КЛІЧАК Василь

photo 

 

Василь Йосипович КЛІЧАК народився 25 січня 1957 року в селі Рудники Снятинського району Івано-Франківської области. Закінчив філфак Київського державного університету імені Тараса Шевченка.

Працював у видавництвах “Молодь”, “Веселка”. Очолює ВЦ “Просвіта” та видавництво “Український письменник”. Викладач кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. 
 
       Автор книжок поезій “Дощовий годинник”, “Пелена”, “Вздовж дарованих Божих днів”,
“Копана гора”. 
 
        Лауреат літературних премій імені Марка Черемшини, “Князь роси” імені Тараса Мельничука, Володимира Сосюри, Павла Тичини, Івана Огієнка,  Тодося Осьмачки,  Анатолія Бортняка.
 
       Заслужений журналіст України. Нагороджений Грамотою Верховної Ради України.
 

 

Василь КЛІЧАК

Із нової книжки «Сорочка Геракла»
 
 
ALTER EGO
 
Він народивсь одночасно зі мною. 
Можна сказати, що в мить ту воскрес.
Світ я побачив ген за рікою.
Місце появи його -- Бабин хрест.
Як перепілка, пробив шкаралупу
і через поле побіг у ліси.
І роздивлявся , немов через лупу,
все, що причетне до див і краси.
І всіх людей, що той кут населяли,
просто детально, уважно вивчав.
Деякі дуже до серця припали.
Деяких він забував зазвичай. 
Різними ми з ним ходили стежками.
Погляди наші різнились також.
І не вдавалось піймати руками
( це я про себе) ту хвилю. Отож.
Якось піймалась. Немовби рибина. 
Стрілися з нею віч - на - віч тоді.
Запульсувала, неначе билина,
в ритмі, близькому високій воді.
З ним я зустрівся . Обнявся нарешті.
Часу відчувши одвічний крутіж. 
І неодмінну взаємну залежність. 
Мій alter ego. 
Прихисток. 
Вірш.
 
 6 квітня 2020 
 
 
* * *
А людство знов чманіє від біди.
Само себе не в змозі зрозуміти.
У пам'яті відшукуєш сліди
із початкІв життєвої орбіти.
На віддалі вони все ж мерехтять,
немов вогні із берега морського.
І хоч би як вело тебе життя,
І хоч які б долалися дороги,
Відчуєш дотик згублених слідів
на стоптаному досі помежів'ї,
що не зникає, як старий мотив,
І, як колись, тут вчора хтось ходив,
І втоптано на те і те подвір'я.
Там гамірно. Спокійно. Там ніхто
Не одягає на обличчя масок.
Там діляться насіннями квіток
І знають де в когО який є засіб
Чи просто необхідний інструмент.
Там є чуття родинності природнє.
Тривожить їх новинний той контент.
Коронавірус. Відчуття безодні.
І те , що людство в пазурях біди.
Й само себе не в змозі зрозуміти.
І виринають в пам'яті сліди
із початкІв життєвої орбіти…
 
 29 березня 2020 
 
 
* * *
Вже обморозились троянди.
Листки. Бутони. І квітки.
Вже не звучить осіннє танго.
Натомість в'януть пелюстки.
Садили ми ті квіти, мила.
І їх плекаємо удвох.
Чи від зими їх захистили ?
Про це напевно знає Бог.
Йому подякувати треба
За те, що вкупі на землі
Ми відчуваєм наше небо
й перебуваємо в теплі.
Однім теплі, якого досить,
щоб огорнути і зігріть.
І провести в дорогу осінь,
що віддаляється щомить.
Її уже не повернути.
Вона побула і пішла.
А нам чекати, нам ще бути 
у наших вимірах тепла ...
 
 17 листопада 2018 
 
 
 
* * *
 
А після кожної розмови
Є відчуття неповноти.
Шукалися ресурси мови.
Не завжди просто їх знайти.
А мова наша дивовижна.
Вона зворушує до сліз.
Барвиста, трепетна і ніжна,
Як навесні пахучий ліс.
Не всі ще барви я побачив.
Далекі ще глибини слів, 
Якими хочу ще означить
Те , як люблю і як любив...
         2017 
 
 
 
СЛУХ
 
        Пам'яті Павла МУРАВСЬКОГО
 
Розладнується геть музичний слух
на вулицях, де сотні одчайдух
гасають на своїх автомобілях.
Вплітаються у звукову канву
пташки, що пильно дивляться в траву
і скрикують, немовби очманілі.
Проходить тими колами хорист,
Немов у плесі річковому лист,
що звуками наповнений водиці.
Побути має він на самоті.
Годинки дві у тиші. Аж тоді
годиться його слух до репетицій.
 
 13 листопада 2020
 
 
 
VIVALDI
 
Венеція його зігнорувала.
Фактично, прирекла на забуття.
Чутки.
І заборона кардинала
В'їжджати в місто до кінця життя.
Поїхав до австрійського монарха,
Прихильного до нього вже давно.
На жаль, недовго мелодійний бархат
вчувався крізь відчинене вікно.
Якогось дня там скрипка оніміла.
Не стало Карла Шостого.
Біда.
І кинуті були імперські сили
в котел війни.
І знов тяжка нужда .
Немає більш прихильників з Європи.
Тож твори продавав за копійки,
щоб вижити.
"Чотири пори року",
як у житлі самітника кутки.
У цьому осінь.
А у цьому літо.
Отут зима.
А тут, а тут весна.
І в жодному нема бажання жити.
О Господи, чия у тім вина?
Був похорон.
І поховальна меса.
І хор, причетний до глибоких тайн.
І в хорі тім із щирим інтересом
співав дев'ятилітній Йозеф Гайдн.
І прихисток на цвинтарі для бідних.
Усе майно пішло із молотка.
Звучать йому всі пори року Відня.
І кожна душу лагідно торка.
А скрипалі і віолончелісти ,
бува, ніяк не налагодять гру.
Від перших нот на очі сльози чисті
находять в ту чи ту річну пору...
 
 
ЗВУК
 
              Мирославі Приході
 
Студент поставить звук на мінус,
залишить знімок та й піде.
А ми лишаємось із кимось,
хто, знаємо, не підведе.
Таке онлайнове навчання.
Такий ведеться полілог.
І зовсім він не віртуальний.
Йому позаздрив би Сам Бог,
що й не такі уроки виніс. 
Бувало, все втікало з рук ,
коли мільйонами на мінус
Його притишувався звук.
 
 16 листопада 2020
 
 
 
* * *
-- Заговори до мене, -- каже ліс.
Він бачить, що сміття ти не приніс.
Якийсь дивак з порожніми руками .
З обірваними клаптями- думками
Блукає у зарослій гущині,
В якій немає місця метушні.
І думаєш над тим, що просить ліс.
Напевно бачить , що ти маєш хист
Хоч інколи доладно говорити.
А як йому, засміченому, жити ?..
 16 лютого 2020
 
 
* * *
А піраміди в древньому Єгипті
з'явилися задовго до Евкліда.
І в жодному тодішнім манускрипті
про математику немає й сліду.
 
Із птахами людина говорила.
Їм викладала правильність літання.
Ті слухали. Кивали. І -- летіли
по-своєму. Забувши про навчання.
Наставники на тім не зупинялись.
Мережили уроки на папірус.
На Опори повітряні зважали
Й матеріалів опір, і на вірус,
що каменюку може перегризти.
І будувались в давнину собори
на принципі звичайнім евристичнім,
без, як не дивно, цифрових обчислень
І навіть теореми Піфагора...
 27 грудня 2019
 
 
 
 
БАЛАДА ПРО ВЕСІЛЛЯ
 
Було весілля як весілля.
Сусіднє повнилось подвір'я
самовіддачею музик.
І в іпостасі був я гостя.
А це почесно, це не просто.
Звикав до тої ролі. Й звик.
Із усіма йшов урочисто,
Наш ліс минаючи тінистий,
І супроводив молодих.
Вони ішли, щоб розписатись.
Це ритуал. І його святість
належить до речей святих.
І як дійшли вже до сільради
Й музики перестали грати,
Тут зупинивсь автомобіль.
І вийшов у солдатськім строї
красивий і високий воїн.
І роздивлявся надовкіл.
Тут криком сповнилось довкілля.
Захвилювалося весілля,
А особливо молода.
У мить оцю, як сонце, ясну
приїхав брат доречно, вчасно
на дембель.
І її віта.
Свою сестру віта з весіллям.
Були емоції всесильні.
І всім вони передались.
І я , як гість, а це почесно,
не знав тоді, в той день чудесний,
що опишу його колись...
 
 2 березня 2020
 
 
 
БАЛАДА ПРО ДЯКА
 
Хвилясті кучері котилися на плечі .
З обличчям аскетичним, як пророк,
Нагадував біблійного предтечу
Григорій-дяк. Високий синьоок.
Кремезний. У начищених чоботях.
Траплялось, елегантно танцював.
Чутки ходили ( як без них достоту? ),
що дуже він колись перестраждав.
Страждання юності.
О, хто не зазнавав їх?
Не вимірять нічим душевних мук.
Чи вилікує час кохання давнє ,
що болем спричинило біль розпук?
Спіткала несподівана відмова.
Вона його , мов жаром, пропекла.
Неначе загубилася підкова.
Ні щастя. Ні любови. Ні тепла.
І він своє тепло знайшов у храмі.
Там ночував. І Божим духом жив.
І літургії вів з отцем Романом,
що з владою приховано дружив,
був конформістом, та зберіг святиню.
Мав шану від людей і він, і дяк.
Окрім партійців.
Але й ті гординю
приховували, як могли, повсяк.
Тепер це має вигляд екзотичний.
Після невдачі прихисток душі.
Було життя насправді аскетичне
на рівній і просвітленій стежі.
 
 22 січня 2020
 
 
 
* * *
 
В бібліотеці мудрий літописець
писав і восхваляв великий Рим.
Не відав, які зміни відбулися,
і чим подивував Єрусалим.
Була весна. І рік настав тридцятий.
В Кесарію помандрував Пилат,
забувши епізод дивакуватий,
що похитнув душі спокійний лад.
Апостоли читали і молилися.
Ніч П’ятдесятниці.
Світанок.
Звідкілясь 
щось зашуміло, вихором крутилося,
і полум’ям світлиця зайнялась.
І Його учні мов переродилися.
Про це відомо.
Трохи ще.
Не більш.
Господня справа твориться невидимо
і шляхом невідомим найчастіш…
3 березня 2017
 
 
 
* * * 
 
Відкотили камінь від печери .
І сказав Він : -Лазарю ! Виходь !
Ще блищали сльози, ніби перли.
Ще Його благословив Господь.
Й понеслася чутка до Каяфи.
Рішення миттєве. Вольове.
-- Дуже небезпечна Його слава.
Навіть те, що просто Він живе.
Наближалась Пасха іудейська.
Вгадували, чи Ісус прийде.
Він прийшов, хоч знав, що буде кепсько,
й щО Іуді в серце біс вкладе.
Мив ученикам , схилившись, ноги.
Й витирав неквапно рушником.
Кожен чистий перед Ним, як Богом,
крім одного, із гнилим душком.
Буде ще тріумф в Єрусалимі.
Буде зрада й буде каяття.
І молитва.
В ній намісник Риму
оприсутнить зганьблене ім"я...
 
1 квітня 2018
 
 
* * *
Віддалені за сотні кілометрів.
Відчужені від материнських гнізд.
Блукаємо у спогадах , як нетрях,
Вишукуючи в них глибинний зміст.
І постає усе забуте явним.
Докопуємось до людських чеснот. 
І оживають ті картини давні,
Якими омолоджується плоть.
Уявою всього не охопити.
У ній лиш те, що сіяне колись.
І пожинаєш досі теє жито,
що сходить попри тисняву коліс.
У плитці і у тесанім камінні
Вже кожен інкрустовується двір.
І зводяться усе нові будівлі
обставинам новим наперекір.
Відчутнішає щораз домагання 
у всьому викладатись на всі сто.
Для кого ці потуги і старання ? --
Не відповість упевнено ніхто…
 
 8 травня 2020
 
 
 
ГОЛОС МАРКА ЧЕРЕМШИНИ
 
 
Ці гори хоч стійкі у бурелом, 
Та не навчили бути хижаком.
Привчили його до самоповаги
і до ораторського хисту й рівноваги. 
Він промовляв, кричав до скель твердих
І відбивався голос той від них.
І далі в хащах голос випускав, 
А там він м'якшав, мов поміж отав.
Привчав його до різних інтонацій, 
мов готувавсь на виступ в Лізі Націй. 
І голос, апробований в Карпатах,
На суд переносИвся адвокатом.
І бився об граніт твердих лобів
І розбивав їх доказами слів.
Підживлювавсь енергією гір.
Хоч брав у руки інколи топір 
І йшов із ним крізь бурі напролом ,
але не був ніколи хижаком…
 
І ставив голос також у письмі,
Коли являлись образи самі.
І з ним у тиші дому говорили.
І , як вереню, перед ним стелили
І розмаїття трав, як писанки, 
засмучені й згорьовані думки.
І з ними говорив на самоті.
Обтесував , як скульптор, лики ті.
І ставив голос.
Ставив у письмі 
В наповненій химерами пітьмі…
 
 1 травня 2020
 
 
* * * 
 
В осені динаміка своя.
Все чогось очікує, завмерши.
Крім цього стрімкого ручая,
що біжить, як звіреня, уперше.
Дивишся і впізнаєш себе.
І це ж треба - дивина та й годі.
Як же він нагадує тебе,
коли ти у світ чужих мелодій
намагався свій додати звук.
Як тебе сприймали іронічно !
Листя осипається на брук
легко, філігранно і музично.
А якщо потрапить у струмок,
попливе красиво й гонорово,
ніби несподіваний рядок,
ніби щойно витворене слово...
 
27 жовтня 2016
 
 
 
* * *
 
Вслухалися у звуки дощові.
А після того -- у раптову тишу.
Вона присутня навіть у крові,
коли мовчиш.
Мовчиш, немов не дишеш.
Мовчання, кажуть, золото.
Ну що ж ...
У нас його багато, безумовно.
Ми мовчечки вдивляємося в дощ.
І кожен застигає молитовно.
І це мовчання справді дороге.
Його ніяк не переоцінити.
Мовчання наше . Тихе і туге.
Як тятива. І як гілки обвиті
хвилястим і настирливим плющем.
Здається він іноді недоречним.
Зате, як зонт, між нами і дощем.
Мовчання. Тиша.
Тиша безконечна...
 
 
 
"ДЕ МОЇ СИНИ ?"
 
     ... Ти дала Сина одного, а я двох .
                             Стефаник. Сини.
 
На полі коні, жайвір і Максим.
Рілля. І бОрони. І смужка крові.
Говорить він. 
Але ніхто із ним,
ніхто -- ні кінь, ні жайвір -- не говорять.
Не чути сонця. Босої ноги.
Ні волосу. Ні Господа із неба.
Ні тих, що пруть, наморені, плуги,
заорюючи обрій полудневий.
Ніхто не чує : " Де мої сини ?
Я хочу біля них лягти у землю.
Я їх підвіз до колії. Вони
поїхали тоді у нічку темну.
На Україну повела їх путь.
І ось нема ні їх, ні України".
Не може чоловік того збагнуть.
Не можемо і ми збагнути нині.
І сотню літ питання це висить.
Ніхто, на жаль, не може відповісти.
І не береться той вогонь гасить,
який приносять вечорові вісті.
І кожної зими, а чи весни,
чи в літню спеку, чи у дні осінні
звучить синхронно :
" Де мої сини ?"
й розноситься повітрям , як насіння…
 
 14 травня 2020
 
 
БУЧОК 
 
Гандзя взяла бУчок і пішла лугами. 
                  Стефаник. Новина.
 
Із татовим бучком лугами
усе віддалялась від драми.
Він думав, що піде убрід.
Хоч трохи знесе вода слід,
глибокий , як рана від списа, 
з душі, що упіймана бісом.
Куди те мандрує дівча 
з тривогою в темних очах,
що ковзають все по ріці,
Із татовим бучком в руці ?
А тато приймаються кари.
До моста пішли, як примара.
Куди ж отій Гандзі іти ?
І досі болять ті сліди
у лузі, що стогне, гуде
від того, що в ньому іде
між лозами боязко й гнучко
та дівчинка з татовим бучком…
 
 4 травня 2020
 
 
 
 
ПОРТРЕТИ
 
... і бачу через вікно, як мирно під матір'ю Божою примістилися 
царі, революціонери і поети.
                           Стефаник. Вовчиця.
 
А до її убогої хатини 
збігалися всі злидні звідусіль.
Вона їх годувала на ряднині. 
Для всіх були у неї хліб і сіль.
І доньок багатьох вона пустила
в далекі ті світи на роботИ.
Війна скінчилась.
І вони на крилах
вернулися. А з ними і зяті.
То пруссаки, поляки, українці,
ще й москалі. 
І в кожного портрет
повержених правителів - чужинців,
а поміж ними затаївсь поет.
І важко їх було мирити в хаті.
І змучилась вовчиця далебі. 
Бо ті її зяті як дурнуваті
там рами розбивали в боротьбі.
Вона ховала в пазуху портрети. 
І прибивала цвяшками вночі.
А той, що мав зображення поета,
автопортрет у променях свічі,
Був нерухомий. Бо його не сміли 
непримиренні бити вороги.
А згодом мирно те усе висіло, 
коли вернулись на свої круги 
Оті зяті гостинної вовчиці.
Лишилася з онуком - німчуком.
І Матір Божа.
А під нею лиця
монархів.
І поет
під рушником.
 
 6 травня 2020
 
 
 
ПОЕТ
 
На березі моря ісландське село.
Чоловіки там справіку рибалять.
З колиски вже знають про снасті й стерно,
про хвилі , що котять свій шум вал за валом.
В поселенні тому живе ще й поет.
Яскрава його маскулінна відмінність
не вписується у стабільний сюжет.
Та має він певну суспільну повинність.
Подіями різними повен щодень.
І напередодні приходять рибалки
за текстами для привітальних пісень.
Дарують поетові скумбрію, палтус
чи ще якусь рибу. Такий гонорар,
який забезпечує мініпрожиток.
Отак натурально цінується дар,
ще книжкою поки не став його зшиток.
Поїде в столицю. До бібліотек.
Там буде читати. І рідко писати.
Переосмислить усе. Навіть те,
як над океаном кружляють пасати...
 
            2 серпня 2020 
 
 
ПРОПАВ КІНЬ
 
Пропав кінь каштанової масті,
 біла смужка на голові і на 
лівій задній нозі.
                     З оголошення
 
В яких туманах, у яких вітрах
блукає кінь, невидимий, мов страх ?
Куди його, самотнього, несе ?
Де він траву столочену пасе ?
Біжить, біжить , мов хвиля на пісок,
і тане, і сповзає, мов смичок,
і гривою вітрища підійма.
А де він ? Де ?
Нема його. Нема.
Пригублює пісок. Змітає лріч
каштановим хвостом липневу ніч
і мчить шалено на багряний схід,
минаючи горбки, що вирив кріт,
минаючи копиці і стежки,
тебе й мене, хвилини і роки.
В яких туманах і яких вітрах
блукає кінь, невидимий, мов страх ?.. 
 
 
 
ПОМОЛІМОСЬ ХРЕСТАМ
 
ПомолІмось хрестам. 
Не отим, 
що стоять на могилах. 
ПомолІмось хрестам
придорожнім, 
на кручах і схилах.
Край полів,
перехресть чи криниць,
що захищені 
Від блискавиць.
На них вішали сорочкИ
тих, що мали 
страшні болячкИ.
З днів дитячих 
згадалось,
як нива
починалась хрестом.
Як на диво,
перед ним 
купа ріща росла.
Хто ішов 
від села до села,
мусив кинути
гілочку хмизу.
Не чиїсь то , повірте,
капризи.
Оповитий легендою хрест
називається Бабиним.
Все ж 
він єдиний 
у всій тій окрузі.
Тут сиділа 
в дрантивім кожусі 
стара баба.
Й замерзла в снігах.
І поставили хрест
попри шлях.
На перЕтині лісу і ниви.
І хто йде,
має бути поштивим. 
Має вкинути
перед хрестом
гілку разом
із дарчим теплом,
щоб воно вже
нікуди не щезло. 
І людина 
тут більш 
не замерзла.
І коли на межі роздоріж
заболить, ніби всунуто ніж
І розрізано всі перевесла. 
Тоді бачиш дорогу до хрЕста
того Бабиного біля ниви.
Віднаходиш забуті мотиви.
І у бурі, і в люті вітрища 
свою гілку вкидаєш до ріща. 
І душа відчуває в ту мить, 
Як той хрест біля неї стримить.
І до неба спрямовує погляд.
Й відчуття позбавляє безодні. 
ПомолІмось хрестам.
Не отим, 
що стоять на могилах.
ПомолІмось хрестам 
придорожнім,
на кручах і схилах...
 
 9 травня 2020
 
 
* * *
 
Розбивались крики об тарілку,
начебто краплини дощові,
що із гілки скапують на гілку,
гублячись у росяній траві.
А тарілка, глиняна, квітчаста,
звуки ті вбирала тайкома.
Хоч вони зліталися нечасто,
сортувала вона їх сама.
І ніхто не знає, скільки часу
таємниці в сОбі береже.
Хто її придбав, зійшов із траси,
а тарілка спокій стереже.
Так їй ця сподобалась робота --
берегти гнівливі голоси,
вивержені, як вулкан, достоту,
але не позбавлені краси ...
 
 30 червня 2019
 
 
СЕРГІЄВІ ЛАЗАНОВСЬКОМУ
 
Наш — він апріорі всюди наш.
Як багато виражали очі !
Попри весь надуманий кураж,
він собою залишавсь охоче.
 
І коли звідомили про те,
що він має України голос.
Помолився мовчки. І святе
перед зором промайнуло коло.
 
А по ньому котяться літа,
у яких — коріння його роду,
що нащадка радісно віта,
як Чере´мош дзюркотінням броду.
 
Стрепенувся він і заспівав
так правдиво, так натхненно Славень.
Зал притих. І гарно так мовчав.
Й Україна слухала й мовчала.
 
Наш — він апріорі всюди наш.
Як багато виражали очі !
Попри той накручений кураж,
він собою залишивсь охоче.
 
 26 квітня 2021
 
 
 
СОРОЧКА ГЕРАКЛА
 
1.
І бога річкового Ахелоя
Геракл здолати мусив у бою,
щоби засватати дочку Ойнея
і показати всю могуть свою.
 
Його суперник в змія обернувся.
Та це йому ніяк не помогло.
А згодом — на бика. І сам незчувся:
ріг зламаний, судомами звело.
 
Який Геракл знищив твого бога,
моя маленька Рибнице, який ?
Тяжка твоя й покручена дорога
крізь пережитий досвід. Досвід мій.
 
Не бог. Тому ніким не обернуся.
Зате відчую в дзюркотінні хвиль,
як важко проявлятися у русі,
на брід не запасаючи зусиль.
 
Що скажеш ти про існування бога,
свого, чи він до тебе поверта ?
Мовчить ріка. Мовчить, як засторога
Гераклові, що згорток розгорта ...
 
                        20 березня 2021
 
2.
Кров’ю кентавра Несса
просочила сорочку Геракла
Деяніра, його дружина,
як тінь зради мигцем майнула,
наче вітер, крізь душу й тіло.
Так помстився той Несс-кентавр
за стрілу, що його прошила
із Гераклових дужих рук.
Так помстилась з його намови
Деяніра, жона ревнива.
А сорочка тоді припала 
тому дужневі до вподоби,
що натішитись нею не міг.
Та недовга була та втіха.
Скоро стала пекти сорочка.
Так пекла, що її Гераклу
зняти з себе було неможливо,
бо вона приросла до тіла
й нанесла йому диких мук,
від яких він помер зненацька.
Отака вона, кров кентавра,
отака та сорочка Геракла,
приросла йому геть до шкіри.
В ній сердега покинув світ.
А задушлива та сорочина
все полює на грішні душі
й забира без розбору їх.
А тому є одне сподівання.
Сподівання лише на Бога,
на цілющу і добру силу,
що врятує нас від провалля.
А сорочку оту здмухне,
наче стружку порухом майстра,
у якого нема зайвих рухів...
 
                    11 червня 2018
 
3.
Ця сорочка тебе не покине.
Знов на згадку приходять гріхи.
Хоч покаявся в тому, що винен,
та нові переходиш круги,
 
із яких появляється сором,
самолюбства одвічний партнер.
Самолюбство — найбільший твій ворог.
Так міркуєш собі відтепер.
 
Через нього всі муки сумління.
Відпусти їх . І душу не муч.
І відчуєш нарешті спасіння,
мов жаданий підібрано ключ...
 
                   23 березня 2021
 
 
* * * 
 
Стала виразніша мова, чіткіші ознаки. 
Знято із ворога маску, немов з вовкулаки.
Справжнім означенням названо старшого брата.
Болем і горем означена дружба проклята.
Віко труни зацвяховано із бетеерів.
Замість салютів спалахують гелікоптери.
Падають хлопці у трави, у розкоші степу.
Стало для них загадковим , зрадливим те небо...
Втуплені очі у біганину футбольну.
Кличе реклама до свята у місті престольнім.
Свята всім хочеться. 
-- Де воно ? -- Мазур питає.
У Краматорську. Слов'янську.
Донбаському краї. 
"Свято" жахливе. Не свято --
Воєнна стихія.
Б'ють , убивають. І трупами нашими сіють.
-- Ні, це не ми. -- Просторікує карлик 
кремлівський,
ставши таким популярним у пісні вкраїнській.
Мова уже не така і м'яка, і облесна.
Всіх пойменовує просто, правдиво і чесно.
Як говорити із тим, хто грабіжник і вбивця ?
Мову одну визнає -- з лексикону в'язниці.
Слово -- і постріл. І падає скошена жертва.
Це його мова. Така матюклива. Як мертва.
Зерна які засіває лихе те матюччя?
Що затіває -- вгадаймо ? -- ця гадина злюча ?
Що тут угадувать ? -- Кров на шляхах, 
Наче маки.
Стала виразніша мова . Чіткіші ознаки.
От і явилась така несподівана ера : 
Всі українці -- нащадки Степана Бандери.
Так нас означили просто. 
У ворога також
Стала виразніша мова.
А часом -- ознаки.
 
 
 
СТЕЖКИ ПЕРЕХРЕСНІ
 
Уся зима в снігах, льодах, вітрах.
А літо в квітах, травах, бур'янах.
Таке нам пам'ятається з тобою.
Невже воно спливло , як за водою ?
І сидимо удома. Карантин
подовжено на місяць. Чи один ?
І вісточка від тебе, як бутон,
що ось розквітне, як минеться сон.
Ти згадуєш про те, коли ішла
до родички аж на краю села
на стежці поміж квітів і ожин.
Без куряви і гуркоту машин.
І босою по шовковій траві
ішла й води черпнула у рові.
І змила втому й спеку із лиця.
Так живо бачиться картина ця.
Почався ліс. Він пАм'ятний тобі
горбом, усіяним суницями в траві.
І квіточками, й запахом суниць,
і співами, і щебетанням птиць.
Почався ліс. Він пАм'ятний мені
глибоким яром в темній глибині.
Дерева там повалені лежать.
Одне з них викликає досі жах,
що, спилене, із усієї сили
мене у мить якусь ледь не прибило.
Я встиг тоді відскочити убік.
Сказати просто -- від тієї втік,
що вже косу з плечей своїх знімала.
Не встигла. Передумала. І стала.
А стежкою ти далі собі йшла.
А мене інша в інший бік вела.
Їх називають просто -- перехресні.
Якщо вони і навіть безшелесні.
Та все одно я чую, як ти йдеш
стежиною. І бачу, як ростеш
І вищаєш над квітами в очах.
І травами не заростає шлях.
За обрійні зникає рубежі,
моєї доторкаючись душі...
 
 26 березня 2020
 
 
* * *
 
Маску вдягнув.
І між люди пішов.
Йдуть вони, 
ніби якісь насторожені.
Ставляться, видно,
до даних умов
кожен по - своєму.
Кожен із кожною.
Навіть знайомих 
не впізнають.
Зовсім уваги
Месія позбавлений.
Люди говорять.
По вулиці йдуть.
В чергу стають
на поштові відправлення.
Ходить по Києву
в масці Ісус.
Звісно, сліди
відшукав Він апостола.
Воду з Дніпра
прикладає до уст.
Не впізнають Його.
Зайняті постами...
 
 9 вересня 2020
 
 
 
МЕЛАНХОЛІЯ
 
Художник жив у фінському селі
в гармонії з природою і волею.
Житло його минали духи злі.
Бувало, що гнітив стан меланхолії. 
У настрої такому він зустрів
своїх учеників. 
Прийшли зненацька
З далеких і червоних тих країв ,
де коїться щось дивне й чудернацьке. 
--- Учителю, вертайтеся домів! 
Там будете усім ви забезпечені. 
Залишив їх.
І двері причинив. 
Ні згоди ще нема.
Ні заперечення. 
У роздумах гірких пішов у сад.
Коли вертався, подивився в шпарку, 
А там ті учні швидко й невпопад
хапають і ховають туби , фарби.
Зайшов і з гнівом до тих посланців :
-- Куди ж мене зовете, голодранці? 
В самих нема ні фарб, ні олівців.
Лукавите ! 
Не вірю вам, засранці. 
І випровадив тих учеників,
що завітали не своєю волею. 
Він звався Ріпин. 
Він тоді зрадів,
що вже позбувсь нарешті
меланхолії...
 
 10 квітня 2020
 
 
 
* * *
Може, хтось нас бере на сміхи.
Може, дивляться і мовчать.
Та від того їм мало втіхи.
Не згасити вогонь зачать.
Хто ранковим крилом сльози витер.
Хто у темряві не заблудив.
Хто інакшим побачив вітер,
має щось від звичайних див.
Дивуватися -- це для нього.
Дивувати -- то й поготів.
У таких є своя дорога
вздовж дарованих Божих днів...
 
 
СЛАВА 
 
Лютий вісімнадцятого року.
Муравйов у Київ увійшов.
І ятриться рана, ой глибока,
від уколів гострих підошов.
Убивають городян зустрічних,
виявивши котрусь із ознак --
вишиванка, жовто-синя стрічка,
чи слова, що їм звучать н е т а к.
Київ наче потонув у крові.
І казиться п"яний Муравйов.
Хоче слави, визнання героєм
за пролиту українську кров.
Більшовицькі принесли газети.
Дивиться, шукає, та дарма.
Тож чи є про нього згадка?
Де там !
Довго сторінки перегорта
і зіжмакує раптово жужмом,
кидає додолу й топче їх,
Вибігає, лається натужно
і стріля з нагана в білий сніг.
Що цього убивцю розлютило ?
Що його до сказу довело ?
Це, як кажуть, не його вже діло.
Знають інші краще, я к б у л о.
А в газетах, для киян -- чужинських,
(очі хтось позичив у Сірка)
написали -- Юрій Коцюбинський
Київ брав.
Ось версія така.
Муравйову все це не до шмиги.
Не утямив хитрощів таких.
Ніби хтось вліпив по лобі щигля,
щоби місце знав серед своїх.
Де ж було цьому катюзі знати --
визначено славу не йому.
І недовго буде хтось витати
у її ядучому диму...
 
 2015
 
 
 
КНИГА ЖИТТЯ
 
Того, хто згрішив переді Мною,
згладжу з книги Моєї.
                   Вих. 32, 32–33
 
Місто зруйноване вщент.
Зносять уламки й цеглини.
Смерть відступила на мент.
Трохи вже легше людині.
Влада вступає в права.
Списки складає у книзі
тих, що і брухт, й дерева
носять, немовби по кризі.
Руки в них без рукавиць.
Втома страшна. А увечір,
щоб не склепити зіниць,
вчиться ще дехто, до речі.
Їх записали тоді
в книги міські як найперших.
Всі – і старі, й молоді
вказали ім’я своє перше.
Друге давав їм Господь.
І записав акуратно
в книгу Свою, ніби код.
Ми то збагнути не здатні
чи й здогадатись – чиє
згладив наймення Він строго?
То вже, як є. Так, як є.
То – преференція Бога.
 
28 березня 2017
 
 
 
* * *
Кола . Кола.
       Надовкола кола
кожного, що ніби Брут, Хома.
Говори ,кричи до них із болем,
а того, що прагнеться, нема.
 
Хочеш, як святий, пролити світло.
Як пробитись через безліч кіл
так, щоби чорнило не поблідло
й витримка була терпіти біль ?
 
Потерпи ще трохи.
                                      А натомість 
роздивись уважно кола ті,
що утворюють химерну повість,
у якій всі лінії круті.
 
І чомусь пригадується Гоголь.
Зором серця роздивлявся він
кола, кола, надовкола кола
мертвих душ,
                          що їх привласнив Вій...
 
 
КОХАННЯ У ЛІСАХ
 
Я -- газда у цих горах !
( Із фільму "Білий птах із чорною ознакою ")
Блукав не раз по лісових стежках.
І дивувався , де подівся страх
у лісників , що гнали мотоцикли
поміж дерев, що до усього звикли.
Вони в собі тримають, бережуть
людських історій сокровенну суть.
І навіть, може й дивно, в їхніх снах
десь є сюжет кохання у лісах.
Воно було. Таке, як і життя
отих, що вірили до самозабуття
в святу ідею щиро й одержимо.
Тому їх дух достоту незборимий.
То инший був. Не віртуальний світ.
Свої порядки й перед Богом звіт.
Були побачення в затишші без свічі.
І шлюб таємний в церкві уночі.
І попри пазурі розставлені ловильні
дитя народжувалося у горах вільних.
І вільними були його батьки
й земля, що вільною була в усі віки.
Помножувались сили від кохання.
Ліси. Криївки. І тумани ранні.
Що діялось в умовах тих з людьми ?
Чи можемо таке збагнути ми ?
Пташки й дерева. Під кущем струмок.
І понад стежкою столітній мох
були й тоді, коли витав довкола страх,
та обминав кохання у лісах ...
23 листопада 2018
 
 
 
КАЛІПСО
 
Як він дивився на море тужливо !
Як викликав її болі ревниві.
Вкотре уже попросила героя
розповісти´ їй про знищення Трої.
Прутик тоненький рукою Улісса
щось на піску зобража для Каліпсо.
-- Бачиш, тут мури високі. Це Троя.
Табір тут мій. А подалі ще троє.
Тут була битва,а тут в оболоні
я відібрав украдені коні.
Ще говорив щось завзято, азартно.
Згадував тих, що звеличення варті.
І не помітив слідів там дитячих,
хлопчиків їхніх під сонцем гарячим.
 
Думала, може сліди напоумлять.
Може, розвіють Уліссові сумнів.
Та не судилось. Тут хвиля набігла --
Трою і табір загладити встигла.
Вже ані мурів, ані слідів.
Рівний пісок лишень прошурхотів.
-- Хвилі довірся, що згладжує махом
стільки імен, не належних невдахам.
Він промовчав. І дивився без тями.
Хлопчики ноги вхопили руками.
Ніжно погладив він їхні голівки.
Та відчуття не тієї домівки
і не тієї жіночої зваби
не покидало. Було, ніби слабість.
 
Острів Огігію все ж він покинув.
Рухався в напрямку дому невпинно
через пригоди страшні чудернацькі.
Все подолав і з’явився зненацька.
Це вже історія інша Улісса.
І побивалась далеко Каліпсо,
що без коханого жити не в змозі.
Будуть ще инші метаморфози.
З думкою, як повернути Улісса
піде зі світу німфа Каліпсо.
 
11 квітня 2021 
 
 
МОНОЛОГ ІВАНА БУНІНА
 
Ну от і все. Позаду вже межа,
якою відгороджено прокляття.
Попереду земля , нехай чужа,
зате відсутнє відчуття розп'яття.
Цей ідіот гаркавий погубив
мою вітчизну. Він Люцифер справжній.
Якого він туману напустив,
що й тут про нього згадувати страшно ?
У Франції тулюся. Більш ніде.
І заболить душа. Її не зміниш.
Як німець на вітчизну нападе.
А думалося -- назавжди покинеш
і викинеш насамперед з душі.
Нічим її не випалиш так просто.
Вона не має жодної межі.
І біль за нею -- біль пекучий, гострий.
 
 10 жовтня 2020 
 
 
УСМІШКА КАРОЛЯ ВОЙТИЛИ
 
В полі широкому.
З Божого благословення
їхав понтифік.
Людей була сила - силенна.
Бачив його.
Він дивився крізь шибу похмуро.
І, пам'ятаю ,
сумною була вся статура.
Що відчував 
цей намісник Петра на землі ?
В полі край стольного града 
в ранковій імлі.
Чим його так насторожила
хвиля людська ?
Може, у ній заховалася 
сутність тонка ?
Він її чув.
Всіма фібрами тої душі, 
що розрізняє реалії 
і міражі.
Потім найвище чекатиме прийняттЯ.
Буде розмова 
про справжню 
змістовність буття.
Мова його зачарує 
і стилем, й думками.
Заволодіє мислячими умами. 
Згодом із Києва 
папа поїде до Львова.
Буде там зустріч із молоддю
просто чудова.
Поки ще дійде пора
до візитних завершень 
із Україною.
Папа
всміхнеться
уперше...
 
 18 травня 2020
 
 
 
 
ПОЛІСЬКА БАЛАДА
 
Було весілля на Поліссі.
Там молодий і молода.
Зійшлися гості біля лісу,
що мову рік переклада.
А молодий сидів понуро.
Не пив, не їв, не жартував.
Напевно, мав таку натуру.
Зненацька із-за столу встав.
І як пішов, то не вернувся.
В які поля ? В які ліси ?
І ким мав бути -- не відбувся.
І не благай, і не проси.
І те весілля достроково
скінчитись мусило тоді.
Були ридання і обмови.
І рвались коси молоді.
Була трагедія. Й минулась.
Прийшла нова, лиха, як мста.
Як опромінені проснулись
поліські села і міста.
Їх переселять трохи згодом.
Стрічаю тих людей, бува.
Поліщуків авжеж від роду.
І чую дивні їх слова.
Говорять "хвуртка", "вун", "дровима".
Між переселених дідусь
трясе похилими плечима .
І поправляє свій картуз.
В руці гирлига. Попереду
йде гонорово троє кіз.
А , втім, вони -- не дуже вредні.
Ведуть його аж попід ліс.
Він той втікач, що зник з весілля.
До жінки втік з двома дітьми .
Посмакував життям, як зіллям.
Дійшов до сотої зими .
Ну, майже сотої. Брешу я.
Все інше правда.
Правда й те --
Жив чоловік, як за Фен-шуєм.
Хоча й не знав.
Не знав про те...
 
 22 грудня 2019
 
 
 
У ТІНЯХ ЛІСУ
 
Триптих
 
           Романові ПЕТРУКУ,
           братові і скульптору
 
1. ПОРІГ
 
Іллінецької церкви руїни
обпікали і тіло , і душу.
Через них, через біль України
йшов і тишу пекельну порушив.
 
А із купола, що розвалився,
уцілілих підняв янголяток.
Йшов до Рудник.
Ішов біля лісу,
через тіні від гілок крислатих.
 
У тих тінях приховані духи,
що з’явились ще до християнства.
Літній день.
Пражить сонце.
Задуха.
Іде скульптор в село, 
прошу паньства.
 
А на вигоні ген біля лісу
зустріча його тітка Тетяна.
Чути звуки вербового листу,
що до уст приклада, як до рани.
 
І мелодія лине предивна.
А із пазухи вуж визирає.
Він холодний.
Він захист натільний.
Скульптор дивиться
і уявляє
 
ту майбутню скульптуру відунки.
Так і станеться.
Згодом.
У Львові.
Ось і батьківська хата.
Полудне.
Сонце переступає поволі
 
дерев’яний поріг.
В кут похмурий
проника і ляга на підлогу.
Так, подумав, і кожна скульптура
чимсь подібна
до того порогу...
 
18 грудня 2019
 
 
2. СКУЛЬПТУРКИ
 
Виробляли з верби у дитинстві
різні символи, різні скульптурки.
І носили ті дивні фігурки
на Старий Новий рік у торбинці.
 
І заходили з ними в домівки.
А господар виймав із торбини
діда, бабу, будівлю, маржину,
старостів, вулика чи сопілку.
 
Те, що вийняв, було символічне,
визначальне у році грядущім.
Ті фігурки купляв невмирущі
в день отой — чотирнадцяте січня.
 
І дивився захоплено скульптор,
як такий йому трапивсь колядник.
На долоні тримав їх і гладив,
не відводив очей від фігурок.
 
І ознаки сакрального місця
уявились йому, одчайдуху, 
і присутність міфічного духу,
що у тінях живе. Тінях лісу.
 
4 березня 2021
 
 
3. ЗНАКИ
 
Все колись нагадує про себе.
Рано. Пізно. Навіть на одрі.
Із глибин захмареного неба
знак свій подає земній корі
тінями розпеченого листя,
що на ту пекучість не зважа,
виявом дарованого хисту,
дотиком холодного вужа...
 
            6 березня 2021
 
 
                     * * *
У ту шпарину він проник,
за ним хитнулося повітря.
На хвилю десь неначе зник,
як у кіно сучаснім титри.
 
А потім знову повернувсь.
І відчувається присутність
когось потрібного комусь.
І в цьому є найвища сутність.
 
Спитати можна тут — чого ?
Кортить довідатись — а хто ж він?
І далі, далі ще — кого 
він ощасливити спроможний ?
 
Навіщо стільки запитань ?
Вони здебільша недоречні.
Не все охоплює екран.
Щось поза ним у колотнечі
 
десь відбувається із кимсь.
Хтось проникає крізь шпарину.
Хтось переходить через дим,
веде коня на полонину.
 
За ним лишаються ліси,
повиті білими димами,
що виснуть, ніби пояси
над вирубаними верхами.
 
І лисі гори, і річки,
що на очах усе міліють,
волають гнівно насправжки
про геть руїнницьку затію,
 
що планетарним, світовим
уже відгукується болем.
А хтось іде крізь час, крізь дим,
і крізь шпарину йде по колу.
 
І він потрібен ще комусь,
хто сам , у цілковитій тиші
руками сперся на обрус
й нечутно у задумі дише ...
 
 28 листопада 2020
 
 
 
СТЕФАНИК 
 
Поема
 
 
У КРАКОВІ
 
Ці вулиці. Бруківка. Грандіозність.
І хтозна, як впливає на нервозність
оце одухотворене каміння,
все витесане із таким умінням.
Він ходить тут. І десь кудись заходить.
Чи геть одноманітні ті маршрути ?
Навряд чи. Бо знайомства все заводить.
Неначе він без них не може бути.
А ще листи.
Їх пише Калитовська.
Та рідко дуже.
Олі Гаморак
він намагається
здаватись небайдужим.
І відчуття,
що все воно не так.
Не так тепер.
Не так через століття.
А як тоді?
Семеновичу, теж
так само йде народ через жахіття
і підлості людській немає меж.
Так само остогидли ті обличчя,
які вважались близькими колись.
І, вигнаний зненацька на узбіччя,
ти злістю закипаєш.
Ти кипиш
у цьому марнославному поспільстві,
в якому ніби партії якісь
беруться щось не тільки оповісти,
а й викласти шляху глибокий зміст.
А де він? Де?
Той шлях, який виводить
з безодні на правдиві рубежі.
Не вірив жодній партії.
І зводив
храм мученицької
мужицької душі...
 
 
 
МОНОЛОГ ПЕРШИЙ
 
Михайловичу, друже,
я у Відні.
Із Капрі заїжджайте.
Жду вас тут.
Якби ж Ви завітали
хоч на три дні.
На кожен з них
я б розписав маршрут.
«Якби ж то так? —
подумав Коцюбинський. —
Він кожен день
вбиває на райхсрат».
Приїхав.
Не застав.
Одні чужинці.
І жоден з них появі тій не рад.
«Та плюньте на політику,
маестро», —
писав мені
цей славний чоловік.
Я не скажу,
що був у ній нечесний,
хоч слова в тім райхсраті
не прорік.
Був приятель
в тій залі.
Лев Бачинський.
Підказував мені,
коли і як
там руку підіймати.
Наодинці
не зміг би я
орудувать ніяк.
Мені важніше жити,
ніж писати.
Хоча й казав Кирило Гаморак —
так не пиши, бо вмреш.
Та помирати
не хочеться.
Мовчав я довго так.
Ще будуть розглядать
моє мовчання.
Воно чомусь
цікавитиме всіх.
Я пам’ятаю
ту дорогу ранню,
коли її засипав
перший сніг.
Тоді найбільш хотілося писати.
Той сніг, як чистий аркуш,
надихав.
А що тепер
тут може надихати —
каміння за відсутності
заграв?
Дратує обережний
Коцюбинський.
«Чи пишете?»
О, краще б не питав.
Народний біль
зашкалює по вінця.
У Русів!
До горбів, лісів
і трав.
А двоє міст
приходять все на згадку.
Полтава й Відень.
Скільки в них краси!
І хочеться почати
все спочатку
із вірою у Того,
Хто єси…
 
 
ГІСТЬ І ПОСОЛ
 
Кресляр.
Аквалерист.
У мріях — архітектор.
Змальовував будівлі
і райхсрат.
Цей дім його приваблював конкретно.
Немовби з Греції
прижився акурат.
Та зачарованість
була короткочасна.
Його, двадцятилітнього, вона
захоплювала,
та невдовзі згасла,
коли зайшов туди якогось дня.
І подивився на законотворців.
Про що вони?
І то — вони?
Це ж як?
Окрім німецької,
звучать, немов на торзі,
якісь слов’янські діалекти.
Оце ж так.
Той натовп
йому здався напівдиким.
Кричать.
Жестикулюють.
Верещать.
І спікер —
дід старенький —
оті крики
дзвіночком намагався
вгамувать.
Зусилля марні.
Хлопець зал покинув.
За кілька тижнів
Знов туди попав.
Та інша там явилася картина.
Послів — як кіт наплакав.
Дехто спав.
Тож перші сумніви,
також розчарування
його всю душу
гнівом потрясли.
Ось де причини
всього загнивання
Австрійської імперії —
посли.
А поміж тих присутніх
в тій же залі
Письменник і посол
з Галичини.
За ними
За всіма
спостерігали
Уважні очі.
Очі сатани.
Відтоді промине
зо чверть століття.
До Відня заростуть
йому шляхи.
Почнеться в Україні
лихоліття.
Вмирають люди
з голоду.
Жахи.
У польській пресі
пишеться про німців.
Ось лідер їхній.
Та стривай. Стривай.
Де ж бачив ти
Ці очі?
Погляд вбивці.
Ану ж напружся,
Ну ж бо пригадай.
А пам’ятаєш,
Як стояв з мольбертом
біля райхсрату
Хлопець молодий.
Змальовував настирливо,
уперто
шедевр архітектури
світовий.
Чому ж не став художником
той хлопець?
Подався у політику.
Отож.
Так ось чому ходив,
як на роботу,
в райхсрат австрійський
цей майбутній
вождь.
Письменник
пригадав оті дебати.
Як соромно за декого було!
Як земляки,
такі мужикуваті,
несли таке,
що брало його зло.
Якби не жменька
русинів відомих,
освічених, затятих, молодих,
то етнос цей
лишався б невідомим
І зарахованим
до етносів німих.
І хто за нього
вступиться, одначе?
Звалить на нього
можна всю вину.
Хай кожна
його мама
гірко плаче,
що син подався
на чужу війну.
 
МОНОЛОГ ДРУГИЙ
 
Думки, думки
від знімка
із газети.
От дивина та й годі.
Дивина.
Оце, Василю, дійство
за сюжетом
страшніше від новели
«Новина».
О Боже, що чекає
на Вкраїну?
Все більшає
у неї ворогів.
І все нема цьому,
нема зупину.
А ви мене
все кличете
у Львів.
Влаштуєте там
вечір урочистий,
Читатимете твори.
В похвальбі
минатиме там час.
І буде пісня,
подібна чимось
Глібовій «Журбі».
Мене запросять
виступить.
Не схочу.
Підходитимуть
декілька разів.
Не встану.
Не піднімусь.
Не підточу
думок своїх,
Як вигранених
слів…
 
 
МОНОЛОГ ЛЕСЯ МАРТОВИЧА
 
Січень. Рік шістнадцятий. У школі
я і полонені москалі.
Є повістка. Скоро мимо волі
маю буть на фронтовій землі.
Був би краще там. Та не судилось.
Вже по карті не нароковать.
Зголоднів. І їсти так хотілось.
Пригостив квасолею солдат.
Знав, що то не можна. Не утерпів.
Біль мій шлунок просто розривав.
Кровотеча. Мука геть нестерпна.
Непритомнів. Знову оживав.
Слава Богу, легко стало згодом.
Відійшла до Господа душа.
То для мене ніби нагорода.
І надія все не полиша
тут зустріти свою Ксеню Думич.
Місяць, як нема її. Нема.
Чом, Василю, ти в тяжкій задумі?
Закохавсь у Відні.
І дарма.
Гарна, друже.
Гарна піаністка.
Та у неї, бачиш, чоловік.
О, нарешті ! Пишеш. Густо. Тісно.
Думав я, що ти уже відвик.
Ти жалівсь, що я тиснув на тебе,
мій талант пригнічував тебе.
Це неправда. Друже мій, не треба.
Прихилю я небо голубе.
Ти пиши. Як ти, ніхто не пише.
Відчуваю. Бачу. Ти пиши.
Знаю, ти шукав у горах тиші,
щоб її прикласти до душі.
Скажуть, що розпалась наша трійця.
Теж неправда. Ми були. І є.
У Монастирку́ моє обійстя.
На могилі птах гніздо зів"є.
Заросте кущами й бур"янами.
З вас ніхто сюди не забреде.
Пахнутиме літо полинами.
А поки що січень.
І — мете...
 
 
 
НА БАЗАРІ
 
      Іванові Драчеві
 
Заболотівський базар.
Снує за гендляром гендляр.
Навколо піворить, кряче,
рохкає, кудкудаче.
Ярмарок, одне слово.
Ходить, вслухається в мову
поміж рядів письменник.
Невже тут його натхненник?
Може, шука сюжети? —
Не тільки бере з газет їх.
Бачить, побіля стінки
стоять чоловік і жінка.
Високий ґазда, здоровий.
Вона — струнка, тонкоброва,
Від нього на голову нижча.
Письменник підходить ближче.
Чує — виникла сварка.
Ґазда за плече її шарпа.
Шляхує. Сичить ув очі.
Насупилась. Дивиться мовчки.
А той, мов несамовитий,
починає дружину бити.
Письменник не стерпів такого.
Підійшов.
І промовив строго:
— Ти що робиш?
Нівроку, теньґий.
Здоймив руку на ню, маленьку.
Ґазда ніби уздрів змію,
мовив з притиском,
без жалю:
— Яку маю, таку і б’ю.
Між очима обох в ту мить
трохи-трохи — і заіскрить.
І поволі ґазда заспокоївсь.
Чи з розмови він щось засвоїв?
І чи знав він,
із ким
говорить?
Невідомо.
Нема у творах
«мужицького» того поета,
що шукав у неділю сюжетів.
Цей, напевно,
його не привабив.
Може, час він даремно збавив.
Може, інший, не той сюжет
його мучив.
А він, естет,
лікував тим базаром
душу.
«Мушу…»
 
 
 
У МАРКА  ЧЕРЕМШИНИ
 
Частіше в Снятині.
Частіше
в Івана він бував
Семанюка.
Яка тут вечорами
дивна тиша!
Немов торкнулась
Господа рука.
Приємна Семанючка
у розмові.
Підозри.
Несподівані плітки.
І друзі,
що заглиблені
у слові,
порозумілись,
як чоловіки.
І навесні
поїхали у Русів.
І сам Іван
алею черешень
там посадив
на знак того,
що в друзів
не спохмурніє
кожен Божий день.
Який жахливий
рік цей
двадцять сьомий!
Іван
так несподівано
помер.
І на прощанні
біля його дому
Василь сказав таке,
що люд завмер.
Дісталося
Трильовському
та іншим.
З варшавським сміттям
порівняв він їх.
Був квітень.
І цвіли
довкола вишні.
Пелюстки білі,
наче білий сніг.
Згадав іще,
як йшло
австрійське військо.
На підступах
були вже
москалі.
Їх так багато,
як трави і листу,
Їх зупинити
сили замалі.
Прийшли одні,
а потім
зовсім інші.
На рани
накладалися
рубці.
Як гірко думати,
казати, що колишні.
Невже колишні
січові стрільці?
Іване, друже,
плачу за тобою.
Не зміряти нічим,
повір,
мій біль.
Він не знесеться
прутською водою.
Тож стримати його
нема зусиль.
Мине лиш троє літ.
Василь ослабне.
Йому вже відмовлятиме
рука.
І буде почерк
у листах
незграбний.
То не його.
І — жодного рядка….
 
 
МОНОЛОГ ОСТАННІЙ
 
«Пора вже в яму», — вимовив своїм.
Не витерпіти болю голови.
І де ж той сніг?
Так хочеться по нім
до Снятина гайнуть чи Тулови.
Не маячня то. Хоч гарячка є.
І градусів уже сорок один.
В очах
майнуло все життя моє,
уміщене в клубок кількох хвилин.
Я сповідався, як мої батьки.
Так потребує віри на́рід наш.
Простіть мені, кохані земляки.
Я завжди був і залишаюсь ваш.
Писатимуть про мене казна-що.
Із того кожен матиме хосен.
Усе воно, скажу, усе ніщо,
як те, що не дійшло з самих давен.
Я серцем прихилився до Дніпра.
Партійну (жодну) не тягнув шлию.
Нехай благословиться та пора,
коли у Русів душу приземлю.
 
січень-березень 2019