РОМЕН Людмила

 ROMEN

Людмила Валентинівна РОМЕН

Народилася 28 січня 1959 року в місті Ромни Сумської області. Закінчила Сумське Вище училище культури та мистецтв ім. Д.Бортнянського, диригентсько-хорове відділення. Із вересня 2003 р. по травень 2015 була заступником голови Сумської організації НСП України.

Автор 15 поетичних збірок.

Друкувалась у колективних збірниках :   "Україна – моя Батьківщина" (Київ, 2006), «Літературний Чернігів» (2008, 2014), «Земляки» (2009), «Поезія – вона рятує націю…» (Львів, 2016), «Поетична топоніміка – 2» (Хмельницький, 2018), «Житомир ТЕN» (2018), «Золота пектораль» (2019), «У пошуку альтернативи. Поезія сучасної України», (Київ, 2020), «Слово єднає – 2» (Хмельницький, 2020).

Лауреат літературних премій ім. М.Бек (СФУЖО, 2003), ім. О.Олеся (2009) та А.Погрібного (2015), обласної літературно-мистецької премії (2018).

Має відзнаки Сумської міської ради «За майстерність», медаль «За заслуги перед містом ІІІ ступеня», медаль ВУТ «Просвіта» «Будівничий України» (2019).

Член НСПУ з 2001 року.

 

Окремі видання

1. “На вітрянім вогні” – поезії, Суми, “Слобожанщина”, 1994, с.96.

2.“Горобина ніч” – книга в книзі “Тороки”, Суми, “Собор”, 1996р.

3. “Мовчать дерева роду...” – поезії, Суми, “Козацький вал”, 1999, с.32.

4. “Яблука з неба” – поезії, Суми, “Мрія-1”, 2000, с.72.

5. "Білий лебідь – лебідь Чорний" – Волхвема, поезії, – Суми, “Мрія-1”, 2005, с.272.

6. "Вірую" – ПроСТО тріолети. Поезія. – Суми, “Мрія-1” ТОВ, 2006, с.112.

7. «ГРІМ» – Волхвема, поезії, Суми, «Мрія-1», 2006, с.214.

8. “Злю́би” – філософсько-еротичні поезії. – Суми, “Мрія” ТОВ, 2008, с.144.

9.“Гаряча тиша Літа” . – Тріолети. Інтимна лірика. –Суми, “Мрія” ТОВ, 2010, с.150.

10. «За синню – СИН!.. Реквієм» – Поезія. – Суми, “Мрія” ТОВ, 2013, с.96.

11. « Скрипка Сонця» – поезія, пісні. – Суми, “Мрія” ТОВ, 2014, 2017, с.244.

12. «Місто моєї долі» – Поезія, пісні. – Суми, “Мрія-1” , 2017, с.144.

13. «Чорнобривці на снігу» – Поезія, пісні. – Суми, “Мрія-1”, 2019, с.140.

14. «Срібне коло Місяця» – Арані : трилогія : філософсько-лірична драма : книга перша. Роменлети (тріолети) – Суми :видавничо-виробниче підприємство «Мрія-1», – 178 с.

15. «Зимниця» – Арані : трилогія : філософсько-лірична драма : книга друга.    

      Роменлети (тріолети) / Суми :   видавничо-виробниче підприємство «Мрія-1», 2020. – 158 с.

16. «Межимісяччя» – Арані : трилогія :: філософсько-лірична драма : книга третя.

      Роменлети (тріолети) – Суми :   видавничо-виробниче підприємство «Мрія-1», 2020. – 180 с.

 

 

Людмила РОМЕН

ПОЕЗІЇ 

ДВА ПТАХИ

Диптих

Знай, кохана, що я із сім’ї солов’я,
Соловейко тебе не покине.
                        Микола Гриценко

1. Соловей

Мій коханий, ти – мій соловеєчку,
Так піснями наповнюєш серце красою,
Я в любові твоїй, наче ранок – з росою!
Я щаслива!
   Твоя!
      Соловеєчку!
Ранком виткав мені сонця стежечку
І повів у щасливі світи за собою.
Мій коханий – ти мій, соловеєчку,
Я – кохана! Я знаю!
      Щаслива з тобою!

2. Перелітний

Ну а ти, мій коханий,
   з якого пташиного племені?
Чи ти небо прихилиш?
      Чи повні піснями гаї?
Чи гніздечко зів’єш
   при дорозі мені,
      в кураї?
Я не відаю, милий,
   з якого ти роду і племені.
Ні «прощай», ні «прости»…
   Батіжками пекучої зелені
Стежку Долі у розтіч…
   погасли в гаях солов’ї…
Де ж ти є, мій коханий?
   З якого пташиного племені? –
Перелітний…
   вже бачу –
      подався в тепліші краї.

 

 

Душі і вітру суголосся

Душі і вітру суголосся,

Бринить, звучить в дощинці осінь.

Глухим – каштан сурдопереклад

Розмахує гіллям.

                           Сквер. Смеркло.

І ліхтарі в сріблястих сукнях

Навшпиньки легко йдуть крізь сутінь.

Субота. Вечір. Сумно. Голо.

Роки… роки… суворі кола.

А листя – згорточки-сувої

Перев’яжу дощу струною…

Провина? Гра?..

                         Ніс несусвітнє

Суплікування. Чахлий витвір.

Й як Місяць сурик лив на плечі,

Ти вулицям – судому-втечу.

Сни віднесуть суть зрад у Лету…

Супокій – звуком сонця флейти.

… Нам не судилось.

                                 Тіні. Сутінь,

Вже щось сумлінне в ній присутнє.

Суцвіття клумб – стійкі парфуми,

Багряно клен цілує Суми.

 

Ронделі

 

Життя – не ронделі…

Життя – не ронделі.

                       Дня першого тричі не буде повтору.

І другий – тобі не озветься,

                                           не прийде в день восьмий.

Хвилиною кожною вповні живи. Це все досвід.

Не переписати минуле своє. Це не книга історії.

І строфіка й тропіки…

                           Творимо Бога, а то і – потвору…

В стопі двоскладовій, у ямбі, у римах всі ось ми.

Життя – не ронделі.

                     Дня першого тричі не буде повтору.

І другий – тобі не озветься,

                                    не прийде в день восьмий.

Зостанеться день до безсмертя –

                                         однак жени тугу і горе,

Хай думка, хай мрія несуть в трави збити ще роси.

Ладнайся створить подив щастя.

                                                  Напни нові кросна.

Дорога до себе – до Бога. Шукай кожен день.

                                                       Не впокорюйсь.

Життя – не ронделі.

                   Дня першого тричі не буде повтору.

 

Над нами синь – Дажбог-ріка!

              Замало, мало – і Дажбог-ріка,

              Що богом дана, а не десь взялася.

                                       Борислав Степанюк

Над нами синь – Дажбог-ріка!

В нім Сонця золота печатка.

Так дано звіку, від початку,

Вся далеч рідна і тремка.

Та падав Велес сторчака,

Об берег билася Почайна.

Над нами синь – Дажбог-ріка!

В нім Сонця золота печатка.

Підступна князева рука.

Зрадливо пив чуже причастя,

На рідний край приніс нещастя,

Вогнем, мечем здобув зрікань.

Та знову синь – Дажбог-ріка!

 

Йде Сонце сівачем у полі!

Йде Сонце сівачем у полі!

І сіє в полі соняхи.

Здіймають день крилом птахи,

І оторочками – тополі.

Рілля землі ще чиста й гола.

Зорались холоду страхи.

Йде Сонце сівачем у полі,

І сіє в полі соняхи.

Красу вдихаю видноколів,

І груди – молоді міхи.

Проллють дзвінки пісні птахи.

Бринить весь Світ гортанним соло.

Йде Сонце сівачем у полі.

 

МАТЕРИНСЬКА ТУГА

О хто ж розрадить вічну материнську тугу!?.

Вона така висока, сину, – кожен день зеніт.

Зозуленька повік не докує тобі вже літ…

Сльоза вселенська сходить яко світ над пругом.

Печаль, скорбота… наче вольтова напруга.

Злетіла б птахою. Та в райський сад не долетіть.

О хто ж розрадить вічну материнську тугу!?.

Вона така висока, сину, – кожен день зеніт.

Лікує час… Та де там. Пам’ять держить туго.

Сто раз схолоне і сто раз воскресне знову цвіт,

А ти – лиш сном приходиш. О яка коротка мить…

Слова важкі, мов з надр душі тягну я вугіль.

О хто ж розрадить вічну материнську тугу!?.

 

Рондель при свічі

                                 У переддень свого народження

Свіча. Вечір. Тиша.

               Кагору бокал. Щемно. П’яно…

Ковзнула по шибці сльоза.

                       Щось по зорях ворожить.

Сини підросли. Сад постарів.

                                     Стоять дні погожі.

Давно колежанка гука відпочить у кав’ярні.

А я – все осіннім листком полонезу

                                                     між яблунь.

Землі не торкаюсь.

                       Стежки тут чужі вже, ворожі.

Свіча. Вечір. Тиша.

                       Кагору бокал. Щемно. П’яно.

Ковзнула по шибці сльоза.

                              Щось по зорях ворожить.

Присяду. І клавіш торкнусь.

                               Зазвучить фортеп’яно.

Шопена ноктюрн. Ностальгую.

                                     Мурашки по кожі.

Загусла у спогад живиці

                                      на небі Сварожім.

Вогонь – як і подих.

                           Відміряє час. Все зів’яне.

Свіча. Вечір. Тиша.

                       Кагору бокал. Щемно. П’яно…

27.01.20

 

Йде весна!

Йде весна – яро, сильно і молодо!

І травинка траві йде у слід.

А на слова судинах наліт.

І на плечах цілунки ще холодом.

Вже хтось Зорям і Місяцю молиться,

Зустрічає ключі журавлів.

Йде весна – яро, сильно і молодо!

І травинка траві йде у слід.

На чотири шляхи – Сонця коло-код,

Свій сакральний час зна небозвід.

А на три душі впав день-болід…

Учорашнє лишається коливом…

Йде весна – яро, сильно і молодо!

 


Добірка роменлетів

 

Струшую з крил рубаї

Окропить Веселка живлюща провини нам –

Й порубані крила злетять в рубаї,

У стопи і строфи, в листочки гаїв,

Й берези напоять весняними винами...

Душа прозріва. Шелестить Час таїнами.

І мружиться око. П’ю день до країв,

Пульсує в крові золотими краплинами.

Я струшую з крил небесам рубаї.

 

Душа нектару повна

Вуста – метелики, цілунками

                                         на кожній квітці,

Душа нектару повна. Літо.

                                       Радосте бджолина!

У бростях золотистих липи розкошує днина.

Вуста спивають аромати пелюсток і китиць.

Вділя мені себе на кожний день

                                           по щедрій скибці

Ласкаве сонечко,

                         мов стигла соковита диня.

Червоні намистинки –

                               розсипом в траві суниці.

Душа нектару повна. Липень.

                                        Клопоти родинні…

 

Душа шелестить листям смерку…

 

Розмови притишують яблуні, вишні…

                                               День меркне.

Думки відстрибали

                   на променях Сонця скакалці.

Усіялись Зорі на неба вечірнього п’яльцях.

Розмови безмовні.  

           Душа шелестить листям смерку.

Дзвінок. Це весела онучка вліта:

                                                 «Є цукелка?»

– Авжеж, моє щастя, бери.

                                 Шоколадні вже пальці.

Щебече за чаєм.

                       Їй чай – як казкове люстерко.

А ранок прийде –

буде стрибати сміх на скакалці.

 

Яблуневі спомини…

                     Зрадливе танго, – твого туману.

                                                         Олена Теліга

Із яблуневих рук твоїх

                                 не їсти більше яблук…

Зрадливе танго листя і дощу…

                                         Час передзим’я.

Із першим снігом трансформація

                                           сльози у рими…

О, скільки рим!

                   Врожайний сад душі.

                                        Віддам їх я в друк…

А в бруньці – дать життя галуззю сила –

                                               прийде правнук,

І оживе дух Саду.

                             Дух любові – нескоримий.

…Із яблуневих споминів

                                   про дні осінніх яблук

Втечу струмком весни поїти проліскові сім’ї.

 

ПЕРЕД СВІТАННЯМ

(Диптих)

1.


Платівка ночі… теплої ночі стихає,

віддаляючись у галактику

вже Вчорашнього…

Проступають на світло

напівсонні трави,

теплі від ласки...

Білі цілунки рясно розхлюпують

щасливі хвилі тіла…

Ще вібрує, пульсує! Луниться!

Відлітають білі хмаринку снів –

твоїх, моїх, НАШИХ,

трав і квітів.

Цнотливі росинки...

Перетікаю в них, насититись ще,

іще вологою – ще пахне вона тобою!

Перші зблиски сонечка...

Пробудження, вібрує життя!

2.

Упасти росинкою

тобі на груди,

вібрувати під пульсом серця твого

лагідніти від теплого дихання.

ввібрати очей твоїх синь небесну

і золотисту фарбу на щоці

від учорашнього пензля,

що творив пшеничне поле,

і ця щаслива м и т ь

застигне наденним малюнком

на склі теплого погляду

до четвертої ери –

мезозою…

 

На Дереві Сну…

Вологе під ранок Дерево Сну…

та не росами всіяне

звисають пошматованими доріжками

фотоплівки з кадрами минулого

боляче

ось тут усміхнені щасливі

весілля зимовий ліс

ти над колискою

перші згуки

перші кроки

пісні

вірші

оберемки гілочок акації

грона калини над ліжком

ми на двох велосипедах

веземо трійко синів

на город

менших двоє на обніжку

на ряднині бавляться

старший допомагає з бур’янами

літо

ми в човні пливемо

ти вправно веслуєш

усміхаєшся мені

діти верещать від задоволення

ловлячи бризки з весла

зриваємо яблука в садку

дитячі рученята – сунички

бджілки гудуть

пахне м’ята і материнка

на вербі Місяць приліг

слухає солов’я

срібна звукова доріжка вечора

як серцю тепло ніжно

вуста

пальці пливуть по мені

під зорями розпеленав

як дитину

і пив пив

як криничний струмочок

не додивилась

промені Сонця засвітили плівку

вологе Дерево Сну…

прокинулась

змахую то тут то там

сльозини

скрапують:

зі сну

очей

душі…

гіркі та солоні

як твоє слово –

а слово ж – Любов! –

було в Бога і Богом було!

коли ж ти і чим

отруїв себе

що на твоїх вустах

воно стало холодно-отруйним

одненьке слово –

а миттєво розплодилося –

гострими їжакуватими

кришталиками

вп’ялися

обсіли моє серце

судини

думки

коле

щемить

пече

і нема на те ради…

кардіосклероз

сльози сіллю розсипались

солі можна вивести

трав’яними настоянками

камені роздробити теж

або лазарем

а чим викоренити твоє слово? –

лиш поцілунком любові

де він?

… вологе під ранок Дерево Сну…

 

* * *

на плесах моїх очей

дні

зеленим тугим листям латаття

цвітуть сльозами –

гіркі солоні

щоб не закам’яніти

в соляні стовпчики –

свічки без гніту..

я зцілюю душу словом…

 

* * *

душа ввібрала подих неба

і ожила

не підозрюючи,

що тепер кожної ночі

буде родити по зірці,

а з кожним світанком –

по променю світла

і так до безкінечності

дихайте небом –

ніколи не перебудете!

істина Вічности

 

* * *

вилітають метеликами слова

із кокона душі

і Світ стає барвистим

і живим!

Летіть цілуйте пелюстки вуст

квітам

мерехтять!

усміхаються -

красу творять!

 

* * *

щоб настав світлий ранок

треба розсупонити душу –

скинути з неї

сто печальних чорних хусток

під ними Сонце радості

я не знаю скільки вже зняла?..

і скільки залишилося…

 

 

 

Дух білого снігу…

Дух білого снігу

котився моточком-кулькою по стежині

розмотуючи білу нитку снігів

ми вперше ступали тут

ми знайшли свою першу

зимову хатку…

ми топили собою її

і топилися власним вогнем любощів

біле полум’я тіла мого

святість незайманого снігу

ти куштував і смакував

визбирував на мені сніжинки…

…Це була наша перша зима

перша зустріч

стежина – білий віск снігів…

назгортали сувоєм свічки

не вони нас зігрівали

незапалені свічі зимового саду

зачинені двері в маленьку хатину

ВСЕ відучора захололо в часі…

Дух білого снігу

зашпорами прямісінько в серце

руки холодні

щоб зігрітись місять білу глину зими –

ліплять мене

із білого-білого снігу…

 

* * *

Я слово сію світле й золоте, –

Душі криничної проста офіра,

Прорвалася, звільнилася з тенет,

Я голосом між гострих лез аіру.

Проміння – розсип слова й віри.

Це світло правди ПРАВої й краси

Вливається у вічність – Божі Води.

Збагнути зараз: ти – була, єси,

Ти – магма, із вогненної породи.

Відливок вищого ґатунку й проби!


Красива, як осінь!

Красива, як осінь!

                         Не хочу прощання!

Цілуй ніжно листя плечей золотавих.

Ще серденько пульсом –

                               у сонця литаври.

На струнах дощу

                     тіло рветься звучанням.

Солодка на дотик…

                        І  н е д о т о р к а н н я?..

Я - вересня тиха пресвітла постава.

Красиві з тобою!

                           Не час завмирання.

Цілуй даль очей…

                       дощик з вуст золотавий... 

 

Змітаю сніг з празим

Змітаю сніг з празим,

               з прапам’яті – іржу.

                       Код таїни – скрижаль.

На віще слово Правди

           в час апокаліпсису

                                   свята потреба.

Скричать громи,

       і врозтіч колами в сльозі

                          ополовілий жаль,

І серце

     спалахами блискавок зігріє

                             це терпляче Небо.

На пересохлих ріках Мови

       час глибинну Душу віднайти,

Що так здавен творилася,

                   замішана на глині

                                     і на крові.

І на печерних фресках

                           відчитати

                     злами змаганих світів.

Історія чи міф?

         У відсвітах першовогню

                           здобуду – Слово.

 

А серце Час шукає

(Рондель)

А серце Час шукає

                 у пісках проточних.

Дзижчить печаль в душі

                 покривдженій осою,

Моя печаль –

       ще не просвітлена тобою,

Моя печаль

       така до тайни непорочна.

У днях оцих густо-солодких,

                             аж молочних,

Відчайно цвіт ромашок

                           перейде луною.

А серце Час шукає

                     у пісках проточних.

Дзижчить печаль в душі

                       окривдженій осою.

Цілунки на вустах

                    щасливі і наврочні

Без поруху до сну,

               як місяць над водою,

І теплі сльози

       ніч обліплять, як лускою,

В сон срібна рибина пірне,

                                 як очі в очі.

І Час не зловить нас…

               бо ми – піски проточні.

 

Я пла́чу Словом

(Диптих)

                                 О.Гончаренку

I.

 

                                 Де мій осонний Дім, мій Час і мій Народ?

                                     Саметойя (ліричне Я), або О.Гончаренко

Я пла́чу Словом, що сльозою-журботою

Омиє голос (саметой-твій)

                               з Вічних мандрів,

Де Віра звірена звірино висотою,

І висі тануть, розплітаються меандри.

Я плачу і плачу́ у поночівлях Долі

За доіконних коней прапідкови,

За Сонце Правди, що зігнули у півколо,

За Грім високий, храмову рай-мову!

Рай-сад садів!

           Як голосно Весні від цвіту!

І серцю в благовісті Сонця Золотого.

О легко співу у сузір’ї Голос-Літер,

Де Вирій віршами, Душа – не сиротою.

В твоє множинне «Я» і я,

                         мов крик, вростаю

Ворожбою в бою молитв за Храми.

На попелищі – в кості?

                                   У Явіччі гра є.

Сльозою плачу – злою.

                           Як це?

                                 Що це з нами?!.

На вічнім перехресті Час, Віків розмаю,

Злітають крила!

                 Крила шерхотять вже гордо!

Ось Пращур на лужку,

                     з бандурою, «мамаїть»,

Ось Віра і Любов –

                       оце і є Народ мій!

II.

Олеже, легіню, леліткою зорію,

В пекучих струнах

                   звуглилась на чорні ноти.

О хто загра по них нам українську мрію?

Небесні Чигирин?

                             Чи Січ?

                         А мо’ Суботів?

Отой твій сум і в Сумах –

                       рветься тятивою,

Осонний Дім зрина

                  з глибоких снів, із Лети,

Струнка тополя в небо вгрузла головою.

О! Той наш сум!.. –

               страшні, надболісні комети.

Боліди ми, що мчать меридіаном Часу,

Народ шукаючи свій у печерних нішах,

Де душі пращурів нам підкують Пегасів,

І ми явімося, як грім,

                         з небесних віршів!

А в кого ж і питать

                     як не в самих у себе:

Де наш народ?

       Бредуть останні жебраками. –

Для них і Небо

             лиш розлите просто в небо,

Духовний хліб – не бачать! –

                           зріє між дощами.

Нам повезло, –

             це ми з тобою ще багаті

На Віру й злість,

                 на ошкір,

                         здиблені словами.

Це ми

     ще волі прагнемо у власній Хаті,

Збираючи СЕБЕ для змагу –

                                 грам до грама.

Ця Віра й ця Любов! –

                       воскреснуть, знаю,

З-під пальців гончаря

                   видзвонює рай-глечик, –

Розхлюпується Воля Сонця понад краєм!

Летять!

         Летять з Трипілля-Вирію лелеки! 

 

* * *

Виводить пам’ять нас

                   з часів Аскольда й Діра,

З Трипілля –

             маєм мудрості Три Суті на віки.

А знов на Душу й Мову –

                           вороги сокиру!?

Та Мова ж – кожному!

                            народу течія ріки,

Пречисте джерело – Творця Глаголи!

Ми – українці!

                     Українці!

                                 А не просто люд.

Здираймо з душ, чола тавро – «моголи»,

Сьогодні храм на честь пРАмови.

                                Маски рвім облуд.

Ну як нам буть без Слова?!

                         Слова Духу й Слави?! –

Змаліємо і виродимось на своїй землі.

Нам Україну Богом дано ПРАВоСлавну,

Любім!

       Любім Її, святу, до крові й мозолів!

 

* * *

Все у житті – немов на довгій ниві,

Життя прожити – це не поле перейти,

Скупі родили зерна і щасливі,

А часом і гірки – до болю й ломоти…

Руїнні ери… як ятрили сльози.

Шевченківська тополя – думкою мені.

Посічена, порубана на лози,

Душа моя принесена у пелені.

Якесь-то «я» схилилось над душею,

Це шанс: прийнять і звідати ізнов життя,

Порубаною впасти в грудку глею,

Саму себе родить. Вродити своє «я»!

Спокон віків родилася людина,

Як та галузка Духу – символом Верби.

У кожній нації – своя Вкраїна,

Та українець вільний геном лиш в тобі!

 

 

ТРІОЛЕТИ

 

* * *

Розсипається слово

                         на звуки,

                                     на тіні,

                                                 на сни.

Мерзле листя цілунку сповза в голу тишу.

Так із чого ж душа ці мережить Вам вірші?

Розсипається слово на звуки,

                                                 на тіні, на сни.

На це серце затерпле

                             накличте снігів з далини!

У зимовій колисці вітри приколишуть.

Розсипається слово на звуки,

                                             на тіні,

                                                             на сни.

Мерзле листя цілунку сповза в голу тишу.

 

* * *

Ніжно грають ножі,

               розітнувши на струни мене.

І мину… відпечалюся

                             звуками тріо від Лети.

Затісна я собі

                 і безмежна тобі на планеті.

Ніжно грають ножі,

             наточивши на струмінь мене.

Що ж тепер?..

     Нажебрачу на світле Прощання монет,

Поцілую слова

                    золотими вустами комети.

Ніжно грають ножі:

             рвуться струни...

                               притлумлять мене.

Я мину, відпечалюсь…

               в цих звуках гарячих відлету.

 

* * *

Домчати б до тебе сьогодні!

                            із вихором листя! –

Гарячими айстрами зацілувати б вуста!

Дзвенить півстоліттям година моя золота,

Домчати б до тебе!

                         Засипати вихором листя!

Я тут – понад Пслом світлодайна тобі і троїста,

В сльозах благовійних затерпла,

                                           як тиша густа.

Домчати б до тебе!

                   Крізь тебе просипатись листям! –

Гарячими айстрами

                           (пізно!) заквітли вуста!

 

* * *

В цих дощах сірих на глибині неоліту

Відшукав гріх суботній.

                                     Несила нести?

Поряд з нею, а погляд – згорають Світи.

В цих дощах потонув щастя лику відбиток…

Лиш Любов здатна дати нам дні-самоцвіти!

Як же радісно.

                     Господи, слався! Прости.

В цих дощах я біжу із часів неоліту,

Сонця голосом квітне душа в Світ улита!

 

Жінка-птиця

Терпнуть пальці на клавішах.

                               Музика терпне.

Жінка-птиця…

                     поранена…

                                   В серці стріла.

З неземних партитур сю сонату вела!

Терпнуть пальці.

           На клавішах зорі аж меркнуть.

О за що довелося прийняти сю жертву?

Яку чашу – до дна?..

                     Сік отруйний спила.

Та ця музика Місяця! Пальців!

                                  Безсмертна!

Жінко-птице!

               Ти небо тримаєш тепла.

 

Добігає серпень

Добігає серпень на край літа,

Яблуками котиться до ніг в траву,

Шоломи каштанів тріскають по шву.

Добігає серпень на край літа.

Клумби в сквері в плахти розодіті.

Струн фонтанів в спеку – прохолоди звук.

Добігає серпень на край літа,

Яблуками котиться до ніг в траву.

 

* * *

Чужі приходять в час твоїх щедрот,
                   а я прийшла у час твойого смутку.

                                   Л.Костенко

Я ще приходжу до антонівки у сад…

У сад осмучений. Мій сад благоговійний.

Корінню нав’язав хтось вузликів досад.

Я знаю хто.

           Мій саде, ти ні в чим не винний.

Он скільки яблук!?

                     Ледь не вломиться гілля!

Надбав дари. – Чужій…

                          О яблуні, пробачте.

Я сумуватиму. Любитиму здаля.

Моя антонівко, – тремтиш?

                             І страшно, й лячно

Ось так позбутися тепла близьких долонь…

Рясніють сльози.

                   Плачуть яблука…

                                            Чужа рве.

…Я ще прийду. Хоч потайки.

                                 Ти не схолонь.

Не вклякни в смуткові.

                   Я не скажу «прощай же»…

 

* * *

Мої слова-вогні – мої громи найвищі,

вгорі ще,

           Вам освятять далі.

                                 День, як дань…

Як лань

             мене забито.

                             Кров на попелищі.

Сльоза з очима листя.

                             Згасне й ця вода.

Мої вуста –

         (падуть) пелюстки блискавиці

на лиця,

                 на червоні маківки дібров.

Любов…

         Ця тінь моя, прудкіша за лисицю

Сто верст стократ здола.

                 Вже мертва в листі кров.

Вертаю Вам

         мовчань Печаль-ріку – ці болі,

ці голі

     стебла полину –

                                 холодну ртуть.

Ідуть

       дощі з найдовшої Води – знак долі, –

Кленові фрески

                     в серці згасять і зітруть. 

* * *

                       Я забуваю сумніви і сум.
                       Я воду п’ю у Сувиді з криниці.

                                  Ліна Костенко, «Сувид».

Я забуваю сум’ятливий сум,

Прошкуючи на берег річки Сумки,

На серці спогадів осуга, струм,

Найголовнішу суть – у сховок думки.

А слів у сумці із первісним «СУ»!

Відкинувши всю суєту і сумнів,

Днів теплий субмотив, тебе несу

В суничне літо – у любові Сумин.

Світ суголосний. Лик осяйний Сур.

Сума і Сумка. Вгледжу взори міфів.

В воді – дереворит дерев парсун.

Судениці* мої на тлі софіту.

Судьби мережки – суплаш у косу

Днів сув’язь – кантом, голубим сута́жем**.

Верба на плечі струшує росу,

І осока край берега – куражем.

Маленька мушля-хатка – сувенір,

Хова сухий сувій і сонця промінь.

Мечем-листком розмахує аїр,

Якоїсь пташки джазові субтони.

Люблю світанків тепле сузане́*,

Але мінор таки пасує Сумам…

– О Сумине, цей сум мене мине?

– Мине, мине, як час надійде сурмам…

 

Вечір Долі

Кипить минуле бунтівне.

                 Сей крик вростає в крила.

По зморшках дубокорих повзає дощів змія.

Сьогодні спогадом про Вас

                         цей вечір освятила,

Сьогодні Доля свічку

                       так вишнево понесла!

Солодке мрево.

           Як стікала в нім зоремедами!

І так вишнево-дико

                     розцвітала в тілі кров!

Які пісні!? –

   з узорами Трипільськими над нами,

І вже дощі зміїні нам –

                               освячена любов!

І ми кометно пірнемо

               в це небо життєдайне,

Хай ніч цілункам лік веде зозулями грози.

Моїй душі і праволистяно,

                               і Православно,

Моїй душі так глибоко,

                          як у Дніпрі сльозі!

 

* * *

Стало вітру вільготно в саду поміж яблунь,

День схвильовано гордий,

                                   барвистий, мов півень,

Па листочків вкрапляються в стопи і ямби,

Мрії в даль – як роїння бджолине – на південь.

Ти прийми моїх слів поцілунки і леза,

Ці вогню переливи, вогню передзвони.

…Віє пустка від тебе. Душа – наче мездра*

Ти і дощ… дощ і ти…

                       схожий звук – монотонний…

20.09.19

_______

* Узбецька і таджицька настінна прикраса – вишита узорами декоративна прямокутна бавовняна або шовкова тканина.

* Мездра – внутрішня сторона вичиненої шкіри або шкури.

 

ДИВНА ЖІНКА

 

«Коли не було з нащада світу, Дажбоже!

Тоді не було Неба ні Землі, Дажбоже!

А лише було синєє море, Дажбоже!»

                    Колядка про сотворення Світу

*

Дивна жінка – чекає на Нього

Дивна жінка – прагне

приручити хвилі

на березі моря

її погляд щипає

тоненьку струну горизонту

*

наче волошки живі мерехтять

крильцями Неба думки

Дивної жінки

на березі моря

*

сяє простір бризками сонця

сяє

Дивна жінка

(переповнена морем

і небом

і сонцем)

*

маленька дівчинка

з берегів Малого Ромену

краплинкою течії

Сули і Дніпра

допливла

до цього Руського моря

ось чекає на Нього

*

О Дивна жінко!

Жінка чекання

в и с п і в у є

в и к о л и с у є Його

є д и н о г о

*

голосом срібного

вітру

у колисочці осіннього

листя

під перестиглим

сонцем

перед стомленим

морем

*

перед морем

над морем

що стомлене Вічністю

осипається Сонце

як сонях

*

сяйні роси на хвилях блищать

в краплях сяйва

волосся

і плечі

і руки

Дивної жінки

що ловить хвилі

на березі моря

*

Жінка чекання

в Чеканні

тулить вуста пересохлі

до мушлі

*

і повниться та

звуком

синьо-сумних пісень

про Дивну жінку

на березі моря

що ловить хвилі

що чекає на Нього

*

із очима

тремтливих волошок

до самісінького горизонту

де Небо стікає в море

*

там Риба і Птаха

із голосом Сонця

а тепер

ще й із голосом Жінки

що чекає на Нього

на березі моря

*

Може тебе

Дивна Жінко й не стане

і моря

і мрії

цих хвиль

навіть риб

*

лиш Птаха у Небі

надзьобає звуків волошок

для мушлі

для вітру

для Вічної пісні

із голосом ДивоЛюбові

*

Дивна ця жінка

на березі моря

тріпоче руками у Вітер

хоче приборкати Час

*

берег піщаний життя –

піщаний годинник

стече посолонь

мов тіло медузи

назад у море

через Дніпро і Сулу

в течію Малого Ромену

*

Дивна жінка

заллята бризками сонця

чекає на Нього

ч е к а є н а Н Ь О Г О

                           2002

 

* * *

               Сидить козак на тім боці,

               Грає синє море.

               Думав доля зустрінеться –

               Спіткнулося горе.

                                Т.Г.Шевченко. «Думка»

Золоті мої СЛЬОЗИ

на хвилях моря

в них обличчя моє

променіло Всесвітньою Тугою

Вселюбов’ю

до тебе ошуканого

Я просила ячала:

не їдь на море!

я – теж хочу моря!

Я сама тобі – Море!

Море любові

жаги

жадання!

Не пожадав…

з іншою любощі мав

А та – чужая –

виляском голого тіла

зманила

думав – русалка?

Господи, як же твій розум

вона засліпила!

Золоті мої СЛЬОЗИ

на хвилях моря

в них Мавка в вінку запашному

з душею хмільного світанку

перевеслом проміння сонця

підперезана – обережена

бігла до тебе із Лихвеного:

о Море! Море!

не змани у глибини свої!

Я – здолаю Мару

якщо в серці його ще жива

неотруєна сила Любові!

На Перуна віночок тобі плела

з ромен-зілля

волошок

дубового листя

викликала із далі далекої

з хвиль безкрайнього моря

з горизонту липкого її очей

відчуй

шепотіння гаряче моє!

П Р О К И Д А Й С Я!

з Марою не знайся

Вітер тобі з полуночі

на шибку

прибив віночка

візьми одягни

опаде омана

загояться рани

Золоті мої СЛЬОЗИ

на хвилях моря

в них страждало

кричало Кохання Світу

не бачив

погляд її Навських очей

поглинуло в безодню

натомість

її чаклунський гострий шепіт

обплітаючи промінь сонця

влягався тобі петлею

на шию

на серце

на руки

н а й п е к е л ь н і ш і

з р а д и муки

                                    2010

 

ЛИСТОПАД

Листопад... листопад... листопад...

Листя крапле – гаряча ропа,

Серце пам’ять, як землю, копа.

Листопад... листопад...

                               лист.. стоп... ад?

Журавлиною сум намерзає.

Осінь сонце в листку колисає.

Ще світанком на травах роса є,

Та біль серце на друзки кремсає.

Думка крутить трагедії слайд.

Туск роз’ятрює. Сад руки склав,

Жде зимового сну і коляд.

Спомин рідний…

                     на серці – як гладь.

В листопаді… вогонь… завмирає.

Осінь літо у сни – листограєм.

Я під небом?

                       Чи вже понад Раєм?

Та душа – теплий хліба окраєць.

Листопад… як болиш!?.

                                 Серця спазм.

Сліз моїх і дощів тугий спай.

А стежина – з-під ніг закипа.

Листопад… похилився.

                                   Спуск. Спад.

Листопад... обірвавсь... не вертає.

Вітер зносить життєвий трамвай мій...

То чи мертва, чи я ще жива є?!

Листопад... як сто зрад.

                                         Загортаюсь             

У дощів золоту паволоку,

У мелодію небно високу!

І сміється, й сльозиться аж оку.

Ласк твоїх дай напитися соку!

Відспівав…

               лист упав… листопад…

Перейду цю листву. Мить відрад.

Відродив. Віддзвенів. Мерзне сад.

Ти ж – навіки… навік!

                                      Тінь досад.

…Причалапала ніч.

                                 Я при свічці. –

Віск тече по щоці – не сльозинки.

Виплив місяць, тонкий, як мізинчик.

Сон сплавляє мій день вниз по річці.

Листопад... листопад... листопад...

Листя крапле – гаряча тропа,

Пам’ять серця голосить тропар.

Листопад... листопад...

                                 ми.. стоп... кадр..

                                                             2012

 

виводить сонце нас, як день

Коли нас сніг не зміг убить,

Вітри не вирвали з корінням,

Нас сонце може відродить.

О будьмо сонячним промінням.

                                 О. Олесь

Ми перейшли важкі сніги. Морози люті.

Вітри гострили крила нам і тінь кремсать,

Та сонце, сонце! –

                       вихлюпнуло нас у сад,–

Ми дерева́ми проростем.

                               Ми маєм бути!

Коли здавалося – все в чорному тунелі,

Родинне поле… не стерня, – колюче скло,

Та сонце, сонце! –

                         підхопило на крило,

Душа схолоджена озвалася пастеллю.

Ще десь в золі

                 ледь подив іскри воскресіння,

Вуста спізнали не медів, – гірких отрут,

А вже виводить сонце нас,

                               як день, на пруг,

У грудях – світловий пучок

                               єдна в проміння.

 

* * *

Очі ромашок

           (не монашок)

                 такою красою розкрилися

розтопилися

                   під сонцем (не сон це!) –

цятки густі золотого меду

               до тебе!

                           до тебе!

закликаю

        благаю

                       молю

слова мої почуй

усю до краплинки зночуй

           прогорни пелюстки

та не рви

         не гадай –

               лоно краси пізнай!

і ось моє личко!

           (де ж твоя свічка?!)

віки вікувати

               в обійми літати

жадати!

         (не спогадуючи дати)

Золотого цілунку –

           хмільного трунку

приручати (ячати!)

               блискавки Перунові

Любові! Любові!

вогненний цвіт папороті

вустами зривати!

           Купальської ночі

ласкати!

            пірнати!

(Дажбоже мій, Господи!)

мати

         і йми́ти тебе

на білих клавішах неба

м у з и к а

         музика грому!

             в мені до стому

століття

           епохи минають

а я й досі тебе кохаю

               Світи колисаю

(і ті що нас не єднали

ми Світ Богом даний

               самі розділяли)

Ось рунні трави

Веди по законам Прави

Росяна свіжа стежина

я – твоя!

         Твоя є д и н а

Біле полум’я!

           полум’я наших тіл!

О ця магія танцю!

моє диво ти – мій обранцю

мій Золотий Чоловіче

Золотого Віку!!!

 

КРАПЛИНИ…

руки – морем перетекли за північ

злились із полиском місяця

*

пригублюю тепле світло

з жовтих глечиків зір

(зоряно-зоряно)

*

колискову для тебе злеліяла

тільки де ти де?

навіть дрібочки тіні

(солоно-солоно)

*

у ВЧОРА залишився впиватися

поглинати плоть

проминущої жінки

*

на березі сплячого сонця

лиш пізнаю глибінь самоти

(холодно-холодно)

*

руки – розбурханим морем

повернуть

здичавілу мені мене

*

однак не мину

не минеш

в с е в и д ю щ а

в л ю б о щ а х

розвереджуся гордовито

спалахом тіла налитого

(голодно-голодно)

*

на березі світанкового сонця

вже не для твоїх вуст

цей солодкий трунок

(росяно-росяно)

* * *

на плесах моїх очей

дні

зеленим тугим листям латаття

цвітуть сльозами –

гіркі солоні

щоб не закам’яніти

в соляні стовпчики –

свічки без гніту –

я зцілюю душу словом

31.07.18

 

Велесова ніч

(Цикл)

 

1. В любистках зір-зілля

В любистку зорянім бубон б’є.

Володимир Коломієць

В любистках зір-зілля

                             люби мене, любий!

В цім зіллі таїнна є музика вічна.

Ми самозапалимось гаряче, свічно,

В любистку любаски

                                     цілуй, цілуй губи!

Напнув Місяць повню,

                             як брахман свій бубон, –

Токата двох тіл!

                           Імпульс, ласки зустрічні.

В любистках, о Боже!

                                     Танцюємо румбу,

Ми – сплетення струн!

                               Ми – є музика вічна!..

 

2. Переведи, Вербовая сопілко

(Замовляння)

Переведи мене через дощі,

                                     Вербовая сопілко,

Через алеї осені – пасажі музики сумні.

Голубка всілась (сховок) під дашок

                                             у мене на вікні,

А я?.. Переведи (стіна дощів!),

                                        Вербовая сопілко.

Чи дощ, чи то Верба –

                     на шибці шрам сльозою.

                                                 Серцю гірко.

Стікають падолистом клени

                               як вчорашнього вогні…

Переведи, острунь мене в дощі,

                                       Вербовая сопілко,

О ці алеї осені! – пасажі музики сумні…

З 31 жовтня на 1 листопада відзначали ВЕЛЕСОВУ НІЧ. Згідно з народними віруваннями, в цю ніч душі, Духи Предків, під пильним поглядом Велеса останній раз в поточному році відвідують своїх Нащадків, що живуть в Яві, щоб благословити свій Рід, після чого летіли в Світлий Ірій до майбутньої весни.

У відчинені двері між Навою і дійсністю, дозволено їм в цю ніч відвідати, відповісти на питання, укрити своєю любов’ю …. І ті, хто хоч щось знає, повинен в цю ніч поводитися правильно….

Треба пам’ятати, що це, перш за все, сімейне свято. Духи Предків повертаються до своїх Нащадків, щоб піднести їм уроки і благословити весь Рід. Перед настанням темряви розводили Вогонь, стрибки через який, а також ходіння босоніж по розпеченому вугіллю було обрядом очищення і звільнення від злих сил.

 

3. Лише снами…

Як ніжна праосінь,

     ти йдеш моїми снами…

Микола Зеров

Як осені ніжне, тривожне тремтіння,

Твій образ, усмішка мигтить мені снами…

Очей моїх світло – пожадно, ковтками,

І Доля ще юна. Не тче павутиння.

І ми, й цвіркуни, навіть Зорі, – на сіні,

Всі радощі Світу і мрії ще з нами!

… Як осені ніжне, тривожне тремтіння,

Так ти – вже далекий-далекий…

                                            лиш снами…

 

4. Спомини-промені…

Спомини-промені – в темпі алегро,

Мріє уява в стрімкім па-де-де.

Чом до розлуки звели ми свій день?..

Спомини скачуть у темпі алегро.

Чути в кватирку (прочинена) легіт,

Жовтень листочком прощально впаде.

… Спомини, наче оскомини. Теги.

Мрія згасає… ледь тіні де-де…

 

5. Молитва до Трави

О Травонько, моя стеблино,

Сльозиться мені зір,

Сплети мій сон – узір –

Хай його очі будуть сині.

Порадоньку людей: клин клином –

Це не для мене. Вір,

О Травонько, моя стеблино,

У душу твій позір…

 

6. Я – не самотня…

… ми ж не самотні:

адже я і ти – нас двоє, Місяцю.

Володимир Коломієць

Я притулюся до плеча верби

                               цим тихим вечором,

Вже й не самотня я,

         адже нас двоє – правда, Місяцю?

І хвилька зіроньку несе мені одну,

                                     та ще, аж тисячу! –

То Шлях Чумацький перелив себе

                                   молочним глечиком.

Я наслухаю серцем такі втішні

                                          співи Лельчині,

Так і домрію до ранкової зорі –

                                             провісниці…

З плеча Верби у ніч

                 струшу свого я суму клечання.

Я ж – не самотня, ні.

             Адже нас двоє. Правда, Місяцю?..

 

7. Настала ніч – Мара

Настала ніч… Пройдисвітка – Мара.

О чим же твоє серце уколола?..

Не захистило (пізно…) диво-коло.

Насунула на душу тінь Мара…

У шрамах всі. Порепалась кора

На древі нам до серцевини долі…

Я дихаю, шепчу вустами трав.

Та пізно. Сталось.

                           Все в тобі схололо…

Велесова ніч – це свято зв’язку поколінь, день, коли ми дивимося не тільки назад, але і вперед.

Ці чарівні дні кожен зустрічає по-своєму. Хтось одягає жахливі маски, уподібнюється американським мультяшним героям, вирізає з гарбузів страшні пики, лякає один одного; хтось відзначає Самайн, слідуючи кельтським традиціям; хтось святкує Велесову ніч. Але головним залишається необхідність розуміння процесів, які відбуваються в природі, в світі і в нас. Якщо цього немає, то все перетворюється на фарс, в нав’язані нам ігри, які призводять до розчарувань і життєвих трагедій.

Не стійте на перехрестях! Двері між світом живих і мертвих відкриті! 

                    

Із Нави через Прав…                    

Із Нави через Прав

усе прямує ЗЕРНО-КОЛОМ,

вібрує кожен рух:

трави,

         листка,

                         дощу

                                     чи Слова

Шукає кожен слід:

зорі,

         себе,

                   світанку,

                                      тиші,

початку Початків

життя,

           вогню,

                     стихій

                                 Всевишніх,

сплетіння тіл і рук,

кипінь гарячого цілунку,

де стиглий звук трави

стіка мелодіями трунку.

Розверзлися громи

серед дощів правічним басом,

і пам’яті обрус

проліг у просторі і часі.

Живий вогонь душі -

розлитий Дух у блискавицях,

наворожи мені –

що з каменю,

                       а що з живиці?

Цей злиток днів моїх –

з минулого – тугі мозолі.

А лінії руки –

струмки,

               потічки,

                             ріки Долі.

Не припинай човна

на Рай-ріці* у берег клечінь,

Перевізниче мій,

перевези мене в свят-вечір!

А Сонце-Коляда

сідла коня.

                 Вітрів пересвист.

Провісниця-Зоря*

співає голосно у Всесвіт!

Холодні пальці мну,

немов пергаменти студені.

Я мну, аж спалахнуть,

мов Яв, жертовники священні

закляклі цілий вік

із кляпом в горлі все мовчали.

Заговорив тепер

і камінь,

               мов жалива жалю.

Стрілою поповзло

живе коріння під снігами.

Виток.

           Нова спіраль,

вже йдуть молитви-криголами!

А Ви?

           Ще під ярмом?

Ще повзете щодень колінно?

Кажу: то суть раба*.

Над нами Сварга сяйнодзвінна!

Ваш гріх?

               Ваш страх? –

                                      Брехня!

У світло лиш прибуде Світло!

Ворожа тінь хреста

обплута чорні душі хитро.

Тріщать Слова.

                         Де Ви?

Ще у колисці повно снігу.

Мій проліску, пора!

Колише тиша білу кригу.

О зимно як Світам!

Сю тишу розколоти в змозі.

Ковтають білий звук

думки заспраглі у дорозі.

Прийшли вже на поріг

сніги –

               нашестя смутків тіла…

І вже в тобі вони (сніги),

тисячолітня Жінко Біла!

О, не займай ЇЇ,

це люстро не для твого світла,

душа тонка-тонка

Правічне може тріснуть віття.

Із Нави через Прав

усе прямує ЗЕРНО-КОЛОМ,

вібрує кожен рух:

трави,

         листка,

                         дощу

                                     чи Слова.

Шукає кожен слід, –

не кожен слід собі знаходить,

я ВІРОЮ живу –

в мені вже

                  Сонце Роду сходить!!!

 

Славень Роду

Слава Роду!

                     Звеличую Словом

Тебе, Батьку наш, мудрий, ясний.

Я постала з твоєї Любові,

Твоє Світло пульсує в мені.

Ти є Богом Богів, першосила,

Що створила цей Світ, рід людський.

Твою Віру в Дніпрі потопили,

Та скінчилися чорні віки.

Ти єдин, Роде наш, й многоявний*,

Ти є Лада, Перун, Світовид.

Твоя істина вся у Триглаві,

З Світу предків вернулись волхви.

Шляхом Веди й Покону веди нас,

Браму Сварги* святу відчини.

Гідні станемо Роду й Вкраїни, -

Ми Дажбожі онуки й сини!

________

* «Якщо ж трапиться якийсь блудень, що рахуватиме Богів і відділятиме їх від Сварги, то вигнаний буде з Роду! Бо не мали Богів різних, бо Бог єдин і множествен.» ВК, 30,7.
 «Сварог! Ти, що сотворив світло, Ти єсть Бог світла і Бог Прави, Яви і Нави.» ВК, 15-А,2. 

 

Слава Рідним Богам*! 

                        Отож, молімось Богам,

                        щоб мали ми чисті душі

                        і тіла наші,

                        і щоб мали ми Життя

                        з Праотцями нашими,

                        в Богах зливаючись

                        в єдину Правду –

                        так оце єсть ми,

                        Дажбожі Внуки!

                              ( *Велесова книга, дошка 1,7.)

                    

З дощів насукаю волокна вологі,

і сяєво зір променисте додам,

сріблястими росами витчу дорогу

молитвам, що з серця йдуть Рідним Богам!

Молитви, що хвилі підхоплені вітром,

молитви – пелюстки вогненних імен,

молитви, що імпульси вічного Світу,

наснажують душу до дії щодень!

Всміхається Сварга, відлунює звуком,

Сварожич хлюпоче стоарфами в світ,

і Диво дарує Дажбожим онукам

ясний і премудрий наш Бог Світовид!

Молитви несу я для Живи, для Лади

з найперших весняних струмків-джерелиць.

Піду колословом, піду водограєм

по плесах всевічних Триглава столиць!

Перуняться думи, сварожать молитву

і серце, мов човник, між Явою й Прав.

Молитва – це Дух вогнекрилий для битви,

хто душу Русі на хресті розіп’яв.

У Навський Великдень пошани і слави

корінням вслухаюся в Мову землі.

Із неї прийшли ми до Яви крізь Праву.

В небеснім вогні – все гостріші шаблі.

Вербою здіймуся від самого долу,

хай Славу вітри словославлять віки.

Волхвує, ворожить мені моя Доля,

і Велес чатує священні рядки.

Я яро молитву Великодню граю,

свічу найяснішу у Світ запалю,

до Рідних Богів потечу словограєм,

і вибухну сонячним дзвоном «Люблю!».

Симарглу вогонь розкладу і Купайлу,

у ніч Диволюбощів.

                                 Ніч ця – свята!

З багаття душі вже у Світі світає,

збира промінь Сонце молитви нектар.

З дощів назсукаю волокна вологі

і сяєво зір променисте додам,

сріблястими росами витчу дорогу

до храму величного Рідним Богам!

_________________________________

*…кликалось Ймення Твоє, о Господи, Боже Саваоте! Єр.15,16.

Оце Ймення Моє, і іншому слави Своєї не дам, ні хвали Своєї божкам.Іс.42, 8.

* «Не будеш ходити за іншими Богами з Богів…» 5М.6,14

 

* * *

Як чисто пишеться снігами січня!

Вохвує-колядує біло день!

Сніги й сонця збира у дзьоб синичка,

А я – лиш смутки білі.

                                     Де ти, де?

Я колядую здалечі-хуртечі,

На Долю кличу щастя і добра.

Коли я прихилюсь на рідні плечі?

Коли введу його в Любові храм?

Як світло плачеться!

                                 О віриться як! –

Здолаєм тьму!

                       Ще нам топтати ряст!

Як писанки, пишу-молю серця я,

За січнем- буде Великодній час!

І злинуть в небо лебедині крила,

Щедрівку ластівка нам принесе!

Скажу:

           я так чекала,

                              засвітила

Першоцвітінням спрагле тіло се!


8. Як лист, за мною жовкнеш

Чом, як лист кленовий,

                               ти за мною жовкнеш?

Ув очах, як Світ – важка печаль-сльозина…

Сам же вибрав. Бачу усміх твій полинний…

Дивно. Під вікном йде, хлюпа дощ.

                                             Ти – мокнеш…

В день пейзажами краси пролився жовтень.

Я – тобі далека пісня журавлина…

Ти, як лист, тремтиш,

                               за мною – жовкнеш,

Тихо снами виціловуєш дружину…

31.10. – 01.11.18

 

Ще не відданий скарб любові

(Рондель)

А поки День благословивсь

                                            я – буду жить!

Бо в серці ще не відданий

                                     мій скарб любові

Оцій Землі рахманній і материковій,

Оцим Квіткам і Зорям,

                                      Лісу, що шумить.

Оцим Лугам, що Сонце й Дощик

                                             хочуть пить,

Словам, що так весніють

                                   котиком Вербовим.

А поки День благословивсь

                                            я – буду жить!

Бо в серці ще не відданий

                                 мій скарб любові.

Як духмяніє чебрецем мій рідний Світ, –

Злітає думка чиста на священній мові!

Й радієш: можеш День собі

                                   вдягнуть в обнови.

В стібки покласти теплу Світанкову нить.

Бо поки День благословивсь

                                я – буду жить!

31.12.19

 

* * *

             … Я не скрипковий ключ, а журавлиний,

              Тобі над полем в небі напишу.

                                                          Ліна Костенко

Ти не скрипковий ключ й не журавлиний,

А ключ минулого, що в час сплило…

Як Сонця щит – духмяно і бджолино,

Тобі плече моє було й чоло.

Все ладно слала, радісний Свароже,

Хоча душа терпіла стільки мук.

Любов – як пісня пелюсткова рожі,

І тішилась: озветься серця звук.

Та на вуста сумні вкладались ноти,

Мелодії десь тали в пустоті…

Взялась іржею долі позолота.

Продовжив дні мої не ти.

Ти – не скрипковий… Звук повис в печалі,

Тче осінь павутинки сивини.

Спустився дощ. Листки цілує з жалем.

Ключ журавлиний… плач із далини…

 

* * *

З життя стежок нечитаних поезій,

З полиць, із товщі злежаної тиші,

Безмов’я це не витримали вірші! –

Прорвалися, пробились, наче лезом.

З-під палітурок – рветься сила Вербна

Тоненькими гілками молодими, –

Душа розкрилася сповідно, зримо.

Жагу любові вчуєш? Чи повернеш

У Світ, де зачинившись, сохнуть ери!..

Тут хтось когось забув, як книг цих лики,

Та вічність проступає сонцелико

В майбутній день – incognita і Terra.

 

* * *

Зелені струни на рожевих дзеркалах,

Насіння кропу нас у Світ посіє…

Душі твоєї в задзеркаллі дивний птах

Не зна: сльоза моя цвіте на віях!

І вибухнула, розтеклась натхнення мить –

З твоїх долонь – дзеркальними струмками.

Немов орган, пресвітлий день відбивсь, звучить! –

Рожеворунні радісні всі гами!

Цей день – пучок твоїх рожевих мрій-дзеркал.

Трилике Сонце – знак тримірності між нами.

Вдивляюся, стікаю в них, немов ріка…

Ми є лиш паралельними Світами.

 

* * *

ти вийшов із мене,

як євреї (з рабства?..) з Єгипту,

пограбувавши його вщент –

все срібло і золото – ПОЗИЧИЛИ!

а ти – обікрав нишком

душу мою –

забрав свою ласку,

свій голос,

свої вуста,

вирвав з корінням всі наші мрії

і плани на літо і осінь життя…

з цим скарбом прибився

до іншої – землі обітованої (?)…

та тільки ж не 40 років,

ба, навіть не 40 днів

водив ти душу свою, зважуючи,

а просто з ночі в ніч,

тут вийшов – там увійшов…

 

Хлібне поле й я

(Диптих)

1.

Межи пшеничного колосся забрела на мить:

У лоні я ношу чи донечку, чи сина?

Животик слуха, тулиться волошка синя.

Межи пшеничного колосся забрела на мить.

Щасливе поле хліба золотиться і шумить,

І я щаслива: в лоні – серденько дитини.

Над нами небо сонцем радісно дзвенить!

У лоні я ношу чи донечку, чи сина?..

2.

Це хлібне поле й я:

                             ми родимо із роду в рід,

В любові щирій упіймала в лоно сина!

А у ріллі захована на ріст зернина.

Це хлібне поле й я:

                             ми родимо із роду в рід. –

Воно – під сонцем,

             я – під серцем, несемо свій плід,

А він такий – тремтливо-теплий, мов росина.

Це хлібне поле й я:

                             ми родимо із роду в рід,

В любові щирій упіймала в лоно сина!

 

Їжачок

Ось їжачок пришарудів.

     Прислухався: душа в печаль вростала,

А він – маленький оптиміст,

               приніс листок мені кленовий,

І засоромилася я, і усміхнулась кольорово.

От їжачок, спасибі.

                 До листочка вся душа припала.

Такий ось випадок:

       для радості так зовсім треба часом мало.

…І щастя в кожного своє…

                                і відчуття стихій любові…

Ось їжачок пришарудів – відчув:

                           душа моя в печаль вростає,

І він – маленький,

             заяснів листком, як зірка вечорова.

 

Зацілуй, коханий!

Зацілуй, мій коханий, поранені бурею крила, –

Я до світла злечу: заяснію знов сонцем над нами

І веселку – знак щастя, прикличу з ріки я піснями!

Зацілуй, мій коханий! –

             Блакиті небес прагнуть крила.

Ще так серце гаряче, любові божественна сила

Тче рушник золотий золотими святими Словами.

Ти – цілуй!

   Ти цілуй, мій коханий, поранені крила,

Вже до світла так близько. –

               Я – Літо! Спивай же вустами!

 

В цих дощах…

(Диптих)

1.

В цих дощах сірих на глибині неоліту

Відшукав гріх суботній.

                                        Несила нести?

Вірно з нею?..

                     А погляд – згорають Світи:

Віття падає сиве…

                               замре у графіті.

В цих дощах потонув

                             щастя лику відбиток…

В них позначить життя

                                вагота дощу титр*.

В цих дощах сірих на глибині неоліту

Відшукав гріх суботній.

                                 Простила. Прости.

 

2.

Я в дощах… все біжу.

                             Та душа в Світ улита!

Ясно, радісно.

                        Пізній ще пахне чебрець.

Яв: барвінки сплітають прощальний вінець.

Я в дощах… все біжу.

                                 Як себе не розхлюпать?

Я – в Любові!

                 Господь сам навчив нас творити.

Ярі дні принесуть нам весну до сердець.

Я в дощах… все біжу.

                                 Та душа в Світ улита!

Янгол з нами завжди.

                                     І Любові Творець.

14.09.16

 

Яблуко любові

Це я б л у к о – дитя моєї Землі

і неба твого Сонця.

Яку красу почуттів вродили!

Мрії майбутніх садів,

що зачаїлися в зернинах,

готові вибухнути у Світ

розкриленим молодим гіллям,

вустами пелюсток світання…

Це я б л у к о відкрило нам

Закон родинного тяжіння. –

Як ми вростали! одне в одного,

соком нуртували в серцевині,

ласки самого сонця напувалися,

спліталися вітами,

до зірок підлітали,

в них колисоньки синів

колисалися…

Це я б л у к о – ось воно –

у моєму серці

з нашого засонценого саду…

 

Ти – чорний рояль

                      Вам і не пригадати усіх, хто навчив Вас колись

                       привселюдно розмахувать зрадою,

                                                                     мов білим прапором.

                                                                             Любов Матузок

Ти – чорний рояль –

                       ніч, для двох піаністок,

Ти змусив мене грать цю музику злісну.

Озвалися болем мінору октави,

Котилися звуки… не звуки, а – гравій.

Ти – чорний.

             Гадала, наївна, що білий…

Мені ж у цій музиці, любий, боліло.

Я грала – душа розривалась від муки,

На клавішах наших чому її руки?!

Торкала душа моя ніжністю струни,

Мене ж полюбив ти за власні ноктюрни,

Захоплено як цілував мої пальці!

І бути щасливими мали ми шанси.

Варила солодке з гіркущої кави,

Для щастя збирала цілющі нам трави.

Я ж в музику серця вливалась любов’ю!?

Затемнення сонця приніс ти з собою –

В чотири руки змусив грать ти роман свій.

О, скільки ночей закривавлених мантій

Мені довелось виполіскувать днями!?

Любить і прощать – я здавала екзамен.

Ти – чорний рояль, –

                         ніч, для двох піаністок,

Ця музика болю наповнює місто.

Тобі віртуозно-стервозна до пари?

Із яблуком Єви… Поганий сценарій.

Дружина – коханка, коханка – дружина.

Вона тобі – звабу і хіть,

                                       а я – сина!

О хвилі, о пестощі моря! – (Надовго!?)

Я – вірність душі тобі, Всесвіт любові!

Ти вибрав сучкасту собі піаністку,

Вколисує Гайдном, Шопеном і Лістом?

Хай гра.

               Натира тобі ночі до блиску.

Дивись, не спіткнись.

                           В зраді музиці слизько.

Тобі я не Бог, щоб карати вигнанням,

Тебе я тримала лиш світлом кохання.

…Ти – чорний рояль…

                   Стала ніч з нею – пастка.

Я ж День дарувала тобі – сонця ласку.

Ти – чорний… Прощай…

                             І нема в цім провини.

Мов білий рояль,

                     світить-гра кущ жасмину.

Стриножених днів ти надбав. Веремію.

Мене ж, наче пролісок, сонечко гріє.

27.01.11

 

Дощ іде…

(Диптих)

      

        Відлітайте, дерева.

         Прощай, нетутешня пташко.

                                  Мар’яна Савка

1.

Відлітають дерева – обпечені, саду.

Тускно шиба скрипить

                           під колючим крилом, –

Черконе – це прощання раптове.  

                                               Притьмом.

Відсахнусь від вікна. Відвернусь.

                                               Пересяду.

Або, ні! – Вийду в сад.

                               Наче німб парасоля.

Листопад. Аж кипить

                             сих листків жовтизна!

Я – сміюсь! Я – живу!

                                 А комусь трутизна.

Замісив собі щастя на перці та солі.

Криком ріжеш цей дощ! –

                       Крапотить кров’ю пальчик.

Як прощать?..

                       Відчуваю тебе яко сад –

Рідний плід.

                 (А колись ти шалено гасав!)…

Свою душу вмочила в дощу каламарчик.

Відлітають…

     Сповза з пліч листочками хустка.

Ти шукаєш мене… Вимикаю вікно.

Розпустив… і не зчувся, сім’ї полотно.

Та у снах все біжиш.

                             Аж стежиною – хрускіт.

Я на пам’ять галузку вломлю собі, прутик,

Огорта щедра осінь в гаї позолот!

Сам від себе сховавсь.

                             Збудував собі дзот.

Відлітають…

               «Кру-кру-у!» їх тобі на покуту… 

 

2.

Я тобі у цім дні нетутешня?

                                   Та очі – ще любиш!

Не з коханою жить – що без Бога.

                                      А як? Дні – хисткі.

Не любов і тепло, –

                   плід терпкий – поцілунки на губи,

Докладати зусиль і ковтати хвилини гіркі.

                                       .

Усміхатись удавано.

                             Розпач ховати під маску.

Теплим спогадом грітись.

                               І душу ховати в туман,

І цідити натужно вночі

                               з себе порцію ласки,

А кохану, що зрікся, – лиш спогад

                                             тулити до ран.

Тріпотить в твоїх снах

                   із минулих світів рідна пташка.

Як же кинув її (чи пробачиш собі?)

                                                 в час біди?!

Мов на серці печать – образ мій

                                       позолотою пряжки.

Ти по воду пішов…

                         лиш круги…

                                       лиш круги на воді.

… Дощ іде. Протіка поміж душами.

                                 В серці – три крапки…

Лист кленовий цілує вікно.

                                Відпада. Схлип дощу.

Теплий погляд спіткнувсь твій: рубці…

                             Нашу долю – на клапті.

Та в тобі, бачу, вітер любові (!)

                                       з роками не вщух.

21.10.13

 

* Судениці – безсмертні діви життя і долі. Їх завжди три. Вони приходять опівночі на третій (радше на перший або сьомий) день по народженню дитини і пророчать долю.

** Тонкий, плетений, шовковий шнур для оздоблення одягу, виготовлення сумок тощо.

* Узбецька і таджицька настінна прикраса – вишита узорами декоративна прямокутна бавовняна або шовкова тканина.

* Мездра – внутрішня сторона вичиненої шкіри або шкури.

* «…то Рай Слов’янський. Там Рай-ріка тече, яка відділяє Сваргу од Яви.» ВК, 11-Б,2.

* «Зоря Красна іде до нас… Зориня, Сонцю вістяща.» ВК, 7-Ж,3.

* «І ті, хто не домислює до того, суть їхні раби і піддані.» ВК,

* «Якщо ж трапиться якийсь блудень, що рахуватиме Богів і відділятиме їх від Сварги, то вигнаний буде з Роду! Бо не мали Богів різних, бо Бог єдин і множествен.» ВК, 30,7.

«Сварог! Ти, що сотворив світло, Ти єсть Бог світла і Бог Прави, Яви і Нави.» ВК, 15-А,2.

* Титр – у текстильній промисловості – товщина шовкової нитки, що визначається вагою мотка; ваговий номер.

 

 

Феномен:

«Велесові» тріолети від Ромен

ROMEN Ljuda1У сучасному глобалізованому світі, погодьтесь, неоднозначно сприймаються постаті, які доносять до нас правдиві знання про корені Роду свого. Про віру, досвід і вміння пращурів жити за законами матері-Природи, усвідомлюючи, що кожне зло чи прикрість, заподіяна свідомо людиною, бумерангом повернеться до неї ж, аж до сьомого коліна…

Якщо в попередніх своїх просвітницько-поетичних творах знана поетеса, композиторка і виконавиця, рідновірка Людмила Ромен «розшифровувала» глибини Велесової книги, так би мовити, за Сонцем, (як генетична його «сонцепоклонниця»), то у трилогії «Арані», що пропонується увазі вдумливого читача, ми дізнаємося про супутник Землі – найбільш загадковий і утаємничений донині – Місяць у всіх його фазах. Місяць, за українською міфологією, є предком Роду. До нього зверталися у різних життєвих ситуаціях: із молитвами, заклинаннями, за ним звіряли життя… Лірична героїня першої книги «Срібне коло Місяця» – сучасниця, закохана в світ, природу, свого благовірного…

Жінка часів міленіуму, як і її далекі посестри, також переживає під Місяцем усі катаклізми непростої долі своєї любові. Як Місяць-молодик наповнює її силою, щоб від болю й голосінь перейти в стан філософського осмислення життя, усього, що випадає їй пережити й не зламатися, не спіткнутися, не впасти, а навпаки – сповнитися силою й наснагою творення – все це на якомусь суто енергетичному, пісенно-мелодичному рівні передає в трилогії роменлетів-тріолетів Людмила Ромен, поетеса, що черпає знання з «Велесової книги», зі світу Прав – світу Сварожого Кола.

А тепер уявіть собі, який надзвичайний треба мати слух і поетичний хист, якими колосальними володіти знаннями, зрештою, які мати наполегливість і терпіння, щоб у таку класичну, досить непросту одножанрову схему роменлета вмістити концепцію трилогії про… основу роду, родини істинно української! Та ще й нанизати все це на магічну метафору: «Срібне коло Місяця».

Разом із авторкою, котра присвячує такий незвичайний твір своєму найдорожчому – родині, ми стаємо свідками народження Берегині, натхненниці, матері, єдиної, хто навіть при зраді своєї любові, не дозволяє обірватися генетичній нитці продовження у вічності:

Я – Мати! Я – Жінка!

                               Я – Роду столиця,

Плекаю в арані духовнім

                               родинний вогонь.

Або:

Я – Жінка. Я – дужа! Я – неба орлиця.

Як жаль, що ти серця чужої є лицар…

Синам піднесу я твого пернача.

Я жінка, Я – Божого неба орлиця,

Запалена Богом… Розсудить нас час…

Новий доробок поетеси-рідновірки вражає не тільки щирими одкровеннями – трансформацією мужніння ліричної героїні. Її переживаннями, відфіліграненими у своєрідні, розкуті, притаманні тільки поетичній манері Людмили Ромен – «велесові» тріолети. Саме Велесові, тим вони і привабливі, свіжі, барвисті, наче українське поле. І героїня трилогії – зернятко із золотої рідної ниви… У ненав’язливій формі, у вузликах-примітках, у карбах Людмила Ромен продовжує нести сучасникам забуті знання мудрих далеких пращурів, чим ще більш цікавою постає постать і самої авторки, і героїні трилогії. Слово своє про трилогію, написану в авторському жанрі роменлетів, безперечно, ще скажуть досвідчені теоретики-літературо-знавці, критики. Можливо, трилогія, яка писалася упродовж десятка років, буде запропонована до Української Книги рекордів Гіннеса, ніхто не знає достеменно, «як слово наше відгукнеться»…

Я ж особисто ще раз із вдячністю до такої колоритної і обдарованої, знаючої авторки-поетеси, долучилася з цікавістю до того рідного, що від нас давно забрали й приховали, і що так береже для поколінь срібний Місяць-молодик, про що і пише невтомно знана краянка Людмила Ромен.

Лідія РИЖКОВА,

заслужена  журналістка України,

лауреатка премії  Нестора Літописця

 

 

Слухає поетка ноти душі 

Ромен Людмила.Зимниця: п о е з і ї.С у м и,:видавничо-виробниче підприємство «МРІЯ-1».2020.-158 с.                           

ROMEN Ljuda

Понад три десятиліття тому в своїй віршотворчості вперше використав таку рідковживаність, як дивниця. І звідтоді не минаю нагоди шукати рими для цього. Допомогла і Людмила Ромен, надіславши нову книгу віршів із симпатичним найменням «Зимниця». Таким чином й поповнив арсенал словесних знахідок.

Вияв індивідуалізму мислення? Є щось від цього, чесно кажучи. Але за несподіваністю назви бачу ширшу проблему. Нині, на жаль, рідко угледиш однослівність на обкладинці поетичних видань. Мене, як і багатьох поціновувачів красного письменства, не цікавлять банальності на кшталт «Криниця», «Совість» чи «Доля» (на щастя, не вони визначають рух поезодумки). А от справжніх неочікуваностей справді мало. Тут назву, зосібна, «Співаницю» Миколи Тимчака, «Чарунки» Ярослава Бензи, «Посвітається» Павла Гірника… На цьому тлі, зрозуміло, імпонує і поява неологізмів на палітурках: «Тернозба» Володимира Дячуна, «Любовоспас» Костянтина Мордатенка, «Сологолос» Василя Рябого… Тепер цей перелік дивовижних однослівних назв може поповнити «Зимниця» Людмили Ромен. (Правда, для неї це не стане чимось новим, якщо згадати її ж «Злюби». Повторення власного досвіду, в якому зійшлися індивідуальне та суспільне. Так би мовити, два в одному).

Невипадково почав з роздумів про словодивовижу. Бо неординарні буквосполуки додали оригінальності «Зимниці». По-справжньому радієш, коли зір вихоплює зі словопотоку такі чарівності як «розлюбов», «оглавець», «злюбний», «суховень», «вір’я», «навійниця», «златоцвіт», «остружина», «золотолисто»…

Та не лише це – приваба виражальності. Зацікавлює і вживання такого літературного тропа, як порівняння. Наведу кілька прикладів. Авторка нерідко використовує прості порівняння зі сполучниками типу «як», «наче», «мов», «ніби», «немов»… «Розлетілись, як в небі громи», «мука, наче скло розтовчене у серці», «Печаль душі – бурштинкою, немов живиця на щоці». А поряд з ними мирно сусідять прості порівняння без сполучників. «Любов – це пересиченість емоцій, звуків, кольорів», «Зрада – дзеркало життя, розбите в серці», «А я – останнє яблуко в саду». Усі ці вдатності, ймовірно, не були б такими привабливими, якби віршарка не подбала про органічне поєднання обох видів порівнянь. «Я – мов кинута на шафу (як ти грав!) – гітара», «Пливуть сади – як човники, у даль барвисту », «І серце – як квітник любові»… (Отже, пані Людмила сама ствердила, що небанальні порівняння є необхідною складовою поетичної мови. Якщо у повсякденні ми нерідко послуговуємося ними, то у версифікаційній мові це має бути необхідністю поготів).

Роль позитивного місточка до сприймання тексту взяли на себе метафори «заплакав дощ над тілом вичахлих суниць», «обіперлась об вітер ялина», «серце перескочило, де спалені мости». Коли зір углибляється в ці та інші чудесності такого ж ґатунку, то починаю думати і про епітети. Бо у «Зимниці» їх є чимало: «яблука нот», «букетик снігу», «волосся дощів», «цілунків спомин», «око місяця», «печалей крила», «дерево дощу», «свічка саду», «вереск віршів», «віхті днів»…

Всі ці чарівності «працюють» на поетичні згадки про «населення» книги, до якого відносять рослини і дерева, птахів і звірок, зірок і небесних світил. «Ще не час для цвітіння нам айстр», «Дощ стоїть між беріз», «Сни розкльовує крук», «Стрибог спинив на водопій гривасті коні», «Зіронька упала мені в очі», «Відчуваю в долоні дотик Сонця руки». Гарно! Але оцій словодивовижності додає природне поєднання двох чинників «населення» в одному рядку. «Лелеки в Ирій потягли калин намисто», «Місяць проливсь біля хати тюльпаном», «Ніч упіймала – зім’ятий в руці крепдешин», «Лиш голуби пасуться в споришах»…

Чи таке. Іноді можна почути, що поезії тільки виграють від присутності у них кольорових екстраполяцій. Здається, що пані Людмила вирішила піти цим шляхом. «Не в’янув би сад. В нім симфонія білого вірша», «Як відмовляти боляче не цілувать, не пить ковтками очі голубі», «І липи сонячні в пучечках златоцвіту», «Де вийде мила – сива Берегиня дому», «В нім краплини, як ноти, на листі зеленім», «Лиш водить (ліс) чорною бровою»…

Якщо метафори, порівняння, епітети, слововияви, згадки про «населення» і барви однозначно говорять про виражальність, то у «Зимниці» є й поетичні засоби, які опинилися десь посередині між виражальністю і темарійністю. Проілюструю це на взірцях з віршів Людмили Ромен. Скажімо, вимогою душі нинішніх версифікаторів стали богошукальницькі мотиви. Є вони і тут. – «Бог сотворив до пари все», «Наділив Бог усіх даром світла любові», «Розсудить Бог. Хто зна, в чий бік хитнуться терези». Підозрюю, що наявність богостверджуючих мелодій звучить так органічно тому, що вони – насліддя української прарелігії, яка живе у кожному, у чию душу вселилося людинолюбство назавжди. «Любов Твоя божественна, Дажбоже вічний», «Воскрешу я з Ярилом Весну», «Ніч Купала. Час сонячних мантр»… 

На основі цього можна сказати, що неатеїстичність сприяє чіткішому вираженню думки. Але водномить поетична релігійність – прояв філософічності.

Дилема? Так, очевидно, і має бути, якщо перед нами з’являється поетична справжність. До речі, саме про неї думаєш, перечитуючи рядки з культурологічними акцентами. Адже знаходжу у «Зимниці» вірші, епіграфами до яких стали рядки з творів Ліни Костенко, Любові Голоти, Володимира Затуливітра, Олега Гончаренка та інших. Відчувається обізнаність авторки, яка спонукає до поетичного переосмислення, як і у випадкові з наявністю афористичних висловлювань: «Та світло душі – Світло Бога. Все інше – пітьма», «Щастя тихе… твори собі сам. Ти – є Бог!», «Приймаю днесь усе, як є». Якщо розібратися, то чогось надзвичайного у цьому крилатослів’ї немає. Відчуваю, що і пані Людмила не прагнула до цього. Мене у даному випадкові вабить не це, а поєднання глибинної культури, вираження думки і почувань душі у пережитому часопросторі.

А завершу ці нотатки ще одним наголосом. Віршарка означує «Зимницю» книгою інтимної лірики.другою Досить сміливо! Особливо на тлі того, що вже маємо видання любовної лірики Дмитра Павличка, Степана Бабія. Не можна оминути й того факту, що авторка виражає інтимність у тріолетах (видозмінені до авторського жанру РОМЕНЛЕТИ), котрі переважають у книзі. І чомусь в такі моменти починаєш думати про сонетопошуки Анатолія Мойсієнка та Василя Рябого, верлібристику Миколи Воробйова. А ще не йдуть зі згадки поетичні звернення Романа Вархола до теми козацьких часів, його уявні мандрування у княжу добу…

Одне слово, книга підштовхує до розуміння слів. А це означає, що вона вдалася.

Ігор ФАРИНА

 

Душі голоси перелиті в слова

Людмила Ромен. – Арані : трилогія : Межимісяччя : філософсько-лірична драма : книга третя. Роменлети (тріолети) / Суми :   видавничо-виробниче підприємство «Мрія-1», 2020. – 180 с.

8737 n

Іноді можна почути думку, що про поезію мають говорити твори, а не назва книги, де вони вміщені. Але це твердження не витримує критики. Якщо написане справді є вартим уваги, то літерат, який поважає свої літеросплетіння, сам не хоче банального найменування. (Вимога елементарної логіки, яку не хочуть розуміти відстоювачі хибної думки).

Міг би і далі теоретизувати з цього приводу, метаючи громи і блискавки на алогічне. Але навіщо? Волію ще раз зором та свідомістю вглибитися в «Межимісяччя» Людмили Ромен, книги, яка привабила незвичайністю у заголовку. І почну, безперечно, з того, що авторка розуміє під цією словосполукою: «Межимісяччя… Три безмісячні дні… А для мене – це відстань у цілих 12 років!.. 4385 днів!.. Ці  д н і треба було проживати, осмислювати, переболіти…» А ще – щемливі рядки про Місяць, як про небесне світило: «На дереві Ночі з’явивсь срібний кіготь – зійшов Молодик», «Налив Місяць мені під вікном світла амфору», «І Місяць ліврею стару розвісив на яблуню голу…», «Наметалась між Місяців-ком»… (Гарнота, яка зобов’язує?)

Словотвір з неологічним присмаком, як бачимо, постає у назві обґрунтовано. Зрештою, поетка вже має досвід використання незвичайностей у найменнях. Візьмемо хоча б її «Злюби» та «Зимницю». Але за цим, особистісним «примагніченням» – багатолітній досвід вітчизняної літератури. Підтверджують це «Сологолос» Василя Рябого, «Співаниця» Миколи Тимчака, «Посвітається» Павла Гірника… (Про це писав у передслові до «Зимниці» Людмили Ромен). Додам сюди такі привабливі назви, як «Серцекрик» Ніни Виноградської, «Тисячоока хвиля» Анатолія Шкляра, «Всеобрії» Лесі Шмигельської… (Те, що уродженка Сумщини сміливо пірнає у ріку традиції і виносить на берег сприймання неординарності, приваблює).

Тим паче, що вона – не лише найменувальна блискітка. Гарних слівцяток вистачає і у текстах. Накрапи неологічності мають «листожар», «зоретисячооко», «весняноквіття», «золоторожденний». А такі буквотвори як «квіття», «погіддя», «вогневій», (на мою думку, звісно) належить до рідковживаностей. Тішить, що органічною складовою написаного стали «кріс», «визол», «позір», які відносять до діалектизмів. До речі, поетка завше пояснює їх. Таким чином стають зрозумілими «стерх», «сабза», «кластер», які іноді надибую у віршах.

Із наголосу на незвичайності слововиявів почав невипадково. Адже саме вони чи не найбільше зацікавлюють у книзі. Бо виражальність поезоритмів без них неможлива. Як, між іншим, й без деяких інших елементів цього явища. Адже думаю також про тропи, кольорові екстраполяції, згадки про «населення» видання, афористичність мислення та припадання до фразеологічної джерельниці, різноформ’я. Варто, либонь, не залишити поза увагою богошукальницькі мотиви та культурологічні аспекти. (Правда, тут є один нюанс. Якщо останні два моменти приходять у наше сприймання з помежів’я темарійності та виражальності, то інші прямолобно говорять про своє походження).

Серед них чи не найпомітнішими є літературні тропи: порівняння, метафори та епітети. Чи не кожна з них має у собі різновиди. Й цим вони є дуже цікавими. Візьмемо, приміром, порівняння, серед яких говорять про мовні засоби цього ґатунку зі сполучниками, без них і з поєднанням обох складових цього плану. Серед поєднувальностей існують «як», «мов», «наче», «ніби»: «Цвіт яблунь у садку – мов із вершками кава», «Стебла рук моїх ростуть, як звук рояльний», «ти – наче липку – на лико», «до тебе витікаю, мов ріка», «крапотить в Світ душа, наче біла свіча». Ці чарівності доповнюють порівняння без сполучників: «осінь тягне мене – павутинку тонку», «в алеях – подіумах осені», «моє серце – свічарник», «дерева – струни голосні», «Гарячі краплі Сонечка – купавки на ріці», «А берег твій – одірваний зоставсь рукав». Але порівнювальність у цих двох різновидах, напевно, не була б такою цікавою без тропу з їх переплетінням: «Збираєм вогкі дні – як хмиз туману», «крапка – як ніч», «вже кров – як вино», «Ріжуть спогади – світло від лампи, як ніж». 

Ніхто, очевидно, не заперечуватиме чарівності порівнянь, бо у більшості випадків є такими і без контекстів. Як, зрештою, і метафори, якими послуговується поетка: «Малює вітер осінь віхтями тополь», «Вчорашніх снів крихти додзьобує мурал», «А дощик ходить на пуантах», «Допиваю день свій, як пакетик іван-чаю», «Ти стеблом тугим вростав в мені», «Вірш гарячий переливсь, мов закипілий чайник». Неозброєним оком можна помітити, що авторка часто-густо поєднує експлуатацію цього виражального засобу з порівнянням чи епітетом. А ще ж постає перед нами і неодновимірність різновиду через сув’язь різних методів. Тому й не бачу необхідності в деталізації.

А от питання про епітети віршів Людмили Ромен спробую по-своєму класифікувати. Спершу поведу мову про епітети, до яких звикла наша уява: «холодні роси», «Дерево життя», «туги камінь», «пісня журавлина», «лагідний туман», «закони Всесвіту». Не заперечуватиму, зрозуміло, що нерідко від таких словосполук повіває банальністю. Але не спішив би зайняти позиціонування від таких висловів. І в першу чергу через те, що є присутність між ними небанальностей на кшталт: «веретено дощу», «сопілка містики», «шелюга страхів», «свічкарка-ніч», «дерева моїх буднів», «увертюра гроз». А образ «князівство проліскове» нагадав про «князівство трав» Петра Засенка (його книгу з такою назвою в тоталітарні часи було репресовано). Але це не єдина аналогія. У вірші «Настала ніч – Мара» натрапив на образ «вуста трав» і з денця пам’яті сплив Волт Вітмен з «листям трави».

Важливою складовою виражальності є теж кольорові екстраполяції: «В цих дощах сірих на глибині неоліту», «Ніч кусаю, наче чорний хліб», «З пелени дня розкотились каштанчики карі», «…і Сонце – ниттю золотою», «ранок – світлолиций», «квіти – барвами спідничок». Гарні промовляння про барвистість. Але й інші висловлювання такого штибу роблять вірші чарівнішими: «годинника стрілка на карті зеленій», «ця душа, що ти зрадив, як біла свіча», «хай його очі будуть сині», «усміхається квіттям рожевим», «дозріло серце в квітку пломінку». 

Вдивляюся у ці рядки і все частіше думаю, що поряд з ними на свідомість читача впливають поєднуваність барв і їхня відсутність. Хіба останнього не видно у строфах: «усміхалась жовтолисто днина», «метнув на плечі вітер Сонця теплу зливу». Чи, може, не видно переливу барв, коли читаєш: «Я – білими, ти – чорними ходив», «Відбілися, відболися, чорний льон», «дзеркала снігів – чорним крепом». 

Та образні малюнки створюють не тільки вони. Бо таку ж функцію взяли на себе й згадки про «населення» книги, до якого літературознавці зараховують дерева, квіти, птахів і звірів, небесних світил і зірок. Цитат, які говорили б про це, і справді є багато: «берези напоять весняними винами», «айстри й чорнобривці створюють канву», «Чернець… Темні ночі. Десь виє вовчиця». Цей ряд образності варто продовжити: «журавлів ключі відкрили Вирій», «усілися зорі на неба вечірнього п’яльцях», «Плачуть рими на бересті літніх ночей», «Дощ обдощив. І Сонце п’є смачний напій». Та не менший вплив на читацьке сприймання спричиняє і поєднання «населення»: «А в домі – Сонце квітне і герань», «Вже серце – ластівкою, і душа – розквітла вишня», «Малі качатка хлепчуть ряску. Сонця тепла днина», «Спустилось сонце селехом на хвилі», «Віхтем березовим Сонце пробудиться з сепій снів». (Думаю, що кожне з таких висловлювань створює певний образ для уяви).

Своєрідні малюнки створює і фразеологічний ряд. Серед стійких ідіом в огранені сучасного мислення: «а посковзнулись, мов на кризі», «вінок терновий скинула». А пам’ятаєте поговірку, за якою «краще синиця в руці, ніж журавель у небі»? У Людмили Ромен цей вислів знаходить свою інтерпретацію: «Зник мрії журавель. Синицю – десь пожбурив вітер…». А від вмілого використання фразеологізмів пролягає шлях до творення свого крилатого слівця: «Не просто з сумом розмовляти, чай п’ючи…», «Хто вміє любить – воскреситься Любов’ю», «Хто осені не знав, той не втрачав і листя». (Хоча останній афоризм порушує ще одну проблему. Його уперше почув кілька років тому, коли читав «Чорнобривці на снігу» Людмили Ромен, на яку вмістив рецензію у своїй книзі «Наближення». Повторення пройденого? Може так здатися. Але… Наклади нинішніх видань є мізерними. Та й хто сказав, що автор не має права повторювати улюблені рядки? А процитоване належить саме до таких).

Але не тільки цей нюанс привертає увагу. Для поетичних книг є більше популярними сонети, верлібри чи катрени. А книгу сумчанки склали ронделі (правда їх всього 3) і тріолети, видозмінені до авторського жанру роменлетів. Останні переважають, що не є надто поширеними у сучасному поезотворенні. (Ронделі Миколи Боровка впливають на сучасну версифікацію, але, як не прикро, ще не стали вельми помітним явищем. В такій же невтішній ситуації опинилися і тріолетники). Не маю нічого й супроти того, аби поширювалося таке означення, як «роменлети». Якщо вже маємо «Стасові сонети» ( від Станіслава Бондаренка), то чому б не бути і їм?

Якщо більшість вищезгаданих питань вслід за проблемою різноформ’я не потребую пояснень, об’єктивно належачи до виражальності, то є і те, що не позбавлене двоїни у сприйманні. Приміром, у фразах: «Ніколи не ставай із Богом дуелянтом», «Я – інша вже. Я Богу щиро вірю», «Найбільшу радість дав Господь мені» простежуються богошукальницькі мотиви. Та шарму неповторності сприяє й оджерелення рядків мелодіями дохристиянських вірувань: «Провів Ярило в Великодній час крізь березіль», «Перуна дух древній», «Сонечко-Дажбо, тебе я вітаю!» Зрозуміло, що в даному випадку маємо справу з явищем перетину темарійності та виражальності. Продовжують по-своєму цю тему й культурологічні акценти. Адже у цій книзі маємо посилання на колядку, згадку про композитора Бетховена, епіграфи з творів Омара Хайяма, Маріо Грасса, Роберта Лоуелла. Увагу віршниці привернули також рядки Миколи Зерова, Олени Теліги, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Володимира Коломійця, Івана Низового…

Зрозуміло, що вищезгадане має дотичність до філософського струменя лірики, але водномить не ратую за її тематичний поділ при оцінюванні цієї книги через тіснюще поєднання тематичних мотивів. Можливо, воно укупі з виражальницькими тенденціями буде ще промовистішим у наступній книзі поетеси?

Ігор ФАРИНА,

член НСПУ, м. Шумськ на Тернопіллі