відомо, що хтось десь добряче перепив чи дуже вже перелюбствував – його викликали на бюро райкому й „розбирали”. Ті, хто пильнував за моральною чистотою, самі були далеко не ангели. Але існував неписаний закон: роби, що хочеш, тільки не попадайся.

В одному з невеличких бригадних сіл був кремезний бригадир, який дуже любив чужих жінок. Ту, яку він на сьогодні намітив – посилав підмітати в коморі. Потім, коли всі колгоспниці розходилися по робочих місцях, заходив до комори й пропонував замітальниці чоловічі послуги. Рано чи пізно, але про це вже знало все село. Дійшла справа й до парткому колгоспу, а потім і до райкому.

На бюро перший секретар після того як доповіли, чому бригадирову поведінку треба тут розглядати, питає винуватця:

- Ну і як ти, будеш і далі?

- Ні, не буду! – твердо каже бригадир. А завідувач кабінету політосвіти - єхидненько:

- А я не вірю...

- Не буду!

- А я не вірю...

Перший секретар:

- Тоді скажи, які ти висновки із цього зробив?

- Та я ж і кажу: Марію й Гальку більше ніколи не зачеплю, бо то такі язикаті, що не тільки все село, а й увесь район знатиме!

 

Під ковдрою

Коли почалася горбачовська боротьба з пияцтвом та алкоголізмом, начальник районної бази паливно-мастильних матеріалів Сергій Андрійович їхав з обласної наради, зайшов у забігайлівку – остограмився. А потім машину зупинив даішник і почав докопуватися до шофера. Сергій Андрійович втрутився в розмову й міліціянт почув від нього запах спиртного. Забрали, відвезли в медвитверезник. А за кілька днів його вже викликали на бюро. Перший секретар:

- Ну то що, після цього будеш пити спиртне?

- Якщо я скажу, що не буду, - мовив Сергій Андрійович, - то збрешу. Пити буду, але тільки під одіялом, щоб навіть сусіди не чули булькання, коли наливатиму.

 

Кохана журналістико моя!

 

Репортаж із партзборів

Гордійович став моїм першим наставником у журналістиці. Він ніколи не лаяв за неякісний матеріал, а тільки сміявся. Пам‘ятаю, написав я перший репортаж про бригадні партійні збори в колгоспі. Головним питанням було там прийняття тваринників до лав КПРС. Оскільки ж досвіду журналістського я ще не мав, то й занотував детально, хто що говорив, а потім просто виклав усе на папір. Вийшло приблизно так.

«Петро Сергійович, парторг колгоспу, повідомив:

- Надійшла заява від доярки Катерини. Ви її добре знаєте. Чи гідна вона бути комуністкою?
Підвівся механізатор ферми Семен:

- Вона – гарна трудівниця. Я за її роботою спостерігаю не один рік. Не сяде доїти корову, поки не підмиє та не помасажує вим‘я.

- Кому? – пролунало запитання з залу.

- Корові, - мовив Семен. – Як комуніст я пропоную прийняти її до лав КПРС.

- Кого, корову?

- Ні, Катерину, - уточнив механізатор.

Доярку прийнято одностайно. Парторг зачитав заяву техніка штучного осіменіння Михайла, запитав, якої думки про нього комуністи. Слово взяла телятниця Галина:

- Він – прекрасний спеціаліст. Можу сказати, що запліднює він, не покладаючи рук. Завдяки його старанній роботі ми маємо гарний приплід. А коли тримали бугая-плідника – таких результатів не було. Пропоную його до лав КПРС.

- Бугая?

- Ні, Михайла!

Її підтримала завідуюча фермою Уляна:

- Крім того, що він гарно осіменяє, ще й бере участь у колгоспному хорі. Мабуть, тому й запліднює, мов пісню співає. До корів ставиться добре. Перед осіменінням погладить, скаже гарне слово, а не так як фуражир Ничипір – тільки матюкається! Він гідний бути комуністом.

- Хто? Ничипір?

- Та ні, Михайло».

Гордійович, читаючи матеріал, аж плакав від сміху. Потім відклав убік мою писанину й, витираючи сльози, сказав:

- Тобі, Пилипе, все-таки краще писати гуморески, ніж репортажі з партійних зборів.

 

Збирач податків

Фотокор районки Анатолій мав натуру хапужки-вимагача. Він ніколи не повертався з колгоспу чи радгоспу без шматка м‘яса, бутля меду чи олії. У ті часи на критичний виступ газети треба було реагувати парткомові, правлінню чи дирекції підприємства. Це означало, що комусь загрожувало партійне стягнення, а когось і з посади звільняли за недоліки в роботі. Знаючи це, Толя брав на виїзд два фотоапарати. Одним знімав те, що піде в газету, а другим – бур‘яни, розкидану техніку тощо. У селі новина про те, що приїхав фотокор і фотографує всіляке безладдя, летіла швидше вітру. Парторг чи й керівник господарства мчали сюди, мов на крилах, і ледь не на колінах умовляли журналіста не давати цього в газету.

- Мені й обласна молодіжка такі знімки замовила, - розмірковував уголос фотокор. – Що ж його робити? А ми ж із вами люди свої...

- Так, звичайно, - раділи ті цій «догадливості» газетяра. – Давайте якось домовимося.

І Толя «домовлявся». Йому в багажник авто клали найкращі продукти, аби тільки не бути критикованими в газетах. І мало хто здогадувався, що зйомки бур‘янів чи розкиданих запчастин фотокор проводив камерою, в якій не було фотоплівки.

 

Син лейтенанта Шмідта

Працюючи в газеті у Верхньодніпровську, Толя заприятелював із матір‘ю тодішнього першого секретаря ЦК КПУ Щербицького. І як тільки Володимир Васильович провідував стареньку, фотокор знімав його на дефіцитну в той час кольорову фотоплівку. Тому світлин зі Щербицьким він мав десятки, якщо не сотні. Завжди возив їх із собою, аби при нагоді мати зиск.

Поїхав якось Толя на відпочинок в Алушту. Директорові санаторію відрекомендувавсь як племінник Щербицького й показав фотографії. Перед ним забігали всі, мов перед царем: поселили в люкс-кімнаті з видом на море, носили їсти й пити…

Залишалось Анатолію відпочивати ще два тижні. І раптом у цей же санаторій приїжджає чоловічок і представляється директорові як… племінник Щербицького. Керівник санаторію, підозріло глянувши:

- У нас уже відпочиває племінник Володимира Васильовича.

- Покажіть його мені.

Прибулого заводять до Толі в кімнату.

- Привіт, Анатолію, - мовив той. – Отже, мало тобі того, що бабі Тані (матері В.Щербицького – П.Ю.) не даєш дихати спокійно, то ще й тут ім‘ям мого дядька спекулюєш!

Довелося Толі швиденько збирати манатки та тікати з санаторію.

 

Друкарські „ляпи”

Коли прийшов працювати в районку, в автогаражі лежала півметрової товщини купа газет, які шофер Микола Савченко використовував для витирання рук після ремонту машини. Редактор устиг не пустити тираж на пошту. Із зарплат усіх творчих працівників редакції було вирахувано гроші за папір та друкування, а весь наклад того ж дня передрукували. Ця надзвичайна подія сталася всього через одну літеру…

У Москві тоді відбувся пленум ЦК КПРС і на першій сторінці районки, як зазвичай, опублікували замітки-відгуки, під якими ставилися підписи робітників та колгоспників. Вони нібито дуже схвалювали рішення пленуму, а тому брали підвищені соціалістичні зобов‘язання: надоїти молока більше, отримати вищі врожаї тощо. Величезний заголовок під логотипом гласив: «Одностайне схвалення, гаряча підтримка!» Але замість «гаряча» було написано «гарячка».

Коли купа газет із цим „ляпом” закінчувалася, Микола говорив нам: „Пора, хлопці, ще якусь помилку допустити, бо нічим буде руки витирати”.

* * *
У сусідньому районі вийшла газета, в якій на останній сторінці санстанція повідомляла, як краще боротися з мишами та пацюками. У заголовку-заклику «Знищуйте гризунів!» метранпаж переплутала літери. І стаття вийшла під назвою «Знищуйте грузинів!»

Тираж розійшовся по району. А металевий набір поліграфісти вже встигли розібрати. Тоді в газетах «на розсилку» (надсилалися в обком КПУ, ЦК та в архіви) газетярі лезом і гумкою витирали непотрібні букви, а на їх місце, вмочуючи у фарбу шрифтові літери, ставили потрібні.

Пиятика з чоловічими обов‘язками

Журналісти районних газет у комуністичні часи могли трохи підзаробити, редагуючи колгоспні багатотиражки. Саме ці люди збирали матеріал, писали, давали в набір, макетували й вичитували гранки. А редактори, призначені парткомом, іноді й не знали – побачила світ їхня газетка чи ні.
Найбільше цінувалися в газетах матеріали критичні. Якщо вони були в багатотиражці – парторга колгоспу хвалили на різних районних збіговиськах. Знаючи це, Гордійович, який вів тиражку в сусідньому з райцентром колгоспом, підходив до бригадира або завідувача ферми й питав, кого з працівників треба покритикувати. Якось завідувачка тваринницького комплексу сказала йому, що зоотехнік ферми Кузьма ні-ні та й заглядає в чарку. Треба б, мовляв, поставити його на правильну дорогу. Гордійович, не довго думаючи, написав таке:

«Кузьма – гарний спеціаліст. Але ж не обминає «зеленого змія». А той, спокусник, як відомо, не милує нікого. Ото ж, буває, й вип‘є зоотехнік. Із роботою ще нібито й справляється, а прийде додому – яка з нього користь? Лягає с-пати, а чоловічі свої обов‘язки йому виконувати ніколи. Тому й сварки в сім‘ї виникають. Пора б уже Кузьмі й за розум узятися».

У той час кількість підписів журналістів під матеріалами обмежувалася. Престижніше було, коли інформацію чи статтю підпише робітник або колгоспник. Гордійович підписав замітку дояркою… – коханкою Кузьми. Останній приходить на роботу, а хлопці його здіймають на кпини:

- То що, Кузьмо, це правду пишуть у газеті, що ти вже не зовсім здатний? Можемо допомогти – тільки свисни!

Скандал піднявся неймовірний. До парторга прибігла спочатку Кузьмина коханка, яка, звісно ж, замітку не писала й згоди на підпис не давала. Пізніше прийшла дружина зоотехніка, а потім і він сам. Усі вимагали спростування. Насилу вблагав їх парторг, щоб заспокоїлися, а сам довго лаяв Гордійовича по телефону.

Але найбільше потішив селян такий факт. Коли дружина Кузьми, ще не знаючи, що доярка не є автором замітки, накинулася на неї з лайкою й вигукнула: „Та мій чоловік у ліжку – справжній донжуан!”, коханка в запалі зізналася: „Не гірше тебе знаю!”

 

Уточнив

Трохи згодом у тій же газетці Гордійович опублікував замітку про двох молодих механізаторок за підписом бригадира тракторної бригади. Той вихваляв дівчат, які вони старанні в роботі, зазначав, що закінчили на «відмінно» місцеве профтехучилище й мають намір навіть вступати до інституту. В останньому ж абзаці повідомлялось: «А нещодавно наші Валя та Свєта вийшли заміж – стали молодичками».

Із сектору преси обкому КПУ приїхав інструктор, який переглянув районку та колгоспні багатотиражки. Він не обминув і замітку про трактористок:

«Я розумію, що писав її п‘яний бригадир, - сказав він. – Але ж редагуєте матеріали ви. Навіщо ж залишили оте уточнення про молодичок?»

Звичайно, автором, тобто «п‘яним бригадиром» був не хто інший як сам Гордійович.

 

Як я став гетьманом

Напередодні Дня Конституції України в газету «Запорозька Січ» із міськради факсом було надіслано привітання тодішнього міського голови Запоріжжя Олександра Поляка жителям міста. Він вітав металургів, залізничників, медиків, учителів, студентів, учнів, ветеранів... Після поздоровлень та довгих побажань пояснювалося, що витоками Основного Закону незалежної України є «Руська правда» Ярослава Мудрого та перша в Європі козацька Конституція гетьмана Пилипа Юрика.

Звичайно ж, у газету ми цю помилку не пропустили. Але щиро зізнаюсь – я трохи походив перед колегами з гордо задертим носом. Бо далеко не кожного возвеличують до рівня славного гетьмана Пилипа Орлика.

  р

Д\ама з собачкою

(Не за Чеховим)

Працювати не хотілося. Тоді Василь Коришенко вирішив жебракувати. Заходив до вагону електрички чи трамваю й жалібним голосом брехав, що він – воїн-афганець і до того ще й ліквідатор аварії на Чорнобилі. Жити, мовляв, йому залишилося недовго – поранення, контузії та проклята радіація призвела до цирозу печінки, раку серця, гастриту, коліту, ревматизму, виразки, геморою, мозолів на нозі, карієсу зубів і ще трьох десятків болячок, про які наша медицина ще навіть не здогадується. І щоб хоч якось підлікуватися – потрібно їхати до Німеччини чи Франції, а в кишенях, крім сірників, немає нічогісінько. Влада допомогти не може й не хоче, тому вся надія – на пасажирів.

Васькові кидали копійки. До вечора збиралася певна сума на пляшку катанки та шматок найдешевшої ковбаси. Так тривало доти, поки жебрак-початківець не натрапив на кількох справжніх афганців і чорнобильців. Ті зажадали документів, і наш великомученик показав їм... комсомольського квитка.

Васька били недовго, проте добросовісно. Порвали архаїчного документа, а самого “жебрака” виштовхали на перон на далекому полустанку. Тоді Коришенко згадав, що колись, ще підлітком, брав до рук гітару. Три вечори відвідував репетицію шкільного хору. Отже, можна ходити по вагонах і співати. За це ніхто шию не намилить. Того ж вечора поїхав у село до матері й зняв із горища побиту шашелями гітару та потренувався.

На ранок Васько вже стояв у дверях електрички й, підбренькуючи на гітарі, жалібно скиглив:

Над моею могилкой
Уж поёт соловей,
А я – мальчик на чужбине –
Позабыт от людей.

Раптом “жебракові” здалося, що хтось йому підспівує. Він:

- А я – мальчик на чужбине…

А з іншого боку вагона почулося:

- У-у-у-у! Гав-гав!

Пасажири почали лукаво посміхатися.

Позабыт-позаброшен
С молодых-юных лет...
У-у-у-у! Гав-гав!

У вагоні почувся сміх.

- Та заткніть же ви пельку отій нахабній тварюці! – не витримав Василько. Вагон аж затрясло від реготу.

Ой умру я, умру я,
Похоронят меня.
У-у-у-у! Гав-гав!
И родные не узна-гают,
Где могилка моя.
У-у-у-у! Гав-гав!

Васько йшов між рядами пасажирів. Йому здавалося, що підлога у вагоні ось-ось провалиться, й він потрапить прямо під стальні колеса. Мурахи побігли по спині.

И никто не узнает,
И никто не найдёт…
Собачка не вгавав:
У-у-у-у! Гав-гав!
Только раннею порою
Соловей запоёт.
У-у-у-у! Гав-гав!

Розлючений Васько нарешті побачив невеличку таксу в господині на руках. Собачка дивився такими жалібними очима, що співакові самому захотілося заплакати. А публіка вже відверто реготала. Це вивело співака із себе.

- У, скотина! – визвірився він на собаку. – Все мені зіпсувала! Щоб ти здохла!

- Сам, дурню, здохни! – піднялася на захист хазяйка такси. – Він краще підвиває, ніж ти співаєш!

Під зневажливі репліки пасажирів Васько зачинив за собою двері. У тамбурі ледь не лоб у лоб зіткнувся з продавцем самокатного спиртного.

- Горілочки не бажаєте? – майже пошепки запитав той. – Є “Смирнов”, “Мягков”, “Неміров”, “Кайзер”, “Пшенична”...

- Шурику, це ти? – впізнав “жебрак” давнього друга. А після дармової чарки катанки розповів про свої біди.

- Хочеш, влаштую й тебе продавцем оцього зілля? Щодня свіжі „бабки” матимеш.

- А купуватимуть?

- У чергу ставатимуть. Наші ціни вдвічі нижчі магазинних.

- А якість?

Тут Коришенко побачив, що його друг непомітно натягує на око, вкрите синцем, спортивну шапочку.

- Не хвилюйся! Народ наш терплячий... Кидай свою балалайку й приходь уранці до Мишка Кривого.
Васько радо закивав головою:

- Ех, була-не була! Народ наш не тільки терплячий, а ще й живучий, а головне – добрий...

 

 

Спасителі

Троє односельців хильнули в буфеті по п'ятдесят. На більше грошей не вистачило. Сидять і тільки облизуються.

- Може, в когось із вас удома є? - обізвався Петро Рудий, - то вгощайте. Бо я вчора з кумом останню півлітруху висьорбав... – Він підняв угору довгу, мов голобля, руку й опустив її так, ніби відганяв надокучливу муху.

- У мене - жодної кгаплини, - сумно зітхнув Степан Гаркавий, оглядаючись навколо, - ще тиждень тому ненагоком бутля гозбив. А в ньому ж - чотиги літга було... Позавчога заквасив - днів за п'ять вижену.

- Я би пригостив, - обізвався Іван Бараболя, покрутивши сизуватим носом-картоплиною, ніби понюхав щось неприємне, - але ж удома дружина. Самі розумієте...

- Невже вона в тебе така розумака, що й обвести навколо пальця її не зможемо? Ти ж якось знаходиш вихід у таких ситуаціях? - із надією глянув на нього Петро, махнувши довжелезною рукою ледь не перед Івановим носом.

- Я – з радістю б, але як? Олена моя – не простачка. Наскрізь усе бачить, мов ясновидиця. А коли розлютиться – страшна! Та що я вам розповідаю? Самі знаєте...

- Є ідея! – Степан змовницьки глипнув на хлопців й оглянувся, ніби перевіряючи чи ніхто не слухає. – Заносимо тебе, Іване, додому, нібито сегце схопило. Говогиш дгужині, що ми вгятували тебе й хай за це нас пгигостить.

- А я ж як? – повертів носом той.

- Не переймайся! Щось придумаємо по ходу діла, - заспокоїв Івана Петро й знову махнув рукою, ледь не вдаривши Степана.

...За півгодини на Іванове подвір'я Петро зі Степаном затягли невеликий візок, у якому, звісивши ноги за борт, лежав Іван із похиленою головою. Він обома руками тримав себе за лівий бік, усім виглядом своїм показуючи, де в нього серце. Із криком "Боже мій! Що трапилося?!" з хати вибігла дружина.

- Оленко! - простогнав Іван, - дякуй оцим добрим людям. Це - мої спасителі. Якби не вони - лежав би на дорозі аж коло млина. Серце схопило. Спасибі хлопцям - не дали пропадати на вулиці. Навіть візок дістали.

- Ой, спасибі ж вам, - люб'язно засокотала Олена. - Дякую за допомогу. А то ж, не дай, Боже... Не хочу й думати, що могло б трапитися.

Хлопці завели до хати та вклали на ліжко Івана, який тільки постогнував.

- Що ж я стою? – обізвалась Олена. – Ви ж, мабуть, ще не обідали! Мийте руки й сідайте до столу.
На столі за кілька хвилин, як на скатертині-самобранці, з'явилася добряча закуска й пузатенький графин оковитої.

Гості, поцокавшись, радо випили за Іванове здоров‘я й весело закусювали, а господар лежав і ледь не захлинався слиною. Думка про те, що вони зараз п‘ють його горілку, а йому – зась, мов бур геолога свердлила його мозок.

- Ох, горе мені, горе! – жалібно вимовив він, а сам подумки підганяв друзів по нещастю: «Та придумуйте ж уже щось швидше, ледарі!» Але хлопці не поспішали. Вони наливали, хилили й поволі ремиґали, як ті воли після оранки. Розповідали всякі небилиці про бабу Катерину, котра вміє сни розгадувати та на квасолі гадати.

- Я ж їй два гоки тому, - розповідав, озираючись, Степан, - пгодав за двадцять ггивень десяток совенят – знайшов гніздо на осокогі біля мосту. Сказав бабі, що то кугчата нової китайської погоди. А потім вона бідкалася сусідці: «Чим більшими стають мої птиці, тим лупоокіші! Мені вже стгашно на них дивитися».

Хлопці, як здалось Іванові, вже й забули про нього. А коли він знову застогнав, навіть насміхатися почали.

- Може б тобі, хазяїне, корвалолчику випити? Чи таблетку валідолчику посмоктати? – єхидненько запитав Петро й, махнувши над столом рукою зі склянкою так, що аж черкнув Степанове підборіддя, залпом вихилив і задоволено крякнув.

- Ой, не хочу! – жалібно мовив той, а в душі побажав, аби Петро випив смоли гарячої.

- Кгаще валокагдинчику, - зауважив Степан, наливаючи по четвертій та оглянувшись на мисник, де Олена перетирала посуд.

- Навіщо він мені? Краще вже вмерти, ніж отако мучитися! – Іван посовав ногою так, що й ліжко заскрипіло.

- Що ти плетеш? – накинулася на Івана дружина. – Укусися за язик! Лікуватися справді треба. Степан тобі правду каже.

- А чому б я бгехав? – відповів їй той. – Мій тгоюгідний бгат у Вегбівці ветфельдшегом пгацює. Він валокагдином лікує коней...

«Мабуть, і тебе, жеребця поганого, чимось напоїв, - подумки парирував Іван, соваючись на ліжку, ніби лежав не на простирадлі, а на мурашнику. – Ще й кепкує, скотина!»

- Ви, господине, зробіть Іванові масаж серця, - вставив п‘ять копійок Петро, - це йому корисно буде.
«Я б тобі, бевзю, зараз пику помасажував! Кулаком». - подумав Бараболя та ще інтенсивніше почухав лівий бік.

Варенуха танула, мов березневий сніг на сонці. Іван нервово спостерігав за графином. Саме так пілот падаючого літака дивиться на висотомір. Сивухи залишалось уже менше половини. «Обіцяли ж, песиголовці, придумати щось! От так придумали! Жлуктять, як несамовиті, а я тільки дивлюся. Аж живота зводить! Ні, треба самому брати до рук ініціативу!» - вирішив він.

- Оленко, - стогнучи сказав Іван, - Он шинка закінчилася. Збігала б ти до комори та принесла...

- Ой, а я й не бачила, - дружина, взявши тарілку, рушила за поріг. Не встигла вона причинити за собою двері, як господар кулею злетів із ліжка й кинувся до столу:

- Ідоли! – гаркнув він, покрутивши носом-картоплиною та наливаючи собі горілку, - ми ж так не домовлялися! Вони, бач, щось придумають! – перекривив Петра й підніс до рота склянку.

- Та ми ж усе зробили, аби приспати пильність твоєї дружини, - махнув рукою Петро.

- А по-моєму, гагно обдугили ми Олену! - озвався Степан.

- Ти мені вибач, - провів над столом рукою з графином Петро, - я думав, що Олена справді дуже розумна, а вона така ж дурепа в тебе, як і всі інші жінки. Ні про що навіть не здога..., – він, узявши склянку, раптом запнувся на півслові.

- Здогадалася! – як грім серед ясного неба постала на порозі Олена – вона вернулася, бо забула взяти ножа. – Отже, ви мене обдурили! Я, значить, така ж дурепа, як і всі інші?! Зараз я вас обдурю! Аж нудно буде!

І поки жінка діставала з полички качалку, всіх трьох приятелів із хати наче вітром вимело.