БОГАЧУК Олександр, поезії

Bogachuk 3 

Олександр Теофілович БОГАЧУК народився в селі Сокіл Рожищенського району на Волині. Дід і батько його були сільськими ковалями. Дід був справжній маестро молота і смичка. Вдень він працював важким ковальським інструментом, а ввечері брав до рук тонкостанну скрипку.
Після війни, закінчивши Луцьку середню школу робітничої молоді, Олександр Богачук вступив на історико-філологічний факультет до Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки. В інституті бере активну участь у літературному житті, починає публікувати вірші. Перший вірш «Як живі з живими» опублікований 1953 року в газеті «Радянська Волинь». У 1958 році, у рік закінчення інституту, вийшла його перша поетична збірка «Незабутнє». Цю книжку досить доброзичливо зустріла критика. Через рік виходить друга збірка поета «Вересневий грім», яка, на думку критика Степана Крижанівського, стала подією в українській літературі.
Після закінчення інституту Богачук кілька років працював у районній газеті. Працював також у газеті "Радянська Волинь". За характером своєї роботи часто зустрічався з людьми, пізнавав життя у всіх його вимірах. Уже пізніше, працюючи старшим редактором обласного управління у справах преси, Олександр Богачук видає третю, невеличку за обсягом, але вагому за змістом поетичну збірку з категоричним імперативом у назві «Ні!». 
Так і залишилось на стіні
Випечене кров’ю слово — «Ні!»  
 
Згодом одна за одною з'являються на світ книжки: «Зелене руно», «Золота жінка», «Крик попелу», «Стогін землі». Гонорар за останню Олександр Богачук і художник Леонід Хведчук, який ілюстрував книжку, перерахували у Фонд миру. У 1984 році виходить пісенний збірник — «Світи мені, Дніпре». В цьому ж році автор видає збірку поезій «Горно».
У грудні 1985 року Олександр Богачук переїздить на роботу до Рівного, де очолює новоство-рену Рівненську обласну організацію Спілки письменників УРСР. У 1988 році виходить остання збірка поета «Цвіт роси». 18 травня 1994 року Олександр Теофілович помер у Луцьку, зали-шивши нам велику поетичну спадщину. Похований на місцевому кладовищі у Луцьку.
Творчість
Олександр Теофілович залишив багату літературну спадщину з широким жанрово-тематичним діапазоном: вірші-роздуми, вірші-спогади, філософські мініатюри, вірші-реквієми, публіцистич-ні поезії, пісні-думи, ніжні ліричні акварелі, бризки-імпровізації, вірші-перестороги, гумористичні вірші, вірші-заповіти, поеми.
Життєвий і творчий шлях поета бере початок із цілющих джерел поліської землі. Він справжній син Волині і стверджує це такими словами:
 
Волинь моя, прадавній краю,
Русявокоса полісянко,
Зеленочубий тихий гаю,
Озер манлива колисанко!
Стою й мовчу перед тобою,
Затамував душі акорди,
Щоб не сполохати спокою
Твоєї ніжності і вроди.
«Волинь моя»
 
Рядки його поезії, висічені на гранітних плитах меморіалу в Кортелісах, на інших пам'ятниках.
Десятки мелодій на слова Олександра Богачука створили відомі композито-ри Г. І. Майборода, А. А. Горчинський, В. М. Верменич, А. М. Пашкевич, Георгій Мірецький. Такі пісні, як «Тиша навкруги», «Троянди на пероні», «Іду я росами», «Димить туман», «Тихо падає цвіт», «Щедрик», «Журавлі», «Моя родина — Україна», «Заспівай мені, мамо моя» та багато інших апробовані широким загалом виконавців. Сила його поетичного слова насамперед в емоційній правдивості, воно природно пульсувало з душі поета. Олександр Богачук був поетом високого громадянського звучання. То ніжний лірик, то зосереджено суворий оповідач — він вірний своїй самобутній, творчій манері. Завжди пам'ятав про своє високе покликання і ніс відповідальність за час, у якому жив і працював. Він вірно тримався вселюдських ідеалів.
 
Криниця без джерел – ще не криниця,
І колос – ще не колос без зерна...
Душа без пісні – що безкрила птиця,
Не заспіває жайвором вона.
Є в нас криниця, і свої джерела,
І повний колос щедрого добра,
І пісня мужня, і сумна й весела,
Розкрилена, як береги Дніпра.
 
Хто спів черпає із джерел народу,
Вклоняється їм серцем і чолом –
Той сам стає від роду і до роду
Народним невичерпним джерелом.
«Джерело»  
 
Творчий доробок
• «Незабутнє» (1958);
• «Вересневий грім» (1959);
• «Ні!» (1967);
• «Золота жінка» (1976) — сатиричний твір;
• «Зелене руно» (1976);
• «Крик попелу» (1978);
• «Стогін землі» (1983);
• «Світи мені, Дніпре» (1984) — пісенний збірник;
• «Горно» (1984) — збірка поезій;
• «Цвіт роси» (1988);
• «А час не жде» (2003) — посмертна збірка, видана дружиною поета, Неонілою Богачук.
 
 
Гумор і сатира Олександра Богачука - на цьому ж порталі:
 
 
 
 
Олександр БОГАЧУК
 
ПОЕЗІЇ
 
 
 НЕЗГОЄНА СЛЬОЗА
 
Коли несемо друга в домовині — 
Схиляємо і думи, й знамено...
О, як-то мало треба тій людині!
І скільки того їй життя дано?
А як багато мріялось зробити,
Сягнути ще незвіданих орбіт!
І ось усі незвідані орбіти
Орбітами вінків замкнули світ.
Ступаємо, причавлені думками,
Окутуєм слова в тужливий жаль.
«Немає...» І розводимо руками,
І котиться полинова печаль.
І недруги солоне тулять слово,
Мовляв, ніхто подумати не міг,
Що невблаганна викраде раптово
І на всевічний забере нічліг.
Ого, ви навіть плачете, паскуди?
То виповзли не сльози — хробаки!
Забули, як хапався він за груди,
Коли точили ви — на всі боки?..
Зітхнув оркестр і флейтою чаїно
Кигиче, і голосить, і щемить...
Але громада цвинтарна камінно
Заціпла у граніті і мовчить.
Вклонилися німі вінки і квіти — 
І з них над горем виросла гора.
Затихло все. А що тут говорити?
Лиш не мовчала матінка стара.
Жила людина — і нема людини...
Ще до горбків приліг один горбок,
Обернений важким обличчям глини, — 
І все життя змоталося в клубок.
Змоталося... Ніхто вже не мотає
Ні нервів, ні печінки, ні душі;
Лише газета скраю заверстає,
Підпишемся гуртом — ТОВАРИШІ.
Зберем до купи всі літа і дати.
Рядки зігрієм щирим почуттям,
Що ми ще довго будем пам’ятати
І світлий образ, і палке життя.
Згадаєм, як палало його серце,
Що згасло, мов зоря, на півпуті.
Але... Але... Уже запізно все це!..
Напишем — хоч записуй у святі.
А він же був звичайним чоловіком,
Лиш незвичайно сяяло чоло...
Радів і плакав із двадцятим віком,
І не цурався пісні за столом.
Умів із другом хліб і сіль ділити,
Прощати і ненавидіти вмів...
Вдягнулася могила в пишні квіти
І в золото каліграфічних слів.
...Якби в житті ми вміли дарувати
Хоч половину тої теплоти, — 
На душу не лягли б нежданні втрати
Крижинами могильної плити.
 
 
 
 
 
МОЯ РОДИНА — УКРАЇНА
 
 
МОЯ РОДИНА — УКРАЇНА
 
Моя родина — Україна,
Нащадки славного Дніпра.
Сідлаймо долю — 
Та на волю
Пора нам, вершники, пора.
 
Єднає нас, браття,
Козацьке завзяття,
Любов’ю окрилює груди.
Бо нашому роду — 
Нема переводу,
Нема і ніколи не буде.
 
Моя родина — Україна,
Якої ворог не зборов.
Трьома перстами — 
Завжди з нами
Надія, віра і любов.
 
Моя родина — Україна,
Бандури дзвін на всі лади.
Даруй нам, доле,
Щедре поле,
Здоров’я із роси й води.
 
Єднає нас, браття,
Козацьке завзяття,
Любов’ю окрилює груди,
Бо нашому роду — 
Нема переводу,
Нема і ніколи, не буде.
 
 
ДУМА
Пляшева... Сюди скликає нас живий дзвін героїчної купини — острів Журавлиха. Скликає — схилити пам’ять перед безсмертям лицарів козацької слави і, низько схилившись, пробачитися, що так довго-довго не навідувалися всією великою родиною. Пробачитись і поклястися іменем цієї нескореної цитаделі, що вже ніколи не заросте до неї висока стежка нашої гордості і болю, як і того віщого кобзаря, що за народною легендою встає щоночі з могили та будить думою дух нащадків.
 
Під Берестечком опівночі,
Де за туманом — Пляшева,
Кобзар бандурою рокоче — 
Слова викрешує й співа:
 
«Встань, козацька славо, засвіти знамена!
Хто ж то має право оскверняти нас?..
Заступи злий вітер, купино священна,
Доки ще наш вівтар у душі не згас.
 
Звідкіля ті гості так спішать галопом?
Захотілось кості перемити нам.
Щоб таки востаннє взяти нас потопом,
Не лишити навіть сивим полинам.
 
Встань, козацька славо, засвіти знамена,
Засурми криваво в небо голубе!..
Ой ти, Журавлихо, купино священна,
Хай жура і лихо обмине тебе».
 
Під Берестечком опівночі,
Де за туманом — Пляшева,
Душа розплющено тріпоче:
«Ось де історія жива!»
Нас вчені кухарі кормили
Лише об’їдками її...
Забули прадідів могили — 
І хто ми, звідки і чиї.
Нас політичні наркомани
Уже «зливали», як могли,
Щоб всі Івани й не Івани
Інтербезликими були.
Яке ж то в біса потороче
Назвало масою — народ?
Бери, міси його як хочеш,
Роби усякий бутерброд.
Місили довго й домісились,
Докіль не сканули самі.
Але те тісто не корилось
І на далекій Колимі.
Народе мій! Одвічна сила
Живе нескорено в тобі.
Яка б недоля не місила — 
Не перемісить, далебі.
А чий то висяканий шнобель
Нанюхав Прип’ять, щоб її
Розвеселив старий Чорнобиль
Великим полум’ям змії?
Хіба таке узрів би Київ,
Якби щось мали в голові
Свої батиї з верховіїв
Номенклатурно-кочові!
Мені болить вся Україна,
Але найбільш пече ота,
Що і руїна — й не руїна,
І сирота — й не сирота,
А просто «зона» охоронна.
І вже за нею — благодать:
Ані нейтрона, ні протона,
Загородилися на ять!..
Що значить вчені і наука!
Самі ж тихенько, як щурі,
Ховали правнука і внука
За сім земель аж у норі.
А що сказати, де сховати
Себе самого в забуття,
Як молода, зчорніла мати
Своє догойдує дитя?
Ще не жило, ще тільки мило
Всміхалось перше зубеня,
А вже злисіло і зжовтіло — 
Мов зфукнуте кульбабиня.
Лише очима — в очі прямо:
Яка ж вина його, не зна?
Благає мощами: «Мам-мамо!..»
І засинає... засина...
А скільки їх уже затихло,
А скільки буде ще і ще!..
Ніхто не знає, звідки лихо
Повзе нуклідовим плющем.
Його невидимі нам шторми, — 
І хай не бовкає ханжа,
Що ніби фон у межах норми,
А де ж та норма і межа?
Овва! Нормальна обстановка:
Не знаю сам, що їм і п’ю,
І дітлахи страшніше вовка
Бояться ягідки в гаю.
Радіофобія? — Чи як там?! — 
Ану — в Народичі у путь!
Вони не фобією — фактом
Роти єлейникам заткнуть!
А хто ж то там із вчених верховодів
Чорнобиль взявся сватати тайком,
Щоб ще його зробити смітником — 
Всеєвропейських ядерних відходів?
Видать, свого замало нам сміття,
Що нумо в прийми і чужу отруту,
А нам за це пожертвують валюту,
А проти неї — що таке життя?!
 
Якась орда валютних бусурманів
Помпує, бачте, нам свої права,
А що їй Чигирин чи Канів,
Чи Хортиця, чи Пляшева?
 
Під Берестечком опівночі,
Де помоливсь іконостас, — 
Із черепів козацькі очі
Ятріють ранами до нас:
«Не дайте, люди, затопити
Священне поле в каламуть,
Бо й вашу пам’ять ваші діти
Колись так само заплюють!» 
 
 
ТОБІ
 
Я з іменем твоїм лягаю і встаю,
Палаю ним із давніх літ донині.
Своєю долею ввійшов я у твою,
А ти — в мою. І ми немов єдині.
Чого так сталося, що наші солов’ї
Не нашої співають нам в діброві?
І ми якісь такі — свої і не свої,
Лякаємося власної любові...
Ховаємся в собі, щоби язик чужий
Не осквернив священної святині.
Чи не доволі нам боятися, скажи? — 
Боротися за неї ми повинні.
І може бути все: негода і напасть,
І нелегким скінчитися двобоєм.
Ніхто не принесе і щиро не оддасть,
Якщо самі її ми не обстоїм...
Болить мені твоє замріяне ім’я.
Чи діждемось свого ми короваю?
Чи довго будеш ти моя і не моя,
Хоч з іменем твоїм встаю й лягаю?
Чекаю того дня, як помсти правота.
Караюся у вистражданій муці...
А час невтішно йде, спресовує літа.
Ми ніби разом — 
і завжди в розлуці. 
 
 
РІДНЕ СЛОВО
 
Прекрасні всі на світі мови.
Акорди в кожної свої,
Бо в мускулистім кожнім слові
Живе народ — творець її.
 
Тому і всі люблю я мови!
Але мені найближча та,
Якою вперше я промовив,
«Кобзар» якою прочитав.
 
Мій дід і батько завжди з криці
Кували людям лемеші,
А я зі слова-блискавиці
Свої куватиму вірші.
 
... Не забувайте рідну мову,
Усім єством любіть її:
Просту, барвисту, пречудову,
Якій позаздрять солов’ї. 
 
* * *
А я цією мовою влучаю,
Влучаю в тих, хто хтів її убить,
Хто запрягав, орав її печаллю,
Щоб нею тільки сало й хліб робить.
 
* * *
Чи рано, чи пізно — все одно
Вулкан таки своє промовить слово.
Прорветься з горла магмою воно — 
Незаперечне і багрово!
 
Так само дух, і почуття, й думки
Вулканяться, коли стає їм тісно,
Щоб вибухнути словом на віки — 
І громоносно, і провісно!
 
 
* * *
Не просто — писати просто,
Щоб рівно росли думки,
І правда найвищим ростом
Вростала в прості рядки.
Звичайно, куди простіше
Кульбачити — сяк і так...
Навіть при тому зручніше
Дулю сховати в кулак.
Чого так скривило міну,
Скорчило, як у вогні? — 
Ти на свою писанину
Зараз подібний мені...
Нема в ній і крихти тями,
Мислі — кульгаві й криві:
Вперлися в небо ногами,
А ходять — на голові.
Ти кажеш, писати просто
Не модно в атомний вік.
Хай же Пегас вертихвосто
Брикає із боку в бік.
Вклоняється моді ситій
І крутить свого хвоста.
А правда ж — 
одна на світі,
І завжди вона — 
проста. 
 
 
НАРОДНА ПІСНЯ
 
Народна пісня — голос невсипущий,
Душі людської — вічне відкриття.
Вона ніколи, як і хліб насущний,
Не вийде з моди сущого життя.
Хай як би там не пишнилася модна
У вихилясах мікрофонних мод,
А наймодніша — істинно народна,
Що не старіє, як і сам народ!
 
 
 
ЯКЩО ТИ СИН
 
Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не виставляй любові, як плакат
Заколоси хоч клаптичок єдиний — 
Вона відплатить синові стократ.
 
Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не мікрофонь себе на всі лади,
А беручи добро з її вощини,
Удвічі більше в соти поклади.
 
Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не рви плоди, ламаючи гілля.
Якої не сягнув би ти вершини — 
Найвища вись — колосяна земля
 
Вона — твоїх прапрадідів коріння,
Праправнуків верхів’я молоде...
І хто до неї загубив тяжіння,
Той і себе ніколи не знайде!
 
Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не на чужий лакомся коровай,
А свій спечи, із власної розчини,
І ним своє життя благословляй.
 
Запам’ятай, від роду і до роду
Священна нагорода з нагород
Якщо живеш ти іменем народу — 
Своїм ім’ям вростаєш у народ!
СВІТИ МЕНІ, ДНІПРЕ!
Моє життя з Дніпра бере початок,
Його я вірний предок і нащадок.
Люблю тебе, мій Дніпре буйнокрилий,
Як і діди, і прадіди любили.
 
І як вони, приходжу знов і знову,
До тебе, сивий батьку, на розмову.
Клянусь тобі синівською любов’ю:
Не буду я в боргу перед тобою,
І доки, Дніпре, котиш в море воду —
Не буде переводу в нашім роду!.. 
 
 
 
ДУМИ В КАЗЕМАТІ
 
Поет і кат,
Безсмертя й смерть,
Камінним холодом зустрілись,
Ножами погляди схрестились,
Ненавистю налиті вщерть.
Ну, що стоїш?
Проси пощади!
Забудь, що предки — козаки!
А то єдиний рух руки — 
І ти розтертий жорном влади!
Мовчить поет.
Мовчання те
Страшніше грому й блискавиці.
Хай руки скрутять пута з криці,
Ніж те кайдання золоте!
...Від молдаванина до фінна — 
Все захлинулось в темноті.
Стікає кров’ю на хресті
Живцем розп’ята Україна.
А де ж прославлені сини?
Хто ж буде матір боронити?!
Запряжені у ярма діти
Байстрятами із чужини.
Свої й непрошені магнати
Всмоктались п’явкою в серця.
Не може,
Ні,
Душа співця
Дивитись,
Плакать
І мовчати.
Клекоче мозок, як вулкан!
З душі прорвався гніву кратер!
Здригнувсь кривавий імператор,
Тремтить розлючений тиран!
Заметушилися в столиці
Псарі скаженого псаря...
Хто смів образити царя
І насміятися з цариці?!
«Ура, наш батюшка, ура!» — 
Гукали блазні куцомозі
І в позолоченій барлозі
Шукали доброго добра...
...Сліпі печерні каземати,
Немов могили у стіні.
А там,
У рідній стороні, — 
Садок вишневий коло хати.
Садок вишневий — 
Пекло й рай!
Якби на хвилечку єдину
Свою обняти Україну,
А там — хоч в яму поганяй...
Припасти з болем до Славути,
Розколихнути береги,
Щоб захлинулись вороги
Його й моїм вогнем отрути.
Великомученице ти,
Нескорена Вкраїно-мати,
Чи довго будуть панувати
Твої хранителі — кати?!
Вартують, бідну, як шакали,
Щоб хтось, бува, не вкрав тебе.
Їм чорну душу злість шкребе,
Чому ти зовсім не сконала!
Чого ще серденько твоє
Не закайданене в кайдани...
Скоріше здохнеш ти,
Тиране,
Ніж Україну хто уб’є!
Вона — не ті,
Що перед троном
Готові батька розп’ясти
І за медалі
І хрести
Повзти за царським фаетоном.
Вона — сини Залізняка,
Що не прокинулись від сну ще!
Вона — це серце невмируще,
Хоч навіть в кігтях хижака!
Хто вирве те, що гріє груди?
Хто закує людські вуста?
Поснуть віки... А пісня та
Живе і вічно жити буде!
...О, хоч би вмерти над Дніпром,
Щоб було видно, було чути,
Як Залізняк здригне розкутий — 
Прийде із Правдою й Добром! 
 
 
 
СЛАВЕНГРАД
 
1500-річчю Києва
 
Ні, не віщою струною
І не голосом гучним,
А прадавньою луною
Озовуся з далини...
 
Де зійшлися гори й доли,
Виростав, як диво з див,
Київ наш високочолий — 
Мати руських городів.
Іменами славив здавна
Ярий цвіт, любов і мир:
Ярослав і Ярославна,
Святослав і Любомир...
Так на кручах і подолі
Славно ріс із віку в вік
І ріку своєї долі
Теж Славутою нарік.
Як в свічадо, в неї Київ
Задивлявся з висоти...
Майстрував, орав і сіяв,
І кував мечі й щити
Не для злої перемоги
І розбійницьких доріг — 
Боронив свої пороги,
Мир славутичів беріг.
Не для слави і парадів,
А в ім’я грядущих літ
На воротах в Цареграді
Прикував звитяги щит.
Синню неба, сонця злотом
Осявав крило знамен
І гордився дужим родом
Нерозбратаних племен.
Не князівська позолота,
А простої черні піт
Золоті твої ворота
Освятив на білий світ.
Біля них виносив квіти
Для Богданових полків.
Ти завжди умів любити
І ненавидіти вмів!..
Воїн ти, коваль і ратай,
Слава роду вічний сад,
І мислитель,
І глашатай — 
Невмирущий Славенград! 
 
 
 
ОСТАННЯ МИТЬ
 
                    Лесі Українці
 
Прокинулась — і до вікна: «Так темно,
Що навіть зорі й ті, немов ожини,
Хитаються в очах... Уже даремно
Скликати лікарів. Усі причини
З’ясовані й підведені до грані
Самим життям. Не віриться одначе,
Що тріскає в останнім пориванні
Остання мить... І темрявою кряче
Щербата ніч. Як важко се збагнути,
Коли ще мозок жевріє безсонно,
Запитуючи: бути чи не бути?..
А серце меркне, і в очах солоно
Згасає світ. О смерте, зупинися!
Невже за мною находилась мало?
Дай думою майнути на Полісся,
Що десь далеко, там, за перевалом,
На заводях, на тихих зорях лілій;
Туди, де думу думають тумани,
Статечно підкрутивши вуса білі,
І на човнах сидять, як дідугани,
І курять люльку місяця. Невже-то
Не суджено побачити востаннє,
Як тиша тонконогим очеретом
Стоїть на тиші? А вона світає,
Мережачи нового дня надію,
І виграє сопілками проміння
На цілий світ. О, що з собою вдію,
Коли на груди наляга каміння
І чахне обрій... А за небокраєм
Видніються хоругви малинові
І сходить сонце повним короваєм
На вишитім хрещатім рушникові
Для інших...» 
Сурамі
 
 
УКРАЇНА
 
                Георгію Майбороді
 
Вишита колоссям і калиною,
Вигойдана співом солов’я,
Звешся веселково — Україною — 
Земле зачарована моя.
 
Ти мені боліла важко ранами,
Як тебе хотіли розп’ясти...
І хрещато-чорними й багряними — 
Власний образ вишивала ти.
 
Вишивала ніжністю суворою,
Муками і полум’ям надій...
Я читаю всю свою історію
На сорочці вишитій твоїй.
 
Бачу, як злітала блискавицею,
Пломеніла правдою в борні...
І стікала мужньою живицею
На хресті, на палі, на вогні.
 
Вишиту колоссям і калиною,
Виборену кров’ю і вогнем,
Називаю гордо — Україною — 
І ніхто мені не дорікне
 
 
 
ДЖЕРЕЛО
 
Климентію Домінчену
 
Криниця без джерел — ще не криниця,
І колос — ще не колос без зерна...
Душа без пісні — що безкрила птиця,
Не заспіває жайвором вона.
Є в нас криниця, і свої джерела,
І повний колос щедрого добра,
І пісня мужня, і сумна, й весела,
Розкрилена, як береги Дніпра.
Вона — народ! Вона — його кровина.
Павло Попович брав її в політ...
Коли з висот співала Україна — 
Збентежено вслухався цілий світ.
Народе мій! Чи не тому твій колос
Так сонячно співає з далини,
Що сяє в нім тієї пісні голос,
З якою засіваєш ти лани?..
Народе мій, свята твоя зірниця
Виковує й гартує наші дні...
Чи не тому співа так мужньо криця,
Що в ній дзвенять прапрадідів пісні?
Хто спів черпає із джерел народу,
Вклоняється їм серцем і чолом, — 
Той сам стає від роду і до роду
Народним невичерпним джерелом.
 
 
 
СВІТ
 
Наталії Ужвій
 
Яких би не сягла вершин
людина,
І де б вона
на світі не була,
За нею йде невидимо
хатина — 
Колиска
материнського тепла.
Біжить стежина,
Що на шлях виводила широкий
Й вернулась до воріт,
Щоб виглядати через даль
і роки,
І кликати
на батьківський поріг.
Вертаємося
через терни й квіти
На той поріг — 
дитинства і розрад,
Щоб хоч на мить
в собі переступити
Ту мить,
яка не вернеться назад.
Можливо, вже й нема тієї
хати,
І стежка та
зашита споришем...
Приходимо,
щоб просто помовчати,
Щоб душу сполоснув
далекий щем.
Щось ворухнеться,
спогадом зігріте,
Сльоза забіжить,
наче стежки слід...
Яким би ти не був
великим, світе,
Є в кожної людини
власний світ!
 
 
 
 
ЛЕСИНІ ДУМИ
 
Я принишк біля хатини тої,
Що спинилась край гори крутої.
І вдивляюсь мовчки в кожну дошку,
І на них читаю кожну зморшку.
 
Ось тут, між горами, в Сурамі,
Де хмари піняться густі,
На зламі літ,
Але в незламі
Стояла Леся в самоті.
 
Збирала думи, наче хмари,
Щоб стати громом і дощем,
Важкою блискавкою кари
І не заржавленим мечем.
 
Дивилась сумно на ялини,
На сосни з запахом смоли.
Чи то вони із України
Її провідати прийшли?
 
Прийшли і стали, ніби глеки,
Важким наповнені добром.
А там, за обрієм далеким,
Ревів зажурений Дніпро.
 
Ревів і кликав: „Чуєш, доню,
Скоріш додому повертай,
І зачерпни мене в долоню,
І притули свої вуста.
Я дам тобі своєї сили.
Чекаю...
Кличу...
Не барись...”
 
Не дочекавсь... на сиві схили
Журбою місяць нахиливсь.
 
Сурамі
 
 
ПОВЕРНЕННЯ
 
Миколі Обезюку — авторові пам’ятника Лесі Українці в Новограді-Волинському
.
Де не бувала ти на білім світі,
Куди важка недуга не водила,
Але завжди до рідної блакиті
Обернені були твої вітрила.
Набачилась... Начулася немало.
Наскнілася в далекій самотині.
Сльозою вмивши болі, повертала
До берегів джерельної Волині.
Хоч як тебе знемога до постелі,
Катуючи, згинала у зажурі,
Вставала ти і думи невеселі
Виводила на волю серед бурі.
Провісницею зводилась на чати
І сходила урочими над краєм.
Не має права той пластом лежати,
Хто має в серці те,
що не вмирає!
Де не бувала ти на білім світі,
Вернулася, натомлена від туги.
І в отчім краї, сівши на граніті,
Навік здолала всі свої недуги.
 
 
 
 
ДВА КОЛЬОРИ
 
Дмитрові Павличку
 
Благословила мати в полі 
На білий світ своє дитя. 
Два кольори одної долі
Переплела на все життя.
 
Один священною любов’ю 
Щодня ятріє на мечі, 
А другий, чорною журбою 
Перебинтовує вночі.
 
Лише надія сили двоїть 
І сподівається, на те, 
Що час цілющою загоїть, 
І може, рана заросте.
 
А поки що — зове до бою, 
Вогнем гартуючи слова. 
І вже в бою не чує болю, 
Хоча і кровію сплива.
 
Нехай спливає до знемоги, 
Стіка живицею з грудей, 
Поки з застійної облоги 
Вона зорею не зійде.
 
Зазеленіє рута й м’ята, 
І на оновленій землі 
Не буде ката-супостата, 
А будуть щастя ковалі.
 
Стялися чорний, і багряний,
Думки, шикуються, як рать. 
Два кольори одної рани, 
Оба — однакова болять.
 
Не пара тернам пишні квіти,
Вікам не пара пишна мить. 
Живе поет — і буде жити — 
Допоки іншим він болить.
 
 
 
 
 
ТИ СПІВАВ
 
Вікторові Женченку
 
Ти співав: «Тихо падає цвіт...»
Карі очі світилися тугою
...А весна осипалася з віт
Пелюстковою білою фугою
 
Заметіль, вогняна заметіль — 
Завірюха медового місяця
Хилитнулися клавіші хвиль
Осяйною сонатою Світязя.
 
Мліла ніч, як любов на порі,
І пора із порою кохалася
Скільки цвіту з зорі до зорі
Відспівалося, відцілувалося!..
 
 
 
 
ВЕРШНИК
 
Пам’яті Юрія Троця, волинського журналіста
 
Друже наш і щирий Побратиме,
Як це так, що вже тебе нема!
На чоло з дорогами крутими
І на карі очі — впала тьма.
 
Впала так підступно, так нежданно,
Щоб украсти в царство темноти.
Чуєш, смерте, — доле невблаганна,
Ну навіщо так жорстоко ти?..
 
Він же тільки вирушив на гони,
Осідлавши чесного коня...
Тільки серце розпустило крони — 
Й грім упав, упав посеред дня.
 
Вершнику сміливості і честі,
Є твій лук і є твоя стріла!
Чом же рано так на перехресті
Випав ти з гарячого сідла?
 
Знав, що шлях твій буде не квітчастим,
Бо збагнув ти, що життя — це герць.
...Може вершник із сідла упасти,
Та не може випасти з сердець!
 
 
 
 
ПРЕЛЮДІЯ ДО ПІСНІ
 
Очерет мені був за колиску, 
В болотах я родився і зріс. 
Я люблю свою хату поліську, 
Я люблю свій зажурений ліс. 
Дмитро Фальківський.
 
Товаришу Дмитре Фальківський, 
Чекістом ти був і поетом. 
Я ріс із твоєї колиски, 
Що пахла мені очеретом. 
Коли я наспівував друзям, 
Не знав, що обнюхує падло, 
І пахло сибірським галуззям
Далекими кедрами пахло.
Не знав, що тебе у лабетах 
Вкатрупили власні пілати, 
І пісню твою в очеретах 
Ловили духовні кастрати. 
Не знав, що тобі на приколі 
Хвоста присобачили з «ізмом»,
А хто ж міг тримати на волі 
Поета з таким атавізмом? 
Не знав — і душею не відав, 
Що пісня втекла із «ГУЛАГА», 
Аж доки мене не провідав 
Секретний якийсь чолов’яга. 
А звідки було мені знати?.. 
Але зрозумів я відтоді, 
Що пісню не копнеш за грати, 
Коли вона ходить в народі. 
Не вб’єш і більматим пістолем, 
І списом отруйним гадюки. 
Співаю і досі та з болем. 
Бо знаю усі її муки. 
Співаю й наспівувать буду, 
Допоки б’є серце набатом. 
Співаю, як вирок без суду 
Отим, невідомим пілатам 
Товаришу Дмитре Фальківський, 
Чекістом, ти був чи поетом? 
Я ріс із твоєї колиски, 
Що пахла мені очеретом.
 
 
 
 
ПРОБАЧ МЕНІ, БАТЬКУ
 
Мусліму Магомаєву
 
Я читаю листи фронтові пожовтілі,
Ті трикутники, мов журавлині ключі.
Через відстані літ,
Через всі заметілі
Чую батьковий голос вночі.
 
Ти пробач мені, батьку,
Пробач і прости,
Що не знаю твоєї могили.
Я питав журавлів,
Я об’їхав світи,
Задивлявся в граніт посивілий.
 
Я читаю листи, наче поле вогненне,
Перечитую знов, як небачені сни...
Ще мене не було,
А листи вже до мене
Вирушали від тебе з війни.
 
Ти пробач мені, батьку,
Пробач і прости...
Я тебе не втомлюся шукати...
Я іду до вогню,
До важкої плити,
Де лежать невідомі солдати.
 
 
 
 
У МАЙСТЕРНІ
 
Волинському художнику Олександру Байдукову
 
Поміж дубами в Байдукова
Могутні зубри й зубреня
Блукає попасом рідня — 
Вільнолюбива, гонорова
Чи вдосвіта, чи серед дня,
Чи шепче тиша вечорова — 
Завжди довірлива діброва
Своїх дітей охороня.
 
Тут все своє: своя тут мова,
І тихий сум, і світлий спів,
І таємничість — загадкова
Ще нерозгаданих віків.
...Поміж дубами Байдукова,
Двоногих лиш нема дубів!
 
 
 
 
НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ, ЯК ЦВІТУТЬ ЖИТА...
 
Володимиру Плютинському
 
Життя прожить — не поле перейти,
Не з фонограми пісню проспівати.
...Нема життя, коли нема мети,
Коли для інших не умів палати.
 
Ви — син землі, і є у вас мета,
І зміст душі ніколи непорушний,
Щоб колосилась нива золота,
І людям дарувала хліб насущний.
 
Ви народились у травневий день,
Щоб весняніти все життя душею.
Вам солов’ї із райдужних пісень
Сплели вінок на свято ювілею.
 
Летять літа, мов коні вороні,
Лише із-під копита — блискавиці.
Ви ще козак, а значить — на коні,
І є ще порох у порохівниці!
 
А скільки пережито у житті — 
Були і бурі, радощі й тривоги,
Не легко Вам стелилися путі
До зоряної слави — перемоги!
 
Найбільше щастя, як цвітуть жита
І мирний вітер бігає по полю.
Нехай зозуля Вам кує до ста
Щасливі весни і щасливу долю.
ХВИЛЯ
Дівчинка впіймати хоче хвилю,
Дівчинка за хвилею біжить.
Хвиля пахне рибою і сіллю,
Бурею і тишею щемить.
Зачерпнула у долоні море,
Задивилась в пригорщу води:
Де ж та синь? — 
Зробилось море — хворе,
Побіліло, як в долині дим.
Стало жаль — і відпустила хвилю,
І вона заграла поміж хвиль:
Синьою заметушилась біллю,
Захмеліла, мов хвилястий хміль.
...Так воно буває і в людини
Як у тебе, море голубе:
Відірвись на мить від Батьківщини — 
Втратиш сіль і колір і себе.
 
 
 
 
ХЛІБ
 
І
Усе прекрасне на Землі
Бере початок з колоска,
Що променіє на стеблі,
Немов душа трудівника.
 
Чи то клекоче в домні сталь,
Чи чорні краємо пласти,
Чи вперлась в обрій магістраль,
Щоб далі йти, щоб далі йти;
А чи космічні кораблі
Виводить ввись чиясь рука — 
Усе велике на Землі
Бере початок з колоска.
 
II
Коли в путі насущного шматок
Ти ділиш з другом, пам’ятай при тім,
Що хтось недосипав, щоб колосок
Хлібиною прийшов до тебе в дім.
А ще повік не забувай про те,
Як у борні, через снарядів град,
Очима зголоднілими дітей
Дивився із блокади Ленінград.
І ти, земляче мій, не забувай,
Як хліб святий беріг наш давній рід.
Його лиш вистачало до Різдва,
А там — хоч в ополонку та під лід...
Наш день новий підводився з пожеж
І воскресав із попелу війни.
Моя душа осяяна без меж
За наші обезмежені лани.
 
III
Вхопилася цупко за грудку землі
стеблинка
Ще й тричі підперезалась
коричневим пояском.
На зігнутій шиї,
тоненькій,
мов та волосинка,
Схилилися думи,
нагнулись тугим колоском.
Ми в небо високе свої посилаєм гостинці
І прагнем зробити великі в житті
відкриття.
Та як це не дивно,
а саме на цій стеблинці
Тримається світ
і безсмертя людського життя.
 
 
РАДУЙСЯ, ЗЕМЛЕ
 
Радуйся, земле, жайвора співом,
Колосом щедрим, росяним жнивом.
 
Радуйся, земле, з хати до хати,
Наші обжинки з хлібом багатим.
 
Радуйся, земле, жаром калини — 
Сонячно пахне хліб України.
 
Радуйся, земле, з роду до роду
Колосом повним мого народу.
 
Радуйся, земле, дай нам доволі
Щедрої долі — в хаті і в полі. 
 
 
 
УКЛІН ТОБІ
 
Уклін тобі, висока хмаро,
Що нахилялася до нив,
І частувала їх нектаром — 
Поїла дощиком дрібним.
 
Спасибі вітрові, що вчасно
До них приходив іздаля,
Щоб виколисувала рясно
Колосся матінка-земля.
 
Уклін і сонцю, що стеблинам
Не шкодувало літепла,
Щоб свіжоспечена хлібина
На нього схожою була.
  
 
 
ПИЛЬНУЙ, НАРОДЕ...
 
Заснула ніч на теплому тумані,
І спить роса на житньому стеблі.
А на високім Всесвіту екрані
Пливуть світи — далекі кораблі.
 
Довкола тиша, сонна і глибинна...
Пильнуй, народе, землю й небеса,
Щоб жодна не зламалася стеблина,
Не впала покалічена роса! 
 
 
 
ПІСНЯ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ
 
Обнялися журавлі з весною
І мене з веснянкою звели.
Забриніло срібною струною:
Кру-кру-кру,
Курли-курли-курли.
 
Через даль відому й невідому
Мерехтіли співи з-під крила.
...Пісня повертається додому,
Де б вона на світі не була.
 
Не питайте, хто її родина,
Звідки прилетіла і чия...
Доки буде жити Україна,
Не заблудить пісня і моя.
 
 
 
 
ДУШІ СВЯЩЕННЕ ДЖЕРЕЛО
 
 
МІЙ КРАЙ
 
Волинь моя, прадавній краю!
Русявокоса полісянко,
Зеленочубий тихий гаю,
Озер манлива колисанко!
Стою й мовчу перед тобою,
Затамував душі акорди,
Щоб не сполохати спокою
Твоєї ніжності і вроди.
Скажи мені, о де взяла ти
Красу ранкової зірниці,
І прохолоду рути-м’яти,
І запах теплої живиці?
Волинь моя, мій рідний краю,
Дідів-прапрадідів колиско,
Я від землі до небокраю
Тобі вклоняюсь низько-низько! 
 
 
 
МОНОЛОГ МАВКИ
 
...Я — Мавка лісова...
І слово
Уста мої німії оживило
І я вчинила диво...
я збагнула,
Що забуття не суджено мені.
Леся Українка «Лісова пісня»
 
Я — Мавка.
Я донька волинського краю.
Я казка поліська, що довго блукала...
Мене чарівниця покликала з гаю,
І вийшла я з казки і піснею стала.
Від серця до серця, від краю до краю,
Несли мене Лесині крила невпинні.
Та де б не була я — 
завжди пам’ятаю,
Що рідна оселя моя — 
На Волині.
Я знаю,
Що коси мої — 
це берізки,
Я знаю, що очі — 
озера блакитні.
Я знаю,
Що серце моє — українське,
В якому вогні засвітились досвітні.
Зійшли вони сонцем
Вродливої долі,
А темрява ночі навіки згоріла.
Живе у єдиному
Братньому колі
Дочка України — Волинь моя мила.
Хто з нею не бачивсь,
Приїдьте, будь ласка.
Там ниви,
Озера,
Гаї солов’їні.
Якщо не забули ви,
Що таке казка,
Її ви зустрінете в нас,
На Волині. 
 
 
 
БАРВИ ПОЛІССЯ
 
Краю мій п’янкої рути-м’яти,
Серця та очей гіпнотизер,
Як мені тебе намалювати
Барвами ланів, гаїв, озер?
Ну скажи, скажи мені правдиво
Скільки маєш чар і кольорів?
Ненароком наче в дивне диво
Між гаями стежкою побрів.
Слухаю, як щебетом джерельним
Непорочна тиша тьохкотить,
Далина обличчям акварельним
Причаїлась чайкою на мить.
Не слова, а фарби підбираю — 
Кольори веселки й джерела,
І малюю пензлем водограю,
Колосом і тишею зела.
Барви, барви — і моя картина
Оживає чарами в мені:
Зелен гай і зоряна калина,
Озеро і дівчина в човні.
А над плесом чайка сизокрила
Диригує... Але все мовчить.
Навіть нива колос нахилила,
І не озивається блакить.
Хоч і всякі барви обнялися — 
Все одно німа краса моя...
Намалюю піснею Полісся — 
Щебетом сопілки й солов’я.
 
* * *
Де озера, мов круглі столи,
І на кожному — сонця хлібина,
Там тумани мене сповили,
А гойдала червона калина.
 
Ще не знав я, що в очі мої
Хтось накрапав озерної сині,
А прадавні діброви й гаї
Дарували пісні солов’їні.
 
Причащався з того джерела,
Що само народилося в полі.
І росла моя доля, росла,
Виростала з джерельної долі. 
 
 
 
УКРАЇНСЬКИЙ БАЙКАЛ
 
Звідки упав ти,
Мій Світязю-витязю,
В груди поліського краю?
Може, ти вилився
З серця Дніпрового,
Може, із серця Дунаю?
 
Може — ти пригорща
Неба глибокого?
Може — ти сік з незабудок?
Світязю, чуєш?
Давай поговоримо
Без ятерів і без вудок.
 
Знав я тебе
Ще з колиски високої,
Знав з материнської пісні.
Бачив чоло твоє,
Бурями зморщене,
Сонцем читав твої мислі.
 
Ось я до тебе
Прийшов на побачення,
Може, з тобою подружим?
Весело буде — 
Затягнем веселої,
Сумно — 
То разом потужим.
 
...Чайка черкнула — 
І тріснула тиша,
Хвилі до хвиль загукали.
Ну, прокидайся,
Спинайся гривастими,
Мій український Байкале!
 
Може, нашепчеш
Мені очеретами,
Може, вустами лілеї:
Звідки упав ти
І став мені арфою — 
Арфою пісні моєї? 
 
 
 
ІНТЕРМЕЦЦО
 
Тиша підклала під голову руку,
Вкрилась туманом і задрімала.
Ти біля мене теж на руці.
Дивляться очі на зорі,
Зорі — на очі.
Мрієм...
Острів Світязя спить.
Сплять під берегом хвилі.
Камертон комариний
Бринить, як в ідилії.
Вигнувся місяця лук,
І стріляє зоря.
Тільки серце до серця — 
Стук-стук.
 
Звідки острів цей взявся?
Як він вийшов
З озерного дна?..
А навколо — 
Німа глибина.
 
Справді,
Звідки цей острів
Гостем
Серед Світязя?
 
Чуєш?
Мені здається,
Що острів цей — 
Світязя серце.
І коли замовкають хвилі,
Воно завмирає,
Щоб слухати знову і знову
Наших сердець розмову.
 
Випурхнув легіт — 
І по плесу побігла дрож.
Як йому холодно!
Змерз...
Хочеться душу зігріти,
Якщо не своєю — 
Чужою любов’ю...
Тиша підклала під голову руку.
Спить.
 
 
 
* * *
Хто випрасував так озерну синь:
Ні складочки, ні зморщечки?.. Гладінь...
О як благословенно диха тиша,
Коли довкола все — анітелень!
Он між туманом і водою — ніша,
А з тої ніші — виглядає день...
 
Світає... Променіє кожна мить.
Трояндиться на обрії блакить — 
Святкує світ нового дня зачаття.
Аж хочеться гукнути в тишу: «Гей!
А хто ж отам в беретиках латаття
Ступає тишком-нишком до лілей?
 
Чи водяник, чи той, що греблі рве?..»
...А сонце — випливає. Мов живе...
Прокинувся і вітерець чубатий,
Смикнув за плесо і пустився вплав,
«Як легко можна озеро гойдати», — 
Зітхнув туман і сам на хвилі впав.
 
Розбунтувався сизо-синій хміль,
Перебирає срібні струни хвиль,
А понад ними — чайка метушлива,
Мов диригентська паличка зліта.
Є в кожної пори — 
пора щаслива,
Є в кожної мети — 
своя мета.
 
* * *
Навколо тиша — хвиля не моргне,
Екран озерний у німій покорі.
Лише лілеї сходять, ніби зорі,
І світять білим запашним огнем.
Синіє вись в глибокому просторі,
А разом з нею царство водяне...
Шушукнув човен — очерети гне,
Аж білі наполохалися зорі. 
 
 
 
СОКІЛ
 
Так зветься над Стиром село,
Де мати мене народила...
О, скільки то літ відплило!
І де та хатиночка біла?
Немає. Не видно й на мить,
У спогадах лиш лебедіє,
І дідове горно пашить —
Запеченим обрієм тліє.
...Село моє, рідне село,
Ти звідало горя немало.
Війною розп’яте було,
Але підвелося і встало.
Село моє — Сокіл. Село
Натомлене й тихе, одначе
Підтвердило і довело,
Що ти соколиної вдачі! 
 
 
 
 
ПАСТУШОК
 
Грому грізні гуркотять удари.
Затремтів, захвилювався ліс.
Хто пряде у небі сірі хмари?
Дощ нитками над землею звис...
 
Пастушок сховався під копицю.
Згорбились корови на стерні.
Блискавиця ловить блискавицю.
Поїзд мчить, і я стою в вікні.
 
Пригадав дитинство. Краплі-роси
Пальчиками стукають в вікно...
Вдаль дивлюся, — мо’, біловолосе,
З-під копиці вигляне воно. 
 
 
 
У КАЛИНОВІЙ ХАТІ
 
Біля озера гай,
А в гаю казанець на багатті.
Закипай, закипай,
Наша юшко, в калиновій хаті.
 
Дим-димок голубий,
Як далекі, далекі вітрила.
Чи то хвилі прибій?
Чи то юшка уже закипіла?..
 
Ніч — як чорна стіна,
А стіну біле полум’я коле —
Буде юшка смачна,
Буде юшка така як ніколи!
 
Місяць плив з казанця,
А в чарчинах зірниця іскрилась.
Гріла пісня серця
І сама біля вогнища грілась. 
 
 
 
* * *
Вечеряє земля:
П’є молоко туманів.
Ласує полуницями-зірницями,
Вслухається у світ борів-органів.
Заснула...
Сниться їй
Колосяний серпанок...
Окраєць місяця
Лишила на сніданок.
 
 
 
ПРОЛІСОК
 
Ще спить усе... А він уже прокинувся,
Зашелестів — і шкіриться зима:
«На тебе сніговицею порину вся,
Навік заціпенієш повзкома.
Захукаю лихою холоднечею,
І осліплю, і спопелю дотла!..»
А він встає,
хоч і на смерть приречений,
Зелені крила вип’яв зі стебла.
 
Вітри розреготались хуртовиною.
Ну що вітрам? На те вони — вітри!
А пролісок ховався під калиною:
«Накрий мене, калинонько, накрий...»
 
Наїхало хурделиці і віхоли,
Калину гнуть, що проліска хова.
Втомилися. Захекали. Затихнули.
Але й калина — ніби нежива.
Лише тремтіла вдалині осичина:
«Як добре, що не біля мене він,
А то була б, як і вона, скалічена
Або останній день пробив би дзвін...»
 
Вставало сонце під високим куполом,
І зводилась калина мовчазна...
Під нею серце проліскове стукало — 
Озвучувала
Свій прихід
Весна.
ТРОЇСТІ МУЗИКИ ВЕСНИ
Задріботіли цимбали,
замерехтіли дощем.
Зливою,
Зливою,
Зливою,
загуркотіли бандури.
Скачуть смички блискавиць — 
Ще вище,
Ще вище,
Ще!
Б’ють в барабани громи — 
Бурі нам,
Бурі нам,
Бурі! 
 
 
 
ЕТЮД
 
Нерестяться в хмарах
блискавиці,
Ліс принишк — 
увесь заголубів.
Буде дощ із запахом
живиці,
А живиця — з запахом
грибів.
«Буде, буде!» — 
громом на півнеба
Блискавиця вдарила
хвостом...
До грибів, звичайно,
юшки треба,
А до юшки — 
пісню із вином.
Доки ми живем на білім
світі — 
Хай життя зозулею кує,
Нерестяться хмари
у блакиті
І земля щедрішою стає. 
 
 
 
* * *
«Дощі, дощі,
чи не втомились ви?» — 
Земля питала голосом трави...
І відгукнулась громом блискавиця:
«Косу клепаю — 
скоро косовиця!..» 
 
 
 
ГРОЗА
 
Бабахнулись лобами хмари,
Мов круторогі дві отари — 
Аж іскри із очей.
Задвиготіло. Застогнало.
Захилиталося — і впало
Невтриманим плачем.
А вітровій собі регоче,
Розбороняти їх не хоче:
Хай чубляться іще!
Земля радіє дивним дивом,
Смагою спраглою щасливо
Цілується з дощем. 
 
 
 
* * *
Десь далеко-далеко
Клепле косу лелека,
А десь близько неначе
Чути — чайка мантаче.
 
Біля тихого ставу
Осінь косить отаву,
І лягають в покоси
Тепле літо і роси.
 
Біля тихого ставу
Осінь зносить отаву,
І, немов паляниці,
Посідали копиці. 
 
 
 
ЗЕЛЕНИЙ ХРАМ
 
Сосни,
сосонки
та сосненята — 
Височіє в три поверхи дах.
Невгамовна і затишна хата
Звірини, пташенят і мурах.
Відчинила нам райдуга браму — 
І дихнув після зливи озон.
Ми зайшли до зеленого храму
Золотавих соснових колон.
Розбрелись поодинці на пошук
Молодечих осінніх грибів.
Маслюки аж просилися в кошик,
Ну а гриб у підпіллі сидів.
Де ж ховається він, ясновидий?
Чи зустрітися не закортить...
Мурашині кишать піраміди — 
Не втихає життя і на мить.
Сосни,
сосонки
та сосненята,
І живиці терпкий аромат — 
Чистоти і здоров’я палата
Найдорожча усяких палат. 
 
 
 
КОЛО
 
Коли бусли відлітають,
Всі збираються зокола.
Тричі небо обіймають,
Вимальовуючи кола.
Перше коло, що ніколи
Не забудуть того краю,
Де озера, луки, доли
І гніздечко біля гаю.
Друге — тугою важкою
Замикає обрій сірий.
Третє — падає сльозою,
Нею котиться у вирій.
Коли бусли відлітають,
Кружеляють білоброві.
Нам автографи лишають
Найземнішої любові.
 
 
 
* * *
Не спиться...
Не спиться,
Хоч спати пора.
А в серці жалі, наче леза.
Я чую, як тріскає біла кора,
Я чую, як плаче береза.
 
Вслухаюся в себе,
Іду до беріз...
А вогник березовий — з хати.
Хотів я напитись
Березових сліз,
Щоб власні від них
Приховати. 
 
 
 
ДЗВОНИ
Поема 
 
Дев’ятсотлпнім іменинам Луцька
 
Пролог
 
Де вигнувся Стир, як натягнутий лук, 
І стрілами в небо знялися три вежі, 
Там чується й досі віків перегук 
І запах смолистий лихої пожежі. 
О Луцьк мій! Нехай же і пісня моя 
Озветься тобою від краю до краю. 
Хто дав тобі це блискавичне ім’я? — 
Мов цілю із лука, коли вимовляю. 
Серцями прапрадідів гордий порив 
Правічно в тобі непокорою стука. 
Стрілою влучав ти не раз ворогів, 
Несхибно тримаючи пружного лука. 
Ми здавна лучани, та з наших висої 
Видніє не все за отим далекраєм... 
І хі о його знає, чи то дев’ятсот, 
Чи нам уже тисяча з гаком минає?
 
І
Час нам, браття, пісню розпочати 
І згадати спомином глибоким 
Рік тисяча вісімдесят п’ятий*
І його дев’ятсолітні кроки. 
Хоч були вони важкі й тривожні — 
Найкрутіші брали перевали...
Навіть орди злі, непереможні 
Перед ними падали й зникали. 
Гомін літ, немов далекі дзвони, 
Котиться і виринає виром... 
_______ 
* Згадка про Луцьк в Іпатіївському літописі
 
Купчаться й обнюхують ворони 
Посивілий замок понад Стиром. 
Три гранчасп вежі-ветерани 
Згадують, як у часи неволі 
Боронили честь свою лучани 
І грядущі дні своєї долі. 
Згадують.
 
А є про що згадати 
Пам’ять їх — цеглина на цеглині. 
Хто не крався тут хазяйнувати, 
Пхався на володаря Волині? 
Кралося і пхалось їх до біса, 
Але кожен пожинав — що сіяв. 
Не сховає жодна лжезавіса — 
І своїх душепродажних зміїв 
Всячині служили із завзяттям, 
Ницились чужинцеві в догоду. 
Забуття ганебне і прокляття 
Залишились їм у нагороду. 
Мул осів
А час своє одстояв. 
Час не був ніколи тимчасовим. 
Пам’ятає він своїх героїв, 
Величас піснею і словом.
 
II
Навколо ніч. Заснуло місто. 
Лиш місяць, наче булава, 
Полки зірок веде врочисто 
І шлях на обрій осява.
 
А попід берегом похмурим, 
Крутим, як вдача козака, 
Бриніє трепетом бандури 
Сріблясто-зоряна ріка. 
А ген високо над туманом 
Чорніє замок вдалині, 
Бувалим лицарем-уланом 
Сидить на сивому коні. 
Спогорда ситно поглядає 
І хижо зирить навсібіч, 
Бо там за мурами гуляє, 
Догулює весільна ніч.
 
Сюди-туди прислуга біга — 
Несе до кожного стола... 
Радіє батько, що Ядвіга — 
Дружина знаного посла. 
Усе так чемно і ласкаво, 
Поклони, тости молодим. 
Ошаленіле «Браво! Браво!» 
Спліталося на всі лади. 
Пихтіло панство ожиріле, 
Охляли жваві скрипалі. 
А молода — дитятко миле — 
Ковтала з тостами жалі. 
Шукала поглядом жаданим 
Лише одного між гостей, 
Хто у душі її — коханим 
Давно, не в’янучи, цвіте. 
Мигцем зустрілися очима 
Обох завмерли вмить серця... 
О доле, доле невмолима, 
Чого ж із іншим до вінця? 
Молила господа святого, 
За що так люто покарав? 
І люто зиркала на того,
 
Що терся обіч у рукав. 
Навіщо їй його палати — 
Міста далекі та чужі, 
Коли нема кого кохати, 
Душі немає для душі?! 
«Яка красуня!—гомоніли 
Дзвінкі жіночі голоси.— 
Уся як фея. Боже милий, 
Хоч пий росу з її краси! 
А він?» — хихикали обачно 
І нахилялися до страв. 
Кивали головами вдячно, 
Коли хазяїн пригощав. 
«Я ще припрошую за зятя 
Підняти чари — і до дна!» — 
І спалахнуло, як багаття:
«Сто лят, сто лят
Нєх жиє нам!..»
Оберка* врізали музики — 
Завирував схмелілий шквал. 
Підскоком вигуки і крики, 
І вихиляси на весь зал.
 
Сидить Ядвіга. Вся сумує — 
І жаль, і жах її пройма. 
Останню ніченьку дівує, 
Впаде зорею — і нема. 
Хоч біля неї точить ляси 
її поважний чоловік,— 
Не чує їх. Його гримаси 
Бридкі, неначе водяник. 
А він про всякії країни, 
Ну і про свій авторитет.
 
Спитав захоплено дружини, 
Хто малював її портрет. 
Вся ожила. І мов світанок 
Сяйнули очі голубі... 
О милий Янек, милий Янек, 
Єдиний спомин по тобі. 
______ 
* Назва танцю
 
Так може лиш душа поета — 
Священний дар чарівника! 
Вона дивилася з портрета, 
Але, звичайно, не така. 
Брела русалкою по травах, 
Були лілеї — за вінець, 
У косах сонячно-русявих 
Весело бавився вітрець.
 
Кружляє з подругами Янек, 
Та на Ядвігу погляда... 
Ах, як цікавило панянок, 
Чом не танцює молода? 
Крутив оберек до знесилля, 
Втерався й зморено пашів. 
Було це батькові весілля, 
Для неї — похорон душі. 
Але він того й не помітив. 
Якби то мама... із стола 
Взяла пучок рожевих квітів 
Та Янекові піднесла. 
Музики вигукнули: «Браво!» 
І прикусили... А вона 
Оголосила «дамське право» — 
І вже мелодія луна. 
А за столами—ніби крига, 
Завмер здивований кагал. 
Кружляють Янек і Ядвіга 
Одні-єдині на весь зал. 
Пливе із лебедем лебідка,
 
І хвилі музики пливучь. 
Пліток мережилася сігка, 
Лилася різна каламугь. 
Сиділи гості, мов на палі:
 
«Чи збожеволіла вона?..» 
Затихла музика. І в залі 
Принишкла хитро тишина. 
Ядвіга вибігла і злісно 
Спалила поглядом усіх. 
Зваливсь на Янека зловісно 
Кулак хазяїна... І — сміх. 
Підпанки гнулися в лозину 
І сатаніли, повні зла:
 
Як смів образити дружину 
Вельмишановного посла?! 
«Ти хто такий?!» 
«його в холодну!» 
«Хай знає бидло!» 
«Тільки так!..» 
Він за Ядвігу благородну 
Готовий ребрами на гак. 
Стояв збентежено-байдужий, 
А зал — стовихором ходив. 
Убіг знервовано хорунжий — 
І всіх як стій охолодив. 
«Панове!... Хвилечку уваги! — 
І нахилив скупий уклін.— 
Веде на Луцьк свої ватаги 
Сам Наливайко... Ну а він, 
Як вам відомо вже, панове, 
Страшніший чорної чуми!..» — 
Заклякло панство гонорове, 
Мов кізяки серед зими. 
«У місті теж нема спокою, 
Ночами бродять бунтарі. 
Кількох зловили за рікою,
 
Когось чекали до зорі».— 
«Повісити — і то негайно!» — 
Загув хазяїн. «Тільки так!»— 
Схвалили гості одностайно, 
Ховаючи свій переляк. 
«Лайдаки будуть перебиті, 
Уже готовий наш загін. 
Іще одно: з щ’єГ миті— 
Усі до зброї, як один!»
 
III
Замкнули Янека в «холодній». 
Сичали й досі перед ним, 
Немов зміюки підколодні, 
Оті облесливі пани. 
Він знав іззовні їх породу, 
І ліз у вічі верхній шик. 
Тепер побачив і зісподу. 
Важкими думами поник. 
Кому служив? Кому сумління 
І жар натхнення віддавав? 
Носив би краще він каміння 
І на Голгофу підіймав! 
Нарешті все: остання плата — 
Щілина неба й темна кліть. 
Душа, ганьбою розіп’ята, 
Волала кров’ю одплатить. 
А як же там його Ядвіга? — 
Й окутав серце сніговій. 
Чи буде ще коли відлига? 
І покотилася з-під вій. 
Оглянувся. Невже почулось? 
Підвівся. Слухає. Стривай. 
Тихенько двері ворухнулись,
Шепнуло ще раз:
«Утікай!» 
Ще сонце жевріло за схилом, 
А вже копитами — ген-ген 
Козацьке військо двиготіло— 
Неслося крилами знамен. 
Дивився й думав Наливайко:
 
«Оці ліси, луги, поля... 
Якась чужа несита зграйка 
Забрала в найми і ґуля. 
А люд, зацькований нуждою, 
Нестерпно стогне у ярмі.— 
Смикнув буланого уздою: — 
Ану-но станем, коню мій. 
Чи не отам,—ліси оглянув 
І даль очима проколов,— 
Принишк табун метких уланів 
І виглядає з-за дібров? 
Якщо не там, чого б ворони 
Отак би зграїлись довкіл?» 
Нутром почув.І два загони 
Ярами рушили з боків. 
А сам з бувалою братвою 
Чекав причаєно в імлі, 
Допоки там, на полі бою, 
Не заіскрилися шаблі. 
Пора — і здибився буланий, 
Та заіржав з чагарників. 
А вже розхрабрені улани 
В’язали славних козаків. 
Лилася кров. Ячала чайка. 
Котились голови й тіла. 
Безстрашна сила Наливайка 
Найвідчайдушних повела.
 
А в Луцьку іменем корони 
На шибеницях в цій порі 
Захилиталися, як дзвони, 
Людської кривди бунтарі. 
Жовніри впоралися швидко. 
Вони до цього — хоч куди! 
Лише німі тумани свідком 
Стояли сиво, мов діди. 
Мовчали й чули, як грозою 
Котився гомін козаків 
І зброя кидалась на зброю, 
І замок мурами тремтів. 
Яріла даль. Ятріли рани. 
Димів ще свіжою кинджал. 
А вщент розтрощені улани 
Скликали воронів на бал.
 
IV
Через поля, луги, діброви 
Втікало панство, як хорти. 
І тільки замок триголовий 
Не міг нікуди утекти.
 
V
Збігалось місто звідусюди — 
Будило дзвонами лучан... 
Раділо все: земля і люди, 
І цвів хоругвами майдан. 
Неслося «Славаї» небесами, 
Шапки підскакували ввись. 
І Наливайко зі сльозами 
Усій громаді поклонивсь
 
«Добридень вам у вашім граді,— 
Сказав прославлений гармаш.— 
Щасливі ми і дуже раді, 
Що Луцьк однині буде наш! 
Страждав він мукою важкою, 
Але був дзвоном і в журі.— 
І показав туди рукою, 
Де ще звисали бунтарі.— 
Ми поховаєм їх, як личить 
Ховати лицарів — братів... 
Кати свободи не позичать, 
її не купиш у катів! 
Докіль не станем козаками, 
Гуртом не стиснемо шаблі,— 
Довіку будем приймаками 
Своєї рідної землі!.. 
Ще там кишить кубло зміїне,— 
На замок очі нагострив,— 
Але й воно дотла загине — 
Зметемо клятих ворогів!»— 
Довкола «Слава!» загриміло. 
«Зметем! Зметемо назавжди!» — 
За віру, честь і праве діло 
Козацькі повнились ряди.
 
VI
Мовчав Наливайко... А Янек, 
Повідавши все, що було, 
Дивився, як раною ранок 
Підводив криваве чоло. 
Дивився й чекав нетерпляче:
Яка ж його відповідь жде? 
Здавалося, серце гаряче 
Стиснеться і кров’ю зійде.
 
Невже не повірив? А може, 
Подумав собі мимохіть:
Прикинулось стерво вороже 
І хоче довір’я купить?.. 
«Я вірю,— сказав Наливайко, 
Неначе підслухав думки,— 
Усе, що почув я — не байка, 
А сповідь і спомин гіркий. 
Але... чи ти зможеш підняти 
Наш меч на жовнірів своїх? 
Чи просто жадаєш відплати 
За честь і любов без утіх? 
Ми — військо свойого народу, 
І доля, і честь наша — він. 
Короні служити в догоду 
Не буде ні батько, ні син! 
Доволі пану й підпанку 
Згинатися нам в три дуги...» — 
І Янек сказав наостанку:
 
«Вони — і мої вороги!..» — 
«Якщо воно так, ми єдині, 
І ти нам єси не чужак. 
Нехай же і шабля однині 
Повірить, що ти є козак!»
 
VII
Не знав і Стир такої круговерті, 
Хоч сам крутої вдачі все життя,— 
Штурмують замок козаки уперті:
 
Пальба пістолей і гармат виття. 
Клубками дим випахкують бійниці, 
І ядрами шкварчать з усіх боків. 
Пекельна злива свіжої живиці 
Сичить зміїно з веж на козаків.
 
Навколо висне хмара чорно-біла, 
Вилазять з неї привиди страшні. 
А штурм кипить. Уже ніяка сила 
Його не пересидить у борні! 
Ущухли вежі. Лиш скрегоче лайка. 
(Поміж собою жерлись паничі). 
«Смалімо їх,— гукає Наливайко,— 
Докіль самі не винесуть ключі!»
 
VIII
Усе затихло... Тільки замок 
Смолою дихав, мов сосна. 
«А чи жива,— подумав Янек,— 
Моя Ядвіга чарівна?..» — 
Хіба він міг таке гадати, 
Коли ці вежі малював, 
Що домалює їх з гармати 
Жахними фарбами заграв. 
Чи то в очах якась омана? 
А чи примарилось на мить? 
Невже вона — його кохана 
Простерла руки і біжить? 
Незчувсь і сам, коли жагою 
Злились, п’яніючи, вуста. 
Сльоза єдналася з сльозою, 
Вінчала з веснами літа. 
Світила першим дивоцвітом 
Перед любов’ю і всіма... 
А з вежі вовком недобитим 
Хазяїн зирив крадькома. 
Узяв пістоль, і зуби зціпив. 
Навів з гарячої руки... 
Стріляв у Янека. А вцілив 
У серце рідної дочки.
 
...І кров червона палахтіла... 
Замкнула очі темна ніч. 
Дівочі рученьки безсило 
Упали з Янекових пліч. 
«То їм іще замало крові? — 
І Наливайко аж скипів.— 
Отак-то блазні гонорові 
Воюють підло із кутів!» — 
Заклекотіло — до відплати, 
І гнів заціпився в граніт. 
Вогнем промовили гармати 
Своєї помсти заповіт.
 
Епілог
Той мур над синім Стиром височить, 
Як сивий свідок згорблених століть. 
Ніяк не можу примиритись я, 
Чому на ньому Любарта ім’я? 
Тут мій прапрадід камінь піднімав 
І, каменем розчавлений, упав... 
Не раз, не два приходив я сюди, 
Шукав його загублені сліди. 
Вклонявся я не Любартові, ні, 
А прахові прапрадіда в стіні!
 
 
 
 
ПРОЩАЙ, ВОЛИНЬ!..
 
                   Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок!
                                                 Леся Українка
 
Прощай, Волинь, мій рідний краю.
Душі священне джерело...
Не винен ти, що покидаю
Своє коріння і стебло.
Не плачте, верби і тополі,
Сестриці туги і вітрил.
Не винні ви, що на престолі
Сидить вгодований дебіл.
А з ним без совісті і честі
Шинкують ниці наймити.
їм гавкни — і на перехресті
Тебе готові розп’ясти.
Вони страшніші скорпіонів.
Доноси, наклепи — їх корм.
Дотримуються всіх законів
І вигідних для себе норм.
Ще буде час, і прийде кара,
Нікого з них не обмине.
А поки що, як чорна хмара,
Жене недоленька мене.
Прощайте, друзі і знайомі,
І ви не винні, що мені
Нема оселі в ріднім домі,
Мов у далекій чужині.
А що ж кому казати маю,
І нарікати, і клясти,
Коли од краю і до краю
Усе під мулом глупоти.
Прощай і ти, моя родино,
Сльозою серця не коли.
Я ще вернуся неодмінно,
Куди б дороги не вели.
Вернуся — піснею своєю,
Своїми думами вернусь
І тихо з рідною землею
На віки вічні обіймусь.
 
 
 
 
ЯБЛУНЯ
 
Яблуня обліплена плодами — 
Аж гілля упало на штахет
Позвисали, сяючи над нами,
Соковиті сонечка ранет.
 
Срібний провід бабиного літа
Прокладає осінь — до зими.
Яблуня, антенами обвита,
Подає прохожим позивні:
 
«Чуєте, як падають?
Беріте,
Пригощайтесь, люди,
в добрий час.
Тільки не ламайте мої віти,
Мої руки,
Я ж — частую вас...»
 
 
 
 
ЦВІТ РОСИ
 
Нема в житі ніжнішої краси,
Коли зоріє в лузі цвіт роси.
 
Зоріє в нім веселками всіма
Весна і літо, осінь і зима.
 
Його не купиш і не продаси,
Не визбирає око з-під коси.
 
Собі не заховаєш крадькома,
А доторкнися — і нема, нема...
 
Його зібрати може у букет
Лише душею істинний поет,
 
І оживе у пісні цвіт роси
Любов’ю непорочної краси.
 
 
 
 
БІЛЯ БЕРЕГА ЧОВЕН
 
Біля берега човен — 
Біля власної долі знедолений.
 
Біля берега човен — 
До стовпа, мов невільник, прикований.
 
Біля берега човен — 
Вдалеч дивиться, дивиться, дивиться.
 
Біля берега човен — 
Журно хилиться, хилиться, хилиться
 
Біля берега човен...
Воля з веслами — казкою, казкою.
 
Біля берега човен — 
Ланцюгами все брязкає, брязкає.
Біля берега човен... 
 
 
 
СІТЬ
 
Червоний місяця берет
На Чорне озеро упав.
Тремтить сонливий очерет
Біля нескошених отав.
 
Зашелепіло. І з човна
Сповзає невід. Тишина...
 
...Чатує щука, чи нема
Якої здобичі... І вмить...
Ага, попалася й сама!
Уже не випустила сіть
 
Втікає човен А за ним
Залопотіло два човни.
Куди втечеш? Нема куди,
Ліхтар упився, як змія.
Не замести свої сліди
Є сіть на кожного своя. 
 
 
 
НОСТАЛЬГІЯ
 
Ріко, ріко, ти цілий вік
Женеш до моря свій потік,
Ридаєш там, немов дитя,
Але — немає вороття.
Ридай і плач до гіркоти — 
Бо в морі ти — уже не ти.
Солоний сум, солоний біль
Зітхають хвилями до хвиль. 
 
 
 
* * *
«Бувайте здорові, живіте багато», — 
Сябри затягнули широко, завзято.
Котилася пісня на хвилях веселих,
Чоломкався щиро із келихом келих.
А ми їм своєї: «Ой хмелю мій, хмелю»,
І пісня по вінця наповнила стелю.
Не так-то й далеко від рідної хати, — 
Від Луцька до Бреста рукою подати.
Стелився барвінок і рута не в’яла,
На щастя й на долю зозуля кувала.
Альонині мрії пливли рушниками...
І Галя до гаю пішла з козаками.
А хлопці-молодці коней розпрягали,
Дзвеніли бандури, бриніли цимбали.
І Ясь накосився, пішов до дівчини,
І знов цілувалися повні чарчини. 
 
 
 
ПАМ’ЯТЬ
 
ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ
 
Може, дехто дорікне: «Зібрав страхіття
Давно засуджених фашистських злочинів
І ще раз виставив на суд.
Чи варто ворушити попіл
І експонувати спалений крик
На тлі загоєної тиші?
Чи не краще скупати серце
В купелі солов’їного щебету,
А зіницями слухати музику сонця?..»
Звичайно, краще.
Але...
Дорогий читачу!
Хоч на мить
Піднімися щаблями наболених рядків
На Голгофу людського горя.
Якщо твоє серце
Спіткнеться і,защемить — 
Не вини автора цієї жахливої драбини.
Чуєш,
Не піддавайся довірливою наївністю
Зрадливій тиші...
Вона — не спить...
Дрімає...
І, дрімаючи, вигойдуе
Новітню трагедію.
Стань своєю совістю над світом — 
І світи йому.
Стань своєю мужністю — 
І підніми дух мужності мільйонів.
Спини жах!
ВІЙНА
...Ще спала затуманена земля,
А небо вже здригалося в злобі.
Ніхто не знав, не відав, звідкіля
Летить війна з хрестами на собі.
 
Хрести у небі й на землі хрести,
І мати впала з немовлям хрестом.
Так, пам’ятаю, почалась ти, — 
Будь проклята усім своїм єством!
 
А на траві розвитий сповиток
Шукає материнського тепла...
На вбитій гілці корчиться листок,
Вмирає разом з квіткою бджола.
 
Земля і небо на ножах — 
О жах!
Зітхнули очерети хором:
«Сором!»
А хвилі — під лататтям — 
Прокляттям.
Вітри завили вдалині:
«О, ні! Вій-ні!
О-о, ні! Вій-ні!»
 
Війні прокляття і ганьба злодіям,
Отим новонародженим батиям!
 
 
 
 
ОСКОЛОК
 
Я знайшов осколок в борозні весною,
Може, тут солдата він убив колись,
Може, через нього став хто сиротою,
Може, через нього сльози пролились?
 
Я це чорне жало дав перетопити
На звичайні пера, щоб у тишині
Ними написали на уроці діти:
«Мир народам світу, а війна — війні!»
 
 
 
 
НІ!
 
...Так і залишилось на стіні
Випечене кров’ю слово — «Ні!»
Докопайсь, фантазіє моя,
Чий же це автограф? Кров чия?
Може, це заціпив стогін мук
Ще один незнаний Гаврилюк?
Може, це вписали гнів і біль
Невідомі — Фучік і Джаліль?!
Хто б не був, але це був поет — 
Незборимий голос із тенет!
Так! Поет, хто кров’ю на стіні
Випік свій останній подих — «Ні!»
 
 
 
 
ПАМ’ЯТЬ
 
Важкою мовою фактів і цифр промовляють гранітні плити Луцького меморіалу: війна спопелила понад сто волинських сіл і забрала 176 тисяч життів мирного населення.
 
Пам’ять стає на чати. Брови як тінь.
Що таке чорне лихо — знає Волинь!..
Знає — і не забуде вічно вона,
Як лютувала смертю клята війна.
Дико дотла косила в хижім вогні,
Клала в покоси димом ночі і дні.
Мовчки читаю цифри — важчі могил:
Скільки людей убито, спалено сіл.
Серце моє навиліт жах проколов — 
Ні, то не просто цифри —  попіл і кров!
Низько схиляю думи —  біль земляків, — 
Ні, то не просто цифри — стогін і гнів!
Злився навік з гранітом сивий метал.
Вийшла скорботна мати на п’єдестал...
Вийшла і підвелася на повний зріст.
Дише безсмертям нашим полум’я зміст.
Сяйво його не згасне в бурях століть — 
Вічним вогнем на чатах пам’ять стоїть! 
 
 
 
ВЕРТАЛИСЯ СОЛДАТИ
 
Верталися солдати із війни... 
Життя яріло молоденьким житом. 
Ще не було подібної весни,
Щоб так салютувала буйноцвітом. 
Чи то для тих, що впали назавжди! 
Чи для живих, що їхали додому! 
І тим і тим заквітчані сади 
Салютували зоряно без грому. 
І пісня поверталася з війни, 
Ота, як розпрягали хлопці коні, 
Коли прийшли до Одера вони. 
Щоб зачерпнути в шоломи солоні 
Верталися надії довгих літ 
І мрії квітли, хоч боліли рани. 
І навіть мертві, ставши на граніт,
Непереможно вийшли на майдани. 
 
 
 
 
КЛЯНУСЬ!
 
Я чую серцем ваших серць биття,
Брати мої із братської могили.
Спасибі вам, що ви мені життя
Своїм життям незгасним доточили.
 
Коли мовчить під росами трава
І дивляться на мене чорні плити,
Я чую з глибини німі слова:
«Кохані, як уміли ми любити...»
 
Брати мої, клянуся вам, клянусь
Тією клятвою, що ви писали кров’ю:
Я вашими очима додивлюсь
І докохаю вашою любов’ю!..
 
А як мене покличуть сурми в путь,
Піду, як ви, на бій за Батьківщину.
Якщо й проб’є вогнем ворожа лють,
То тільки груди, груди, а не спину!
 
Коли прийде моя остання мить — 
Віддам за вас, мої нащадки милі!..
Стебло вогню із братської візьміть
І посадіте на моїй могилі. 
 
 
 
СИНИ
 
Ідуть вінки до братської могили,
Несуть весну — любов свою несуть.
Задумався солдат закам’янілий,
Як і тоді, йдучи в далеку путь.
 
Узяв на руки хлопчика... А мати
До неба заламала тугу рук.
Сини мої! Солдатики! Солдати!
Димить дорога, тільки стогне брук.
 
І падають на дим пекучі сльози.
А там, за димом — паща далини
Ковтає за обозами обози,
Дожовуючи п’ятий рік війни.
 
Нажерлася! — аж в горлі чорно стало.
І скорчилась, як свастики хрести...
Мого народу лихо не приспало — 
Він до життя збудив усі світи.
 
Йдуть воїни, поскрипують протези
До тих, які не вийдуть вже навстріч.
Схиляються над братською берези,
Немов медсестри в ту останню ніч.
 
А ось і мати. Та старенька мати,
Що виплакала очі при вікні...
Ведуть її онуки — два солдати — 
Сини синів, що впали у борні.
 
Спинилась біля братської могили,
Ось тут вони, — шука руками — де!
І руки, ніби чайки, затремтіли,
І камінь пригортають до грудей.
 
Стоїть солдат на сивому граніті,
А серце б’ється полум’ям зорі...
...Війна не закінчилася на світі,
Коли ще й досі плачуть матері.
БІЛЯ БІЛОЇ ХАТИ
Біля білої хати біліє його голова,
Біля білої хати — 
він і милиці на причілку.
— Дядьку Панасе, — 
Приходить вдова, — 
Нагостріте, будь ласка, пилку.
— Дядьку Панасе,
Зламались граблі,
Гляньте, які щербаті! — 
Дядька Панаса знають в селі,
Знають у кожній хаті.
Біля білої хати
мліє дошка у теплій смолі.
Біля білої хати
гемблик бігає по причілку.
— Діду Панасе, — 
Приходять малі, — 
— Зробіте, будь ласка, сопілку.
— Діду Панасе,
Мені літака...
— Човника, діду, зробіте —
Біля причілка юрба гомінка — 
Сонце,
Дідусь
І діти.
— Чий ти, кирпатий?
— Івана Смичка!
— Видно... А ти?
— Я — Степана Калини!
— Бачу... А ти?
— Василя Шевчука!
— Ну, а ось ти?
— Я?.. Я мами Марини. — 
Падає гемблик із дідових рук,
Стружка зітхнула прим’ята...
— Діду Панасе, а він — байстрюк,
У нього немає тата!.. — 
Хлопчик всміхнувся.
Усмішка крива.
Вії сльозу прикусили.
Дав би він здачі за ці слова,
Тільки не має ще сили.
— Як тебе, хлопчику, звати?
— Максим.
— Хочеш сопілочку мати?
Завтра приходь, як будеш з роси
Додому корову гнати. — 
Хлопчик — ні слова.
Тільки з-під вій
Блиснув клубочок вологий.
Душу кололи дві кички живі — 
Дідові ноги.
— Що ж ти замовк? — 
І діда рука
Впала на плечі хлоп’яті:
— Може, зробити тобі вітряка,
Щоб стрекотів на хаті?
— Краще мені!
— І мені!
— І мені!.. — 
Задріботіли діти.
— Ну а тобі?
Не хочеш? Ні?
Що ж би хотів ти?! — 
Очі дитячі в дитячій журбі
Дивились
На милиць роги.
«Діду,
Зробіте ноги собі,
Такі,
Щоб ходили, ноги...»
 
 
ДУМА ПРО КОРТЕЛІСИ
 
Бачу, ніби у сні,
Те поліське село,
Закривавлений дим
Над лелечим крилом.
Бачу яму, як ніч,
І три тисячі пліч,
Що навіки
В ту яму лягло.
Чуєш, земле?
Підніми ти їх стогін,
мов дзвін.
 
Чуєш, земле?
Загрими,
Щоб здригнувся весь світ,
Щоб ніхто не приспав
Наших весен і літ,
Підніми ти їх стогін,
мов дзвін.
 
Болем в серце мені
Б’ється зболений стук
Спопелілих сердець
І заламаних рук.
Чую голос німий
Із важкої пітьми, — 
Із могили
Закопаних мук.
Чуєш, земле?
Підніми ти їх стогін,
мов дзвін.
 
Чуєш, земле?
Загрими,
Щоб здригнувся весь світ,
Щоб ніхто не приспав
Наших весен і літ,
Підніми ти їх стогін,
мов дзвін.
 
Впала в тишу роса — 
Плачуть зорі здаля,
І планета моя
Неспокійно кружля.
Йду я ночі навстріч
І вслухаюся в ніч,
Чи не тріскає
Сива земля.
Підніми ти їх стогін,
мов дзвін.
 
Чуєш, земле?
Загрими,
Щоб здригнувся весь світ,
Щоб ніхто не приспав
Наших весен і літ,
Підніми ти їх стогін,
мов дзвін. 
 
 
 
СТОГІН ЗЕМЛІ
 
Уривки з поеми
 
У таємному фашистському наказі від 22 вересня 1942 року значилось коротко: «Рота Нюрнберг» знищує Кортеліси». Так було розстріляне і спалене дотла одне з найбільших волинських сіл. Минув час — і пам’ять людська спалахнула Вічним вогнем, а на високий Пагорб жертв зійшли у бронзі нескорені кортелісці. Зійшли і стали над світом, щоб іменем життя винести вирок війні.
                                                           Автор
 
Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
                           Павло Тичина
 
ПРОЛОГ
 
Пахне світанок, настояний вереснем,
Знов прокидається тихе село — 
Пісню співаю воскреслим Кортелісам,
Важко ридаю над тим, що було.
 
Серце стискається й пульсом наболеним
Стукає в скроні і стукає в світ.
Тільки торкнися — і вибухне полум’ям
Гнів затамований, мов динаміт.
 
Хто там окроплює душі отрутою,
Свастики тінь заховавши в собі,
Ніби вже досить війною забутою
Нерви кошматити мирній добі?!
 
Ні, не забути нам! Завжди палатиме
Вічною славою й Вічним вогнем
Подвиг, освячений битвами ратними
І переможним омріяним днем!
 
Скільки убито! І скільки повішено!
Все це забути! Ганеба і зло!..
Чую, як зболена пам’ять притишено
Йде до могил і схиляє чоло.
 
І
Було це в сорок другім році,
Як відлітали журавлі...
То тут, то там ціпи на тоці
Перекликалися в селі.
Негайно ж треба змолотити
І заховати як на те...
А то припреться фріц неситий
Все до зернини підмете.
Де вчора ще дрімала скиба,
Прокинулась озимина.
Війна війною, а без хліба
Не навоює і вона.
 
II
Присіло сонце, і з діброви
Повіяв легіт холодком.
Пройшли напашені корови,
Аж запаріло молоком...
А з-над озер тумани сонні
Бредуть ліниво, як воли,
І дід вусатий на ослоні
Плете із лика постоли.
Кахикає та на Максима,
Свого онука, погляда.
Досадно знизує плечима:
Латає, бач, біду біда.
«Плести — то штука не велика, — 
Промовив гірко. — Довелось
Змінити молота на лико,
І постоли клепаю ось...
А що робить? Зима на носі,
А внуків тих — як сарани.
Всі до одного голі й босі,
На двох; — і чоботи, й штани».
Село хоч бідне на достаток,
Зате багате на дітей.
Дідусь — немов пошитий з латок,
А серце має золоте...
 
III
Пора вечеряти.
Надворі
Клубоче пара з баняка.
Сипуча бульба — 
наче зорі,
У мисці — 
хмарка молока...
Якби ще шкварочок рум’яних!
(Уже давно їх не було).
Дванадцять ложок дерев’яних — 
І вся сімейка за столом.
Смакує тиша... Навіть чутно,
Як комара дзвенить струна.
«Іде зима, а в хаті скрутно...» — 
Завмерла мати мовчазна.
«Коли ж ходитимем до школи?» — 
Питають батька хлопчаки.
Слова оті
пекли й кололи,
Та лиш промовив:
«Час такий...»
 
IV
Забула юнь про вечорниці,
Село німе, як та вода...
Лише Максим біля ялиці
Свою кохану вигляда.
Орися викралася з хати
І хутко стежкою іде,
Щоб із коханим постояти,
Припасти до його грудей,
Хоч мить надіями зігріти.
Яке то щастя — мила мить,
Коли в душі гарячі квіти
Колише серце і щемить!
Не йде — а крилами до нього,
Душею й думами навстріч.
Згадався сон...
Іще такого
Не дарувала жодна ніч.
Таке примарилось, приснилось,
Що вся і досі мліє в нім.
Аж прокидатись не хотілось
Од щастя млосного у сні.
І знов усе так зримо-зримо
Замерехтіло, ожило...
Що нібито її з Максимом
Веде до шлюбу все село.
Спішить Орися до Максима,
Уся збентежено-дзвінка,
І сон, як мрія невловима,
То виринає, то зника.
Окутав землю сонно-тьмяну
Осінній жаль і карий сум.
Обняв Максим свою кохану — 
Ще нерозплетену косу.
А десь далеко ворон кряче.
Не спало лихо...
А в гаї
Два серця тьохкало, неначе
Защебетали солов’ї...
Орися русою косою
Його за шию обійма...
Любов невинною росою
Світилася між обома
І в несполоханій покорі
Вустами кликала вуста.
Хмеліла ніч.
П’яніли зорі
І падали на болота.
«Невже то правда, — 
і Орися
Пливе думками в небеса, — 
Що як згаса вгорі зірниця,
То це життя чиєсь згаса,
А як запалюється — значить,
Чиясь народжується мить?..»
Але юнак тих зір не бачить:
Вона для нього вся зорить.
 
V
Як місяць хмарами закрився — 
Защелестів тривожне ліс...
Війнуло страхом. І Орися
Сховала очі, повні сліз.
Невже прощається з коханим?
Журбою хмарило з-під брів.
Незчулися, як за туманом
Окраєць неба зажарів.
 
VI
Ніхто не знав, що гадь фашистська
Уже оточує село...
«Максиме, чуєш! Щось он близько
Задвиготіло... загуло...» — 
«Людей потрібно сповістити,
Щоб розбігались хто куди!»
Машинний гул несамовитий
Змішався з галасом орди.
«Орисю! Слухай, моя мила:
Я сам — в село, а ти тікай!
Бігом туди, де Яр-могила,
І там на мене зачекай...» — 
«Ні-ні, Максиме! Лиш обоє!
А що, як куля дожене?..
Хто перев’яже і напоє?
Візьми з собою і мене!»
 
VII
Біжить Максим, а з ним Орися...
Жахна тривога — навздогін.
Народ в селі заворушився,
Закалатав на сполох дзвін.
Земля зарошена здригнулась,
Упав зловісний ураган:
Куди не глянь — 
більматі дула
Людей зганяють на майдан.
Кого до школи,
та не вчитись,
Хоч кожен клас — дітей копа.
Кого до церкви — 
не молитись,
Хоча пригнали і попа
А он Орися. Вже на неї
Чужинець ласо погляда...
За дві коси, немов лілеї,
Потвора шарпає руда.
Хоч руки скручені в Максима
І змієм звився мотузок,
Накинувсь тілом і очима,
Пропік зубами до кісток.
Тарахнув постріл... І Орися — 
До милого, немов стріла...
Максим ступив... і заточився.
Але упасти не дала.
«Льос! Льос!* 
До церкви! Йди відмолюй
Свої, паскуднице, гріхи!» — 
«Украв ти, гаде, мою долю!..
_________ 
* „Марш! Марш!” (Нім.)
 
Будь проклят, нелюде лихий!»
І до Максимового серця
Припала. Слухає... І знов:
«Ще стукає. Ще ніби б’аться.
О боже! Як вогніє кров!..
Максиме! Чуєш? Озовися!
Очима хоч заговори...
То я... то я, твоя Орися!
Якщо... й мене ти забери!
Ні, ні, ти будеш! Я загою!
На світі є немало див!..» — 
«Льос! Льос!» — 
і виродок ногою
Обох на землю повалив.
І звідки та взялася сила — 
Орися мовчки в два крила
Свого коханого схопила
Й сама до церкви понесла.
А там, куди не подивися, — 
Хустини, й діти на руках,
І плач приглушений... Орися
Шукає воду по кутках.
Захлюпотів сіренький глечик,
Криваву рану обмива.
І заярів очей краєчок,
І глянули німі слова.
«Максиме, рідний! Озовися! — 
Благає, кличе, обійма. — 
То ж я... поглянь! Твоя Орися!»
І очі — в очі... і пітьма — 
Ікони й люди — чорним колом.
Не зна й сама, куди бреде — 
Вертається... А серце болем
Виколюється із грудей.
 
VIII
Не всіх загнали в церкву й школу.
Ще ждало п’ять глибоких ям
Свого кривавого засолу,
Коли замкнули божий храм.
І він почавсь! А говорили:
Скликають, іроди, на сход...
Аби загнати до могили.
Така мораль отих заброд!
Хіба надія може бути,
Коли ошкірюється звір?
Хіба чужинцеві збагнути,
Чого наш дух наперекір?
Іще ніхто, ніхто ніколи
Його з нас вибити не міг,
Які б нагайки не пороли
І не виляскував батіг!..
Ми — 
не осика й не лозина,
Тремтіти й гнутися не нам.
Свободолюбна Україна
Не дасть пощади ворогам!
 
IX
...А поки що женуть до ями.
Ніхто не знає, де чия...
Дівчатко горнеться до мами — 
Чорнявокосе ластів’я.
Ще спати хоче. Ще дрімота
Злипає вії. Та не спить.
На дні сльози ховає потай
Солоне материне: «Цить...»
Хова й питає безголосо:
«Звідкіль взялися ці дядьки,
Що на усіх — очима косо,
Мов ненажерливі вовки?
Чого гарчать несамовито
І підганяють, щоб бігом?
Чого он той своїм копитом
Бабусю копає? Чого?!»
Бентежні чорні оченята
Росою сліз заволокло:
Шукали братика і тата,
Але не видно їх було.
Ступають люди. І в тривозі
Усяк заглиблено притих...
Ну, а старих везуть на возі
(Подбали, гицлі, і про них!).
Сидять закутані бабусі,
Що гріли кості на печі,
Діди в полатанім кожусі,
Кортеліські бородачі.
Сидять задумано. Куди-то
І їм дорога пролягла?..
Вони не кидали і літом
Свого домашнього тепла.
Мета бандитської програми
Була конкретна і чітка:
Змести село, зарити в ями
Всіх — від колиски до ціпка.
«Куди ми, мамо? Мамо, мамо!
А де ж наш тато і Петрусь?..
І їх! І їх кудись так само?
Я так боюся... так боюсь!..» — 
«Йо-йой, не плач, моя дитино.
Вони десь тамечки... Вони...
Вони знайдуться неодмінно.
У нас — ні крихітки вини...» — 
«І будем вкупі?» — 
«Будем, доню...»
А хтось рвонувся і побіг.
Сипнули постріли в погоню — 
І втікача скосили з ніг...
Мовчали люди. Лиш скорботно
Схиляли голови в той бік,
Де впав на груди принародно
Усім знайомий чоловік.
«Ну, і чого було втікати? — 
Озвався дід в старім брилі. — 
Що він ні в чім не винуватий,
То ж кожен знає у селі.
Хоч не орав він перелоги,
Та шив од шапки до штанів.
Ходив собі до синагоги,
Людей і бога не гнівив...
І вже нема.
Ніхто б не видав...
Ось розберуться — 
й розженуть...» — 
«Льос! Льосі»
І куля — в спину діда.
І світ — не світ, а каламуть.
І знов над стихлими рядами
Сичало «Льос!», як та змія...
Дівчатко горнеться до маки,
Чорнявокосе ластів’я.
А їм назустріч — сонце раннє
І яма-рів неподалік...
Цілує матінка востаннє,
І вже обоє — там навік.
Ні, то не клекоти лелек тих,
Коли блакитно кличе даль,
А клекіт гуків кулеметних — 
Аж розпашіла чорна сталь;
І не курликань перекати — 
Трикутних арф над тихим днем,
А гаркіт черг — аж автомати
Шалено давляться вогнем...
А щоб не так було їх чутно,
Мотори ревище зняли...
Продумано все абсолютно
Трикутним планом* , що й коли.
Продумано. Один гостинець
Привезено на всіх і вся.
_________ 
 * План кривавої акції мав назву „Трикутник”.
 
Х
А навкруги — 
прокляття, крики,
І план, і стогін, зойк і хрип.
Село — мов привид вогнеликий,
Червоно-чорний смолоскип.
Куди втечеш, коли довкола
На всіх чатує люта смерть?
Палахкотить пекельно школа,
Набита діточками вщерть.
Гогоче церква, повна люду
І повна полум’я й знемог.
Страшнішого страшного суду
Не видумав би навіть бог...
Сичить смола, немов гадюки,
На стінах корчаться святі...
Ісус Христос, розвівши руки,
Мовчав безсило на хресті.
 
XI
Мені болить слізьми і кров’ю
Не тільки п’ять напухлих ям,
А й вся Земля, що із любов’ю
Своє життя дарує нам.
Ми не чиїсь — її ми діти»
І Сонце нам одне встає...
Його не можна поділити
Ні на «моє», ні на «твоє».
Всім усміхається в блакиті
Вустами ласки й теплоти...
І світ у нас один на світі,
Хоч, може, й інші є світи.
А в нім є в кожного єдина — 
Чи то велика, чи мала — 
Своя одвічна Батьківщина,
Колиска рідного тепла.
Вона піснями й колосками
Єдна минуле з майбуттям.
До неї серцем і думками
Завжди обернені чуття.
А щедре Сонце із Землею — 
Подружжя спільної мети — 
Добром і вірністю своєю
Навчають віри й доброти.
Та вірять, вірою зігріті,
Що людство вирівняє путь,
І хижих нелюдів на світі
Убиті сльози не минуть!
 
XII
Лежить Максим. І тільки рана
Ще кров’ю дихає і б’є...
А вже над ним його кохана
Сама вся факелом стає.
Собою світить!
І над світом
Іде у чорному вона
Осипалась гарячим квітом
її сімнадцята весна...
Орисю, зоре промениста,
І непорочна, і пречиста,
Хіба могла ще вчора знати,
Коли любов його пила ти,
Що повилазять із діброви
Не люди — гицлі-людолови
І з світанкової заграви
Благословиться день кривавий?!
А вчора день був, як на диво, — 
Пречистої Марії-діви...
Куняло небо. Спав месія.
А десь отам «Аве Марія»
Неслось. Виводили набожно,
І милосердно, і тривожно,
Схиливши чола, наче тіні,
У Нюрнберзі чи у Берліні.
 
А тут, під куполом стозорим,
Ридало полум’я. І хором — 
Смолою, муками і шалом
Любов із вірністю єднало.
І купол рокотом червоним,
Жаріючи, хитався дзвоном.
Хитавсь. І зорі бутафорні
Затріпотіли в ямі чорній
І тріскали, як самопали,
Докіль із неба не упали
І чорно-бурими димами
Лягли під ноги рушниками.
Єднаються Максим й Орися,
Серця вогнем переплелися,
Уста — з гарячими устами,
Літа — з жагучими літами.
Лише розплетено в заграві
Звисають коси ті русяві.
Лягають іскри, наче квіти,
Щоб так уміли всі любити!
 
Вже репнула на церкві баня
І мертво хилиться набік.
Упав останній крик благання — 
Людський невикричаний крик.
Останнім дзвоном дзвін звалився — 
Земля громами загула...
Весь білий світ, усе Полісся
Почули стогони села!
Осліпло небо димом сивим,
А сивий стогін землю пік.
Отак Орися із Максимом
Вогнем з’єдналися навік...
І тільки попіл їх щоночі
Через усі літа й часи
Дивитиметься очі в очі
Очима сивої роси...
 
Коли скінчилося єднання
Лихої долі і страждання — 
Згоріли мрії, муки, зорі,
Іконостасний крематорій:
Лише жаріє жаром крові
Печаль незгасної любові.
А як остання вмре жарина,
Зійде із неї горобина
І вибухне багряним гроном.
Не гроном — 
Дзвоном!
Дзвоном!!
Дзвоном!!!
 
XIII
Усе... Закінчено роботу — 
Ретельно здійснювали план,
Гуртом «трудилися» до поту,
Пора на шнапс і на шампан.
Ґелґочуть жваво між собою,
Спішать веселі до машин.
Неначе їдуть не з розбою,
А із весілля чи хрестин.
Було весілля...
Чули люди,
Як двох поєднано вогнем...
Тремтять убивці!
Плата буде,
І день отой вас не мине,
Благословенний, незабутній,
Пробитий кулями наскрізь.
І «Нюрнберг» ваш,
і план трикутний
Згадають в Нюрнберзі колись!
 
XIV
Згадають! Пам’яті людської
Не спопелити і не вбить...
Село, село!.. Ти ще чуми такої
Не відало за п’ять своїх століть.
Бувало, тиф чи інша нагла хиря
Пройде з косою. Але щоб отак?..
Ще звіку не було такого звіра
Між диких, ненажерливих звіряк!
Усе — дотла. Невже ніде нікого
Не пощадила та година зла?..
Невже ніде і паростка живого
Не залишила від всього села?!
За димом дим — і чорною горою
Ворушиться, півнеба підпира.
Невже лісам лиш думою гіркою
Залишиться потворна ця гора?
Ні, бачив ліс, як бігли білі тіні,
Металися, і падали, й повзли,
І там, за комишами, у долині
Ховалися у хвилях борозни.
А кулі, кулі осами над вухом — 
І все туди, де сірі комиші.
Вишукували вигостреним нюхом
Живої крові, крові і душі.
 
Біліла в борозні чиясь хустина,
А ще біліш — відкинута рука.
У білій льолі сплакана дитина,
Тягнулася до згаслого соска.
Тягнулася, шкреблася і сповзала,
Безсило захлинаючись плачем,
Зморилася, скотилася і впала,
Заснула біля мами калачем.
Жахався ліс. Усе було так видко,
Аж з-під кори сльозилася смола.
Він був не тільки
занімілим свідком — 
Рятівником для декого з села.
 
XV
Ще довго тліло попелище
І голо никав вітерець.
Село — 
трьох тисяч кладовище
Замучених людських сердець.
На місці дикої хуртечі,
Наруги, лютої стрільби
Стояли припічки і печі — 
Німі надгробники журби.
Було село...
Було — й немає.
Ніде не писне навіть сич.
Померло сонце — і за гаєм
Його сховала темна ніч.
Ще прилетить сюди лелека,
Збудує з лелею кубло...
А поки що лише здалека
Дивились люди на село.
 
XVI
Було село...
Було — і згасло.
Лише в закінченій імлі
Лякало всіх зловісне гасло:
«Хто ступить — 
буде у петлі!»
Минали люди.
Тільки вітер
Навідувався з хуторів.
Зчорнілий дуб
дививсь на цвинтар
Своїх обвуглених братів:
Недоля випала й деревам — 
Живцем вмирали і до хмар
Здіймались хмарами, аж ревом
Ревів закопчений кошмар!
Стояв той дуб, неначе комин
Печей оголених, і тлів — 
Настане час — і лихо-спомин
Живим повідає без слів.
Повідає. Прийдуть до нього
Нащадки в шелесті ряснім,
І в шумі листя молодого
Він буде пам’ятником їм.
О дубе, муже тристалітній,
Ой де ж та буйна голова,
Що так німіла в ночі літні,
Коли Орися заспіва?..
А як Максим їй у сопілці
Приносив щебет солов’я — 
Таємно мліло
в кожній гілці
І м’якшала душа твоя.
 
XVII
Доки світанками сонце встає,
А на калині зозуля кує — 
Пам’ять людська не забуде повік
Мук закатованих, попелу крик...
Там, де кривавий пройшов душогуб,
Свідком лишився опалений дуб.
Чорний, як лихо. І жахом пропах.
Навіть боїться гніздитися птах.
Віти — мов горе заламаних рук...
Ні, то не свідок,
а Пам’ятник мук!
Доки світанками сонце встає — 
Нам на калині зозуля кує!..
Тільки, як тріскає в тиші земля,
Стогін важкий із могил промовля:
 
«Спинись, Людино! Мовчки поклонись.
У тишині задумайся на мить...
І нам життя всміхалося колись,
Дзвонила сонцем сяюча блакить.
 
Ми мали в серці мужність і любов
І вірили у Перемоги час...
Хоча зотлілий попіл захолов,
Але наш голос досі не погас.
 
Орали ми і засівали лан,
Щоб добротою колосився світ...
Якби зібрати болі наших ран,
То розколовся б навіть і граніт!
 
Не треба сліз! Ще наші нас печуть,
Як тихо плаче росами трава...
Нехай же мирно променіє путь
Для тих, хто наших мук не забува.
 
Коли не спить далекий небосхил
І стелиться туманом сивина,
Наш гнівний голос чути із могил:
«ХАЙ БУДЕ ПРОКЛЯТА ВІЙНА!»
 
 
 
 
О СВІТЕ МІЙ!
 
О Світе мій,
великий Світе!
Невже наш вік так зголоднів,
Що знов чиєсь нутро несите
Жадає крові й диких днів?
Мене пече в душі і нині
Кортеліс попіл,
і сльоза
У дзвоні зболенім Хатині,
Й пекельна Лідіце гроза.
Пече Майданек невмолимий
Схололим полум’ям печей.
Дивлюся
в очі
Хіросіми — 
І пропікає жах очей...
Ятриться раною крізь мене,
Уста заціпивши німі,
Свинцем опечене,
вогненне,
Навік спечалене Сонгмі.
Болять і коси материнські,
Що впали косами беріз
На посивілі обеліски
Од ще не виплаканих сліз.
Пече і сонце, кров’ю вмите,
Коли підводиться увись...
О Світе мій,
тривожний Світе!
Задумайся і схаменись!
Ти й так на витонченій пломбі:
Зірви — 
й зірветься вся Земля.
А хто ж отам нейтронній бомбі
Єлейно шлях благословля?
Чи з очманілого похмілля?
Чи з остервілої злоби?!
Яким скаженим божевіллям
Сліпцям натовчуе лоби
Й товче поклони
перед богом!..
А в хижім серці — виє звір.
Нейтронна бомба...
А для кого
Призначено цей сувенір?
Мені?
І всій моїй родині,
Що рясно сіє, щедро жне?
Чи то в палаці, чи в хатині — 
Вона нікого не мине!
Нейтронна бомба.
«Чудом віку»
її назвав якийсь пігмей:
Усе живе
змете без ліку,
І Світ — 
всесвітній Колізей.
Людино!
Чуєш, як безбожно
На тебе ладаном чадить?
У вік нейтронної
не можна
Нейтральним бути і на мить.
Хай буде проклят її автор,
Той нелюд — 
неоскорпіон,
І перший сват,
і перший стартер — 
Оскаженілий Пентагон!
Мені привиділось в безсонні — 
Аж кинуло в холодний піт! — 
Що чорно
падають
нейтронні
Нейтронним громом на весь Світ.
А в чорнім небі
ще чорніша
Чиясь павучиться рука.
Снує кубло могильна тиша
Із бомболюків літака...
Усе заклякло.
Тільки люди,
Птахи, і звірі, й комашня,
Як приморочені приблуди,
Заточуються серед дня.
Ідуть
в зачумленій знемозі,
Самі не відають куди,
І сонно падають в дорозі,
І засинають назавжди.
Німе дитя гойдає мати
Й себе догойдуе саму.
Нема кому його ховати,
Немає й плакати кому.
Ніхто й не гляне,
що під плотом
Валяються, немов сміття,
Оті брильянти,
срібло-злото...
Та каяття — 
без вороття:
Конає й той,
схопивши в руки
Премудру голову свою,
Що в чорнім лігвищі науки
На себе виплодив змію.
А де ж оті,
що надихали
Його на витвір глупоти, — 
І президенти, й генерали?
Сховалися,
немов кроти!
Ні бункери,
ні катакомби,
Затаєні в глибокій тьмі,
Не заховають вас від бомби,
Яку сплодили ви самі!..
Замовкли ситі дипломати,
Наживі скорчило вуста — 
І весь вам
бізнес біснуватий,
Уся безглузда сліпота!
І тільки хмари блискавичні
Перехрестилися здаля...
Заснуло все
на віки вічні — 
І стала пусткою Земля.
Невже?
Невже так може стати?
Нуртують нерви і думки...
Встаю,
щоб швидше відігнати
Кошмар зловіщої руки.
А син розкинув рученята
Й у сні всміхається,
як цвіт,
Неначе хоче обійняти
Великий,
щедрий,
добрий Світ.
 
О Світе мій,
будь мудрим, Світе!
Не дай озлобленій Імлі
Своїм безумством осліпити
Життя і сонце
на Землі!
ЖИЛО СОБІ ПОЛЕ...
Жило собі поле... Жило і родило.
Зеленою радістю бігло в стебло.
А сівши в полукіпки, тихо світило,
Котилося хурою сонця в село.
А потім те поле снопом колосистим
Лягало хутчій на столочений тік.
Ціпи тупотіли дуетом басистим,
Його обертаючи з боку на бік.
А як воно в діжці росло і пахтіло,
Коли вигиналося під п’ястуком,
Як лізло до печі — всміхалося біло,
А з печі — хлібиною чи пирогом.
Жило собі поле... Жило і родило.
Раділо колоссям і полином...
А виріс димар смертоносним кадилом,
І стало Майданеком зватись воно.
 
 
 
 
КРИК ПОПЕЛУ
 
Увага!
Увага!
Говорить Майданек — 
Радіостанція вкрадених доль.
Сп’явся запечений кров’ю світанок
Над мікрофонами сивих тополь...
Слухайте!
Слухайте,
Всі континенти! — 
Слово барачний бере материк.
Слухайте, маршали і президенти,
ПОПЕЛУ КРИК!
ПОПЕЛУ КРИК:
 
«Я мозок... Я очі... Я руки...
Я вчора ще бачив і мислив,
Найтонші відточував звуки,
І найвідтоншений вислів».
 
«Я світла і тьми переливи
Осмислював пензлем натхненним».
«А я розмальовував ниви
Пшеницею, житом, ячменем...»
 
«Я клав до цеглини цеглину,
І сам виростав над землею».
«А я у вечірню годину
Засвічував людям лілею».
 
«А я ще не вміло й ходити,
Лиш ладоньки-тосі навчили.
Забрали мене розповитим...
Димом у небо пустили».
 
«Я ж навіть не встигло в долоні
Заплескати радісне тосі...
Мене в материнському лоні
Спалили у безголоссі...»
 
«А я виглядала провісне
Кохання тюльпанно-гаряче...
Чого ж ти так пізно, так пізно
Приніс мені квіти, юначе?..»
 
«Я мозок... Я очі... Я руки...
Я — 
частка людської реальності.
Якої ж я раси й сполуки?
Якої ж національності?..
Не видно? О ні, не видно! — 
Мікроскопічно-маковий...
Диспутувати безплідно — 
Попіл
з усіх однаковий.
Мій голос, мій відчай розпуки
Кричить
крізь глянсовані плити:
«Я попіл.
Я спалені муки...
А попелу — 
не спопелити!»
 
 
 
 
ШЛАГБАУМ
 
Чорними та білими зубами
Шкіриться шлагбаум з пащі брами.
 
Чи мороз пече, чи пріє спека,
Виглядає здобичі здалека...
 
Посміявся хижо над журбою — 
Й закусив голодною юрбою.
 
Клацнув чорно-білими зубами — 
І сміється знов із пащі брами. 
 
 
 
СОБАКА
 
Як везли господаря в Майданек,
Бігла за машиною собака.
Де там їй догнати?.. А на ранок — 
Диво з див — шугнула до барака.
«Як і звідки?» — чудувались люди,
Чи то, може, мари-поторочі?
А вона, забігши, мов до буди,
Добродушно зазирала в очі.
Йшла неквапно,
втомлено,
безсило,
Ще й на шиї
із ремінним клаптем.
«Тут він, тут», — у грудях стукотіло.
Зупинилась...
Слухає — 
і раптом,
Чи почула стогони?.. Чи запах
Тих долонь, що звуться хлібодари? — 
Присядки пішла на задніх лапах,
Кинувшись передніми на нари.
І хвостом радіючи,
собака
Цілувала руки по-людському...
А господар біля неї плакав — 
Всі шляхи відрізані додому.
А вона
на безголосій мові
Пробачалась, що, на жаль, не встигла
Впитися в колеса ті гумові,
Хоч за ними довго-довго бігла.
Склала лапи,
прилягла під нари,
Як, бувало, в хаті, коло ліжка,
І з-під вій жолуддям жовто-карим
Мовчазна світилася усмішка.
Може, нива марилась ріллею
І димок підсинений над нею?
Чи ріка в тумані на роздоллі
Лебеділа в білій-білій льолі?
А можливо, та вчорашня скиба
Їй запахла лусточкою хліба?
Чи виднілись верби коло хати
І лоша, що вийшло побрикати?
Але раптом заскрипіли нари — 
І з очей втекли собачі мари.
Обвела тривожну тишу зором,
Потягнулась,
вигнулась, мов арка...
А в той час
міжнарним коридором
Чапала вгодована вівчарка.
Повновладно,
сито,
гонорово,
Адже тут саме їй, нюхослухній,
Завжди надається перше слово
Й не останнє на хазяйській кухні.
«Що за гостя? — зажаріли очі. — 
Звідки ця прибилася приблуда?
Тут, мовляв, — казали зуби вовчі, — 
Не собача, а двоногих буда!»
Розмахнула кроки — й до собаки,
А собака теж не ликом шита...
І немов
очей схрестили шпаги,
Шкіриться дуель несамовита.
Сіпнулося зморщене гарчання,
Зближувало відстань сперечання.
Ще єдину мить,
іще півмиті — 
І піде все вихором на світі.
Чорна тьма
людських очей в бараці
Співчувала змореній собаці.
А господар (чим він допоможе?) — 
Прикувало зраненого ложе.
Зціпив зуби і очей щілини,
Щоб її не бачити кончини.
Та неждано сталось дивовижне:
Поєдинок — 
тихне,
тихне,
нишкне.
І хвоста підкинула вівчарка,
Ніби це знайомство,
а не сварка.
Підійшла,
понюхала на згоду,
Все-таки вони — одного роду!
Крижаніла тиша над бараком...
Люди вперше заздрили собакам. 
 
 
 
«ДЕНЬ ВЕЛИКИХ ЖНИВ»
 
Так було названо фашистами 3 листопада 1943 року. Близько двадцяти тисяч розстріляних в’язнів — такий був кривавий ужинок.
 
Під фокстрот
строчили автомати.
Падали у рів
дитя і мати...
Хрипло чорне
горло
гучномовця,
І диміли чергами стволи...
Голова
розстріляного сонця
Впала й покотилась
між вали.
Тільки рів
ще полум’ям багряним
Запікався,
дихав, як вулкан...
Ніч,
перебинтована туманом,
Бинтувала двадцять тисяч ран.
Довга-довга
і вузька могила,
І тіла розпластані рядком...
Всі,
неначе мати народила,
Не прикриті й фіговим листком.
Лиш дівочі білі груденята — 
Дві лілеї,
чисті і святі,
Дивляться
з-під пальців, як близнята,
Не діждавши
первістка в житті.
 
 
ОЙ НІЧЕНЬКО, ТУМАНОМ РОЗСТЕЛИСЬ...
 
Закинувши тумани на плече,
Бреде осіння ніч за далиною.
Тече діряве небо й не тече,
Замружилося мжичкою-маною.
 
Бараки, наче привиди з води,
Повиповзали, витягнувши спини.
А ніч тумани принесла й сюди
І випустила з чорної торбини.
 
Ой ніченько, туманом розстелись,
Розкинь своє безмежне покривало.
Можливо, хтось подякує колись,
Що ти собою втечу приховала.
 
 
 
 
РИТМИ НОЧІ
 
Куди втекти?..
Довкіл — дроти.
Дроти...
Мовчать роти...
А ти?
Осіння ніч — 
Німа.
Хоч клич, не клич — 
Дарма.
Піти б навстріч.
Але кому?
Кому?..
Прожектори
Згори
Обнюхують пітьму.
Поклав скрипаль
На біль
Печаль
І жаль...
Хитнулась даль...
І музика
Втіка.
Втікає за дроти.
А ти?
«І я! І я!
Бо музика моя — 
Життя моє!
Ніякий дріт
Мій світ
Не закує!»
Клекоче піч — 
Двигтить.
Чия ж то ніч
Горить?
ЖУРАВЛИКИ
Як журавлики прощались над бараками — 
Простягалося із неба дві руки,
І зникали за лісами, за байраками
Болем-жалем і курликанням терпким.
 
А за дротом, за колючою драбиною,
Через далі, через тисячі завад — 
Бігли очі за журбою журавлиною,
Бігли очі і верталися назад...
 
Ой журавлики, вам ніколи, вам ніколи,
Промайнули над бараками з плачем...
Довго-довго ще серця чиїсь курликали
І котилися журавлики з очей... 
 
 
 
НОВОРІЧНА ТУГА
 
За стіною зітхала хуга,
У бараці журилась туга.
Тихий голос тягнувся хитко,
Мов за голкою чорна нитка.
Дві подружечки перепілками
Рік Новий викликали щедрівками.
Добрий вечір,
Щедрий вечір...
«Де він добрий і де він щедрий?» — 
Бився в стелю голос півмертвий.
Мерзли очі, хололи губи,
І кістлява шкірила зуби,
А подружечки перепілками
Рік Новий частували щедрівками:
Добрий вечір,
Щедрий вечір...
Через морок і вітровії
Гріли серце далекі мрії,
І дівчата свої голівки
Нахиляли аж до домівки,
Може, пісню підхопить метелиця
І додому вона пристелеться...
Добрий вечір,
Щедрий вечір... 
 
 
 
ПОДАРУНОК
 
На Різдво Христове
комендант
Зав’язав пакуночок на бант.
Написав адресу у куточку — 
І послав горобчику-синочку.
Потягнув сигару — 
і кільце
Випурхнуло сірим горобцем.
 
У замрії, вихиливши трунок,
Серцем і до інших подобрів.
Вирішив зробити подарунок
Табірній голодній дітворі.
Наказав сторожовій інспекції:
«Для профілактичної мети
І нерозповсюдження інфекції
У бараках чистку провести:
Тих дітей, що немічні і хворі — 
Всіх переселити...
в крематорій».
 
 
 
 
СОНЕТ
 
«Фортепіано... Фортепіано» — 
Так був охрещений стіл екзекуцій,
Де віртуози нагайок старанно
Грали на спинах, на горі і муці.
 
Клавіатура дико й багряно
Кров’ю стікала у кожному звуці...
Ось тобі форте, ось і піано,
Ось тобі паузи довгі і куці.
 
Бачив столи я весільні й святкові — 
З хлібом і сіллю на рушникові...
Бачив сумні, мовчазні і тернові...
 
Але такого... Не бачила хата
Навіть Іуди, навіть Пілата...
То не сонет, а кривава соната. 
 
 
 
СОНЦЕ
 
На жовтому клапті паперу
Він вимальовував сонце...
Вуглиною вивівши коло,
Засвічував чорне проміння,
Що розповзалось між дротом
Чорними-чорними лапами.
 
Коли показав той малюнок
Друзям своїм барачним
І запитав їх: «Що це?» — 
Відповідали тихо:
«Сонце померло на дроті». 
 
 
 
* * *
Ще звечора, того,
червневого,
Радіорупор провив:
«Всі
із барака четвертого — 
Завтра копають рови...»
Колоною — 
під автоматами — 
Тіні і кроки німі...
Вели на роботу
з лопатами.
Вертались лопати... самі. 
 
 
 
* * *
Чахне журбою
жовта кульбаба...
Пада сльозою
жовте «курли»...
Стеле і мовчки
хреститься баба,
Діда забрали
і повезли...
Вітер кигиче
в чорній скорботі.
Сонце замкнули
сірі ключі...
Бабине літо
б’ється на дроті.
Дідова осінь
б’ється в печі. 
 
 
 
ПЛАЧ ВІТРІВ
 
Дума
 
Ой зійшлись вітри з чотирьох світів,
Обнялися під бараками.
«Звідки ти?» — «А ти звідки прилетів?» — 
Не питалися, а плакали.
 
Ой барачний горе-краю,
Без гори — важка гора:
Я із Вісли.
Я з Дунаю.
Я із Волги.
Я з Дніпра.
 
Ой вітри, вітри, вдарте в неба дзвін,
І схилітеся над маками.
Та не лийте сліз на гіркий полин,
Бо і так його оплакали.
 
Ой барачний горе-краю,
Без гори — важка гора:
Я із Вісли.
Я з Дунаю.
Я із Волги.
Я з Дніпра.
 
Розійшлись вітри та й по всіх світах,
Сиві голови, як факели...
Тільки росами зорі на дротах
І схилилися, і плакали.
 
Ой барачний горе-краю,
Без гори — важка гора:
Я із Вісли.
Я з Дунаю.
Я із Волги.
Я з Дніпра.
РЕКВІЄМ
...А за дротами — 
голови, мов ноти,
А край дротів — 
ключі скрипкові веж...
Гогоче під симфонію скорботи
І димаріє реквієм без меж.
А як завили фугами сирени — 
Аж тріснула розсипчасто зоря.
Бетховени,
і Лисенки,
й Шопени
У чорних фраках вийшли з димаря. 
 
 
 
ЕКСПОНАТИ
 
Вони мовчать... Невже мовчать?
І на вустах німа печать?..
 
Чого ж мені оте мовчання
Стискає серце й душу душить
І чом таким близьким зітханням
Далекі спомини ворушить?!
 
Ось лялька-лялечка мала...
Хіба вона сама прийшла?
А ось розбиті окуляри,
В яких відбиті всі примари.
А що це променем звиса?
Дівоча вкрадена коса!
Дивлюся: вибігло неначе
Без ноженят взуття дитяче.
А там ген — палиця й ціпок,
Що міряли останній крок.
А ось під склом в барачнім залі
Чиїсь розсипані коралі,
А ось ярмулка, і кашкет,
І недописаний сонет...
О, скільки їх, тих «ось» і «ось»,
До суду свідками зійшлось! 
 
 
 
КОСИ
 
Фашисти із жіночих кіс виготовляли матраци для моряків свого флоту.
 
Скільки їх, спресованих, в бараці
Ще не встигло збитися в матраці!..
А колись
Хтось коси розплітав ці...
А колись
Хтось коси цілував ці...
Чорні, і пшеничні, й сиві-сиві,
Як роса на світанковій ниві.
 
Коси, коси...
Хтось чекає й досі,
Досі розплітає уві сні
І збирає сонце у покосі,
Щоб ті коси сполоснути в нім.
Ну а хтось,
Заснувши на матраці,
Бачить сни
Колишніх «операцій».
 
Дві коси несла вона з собою — 
Весни нерозплетені несла...
Босоніж плелася за юрбою,
Мов на хвилях човен без весла.
 
На шляхах біліли фартушками
Вже давно потріскані хрести,
Що в пітьмі розводили руками,
Коли руки простягала ти...
 
Тільки в небі місяця фуганок
Вибивався із-під стружок хмар.
Зарипів шлагбаум — і Майданек
Вилупив сліпучі більма фар.
 
«Ну ж і коси дівка відкормила!» — 
Ельза Еріх*  нагострила зір...
Підійшла і розвела, мов крила:
«То ж який то буде сувенір!
 
Звідки ти?» — спитала хитрувато.
«Я не звідки. Я собі — з шатра.
Є у мене мама, брат, і тато,
І циганський рід не без добра.
 
Проше пані, я вам погадаю...
Все повім, що буде, Що було...
Ой-ой-йой! Ну що сказати маю:
І везло вам, пані, й не везло.
 
Ви кохали... Ох, як ви кохали!
Тільки він, люципер... ай-я-яй...
Обіцяв цілунки... І корали...
Та не виріс... пишний коровай.
 
Це було... було... А що чекає?..
Не любов. Не цвіт. Не солов’ї...»
І циганка в пазуху ховає
Карти засмальцьовані свої.
 
«Ну гадай, гадай, що буде далі?»
«А скажіть: відпустите мене?..»
І циганські очі, як мигдалі,
Хилитнулись радісним вогнем.
 
Відпустила... Навіть не вагалась.
Над луги, над ниви і ліси...
Чорно-чорно в небі розплітались
Дві оті заплетені коси. 
______ 
* Ельза Еріх — кат жіночих бараків.
 
 
УСМІХНЕНИЙ ЧЕРЕВИК
 
Залізними дрібними зубенятами
Всміхається подертий черевик.
Хоч і стоїть він разом з експонатами,
Та бути експонатом ще не звик.
 
Коли повз нього дріботить за мамою,
Підстрибуючи, хлопчик чи дівча, — 
Як хочеться втекти і там, за брамою,
Рвонутися в жита навтікача;
 
Або чкурнути вранці сінокосами,
Скупатися в зарошеній траві...
Та тільки спомин, спомин пахне росами
І маряться калюжі дощові.
 
Ще згадується й те, як часто нищечком
Його вмивала рученька мала,
А потім хитро ставила під ліжечком
Чи в запічку ховала, до тепла.
 
Не знає й сам, за що його покарано
Стояти на виду за роком рік...
Мовчать жінки задумано, захмарено,
Хустини притуливши до повік.
 
Ідуть вони з хустинами прим’ятими,
Вдивляються в дитяче те взуття...
А він до них дрібними зубенятами
Всміхається невинно, як дитя.
 
 
ГОДИННИК
 
О котрій він спинився — невідомо.
Без стрілок залишився циферблат.
А час іде.
Упевнено.
Вагомо...
Не віддаси, не візьмеш напрокат.
 
Але є час,
що має віхи й дати,
Що спалює життя за миттю мить.
Якби літа
Ті,
спалені,
Зібрати — 
О, скільки б то було тисячоліть?! 
 
 
 
МОНОЛОГ НАГАЙКИ
 
Я теж лежу як експонат під склом — 
Ще й не з одним заціпленим вузлом.
 
На мене кожен зиркає зневажно — 
Аж робиться себе самої страшно.
 
Болить мені і вздовж мене шкребе.
Я ж не сама придумала себе!..
 
Було таке: ходила я по спинах — 
Однаково, чи винних, чи безвинних,
 
Чи то були дитячі, чи старечі,
Я гнала й запихала ними печі;
 
А потім тільки полум’ям рудим
Вилазив басаманами з них дим.
 
Вилазив — аж лякались чорні хмари,
А я вже інших гнала із кошари:
 
Звивалася, сичала, сатаніла,
Нехрещених і хрещених хрестила.
 
Я знаю то, що я була — була! — 
І свідком зла, й учасницею зла.
 
І не знайти мені спокути.
Судіть мене, карайте, люди!
 
 
РОЗПОВІДЬ КОЛИШНЬОГО В’ЯЗНЯ
 
...Мені ввижаються і нині,
Неначе вчора це було:
Юначі очі з болем синім
І гордо підняте чоло.
А голос, голос аж морозив
І краяв серце на шматки.
Юнак із пам’яті виносив
Сумні Шевченкові рядки:
 
«...Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину...»
Слова стріляли, як з гармати,
І віра сходила в імлі,
Що «буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі!»
Прийшли за ним до сонця сходу,
Збагнув, що сталася біда...
Комусь лишилась в нагороду
Його холодна баланда.
А з далини вже чулись кроки,
Живі доносились слова:
«Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива!» 
 
 
 
СИВЕ МОВЧАННЯ
 
На сивому попелі...
сиве мовчання.
Спалені мрії
і всі сподівання...
На сивому попелі...
цвіт незабудок.
На сивому попелі...
маки червоні.
А з сивого попелу
дивиться смуток...
І падає сиво на скроні.
 
 
 
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
 
Зібравши дим, що з димарів не втік,
Я малював невикричаний крик...
А з попелу, що тлів на дні печей, — 
Невиплакані сльози й жах очей.
А замість крові, щоб не так пекло,
Я маками засіяв чорне тло...
І все обрамив, а точніш — обвив
Вінком колючим табірних дротів.
За штрихом штрих, немов за летом лет, — 
Народжувавсь Майданека портрет.
Ні, не портрет, а Пам’ятник страхіть — 
Як вирок війнам, війнам всіх століть! 
 
 
 
ВРЯТОВАНЕ СОНЦЕ
 
Зробімо землю всесвітнім садом,
Вдягнімо небо в зелені крони.
Будися, земле, та не снарядом,
А повним яблуком червоним.
 
Коли скрипучо ідуть протези
І в сні зітхає сльоза вдовина, — 
Не сплять перебинтовані берези,
Не спить вогнем опечена калина.
 
Хай замість грому страшної зброї
До пісні пісня блакитне лине.
Не вбийте сонця весни людської,
Воно для всіх, для всіх єдине!
 
Коли скрипучо ідуть протези
І в сні зітхає сльоза вдовина, — 
Не сплять перебинтовані берези,
Не спить вогнем опечена калина.
 
Зробімо землю всесвітнім садом,
Вдягнімо небо в зелені крони.
Будися, тишо, та не снарядом,
А повним яблуком червоним.
 
 
 
ПЕРЕЧЕКАЙ УСІ ЧЕКАННЯ...
 
ЖІНКАМ
 
Будьте завжди ніжними душею
Й мужніми, як проліски оті.
Я дарую вам душі лілею,
І палкі троянди почуттів.
Веснами осяю вашу долю,
Піснею розвію смуток мли.
Щоб завжди, кохаючи де болю,
Ви до болю милими були
Хай же щастя буде в вас безкрає
І любов’ю сповнені серця. —
Так, як цифра вісім, що не має —
Ні свого початку, ні кінця!
 
РОМАНС
 
Заграй, скрипалю, мою любов,
Щоб вся зотліла і жар схолов.
Я завтра з нею — якось сама.
Але сьогодні — ще сил нема.
 
Заграй, скрипалю, мою любов.
Розвій печалі і біль замов.
Якщо не можеш, то хоч розрай,
Або із серцем — її покрай.
 
 
* * *
Любов — не квітка:
вирвав — і нема.
А хто ж вона — 
не відає и сама.
Вростає в серце ніби мимохіть — 
Радіє,
плаче,
а найбільш болить.
Та як би ти не рвав і не полов — 
Не вирвати:
любов таки любов...
І тільки той
її збагнути встиг,
Хто виривав — 
і вирвати не зміг.
 
ТОБІ
 
Неждана ти — і така жадана,
Елегіє вабливої чарівності.
Лише тобі, лелітко тонкостанна,
Іскринки віддаю своєї вірності. 
 
 
* * *
Ти приходиш до мене
і в сни, і чекання,
Світла зоре моя, — 
чарівнице кохання.
 
Я тобою радію, я тобою сумую,
Тобою сміюся, жартую і плачу.
Я чую тебе, як навіть не чую,
Я бачу тебе, коли і не бачу.
 
Лебедію у мріях,
як тихе світання.
Лебединко моя, — 
чарівнице кохання.
 
Я тобою радію, тобою сумую,
Тобою сміюся, жартую і плачу.
Я чую тебе, як навіть не чую,
Я бачу тебе, коли і не бачу. 
 
 
ТОБІ
 
Бажаю тобі сонця
у серці і на обрії.
Бажаю тобі долі
і щедрої і доброї.
Усі на світі квіти
тобі одній простелюю,
Щоб ти була між ними
незгасною лілеєю.
Якщо чиєюсь будеш,
то тільки, щоб єдиною.
Нехай же тобі світить
моя любов калиною.
Кладу під серце серце — 
хай мрії всі збуваються.
Бажаю тобі того,
що щастям називається. 
 
 
 
ПТАШИНА
 
Я тебе називаю пташиною
Не тому, що зростала в гаю.
І любов’ю своєю невинною
У любов залетіла мою.
Я тебе називаю пташиною
Не тому, що ти ніжна, як птах.
Навіть тиша стає солов’їною
Не твоїх щебетливих вустах.
А тому називаю пташиною,
Бо я чую в душі наздогад,
Що від мене полинеш ти піснею,
Ну, а пісню не вернеш назад. 
 
 
 
ЛЮБОВ
 
Я так чекав! Вона не йшла до мене.
Марніли дні і ночі у журбі.
Щоб серце не було моєе буденне —
Любов у мрії вимріяв собі.
І сам в свою я закохався мрію,
І сам себе переконав, що так...
Тепер лише її одну лелію,
Хоч, може, дехто й скаже:
«Ну й дивак!..»
Нехай собі... Але я вірю, знаю,
Що мрія ця не зрадить ні на мить.
Якщо я мрію... мрію лиш кохаю, —
То і заради неї — варто жить. 
 
 
 
ЗАСВІТИ МЕНІ МРІЮ
 
Засвіти мені в серці
незасвічену мрію,
Вижень сумнів
окутаний тугою.
Я тобою, кохана,
і сумую й радію,
І хворію любові недугою.
Сам себе я питаю:
чи була ти моєю?
Власним болем
по зболенім стукаю.
Засвітися у серці
золотою зорею,
Будь для мене щасливою
мукою.
Свій настояний смуток
сподіваннями грію,
Достигаю
серпневою спекою.
Засвіти мені в серці
незасвічену мрію,
І обвий чарівною веселкою. 
 
 
 
Я ПІСНЯМ ДАРУЮ КРИЛА
 
 
ТИША НАВКРУГИ
 
Музика О.Богачука
 
Тиша навкруги,
Сплять в росі луги.
Тільки ти, і я,
Й пісня солов’я.
 
Приспів:
Розкажи мені,
Любиш ти чи ні?
І в очах сія:
«Я — навік твоя!»
 
Скільки я пройшов,
А тебе знайшов
У своїх краях,
Ластівко моя!
 
Приспів.
 
Згасла вже зоря,
Пісня солов’я,
Лиш любов сія — 
І твоя, й моя.
 
Приспів.
 
 
ТРОЯНДИ НА ПЕРОНІ
 
Музика А.Горчинського
 
На пероні, на люднім пероні,
Де розлуки і зустрічі плачуть...
Хтось розсипав троянди червоні,
І, здається, ніхто їх не бачить.
 
Приспів:
А троянди полум’яні
До людей пелюстками кричать:
Ми — не квіти, ми — кохання,
А кохання не можна топтать!
 
В моїм серці — чи біль, чи то смуток,
Не зустріла мене і сьогодні...
Хтось дарує комусь поцілунок,
А хтось топче троянди червоні.
 
Приспів.
 
На пероні, на тихім пероні
Вже не чути далекого стуку...
Хтось розсипав троянди червоні,
Чи то зустріч свою, чи розлуку.
 
Приспів.
 
 
ТИХО ПАДАЄ ЦВІТ
 
Музика К.Домінчена
 
Біла хата в саду,
Біла хата, як лебідь у морі.
 
Я під вишнею жду,
Жду тебе в солов’їному хорі.
Я під вишнею жду,
Жду тебе в солов’їному хорі.
 
Тихо падає цвіт,
Тихо падає цвіт, наче роси...
 
Скільки весен і літ
Я шукав твої очі і коси...
Скільки весен і літ
Я шукав твої очі і коси...
 
Не сумуйте, сади,
Не сумуйте уранці за цвітом:
 
Так буває завжди,
Як весна покохається з літом.
Так буває завжди,
Як весна покохається з літом. 
 
 
 
ІДУ Я РОСАМИ
 
Музика В.Верменича
 
Іду я росами ногами босими,
Жену попереду туманів череду.
А чайка крилами майнула білими
І доторкнулася далеких мрій.
Кого, кого, кого, кого
Шукаєш вранці на зорі?
Кого, кого, кого, кого
Гукає чайка угорі?
І зупинився я, і задивився я,
Як перші промені несли тепло мені.
А мрії зграйкою пливли за чайкою,
І незабудками цвіла блакить...
Кого, кого, кого, кого
Чекаєш ти у тиху мить?
Чого, чого, чого, чого
Занило серце — і болить?
 
 
 
 
ЖУРАВЛІ
 
Музика І.Сльоти
 
Журавель курличе,
Журавлиху кличе:
— Журавлихо-мати,
Час нам відлітати.
Кру-кру-кру-кру,
Час нам відлітати.
 
Розгойдалось море,
Котить сині гори.
В небі клин за клином
Лине в даль невпинно.
Кру-кру-кру-кру,
Лине в даль невпинно.
 
Чути, журавлиха
Промовляє стиха:
— Ой журавлю милий,
Більш не маю сили...
Кру-кру-кру-кру,
Більш не маю сили.
 
— Сядь мені на крила,
Бачиш острів, мила,
Там усі спочинем,
Потім знов полинем.
Кру-кру-кру-кру,
Потім знов полинем.
 
— Ой не треба, друже,
Краще тут помру вже,
Щоб мені був видний
Завжди берег рідний.
Кру-кру-кру-кру,
Завжди берег рідний.
 
 
ДИМИТЬ ТУМАН
 
Музика Г.Майбороди
 
Давно-давно відплакали вдовиці,
І дим війни розтав у зморшках ран.
А мати жде, і біль пече зіниці.
Димить туман,
Димить туман...
 
Дістала знов із скрині вишиванку,
Що так любив носити син Іван.
Згасає день в манливому серпанку — 
Димить туман,
Димить туман...
 
На ній цвіте незламана калина,
Блакить озер і колосистий лан.
І мати знов хова сорочку сина.
Димить туман,
Димить туман...
 
День догорів, як маки на покосах,
Сорочка жде, коли ж прийде Іван.
І ніч не спить, не спить
на сивих косах.
Димить туман,
Димить туман...
 
 
 
 
ПРИСНИЛОСЬ МАТЕРІ
 
Музика І.Сльоти
 
Приснилось матері, що ожили солдати,
Які стоять одягнені в граніт...
Приснилось матері: іде один до хати
І раптом зупинивсь біля воріт.
Чого не йдеш? Чого стоїш, мій синку?
Чи мало настоявся край путі?..
Вже скільки літ не знаєш відпочинку!
Вже скільки літ чекаю в самоті!
 
Приснилось матері, що привела в оселю.
Він автомат поставив у куток.
І, мовчки скинувши запилену шинелю,
Узяв у руки скрипку і смичок.
Вустами струн почав розповідати,
Як він ішов додому крізь грозу.
І в тихім сні, у сні ридала мати
І витирала радості сльозу...
 
Приснилось матері, що подала сніданок,
І син присів, і сперся над столом.
Та раптом променем зашелестів світанок — 
І сон розтав, як роси за селом.
«Чи це мана?» — 
й самі побігли ноги.
«О, де мій син?!» — 
і впала край воріт...
А в далині, де сходяться дороги,
Стояв солдат, одягнений в граніт.
 
 
КЛИЧЕ СПАЛЕНА ПІСНЯ
 
Музика В.Чинча
 
Хто бачив Майданек, той бачив ті стіни,
Що слухали пісню одного хлопчини...
Він склав її просто, як серце складало,
Співав її просто, як серце співало:
 
«Мамо,
чи чуєш мене ти, мамо?
Мамо!
Я хочу до тебе прийти!
Мамо!!
Я рвуся до тебе, мамо!!
Але не пускають колючі дроти!!!»
 
Бараки, бараки — живі домовини...
Націлились дула у пісню хлопчини.
А сонце, як рана, спливає за гаєм.
Ще крок — і могила.
А хлопчик співає.
 
«Мамо,
чи чусш мене ти, мамо?
Мамо!
Я хочу до тебе прийти!
Мамо!!
Я рвуся до тебе, мамо!!
Але не пускають колючі дроти!!!»
 
Хто був той хлопчина — Іванко чи Янек,
Хай скаже вам попіл — 
той сивий Майданек.
Я чую, я чую, двадцятий мій віче,
Як спалена пісня щовечора кличе:
«Мамо,
чи чуєш мене ти, мамо?!.»
 
 
ТУМАНИ
 
Музика М.Седлярука
 
Запалює люльку туман сивочолий,
Димить, наче дума поліська...
Достиглим колоссям гойдається поле,
А в озері — неба колиска.
 
Приспів:
Стою над озерною тишею,
А в згадках та чорна гроза.
Душею і серцем світлішаю,
Лиш очі туманить сльоза.
Тумани, тумани і роси,
Тумани, мов сиві лани.
А може, то мамині коси,
Що батька чекали з війни?
 
Дивлюся, як вчаться літати лелеки,
Як даль обіймають крилята.
І хмарка запахла дитинством далеким,
І теплою м’ятою — хата.
 
Приспів.
 
Вечеряє обрій хлібиною сонця,
І день на добраніч гніздиться...
Наснилось кохання дівчатам і хлопцям,
І тільки туманам не спиться.
 
Приспів
 
 
ПІСНЯ СИВОЇ ТУГИ
 
Музика А.Андрухова
 
Стала мати вночі край вікна,
Защеміло в очах мимоволі...
Задивилася мовчки вона
На вершечок тополі.
 
Сплять з лелеками лелі малі,
Сняться хмари їм білі-білі.
Доти з матір’ю, доки в кублі,
Доки крила безкрилі.
 
Колихала синів — і нема.
Розлетілись, хто нижче, хто вище.
А тепер серед ночі сама
Сиву тугу колише.
 
Де ж ви, де ви, сини-силачі?
Хоче мати від вас небагато.
Виглядаючи, кличе вночі:
«Хоч приїдьте на свято!»
 
Стала мати вночі край вікна,
Білить місяць побілені коси.
І ховає в долоні вона
Крик очей безголосий.
 
Сплять з лелеками лелі малі,
Сняться хмари їм білі-білі.
Доти з матір’ю, доки в кублі,
Доки крила безкрилі.
 
 
Я ПІСНЯМ ДАРУЮ КРИЛА
 
Музика В.Горностая
 
Я пісням дарую крила,
А собі лишаю жаль...
Де ж та пісня заблудила,
Що тобі послав я вдаль?
 
Приспів:
Були розлуки і чекання,
Ласкаве сонце і гроза.
Якого кольору кохання,
Такого кольору сльоза.
 
Щось так важко душу тисне.
Не дають спокою сни.
Повернися, моя пісне,
Все замріяне верни.
 
Приспів.
 
Я пісням дарую крила
І співаю знов і знов.
Хоч та пісня заблудила,
Не заблудиться любов.
 
Приспів.
 
 
 
ВСТАНЬ, КОЗАЦЬКА СЛАВО
 
Музика І.Сльоти
 
Встань, козацька славо, засвіти знамена,
Гордо й величаво піснею промов:
Ой ти, Україно, купино священна,
Ми твоя надія, віра і любов.
 
Нас благословляють береги Дніпрові,
Заповіт козацький в серці берегти.
Ой ти, Україно, скільки сліз і крові
Тут було пролито, щоб не вмерла ти.
 
Всі ми твої діти й підем за тобою.
Чуєш, сурма грає — кличе волі час.
Ой ти, Україно, будь завжди собою,
І ніхто ніколи не здолає нас.
 
Встань, козацька славо, засвіти знамена,
Сонцем звий хоругви в небо голубе.
Ой ти, Україно, купино священна,
Хай біда і лихо обмине тебе!
 
 
 
 
УКРАЇНО, РІДНА УКРАЇНО!
 
Музика І.Сльоти
 
Україно, рідна Україно,
Звідки ти взяла таке ім’я?
Гей-гей!
Може, знає пісня журавлина?
Може, знає пісня солов’я?
 
Тьох-тьох, тьох-тьох, тьох-тьох, тьох-тьох,
Щебече скрипками в гаю.
Тьох-тьох, тьох-тьох, тьох-тьох, тьох-тьох,
Я рідну пісню пізнаю.
 
Україно, рідна Україно,
Скільки світла на твоїм чолі!
Гей-гей!
То ж про тебе пісня журавлина
Задзвеніла радісно в імлі.
 
Кру... Кру... Кру... Кру...
Бринить бандурами, бринить.
Кру... Кру... Кру... Кру...
Сіяє сонячна блакить.
 
Украйно, рідна Україно,
Над житами сонечко встає.
Гей-гей!
І тобі зозуленька невпинно
Щастя й долю радісно кує.
 
Ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку,
Зліта веселками, зліта.
Ку-ку, ку-ку, ку-ку, ку-ку,
Живи, Вкраїно золота!
 
 
ЩЕДРИК
 
Музика І.Сльоти
 
Щедрик, щедрик, щедрівочко,
Йди з хати до хати
Добрих друзів добрим словом — 
Серцем привітати.
Пироги, вилазьте з печі,
Наливайтесь, вина.
Добрий вечір, щедрий вечір,
Мати Україна.
 
Килим, килим, веселочко,
Клич гостей в оселі,
І співанкою гучною
Піднімись до стелі.
Стали в парі, стали в парі
Стрілочки-сестриці.
Вище чари, повні чари.
Чари-чарівниці.
 
Вітер басом, вітер басом,
А скрипками — хуга.
Бубон місяця нагрівся
Від пруга до пруга.
Сніговиця білолиця
І Мороз червоний — 
Руки в боки й вихилясом — 
Аж регочуть гони.
 
Хто там, хто там в шибку стука?
Може, гість далекий?
Може, змерзли біля вікон
Молоді смереки — 
То щедрівка-мандрівочка
Йде з хати до хати...
Добрий вечір, щедрий вечір,
Україно-мати.
 
 
ЗАСПІВАЙ МЕНІ, МАМО
 
Музика М.Корейчука
 
Заспівай мені, мамо моя,
Як, бувало, колись над колискою,
Буду слухати, слухати я
І стояти в замрії берізкою.
Заспівай,
Заспівай,
Заспівай мені, мамо моя!
 
Чи то сни, чи то, мамо, не сни:
Хтось щовечора стука в вікно мені,
І зітхають всю ніч ясени,
І гойдаються місячні промені.
Чи то сни,
Чи то сни,
Чи то сни, чи то, мамо, не сни?
 
Заспівай мені, мамо, про те,
Що приходить до нас, не питаючи,
І без кореня в серці росте,
І без цвіту цвіте, розквітаючи.
Заспівай,
Заспівай,
Заспівай, що без цвіту цвіте.
 
 
 
 
ОЙ ЧОГО ТИ, ЧАЙКО
 
Музика І.Сльоти
 
Ой чого ти, чайко,
Пташко сизокрила,
Із плачем кружляєш,
Падаєш до ніг?
Ти ж не бійся, чайко,
Не бентежся, мила,
Я не заберу їх — 
Діточок твоїх.
 
В мене теж синок є — 
Пташеня кохане,
І не раз в тривозі
Я не сплю й сама,
Щоб не впали громом
Чорні урагани,
Щоб очей не вкрила
Чорнокрила тьма.
 
Ой чого ти, чайко,
Пташко сивокрила,
Із плачем кружляєш,
Падаєш до ніг?
Ти ж не бійся, чайко,
Не бентежся, мила,
Я не заберу їх — 
Діточок твоїх.
СОЛОВОЇ НАД ВИЖВОЮ
Музика М.Стефанишина
Солов’ї над Вижвою,
Солов’ї над Вижвою,
Пелюстками срібними
Щебет осипається.
Вишня шепче з вишнею,
Вишня шепче з вишнею:
 
Солов’ї кохаються,
Солов’ї кохаються.
 
Вийди на побачення,
Сядем під сокорами,
Де в тумані білому
Вечори купаються.
Будем серцем слухати,
Як в гаю під зорями
Солов’ї кохаються,
Солов’ї кохаються.
 
Солов’ї над Вижвою,
Солов’ї над Вижвою,
З нашими цілунками
Щебет їх зливається.
Вишня шепче з вишнею,
Вишня шепче з вишнею:
 
Солов’ї кохаються,
Солов’ї кохаються.
 
 
ЗАЦВІЛИ ЧЕРЕШНІ
 
Музика Г.Майбороди
 
Зацвіли черешні на високій кручі,
Знов пливуть у небо білі паруси.
А внизу, на схилах, явори дрімучі,
Велетні поліської краси.
А внизу, на схилах, явори дрімучі,
Велетні поліської краси.
 
Вітерець шепоче веселковим нивам,
І зелений гомін лине до села.
Збігла на долину стежечка грайлива,
І тебе до мене привела.
Збігла на долину стежечка грайлива,
І тебе до мене привела.
 
Зацвіли черешні на високій кручі,
Знов пливуть у небо білі паруси.
Я слова шукаю ніжні і жагучі,
Як в гаю пташині голоси.
Я слова шукаю ніжні і жагучі,
Як в гаю пташині голоси.
 
 
 
 
РОЗПЛЕТИ СВОЮ ЧОРНУ КОСУ
 
Музика А.Горчинського
 
Розплети свою чорну косу
І накрий мені очі нею...
Я у пісню її понесу
І цілунками залілею.
 
Чорна коса, вечірня роса,
Свято моєї любові.
Чорна коса, вечірня роса,
Завжди моя і зі мною.
 
Розплети — хай на вії впаде
Запашна твоя чорна тиша...
Примани, припади до грудей,
Моя грішнице найсвятіша.
 
Розплети нерозплетену ніч,
Заведи мою мрію в казку...
І вустами вуста мої клич,
Приголублюй до ласки ласку.
 
Розплети свою чорну косу
І накрий мені очі нею...
Я у пісню її понесу
І цілунками залілею. 
 
 
 
А ЗОЗУЛЯ КУЄ
 
Музика Г.Майбороди
 
Я додому іду, я іду до тієї хатини,
Де, як маковий цвіт, промайнуло дитинство моє.
За літами літа пролітають ключем журавлиним,
А зозуля кує, а зозуля кує...
 
Я додому прийшов, я прийшов до тієї хатини,
Що давно вже нема, тільки ясен стоїть на виду.
І здалося мені, втерла очі краєчком хустини
Біла вишня в саду, біла вишня в саду.
 
Де б на світі не був, я вернусь до тієї стежини,
Що в дитинство веде і спокою душі не дає.
За літами літа відлітають ключем журавлиним,
А зозуля кує, а зозуля кує... 
 
 
 
НЕЗАБУТНЯЯ
 
Музика М.Дацика
 
Знають тільки зорі, знають тільки квіти,
Як тебе люблю я, хоч і не моя.
Як без тебе бути, як без тебе жити,
Як тебе забути і твоє ім’я?
 
Що вам, хмари, сниться, що вам сниться, хмари,
Як вітри дрімають і туман мовчить?
Важко жить на світі без своєї пари,
А ще важче в парі жити й не любить.
 
Сплять в листочках роси, як в колисці діти,
Защемів у серці щебет солов’я.
Як без тебе бути, як без тебе жити,
Як тебе забути, незабутняя? 
 
 
 
НЕЗАБУДКИ
 
Музика І.Сльоти
 
Знов твоїми очима
Незабудки цвітуть,
Як любов невгасима,
Що не можна забуть.
 
Приспів:
Незабудками ночі,
Незабудками дні,
Незабудками очі
Завжди сняться мені.
 
Між двома берегами,
Пропливає печаль.
А літа за літами
Відлітають у даль.
 
Приспів.
 
Нерозвіяний смуток
Затуманює сни.
Милий цвіт незабудок — 
Цвіт моєї весни.
 
Приспів. 
 
 
 
ДИВОЦВІТ
 
Музика В.Герсаимчука
 
Зацвіла моя калина край села,
І душа моя в калині розцвіла.
Білим полум’ям і росами дібров
Освятилася навік моя любов.
 
Я любов’ю обіймаю цілий світ,
Для закоханих дарую дивоцвіт — 
Чари краю, чари рідного тепла.
Щоб любов у них калиною цвіла.
 
Запалала та калина чарівна,
Налила мені червоного вина.
Будь здорова і щаслива у житті,
І світи мені зорею на путі...
 
Я любов’ю обіймаю цілий світ,
Для закоханих дарую дивоцвіт — 
Чари краю, чари рідного тепла,
Щоб любов у них незгасною була. 
 
 
 
 
ОЙ ТИ, ДОЛЕНЬКО-ДОЛЕ
 
Музика І.Сльоти
 
Чом та зірка далека тремтить опівночі?
Чом роса світанкова на стеблині бринить?
Ти поглянь в мої очі, засмучені очі,
І вони тобі скажуть, і вони тобі скажуть,
Чому серце болить.
 
Хоч і клен до безтями кохає тополю,
Та у мріях тополі тільки ясен сія,
Не зі мною, а з іншим звінчала ти долю,
Але доля без долі, але доля без долі
Залишилась твоя.
 
Ой ти, доленько-доле, порадь, що робити,
Хоч і я не самотня, а душею сама.
Важко жити без пари і мовчки любити.
А ще важче у парі, а ще важче у парі,
Як любові нема. 
 
 
 
ОЙ ВИ, СНИ СОЛДАТСЬКІ...
 
Мелодія О.Богачука
 
Не тужи ти, зимо, не зітхай вітрами,
Нишком-тишком клич собі сніги.
Не буди солдатів, коли сняться мами,
Сняться рідні ниви і луги.
Може, кароокі дивляться їм в душу
І шепочуть жадібні слова.
Той свою Катрусю, той свою Катюшу
Пригорта до серця і співа.
Ои, ви, сни солдатські, мов ті літні ночі,
Милі і короткі ваші сни.
Ще не спали мрії, ще не спали очі,
А труба вже кличе з далини.
Дні ідуть за днями, вдягнені в шинелі, 
І стискають міцно автомат.
Десь далеко отчі затишні оселі,
Десь далеко усмішки дівчат...
Втомлені солдати сядуть на привалі,
Защебече солов’єм баян.
Думи розколише, розгойдає далі,
І розчеше промені туман.
Не тужи ти, зимо, не зітхай вітрами,
Нишком-тишком клич собі сніги.
Не буди солдатів, коли сняться мами,
Сняться рідні ниви і луги.
 
 
 
 
ХВИЛІ СВІТЯЗЯ
 
Музика Л.Лядової 
 
Хвилі Світязя з тихим берегом 
Шелестять, ніби ліс. 
Вечір місяця срібним келихом 
Нам на щастя підніс.
 
Ой ти, Світязю, неозорий мій, 
Засинай, засинай. 
Ми на човнику поговоримо, 
Як з любов’ю весна. 
Хай ніжно сплескує 
Хвиля під веслами, 
Сяє зорями, кличе зорями 
Чарівна далина.
 
Теплим леготом, теплим леготом
Вітерець повіва.
Жду-чекаю я, жду я з трепетом 
Найніжніші слова.
 
Весла крилами, весла крилами 
Мерехтять над човном. 
Нам лілеями сніжно білими 
Впало небо на дно.
 
Місяць хилиться, нахиляється, 
І пішов за вітряк 
Хто голубиться, хто кохається — 
Тому видно і так.
 
 
ДЕ ЯСНІ ЗОРІ
 
Мелодія О.Богачука
 
Там, де ясні зорі, там, де тихі води,
Я шукаю пісню чарівної вроди. 
Вийди, моя пісне, виглянь із-за гаю,
Синіми очима весняного краю. 
 
Приспів:
Дай нам доле щедрих літ,
Серце з піснею зведи,
Щоб любові перший цвіт
Сяяв нам назавжди!
 
Вийшла пісня з гаю та й пішла луною,
Доки серце маю — будеш ти зі мною!
Той хто має пісню, що співала мати,
Не забуде стежки до своєї хати.
 
Приспів.
 
Дай нам доле щедрих літ,
Серце з піснею зведи,
Щоб любові перший цвіт
Сяяв нам назавжди!
 
Приспів. 
 
 
 
ПІСНЯ ПРО ЛУЦЬК
 
Музика М.Стефанишина
 
Вітерець із лугів повіває,
Синя даль мерехтить у зірках.
І над Стиром,
І над Стиром розквітає
Наше місто, рідне місто у вогнях.
 
Задивився Луцьк на вроду, 
Задивився у срібну ріку. 
Ще не був,
Ще не був таким він зроду 
Молодим на своєму віку. 
 
А як обрій на світанку 
В променистому вінку, 
Зустрічають,
Зустрічають волинянку 
Переливи у садку:
Тьох-тьох-тьох-тьох, 
Ку-ку-ку...
 
Юні липи з каштанами мріють,
Мов закохані, шепчуть вони,
Навіть зорі,
Тихі зорі душу гріють,
Коли з рідної нам сяють вишина,
 
Де на світі ми, друзі, не будем,
Не забудем, як пташка дібров,
Наше місто,
Рідне місто не забудем,
Наче першу незабутнюю любов.
 
 
ЖАРТУВАЛИ ВІТРИ...
 
Музика В.Горностая
 
Жартували вітри, жартували
з хмариною,
Називали її в цілім світі єдиною.
Вітерець-пустунець ніжив душу
півшепотом.
Серце билося в ній соловейковим
щебетом.
А крутій-буревій брав на руки
леліючи,
І кружляв — аж вона вся щеміла 
п’яніючи.
Втік вітрець-пустунець і сховався
під стріхою, 
А крутій-буревій грався з іншою
втіхою.
Жартували вітри, жартували
з хмариною, 
Називали її в цілім світі єдиною. 
Заламала вона білі руки,
як факели...
Жартували вітри, а хмариночка 
плакала. 
 
 
 
ЗЕМЛЯ МОЯ
 
Мелодія О.Богачука
 
Земля моя заквітчана,
Всміхається, як дівчина,
А ниви переливами — 
Веселками вродливими.
 
Тут син і я, тут батько мій
Плекаєм щастя — хліб святий,
Що сонячно під росами
Простелиться покосами.
 
Земля моя — любов моя.
Ти вічна пісня солов’я.
Свої з’єднали долі ми
І радістю і болями.
 
Тут дід і прадід мій
Не раз ішли за тебе в бій.
Болиш мені ти ранами — 
Високими курганами.
 
Коли життя колоситься,
До серця пісня проситься.
І доки поле родить нам,
Не буде переводу нам.
 
Тут правнук мій, нащадок мій
Збере врожай із наших мрій.
І ми озвемось голосом — 
Безсмертним щедрим колосом.
 
 
МРІЙЛИВА БАРКАРОЛА
 
Мелодія О.Богачука
 
Чого на світанні
Так чайка кигиче?
Кого ж у тумані — 
Все кличе і кличе.
 
Приспів:
Ой, Світязю, Світязю синій,
Ти море поліське моє...
Тут завжди мені на калині
Зозуленька щастя кує.
 
А хвиля до хвилі
Мрійливо шепоче,
Мов згадки ті милі
Покликати хоче.
Ще вчора, здається,
Весна щебетала,
І серце до серця
Любов пригортала.
 
Приспів.
 
Де чайки зітхання
Упало зорею, — 
Там наше кохання
Засвітить лілею.
 
Приспів.
 
 
НЕ ЗАБУДЬ
 
Мелодія О.Богачука
 
Ми зустрілися неждано,
Може, пізно, може, рано,
Між весною і між літом на путі.
Море хвилями бриніло — 
Аж на дні душі щеміло.
Не забудь
Хвилини ті.
 
Приспів:
А море, як і вчора, кличе нас.
А хвилі в берег б’ють розлуки час.
А вітер знов і знов
Шепоче про любов.
 
Приспів.
 
Нам світили тихі зорі
І на небі і на морі,
І човни дрімали мовчки в самоті.
Сипав місяць срібну ряску,
Наші мрії вів у казку.
Не забудь
Хвилини ті.
 
Приспів.
 
Ой, ви хвилі-легкокрилі,
Де ті очі, руки милі?
Хто голубить і цілує їх в житті?
Може ти у пору пізню
Привітаєш мою пісню.
Не забудь
Хвилини ті.
 
 
ЧИ ДОВОДИЛОСЬ ВАМ ЧУТИ
 
Музика А.Андрухова
 
Чи доводилось вам чути,
Як воркують голуби:
«Лиш одну ти, лиш одну ти...»
«Лиш одного,
Дорогого,
Вибирай і полюби».
 
І до голуба голубка
Приголубилася крилом:
«Будьмо разом, чуєш, любко?..
«Чую милий,
Сизокрилий...»
І майнули над Дніпром.
 
Аж до сонця на вінчання
Понесли любові цвіт,
Щоб завжди було кохання,
Променисте,
Вірно-чисте
І високе, як зеніт. 
 
 
 
ПІСНЯ ВІРНОСТІ
 
Музика К.Котенка
 
Наснись мені калиною в саду,
Тим першим цвітом, чистою росою...
І я до тебе піснею прийду,
І пригорнуся до сльози сльозою.
 
Приспів:
А пісня та моя — 
І радість, і печаль,
Душі моєї спів
На всі світи,
То чари солов’я
І журавлиний жаль,
То ти, єдина, ти,
І тільки ти.
 
Прийди у сни і тихо усміхнись,
І припади жагучими вустами.
Озвись моєю піснею, озвись — 
І далина скоротиться між нами.
 
Приспів.
 
Наснись мені над обрієм весни
Близькою і далекою зорею...
О ні, ти не приходь лише у сни,
Прийди назавжди, будь навік моєю.
 
Приспів.
 
 
КОЛИСКОВА
 
Музика А.Андрухова
 
В ніч найсвітлішу, в ніч найгустішу
Бачу, як висне колиска...
Тишу гойдає, розгойдує тишу
Ніжна рука материнська.
 
Явір шепоче і шепче ліщина,
Рідна ліщина поліська...
В кожної птахи є мила пташина — 
Ніжна любов материнська.
 
Хмарка у сні обнялася з туманом,
Спить над дібровою низько...
Хмарка не хоче, щоб хмарилась рано
Ніжна краса материнська.
 
Бачу приплющені втомлені очі.
Чую здалека і зблизька:
Тишу колише, гойдає щоночі — 
Ніжна рука материнська. 
 
 
 
МАТИ
 
Мелодія О.Богачука
 
Скрипить серед ночі колиска, 
Мов човник, гойдається в тиші. 
Зірок розв’язалася низка — 
Й розсипалась ген на узвишші.
 
І де та згубилася нитка, 
Що нижуть на неї перлини? 
А може, хмаринка-лебідка 
Змотала в клубок лебединий?
 
І котиться він понад гаєм, 
Сідає на плечі берізкам 
І слуха, як мати співає 
І тишу колише колиска.
 
Засни, моя радість і муко, 
Засни, моя доле і втіхо...
А дятел в годиннику стука:
І стало на світі, так тихо.
 
...Світанок вже скоро, вже близько, 
Тумани розмотують сіті. 
Заснула і мати, й колиска... 
Й здається, що тихо, так тихо на світі.
 
Немає святішої хвилі, 
Ніж та недоторкана тиша, 
Як падають зорі доспілі 
Й дитя біля матері дише.
 
 
БАТЬКОВА КРИНИЦЯ
 
Музика В.Горностая
 
Край дороги батькова криниця,
Батькова джерельна глибина.
Чую, як водиченька-водиця
Дзвонить із невидимого дна.
 
Сплять натомлені тривоги.
Згасли проліски зірниць.
Дзвонять дзвони край дороги,
Дзвони батькових криниць.
 
Край дороги батькова криниця,
Б’ється над криницею пташа.
Чи води схотілося напиться?
Чи то, може, батькова душа?
 
Край дороги батькова криниця,
Кличе причаститися мене.
Поклонився тихо, як годиться,
Джерело черпаю чарівне.
 
Край дороги батькова криниця,
Край дороги, край села
Залишилась батькова криниця,
Як сирітонька сама... 
 
 
 
ДОБРИЙ ВЕЧІР, ВЕЧОРЕ
 
Музика М.Дацика
 
«Добрий вечір, вечоре, — 
Кличе нічка з гаю, — 
Я на тебе, вечоре,
Цілий день чекаю».
«Де ми, нічко-ніченько,
Будем ночувати?..»
Ще й шумить, на лишенько,
Очерет вусатий.
 
«Я для тебе, милого,
Князю мій коханий,
Біля гаю тихого
Простелю тумани».
Обіймалась ніченька
З вечора до рання,
Засівала личенько
Зорями кохання.
 
Край віконця сонечком
Виглянула мати:
«Ой ти, нічко-доченько,
Вже пора й поспати». 
 
 
 
НІЧ
 
Музика К.Домінчена
 
Ніч, ніч, ніч.
Річка веслує в тумані,
Ніч, ніч, ніч.
Місяць приліг вдалині.
Серце, клич
Очі, ті очі кохані,
Клич, клич, клич,
Може, всміхнеться у сні.
 
Ніч, ніч, ніч.
Хвиля шепоче до хвилі.
Ніч, ніч, ніч.
Зорі заснули в човні.
Серце, клич
Руки, ті рученьки милі,
Клич, клич, клич,
Може, обіймуть у сні.
 
Ніч, ніч, ніч.
Скільки ночей тих минуло!
Ніч, ніч, ніч.
Тиша стоїть у вікні.
Серце, клич
Те, що в тобі не заснуло,
Клич, клич, клич,
Може, провідає в сні.
 
 
 
ЗВЕЛИ НАС ОЧІ
 
Музика А.Андрухова
 
Коли з очима розмовляють очі,
Ніхто не чує їх слова пророчі.
Лише до серця серце гомонить:
Зови, любов, лови кохання мить.
 
Очі — як мрії досвітні,
Очі — сердець голоси:
Карі і чорні й блакитні — 
Чари людської краси.
 
Звели нас очі і вуста з вустами,
Любов п’янила, мліла до безтями,
І щебетали млосно солов’ї:
Люби його, а ти — люби її.
 
Якби не очі — дивовижні чари,
Хто б наші долі зводив би до пари.
Якби не очі — хто б єднав серця,
Благословляв до шлюбного вінця. 
 
 
 
НЕ КАЖИ НІКОМУ
 
Музика І.Сльоти
 
Не кажи нікому, не кажи нікому,
Що тобі я серце віддала одному,
А собі на горе, а собі на муку
Тільки залишила пісню про розлуку.
 
Хоч я добре знаю, дуже добре знаю,
Що тепер нікого так не покохаю.
Заховаю горе і пригою рану — 
Тільки як же з іншим на рушник я стану?
 
Я не винна в тому, я не винна в тому,
Що навіки серце віддала одному,
А собі на горе, а собі на муку
Тільки залишила пісню про розлуку. 
 
 
 
ОСІННІЙ ДЗВІН
 
Мелодія О.Богачука
 
Куди ж летить
За миттю мить
І не верта
Назад літа?
Здається, вчора журавлі
Весну гойдали на крилі.
Курли-курли,
Курли-курли,
Весну гойдали на крилі.
 
Була весна...
Та де ж вона?
Той цвіт, як сніг,
На скроні ліг.
А в небі знов за клином клин — 
Осінній дзвін, осінній дзвін.
Курли-курли,
Курли-курли,
Коли ж чекати вас, коли?
 
Куди ж ви, гей,
Втекли з очей?
На мить одну
Верніть весну!
Якщо вам жаль її на мить,
Тоді хоч літо поверніть.
Курли-курли,
Курли-курли,
Весну і літо понесли.
 
 
КОЛИ НАД ОБРІЄМ ДАЛЕКИМ
 
Музика В.Гоностая
 
Коли над обрієм далеким
Веслують крилами лелеки,
Бринить у небі голубому — 
До дому рідного, до дому.
 
Приспів:
Де б я не був, своє крило
Завжди до тебе нахиляю,
Моє священне джерело,
Моє священне джерело,
Моє священне джерело — 
Поліський краю.
 
Кружля з лелекою лелечка
Навколо тихого гніздечка,
Останні змотують тривоги
Важкої, дальньої дороги.
 
Приспів.
 
Коли над обрієм далеким
Веслують крилами лелеки,
Чиєсь чекання коло хати
Когось виходить виглядати.
 
Приспів.
 
 
НА ІВАНА КУПАЛА
 
Музика М.Дацика
 
На Івана на Купала — 
Цілу нічку-ніч не спала,
Хороводи і віночки
Коло вогнища плела.
Через полум’я скакала
До Івана до Купала,
Ворожила над рікою
І з віночками пливла.
 
На Івана на Купала — 
Цілу нічку-ніч не спала,
Доки співом-переливом
Соловейко не замовк.
«Де ж ти, доню, ночувала
На Івана на Купала?»
«Біля берега, матусю,
Де прибився мій вінок».
 
На Івана на Купала — 
Цілу нічку-ніч не спала,
Хороводи і віночки
Коло вогнища плела.
А коли весільна осінь
Жару кинула цимбалам,
Мамі донечка до хати
Зятя Йванка привела.
 
 
ЖАЙВОРОВА ПІСНЯ
 
Музика М.Дацика
 
                   Володимиру Плютинському
 
Де шумлягь жита врожаєм — 
Жайвір в небі висне.
Ой, кого ж то так вітає
Жайворова пісня?
 
Щедрою нивою,
Долею щасливою
Радуйся, земле моя
Радуйся, радуйся,
Земле моя.
 
Знає жавір — дзвоник ранній,
Хто встає з зорею
І радіє на світанні
Рідною землею.
 
Жайвір — співом-переливом,
А хвилями — поле
Колосися славним жнивом,
Хліборобська доле.
 
Сійся, пісне жайворина,
Дощиком сріблястим,
Щоб дзвеніла Україна
Повнозерним щастям.
 
 
Я ТОБІ, УКРАЇНО, СПІВАЮ
 
Музика М.Дацика
 
Вийду, стану на Карпати,
Загуду в трембіту:
Добрий день, Вкраїно-мати,
Мій вишневий світе!
 
Здрастуй, Дніпре, батьку сивий,
Я тобі співаю,
І дивлюсь, як сходять ниви
Сонцем урожаю.
 
Я співаю тій хатині,
Де дитинства казка,
Де, мов крила лебедині,
Материнська ласка.
 
Чую запах рути-м’яти,
Чую щебіт гаю...
Як мені тебе обняти,
Чорнобровий краю?!
 
Я від хати і до хати
Щедрим співом лину.
Тільки піснею обняти
Можна Україну! 
 
 
КУЄ ЗОЗУЛЯ
 
Музика А.Андрухова
 
Зелений шум — і білий цвіт
Защебетав на цілий світ.
А в самоті, не на виду,
Кує зозуля у саду.
Кує зозуля... А кому?..
Чи то мені, чи то йому?
Вона для кожного своє — 
Кує-кує... виковує.
А навкруги — така весна,
Хмеліє цвітом далина!
Та де узявся сивий град — 
І почорнів зелений сад.
Куди ж упало те — «ку-ку»
І мов розтало у піску?..
Лише сльоза не розтає — 
Усе кує... кує... кує... 
 
 
 
ПОГАДАЙ МЕНІ, ЦИГАНКО
 
Музика А.Андрухова
 
Погадай мені, циганко, погадай
На добро, на щастя і кохання.
А циганка на долоні погляда
І мого торкається зітхання.
 
Приспів:
— Всяке буває, — 
Сказала вона, — 
Хто не зітхає,
Любові не зна.
Хмари не плачуть,
А плаче блакить».
Очі не бачать — 
Душа не болить.
 
Погадай мені, циганко, погадай,
Чи любов, чи зрада на долоні.
Знаю-відаю, що сльози — не вода,
Як вуста коханого солоні.
 
Приспів.
 
Погадай мені, циганко, погадай,
Нахилися до мого чекання...
Ворожбою і чар-зіллям відгадай,
Чи моє загоїться кохання.
 
Приспів.
 
 
Я БІГ ЗА ТІННЮ
 
Музика А.Андрухова
 
Я біг за тінню,
Вона тікала.
Хотів догнати
Я тінь твою.
Добіг до річки — 
І тінь упала...
Один на березі
Стою.
 
Майнули весла,
Немов заграва,
Тебе із іншим
Несли в човні.
На тому боці,
Де човен плава,
Немає берега
Мені.
 
Блакитна хвиля
Питає синю:
Чого дивлюся
У далечінь?..
Вона не знає,
Що біг за тінню,
А нині сам
Стою, мов тінь.
 
 
ЧЕКАННЯ
 
Музика І.Сльоти
 
Натомилось моє чекання, 
Я пущу його чайкою, 
Білою чайкою в світ, 
Може, стріне тебе і тихим зітханням 
Передасть мій журливий привіт.
 
Приспів:
Лети, моя чайко, 
Чекання моє, лети, —
Якщо не зустрінеш —
Не вертайся і ти.
 
Хвиля хвилю на берег кличе, 
Та не довго судилося 
Бути їм разом в житті. 
Чи то туга моя, чи чайка кигиче? -
То не туга, то я в самоті.
 
Приспів.
 
Забарилось моє чекання, 
Я стою, виглядаючи, 
Долі моєї талан.
Гасне обрій надій мого сподівання 
І на мрії мої впав туман.
 
Приспів.
 
 
ЖИТА, ЖИТА
 
Музика І.Сльоти
 
Жита, жита, цвітуть жита, 
І пахне цвітом тепла хата. 
Літа, літа, летять літа — 
Ростуть синочки-соколята.
 
Знялись дими багрові — 
Заплакав колосок, 
Ви, мої чорноброві, 
Подайте голосок, 
Чи живі, чи здорові?
 
Жита, жита, горять жита, 
І пахне димом чорна хата. 
Літа, літа, не сплять літа — 
О де ж ви, де ж ви, соколята?
 
Сини-сини, синочки, 
Чого ж ви мовчите? 
Ви, мої колосочки, 
Життя моє святе! — 
Ні листа, ні листочка—
 
Жита, жита, встають жита, 
І пахне хлібом біла хата. 
Літа, літа, мовчать літа — 
І плаче, плаче сива мати.
Жита, жита, шумлять жита.
 
 
НЕ СУМУЙ, ЩО СОЛОВЕЙ ЗАТИХ
 
Музика К.Домінчена
 
Не сумуй, що соловей затих.
Я його для тебе серед гаю
Щебетом цілунків доспіваю
На вустах калинових твоїх.
Не сумуй, не сумуй, не сумуй,
Не сумуй, що соловей затих.
 
Не сумуй, що стих зозулі гук.
Я тобі на щастя, на кохання
Серцем докую її кування — 
Пригорнись, послухай його стук.
Не сумуй, не сумуй, не сумуй,
Не сумуй, що соловей затих.
 
Не сумуй, що мовчазні гаї, — 
Серця стук затьохкав поцілунком:
І зозулі закували лунко,
Заспівали дзвінко солов’ї.
Не сумуй, не сумуй, не сумуй,
Не сумуй, що соловей затих. 
 
 
 
МАВ Я ЧУБА
 
Музика І.Сльоти
 
Мав я чуба, чуба, чуба,
Мав я чуба, наче гай.
Сам не знаю, моя люба,
Де взялась на нього згуба;
Хто виною — не питай.
Чи Мелашка, чи Параска,
Чи Христина, чи Горпина,
Чи Людмила, чи Марина,
Що від мене має сина.
Чи Оксана, чи Світлана,
Чи Маруся, чи Ганнуся,
Чи спитати треба Соньку,
Що мою колише доньку.
Чи та Белла, чи та Стелла
Чи та Віка, чи та Міка,
Чи спитати треба Нати,
Що від мене буде мати
Через Гальки, Соньки, Нати — 
Знову свище півзарплати.
Не журися, Катерино,
Досить з нас і половини.
Мав я чуба, чуба, чуба,
Мав я чуба, наче гай.
Серце болем розрива,
Де взялась на нього згуба,
Стала боса голова...
Як же знести цю образу?
Я щоразу жду указу:
Що на тих моїх дівчаток
Накладуть колись податок.
І вони мені за чуба
Ще заплатять, моя люба.
А поки за щиру вдачу —
Сам плачу і гірко плачу.
КАЖЕ БАТЬКО, КАЖЕ МАТИ
Музика М.Дацика
Каже батько, каже мати:
«Досить, доню, дівувати!»
Я й сама те добре знаю.
Та за кого вийти маю?.
Як погляну на Івана, — 
Завжди в нього пика
п’яна.
Ну, а Гриць хоч не
п’яниця,
Та немає клепки в Гриця.
А Миколі дай футбола,
Буде спати з ним Микола
А Омелько за машину
Проміняє і дружину.
А для красеня Данила — 
Вже і третя не вгодила».
Хай як хоче сварить мати,
Буду далі дівувати.
Каже батько, каже маги:
«Досить, доню, дівувати!»
Може, хтось таки
знайдеться
Припаде мені до серця. 
 
 
 
ПОЛІСЬКИЙ ВИКРУТАС
 
Музика І.Сльоти
 
Гоп, дир-бом-бом, гоп, дир-бом-бом,
Гоп, дир-бом-бом, бом-бом-бом!
 
Де ми тільки не бували — 
Бубон, скрипка та цимбали.
Щирим серцем нас усюди
Зустрічали добрі люди.
 
Гоп, дир-бом-бом б’є обчасом,
Скоком-боком водить нас,
Скаче, в’ється вихилясом
Наш поліський викрутас.
 
Як заграєм, заспіваєм,
Аж луна пливе над гаєм,
Крутять вихором спідниці
І дівчата, й молодиці.
 
Скрипка плаче так жалібно,
А цимбали дрібно-дрібно.
Всі танцюють ще спритніше
І кружляють веселіше.
 
Бас гуде на повні груди:
«Почастуйте, добрі люди,
Щоб вам скрипка і цимбали
«Прощавайте» не заграли!»
 
 
ШАНУЙМОСЯ ТА БУДЬМО
 
Музика А.Андрухова
 
Шануймося, єднаймося та будьмо,
Тримаймося родинного стебла,
Забудьмо чвари і себе не гудьмо,
Доволі нас упало із сідла.
Доволі нас, доволі,
Доволі нас, доволі,
Доволі нас упало із сідла.
 
Не даймося обнятися з ганьбою,
Не даймося продатися брехні,
Допоки ми не будемо собою — 
Ніколи нам не бути на коні.
Допоки ми, допоки
Не будемо собою — 
Ніколи нам не бути на коні.
 
Братаймося від серця і до серця,
І з друзями ділімо хліб і сіль.
А хто на нашу душу замахнеться — 
Ми вибухнемо гнівом звідусіль.
Ми вибухнемо гнівом,
Ми вибухнемо гнівом,
Ми вибухнемо гнівом звідусіль. 
 
 
 
Категорія: /