БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА Юлія

DSC 0143 

Юлія Миколаївна БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА народилася 29 травня 1982 р. на Херсонщині (с. Чорнобаївка Білозерського району). Журналістка, редакторка друкованих видань, верстальниця. Закінчила Київський національний університет ім. Тараса Шевченка (Інститут журналістики).

Авторка понад 500 журналістських і літературних публікацій у регіональній і всеукраїнській пресі. Друкувалася в журналах і газетах: «Дніпро», «Україна», «Дзвін», «Золота пектораль», «Хортиця», «Київ», «Полисадник», «Жінка», «Крила», «Одноклассник», «Летопись Причорноморья», «Отражение», «Медиа Експерт», «Алые паруса», «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Слово Просвіти» та ін.

Авторка книжок: «Є задля чого нам жити», «Контрасти», «Між видихом і вдихом», «Так хочеться жити», «Сад (зриме і незриме)», «Пошепки і вголос», «Невідворотне» та співавторка понад 60 літературних збірок. Упорядниця, літературна редакторка та дизайнерка низки книг.

Книга «Пошепки і вголос» у 2017 р. номінована видавництвом «Український письменник» на здобуття Національної премії ім. Т. Г. Шевченка.

Понад 55 поезій покладені на музику у співавторстві з народними артистами України Ігорем Покладом та В’ячеславом Самофаловим, а також з Оленою Карпенко (Solomia), Андрієм Степановим, Володимиром Шиловим, Тетяною Доміловською, Олександром Редичем, Юрієм Блінниковим, Володимиром Каверіним, Наталею Дидикіною та ін.

Переможниця всеукраїнських та міжнародних літературних конкурсів і фестивалів. Лауреатка всеукраїнських літературних премій ім. Григора Тютюнника, Олександра Олеся, Василя Скуратівського, Анатолія Криловця та Івана Дробного.

Членкиня Національної спілки письменників України та Міжнародної організації «Жінки за мир в усьому світі».

Організаторка численних мистецьких заходів вечорів камерної та класичної музики, оперного співу, поезії, співорганізаторка Всеукраїнського фестивалю поезії та авторської пісні «Ірпінський Парнас», членкиня журі Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Григора Тютюнника, ініціаторка і керівниця Міжнародного проєкту «Музично-поетичний салон «Камертон», ініціаторка і керівниця Міжнародного літературного конкурсу есе та новел «WorkStory»: робота у фокусі літератури».

Із 2019 року як секретарка Національної спілки письменників України по роботі з молоддю очолює «Кабінет молодого автора НСПУ». Секретарка Приймальної комісії НСПУ.

 

 

 

Юлія БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА

ПОЕЗІЇ

 

***

День увіткнувся в ніч, а мені — однаково. 

Десь визрівають ріки у повноводдя...

Зорі-лампадки світло тримають м’яко — 

Якось воно та й буде, як перебродить. 

В тиші цієї ночі доходять ягоди,

Солодом наливається пізня вишня,

Серце зійде на спокій, бо прагне злагоди — 

Слухає непочуте, далеке, стишене. 

Я обернусь на місяць, замру над водами,

Дихати буду хвилями повногрудо,

І — де ніхто не бачить — дрібними сходами

Вийду на білий берег і перебуду. 

Там відпущу волосся і крила випещу. 

Там розкажу вітрам, що змовчати страшно. 

І, як розвію смутку останню пригорщу, 

Спробую на світанні, чи крила справжні. 

 

***

Я озираюся — гуде за мною рід

Пра-пра- далеких, вічних і незнаних, —

На кілька тисяч неохопних літ

Їх тут стоїть, і стільки ще постане,

Якщо у безмір глянути віків...

Я їх не знаю — ні імен, ні років,

Ні доль, ні того, чи були легкі

Їх душі, повертаючись у спокій.

Чиє терпіння і чия жага,

Чиї надії і слова бідові,

Упертість люта, сила і снага

Змішалися в моїй гарячій крові?

Я чую їхнє дихання зрання,

Коли туман тягучий над полями, —

Там прабабуся — молода — коня

Веде до річки навпрошки стежками.

Я прокидаюсь від тривожних снів

І забуваю — де живу тепер я?

Бо там, на Калці, бачилось, — мені

Ввігнали спис до хрусту в підребер’я.

Я знаю звідкись, що то значить хліб,

І кожна крихта, і зернина кожна,

Як у криниці йде луна углиб

І м’яко ніжить рани подорожник.

Я знаю, як оглушно в холоди

Б’ють війни, розлітаються дзвіниці,

І скільки крові — більше, ніж води —

Всмоктали перетоптані суниці,

І що за сила в кожній з молитов

Праматерів усіх моїх наскрізних,

Які лишили по собі любов

І голий нерв тривоги за Вітчизну.

В мені завжди незримо весь мій рід —

Мій скарб і ноша, оберіг червлений,

Молитва пісні, слова небозвід,

Які нічим не витравити з мене!

 

***

Бабцю Ярино, далека моя пра-пра!

В мерзлій Почайні лляні сорочки перучи,

Бачила, бабцю, красоти притоки Дніпра —

Чи краєвидів жадала ти інших вітчизн?

Руки скоцюрблені в ріжучім плині води,

Ниють кістки і душа заниває услід.

Бачила, бабцю, на схилах поезію ти —

Іній змережив яблука на землі?

Бабцю Ярино, звідки ти брала сни,

Впоперек ночі колишучи дитинча?

Поки худоба спить, у глибинах криниць

Тихо підходить вода й догора свіча.

Бабцю далека! Ярино моя пра-пра!

Вросла в віки, у чорноземи грузькі...

Звідки ти знала високе мистецтво добра,

Музику слова і силу своїх рушників?

Хто тебе вчив ті брудні сорочки не клясти,

Сіяти мальви обабіч доріг і дворів?

Хто дорікне, що не знала поезії ти

В тій ненаписаній прозі прання і корів?

 

***

Я коси хотіла — щоб довгі і темні,

Бо що то за жінка, якщо без коси?

Вставала удосвіта: Господи, де мені

Узяти ті коси, якщо не даси?

Я б на ніч плела їх. Я б часу не квапила. 

Я в них заплітала би тиш і роки. 

Ті коси мого набиралися б запалу

І воду пили би з моєї руки. 

Ті коси зі мною старіли би повагом

І пахли б то зрілим зерном, то дитям,

Від погляду лютого і випадкового

Були б оберегом мені за життя. 

А після усього покрилися б росами

І дівчинка якось спитала б мала,

Чи жінку ту знав, що за довгими косами

Довіку ховала два білих крила?

 

***

Яблуня моєї бабці

Вродила білим наливом спогадів,

Як я тяглася — мала й уперта —

До плоду першого, до плоду зрілого...

А гілка високо мені сміялася

Всім листям вигрітим: «…бо ні у кого ти

Не знайдеш в цьому саду смачнішого —

Такого стиглого, такого білого...».

Яблуня моєї бабці

Дивилась лагідно, на сонці мружачись,  

Як чатувала я — у трави плутані

Коли ж зірветься хоч якесь невтримане...

А день скуднів і вже брався присмерком,

І сон мене норовив подужати… 

Та як хотілось терпкого солоду — 

Як потім — в цім саду — отак тобі мене!

Був сад за світ мені. І знала точно я — 

Усе, що має цвіт — те має й корені, — 

В невідворотної коловоротності

Є час для розкоші і час для спокою. 

І все, що зрощене, — віддасть до яблука,

Життя одвічне, бо це — перетворення.

І вродить росяний світанок щедрістю  

І соковитою, і білобокою!

 

***

Це дивна гавань сонячного часу,

Якесь нетлінне плетиво життя, 

Що не пізнало мить невороття,

Коли нічого ще в тобі не згасло. 

Коли твої дороги не глухі,

Коли так чисто небо промениться,

І ти ще — вірний, благородний витязь,

І все — твоє — від трав і до птахів. 

Коли так ніжно дивиться услід

Утаєне кохання срібнокриле,

Коли в твоєму тілі грає сила

І впертість відштовхнутись від землі. 

Коли найвища хвиля не страшна,

Коли весна хвилююче-бентежна

І тільки проступає обережно

Життя як небувала таїна. 

 

***

Пробирає мене холод пальцями одубілими,

Передчасно збився вересень на тумани,

І дими малюють сивим по білому,

І земля дрібніє вогка під крилами

Первозданно. 

П’яно

Айстри одинокість довершують,

Перешіптують тишу досвітню.

Озивається осінь першою

І напевно нічого не стверджує,

Перелітна. 

Сліпне

Сонне сонце на шибці. 

Вислизне

Перший промінь із рук гарячих. 

Озираюся — щастя рідкісне — 

Час на мить розгорнувся — стис мене

І означив. 

 

***

Осінь пахне мускатно-пряно,

Губить зорі, голубить трави,

Не шукаючи переправи,

Йде упоперек рік, убрана

В пізнє сонце і ранній холод,

У дощі мовчазні і вічні. 

Йде, вдивляючись не в обличчя — 

В душу голу!

Вся земля по тобі рахманна,

Тишина по тобі гранична!

Ти відлунююєш потойбіччям,

Болем рваним. 

Хто прийняв — той тебе сподобив,

В тому світишся й не холонеш,

І пливеш у його бездонні

В неземній золотій оздобі. 

 

***

Тут сходжені мости.

Тут ріки перебиті. 

Тут вітер напролом виказує незгоду. 

І, мабуть, не знайти в проявленому світі

Такі скупі слова на подих і на подив. 

Тут стигне чорторий, заметений травою,

І клякне тиша тут між стовбурами сосен,

І голос без луни між мною і тобою

Іще іде, але

Навстріч уже не просить. 

Вихлипують дощі щось зовсім особисте,

Збирається туман у ложі опівнічнім,

І втримують дуби обм’яклу пам’ять листя,

Коротку, як життя, і як розлука, вічну. 

           

***

Поглянь, як жовто сонце сходить

З гірчичного зерна.

Ріка потічками зі споду

Багата і хмільна. 

І стебла вишепочуть стисло

Слова, що від землі,

І диво, виточене з чисел,

Проявиться в імлі. 

Й огорне м’яко невловиме

Тепло старих терас. 

Поглянь, — як в ріку — входить в зиму

Ця осінь, котру не утримав

Ніхто опісля нас. 

 

***

Візьми моє ім’я собі на переліт. 

Ти знаєш — стільки літ

Звикала я до нього...

А ти його зірвав з непевного стебла,

А ти його забрав туди, де я була б — 

Де вітер залишив наметану дорогу. 

Тремтітиме крило над сонцем куполів. 

Ти знаєш — ти ж хотів — 

Безстрашно і вершинно...

А я тобі услід погляну з-під руки,

А я тобі віки — глибокі і стрімкі — 

Розкину по землі, як мамині перини. 

 

***

А горіхи падають і падають,

Ні листка вже не лишилось, ні

Осені, що правдою й неправдою

Передзимні вигрівала дні. 

Мчить життя шалене автострадою,

Дощ останні трави перетовк,

А горіхи падають і падають,

Наче їх не менше, ніж зірок. 

Вже й земля укрилася змурашена

Клаптиковим зношеним рядном,

А гілки, горіхами обтяжені,

Сни роняють в мене під вікном. 

Снить старий горіх небесні видива,

Ніби він — сіяч на цілий світ,

І у нього — видимо-невидимо

Непорожніх шкаралуп і літ!

 

***

                               Предкам

Скільки літ по тобі в борні!

Скільки в Лети просили милостей!

Ти ненавидів. 

А в мені 

Залишилось те. 

Шаленів, закипав нутром,

Припадав до подолу грубого,

А мені — під моїм ребром —

Серце зводить німою тугою. 

Випікав тобі очі страх,

Голод їв тебе десь на хортицях,

А мені у холодних снах

Хліба хочеться. 

Ти доп’яна спивав журу

Скрипки, що занивала в потемках. 

А я в руки смичок беру —

Плачу подумки...

Грай же, пращуре, свій мотив,

Сагу вічного, неминучого!..

Те, чим гралася доля, — тим

Я й озвучую. 

 

***

А на тишу, яка зостанеться,

Напишу я останній лист.

Ні супутниця, ні обраниця,

Ні ріка твоя, ані міст —

Небо, грозами не обтяжене,

Перелітний далекий птах…

Пізно суджена, гостро бажана,

Взята острахом не на страх.

Буде слово листком обвітреним,

Сонцем вичитаним із листа,

І горітиме кожна літера,

Й не згоратиме на вустах!

А на тишу, яка наврочена,

Я мовчатиму до кінця,

Й холодитиме серце змовчана,

Вітром нарвана,

Перетовчена

Тиша виношена оця.

 

***

Переживи себе в собі

В часи дозимні,

Де ніч впивається в рубіж

Нового імені,

Де закодовані моря

На сіль і вітер,

Вогні негаснучі горять

Віків сокритих. 

Де проявляється глибин

Невипадковість,

Де ти залишишся один

В своєму слові. 

Де більше — страху слабини,

Аніж утрати,

Де ти б уже не завинив

Чужій розплаті. 

Коли ж прийняти висоту 

Готовим будеш — 

До тебе Янголи прийдуть,

Неначе люди. 

           

***

Осінь морозом дихнула в лице — 

Вперше дихнула. 

Сонце скотилось яйцем-райцем

Десь у минуле. 

Звідки ж так рясно імен кочових,

Профілів схожих?..

Десь визрівав у просторах сніг

Й тіні стривожив. 

От і зійшлися

Із прадоріг — 

Тихо зійшлися. 

Упізнаю по мовчанню в них

Тверді і висі. 

Упізнаю той різкий залом

Брів,

Підборіддя...

Це ж за яким вас зберу столом

Всіх на обід я?

Чим осоромлюсь і чим струю,

Що вас утішить?

Чи упізнаєте пісню свою

В голосі іншім?

Чи — й не обернетесь, щоб не споїв

Біль тиху радість?

Я ж бо і ваші несу як свої

Злочини й святість!

 

***

Ідеш, а ліс усе уже віддав,

І білий гриб до тебе не озветься,

І між гілок, голок, і з-поміж трав

Шукаєш, чим осмислити відерце. 

А десь — опеньки піднімають мох,

Ворушить листя пізні сновидіння...

Сміється гриб, — один на десятьох, — 

Сховавшись між оголеним корінням. 

І пахне ліс дощами міжсезонь,

Востаннє жилки прогріває листя,

І мухоморів краплений вогонь

Горить у травах рівно й пломенисто. 

Ідеш углиб — ні стежки, ні слідів, — 

І зазираєш кожному під шляпку...

А ліс уже й життя переповів

В своєму незбагненному порядку...

А ліс, хоч і не пустить напрямки,

Туди, де сни в м’яких мохах тепліші,

Але стежки своїх боровиків

Тобі віддасть. 

І ще комусь залишить. 

 

***

Останній день, освячений на милість

Причетним бути до твого безсоння,

Коли дощі торкались підвіконня,

А ми мовчали і на них дивились. 

І час тривав, не ляканий потоком

Потреб минущих, слів неоковирних. 

Тривали й ми, наметані пунктирно,

Відпущені й відміряні на око. 

І скільки того щастя — не набутись!

Не збутися у ньому і по ньому...

Дощі стікали з цегляного дому,

Де протяг між кімнатами заплутавсь. 

Тремтіло світло в гранях аметисту,

Хололи пальці, струни остигали,

І так мені тебе лишалось мало

На це велике й очужіле місто!

 

***

День мовчазних дощів. 

Кам’янка. 

Сизий Тясмин. 

Хтозна, чиї то тіні бродять уздовж каньйону?

Ти відпустив лебідку — щастя своє невчасне,

От і летить собі, в небі холоне...

Крони

Вимоклих ясенів з соснами упереміш

Вистигли на вітрах, змовчані і безлисті. 

Може, це саме тут чується, ніби йде між

Ними останній із страчених декабристів?

Ти відпустив — 

Пливи в висі граційним жестом!

Немилосердний час — тобто, ніхто не винен. 

Кам’янка. 

Листопад. 

Десь тут стоїть маестро

Й тиша йому звучить голосом лебединим. 

 

***

Він, повернувшись, ховається в жінку, неначе в окоп.

Він вибухає

І спалює за собою

Все, що живе.

Щоб горіло із ним, і щоб

Тишею стало не менше, ніж гробовою.

Кожен в кишені тримає можливу смерть.

Кожен у серці несе потенційну зраду.

Він, повернувшись, наповнюється ущерть

Нею, яка за його доглядала садом.

На, тобі, жінко, скуштуй мою юшку війн!

Згустки багряні — не вишні твої садові!

Жінка ридає, коли засинає він.

Жінка ненавидить запахи плоті і крові.

Що то за слабкість — боятись його мовчань?

Що то за мужність — ладнати життя на стиках?

Він повернувся з окопів.

Та, жінко, поглянь —

Він ще воює.

З собою.

І це — навіки.

 

***

Дівчинко, перла рідкісні — 

Спадок праматерів. 

Витисне доля, виплесне

Сіль із чужих морів. 

Йодисто будуть пахнути

Хвилі твоїх тривог. 

Дівчинко, — час розчахнутий — 

Сходить чортополох. 

Не обійти готовності

Стиснути світ в руці —

Видати за коштовності

Будь-які камінці. 

Тож не чекай обожнення, 

Скорше — дозріє сніг. 

Дівчинко, перла ношені 

Будуть за оберіг. 

 

***

Стікає дощ кудись по жолобках,

Накочується сплутано і рвано,

Мембрана вікон мокра і тонка,

І парасольки ходять, як мембрани. 

Я дослухаюсь — голосом води

Мені давно би спитись і забути,

Які отруйні зрощують плоди

В своїх садах немилосердні люди. 

Отак і йду за плином, де ріка

Набуде сили й глибини своєї...

Мембрана серця зрадницьки тонка,

І кожна крапля гупає об неї. 

           

***

Що в тобі такого — недовершена

Тиха пісня — лоскотом води. 

Я тобі освідчуюся першою,

Я тобі оголююся першою — 

Не суди!

Не шукай ні хтивості, ні милості,

Ні лукавства вдаваних святих, —

Так немилосердно захотілось ті

Ягоди взаємності і зрілості

Віднайти...

Не приймай дарунком, ні оплатою,

Розписною вазою у дім. 

Я в тобі нікого не оплакую,

Я тобі — ні докором, ні дякою — 

Світом всім! 

 

***

Яке то щастя — є до кого їхати,

Як на Святвечір сходяться зірки,

І ніч, здається, особливо тиха тим,

Що стелить сніг приспатий навпрошки.

Дороги тануть, в темряві означені,

В готичних арках вибілених крон…

А десь — батьки чекають на побачення

За небуденно прибраним столом.

І ти летиш, дарунками обтяжений,

Для них, для двох — допоки ще для двох…

І вже загусла й остигає ряжанка,

Що мама завжди робить на Різдво.

І світ увесь — м’який і не відчужений,

І кожне свято здатне на дива.

І ніч не спиться.

Й світиться між душами

Різдвяна Зірка —

Вічна і нова.

 

***

Бабуся мені снилася далека —

По воду йде, спідницю мне шорстку,

А у колодязь заглядає спека,

Аж горло пересохло до піску.

Вона гукає вглиб, вода неначе

Її почує, вийде з глибини.

Бабуся плаче.

Як же гірко плаче!

Аж проступає сіль мені у сни…

І то вже — не вона, а я — за неї,

Стою з лунким пощербленим відром,

І від тривоги гострої моєї

Палає світ у мене під ребром.

І те я знаю, що пізнати страшно, —

Безжальну правду істин прописних,

Коли здається — навіть сонце дражнить,

Промінням припадаючи до ніг.

І то вже — ні, не сонце розпікає!

Бо де не глянеш — стіни вогняні!

Спалахує від краю і до краю

Уся земля у полум’ї борні.

Димлять віки.

Кістьми всівають рясно.

Підковами столочують хліби.

І тільки пісні йде луна незгасна

З невисхлих і невибраних глибин.

І кров моя щось грає, як по нотах,

Про час, який нітрохи не змалів,

І все мені здається — я давно так —

Давно-давно живу на цій на землі…

 

***

Між снів, 

Між молитов, 

Між тіней

І непереданих імен

Життя іде поперемінне,

Немов якесь кіно німе. 

То зблисне усмішка знайома,

Яку в собі упізнаю,

І стане добре, як удома — 

У позабутому раю. 

То кінь погляне яблукатий

Й нога згадає стремено,

То упіймаю запах хати

Із глини, мащену вапном. 

То так мені гудуть черешні

Джмелями — білі й запашні,

Що світ здається нетутешнім — 

Або ж — то я така у нім. 

І йдуть, співаючи, дівчата,

Дочка вечерять подає,

І вікна дивляться хрещаті

В майбутнє хрещене моє.  

 

ХУДОЖНИКУ           

                       Юрію Нагулку

Зріє ранок крихкий, мов крига,

Сад прописаний тонко тушшю,

І не втримує ноту снігу

Ця зима,

Як останні груші

Не утримав мій сад цілющий.

Злущуй

Буднів лушпиння марне,

Йди садами, іди ярами,

Де блукають вітри попарно,

Куполами присвічують храми,

І так тихо — мов Бог між нами…

Все зсередини проростає,

Розгортається час назовні,

І у безмірі, у безкраїм,

Ти — далекий, та безумовний,

Все тримаєш дари жертовні.

Повні

Очі твої безсніжжям,

Повні чаші твої терпінням,

Ти світам покладеш в підніжжя

Найщедріше своє творіння —

Простоти досконалих ліній

Світлотіні.

 

***

Ішли віки солоними шляхами,

Фортецю Тустань брав в облогу час,

Росла трава

І піднімались храми

За сотні зим, завіяних до нас.

Вода терпляче вимивала камінь,

Вітри носили тугу і пісок,

І темними, як вічність, місяцями,

Тяглася нитка в сяєві свічок.

Стояли весни в кетягах ялинок,

Тримала сніг на виселках гора,

Збігала з неї дівчинка-стеблинка,

Мені іще ніскільки не пра-пра…

Іще немає діла до вольфраму,

Ще не збудили небо двигуни,

І все, що є між ними і між нами —

Короткі сни без дальньої луни.

А вже причини висіяні рясно,

А вже наосліп тягнеться стебло,

І вже нікому до кінця не ясно,

Навіщо й ким насіяно було…

 

***

Город за мальвами... Відкритий 

В шумкий пшеничний океан,

Де зерна золотом налиті,

Де кожна стежка обігріта 

І ніч виносить непокритий

Блискучий срібний ятаган. 

Там, між порічками й порогом,

За бересклетом, на межі,

Лежали в зав’язі дороги,

І, не роздумуючи довго,

Аж до садів самого Бога

Вели потайно спориші. 

І небо спушувало вовну,

І вітер струшував грушняк,

І йшло життя, дощами повне,

Непослідовне,

Неспростовне,

І зріла ніжність невимовна,

Сама не відаючи, як. 

           

***

Сіяла пшеницю — зерна-золото,

Сіяла у час молитовний,

І тремтіло сонце рідке над полем тим,

Золотом гарячим повне.

Силою сокритою, не розплескано

Поле наливалось під сонним небом,

Щоб земля вкривалася арабесками

Перших стебел,

Щоб вітри розчісували шершавими

Пальцями колосся слухняне,

Поки літо тішиться вволю травами,

Визріває медом гречаним.

Сіяла у зернах зірки оправлені,

В радості, на іншу не схожу,

Щоб заколосилась життям проявленим

Милість Божа.

           

***

Уставала вдосвіта, уставала…

Скрапували зорі,

Тремтіли сни,

Молоко скисало на дні піали,

Вислизали тіні уздовж стіни,

Пахло розмарином,

Боровиками,

Дозрівала яблучна пастила,

Підвісна лампадка під образами

Озивалась кожною гранню скла…

Йшла вогонь будити в печі остиглій,

Зачинати тісто,

Творити хліб,

І збивались дні,

І скипали, біглі,

І роки лягали углиб.

А — гули вітри в димарях надземні,

І мела метіль, — Боже, як мела! —

То вона запалювала у темінь

Свій вогонь — як знала, і як могла.

В самоті молитву ясну тримала,

І усмак розгойдувала пливку

Пісню, наче річку,

Яка начало

Брала на жіночім її віку.

 

***

Коли я припадаю до землі —

Чую —

Трави ростуть і

Переплітаються їхні корені,

Вовтузяться камінці,

Перебирають історії,

Давно на землі забуті,

Утрачені

І не знайдені,

Мов крадені гаманці.

Земля видихає стишено

Печерами і пустотами,

Підземна ріка —

Як жилочка, —

Пульсує собі, тече…

І духи таяться сторожко,

І скрапують поміж гротами

Просочені,

Пропісочені

Вчорашні дощі.

А ще —

Міста, від яких зосталися

Хіба що уламки слів, що ми

Забрали собі на корені,

В новий обертон звучань…

Чиї ж затовкли підкови то,

Чиї були стріли вбивчими,

Чиї залишились камені

Останніх поневірянь?

Я слухаю…

Земле, викажи

Про рани незаговорені,

Про ріки твої приховані,

Жертовники і скарби.

Та трави ростуть —

Лоскочуть, і

Затягують землю корені

Й осудно скриплять-шепочуться

Стривожені прадуби.

 

***

Вітри втомились від галер —

Пустились дикими лугами.

Йде до Великодня.

Четвер

На сонці грає сорочками.

Біжать вітри по рукавах,

Тремтять на них пекучі маки,

Й дрібні стіжки забутих знаків,

Ще не посвячених в слова.

Тримають пуп’янки нові

Черешні,

Яблуні

І вишні,

Ще обережно на узвишші

Ступає сонце по траві.

Так чисто-чисто у четвер

Тріпочуть паруси білизни,

І в тиші хліб дрімає прісний,

І день іде на бельведер.

Життя вертається з пітьми,

Весна послаблює вуздечка,

І сонце котиться яєчком,

Старанно писаним дітьми.

 

***

Як гарно на мені блищить залізна збруя!

Не ранить шкіру в кров, хоч тисне і щемить. 

Іду собі, тягну, і думаю — живу я,

І думаю — ще крок, ще тільки мить, ще мить,

А глянула — роки осіли на рамена...

І хто мене жене до хрипу по землі?

І під якими йду знаменами, в стременах

Кого оце несу покірно у сідлі?

І шпори, і батіг знайомі не зі слова —

За сіно? За овес? За стійло розписне?

І скільки я отак під окрики готова

Тягнути те, що все ж не відає мене?

В мені усе живе — і груба непокора,

І дикі правіки, й свобода від узди. 

Ніхто мені життя ніколи не повторить,

Ні сил мені ніхто не верне молодих. 

І збились дні мої в одну кошлату втому

З благих ненарікань і змовчаних терпінь —

Оце і є мені мій терен усвідомлень — 

Можливо, я — і кінь. 

Але — крилатий кінь! 

 

***

Понад селами пил і тиш,

Літо вовну пряде зелену. 

Ти Парижем мене поріж

Нездійсненним. 

Розкажи, як цвітуть поля

Між кварталами в позамежжя

І як паморочиться земля

Там, на вежі. 

Як іде до руки ріка — 

Сонно хвилею Сена лиже,

Як собори стоять в віках

Над Парижем. 

Як розпалюється азарт 

Всі узяти лункі доріжки,

Як угору забрів Монмартр 

Без задишки. 

Як, розпечені від ходьби,

Ноги все ж відшукають ратуш

І як пахне хрумких хлібів

Свіжий м’якуш. 

Як таїть Нотр-Дам де Парі

Те, що тільки йому належить,

Як дзвіниці мовчать угорі

До пожежі…

 

***

Коли ти будеш бачити, 

Як хвиля напівщезла 

Спроможеться означити

Життя як кромку леза,

І ти підеш без огляду 

Тремкий, аж оглашенний — 

На кого ти, на кого ти

Покинеш сни про мене?

Всихатимуть залишені

Гвоздики і левкої,

Із часом стануть вишнями

Тривоги за тобою. 

Із часом світ розгорнеться

І знов поверне в вічність...

Кружлятиму як горлиця,

Коли мене покличеш. 

Коли захочеш — дай мені 

Зцілити рану кожну — 

Вуста мої незаймані — 

Цілющий подорожник. 

А схочеш — крила випростай,

Струси свою безодню. 

Я теж — настільки ж пристрасна,

Наскільки і самотня. 

 

***

Все змішалося — дні і ночі,

Древній Вавель і Карлів міст... 

Вздовж фасадів лишили зодчі

Сонми янголів в людський зріст. 

Не сходити розхрестя вулиць,

Не стривожити сни легенд. 

В камінь вбралися, в бронзу взулися,

Повростали в цупкий цемент

Королі, і святі, двоглаві

Гостро виточені орли...

Сплять вогні на атласі Втлави,

Десь останні гудуть бали...

Перехожих не перебути — 

Шелест мов на сухих вітрах. 

Відень п’янко стискає груди — 

Місто-торт у легких кремах. 

Плинуть ріки і зріють злаки,

Полірують віки граніт...

Відень. Прага. Ранковий Краків.

Сходить сонце на бурштині. 

 

***

Я бачила з надхмар’я — на землі,

Що в кольорових клаптиках полів,

Лежали тіні завтрашньої зливи. 

Тремтів літак, ловив крилом потік,

Й дивився, не примруживши повік,

Одвічний спокій, вищий за мінливе. 

А ми летіли, як пустились вплав —

На все безмежжя плинув льодостав

Чи сніг зійшов і даль взялася настом..

І висота, здавалося, — стоїш,

І звідси гріх боятися її

І вірити, що з неї можна впасти. 

Так слабне страх подалі від землі,

Бо першим він підкошує політ — 

Мотори глушить, втомлює штурвали.

Політ — найсміливіша з молитов...

Ми все лишали білосніжний шов

І мла над ним морозно проступала.

 

ОСТАННІЙ МОНОЛОГ КОРОВИ

Зціджуй усе, як віками робити звик.

Я вже давно — лиш одна із молочних рік. 

Зціджуй до краплі — це час мій, що також стік!

Звідки ж, людино, ти отака жаска?

Скільки ж від мене потрібно тобі молока?

Крові і плоті — від кістки до язика?..

Хто я для тебе, для неба, землі і трави,

Та, що сьогодні, й коли буду без голови?

Чом же вважає усяк, що це він правий?

Гостро всміхається кінчик твого ножа. 

Розперезає живіт мій. Але ж — душа!..

Думаєш, випита, я тобі все ж чужа?

Пий мене...

Їж мене...

Я тобі не заважа...

 

***
Просіло сонце нижче від лози,

Минаючи парканові багнети,

Розхвилювалось небо до грози

І важко впало зрілим фіолетом. 

Це був не дощ — гірський потік ріки,

Якій вітри перемінили русло. 

Лиш ліхтарі, як вірні маяки,

Дубам світили, по коліна вгрузлим. 

Воді великій личить так іти,

Коли уся приходить і відразу,

Та від її страшної густоти

Тріщать міста в усіх слабинках пазлів. 

Минай же, водо, ґанки і двори,

Шукай деінде на ніч полустанок.

Сьогодні ти явилася згори

Однаково погибельна й жадана.

 

***

Пролітне літо сни пустило тихі вплав, 

Окрайці днів дощами узялись. 

Ти був мені за сон. 

А потім був за яв. 

А нині став за те, що вже колись...

Готує небо свій холодний саркофаг — 

Насуне сіризни, і тільки шелест крил

Будитиме його в охмарених вітрах.

Лягатиме, як стяг,

Стелитиме настил 

Простого полотна мені — на самоту,

Тобі — на забуття одтворених стихій. 

Та навіть усліпу вхоплю я саме ту

Дорогу, що веде за горизонт подій. 

Та я... 

Хіба то я?

Комаха в бурштині...

Тобі — на медальйон, що віддаси за так.

Ти був мені за сон. 

І в тому сні мені

Сміявся й цілував і плечі, і вуста. 

           

***

Ніч говорить — не договорює,

Ти мовчиш. І цим буде сказано. 

Десь у сонно-терпкого моря є

Берег, всіяний рясно стразами. 

Хочеш — буде усе довершено

Там, де часу немає скудного. 

Я на камінь приляжу першою

Й неосудною. 

Вітер стишеться і віддишеться,

Сон минеться і не повториться. 

Де ще так визріває тиша ця?

Де ще так заниває море це?

Будуть досвітки наливатися

Сонцем лагідним, мов намоленим. 

Дивуватимешся: «Яка ти вся

Ніжна, рідна і недозволена!»

           

***

Як те станеться — не простежиш —

Цвіт осипле густий розарій,

І утішиться обережна

Ніч у темному пеньюарі. 

Місяць висвітлить кам’яниці,

Кафедральний собор,

Приглушить

Яв до сну, і в глухих криницях

Тишу зватиме, ніби душу. 

Будуть сни — необачний шепіт,

Неприкрита довіра тіла,

Коли ми у нічному небі 

Відшукаємо місце сили. 

Буде ранок на чистій крижмі

Цілувати гарячі груди...

Що захочеш ти — те і візьмеш. 

Тим і будеш. 

           

***

Розгорнулось літо з гнізда під стріхою,

Злаки доросли до обжинків,

Ніжністю земля повногрудо дихає,

Наче молода і вродлива жінка. 

Тут — безмежжя спокою неквапливого,

Полуденних снів і чаїв медових,

У краю полину шляхетно сивого,

У краю одвічних садів сливових. 

Тут варенням пахне і абрикосами,

Сіном недосушеним і сирами,

Тут дощі проходяться над покосами

Босими дрібними ногами. 

Тут ранкова тиша високим куполом

Підіймає ночі м’яку завісу,

Тут росте розмашисто пряна рукола,

І вітри гуляють по кромці лісу. 

І не знають діти свободи більшої,

Аніж тут, де час обминає брами,

Де тебе зрання обпікаю віршами,

А вночі — губами. 

           

***

Налий мені по край токайського вина,

Моє — на полинах, 

Моє гірчить безсонням. 

Бог дав мені усе, щоб між земних принад

Я знала, де знайти народження гармоній. 

А я — яких лише не виплела причин,

Щоб виправдати світ чужого камертона!

Звучи в мені, жаго безмежного, звучи,

По жилах пробіжи, по нервах і нейронах!

Не дай мені зійти на стежку глухоти,

Де правлять голосні, та безголосі зграї. 

Якщо за кимось йти, то хай це будеш Ти,

Який усе дає, і стільки ж запитає. 

Я голосу Твого не виберу сповна,

Я ним давно хмільна,

Хоч світ мені говорить,

Що він такий, як є, і не його вина,

Що інші голоси усе іще в фаворі. 

 

***

Пощо тобі триматися мене

Як берега? Пливи собі обачливо. 

Сьогодні море тихе, як скляне — 

Схиляємось — і душу його бачимо. 

А в ній  — потоки туги і жаги,

І шал життя, і смерті непідвладної,

І — як і в нас — чим далі береги,

Тим менше їх торкається і згадує. 

Пливи собі — кудись та й допливеш,

Утнешся в чиюсь долю необтяжену,

І з висоти чужих столітніх веж

Ніч надіп’єш м’яку, неначе пряжену. 

І, може, приймеш там свої жнива — 

Незгойну пам’ять, часом перетовчену,

Як болем рикошетили слова

І виношені, й сказані, і змовчані. 

           

***

З яких ти сил пустився так

В це повноводдя?

Моя не взята висота — 

Твоя безодня. 

Моя одтворена жага —

Вогонь стіною,

Він непомітно остигав,

Забутий мною. 

Навіщо ти розпеленав

Слова дозрілі?

Мені самій їх дивний сплав

Незрозумілий.

Мені самій ізвідусіль

Сокриті строки — 

Навіщо видивився всі 

Мої потоки?

Звідкіль наївна простота,

Зухвалий безум

Пройтись по виступах хребта,

Мов по дієзах?

А в губи кинеш, як в вогонь

Печаль глибоку — 

Я заберу тебе всього

Своїм потоком!

 

***

Ранок. 

І море лежить невагоме,

Майже не дихає,

Сонцем сріблиться. 

Десь у глибинах його підсвідомого — 

Бурі,

Міста,

Кораблі,

Таємниці...

Сонно мовчать дерев’яні причали,

Чайки, човни і старі парапети,

Рибки грайливо лускою дзеркалять,

Як відчеканені щойно монети. 

Править заутреню сонце врочисте,

Із придиханням мовчить узбережжя,

Навіть його полотно кам’янисте

Ніжність по-своєму гладко мережить. 

Що мені світ в кам’яних обладунках?

Що мені місто в залізній упряжці?

Тут кожна ніч зачаклованим трунком

Щедро частує в полив’яній чашці. 

Горнеться тиша блага і сумирна,

Ластиться хвиля і просить навзаєм. 

Тільки розлука мені непомірна,

Де б не була я...

           

***

Цілуй і зцілюй — я заворожу... 

Це літо знає, як мене надпити. 

Дерева тонко кинули ажур

Золоченої тіні малахіту. 

О, скільки в цьому сонної краси,

Яка не сліпить — тішить і колише,

Й тривожні замовкають голоси

Того, що вже не більше, ніж колишнє. 

В усе вкладає літо свій порив,

Свій запал жити — до сухого зносу,

Від коренів до листя, до плодів,

До кісточки тугої абрикоси. 

Лежу, лечу, і сни мені за яв,

І яв — що сон, але стократ добріша,

Де ти мене за плечі обійняв

І вже ніколи більше не залишиш. 

 

***

Так сухо, що трави на шепіт зійшли,

І вітер надихався пилу і жару,

І степ полинами повітря пропарив

Й лежить на спині в остюках ковили. 

І бродять отари по небу грузькому,

І губляться десь — за чужими лісами,

І марять дощами — живими дощами

В заломах зірниць і в оглушенні грому. 

...Закинуло літо свої постоли...

Ріка причаїлась і на мілководді — 

Оголені корені, наче з городів

По кісточки верби у воду зайшли. 

Так сухо і тихо, і сонно, і кволо,

І котиться колесо днів і Дажбога,

І водить по колу та вічна дорога

Над полем і степом. 

Над степом і полем...

 

***

Які глибокі кольори у передгроззя!

Дощі впадуть,

Грудьми впадуть

На бездоріжжя. 

І мокрий колос підвестись не буде в змозі — 

Так і лежатиме в скуйовдженому збіжжі. 

І буде пахнути земля усім відразу,

І колихатиме стебло холодні краплі,

І пропливатимуть порожні дирижаблі

По небу білому в легких потоках часу. 

І будуть зорі як нові, неначе вмиті,

І місяць вохристий світитиме волого,

І — тільки тиша — боязка і соковита. 

І — тільки ти. 

І — тільки я. 

І більш нічого...

 

***

І звідки ти знаєш, скільки тепла по собі залишила осінь? —

Того, що не так вже й тепло, а вже більше — спогад,

Та тільки такий, що стоїш на нічному морозі

І відчуваєш гарячу присутність Бога.

І струшує небо зорі,

Що снігом до нас долітають першим,

Щоб так і лишитися соснам новим убранством,

І вітер іде за обрій самотнім вершником

Підтвердити передгір’ю своє підданство.

Мені не самотньо стояти під згустками снів і галактик

І бути безмовним свідком таїнства облачення,

І хай моє серце — всього лише ситцевий клаптик,

Та хрестиком Янгол вишив на ньому своє імення.

 

***

Старий годинникарю, розкажи

Одну з казок — як не боятись часу,

Що кимось налаштований в мені

На хід упертий і пологий скіс.  

Мені здається іноді, що світ

Іззовні також — ніби-то прикраса,

А в глибині — відточено-складний

І малозрозумілий механізм. 

І логіки його, і міцності пружин,

І скільки обертань було в ремонтуару

Ти теж не знаєш, втім, таки не розбереш

Одвічних коліщат усіх його століть. 

А Хтось цей світ завів і дав йому ім’я,

І ввірив йому нас, і вірив, що не марно,

І розгорнувся час для кожного і всіх,

І плине, йде кудись, несеться і стоїть...

Годинникарю мій, ти звик вдихати час 

В залізо і під скло звичайних циферблатів, —

Скажи мені хоч ти, як вибрати його,

Щоб не черкнути дна, де ніч і каламуть?

Годинникар старий. Такий старий, як світ — 

Мабуть, літами люди йому іздавна платять, — 

Все дивиться й мовчить, сміється і мовчить,

І бачу — очі знають, але не видають. 

 

***

Цей світ живе з пришвидшенням

І — я з ним,

Усі його ловлю коловороти,

І теж боюся випасти дочасно,

Та більше — коли хтось спитає: «Хто ти?

Навіщо тут

І чом тобі не спиться?

Куди ж тобі так треба безоглядно?

І нащо ти на срібних в’яжеш спицях

Звичайний светр із нитки Аріадни?».

 

***

Що з нами, сестро? 

Де твої коси?

Де мої двадцять?

Де наші сорок?

Звідки звістки нам голуби носять?

Що нам вітри потьмянілі говорять?

Крила зносилися, сестро, дочасно,

Тільки чомусь не росте їм заміна. 

Нащо ночами вродою дражнить

Жінка, така молода і нетлінна?

Нащо нам знати, що там, на споді

Долі, якої, здавалось, не спити?

Сестро, то ми на безкрайнім городі

Вранці збираємо сни горицвітів!

От і зібрали. 

Так жовто і просто

Сяють голівки їх, в’янучи тихо. 

Звідки ж злетілись літа до погосту,

Ніби накликали круків на лихо?

Сестро! 

Тепер я збираю ночами

Тіло і душу свою одиночну. 

Що з нами, рідна?

Що, мила, з нами?!

Чом я ніяк зрозуміти не хочу?..

 

***

До краю, до кінця

               пройду, візьму, віддам я

Від шишок на сосні

               до плеса на вершині.

Розгадані місця,

               вростаючи у пам'ять,

Тепер живуть в мені —

               малиново-ожинні.

На згині серпня дні

               осріблені й наріжні,

Заломлюється час,

               настояний на травах,

І на одній струні,

               озвучуючи ніжність,

Дзюрчить гірська вода

               холодна і ласкава.

Це — таїнство ялин,

               це медоносна милість,

Це — розкіш досхочу

               впиватися у тишу,

Допоки зі шпарин

               просочаться дозрілі

Дощі, які стечуть

               і все це перепишуть!

 

***

Птахи краси злітаються до нас —

Осіннє небо розбудили крила…

Я кожного теплом своїм споїла б,

А з Ваших рук сама би напилась.

Птахи краси заворожили світ,

Що й так живе, як снить — на пограниччі.

Звідкіль вони сюди проносять вічність,

Долаючи найдовший переліт?

Я стільки зим вигадувала їх,

Я стільки Вами марила, незнаний,

Що вже здалось — ніколи не настане

Цей час між нами — тільки вічний сніг,

Непевний сніг… Неначе з-під крила

На забуття собою припорошить...

Птахи краси сюди летіли довше,

Ніж я на це надію зберегла.

 

***

Скипає час на грані літа

І червоточини дощів,

Коли між небом і між вітром

Вже стільки вимовлено слів,

Що і назад не повернути,

І далі боязко іти...

Згорає день в суцвіттях рути,

В шовкових течіях води.

Порі, настояній на злаках,

На різнотрав'ї запашнім,

Яку так виболить оплакать

У місті зимному мені,

Іще тривати і тривати,

Допоки вимерзне трава...

І як же хочеться пристати

Мені до цього торжества!

              

***

Колись я буду причиною

Тужавого твого зламу,

І двері будуть прочинені

Між нашими півсвітами,

І вдосвіта продихатимуть

Прожилками золотими

Протяги між кімнатами

Трепетно й нелюдимо.

І будеш завмерло, вкопано

Стояти посеред тиші,

І серце твоє роздовбане

Спіткнеться на перших віршах,

На звуках — таких полоханих,

Як запах давно забутий.

Я буду тобі непрохана,

Але, безумовно, буду!

Вслухайся, вдивляйся в вилиці —

Ми в цьому безмежжі близько, —

Я вже тебе роздивилася

За білими занавісками!

 

***

Якщо ти знаєш, як потрапити в запростір,

Де сни стікають у підземне повноводдя,

Де гусне звіддаля в вершинах рання осінь,

І мохом, і плющем затягнута безодня;

Якщо ти знаєш, як спинити і спинитись,

Допоки ще не дощ, допоки ще не злочин,

Допоки ти мені і друг, і брат, і витязь, —

Скажи мені про це, якщо ти знаєш, в очі.

На все свій день і знак, і свій останній віддих, —

Якщо ти знаєш, як пройти по линві часу,

Не збитись і не збити ні крок, ні ритм, ні відлік, —

Скажи мені, скажи, допоки ми тут разом.

Допоки не збулись тривоги і розлуки,

Допоки все, як є, і більше не воздасться,

Допоки ми іще не вигадали вдруге

Ні болю, ні спокус оманливого щастя.

 

***

Серпневий недільний ранок.

Сніданок в саду,

Що в променях, бджолах і росах,

У м'яті, мелісі...

Десь осінь свою павучки, причаївшись, прядуть,

І мед еспарцетовий скрапує в теплому лісі.

І — дзвони!

І — дзвони!

Над нами ушир і увись!

Здається, повітря народжене звуком од світла!

І ластівки наші так високо піднялись,

Де срібно і чисто відлунюється молитва.

Хай буде цей сад молодим,

Розростеться в літа,

Цей світ обживе,

Перейде від дітей до онуків,

Бо що б не казали, а сад —

Він усе пам'ята, —

І настрій води,

І крила,

І руки,

І звуки,

І те, що — неділя,

І серпень,

І сміх навздогін

Щасливому слову,

Коли всі разом за столом ми.

І доки є він,

І є ми,

І над нами цей дзвін —

Триває життя

І тримаємось ми у ньому!

              

***

                               Є. Соломатіній

Цвіте безмежжя золотом гречаним,

Медові сни гойдає на стеблі,

І спрагло, всім єством, безперестанно

Вдихає небо пахощі землі, —

Бо соковита, сповнена медами,

Солодким духом викошених трав —

Полину, лепехи, валеріани,

Які гарячий вітер назбирав.

Усе підвладне розкоші буяння —

Цій вічній силі збутися сповна

У торжестві взаємного кохання,

У впертості пророслого зерна.

...У соняхах, ромашках, у волошках

Земля сади тримає розписні,

І котить неземний Котигорошко

Липневе сонце десь у вишині.

 

***

Це — таїна.

Це — магія проникнень.

Це так: прийшло, забрало і нема!

І вже останні вигорають вікна

І завмирає час над усіма

Людьми,

Їх снами,

Соснами,

Травою,

Затаєним відточенням тривог,

І світом нашим, витканим з тобою,

Який безмежний

І один на двох.

Це так — мовчати

Просто і шляхетно,

Не докоряти давнім і чужим,

Допоки не зіллються силуети

Супроти темних вікон із усім,

Що в значенні розчинено і формі,

Що втратило себе

І віднайшло

У чомусь безіменно неповторнім,

Як дощ, в мороз надиханий на скло.

 

***

Май собі втіху — тримайся мого крила!

Тільки наважишся — небо нас пустить вище!

Що тобі з того, ким я тобі була б?

А головне — навіщо?

Не озирайся.

Боятись тобі кого?

Пий моє літо — допоки воно медвяне.

Скоро дощі накриють рядном вогонь —

Наш, полум’яний.

Я тобі — туга за тим, чого нам не дано.

Ти мені — небо, і як тебе не хотіти?

Просто — тримайся!

А там уже — все одно.

Поки не вітер.

Хто тебе так піднесе,

Пронесе у собі,

Вимучить, виточить, виплаче і всотає?

Видихне площа крилами голубів...

Глянеш — мене немає...

 

***

Говори. Говори.

Своїм голосом напувай.

Це жадоба моя —

Проникати в глибини смислів,

Бо слова є такі,

Де ні стелі, ні дна не буває, —

Я пірнаю —

І час

Наді мною мені не тисне.

Це — безмежжя моє

Поза грузним тяжінням літ, —

Говори,

Зігрівай на вітрах полинових.

Я від слова твого

Огортаю душею світ —

Так бо тепло стає

Мені в пригорщах доброго слова.

Говори...

Крізь роки,

Крізь віки,

Крізь розломи епох,

У безсмертя рони

Своє слово прощенне,

Наче промінь — надію

У мій кам'яний острог,

Наче чуєш мене

І звертаєшся саме до мене.

 

***

Ти говорив, говорив, говорив

Зволоженим голосом ночі південної —

Тужавіли зорі,

Вмовкали двори,

Займались рум’янцем яблука

І смиренною

Я поверталася через поля,

Через ріки,

Ліси

І збирала тебе по слову,

Як грецьку амфору,

Шаленіючи від опромінень твоєї краси,

Та жила...

Та жила серед гамору,

Серед писаних

Дрібно

У стовпчик

Днів,

І життя оберталось колесом,

А в мені говорив —

Весь мій світ говорив —

Твоїм голосом!

 

***

Так само, як земля,

Як вигорілі трави,

Я прагну, щоб цей дощ споїв мене собою,

Щоб щедрим був,

Щоб ніч ласкавою водою

Наповнилась,

Бо час...

Бо дощ сьогодні править.

Щоб глибоко вода,

Не боячись віддалень,

Сочилася у сни глухого підземелля,

Бо там це вже — не дощ,

А крижані купелі

У чашах вікових базальтових купалень.

Що знаю я про дощ, про шлях його безсоння?

Ні звідки, ні яких гойдав він гондольєрів,

Допоки не протік в мою непевну еру,

Щоб вдосвіта пройти по кромці підвіконня...

 

***

Ну ось — уже й на дощ,

На безкінечний плин, —

Якщо такий іде, то це безповоротно.

І в сутінках смерек в передчутті води

Останній стигне день зворушливо спекотний.

На осінь, на туман, на відталі доріг,

На спогади, які лягають по погоді...

Якщо ідуть дощі, то вистачає їх

Мені — на самоту, річкам — на повноводдя.

І хочеться тепла — вогню, тебе і стін,

І спокою смерек, і впевненості бруку,

Бо все стече колись — і небо, і бурштин,

Настояні в теплі на запахах і звуках.

От тільки б перейти зневіру міжсезонь

Між краплями жалю, — бо ще не пережитий,

Аби прийняти в дощ із трепетних долонь

Метеликів свого остудженого літа.

 

***

Дощ по-осінньому крадеться непомітно,

По черепках останньої розради,

Що літо це — як птах неперелітний

Залишиться із нами зимувати.

Мені так треба знати, як смієшся

Ти ямочками, плетивом морщинок,

Як колами розходиться від серця

Невимовлене й ніби безпричинне —

То ніжність моя скрапує і тане,

То я стікаю у твоє безмежжя.

І вже коли мене зовсім не стане —

То значить — я уся тобі належу,

Як дощ землі — до краплі — з черепиці,

Із жолобка отерплого чекання...

Вода завжди приспить, коли не спиться.

Вода завжди лишає нас останньою.

... До ранку дощ усе в собі розчинить,

Його пора — іти із придиханням,

Неначе він також пізнав кохання

Хоч на одну невтриману краплину.

 

***

Чи може бути далі щось за це

Безмежжя тиші — вічне й нерухоме,

Де місяця знекровлене лице

За кимось тужить над аеродромом,

Закинутим так само, як і я

На гул вітрів, корозію звикання,

Де гвинтокрили, сховані в бур'ян,

Ще пам'ятають небо — до останнього,

Неначе хтось прийде і забере

З піску і глини, гіркотрав'я степу,

Щоби підняти вище від дерев,

Дзвіниць і бань в прозорий холод неба.

Але так тихо в теплих полинах...

Й мовчить безчасся в лініях надрізу...

Що й небо в найніжніших півтонах —

Слабка подоба пам'яті заліза.

 

***

Я за собою лишаю право на тишу.

Втім

Навіть мовчання голос зірвати може.

Однак

Якщо ти

Все ж мене приймеш іншу —

Море твоє не буде на тебе схожим.

Невже

Й справді не бачиш,

Як хвилі твої остигли

І сіра твоя вода — що риб’яча луска?

Лусне

Сонце тривожне,

В вітрах і у хмарах біглих, —

Як фортеп’янова музика.

Що ж —

Знай мене іншу!

Обвітрену, необережну...

Сіль на губах проступає шершаво-білою...

В час,

Коли ти

Торкнешся мого побережжя —

Я тебе виловлю!

 

***

Усе це листя буде на землі —

Легке і смертне, по-земному сиве.

Воно осяде шурхотінням слів

Старої груші, яблуні і сливи.

Воно змішає пурпур і бурштин

І висоту приспустить до підніжжя,

Та цілий світ зігріє перед тим,

Як відійти в осніжене затишшя!

Як спорожніє у саду нараз...

Стидатимуться наготи дерева,

Де осінь серед скинутих прикрас

Ітиме, не зважаючи на час,

Спокійною ходою королеви.

 

***

Сьогодні в ніч осипався горіх,

Вітрів остиглих наковталось море

Й туман над містом занавісив штори,

Наскільки оку вистачило їх.

Яка краса холодна і жорстка —

Гілки безлисті, мокрі тротуари,

Де ти не мною, ідучи, відмарив,

Де не мене ти поглядом шукав!

І я така ж спрозорена й німа,

Як цей горіх, який застиг над листям,

І дівчинка з сусіднього обійстя

Шукає в ньому те, чого нема.

 

***

Тут магнетична тиша і свята,

Застигла ніч під зоряним каптуром,

Й удосвіта з дубового листа

Читає ліс осінні увертюри.

Тут вгадуються сни боровиків,

Крихких грибів усіх земних відтінків,

І промені крізь стебла і голки

Гойдаються на вогких павутинках.

Тут все, як є — без видимих прикрас,

Зотлілий бук стає сипучим прахом,

І між дерев просочується час,

І щось шукає в палім листі птаха.

Тут хвой нерукотворну бахрому

Вітри торкають — пряні і безсмертні,

Я теж шукаю — те, що не візьму, —

Тривке, як вічність у моїм осерді.

Я все вдивляюсь в те, що не знайти,

Вслухаюся — дощем хлюпоче Тиса,

Як щедро тут мені залишив ти

Усі дива свого старого лісу!

 

***

Яблук вродило густо.

І густо — болю.

Що то було за літо — й сама не знаю…

Сходить пекучий місяць над сивим полем,

Струшує зрілі зорі за небокраї.

Звідки ключі у тебе від цитаделі

Серця мого?

Нащо забрав у полон ти?

Котяться зорі десь у світи паралельні,

Літо відходить за лінію горизонту.

Що для нас вічність?

Просто — взаємна тиша,

Зміна вітрів, ослаблення гравітацій,

Спокій в неспокої

Й осінь — настільки інша,

Ніби зійшла на випадковій станції.

Всесвіт прошитий нервами пам’яті кожного

Променя, каменю, дерева, кореня, равлика…

Яблуні входять у перші сніги, спустошено

Все ще тримаючи подумки пізні яблука.

              

***

Розпорошила осінь вишневі мої сади.

Листя, ніби чаїнки у чашці на дно осіли.

Перепроший мене в пам’яті, переброди,

Наші останні затягуючи сліди

Впертою силою вистиглої води —

Білою хвилею.

Дійсно,

Нам тісно

У місті на кілька площ.

Значить — потрібен розмах — у вітрах і крилах!

Так над морями, перелітаючи дощ,

Птаха у відчаї —

Перелетіти не в силах!

Стримуй цей порух, як передчасний дзвін —

Знов розбудити незрілий підшкірний спокій.

Як лише зміг ти — у цілому світі один —

Так пригубити — згубити мене жорстоко?!

Випив би зразу, як пряжене молоко,

Витер би губи подолом моєї туги...

Знаєш, ким стала я по тобі?

Рікою.

Саме тією,

В яку неможливо вдруге...

 

***

Я повернулася одна

У край залишених химер,

Туди, де стежка, як струна,

Якою ми удвох ходили.

Звідкіль мені узяти сили

Зійти на той же бельведер?

Цей недописаний причал...

Це недопите «Сапераві»...

Ці хвилі, вислані на гравій,

Вже по-зимовому сльотаві

Й ламкі, як втомлений метал.

Усе по-іншому, а все ж —

Для мене лишиться навічно.

Як не вдивлятися в обличчя

Чужих невпізнаних зустрічних,

Мов ненароком ти пройдеш?

Яким обрубком бути тут,

Чим пам’ять стишити одкриту?

Переді мною — ти і літо...

Та я, ховаючись од вітру,

Переінакшую маршрут.

 

***

А осінь щедро правила садами —

Останнім балом на покосах жита,

І листя розчинялось над дахами

В усіх відтінках золота і світла,

Немов пилинки в сонячнім промінні

В легких потоках мовчазного танцю,

Прозоре й невагоме по-осінньому,

Вже не підвладне силам гравітації,

Пливло кудись — в терпкі дими, в пустельні

Поля поснулі, в голе верховіття,

Де небо ледь помітно аквареллю

Позначене, іще не перелите

Дощем безчасним на нічийні трави,

Впокорені сади — німі й імлисті,

На сонно остигаючі заплави,

Заметені ще не розталим листям...

 

***

Теракотова осінь взялася іржею, і ще

Ніби так недалеко пустився від сонця наш човен,

Та земля налилася свинцевим дощем і пече

Мені літо гірчичне теплом твого ніжного слова.

Хай кошлатиться небо на вовну глибоких снігів,

Хай розкосі вітри розголошують згущену тишу,

Та з твоїх берегів — недосяжних мені берегів —

Барбарисове літо потайно зародиться інше.

Воно пустить по колу безсмертник, і кмин, і полин,

І піде хороводити пам'ять по плетиву кривди...

До твоїх берегів із моїх непроглядних глибин

Припливатиме риба на спогади, ніби на крихти.

Наше літо лишило гербарій осяяних днів

І прогірклий докір, і пронизливий холод мовчання,

І таке щось безмірне, на що не завбачено слів,

Як на кожну розлуку і зустріч, оту, що остання...

 

***

Ти триваєш в мені.

В неспокійній душі —

Там, де тріщина ніби —

Тектонічний розлом.

Підмиває ріка

Коріння рудих вершин,

Обпікаючи пам'ять

Своїм крижаним нутром.

Я — гора.

І згораючи з глибини,

Заселяю снами

Пустоти своїх печер.

Ти приходиш до мене

У найсамотніші сни

Серед відлуння тиші

І тіней чужих химер

Натяком на єство,

Згустком передчуття...

Дослухаюся —

Ріки течуть на звук

Твого збитого подиху,

Призабутого серцебиття

Й на сухе тепло твоїх рук.

Не приходь.

А якщо вже прийшов — бери

Мій запалений нерв

Собі на одну зі струн,

Бо якщо залишити

Його в глибині гори,

То — ні спокою людям,

Ні покірної радості сну!

Ти триваєш в мені...

І в безодні моїх безсонь

Заниває відторгнення так,

Мов відтятий світ,

Котрий так безтурботно

Пила із твоїх долонь,

Ніби час не зірветься

Вовік зі своїх орбіт.

 

***

Ось тобі сни мої — хочеш — зайди, живи.

Я залишила вибрані з-поміж них.

Там ти одне життя проживеш за три.

Можеш блукати хмільними світами трави,

Хочеш — вдихни моє небо й кудись пливи,

Може, туди, де хмари сотають на сніг

Гострі вітри — надземні мої вітри.

Там буде все, назбиране за віки —

Вічні сади, гойдалки, розмарин,

Готика, сонце за кольоровим склом...

І — коренища пам’яті, за які

Ти перечепишся боляче, бо таки

Це і твоя ж бо пам’ять, і твій полин:

Сіяли-сіяли радість, а що зійшло?!

Тільки попереджаю — я знаю вхід,

Виходу звідти ще не знайшла сама.

Тож ти подумай — треба це рандеву?..

Ще — там також, буває, мете зима,

Ще — там також буває такий туман,

Що перейти його можна, як ріку вбрід,

Що розгубитися можна, як наяву...

Ось тобі й сни...

Я теж, як і ти, не сплю...

 

***

Ти мною марив.

Я ж тобі вродила

Мовчанням лютим, сивою сльозою.

Ступала осінь тиха за тобою,

Так ненав’язливо і так несміло,

Тамуючи вітри на побережжі

І листям вистилаючи стежини,

Немов сама перед тобою винна

І до мого мовчання приналежна.

А я була твоїм дощем над гаванню,

Останнім білим яблуком на вітах,

А я була твоїм колишнім літом

На кінчику черешневого травня.

І осінь шепотіла мені мудра

Не відітнути неприкритим словом,

Щоб небо, по-космічному зимове,

Тобі родило білим перламутром.

 

***

Поговори, П'яцолло, зі мною на пальцях вдосталь,

Акордеон мій так само дихає терпко й тужно,

Як я приходжу у твій неспокій отак, як осінь

Крізь щілини твоєї пам’яті — прямо в душу…

І за тобою ітиму далі, П'яцолло, йтиму,

Бо то не вторгнення у світ мій звуків твоїх — сьогодні, —

То мої пальці переговорюються із твоїми,

Перебираючи такт за тактом твою самотність,

Яка зосталася на цім пюпітрі опісля всього,

Коли вогні за останнім звуком замкнули коло

І ти пішов, щоб колись почути, що пульс у Бога —

Це також — танго,

Жагуче танго,

Таке ж, П'яцолло!

 

***

Як ти далеко заплив — 

Крапкою став твій човен...

Голос, мовчання — все

Звідти — однаковий шерех. 

Серед сполоханих вод,

Течій невипадкових

Знаю — твоя тривога — 

Стати на той же берег. 

Берег мій — кам’яний,

Витесаний скелясто,

Висічений вручну

Вітром пекучих віршів. 

Він тобі — та земля,

З котрої страшно впасти,

Та, що усе дала,

Нічого не завинивши. 

Море візьме своє,

Видихне повноводо,

Місяць проллє всліпу

Срібло рідкого сяйва. 

Як ти далеко заплив — 

Тільки вітри доходять...

Тільки думки ухожі...

Тільки душа — не зайва...

 

***

Візьми моє море собі на згадку,

На друге дно потайної скрині

Украдливо вистели.

Воно гладко

І тихо ляже — солоно-синє.

Воно буде дихати переспівами,

Досвітнім вітром, нічним безмежжям,

І між відливами і приливами

Піщане випряде узбережжя.

Воно наростить свої корали,

Зарибить райдужником і пстругом

І до найперших своїх проталин

Затягне спогади, рани, тугу.

Воно тобі гратиме перламутром

І зберігатиме зорі палі,

Спокійно, виважено і мудро

Розділить з небом горизонталі.

Візьми моє море собі, з собою

Туди, де будеш — не знаю, де це...

На другому дні, в глибині, під водою

Завмерло моє, причаївшись, серце.

 

***

Місто ще трохи — остигне й пірне у дощі. 

Вимокнуть спини і плечі кутастих висоток,

Сонна дорога асфальтово заблищить,

Тіні потягнуться вдосвіта по роботах. 

Стане залізобетонно від скупості ліній прямих,

Сиро дихнуть передзим’ям тривожні під’їзди. 

Лиш ліхтарі, не розходячись на нічліг,

Пам’ять про сонце триматимуть пломенисто. 

Як же пройти цей гулкий коридор голизни — 

Сонця без світла, вітру протяжно-шорсткого?

Тільки так само — приймаючи світ до весни

Так, як приймає цей світ, — не спитавши нічого, 

Тільки тримаючи пам’ять, як міст підвісний — 

Той, що далеким кінцем ухопився за літо — 

Пам’ять тепла, котре винесе повесні

З чорних проталин цілі поля первоцвіту. 

 

***

Інколи хочеться вибрати і втопити

В гострій ріці смутку пливку безодню.

Дощику, дощику, мабуть, таки сліпий ти — 

Нащо усе ідеш по мені, холодний?

Я ж під тобою, дощику, не розтану,

Я ж під тобою, приспаний, не остигну!

В річці усе неспокій гуде гортанно,

Стягує понад рибами плівку криги. 

Як же отак на мене, сліпий, натрапив —

Стільки довкола різних, не дикуватих?

Мабуть, пора нам, дощику, ой, пора би

Якось життя по-іншому прописати. 

Чує ріка і знає — усе минуще,

Видихне повноводдям — о, Боже, Боже...

Вийде над нею місяць й на темній гущі

Долю мені невгадану наворожить. 

 

***

Той день, що від осені,

Як останній її листок,

Як холодне яблуко

В паморозі ранковій,

Ще живе у мені,

Пробираючи до кісток

Й завмирання крові.

Я його зігрівала

Усім єством —

Цей прогірклий спогад,

Мов дощ тривкий,

Тільки нам як холодно —

То обом —

Він настільки ж мій

Як і твій.

Не тримай його —

Обітни і йди.

Не тримай мене,

А відчуж у слово.

Наді мною й так

Залишився ти

Срібним сонцем

Передзимовим.

 

***

Ти у мені не загоєний,

Споєний

Водами тихими,

Лихом 

І сміхом, і

Спокоєм сповнились

Сонні покої. Я

Тут і живу,

Ніби риба під кригою. 

Бийся ж бо, серце,

Об стелю прозору, то —

Небо твоє, 

Що промерзло до твердості. 

Бачиш — остуджені 

Зорі розгорнуто

Вогнища згаслого

В вічній інертності!

Риба під кригою 

Дихає спомином,

Я по тобі не лишаю проталини. 

Тут не шукатиме

Точно

Ніхто мене — 

В тиші зарибленій,

В царстві кораловім…

 

***

Ще триває безликий час

Чи зими, а чи, може, осені,

Вітром рани затягує і

Туманом затягує вулиці,

І комусь залишилися дні,

Немов черевики зношені,

Ніби вночі роки

Біля порогу роззулися. 

Так і чекають: ось

Вийде надвір наморена

Коловоротом робіт 

Стара берегиня бережна…

Ці черевики їй

Що дереву його корені —

Взуйся, врости, пусти

У пам'ять себе, теперішню. 

Що там дерева? Вже

Власне галуззя жилаве...

Взулася і пішла

В молодість-юнь заблукану.

Хто її зможе звідти

Випросить, вимолить, виловить

Зіллям і замовляннями,

Піснею, словом, звуками?

Взулася — та й пішла  

Десь у городи скопані,

Поки у головах кіт

Вигріті сни розпушує,

Поки бредуть дощі

Вищербленими синкопами,

Поки лежить зима

Холодно поміж душами...

 

***

Олівець я — графіт і дерево,

Плоть, заповнена вщент душею.

Олівець я — з хребта і нервів —

Все малюю тонкі лілеї,

Все кришусь не голкасті літери

І до купи слова збираю,

Та моєї, на жаль, палітри,

На веселку не вистачає.

За собою лишаю лінії,

Наче борозни, як дороги,

Тільки всі вони в мене сині і

По них не ступають ноги.

І на лінії кожній вузлики,
Наче долі переплелися.

Я, на жаль, не малюю музики,

Лиш дощі, небеса, каплиці,
Зорі над розписними храмами

І вершини, снігами вкриті.

Олівець я.

Буваю зламаним,

І надкушеним, і надбитим.

Час підточить і сточить, оголену

Мою душу —

Йому ж бо можна!

Що мені?

Тільки б задоволеним

Залишився старий Художник.

 

***

Це твоє право — стати стіною храму,

Мовчати і бути свідком причасть і прощі,

Не пропускати вітри і стояти прямо

Серед морозної ночі,

Міської площі,

Серед дощів

І натовпів

Інтуристів,

Серед безсоння втомлених магістралей,

Бо за твоєю твердю спокійно й чисто

Під куполами в тиші звучать хорали.

Бо за тобою високо і бездонно

Творять свою всенощну земні й крилаті

Так, що усі ці бані,

Усі колони

Аж проростають в вічність від благодаті.

Тільки стіна як стала — то вже навіки!

Що б не було — уперто і непорушно.

Із берегів хай пнуться моря і ріки,

Хай безпощадні вітри видувають душу!

Тільки стіна не має на відчай права,

Хто б не розгойдував сумнівом і війною,

Поки незгасна, згущена і на славу,

Божа молитва світиться за стіною!

 

МОЛИТВА 

(за мотивами молитви св. Франциска Ассізського)

Зроби мене, Господи, знаряддям миру Твого,

Щоб там, де ненависть, я сіяв любов і згоду,

Щоб там, де образа, крізь нерозуміння і біль, і подив

Приносив прощення живий незгасимий вогонь. 

Щоб віру вселив там, де сумніви, і коли

У відчаї хтось — я надією напував би,

І там, де пітьма, щоби світло давав од правди,

Аби опечалені також радіти могли. 

Небесний Владико, даруй мені бути не тим,

Кого утішають, а тим, хто приносить утіху,

Не тим, кого люблять, а хто безумовно і тихо

Уміє любити всім серцем відкритим своїм. 

Бо той, хто дає,

Той по-справжньому матиме все. 

Бо той, хто прощає,

Той буде взаємно прощенним. 

Даруй мені, Господи, бути стійким і смиренним, 

Із тих, хто у вічність до Тебе любов донесе!

 

***

Аве Марія, Аве!

В непримиренному світі — 

Спокою тиха гавань,

Прихисток мій сокритий. 

Ніжність Твоя цнотлива,

Очі Твої — од неба. 

Аве Марія, диво

Все, що іде від Тебе!

Ти у віках нетлінна,

Світло мого осердя, —

Та, хто носила Сина,

А принесла безсмертя!

 

***

Неділя прощена. 

А я — прощена?..

Дорога сум'яттям 

У мене мощена,

Каменем 

І полином 

Мені оздоблена...

Прости мене,

Душе тиха

І неозлоблена!

Воздасться, як є — 

Кожному —

Аж до помислу,

За зневіру, малодушність

І непевний промисел,

За нетверде слово, 

Відчай

І печаль затаєну, — 

Скільки би не схлинуло 

Літ по Каїну. 

Хай же буде радісним

Світ од легкості неосудності!

Там лише непрощенно,

Де ще серед гордості 

Не вродило мудрості.

Там лиш не покаянно,

Де покіль живуть іще

Душі заячі...

У неділю прощену

Прошу я —

«Прости мене», 

Пробачаючи.

 

***

Це час мовчань, закритих передпліч,

Коли сади виношують молебні

І сніг пунктирно позначає ніч

На чорному полотнищі піднебнім. 

І сухо вітер здмухує з дахів

Пилинки снігу...

Теплі абажури

Тримають тишу й будь-який порив

Зійти в холодні протяги обурень. 

Це час покори, випуклих безсонь,

Зарубок днів своїх дереворитів,

Коли земному вдячний за вогонь,

А неземному — за усе на світі. 

 

***

Найдовший ранок, коли зріє сніг

І вітер завмирає в верховітті,

І в сутінках, у стишеному світі,

Що осінь до кінця не уберіг,

Під кам'яними арками дворів,

Будинків, у безлюдних переходах

Дрімає час і сонні тіні бродять

З чиїхось пізніх і тривожних снів.

Хрумке повітря, графіка гілок,

Передчуття холодного й м'якого,

Завмерлі трави і земля волога,

Лунка бруківка, обережний крок...

Ось-ось і небо чорне навмання

Опустить тишу білого безмежжя,

Яке сокриє, утаїть, змережить

Усі стежки і сосни Ірпеня.

 

***

І сніг пішов. І все інакшим стало,

І вийшла ніч з густої темноти,

І поправляв новеньке покривало

Землі поснулій вітер, наче ти

Мені строкату ковдру, коли я вже

Давно у снах, і бачиться коли,

Що світ любов’ю сповнений назавжди

І розмаїттям сонячних долин.

А сніг іде... І сад мій по коліна

Забрів у нього — збивсь на манівці,

І на кущах отерплої калини

Дрімають теплі грудки горобців.

              

***

Може, й справді, оживаю там я,

Де хоч слово лишене для мене...

Дні стоять такі тривкі, як пам'ять

Про моє кохання невзаємне. 

Всі вони безвітряні і гожі,

Визрілі, безлюдні, безневинні,

Ніби серце перейняти може

Це затишшя біле над Ірпінню. 

 

***

Бачиш, яка ця ніч припорошена? 

Небо її у срібних дрібних горошинах,

Білі стежки по білому переписані,

Інші відкриті виміри, інші відстані. 

Нарваний вітер спокоєм не утішиться,

Падає зірка, ніби остання грішниця...

Хочеться, хочеться, хочеться залишитися

Тут, із тобою, тут — під твоїм крилом. 

Трави в заметах дихають непроявлені...

Вітре, невже ти літо своє зіграв мені?

Чом же воно безсонням твоїм столочене?

Як же ми також спокою, вітре, хочемо,

Вигрітись ніжністю стиглою ізсередини — 

В нас так багато всього, що було наплетено!

Тішиться вітер, тішиться переметами...

Тішимось тишею ми, як щасливим сном. 

 

***

Чекає час відправного знаку,

Як вітер стишить вологі крила

І по-жіночому ляже м’яко

На сонні трави сніг тілом білим.

Це йде зима — і сувора, й ніжна,

Пекучо-лагідна, сяйно-світла.

Кому дістанеться твоя крижма,

Вночі гаптована дрібно сріблом?

Кого ти мрієш запеленати,

Кому ти груди даси молочні?

Іде зима й накриває хати

По-материнськи супроти ночі.

              

***

Це — життя.

Це — Різдво.

Це — народження наново слів,

Снів і значень,

І сонця

На крижмі досвітнього снігу,

Це — бажання рости,

Проникаючи в сфери світів,

Які в холоді безміру

Хтось ще до часу надихав.

Це — тривання вогню

У золі безнадій і чекань,

Це — пускання по колу

Нових сподівань і освідчень,

І якщо буде ніч,

І якщо оця ніч не остання,

То обернеться в день,

Що наповниться чистим і вічним.

Пережити Різдво,

Хуртовини,

Потребу триматись тепла,

Пронести ці дари,

Не згубити у розкоші літа,

Від стебла — до зерна

Й від зерна — до нового стебла,

Що від світу Його

До мого

Ще незрілого світу.

 

***

Оглушлива тиша — не вірю собі і світу —

Я снігу такого не пам’ятаю зроду!

Над пеленою степу — білою — розповите

Передріздвяне небо зорі в сузір’я зводить.

Дихається, як уперше — світло і непорочно,

Ніби в житті ніколи не обів’є спокуса.

Зріє далека зірка.

Терпне ріка молочна.

Старець таїть щасливу усмішку в сивих вусах.

 

***

Ночі шепочуть морозними зорями Водохреща. 

Ріки свій спокій ломам віддають неохоче. 

Де ще так буде гаряче вранці, де ще?

Де на воді так сліпитиме сонце очі?

Серед занурень у течії снів і тиші

Хай буде чисто освяченим у молитві. 

З річки відкритої вийдуть незримо інші — 

Пройняті жаром на січеному повітрі. 

Святиться день, і вода, і земля, і небо,

Все по-новому, а в чому — ніхто не бачить...

Стримує час до строків сокритих греблю

Моря оновлених смислів, і слів, і значень. 

 

***

Що в цій зимі такого? — 

Місто снігів пухких. 

Перекладе дорогу

Наново за ніч сніг,

Виплете всім осикам

Шалики нетривкі,

Склитиме стерплим рікам

Стелі, через які

Все зазирати будуть

Окуні й карасі,

Щоб дивуватись людям

Й зимній земній красі,

Щоб мерехтіли зорі 

В тиші крихких льодів,

Ніби наснилось море

Сонній малій воді. 

 

***

Ці кілька тихих днів інерції зими,

Зволожених вітрів, надуманих морозів,

Коли останній сніг, лягаючи кістьми,

Ще не дає пройти, але уже не в змозі

Утримати в собі ослаблення води,

Неспішність небуття, обітницю мовчання

І проступає вглиб тонких земних судин

Освідченням небес і пам'яттю прощання. 

Які ж ці дні мої! 

Ані облич, ні слів, —

Нікому не слуга, 

Нікому не керманич,

У царство самоти незваний не добрів,

А званого не зву і не лишаю на ніч. 

Ці кілька тихих днів, як втрачені ключі,

Коли й самій про це нічого не відомо...

Приймаю все, як є, що просто, живучи,

Я — берегиня, я — затворник свого дому. 

І тиша — благодать, приспущена в півтон,

І все, що за вікном, — до мене не причетне — 

Ні люди, ні вода, що дужає бетон,

Ні снігу сірий наст, немов папір газетний. 

           

***

Останнім снігом огорта зима,

Пливуть автівки, чи уже — гондоли.

Останній сніг... 

Зате який розмах!

Неначе хтось розчулився й дозволив

За кожен день, суворий до дерев,

Скупий на м'якість і смутний на колір,

Стократ воздати. 

Тож тепер іде

Вільготно сніг на всьому видноколі. 

Як легко й чисто дихають сніги,

За ніч переінакшують ландшафти...

Вже всі провулки мають береги —

До них вже пришвартовуються яхти...

Й печаль у цьому — знати епілог:

Ще кілька днів — і сонце ріки збудить,

Це щезне також, як і все, в нікуди,

Що й не повіриш в те, що це було. 

 

***

Ломлять тіло,

Ламають душу

Гострокуті незграбні дні.

Я боюсь зазирнути —

Зрушив

Льодостав у мені!

Так

Проломлені виють ріки

Так

Несеться швидка вода,

І спинити потік цей нікому —

Лід гряде, як гірська гряда!

Захлинаюсь весною

Вперше,

Ніби небо зіп'ю хмільне.

Крига кригу безжально креше,

Висікає в мені мене.

А обабіч на сонці трави

Вигрівають прозорий сніг...

Сплавлюсь річкою,

Льодоставом,

Розтривоженим у мені.

Вийду, вихлюпнуся назовні,

Первоцвітам впаду до ніг

Перетопленим,

Переповненим,

Переболеним у мені!

              

***

Я знаю, ти — звідти, де квітне цикорій

І радість, як сонце, ясна,

Де море виносить на берег історії,

Мов скалки, чиїсь імена.

Де стільки ж, як змовчано, стільки і сказано,

Але ще не вибрано слів.

Де більше не грають серцями і м’язами,

А зброєю — і поготів!

Де радість вібрує уже не стриножена

Підспудним оскалом біди,

Де струшує осінь важкі і доношені

В садах небувалі плоди.

Я знаю, ти — звідти!

Там небо намолене

І тиша туга, як струна...

Тримай моє серце і меч мій оголений, —

Я — звідси.

І в нас — війна.

           

***

Тримай цей бій, моя безсмертна рать!

Не на поклон прийшли до тебе в гості.

Бо так завжди — хто м’яко стелить постіль,

Тому не дзвони, а мечі дзвенять!

Бо час прийде і викреше сповна

Твій страх і слабкість бути несобою.

Чим вищою оплачені ціною —

Тим більші і світліші імена.

Прийняти все, допоки ще жива

Глибинна віра і шляхетна слава,

Аби душа лишилась нелукава

І часом перевірені слова.

 

***

Вона і є — наріжний камінь

І клин, і тріщина, й розлом,

Не розкодована, як пам’ять

Про те, що, може, й не було. 

Вона — утішниця ласкава

Й суддя поразок і звитяг,

Та, що не дасть ніколи права

Врости у видиме життя. 

Що не залишить у покої,

Що серед ночі віднайде,

Що увійшла і стала мною,

А я й не відала про те. 

Мої глибини і вершини,

Моє проміння і сніги,

І купина неопалима,

Обітовані береги...

Вона — поезія священна,

Найсокровенніші дари!

І вийми цей вогонь із мене — 

Це з плоті душу забери!