ФАРИНА Ігор. Літературна критика. Розділ 1

РОЗПОВІДЬ ПРО ЧАСОПЛИН

ДУША  ДИКТУЄ

Козак Галина. Дівчина на білому коні: роман. –  Дрогобич: Коло. 2024 – 254с. 

Кожен літературний жанр по-своєму промовляє до поціновувачів красного письменства. Це – аксіома, котра не потребує доведень. А от потреба на наголошуванні окремих моментів існує. І передусім це стосується прози. Читальники, безумовно, ствердять, що чимало цікавого для себе відкрили у романах і повістях Івана Франка, Івана Нечуя-Левицького… В ХХ столітті до цього списку додалися Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник… Ще, мабуть, можна згадати про Павла Загребельного, Анатолія Дімарова. Вже після проголошення незалежності України для всіх відкрилися доробки Івана Багряного, Уласа Самчука…

Цікавим є й погляд на прозу через тематичні окуляри. Адже, на жаль, побутували й теми, котрі табуювала ідеологічна цензура. Серед них – розповіді про героїку повстанської боротьби українського народу з московитськими зайдами.

Чи не вперше доторкнувся до цього напрямку сучасної прози перед розвалом СРСР, коли перечитував одну з повістей Андрія Боб’юка, який колись був упівцем. Вже пізніше часто-густо знаходив потрібне для душі у творах Василя Шкляра, Михайла Андрусяка, Олександра Вільчинського, Святослава Праска…(Це – звісно, лише частка імен, бо перелік можна продовжити). Водномить очевидно, що це – тема, яка потребує від літераторів постійної уваги до себе.

Одним з її виявів є і роман «Дівчина на білому коні» Галини Козак зі Львова. Адже твір розповідає про борню українців-галичан з москальською ордою після Другої світової війни. Не може залишитися поза увагою і той факт, що в поле зору авторки потрапила Бережанщина – одна з частин Тернопільського краю, який тоді боровся з ворогом. Вже хоча б через те, що ще, як не прикро, не часто маємо таку географічну адресацію прозових творів.

Щоб зрозуміти суть написаного, потрібно, мабуть, хоча б побіжно повести мову про сюжет. Бо без цього неможливо зорієнтуватись у часоплині і пізнати внутрішні світи дійових осіб твору.

Якщо коротко, то маємо перед собою розповідь про родину Бойчуків, яка офірувала п’ятьох дітей боротьбі за волю України. До речі, вже з опису богослужіння у сільській церковці (ним починається твір) читальники дізнаються про це. А з дальших сторінок стане відомо, як з’явилася ця сім’я. Познайомляться вони з Миколою, Славком, Михасем, Наталкою та Теклею – дітьми, життя яких зображено у романі.

Почнемо, либонь, зі згадок про Миколу, який втрапив у лапи енкавеесівців перед приходом гітлерівців (ще одних окупантів ) у наш край. Письменниця на основі свідчень очевидців розповідає (через призму художності) про жахіття, які творили московитські нелюди у Бережанській тюрмі. Лише декількома штрихами описує, як хлопцеві вдалося втекти від катів, котрі накивали п’ятами перед наближенням фашистів. (Який знайомий почерк сміливців, адже саме це допомогло врятуватися від кремлівських людиноненависників деяким в’язням Кременецької тюрми на Тернопіллі  у 1941-му!)

Й пізніший життєвий шлях юнака був пов’язаний з повстанською боротьбою, бо не міг чинити по-іншому той, хто свідомо пов’язав будні з ОУН. І на тлі часу закономірним є те, що після Другої світової війни більшовики засудили його на 25 років «сибірського курорту». На чужину з рідного краю етапували і його батьків. Прозаїчка нічого не розповідає про його дальше життя. Та не думаю, що це має значення, бо все й так є зрозумілим і не сприяє інакшості мислення залюблених в непросту історію рідної землі.

Між іншим, коли не враховувати назви роману, то можна було подумати, що саме він і має бути головним героєм твору. Принаймні до цього спонукав початок роману.

А ще, мабуть, тут «заговорило» моє чоловіче Еґо. Та тут рецензент помилився, бо в центрі написанки опинилася його сестра Наталка, яка за рішенням Проводу ОУН стала  станичною у Тростянці – рідному селі. І немає нічого дивного в тому, що авторка так детально описує події того часу, які пов’язані з нею.

Але все це не було б таким цікавим, якби не наголос на коханні дівчини і Довбуша – одного з Провідників ОУН у краї. Цікавими, зокрема, є її короткі листи до Михайла, які були написані у криївці. Якщо це – мова про особистісне, то маємо й узагальнення. Бо думається про те, що лихо з  чужини неспроможне зупинити поступ життя (підтверджує це й історія кохання її сестри Теклі і сотника Кока, який загинув у бою з московитами). Зворотнє мислиться про невмирущість життєплину, коли перед зором з’являється згадка про молоду оунівку Олюньку, котра вчинила необачне самогубство після того, як над нею познущався московитський уповноважений.

Ще варто либонь згадати про таке. Роман названо «Дівчина на білому коні». Вимисл авторки? Далекий від такої думки. Бо є чимало моментів на користь такого міркування. Вже на перших сторінках свого твору Галина Козак коротко описує жеребця – «білий, наче молоко, тільки хвіст віддавав сіризною». Зауважує вона й ту обставину, що дівчина доглядала коня. Є щось символічне в тому, що після сибірських таборів Наталка побачила Вітра (так називався кінь) на подвір’ї оселі батьків свого Михайла. Зрештою, можна балакати про певну традицію у найменувальності. Адже щоденникові записи Уласа Самчука про ті непрості часи теж йменувалися «На білому коні». Своєрідною крапкою у цьому тематичному відгалуженні може стати те, що білий колір за суспільними канонами є символом чистоти дій та почувань.

До слова, зі згадки в епілозі про долю коня висновковуємо про нелегкі випроби у житті Наталки. Але тут маємо різність. Якщо ще зі сторінок роману дізнаємося про її арешт у рідному домі (прийшла до нього тоді, коли рідню насильно вивезли на чужину), то про «гостювання» у Бережанській тюрмі та про «сибірську епопею» лишень здогадуємося. Але негативу у такому творчому ході не уздріваю, бо прозовий твір має включати й читацьку уяву, без якої він є нікчемним.

Увага до тематичності сама собою закономірно випливає  з жанру написаного. Але це зовсім не означає, що вона не стосується виражальності. Тим паче, що тут є чимало цікавинок. Скажімо, «примагнітять» до себе деякі словосполуки, серед яких бачимо порівняння, епітети й метафори. Оскільки їх у тексті таки  маємо чимало, то згадаю тільки про окремі з них: «мов здичавілий, кінь виривався із рук людей», «Мої сльози – це слова, які струменіють, але не можу їх вимовити», «Тут усе буяє- мов навесні», «У травах де-не-де цвіркотав коник-стрибунець».

У цитуваннях з попереднього абзацу йде мова про порівняння. Але неординарності побутують і в епітетах: «кривавий візерунок», «зболене обличчя», «сміху твого відгомін». Причаровують й метафори: «небо свинцевим поглядом оглядало землю», «стих вітер, готуючись до сну», «…ліс прокидався повільно».

Наведені у цьому відгуку рядки – ознаки індивідуальності прозаїчки. Як і діалектизми, які вона нерідко використовує: «шафарня», «волічка», «тлущ», «чир», «річняки», «спіжарка».  Вживання таких слів звичайно має свій позитив. Але дещо тут насторожує: якщо подібні слововияви є у мові дійових осіб,  то у мові авторки їх не завжди можна вважати доречними.

Слід, либонь, згадати й ще про одне питання, як мені здається, по-своєму стосується виражальності. Галина Козак назвала свій твір історичним романом. Право авторки. Але! Присутність у написаному реальних осіб більше говорить про художньо-документальний текст. Цю думку спроможні   також продовжити «автобіографічний роман у новелах», «публіцистичний роман-есе», «роман-дослідження», «роман-бувальщина».

Чи таке. На сторінках твору нерідко є пейзажинки: «вранішня мряка неохоче відступала і сонце ліниво викочувалося з-за обрію», «грубі краплі дощу, наче роси, обважніло спадали на землю», «трави гінко тягнулися увись», «затягнуло, затуманило, зачорніло – скільки око сягало». Хіба такі вислови не свідчать про важливість, індивідуальність думкування у прозописьмі?

Завершу ці нотатки ще одним міркуванням. Сумніваюся, що в них мені вдалося висловити всі нюанси, але читачі можуть доповнити, прочитавши роман. А авторка? Впевнений, що вона продовжить творчі пошуки. І з-під її пера з’являться не менш цікаві тексти, ніж повість «Таємниця», «Не заблукати в мережі», «Дорога терном заросла», «Вигнанці», книга оповідань «Прибульці з острова Джерсі та інші історії». Принаймні  роман «Дівчина на білому коні» агітує за це.

Ігор ФАРИНА

МАНДРИ ПОЧУТТІВ

МІЖ СЛІВ-КОРОЛІВ

(Павлюк І. З. Бут: історія України у драматичних поемах. Харків: Майдан, 2024. – 321 с.)

В історії вітчизняної літератури є чимало прикладів успішної праці письменників у різних жанрах. Тарас Шевченко, Іван Франко, Євген Плужник, Іван Багряний, Василь Барка, Леонід Первомайський, Василь Земляк, Євген Гуцало… І це – традиція, яку продовжують Сергій Дзюба, Мирослав Назарук, Віктор Терен, Геннадій Щипківський…

І цей список творців можна продовжити згадкою про Ігоря Павлюка, який прийшов до поціновувачів красного письменства з книгою драматичних поем «Бут» (цей факт сам собою є цікавим. Деякі його твори такого плану вряди-годи публікувалися чи інсценізувалися, але чи не всі більше знали його як поета прозаїка).

Отже, драматург? Так! До речі, автор сам описав свій шлях до цього жанру у передмові «Мій театр». Згадав, що він для нього почався у далекому 1989-ому «Вертепом», який тоді пішов до людей. Не оминув увагою і п’єси для дітей «Літаючий казан», яка понад 20 років тому виходила окремою книгою. Немає нічого дивного і в тому, що деякі твори є радіоп’єсами. Не пройде повз словолюбів те, що театр по-своєму відгукується у його романах, поемах, романі у віршах «Паломник».

Та повернімося до книги.

(Звісно, неможливо оповісти усе про неї, бо вражень таки з’являється чимало. Тому, очевидно, варто повести мову хоча би про сюжети творів. Адже це – своєрідні кроки до збагачення почувань автора).

Починається видання драматичною поемою «Регентка» про княгиню Ольгу. Ключем до розуміння її вчинків (принаймні так здається) можуть стати небуденні розмисли «кожен сам себе хрестить шрамом доріг і літ». Втішно, що тут зустрічаємо князя Ігоря, Мала, сина Ольги Святослава, Малушу. Хоч авторова уява переносить нас в початок 10 століття, та вимислу читачі вірять, бо образно передано почуття дійових осіб цього твору. «Поскакати б туди, де вітрам наші предки молились – і вже звідси, вже звідси іти до хреста».

А драматична поема «Володимир-Василій» – своєрідне продовження «Регентки». Та не тільки тому, що головним героєм написаного є син однієї з дійових осіб попереднього твору. Справа в тому, що літератор знову зумів точно і тонко передати дихання часу.

Все бачимо на описаних прикладах життя князів Ярополка і Олега, жерців Перуна та Велеса. Цікаві сентенції вкладено в уста Ангеляти та Чортеняти. Від першого, зокрема, чуємо: «Хіба краплина зраджує ріку, коли стає хмариною, сльозою?» Змушують замислитися над суттю буття і слова цього антипода: «Нема без пекла раю, як без темені немає світла». І чи не найбільше примагнічує те, що твір допомагає прислухатись до себе та навколишності.

Не буде, мабуть, перебільшенням, що це відчуття залишається з усіма й після знайомства з драмою «Бут» (Чому Ігор Павлюк взявся за показ постаті гетьмана українського козацтва? Хоч питання і є тривіальним, але казати можна по-різному. І перш за все, звісно, згадки цього прізвища у Гімні України. Гадається й генна пам'ять. Магічність прямує до всіх, коли замислюємося над єдністю: Бут – Буг – Бог… Вдумаймося у слова: «Я – перевізник мрій… Повстання своєї душі вашим роблю повстанням».

Про увагу до історичних постатей свідчить драма «Таморус». Адже маємо перед собою поетичні доторки до думкувань світового мандрівника українського походження Миклухо-Маклая. Та тут (хочемо того чи ні) має значення не родовід, а людські відчуття. Бо саме вони диктують вчинки головного героя твору: «спить вічність з очима відкритими, як роти сумних жабенят, що стріл своїх ще не стріли».

По-своєму й оригінально поетову розповідь про історію України доповнюють «Вертеп» – фантастична драматична поема «Остання тризна». Дехто зрозуміло, скаже, що серед дійових осіб немає відомих постатей і паралелей та алюзій не може бути. Та це – помилкове враження. Бо передусім читальників (глядачів) цікавить неординарність у відображенні дихання епохи. «Єднання – гострий меч для всіх затій ворожих» (Вертеп»), «Усі імперії впадуть во ім’я Духу» («Остання тризна»).

Окремо на тлі цих драматичних промовлянь стоїть п’єса для дітей «Літаючий казан», формовираженням передусім. Бо тут маємо прозове мовлення, а в попередніх творах – поетичність. Та давайте залишимо за кадром цей момент. Здається, що справа полягає в іншому. По-перше, п’єса – спроба автора зрозуміти сприймання навколишності дітьми, без якого драматичні поеми історичного плану не матимуть впливу на людську свідомість. По-друге, незважаючи на прозотекст, і далі говоримо про поетичність мовлення. Хіба не про неї мислиться, коли надибуємо вислови на кшталт: «цей зорепад – як осінь», «вітрисько листа вкрав»

Та будемо відвертими. Увага автора до історичної тематики не так помітно впливала б на сприймання, якби не письменникова турбота про виражальність, адже тексти були б нецікавими без цікавих літературних тропів, загадок про «мешканців» видання, кольорових екстраполяцій, богошукальних мотивів, культурологічних слововиявів.

І кожен чинник висловлення думки приваблює своєю різністю. Приміром, у мові про літературні тропи актуальними залишаються питання про метафори, епітети та порівняння, котрі постійно кидаються в очі.

Метафоричність, зокрема, є характерною для таких висловлювань, як «до мене так лише стіни мовчали, і небо, що заснуло у Дніпрі» («Регентка»), «ця юрба проклинає і ніжить мене, як рану» («Бут»), «Рвані рани степів залікують четверті півні» («Таморус»), «Сплять вітри бабусиних долонях і сова рида у фартушок» («Остання тризна»)… Подібних словоцікавинок вистачає й у інших текстах. І завжди зацікавлює вона сувʼязі реальності та уяву, котра характеризує різні підвиди метафор.

На дві частини можна умовно поділити епітети. Й немає нічого дивного у тому, що на авансцену сприймання перш за все виходять взірці цього виражального засобу з авторською барвою, як от: «очі степів», «медова кров калини», «кругосвітня печаль», «єфрейтори духу». А поряд з ними існують звичності типу: «очі голубі», «пора осіння», «ліси весняні», «рідна земля»… Ніхто не заперечить, що останні не є окрасою книги. Але вони є такими у контекстах творів і роблять зрозумілими авторські епітети.

Орієнтація на переплетення звичайності й оригінальності – одна з ознак порівнянь, котрі ще більше діляться. Адже побутують тропи зі сполучниками на зразок: «як», «мов», «ніби», «наче» і т. п. та без них, а іноді відсутність та присутність переплітається. Так багато про предмет чи явище говорить поєднання двох іменників. (Щодо останніх тропів, то тут, мабуть, позитивну роль відіграють вислови типу: «філософ-стоїк», «світ-цвіт», «людина-лелека», «руки-роки»).

А тепер згадаємо про виражальність зі сполучниками, серед яких маємо такі вислови, як: «а душі в нас корінні, мов полин» («Регентка») «Я пив немов Дніпро» («Володимир-Василій»), «води талі, як барські сльози, скачуть із долонь» («Бут»), « Прокурорська мудрість, до речі, зимна, ніби снігу брила» («Таморус»). На їхньому тлі несподіваними барвами зблискує безсполучниковість: «…. Пожежа – це бунт сірника чи краплини рому проти простору пелюшок» («Таморус»), «доля – предків душа» («Бут»), «будуй церкви – доми гостинні Божі» («Володимир-Василій), «у державі душі ми – задума народу свого» («Регентка»). Доповнює порівняльність присутність і відсутність сполучників: «Світ – як вершник безголовий без коня» («Остання тризна»), «Наші душі, мов космос» («Таморус»), «Сива кров на волоссі – немов на піску татарва» («Бут»), «Вона тепер – як зоряна свіча» («Володимир- Василій»)

Досі йшлося про використання самотинності літературних тропів, але не менш доречною і вмотивованою є їхня поява у численних згадках про «мешканців» видання, до яких належить рослини, дерева, звірі і птахи, зорі і небеса із драматичних поем: «Пащекують чорні сови над хрестами» («Остання тризна»), «Безкора калина вислизне з мокрих рук» («Таморус»), «З горла зорі пливуть» («Бут»), «Лиш страшенна печаль за стрілою, конем і медом» («Регентка»), «Запахне Сонцем цей весняний сад» («Володимир-Василій»).

Трапляється і так, що різні «мешканці» є в одному рядку: «то дика груша на півмісячному жару» («Остання тризна»), «доповню я гаданнями, зозуль, зітханням вітру в полі тополинім» («Таморус»), «запорозьких зір червона ковила» («Бут»). Між іншим, поєднанням пронизані і деякі кольорові екстраполяції: «ранковий срібно-зелений туман відкочується до ріки» («Остання тризна») , «сивина – не срібло» («Таморус»), «в чорному – на білому коні» («Бут»).

Зрозуміло, що примагнічує до себе і однина кольорових екстраполяцій, серед яких, такі словесні барвистості, як: «очі – свічки голубі», «в рожевій мушлі море привезу», «і над косами моря фіолетово танув без», «і снились всім ті самі сиві сни», «набридли холодні сині далини і очей», «цілувати волосся, як пінно-рожеве море», «а весною жовтіє сніг», «і хліб золотий пече», «танцювали метелики в східному сяйві карому», «в нас посохли сади не від гойдалок внуків русявих», «чорні хмари з вікнами зірок»…

А після добрих слів про літературні тропи, згадок про «мешканців» книги, кольорові екстраполяції, зустрічаємося з несподіванками. Богошукальні мотиви та культурологічні акценти теж багато свідчить про філософськість драматичних поем. Коли говоримо про богошукання, то перш за все зацікавлює органічність звучання теми: «Бог один – у мені», «слід Христа молодий ще літатиме довго з водою», «дощі такі важкі, мов цвяхи у Христоса», «то провидіння Боже – хрест твій, князю»…

Слід, либонь, зауважити, що у культурологічних акцентах кожен поведе мову про різні моменти. Але згадаємо тільки про таке. Нерідко, приміром, зустрічаємо обґрунтування висловів з фольклорних джерел: «ми звичайні «совіцькі» роззяви, із якими в колгоспі отари Макар не пасе», «інших свиня зʼїсть», «пекельний кінь весною і на корову полізе», «не продавати душу сатані»... Чи не такі вислови з ідіоматичною барвою підштовхують до крилатослівʼя: «потрібен сильний Бог», «для нас святе гніздо і батьківщина», «йдіть і бийте у дзвони церков і сердець повсюди», «нам потрібен не ангел, не дідько, а дух-алмаз»…

На виражальність «працюють» і слововияви. Серед літеросплетень, зосібна, виділяються сполуки з ознаками нелогічності та рідковживаності. Припадає душа до таких слівʼят, як «соборує», «тута» , «надсвіт», «виріюють», «підсніжне», «вимрій»….

Ще треба сказати й про таке.

За роки незалежності України на сторінках різних видань оприлюднено чимало текстів вертепів. І здавалося б, що тут вже неможливо відзначити щось нове в образному плині. Але Ігорю Павлюку все ж вдалося знайти своє. Хіба на таке означення не заслуговують вислови на кшталт «вбитий птах Чорнобилем», «мов камінь впав на серце України», «Дніпра маленький дзвін», «щоб Ісус нам через серце вказував дорогу».

Свіжість і несподіваність поетичного плану зустрічаємо й у пʼєсі для дітей «Літаючий казан»: «осінь душі», «тільки десь недалеко, мов пʼяна, співає свою останню пісню бджола-приблуда», «дівчата заливаються веселковим сміхом», «вітер-крутій вихоплює листа»…

Деякі поціновувачі красного письменства, почитавши ці нотатки, скажуть, що занадто багато уваги приділено словочарівностям, котрі не є такими важливими для драматургії. Та… Словесна дивовижність – необхідна складова творчої індивідуальності. Сподіваємося, що Ігор Павлюк ще не раз це доведе оприлюдненням драматичних творів з такими особливими барвами поетичності.

Олег Василишин,

кандидат філологічних наук,

доцент Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Тараса Шевченка.

Ігор Фарина,

член НСПУ

Потік розмислів

у горнятко віри

Труханова-Дзудзило Світлана. Словом по білому: поезії: Віниця: Твори. 2024. 60с.

Коли перед зором з’являються поетичні рядки, то хочеться побачити індивідуальність авторського мислення, котра віддзеркалює і твої устремління. Якщо з такої “дзвіниці” дивитися на книгу віршів’’Словом по білому’’ Світлани Труханової- Дзудзило з Кременця, то чи не кожен поціновувач красного письменства скаже, що вміє поетка, заманити читачів незвичність і водночас природність мовлення.

Чому у нас з’явилася така думка? Думаємо, що відповідь на це питання існує у римах цього друку. І перш за все через те, що в них органічно звучать мотиви громадянськості, філософічності, пейзажності та любовності. “Весна у прочорнілому подолі несе у квітень трави молоді. В міріаді   сердець може уламками криг є мій острівець”. Хлюпалася прикрістю гроза, плакались у теплому садочку. “Сутеніла кривдилась любов, як зів’ялі запізнілі квіти”.

І звісно, можна було б дивитися на видання крізь окуляри темарійності. Та… Нерідко ловимо себе на думці, що в окремих творах тематичні мотиви переплітаються, що є характерним для сучасної поезії: тому й намагається змістити акценти в бік вражальності наголошуючи на важливості літературних тропів, згадок про «населення» текстів кольорових екстраполяцій слововиявів та різноформ’я. А ще переконатися поза увагою богошукальницькі мотиви та культурологічні наголоси, що завжди в одаковій мірі характеризують темарійність виражальництво.

Спочатку поведемо мову про літературні тропи, серед яких бачимо метафори, епітети та порівняння, скажімо, не можуть не привабити образності з метафоричною барвою: «небо ніжило дотиком ранку заплакані вії», « мила поранині ногу в теплім озерці надій», « тільки сльозяться руїни від землетрусу думок».

Характерною особливістю такої метафоричності є та обставина, що вона може обійтися без епітетів авторського штибу, ролі яких тут виконують такі словосполуки « озерце надій» , «вії ранку», «землетрус думок». А ще ж маємо вдатності на кшталт: « харинки брів», «провулки фраз», « краплина грацій». У купі зі звичними для нас висловами на зразок «гіркі роки», «січнева ніч», «тепла злива», вони творять неповторність, керують доречністю слововживання.

Та й порівняльність «примагнічує» своєю різністю. Кажучи про неї, маємо на увазі використання словочарівностей зі сполучниками і без них. Побутують також висловлювання, котрі поєднують присутність та відсутність сполучників. А хіба можна залишити за бортом поетичного сьогодення вислови з двома іменниками котрі по-своєму доповнюють порівняльний ряд. «Дні, як мрії загубленні в безсонні». «Відбудування місць думок мов місток між дощами і груднем», « ой кривдо, ти ж таки, неначе завше оригінальо промовляють про порівняльність й вислови без сполучників». «Засватана ніч – корона з сплетених зір». «Рани – покликана битва», « летить пелюстка – білий птах».

Ще одним свідченням неординарності порівняльних несподіванок є вияви з поєднанням двох підвидів трупу, про який уже згадано. «Як не ячи – а світо зілля часу поп’єш». «А ми - як ми… всі фрази слів – як Бог звелів». Рідше, але авторка спонукає читачів до появи уяви в розмислах за допомогою порівнянь з двома іменниками: «сніги – потіхи», «ковдра – хмаринка», «поцілунки – сльози». Правда інколи надибуємо і неточності слововживання у таких випадках. Приміром, дещо дивним виглядає використання поряд букво сполук у різних часових площинах на зразок: «віри – крик».

Згадуємо й про те, що метафори епітети і порівняння супроводжують «мешканцеві» образи з рослинами, деревами, звірями і птахами, зорями і небесними світилами. «У березня не сміло поцілунки розквітали ще й підсніжникам на сміх». « У кронах яблунь – теплий сон». «Небо запалало на світанні, погасло криком журавлів». «… між серпанком вгорі місяць буде дрімати». «У сяйві місяця бували й дощики раптові…».

До речі в останній цитаті – поєднання двох «співмешканців», бо сув’язь пронизує і поетична барвистість в якій повнокровно «живуть» фрази типу: «тільки зима біло-сива», та й однина кольорових екстраполяцій не відпускає від себе. «… жовтіє соняшникове літо». «Пшеничне поле, очі сині дощами сплакані у мить», «словами звично вписане буття на світ по білім аркуші основ». «… вибілило сонце полотно». «Поміж холодних висот багрянець палючого літа», «у зеленім кольорі – краса, сонечко сплело собі віночок».

А тепер либонь пора згадати про наявність богошукальницьких мотивів та культурологічні наголоси – свідків поєднання темарійності й виражальності. Адже з одного боку рядки являють цікаві образи. А по-друге вони – відтинки філософської лірики, про котрі неординарно свідчать. Наприклад, богошукальництво постає перед нами з поетичних рядків: «Господь зітре сльозинку з одвічної щоки», «задумалось щось мов милість Божа», «торкнувсь крилом із неба син малим й засрібленим бажанням».

Вчитаймося й в наступні рядки: « тільки в Бога ми на віки вічні немовлята – люба дітвора». «Збентежується криваве нині». «Згублена вдома світлина, як непосильна толока». І коли ми читаємо щось подібне, то мислиться про авторське крилатослів’я. Де ж його витоки, мабуть, у зверненні до фольклорних джерел. Чи не є помітним воно у фразах типу «наворожила на кавовій гущі», « попелом в голову сипле», « у дзеркалі себе не впізнавала»…

Цікаво також подивитися на словесний ряд, яким послуговується віршарка. Тут, мабуть, найчастіше бачимо слів’ята з неологічним забарвленням: «тепловишневе», «золотоколір», «заполум’яніла», «світ – багаття»… А ще побутують літеросплетіння з позначками рідковживаності чи діалектичністю: «ружно», «знимкував», «палітурка»…

А завершити ці нотатки хочемо ще одним акцентом. Поетка віддає перевагу силаботоніці, це дає їй безсумнівне право. Як і наше бачити серед написаного рубаї, секстини, ронделі, сонети. Можливо, уздріємо їх у наступних друках? «Загляне дехто у горнятко віри?»

Олег Василишин,

Кандидат філологічних наук

Ігор Фарина,

член НСПУ

Промовляння національного:

дихання часу

у прозі Дмитра Павличка

Напевно, це є єдиний випадок, коли в одному краї народилися два однолітки і письменники, які стали лауреатами Національної премії ім. Т. Г. Шевченка та народними депутатами України. Але таке все ж трапилосяіз Романом Іваничуком і Дмитром Павличком. Уродженці Коломийщини, що на Прикарпатті, навчалися на філологічному факультеті Львівського університету, працювали у реакції журналу «Жовтень» («Дзвін»). Обоє ще в 50-их р. минулого століття дебютували у літературі. Дмитро Павличко- поетичною збіркою «Любов і ненависть», а Роман Іваничук - книгою новел «Прут несе кригу».

Цікаво, правда? Та мовлячи про відчуття ріднизни, варто, мабуть, згадати ще про один факт. Свого часу в друкованих засобах масової інформації повідомлялося про те, що неодноразово гірськими стежками мандрував Дмитро Павличко, Роман Іваничук та Ірина Вільде, яку обидва любовно називали нанашкою.

Про останнє згадали невипадково. Бо переконані, що саме рідна земля надихала Дмитра Паличка на створення прозових творів. Зрозуміло, що з висоти літ важко однозначно сказати про переживання його душі у митті крокувань карпатськими плаями. Але немає сумніву, що тоді його уява не раз пірнала у вирій миттєвостей, коли підлітком у сотні Спартана боровся за незалежність української землі. Адже герої битв за волю рідного краю постають перед поціновувачами красного письменства з новелістики Дмитра Павличка. Все частіше в розмисли кожного з них вриваються суворі подихи ройового Сорокатого, матері Котигорошка.

Твори про них як і інші писання прозового жанру пронизані поетичністю. «Зіниці - притемнена блакить із іскрами зір, наче небо в перші хвилини ночі» («Мати Котигорошка»), « Живиця світила на чорній корі, мов надчавлене гроно винограду» («Живиця»), «Перші сивини, як бабине літо, переблискують у грубезних, чорних косах» («Кінь»). І перелік таких вдалих рядків можна продовжити, що свідчить про звернення душі автора до криниці поетичності мовлення рідного народу.

Це помітно й тоді, коли вчитуємося у кіносценарії. До речі, саме вони переконливо засвідчили про незгасальне у серці й душі людини. Скажімо, у Шевченкові дні на телеекранах іноді зʼявляється стрічка «Сон», яку зрежесерував Володимир Денисенко. Фільмом, сценарій якого створив Дмитро Павличко, розповів про непросте життя молодого кобзаря. І, либонь, не буде перебільшенням те, що давнє ( у часовимірі) творіння більше розповідає про дух світоча українства, ніж творива деяких сучасних митців.

А от історія з фільмом за повістю Івана Франка «Захар Беркут», сценарій якого створив виходець з Прикарпаття, є ще цікавішою. Його підготував режисер Леонід Осика, але він виявився не прокатним через всевидяче око радянських служб. Між іншим, і в наші дні ставлення влади до твору, на превеликий жаль, мало змінилося.

Можна багато ще говорити про прикрощі з цими творами, але поведемо мову про інше — про вміння письменника лаконічно і стримано передати почування, що у всій красі постає у новелістиці.

Та ще більше це стає зрозумілішим, коли згадати про сюжети деяких творів. Приміром, текст « Мати Котигорошка» - звернення до теми котра не згасала у душі все життя. Батька Петруся Іванишина закатували людоненависники з «перших совітів». І він, дивлячись на замучене тіло батька, покаявся помститися за його смерть. Не знав він, що його мама Василина і станичний села чоботяр Гнат, які часто зустрічаються, допомагають українським патріотам. Підліток, зрозуміло не міг знати про це, а думав про любощі між ними, і прийшов до оселі Шевців і повідомив, що вбʼє його, якщо той не відчепиться від мами. А коли дізнається правду, то і сам хоче приєднатися до повстанців. І одного дня хлопчина зникає з дому, аби втілити задумане у життя. Й гине у бою, про що дізнається його мама після того, як Гнат приніс автомат хлопця з вирізаним на прикладі псевдо «Котигорошко». З цією зброєю вона ступає на зустріч своєму безсмертю.

В новелі « Най поховають мене на цьому полі» зображено іншу стуацію.

Юний Ромко Томин обморожений повернувся у рідне село після бою з енкавадистами, бо не хотів бути обузою для повстанців у сотні Спартана. Він закохується в молоду вчительку Лесю – уродженку Житомирщини, яку прислали сюди після закінчення педучилища. Вони зустрічалися у стодолі на краю села, де їх вистежили чекісти. Вони і прийшли до сховку закоханих, сподіваючись на палку здобич та їх зустріли автоматні черги ( одну таку зброю Ромко забрав у сина начальника районного НКВС Волкова, який ходив з нею на уроки. А Леся таки взяла ствол після вмовлянь чекістів, розуміючи, що він згодиться для благородної справи).

Ще дві зламані долі постають з твору «Радіо» - юний Василь Пилипчук загинув у складі бандерівської сотні від рук червоних зайд. І на його могилу під Греготом приходить літній мужчина з посивілими скронями. Це Юлій Сильваровський з Каламир – родич, з яким любитель радіотехніки був у повстанцях, але здався чекістам і навіть закликав колишніх побратів наслідувати його. Бандерівці хотіли його вбити. Це взявся зробити Василь та «заговорила» їхня кров. І він порадив Юлієві зникнути з місцевості, а сам згодом загинув у бою.

Цікаві спостереження маємо і у новелі «Кінь». Хоч чи не кожен скаже, що в ній не йдеться про повстанські долі. Рося ( Мирослава Приймак) засумувати після смерті батьків. І дуже піклується про коня. Їй навіть здається, що ота тварина вміє говорити. Але незаміжня жінка, якій під сорок, сама не може з усім впоратися у господарстві й набралися з набагато молодшим парубком Миколою.

Безперечно, вона радіє, що так сталося. Та одного дня чоловік не повертається додому. Вранці Рося зустрічає його на кладці,коли той повертався від вдовиці Параски, в якої ночував. І тут вона дізнається, що Микола одружився з нею через … коня, бо сам не мав чотириногого помічника. Вдома Мирослава витягнула пістолета, міркуючи кого вбити: чоловіка чи коня?

Згадаємо, ще про деякі тексти. Твір «Згаданий вірш» починається тим, що автор будучи у повстанцях, написав вірша, який залишився у маринарці ройового Сорокатого , коли йому повеліли повертатися до братів. І через багато років після того йому здається, що колишнього командира зустрічає в церковці біля Аскольдової могили в Києві. З глибини пам’яті до нього повертається написаний у юності вірш… Згодні,що тут є елементи містики. Але у поєднанні з фактами реальності вони стають вибуховими.

А новела «Поламані гітари» є ближчою до сьогодення. Бо таке, як не прикро,ще донедавна було звичністю столичних підземок. Інтелігентний дідусь хоче почути українську пісню,але натомість лунають мелодії московитською мовою. Старенький соромить горе-музикантів, а ті нахабно проганяють його. Професор університету зрадів коли наступного дня на місці «співунів» побачив бандуриста. Та знову повертаються нахаби. І сутичка з ними завершується тим, що вони вбивають співака з бандурою, а свої гітари розбивають на голові професора й зникають. Після констатації такого факту чи не кожен може робити висновок про дальший хід подій.

Ці та інші твори зацікавлюють, та вони не були б такими привабливими, якби не поетичне мовлення, яке використовує письменник. Якщо вчитатися у прозові твори, то нерідко можна уздріти цікаві літературні тропи, пейзажі та діалоги.

Ось кілька прикладів для підтвердження. Приміром, про порівняння мислиться, коли читаємо: « праве око сіре, як летючий сніжок» (« Кінь»), « Він– зрадник» («Радіо»), «карателі– енкаведисти» («Най поховають мене на сум полі»). Не можуть не привертати увагу й метафори на кшталт: «якась шалена, незрозуміла сила спротиву увійшла в мою свідомість « Згаданий вірш», в очах його грають іскри (« Поламані гітари»), ніби з того, нарізаного на зброї повертається до неї жага життя (« Мати Котигорошка»). Багатьом припадуть до вподоби епітети типу «віскрісний батько», «горішнє яйце», « синя маринарка », «закрита мачка скорботності», «заплетений барвінок», «могучий джміль», « кучеряве сонце».

Повз увагу читачів не пробігають пейзажинки «з-під... білої хустини вибиваються розведені проділом хвиль русявої з павутинкою перших сивин, сяйливої коси (« Мати Котигорошка»). «На полі, де стояла ранкова стодола з’явилися довгі тіні від дубів та берез, що височіли поблизу, поміж тими непорушними тінями показалися рухомі тіні людей (« най поховають мене на цьому полі»). І нема вже на те ради, що сучасній прозі пейзажинки поєднуються з діями людей, що підтверджують прозотексти Дмитра Павличка. Ознакою часу є й те, що діалоги у текстах дуже точне відображення почувань людей.

... А все це в купі – непроминальне промовляння національного. І не можуть не тішити такі акценти. Саме у час стоїчного спротиву української нації у лиховісній війні з рашизмом. Можливо, й справді, оцінюючи першу прозову книгу «Живиця» Дмитра Павличка академік М.Жулинський своїм «досвідченим оком помітив оту саму стислість, за якою глибина і найвища напруга, сказав про художній текст, який зовні часто має вигляд спокійного спостерігання, а насправді таїть величезну вибухову силу».

О. Василишин,

доцент КОГПА ім.Т. Г. Шевченка

І. Фарина,

член НСПУ

ТРИМАТИСЯ

ЗА ПРОМІНЬ ГОЛОСУ                                                                                                                                                          

Весела Людмила. Горіхова пам'ять літа. Поезії. Київ, Український пріоритет, 2023 р.

Коли перед зором читача з’являється нова поетична книга, то він робить висновок про необхідність «пірнання» у словоморе, якщо натрапляє на неординарні рядки. Не став винятком і друк «Горіхова пам'ять літа» Людмили Веселої із Хмельниччини. Приміром, мені запам’яталися образи типу «осінь склювала зорі», «ці площі твої есемески тулили до щік», «тануть наші обійми, неначе сузір’я солоні».

Отже, виражальність? А чому б і ні, зрештою? Вже хоча б тому, що через літературні тропи, згадки про «мешканців» видання, кольорові екстраполяції, богошукальницькі мотиви, культурологічні акценти, слововияви можна ліпше збагнути поетичні поштовхи громадянськості,філософічності , пейзажності та любовності.

Покрокуємо до пізнання темарійності через літературні тропи, серед яких помітні місця займають метафори, епітети і порівняння. Хіба про метафоричність поезомислення не промовляють фрази на кшталт «до дзеркала ніч підступає», «листопад мовчазний шкіряні повантажить валізи», «у міста терпнуть подихи й суглоби»? Навіть неозброєним оком видно поєднання реалу та уяви, без якого цей виражальний засіб неможливо зрозуміти.

А іноді трапляється так, що метафора успішно взаємодіє з епітетами: «танець вітру й води в синій чаші зими крижаніє», «одного дня ми забудемо колір болю», «на долонях у літа живе невгамовний цвіркун». Метафоричність та епітетність природно переплелися. Цікавий поворот у мові про виражальність. Правда? Але не менш цікавим є окремішнє існування авторських епітетів «цукрова вата туману», «серце світанку», «сум’яття дощів». Цей епітетний ряд могли б успішно продовжити такі словосполуки, як «гортані балкона і стель», «вибух фарб», «пилюга галактик» і т.п.

Такі висловлювання, зрозуміло, не програють епітетам, до яких уже звикло читацьке сприймання: «далекі сузір’я», «місто порожнє», «останній листок»… Та не спішімо оцінювати, бо все залежить від контексту написаного .Нерідко виходить так, що звичність епітетного плану допомагає створювати цікаві образи: «попроситься злива до твого вікна золотого», «цей березень сходить поволі із довгих дистанцій», «у зиму везу своє літо тропічне».

Між іншим, про метафори та епітети думається і тоді, коли з’являється ще один вид літературних тропів. Бо порівняння нерідко не обходяться без них, приваблюючи природністю використання у текстах: «ти стаєш як маяк понад світом, як вежа нічна», «яблунева галактика – сонного саду маяк», «ніжність твоя мовчазна, як сполоханий птах, – отак ще мовчати ніхто, окрім тебе, не зміг би».

Цих декілька цитувань вказують на різновидовість виражального засобу. Адже мирно співіснує порівняльність зі сполучниками «як», «мов», «наче», «ніби», так і без них. Органічним у текстах стало поєднання присутності і відсутності сполучників. Існують також підстави говорити про порівняння за рахунок несподіваної сув’язі двох іменників.

Наголос на цих питаннях не є випадковим. Адже підтверджується багатьма прикладами: «там слід янголяти, немов невагома печатка», «натягнуться дні, мов жили», «коли ти від’їжджаєш, вона дрібніє і в’яне, як проколений м’ячик». Цікавими залишаються й висловлювання без сполучників: «цей вечір – планетка, з якої уже не зійти», «світить вогник – твоя невловима присутність», «сад за вікном – безнадійно розмитий етюдник». По-своєму цю порівняльну різність доповнюють такі вислови, як «приймати цей сніг – наче жити у різних містах», «здіймається літо, мов хвиля – висока і голуба», «наче в травах вужі – так прийдешнє в ногах зачаїлось». Не буде тут зайвою розмова і про присутність і відсутність сполучників. Хіба не зацікавить так звана іменникова порівняльність: «незграби-секунди», «вітрило-пелюстка», «комети-графіті» «фаворити-круки», «кораблик-шкарлупка»?

Зауважу, що без літературотропності, мабуть, немає і згадок про «мешканців» видання, до яких належать рослини і дерева, птахи і звірі, зірки і небесні світила. Можна, звісно, велемовно балакати про важливість цього виражального засобу. Але, як мені здається, найліпша ілюстрація – цитування. Тому й вдамся до нього: «…за вибух фіалок, за світло в вікні, як маяк», «у нас в дворі незмінні кипариси, як вартові ранкової пітьми», «пірует голубів над самісінькою головою», «там одинокий лис мете хвостом чиюсь планетку золотисто-синю», «далеких сузір’їв невистиглі іконостаси», «молюся я острову в шумі спекотного дня» і т.д.

Маємо й випадки, коли різні «мешканці» діють в одному рядку чи строфі: «сонце осіннє, мов коржик – гостинець від зайця». Поєднуваність є характерною і для кольорових екстраполяцій: «рожевим по сірому, вітряним по голубому весна увірветься у місто».

Ніхто, либонь, не заперечить, що неординарності чи не кожному вдасться віднайти й у самотинності поетичних барвистостей: «синя чаша зими», «відгомін сірих депресій», «сутінків сизий пунктир», «чорний сум згодовує зима».

Образність різних рівнів можна також уздріти у наявності богошукальницьких мотивів: «Господу дивно від власних старечих химер», «Господь не боїться почати спочатку», «тут народиться січень, як Бог – із імли й позолоти». Тут на авансцену виходить природність звучання голосу віршорим.

Ота органічність пронизує і культурологічні акценти, котрі є такими однорідними. Приміром, тільки вірш «фонтани наповнено…» є епіграф з Дж. Кураса. А вірш «я живу у нижньому лівому кутику веселки» чомусь змусив згадати про роман Г. Маркеса «Сто років самотності». Певні асоціації культурологічного плану народила уява і тоді, коли перечитував тексти «лиш ми і літо в цьому місті», рожевим по сірому», «і прибудуть дощі»,

Заслуговує на увагу і лексична палітра авторки. Адже в поезіях Людмили Веселої іноді знаходимо слів’ята з познаками неологічності та рідковживаності. Згадаю, зокрема, окремі з них: «парфумити», «лавсторі», «акафіст» «треш», «дифтонг», «желейка», «часоплин», «предгроззя» і т.п.

Тему виражальності продовжує і різноформ’я, яким послуговується авторка. Адже поряд з римотворами у силабо-тонічному плині побутують верлібри. В заслугу поетці можна поставити і римогру.

Все це, безумовно, стосується способів висловлення поетичної думки. Але безсумнівним є те, що вони тісно пов’язані з тематичністю. Та не бачу потреби доводити це цитатами з текстів, виокремлюючи ті чи інші тематичні пласти. Адже віршована книга «Горіхова пам'ять літа» довела їх переплетення. Правда, не назвав би це «новинкою від Л. Веселої», оскільки подібна сув’язь – закономірність сучасної поезії. Зрештою, це було помітно і в попередній книзі Людмили «Між ріками і Богом», про яку свого часу писав.

Та не тільки це змушує повернутися до неї. Здається, що з часу її прочитання в моїй пам’яті закарбувалися образи «степ відпускає у вирій свої полини», «місяць начищений, наче дукат іграшковий», «соло жоржин». Тут, очевидно, слід зауважити і таке: окремі поезії, пам’ятні для мене, «перейшли» з попередньої книги. Але особисто я не бачу в цих повтореннях жодного негативу: по-перше, лише автор/авторка може вирішувати, які тексти увійдуть до новодруку; по-друге, хто з сучасних літераторів при нинішніх мізерних накладах скаже про їхню достатність?

Це – з одного боку. А з іншого – не буде правильним твердження про повторні кола думки. Радше треба балакати про словесну ощадливість у вираженні думки.

Традиційність поезомислення нова книга подолянки підтверджує. А ще поряд з прізвищем Л. Веселої хочеться згадати імена її краянок Оксани Почапської, Ольги Ткач, Альони Радецької, чиї твори, як і поезії Людмили, заслуговують на ширше визнання.

Можливо, майбутнє буде справедливішим? Бо ж і поетка Л.Весела стверджує: «голосу промінь – я буду триматись за нього» .

Ігор ФАРИНА                                                                                                    

Віршар запрошує

у сади серця

Новицький Станіслав. Коріння дощу: поезіі. – К :, Український письменник. 2024. – 140 с.

І. Шукальницьке

Свого часу у назві поетичної збірки уздрів назву «Вишуки». Ще не знав, що мене чекає під палітуркою, але «пірнув» у читання через несподіваність вживання несподіваного для людності слова, сумніваюся, що такою ж була б моя реакція, якби на обкладинці закличним шрифтом написали б «Пошуки». Навіть тоді, коли б на сторінках друку з’явилися б небуденності. Про них не мріяв би, бо справжній поет ніколи «не полюватиме» за банальним ім’ям написаного. (Давайте залишимо за кадром найменувальні прикрощі тоталітарних часів, бо це є темою окремої розмови ).

Чому завів мову про це? Якщо відверто, то спонукало до цього «Коріння дощу» Станіслава Новицького з Кропивницького. Епітетність назви написаного дещо спантеличує. Бо за звичайною логікою дощ субстанція, яка не може мати рослинних елементів. Та все ж… «…коріння дощу повернення від неба до землі».

І шукальництво, зрозуміло. Бо як без нього у цьому непростому світі. Бо «на голу душу падає горе».

2. Темарійне

Можна говорити, що окремі вірші з цієї книги стверджують ідеали громадянськості, філософічності, пейзажності та любовності. Адже прикладів вистачає, коли погортати видання.

«…хата навскіс тулиться до верби». Довго думав про тему цього верлібру та врешті-решт зупинився на думці про громадянськість. Бо переконала фраза «пом’яну дідову хату». А філософічність? Її побачив у вислові «…не рідко шукаю чужі сліди і не знаходжу тінь не залишає сліду». Виявом пейзажності можна вважати рядки на кшталт «Метелик у кімнаті без квітки задихається сонце зникає у квітці». Й набагато частіше маємо справу з промовленнями інтимності: «… ще вітер живе у нашій любові».

Все це, зрозуміло. Відповідає дійсності. Але залишаюся свідомим і того, що в сучасній ліиці ті чи інші тексти темарійно перегукуються між собою. Ось, приміром, перед нами з’являється вірш «літо, у якому треба зустрітись з тобою». Зув’язь філософічності, пейзажності та любовності. І натяк на те, що ці складові будь-якого поетичного твору неможливо збагнути без неординарноі виражальності.

3. Літературнотропне

Коли говорити про образність поезомовлення Станіслава Новицького, то варто, мабуть, ствердити, що сприйнятливість його віршів продиктована наявністю у них метафор, епітетів та порівнянь, які творять неповторність.

Приміром, метафоричність бере нас за барки, коли «коріннях дощу» читаємо, що «…осінь поруйнує останні стіни наших душ», «у далеких дорогах дощ напуватиме наші серця», «слухає власну тінь що грає на арфі». З моєї «дзвіниці розуміння» тут є доцільною мова про два моменти. Метафоричність відображає гру уяви та реалу. До речі, вона супроводжує й більшість авторських метафоричних епітетів на зразок «очі червня», «глибина недоторканності», «молитва сльози», «ікона неба», «мармур чужих поглядів», «чаші позичених днів».

Вони приваблюють до себе, як і порівняння. А їх таки є чимало: «луна з криниці як чорний ворон у небі падає», «крила які дарували небеса як горе серед гріха», «дотліває трава у степу як листи від тебе».

4. «Мешканцеве»

Досі, мовлячи про образність висловлення думки, побутували думки про «самостійне плавання» таких словосполук. Але нерідко трапляється, що вони стають невіддільними від висловів з «мешканцевими» асоціаціями, де вільно почувають себе рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила.

Вчитаймося: «…півонії говорять до мене», «…за калиною небо за тобою сльоза», «вовк у ранковій тьмі долає перший сніг за селом», «снігурі витоптали стежку до криниці».

І знову на основі таких вдатностей маємо підставу балакати про необхідність поєднання реального та ірревального.

5. Барвисте

Кольористість теж «забарвлює» цю книгу. Про ці вияви екстраполяцій мислиться, коли зір починають радувати словочарівності на зразок «…при білих квітах днів минущих шукаю тебе у мовчазних садах», «такі вже були вершини від орних небес вода», «опале листя червоніє від подиху».

Це цитати за котрими видна поетична барвистість першого розділу видання, котрий має таку ж назву, як і вона й цей ряд кольорових екстраполяцій продовжують словобарвистості з «садів серця» − другої частини друку. «…літо у білій хустині», «у карих очах вечора тебе побачу», «ти і я біле і чорне у глибинах недоторканності». (У тому, що кольори поєднуються в одному творі, не бачу нічого дивного, бо це вже давно стало ознакою часу ).

6. Словиявне

Зізнаюся, що перечитуючи поетичність під різними палітурками, люблю зупиняти увагу на незвичайних слів’ятах. Адже саме вони говорять пр манеру письма автора і суттєво доповнюють читальницький1 словниковий запас.

І цього разу вдався до подібного. Й мене, звісно, порадували такі слова-блискітки, як «первні», «одчинене», «товща», «одвесніти», «висріблює», «морозець», «чужіє», «знимки», «вершинонька», «загубленість». Що не кажіть, а повіває од цих буквотворів рідковживаністю, котрі виражають почування кожного віршника.

7. Спонтанне

Книга віршів «коріння дощу» Станіслава Новицького вдало оформлена. Ніби й немає прямого відношення до ймення друку малюнок Романа Петрукана обкладинці, але… є очевидним тяжіння до відбиття часу через почування людини. Акуратність ламінації твердої палітурки, гарна організація текстів на сторінках також приваблюють.

Але, як прикро, є прорахунки, хоч це може здатися зайвою прискіпливістю. Чому, скажімо, озаглавлення першого розділу займає аж дві сторінки і чітко зазначено, що маємо справу з поезіями 2022 і 2024 років. А чому такої честі не удостоївся другий розділ. «Сади серця»?

Або таке. На с. 38 вміщено вірш «Етюд вершин» з цікавими образами: «на білім крилі дрімає невінчана чужина», «нікого ще не скосила тривога людського дня», «метафорою із метафор стали твої сліди». Нічого не маю супроти добротної силаботоніки, та чи є потрібною вона, коли далі і перед цим твором побутують лише… верлібри?

8. Життєплинне

Хоча поєднання силаботоніки і верлібристикии вважаю ознакоюдоброю, тому із зацікавленням перечитую вірші Віктора Кордуна, Богдана Смоляка, Станіслава Бондаренка, Олеся Гордона… Цікавинки такого ж плану знаходив і знаходжу написанках Олександра Астаф’єва, Станіслава Вишенського, Василя Куйбіди, Петра Коробчука, Віктора Терена…

Сув’язь-традиція. Як і те, що вітчизняні версифікатори плідно працюють лише в одному поетичному підвиді, хвилюють рими Ігоря Павлюка, Миколи Савчука, Генадія Щипцівського… З насолодою для душі «пірнаю» у верлібристику Миколи Байдюка, Бориса Гуменюка, Олександра Хоменка…

Поціновувача поезії не так цікавить форма викладу думки, як її неповторність. Адже людина завжди шукає «найрідніший голос серед одинокості». Адже «клятий вік розливається чистоцвітінням в ріки чорної крові тенет».

9. Завтрішнє

Ці нотатки на берегах книги – моя спроба «прочитання» творів Станіслава Новицького. Та, думаю, що й інші звертатимуться до них. Бо тексти − за Францом Кафкою своєрідне закликання духів – того варті. Сподіваюся, що це доведе й наступна книга.

Людина мусить шукати

своє сонце

Ходюк О. Легкокрилі серця: оповідання – Одеса: Видавничий дім «Гельветика». 2024. – 120 с.

Що стає поштовхом до написання художнього твору? Важко однозначно відповісти на це запитання. Та очевидним, незважаючи на всі нюансики, все ж залишається актуальною думка, що написанка – сплав реальності та уяви. Бо хочемо того чи ні, а без присутності цієї сув’язі жоден твір не знайде стежини до позитивного сприймання тексту читачами. Й мені здається, що саме це є головним у новій книзі «Легкокрилі серця» Олени Ходюк з Шумська, яку вона присвятила своєму сину й учневі Юрію.

Є щось символічне у тому, що видання започатковує есе «У Бога не буває випадковостей». Вже хоча б через те, що «філософія легкокрилості веде до філософії серця» є фразою, яка почасти пояснює назву цього друку.

Ще зупинимося на деяких інших текстах з нього. Скажімо, у творі «Коли б я зустріла Бога» йдеться про маленьку дівчинку Світланку, котра так хоче родинного тепла, але батько та мачуха її не розуміють. Згідно з сюжетом написанки, її не розуміють однокласники, котрі нічого не знають про сімейну трагедію школярки. Все змінилося у житті дівчинки, коли нею почала опікуватися тітка. І слова про те, що вона, зустрівши Бога, попросила б терпіння усім людям, – своєрідний пролог юних устремлінь.

По-своєму цікавим є оповідання «Як двоє хлопчиків хотіли стати пластунами». Максим і Тарас, як виходить з оповіді, наполегливо шукають шляху до здійснення мрії, першим пунктом до якої стають пошуки впорядника. Авторка робить наголос на тому, на цю роль зголошується Тарасів батько. Ніби й звичайною для наших буднів можна вважати таку ситуацію , але… Як не прикро, та нерідко у житті маємо протилежне: батьки віддаляються від дітей, а ті платять за неувагу такими ж монетами. І втішно, що авторка ненав’язливо порушує цю проблему.

Ніхто, звісно, не заперечує важливості проблеми. Думаю, що її логічним продовженням став текст «Шкільні поети». Не заперечую, що у діях вчительки Ольги Дмитрівни, яка опікується юними літературними обдаруваннями, існує чимало цікавинок. Відчувається, що в центрі уваги твору відгомін досвіду письмачки, бо вона 20 років була керівницею літературної студії «Блакитна троянда». Подобаються рядки на кшталт: «Я хотіла б запам’ятати тебе, літо, як отой на подвір’ї сміх, безтурботні розмови стріх» ( Ірина Козак ), «сім’я чекає біля столу твого повернення з війни» (Іван Ожоганич).Але побутують неоднозначні моменти.У глибині душі розумію юний максималізм, коли початківець вважає виправлення досвідченішої людини не власним творінням.Тут маємо неоднозначність. Коли йшлося б тільки про виховання літературного смаку, то заперечень не було б, та... Якщо юний поет "виходить на люди», то літературне редагування має стати його постійним супутником. До речі, з ним завше дружили маститі письменники.

Ще один цікавий момент. Останнім часом ми все більше говоримо про необхідність швидшого «вростання" у європейський контекст. Але впевнений, що ми ніколи не будемо вартими уваги у світах, коли самі не робитимемо наголосу на вірності національній пам’яті. Саме цим пронизаний твір «Земля розповідає». Тут написанка починається згадкою про бій під Крутами. І тривога, яка крокує поряд, «тільки б не розгубили срібло думки, викопане з цієї землі». Тепліє на думці, коли бачу згадки про хороброго повстанського командира «Крука» − курінного УПА Івана Климишина з Верещаків на Лановеччині, який діяв на Шумщині.

Треба, либонь, хоча б побіжно згадати й про інші твори. Приміром, у «Танцювальній гутірці» авторка говорить про проблеми хореографії. Але тема не була б такою привабливою, якби не доторки пера до теми допомоги ближнім. Вчитаймося у твір «У кожному серці дитини живе сонце!». Ніби й описує письменниця звичну для наших днів ситуацію – юні пластуни, серед яких бачимо й Давидка, на свято Миколая відвідують зі смаколиками ровесників у дитячму будинку. І на цьому прикладі маємо неперебутність навчання добром.

Гортаємо книгу далі. Зупинимо увагу на творі «Режисер власного життя». Авторка описала миті становлення школяра, котрий спочатку пантеличив учительку Риту Матвіївну. І важливо, що народження позитивізму у сприйманні навколишнього світу в характері Максимка зображено без моралізування. Про щось подібне мислиться й тоді, коли читаємо «Таємного янгола», бо письменниця ненав’язливо розповідає про появу доброти та інших християнських цінностей через гру.

Окремої розмови заслуговує цикл «Миті». Адже прозаїчка лапідарно оповіла про епізоди з життя педагога, явивши читачам небуденні спроби дійти до сердець дітей, що є вчительським щастям.

Зрозуміло, що можна відшукати й інші нюансики у сюжетах написаного, та поглянемо на усе ще й з іншого боку. Впевнений, що позитивного сприймання написаного у читачів не виникло, якби не прагнення творчині лексичними засобами радувати цікавими образами на кшталт: «нагодовані власними сльозами і образами діти поснули», «серце Світлани, наче бутон, хотіло відкритися», «такі випадки – іронія долі», «янгол-світильник», «непохитна танцівниця»… Той, хто пізнає твори красного письменства і через мовленевість неодмінно зацікавиться слів’ятами типу «зазнимкував», «заісторизована», «гутірка», «впорядник», «надих» з барвами неологічності, рідковживаності та говірковості. І не бачу випадковості у цьому акценті, бо сприймання є невіддільним від індивідуальності письма.

А завершити ці нотатки хотів би ще одним наголосом. Досі йшлося лише про конкретику зі сторінок книги. Та є й узагальнення. Втішно, що письменниця ословлює щоденність свого пізнання навколишності. Гадається, що це знайде продовження у нових книгах краянки, котра рецензованим виданням заявила про власні творчі шукання, явивши їх після історичного роману, драми, соціально-психологічної повісті-роздуму, казок.

  Ігор Фарина      

Промовляння

зболеної душі

   Кухаришин Галина. Праведна битва: поезія – Вінниця: Твори. 2024.- 144с.

Людині, яка, образно мовлячи, живе у світі літератури, завжди цікаво про що пишуть інші. Звісно, кожен такий читальник має коло улюблених авторів. Але іноді таки хочеться пізнати щось нове. Отак і потрапила до мене поетична книга Галини Кухаришин «Праведна битва», яка й спонукала до відгуку.

Чому? Та перш за все тому, що вона – моя краянка. Бо живе й працює у Зборові, а автор цих рядків народився на Зборівщині і деякий час газетярував у містечку над Стрипою. А ще прагнеться взнати те, хто продовжує традиції віршування, які познаковані іменами Григорія Радошівського, Наталії Віргуш, Олега Германа, Павла Лежака…

Якщо на видання дивитися з такої «дзвіниці», то інтерес пояснюється легко . Та є те, про що пише той , хто взявся за перо. Хоч дехто, звичайно, мовить, що тут усе є зрозумілим. Адже вже анотація повідомляє, що авторку хвилюють події російсько – української війни . Та й присвята братові Володимиру Шимківу, який зник безвісти під час виконання бойового завдання, говорить сама за себе.

Але в цьому і полягає заковика. Бо у творах на воєнну тематику є різні так звані «підводні рифи». Спочатку треба зачепити питання про тих , хто пише, поділивши таких літераторів на дві частини. Адже не є секретом, що оповідають про свої почування і безпосередні учасники бойовищ і ті, хто лише чув про них . Це - з одного боку. А з другого передусім поціновувачів красного письменства цікавить літерострій, відшукуючи у ньому.

Коли з такої точки зору балакати про віршування Галини Кухаришин, то впадає у вічі присутність небуденних образів. «Чорніють шрами, мов облямівка», «Встромила в серце пазурі війна», «І келихи крові, такі пурпурові, підносить кістлява…» . Перелік подібних словочарівностей можна продовжити, чітко розуміючи, що їх диктує перу жорстокість часу.

Отже, питання з присутністю громадянських мотивів у цьому виданні. Хоча б на основі вище згаданих цитацій є зрозумілою. Але громадянськість лірики зборівчанки приваблює її багатобарвністю, якщо мати на увазі той факт, що вона тісно переплітається з філософічністю, пейзажністю і любовністю.

І прикладів вистачає. Хіба, приміром, про міцнющий сплав громадянських і філософських мотивів не промовляє словосполука «молитвою повниться нічка». Хочемо того чи ні, а видно, що до сприймачів тексту звертається й опис природи: «Вогонь цілує збіжжя в губи». Про родинну любов говорять і рядки зі словами до брата ; «…не знайдешся серед живих, то вигризу навіть у смерті…»

Ця сув’язь тематичних мелодій не дає змоги говорити про кожен з них, тому й вважаю за доцільне, зосередитися на різних аспектах виражальності. Бо вона, як на мене, так багато промовляє про ті чи інші вияви тематичності через літературні тропи, «населення» книги, кольорові екстраполяції, словопотоки, богошукальницькі мотиви та культурологічні аспекти.

Виразниками стали метафори, епітети та порівняння. Звернімо, приміром, увагу на окремі метафори: «…поцілую весняним дощем.», «Уста обвітрені сонце цілує», «плаха чекання», «чарунки слів», «повоєнне танго», «поріг війни»

Окремої розмови заслуговують порівняння зі своєю різністю. Чи не найчастіше зір надибує тропи зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. «…наче повія, вішається на шию» (про смерть), «тріпочеться, мов зранене пташа» (про душу). Непоодинокою є і відсутність сполучників: «спомин – відгомін того двобою є в кістлявої на мольберті», «мої слова – це зболена душа». Трапляється й так, що деякі іменники пояснює точність вживання інших: «дівчинка – ясочка», «хмари – валуни», «місяць – сокіл», «сльози – роси», (Гадаю, що двоїння слів стали б зрозумілішими у контексті написаного: «Вбралась нічка – чарівниця в сорочку із плюшу…)

Заслуговують на увагу і «мешканці» книги , до яких належать рослини та дерева, звірята, птахи, зорі та небесні світила. А іноді трапляється так, що вони «зустрічаються» в одному рядку: «вчуся жити без тебе , брате, у сльозинках дрібних конвалій…», «доспіле яблуко у зранених руках», «…зайчик – побігайчик спить солодким сном», « а пам’ятаєш: як з тобою біля хати ми мостили місце молодому журавлю», « і заходить сонечко червлене…», «а я буду ворожити на зорі – зірниці», «чую: на вербі десь сич регоче, а мене у грудях аж пече…»

До речі, сув’язь характеризує не тільки «мешканцеві» образи. Бо вони є присутніми й у кольорових екстраполяціях. «Ангел складає крила на синьо – жовтий стяг». Варто, мабуть, сказати, що приваблює й поетична барвистість у так званому «самостійному плаванні»: « А чи підеш мандрувати в гори сині- сині…» ( про місяць), «…хмурить осінь очі карі», «…сонний досвіток будить заграва і тривожиться неба синь», « я смуток в захмар’ї розвію, де небо таке голубе» .

Ще один важливий штрих про «населення» книги, кольорові екстраполяції однозначно є ознаками виражальності, та поряд з ними, як я вже зазначав, побутують богошукальницькі мотиви та культурологічні аспекти, які водномить належать способу висловлення думки та філософської лірики – оригінальної складової поетичної тематичності.

Перший з них вражає природністю звучання: «…лиш зирить невсипуще Боже око так пильно, що аж лячно сатані», «Ангел запише на чистій сторінці:- закатували, бог – українці.». Культурологічні вияви, які в даному випадку пронизані двома нюансами. Першим з них є наявність епіграфів, про яку так багато в «Праведній битві» свідчить рядки з творів Олександра Олеся, Ліни Костенко, Ганни Осадко, Валентина Щербини, Юлії Шевель: «Смерть витанцьовує танго поміж гробами…», «Небо торкнулось землі і умилося в крові». Не залишається непоміченим й «пірнання» у фольклорну течію. Приміром рядки на кшталт: «годі витрішки продавати», «в сорочці народився» (між іншим експлуатація часто – густо вказує на можливість появи власного крилатослів’я).

Поведу мову й про таке. Впевнений, що неповторності ніколи не може бути без оригінальної лексики, котру характеризує неологічність, рідковживаність та діалектичність: «москвоброди», «туманочок», «людиська», «файна», «длань», «вигилярний», «дешкерувати», «блят». Доводиться тільки жалкувати, що таких слів ще маємо малувато, хоч саме вони могли б зробити видання неординарнішим. Адже лексика – неодмінна ознака поетичної індивідуальності.

Є ще кілька питань які, на мою думку, неможливо оминути. По –перше, втішно, що авторка вміло використовує різноформ’я для вираження думки. Поряд з традиційною силабо-тонічною лірикою бачимо пісенні тексти, сценарій вертепу на новий лад, сатиричні твори. Хіба, до речі, описування одного з різдвяних дійств не натякає на можливість появи драматичної поеми чи іншого епічного тексту? Та й вірш «Повернення з полону» міг би стати поштовхом до написання балади.Поетичну книгу тільки прикрасили б катрени, сонети, верлібри…

По- друге, позитивності сприймання сприяє і назва друку, бо ім’я написаного опосередковано свідчить про неповторність поезомислення. Чи не кожного, мабуть, зацікавлять друки, які мають на обкладинках такі ймення «Сторож покинутого раю»(Теодозія Зарівна), « Шалений спокій вічномиті»(Олеся Мудрак), «За поворотом мого погляду»(Олена Пашук). Навіть підсвідомо відчувається, що вони вмотивовано випливають з певного образу видання. І це – своєрідна традиція сучасного поезотворення. Але не маємо права забувати і того, що подібний принцип існує і у звичайних найменнях, саме таким шляхом пішла і Галина Кухаришин. Вчитаймося у рядок: «Битва за волю – праведна битва» . Нічого надзвичайного, коли врахувати її ж «Життєдайну любов», «Зацілована дощем», «Не біймось, а биймось», «Душа, заримована в слово».

Підсилюють цю думку «Чекання дива»( Христини Керити), «Мені посміхається вічність»(Вікторії Мочерної) , «Не покидай мене, любове»(Лесі Павлів)… І це – теж традиція. І тільки авторці вирішувати якій з них віддати перевагу.

Ще згадаю про таке: частина віршів «прицвяховує» цікавими образами «Не поезія – згусток болю», « До неба душу кликала сурма» . Гарнота! Але, на жаль, інколи неординарні образи тьмяніють, коли читацький зір натикається на політично правильні твердження без поетичної свіжості. Подекуди відштовхують від себе порушення канонів силабо-тонічного віршування. І читач, безумовно, сподівається, що в наступних книгах подібних огріхів не стане і рядки поетки, ще більше оповідатимуть образністю про згустки болю у людських душах.

Коли душа стає на герць

із буднями

Любов Бенедишин. Кульбабове віче: Поезії: - Львів: Dzhezva. 2024

Любов Бенедишин. Трійчастим нервом: Поезії: - Львів: Dzhezva. 2024

1. Життєписне

Те, що іноді повертаюся до книг, на які відгукувався, не вважаю чимось надзвичайним для себе. Але ще раз пишу рецензії на них дуже рідко. Принаймні на пальцях однієї руки можу перерахувати видання таких авторів. А недавно вдруге для себе перечитав два найостанніші друки Любові Бенедишин. Не заперечуватиму, звісно, що підштовхнуло до цього бажання глибше познайомитися з доробком цьогорічних лавреатів Всеукраїнської літературної премії імені Катерини Мандрик-Куйбіди (нею стала і поетка). Але крапкувало його усвідомлення того, що за кадром попередньої рецензії залишилися деякі важливі моменти – таке враження з’явилося, коли знову гортав «Кульбабове віче» і «Трійчастим нервом» зі своєї книгозбірні.

Але перед тим, як переповісти їх, варто, мабуть, хоча б побіжно згадати про віршарку. Отже, народилася у місті Сокаль на Львівщині, закінчила Львівську політехніку. Працювала на різних посадах в рідному населеному пункті. З 2006-го - членкиня Національної спілки письменників України. Авторка дванадцяти поетичних книг. Окремі вірші версифікаторки перекладені польською, німецькою і англійською мовами. Лавреатка і дипломантка різних премій та конкурсів.

Зрозуміло, що без наполегливої праці біографічного позитиву не було б. Та не будемо велемовно розмірковувати над явищем. Кому це треба? Радше за все має рацію сама версифікаторка, коли стверджує: «В словах – важливе, несказанне – в серці. Душа ставала з буднями на герці».

2. Тематичне

Якими були ці поєдинки з реальністю? Своєрідними виявляються відповіді, коли перечитую обидві книги.

Безумовно, що тут небезпідставними є різні нюансики. І про них, мабуть, ще буде згадано. Але почну з того, що вони не заперечують того, що сучасна лірика ділиться на громадянську, філософську, пейзажну та любовну.

Конкретніше? То прикладів вистачає. Скажімо, розділ «Як боляче голосу…» з книги «Трійчастим нервом» – відгук душі авторки на непростості російсько-української війни сучасності. «Повторне народження світу з пекельного чорного болю, з тривкого кривавого бою». «Від недовиплаканих сліз душа промокла». Характерною особливістю цих та інших подібних рядків можна вважати особисті враження від осмислення теми. А ще залишаються помітними асоціації з минувшиною, бо, як переконана авторка, ніщо в цьому світі не виникає на голому місці, а продиктоване логікою того, що вже мало місце. Зрештою, це ж відчувається у творах, котрі «не спровоковані» війною. Бо з творів (хоч це виглядає дещо пафосно) постає вся історія людства. Не зважаючи на лютезний опір часу («А час (зі старістю у змові) наставив ятерів».)

Філософські роздумування про жорстокий плин буднів постають перед усіма з розділу «Повстання річок» з видання «Кульбабове віче»: «…гординя не вмовкне, допоки ти її у собі не вб’єш». «А неприкаяна душа моїми сльозами вмивається». На філософські мотиви натякають також богошукальницькі мелодії та культурологічні акценти, яких є чимало в обох виданнях.

Промовляє і пейзажність. «Тюльпани підставляють сонцю лобики» («Кульбабове віче»). «Пальцями дощу квітень читає драму» («Трійчастим нервом»). І знову бачу цікавий малюнок через особистісне сприймання навколосвіття.

Воно, індивідуальне, пронизує й любовну тематику. Правда, тут не можна скидати з рахунку того, що вона має два крила: любов до рідного краю і родини та інтимні почування. («Ти – моє віддзеркалення», «Кульбабове віче». «Шлях з небес на Вкраїну огорнутий пилом і кіптявою» («Трійчастим нервом»).

3. Сув’язне

Та водночас розумію й інше. В обох книгах існують вірші з різними темарійними мотивами. Тому наголос на них є закономірним. Але все частіше у віршах версифікаторів переважають темарійні сув’язі. І це, напевно, стало ознакою часу, противитися якій неможливо.

Не сумніваюся, що це відчуває і Любов Бенедишин. Про це переконливо говорять її твори. Ніхто, приміром, не заперечуватиме, що вірш «Сільські мадонни» з «Кульбабового віча» чітко вказує на громадянськість. Та маємо тут і присутність філософічності. «Про що замріяно мовчать – лиш Бог те знає». А через кілька строф зір надибує і пейзажний опис. «До хати вносять небеса сільські мадонни». Переплетіннями познаковані «Видіння» з книги «Трійчастим нервом». «…ще хитається мрево за плечима війни». Болісне відлуння громадянськості. «Рук молитва свята». Свідчення філософічності. «Мати білить дерева, щоб міцніли вони». Промовляння пейзажності.

Та не тільки темарійні переплетіння враз опиняються в полі зору. Бо причаровують читацькі взорування факти «співмешкання» в обох книгах (нерідко в одному рядку чи строфі співіснують рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила) та різнобарв’я кольорових екстраполяцій. Щодо останніх, зосібна, то хіба не говорять про них рядки на кшталт: «»не навчена прикидатись: руда чи срібляста грива», – про гру осінніх кольорів у «Кульбабовому вічі» чи «прощай, мій хлопчику русявий, не переймайся сивиною» («Трійчастим нервом»)? Вітають усіх і «співмешканські мелодії»: «…я бачу її, зорю, що мріяла стати… яблуком» («Кульбабове віче»), «чи як ловила гав, чи зірку діставала» («Трійчастим нервом»).

4. Образне

У попередньому міні-розділі цього відгуку вже почасти зачеплено питання образності поезомовлення через виражальність щляхом згадок про «мешканців» видань і поетичну барвистість у множинності. Але не менш цікавими є й неординарні висловлювання в однині. Адже в них чи не кожен віднайде оригінальні образи в літературних тропах, споминання про «населення» видань, кольорових екстраполяціях.

Передусім тут згадаю про літературні тропи, до яких належать епітети, порівняння чи метафори. Мені, наприклад, припала до вподоби епітетність з відсвітами творчої індивідуальності. Зверну увагу на взірці цього тропу, які вибрані з обох друків: «рейка дня», «руїни днів», «ризи віри», «весни кульмінація», «лун піруети», «оркестр дощу»…

Запам’ятаються багатьом і порівняння, котрі є такими різними. Бо ж маємо тропи зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п. та без них. Трапляється так, що ці два види одного тропу побутують разом. Іноді заради порівняльності співіснують два іменники. І приклади є у кожній книзі. Перегорнемо «Кульбабове віче»: «а день уперто, мов Сізіф, знов котить сонце вгору», «а я – ледь помітний відбиток у мреві чужого вікна», «душа – як човник після шторму», «сонце-кльош». Вдатні подібності – характерності книги «Трійчастим нервом»: «душа любов спокутує, як гріх», «думки – приручені птахи», «спогади, мов почвари – стогнуть, гримлять, регочуть», «життя-анекдот»…

Та й метафори є не менш цікавими: «печаль налаштовує скрипку»         («Кульбабове віче»), «І досі гортає душа засвічених митей альбом» («Трійчастим нервом»).

«Примагнітять» до себе й кольорові екстраполяції. Адже чи не кожен, звернувшись до книги «Кульбабове віче», згадає про словосполуки на взір: «скорботу запинала чорна хустка», «гойдали в лагідних долонях білосніжне латаття надій», «безмежне голубе небо в ореолі Божої благодаті», «ще донедавна сонячна вулиця густо оповита сизими спогадами про втрачені перспективи літа», «роззявили нарциси жовті дзьобики». А у виданні «Трійчастим нервом» поетичну барвистість представляють такі вислови, як «слова ще живі, та від болю аж чорні», «ще будуть рядки золоті», «а спогади наші вже сиві»…

Виражальності поетки сприяють і «мешканцеві» образи, де як уже згадувалося, «діють» рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила. Зацитую для прикладу кілька вдатностей з видання «Трійчастим нервом»: «а десь в тиші явленій цвіт мерзне на яблуні», «проростають крізь серце нарциси», «…а в тебе – прозорі руки й думки, ніби хижі круки, обдзьобують губи мовчазні», «де щириться світ, мов шакал», «картала зорю безталанну», «всміхаюсь сонцю (сльоза тече)». Вдатні словосполуки є й у «кульбабовому вічі»: «он ця! – кульбаба (нескорена грива) – як сестри, не хоче сивіти», «вже й душу світ, як яблуню трясе», «у ночі зоряне чоло ліхтарно втупилася вулиця», «а мрії набухають, як молоком соски у юної вовчиці», «зірвалася з неба зоря і жовтобоким яблуком глухо впала у високу траву», «либонь, орлиці не збагнути (із висоти, де крилам люто) красу польоту ластівки».

5. Підсумкове

Як бачимо, темарійність та виражальність в інтерпритації Любові Бенедишин є промовистими. І цілком резонно виникає питання: як усе це виглядає на регіональному та всеукраїнському рівнях.

Коли мати на увазі літературне поле Львівщини, то варто відзначити, що вірші сокальчанки мають свою «родзинку». Відчувається якась близькість до поетики Любові Проць, Наталії Ковалик. Якщо на все подивитися ще ширше, то, мабуть, слід також згадати про Лесю Шмигельську з Івано-Франківщини, Любов Пшеничну з Рівненщинии, Євгенію Юрченко з Житомира, Любов Малецьку з Тернополя.

Сподіватимемося, що ця особливість заграє ще чарівніше у наступних книгах поетки.

Вервечку

з дум спопелілих

виплела поетка

Турчин В. Зранені слова : поезії. — Харків : Відкриття. 2023. – 68с.

Не буде, либонь, перебільшенням, що поціновувачів прекрасного «переслідують» рими. У друкованому і в електронному варіантах. І нікуди вже не подітися від цього. Тому так важко з-поміж усіх творінь вибрати те, що справді варте уваги. От і тішишся, коли таке все ж з’являється перед зором. Про це подумалося, коли читав «Зранені слова» Валентини Турчин з Київщини- лавретки премії імені Катерини   Мандрик-Куйбіди.

Бо в кількох десятках творів — спроба людини передати болісність почувань особистості, у які зненацьким чорноптахом влетіла війна: з московитськими ординцями. І понад усім — незнищенна віра в перемогу: «…початок роману — трагічний, та кінець буде точно щасливим…», «…тихо лунає вигук зраненої душі…», «тільки вперед», «визирне сонце опісля сльоти».

Ніхто, звісно, не заперечуватиме, що книгу лірики воєнних літ пронизує тема лютої кривавиці. Та ще більше тішить те, що в друці немає зайвої пафосності, котра відштовхує від версифікаційних текстів. І через це з радісними відчуттями мандруєш між творами, котрі позначені громадянськістю, філософічністю, пейзажністю та любовністю.

Можна, зрозуміло, наводити приклади цього. Та не бачу необхідності, бо часто-густо чи не всі теми перегукуються в одному творі. І, напевне, доцільніше робити наголоси на виражальних моментах. Бо про індивідуальність поезомислення так багато промовляють літературні тропи, згадки про «населення» видання, кольорові екстраполяції. Виразності додають також богошукальницькі мотиви й культурологічні акценти. Але існує суттєва різниця між ними та складовими виражальності з попереднього речення. Бо ті однозначно говорять про манеру висловлення думки, а богошукальництво й поетична культурологія, образно мовлячи, бродять помежів’ям темарійності й образності мовлення. Ще біблійні мотиви та глибинність культурологічних асоціацій — важливі частки філософської лірики, чого, мабуть, не заперечать віршолюби.

Акценти на порівняльності — мій початок згадки про літературні тропи, до яких крім порівнянь належать метафори й епітети. І тут в полі зору опиняються вислови зі сполучниками та без них. А хіба можна оминути питання про їхню присутність і відсутність?Приміром, нерідко маємо взірці тропу зі сполучниками типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т.п.: «…розіп’ємо цю тишу липку, мов нічну оману…», «сльози на кленах виблискують, наче кришталь», «шепочуть щось, ніби до іконостасу». А вислови без них — своєрідна їм противага: «непохитна калина — героїня наших пісень», «ота надщерблена чашка — то нині увесь мій світ», «кожна сльозина — про втрати болюча згадка»… Перелік таких словочарівностей є чималим. Але слід, либонь, зауважити, що вони стають ще привабливішими на тлі словосполук типу: «молитися грішному — то за тортури, мов голкою в серце на кожнім слові», «ще вчора цей світ існував, сьогодні — мов снаряд в душу влучив», «ті його слова для неї — пусті, як у волейболі аути».

«Примагнічують» до себе й метафори на зразок: «на призьбі під хатою дихає ранок», «надвечірні тривоги вбирає драглиста пітьма», «давай візьмемо в кишеню часточку літа». Ознакою літературотропності варто вважати епітети, котрі діляться на дві частини, бо ж маємо звичні для слуху словосполуки й слів’ята, котрі притаманні уяві авторки. У цьому випадку до перших належать літеросплетення на кшталт «гіркі слова», «недописана книга», «листя пожовкле». Ніби й загальновідомою є така образність, але не варто бештати за це авторці, бо вона є доречною у контексті написаного. Навіть складається враження, що вони по-своєму підсилюють словосполуки «окраєць ночі», «пухнаста згадка», «осені голос». (Правда, у мові про цей підвид тропу спроможна «пильнувати» неоднозначність. З одного боку, як на мене, то ще маємо недостатність використання такого виражального засобу, що не сприяє образності думкування. Та це з другого боку не заважає позитивності сприймання написаного).

На мою думку, треба сказати й про таке. Ці взірці тропів мають такий привабливий вигляд у так званому «самостійному плаванні», про що свідчать цитати. Але не менш цікавими вони є й у згадках про «мешканців» друку, серед яких мирно співіснують рослини й дерева, звірі й птахи, зорі й небесні світила. Наведу кілька прикладів вдалої експлуатації подібних словосполук: «серед цегли та глини поливає вцілілу ружу», «доки сон ще верби колишуть», «кішка самотня поміж страхітливих пейзажів», «освітлюють зорі краєчок небес», «визирне сонце опісля сльоти».

Цікавинки супроводжують і кольорові екстраполяції: «полотнище біле підперло стовпцем крайнебо», «осінь мій шлях обернула в позолоту», «а пензель невпинно стирає посірілі сліди», «коли небо огортає рожевий серпанок», «які слова вплітає під землею шахтар поміж зчорнілого вугільного пилу», «бажання звернути туди, де листя яскраво-зелене»…

Згадаю й про присутність богошукальницьких мотивів: «Богом стань поміж людей», «спочатку молився Богу, а потім просив каяття», «щоранку звертаємося до Всевишнього». (Згоден, що незвичайності в подібних висловах не існує. Але не може не причаровувати органічність звучання подібних мелодій).

Зверну увагу ще на такий момент. Нерідко в книзі зір натрапляє на вислови на кшталт: «шукай її погляд, бо весь твій світ сховався в її очах», «без тебе кисневий голод», «знайди ту єдину святу дорогу, де ти в собі відчуєш дитину». Спроби власного крилатослів’я?. Безумовно! Та більш цікавою є не констатація цього факту, а підштовхування до явища. Одним з них, між іншим, слід вважати припадання до фольклорних джерел, у чому переконує чимало словосполук: «за надвечір’я мудріший ранок», «і сіллю вкриваєш рани», «волосся стає враз дибки». (І це лише один з культурологічних акцентів).

Із «дзвіниці» літературного критика погляну ще на один нюанс. Не може не з’явитися на авансцені уваги питання про слововияви авторки, які позначені рідковживаністю, діалектичністю й нелогічністю: «най», «післясмак», «репарації», «кровоспинні», «сланка»… Приємно, що в написанках зір нерідко вловлює й сучасну лексику: «хештег», «акаунт», «фейсбук»…

І про наступне згадаю також. Та не тільки через те, що воно має істотне значення для виражальництва. Різноформ’я — набагато ширше явище, бо по-своєму вказує на творчу спромогу версифікатори. Якщо говорити про «Зранені слова», то очевидним стає той факт, що Валентина Турчин віддає перевагу силаботоніці. У цьому виданні нерідко можна уздріти восьмивірші й катрен. А твори «Бабусина вишиванка» і «Фотокартка» мають ознаки балади. Та читачам, безперечно, хотілося б уздріти й рубаї, секстини, ронделі, сонети. А хіба варто вважати вадою те, що сучасна поетика все частіше поєднує силаботоніку й верлібристику? Розумію, що відразу виникне питання про несумісність словогри й природного звучання думки. Та не будемо перебільшувати небезпеки, бо все залежить від того, хто взявся за перо.

А завершу ці нотатки про книгу версифікаторки ще таким розмірковуванням. Ця книга — ще одне свідчення традиційності в сучасному літературному процесі, котрий засвідчують твори Любові Голоти, Теодозії Зарівни, Софії Майданської, Людмили Таран, доробок яких є ближчим до нас у часовому вимірі. А ще ж маємо ужинки Любові Проць, Ольги Яворської, Любові Бенедишин… А ще згадуються вірші Наталії Ковалик, Євгенії Юрченко, Ярини Чорногуз, Юлії Сільчук… Словом, Валентині Турчин є на кого орієнтуватися, аби у словесному морі знайти неординарні літеросплетіння. Принаймні «Зранені слова» засвідчили, що вона на це спроможна.

Ігор ФАРИНА

Віршів

тремткі інкрустації

Гаврилюк Н. Віршів золотий політ: поезія Світлани Короненко: монографія-К; Ярославів Вал. 2021.- 416с.

Насамперед мусимо ствердити таке: літературознавчі видання нині з’являються нерідко, але вони не стали популярним чтивом, хоч саме до цього прагнуть автори. І ніхто, на жаль, не може сказати, коли ознакою часу стане протилежність, й нам здається, що на заваді стоять дві причини. По-перше, перед читальниками нерідко з’являються тексти, які так «цікаво» написані, що їх не спроможні осилити й люди, котрі непогано знають тему. По-друге, чимало з тих, хто пірнає у монографічний світ, спершу сам хоче перечитати поезію чи прозу, про яку хтось пише. Але це неможливо зробити через «славне книгорозповсюдження». От і виходить, що на задвірки уваги штучно відсовуються навіть втямливо написанні дослідження.

Тут ще варто провести мову й про такий нюанс. Як нам здається, істотне значення має те, хто береться за перо дослідника. Здебільшого найліпше це вдається тим, хто працює не лише у літературознавстві, що підтверджує чимало імен. Згадаємо хоча б про окремих з них: Микола Жулинський, Леся Мовчун, Михайло Наєнко, Віктор Неборак, Віра Сулима, Людмила Тарнашинська… Та такий підхід характеризує не тільки науковців. Нерідко з’являються літературознавчі дослідження Віктора Палинського, Тетяни Дігай, Альони Радецької, Надії Гармазій, Юлії Сільчук…

Перший із цих переліків, безперечно, варто доповнити іменем киянки Надії Гаврилюк. Адже старша наукова співробітниця Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України знана не тільки як авторка монографій «Український поліметричний вірш» та «Під плахтою неба: поезія Віри Вовк» та кількох розділів у колективних дослідженнях з проблем віршознавства й теорій літератури. Вона також написала кілька поетичних книг.

Цікавою сторінкою у її творчості стала монографія «Віршів золотий політ: поезія Світлани Короненко». Вона (в цьому впевнені!) сподобається, бо дослідниця взялася за дещо несподівану тему, адже чи не вперше до читальників прийшла розвідка про творчість самобутньої віршарки. Бо досі чогось подібного не існувало, хоч час від часу на шпальтах періодики з’являлися відгуки Ніни Головченко, Дмитра Дроздовського, Олени О’Лір, Тараса Салиги, Миколи Сіробаби… Усі вони по-своєму зачепили тему широти тематики, вишуканості стилів, багатющість літературно-митецьких підтекстів. І знову доводиться говорити, що серед дослідників є й ті, що тяжіють до поезії. (Приміром Олену О’Лір, Миколу Сіробабу знають як авторів проникливих віршів.)

Що ж маємо у монографії, якщо врахувати особливості поетики Світлани Коронко? Думаємо, що тут має значення чимало нюансів. Це, зокрема, розмисли про тематику творчості, долі особистості, в поезії та у житті, образ жінки в поезії. Віршознавиця як поетка роздумує про акварельність версифікації. Маємо також думки про жанрове розмаїття, бо в поле зору потрапляють поеми, романси.

Є певна логіка в тому, що у вступному слові Надія Гаврилюк чимало уваги приділяє доторканню мислення поетики до національного та культурно-естетичного. Наголос на цьому не вважаємо випадковістю. Хоча б тому, що авторка аргументовано заперечує «глибокодумність» про непідпадання віршотворчості під параметри будь-якої ідеології, зауваживши, що онтологічні мотиви, буття людності, поєднання почувань є голосом покоління вісімдесятників, до якого належить поетка. Не залишать нічого поза увагою акценти на інтелектуальності творчості.

Образ жінки відображено у розділі «Сукні шовкове розкрилля: жінка в поезії С. Короненко». Цікавим, на нашу думку, є той елемент, що у монографії простежується різнотип’я жіночого характеру. Прикметно, що ці нюансики кожен може збагнути на основі аналізу творів з книги «Містерії», яка побачила світ ще 5 років тому.

Небуденність творчої особистості – це характерно для розділу «Дух несподіваних рим: вірші про вірш». Прикметно, що розмірковування про це починається із зауваги про сп’яніння натхненням. Зацікавлює те, що Надія Гаврилюк «пірнає» у сакральність мовчання: «Тут, де тремткий падолист, де золоте умирання, наче химерний буддист освоює рим добування». Здається, що саме ці поетичні рядки Світлани Короненко спонукають до висновків.

Конкретніше авторка зупиняється на питаннях поемності мислення, мовлячи про твори «Дебора» та «Сковорода». Адже в обох випадках написане розглядається крізь призму осмислення того, що вже з’являлося раніше. Скажімо, «Дебора» Світлани Короненко глибше пізнається читальниками на тлі розвідки Івана Франка «Пісня Дебори», вірша Лесі Українки «І ти колись, боролась, мов Ізраїль», Олени Пчілки «Дебора». І зрозуміло, що тут в центр уваги потрапляє «Дебора» Миколи Бажана, вже хоча б тому, що вона, як і твір тієї, про кого віршознавиця створила монографію, присвячена жертві сталінських репресії Раїсі Файнштейн з Умані. Звісно, що в обох випадках існують нюансики. Як і при аналізі поеми барокового філософа – поета Григорія Сковороди.

Тут згадано про твори Михайла Івченка, Валер’яна Поліщука, Павла Тичини, Юрія Клена, Василя Стуса, Івана Драча… Важливо, що всі вони так чи інакше зачіпають питання про трагедію доби, в якій усі жили.

Ще одна цікавинка. Надія Гаврилюк не тільки аналізує вірші з книг Світлани Короненко. Важливим є те, що вона часто-густо посилається на висловлювання інших авторів: Ніну Анісімову, Бориса Мозолевського, Юрія Лавріненка, Володимира Панченка, Тараса Салигу, Миколу Сулиму, Євгена Онацького, Леоніда Ушкалова, Роксани Харчук, Юрія Шевельова. Вже не кажемо про численні посилання на твори Миколи Бажана, Ліни Костенко, Василя Стуса, Павла Тичини…

Тепер згадаємо про ще один момент. Надія Гаврилюк не приховує, що поштовхом до назви монографії став рядок із вірша Світлани Короненко. Але це не просто творчий хід авторки. Бо наймення відобразило не тільки тематичність, версифікаційність, лексично-стильові особливості, а й глибину осягнення теми, що свідчить про справжність поезії. За подібним принципом створено назву монографії «Під плахтою неба: поезія Віри Вовк». Тільки в новому дослідженні авторки більше акцентується на метриці вірша.

І на останок. У «Поезіях» Світлани Короненко натрапляємо на доволі симпатичний текст «Дуже любила вірші». Твір у стилі авторки. Але згадка про нього не є випадковістю, бо написане присвячено…Надії Гаврилюк. Роздум про тремку інкрустацію слова, роздум про спорідненість душ представниць двох творчих поколінь. Як добре, що це засвідчує і монографія.

Олег ВАСИЛИШИН,

Ігор ФАРИНА

Побачило серце

вічного світла зблиск

Короненко Світлана. Поезії. - К:Ярослвів Вал. 2024- 208 с

Давно стежимо за творчістю цієї поетки, яка ще у далекому 1982-ому прийшла до читачів з першою книгою «Сузірʼя веснянок». Це про неї незабутній Іван Драч писав як про українського Артюра Рембо. Може декому здається неймовірністю таке порівняння, але… не про наругу над гендерністю тоді йшлося, бо знаний поет передусім мав на увазі сили духу особистості та несподіваність асоціативного мислення юної поетки.

Поціновувачі поетичного слова, безумовно, тішилися, коли зʼявився «Голос дощу», «Під світлом летючих псів», «Ворожба на віршах», «Нічний політ». Не залишили їх байдужими і видання «Зі старого манускрипту» , «Вірші з осені» , «Містерії», «Дебора», «Замовляння на білоруську мову»… Бо авторка, розмірковуючи над тематикою життєвого досвіду, все ж залишається такою ж наполегливою як і у юності, хоч і відчувається тяжіння набутих знань.

По-своєму відчувається це й тоді, коли перечитуємо поезії Світлани Короненко. Адже маємо перед собою твори різної тематики. Але в одну мить не бачимо необхідності виокремлювати громадянські, філософські, пейзажні чи любовні тексти. Вже хоча б через те, що тематичність переплелась настільки сильно, коли неможливо щось розірвати у цьому світі. Зрештою, поетка й сама про це говорить, стверджуючи: «Ніжність, як біль у руках, ніжність – аж хочеться плакать».

Тому й вважаємо виражальність доцільнішою у мові про видання, роблячи наголоси на літературних тропах, згадках про «населення» книги, кольорових екстраполяціях, слововиявленості, котра характеризується порівняльністю, епітетністю та метафоричністю, бо кожен з цих підвидів виражальництва має свої особливості.

Скажімо, маємо порівняння зі сполучниками і без них. Цілком закономірно, що тло неповторного віршослова творять тропи такого штибу, в яких наявні сполучники «як», «мов», «наче», «ніби»: «Я в цій осінній імлі вибрала вірші, як долю», «Ти заплач серце ночі, неначе ранкова непрохана скрипка», «Вийду із виру пліток, наче з новітніх містерій». Якщо вдуматися, то ці цитування відображають дихання людської душі, котра так природно поєднує реальність та уяву, це, до речі, підтверджують і рядки без сполучників, «Прохолодь над джерелом – животворяща сила..», «…подих цього дощу – полин», «Цей ненадійний дах – небо і вільний вітер». По-своєму продовжує цю порівняльність поєднання присутності та відсутності сполучників. «Вірші їхні –як храм у Господній господі». Це – як невінчаний шлюб. Але молода лобода, як ліс на узвишші». А завершує цей порівняльний ряд несподіванка, в якій іменник поєднується з іменником: «поспішник-листопад», «химерник-конокрад», «ретро-сукні»…(І не бачимо нічого дивного у тому, що для увиразнення думки авторка використовує неологізми чи рідковживані слівʼята або вдається до несподіваності протиставлення).

На цьому фоні звернення до звичних словосполук епітетного плану є ще один підвид тропів, може мати відштовхуючий ефект. Але тут такого не спостерігаємо. Бо на авансцену сприймання виходить доречність образу й органічність звучання усталеності у рядках. Хіба про щось інакше думається, коли читальницьке око натрапляє на «стрімку ріку», «запах тютюновий», «килим вогкий», «слова гарячі», «сонячну блакить», «щиру молитву»…

Є ще один момент, про який теж мислиться під час зустрічі з   відомими багатьом образами. Доречністю свого вживання вони підсилюють епітети з авторською барвою, серед яких бачимо такі словесні блискітки як «згарище волі», «юних сосонок шомполи», «вогнище рим», «химерне око»… Вони дають підстави декому говорити про присутність духу метафоричності в епітетах, можливо, і є щось у таких висловлюваннях, аж вони все ж замислюються епітетами.

Метафор у книзі є чимало, що підтверджують приклади: «курява карет засипала любовні вірші пилом», «Пішла душа й забула відпустить мене із того, що непроминальне», «А небо клюкоче зливою й батожить світ блискавицею»…

Коли говорити про літературні тропи та їхні підвиди, то існує ще один цікавий нюанс. Здебільшого віршознавці цитують їх в «окремому плаванні». Але все частіше трапляються випадки, коли всі підвиди літературотропності сходяться разом в одному рядку чи в одній строфі: «тільки ходить ця свічка, як світла й безумна печаль». «І цей ізабельний чад, мов смак любовного вірша», «І, наче хустка на відьмах, іскриста зима».

Нерідко порівняння, епітети та метафори зустрічаємо у згадках про «населення» віршів, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зірки і небесні світила: «й про щось шепоче переспрагла осока.», «й лише за темною стежиною терпко-солодкою калиною горять вуста мої розсміяні, снігами білими завіяні», «Дух безумства, вогню і щастя. Б’є копитом стриножений кінь», «Ох, цей учитель білих солов’ї́в, піїт натхненний в масці і лівреї», «І пригасли на небі солодкі і теплі зірки», «Й рудою висохлою стріхою спливає сонячне вино».

Цей вдатний ряд «мешканцевих» промовлянь по-своєму продовжує спільне проживання різних представників «населення» у «квартирі» одного рядка: «пахне черемха важка», «сарни волога шкіра», «І розхристана м’ята п’яна, й юних сосонок шомполи», «І по річці пливе і весною тут пахне мак.» До речі, сліди сув’язності є помітними в кольорових екстраполяціях: «Тут золотий рукав, тут комірець червоний», «Недоторкана біла шкіра, і розчахнуті очі сірі. «Наявність сув’язей в обох випадках агітує за неї і все більше вказує на те, що вони стають реальністю сучасної поезомови…

Не втрачає своєї актуальності й окремішнє плавання кольорових екстраполяцій, що підтверджує наявність образних цитацій: «І у тому вогненнім мотиві неможливо уже розгадать ні обличчя жорстокі і мстиві, ні цих ірисів жовту рать.», «Цар срібних слів будує срібні замки» «… ця золота вода пройде солоним дощем», «Ліки на білім столі, як на пюпітрі» «Сліди чорнила проступають синьо», «І тільки край забутого рядна, неначе латка зелені у житті».

Цікавим і привабливим залишається питання про слововияви. Але як не прикро, не можемо окремо говорити про неологізми, рідковживаності та діалектизми, оскільки через безглуздість вітчизняного книгорозповсюдження не маємо достатньої інформації для порівняльності. Тому змушені обмежитися лише переліком вдатних слів з барвою неочікуваності: «розпаношена», «імпровіз», «відзігорну», «віршарник», «мармуровіти», «тобов» …

Тему виражальництва продовжує несподіваний акцент. Якщо, скажімо, літературні тропи, згадка про «мешканців», кольорові екстраполяції та слововияви однозначно належить до неї, то цього не скажеш про культурологічні мотиви у віршах. Вони, безумовно, багато говорять про висловлення думки. Але водномить віршована культурологія промовляє про тематичність, оскільки залишається важливою складовою філософської лірики.

Тут «напевно», варто мовити про те, що побутує різність. Приміром, у «Поезіях» Світлани Короненко маємо присвяти Дмитру Павличку, Івану Малковичу, Інні Снарській, Надії Гаврилюк. Літературну основу носить і контекст поеми «Дебора». Вже хоча б тому, що до цієї теми вже неодноразово звертався Іван Франко ще у 1912-ому розвідкою «Пісня Дебори». Поеми «Дебора» є у спадщині Олени Пчілки та Миколи Бажана. Певні асоціації з постаттю тієї жінки виникають і тоді, коли читаємо вірш Лесі Українки «І ти колись боролась, мов Ізраїль».

Ще один нюансик теми. Упіймали себе на тому, що окремі рядки з віршів Світлани Короненко звучить крилатослівно: «На печері сльоза застигла, як любов у пісні відголоском», «Війду у вогнище рим і буду щаслива», «Вранці, коли вже й не ждеш, вибуха війна слова, наче весільний кортеж чи есемеска раптова». (Звідки воно, тяжіння поетки до крилатослів’я? Важко однозначно відповісти на це запитання. Чи зануреність душі у фольклорні джерела? Чи бажання серця крокувати поряд з іншими версифікаторами.)

Та мусимо ствердити й те, що літературна культурологія не сама прошкує до читальницької свідомості. Бо помежів’ям темарійності та виражальництва бродить і богошукальництво, котре теж примикає до філософської лірики. Про природність мислення у цій темі є чимало свідчень:. «Німфа зітхне в словах. Янголи стануть колом, й музика вже горлова, й ти перед Богом голий…», «І вище неба тільки Бог, і вище Бога – вічний вітер», «Хто там, Господи, плаче? Поляк, українець, москаль чи розіпнутий дух молодої й дурної свободи?» (Процитували і подумали, що смисл цих та інших подібних цитат ліпше пізнається в контексті цього твору).

А завершити ці нотатки про книгу поетки хотіли б ще одним наголосом. Авторка запропонувала поціновувачам красного письменництва книгу вибраних творів, які є тематично різними. Цікаво, зокрема, що її пронизує медитативність, котра має освіченість і працю. І це для віршарки – не кон’юнктура чи мода, а необхідність душі. Переконані, що це ще раз підтвердить наступна книга.

Олег ВАСИЛИШИН,

Ігор ФАРИНА  

ВІДЧУВАЄ СЕРЦЕ

ПОДИХИ ЧАСУ

Палинський В. Естетика антивійни. Три есеї. – Львів: Камула, 2024. – 32 с.

Це книжка про книжку. Почну з автора другої – «Моя найбільша війна. Рік 2022: у роздумах і відчуттях» (2024), яка й спричинила появу рецензованого видання. Він, Богдан Смоляк, – із тих письменників, які, на противагу зосередженим на одному літературному жанрі, працюють у кількох жанрах паралельно. В мистецьких колах його знають як неординарного поета, цікавого прозаїка, вдумливого есеїста і літературного аналітика. А ще багатьох його написанки приваблюють афористичністю й лапідарністю мислення. Нерідко він виступає у ролі перекладача, літературного редактора, художника-кольориста. І ця всеїдність доволі природна. Чимало фактів підтверджують це. Звісно, не перераховуватиму все, до чого торкнулося перо письменника, бо ця процедура зайняла б занадто місця. Адже його перша збірка поезій побачила світ ще 1995 року, а на сьогодні він є автором двох десятків книг.

Тому зупинюся лише на книжкових друках воєнного часу. Торік, скажімо, до читачів прийшла віршована книга «Істотність», яку склали сім поетичних циклів. Після того поціновувачі красного письменства мали змогу ознайомитися з лірикою класикині польської літератури Марії Павликовської-Ясножевської – він переклав рідною мовою її, майже столітню, збірку «Поцілунки» (1926). А вже дует цих видань продовжив саме друк «Моя найбільша війна…», в якому Богдан Смоляк, щонайперше, запропонував увазі громади свої щоденникові розмисли про найважчі випроби української людності першого року повномасштабного вторгнення московитів в Україну.

Порівнюючи ці видання, можна помітити різножанровість, у якій письменник залишається собою і не збирається сходити з обраного шляху. Він часто ставить у центр уваги розмислові й почуттєві мандрування душі, котрі приваблюють собістю взорування на навколосвіття. Це з одного боку, а з другого – хіба може залишитися за кадром питання про відгуки на ці думки? Тут зупинюся на деяких моментах.

Не є, зокрема, секретом той факт, що здебільшого оцінювачами текстів виступають письменники. (Почасти це – злюща гримаса часу. Але не «танцюймо» навколо теми, а вглиблюймося в суть того, що написано про друки.) Й ось на авансцену сприймання виходить цікавинка. Мене, приміром, найбільше «примагнічують» писання так званих літературних «багатоверстатників». Передусім через те, що ці відгукувачі розглядають написане через призму свого розуміння жанровості й актуальності та оригінальності того, що підштовхнуло їх до розмірковувань.

Одним із таких оцінювачів став львів᾿янин Віктор Палинський, котрий багатьом запам᾿ятався проникливими поезією і прозою, літературною та мистецькою аналітикою. Саме він створив аж три рецензії-есеї про щоденникову книгу Богдана Смоляка.

Те, що постало перед усіма, – дещо несподіване. Бо досі літературні критики до такого не вдавалися. Так, неодноразово писали про окремих авторів, та й у доробку того ж Віктора Палинського є по кілька відгуків на різні книги Ігоря Павлюка, Мирослав Лазарука, Богдана Мельничука, Олександра Гордона, але це – інше.

Три рецензії-есеї перш за все зацікавлюють тим, що автор дивиться на літеросплетення колеги з різних ракурсів. «Реалії уяви», приміром, – роздуми про роль відомого письменника у сприйманні нами непростості буднів. Звідси і звернення до творчості Тараса Шевченка, Ліни Костенко, Валерія Іллі, Петра Сороки та інших, яке підштовхнуло аналітика до оприлюднення думкувань. «Це – радше імпресіоністичні окрушини, більше рефлексійні за своєю природою».

Рефлексійність пронизує й есей «Правдива вість», але цього разу вона є дещо іншою. Віктор Палинський по-своєму розмислює про те, як щоденникар сприймає те, що оточує його. Тут у поле зору потрапляють антистресова музична хвиля з творчістю Вівальді, з᾿ява у Львові знаменитої акторки Анджеліни Джолі, цитування Леоніда Кисельова… І тут таки має рацію оцінювач щоденникових записів, коли пише, що через книгу до людності промовляє «естетика антивійни»…

До речі, жанровий її зв᾿язок з реальністю, як зауважує есеїст, бачимо й у його творі «У роздумах і відчуттях…», який започатковує видання. «Сприймаючи природу, і саме як суб᾿єкт найвищої творчості, письменник намагається все ж залишатися письменником (з грою уяви та світла), зблизити себе з іншими героями»…

І на завершення. Маю, а власне поділяю думку, що про непересічні, інколи й видатні книги наших літераторів справді варто писати багатьом і не раз, щоразу знаходячи новий підхід до інтерпретації багатого тексту. І, за можливості, оприлюднювати свої спостереження окремим книжковим друком, як це зробив Віктор Палинський.

Ігор ФАРИНА

ПІРНАННЯ У ПСИХОЛОГІЗМ —

ПОКЛИК СЕРЦЯ

Холодюк Леся. Акме; роман. — Львів; Апріорі. 2022. — 184 с.

Якщо прозотекст не відкриває безодень людських душ, а тільки розповідає про ту чи іншу подію без заглиблення у почування сердець героїв, то він ніколи не зацікавить читальників. Суворий вирок, який диктує життєвий плин? Так! Адже суворий часоплин не може нічого іншого запропонувати.

І нікуди не сховаєшся від логіки буднів, бо хочемо того чи ні, а художній твір передусім повинен досліджувати психіку людської особистості в період розквіту її фізичних та моральних можливостей. Принаймні така думка знову з’явилася у моєму сприйманні після прочитання чергового роману Лесі Холодюк.

Чому моїм осмисленням перечитаного заволоділо таке відчуття? Не сумніваюся, що на це питання є змога відповісти у сюжеті твору. Тому і хочу почати виклад своїх розмірковувань про написане саме з цього.

…Чотирьох подруг підхоплює життєвир. Ольга після розлучення з чоловіком (з такого опису починається твір) подається у політику. Різними за долями та характерами постають перед усіма Алевтина, Галина, Агнєшка. Приміром, Галина виступає у ролі бізнесвумен з консерваторською освітою, розриваючись між осоружним зароблянням грошей, чоловіком і дітьми. А ось Алевтина не уявляє свого життя без ігрищ з мужчинами заради своєї втіхи. Психічний горб, пов’язаний із згвалтуванням у шкільні роки, носить на собі Агнєшка.

Та жодну з них не назвав би головною героїнею твору. Радше усі вони вкупі виступають у цій ролі. Бо вирви з контексту оповіді хоч про котрусь із них, то написане втратить свій шарм (не буду приховувати, що така думка почасти має місце через побудову написаного,але давайте не будемо танцювати навколо формалістичних особливостей, бо це є темою окремої розмови, яка ще буде.)

Тому вважаю за доцільне більш детально хоча б побіжно оповісти про кожну з них зокрема, почавши з думкувань про Ольгу. Та не тільки через те, що з неї усе стартує. Чомусь все більш гадкується: вона «цементує» жіноче товариство своїми діями. Авторка вміло оповідає про поміч нещасному Антону, який після смерті дружини від раку сам виховує двох неповносправних дітей. Привертає увагу також описування її вчинків у поїздці до США. Особливо сподобався наголос на окремих деталях в бібліотеці американського мільйонера українського походження містера Грега. Варто тут, мабуть, згадати і про поміч нашим захисникам від москальської бридоти, про турботу про дівчинку Христинку з Левандівки (одного з мікрорайонів Львова).

Згадка про допомогу українським оборонцям змушує повести мову про Агнєшку, котра з легкої руки Ольги і за покликом душі стала волонтеркою. Вперше кожен зустрінеться з нею в судовій залі, бо вона прийшла морально підтримати Ольгу під час розлучення з чоловіком. Не може залишити поза увагою й опис зародження кохання Агрипини (так за паспортом йменували Агнєшку) до Геника, який стає воїном. Як на мене, то немає нічого дивного, що вона стає добровільною помічницею колежанки-депутатки. Бо це — вияв її натури. Дещо романтично (в доброму розумінні цього означення) прозаїчка розповідає, що ворожий мінометний обстріл обірвав її життя. Певною символікою є те, що труну з її тілом привіз хоронити Геник.

Постать цієї жінки є своєрідною протилежністю життя Алевтини, котра не може навести ладу з чоловіками, дотичними до її існування на білому світі. То вона розходиться з Стефком, з яким жила у цивільному шлюбі, то захоплюється Павлом (Полом) Парканом — львівським батярем, який замешкав під Копенгагеном, що в Данії. Поєднала їх маленька Яринка — донька покійної Ганни Паркан, якій Пол, як брат, фінансово допоміг видати книгу поезії. Та... (Не бачу потреби зупинятися на всіх інших ситуаціях з нею, бо чогось надзвичайного до описування її характеру вони не додають).

І, звісно, не можна залишити поза увагою постать Галини, котру, мабуть, слід вважати найбільш фінансово успішною в цьому жіночому квартеті. Можна, звісно, описувати її життя, бо в романі таки є чимало цікавинок цього плану. Згадаю тільки про один момент. Галина вагітніє і в останньому міні розділі твору народжує сина, маючи уже трьох. Наче своєрідний натяк на безупинність життя, бо читальники отримують змогу пофантазувати про те, що може бути далі — себто в уяві дописати.

Є ще кілька важливих питань, котрі потребують уваги. І перш за все слід, безперечно, згадати про таке. Роман написала представниця прекрасної половини людства. І, зрозуміло, усе зображено через призму жіночих почувань. А оцінювач написаного — мужчина за статтю, що, звісно, могло б спричинити певний сприйняттєвий дисбаланс. Але в даному випадку цього немає, бо жіночість вираження дала несподіваний ефект, обмежившися тільки тим, що може зацікавити і представників сильної половини людства. (Очевидно, можна було б віднайти якісь несприйняттєвості й розмахувати ними, як прапорами. Але в цілому це не впливає на позитивність сприймання.)

Чому маємо таку ситуацію? Можна по-різному говорити про це. Та передусім (принаймні мені так гадкується), треба, мабуть, балакати про вплив життєвого досвіду. Відчувається також, що авторка, як професійна журналістка, майстерно вплела в канву своєї оповіді і деякі біографічно пережиті моменти, що надало написаному більшої достовірності.

Доповнити цю думку спроможний ще один нюанси, хоч зримого зв’язку з суттю попереднього абзацу тут немає. Мова про мовленевість (прошу вибачити за познаки тавтології у цьому твердженні). Адже таки причаровує небуденність образів, яку підтверджують словосполуки на кшталт: «я їду з осоружного Львова — міста, що проковтнуло мене і тепер пережовує», « у голові наче прокидається розважливий голос», «золота мало залишилося — звичайний мишачий тон, як на мене», «чорна штора пам’яті», «помилки попередньої любові зітруться». Іноді читальницький зір натикається на пейзажинки: «…пливу росянистими луками, де квітнуть то маки, то волошки», «крізь неї (чорну штору — примітка І.Ф.) ледь-ледь блимає сонячний промінчик», «сонце таке гаряче і воно не на небі, а тут, поруч»… (Закономірно, що в багатьох випадках є сув’язь уяви і реалу).

Хоча, звісно, питання про мовленевість не є таким простим, як може здатися спочатку. Бо дехто вважає будь-які лексичні штучки зайвиною для прози. Адже вони мають бути більш важливими для поезії, а тут всю увагу треба зосередити на логічності сюжету. Та… не варто впадати у крайності. Сюжет і лексика мають крокувати в одній упряжці. Бо їм долею велено нагадувати, що творчиня — особистість, котра постійно шукає себе й розуміє, що так нелегко віднайти найпотрібніше для усіх в закапелках нашої свідомості.

Та не тільки ця особливість вираження думки кидається у вічі. Твір можна назвати романом монологів. Бо кожен міні-розділ — сповідь однієї з чотирьох дійових осіб у певний період розвитку сюжету.

…Мабуть, можна говорити й про інші аспекти сприймання тексту. Але, очевидно, й вищезгаданого досить, аби ствердити присутність неординарності прозомовлення, хоча вона іноді ще програє через редакторські огріхи. І, звісно, хочеться, аби вони були менш помітнішими у наступних, не менш цікавих книгах письменниці.

Ігор ФАРИНА

«ДНІ, ЩО НАВИСАЮТЬ

КОРАЛЯМИ ГЛОДУ»

Ковалик Наталія. Сонячне прозріння: поезії. – Київ: «Український пріоритет», 2024. – 248 с.

Оцінювання написаного і його впливу на сприймачів тексту зі статевої «дзвіниці» декому може здатися безглуздям. Бо, мовляв, поціновувачів слова цікавить не цей аспект, а художня вартісність літеросплетень. Звісно, що раціональні зернята в таких міркуваннях існують. І все ж… Буквосполуки літераторок мають свій шарм, бо те, що пронизує рядки, овіяне ніжністю, котра є притаманною лише представницям прекрасної частини людності.

Про це думається, коли читаю вірші Ліни Костенко, Ганни Чубач, Ніни Гнатюк, Любові Голоти, Теодозії Зарівни, Наталки Білоцерківець, Людмили Таран. Серце радіє, коли віяння справжності знаходжу в ліриці Ірини Мироненко, Світлани Короненко, Любові Пшеничної. Як мені здається, до цього переліку варто додати Любов Проць, Лесю Степовичку. Радісно, що їм на п’яти наступають, якщо можна так висловитися, Ольга Атаманчук, Валентина Люліч, Олена Пащук, Катерина Тихонова, Євгенія Юрченко…

Цей список був би далеким від повноти, якщо не згадати про Наталію Ковалик із Золочева на Львівщині, поетки, яка за книгу віршів «Сонячне прозріння» цьогоріч отримала премію імені Петра Сороки. (Якщо врахувати ту обставину, що вона свого часу була його студенткою, у її віршах відчувається вплив його творчості, то певною мірою є підстави балакати про спадкоємність поколінь.)

Розумію, звісно, що є певна надуманість у цьому твердженні. Але виходитимемо з того, що навчитель і його учениця орієнтувалися на класичні традиції жанру. Адже у віршах Наталії Ковалик звучать мотиви громадянськості, філософічності, пейзажності та любовності, як і у творах Петра Сороки. «Хай цей світ без пам’яті обходиться, але як людині обійтись?» (Петро Сорока). «Ці дні нависають важкими коралями глоду» (Наталія Ковалик).

Але не бачу необхідності зупинятися на питаннях темарійності, хоч і можна, либонь, уловити певні перегуки. (Слід, напевне, по-філософськи дивитися на явище. У сучасній поезії вже давно не існує нових тем, а побутують лише несподівані аспекти взорування на ту чи іншу тему.)

Отже, не можемо обійтися без індивідуальної виражальності, котра по-своєму підтверджує ту чи іншу тему. Зрештою, це підтверджує і книга віршів Наталії Ковалик «Сонячне прозріння», яка недавно з’явилася на моєму робочому столі. Адже в ній поетка зробила наголос на літературних тропах, на згадках про «населення» видання, на кольорових екстраполяціях, на слововиявах, котрі одновимірно є складовими виражальності. Прикметно, що вона вдається також до використання богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів, котрі в читальницькому сприйманні бродять помежів’ям виражальності і темарійності, що тішить, бо тільки єдність засобів завжди дає позитивний результат. («Ховаюся у слово, як у час, який справіку й дотепер триває, і він один усе про мене знає, він знає все про кожного із нас».)

Себто авторка вважає, що вона відображає час. Але робить це неординарністю поетичного мислення, про що, зосібне, свідчить літературотропність своєю метафоричністю, епітетністю та порівняльністю. (Правда, тут необхідно врахувати єдність уяви й реальності у словогрі поетки.)

Спершу тут варто згадати про метафори. Бо в «Сонячному прозрінні» існує чимало цікавинок цього виду тропів : «Крадеться вечір в плетених шкарпетках», «Ця веранда, як манускрипт, береже голоси і кроки, «Стареньке місто у єдваб зелений причепурило літо молоде». (Цей перелік словочарівностей варто продовжити. «Убрало місто свій недільний светр», «…у сад зміїно заповзає осінь», «…дихає степ за вікном».) Тут, як мені здається, важливо відмітити взаємодію цього тропу з іншими видами образності.

Слід, очевидно, згадати й про таке. Іноді можна почути думку, що метафорично забарвленими постають передусім окремі епітети. І немає перебільшення, що перш за все це стосується авторських тропів на кш6талт: «драматургія осені», «гнучкість змії», «гострота свободи», «ніжний пунктир», «лампади яблунь», «місячний радар». Можливо, й існує тут зерниночка раціональної думки. Та, незважаючи на це, такі висловлювання все ж залишаються епітетами. І мирно співіснують зі звичностями типу: «легка хода», «стареньке місто», «красиве обличчя», «на відстані руки», «найдовший шлях», «тамований біль». Але тут маємо один нюансик. Звичні епітети (хоч вони вихоплені з рядка) стають зрозумілішими завдяки контекстовості і допомагають створювати неповторні образи. «Час-кредитор записує борги, фіксує білим цвітом дні опалі», «… летять у вирій думи журавлині», «…дрібні пташки прокльовують відлигу».

Ви, безперечно, зауважили, що в деяких попередніх абзацах для увиразнення думки використано порівняння, котрі не видаються зайвими поряд з метафорами та епітетами. Звісно, порівняння у виконанні Наталії Ковалик неоднорідні. Чи не найбільше їх маємо тоді, коли взірці цього підвиду тропів окаймовані сполучниками на зразок: «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п. «… нанизувати миті, мов перлини», «…сипнуть щедроти, наче з рукава», «…будь, як зірка».

Гарнота тропу в даному випадку є очевидною. Але це явище не можна розглядати як поодиноке. «…і продиралась крізь голки отрути, яку мені вручали, як любов», «…краятиму, мов хліб, день на малі окрайці».

Але увага поетки до сполучників зовсім не означає, що вона не обходиться й без них: «…вийде місяць – безмовна варта», «…вільний степ – це твоя дорога», «…вона – це привид твоїх безсонь». По-своєму продовжують цю думку порівняння з одночасним використанням присутності та відсутності сполучників: «… і дикий мак – мов полум’я, мов знак», «неси свій шлях – як дар, а не тягар», «…вже нерви – як дроти».

А як не згадати про порівняльність, яку творять поєднання іменників з іменниками, котрі несподівано уточнюють окремі означення: «вигнанка-радість», «вервиці-зірки», «проміння-якорі», «штори-лаштунки», «колісниця-тура», «гондоли-машини».

Ніхто, зрозуміло, не заперечуватиме, що кожен підвид літературних тропів має свої особливості. І ще, мабуть, варто сказати, що вони залишаються актуальними не тільки для аспектів виражальництва. Адже щось подібне бачимо на згадках про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі і птахи, зірки і небесні світила. «Пустіє лан готичних кукурудз», «…могутнім дубом учепитися в землю коренем», «…у сни його – едемську пастораль, де на осонні гріються овечки», «…ноти смутку в солов’їних одах», «котились зорі – бублики діряві», «…місяць мироточив сріблом»..

Хоч і рідше, але все-таки натрапляємо на випадки «співмешкання» різних представників в одній строфі: «і чорний кінь на обрії крилатий, і білий степ дурману і рум’янку», «ми летимо, а місяць білочубий свої отари зоряні пасе», «стікає липень в запашний спориш, кумедна сойка витріщає очка». Не бачу дивини в тому, що поряд «живуть» «мешканці» і барви. Але це лише один нюанс використання суміщення барв. Адже в книзі рясніють й інші приклади. «Чорна птаха злетіла стривожена, понад білим кружляє вгорі», «…ці дерева зняли позолоту і вбрали срібне», «…на білих аркушах не ваш чорніє почерк».

Причаровують також і строфи, де кольорові екстраполяції перебувають у так званому «одиничному плаванні»: «синіє плащ у дзеркалі вітрин», «…мовчить зелений берег», «…горобина рудим намистом прибирає свою корону», «самшит вистрілює зернятка чорні», «ясного літечка рябенький талісман», «спиваю солод золотих медів», «…на ту пору, що сипле білі квіти», «…ясний силует підпирає блакить», «лягало в ноги сиве полотно».

Та всі ці чарівні висловлювання, які свідчать про літературотропність, «населення» книги, кольорові екстраполяції не дали б позитивного ефекту у сприйманні, якби не турбота версифікаторки про неповторність слововиявів, які познаковані рідковживаністю, говірковістю та неологічністю: «кобзарювати», «червонобоко», «насонцене», «ґудз», «цукерня», «красоля», «розколини», «зорянистий». Продовжити цей перелік спроможні такі лексеми: «шепти», «вирлоокі», «когут», «оруддя», «кльош». Радує й те, що авторка сміливо й доречно вживає і сучасні слова: «файл», «смайл», «смузі»…

Досі йшлося про словесні засоби, котрі однозначно говорять про виражальність. Але поряд із ними маємо й висловлювання, де виражальність співіснує з темарійністю. Це, зокрема, стосується наявності богошукальницьких мотивів та культурологічних аспектів. Щодо богошукальництва, то неймовірно приваблює природність звучання теми. «І чути, як навшпиньки ходять душі і з ними гомонить веселий Бог», «… не бійся ваготи, неси її на спині, щоб здивувався світ і усміхнувся Бог», «…слова молитви – як цілющі ліки».

Своєрідно «Сонячне прозріння» промовляє й неординарністю культурологічних акцентів. Це, до речі, стає помітно з першого погляду. Досі, скажімо, більше доводилося мати справу з віршами-присвятами особам, які знані в культурницькому середовищі, або з творами, неодмінними атрибутами яких є епіграфи. Зрозуміло, що ніхто не скаже, що Наталія Ковалик відкидає важливість цього питання. Уже хоча тому, що певні еківоки в бік імен існують. Та й відчувається вкоріненість у літературні джерела. Хоча все це є не таким зримим. Про це думається, коли зір натрапляє на такі твори, як «Драматургія осені», «Я знаю, як хитається земля», «Був четвер, ти забула шарф», «Як оманливо та покора…», «Коли тобі до снаги…»

Побутує ще один аспект літературної культурологічності, хоч використання усталених висловів у виконанні цієї поетки теж не говорить про зримість, якщо мати на увазі пірнання у фольклорну стихію. «Як велично – стояти деревом! Не осикою лиш. Не осикою…» «І завжди отак воно: поза часом і поза рангами. Маяками, вогнями, знаками – повертається бумерангами!» «Ловиться на гачок риба мала й велика…»

Мабуть, не згадував би про цей аспект, якби не усвідомлення того, що орієнтація на лексичні здобутки проминулого сприяла поетці в народженні власного крилатослів’я. «Біда не в тому, що згубив ключі, – біда, що ти їх навіть не шукаєш», «…хтось у смітті шукає діамант, хтось в діамантові сміття знаходить», «…яка різниця, хто і що сказав, якщо ти в ритмі власної епохи».

Не сумніваюся, що можна віднайти й інші моменти у мові про виражальність поетичної книги. Але, мабуть, вищезгаданого досить, аби ствердити, що маємо справу з поетичною неординарністю. Упевнений, що наступні книги доведуть важливість цього творами про дні, які «нависають важкими коралями глоду».

P.S. Дехто, безумовно, скаже, що у книзі немає прямого звернення до теми воєнного лихоліття. Але не забуваймо, що маємо зустріч із творами, написаними у 2021-2023 роках – небуденними відгуками на проблеми сьогочасся. Хіба це не є відповіддю песимістам?

Політ уяви

через вир буднів

Шкуліпа А. Наскрізь - як небеса: вірші, поеми.- Ніжин. ФОП Лук´яненко В.В., ПІК «Орхідея»: 2023.- 406с.

Нині можна помітити закономірність, що в читачів зросла увага до оформлення книг. Звісно, можна сказати, що поліграфісти та автори «винуваті» у цьому. Адже першочерговим стає оформлення. Та не тільки через виробничі нюанси. Ефекту позитивного сприймання не було б і без оригінальності назви видання. (Давайте навіть не згадувати про присутність банальності у найменнях, бо вона теж нахабно прагне скористатися новинкою, хоч, на нашу думку, це не допомагає).

Не сумніваємося, що це має відношення й до ошатного тому творів Анатолія Шкуліпи з Ніжина на Чернігівщині. І передусім через неординарність назви, котра є неоднозначною на тлі тяжіння до традиційності у хорошому розумінні означення. По-перше, помітно: віршник орієнтується на те, що в палітурній незвичається на образи з написаного. Це підтверджують «Звернення до радості», «Право на взаємність», «Релігія кохання». По-друге, образність ускладнюється, не виходячи за рамки звичного. Скажімо, в доробку письменника вже є книга вибраного «Наскрізь». А тепер маємо «Наскрізь - як небеса», продиктоване окремими рядками: «віща душа народу - наскрізь- як небеса»…

Промовляння через порівняльність змушує детальніше поговорити про поетичне вираження, котре не може обійтися без використання літературних тропів, згадок про «населення», кольорових екстраполяцій, слововиявів. Не залишимо поза кадром шукання Бога та культурологічні аспекти, котрі в однаковій мірі характеризують і вираження, і темарійність, та свідчать про своєрідну противагу одновимірності вищезгаданих моментів. А хіба можна оминути питання про формовираження, якщо воно теж вказує на оригінальність творчих шукань?

Деталізуємо ці моменти. І почнемо з літературних тропів, до яких належать метафори, епітети, порівнянння й, зрозуміло, що серед н6их досить оригінальними й неповторними є такі: «зухвалі думи руки не опустять», «на вістрі часу оживала мідь», « кличе літо на гриби до тещі»… Трикрап’я тут не є випадковістю, бо перелік можна продовжити, на важливість сув´язі уяви та реалу для метафоричності натякаючи.

Це стосується й епітетів з ознаками авторської оригінальності, де почасти відображено тяжіння автора до метафоризму. Здається, що саме це побутує у словосполуках «пасмо світла», «вир зорепаду», «зонт неба», «здичавілі судження», «канон дідів», «купол синяви»… Хочемо того чи ні, а епітетна особистість тільки підсилює звичну, для якої характерними є вислови на кшталт: «плин думок», «трель солов´я», «далеке село», «крик душі», «батьківські пороги», «зоря пурпурова».

А от порівнянь різного роду маємо ще більше. Коли епітети умовно діляться на дві частини, то існують порівняння з сполучниками і без них, з їх наявнісю чи відсутністю та висловами, котрі поєднують два іменники: «хлопець-неборак», «сніг-холод», «зайці-сіромахи», «столяр-друг», «війна-людожерка», « бджілка-торохтілка».

Сліди порівняльності тут є очевидними. Ще зриміше постають взірці тропу тоді, коли на овиді сприймання з’являються сполучники «як», «мов», «наче», «ніби»: «на траві, як на постелі, ясен місяць переспів», « страх мов кіт, без упину шкеребе», «неначебто сон, в найбільшій акації, наше життя розквіта над усе». Причаровує й відсутність сполучників: «звичайні речі- зсуви незвичайні», «ми- каїни свого народу», «гріх не закричить»: я -«вічний». По-своєму продовжує цей ряд сув´язь наявності та відсутності цієї частини мови: «руде волосся- як вогненне диво», «невгамовна моя, ненаситна - мов дзвін», «чуття-як мильні пухирці».

Ці літературні тропи супроводжують й «населення» книги, де «замешкали» рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила: «мало вам тих соняхів?», «акація, підстрижена під бокс», «то не сивий коник - наше горе скаче», «голуби купаються в калюжі».

Інколи трапляється так, що в одній «квартирі»(рядку чи строфі) сходяться різні «мешканці»:твої очі - мов переполохані зайченята причаїлися під кущем жасмину», «лебедем до зір зрина», «сплести тобі вінок, моя кохана, не з конвалій, не із чебрецю, а з роменів, білих як ромени, і урочисто-ніжних як зоря»… До речі, поєднуваністю позначені деякі кольорові екстраполяції. Тут, мабуть, варто згадати окремі вислови: «відчуття калюжі срібно-сині», «сміється пух непроглядний і чорний, хоч білим здававсь», в золотисті крильця зааплодував і чорняві рильця в смуток заховав».

Та не менш цікавою є і поетична барва в так званому «одиночному плаванні»: «покличу біляву хмаринку», «а як глянути зненацька із чорного ходу», « і осипає знов і знов цвіту золота поріг»…

Цікавинки пронизують книгу, коли заходить мова про слововияви, серед яких є неологізми, рідковживані слова та діалектизми. Хоча б тому не можна викинути їх у прірву неуваги. Саме про це мислиться, коли натрапляємо на слів´ята типу «ланіти», «тужба», «семиструння», «переплин», «іскраполе», «різщнобарвитися», «завсіди», «розквіття», «гнадники» (Зрештою, це - лише дещиця, бо подібних словосполук є більше, що радує).

Ознаки виражальності носять на собі рядки з богошукальними мотивами, залишаючись при цьому важливим відтінком філософської лірики: «Вершини підвладні лише Богу». «Я і ти, немов самого Господа посланці» (Найбільше у таких ситуаціях причаровує природність звучання).

Почасти про темарійність виникає розмова, коли перед читачами з бурхливого моря книги «випливають» культурологічні аспекти. Серед них- загадки про митців, чия творчість живить душу, орієнтація на фольклорні скарби рідного народу, власне крилатослів´я. Саме про них мислиться, коли читаємо видання «Навстіж - як небеса». Бо на його сторінках знаходимо згадки про Шевченка, Бетховена, Довженка, Гоголя… Відчувається облюбування душі автора до вдалого використання усталених фраз. Адже ідіоматичністю позначені такі вислови, як «а я до стертих підошов до тебе стоптував дорогу», « і я буду вишивати рушники на наше весіллля», «що посієш, те і вродить». І таким закономірним на цьому тлі виглядає прагнення до власної афористичності. «Допоки будемо хохлами, не бачити нам України», «російську забув би я тільки за те, що нею випендрювавсь Путін», « Між порядком і хаосом порятовує жарт».

Цей парад окремих виражальницьких аспектів, либонь, варто завершити згадкою про формотворчість, до якої тяжіє поет. Адже у виданні зустрічаємо поему, поему-баладу, цикли віршів, вінок сонетів, верлібри, що, безперечно, допомагає вираженню думки.

Згадаємо й про таке. У цих нотатках не випадково зроблено наголос на виражальності. Хоча б тому, що вона дає можливість ліпше збагнути громадянськість, філософічність, пейзажність лірики Анатолія Шкуліпи, і засвідчити про неповторність звучання на тлі творів таких поетичних перевесників, як Володимир Вознюк з Чернівців, Олександр Гунько з Києва, Богдан Смоляк з Львівщини( Усі вони народилися у першій половині 50-х рр.минулого століття), доробок яких все частіше опиняється в полі зору реципієнта. (Сумніваємося, що в наших розміркуваннях виник би такий поворот думок, якби не те, що ніжинець сам спонукав до цього неординарністю вираження). Віримо, що наступна книга версифікатора ще раз докаже це.

Олег Василишин,

кандидат філологічних наук, доце6нт КОГПА ім. Тараса Шевченка

Ігор Фарина,

член НСПУ

Колосерцево вигрів вірш поет

     Микола Савчук. Збудусь криницею білою: поезії. – Житомир:

                         Вид. Бук – Друк.2024. – 180с.

Не заперечуватиму того, що існує коло авторів, на книги яких люблю відгукуватися.

І трапляється це тоді, коли зустрічаюся з небуденністю висловлення думки. Й нерідко ловлю себе на думці, що така неординарність характеризує письмаків з глибинки, котрі географічно є на узбіччі літературного життя, але за рівнем письма та стильовими особливостями помітно й потужно впливають на нього.

Як на мене, то саме до подібних римотворців належить і Микола Савчук з подільського

містечка Віньківці. Коли його запитують, приміром, читальники чи співавтори літературних часописів та антологій, що собою являє це містечко, він із властивою йому легкою іронією відповідає: “…звісно, що трохи менше за Париж, але самобутнє, проукраїнське, – і головне – майже містично римостимулююче!" (Давайте залишимо за кадром сучасні топонімічні новації, бо це – тема окремої розмови. Більше цікавить те, що географія по -своєму стає джерельницею натхнення поета: “Те селище-надскелище – моїх віршів оселище”).

Невипадково звертаю увагу на ці рядки. Література не буває космополітичною, хоч деякі письмовці ратують за це, вдаючи, що не розуміють очевидного: письмо тих, на кого вони закликають орієнтуватися, виграє перш за все, за рахунок уваги до національного.

Тому й так приваблюють рядки на кшталт: “Вкраїна – божа месниця, історії похресниця”, “цвітіння верб, осонь теплінь не заримуй – заукраїнь”, “мене козацький гордий спів впокорює, зве за Вкраїну стать до бою в грізний час!”

Але припадання до рідності – лише один із виявів громадянськості лірики Миколи Савчука. Бо побутує чимало підстав говорити про пірнання думкування віршника у проминуле, омивання поривань душі у зцілющій водиці сучасності. Чимало цікавих, приємних нюансиків виникає й тоді, коли зір натрапляє на взірці філософської, пейзажної чи любовної лірики.

Та не бачу необхідності конкретизувати ці темарійні обрії. Вже хоча б через те, вони часто-густо переплітаються між собою. Тому й вважаю за доцільніше зробити наголос на виражальництві. Адже через призму образності, слововиявності, згадок про “населення” книги, кольорові екстраполяції ліпше бачиться темарійність. Безумовно, що “масла у вогонь”сприймання “підливають” богошукальництва і смакування культурологією. А хіба можуть залишитися поза увагою поетові зразки формовираження?

І перш за все варто, либонь, повести мову про літературні тропи, про котрі так багато промовляють поетові метафори, епітети та порівняння. (Зауважу, що кожен підвид явища має чимало прикладів. І, звісно, неможливо згадати про всі. Тому й не бачу нічого дивного, що окремі цитації позначені суб’єктивністю власного сприймання. Переконаний, що в цьому немає нічого негативного, якщо відгукувач враховує традиційність літературознав- чих вимірів).

Саме про це думається, коли у книзі “Збудусь криницею білою” бачу такі поетичні ряд- ки, як “осінь підхопила гепатит і пішли у даль тривожні вісті”, “серце віршем освятилось”, “словом відмикаймо день”, “світ понеділком розтижнюю”… Про ці та інші зразки метафоричності можна чимало говорити, але в кожному випадку постає сув’язь реальності та уяви. До речі, щось подібне існує й в епітетах. Іноді навіть можна почути про метафорич- ність цього підвиду літературних тропів. Принаймні, мені таке мислиться, коли читаю про “медалі печалі”, “румби долі”, “тканина часу”, “ниви болезгарищ”, “світлиці беріз”…

Дехто скаже, що поряд з ними на авансцену сприймання виходять такі вислови я: «світла доля», «зоряний дощ», «білі птиці». Згоден! Але не варто бештати автора за вживання звичнос- тей. Бо суть полягає в доречності їх використання. А вона у віршах Миколи Савчука є першочерговою. “Циганці Азі правиться весілля – вона за Час виходить врешті заміж” – про осінь. “То жаб болотних подоїти, то йти за щучим молоком” – в поезії про вимріяну долю та її фатум. “В тиші зеленій вплетуся у промені” – вірш про лижну їзду –політ сосновим бором.

Якщо епітети умовно можна поділити на дві частини, то порівняння мають більший поділ, адже цей підвид виражальних засобів характеризується присутністю та відсутністю сполучників, їх поєднанням. Ще, мабуть, варто згадати про сув’язь іменників з іменниками чи прислівниками.

Конкретизую ці узагальнення. І, зрозуміло, наведу кілька висловів зі сполучниками типу “як”, “мов”, ”ніби”, “наче” і т. п. “А промінь останній стримить, наче ніж”. “І квітла думка, мов стокротка”. “Тепер в лісах така світлінь, немовби в світовій світлиці”.

Цей ряд гарнот по своєму продовжують словосполуки без сполучників. “Первісні стихії – дароване свято”. “Краса – таїна безадресна”. “Те селище-надскелище – моїх тривог оселище”.

Ці два підвиди літературотропності народжують ще один, поєднуючи присутність та відсутність сполучників. “Я дні ловлю у сіті власних справ – вони ж дірявлять сіть, як риба в морі”. “О, як повільно покидає тінь планетоньку – як привид чорнолісся”. “Як тривалий похід - відпочинку привілля”...

Чарами лексичності повіває від словосполучень типу “півень-співень”, “перехрестяозбіжності”, “вулиця-викривулиця”, “шиї-дуги”, “прапор-оберіг”, “люди-смолоскипи”… Коли вдуматися, то деякі з цих порівняльностей дуже точно говорять про суть явища навіть тоді, коли вони перебувають у так званому “самостійному плаванні”.

А що вже казати про існування небуденної образності у численних згадках про “населення” книги, де серед “оквартирених” бачимо рослини й дерева, звірів і птахів, зірки, небесні світила. “В проталинах прихований підсніжник”. “Таке святе цвітіння верб”. “А день шалів, немов закланний бик”. “Бо суддя, як чорний ворон кряче”. “Мудрою зорею пророковані”. “Кожен має сонце особливе”…

Та не тільки такі цитації характеризують це виражальницьке явище. Адже не поодинокими на поетичному тлі є моменти співіснування різних представників “населення” в одній строфі. “Прудкіша за храпливого коня, за ластівку – пустунку планетарну – весна моєї крові обганя на віражах весноньку календарну”. “Сідаєм на древню вербу, як гарбу, щоби проворонити межі та буї”. “Синиць питають молоді дружини, в майбутнє віщо зорями зорять”.

Сув’язі барв часто-густо існують і в кольорових екстраполяціях. “У чорній чи білесенькій хустині прийде весна у наш родинний сад”. “Ось чорножнивний мій халат і досі білий”. “Єдина, синьоока, русокоса”… Поетична барвистість приваблює: “Промінь думки золотостержневий”. “Ти – нявка із червоними ковтками”. “Чорні хмари накрешуть вогонь блискавиць”.

Познайомившись із цими та іншими взірцями літературних тропів, згадок про “населення”, кольорових екстраполяцій, чи не кожен читальник може висновкувати про привабливість поезомовлення автора. Але було б помилкою скидати з рахунку той факт, що ці словосполуки спроможні прожити без неординарності слововиявів, на які позитивно впливає існування неологізмів, рідковживаностей та діалектизмів. Зосібна, на творчість познакова- ні такі слів’ята, як “негостєзвана”, “єдиновласниця”, “сміхопенсія”, “надскелище”, “підбо- жень”, “синіада”, “неперевіршені”, “зірколицевий”, “денники – нескінченники”… Виста- чає у виданні й буквосполук, котрі вряди-годи вживаються у мовленні: “позир”, “перелун- ня”, “перелета”, “сокоплин”. Уважний сприймач віршованого твору безумовно зверне увагу на ряд говірковостей, що органічно вплетені в живу тканину поезій, типу “фертик”, “збрій”, “скокоїжиться”, “сарака”, “бомбони”, “колиба”, “порекло”, “дівчинище”…

Коли вже зайшла мова про слововияви, то не стане перебільшенням увага ще до кількох аспектиків. Скажімо, не залишається поза увагою те, що автор часто-густо використовує медичну термінологію, віддаючи данину середовищу, з яким зріднився. Правда, тут не все є таким однозначним, як здається на перший погляд, бо існує небезпека “переборщити” у слововживанні. Мені видається, що в даному випадку цього немає. І значною мірою цьому сприяє іронічність взорування автора: “зупинім автівковий тромбоз, даймо місту дихати і жити”, “у медінституті не мед – муляжі”, “синдром осінньої утоми”, “студентка у лівій трима пиріжок, а в правій оскалений череп”, “і слів нетримання, і дум діарея”...

Про неповторність слововиявів чимало говорить й алітераційність. “Штовхни шансонну шушваль Шуфутинського”. “Трояка троянда історії – Троя”. “Данцювати б данець дужих! Дайте дримбу в Данин дар!” “Будь-буяй, буковинський бук”. “Ще ерги енергії вергне мені АТФ”. “Буйно бубнявіють бруньки беріз”…

По-своєму вражає і наявність богошукальницьких мотивів. Й насамперед через органічність звучання. “Не сокоплин, а Божа благодать”. “Танець стрімкий замовляв чи не Бог”. “З якого такого ми, Боже, нуля”. “Славлю тиху українську мову ту, якою з Богом розмовляти”… На існування такої цитати наголошую невипадково. З одного боку є певна орієнтація на декларативність. А з другого: хіба не говорять слова про важливість і гостроту мовного питання для України, особливо нині?

Тобто поет сам говорить про необхідність культурологічних акцентів. Вони, між іншим, мають кілька напрямів. По-перше, існують твори, які присвячені Ліні Костенко, Петру Шкраб’юку, незабутнім Степану Пушику, Петру Сороці. По-друге, віршник вдало використовує усталені вислови. “За пенсію цю підкувать би блоху”. “Оса покинула мій ніс і залишилася із … носом”. “Чи варт на п’яти наступати світилам, що загальмували”. Тут, мабуть, треба говорити про те, що подібна словоорієнтація народжує власне крилатослів’я. “Без жалісних музик всім було б добре”. “Прискорю ту реакцію, що об’єднає націю”. “Чиясь присутність – холод порожнеч, чиясь відсутність зрима і присутня”. “Не будем, браття, продавать ні душ святих, ні скарб серцевий”. “Іду рівнять горбатого, а треба – цілу націю!!”

Окремої розмови потребує формовираження. Адже під однією обкладинкою зібрані балади, паліндроми, каламбури, триптих і диптих… А ще не можна не помітити, що мистець наполегливо шукає себе у творчих різностях. Бо перед всіма постають дактильний римоексклюзив, медитації, бездієслівність… І варто, безперечно, зауважити, що версифі-катор досяг успіху на цьому шляху. Про це свідчать такі твори, як “Ковані-дієприкметниковані рядки”, “Слово-олені”, “Балада про писану торбу”, “Присерцене”, “Паліндромон-24”…

Якщо згадати перелік питань на початку цього відгуку, то чи не кожен ствердить, що їх зачеплено. Але один момент ще не потрапляв у поле зору. Мова – про наймення. Автор назвав своє твориво “Збудусь криницею білою”. Маємо підстави балакати про традиційність (у хорошому розумінні цього означення) у висловлюванні думки через назву книги. Вчитаймося у Савчукові “Світло свічок далеких”, “Скарбниця подільського буковинця”, “Огневерги арканів родинних”, “Ружа трояка”. Якщо, скажімо, мати на увазі “День народження дня” Миколи Сидорчука, “Янголи відкритих почуттів” Омеляна Мацьопи, “Зворот- ний шлях” Богдана Манюка (і це – лише частинка прикладів), то думка підтверджується.

Очевидно, потребує пояснень і назва нотаток літературного критика. Можливо, вона і здасться комусь незрозумілою. Мовляв, про яку колосерцевість говорить рецензент, коли він й сам про неї не згадує. Погоджуюся, що є реальні зернинки у такому міркуванні. І все ж… Наймення “спровоковане” поетом. У його творі “Присерцене” натрапив на рядок: “Я теж свій вірш колосерцево вигрію”. І подумалося: а чи не можна мовити про колосерцеве вигрівання творів у цій книзі? Тим паче, що воно якось містично перегукується з назвою книги.

А завершити ці розмисли про поетичну книгу хотів би ще одним узагальненням. Й сам поет не може однозначно мовити про те, якою буде його наступна книга. Безумовно, він прагне, як і кожен літератор, аби вона була ліпшою за попередні. І живе помежи вічних сумнівів, в миттєвостях яких і народжується справжня поезія. Віриться, що й майбутні книги поета нестимуть неординарність, яка схвилює усіх.

Ігор ФАРИНА

Промовляння пам'яті –

натхнення джерело

КАПИЩЕ на ім'я КОПИЩЕ (Супроти вітру): роман/ Валерій Хмелівський. – Житомир: ТОВ «Видавничий дім "Бук-Друк"», 2023. – 166с. ISBN 978-617-560-040-5

Не знаю чому, а після прочитання роману Валерія Хмелівського "Планида" мене не покидала думка, що ще зустрінуся з дійовими особами цього твору. І тепер можу констатувати той факт, що не помилився. Адже новий твір – своєрідне шукання душі у координатах часу. (Якщо точніше, то, либонь, слід говорити про продовження пошуків).

Що мається на увазі, коли заходить мова про таке означення? Як на мене, то тут варто зробити два наголоси. По-перше, автор продовжує крокувати слідами легендарної повстанської отаманші Марусі (Олександри Соколовської). По-друге, автор повертає правду про непрості сторінки книги історії рідного народу, які приховувала комуністична пропаганда. (Немає куди правди подіти: ці моменти часто-густо неможливо пов'язати. Але водномить усім здається, що відкриттів не було б, якби не магічні промовляння незабутньої Марусі до душ нащадків).

До такого висновку кожного приведе сюжет нового твору. Починається все з того, що письменник-пошуковець дізнається, що у квітні 2023-го ексгумують тіла червоноармійців-продзагонівців Самаро-Симбірської дивізії. І відразу ж появляється згадка: цих більшовицьких посіпак в листопаді 1920-го у Вахнівці на Вінниччині відправили у пекло козаки отаманші Марусі.

Далі маємо ще одну цікавинку. Саме такою є розповідь про подільську селянку, якій у 60-х роках минулого століття, аби врятувати двоюрідного брата від переслідувань системи, вдалося потрапити на прийом до маршала Малиновського.

Не може не зацікавити ще один факт. Ще, звісно, документально не доказано, що Олександра Соколовська, після того, як Україну захопили більшовики, опинилася у Польщі і, втікаючи від переслідувань, стала дружиною Франека Горлінського (поляка з Вінниччини), разом із яким боролася за волю рідної землі. Логічне продовження, якщо помислити. Але сумнівно, що вдасться відшукати дані про це. Що вдієш, коли проявляє норов нищитель-час? Але поряд з цим існує факт, який ніколи не спростує історіографія: їхній син Александр у 1944-му загинув у борні з фашизмом у лавах Королівських військово-повітряних сил Британії.

Але це – лише передмова до того, що чекає сприймачів інформації. Скажімо, у тоталітарні часи нерідко згадували про генерала Власова, як зрадника так званого радянського народу. Згоден, що в даному випадку є підстава говорити про певні вияви колабораціонізму. Але... Чи не спровокований він тим, що кремлівські владоможці більшовицького штибу обманювали людей? Він збагнув це. І став на свій шлях борні з неправдою. І жорна епохи перемололи його. (На цьому факті зупиняюся. З художнього твору чи не вперше дізнаємося, що саме його корпус – єдиний з усіх радянських військових з'єднань – завдав нищівної поразки гітлерівцям 23 червня 1941-го у польському Перемишлі. І це в той час, коли Сталін та його кліка ще жили теплими спогадами про дружбу з фюрером і ставилися до зрадників, як до божественних корів. Чого, приміром, вартий той факт, що це йому вдалося лише тому, що у штабі округу ніхто не знав про його дії).

Або таке. Радянська історіографія пащекувала, що нацисти спалили село Копище на Житомирщині. Валерій Хмелівський на основі совіцьких джерел доказав, що це село спалили радянські нацисти. Розправилися з поліщуками тільки за те, що вони не захотіли терпіти грабежів чекістів-парашутистів, які прикидалися червоними партизанами.

Тут, як мені здається, може зацікавити спостережливість автора. Він згадує про книжку "Копище" Олексія Опанасюка. Можна було б, звісно, побештати автора за схиляння перед режимом. Та той, хто жив у ті часи, неодмінно буде шукати підтекстів. На цей шлях запрошує і автор, згадуючи про світлину з участю Василя Бондарчука, який і через роки не вірить у радянські видумки.

До речі, саме цей прийом використовує Валерій Хмелівський, коли цитує три згадки про отамана Якова Гальчевського "Орла" у романі "Чотири броди" Михайла Стельмаха.

Ще одне писемне джерело. У вставній новелі "Холєра ясна або три оборони Берестейської фортеці" згадано про книгу Сергія Смирнова. Автор ніби і згадує про героїзм солдатів, яким була переповнена радянська пропаганда. Але розповіді Олексія Михайловича Сидоренка спростовують це. Уточню, що з його вуст не могли звучати вигадки, бо він, молодий поліщук, був солдатом Червоної армії і служив у Бресті.

Зі своєї рецензентської "дзвіниці" бачу тут аж два цікаві моментики. З одного боку цей твір розвінчує радянські побрехеньки про героїзм людей. Читачі чи не вперше дізнаються, що справжніми захисниками Берестейської фортеці від гітлерівців ще у вересні 1939-го були польські вояки, адже "правдива" радянська історіографія ніколи про це не згадувала. А по-друге, автор описує подію, що мала місце в тодішньому есесері. Отже, можна ствердити, що описане по-своєму впливало на формування української свідомості людини.

Згадаю ще про таке. Епізоди з роману, які вже опинилися в полі зору, мають хоч сяке-таке документальне підтвердження. Але на позитивність сприймання "працюють" й нюансики, котрі такого не мають. Це передусім стосується розповідей про "партизанку" бабу Зіну та Євменів хутір. (Згоден, що прозаїк "включив" творчу фантазію, але його увага до деталей надає написаному більшої правдоподібності.

Як і присутність у творі Марини, Віконта та професора Загоруйка, котрі стали своєрідними зв'язуючими елементами роману.

Це, напевне, стосується й згадок про письменника і його пошуки. Але тут не все є таким однозначним. Не всі, наприклад, вітають його появу в будь-якій іпостасі. Та давайте не будемо квапитися з висновками. Хоча б через те, що автор (і тільки він) завжди має таке право. Й воно не підлягає оскарженню. А якщо до цього домішується доречність вчинків дійової особи? Якщо конкретизувати це, то Валерій Хмелівський опиняється у виграшному становищі, бо тут переважає делікатність.

Поведу мову ще про один аспект. Нині, на жаль, живемо в умовах війни з московітськими ординцями. Й нерідко можна почути голоси, що письменникам не варто "жити" тоталітарним минулим. Смішно! Вже навіть елементарна логіка підказує, що тут вирішує лише літератор, та й чи можемо не враховувати того, що такі написанки сприяють вкрай необхідній декомунізації свідомості.

Але (переконаний у цьому!) такого враження не було би без наголосів на виражальності. І, зрозуміло, це не можна тут залишити поза увагою літературні тропи, пейзажинки та мовленевість.

І почну тут зі згадок про першу складову. Приваблюють, зосібна такі порівняння, як "мрячка дійсно зникла, наче розчинилася в сміливому сонячному сяйві", "дороги чомусь – як ниточки тоненькі", "я – факір"... Не зникають поза читацьким зором і неординарні епітети: "чорноземна приказка", "запізніла крамола", "шевйотове галіфе". Літературнотропні знахідки доповнюють й метафори: "дивні відчуття терзають мою душу", "сяюча Марина вихором увірвалася в кімнату", "з вуст у вуста передавалося"... (В кожному випадку використані окремі словосполуки, бо прикладів існує більше).

А хіба не є такими цікавими пейзажинки, які використовує прозаїк? І знову зауважу, що в моє поле зору потрапили окремішності: "на ще донедавна чорних, мокрих і сумних гілках навколишніх дерев... засяяли зелені вогники набубнявілих бруньок", "високо в небі, купаючись у світлі, гудів маленький літачок", "накрив дрібний, але доволі рясний дощ"...

Окремої розмови заслуговує мовленевість. Через кілька аспектиків. Роман підштовхує до думки про індивідуальність мовлення, що, як не прикро, рідко характеризує сучасну прозу. Правда, тут існує одна заковика. Не може бути виявом особистісного мовлення припадання до суржиковості, яку чомусь зумисно плутають з говірковістю. Втішно, що Валерію Хмелівському в більшості випадків вдається оминути цей лексичний риф. Приваблює й те, що для підкреслення важливості мовленевості автор вдало використовує фольклорність у вигляді усталених висловів. Познаки ідіоматичності носять на собі такі фрази, як "...коли дізналася – на сьомому небі наче побувала", "зорі зійдуться і дійдеш", "теща брикає".

...Очевидно, можна балакати й про інші аспектики сприймання написаного. Бо, як кажуть, скільки є людей, то стільки може бути і думок. Та слід, безумовно, враховувати і той момент, що вони забрунькують у читацьких душах, коли їх схвилює цікавий твір. А новий роман Валерія Хмелівського з моєї точки зору є саме таким.

Прочитані знаки слів

Любов Бенедишин. Кульбабове віче: поезія. – Джезва. 2024. Львів. - 120 с.

Любов Бенедишин. Трійчастим нервом: поезія. – Джезва. 2024. Львів.- 144 с.

Коли оцінювати поетичний доробок того чи іншого автора (чи авторки), то, безумовно, буде правильним поділ лірики на громадянську, філософську, пейзажну та любовну. Звісно, що можна помітити нахил віршаря (віршарки) до певного виду вираження свого думкування.

Це характерне й для творчості Любові Бенедишин з Сокаля на Львівщині, яка недавно видала аж дві (!) поетичні книги упродовж невеликого відрізку часу, що зацікавлює, бо нечасто в останні роки поціновувачі красного письменства зустрічаються з подібним. (Про незвичайність варто, мабуть, поговорити пізніше, бо є тут цікаві нюансики).

Якщо коротко, то в обох виданнях знаходимо вірші-роздумування про болі людської душі, спонукані жорстокістю війни за волю рідного краю. Маємо й заглиблення почувань у непростість нашої минувшини. Широко представлено і спектр філософських розмислів. І не бачу нічого дивного в тому, що тут на авансцені висловлення почуттів виходять богошукальницькі мотиви. Цікавинки знаходить читацьке сприймання, коли зір потрапляє на тексти із взірцями пейзажної та любовної неповторності.

Зрозуміло, що це заслуговує на увагу. Але не бачу потреби аналізувати ці нюансики. І через різні причини. По-перше, в сучасній поезії вже рідко зустрінеш твори якогось одного творчого темарійного висловлення, бо в більшості випадках мотиви переплітаються між собою. По-друге, помітну роль відіграє виражальність, як вияв художньої індивідуальності. А тут види та підвиди лірики, як на мене, не мають значення.

Проілюструю це конкретикою видань. Скажімо, у «Кульбабовім вічі» є вірш «Осіннє. Пізнє»… З першого погляду авторка, напевно, мовить про сумовитість означеної у назві твору пори. «Осінь стоїть – в серці туга німа». Але… Побутує тут підстава і для філософічності. «Будеш багатою» – час натякав». А от свідчень неординарної вираженості є значно більше. Вчитаймося, приміром, у фрази: «поміж гілками світилася суть» (метафора), «глянула так, засмутилась немов» (порівняння), «згусток тепла» (епітет), «золотою тебе наречуть» (кольорова екстраполяція). Причаровують і слововияви: «купа», «ади»… Щось подібне маємо й у виданні «Трійчастим нервом». Візьмемо, зокрема ,твір «Млин». Тут кидається у вічі відображення сучасної непростості – промовляння громадянськості. Та текст не оминає і філософічності: «крутить час важелезні жорна». Небуденний пейзаж вимальовує уява, коли натрапляє на рядок «ніч підставить мішок з дірками». Ніхто, очевидно, не заперечуватиме, що в даному випадку маємо і метафоричність. Хоча існує вона й в інших словосполуках: «жоден привид не просить їсти», «смак і запах забуло місто».

Отже, не бачу нічого надзвичайного в тому, що в розмові про ці віршовані книги роблю наголос на виражальності, оскільки тільки вона є виразником творчої індивідуальності. І кажучи про них, безумовно, не можу не згадати про літературні тропи (метафори, епітети, порівняння), слововияви «населення» видань, кольорові екстраполяції тощо.

Зосереджу увагу на літературних тропах. Причаровують, зокрема, метафори на взір «заглушу надію спогадів цикутою», «товчу тривог дилему», «печаль налаштовує скрипку». Це вдалі висловлювання з «Кульбабового віча». Але вони є непоодинокими і у книзі «Трійчастим нервом». «Пасе війна залізних коней», «Всесвіт росте, як бісквіт», «проростають крізь серце нарциси»…

Ви, очевидно, помітили присутність порівнянь в окремих метафорах. Правда, мовлячи про цей лексичний засіб, слід розрізняти різні взірці порівняльності зі сполучниками, без них, їхня присутність та відсутність в одному словосполученні, іменники з прислівниками, іменники з іменниками. Саме такі частенько бачимо у виданні «Трійчастим нервом»: «вже сивина, мов паморозь осіння», «думки – приручені птахи», «а страх – як Голіаф», «життя-анекдот». Вдумливі читачі байдуже не пройдуть повз літературно-тропні вдатності з «Кульбабового віча»: «вже й душу світ, як яблуню, трясе», «а я – ледь помітний відбиток у мреві чужого вікна», «цей дощ – ніби азбука Морзе», «розтинала пітьму лезом-променем».

«Примагнічують» до себе й епітети. Особливо тоді, коли це стосується суто авторських словосполук. У вищезгаданому друці цю роль на себе взяли такі словосполуки, як «кольчуга відчуження», «неба нудна кантата», «дивне амплуа перевтілень», «весни кульмінація», «емоційна яма», «прірва самотності». Чимало епітетних цікавинок з авторською барвою існує також у книзі «Трійчастим нервом»: «рейка дня», «серця тиша квітнева», «світ клоунів», «змагання часу», «взаємин шаради безглузді», «розніжені пальми».

Цей список оригінальних епітетів можна продовжити. Слід також зауважити, що вони помітно виграють на тлі звичних ословлень. Але подібне не означає негативу. Бо передусім маємо на увазі той факт, що такі словосполуки є доречними у контекстах творів. Зокрема, про таке мислиться, коли у «Кульбабовім вічі» читаю словосполуки на кшталт «листки останні», «криза жанру», «холодна кров», «втрачені мрії», «пожухла трава», «нива надії». Щось таке бродить і з «Трійчастим нервом»: «п’янкий поцілунок», «тінь розлуки», «час цвітіння», «марні сподівання», «промені золоті», «пуд солі».

Та не тільки літературні тропи говорять про виражальність. Вона зримішає й тоді, коли на обрії сприймання з’являється «населення» поетичних творів. Тому й тішиться читацька душа, коли у «Кульбабовім вічі» натрапляю на ряд неординарностей: «тюльпани підставляють сонцю лобики», «зірвалася з неба зоря…», «…глухо впала у високу траву під старою як світ яблунею», «А мрії набухають, як молоком соски у юної вовчиці», «…краси польоту ластівки», «І горнуть сонце до грудей, як паляницю». Нерідко цікаві висловлювання такого плану уздріваємо й у виданні «Трійчастим нервом»: «сон, що пелюститься соняхом», «…а десь в тиші явленій цвіт мерзне на яблуні», «і далі летіти, купатись у сонці», «картала зорю безталанну», «думки, ніби хижі круки», «мабуть, миліші лев’ячий рик, вовче виття».

До взірців доречності використання згадок про «населення» творів «приєднюються» кольорові екстраполяції. Погортаємо, зокрема, «Кульбабове віче»: «Чорною лавиною біда здаля гуркоче знов», «Душа шукала золотий перетин», «Не навчена прикидатись: руда чи срібляста грива, шикарна чи некрасива – своє не ховає лице…». Кольорові екстраполяції означують й поезії з «Трійчастим нервом»: «А небо таке голубе», «прощай, мій хлопчику русявий», «А спогади наші вже сиві», «А він то щезає, то білим відлунює віршем», «промені золоті – з мовчання – у снів печаль».

Чимало про виражальність свідчать також слововияви з познаками неологічності, рідковживаності та говірковості. Чимало таких підказує «Кульбабве віче»: «оцифрований», «трафунок», «смаколики», «чорнобильно», «студня», «скляніти», «контральто», «бомбардири». Про літеросплетення гадкується й тоді, коли гортаю «Трійчастим нервом»: «альданте», «дотульні», «згага», «обдзьобують», «шпарка», «крижма», «пружок».

Якщо про літературні тропи, згадки про «населення» книг, кольорові екстраполяції можна однозначно говорити як про складові виражальності, то в обох книгах існують словосполуки, котрі бродять помежів’ям висловлювання думки та тематичності. Це стосується наявності богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів. Адже вони зберігають у собі певні впливи філософічності.

Ця думка – узагальнення ситуації: тому і спробую підтвердити вищемовлене цитатами з обох книг. Наприклад, у «Кульбабовім вічі» про богошукальництво «промовляють» такі фрази, як: «…безмежне голубе небо в ореолі Божої благодаті», «несе світанок волю Божу», «Про що замріяно мовчать – лиш Бог те знає». По-своєму перегукуються з цими словами рядки з книги «Трійчастим нервом»: «тож посилює Бог інструктаж з ангелом кожним», «І слухає Бог (і плачеться Богу) – поезію з лиха, поезію з льоху», «Довірилась Богу душа». (Тут, на мою думку, звісно, варто балакати про органічність поетичного мислення).

А хіба є далекими від цього культурологічні акцентики, які пронизані різністю, маємо, наприклад, тексти, присвячені Кобзарю. Побутують і рими з епіграфами з Григорія Сковороди, Фрідріха Ніцше, Миколи Петренка, Оксани Лозової, Володимира Полянчука, Лани Перлулайнен. А ще, напевно, в читацькому полі зору залишаться приурочення Оксані Лозовій, Олександру Свєтогорову, Ксаверу Моцарту, Калині Барвінко… («Душа ж потребує свободи хоча б у розкутих словах», «Осінь мовчки наклала табу на мелодію вже призабуту»).

Таке маємо з одного боку. А що ж з другого? Натяки на вміле використання усталених висловів, принаймні таке приходить на думку, коли уздріваю фрази: «не сотвори собі кумира», «сам перекрив мені кисень», «дім – повна чаша», «яким воно буде наступне любові «дантове коло». Питання про «пірнання» поезомови у такі вислови порушує проблему крилатослів’я самої авторки. Адже саме воно народило рядки: «гординя не вмовкне, допоки ти її у собі не вб’єш», «А руки мої рвуться в небо, як птиці сполохані, та найспокійніше їм в теплих долонях коханого». «Чекали Месію, прийшов… Вельзевул». «Далебі, як забаришся, то Сам не пробачиш собі». (Тут важливо наголосити на тому, що точність і афористичність фрази органічно переплітається з жіночою ніжністю).

Конкретика обох книг, як бачимо, враховує усі вищезгадані моменти. Та, мабуть, варто ословити ще два. Перш за все мається на увазі формовираження. Поетка шукає себе у римо-ритмічному стилі. Особливо втішно, що вона неординарно говорить про це у розділі четвериків (катренів) «Розсіяне світло» - з книги «Кульбабове віче». Навіть складається враження, що доторки до подібного вираження оригінально «підфарбовують» вільні вірші, верлібри, хоку…

Або таке. Уже було мовлено про те, що авторка за невеликий проміжок часу видала аж дві поетичні книги. Про це літературне явище, між іншим, говорити непросто. Але давайте залишимо за кадром деякі непростості та негативи. Бо набагато більше цікавить інше. Якщо, приміром, «Кульбабове віче» з різністю форм вважати стартом, то «Трійчастим нервом» – логічне продовження. Саме так! Бо говорити про повторні кола поезовираження є недоречним. Бо висновковуючи з дат під написаним, радше варто говорити про ретельність відбору у масиві написаного та поглиблення вираження окремих тем, до чого підштовхує порівняльний аналіз обох книг.

А завершити ці нотатки хочу одним узагальненням. «Кульбабове віче» та «Трійчастим нервом» свідчать про те, що Любов Бенедишин продовжує довірливу розмову з поціновувачами поетичного слова, котре запам’яталося багатьом з книг «Літа проминальна літургія» і «Дарунок Сізіфа». Оригінальність, яка по-своєму продовжує творчі пошуки посестер з українського віршоцеху, представленого іменами Любові Голоти, Теодозії Зарівни, Олесі Омельченко, Людмили Ромен, Наталки Фурси… Галицьким голосом, якщо можна так сказати, поезопісню доповнюють віршарки з Львівщини: Ольга Кіс, Любов Проць, Ольга Яворська… Адже на їхньому фоні твори Любові Бенедишин стали зіркою неповторності, яка вміє неординарно читати знаки слів. Віриться, що вона ще не раз переконає у цьому наступними книгами.

Ігор ФАРИНА

Індивідуальність,  

історія плюс іронічність

Клименко О. ,,Вирівнювання” Збруча:   роман – хроніка   у 3 кн., кн. 3. Меч Германаріха.- Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2023. 488 с.

Історична романістика є неоднорідною. І це закономірно, коли відштовхуватися від того, що кожен має свою манеру вираження думки. Але небезпека несприймання написаного все ж існує. І перш за все через те, що деякі читальники, прикидаючись такими, не бажають вчитися в проминулого. А останнім часом серед таких поціновувачів красного письменства з’явилася ще одна категорія . Навіть деякі літерати почали говорити, що, мовляв, не варто звертати увагу на сучасні писання про тоталітарні часи.

Особливо ця ,,геніальна” думка поширилася на тлі війни. Знайшлося ,,оригінальне” пояснення: час нині вимагає більше писати про людську героїку. Не беруся заперечувати важливості теми. Але, мабуть, більше має рацію лавреат Шевченківської премії, письменник Василь Слапчук ( до слова, колишній воїн, який внаслідок важкого поранення став інвалідом), стверджуючи, що повноцінна і здорова література на короткий відрізок часу не може замикатися на одній темі. ,,Оспівувачі” сучасності, забувши про це, ніколи не перевершать ( чи хоча б дотягнуться до рівня) романів Еріха Марії Ремарка, Ернста Гемінгвея, Луї-Фердінанда Селіна чи Ярослава Гашека.

Така думка не давала мені спокою, коли читав новий роман Олега Клименка з Тернополя. І не бачу нічого подразливого для уяви у своєму реагуванні. Адже маємо твір на історичну тему, бо йдеться про описування діяльності радянських спецслужб у 1939-1941 рр. Але доторк до минувшини водномить не означає, що автор не перекидає своєрідний місточок у сьогоденні непростості і хіба не про московську армію мислить, коли зір натикається на фрази на кшталт: ,, половина червоноармійців валяється з пляшками горілки по канавах,” ,, Кто учіл вас, мудаков? Подполковнік Курдаков.”

Оскільки вже згадано про певну конкретику твору, то, либонь, варто зупинитися на ньому детальніше, зосередившись при таких словесних вправах на сюжетності та виражальності, бо ці питання вельми важливі не тільки для поетичних, а й для прозових творів.

Отже, починається все з розповіді про те, як оперативна група чекістів під орудою молодшого лейтенанта держбезпеки Віктора Коваленка десь 18-20 вересня 1939-го року пробивається до Кременця, аби потім, у часи панування ,,перших совітів” ,стати   володарями становища у краї.

Далі також маємо розділи роману про події в регіоні аж до 22 червня 1941-го. Лише зрідка уява автора переносить нас у Вишнівець, Шумськ, Антонівці на Тернопіллі, Дермань, Дубно на Рівненщині, Ковель на Волині, Тернопіль, Москву та Люблін у Польщі. Але не назвав би це його вадою. Хоч дехто каже, що ,,топтання” на одному місці є вельми вдатним, бо в маленькому містечку існує   небагато цікавинок.

Але таке твердження не витримує критики. Адже суть полягає не в тому, яку місцевість зображує автор, а як він це робить. Крім того не можна скидати з рахунку ту обставину, що подібним способом акцентується увага на цікавих моментах, без яких немає змоги зриміше побачити ті чи інші вчинки дійових осіб. Це ще більше стає зрозумілішим, коли починаєш розуміти, що цьому сприяє вдалий сюжетний хід, роль якого взяли на себе перипетії навколо меча Германаріха – артефакту готських племен, котрий зберігався в музеї при Кременецькому ліцеї після того, як його знайшов археолог.

Дещо конкретизую. З цією зброєю з давнини зустрічаємось у той момент, коли нею захотів заволодіти п’яний червоноармієць. І отримав за це несподіваний ,,подарунок”: його лупонув у черепну коробку важкою бронзовою статуеткою директор музею Олесь Гановський.

Після цього він сховав меч у тайник, аби він не дістався більшовикам, і зі старим браунінгом зник з Кременця. Переживши чимало небезпечних пригод, він опинився в Любліні. І тільки там взнав, що за тією знахідкою полюють чекісти за повелінням кремлівських верховод, члени польського підпілля та оунівці. З роману можна зробити висновок, що він до останніх днів свого життя жалкував за ,,свідком древності”, якого не можна уздріти.

Цей факт сам собою зацікавив. Все стало на свої місця, коли у розмові з автором дізнався, що постать Олеся Гановського - не його вимисел. Адже в реальному житті- це історик Олександр Цинкаловський, якого більше знали за двотомною працею ,,Стара Волинь і Волинське Полісся”. Відомо також, що у тоталітарні часи він не міг появитися у Кременці, бо боявся переслідувань влади за те, що в роки німецької окупації опинився в музеї, хоч з точки зору здорового глузду це не могло бути злочином. Думаю, що за цим стояла тінь ,,меча Германаріха”. Може саме через це у сибірських холодищах опинилася ще одна дійова особа твору Віктор Ліневич, за яким вгадується відомий археолог краю Віктор Данилевич з Шумська. Бо до двох інших працівників музею, сліди яких загубилися в еміграції, енкаведистська рука не могла дотягнутися. Ще один здогад. Чи не опинився в якійсь приватній колекції отой ,,меч Германаріха”, якого випадково знайшли робітники під час роботи в приміщенні, де був тайник? По-моєму підтверджує це й те, що правоохоронці неохоче шукали ,,пропажу”, про що йдеться в епілозі роману.

Тепер повернемося до фігур чекістів з цього твору. Перш за все це бачимо зло на постатях Віктора Коваленка та Всеволода Юрчика. Хоч вони і бавилися в доброго та злого слідчих, але при цьому залишалися вірними служаками більшовицької системи. Ще зустрічаємо на сторінках написанки чекістських діячів Берії, Меркулова, Зубова, Сєрова, Вадіса, Ястребчикова і Фрідланда.

Між іншим, двоє останніх своєю участю у кременецьких подіях своєрідно пов’язали Волинське Тернопілля зі Збручем, бо воно прямого зв’язку з рікою не мало.

Варто, либонь, згадати й про інших дійових осіб ,,Меча Германаріха”, які діляться на кілька частин. Проймаєшся певною повагою до єврейського комерсанта Дорфмана, який був жертвою системи, хоча, як очолювач торгівлі району, вимушено виконував деякі її доручення. Цього не скажеш про його племінника Арона Гопника, який після смерті дядька стає чекістським катом.

Тепер, мабуть, слід сказати про інших зрадників. Серед них по-своєму колоритними виявилися підкомісар польської таємної політичної поліції Валеріан Броговський та візник Ананій на прізвисько ,,Баняк”, який завжди був напохваті у чекіста Юрчика.

Ще одним персонажем з його ,,казкового царства” стала донька колишнього музиканта Якутського піхотного полку Лідія Мигдалик, яку Всеволод зробив своєю агенткою і коханкою. Саме через неї в чекістські лабета потрапила польська патріотка Яніна Сулковська, через яку вийшли енкавеесівці на слід борця з більшовизмом полковника Тадеуша Маєвського. Те, що вона в роки війни злигалася з начальником охоронного загону СД, стало поштовхом до того, що Всеволод Юрчик, втративши на війні руку, після війни не захотів зустрічатися з нею. Працюючи у відділі кадрів військового заводу у Тулі, боявся, що ,,гітлерівська підстилка” компрометувала б його. І це тоді, коли, виходячи з роману, Лідія таки любила його.

Окремо слід, напевне, згадати про князя Радзивілла, який ,,загостював” у чекістів. Високопоставлені енкавеесівці з Москви зробили його сексотом підступним способом і своїми каналами направили у гітлерівську Німеччину для своїх темних справ. Не сумніваюся, що йому не змогли інкримінувати жодного злочину( а чекісти були мастаками на це) бо до глибокої старості він проживав у Польщі і помер у 1967му. Це стосується і колишнього волинського воєводи Юзефовського, який відійшов у засвіти у Варшаві в 1981ому. ( Цю згадку про нього вважаю доречною. Вже хоча б про те слід сказати, що про нього йдеться у романі).

Цікавим з моєї ,,дзвіниці” виглядає культурологічний аспект книги. Адже на сторінках роману зустрічаємо чимало імен. Правда, їх варто поділити на дві частини. Більш-менш знаємо про Феофана Прокоповича, Тадеуша Чацького, Михайла Герасимова, Карла Маннергейма, Марка Тулія Цицерона… Але цього не скажеш про Карла Фрідріха Штейнмеца, Кері Грінвуда, Ежена Франсуа Відока, Катрін Монвуазен, Йоахіма Мюрата…

Добротне у словесному і логічному вираженнях описування місць чи інших подій, згадка про імена однозначно вказують на важливість сюжетності для прозового твору. Але при цьому було б помилкою стверджувати, що вона є помітним явищем, яке спроможне назавжди затінити питання про виражальність думки. Адже вона належить до способу індивідуального висловлення міркувань прозаїком. Хоча дехто, можливо, і хотів би перетворити представників цього жанру на роботів, які слухняно продукують тексти без будь-якої словесної неординарності. То ж, безперечно, для заперечення негативізму необхідно звертати увагу на лексику автора, мовлячи про літературні тропи, слововияви та пейзажності, які він використовує. Ще здається, що у полі зору має залишатися й діалогічність.

Щодо неї, до речі, то вчасною, либонь, є заувага про неможливість цитування її зразків через те, що вони є великуватими для будь-якого відгуку. Зрештою, і без цього зрозумілим є питання про те, що вони необхідна вмотивованість в творі. І ,,Меч Германаріха” вказує на важливість теми для Олега Клименка. Хоча й навідує думка, що іноді діалоги не передають у всій повноті звичок та мовленевих особливостей деяких дійових осіб. Але водночас слід говорити про індивідуальність бачення проблеми відгукувачем з барвою суб’єктивності.

А от пейзажинки з творчого арсеналу тернополянина варто процитувати, наголосивши на вмінні романіста бачити цікаві деталі: ,, зашарівся від сорому ранок, який розкрив іржаві бляшані покрівлі й обшарпані фасади будинків з білизною на шнурках під вікнами”, ,,зима ще тиснула, але вже не так люто, коли на холоді замерзали зуби, а візники пальцями виколупували з ніздрів коней бурульки”, ,,корови паслися, засунувши голови в лугові трави.” Читачі цього тексту, безумовно, зауважать, що тільки в одному випадку йдеться про чистоту пейзажності. Бо в двох інших цитатах бачимо переплетення з діями людей, чи обставинами життя. Щось надзвичайне? Та ні! Адже до цього спонукають обставини буднів.

Багато про індивідуальність у творчості романіста говорять слововияви, серед яких бачимо буквосполуки з впливами неологічності, рідковживаності та діалектичності: ,,сльозовидушувачі”, ,,набазґрати” , ,,гаволови” , ,,плоскозада” , ,,штуци” , ,,штирчаки”. Іноді втіхою для зору стає природне використання латинізмів, полонізмів, слів’ят німецького чи французького походження: ,,зрезигнований” , ,,шлафрок” , ,,брактеат” , ,,еляборат” , ,,ферфлюхтер” , ,,ґевулт”.

Закономірно, що на цьому словесному тлі не губляться і літературні тропи з метафоричністю, епітетністю та порівняльністю. Кожному, безперечно, запам’ятаються метафоричні тропи на кшталт: ,,місто квапливо перегортало сторінки своєї нової історії” , ,,гулко стукало серце європейської політики” , ,,роса посипала подвір’я сріблом”.

І знову бачимо відданість автора грі деталей, без якої тьмяніють всі лексичні засоби з його арсеналу. Цікаво, що на основі цих словосполук все більше думається про необхідність творчої фантазії. А ще мислиться про те, що прозаїк не спроможний вдало висловити розмисл без поєднання тропів: ,, Потяг залишив довгий золотий хвіст із неспокійних іскор, несучи їх туди, де, попри жагу існування, усі гинитимуть, як у зливу комарі”.

В попередньому реченні побутують цікаві епітети. Немало несподіваних тропів цього ґатунку існує й в інших сторінках роману: ,,роги дилеми” , ,,жорна засідань” , ,,пульс моральності” , ,,пошматований обрій”, ,,набубнявілі хмарища”, ,, стрічка старості”. Іноді можна подумати через їхню присутність публіцистичність у висловленні думки. За великим рахунком нічого поганого у цьому немає, бо прозу неможливо уявити без неї. Тут більше має значення ненав’язливість методу, яка надає природності тексту.

Органічно в контексті написаного звучать порівняння: ,,лише одне непорозуміння…, яке весь вечір мовчало, немов риба, дозволило собі висловитися”, ,,нудьга кладовище душі”, ,,райдужна оболонка її очей як мед” , ,,сівши на край квітки, комаха прилипає, а потім рослина –хижак перетравлює її”.

Не можуть, напевне, залишитися поза увагою ще два моментики. По-перше, романіст не обходиться без ,,пірнання” у фольклор та використання усталених висловів: ,, не завжди коту масляна” , ,, чудово розумівся на людях”, ,, пустимо розумного і самовпевненого князя по колу, як індійці люльку миру.” . По-друге, примагнічує до себе прихована і неприхована іронічність взорувань: ,,напирав як слон”, ,,тяжке преспап’є НКВС” , ,, мій стілець і мій   зад найуспішніша взаємодія”.

…Можна, очевидно, балакати й про інші нюансики у сприйманні роману, та їх буде ще більше у наступних творах. Не сумніваюся, що автор невдовзі підтвердить це.

.

ШУКАННЯ СЕБЕ

У КОЛЬОРОВІЙ ГАМІ РОЗДУМІВ

Радецька А. Сві(й)ти: поезії. – Житомир: ТОВ «Видавничий дім «Бук-Друк». – 2023. – 104 с.

Не знаю, як для кого, а для мене знайомство з поетичною книгою починається з думкувань про її назву. У найдальші закутини своєї книгозбірні запихаю, навіть не читаючи, товстезні (і не дуже) друки з такими «геніальними» найменнями, як «Голос серця», «Мозаїка доріг», «Вибрані поезії» і т. п., бо впевнений, що чогось вартого уваги там нема.

Адже назва, як і твори, мають бути познаковані авторською небуденністю. Про це мислиться, коли читаю такі видання, як «І промовчати не посмів» Тараса Федюка, «Огневерги арканів родинних» Миколи Савчука, «Діти трепети» Василя Герасим’юка, «Луйтра в небо» Петра Мідянки, «Любовоспас» Кості Мордатенка, від яких повіває оригінальністю. Згодімося, що це відчуття передають виокремлення того чи іншого рядка, зосередження читацького сприймання на певному образі чи слові…

Очевидно, що молода поетка Альона Радецька з Хмельницького й мала на увазі, коли назвала свою книгу віршів «Сві(й)ти». Вона, звісно, різниться з обкладинковими словами дебюту – «Я розмовляла з твоїми очима…»,яка, до речі, промовляла метафоричністю. А нині маємо інший підхід. Іменник у множині, наказовий спосіб дієслова та відсвіт романтичних почувань, про що влучно мовила у своєму передслові віршарка Наталія Поліщук.

А, відштовхнувшись від цього, вчитаймося у тексти. І знову маємо цікаву несподіванку. Якщо аналізувати написане, то перестає бути секретом, що під написаним видніються тіні громадянськості, філософічності, пейзажності та любовності. Зрозуміло, що в даному випадку головною є індивідуальність бачення. Та набагато важливішою є та обставина, що перед читачами постає особистість через зболеність жіночого вторування: «Моє серце від болю стискається, Бо лютнево мені… Не минається… Відчуття ці, на жаль, не стираються». (Зауважу, що авторка вдається до такого бачення не тільки через те, що у фокусі її бачення з’являються описи воєнних реалій).

Але не тільки це бачимо через сприймальницькі окуляри. Зримо перед усіма постає той момент, що теми по-своєму переплітаються. Тому й бачу потребу зосередитися на виражальності, де помітні місця займають літературні тропи, слововияви, згадки про «населення» книги, кольорові екстраполяції. А ще з’являється нагода поговорити про важливість існування богошукальницьких мотивів та культурологічних акцентів, котрі хоч і промовляють про вдалість висловлення думки, але водномить тісно пов’язані з тематичністю поетичних творів.

Тут почнемо з літературних тропів. І. як мені здається, першочергово виникає мова про метафори. Наведу кілька прикладів їхнього вдалого вживання: «Вимикаю будильник в собі», «Сердець серенади звучать», «…лелеки піднімають на крилах осінь». Зрозуміло, що можна балакати про різні типи метафоричності. Але об’єднує їх те, що у кожному випадку метафоричність мислення характеризується поєднанням реальності та уяви.

До речі, цей вплив по-своєму відчувається на присутності епітетів з авторською барвою. Саме до таких належать такі словосполуки, як «струни розчарованого серця», «пелена спокою», «краплини пісень», «спокусники долі», «сумні крила», «небесні коридори». Дехто скаже, що в книзі надибаємо й епітети, котрі є більш звичними для зору: «глибока зима», «полум’яна даль», «ніжні слова», «нові плани», «зорі золоті», «нічні заграви». Понижають вони звучання авторських метафоричних епітетів? Можливо, є щось раціональне у такому міркуванні. Але давайте не будемо однозначно висновковувати. Якщо на ці вживання дивитися з точки зору доцільності використання, то авторка опиняється у виграшній ситуації.

Це враження доповнюють і різнорідні порівняння. Чи не найчастіше говорять про це тропи, для створення яких поетка використовує сполучники типу «як», «мов», «наче», «ніби» і т. п.: «…твоя краватка наче тротуар», «притягнулись серця, мов магніти», «…сині очі сховались у ямки, неначе у гріб».

Ці словосполуки, безперечно, притягують до себе. Але водномить побутують висловлювання без сполучників: «…всі надії – цнотливі вітри», «весна – то стимулятор для любові», «…світло – це пагін любові». Нерідко також можна уздріти у тропах присутність і відсутність сполучників: «Вікно, наче човен – боюся поглянути вниз», «Аби душу краще донести, щоб її пили, як воду – спрагло», «…хай світить сонцем, стане, як намисто,- найбільшим світлом вже для нас, батьків». Існує також порівняльність з поєднанням подібних або різних частин мови, яке уточнює певне означення: «диво-казка», «руки-крила», «ковдра-спогадозгадка».

Ви, очевидно, помітили, що віршарка тут вдало використовує літеросплетення з познаками неологічності. Бо таких літеросплетень у книзі Альони Радецької вистачає. Хіба не говорять про це «серцемовлення», «охудожнення», «небесніти», «машинопотік», «листопадиться», «хмароноситься»? А ще ж існують буквосполуки, котрі «пофарбовані» рідковживаністю та говірковістю, зараховуючи сюди й слів’ята з сучасної лексики: «собачисько», «часоплин», «горня». Приваблюють до себе окремі образи, які стали улюбленими для авторки: «…досконалість поголеним місяцем котиться у порожню склянку», «Мамо, місяць за нами йде», «Та світить місяць угорі і сяють зорі золоті, Хіба даремно?»

Місяць – одне із небесних світил. І фраза з ним так багато говорить про «населення» книги, до якого також належать рослини, дерева, звірі, птахи та зорі. «Я без дощу фіалкою цвіту», «Заплітають коси вишні струнконогі», «Голуби ходять пішки», «Заколишеться ніч зорепадом», «…завиває лише собачисько»…

Своєрідності поезомовлення сприяє також використання кольорових екстраполяцій: «Куди ти летиш, сизокрила пташко?», «Чорні хмари до сонця горнулись сумними крильми», «Більш не глянуть очі голубі», «Схожі на сині сливи», «Пеленається осінь хмарами темно-сірими, світло-синіми», «…котиш роси зелен-пелюстками», «Тоді кохання наше зацвіте червоними трояндами рясними».

Не буде перебільшенням, що на виражальність поетки впливає й присутність богошукальницьких мотивів: «Адже ти на землі не сам, бо життя своє ввірив Богу», «Пошепки до Господа молюся», «Стою на колінах і зорі на підвіконні зі мною в молитві до Бога словами летять»… І перелік подібностей можна продовжити. Й перш за все це агітує за органічність і щирість почувань. Відчувається тут природність поезомовлення. Тому, безперечно, має рацію Альона Радецька, коли говорить, що «…сьогодні до Бога близько». І на основі цього з’являється висновок, який вказує на важливість богошукальницьких мотивів для виражальництва. Це з одного боку. А з другого? Отже, словесне богошукальництво має і темарійні відсвіти. Адже релігійність поезомислення – неодмінна складова філософської лірики.

Голоси із помежів’я – й культурологічні акценти. Перечитуючи тексти, нерідко натрапляю на фрази типу «їм байдуже, що я іду на дно», «цей дар крізь життя пронести», «шукаю світло у собі». Ніби й маємо такі простенькі словосполуки, що залишаються непримітними у текстах. Та існує причина для привернення уваги до них. І полягає вона в тому, що припадання поетки до усталених та загальновідомих висловів народжує авторське крилатослів’я: «в кожного свій на війні горизонт», «були знайомими – стали коханими», «найбільше щастя, що людина має – це наші діти – квіти у саду».

Чимало промовляє до поціновувачів поетичного слова і формовираження. Переважають римо-ритмічні твори, серед яких є восьмивірші та катрени. Окремо варто сказати, що віршарка вдається до верлібрового висловлення думки. Хоча, як мислиться, тут ховається непростість. Приміром, зір впирається у появу небуденних образів: «грунт нещодавньої самотності», «знущання давноминулого», спопеліло-засніжене серце». Зрозуміло, що в даному випадку є чимало цікавих моментиків, та зупинюся тільки на одному з них і стверджу, що ритмомелодика помітно дисциплінує думку верблістики. Чи не тому приходить нагода мовити про необхідність самостійного «плавання» серед сонетів, ронделів, секстин, рубаїв, вільних віршів?

Є, напевно, й інші думки про цей доробок. І це – закономірність часу. Адже скільки є людей, то стільки може бути і вражень. Та не тільки це спонукає до розмірковувань. Бо в цих нотатках хочеться сказати і про спадкоємність думкувань у жіночій ліриці, яка відома іменами Ірини Жиленко, Світлани Йовенко, Надії Степули, Любові Проць… Образно мовлячи, їм на п’яти вже наступають Ірина Баковецька, Надія Гаврилюк, Валентина Люліч, Катерина Тихонова, Євгенія Юрченко… Цю традиційність світосприймання віршарок підтверджують і твори Альони Радецької. Вони підштовхують до думки, що це ще більше докажуть нові вірші письменниці з подільського краю, в якій вона шукає себе у кольоровій гамі розмислів про насущне, прагнучи знайти у простих словах надійні ключі до пізнання навколишності.

Ігор ФАРИНА

Казкотерапія,

яка вчить доброти

Ходюк О. С. Казки з Дрімайликової торби. – Тернопіль: Богдан. 2024. – 80 с.

Останнім часом нерідко можна почути думку, що маємо велику проблему, котра стала сумним наслідком воєнних реалій наших буднів. Адже невтримний потік тривожної інформації негативно впливає на людську психіку. І, зосібна, на дитячу, як найменш захищену. Й це, на превеликий жаль, - реалія життя. Своєрідним рятунком від цієї сумноти варто, мабуть, назвати казкотерапію, яка вчить юних доброти в нинішніх непростостях.

Здається, що це вже стало чи не основним в творах письменниці Олени Ходюк з Шумська, котра недавно видала нову книгу казок. Бо тексти з неї саме спрямовані на те, аби в юних душах буйнували проросні добра.

Звісно, що можна багато говорити про це, розмислюючи про різні аспектики теми. Але не бачу потреби вдаватися до такого способу висловлення думкувань. Бо теоритизування помітно програють доторкам до конкретики написаного.

І головним тут є углиблення у сюжети написанок. І це зовсім не означає, що рецензент хоче таким чином розставити всі акценти. Бо це є неможливим. Хоча б через те, що й сюжети мають свої нюансики крізь окуляри читацьких сприймань.

Скажімо, книгу починає казка «Дві пташки». Починається вона з того, що вовк схопив маленьке пташенятко, котре хотіло насититися зернятком на стежці. Бідолашна мама жертви просить його не кривити донечку. Вовк вимагає від неї зробити добро для нього, бо, мовляв, лісовий мудрець напророкував йому щасливу долю, якщо це здійсниться. Мама-пташка шукає виходу зі скрутної ситуації. І тут вона дізнається, що дід-мисливець полонив вовченя – дитинча отого вовка. Після спілкування з полювальником (пташка знала його і раніше) їй вдається визволити полоненого. Своєрідне промовляння добра (чи не так, панове читачі?).

У даному випадку чи не кожен має можливість зосередити увагу на діях живих істот, які не належать до людської когорти, але авторка вкладає в них ті чи інші особливості мислячих істот. Паралельно з цим діють і представники людської цивілізації, що впливає на опис події, хоч з озвученого чи не кожен зробить висновок, , що не це є основним. Це, зокрема, стосується таких творів, як «Кімнатні квіти», «Порічкові буси». Правда, тут, як мені здається, слід наголосити, що в жодному випадку не існує підстав балакати про неприсутність представників мислячої цивілізації.

А другий масив казок – протилежність цьому, бо саме люди виступають у ролях головних дійових осіб творів. Про це, приміром, свідчать такі тексти, як «Різдвяна казка про дідуха», «Радість свічечки». Варто, напевно, згадати про останній. Тут усе починається з т ого, що Ліза у передріздвяну пору збирається до Львова, де має зустріти друзів з усіх куточків нашої держави. У крамниці дівчинка накупила подарункових свічечок. Саме вони (ці вироби у вигляді горняток з кавою) й мають помандрувати у княже місто, хоч не всім подобається така перспектива. Сумирніше поводить себе одна свічечка, яка безпротестно чекає своєї долі. Врешті-решт це стає реальністю.

… Словом, ще чимало можна говорити про сюжети казок. Але, очевидно, варто наголосити на виражальних засобах, які використовує письменниця. З-поміж них, безперечно, помітними є літературні тропи, слововияви, пейзажності та діалогічність.

Якщо вже зачеплено питання про літературні тропи, то слід, либонь, згадати про порівняння, епітети та метафори. І втішно, що підтверджують приклади з книги. «Один бант почав сповзати з волосся, наче хотів звільнитися» («Банти-принцеси»), «Вона – як зв’язкова між старим і новим» («Відродження саду»), «Ліза – добра людина» («Радість свічечки»). Цей порівняльний ряд вдало доповнює поєднання іменника з іменником, що уточнює те чи інше означення «пташка-рятівниця» ( «Дві пташки»).

Немає нічого дивного у тому, що зір нерідко натрапляє на метафори на кшталт «світло вдарило свічечці в очі» («Радість свічечки»), «бабуся прочитала цей серйозний погляд» («Соняшник»), «дерева і кущі їй розповідали казки» ( «Порічкові буси»). Цей виражальний ряд літературнотропного плану по-своєму доповнюють епітети на зразок «усмішка старої яблуні», «настрій засмучених свічок», «грибна демонстрація краси», «вередливий вовк», «щирі бажання». На цих та подібних словосполуках помітно сліди шукань авторки. Це, з одного боку, якщо мати на увазі неповторність мовленості письменниці. А з другого? Ще більше чи не кожен усвідомлює їхню доречність через наявність звичних для сприймання епітетів типу «очі матері», «новий сад», «запах кави», «небесні жительки», «старі дерева»…

Тепер згадаю про слововияви, серед яких існують такі вдатності, як «нудики», «вечеряльники», «багатодеревний», «казкокрадії»…Та й цікаві пейзажинки не є поодинокими у текстах. «Хмаринки одразу бешкетувати почнуть: то на коників, то на слоників чи верблюдів перетворяться». «Вона біля нього (куща – прим. І. Ф. ) на ряденці слухала шелестіння зелених листочків. Кущ гілочками тягнувся до Нелі». «Біля зрізаної яблуні навіть опеньки виставили свої капелюшки на оглядини».

А от діалогічність, мабуть, цитувати не варто. І не тільки тому, що вона може зайняти чимало місця у рецензії, хоча й це ( не буду приховувати, що має значення ). Бо на авансцену сприймання виходить питання про доречність мовлення. Адже саме це є головним у промовляннях дійових осіб казок.

Це – реальність. Хоч дехто з «поціновувачів художнього слова» почне говорити, що рецензент подався не на ту стезю, бо замість того, аби наголошувати на важливості сюжетних колізій для прозового твору чомусь «присмоктався» до мовленевості, хоч вона є більше характерною для поезії. (Чесно кажучи, навіть не хочу дискутувати з прихильниками такого теоретизування, які наївно вдають, що не розуміють очевидності творчої індивідуальності.

Мене ( не приховуватиму цього ) більше хвилює інше питання. Мовлю про словосполуки з творчого арсеналу авторки. Але думається й про те, що їх там ще недостатньо. Можна було б подорікати. Та водномить ловлю себе на думці, що казкарку дещо зупиняло у пошуках мовлення аудиторія, на яку спрямовані твори.

… Варто, зрозуміло, говорити й про інші аспекти вражень від написаного й вони, звісно, будуть. А цей відгук лише свідчення того. Хіба про щось інше думається, коли душу пронизує світло «Казок з Дрімайликової торби».

ПОБАЧЕНЕ СЕРЦЕМ

     Сушко К.І. Це – Україна! Ми – українці! Есеї. – Кам’янець-Подільський: ТОВ «Друкарня «Рута». 2023. – 344.

Почну з твердження автора з цієї книги: «Написати цю книжку мене змусила війна, розв’язана кремлівським недомірком… Ятрить душу думка, що цього могло не бути. Не лишень через те, що хтось із їхніх отам, у столиці на болотах його зупинив би, а й за умови, якби ми були інакшими».

За останній час уже багато мовлено про панування імперського смороду в кремлівських кабінетах і в московитських головах. Можна продовжити тему, додавши й інші нюансики. Але мене цікавить (дуже-дуже!) слів’ятко «інакшими». Бо хочемо того чи ні, а воно теж чимало промовляє про причини широкомасштабної агресії московитських нападників ординського штибу. Хоча, можливо, дехто й не бажає цього збагнути і досі. (Ох, це небажання бачити здоровецьку колоду у своєму оці!).

Зізнаюся, мене давно переслідувала така думка. А книга Костянтина Сушка, яка недавно з’явилася у моїй книгозбірні, лише підтвердила це.

Але давайте більше не будемо розмислювати про це, а поговоримо про видання, тим паче, що на його сторінках є чимало цікавинок. Вважаю, що читачі, узявши в руки друк, самі скажуть, що вони – побачена очима серця історія рідного народу.

Відштовхнуся я від такого. Автор сам дає підставу зробити подібний висновок. Живучи в Запоріжжі, він, зрозуміло, віддає данину рідним місцям, але незримими нитками пов’язує їх з усіма українськими землями. Приклади? Будь ласка! Скажімо, у першому розділі книги «Це – Україна!» існує розповідь про Говерлу. А в розділі «Ми – українці!» читацький зір натрапить на блискучі есеї про Івана Франка, Лесю Українку, Івана Пулюя, Петра Болбочана, Володимира Івасюка, Леоніда Каденюка – уродженців Галичини, Волині, Буковини. Отже, «Це – Україна!» Ми – українці!» – своєрідне промовляння про територіальну та духовну єдність.

Тепер углибимося в ще одну непростість. У багатьох випадках автор у своїх есеїстичних написаннях згадує загальновідомі факти.Та не поспішаю ганити за це письменника, бо… Має рацію літературний критик Євген Баран, коли стверджує, що ще нікому не вдавалося уникнути повторів. Це – з одного боку. А з другого? Якщо повторюваність є доречною, то чому б не вдатися до неї? Якщо з цієї точки зору зиркати на явище, то перед нами миготить тінь доцільності. Але водномить вона познакована неординарністю мислення того, хто висловлює ту чи іншу думку.

Спробую проілюструвати це на прикладах.

Приміром, в есеї «Іду до ви» головною є розповідь про князя Святослава Ігоровича, якого часто називають Святославом Хоробрим. Зрозуміло, що Костянтин Сушко веде мову про факти, котрі відомі багатьом з писемних джерел. Серед них і думки про роман «Святослав» Семена Скляренка. Тут можна балакати про своєрідний сплав історії та художньої літератури. А оте «Іду до ви»? Зовсім немілітаристський вислів. Заперечення войовничого «Іду на ви», яке нав’язували ординські нахаби з імперським мисленням.

Або таке. Здається, що серед мислячих людей немає таких, котрі не знали б про творчість Івана Франка. Мене ж особливо в цьому творі вразили три наголоси. По-перше, акцент на тому, що повз увагу письмака-мислителя не проходив жоден твір про українське козацтво. Чи не варто саме з цієї «дзвіниці» оцінювати «Борислав сміється» та «Захар Беркут»? Адже в усіх писаннях ідеться про прагнення особистості до волі. По-друге, причаровує погляд на постать через філософський твір «Сотворення світу», написаний в 1904-му. Згодімося, що не часто з’являється таке взорування. По-третє, есей помітно виграє за рахунок проекції думки в сьогодення, хоча дехто вважатиме, що згадки про те, що генеральний директор потужного авіапідприємства озброює ворожу армію чи про хабар служителя Феміди, не мають стосунку до теми розмови.

Особистісність погляду автора є очевидною і в есеї «Сходження», де автор висловлює свої думки про Говерлу. Екологічний погляд. Він тут, безумовно, існує. Наприклад, в описуванні вояжів на уславлену гору колишнього Президента України Віктора Ющенка цей лейтмотив превалює. Знав про те, що існує звернення-протест гуцулів щодо його сходження у липні 2009-го. А вперше дізнався, що серед підписантів цього документа був головний редактор журналу «Гражда», письменник Олександр Масляник, з яким запізнався ще у другій половині 70-х років минулого століття під час навчання на факультеті журналістики Львівського держуніверситету імені І.Франка. Як на мене, то заслуговує на увагу думка про необхідність тестування на права відвідувати заповідні місця. Бо ж у роки своєї газетярської роботи неодноразово пересвідчувався, що автор має рацію.

Ще одна конкретність. У багатьох прозових і публіцистичних творах читав про полковника Петра Болбочана, який понад століття тому став жертвою антиукраїнської інтриги. Зрозуміло, що тут з’вляється нагода поговорити про різні нюансики. Але деякі з них є не вельми втішними. Нагадаю, зосібна, про таке. Маємо кілька історичних і публіцистичних книг про видатного військовика. Вони, до речі, вийшли незначними накладами. А про те, щоб з’явився художній твір про нього, й мови немає, хоча владоможці прекрасно розуміють, що тільки він спроможний позитивно вплинути на свідомість людей. Ще одне. Якби існувала єдність між Симоном Петлюрою, Петром Болбочаном, Нестором Махном, Миколою Григор’євим та іншими проукраїнськи налаштованими військовиками, то більшовицькі підступи не пройшли б.

Ще один нюансик. Якщо більшість цих фактів була відомою широкому загалу, то цього на скажеш про свідчення канцлера Священної Римської імперії Генрика V Оттона Бамберзького. Не сумніваюся, що багатьом залишаються невідомими також книги П.Аршинова, й В.Верстюка.

…Заслуговує на увагу ще один нюанс. В есеї «Слово наше рідне!» письменник наголошує на важливості рідної мови у житті людини. Але гарні слова тільки тоді можуть дати позитивний ефект, коли есеїст у своїх творивах упірне в рідномовну стихію. А взірців подібного у книзі, на щастя, вистачає. Зокрема, незрідка про це говорять літературні тропи, які використовує автор. Звернімо, зокрема, увагу на метафори. «Чимало нелогічного підкидає доля» (есей «Траси космічні і земні»). «Знімаю капелюха перед датами» (есей «14 квітня 1960 року»). «І промені слухняно помчали» (есей «Слухняні промені»). Цікавинки маємо і на епітетному полі. Наведу кілька прикладів: «оберемок прикрих випадковостей», «приліплене прізвисько», «імена наших святинь», «маршрут розповіді», «зображувальні витвори»… Та й порівняння «ніби я в особливому світі», «Дике Поле – цивілізаційний плацдарм», «та наче ж народного месника, опришка», «зайди – азіати»»…

Та не тільки вміле використання літературних тропів характерне для есеїстики Костянтина Сушка. Заслуговують на повагу і слововияви, серед яких бачимо рідковживаності, діалектизми та неологізми: «замоховілий», «лежньовка», «гакохрест», «візіонер», «ритон», «штит», «кичера», «звор», «електровий», «ромеї»…

Відзначу ще одну мовну особливість. Якщо проаналізувати діалоги в есеях «Сходження» та «Усе сам», то можна побачити різність мовлення. Себто мова йде про те, що на мовлення впливають освіченість дійових осіб та умови життя, в яких вони мимохіть опинилися.

Якщо про ці моменти виражальництва есеїстичних творів говоримо як про суть авторських особливостей, то є й дещо узагальнені нюансики. Тут, як мені здається, слід поговорити про наступне. Коли мати на увазі мовленєвість, то лінгвістично маємо щось середнє між висловленнями художніх творів і словесними еківоками публіцистики. Зворушує ще й таке. Усі звикли до того, що в подібних книгах автори ведуть мову про відомих людей, по-особливому дивлячись на них (зрештою, негативу тут не бачу). А Костянтин Сушко завершує свою книгу розповіддю про Павла Скляра – людину, котра до знаменитостей не належить, а після виходу на заслужений відпочинок живе у села Бабина на Херсонщині, де народилися й він, і автор. Чи не можна на основі цього говорити, що книга – квінтесенція взорувань автора на навколосвіття, де, на жаль, і досі деякі владні мужі не усвідомили, що рідне – понад усе?

Ага! Варто, либонь, побалакати ще про кілька нюансиків, котрі (як на мене, звісно) пов’язані так чи інакше з мовленєвістю друку. І передусім згадати, що автор художньо констатує факт, розмислюючи над ним. Можна погоджуватись чи не погоджуватися з певним твердженням, але на сприймання це не впливає. Навпаки! Особистісність думки робить його привабливішим. Як і екскурси в літа роботи на посаді генерального директора Національного заповідника «Хортиця» та іронічні зауваги про номінали банкнот з портретами відомих людей.

…Перегорнуто останні сторінки цікавої книги. Але не хочеться, аби спілкування з письмаком на цьому завершилося. Може, воно продовжиться у новому виданні патріотичної есеїстики?

Ігор ФАРИНА                                                         

Війна торкнулася

дитячих душ

Що дні блакитноокі

нам дарують?

ЛЮДИНА,

ЯКА БАЧИЛА УСМІХ ШИПШИНИ

Річка,

в яку закохалося серце

 БЕНТЕЖНИЙ ТАЙНОПИС ДОТОРКІВ

У дум таїни

серце упірнає

Обійнявши вітер,

що прослизає між руками

ЛІТАТТЯ

У НЕБІ РІДНИЗНИ

ЗНАХАРСЬКИЙ НАПІЙ

ВІД ТРАДИЦІЙНИКА

СЛОВОВИРІЮ

ЩЕМЛИВЕ ВІДЧУТТЯ 

(Сердунич Л. А., До Врат Острозьких :Історичне трипоем’я. – Вінниця: «Твори», 2021. – 76 с., іл.)

Те, що поети у своїх творах часто звертаються до болючих питань минувшини – не дивина, а традиція. Особливо тоді, коли йдеться про епічні тексти. Згадаю хоча б історичні романи у віршах чи поеми Леоніда Горлача, Бориса Чіпа, які побачили світ ще й у тоталітарні часи. А після проголошення незалежності України цей літературний відтинок заграв новими барвами. А позаяк прикладів тут є чимало, то назву лише Валерія Герасимчука, Наталю Дзюбенко-Мейс, Михайла Каменюка… Трикрап’я, мабуть, можна було б доповнити творами Ольги Бабій, Андрія Гудими, Валерія Гужви…

Та не продовжуватиму цей список, а поведу мову тільки про Любов Сердунич із Хмельниччини, яка нещодавно прийшла до читача з новою збіркою: історичним трипоем’ям «До Врат Острозьких». Це видання, про яке варто, напевно, говорити не тільки з точки зору тематичності, а й оцінювати написане із «дзвіниці» виражальності.

І почну з висловлення думки про перше питання. Тим паче, що тут поціновувачів красного письменства очікує чимало сюрпризів. Наприклад, поема «Городище над Іквою» розповідає історію села Теліжинці. Того, що на Старосинявщині Хмельницької области, бо в  краї  маємо ще одні Теліжинці, є й на Київщині... Якщо виходити з того, що вона тут народилася, то творчий інтерес до теми зрозумілий. Поетка впевнено крокує шляхом, який уже проторували Наталя Баклай, Любов Геньба, Михайло Пасічник, котрі оприлюднили свою ліроепіку про рідні поселення. (Втім, свою поему Любов Сердунич написала ще в кінці ХХ століття, а 2000 року поема «Городище над Іквою» вийшла окремим виданням із однойменною назвою). Якщо до цього переліку додати ще кілька прізвищ, то це стане лише ще одним підтвердженням думки, висловленої вище). Водномить варто, очевидно, сказати, що на тему твору потрібно подивитися з іншого боку. Ще не багато маємо поетичних текстів, котрі торкалися б часів Болохівської Руси.

Йдемо далі. Перед нами постає поема «До Врат Острозьких». Минувшина княжого міста над Вілією більше висвітлена у творах Петра Кралюка, Анатолія Стожука… Але Любові Сердунич вдалося знайти свій тембр.

Особняком на цьому тлі виглядає поема «Солоколос». Не заперечуватиму, що твір по-своєму розповідає про голодомор 1930-их років. Не проходитиму повз те, що на цю тему написано чимало поетичних і прозових творів. Пригадую, в одному із журналів на початку 1990-их років натрапив на повість Анатолія Дімарова «Самосуд», яка позитивно вплинула на моє світосприймання, торкаючись теми голодомору. А в цьому випадку поема примагнічує до себе паліндромністю звучання. Згодімося, що в історії вітчизняної літератури такі великі твори є у Станіслава Бондаренка. Окремі паліндроми можна стрінути у Володимира Вознюка, Івана Лучука, Анатолія Мойсієнка. «Раків літеральних» не цуралися й Іван Іов, Микола Мірошниченко, Петро Сорока, Михайло Стрельбицький…

Далі торкнемося окремих питань виражальності. Тут у першу чергу наголосимо на присутності літературних тропів, серед яких помітне місце займають метафори, епітети, порівняння… Хіба не варто вважати взірцями метафоричності мислення вислови на взір: «осінній сум хапа за плечі», «стоока вічність дивиться у вічі», «народ до ран»..?

А з епітетами маємо неодновимірність. Наприклад, є словотвори, до яких уже звикло наше сприймання: «стяги малинові», «старий папір», «наше коріння». Якщо у «самостійному плаванні» вони не вражають, то у контекстових означеннях цілком доречні. Ще більше про доцільність епітетів мислиться, коли перед зором постають із авторською барвою: «неба стрічечка», «золотоординська неволя», «соло колоса»…

Ще більше про літературні тропи думається, коли перед зором постають порівняння, не однорідні за своєю суттю. Ніхто, гадаю, не заперечуватиме, що їх простість важлива для слововираження. Це, зокрема, характерно для простих порівнянь, у яких використано сполучники на зразок: «лежиш, як у долонях», «зростали їхні подвиги, мов діти», «піднести з забуття, як маків цвіт». А поряд із цими висловами існують ще й такі, що не мають сполучників: «вони – землі моєї берегиня», «де власний розум – батько, а не вітчим», «щодень – іскринки й вічности вогонь».

Поряд із простими порівняннями побутують і складні: «тож поселився – наче тут вродивсь», «життя – немов абзацами», «неволя духу – це життя руїна»… « Прикайданюють» до себе й порівняльності, в яких авторка поєднує іменники з іменниками: «вої-земляки», «ручаї-потічки», «охоронець-гетьман»…

Цікаве питання й про «населення» книги, до якого належать рослини і дерева, звірі та птахи, зорі й небесні світила… Для підтвердження цієї думки процитую декілька висловлювань із поем авторки: «розкопане вкриває чебрецем», «рідіють лози і всихають вільхи», «збирається над полем вороння», «але, як вихор, налетіли коні», «і заки рання сходила зоря»…

Здається, що саме про слововираження промовляють і кольорові екстраполяції: «як постарівся, посивів ти, Буже», «в догоду все шолому золотому», «за небо це, за землі ці зелені», «рятуючи над нею небо синє», «то тут, то там – мочар, лілеї білі»…

По-своєму приворожує й наявність слововиявів. І в першу чергу таке враження складається тому, що лексика, котру використовує авторка, пофарбована неологічністю, рідковживаністю, говірковістю. Це спадає на думку, коли надибую «трипоем’я», «сердуньо», «топ», «прителіжитися», «Віди»… Особливого чару додає посилання на історичні джерела.

До речі, це відчувається й тоді, коли читацька увага до минувшини пронизує і крилатослів’я, народжене поеткою: «не утаїш душі за муром веж», «бо мислити – це жити, не коптіти», «лиш той навік живий, хто мислить ще»…

Окремішньою на цьому тлі виглядає поема «Солоколос». І насамперед тому, що історичну тему висловлено через паліндромність. Саме з її допомогою створено чимало цікавих образів: «біди діб», «вічем мечів», «народ до ран»… Та не тільки цей твір (принаймні так мені здається) говорить про тяжіння поетки Любови Сердунич до незвичайного формовираження». Наприклад, у книзі «ОдКРОВеннЯ» оприлюднено оповідання «Сватання», де використано принцип алітераційності. Мені як літературному критикові за останні роки довелося прочитати чимало прозових творів, але з подібним зустрічаюся чи не вперше. Про примагнічення формотворчістю говорять і паліндроми, хоку, верлібри, етюди письменниці…

Поціновувач красного письменства позитивно сприйме такі словосполуки із «Солоколоса», як «жур руж», «пил лип», «межу ввів вужем». Згоден, що деякі поезомани негативно реагують на подібне й навіть обурюються грою слів. Але така їхня реакція не витримує критики, бо справжня поезія неможлива без словогри.

На тлі усього сказаного історичне трипоем’я «До Врат Острозьких» виглядає логічним явищем і, безумовно, виникає запитання: чого ще чекати від поетки? Маю сумнів, що вона сама достовірно відповість на це запитання. Бо шукає таїну, до котрої прагнуть і читачі.

Ігор ФАРИНА

Поет крокує дорогою

щоденного болю

КОВТОК ЖИВОЇ ВОДИ

З ХВИЛЬ МРІЙ

ОСЯЮЄ РЯДКИ

КОЗАЦЬКЕ СОНЦЕ

Поет крокує

дорогою щоденного болю

Вдивляється душа

у візерунок часу

Шкраб’юк Петро. Портрет з осені: поезії. – Жовква: Місіонер. 2021. – 208 с.

Одна модерна поетка безапеляційно назвала графоманами усіх, хто пише не так, як вона. Ще й пихато заявила, що давно пора викинути на смітник історії традиційність, яка заважає розвиткові літератури. Оскільки подібні пропозиції звучать уже не вперше, то можна було б не звертати уваги, але є два аспекти, які чомусь «залишаються поза полем зору» стурбованої модерністки.

По-перше, вона чомусь забула, що течія, яка захопила її творчу уяву, зародилася на грунті, котрий сповідували традиціоналісти. Її суть полягає в тому, щоб уздріти літературну вправність у текстах, бо графоманія існує не лише серед тих, хто вдається до традиційності. Ця проблема залишається актуальною і для модерністів, хоч вони вперто вдають протилежне . По-друге, те, що в багатьох виданнях та в соціальних мережах посилилась увага до поезії, зовсім не означає, що на авансцену вийшли художність творів, бо більшість реціпієнтів, на жаль, поняття про це немає. Отже, потрібне літературне навчання громади.

Ця думка виникла після знайомства із новою книгою Петра Шкраб’юка «Портрет з осені». Автор сам наголосив на важливості цього питання: «Є люди пустодзвонні, сірі, ниці і є – немов у вічності зірниці». Якщо вглибитися почуттями та розумом у цей розмисл, то стає очевидною співзвучність з уже висловленими міркуваннями , хоч іноді можна уздріти й прямолінійні інвективи: «Там не гармонія живлюща, а блуд і бруд».

Можна зрозуміти певну гнівність тону поетичного звертання. Читачам, можливо, він не завжди припаде до вподоби та його спроможна компенсувати енергетика поетичних рядків вихідця з карпатського села, який нині мешкає у  Львові. «Тут все: любов, думки палкі і час новий на тлі віків».

Тому й варто, очевидно, повести мову про складові впевненості творчої людини у правильності такого світосприймання, бо виражальність ( і лише вона) – найвагоміший аргумент.

Хіба не мислиться про щось таке, коли перед зором з’являються літературні тропи, серед яких є порівняння, епітети і метафори. Якщо, скажімо, мова про перші з них, то тут існує неоднозначність. Нерідко у поетичних строфах наявні  порівняння,  створені за допомогою сполучників. «Ти будь, мов острів, на якім спочити можуть подорожні», «Коли нашу волю ламають, як ружі», «Знайде хосен і благовійно понесе коханій, наче скарб коштовний». ( Інші висловлювання теж приваблюють, бо за простотою ховається свіжість погляду та незвичайність: «День хмуриться, як воїн з-під забрала», «Немов струмки, течуть віки у води часу», «Ці діти, мов би херувими».

Подібних неординарностей чимало є у взірцях тропу без сполучників: «Зірки-смарагди в Божій митрі», «Самотність – заходу мотив: без сонця путь, без сліз могили», «Крутий заміс – автограф зимової стужі»…

Цікавинки – необхідність словосполук, які поєднують наявність і відсутність сполучників. Це складні порівняння, до яких варто зарахувати такі вислови, як: «То краще картину в серпанку мрійнім, мов картину, якщо дивитися здаля», «У минуле щастя – тільки миті, як дощ раптовий у блакиті», «а дні – мов птаство перелітне»…

Використовуючи порівняння, в яких фігурують сполучники, автор не обмежується літературним тропом. Адже ці виражальні засоби створені за допомогою іменників: «бурштин-живиця», «змій-удав», «вірш-дитя».

На дві групи можна поділити й епітети. Окрім традиційних «спраглі очі», «летюча мить», «подвиги жертовні», вишуканими є тропи в авторській інтерпретації : «барвний краєвид», «озонна самота», «неосяжний острівець».

Хочемо того чи ні, а поза уявою читацького сприймання не можуть «снувати» метафори, адже серед них є неординарні приклади: «Забігло літо в ранню осінь і мліє в розкошах», «Зима себе закула в кригу», «Навшпиньки став ліс, щоб почути ходу ще юної весни».

До речі, у літературних тропах нерідко є такі поселенці: рослини і дерева, звірі і птахи, зорі і небесні світила.Та не менш цікавим є їхнє вільне перебування, бо разом узяті вони осяяні неповторністю: «Дарую перші проліски надії», «Черемшина розлива парфуми», «І ось вона вже на коні на вістрі грому та атак», «Спочатку осінь в нас лелек забрала», «І зір потік тече іскристо в даль імлаву», «Над нами, над прийдешньою журбою сміялось, грало сонце молоде».

Орієнтація на природність почувань характеризує і кольорові екстраполяції: «розстелить січень білі шати», «…потім сіра за зерням на долоню сіла», «сльозу втирає жінка сива», «самі заходять в гості теми, коли жовтіють хризантеми», «іде весна, одягнена в зелене», «і дні похмурі – голубі, коли ти у питомій ролі», «край неба рожеві пастелі», «А де благодать, там не болить, там Бог і правда», «і хвилі тчуть сріблясту паволоку».

Та що там говорити про однобарв’я в окремих рядках, якщо непоодинокими є випадки поєднання кольорів? («…знов голуб в сріберній одежі мережить крилами блакить, «…де вітер маяв  біло, все стихло і зазеленіло», «все врешті стало одноцілим, як чорним-чорне, білим-біло, як згадки милі і смутні». Між іншим, словесна перев’язь властива і згадкам про «мешканців» книги: «Черемшина розлива парфуми і під сонцем і посеред мли», «Все любе: грак,  цвіркун, джмелі, їжак на стежку вибіг», «А уночі поля небес заколосились в зорях ясно», «Бузок уранці (себто без) зашерхотів у шибку вчасно».

Ці (мається на увазі кольорові екстраполяції, згадки про «населення» та літературні тропи) так багато промовляють про виражальні можливості поета. Та не меш важливими є й слововияви. Якщо говорити про цю книгу, то помітно орієнтацію версифікатора на рідковживані слова та діалектизми: «віднова», «живло», «запинало», «кошуля», «мрич».

Можна зауважити ще одну деталь. Нерідко у поетичних рядках органічно існують слів’ята, які ще недавно використовувалися у літературі на релігійну тематику: «митра», «синедріон», «миро», «віряни».

До окремого вживання незвичайних словосполучень приєднуються й окремі фрази. Й перш за все так мисляться через звертання автора до фольклорних джерел: «І солі сипати на рани – ніяк не можу хоч убий», «Є рай і пекло на землі – і за тобою вибір», «Не заведи собі кумира». Цей крок поета, можливо, не був би таким помітний, як би не натякав на витоки крилатослів’я  від нього: «Відкрий в історію вікно – і все ти зрозумієш», «Чим більше квітів віддаю, тим більше їх росте і квітне», «Коли усе позаду – попереду безмежність».

Слугує виражальності й формотворчість, бо у цій книзі мирно «живуть» сонети, рубаї, катрени, дистихи, різнострофові римотвори, октави.  Окремо слід сказати про добірку «В десятку!», яка завершує книгу. Тут справді є чимало рядків, котрі привертають увагу: «І шепочуть між собою віти», «З собою тишу я забрав», аби і ви її почули». Мовлячи про них та інші словесні цікавинки, думається про виражальні моменти, котрі не залишися поза увагою в цих нотатках. А ще виникає потреба не оминути увагою наступне. Перечитуючи поетичні книги, нерідко натраплямо на твори, котрі бачили у попередніх виданнях. Якщо розібратися, то нічого поганого не має в такому виборі. Лише той, кому належить написане, має суверенне право вміщувати чи ні їх у друки. Зрештою, чи може нині поет похвалитися великим накладом своїх творів?

Через відсутність мережі розповсюдження видань багато поціновувачів красного письменства не можуть їх придбати у своїй області, не кажучи вже й про тексти майстрів пера з інших регіонів. (Звісно, дехто почне говорити, що може стати в пригоді «Фейсбук», але найліпша електронна книга не спроможна замінити традиційний друк).

Тепер поговоримо про культурологічні акценти. Не секрет, що у книзі є вірші з епіграфами. Якщо врахувати, що тут маємо сто двадцять п’ять творів (коли не згадувати цикл дистихів «Особисте», двовірш з «Передноворічне», октави та рубаї) маємо лише два такі тексти, то про них можна було б не згадувати. Але наявність в епіграфі рядка з твору Тараса Шевченка цю причетність заперечує замовчуванням. Промовистим є той факт, що існують також згадки про І. Франка, О. Гончара, П. Сороку, Я. Дорошенка, В. Шкляра…

В обох випадках (ми в цьому впевнені) мову про спільність з тематичністю і виражальністю варто вважати закономірністю, бо кожен з таких фактів є важливим для висловлення думки. Також відзначимо, що ці теми – різні грані філософської лірики.

Ще кілька слів мовимо про тематичність. Можна було б виокремити громадянські, філософські, пейзажні та інтимні твори і їх детально розглянути. Та не бачимо у цьому необхідності через тісне переплетення цих мотивів.

…А завершити ці нотатки хочемо одним узагальненням. За висловами у тій чи інші книзі часто-густо можна здогадатися представником якого літературного покоління він є. Стосується це і Петра Шкраб’юка, який не приховує: «дарую вам я соти меду з моїх останніх стільників». І в той же час нарікає сам на себе: «В поезії нових шляхів я не відкрив – зізнаюсь чесно». Стає помітним, що він вірить, коли «піду за обрій – а мій світ і далі буде відкритий». Сподіваємося, що ще раз відкриє його нова книга поета.

Олег Василишин,

кандидат філогічних наук,

Ігор Фарина,

член НСПУ

ДУША ЛЮДСЬКА ЛІТАЄ НЕБОМ ЧАСУ

ПОБАЧИТИ

НЕЗВИЧАЙНІСТЬ У БУДЕННОМУ

Краплинки розмислів

про вири ріднизни

Ходюк О.С. Сонце в маминих руках: повість / О.С. Ходюк. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2022. – 160 с.

Почну з розмислів про форму викладу тексту. Розумію, звісно, що вони не мають права вважатися остаточними .Тому, мабуть, буде правильним говорити про особистісність суджень. Й не бачу у цьому нічого надзвичайного: якщо письмачка-прозаїчка може «одягнути» свій твір у власний костюм, то хіба літературний критик позбавлений такої спромоги?

Згоден, що це міркування – своєрідне тероризування. Тому переходжу до конкретики. Олена Ходюк запропонувала читальникам «соціально-психологічну повість-роздум». (По-різному оцінюється текст новації, але за великим рахунком не в цьому полягає суть, бо на читальників більше впливають літературосплетіння).

Та поки що не будем углиблювати зір та свідомість у виражальність, про яку мовлено у попередньому одужкованому реченні, а все-таки торкнімося питання вигляду творива. Відштовхнімося тут від наступної очевидності. Якщо балакати про прозотексти, то їх, мабуть, варто розділяти щодо форми на традиційні та нетрадиційні.

Можливо, перші з них свого часу вирізнялися новизною, але з плином років вже неможливо визначати для себе таку оцінку. Їм залишилося хіба що приваблювати глибиною думки. Як на мене, то на основі творів Ольги Кобилянської, Ірини Вільде, Ніни Бічуї, Надії Ковалик висновковуємо, що вони справилися з цим завданням.

Тепер констатуємо наступне. Якщо поглянемо на нинішню палітру прози, то побачимо, що зі звичністю сусідують різні несподіванки у вигляді поєднань: філософський роман-колаж, сценічна повість у листах і спогадах, автобіографічний роман-новелах… А ще нерідко поціновувачам красного письменства пропонують сув’язь чистої прози з публіцистикою та епістолярією… (Зрештою, неможливо перерахувати всі взірці формотворчості). Але подивімося на це явище неоднозначно. По-перше, ніхто не вгадає, що день наступний нам готує. По-друге, через вади книгорозповсюдження відсутні відомості про нинішні набутки. Згадаємо тут хоча б про Надію Степулу чи Надію Мориквас…

А опісля висловлення цієї думки повернімося до твору краянки. Вже було мовлено про запропоноване нею означення. Погоджуюся з ним, але водномить доповнив би. Справа полягає у тому, що на сторінках друку нерідко зустрічаємо вірші та публіцистику. Напевно, у формовираженні якось врахував би таку незвичайність. (Водночас не думаю, що це кидає тінь на чтиво, оскільки у ньому існують цікаві нюансики).

Спробую хоча б побіжно акцентуватися на них. В першу чергу стверджу, що повість відображає бурхоплин наших буднів. В анотації, зосібна, відзначено наступне. Бібліотекарка Софія висловлює своє бажання поїхати на заробіткиза кордон. Та заглиблення душі у про минуле рідного краю і збагачення нинішньої непростості, захоплення літературною творчістю, Революція Гідності, війна і волонтерство круто змінюють її життя. вона починає усвідомлювати, що для пошуку щастя не треба їхати у далекі світи, а треба робити кращою свою країну.

Створення картини сучасності? Бузумовно! Та є цікавинка. Сьогочасся зриміше постає перед очима, якщо з’являється можливість порівняти її з тими чи іншими епізодами минулого. А саме таке маємо, коли читаємо такі вставки, як оповідання «Місце сили українців», « Орисина Мандрівка», окремі розділи з «Краплі щастя».

Ще два нюанси. Нерідко зі сторінок книги до нас «промовляють» казки. Згадаймо хоча б про «Пурхокрилика і Жовтокрилика, або Подорож метеликів», «Казку про писанку», «Ніс». Зрозуміло, що такий творчий хід авторки не всім може сподобатися, адже скільки є людей стільки існує й думок. Та не будемо про це розмірковувати, а відштовхнемося від такої думки. Поєднання реалу та казковості спроможне зробити сприймання ще привабливішим. Тут, безперечно, варто зауважити, що сув’язь – не таке поширене явище у сучасному літпроцесі. І вже навіть цим привертає увагу. До буквосполук.

Це – з одного боку. А з другого? На початку книги зустрічаємо оповідь про нелегкі долі Якилини і Василя. Маємо повстанку Женю Бойко. Зауважу також, що у художньому прозотексті чи не вперше названо Віктора Данилевича… Ці та інші моменти змушують говорити, що ці темарійні відгалуження спроможні стати поштовхом до появи самостійних творів у недалекому майбутньому. А чому б і ні?

Продовжимо ці нотатки ще такою думкою. В попередніх абзацах вже дещо мовлено про виражальність. Зрозуміло, бо ж вона значною мірою є складовою темарійності. Але не маємо забувати, що існує ще й мовленєва барва. Тут передусім варто наголосити на важливості пейзажності та діалогічності.

Коли деталізувати питання про літературотропність, то, напевно, варто згадати про порівняння, епітети і метафори. Серед перших, приміром, надибую такі вдатності, як «обступили хату старого Семена, ніби бочку з квашеними яблуками», «визволити односельців із німецького полону – це шляхетна справа». З взірцями подібного плину, які називаємо простими порівняннями, сусідують складні. Інколи маємо також поєднання іменників та прислівників.

Якщо торкнутися читання про епітетність мовлення, то цей лексичний засіб ділиться на дві частини. Адже маємо словосполуки, до яких уже звикли, словотвори,які познаковані суто авторським баченням. Отож, не є дивиною співіснування «закординник буденності», «романтичних барв», «повстанські дуби» та таких буквосполук, як «молоде життя», «голосний сміх», «холодно дуло». Наголошу також на існуванні таких метафор, як «мука, біль і гнів туманом попливли назустріч», «ніч переповнилась світлом», «Ніс усе чепурився, наче двадцятилітній» і т.п.

Не заперечуватиму, що ці та інші подібні словосполуки діють на читальницьке сприймання. Але не можна скидати з рахунку й того, що роль позитівстки взяла на себе й пейзажність. «Росяні перли розліталися на всібіч від необережних кроків парубків». «Сонечко, що виблискувало на воді, спішило умити свої промені, поки зовсім багряно не розіллється за небокраєм».

Приваблює і діалогічність, в якій видно суттєву різницю між мовленням авторки і мовленням дійових осіб. Шкода лишень, що таких прикладів ще недостатньо. Правда, тут, очевидно, треба подумати над двома моментами. Недостатність діалогів, як на мене, може бути особистісністю мого сприймання. А можливо авторка сама не хоче надто часто вдаватися до такого способу вираження думки, вважаючи, що може висловити її іншим способом. Як кажуть, взорування на явище з різних ярусів однієї дзвіниці.

А тепер згадаємо про моменти, які трактуються неоднозначно. І тут на авансцену сприймання виступає публіцистичність. Було б безглуздям виступати проти неї, бо це – воля авторки. Іншою справою є те, що деякі фрази (на мою думку, звісно) нічого суттєвого не додають до характеристики дійових осіб та явищ і їх слід зарахувати до зайвини. Цьому могла б завадити більша увага до літературного редагування. Воно, до речі, було б доречним при погляді на певні мовні аспектики.

…Але змушений повторити, що тут може бути індивідуалізм бачення, бо в цілому книга є потрібною. Особливо нині, коли на передній план виходить національна ідентичність.

Ігор ФАРИНА

Дорогами болю

мандрує душа

Лазарук Мирослав. Тилинка й литаври: поезії, цикли, поеми. — Чернівці: Друк Арт. 2021. — 216 с.

Завжди, коли отримуємо чергове число «Буковинського журналу», то дивуємося, що перед нами постають вартісні твори, незважаючи на фінансові непростості, які переживає вітчизняне книговидання. Погодьмося, що в нинішніх умовах це можна назвати своєрідним творчим подвигом.

Звісно, що є підстави позитивно говорити про цей феномен. Але хотілося б повести мову про нюансик, який робить явище привабливішим. Маємо на увазі ту обставину, що видання приходить до поціновувачів красного письменства завдяки тому, що про це дбає людина, котра сама виступає у ролі цікавого письменника.

Це свого часу засвідчили книжки прози «Ріка», «Чорторийські марева-видіння». (До речі, роман «Посаг для приречених» номінувався на Шевченківську премію). А нещодавно з’явилася ще одна підстава говорити про літературний талант письмака з Буковини.

Це — віршована книжка «Тилинка й литаври». На її сторінках, між іншим, знаходять місце громадська, філософська, пейзажна та любовно-інтимна тематики. Зрозуміло, що кожна з них має право на деталізацію. Та не вдаватимемося до цього, а зупинимося лише на кількох моментах.

Перш за все наголосимо на такому. Якщо балакати про громадянське начало, то бачимо, що у творах превалює тяжіння до ріднизни. «Нап’ємося джерелиці з Дніпра. І не заступлять небокраїв зливи». «Коли забракне Слова, наче тиші, хтось винайде простих діянь статут, Над Россю кров’ю скреслою напише». Шарму цьому почуванню автора додає вплив сьогоденності, котра немислима без орієнтації на пам’ять поколінь.

На кілька підтем діляться філософські поетичні рефлексії версифікатора. Тут, зосібно, вирізняються богошукальницькі мотиви. «І, перестоявши югу, що стане зболено хулити, перетерпаючи гургу, душа воліє з Богом жити». «Бо щось наївно-невловиме дає тобі Господніх сил». Своєрідним відгалуженням філософічності вважаємо також рядки, в яких віршар замислюється над сенсом літературної творчості. І немає нічого дивного в тому, що цей аспект поєднується з культурологічністю.

Необхідною умовою існування ліричного слова Мирослава Лазарука стала пейзажність бачення навколосвіття. «А трави завтра знов повиростають і заіскряться роси ув очах». «Садок біліє уночі, як марево небесне». «Зливаються гори, потоки, смереки у дивний смиренний, тягучий танець». Зрештою, це — лише жменька цитат, бо їхнє число можна множити. Та не думаємо, що варто вдаватися до цього. Більше, мабуть, слід балакати про тіснющу сув’язь уяви та реалу, котрі присутні й у рядках зі згадками про «населення» книжки. «Заходити у води, як у жито». «Я допиваю досвітку вино із бузини, а може із калини». «Дрозди чорнющі занімілі і не відлетіли в теплії краї». «Зоря почне щось ніжне грати, та не розтануть вечір, ніч». «Одхилили голови від сонця, помарніли, почорніли, ніби тать». Продовжує цю тему і сув’язь різних представників «населення».

На дві частини діляться також поезії з любовно-інтимними мотивами. З одного боку перед читальниками постають твори, в яких автор оспівує любов особистості до навколосвіття, а з другого бачимо вірші з доторками кохання до жінки — продовжувачки роду людського. У кожному з цих випадків є свої особливості. Якщо, скажімо, говорити про почуття закоханості, то не можна ототожнювати ліричного героя та автора. Не можна теж оминути питання тісної перев’язі суспільного та особистісного. «А потім знову ранок, і вода тектиме безпричинно перед нами, і ти до божевілля молода, і я — листок осінній між вітрами». «Ніщо не минає, лиш вічність церує, гойдається світу неторкана віть, ніхто нам ці стіни вже не замурує, — безтямно любили і далі любіть».

До речі, про найважливіші елементи слід більше поговорити. І очевидно, почнемо з акцентів на літературних тропах, до яких належать порівняння, метафори та епітети. Передусім зосередимося на порівняльності, котра є далекою від однорідності. Бо ж маємо взірці цього тропу зі сполучниками, без них, а також рядки, в яких переплітаються присутність та відсутність сполучників. А ще маємо єдність іменників та прислівників, котрі теж належать до неординарних порівнянь.

А опісля теоретичних розмірковувань щодо цього перейдемо до конкретики. Скажімо, маємо словосполуки зі сполучниками на взір «як», мов», «наче», «ніби». «…тримаємо пострах, як сльозу». «Одцвіли неждано дерева, наче відлетіли в задзеркалля». «Вони у небеса летіли, мов з безодні». Не менше привабливим є порівняння без сполучників. «Життя — це тільки трафарет чужої слави», «Тремтітимуть губи — тонкі блискавки». «Це я — твій дощ, ти — хвиля часу, в яку волію затекти». Є свій шарм у поєднаннях: «Тоненькі, як плуги, глибинні перелоги». «Як зойк — зітхання зледеніле». А як тут не згадати про іменниково-прислівникову сув’язь: «сутич-вир», «туга-скруха», «згар-божевілля»…

А тепер звернемося до метафор, процитувавши кілька з них. «Це Бог натхненною рукою ховає сни в тісний рукав», «Ти обіцянками лиш снідав», «Ріка регоче день при дні». Існує підстава говорити, що поєднується уява і реальність. Не заперечуватимемо того, що подібні висловлювання допомагають ліпше зрозуміти задум версифікатора.

Та не тільки такі словосполуки сприяють поглибленню розуміння віршотворчості буковинця. Окрім літературних тропів помітне місце належить слововиявам. Правда, тут маємо одну особливість. Не нами підмічено, що поети, які орієнтуються на традиційну силабо-тоніку, у своїй стилістиці рідше, ніж інші віршотворці, використовують незвичні буквотвори. Але в «Тилинці і литаврах» вони все ж є. Тому Мирослава Лазарука вважаємо приємним винятком на цьому тлі.

Адже у книжці нерідко уздріваємо слів’ята з неологічною барвою: «гнильські», «одчайдуш», «пригірклий». На основі цих та інших подібних новотворів знову думаємо про їхню органічність для стилістики віршотворця. Ще більше мислиться про це, коли надибуємо рідковживаності на зразок: «колоратура», «висповідь», «росточок». По-своєму промовляють про поетичність мислення автора й діалектизми: «косарики» (жоржини), «прутихати» (давні поселенці коло Прута — річки, які, за легендою, накликали гнів Божий), «ленци» (віжки).

Коли вже зайшла мова про лексику віршаря то, мабуть, необхідно згадати ще про два моменти. По-перше, автор вдало використовує фразеологізми: «народ потішився, мов облизня піймав», «лихий попутав й переплутав». По-друге, іноді можна надибати спроби алітеративності: «любив, люблю і ви любіть», «допоки білим білить світ».

Побутує ще один нюансик, який вважаємо промовистим. Гортаючи книжку, неодноразово натрапляємо на такі слів’ята, як «вічности», «любови», «очи». Коректорська похибка? Далекуємо од такого твердження, бо йдеться про повернення до українського правопису, який вимушено терпів чужинські впливи радянщини. Маємо право у цьому випадкові говорити про те, що на мовлення поета впливає регіон його походження. Мирослав Лазарук — гуцул. І твердість висловлювань — ознака місцевості. Та водномить це ще один доказ української єдності, котра є неможливою без многоти почувань на словесній ниві.

Та повернімося до питання про говірковості, бо воно має один аспект. Діалектизм «поселився» і в йменні книжки. Вона, тилинка, є несподіваним слововиявом, бо для багатьох (хіба не так?) вона є незрозумілістю. Тому, напевно, слід дещо уточнити, точніше, нагадати, що «тилинкою» називають музичний інструмент із Гуцульщини. Фахівці стверджують, що він народжує різні мелодії, бо сумовитість може поєднуватися з веселістю, що є органічним явищем для нашої ментальності.

Це — роздумування про найменованість. Але це зовсім не означає, що уже все мовлено про тексти. Досі поза увагою залишалася поемність вираження думки. У «Тилинці і литаврах» є три твори цього жанру. У першому розділі привертає увагу поема-цикл «Сняться слова», присвячена світлій пам’яті Миколи Вінграновського.

Можна сказати (не думаємо, що це є перебільшенням), що поеми по-своєму порушують ще одну проблему. Поеми «Плач по чорному коневі», «Слово було Бог» присвячені Тарасові Мельничуку та Ігореві Римаруку. Поціновувачі красного письменства знають їх як «чистих» віршарів, а от Микола Вінграновський був не тільки цікавим поетом, а й неперебутним прозаїком. До літературних «багатоверстатників» належить і Мирослав Лазарук.

А завершити ці нотатки хочемо ще одним наголосом. «Тилинка і литаври» говорять про те, що поет є «традиціоналістом» у вираженні думки. Та, напевно, не варто на основі цього балакати про чистоту вираження розмислу в цьому напрямкові. Нереальність такого висловлення думки є очевидною. Бо часто-густо маємо метафоризм. Неодноразово зі звичністю сусідує модернізм. Побутують й інші нюанси цього плану. І все це разом узяте дає підстави сказати, що воно стає поштовхом для нових творчих пошуків. Це неодмінно відобразиться в майбутніх книжках. Хоча тільки поет знає про те, якими вони будуть. Та віримо, що цікавими, принаймні, «Тилинка і литаври» вказує на це.

Богдан МЕЛЬНИЧУК,

Ігор ФАРИНА

Серця мандрівки

стежинами пам’яті

Щипківський Г.П. Поліття: поезія. – Одеса: Астропринт.2022.-200с.

Чимало віршів з цієї книги знаємо з попередніх видань неординарного віршника. І це відразу ставить цікаве і, можливо, дещо несподіване питання: чи варто, мовляв, акцентувати увагу на повторах і ламати критичні списи навколо проблеми, яку порушив друк оригінально версифікатора.

Але давайте не будемо теоретизувати, а поговоримо про очевидне. Нагадаємо, що звернення до римованих рімейків – справа кожного автора. (Зрештою, не можна, напевно, негативно, ставитися до явища в умовах мізерності накладів). Це – з одного боку. А з другого? Хочемо того чи ні, а повторення знаного належить до особливостей поліграфічного виробу, який римувальник сам вважає підсумковим на певному етапі творчості. (Оскільки пан Геннадій не заперечує проти такої постановки питання, то «танцюватимемо» від цього).

А після цього згадаємо ще про один момент, котрий, як нам здається, робить «Поліття» вельми актуальним в цей непростий час. Таке – один з виявів дивовижі, бо маємо перед собою тексти, що написані перед повномасштабним вторгнення орківського ненасиття в Україну, але в багатьох рядках відображено суворість доби. «Ніколи справжній козарлюга себе загарбити не дасть», «Аби до міста не пустить чуму, бо в нім нащадки мають вічно жити», «Істина забунтувала, дала хитрим відкоша».

Якщо відштовхуватись від цих рядків, то з усією серйозністю постає питання про темарійність. І неозброєним оком видно, що тексти з «Поліття» можна поділити на громадянські, філософські, пейзажні та любовні, бо такий поділ лірики превалює у вітчизняному літературознавстві. Та не бачимо необхідності в констатації вдатностей у висвітленні того чи іншого мотиву. Пан Геннадій сам «посприяв» цьому. Тематичні пласти зливаються воєдино. Сув’язь тем в одному творі виглядає у даному випадкові оригінально, бо помітну роль відіграє погляд не явище через особистісний окуляр.

Тому не уздріваємо чогось дивного в тому, що на авансцену сприймання поетичних текстів виходить виражальність, яка причаровує неодновимірністю. (Мовлячи про це, маємо несподіване поєднання висловлення цікавого думкування з традиційністю мовлення у сучасному вимірі).

Зрозуміло, що неординарність думковираження приховує у собі чимало факторів. І звернення до літературних тропів стає чи не першочерговим. Констатуючи про це, думаємо, звісно, про порівняння, епітети та метафори, оскільки саме вони є виявами творчої особи особистості.

Щодо першого виду літературної виражальності, то тут побутують непростості. Порівняльність ділиться на просту і складну. Перший з цих підвидів, зосібна, немислимий без сполучників на кшталт «як». «мов», «ніби», «немов» та інші: «Тиша забриніла, як струна», «В золотій задумі, мов у сні», «А вони все котили блискучого часу вервечку, наче юність далеку стежками шукали мою». До простих порівнянь належать й вислови, в яких немає сполучника: «Копиця сіна – свіжа постіль», «Сягнуть думки в емпірику – в найвищу точку неба», «смачно зарум’яняться коржі – животворне, найдорожче диво». Та напевно, ці виражальні засоби простої виражальності не були б такими привабливими, якби версифікатор не використовував поєднання, присутності та відсутності сполучників: «В розлогах пшениці, як море». «І доторк волі – як вогонь», «Не давався скубнути – колов, як будяк».

Але не треба, очевидно, забувати, що існує ще один підвид порівнянь – висловлювання із сув’яззю іменників і прислівників: «вітер-ловелас», «оболоки-самозванці», «скриня-пам’ять». (Можна наводити й інші приклади подібних поєднань. Але й цих, мабуть, досить, аби наголосити на важливості цього виражального засобу).

Тому не зациклюватимемося на поглибленні порівняльності, а підемо далі й доторкнемося до епітетів. Їх, до речі, теж ділитимемо на дві частини. З одного боку, побутують звичні вислови, а з другого боку існують суто авторські епітети з незвичайністю того чи іншого образу. І це не голослівні твердження. Тому з такими звичностями, як «жива вода», «біблійний сад», «літо духмяне», мирно співіснують такі «блискітки»: «профіль хати», «пасма ясенів», «макітра межиріччя». (Правда, тут не все виглядає так однозначно. Бо частенько натрапляємо на думку про те, що можна було обійтися без висловів, які набили оскомину. Але.. Чи потрібно виривати їх з контексту?)

Ще про таке. До літературних тропів належать і метафори. А їх у «Політті» надибуємо чимало: «достигла ніч натягне тятиву», «І тиша тут в’язала коням пута», «Вийшло сонце веселе, травам розгладило шовк»… (Трикрап’я наприкінці попереднього речення не вважаємо випадковістю. Воно – лише натяк на необхідність більшої метафоричності в сучасному поезомисленні).

До речі, поки що ведемо мову про літературні тропи в так званому «самостійному плаванні», та не менш цікавими є вони й у згадках про «населення книги, серед яких бачимо рослини, і дерева, звірів і птахів, зорі і небесні світила: «Поспішала річка в Чорне море, щоб не заблукати в камишах», «Прадавню липу обійму», «В пахучих травах бродять коні», «Вночі сміються сови», «Серед хмарин, зірок і тиші», «Хмарини місяць загріба веслом».

Не маємо скидати з рахунку й того, що у багатьох випадках маємо мирне співіснування різних представників «населення» в одних рядках чи строфі: «Ні стріх, ні гнізд, ні горобців, ні чорнобривців, біля хати». «І синій сніг, і сині зорі, і красень місяць угорі», «Зачервоніли намистини глоду, щоб снігурі побачили здаля». Та не тільки тут існує сув’язність. Вона є характерною і для кольорових екстраполяцій: «На палітрі часу кольори: синій і оранжево-червоний», «Заблищало сріблом чересло, «рілля чорніє на городах», «І срібло уночі своє в замети сині інкрустує».

Читачі, очевидно, зауважать, що образи з поєднувальних рядків привертають до себе увагу. Та не менш цікавими є вони тоді, коли бачимо окремі кольорові екстраполяції: «Щоб ніколи ми у час жорстокий не піднімали білі прапори», «Жовтокоса осінь повернула з пів дороги до мого села», «Туди іще нема дороги у той зелений острівок», «Вздовж річки верби жовтокорі», «Срібночола на городі гречка визирає між окосих слив», «Над скалою сиві ясени», «Бачу, прозорою струною пролетіла золота бджола, очима чорними, як ніч, крізь шибку дивитися зловмисник».

Не будемо заперечувати, що літературні тропи, наявність «мешканців» та кольорові екстраполяції є помітними на виражальницькому тлі. Та не менше значення мають і слововияви, про неоднорідність яких промовляють неологізми, рідковживаності та діалектизми. З побіжних зауваг про засоби версифікатора й почнемо розмірковування про його лексику. Перечитуючи «Поліття», звертаємо увагу на такі колоритні слівця, як «кулястра» (молозиво), «рихва» (обруч), «розгін» (урізнобіч). Особливого шарму поезомові додають і місцеві назви – слів’ята, які пан Геннадій увібрав у себе з молоком матері (він народився в селі на Хмельниччині, але все своє свідоме життя провів на Одещині), тому і повіває батьківщиною, коли читаємо про Соколець, Стінку, Бугайський Горб…

По-своєму доповнюють цю лексичну несподіванку рідковживаності, на кшталт «страпак», «стільниця», «часник»… Якщо читачі уже звикають до подібних буквосполук, то цього не скажеш про неологізми типу «заопенькають», терпкоросий», «зіркують»…

Та навряд чи можна говорити про позитивний вплив лексики на поезомову Геннадія Щипківського, якщо не згадати про тяжіння поета до вмілого використання фразеології у римованих творах: «Б’юсь як риба об лід», «І погана слава доганяти мусить», «І носитиме по краплі літо на вусах в дупло».

Не можна також залишити поза увагою й наявність богошукальних мотивів: «Укріпи мене, Боже, і віру мою укріпи, бо вона вже зі мною повинна зостатись навіки», «А на покутті-житні колоски і Миколая-Чудотворця очі», «Тут близько всім до Бога і до хліба». Тут, зокрема, відзначимо природність цих висловлювань у контекстах творів.

Ще одна особливість цього богошукання, що воно є дуже важливе для виражальності. Але водномить так багато промовляє й про темарійність. Адже богошукання – один із відтінків філософічності поезії. Так би мовити, бродіння слів літературним помежів’ям. Але його помічаємо не тільки тут. Бо вона є відчутною і тоді, коли у поле зору потрапляє культорологія. Звернемо, зосібна, увагу на вірш, який присвячений письменникові Олексі Шергенговому.

А завершимо ці нотатки ще одним акцентом. Нерідко численні міркування про творчий напрям, в якому працює той чи інший поет, лунають з літературно-критичних трибун. Щось подібне маємо і тоді, коли перечитуємо «Поліття». Традиціоналіст? Можна так підсумовувати, вглиблюючись в окремі тексти. Але це буде, мабуть, сприймальницькою оманою. Бо ж нерідко побутують і модерністські впливи. Серединність плавання душі віршотворця між двома творчими течіями. Своєрідність традиційного поезомовлення з врахуванням вимог часу. Здається, що саме цим і зацікавлює книга віршів Геннадія Щипківського.

Олег Василишин, кандидат філологічних наук

Ігор Фарина, член НСПУ, лауреат премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень»

ПІРНАННЯ

В МОРЕОКЕАННЯ ДУМ

Богдан Дячишин. Ословленого світу таїна: есеї про літературу. – Львів: Растр-7, 2022. – 200 с.

З ким можна порівняти того, хто постійно пише про книги інших літераторів? Напевно, кожен по-своєму відповість на це сакраментальне запитання. Тому не блукатиму серед здогадок, а запропоную лише свій варіант. Так от. В моїй уяві такий автор написанок про різні друки асоціюється з пірнальником у магнетичні глибини слів, виносячи з глибин дивовижні перли дум, які торкаються сердець.

Про це подумалося, коли перед мною з’явилася нова книга Богдана Дячишина «Ословленого світу таїна», котра спонукала до цього порівнянння.

Та воно було єдиним роздумуванням про видання. Але не думаю водномить, що мої акценти спроможні передати всі нюансики вражень, бо це не належить до реалу. Через це поведу мову лише про моменти власного сприймання текстів.

І почну з такого міркування. Про поліграфічний виріб письменника з княжого Львова говорити непросто. Бо є різні моменти. По-перше, чи не всі есеї вже з’являлися в друкованих засобах масової інформації та соціальних мережах. Отже про новизну балакати не доводиться. І все ж вона існує. Адже зібрані воєдино тексти створюють дещо інший антураж сприйняття, більше вказуючи на цілісність думання автора. По-друге, написаному, звісно, віриш. Але не приховуватиму і того, що самому хотілося б перечитати твори й погодитися або заперечити. (Але, на жаль, це є неможливо й далекий від того, аби цей докір адресувати авторові книги, адже винуватим варто вважати вітчизняне книгорозповсюдження, про вади якого не писав хіба найбільший лінивець.)

Тепер згадаю про таке. У найменні книги її творець використав три слова. «Ословленого світу таїна» звична для нього традиція, якщо згадати «Думки й діалоги щоденні», «В маленькій амфорі слова», «ВАГОТА поетичного слова». Щось подібне уздріваємо й в інших літературознавців: «Силове слово критики» В’ячеслава Брюховецького, «Подих третього тисячолітття» Миколи Жулинського, «Інтим письменницької праці» Михайла Наєнка, «Поетика Леоніда Талалая» Івана Прокоф’єва… На вірність традиції вказує ще один найменувальний момент «Ословленого світу таїна». Так пан Богдан назвав свої розмислення про нову книгу Андрія Содомори. Так названо і друк. Щось таке маємо і в найменувальній практиці інших письменників. Додаткового шарму назві додає і та обставина, що чимало цікавих думок про ословлення надибую й у передмові до цього видання.

До речі, текст-екскурс у книгу має ще одну особливість, натякаючи на важливість взорування з «географічної дзвіниці». Тут спершу згадаю, що видання присвячене світлій пам’яті Любомира Сеника – доктора філологічних наук, професора, письменника і літературознавця, який народився на Тернопіллі. Якщо врахувати, що Кошляки на Підволочищині стали колискою для Богдана Дячишина, то є підстави стверджувати про припадання автора до ріднизни. Підсилюють це враження рецензії-есеї про Євгена Барана і Богдана Чепурка, яких випестувала земля Надзбручанська. Це, звісно, є важливим моментом, який вказує на «географічну складову» книги. Як і присутність текстів про видання львів’ян: Андрій Содомора, Петро Шкраб’юк, Світлана Антонишин, Марія Маш. А ще, мабуть, слід згадати про Любов Голоту і Павла Мовчана з Києва, Івана Корсака з Луцька, Олега Гончаренка з Запоріжчини, Руслану Мельничук з Вінниці… (Говоримо про «географічність», котра має право на існування, але водночас гадається про необхідність завжди залишатися людиною, незважаючи на певні географічні координати.)

Наступне. Не слід, очевидно скидати з рахунку і питання гендерності, хоча автор не робить наголосу на ньому. Вже хоча б через те, що мені, як літературному критикові та читальникові цікавлять погляди іншого на творива різностатевих авторів. Скажімо чимало цікавинок є у розмислах про твори Івана Корсака, Павла Мовчана, Петра Шкраб’юка, Богдана Чепурка… Та не менше існує їх тоді, коли мовиться про тексти Світлани Антонишин, Любов Голоти, Марії Маш, Руслани Мельничук. Тут (на мою думку, звісно) варто зауважити, що в поле зору знаного літературного критика втрапили тексти відомих авторів (Любов Голота, Іван Корсак, Павло Мовчан, Андрій Содомора) і менш розпіарених (Олег Гончаренко, Марія Маш).

Якщо вести мову про структуру книги, то не може залишитися поза увагою те, що нині рідко зустрінеш відгук на окрему публікацію в газетах чи журналах. А Богдан Дячишин вирішив заперечити цю прикру реальність. В даному виданні рецензію-есей, до появи якого надихнула публікація Руслани Мельничук в «Літературній Україні». Нагадаю, що в попередній книзі «Про моменти життя, обійняті словами» вже були відгуки на твори Володимира Базилевського та Вікторії Абу Кадум. Тому твердження, що наявність таких текстів у книгах, не виглядає видумкою.

Якщо у попередньому абзаці йшлося про те, що вже є продовженням, то тепер згадаю про нове. Саме таким вважаю розділ, в якому Богдан Дячишин зібрав відгуки на свої попередні книги. Мені, приміром, було цікаво читати розмисли Надії Гаврилюк, Ігоря Зіньчука, Євгена Барана, Петра Шкраб’юка… Не залишається непоміченою та обставина, що ці тексти дозволяють подивитися на доробок Богдана Дячишина з несподіваного боку.

Адже тут справді є над чим замислитися. Якщо, наприклад, відштовхуватися від літературно-критичних публікацій Євгена Барана, Тетяни Дігай, Віктора Палинського, Антоніни Царук, то помітно, що вони віддають перевагу вираженню власних думок, вряди-годи цитуючи когось іншого. А Богдан Дячишин впевнено прошкує іншим шляхом, який сам відверто пише про це. «За формою викладу наслідую Мішеля Монтеня, який писав свої твори, цитуючи античних мислителів – філософів та письменників».

Однозначним у даному випадкові є те, що кожен має право на свою форму викладу міркувань і не треба тут лукаво мудрувати. А все інше варто зарахувати до суб’єктивних міркувань. До таких, зокрема, належить моя думка про необхідність більшого літературознавчого аналізу у написаному.

Задумаймося й про таке. Читальники рецензій-есеїв опісля їх прочитання візьмуться розшукувати для себе книги письменників. Це те, що, образно мовлячи, лежить на поверхні. Бо є й момент, над яким ще недостатньо замислюємося. Поціновувачі текстів Богдана Дячишина не заперечують того, їхню свідомість потужніше живитимуть твори тих філософів і письменників, яких цитує львів’янин. Правда, тут побутує одна непростість. Іноді (не приховуватиму цього) дратує повторюваність окремих тез. Але… Кожна палиця має два кінці. Чи не можна стверджувати, що саме повторюваність стане спонукачем до глибшого знайомства з першоджерелом. А, можливо, до більшого зацікавлення певною галуззю знань.

… А завершу ці нотатки ще однією заувагою. Мною вже мовлено, що не претендую на всеохопність. Адже свідомий того, що окремі нюансики залишилися поза моїм полем зору. Чесно кажучи, не бачу у цьому проблеми. Щось побачив автор відгуку, щось інший читальник. Чи не це є головним у мандруванні книги до людської свідомості.

Ігор ФАРИНА

 РЕЦЕНЗУЄМО

Поетичність думання

живе в людині

Ольга Яворська. «Сльоза-живиця». Поезія. – Київ: «Український пріоритет», 2018. – 216 с.

Цю книгу вважаю чудовим подарунком у день народження для себе. Бо так вийшло, що «Сльозу-живицю» отримав у день мого ювілею і, зрозуміло, cпробував упірнути в бентежне чтиво поетичної думки.

«На поверхні душі щось бентежне, тривожне і вічне, На поверхні землі буйнотрав’я росте крізь літа». «Сонце недільне, як болю згусток, дощами плаче й диктує вірші». (Ніби й немає чогось надзвичайного у цих рядках, але вони беруть за душу. Чи не тому, що поетка пише про дороге для кожного з нас: тематичні овиди відкривають почування?)

Назвав би це особливістю поетики бойківчанки. І не єдиною, на щастя. Бо, прочитавши вірші, можна зробити висновок, що у творах вільно почувають себе звірі і птахи, дерева й рослини, зорі і місяць… «О скільки серцю наболітись треба, щоб пролетіти птахом угорі», «А ніч прийшла зорю подарувати», «День помирав, як недобитий лебідь», «Завмерла в розпачі калина»… (Цитат-цікавинок, мабуть, можна відшукати й більше, але оці чотири теж містять чимало поживи для розмислів, коли найбільше думається про густозаселеність поезії й цими образами, співіснування реалій і абстракції, метафорику, сповідальність).

Щодо співмешкання останніх, то зауважу таке: терміни «сповідальники і «метафористи» у літературній критиці з’явилися майже сорок років тому. Й певний резон у такому поділі при оцінці поетичності існував. Але… Про чистоту течій марно говорити. Радше з’являлися підстави балакати про їхнє переплетення, про що неодноразово зауважували тоді. А нині – тим паче. Це я кажу для того, що у нинішній час нерідко бачимо, що сповідь словами, світла метафора творять один згусток. Вірші Ольги Яворської підтверджують це. Хіба тіні сповідальності не видно за метафорами на зразок: «бреде весна зі свічкою в руці», «перегіркла від болю трава запеклася сльозами», «приклеїти безсмертник сніжинкою до душі», «танцює січень новорічний вальс». А ви можете уявити собі літо у ролі збирача туманів чи старезного дуба диктувальником віршів? Чи може ви підгляділи як «цілуються з небом зорі»? Поетка змогла. І передала побачене через органічність метафор: «вітри у сурми виграють ночами», «зухвалий мороз пекучий заціловує серце до сліз».

Замилування дивовижністю метафор крокує у парі з порівняльністю. «Бензопила, мов відьма, у лісах завиває щоденно», «Тривога в серці, мов квітневий сніг», «Ваші очі, як втрачені зорі», «Безумний світ, немов шалений кінь». А ще ж маємо такі чарівні образи, як «зіниці січня», «чоло лісів», «обличчя небокраю», «сцена смеркання». А хіба поетичність хоч трішечки програє, коли зір натикається на вдатності на кшталт «чагарник буденності», «скроні вірша», «накидка відчаю», «молебні трав»?

Взагалі після прочитання книги складається враження, що поетичні знахідки не стали б реальністю без відданості словогрі. Нехай вони не такі помітні, як неологізми у віршах Василя Рябого і Кості Мордатенка чи діалектизми у текстах Петра Мідянки та Романа Вархола та… у виданні Ольги Яворської теж вистачає неологізмів, рідковживаностей, діалектизмів: «тонкострунна», «розгалуззя», «словодари», «терміття», «вернини». І на цьому тлі ще чарівніше виглядають такі пестливі слова, як «очка», «вишенька», «соненько», «світонько», «мовонько». А як тут не згадати, що поетка нерідко використовує подвоєність слів для увиразнення думки: «сміються-квітують», «гілочка-рука», «вітер-пустун»…

Усе це робить ще ефективнішим темарій поетки. Між іншим тематичні пласти можна розпросторювати, деталізуючи кожен з них. Але не вдаватимуся до цього. Лише окреслю їх. У «Сльозі-живиці» маємо твори з відсвітами громадянськості, філософічності, пейзажності та інтимності. «Німа пітьма, тугий холодний вітер, з волокон смутку зіткана печаль», «Лише б стріла невдач не вцілила в мішень», «В ансамблі трав – печально-жовтий жмуток», «І я, мов дика груша у саду, пожухлим листям зиму зустрічаю», «На білій вишні, мов сльоза, моя печаль»…

Коли уже згадано про темарій поетки (нехай побіжно) то, либонь, варто наголосити ще на трьох моментах. У багатьох текстах є присутніми мотиви богошукань. «Вслухаюся в риму, молюся до Бога». «Третій день через душу мою Божа мати іде в Україну», «Я гріюся невистиглим теплом твого, наш Боже, вічного терпіння». «Шукаємо істин, хапаючись серцем за Бога». Тема важливості богошукань у житті людини обожує і рядки про зростання ролі слова у химерному плині буденності. «Я ж на морозі душу відігріла, щоб муза усміхнулася мені». «Страждає муза на причалі, болить на прив’язі душа». «Кепкує ситий долар над поетом, якого гріють істина й папір». «Мені у житті пощастило відчути тепло метафор, торкнутися серцем неба і вирватись з кола смерті». (У віршах про роль мистецтва немає зримих доторків до божості, але це постійно відчувається).

І про таке. Реальністю сучасного літпроцесу в Україні стала поява так званих «посмайданних віршів» і творів про воєнні події на східних рубежах нашої держави. Відгуки на вимоги часу? Безумовно, що так! Хоч іноді в деяких авторів бачимо відверте жестикулювання «вигідною темою» заради публікації. Та давайте залишимо у спокої цей нюансик. Хоча б тому, що читальника цікавить не спокуса, а сам твір. Точніше, неповторність образів. А тут бойківчанка (назвемо її так, бо пані Ольга уже чимало років живе на Старосамбірщині Львівської області, хоч народилася у Бучацькому районі на Тернопіллі, який етнографічно належить до Поділля) опиняється у виграші. Про це думаєш, коли читаєш вірші «Недоспівана пісня», «Ой сину, сину». (Зрештою, цей перелік міг би бути довшим, бо вміє авторка знайти свій шлях опоетизації животрепетних проблем сьогочасності, «бреде весна зі свічкою в руці, підсніжники несе під канонади», «веслами вічності доля літа загрібає»…

Напевно в контексті розмови про «Сльозу-живицю» було б нелогічністю промовчати про культурологічні аспекти книги. Вже хоча б тому, що на її сторінках маємо чимало рядків, пов’язаних з іменами Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Григорія Епіка, Івана Гнатюка, Василя Стуса. А як не згадати про твори з епіграфами чи присвяти відомим у літературно-мистецькому світі особистостям. Це – зокрема, Маркіян Шашкевич, Василь Симоненко, Катерина Білокур, Іван Миколайчук, Назарій Яремчук, Володимир Лучук, Ігор Павлюк, Роман Дідула, Євгенія Божик… Знову можемо балакати про трепетне ставлення поетки до творчості цих постатей, її позитивний вплив на щоденні почування людської душі. І тут знову можна наголошувати на питанні про самобутність підходу. Ольга Яворська сама «провокує» таку реакцію. Адже у текстах з культурологічними акцентами знаходимо чимало вдатностей: «Мені боляче там, де приречено мусить вмирати покалічений ліс і спаплюжена кимось трава», «В розгалуззі смерек щосвітанку спиняється мить», «Мороз задухи, що пече ще й досі не обморозив їхні пелюстки», «Кричала птахом пам’ять за вікном»…

Своєрідного шарму виданню додає і те, що нерідко надибуємо фрази з афористичністю звучання: «Лише б стріла невдач не вцілила в мішень», «Гідність на полі битви стяг непокори тримає», «Лиш тоді врятуємо державу, коли з серця вирвемо раба». Коли задумуюся над прописними істинами, заримованими поеткою, то до мене приходить один розмисел. Перечитуючи віршовані книги упродовж багатьох років, висновковую, що афористичність висловлювань переважає серед авторів, які працюють у традиційному ключі. Назвав би це особливістю поетики. А ще – набутком досвіду. І втішно, що все це переплелося у «Сльозі-живиці».

Слід додати, що на літературну стезю Ольгу Яворську благословив поет-страдник, поет-політв’язень Іван Гнатюк.
Перегорнувши книгу і заглибившись у тексти, очевидно, дехто побачить й інші нюансики. Неодмінно! Й не бачу у цьому нічого поганого. Адже те, що написане закликає до роздумів, означає, що письменник недаремно пірнав у словесні глибини. Хотів би такого пірнання і від наступних книг поетки.

Ігор ФАРИНА,
член НСПУ, лауреат Всеукраїнської премії братів Лепких,
м. Шумськ на Тернопіллі

Крокування, яке варте дороги

Трач Ігор Богданович. Вибране: поезії. — Львів: Сполом. 2019. — 368 с.

Зрозуміло, що про літератора перш за все мають промовляти його твори, а не біографічні дані, та диво якесь! Коли шанувальник красного письменства натрапляє на словесні цікавинки, то більше хоче дізнатися про автора.

До ще однієї констатації очевидності спонукали і вірші Ігоря Трача з його «Вибраного». «А місяць регоче над світом, ввібравши глибінь таємниць: найважче людині під гнітом своїх мурашиних темниць». (Зумисно зацитували строфу 20-літнього віршника, щоб підкреслити: поетична справжність причаровує й через багато років після її появи).

Ці рядки, 42 роки тому написані у Львові — княжому місті, де версифікатор народився, стали ще одним свідченням непростих роздумувань молодої людини, яку восени 1979-го відрахували з Львівського медичного інституту за націоналізм і антирадянську пропаганду. «Зумій себе перебороти, закон всесвітнього буття, не смій хоча б на мить забути, що ти — людина — не сміття».

Ніби й простенькими видаються віршовані рядки. Як своєрідний коментар до житейської ситуації. А в реальності все було непросто. Змушений був стати чорноробом, служив у війську. Звичайно, робив ще спроби здобути вищу освіту. Але з ярликом «українського буржуазного націоналіста» не зміг потрапити на гуманітарні факультети держуніверситету. Та й доучування в медінституті після поновлення втіхи не принесло — бажаної роботи в підсовєтській Україні не знайшов: «О, мій ненамріяний світе, щоночі приходиш у снах, правди вже нікуди діти, проймає смертельний нас жах».

І він ухвалює нелегке для себе рішення емігрувати. Багато років жив у Німеччині, де працював за фахом і нині продовжує це робити. А ще… з 1993-го є головним редактором і видавцем літературно-мистецького альманаху українців Європи «Зерна» та його бібліотеки. (Захоплення з цього приводу висловив відомий український поет Анатолій Мойсієнко).

І на цьому тлі якось губиться його оригінальна поетична творчість. Але ім’я таки є знаним у літературних та читацьких колах. Завдяки книжкам «Стіна», «Вірою живу», «Напруга серця», «Лабіринти пам’яті», «Розмова без масок», «Дотики», «Поезії», «Поезії померлого століття», «Печалі Замкової гори», «Прощаюсь і живу», «Сонети і верлібри», «Лірика», «Вересневе літо відліта»… (Згадали про ці тому, що ліпше з видань увійшло до «Вибраного», бо список оприлюднень, явлених після 1990-го, є більшим. І, між іншим, не кожен письменник ствердить, що його твори перекладені німецькою, польською, румунською мовами).

Про що ж пише Ігор Трач, коли його твори так зачіпають багатьох? (Тривіальне запитання, але воно не належить до випадкових, бо передає читацьку зацікавленість). Про плин людського життя непретензійно, але містко! «Вже рядки прошкують білим полем, а душа збентежена горить».

Точно сказав про це відомий український критик Євген Баран (до речі, уродженець Чортківщини): «Я сприймаю будь-який варіант поетичного, якщо він мене зворушує: заставляє думати, хвилюватися і змушує брати участь у словесній грі, запропонованій автором».

Значною мірою це торкається громадянської лірики неординарного поета. І немає нічого дивного, що тут превалює просвітлена туга за рідним. «Живу, прострелений наскрізь лише одним пекельним словом. Нащо мені не мій Париж, коли пишаюсь рідним Львовом». (Просимо вибачення, що з’явилася культурологічна асоціація. Згадалися рядки незабутнього Василя Симоненка, який, мовлячи про Україну, писав: «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю». Поетичний перегук є очевидним. Але в літературі вже давно немає нових тем, а мають значення оригінальні нюансики, що є в конкретному випадкові… А взагалі перегукову тему слід вважати безберегою).

Та не тільки світлоока печаль поетичних рядків говорить про громадянськість. Звертається поет і до героїчного минулого рідного народу. «Рука, обпечена морозом, стискає міцно пістолет. Один у полі — також воїн, стукоче вражий кулемет». (Промовистим є той факт, що ці рядки узято з вірша «Героям УПА», написаного у 1977-му, коли чимало нинішніх «патріотів» навіть боялися думати про подібне.)

Мовлячи про громадянськість взорування поета, не можемо не помітити, що він словом доторкається й до інших розгалужень тематичного пласту. «Я — син гранітних скель. Не взяв їх жоден ворог. Я — син Карпат вершин — свободи вільний подих». Ще, мабуть, варто згадати про вірші «Витязі Карпат», «Перед судом тисячоліть», «Пам’яти Володимира Івасюка». В останньому творі зір зупинився на таких рядках: «Його несли, труна дубова, і вирував людський потік, що свого втратив гранослова, слова ж його не вмруть повік». (Звісно, у цих словах можна помітити певну декларативність, але почування і громадянську позицію людини вони передають дуже точно).

Варто, напевно, сказати й ще про одну особливість цього вірша. Твір незримими нитками пов’язує громадянськість і філософічність. Не думаємо, що тут є якась незбагненність. Твір, бачимо, говорить про культурологічні джерела творчості версифікатора. (Досить, либонь, згадати в цьому аспекті його поетичні розмисли про Антуана де Сент-Екзюпері, Шарля Бодлера, Архипа Тесленка, Дмитра Штогрина, Ігоря Калинця, Михайла Демця…) А такі тексти — неодмінний атрибут філософічності у творчості кожного віршника.

Як і богошукальницькі мотиви, котрі постійно пронизують поетичну творчість Ігоря Трача. «Знову іду на сповідь, сумніваюся і воюю з собою», «Мій рідний Боже, сповідаюсь перед тобою… І не вмираю, а живу тобою», «Боже, йду тільки тобі назустріч»…

З подібних цитувань можна зрозуміти, що поет постійно думає про місце людини в цьому бурхливому світі. «У натовпі буденнім вираз загублю лиця, шукаю містом древнім джерело, що без кінця». Чи не оті шукання народжують зболеність? «Я — звичайний емігрант, хоч знеможений — не вбитий!.. Ніч, відкрита книга. Кант. Ще потрібно жити». (Іноді чуються голоси про певний песимізм цієї лірики. Але чи не можна тоді балакати, що сумовиті настрої — своєрідність поетичної філософії Ігоря Трача, без якої рядки втрачають сенс?)

Нам іноді навіть здається, що отой «гризький песимізм», як сказав би Іван Франко, став поштовхом до створення неперебутніх пейзажних малюнків. «Музика дощу проходить на Гицлеву гору. Музика дощу цілує зранену душу», «Яблуко лежало на долоні, немов розпечений, розжарений, залізний м’яч», «Он ліс знімає золотистий бриль, прощаючись із відлетілим літом»…

Впевнені, що так бачити барвисту неповторність навколосвіття може тільки закохана людина. Правда, лірику любовного штибу у доробкові Ігоря Трача слід поділити на дві частини, поклавши на одну шальку терезів рядки про любов до рідного краю і родини, а на другу розмістити поезії з інтимним ухилом. І кожен із цих напрямів словошукань є цікавим по-своєму. Скажімо, слова про любов до рідного краю мають конкретну адресу. Рядки — вічна дума про рідний Львів. «Я поїду знову до Львова, я поїду в свої світи», «Бруковані вулиці міста вкотре народжують нас, вдягають Франкове намисто, тут переможемо час». (Іноді ця любов до рідного отримує трагічний відтінок. «Чому я тут, чому я тут, а там над Львовом — небо синє». Та що вдієш, коли життя є життям і нема на те ради).

Це розгалуження любовної лірики продовжують вірші про родинні почуття. «Сидить мій батько на дивані у нього геніальні думки роки тиснуть йому на плечі він пише свою книгу життя», «Вустами доньки говорить наступне століття. У ньому я бачу Україну». (Поєднання особистісного і загальнолюдського, здається, стало характерністю сучасної поезії).

Ще раз пересвідчуємося в цьому, читаючи інтимну лірику. Хоча, безумовно, тут більшу роль відіграє контекстовість. «Я сиджу перед тобою, як останній ангел. Останній ангел не скаже нікому ніколи, чому мовчить», «Я — твоя руїна, ти — моя руїна душі, ти — душа в моїй руїні, ти — руїна в моїй душі», «День візьме мене за руку, проведе у наші дні, де немає розлуки». (У цих рядках бачимо вікову закономірність: романтичний оптимізм молодості змінився на досвідчений оптимізм передзим’я людського життя).

Безумовно, у розмірковуваннях про теми поетичної творчості Ігоря Трача охочі віднайдуть й інші нюансики. Ми ж хочемо констатувати ще один факт: їхня наявність у творчій палітрі є ймовірною через переплетення мотивів, що знакує сучасне віршослово.

І ще одне. Цього разу ми зробили акцент на темарійних аспектах. Але це не означає, що в книжці відсутні цікаві образи, про які часто-густо говорили у своїх рецензіях. Є неординарні тропи й у «Вибраному». Приміром, серед метафор варто виділити такі: «Замкова гора хотіла посміхнутися, але не змогла», «Під моїм серцем лежали вірші», «Серце полотном зігріте». Надибуємо й на небуденні порівняння: «Правічний Львів мовчить, немовби справжній фраєр», «Я — берег, ти — нестримна течія»… Частими є і неординарні вдатності: «свавільний ніж журби», «лезо зими», «літак думок»…

Лишень зауважимо, що ці образності є актуальними не тільки в «самостійному плаванні». Бо часто про них гадається, коли йдеться про «населення» книжки: рослини і дерева, птахів і звірів, зорі і небесні світила, кольорові екстраполяції. Та не покидають вони нашого сприйняття і тоді, коли перед очима з’являються чарівні слововиявні ефекти чи «пірнання» у фразеологію.

Одне слово, вистачає несподіванок для поціновувачів поетичної справжності. І, звісно, радіємо, що «Вибране» підтвердило це.

Богдан МЕЛЬНИЧУК,

Ігор ФАРИНА

Чуючи молоде дихання

Весела Л. Між ріками і Богом. Поезії. – Хмельницький: Поліграфіст, 2017. – 80 с.

Коли перечитую ту чи іншу книгу, то частенько ловлю себе на думці про те, чи дало щось для душі «пірнання» у світ буквиць. Питання, від якого повіює прямолінійністю? Можливо. Та мене бентежить не це, а відповідь на нього. І радий, що майже кожного разу кажу собі, що літери освіжили свідомість і заронили в її борозенки нові зерниночки думання. Щось подібне було й тоді, коли «вглиблювався» у вірші Людмили Веселої з її нової збірки «Між ріками і Богом». Вони захопили настільки, що розмисли досі живуть у бентежному римоколиванні. «Я марити буду тим світлом з твого маяка з далекого берега, що на краю географій».

Чарівне мандрування мореокеанням слів дивовижних. Про нього і думаю. Бо не відпускають зі свого виру метафори, порівняння, образи. Чи не тому, що крізь їхню призму постає наш сучасник з його болями і тривогами? Зосібна бачимо його за метафорами. «Степ відпускає у вирій свої полини», «Цей вірш давно тремтів мені на віях», «Згадав мене як казку на ніч січень», «Венами літо стікає». Гарно, правда? Та це – лишень частина вдатностей. Бо зацікавлюють і інші слововияви. «З твоїх літніх полотен втікають гранати й агави», «І мої віршенята наснилися зірці зеленій», «Сива ніч відридала в хустину», «І мовчки вересень потупить очі». Не знаю, як і хто сприйме ці небуденності, а мені вони створили словесний портрет людини із зачудованою душею.

Як і неординарні порівняння. «Найдовша із зим наполеглива як фаталіст», «Впадати будемо, як ріка», «Ти стаєш як маяк понад світом», «І вростає, і тягнеться осінь, неначе желейка», «Навіть місяць начищений, наче дукат іграшковий».

Вистачає і небуденних образів: «крилата дорога», «голос відлиг», «гирло артерій сонних», «перелітний липень», «околиці зими», «пантеони лісів», «обмерзлі сни», «мжичок пальці гострі», «стигми долонь», «соло жоржин». Якщо ці цікавинки мають у собі гени небанальності, то поряд з ними існують словосполучення з посмаками звичності. Але таке їхнє сприймання зникає, коли дивишся на них через дзеркало конкретного твору: «закоханий Каїн», «кратер твого солоного серця».

Думається ще про один момент. Після оцих метафор, порівнянь та образів уже й не дивуєшся, що на сторінках книги блукаєш між реаліями навколишності, бо там багато дерев і рослин, звірів і птахів, зірок і небесних світил. «Музика, що схожа на зітхання лілій», «Наче бездомну кішку, візьму першу зірку на руки», «У цьому сакральному літі дроздів і суниць», «Домалюю дощів і квіткам, і рожевій зорі»… Особливо подобається суміщення різних складових «населення» в одному творі, взірці яких уже наведено.

У мові про виражальність, очевидно, варто згадати і про теми поезій. Та не хочу штучного поділу на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні тексти. Вже хоча б тому, що часто-густо вони тісно переплетені між собою. Як на мене, то це своєрідний шарм літературного покоління, яке заявило про себе після проголошення незалежності України. Доплюсуємо сюди жіночність сприймання і молодість духу, продиктовану віком авторки.

Але про окремі нюанси тематичних пластів все ж згадаю детальніше. І перш за все тому, що завжди виокремлюю їх у поетичних книгах. У даному випадку мене цікавить, як авторка ословлює власні богошукання. Тому й не зміг оминути припалого до душі. «І дасть Бог дорогу, що схожа на фата-моргану», «Скрушно хита головою наш Бог», «Боженьку, можна мені повернутись назад?», «Надовго, назавжди – як Бог дасть. Іноді авторка вдало і по-своєму обігрує уже знане з християнських буднів. Щось схоже маємо у рядку: «У ніч найсвятішу – лише позолочені тіні і віяння тихе, де ходить Господь по землі».

Тепер – про культурологічні акценти. Їхню зримість можна поділити на дві частини. До першої віднесемо вірш з епіграфами. Скажімо, у книзі привертають увагу тексти, які навіяні рядками з віршів Анни Ахматової і Майї Борисової. «Десь айстри промайнуть тоненькими крильми», «Ходить березень – схимник сумний». До другої належить наявність асоціацій з певними літературними творами. Приміром, вірш «Ти даремно гадаєш…» рядком «шукати в пісках своє древнє забуте Макондо» нагадав про «Сто років самотності» Маркеса, а поезія «Герда» - відому казку.

Кілька слів потребує і питання про словотворчість. Чарівністю дихають на читача «опліччя», «часоплин», «післясмак». Хоча з іншого боку дуже хочеться, аби авторка більше оджерелювала свої рими неологізмами, рідковживаностями, діалектизмами. Гадаю, що тема є вартою уваги. Адже не секрет, що твори багатьох молодих літераторів хибують мовною одноманітністю. Але, слава Богу, вже маємо приємні винятки. Скажімо, чимало цікавих слівець знаходимо у віршах сучасних авторок Тані П’янкової, Ірини Баковецької. (Розумію, звісно, що розмисли про словотворчість пронизані і непростістю. Все частіше чути голоси, що в пору глобалізаційних процесів не варто орієнтуватися на колорит слова. Але… що є поганого в тому, що з тексту видно, де він створений?)

І насамкінець. Який вигляд має книга на фоні жіночої поезії?

На жаль, через наше «славне книгорозповсюдження» жоден літаналітик не може уявити цілісної картини. Та на тлі того, про що знаю, можу ствердити, що вірші Людмили Веселої не губляться на тлі творів інших сучасних авторок (Олени Пашук, Галини Максимів, Іванни Стеф’юк, Юлії Бондючної), виграючи своєю колоритністю. А це обнадіює.

Ігор ФАРИНА

ПРОРОСТІ З ҐРУНТУ ДУШІ

Богдан Смоляк. У самозреченні творящі: Катрени. – Львів: Тріада плюс, 2017. – 68 с.

1. Зустрічі без… зустрічі

Ми могли зустрітися у княжому Львові ще понад сорок років тому. І, можливо, навіть заприятелювати. (Знаючи себе, в цьому не сумніваюся.) Та, як не прикро, не сталося так. З банальної причини. Трішечки розминулися у часовимірі. Пан Богдан тоді почав свою вчительську біографію в одній зі шкіл Львівщини після закінчення філологічного факультету університету імені І. Франка. Автор цих рядків лише стартував в освоєнні азів журналістики у цьому ж виші.

Та зустріч усе ж відбулася. Правда, заочна. І був у ній, напевно, якийсь містичний елемент. Головний редактор «Буковинського журналу» письменник Мирослав Лазарук з Чернівців (голова університетської літстудії «Франкова кузня» у 70-х роках минулого століття) зібрав під однією обкладинкою свого часопису вірші колишніх студійців Володимира Науменка, Петра Цеголка, Богдана Смоляка і мої. Було ще два перетини. Пан Богдан видав книгу афоризмів «Альпінарій» на яку ми, разом з кандидатом філологічних наук Олегом Василишиним, написали рецензію (її оприлюднили сайт «Золота пектораль» і газета «Слово Просвіти»). Як член редколегії, мав певну дотичність до того, аби повість Богдана Смоляка «Моцарт, господар та інші» з’явилася на шпальтах часопису «Золота пектораль» (не приховуватиму, що дві останні придибенції стали можливими після того, як завдяки поетові Олесю Дяку зі Львова у мене з’явився мобільний зв'язок з Кам’янкою-Бузькою).

І ось ще один доторк до творчості пана Богдана. «Укрпошта» принесла мені його книгу «У самозреченні творящі», яку одне видавництво зі Львова випустило до його ювілею. (Якось не віриться, що письменникові – 65. Та не боюся згадати про цей поважний літострій, бо за правилами етикету не личить натякати лише на жіночий вік.)

Отже, дещо уточню. Він народився у вересні 1952-го у Кам’янці-Бузькій на Львівщині, де мешкає і нині. Як уже йшлося, закінчив філологічний факультет Львівського держуніверситету. Вчителював, газетярував. Член Національної спілки письменників України. Поет, прозаїк, есеїст, критик. Автор кільканадцяти різножанрових книжок, численних публікацій у періодиці. Лауреат престижних премій.

…Що ще сказати? Ми і досі ще жодного разу не зустрічалися віч-на-віч. Через різні причини. Але для мене це вже не має значення. Щемлива біографія людської душі постає з книг. І це для мене залишається дуже важливим, тому й втішений, що наше творче пізнавання один одного триває. «…душа відчує щастя Бога ради, – коли людина чудом стане…»

2. Дорога до Бога. Катренова

Оте прагнення Божості помітне уже у назві книги. Вона (зізнаюся!) спочатку дещо ошелешила. Бо на тлі попередніх наймень («Словник мовчання», «Дерево, що крокує», «Шепіт вічного снігу», «Неосоромний океан» та інших) вражала якоюсь простістю і відмовою від флеру таємничості. «У самозреченні творящі». Гадаю, що це ім’я повністю розкодовує такий катрен: «Знаходячи дорогу і розраду у самозреченні творящім, кому нетлінне гроно винограду передаси? Хіба що пташці…» («Проблема самотності»).

Подумалося: слугування Божому промислу і надмірність видумки є несумісними. Та й, очевидно, свій відбиток залишає і віковість сприйняття. (Розумію, що не всі, мабуть, погодяться з подібними трактуваннями. Але це не означає, що вони не мають право на існування. Зрештою, хіба є щось погане в тому, що автор для назви твору використав словосполучення з нього? Звичайна практика.)
Враховуючи вищесказане, вирішив вибудувати і назву свого відгуку. Моїй уяві не давав спокою рядок одного з катренів: «Душа – мов ґрунт, що завжди спраглий сонця…» Звідси і народився образ «ґрунту душі». Пішов і далі: а чому б не уявити катрени у ролях пророснів. Тому й з’явилися «Проросні з ґрунту душі». (Нехай дехто назве подібне абракадаброю від літературного критика, але відмовлятися від неї не намірений.)

…А після розмислів про наймення творива (так ще іноді називають написане) перейдемо до висловлення розмірковувань про самі поетичні тексти. І, очевидно, почнемо з того, що божистість в інтерпретації віршаря є незвичайною. Якщо вгледити душу у тексти, то бачимо, що автор, свято дотримуючись Божих заповідей, молиться не ритуальності, а власній переконаності у непохитності вічних істин. «Чи то молитву діяти святу, чи то повинність – як останню… До чого вдатний, тим себе рятуй: велика справа – сталість стану» («Велика справа»). Мені здається, що з процитованого видно: поет не намагається вивищити себе на фоні інших. Бо це почування є чужим для його сутності. Але оце прагнення до непомітності у юрбі (ітинна християнськість!) має свій відсвіт. Його, як мені здається, можна назвати неперебутньою гордістю за власне існування. Зрештою, так, очевидно, має чинити кожна людина, прагнучи бути собою. «Човен твій – в погоду чи негоду – надто завантажений однак. Викидай же золото у воду, щоб самому не зазнати дна» («Порятунок від скарбу»). (Заклик до негайного вчинку? Та, напевно, комусь приверзлося таке. Адже немає навіть натяку на одномоментність дії. Це скоріше є необхідним вказівником до поступу).

Є ще два моменти, на які хотілося б звернути увагу. Коли мислиться про катренову дорогу до Бога, яку вибрав поет, то впадає у вічі, що автор часто повторює прописні істини з канонів християнства. «…Як не полоти наші ниви – бур’ян їх спалить, мов смарагдовий вогонь», «Любові – як усім. Але до неї дрібку чуття братернього прямісінько з грудей Учитель передав». Версифікатор заримовує прописність? Це не відповідає дійсності. Суть полягає в особисності висновків при зримій загальниковості. «Ніхто не може провістити шляхів прощення-непогуби: у Господа ж немає сита – Він просто любить» («Велике прощення»). Це – по-перше.

А по-друге? На зримість виходить авторове вміння через небоязнь банальності показати глибінь душі. Упереміш з громадянськістю, філософічністю та інтимністю. «Задля мостів, яких ще не було, і сув’язі часів, які прилинуть, Господь схиляв над водами чоло, спиняючи то хвилю, то хвилину» («Почин»).

3. Вглиблення в органічність

Як уже згадувалося, перед нами – катрени. Чотиривірші про шлях людини до пізнання Божих істин. «У просторі вселенському невпинно звучить Творцеві сріберна осанна». Так і має бути у велелюдді планети. Богдан Смоляк це розуміє. І йде до самопізнання через самозречення. Неодмінно свій.

Який він, отой путівець? Дивлюся зі своєї дзвіниці і бачу, що попереду впевнено іде простість висловлювань. Укупі зі словесною дивовижністю. Щодо останнього, то зі словогри, мабуть, і варто почати розмову про органічність поезотворення. Віршар вражає неологізмами ще до того, як починає зачудовувати поціновувачів красного письменства версифікаційним промовлянням. Як тут не згадати про присвяту, в якій чорним по білому написано: «Многоті людей, залюблених у Божий ідеал». Оте слово «многота» і стало для мене тим «магнітом», неймовірна сила якого не відпускає зі свого полону. (Гадаю, що так теж міркують ті, хто знає творчість поета з маленького галицького містечка. Версифікатора, який, мешкаючи у провінції, творить непровінційні тексти).

«Многота» причарувала настільки, що почав з душевним трепетом вишуковувати кожне незвичайне слівце. «Квіторадість», «яблукокусень», «сяйнотіла», «непогуба», «черв’я»… Неологізми? Щось є від них. Додаймо сюди рідковживаність: «насупроти», «зловороже», «стрімчак», «кількоро», «ізранені», «дібр». (Думаю про це явище. І чомусь на гадці з’являється постать ще одного вихованця «Франкової кузні» – відомого поета Василя Рябого з Коломиї на Прикарпатті, якого вважають неперевершеним творцем неперебутнього неологічного ряду.

Чому так наголошую на неологічності? Та не робив би цього, якби не спонукало відчуття оранічності мовленого. Словозабава з очевидністю афористичності. «Гостити у людей – не те саме, що в Бога на Його землі гостити…» «Тіло підкорилося душі, а душа Всевишньому скорилась». «Спокуса – все, чого в житті не маєш)… (Зумисно ставлю трикрап’я, бо перелік вдатностей, слава Богу, можна продовжити).

А хіба до рівня цікавинок не доросли порівняння на кшталт: «Усмішка любові снує поміж ними, мов птах», «Чом небесному ангелу в дусі жити легше, ніж ангелу в тілі?»? Радість поселяється в душі, коли натрапляєш на образи «стіг ранку», «погляд душі», «печера криниці», «внутрішня тиша», «панна сонця», «шуліка зиску»...

Змушений повторити, що усе це не діяло б так магічно на читальників, якби не авторове прагнення до органічності висловлювань.
Мені чомусь здається, що вона має ще одну властивість. Вона приховує хиби. (Ні! Не хиби, а недоречності мого суб’єктивізму.) Наведу лише один приклад. Скажімо, маємо катрен «Або те, або той», «Варили зілля, що росло на стрімчаку, хмаринка ніби. Саме було смачне й соло-дке аж, та гіркнуло при хлібі». Розсічення слова на дві частини і їх використання у двох різних рядках. Десь у небі підсвідомості літає пташатко думки: цей прийом поширений у поезії і, либонь, літературному критикові не личить теліпати язиком про несприйняття. Почасти можу погодитися з таким міркуванням. Та більше думаю про те, що рецензент теж має право на власний погляд. Як і сказати про те, що кішки несприймання шкребуться в душі, коли читальницькі очиці в окулярах угледять слівця типу «Вселенна» чи «мус».

Але питання про органічність зненацька виставляє ще один свій бік. Досі йшлося тільки про внутрішність творення і сприйняття. Себто про зачудування самими текстами. Погляньмо на те, як чотиривірші виглядають на всеукраїнському тлі. Згадаймо хоча б давненьку книгу «Рубаї» Дмитра Павличка. Час від часу короткострофовики уздріваємо в Миколи Славинського, Олеся Дяка, Анатолія Мойсієнка… Окремі книги поетичних мініатюр є в Богдана Мельничука, Надії Панчук. Але це – книги з різнотем’ям творів. А от однотем’я вважають рідкістю. З виданих цьогоріч книг можна назвати хіба що «Духовний рубаят» Петра Сороки. Теж непроминальні рядки про віру у Всевишнього.

4. Дві слові на майбутність

Впевнений, що вони є дуже потрібними. Але на чому наголосити? І сам собі не можу однозначно відповісти.
Чи не тому, що різні думки навідують мою голову? І, можливо, варто виповісти всі. Та не робитиму цього. Хоч і кортить. Зупинюся лише на одному моменті. Чим порадує найближчим часом Богдан Смоляк? Найліпше, мабуть, запитати у нього самого. Та сумніваюся, що він спроможеться на конкретність. Просто письмака обсіли задуми і не дають продиху. А ще натужно штовхає у плечі вже зроблене, але ще не оприлюднене.

Роздоріжжя, шлях з якого долатиме тільки письменник?

Ігор ФАРИНА

Думною дорогою письменницької душі

Чи часто одні письменники пишуть про інших? Складне питання. Я розділив би його на дві частини. По-перше, в журналах і газетах чи в електронних ЗМІ нерідко можна уздріти рецензії, в яких автори висловлюють думку про якісь книги. І здебільшого їх пишуть письмаки. Не варто, мабуть, іронізувати, що кожен кулик хвалить своє болото. Якщо висловлено посутні міркування, то немає значення, від кого вони ідуть. А от те «по-друге» є проблемнішим. Бо деколи письменники через елементарні заздрощі не читають колег. «Допомагає» і книгорозповсюдження: нині неможливо отримати бажаний друк для створення цілісної картини певного літературного явища.

Тому й тішуся, що на моєму робочому столі з’явилося «Думне слово Богдана Смоляка» Богдана Дячишина. Але оце моє задоволення неодновимірне. Бо є кілька факторів, які спричиняють його. Радісно, бо книга дає позитивну відповідь на питання, з якого починалася ця публікація. Виходить, що не все ще так погано у нашому домі, коли, незважаючи на сумнівні політичні вітри, гарні книги про майстрів слова виходять. Приємно і те, що їх творять наші краяни, адже Богдан Дячишин – уродженець Підволочищини. Не хочу скидати з рахунку і того, що вже давно спілкуюся з Богданом Смоляком й видання про нього мене, звісно, захопило, кинувши свідомість у вир слововиявів.

Що ж збурунило сприйняття? Якщо коротко, то в основу моїх вражень лягла втіха від спроби автора дійти до осмислення письменникового «я» у невпинному процесі пізнання навколишнього світу.

А тепер перейдемо до конкретики. Літературний портрет (назвемо його так) має п’ять частин, якщо враховувати передмову та післямову. Й почну, очевидно, з есею «Доторк до поезії серця». Та не тому, що саме він започатковує видання. Просто поезія є тим жанром, де найповніше виразив свій хист майстер слова. Здається, що Богдан Дячишин точно підмітив: «Поезія, читана серцем, здатна побільшувати дух людини». Відчувається, що версифікація для Богдана Смоляка не є грою в слова й рими, а глибинним розмислюванням над тим, що втрапило в поле зору. «Співаючи, відкрийся серцем небу. Співаючи, зігрій зимову креш. Співаючи, сльозою не погребуй у передмить любові, що без меж». Тут мої сприйняттєві рефлекси підказують, що думки автора стали живими й розумними істотами. Мені здається, що есеїст має рацію, вторячи думці письменника Віктора Палинського про заглиблення у незбагненне та вічне. Імпонує й те, що в текст есею доречно вмонтовані фрази Сенеки, Хорхе Луг Боргеса, письменника Андрія Содомори. Це стосується й біблійних висловлювань.

Ще більше надибую їх в есеї «Над берегами книжки помовчи». Крім вищезгаданих, існують посилання на Катона, Жана Ваньє, Тараса Шевченка, Івана Франка, Маркіяна Шашкевича, Богдана Чепурка, Михайла Саченка… Дехто може запитати: чи не забагато цитувань, враховуючи невеликий обсяг есею? Ніскілечки! У творі йдеться про афористику Богдана Смоляка й смислові порівняння є дуже доречними. Не забуваймо й про те, що таким чином Богдан Дячишин дає читачам змогу доторкнутися до перлин чужої мудрості з надією на увагу мислячої громади на ці тексти. Згодьмося, що це – надзавдання, яке заслуговує похвали!
Есей «Пошуки очевидного» теж порушує проблеми, які були характерними для перших двох. Вирізняє його хіба що більша увага до прозового доробку Богдана Смоляка. Не повторюватиму окремих тверджень твору. Через дві причини. Дуже багато цікавинок знаходжу для себе, але не впевнений, що зможу виокремити найістотніше (хоча б тому, що у кожного є свої смаки). Та й чи варто зосереджуватися на деталях, коли читачі при бажанні самі можуть пізнати суть?

…Перегорнуті останні сторінки книги. Медитаційність розмислів про чужу творчість. Вона приваблює. Але водночас мені хотілося б більшого углиблення в самі тексти, бо кожна спроба розкрити творчу лабораторію письма вабить. Чи, може, це – справа майбутніх перевидань?

Ігор ФАРИНА