СЕРДУНИЧ Любов
Любов Андріївна СЕРДУНИЧ - просвітниця, поетка і прозаїкиня, журналістка, дослідниця голодоморів, Почесний краєзнавець Хмельниччини. Входить до НСЖУ, НСКУ, АДГУ, ВТ «Просвіта» імени Т. Шевченка (голова РО), Всеукраїнського об’єднання ветеранів (голова РВ), до багатьох літгуртів: Хмельницької спілки «Поділля», ВТС «Конгрес літераторів України», Хмільницького ЛМК «Золота Троянда» (віце-президент), київського літоб’єднання «Радосинь». Членкиня Національної спілки письменників України.
Наставниця молоді, засновниця і керівниця районних літгуртів. Переможниця літ. конкурсів ім. М.Утриска та «ProPatria!», лавреатка Хмельницьких премій: обласної імени М. Годованця та Хмельницької крайової ім. Лесі Українки. Переможниця всеукраїнських інтернет-конкурсів у номін. «Поезія», «Проза», «Переклади». Понад 120 віршів стали піснями. Ініціаторка, упорядниця і літ. редакторка багатьох збірників. Учасниця Всесвітнього Форуму Українців 18 – 20 серпня 2006 року у м. Київ. У доробку – 26 збірок: громадянська, інтимна лірика, твори для дітей, дослідження голодоморів, коротка проза, історичні поеми, народознавчі сценарії, паліндроми, історія села... Друкувалась у г-тах «Свобода» (США), «Слово Просвіти», «Українське слово»; у часописах «Дзвін», «Радосинь», «Німчич», «Вінницький край», «Камертон», Олександрійський маяк» (перша редакторка)... Має понад 300 краєзнавчих статей у наукових збірниках. За просвітництво нагороджена медаллю «Будівничий України». Має «ЗОЛОТУ ВІДЗНАКУ» Фундації «Українська Наука і Освіта, Інк.» (США) «за довголітній особистий вклад у розвиток української освіти та державності у цілому, за плекання української мови та дбання про наступні покоління Українців у власній державі» (2018 р.).
Переможниця (2-е місце) у літературному конкурсі «Урок прози» на всеукраїнському літературному фестивалі «Просто на Покрову» (2021 р.). Двічі дипломантка (лавреатка) Приватної літературної премії «Рівненський акцент» (2021, 2023). Диплом ІІ ступеня VI, заключного, етапу Міжнародного проекту-конкурсу «Тарас Шевченко єднає народи» (номінація «Мій Шевченко: літературний») (2021 р.). Лавреатка міжнародної літературно-мистецької премії імени Пантелеймона Куліша (2024 р.). За вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів й активну громадську діяльність – орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.
КОРОТКИЙ ОПИС збірок Любови Сердунич:
- «Перша крапелька» (Вірші для дітей). – Стара Синява: «Офсет», 1996, 20 с.: іл.
2. «Джерелинка» (Громадянська лірика). – Стара Синява: «Офсет», 1996, 48 с.
3. «Квіти грудня» (Інтимна лірика). – Стара Синява: «Офсет». – 1996, 36 с.
4. «Городище над Іквою» (Історична поема про давньоруське місто Болохівської Руси ХІІ – ХІІІ сторіч). – Хмельницький: НВП «Евріка», 2000. – 52 с.: іл.
5. «На човнику долоньки» (Книжка-розмальовка: вірші, оповідання, казка, загадки, шаради, мовні ігри для дітей), 2002.
6. «Загублений перстень» (Інтимна лірика, переклади з московитської творів Ганни Ахматової та инших авторів). – Хмельницький, 2003, 72 с.
7. «Барва смерті – 33-ій» (Дослідження голодоморів, фольклор періоду голодоморів, авторські твори на тему голодоморів, авторські публіцистичні та краєзнавчі статті, свідчення очевидців голодоморів в Україні), 2004, 68 с.: іл.
8. «Душа не терпить порожнечі» (Громадянська лірика), Хмельницький: ПП Мельник А. А. – 2005, 89 с.: іл.
9. «ОдКРОВеннЯ» (Поезія, проза), 2007, 2017. – 140; 144 с.: іл.
10. «Краплини сонця на долоньці» (Твори для дітей), 2007. – 48 с.: іл.
11. «Вустами правди і болю» (Фольклор періоду голодоморів), 2009, 2010. – 120 с.
12. «Із народної криниці» (Посібник для закладів освіти та культури. Збірник сценаріїв народознавчого характеру (2010, 2011). – Городок: «Бедрихів край». – 264 с.: іл. - 2-е видання: Видавництво ПП Пантюка С. – 2010. – 248 с.: іл. - «Дві барви» (Вірші, поема, паліндроми, фрески-хокку та авторський жанр: паліндроми-скоромовки…). – Городок: «Бедрихів край». – 2011, 128 с.: іл.
14. «Вітражі жартів» (Паліндроми). – Київ: Видавництво Сергія Пантюка, 2013. – 100 с.
15. «Столиця твого родоводу» (Історія села Теліжинці Старосинявського р-ну Хмельницької области. Історично-краєзнавче видання). – Хмельницький: ФОП Крисюк, 2015. – 308 с. – іл.
16. «Зайдам – зась!» (Поезія та проза про Майдан і путлерівсько-українську війну). – 2016. – 80 с.; 2018 (144 с.). - «Розвиднень» (Поезія та проза, додаткові просвітницькі матеріали про український національний світогляд і культуру). – 2018. – 260 с.: іл.; випуск 2. – Вінниця: Вид.-тво «Твори», 2020. – 260 с., іл.; випуск 3. – Київ: Вид.-тво «Український пріоритет», 2020. – 264 с.: іл.
18. «І слово боролось» (Художні твори, дослідження, статті, фольклор про голодомори в Україні). – Хмельницький: ФОП Цюпак А. А., 2018. – 144 с.: іл.
19. «Сучасний, злободенний, вічний» (Поезія, проза, публіцистика, додатки про Т. Шевченка). – Хмельницький: Видавець ФОП Цюпак, 2019. – 156 с.: кол. іл.
20. «Без чого не буває дня?» (Вірші, загадки, пісні, лічилки, акровірші, шаради, мовні та літературні ігри для дітей). – Хмельницький: Видавець ФОП Цюпак. – 2019, 60 с.: кол. іл.
21. «Народитися вдруге» (Матеріали про український національний світогляд). – Вінниця: Видавництво «Твори», 2020. – 80 с.: іл. - «До Врат Острозьких» (Історичне трипоем’я). – Вінниця: ТОВ «Твори», 2021. – 76 с.: іл.
- «Перука для Оленки» (Коротка проза). – Вінниця: ТОВ «Твори», 2022. – 304 с.: кол. іл.
- «Таємниці двохсот місяців» (Есе-колодар). – Вінниця: ТОВ «Твори», 2021. – 160 с.: іл.
- «З піснею ми – незборимі» (Пісенник). – Вінниця: ТОВ «Твори», 2023. – 196 с.: кол. іл.
- «ШаВлія» (Інтимно-еротична лірика). – Вінниця: ТОВ «Твори», 2024. – 152 с.: іл.
Любов СЕРДУНИЧ
ПОЕЗІЇ
СЛОВО
А першим було Слово. І Слово було Богом,
яке шанували і цінували, аж до поклоніння,
себто обожнювання.
(Із власного).
Бо Слово, народжене древом,
І вигріте Сонцем-Ярилом,
І висвячене самим Небом,
І виболене із пратебе,
Наснажене духом дивним,
Прикрашене квітом-дивом,
Ціловане вітром свіжим, –
Випещувалось у вірші,
Виболювалось чаїно,
Виóбразилось –
Україною!
НЕ АКИ ОБРИ
Світ насилля біситься і… гибіє!
Світ краси дарує нам весну.
Ми – не «аки обри»: не «погибоша»!
Ми пробуджуємося від сну,
Летаргійного, але не вічного!
Нас збудили вибухи ракет.
Тим словам не даймо стати віщими!
Втрати нас наснажать! Є таке...
Хай затямить враг наш: ми – не обри. Тож
Зі сльози відродимося ми!
Поки що не все в нас гладко й добре, та
Ще будé, хоч би й лягли кістьми!
ТІЛЬКИ ЖИЛА Б ТИ!
Хочеться в душу світла
І зріти синь.
Хочеться звичну звиклість
І снів яси.
Хочеться слів – з піднеб’я,
Тиші – з чуттів.
Й зір! Більш нічого не хочу
У цім житті.
Тільки жила б ти! Й далі
Вкраїною звись!
Кожному будь – як данність,
Як безсмертя трави.
Жовто-блакиттю прослався
З хатинок-буд.
А з одержимих лав’ям
Всіх ворогів перебудь!
* * *
Ти таких, як я, не помічаєш,
Мітки не поставиш на чолі.
А мені набутись тут – за щастя.
Присягнутись голосом землі.
Ми для тебе – мов ярмо, нещастя:
Не зважаєш на квиління-крик,
Й на любов. Але твоє мовчання,
Віриться, – до часу, до пори.
Ти мені – найвищий Бог, Месія!
Ти – і Сонце, що й вночі сія.
Україно! Возродись з насіння,
Найдорожча мачухо моя!
* * *
Зрадиш рідну мову – маєш збочення.
Мова батьківська – безцінний дар.
Кожній мові – ще б своє оточення,
Де її сприймуть як рідну дань.
Тож не кукурікай між воронами,
Не москаль між русів-русичів.
Ріднослів’я – завжди обороною
Вороння від темного й сичів.
Бий своєю, коли «ватні» бісяться!
Між вовків – також не зубоскаль.
Знай, пред ким метати можна бісером.
Й покажи принади і оскал!
ВИШИВАЄМО ІСТОРІЮ НАРОДУ
Ниточка малює неба синь,
Радість, і журбу, й калини вроду.
Так від поколінь до поколінь
Вишиваємо історію народу.
Вишивка – це оповідь про нас,
Про щасливі дні та перешкоди.
Тож і гладдю, й хрестиком всякчас
Вишиваємо історію народу.
Вишивка – послання у віки,
Прийняте як дар з тисячоліть нам.
Символами-кодом залюбки
Вишиваємо історію новітню.
МАНКУРТИ
В соцмережах вірш публікувала
Про моє село, найкраще з сіл.
Серед тих, котрі уподобали,
Був і москвомовний Олексій.
– Харашо как, Любушка! Любаша,
Ета ж мая родіна мала! –
Й пише: «Нічєво нєт в мірє краше!»…
Хто ж любитель цей (здаля!) села?
Як заходжу на його сторінку –
Мамцю рідна! Це ж Олекса наш!
Односелець! Поруч з ним – і Нінка!
Вже – Нінель!.. Скацапилась й вона!
Думаєте, може, десь в Сибіри
Доля завела, тому й – «їзик»?
Зовсім ні! Години їм чотири
В рідний край їзди, але… «прівик…
Панімаєш, здєсь – работа, дєті…»…
І пішли-поїхали «плюси»…
Ви ж якого «міра» там адепти,
Якщо ТУТ навіть не був твій син?!.
Як же скоро ти її забувся,
«Родзіну малу»: Село святе!
Мову материнську, цього бусла,
Вулицю, краян – ти зрадив теж!
Ой Олексо!.. Боляче як, прикро!
Хто ж тобі ще, друже, дорікне?..
«Нам своє робить!»! Тож сльози витру
Й можеш стерти з «друзів» і мене,
Якщо річ така – не до вподоби.
Проти шерсти – це не просто вірш.
Що від серця – не тримаю в сóбі:
Є манкурти – будуть війни вік!
* * *
Зрадиш рідну мову – маєш збочення.
Мова батьківська – безцінний дар.
Кожній мові – ще б своє оточення,
Де її сприймуть як рідну дань.
Тож не кукурікай між воронами,
Не москаль між русів-русичів.
Ріднослів’я – завжди обороною
Вороння́ від темного й сичів.
Бий своєю, коли «ватні» бісяться!
Між вовків – також не зубоскаль.
Знай, пред ким метати можна бісером,
Й покажи принади і оскал!
ДЕНЬ ДОРІВНЮЄ ДИВУ
(Алітераційний вірш)
День Дажбожий дорівнює диву.
Мить мінлива мина метеором.
Світить сонечком сей січень сивий.
ОдКРОВеннЯм озветься ор-орій.
Досконалює дух дня дорога.
Переважують предків пороги.
* * *
Патріотизм –
Одяг вельми зручний
Для перевертнів і непроханих зайд,
Котрі давно вкорінились
І вважають власними
І цю землю, й ліси, й наші душі,
І навіть гени
Аборигенів.
АБИ НЕ ПРИПИНЯЛОСЯ БОЛІТИ!
Ти чув, як татість вроджує ворожість?
Рожеву мрію доля ревно чубить…
Хтось врочить, хтось волхвує, хтось ворожить,
Життям не дорожить, себе не чує…
Ти знав, чим підвечіркував твій прадід,
Розорений, батожений, живий ще..?
А пред очей – маріонеткові паради:
Ряди рабів – на дні, царі – повище…
Вона – й гордячка, доля твоя, часом.
Вона – й Мокоша, як приходять первні.
Вона – й залежна (лиш від тебе!) часто:
Від рішень твоїх, вдачі, вчинків, нервів…
Ти чуєш, знаєш, та душа – затерпла,
Тепла чекає і відлиги в літо.
Бо літо – лік літам. Воюй запекло,
Аби не припинялося боліти!
* * *
Їддю наповнене серце їх – їддю й стріляє.
Чемність – це те, що дорожче, тому й не стачає.
Силу руки поцінуй – тільки в битві за благо.
Силою слова – можна й ворожість здолати.
Слабкість – не сльози і не мовчання на кпини.
Слабкістю зву я зневіру й байдужість людини.
Можуть тебе славословити і вихваляти.
Є ж головніше мірило: а що скаже мати?
Не переймайсь, як, бува, нападатимуть ліньки.
Лиш було б чесним з тобою і власне сумління.
ВСЕРЦЕНЬ
Коли років за спиною багато,
То досвід може зрушити й гору.
Цей сніг – такий, що вже буде лежати.
Позавчорашній був – на мокрий ґрунт.
Слова є ті, що серця не зворушать,
Є й ті, що рай дарують тільки двом.
Є слово з тих, котрі доймають душу
І витирають сльози рукавом.
Кажи, балакай, але сій крізь сито!
На незабудь візьми собі усе це.
Воно ж, необережне, може й вбити!..
Цей біль – такий, котрим епітет – всерцень.
НАС ПОЗНАЙОМИЛА ВІЙНА
Нас познайомила війна…
Страшна війна… Та вдячний долі,
Що стрілись ми на ратнім полі –
Й сердець торкнулася весна…
Нас познайомила війна!
Пекельним був той клятий бій!
Я знемагав під чорним небом...
Криваві рани... Рук потреба…
Зі смертю вів я свій двобій...
А вижив – завдяки тобі!
Горіли спалені лани!..
Та усміхнулись твої очі.
«Живий!», – сказала ти пророчо.
Відтоді ти й приходиш в сни…
Звели нас двох поля війни.
Благаю долю й небеса
З тобою йти на мирнім полі.
Твоя розплетена коса…
Й відновлена землі краса…
Та нині ми – в бою за волю!
Нас познайомила війна…
Твоя любов помножить сили –
За нашого, в майбутнім, сина!
Хай ворог наш навік скона!
Хай в небуття іде війна!
НАРОДЄЦ
Стара метода в нових галатів:
Це – мародерство, розбій, свавілля…
Однак любови вам не здолати.
Ми серцем чисті, ми духом – вільні!
На той народєц чекає плаха!
Ти чуєш, вороже-супостате?!
Вам не здолати любови страхом,
Криваві виродки людства, таті!
Ми ж – не лукавимо і не заздрим.
До коду нації русів – заськи!
Бо незнищенне і нині, й завтра
Коріння орійське, дух козацький!
ФОРТЕЦЯ ДУХУ
Нас віками прагли скорити.
Волелюбні ми. Є предтечі!
Наші душі й серця – із криці,
Стали крилами в ранах плечі.
Межибíжжя, Острог і Збараж
Досі встояли, віком древні…
Миролюбні, в бою ж – зубаті:
Вигризаємо волю ревно.
Та минуться людці лякливі,
Ми для цього зробимо мливо!
Україна – рай особливий,
Тож приречений на щасливість.
Ми Європі – одвічним тилом...
Українці – це вої-зухи!
Україна – твердиня сили!
Україна – фортеця духу!
* * *
Минає злотоосени пора.
Все золото дерев – вже під ногами.
Лиш де-не-де ще світить, наче бра…
Співа осінній вітер тужні гами.
Дивлюсь – і в серці невимовний щем.
Така краса!.. Яка ще мить – і зникне.
Душа добріє й ніжиться дощем.
З небес повисли довгі срібні ниті.
І радісно від листя ворушінь…
І всі думки – прозірливі та віщі.
Чекає небо слова від душі,
А в ній воно витворюється віршем.
* * *
І знов ти там, де звідав перший жах,
Де люди душу ріжуть без ножа.
Та оживляєш вихололі нерви.
Й загибель врáжа більше не вражá.
І знов ти – та, хто роздає добро.
І знову – так, що думаєш: «Де бром?!»...
Мала доба! І ніч – за день! Хоч знаєш:
Заплата за добро – одна: зеро.
ПРИЗНАЧЕННЯ
Призначення – різні (буває так часто).
Одному – не густо, а в иншого – жатно.
В одної зорі доля – в леті: на щастя.
А в иншої доля – когось проводжати.
Від надміру вод, чи сміття, чи у повінь
Одна річка сохне, а инша клекоче.
І рвешся злетіти, та – мов на припоні.
І часом не знаєш, чого душа хоче.
Звалити на плечі вантаж не співмірний
Одному – за втіху, а иншому – мука.
Ота нестабільна стабільність, дні мирні –
Сьогодні лиш спомин, принука й спонука…
УВ ОСІНЬ
Мене не лякають лосі.
Грибів не збирала зроду.
В діброву іду – по осінь,
По тишу її і вроду.
Десь ахнула квіт-росичка,
Моргнула вічком зеленим.
Мене наздогнала мжичка
Й підставила крону клена,
Аби я не змокла: в осінь
Буває тепла замало...
Співають в ожині оси.
Мене вони вколисали...
І проситься верес в руки,
Цілющі зілля – у сіни.
А я повні вуха згуків
Несу – таїну осінню.
...Та холодно в ноги босі...
І чом’ так тривожно щастю?
Із осени йду – ув осінь:
Цього разу – в осінь власну...
ОЙ ВІЗЬМУ Я НИТКУ БІЛУЮ
Ой візьму я нитку білую,
Нею вишию по білому.
«Біллю» вишию коханому,
Аби був для мене парою.
Рівно ниточку я випряду,
Добре ниточку я вибілю
На морозі, ще й на сонечку,
На росиці, на світанковій,
Ще й на зорях і при місяці…
Наворожу на три місяці...
Ще й жлукті добре вибілю,
Бо так біло-чисто я люблю…
Ой візьму я нитку білую…
РАННЯ ОЖИНА
Я – не лілея. І не ожина.
Я – не кохана. І не дружина.
Хто? Невідомо. З ким? Здогадайся...
Взимку я – злива, влітку – як вдасться.
Стрінув – щаслився, втратив – до щастя.
Крикнеш – мовчу я, змовкнеш – почую.
В скрипці ночую, а ліру відчую.
Лаври – утрата, сльози – ужинок.
Тліти – вмирати: я – не дружина.
Пестощі – дощик. Втіхи б надовше!
В снах перший дотик, а мариться досі.
Зачин – разом, розійдемось – нарізно.
Хто я? Озон? Чи я – трунок? Чи пісня?!
Темрява – світло, журба – сподівання...
Та без любови не варта й кохання.
Щось уявлялось, а щось нашепталось.
Більше – забралось, нічого – зосталось.
Я не дружина… А чий я ужинок?
...Пізня лілея, бо – рання ожина...
НАШЕ МОВЧАННЯ
Наше мовчання набрало бузкового кольору,
Висвітлилось запитанням, ясною прозорістю.
Ще я тілесна, ще подумки мрії виконую,
Все ще люблю танцювати і мліти під зорями…
В кожнім несказанім слові – тонка інтонація.
Дивно: а що, як мовчання це визріє голосом?
Вже неможливо... А що, як..? Ні, я ж – уже нáче я.
Джмелики світла промацують душу до голости.
Наша мовчанка набрала бетонної стійкости.
Дивно: за нас промовляють зірки-міжпланетниці.
Никне колись рятівне, домовчанкове, «тільки ти!»,
Справжні, тілесні, слова постають інтернетними.
Казка? Чи може ще бути? Чи щось нам загрожує?
(А зазвучала б тобі навіть віолончеллю я!..
Навіть мелодія слова цього – заворожує...).
Вже не озветься нам тиша сердечною щемінню…
Майже нічого. І – майже усе! Стану вишнею.
Попри безлуння, лунатиму стиглою тишею.
Вже не звучати – мовчатиму гучно колишньою.
Голос мій тихий розчиниться в атомів тисячах…
В ЕКСТАЗІ
Ми заплутались
У зелених льолях дерев,
Заблукали у морі трав,
Океані квітів.
Нас обох це буяння краси
У полон бере.
Й ні на йоту не хочеться
З того полону вийти.
Це – блаженство:
Побути первісними, хоч на мить.
Це – природно:
Разом із Природою бути в танці.
Я – хвилюю тебе, ти – мене…
Й на тих хвилях ми
Заблукали у дико-солодкому
Душ екстазі.
В НАС УСЕ БУДЕ ИНАКШЕ
Знаєш, в нас усе буде инакше:
Нам у коси зорі упадуть.
Вдруге зацвіте в весілля наше
Вишня ув осінньому саду.
Ти не споночій: в душі ж – світання
Й наша ж у воротях перезва.
Заяснися, як було, кохано
І зроди найщемніші слова.
Знаєш, я тобі не проминуся
Ні вогнем очей, ні шалом злив.
Ще не відлетіли в ірій гуси,
Тож себе собою ощаслив.
Звів Купайло наші два віночки.
І вода незаймана була.
Все буде инакше: цеї ночі
Впала зірка в ложе із зела.
ПРО ТЕБЕ ЖУРА
Про тебе жура, і недуга, й світанок.
Тривоги – справдешні, як праведне небо.
Про тебе і перший мій сон, і останній.
Та й снів тих немає, бо й ночі – про тебе.
Мій смуток – про тебе, про мене – твій усміх.
А зустріч нова забирає по дневі.
Бажання твої прагматичні та усні,
А мрії мої – нездійсненно-життєві.
Почув і забув. І вертайся… Таким же…
Внеси джерелиці і зранку запий це.
Мені ж – ворожити: чи збудешся? Й ким же?
І сповіддю стане новою папір цей.
ТРИДЦЯТЬ ПЕРШЕ КВІТНЯ
Був квітень. І день тридцятий. А ввечері – тридцять перший.
Що, скажете, квітень стільки в природі не має днів?
Я теж! І тому надибки стаю, щоб уздріти навершя,
Той айзберг отого щастя, що випало вмить мені.
Не мріялось, не гадалось. Не ждалось, не ворожилось.
Мені? За які чесноти? За справжність чи за несни?
Душа розквіта, мов ружа, пульсують краплини в жилах.
Ой Леле! Які ж веселики диво те принесли?
В цю пору! Вже й не юначу! І вже й не треба неначе...
На мить забула і ймення. Ну, то чи не диво з див?!.
В четвер (це було тридцяте) до Нас завітало щастя.
Спитало: мене берегтимете? Й лишилося назавжди.
ЗАТУЖИЛИ ГОРЛИЦІ
Затужили горлиці, затужили білії.
Він до мене горнеться, а дарує лілії.
А він до мене горнеться – думає про другую.
Ой горлице, горлице, як же коле ружею!
А моя любов рання та й покрилась инеєм.
Квіти розлучання – білі й жовті лілії.
Ой горлице, горлице, пощо, птице, сердишся?
А моє коханнячко зажурило серденько.
Нема мого милого. Вороння над нивою…
А без нього сивію, ой горлице сизая!
Ой горлице, горличко, нещаслива доленька
На твоє на горлечко, на моє на горенько!
Ой за-ту-жи-ли гор-ли-ці-і-і…
* * *
Обпікаєш, тікаєш і каєшся.
А в замісі – багна і сльози
Хлипа голос чужий неприкаяний.
У зачатку прощань – скипінь зим.
Понавіється і понамріється,
Як’ серцями – до небка, у вись.
І наміряється, і наміриться
Те, що збутись не мало колись.
Що ж збулося – напевно забудеться.
Що жадалось – пішло в засвіти.
Не чекай, поки й ти станеш Буддою.
У міжсвітті віків – засвітись!
Я ж, як завше, для тебе – спонукою:
І нагримаю, і підсоблю.
І піймаєшся римою в руки, бо
Це так зримо: я просто люблю.
Може, логосом, мо’, голо-голосом,
Засвітись світлячком у траві.
І покаємось ми перед Господом,
І серцями – до неба, у вись.
ВИШИВАЄМО ІСТОРІЮ НАРОДУ
Ниточка малює неба синь,
Радість, і журбу, й калини вроду.
Так від поколінь до поколінь
Вишиваємо історію народу.
Вишивка – це оповідь про нас,
Про щасливі дні та перешкоди.
Тож і гладдю, й хрестиком всякчас
Вишиваємо історію народу.
Вишивка – послання у віки,
Прийняте як дар з тисячоліть нам.
Символами-кодом залюбки
Вишиваємо історію новітню.
СЕКРЕТИНКА
Є в моралі правило святе:
Злість здоров’я їсть. І заздри – теж.
Той, хто заздрив, гнівався дарма,
Хто ганьбив мене, тих вже нема.
Не накинеш шмат на кожен рот.
Я – не відьма: відає народ.
Мабуть, є життєвий бумеранг.
Де душа не світла, там – Мара.
Хто мене оббріхував дарма,
Всує хто ганьбив, тих вже нема.
Тож живи й не заздри. І затям:
Є така секретинка життя...
БІЛІ ВОРОНИ
До України
Може, святі наші зчудились,
Що залишили в гайнí?
Білі ворони все чубляться,
Чорну купають… в багні.
Всяк відбілити старається.
Множиться чорна молва.
Зá що? – питає-кра-крається,
Всякому ж – «нрав і права».
Тільки в ворони звичайної –
Вічне те темне «тавро»…
Нехтуєш роду початком чи
Лячно від зграї ворон?
Кубляться, множаться-родяться
Білі ті, мов самосій...
Ти яка поміж народів цих,
Що тебе скубають всі?
САД
(Поема болю)
Маряться Устимові Теліжинці.
Ненька, і кохана, і сини…
І бідова хата… В серці ніжиться…
Як там їм? Без мене… Як вони?..
Залишив посеред ночі – й каторга…
«Чорний ворон» хижо ухопив.
Кат гадає, що хтось тут покаїться...
Спи, Устиме, відпочинь… Поспи…
Та не спиться змученому в’язневі.
Хліб матусин пахне… Так би з’їв...
Без Вітчизни тут ми й заков’язнемо*.
Ще б побачити синків моїх…
А мороз – під сорок! Та виспівують
Крізь безсоння рідні солов’ї.
Хата, розмальована все півнями,
А над нею – яблука мої
Й дідусеві ще. Такі смачнющії!..
Всіх сусідів пригощав завжди…
Ой розворушив!.. Вже й не заплющитись…
А перед очима – сад… Садив,
Так плекав їх і дідусь, і тато!
Вже й Устим прищеплював. Радів:
«Прийнялись! І грушні! Так багато!».
А достигли – вносив миску див,
Запашнющих, золотих, духмяних.
Щедрістю ділився й він добром.
…Потім завелась комуна п’яна…
Татуся голодний мор зборов…
А червоні ледарі завзято
Витрясають до зернини все.
І лютують здирники трикляті…
Що щé рік новий нам принесе?
Нишпорять. Уже й нема що брати!
«Твой садок?! Атрєзать!», – рубанув.
А Устима, щоб мовчав, – за ґрати!
І родину з хати – в тьму страшну!
– Господи! За що? На холод!.. Діти ж!..
– Пусть тібє паможет твой гасподь! –
І прикладом – в плечі! Де подітись?
Боже, борони і не доводь!
Та господар того вже не бачив:
Чорний ворон ніс його в пітьму...
Серце рветься! Жодного побачення
Не дозволив кат. І вже йому,
Як сусідам двом, Сибір простелений.
Безконечний, несходимий сніг…
Котрий рік – ні вісточки… «Нє вєлєна!».
Як мої? Чи… вже й нема рідні?
Пальці примерзають до сокири…
Скільки ще валити сосни ці?
Так відкалатáв* уже чотири
Роки. Аж подався на лиці…
Згорбився... І кашель часто – з кров’ю,
Кровоточить на ногах із ран…
Та тепліє в серці схлип любови.
Ось нарешті й путь у ріднокрай!
Хто ж чека його там?.. Ой Устиме!..
Біг би! Тільки ж кроки – замалі…
Чи впізнають? Боже, тільки б встигнути
І застати рідних на землі!..
Ось і Україна!.. Місяць шляху –
І позаду вічна мерзлота.
Молодість свою поклав на плаху!
А за що? За сад!..
Земля свята!..
Ось і ти!.. Сплюндрована… О нене!..
Серце не витримує!.. Село…
Де ж село? Колись дзвінке, зелене,
Заніміло…
В грудях запекло…
Я тобою марив кожним нервом,
Я без тебе не прожив ні дня.
Сльози рясно… Що святіш для мене,
Як’ не ви: земля, мій сад, рідня?
Як не ти, кохана Україно?
Ти мене вела щодень і вік.
Возведемо, рідна, із руїни,
Тільки б всі живі!.. Коли б живі…
_____________
* заков’я́знути – замерзнути, захолонути, померти від холоду
* відкалатáти – відмучити, вибути, пробути
ПОВЕРТАЄТЬСЯ БІЛЬ
Повертається біль, божевільно хапає за плечі.
У коритті долин самітна обізветься луна.
Там свічада дощів множать обриси й постаті. Вечір
Напинає шатро. І Ярило не вперше кона.
Там і легко, й не просто. Й земля пам’ятає ще просо.
Літа маківка знову зодягне людей у плащі.
Там усе не твоє. І водночас – твоє. Все там просто.
І приймає земля, не питаючи, хто, звідки, чий.
Є людина-душа там, а є і безжальні людиська.
В них сумління давно прописалося у гаманці.
Не шукай, не питай: він, той край, оселився так близько,
Що озветься тоді, як озвучаться вірші оці…
* * *
Милуючись небом, в калюжу впадеш…
Було?.. А комусь це – весело…
Живи – як в останній у долі день.
Життя міряй діями й веснами.
А не депозитом, чинами чи
Із золота й срібла прикрасами.
Бо все дріб’язкове пощезне, як «пчих»,
Лише чесноти – привласнені.
Був сокіл високо, одначе й він зник...
Рілля навесні хоч і пріє ще,
Та хто зна, коли у свій записник
Внесе Бог твоє прізвище…
* * *
Моя домівка – небо.
Адже так часто мене питали:
«Ти що, з неба звалилася?».
Я – цілого острова власниця!
Адже не один (одна)
Казав мені (і про мене):
«Ти (вона) – наче з острова…».
Я – володарка зірок!
Адже нерідко мене
Наздоганяли слова:
«Хапає зорі із неба!»...
То чого мені ще, люди, треба?
* * *
Гнів, біль, сльота… Через роки
Озветься все це.
І кожен вірш, хоча б який, –
Малюнок серця.
І кожне слово, дія чи
Хай навіть думка –
Натхнення щирого ключі
У спраглу душу.
А стрінеться в недобрий день
Чиясь потворність,
То й та колись, а перейде
У неповторність.
* * *
Запáх з прабатьківщини щем-димок.
Так хочеться його вдихнути вповні!
Маленький спомин – й кетяги думок!
А в серці!.. В серці – небувала повінь!
Ці помахи уже дорослих віт…
А там, в кипінні барв, – цілюща зелень.
І хочеться обняти всенький світ!
І оживає у душі веселість.
І хочеться впіймати хмарки тінь.
І хочеться впірнути в барви червня…
Щаслива я, що маю тих хотінь
Повнезне джерело і – невичерпне!
* * *
Не дивуйся примітивно й пасивно:
«Чом’ в нас доля така?»,
А засвоюй, затям, завчи,
Закарбуй – як первень:
Треба, щоб твій патріотизм
Був не на кінчику язика,
А на початку й на кінчику
Кожного нерва.
НЕ ВПИСАВ
Був собою ти навіть в огні,
Не шукав теплу тему.
Не творив над імущими німб –
Не вписався в систему.
Безрозмíрна у тебе душа?..
Все вбирає, мов губка.
Ніч нічого для дня не лиша,
В самоті все розгубить.
Це б нам знищити власних вошей,
То й не тре’ дядька Сема…
Бути вíршем міг – стався віршéм,
Не дозрів й до поеми.
Тож нехай не болять словеса,
Що в систему і їх не вписав.
* * *
Небо вдивляється
У планету людей,
Вишукуючи на ній
Озерця чистоти,
Ліси первозданности,
Самобутність і щирість
Хоча б окремих людей…
Якщо нема їх –
Не має Небо й ідей…
ТАЄМНИЧА КНИГА
Назви цих книг Тарас Шевченко згодом переписував
на Канівщині в родині Слюсаренків
(Володимир Шовкошитний).
Прибираючи в оселі, Оліта знайшла бáтьків зошит. Один із його спогадів вразив її особливо. Стала читати: «У війну з німцями наші бабуня Паранька не припиняли ткати. Згадую один вечір. Бабуня взялися ткати на верстаті полотно, а я та брат Микольцьо намотували цівки й подавали їй для закладання у човник. Перед бабунею постійно лежало товсте «Євангеліє», яке вони читали, зрідка відпочиваючи. А відпочивали бабуня, бувало, не встаючи з-за ткацького верстата, биле не гаїтись, тож могли за верстатом і їсти, й навіть спати, хвильку перекимаривши.
Одного разу, коли ми лишились у бабуні ночувати, бо нашого тата «пас» поліцай, у бабунину стріхочубу хату зайшов якийсь дідусь. У руці мав плетеного з рогози кошика. Попросився заночувати. Вечеряли чим було. Бабуня знову сіли за верстат, а ми з братиком подалися на ще теплу піч спати.
Побачивши, що обіч бабуні лежить книжка, дідуньо взяв на лавці свій кошик і витягнув звідти щось велике, замотане в хустину. Розгорнув її – й ми уздріли в його руках якусь книгу. Вона була великою і грубою, мов цеглина. Дідусь підсів до бабуні і вони тихо щось читали з тої чорної книги, співставляли, зазираючи то в його, то в бабунину книжку. Ми з Микольцьою лежали на печі і слухали, затамувавши подих, хоча й мало що чули, бо вони так тихо, так таємниче журчали, що до нас долітали лише уривки окремих слів.
Потім дідусь уже голосніше мовив, що війна скоро закінчиться, а «весь світ буде сплутаний дротами», що поля будуть засівати диво-машини, по дротах розмовлятимуть люди, буде світло-блискавка і що «переможе у війні держава диявола». Так і сталося. Вже у війну диво-машини краяли поля, але не родючі поля, а поля бою. Все решта справдилося пізніше...
А мені досі не дають спокою ота таємнича дідусева книга і недочуті нами слова з шепоту того дідуся і бабуні Парані. З-поміж слів, які долітали до нас, на піч, ми з братом потім обоє згадали слово, яке починалося на «ках». Микольцьо казав, що, може, це дідусь отак кашляв: «кахи», «кахи». А от мені чулося не «кахи», а «кахти…». Я ніяк не міг второпати, що це за «кахти».
А якщо я не помилився і дідусь говорив про Кахтирські книги, про які я почув аж тепер, у третьому тисячолітті? Скидається на те. Бо чому ж тоді так таємниче вони говорили те слово? І чому все співставляли з обох книг? Ачей, у дідуся була Кахтирська книга? Та сама, яку кожна влада забороняла, бо в ній, кажуть, написана велика мудрість українського народу? А отже, і в бабуниній хаті і, може, в її руках була свята Книга українського народу: Кахтирська! Їх ще називали Устиянськими: од слова «усно», бо ж кобзарі та лірники вчили їх напам’ять і переказували. Це щоб запам’яталось, адже влада нещадно знищувала ці книги... Це дивовижно! Може, вона досі десь є?.. Знайти б!..».
Оліта задалася шляхетною ціллю: шукати Устиянські книги! Їх же он як багато було: понад 25! А самі назви – просто пісня: Думовець, Мисливець, Сновидник, Громак, Зорник, Дітогляд, Дубровець, Главень, Древнік, Гетьманець, Цвітовець, Пісняник, Семирадник, Умновець..! Невже таки нічого не лишилося?
ЛЮБОВ
(Лаконічно)
Легенди люблять людей, люди – легенди. Людина любить ласку, лагідний лоскіт, ласощі, лакитки... Людська любов люб’язна, лінива, лелійна, лілейна, льодяна, лебедина, ледача, лакована, лелеча, ласкава, лагідна, лисична, лобна..! Любимо любовне лебедіння, любовну лірику. Любов – легкий лабіринт, лет! Люди люблять літати. Любов – ляклива лань.
Ладо, Лада – лагода, ладкання, лад людей, ладної любови. Лель – любов. Люб’язні Лада, Лель, Леля лаштували лад. Лісовик леліє ліс. Лісавка – лісовичка. Листин любить лісавок. Літавиці люляють лісові липи. Ляля (Льоля, Леля) любить льолю. Люлі, лихо, люлі... Лебедяться лада.
Літо, листя, ліс, левада, лани… Ладний лебедів лет. Летять лелеки: лелька, лелько-лелич, лелечата… Ласкавий, лагідний легіт! Любови лет! Любові легенди личать. Лікуй людину ласкою. Летить луна луни ланами. Луна лун.
Легендарна Либідь лебедить. Личаки – ликом лип’яним. Липи – лицарі лісу. Любисток – любкам. Липень. Левко ледь ласканий ластовинням. Літають ластівки. Лелеченьки летять літувати. Літом люди любили ловили линів…
Листовій – листопад. Лютий – лютиць, лютень. Лютий лютень. Лютий лютує… Лагідна Либідь ламає лід. Листопад – любитель листопаду. Лебединський ліс леліє легенди!
Легесенький легіт ліровидного листя лагідно лоскоче литки, лікті, личка… Листи – літописи.
Лихе лихим ліквідовувати! Луговий ліжник – «лафа»! Лишаймося людьми! Любимо ледарів, лаємо лідерів. Ладісно лишитися Людиною! Ластиться лавандою. Любленою лишилася Леся*. Ладкуйте, людове! Ладнуйте ласкою!
Линуть лепські ладкання. Лущиться липова любов...
Людина – лінива. Людство любить лінощі. Любов ловеласа – л…йно!.. Любиш ложечку л…йна?
Лютували лакузи, лупашили людей, ловили лірників, лебедах... Лев’їні – легіні, лютичі – левичі. Лікарі люблять лякати. Любителі любомудрія, ліпше лікуйте людей. Лінія лакейства либиться. Ленінські людомори: листяні ліпеники, лопушаники, лободяні, лип’яні ляпуни – лакомка?.. Ліпше – лад людський.
Липень, листопад, літа лукаві… Ллє липа лій липкий. Лікує людей лілійне латаття. Лякає лісова луна... Летять легесенькі листочки: лампадки любови. Летять лелеками літá. Листи летіли ластівками, літепло леліло. Лови легіт литаврів, ліри..!
Люблю лагідною любов’ю Львів (Лемберґ), Луганськ, Луцьк, Лубни, Любар, Летичів, Лебедин, Лозову, Ладісне, Лисанівці, Липки, Личківці, Лисиничі, Ластівку, Луги, Лезнєве, Лучани, Луки, Лугове, Лучанки, Лагодів, Любчинці, Ладове, Лелехівку, Левадне, Летню, Леляки, Легедзине, Леськи, Лядову, Ліс, Лісновичі, Лящівку, Лядське, Люту, Любешку, Любелю, Любині, Любчинці..!
Лакеям ладнували ліврею. Людей ловили людолови: «ловці людей». Лихі літа лили лихоліття. Лжелітописці лижуть літописи. Літератори – лише літописці?.. «Львівське» ллється лавиною! Луганськ лякає Львів! Любимо лагідну люстрацію?.. Левко Лук’яненко, львів’янин Леопольд Левицький – люди-легенди. Лежні, ледарі лежать! Лежибоки, лайдаки!..
Лащиться літепло. Ловимо линів, лящів… Листопад. Ліниво лягає листя: листопад лагодить листяне ліжко...
Люблю літечко, Лопушник*, ліс, луки, лани… Ліс – легені! Лелій ліси! Люблю Лесину «Лісову…». Лелію любисток, лілову лаванду, ласкавці, лілії… Любисток – любця, любець, любчик. Лавровий лист лікує. Листопадовий лемент листя. Людинолюб’я лебедями лине. Людове, любов’ю-любвою любимо людей! Любиться!.. Лагідне любовання. Леля лащиться лагідно: любко, любий!.. Ліпший лікар – любов. Лови, лелій, літай, люби! Літам – летіти, людям – любити.
______
* Лéся – грошова купюра у 200 гривень
* ліврея – одяг для лакеїв часів Т. Шевченка
* Лопýшник – одна з назв свята Купайла