ТВОРЧА БІОГРАФІЯ ТА БІБЛІОГРАФІЯ

Василь Володимирович ТРУБАЙ — прозаїк, поет, драматург, публіцист.

Народився 06.06.1952 року в селі Яблунівка Кагарлицького району на Київщині.

Член Національної спілки письменників України з 1997 року.

Викладач кінодраматургії в Інституті екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіна і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого.

Лауреат літературних премій імені Григорія Косинки, Тодося Осьмачки та Пантелеймона Куліша.

Володар гран-прі всеукраїнського конкурсу романів і кіносценаріїв «Коронація слова» за кіносценарій «Сто тисяч за кохання».

Твори перекладалися чеською, сербською, німецькою, англійською та білоруською мовами.

Автор книг: «Кінець світу (1995), «Зґвалтування реальності» (1997), «Я не можу не бути!» (1999), «Все просто» (2003), «Натюрморт з котами» (2013), «Унадився журавель» (2015), «Перше кохання Андрія Малишка» (2015), «Танг» ( 2016), «Сім оповідань» (2017).

Автор кіносценаріїв: «Посилка для Маргарет Тетчер» (1990) – режисер Вадим Кастеллі, «Вперед, за скарбами гетьмана!» (1993) – режисер Вадим Кастеллі, «Сто тисяч за кохання» (2000), «Відь Ма» (2003), «Тарас Бульба» (2005). «Що з нього буде» (2013), «Заручники» (2015), «Срібний монах» (2016), «Никола Сюгай» (2016), «Вікентій Хвойка» (2021).

Проживає в селі Халеп’я Обухівського району Київської області.

E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Тел.: 067-35-53-225.

 

 

Василь ТРУБАЙ 

ТВОРИ

 

 

ЗАРУЧНИКИ 

(Повість)

Просторе кругле приміщення, схоже на старовинну вежу з височенним зводом. Під самою стелею маленьке віконечко, заґратоване кованими прутами. Крізь нього падає скісний промінь сонця на протилежну стіну із сірого ракушняка.

Посеред вежі на кам’яній підлозі прим’ята купа соломи. Поруч старий, побитий шашелем стіл, газета на ньому, засохлі крихти хліба. Під столом порожня пляшечка із соскою.

Тиша.

У скісному промені сонця невагомо плавають дрібні пилинки...

І раптом цей спокій, цю непоясниму тривогу завмерлого світу порушує металевий скрегіт важкого засуву.

За мить масивні ковані двері повільно відчиняються всередину і до приміщення швидко заходить чоловік із автоматом у руках. На ньому високі чорні черевики, чорні штани, чорний светр, обличчя щільно обтягнуте такого ж чорного кольору балаклавою зі щілинами для очей. Він зупиняється біля дверей, тримаючи автомат догори дулом. Вказівний палець загрозливо лягає на курок.

Крізь пройму дверей видно ще двох таких само чоловіків із автоматами. Усі троє геть нічим не відрізняються один від одного, немов близнята: однакового зросту, міцні, крутоплечі, в темному одязі й балаклавах. Ті двоє, що поза вежею, заходжуються грубо заштовхувати до приміщення спантеличених людей.

Першим штурхають літнього чоловіка в картузі, картатій сорочці та сірому прим’ятому піджачку. Він зупиняється посеред вежі, роззираючись довкіл п’яними очима. Потім витирає рукавом носа й тихенько сміється. Але сміх його неприродний, ніби якесь квиління на грані зриву.

А в двері уже штовхають хлопчину-студента із сумкою через плече. На шиї великі навушники, тонкий проводок від яких тягнеться до кишені.

Далі заходить молода гарна жінка в легенькому ситцевому платті, що облягає тонкий стан. Обличчя розгублене, в очах неприхований страх. Одною рукою несе важку дорожню сумку, другою тягне на коліщатах ще більшу валізу.

Поруч хлопчик років п’яти. У нього в руці великий іграшковий екскаватор.

За ними брутально впихають священика з розкішною сивою бородою і таким же посивілим довгим волоссям, що спадає на плечі. Посеред грудей на ланцюгу масивний срібний хрест, інкрустований камінням. Священик спотикається, наступивши на довгу рясу, хрест важко обвисає і він притримує його правою рукою, в якій тримає сумку. У лівій – великий квадратний чемодан, кути якого оббиті металом.

Не встигає він зайти, як у двері штовхають хлопця й дівчину, що міцно тримаються за руки. Наткнувшись на чемодан священика, хлопець виставляє наперед сумку, захищаючи подругу від металевих кутів.

Потім у дверях з’являється високий, міцно збитий, лисуватий чоловік років сорока. Він намагається чинити опір, відбиваючись від людей у чорному двома пласкими кейсами із цифровими замками, але його з такою силою попихають у спину, що чоловік, зашпортавшись, пробігає кілька метрів і ниць падає на кам’яну підлогу. Кейси розлітаються в різні боки.

– Ну, бля... – лається він ледь чутно, крізь зуби.

Звівшись, обтрушує свій дорогий костюм і помічає, що від піджака відірвався ґудзик. Оглядається довкіл, але ґудзика не знаходить. Піднімає кейси, ставить їх, притуливши один до одного біля ноги і, висмикує нитки, що безпорадно звисають з борту піджака. Потім зло глипає на чорних людей, які вже заштовхують до вежі огрядну жінку середніх років дуже схожу на вчительку початкових класів: портфельчик із книгами та зошитами, гладко зачесане, зібране у вузлик волосся, кофтина та спідниця строгого покрою.

Зразу ж за нею заходить худорлявий чоловік років тридцяти, в окулярах, з великою спортивною сумкою. Він посміхається сам до себе, і не можна вгадати чого більше в тій посмішці: іронії чи безпорадної розгубленості.

Слідом підпихають старого чоловіка з ажурною кліткою, у якій сидить великий барвистий папуга.

Останньою входить сухенька, тендітна бабуся. Доглянуте обличчя, джинсовий костюм та чималий жмут різнокольорової біжутерії на шиї не може приховати її віку. Вона несе великий букет кремових троянд, бережно поклавши їх на руку, мов немовля. Маленька полотняна сумочка, розшита бісером, низько звисає з плеча.

Двері зі скрипом зачиняються. Човгає залізом об залізо важкий металевий засув.

Якусь хвилину всі стоять мовчки з речами в руках.

Нарешті батюшка опускає свою тверду шкіряну валізу на підлогу, піднімає голову і заходжується повагом розглядати високий звід вежі, так ніби шукає там залишки давніх фресок чи вирішує: годиться ця споруда для храму Божого чи ні?

– Твою ж богамать... – раптом каже чоловік із кейсами й починає діловито витирати хустинкою спітнілу лисину. Його грубий, владний голос лунко відбивається від стін вежі та враз виводить людей з оціпеніння.

Священик хреститься.

– Ви б краще Бога не чіпали, – каже він. – Все робиться з Його волі.

Лисий зневажливо коситься на батюшку.

– З якої там нахрен волі...

Він ховає носовичок і, діставши дорогий мобільний телефон, набирає номер. У впевненій, дещо нахабнуватій поведінці вгадується людина з великими грішми або ж з необмеженою владою.

Батюшка знову мовчки хреститься, піднімає свій чемодан і відходить від гріха подалі до закоханої парочки, яка вже вимостила собі під стіною затишне кубельце: настелила соломи, кинула зверху картатий плед і тепер нищечком сидить, тримаючись за руки та міцно притулившись одне до одного. Дівчина ще зовсім юна, в коротенькій спідничці, яка майже не прикриває ніг. Вона час від часу закидає голову, віддано зазираючи в очі коханого. Той бережно обнімає її, ніжно цілує в коси.

Священик умощується поруч на твердій валізі. Потім знімає з шиї масивний срібний хрест із коштовним камінням і ховає його в сумку, що стоїть поруч.

Сільський дядько в прим’ятому піджачку починає п’яно всміхатися.

– Це наче кіно якесь... хе-хе. Наче... цейво...

Ніхто йому не відповідає.

– Скрита камера... хе-хе.

Він обводить зачмеленим поглядом людей, шукаючи в когось підтвердження, що це таки «скрита» камера. Але ніхто не підтверджує.

– Це не кіно, дядечку, заспокойтеся, – каже нарешті молодий студент з навушниками на шиї. – Це – жопа!

Його чорний жарт теж не викликає ніякої реакції в присутніх. Ніхто ще не може відійти від стресу.

Студент підходить до масивних металевих дверей, починає оглядати їх. На дверях немає ручки. Він придивляється до того місця, де вона мала б бути, але ніщо не вказує на те, що вона там колись була. Хлопець здивовано кривить рота, потім стає до дверей спиною і починає стукати каблуком.

– Ей! Хто там? Егей!.. Відчиніть! – гукає він, але якось несерйозно, награно, ніби знаючи, що все одно ніхто не відчинить.

Прислухається. За дверима німа глухота.

– Хоч би щось мугикнули, – каже студент і відходить до купи соломи.

Бізнесмен не перестає мучити свій мобільник, хоче комусь додзвонитися, але, видно, нічого не виходить, бо він безгучно лається й знову тисне на кнопки.

Худенька літня жіночка з букетом троянд пошепки говорить щось до геть розгубленої вчительки. Либонь, хоче розрадити її, бо та аж поблідла з ляку.

Учителька, дивиться їй в очі, але, схоже, нічого не бачить і не чує – безперестанку задає одне й теж запитання:

– Нас повбивають, ге ж? Скажіть, нас повбивають?

Старенька з трояндами не відповідає.

– Ге ж, нас повбивають? – не вгаває та.

– Та чого ви зразу. Все виясниться. Треба просто зачекати. Не хвилюйтеся так.

– Нас повбивають. Я знаю. Вони завжди вбивають.

– От вам так сильно хочеться, щоб нас повбивали, – каже студент.

Учителька довгу мить дивиться на нього, намагаючись збагнути, що той сказав. Потім дрібно мотає з боку в бік головою.

– Ні-ні-ні-ні... Я не хочу...

Ближче до дверей стоїть старий чоловік із кліткою, в якій папуга. Поряд – молода мама з сином. Хлопчик смикає її за руку.

– Ма, а чого ми тут?

Жінка мовчить.

– Чуєте, ма? А чого ми сюди прийшли?

Старий з папугою раптом сідає на підлогу там, де стояв, умостивши собі на ноги клітку з птахом.

Жінка тупо дивиться на нього. Затим переводить погляд на сина.

Той не зводить захоплених очей із папуги. Нарешті не витримує, підходить до чоловіка.

– А він балакає?

Старий мовчить кілька секунд. Потім заперечливо хитає головою.

– А чого ви його не навчили?

Чоловік не відповідає, застиглими, як у манекена, очима дивиться на хлопчика.

Той показує йому екскаватор.

– Ви можете мені допомогти... тут щось вискочило, а я тепер не можу назад заскочить...

Жінка окликає сина.

– Захаре! Не приставай... Іди до мене.

Хлопчина озирається на матір.

– Іди сюди, я сказала!

Захар підходить, показує матері екскаватора.

– Ви можете...

Жінка зітхає, ставить сумки, присідає до сина, бере в нього іграшку.

Худий чоловік в окулярах сидить під стіною на купці соломи і стежить за жінкою. Ситцеве плаття оголює її красиві стрункі ноги вище колін. Десь там, у глибині, вгадуються білі трусики.

Вона помічає його погляд і відвертає коліна.

Закохана парочка пристрасно цілується, прикрившись від світу піджаком.

Студент уже вмостився посеред вежі на купі соломи в позі лотоса і ганяє на мобілці «черв’яка».

– Як ви так можете? – питає учителька, дивлячись на нього. – Як він так може? – питає в старенької жінки з букетом троянд.

– А що ж тепер, биться головою об стіну, чи що? – відказує студент.

Бізнесмен хитає в руці мобільний телефон, так, ніби збирається бехнути ним об підлогу. Потім роззирається по людях, підходить до студента.

– Ану-ка набери кого нібудь.

Той зводить до нього очі. Не розуміє прохання.

– Набери когось, – повторює бізнесмен, киваючи на його телефон.

– Кого?

– Да кого нібудь... знакомих своїх. Чи є зв’язок?

Студент перериває гру, натискає на кнопки, слухає хвилину. Потім тисне інші кнопки. Телефон мовчить.

– И-и... – здвигає плечима. – Ніяких сигналів.

Лисий повертається до жінки з букетом, яка теж пробує до когось додзвонитися. Вона так само заперечливо мотає головою. Бізнесмен киває на студента.

– Ану-ка, набери мене... Або дай, я сам.

Бере у нього телефон, набирає свій номер.

Усі мовчки стежать за лисим бізнесменом. За мить з його мобілки лунає музика. Відключає телефон, задумується на мить.

– Із світом зв’язку нема. А між собою є... Це ж як так може буть? А? – звертається до всіх.

Студент ще раз здвигає плечем.

– Екран, може, якийсь...

– Так між собою ж є, – зводить брови бізнесмен.

– А чорт його знає, – відказує студент і знову включає «черв’яка»

– Н-да. Странно, – задумливо мовить бізнесмен, прикушуючи нижню губу. Затим бере свої кейси, відносить їх під стіну й вертається на середину вежі. – Що будемо робить, люди? – питає, обводячи людей поглядом.

Люди мовчать.

Він зупиняє очі на священику.

– Що робить будем, отче?

– Молитися, – каже священик після короткої па¬узи.

Якийсь час бізнесмен уважно вивчає батюшку, далі згрібає великий оберемок соломи, мовчки несе до своїх валіз, розстеляє там і вмощується.

Чоловік в окулярах виймає з бокової кишеньки спортивної сумки невеличку пласку фляжку, відкручує кришечку, робить маленький ковток. Знову кидає погляд на молоду жінку, яка намагається тремтячими руками полагодити синові екскаватора.

Відчувши на собі погляд, вона коситься на чоло¬віка.

Той показує їй баклажку з коньяком.

Жінка на секунду задумується, потім відповідає нервовою посмішкою. Озирається на сина, віддає йому іграшку, зводиться і йде до чоловіка. Мовчки бере у нього флягу, робить три довгі затяжні ковтки.

Чоловік спостерігає, як вона, задихнувшись, негарно кривиться.

– Що, поганий коньяк? – питає, знизу вгору дивлячись на жінку.

– Мені дуже страшно, – тихо мовить та і повертає флягу. Потім озирається на сина. Тоді знову до чоловіка в окулярах:

– Це що?.. Ми, справді, заручники? Так?

Чоловік помічає, як трясуться її руки.

– Та ми заручники з народження, не хвилюйтесь.

Жінка дивиться на нього, нічого не розуміючи.

– Жартую. Мені теж страшно, але що зробиш? Якось воно буде. Не може буть, щоб якось не було...

– А що їм треба?

Чоловік розводить руками.

– Вас як звати?

– Світлана.

– Світлана... – повторює чоловік, ніби пробуючи ім’я на смак. – Света... Язичницьке ім’я. Світло, вогонь. А вогонь у них був священним. Так що ви – божество, – зазирає усміхнено їй в очі. – Мене Тимошем звати. Ось я посунуся, сядете з сином поруч.

Він встає, розсуває солому.

Світлана забирає свої речі, бере сина за руку і йде до Тимоша. Витягує з сумки теплого светра, розстеляє поруч, сідає, підігнувши засмаглі красиві ноги. Руки в неї не перестають тремтіти.

– Можна ще? – киває на баклажку з коньяком.

– А ви у п’янці... не той?..

Світлана натягнуто всміхається. Потім закриває обличчя руками й заходжується плакати.

Тиміш легенько обнімає її за плече.

Малий хлопчик, побачивши, що мати плаче, перестає крутити свій екскаватор, хоче щось сказати, але Тиміш випереджає його, приклавши собі до вуст палець.

– Тебе як звати? – питає тихо.

– Захар.

– А мене Тимко.

– У мене ось екскаватор є. Це мені післявчора мама купила.

– Позавчора.

– Так. Він... осьо... поламався... не їде зовсім.

Тиміш бере одною рукою іграшку, розглядає.

– А ти пружину накручував?

– Там щось вискочило.

– Зараз, подивимось... тобі скільки років?

– П’ять буде. Скоро. Тільки ще не прийшлося те число, де п’ять буде, ще аж чотири місяців.

Світлана звільняється від обіймів, дістає з сумочки носовичок, витирає сльози, потім легенько висякує¬ться.

– Ма, ви чого плачете?

Світлана всміхається до сина крізь сльози.

– А щоб ти спитав.

Тиміш кладе свою руку на руку Світлани.

– Не хвилюйтеся. Ми ж живі.

– Та певно ж... як помремо – що тоді вже хвилюватися... – каже вона з безнадією у голосі.

– Хвилюватися треба тоді, коли можна щось змінити, – раптом встряє в розмову студент. – А в даному випадку...

– А що в даному випадку? – питає лисий.

– А нічого не зміниш, – відказує студент.

– Що, будемо сидіть отак і ждать смерті?

– Чого зразу смерті? – озивається старенька з трояндами.

В цей час чується солодкий тихий стогін жінки.

Усі повертають погляди на закохану парочку, яка безтямно цілується, накрившись піджаком.

– Он бачите, а ви про смерть... – киває на них старенька.

Студент усміхається.

Тиміш протягує Світлані фляжку. Вона заперечливо мотає головою. Очі її блищать чи то від сліз, чи від випитого коньяку.

Погляд Тимоша мимоволі падає у виріз плаття, де темніє зваблива щілина поміж пухких грудей.

– Заборонено! – каже Світлана, прикрившись рукою. В куточках губ з’являється сором’язлива ус¬мішка.

Тиміш теж посміхається.

До нього підходить дядько в картатій сорочці й прим’ятому піджаку.

– Дай ковтнуть.

Тиміш кілька секунд дивиться на нього.

– Не дам, – каже він.

У дядька здивовано морщиться лоб.

– Чого?

– Не хочу.

– Жлоб, – каже дядько й ображено відходить. Довго риється у своїй чорній поліетиленовій торбі.

– Поглянь, Владико Чоловіколюбче, милостивим твоїм оком... – чується раптом тихий голос священика. Він сидить на валізі й молиться, повільно розхитуючись та притиснувши до носа стулені долонями руки.

Дядько перестає ритися у своїй торбі, очі його раптом зблискують надією, він підходить до свя¬ще¬ника.

– Батюшка! А у вас кагору, часом, немає?

Священик перериває на півслові молитву, співчутливо зводить на дядька очі.

– Немає, сину мій.

– Жаль, – каже дядько й ковтає слину. Потім повертається до своєї торби, дістає пляшку з водою, жадібно п’є великими ковтками. Вода голосно ґльоґає у нього в горлі.

– Дай благодать Твою нам усім, прости нам гріхи наші, крий нас від усяких ворогів видимих і невидимих і охорони від усякої напасти, – закінчує священик молитву. – Дякую тобі за те, що даєш і що віднімаєш. Нехай буде воля Твоя. Слава Отцю і Сину, і Святому Духові нині і прісно, і до віку віків. Амінь.

Старий із папугою під слова «Отцю і Сину, і святому Духові» вслід за батюшкою тричі осіняє себе хрестом.

Побачивши це, учителька підходить до священика, стає перед ним на коліна.

– Отче, помоліться за мене, прошу вас, – каже тремтячим голосом.

– То я за всіх молюся, дочко, – відказує священик. Але побачивши смиренну відданість ув очах жінки, кладе їй на голову руку. – Як звати тебе?

– Зоя Петрівна... Зоя.

– Господи Всемилостивий, спаси й сохрани рабу твою Зою. Амінь!

Лисий бізнесмен зневажливо посміхається, слідкуючи за ними.

– Святий отче, а як ви дивитеся на приказку: «На Бога надєйся, а сам нє плошай»? – питає він.

Священик задумується на мить.

– Притча така є... чи анекдот, якщо хочете, – каже він. – Дуже віруючий чоловік сказав, що перейде море, яко по суші, та й тонути став. Звертається до Бога: «Господи, поможи!». Коли це човен з рибалками. «Помогти тобі!» – гукають. «Ні, – відказує той. – Мені Бог поможе». Ось уже геть покинули сили того чоловіка. Коли це ще один човен з рибалками. «Допомогти?». «Ні, – відповідає, – мені Бог допоможе». Так і з третім човном. Потонув нещасний. Прилітає душа на небо, питає в Бога: «Що ж ти не допоміг мені, Господи? Я ж все життя славив Тебе, вірував, молився». А Бог відповідає: «Я тричі посилав тобі в допомогу човен з людьми, а ти відмовлявся».

– А ви продвинутий батюшка! – вихоплюється в студента. – Ще якийсь анекдот розкажіть...

– Досить, – каже священик.

– Нам тут ніхто човна не пришле, – діловито каже бізнесмен. – Треба самим щось думать.

Він встає, знімає із штанини прилиплу соломину. Озирається довкіл. Піднімає голову до віконця. Воно дуже високо, аж під зводом стелі, туди не дістати, навіть якщо вони всі стануть один одному на плечі. Та й заґратоване. Хоча й без ґрат крізь нього не пролізти – дуже вузеньке.

Лисий бізнесмен підходить до стіни, вимуруваної з чималих блоків ракушняка, дістає з кишені монету, пробує дерти нею крихкий камінь.

– Оно вже хтось хотів, – мовить дядько, вказуючи черевиком на дірку при самій підлозі.

Бізнесмен підходить туди, присідає.

– Хтось уже пробував, – каже дядько, якого не перестає мучити похмілля. – У тебе немає випить?

– Сушняк? – питає бізнесмен, розглядаючи дірку. Блок ракушняка там справді вибитий, але за ним видніється гранітний камінь.

Дядько зітхає тяжко.

– Вчора племінника женив...

– Немає, – розчаровує його лисий. Він обходить вежу далі. Зупиняється біля нечітких написів на стіні, читає:

– Тут були... Вова, Петя і Тан... Таня, мабуть.

– І то все, що залишилося після Вови, Петі й Тані, – каже студент, не відриваючи очей від дисплея мо¬білки.

– Після тебе й того не залишиться, – раптом бурчить дядько. Тверезіючи, він робиться злим.

Лисий бізнесмен нахиляється, піднімає жіночу шпильку для волосся. Розглядає її.

– Н-да, ми тут не перші, – каже ніби сам до себе.

– Що ви хочете цим сказати? – питає Зоя Пе¬трівна.

– А ось, – показує її шпильку.

– А там он газета на столі... свіжа, до речі, позавчорашня, – озивається студент. – І пляшка з соскою.

– З маленькою дитинкою хтось був, – каже Світлана, пригортаючи до себе Захара.

Учителька повертає до неї голову.

– А куди ж вони ділися?

– Може, такі як ми: посиділи та й... випустили їх, – каже жінка з трояндами.

– А чого ж пляшечку не забрали? – питає учи¬телька.

Студент ховає посмішку.

– Виросла дитинка, поки тут сиділи.

Учителька ображено дивиться на нього.

– Але ж, якщо ми заручники, то нам же повинні про це оголосити.

– Оголосять, – заспокоює її студент.

– Аякже, вони ж повинні сказати нам, – не вгаває вона.

– Скажуть.

В цей час чується скрегіт металевого засуву.

– От, зараз і скажуть, – тихо мовить дядько, в якого враз пропадає хміль.

Двері зі скрипом відчиняються. Один чоловік у чорному залишається на порозі, двоє інших з автоматами заходять до вежі.

Усі затамувавши подих чекають, що буде.

Чорні чоловіки, не роздумуючи, підходять до старого з папугою, який все ще сидить на кам’яній підлозі, мовчки беруть його під руки, зводять і ведуть до дверей. Він покірно йде, несучи обома руками поперед себе клітку із птахом.

– А куди вони його? – тихенько питає Захар, не зводячи очей з барвистого папуги.

– Додому, – так само тихо відказує Світлана, погладжуючи світле волосся на голові у сина.

– Скажіть, а чого нас тут?.. – питає вслід чорним людям учителька.

Двері зачиняються. Гримить важкий металевий засув.

Тягучу мовчанку порушує тихий голос свя¬щеника:

– Господи, помилуй нас, бо на Тебе уповаємо. Не прогнівайся дуже на нас і не пом’яни беззаконь наших, але зглянься як милосердний і ізбав нас від ворогів наших, бо ти єси Бог наш і ім’я Твоє призиваємо.

– Аж не гундосьте хоч ви! – сердито перериває його бізнесмен.

– Його уб’ють? – питає учителька бізнесмена.

– А ви на щось надієтеся? – відповідає той.

– Чому? Вони, зазвичай, випускають по одному. Домовляються там і випускають, – заперечує йому жінка з трояндами.

– Або вбивають, щоб легше домовляться було, – каже студент.

Старенька з трояндами сердито зиркає на нього.

Тиміш складаним ножиком розкручує екска¬ватора.

– Як хоч звали його? – питає Світлана, дивлячись на металеві двері.

– Яка разниця, – відказує бізнесмен.

– Він уже ж не вернеться, – продовжує задумливо Світлана.

– А ви б хотіли, щоб вернувся? – питає студент.

– Та ні, просто... Була людина, а ми навіть не знаємо, як її звали.

– Хоч би папугу зоставив, – каже студент.

– І щоб ти з ним робив? – питає бізнесмен.

– А хтозна скільки нас тут держатимуть. Може, зголодніємо.

Жарти студента нікого не веселять.

– Треба щось робить, – каже бізнесмен.

– А що? – питає вчителька.

– Нас десять, без пацана, а їх всього троє…

– Насиллям насилля не здолаєш, – каже священик.

– То що – підставлять їм другу щоку? – з іронією в голосі питає бізнесмен.

Батюшка не відповідає.

– Святий отче, а ви не помітили, що нас було якраз дванадцятеро? Як апостолів, – каже студент. – А ті троє – то, мабуть: Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий.

– Не богохульствуйте, – тихо, але твердо мовить священик.

– А папуга? – каже бізнесмен.

– Що, папуга? – питає вчителька.

– Тринадцятий, – посміхається той.

– Папуга не враховується. У нього немає душі, – каже студент. – Святий отче, у звірів і птахів є душа?

– Подумайте про свою, – відповідає священик. – Якраз момент.

– Ну, що – так ні в кого й немає випить? – питає дядько, косячи оком на Тимоша.

Той уже розібрав екскаватора й намагається вставити на місце пружину. Захарчик уважно стежить за ним.

– Ану, тихо! – каже учителька. Вона прислухається, аж очі примружує. – Стріляли наче...

– Та ну, що ви... – робить усмішку Світлана, але на обличчі з’являється тривожна настороженість.

– Стріляли! Що, ніхто не чув? – уперто повторює Зоя Петрівна.

Усі мовчать.

– Ну, як же? Ну, так, ніби з автомата: та-та-та. Ніхто не чув?!

Студент, розтуливши рота, дивиться на вчительку. Та переводить погляд на бізнесмена. Потім на священика.

– Що, його вбили?

Ніхто не відповідає.

– Його вбили, святий отче?

– Я не чув нічого, ̶ мовить батюшка.

– То буває, – каже жінка з трояндами, торкнувшись руки вчительки. – То від страху так буває, що ніби чуєш щось.

– Ну, як же? Я ж чітко чула: та-та-та... з автомата. Його вбили.

– Може, поранили тільки, – каже студент.

– Ну що ви таке говорите?! – повертає до нього голову старенька з трояндами.

Студент глузливо посміхається, опустивши очі.

Учителька раптом заходжується скімлити, протяжно так, з якимось навіть підвиванням. Очі сповнюються звіриним жахом.

Священик хреститься.        

– У мене десь є пляшка вина, – раптом каже старенька з трояндами. –Справжнього грузинського.

Вона кладе на стіл букет квітів, розстібає сумочку, розшиту бісером, витягує звідти пляшку.

Лице дядька враз м’якшає, робиться блаженно розчуленим і ніжним.

А жінка додає:

– Не сидіти ж, похнюпивши носа? А є в когось чим відкоркувати?

Дядько вмить виймає з сумки мисливського ножа, бере в неї пляшку, намагається зрізати цупкий целофан з горличка, але від нетерплячки в нього нічого не виходить: ніж раз-у-раз ковзає по целофану. Тоді дядько заходжується гризти його зубами.

– Аж дайте сюди, – каже студент і забирає пляшку.

– Якби цукерка якась, – каже старенька. – Хоч це таке вино, що можна й так.

– У мене десь були цукерки, – згадує священик, виймає з сумки важкого срібного хреста, нишпорить на дні й дістає пакетик із мармеладними дольками. Хреста знову ховає в сумку. Сам підходить до столу, кладе цукерки на газету поряд із букетом кремових троянд.

– Підходьте всі, – запрошує жінка. – Є гарний привід випити.

– За упокій діда з папугою? – питає студент.

– Та тьху на тебе, – відказує та.

Світлана дістає велике яблуко, бутерброди з ковбасою, загорнуті в цупкий папір, несе до столу.

Тим часом студент зрізує целофан із шийки пляшки й загонить у корок кінчик ножа. Намагається прокрутити, але корок кришиться. Він робить ще кілька марних спроб. Потім подає пляшку батюшці.

– Святий отче, може, ви... щось не виходить у мене.

Священик бере в нього пляшку, повертає шийкою донизу, різко б’є по дну кулаком – покришений корок вилазить до половини.

– Круто! – копилить губу студент.

Батюшка віддає йому пляшку.

– Я, сину, колись пив це зілля відрами, як молодий був... дурний був.

– А як же Бог? – дивується студент.

– А Бог прийшов потім, – батюшка хреститься, піднявши до стелі очі. – Зійшло одкровення Господнє.

– Гарна релігія, – каже студент. – Гріши собі, гріши, а тоді покаявся – і в раю.

– Можеш не встигнуть покаятися, – каже священик.

Світлана кидає погляд на сина, хоче покликати того до столу, проте бачить, як він захоплено спостерігає за Тимошем, що вправляє пружину в екскаватор... Не може відірвати від них розчуленого погляду.

– А з чого ж питимемо? – питає старенька. – Є в когось якийсь стаканчик?

– Так і з горла ж мож.., – каже дядько і спохвачується на півслові. – О, так є в мене, є!

Він присідає до сумки, риється в ній, дістає звідти великий стручок солодкого перцю. Хутко зрізає вершок, вичищає насіння на клаптик газети, згортає акуратно й суне в кишеню.

– У вас дома є грядки? – лагідно дивиться на дядька бабуся у джинсовому костюмі.

– Хо, грядки... Шістдесят соток! І жінка...

– А чого «і жінка»? – не стримує посмішку Світ¬лана.

– Так коло неї ж роботи більше ніж з городом.

У вежі нарешті лунає сміх. Навіть в учительки з обличчя на мить зникає переляк.

Старенька у джинсовому костюмі поглядає на закохану парочку, яка лежить під стіною на пледі і, накрившись піджаком, пристрасно цілується.

– А молодята? Ей! – гукає вона, але закохані ніяк не реагують. – Егей! Під піджаком! – не вгаває та.

Під піджаком продовжуються цілунки.

– Це ж треба, щоб любов отак затьмарила розум? – хитає головою дядько. – Даже випить не хочуть.

– Штовхнуть їх треба, – радить студент.

Жінка безнадійно махає рукою, потім каже до бізнесмена, який сидить біля своїх кейсів і не перестає мучити побілку в надії до когось додзвонитися.

– А ви чому не йдете до столу?

– Та нема в мене нічого, – відказує той. – Крім он... чемоданів з грішми, – киває на свої кейси.

– А ви несіть гроші, замість серветок будуть, – жартує студент.

Бізнесмен якусь мить дивиться на нього зневажливо, потім кладе один кейс собі на коліна, відмикає замочки, відкриває кришку.

Пачки зелених стодоларових купюр рівненькими рядами лежать аж до самого верху.

– Бери, – каже бізнесмен.

Усі завмирають у здивуванні. Студент придуркувато гигоче, але сміх його швидко стишується.

Ніякову паузу перериває старенька.

– То нічого, що у вас немає їжі, підходьте, я запрошую... у мене сьогодні день народження.

– Що! Справді?! – дивується дядько. – А чого ж ви досі мовчали? То це ж подарунок якийсь треба!

Він присідає біля своєї сумки, риється в ній.

Бізнесмен бере з валізи пачку доларів, замикає кришку, підходить до столу, подає іменинниці.

– Ну, з днем народження!

Жінка розгублено знічується.

– Та ну, що ви, справді...

– У мене іншого подарунку немає.

Він кладе на стіл перед іменинницею стосик зелених, навхрест перетятий смужечками паперу з банківськими знаками.

Усі завмирають.

– То беріть, як дають... чого? – каже дядько, який уже встиг витягти із сумки літрову баночку меду і стоїть, притиснувши її до грудей.

Тиміш закручує гайку на екскаваторі й з легкою усмішкою краєм ока спостерігає за подіями, що відбуваються біля столу.

Жінка сердито відсуває гроші.

– Перестаньте... аж незручно якось. Заберіть.

Бізнесмен здвигає плечима, ховає пачку до кишені.

– А гарно було б якби й справді... на серветки, – якось замріяно каже Світлана.

Бізнесмен оцінює її затяжним поглядом.

– Я не романтик, – каже нарешті він.

Знову западає мовчанка.

– І скільки ж вам, якщо не секрет? – питає священик.

Бабуся у джинсовому костюмі лукаво зиркає на нього.

– А вгадайте?!

– Не вгадаю, – каже той. – Жінки для мене – дрімуча тайна.

– У вас немає дружини?

– Ні. Я католик.

– А що, католики не цей... без жінок живуть? – питає студент, зробивши на обличчі невинне здивування.

– Хто служить Богу, – відповідає священик.

– І не хочеться? – всміхається студент, однак під важким поглядом батюшки посміх його враз зникає.

– Ну, а так... на перший погляд – скільки мені? – згладжує ситуацію бабуся.

Усі мовчать.

– А давайте так, – не вгаває вона, наповнюючи перчину вином. – Хто вгадає – тому перша… перчина!

– Сімдесят, – миттю вигукує дядько.

– Ну, що ви... – заперечує Світлана.

– А скільки ви думаєте? – питає в неї старенька, загадково всміхаючись.

– Ну, може... шістдесят... три...

– Точно, шістдесят три, як мені! – тягнеться до перчини дядько, але жінка відводить руку.

– А ви як думаєте? – звертається до вчительки, яка стоїть осторонь і тривожно стежить за всіма.

– Ой, що ви робите? – каже вона. – Мене зараз заберуть... – показує пальцем на двері.

– Ну, що ж ви розкисли геть... підходьте, випийте, вам легше буде.

Зоя Петрівна заперечливо мотає головою.

– Я знаю...

Священик розглядає пляшку.

– Це вино Сталін любив, – каже він. – Сапераві.

– Що, справді? – питає студент.

Священик продовжує вивчати написи на етикетці.

– Х-м... Шістдесят років вину!

– А ми його з перчини! Хе-хе... – каже дядько, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу.

– А вас як величати? – питає жінка у священика.

– Отець Веніамін. В миру – Василь Свиридович.

– Дуже приємно. А я – Діана Лаврентіївна... А ви, Василю Свиридовичу, давно з Богом?

– Та вже... сорок перший рік пішов, хвалити Господа.

– Я чого питаю? Мені теж було видіння. Зараз розкажу... Так хтось вгадає чи ні? – піднімає вона перчину. – Даю підказку: мені значно більше, ніж вину.

– Сімдесят п’ять, – каже бізнесмен.

– Нє-е. Не вгадали... А вас як звати?

– Станіслав Петрович.

– Не вгадали, пане Станіславе. На цілих дванадцять років помилилися.

Дядько щось швидко рахує, ворушачи губами та зсунувши на переніссі брови, потім таки вихоплює у жінки перчину з вином і вигукує:

– Шістдесят три! Я ж з самого початку казав!

І швидко випиває. І, витерши губи тильною стороною руки, протягує спантеличеній жінці літрову баночку меду.

– Вітаю щиро і ось... медок вам, цілющий, з польових квітів.

Діана Лаврентіївна здивовано крутить головою.

– Ну, я прямо... не знаю... Ну, ставте на стіл, відкривайте, – потім до Світлани: – Кличте вашого хлопчика. Захаром його звати?

Та киває.

– Захарчику, а йди медку! – гукає жінка.

Той не чує. Який там мед, коли ось-ось має поїхати екскаватор. Тиміш уже накручує пружину.

– А мене Іваном звати, – каже дядько, очі якого після вина враз заблищали добром і любов’ю. – Іван Степанович я. У мене дома двадцять вісім сімей. Ви знаєте, я оце тільки під старість зрозумів – бджоли то все! Ви знаєте, вони мене навіть не жалять. Усі дивуються, а я кажу – любить треба їх. Кого любиш – той не жалить.

– А як горілку почують? – питає студент.

– То що ж я, кожен день п’ю, чи шо? – ображається дядько. – Це вчора племінника женив... Не рощитав трохи... А бджоли то... Я оце й спав би з ними. Та я й ночую інколи. Оце як поперек скрутить, то стелю зверху на вулики якесь рядно і лягаю на ніч. Уранці – як рукою знімає! Якось і жінку гукав. А вона каже: а як кришку продавимо? Тобі то що, каже, ти ж зверху, а я ж до них полечу, – дядько сміється. – Бджоли мають таку цю... ну, енергію... там увесь фокус у тому, що їх багато і коли вони разом, об’єднується, і тоді вона має ну, величезну таку... лікує так сильно. Якби оце взять... – він раптом змовкає. – Підождіть... чого це я все про бджіл та про бджіл? Вітаю вас Діано... забув як вас...

– Лаврентіївна, – підказує та.

– Лаврентіївно... А можна ще? – киває на пляшку.

– А ви нечесно випили першим, мені далеко не шістдесят три, – відказує вона, забравши у дядька перчину. – То, що – так ніхто й не вгадає? – Робить паузу, наливаючи вина. – Ну, що ж – вітаю тебе Діано Лаврентіївно з вісімдесятисемиріччям! – всміхається і, відставивши мізинчик, випиває до дна.

– Вісімдесят сім?! – робить круглими очі студент, недовірливо дивлячись на струнку постать бабусі.

– Хороше вино! – плямкнувши губами, каже старенька. – Це мені один грузин подарував. Я сьогодні з Тбілісі. А що, здивувала я вас? А ви не дивуйтеся – у мене не життя, а суцільні танці, я більше ніж піввіку на сцені. Почала у сім, а в сімдесят ще танцювала Дездемону разом із Цівіташвілі. Це він учора вино мені приніс прямо в аеропорт, – жінка всміхається замріяно. – О, як він мене колись душив на сцені!

Світлана не відводить від неї зачарованого пог¬ляду.

– Почекайте... То ви ж... то це ж ви... Народна артистка Діана Рельмудська?

– О! Таки пам’ятають, приємно... А я вже думала, геть забули стару бабу Рельмудську.

Світлана з благоговінням дивиться на балерину. Їй важко віриться, що ця весела бабуся і є та сама знаменита, всесвітньо відома Діана Рельмудська, яка змушувала навстоячки аплодувати найбільші театри світу.

– Як я була малою, ходила на бальні танці. Нам показували фільм, де ви танцюєте у «Ла Скала». Я так тоді хотіла бути схожою на вас...

– І що ж?

– Та якось... не склалося.

– То ви, може, й зараз оце в Тбілісі танцювали? – питає студент.

– О, ні! Я членом журі була. Міжнародний конкурс молодих.

Вона знову наливає в перчину вина, підходить до вчительки.

– Тихо! – каже бізнесмен, піднявши вгору вказівного пальця.

Діана Лаврентіївна зупиняється.

– Наче знову стріляли, – каже бізнесмен.

– А я ж казала вам, – мовить учителька. – Ге ж стріляють?

– Тож нема в кого вже там стрілять, – каже дя¬дько.

– А в папугу, – заперечує студент.

– У когось є якась зброя? – схвильовано питає бізнесмен і виймає із внутрішньої кишені піджака газовий пістолет.

Дядько мовчки дивиться на свій мисливський ніж.

– Та почекайте ви. Ми ж нічого не знаємо, – каже священик. – Треба спочатку вияснити все. Може, там ніхто й не стріляв. Нащо зразу... Заспокойтеся. Треба поговорити з ними по-людськи.

– Думаєте, то люди? – питає студент.

Священик на мить замислюється.

– Усі ми грішні. Я поговорю з ними...

– Чого ж вони не схотіли зі мною говорити? Я ж питала в них, – крізь сльози мовить учителька. – Ну, якщо ми заручники, то треба ж нам сказать: чого нас забрали, що вони хочуть? Може, їм викуп якийсь треба?

– Не обов’язково. Може, вони хочуть, щоб випустили когось із тюрми, – заперечує студент. – Або, наприклад, вивели війська з якоїсь країни.

– А що їм з нами говорить? – каже дядько. – Що з нас узять? Вони там із кимсь і говорять, мабуть. А ті не згоджуються, от вони й убили, щоб показать...

– Що показать? – питає учителька.

– Показать, що з нами всіма буде, – каже студент.

– Кому показать? – питає учителька.

– Ну, там комусь. Із ким домовляються, – каже дядько.

– О, Божечку ж мій! – з розпачем притискає до грудей портфельчик учителька.

– А я думаю, що його просто відпустили, – спокійно мовить Діана Лаврентіївна. – Ми ж знаємо, що заручників відпускають потроху. Ну, не всіх одразу, от домовилися про щось і відпустили когось одного, потім ще домовляться, і ще відпустять, і так аж поки... а стріляли, може, просто. Може, то й не постріли були? Якщо його першого разу вбили, то нащо ще раз стріляти?

– Живучий попався. Дострілювали, – каже студент.

– Та не сперечайтеся ви, все одно ніхто не знає, що там, – киває Світлана на двері й додає по паузі: – Але вони ж спершу повинні дітей відпустити. Чого ж тоді?..

– Ніхто нічого не повинен. Надивилися кін усяких, – зневажливо цідить бізнесмен.

Студент бере зі столу шматочок яблука, кладе його до рота.

– А хтось помітив, що на дверях ручки немає?

– Ну то й що? – питає бізнесмен.

– А двері ж сюди відчиняються, – мовить той, жуючи.

Усі кидають погляди на ковані двері.

– Може, відірвалася, – каже дядько.

– Та ні, я дивився, її там і не було. Якби відірвалася – місце було б видно.

– Ой, Божечку! Та що ж це таке? – ще дужче бідкається вчителька.

– Та підождіть ви, не скигліть! – спиняє її бізнесмен. Потім знову до студента: – Не поняв?

Учителька перебігає зляканим поглядом із бізнесмена на студента.

– Щоб ніхто зсередини не відчинив, – пояснює той.

– Ой, Боже! Ну, та що ж це таке? Га? – ледь не плаче вчителька.

Тиміш знову вовтузиться з екскаватором, видно, той не схотів їхати з першого разу.

– А яка разниця – є ручка, немає ручки? – каже бізнесмен.

– Та ніякої, – іронізує студент. –Хіба така дрібничка, що нам звідси не відчинити двері, аж поки оті не відчинять.

– Та ми б і з ручкою не відчинили, вони ж ізвідти на засув зачиняють, – каже дядько.

Балерина подає вчительці перчину з вином.

– Випийте ось.

– Ви думаєте, вони більше не прийдуть?

– А ви про це не думайте.

– Дякую. Я не можу... у мене тиск. А що, вони й оту малесеньку дитинку вбили?

– Яку?

– Ну, пляшечка з соскою...

– Та то хтось просто забув.

– А ви мабуть учителька? – питає дядько.

–          А ви звідки знаєте?

– Так вас же, учителів, видно й серед ночі. У мене невістка вчителька – копія. Я вчителів нюхом чую.

– Я, справді, вчителька, викладаю... – вона не доказує.

Чути приглушені кроки за дверима. Човгає залізний засув.

Учителька ще дужче притискає до грудей портфель і ступає крок назад.

Усі погляди зосереджуються на дверях, які зі скрипом відчиняються. Один чоловік із автоматом залишається стояти на порозі, двоє інших увіходять до вежі й прямують до столу.

Навпроти виходить отець Веніамін. Широко хрестить людей у чорних масках.

– Мир і благодать вам Господня! Ми хотіли поговорити з вами.

Чорні чоловіки мовчки наближаються до столу.

– Давайте поговоримо. Вам же щось треба? Може, вам треба гроші? У нас є дуже багато грошей... цілий чемодан, – каже батюшка. – Долари.

Він ступає проти людей у балаклавах, але ті не звертають з дороги. Один із такою силою штурхає священика ліктем у груди, що той відлітає аж до стіни і навалюється на Тимоша, який ледве встигає відхилити вбік складаного ножика.

Світлана миттю опиняється біля сина, підгрібає того під себе.

Бізнесмен і студент кидаються в різні боки: Станіслав Петрович до своїх кейсів, а студент зупиняється біля сумки священика, з якої виглядає кінчик срібного хреста. Злодійкувато роззирнувшись, висмикує його і суне собі за пояс, прикривши светром. Але масивний хрест незграбно відстовбурчується, і тоді студент повертає голову до закоханої парочки, яка продовжує цілуватися, прикрившись від світу піджаком, суне хрест у солому під картатий плед.

Зоя Петрівна винувато всміхається до людей у чорному і навіщось гладить долонею свій портфельчик, ніби стираючи з нього пил. Ті мовчки беруть її під руки. Вона раптом зімліває й осідає на підлогу, але чорні люди не дають упасти – так непритомну й тягнуть до дверей.

Німотну тишу ріже човгання об кам’яну підлогу металевих підківок на туфлях Зої Петрівни.

Двері важко зі скреготом зачиняються.

Тиміш підводиться, присідає біля батюшки, поправляє тому закочену рясу, з-під якої виглядають сині джинсові штани. Якось дивно бачити їх на священикові. До них підбігає балерина з перчиною в руці. Батюшка не рухається, лежить із заплющеними очима. Діана Лаврентіївна намагається влити йому в рот вина і той закашлюється.

– Ну, як ви? – занепокоєно питає вона.

– О, Боже! – задушливо каже батюшка і знову кашляє. – Так сильно мене вдарив у груди. Я не думав, що так сильно можна вдарити. Наче молотом яким... А вас я не дуже? – повертає голову до Тимоша.

– Та ні, – відказує Тиміш. – Ледь на ножика на налетіли.

Він допомагає священикові звестися. Разом із балериною відводять батюшку до його речей, садовлять на валізу.

Із-під піджака визирає закохана парочка. Дивляться якийсь час на людей, нічого не розуміючи, потім дівчина пригортається до хлопця і вони знову пірнають у свій сховок.

Священик намагається тихенько кашлянути, кривиться від болю.

– Ох і сильно ж ударив, – сипить він, задихаючись.

– А чого це ви, отче, чужими грішми розпоряджаєтеся? – раптом запитує бізнесмен. – Я не збираюсь нікому нічого давать!

Усі повертаються до нього здивовані погляди.

– Так я ж думав, що... ну, відкупитися якось можна, – геть розгублено виправдовується батюшка.

– Відкупляйтеся своїми. Он хреста свого з брильянтами оддайте.

– Та немає там ніяких брильянтів, то напівкоштовне каміння, – відказує батюшка.

Раптом за дверима чується, приглушений звук, так ніби там лопнула повітряна кулька.

– Чули?! – насторожено питає студент.

Світлана міцно заплющує очі.

– Мамо, гляньте, гляньте! Мамо, він їде!

Хлопчик захоплено плеще в долоні й біжить до протилежного боку вежі під віконце, куди поїхав відремонтований екскаватор.

– Похоже, що справді вбивають, – тихо каже студент. Дослухається, відкривши рота. Проте більше нічого не чути.

Діана Лаврентіївна подає йому перчину. Він зітхає похлиписто й мовчки одним ковтком випиває вино.

Батюшка хреститься.

– Господи, прости їй гріхи свідомі й несвідомі.

І знову закашлюється, притискаючи руку до грудей.

Надовго западає гнітюча мовчанка.

– Так що ж їм треба? Чого нічого не кажуть? – врешті питає Світлана. – Хіба ж так можна?

– То ж бачте, що можна, – каже студент.

Він бере оберемок соломи, несе його подалі від дверей і вмощується там, сподіваючись, що аж так далеко його першим не дістануть.

– Чого ви думаєте, що то стріляли? Може, то просто звук якийсь, – каже балерина.

– А й справді! Просто так чого вбиватимуть? Якийсь же смисл повинен бути, – каже Світлана.

– А який у смерті смисл? – питає бізнесмен.

Світлана мовчить.

– Смисл є у всьому. І в житті, і у смерті. Все то – шлях до Бога! – мовить священик, дивлячись на квадратик світла від вікна, який сповз по стіні мало не до підлоги. – Полудень, мабуть. Сонце вже, бачте, де.

– Дивіться! Дивіться – я людина-павук! – раптом гукає з протилежного боку вежі малий Захарчик. Якраз під вікном він піднявся прямо по стіні вгору метрів на два і висить там.

– Як ти туди виліз? – лякається Світлана. – Тобі ж сказано було ніде не ходити!

Захар, чіпляючись за ледь помітні заглибини в стіні, злазить униз.

– Там дірочки такі. Я за них чіпляюся.

Батюшка йде до того місця, де вилазив малий.

– Це хтось видовбав, – каже він, розглядаючи заглибини. – Схоже, хтось сходинки шкрябав. Шість, сім... вісім…

До нього підходять Діана Лаврентіївна і Світлана, мацають пучками виямки.

– Хтось хотів вилізти, – піднімає батюшка очі до віконця.

– Не пролізеш, я вже дивився, – каже бізнесмен. – Даже якщо решотку знять.

Священик поглядає на Захара.

– Он він пролізе... Пролізеш, сину?

– Куди? – питає Захарчик.

– Он у те віконце.

– А нащо?

– Побачиш, що там... Зможеш аж до верху?

– Зможу! – захоплено відказує той. – Я колись так високо на дерево заліз, що мама аж злякалися... я й прямо по стіні можу лізти, як павук!

– От і добре.

Батюшка підходить до дядька, просить у нього ножа, але той удає, що не розуміє, мовчки дивиться на священика.

– Попробую, – каже батюшка.

– Що?

– Ну он… сходинки в стіні довбать.

– Ножем? – питає дядько.

– Ну.

– Так... затупите ж.

Священик ніяково всміхається, не може втямити: жартує той чи ні?

– Так і-і-і... там же все одно не пролізеш, – каже дядько, киваючи на вікно.

– Візьміть оцей. Він, правда, маленький, але... – каже Світлана, підійшовши до батюшки та подаючи йому складаного ножика, яким Тиміш допіру лагодив екскаватора.

Батюшка дивиться на Тимоша.

– Беріть, беріть, – каже той.

Священик підходить до стіни і пробує шкрябати в себе над головою: спочатку легенько, наче боячись, щоб не зломити ножа, потім впевненіше, сильніше... Ракушняк піддається не так уже й легко, але з часом сходинка стає глибшою й глибшою.

– Що, виходить? – питає Світлана.

– Та наче, – відказує батюшка.

Світлана враз оживає, підходить до батюшки.

– Може я чимось допоможу?

– Та чим же ви допоможете? Нехай, я поки що сам.

– Святий отче! От Біблія пише, що людину сотворив Бог. А нащо ми йому здалися, що він нас сотворив? – питає студент.

Священик струшує з плечей порох, замислю¬ється.

– Я колись уже думав над цим, – не дочікуючись відповіді, провадить далі студент. – І що таке гріх, і нащо взагалі Бог створив людину. У мене вийшло, що він просто вирощує в нашому тілі собі їжу. Грубо кажучи, харчується людськими душами. Так само, як ми беремо маленьке курча, ждемо поки воно виросте, а потім – цюк! – і в борщ! Але ж їмо тільки здорових курей! А якщо захворіла – ми її на гній. Так і Бог – кидає в тіло новонародженого манісіньку душу і жде, поки вона виросте. Якщо виростає здоровою, не дуже грішною, він її – цюк! – і в борщ! А якщо гріхів багато, як у курки глистів, – на гній! Цебто – в пекло! Класна теорія, отче?

Священик мовчки скородить камінь.

– А нащо ж тоді маленьких діток забирать? Яка ж у них ще та душечка? – питає Світлана.

Захарчик сидить поруч, поклавши їй на коліна голову.

– Чиста, – відказує студент. – Ми ж теж не чекаємо, поки курка виросте. Молоде курчатко ще смачніше, м’якеньке, без глистюків там усяких.

Бізнесмен уважно стежить за батюшкою, чекає, доки він закінчить сходинку, тоді питає:

– Ну, і продерете ви, поки достанете, а далі?

– А далі на стіл стану, – відказує той.

– А далі?

– А далі вам на плечі.

– Так все одно ж не достанемо.

– Скільки достанемо... А там Захарчик он полізе і сам довбатиме.

– То як же він?..

– Одною рукою триматиметься, а другою довбатиме. Правда ж, Захарку?

– Я вмію. Я колись...

– Аж лежи тихенько, – зупиняє його Світлана.

– То скільки ж це врем’я нада? – каже бізнесмен.

– А хтозна скільки ми ще тут будемо.

Бізнесмен змовкає на хвилю. Потім продовжує:

– Ну, допустім, вилізе він, а решотка?

– А, може, вона не тримається, може, штовхнеш, а вона й випаде, – розважливо відказує священик.

– Хм, ідіотізм якийсь. Так висота ж яка! Ану, скоч оттуда...

Батюшка не відповідає.

– А, може, там вода, – робить припущення балерина. – Ти плавать умієш, Захарчику?

– Умію, – відказує той, зиркаючи на матір. – Мені тільки нарукавники такі надуті треба.

– А, може, там і не високо, – каже Світлана. – Може, ми в ямі. Темно ж було, як нас сюди...

Вона коситься на Тимоша, чекаючи підтримки. А той спроквола відкручує кришечку на флязі, робить маленький ковточок і, опершись спиною на стіну, мовчки слухає розмову.

– А я пам’ятаю, колись у нас дівчинка з шостого поверху випала і жива, – каже Діана Лаврентіївна. – Навіть переломів ніяких. На дерево впала. На вербу плакучу… Може, і тут якраз під вікном дерево високе.

– Ну, харашо, – згоджується бізнесмен. – Нехай він пролізе, нехай там верба, а ми ж усі?

– А ми, як Бог дасть, – каже священик, закінчуючи довбати сходинку. Його довге сиве волосся, борода і ряса на плечах геть запорошуються, наче борошном.

– Ви на мірошника схожі, – каже Світлана. – У мене дід у млині працював. Там такі пахощі, я маленькою ходила з ним.

– Так! А тепер слухай усі мене! – владним голосом каже бізнесмен і зводиться. – Я думаю, що ніхто з вас здихать тут не хоче. А тому – слухайте, що я скажу.

Усі затихають, повернувши до бізнесмена пог¬ляди.

– Поки нас дорослих ще дев’ятеро, а їх усього троє, треба пробувать вирваться отсюда... Тебе як звать? – киває на студента.

– Андрій.

– Так ото, Андрій – бери зараз, відкручуй ніжки від стола. Поняв? А ви, святий отче, кидайте цю дурницю і беріть хреста свого, він тяжкий, по голові даси – мало не буде.

– Хрест не для вбивства, – відказує отець Веніамін.

– Та невже? А Ісуса вашого хіба не на хресті розіп’яли?

– Не гнівіть Бога.

– Та бачив я в гробу вашого Бога! Зараз треба думать, як вибраться отсюда, а не Богу молиться!

Батюшка перестає дерти стіну, хреститься тричі, шепочучи молитву.

Світлана вмочує шматочок хліба в мед, подає синові. Той смачно плямкає.

Тиміш, зіпершися спиною на грубий ракушняк стіни, слухає бізнесмена.

– Значить так: Батюшка, Степанович і той Ромео... – показує пальцем на закоханих. – Аж зніміть хтось із них піджак!

Діана Лаврентіївна ступає до молодої парочки, схиляється і легенько смикає за рукав піджака.

Хлопець із дівчиною визирають.

– Як тебе звать? – питає бізнесмен.

– Роман.

– А її? – киває на дівчину.

– Таня.

– Так ото слухайте уважно! Роман разом із Степановичем берете ніжки від стола і стаєте біля дверей. З того боку, куди вони відчиняються.

– Що я беру? – питає Роман.

Станіслав якусь хвилю уважно дивиться йому в очі.

– Ти хоч знаєш, де ми і що з нами?

– Ну.

– Стріляють нас по одному.

– Ну.

– Що – ну, ну?.. Ти що, притрушений?

Роман тупо дивиться на бізнесмена.

– Слухай уважно, повторюю! Ти із Степановичем стоїте з того боку, куди відчиняються двері. І батюшка з вами. Як відчинять – вас не видно буде. З ніжками від столу, он Андрій їх відкручує вже. А я з пістолетом, Андрій і... – він показує пальцем на Тимоша.

Той ніяк не реагує.

– Тиміш, – каже Світлана.

– І Тиміш – стаємо по другий бік дверей. Як тільки вони заходять – Роман, Степанович і батюшка вискакують із-за дверей і луплять їх по головах ніжками від столу. А я в ту ж секунду стріляю у морду тому, що остався, і втрьох кидаємося на нього. Ви теж налітаєте на тих двох, забираєте в них автомати і швидко всі разом виходимо. Тільки все робить чотко, без збою, бо постріляють тут усіх нахрен.

– Ще якби якось увагу відвернуть, – каже дядько. – Ну, коли вони зайдуть, щоб якось... ну, не зразу на нас, а якось якби...

Станіслав уважно дивиться на дядька, потім переводить погляд до Тані.

– Таня, да?

Вона киває головою.

– Значить так, Танюшо. Як тільки вони заходять, ти вже стоїш перед ними і... раз – оголюєш груди! Кофтинка у тебе якраз на ґудзичках, порозстібаєш зарані.

Роман із Танею перезираються.

– Як це? – дивується дівчина.

– Та чого б це вона! – обурено каже Роман.

– Ну, шо непонятно? Шо тут непонятно!? Вивалюєш цицьки й до них! Тут – життя, або смерть!

– Та не буду я роздягаться! Ще чого?

– Ну тоді жди, коли вони тебе самі роздягнуть.

– Хто це мене роздягатиме? Ніхто мене не роздягне.

– Може, давайте я, – каже Діана Лаврентіївна.

– Що, ви? Роздягнетесь? – прищурює очі бізнесмен.

– Може, щось затанцюю... щоб шокувати їх.

– Ага, умираючого лебедя… Не видумуйте. Краще від голої жінки ніщо їх не пошокує.

– Я вийду, – каже Світлана.

Станіслав дивиться на неї спідлоба, оцінюючи бюст.

– Добре. Тільки підготуйся, порозстібай там у себе, щоб зразу, як тільки вони зайдуть.

Андрій посміхається.

– А що тут смішного? – глипає на нього бізнесмен.

– Уявив.

– Ти щось краще можеш придумать? Може, штани знімеш?

– Та нє.

– Ну, то сопи в тряпочку й роби, шо кажуть!

– Сопу, – відказує той, закінчуючи викручувати останню ніжку від столу.

Тиміш сидить під стіною, уважно слухає розпорядження.

Бізнесмен коситься боковим зором на закоханих, які знову цілуються, прикрившись піджаком.

– Ну й чорт з вами! – каже сам собі тихо.

– А як звалимо їх – тоді що? Убивать!? – питає дядько.

– Нє, скажете, щоб полежали, поки ми вийдемо, – каже Андрій.

– Може, скрутить просто чимось? – питає Діана Лаврентіївна.

– Так мотузка ж у мене! – вигукує дядько.

Він порпається в сумці, дістає тонкий шнурок у фабричній упаковці, читає етикетку.

– Осьо, п’ятнадцять метрів. Більйо вішать купив...

– Відріжте два шматки по півметра десь, – наказує Станіслав.

– Нащо?

– Береш кусок, накидаєш ззаду на шию, – він показує, як це робиться, – і... затягуєш з усієї сили.

– Так можна ж ножем.

– Бронежилет можить буть.

Малий Захарчик засинає, поклавши голову матері на коліна.

– Ану, тихо! Тихо!!! – ледь чутно мовить Станіслав.

Прислухаються. Нічого не чути.

– Думав, що йдуть, – каже він. – Будьте всі готові!

Він дістає пістолет. Дивиться на Світлану, у якої на колінах спить Захар.

– Я встигну, – тихо каже вона.

Андрій подає священику ніжку від столу. Той зважує її в руці.

Балерина підходить до валізи священика, куди Андрій переніс квіти, вино й наїдки перед тим, як розкручувати стола. Наповнює перчину. Іде до Світлани.

– Беріть, поки немає...

– Думаєте, мене зараз?

– Та Бог з вами, нічого я не думаю... Може вони й зовсім більше не прийдуть.

Світлана бере перчину, задумується на мить.

– Я вірш вам подарую, – каже вона тихо, щоб не розбудити сина.

– Ви пишете вірші?

– Ні, не свій.

Світлана ще на хвильку замислюється, опустивши очі, потім читає усміхнено:

Тут, де живу я, молода,

і де старою буду жити, –

вітрець яскравий шовк гойда,

щоб веселіше нам грішити...

І раптом Діана Лаврентіївна продовжує:

Тут, де жила я, молода,

І де старенькою живу я, –

Голівка снігом припада,

А серденько усе дівує...

Світлана здивовано піднімає очі.

– Ви теж знаєте?

– Ірина Жиленко, – весело каже старенька балерина. – Усе, як про мене. Голівка снігом вже припала.

– А серденько дівує?

– Тож бачите....

Світлана сколихує вино. Спостерігає, як воно чорнить стінки перчини. Затим усміхається сама до себе й повільно випиває до дна.

Діана Лаврентіївна знову наповнює «келих», подає Тимошеві, який сидить поруч. Біля нього стоїть, оперта на стіну, ніжка від стола.

– Тихо! – каже бізнесмен.

Цього разу за дверима, справді, чути кроки.

– Швидко! Усі по місцях! – командує він, підхоплює свої кейси з грішми і біжить до дверей. Тулить їх біля одвірка, сам прилипає спиною до стіни.

За ним біжить Андрій, несучи в руці шма¬ток ш¬¬ну¬р¬а¬.

Дядько з ніжкою і ножем стає по другий бік дверей.

Світлана тихенько пересуває сонного Захара з колін на солому, сама встає, розстібає на грудях ґуд¬зики.

Батюшка з кийком у руці теж іде до бізнесмена, але той махає йому, щоб ставав із дядьком за двері. Отець Веніамін швидко переходить на інший бік.

Слідом біжить старенька балерина. Стає біля дядька з розкритим маленьким ножиком, яким отець Веніамін допіру колупав стіну.

Тиміш сидить під стіною біля сонного Захара з перчиною в руці.

– А ти?! – тихо гукає йому Станіслав, тримаючи напоготові газовий пістолет.

Тиміш із іронічною посмішкою мовчки спостерігає за тим, що діється.

Човгає важкий засув.

Чути, як сопе у сні Захарчик.

До вежі заходять двоє з автоматами.

Світлана робить кілька кроків і розтуляє плаття. Тугі білі груди з брунатними кружальцями навколо сосків вивалюються на волю і, колихнувшись, розходяться в боки. Примруживши від сорому очі, вона ступає назустріч людям у чорному.

Андрій, забувши про небезпеку, прикипає очима до жіночих грудей.

І тут старенька балерина не витримує напруги: вискакує із-за дверей, кидається на чорних чоловіків, змахується ножиком... і падає, наткнувшись на твердий, непохитний лікоть.

Батюшка, з усього розмаху гатить ніжкою стола іншого чоловіка по потилиці. Ніжка ламається надвоє. Її шматок відлітає і лучить Андрієві у груди. Той падає...

Чоловік у чорному навіть не похитнувся від удару. Різко повертається й здіймає автомат.

Дядько, що вискочив із-за дверей секундою пізніше, не встигає навіть замахнутися – лунає коротка автоматна черга. Над головою цівкають кулі, викришуючи із стіни хмарки куряви. Дядько випускає ніжку і присідає, закриваючи голову руками.

Світлана миттю запинає на грудях плаття й біжить до сина, який плаче, прокинувшись від пострілів.

З-під піджака визирають перелякані закохані.

Скориставшись метушнею, бізнесмен вистрілює газом в обличчя тому, що залишився поза вежею, і, схопивши свої кейси, вибігає за двері.

Священик стоїть розгублений і спантеличений, тримаючи у руці уламок ніжки від столу.

За мить до вежі задки влітає бізнесмен. Падає на спину прямо під ноги чоловікам у чорному. Починає назадгузь відповзати від них, не випускаючи з рук к¬ейси.

А ті беруть під руки дядька й ведуть до дверей. Він встигає кинути під ноги священику мисливського ножа.

– Ножа візьміть, святий отче! Беріть мого ножа...

Двері зачиняються. Човгає залізний засув.

Світлана тремтячими пальцями ніяк не може застебнути ґудзики на платті. Біля неї принишк переляканий Захар. Він тихенько плаче.

Тиміш простягає Світлані перчину з вином, але вона холодно зиркає на нього з-під лоба. Винувата ус¬мішка торкається куточків губ Тимоша. Він не бачить, як бізнесмен зводиться на ноги і йде до нього з люто вибалушеними очима, не помічає, як хижо ворушаться у того жовна на вилицях, і не встигає ухилитися: черевик несподівано й жорстоко лупить його в обличчя... Окуляри відлітають далеко вбік, голова вдаряється об стіну.

– Боже! – вигукує Діана Лаврентіївна, з жахом прикриваючи долонею рота.

Станіслав ще раз розмахується ногою, але Світлана не дає йому вдарити: прикриває Тимоша своїм тілом.

– Казззьол! Казззьол натуральний! – сичить крізь зуби бізнесмен і відходить. Налите кров’ю обличчя робиться моторошно страшним.

– Та нащо ж ви так?! – докірливо мовить балерина. – Не вистачає, щоб ми самі тут перебили одне одного.

– Бо, казьол, – важко сопучи, мовить бізнесмен. – Ви ж пішли... з ножиком складним... А воно... І он... ще двоє. – Він піднімає уламок ніжки й, оскаженіло жбурляє її на Романа з Танею.

Ті, мов горобенята, злякано втягують голови. Уламок ударяється об стіну й падає поруч.

Захарчик знову заходжується плачем.

– Тихо, синку, тихо, – заспокоює його Світлана, нервово риючись у своїй сумці. Дістає вологі серветки, схиляється до непритомного Тимоша, вимочує у того кров на розтовчених губах.

Прийшовши до тями, він незграбно зводиться на кволу руку.

– Козли! – не може заспокоїтися бізнесмен. – Разом ми б їх завалили... А так... Козли, бляді!

Він підгилює шматок мотузки.

– Вибирайте слова... дитина ж, – каже священик. Піднімає окуляри, які відлетіли до його ніг, протирає об рясу і подає Тимошеві.

Той кілька разів хоче надіти їх, але ніяк не втрапляє на перенісся. Врешті це йому вдається. Він притискає середнім пальцем оправу. Потім торкається розбитих губ і, вгледівши на пучках кров, намагається всміхнутися.

Діана Лаврентіївна піднімає шматок мотузки, який потрапив під люту ногу бізнесмена.

– Он, дайте йому, хай повіситься, – каже бізнесмен, кивнувши в бік Тимоша. Потім умощується на своїй купі соломи, кладе на коліна обидва кейси з грішми і змовкає.

Балерина йде до дверей, піднімає там ще один відрізок шнурка. Далі підходить до дядькової сумки, виймає звідти те, що залишилося, і зв’язує всі три шматки докупи.

– Якби прив’язати щось важке та попробувать закинуть, – каже вона, дивлячись на віконце.

– Не докинете, – каже студент, міряючи оком відстань.

– Якби щось важке... та розкрутить, – міркує балерина, крутячи в руці кінець шнурка.

– Хреста мого можна прив’язать, – спохвачується священик. Він швидко підходить до сумки, риється в ній.

– Мотузки не вистачить, – каже Андрій. – П’ятнадцять метрів, а тут... усі тридцять буде... якщо не більше.

– А можна порахувати. Кожен блок приблизно метр, – Світлана заходжується мовчки рахувати. – Тут метрів двадцять... Може, двадцять п’ять.

– А де ж хрест? – здивовано питає священик. – Я ж його в сумку клав.

– Що, немає? – перепитує Діана Лаврентіївна.

– Пропав десь хрест, – дивується батюшка, розводячи руками. – Я його в сумку сховав. Я ж пам’ятаю. Ще подумав: сховаю, а то заберуть, ироди.

Усі мовчки перезираються.

– То хрест ще мого діда. Сімейна реліквія. Діда в тридцять сьомому розстріляли, хрест батькові перейшов, а батько мені... То реліквія наша сімейна.

– А що – у вас і дід, і батько теж священиками були? – питає Андрій.

– В нас у роду всі священики. Я той хрест для сина беріг, він теж семінарію закінчує.

– Невже хтось узяв хреста? – здивовано питає балерина.

Вона оглядає присутніх, зупиняє погляд на бізнесменові.

Усі теж дивляться на нього.

– Не поняв? Чого ви всі на мене дивитесь? Та нафіґ мені ваш хрест здався!

Бізнесмен демонстративно відвертається.

Батюшка знову риється в сумці.

– Ну, я ж його сюди клав. Де ж він міг дітися?

– Думаєте, хтось із нас? – питає балерина.

– Та гріх наче й думати... але де ж він тоді дівся? Я, як зайшов, сюди поклав, – показує на сумку. – Щоб не забрали ті чорні.

– Хіба Степанович? – дивується Світлана. – Таж хіба...

– Та чого б це він? – каже батюшка.

– Боже, як гидко, – кривиться балерина. – Ану, признавайтеся, хто взяв хреста?!

Вона ще раз обводить усіх суворим поглядом.

– Може, малий узяв, – каже батюшка. – Погра¬тися.

Світлана дивиться на Захара, який, пригорнувшись до неї, не перестає схлипувати.

– Захарчику, ти хреста не брав?

– Якого хреста? – запитує хлопчик, розмазуючи сльози.

– Отам у сумці... такого, блискучого з червоними й зеленими камінчиками.

– Я не бачив його.

– Та ну... нас же тут небагато, – не приховуючи обурення, дивується балерина. – Як же так?

Усі мовчать.

– Нічого немає тайного, щоб не відкрилося, – мовить священик, застібаючи блискавку на сумці.

– А, може, він у чемодані, святий отче? Може, забули куди клали? – питає Світлана.

– Ви думаєте? Давайте тоді все це приберемо, – показує батюшка на квіти, вино й наїдки, що лежать на валізі.

Діана Лаврентіївна підходить до священика, торкає його за руку.

– Ради Бога, Василю Свиридовичу, не треба. Нехай лежить собі там.

– Ні, ну як же, прив’язати щось же треба. Він якраз і важкий, і зачепиться легко за ті прути.

– А іншого чогось такого важкого ні в кого немає? – запитує Світлана.

– Та туди ж усе одно не докинути, – каже студент. – Що ви скандал підняли.

Усі знову зводять погляди на віконце.

– Може, й справді... – каже Діана Лаврентіївна.

– А ніхто не чув, стріляли чи ні, як дядька вивели? – питає Андрій.

Усі змовкають.

– Не стріляли! – каже Світлана, в очах якої з’являється радісні іскорки. – Справді ж не стріляли?

– Хіба почуєш, як тут таке... – мовить священик.

– Та ніхто й раніше не стріляв. У страху очі великі, – каже балерина. – Крім Зої ж Петрівни ніхто й не чув?

Вона повертає голову до бізнесмена.

– Що? – сердито питає той.

– Ви ж не чули?

– Що? Знов про хреста?

Діана Лаврентіївна махає на нього рукою. Переводить погляд до Тимоша.

Той зробився геть смішним із розпухлими губами. Проте, ніби нічого й не сталося, сидить під стіною, показує Захарчику фокус із монетою: стискає пальці, дмухає на них, розтуляє кулак – монети немає. Знову стискає долоню, дає Захарчику дмухнути, розтуляє пальці – монета лежить у долоні.

Захарчик, округливши здивовані очі, не вірить тому, що бачить.

– Ану ще, – просить він.

Тиміш знову стискає долоню.

Батюшка присідає біля своєї сумки, дістає мініатюрну подарункову Біблію. Підходить до балерини, протягує їй Святе Письмо.

– Це вам... подарунок від мене. Святе Письмо.

– О, дякую, дякую дуже, – розчулено мовить балерина. – А де ж фужер?

Вона шукає очима перчину, яка випала з руки Тимоша, коли його вдарили.

Світлана знаходить її у себе за спиною.

Діана Лаврентіївна наливає вина.

– А ви смілива жінка, – каже батюшка, узявши перчину. Показує, як вона замахнулась ножиком, кидаючись на чорного чоловіка.

– Та що ви... Я й сама не знаю як воно...

– Ви поранили його.

– Що, справді? – дивується балерина.

– У нього на щоці кров була, – каже батюшка.

– Та не було в нього ніякої крові, – зневажливо озивається бізнесмен. – Нащо балакать…

– Була. Я бачив, – стверджує батюшка.

Він хрестить Діану Лаврентіївну. Потім кладе широкий хрест на всіх інших. Потім повертається до закоханих, які милуються під піджаком, хрестить і їх. Після цього хреститься сам і випиває вино.

– Треба було всім разом... а так... здохнете тут усі! – каже бізнесмен, відвернувши погляд.

– А ви не здохнете? – питає Діана Лаврентіївна.

– Я – ні.

– Певно, скільки капусти, – каже студент.

Бізнесмен зловісно коситься на нього.

– А ви, святий отче, як думаєте, людина повинна чинити опір злу, чи треба сприймати все як є? – питає студент. – Зло, воно ж теж від Бога?

– Зло від диявола, – відказує той.

– А нащо ж Бог дозволяє таке дияволу?

Батюшка не хоче продовжувати розмову. Бере дядькового мисливського ножа, іде з ним до стіни й заходжується дерти східці.

– Але ж то Бог так створив, що є світло й темрява, холодне й гаряче, добро і зло, – не вгаває Андрій. – Хіба б ми побачили, що то світло, якби не було темряви? Тож, виходячи з вищесказаного, зі злом боротися не треба, бо як поборемо зло, то не стане й добра.

– Не поборемо, не переживай, – чується крізь шаркання ножа голос священика.

Змовкають. Кожен думає щось своє. Хвилини тягнуться довго.

– Хороший дядько був... – каже нарешті Світлана. – На батька мого чимось схожий... Трошки п’яненький, хазяйновитий... Зерна з перчини зібрав...

– А ваш батько хто? – питає балерина.

– Селянин. Вони з мамою жили в маленькій хатинці на краю села. Там так гарно, річечка в городі. Я купалася там малою. Вони у злагоді жили... і з людьми, і з природою – просто господарювали на землі, на своєму обійсті і все. То найкраще так жить. Ні від кого не залежати. Устав собі вдосвіта, попорав господарство, десь щось полагодив... а мати в цей час моркву підкопала, потім обід зварила. Поїли разом, погомоніли про се, про те, потім зібрали ту моркву, занесли в льох. Батько пісочком пересипав у ящиках... Так і день минув. А завтра знову сонечко зійшло і новий день настав. Можна просто полінуватися, полежать, ніхто тобою не командує. А свято яке – зустрілися з друзями, родичами, хтось у гості прийшов, випили по чарці, пісень поспівали... Зимою мама піч затопить, борщу зварить у банячку, пампушки з часником. Батько горілочки наллє... А на вулиці мороз, завірюха...

– Я, на жаль, не знаю цього – усе життя в місті, – каже балерина. – Але ви так смачно розказали. Справді, є щось магічне в такому простому селянському житті, воно натуральне, не видумане.

– Бог так сотворив людину, щоб жила й працювала на землі, – мовить батюшка.

– А суспільство – зло чи ні? – питає Андрій.

Батюшка мовчить.

– Ну, он же Світлана кажуть, що найкраще ні від кого не залежати. То тоді виходить, що треба жити десь у лісі. Щоб людей кругом не було. Як звірі, – не вгаває Андрій.

– Звірі кращі ніж люди, – каже Світлана. – Вони не знають як красти, брехать. Немає моралі, яку людина придумала, немає сорому. Мабуть, Бог і людей перших так само створив, схожих на звірів. Вони ж спочатку голі ходили, не соромилися.

– Ви хотіли б ходити голою? – посміхається Андрій.

– А чому ні? Якби люди не придумали, що це сти¬дно.

– Чого люди? Це диявол придумав. Так же, святий отче? То ж диявол дав Єві яблуко, вона з’їла і... глядь! – а вона гола! Виходить – мораль від диявола.

– Без моралі, Світлано, не можна, – не погоджується батюшка. – Мораль стримує людину від гріха.

– А мораль – це що? – питає студент. – Це десять заповідей?

– Так. Десять заповідей!

Діана Лаврентіївна наповнює перчину, стоїть із нею, роздумуючи, кому нести, і йде до Тимоша. Той якраз про щось змовницьки шепочеться із Захаром.

– Візьміть, ви ж так і не випили, – протягує йому.

Тиміш усміхається розбитими губами. Потім розстібає спортивну сумку, дістає звідти... саксофон.

– О, саксофон! – радіє Діана Лаврентіївна, ніби бачить свого доброго знайомого.

У Світлани й Андрія від здивування теж злітають брови.

Лише бізнесмен відсторонено-байдуже сидить зі своїми кейсами, не звертаючи ні на кого уваги.

– Зараз спробую заграти вам, – каже Тиміш. – Якщо вийде.

Він підморгує Захарчику, який не зводить із нього очей. Потім боляче облизує губи, підносить до рота мундштук і...

Човгає металевий засув, скриплять двері й до вежі заходять люди у чорному.

Тиміш опускає саксофон на коліна.

Чорні лише долю секунди стоять, шукаючи очима жертву, але цього доста, щоб усі зрозуміли по кого прийшли.

Бізнесмен швидко встає, бере кейси і твердо прямує до виходу, так, ніби впевнений у тому, що йде жити, а всі інші залишаються тут на смерть.

Біля дверей стишує крок, дивиться на свої пласкі чемоданчики з грішми, потім озирається на людей, що залишаються у вежі, якусь хвилю вагається, ніби хоче щось їм сказати... Але не каже.

Чорні чоловіки підштовхують ззаду. Двері зачиняються.

– Думаєте, відкупиться? – запитує Діана Лаврентіївна за мить по тому. Вона так і стоїть із недопитою пляшкою вина та перчиною.

– А мені наче він хотів попрощатися з нами, – каже Світлана.

– Ага, особливо он... – киває Андрій на Тимоша.

– Бог йому суддя, – каже священик, устромивши ніж в останню сходинку на висоті витягнутої руки. Потім струшує з ряси порохняву, підходить до своєї валізи, відкручує пляшку з мінералкою і робить кілька ковтків.

Позаду священика вилазять із-під піджака причумлені від поцілунків молодята. Таня сідає на соломі, обхопивши руками коліна, і не зводить закоханих очей з Романа, а той намагається вчепити за якусь зазубрену в ракушняку кінець пледа, на якому вони допіру лежали. Врешті кулькова ручка, міцно затискає плед у вузькій розщілині. Роман розтягує його, створюючи ширму, яка відгороджує їх від людей. Потім торкає священика за плече.

– Пробачте! Ви можете отак потримати? – подає йому другий кінець пледа.

Батюшка бере його, хоч до кінця не може втямити, нащо це.

– Ага, отак, – каже Роман. – Тільки не повертайтеся, не дивіться.

– Перевдягнутися хочете?

– Ага, – каже Роман і зникає за занавіскою.

Батюшка, тримаючи лівою рукою кінець пледа на рівні свого плеча, ще раз ковтає з пляшки, потім схиляється і ставить її на валізу.

Світлана дістає із сумки дитячу книжку.

– До чого ми з тобою дочитали? – питає вона, гортаючи сторінки з малюнками.

– Там де черепаху несуть до Гамала... Галаматема... – ніяк не може вимовити важке ім’я страшної риби Захар і підсувається ближче до матері.

Посеред вежі сиротливо стоїть дядькова сумка. Андрій уважно дивиться на неї, потім каже:

– Давайте глянемо, що там є, – каже він, звертаючись чомусь до Тимоша.

Той мовчки знизує плечима. Саксофон лежить у нього на колінах.

– А що тут такого? – продовжує студент. – Воно ж уже нічиє!

– Не чіпай, – раптом каже Діана Лаврентіївна. – Може, вони всі ще повернуться.

– Хіба що в іншому тілі, – каже Андрій.

Він підходить до дядькової сумки, витягує звідти палку дорогої, сирокопченої ковбаси, дві баночки тріскової печінки.

– А ви, Андрію, цинік, – каже балерина.

– Ну, то що ж тут уже зробиш? – відказує той, читаючи етикетку на банці.

І раптом із-за ширми доноситься стишений жіночий стогін.

Андрій піднімає очі, прислухається.

Світлана теж відриває погляд від книжки, зводить очі до балерини. Та змовницьки киває в бік молодят.

Звідти чується вовтузіння та пристрасне дихання закоханої парочки.

Батюшка обережно скошує око за плед, кінець якого тримає в руці... і враз відвертається, злякано втягуючи голову в плечі.

– Господи! – шепче він, осіняючи себе хрестом.

Тиміш зиркає на Світлану, зустрічається з нею поглядами. Вона засоромлено опускає очі.

– Ну, то що ж тут уже зробиш... – каже Діана Лаврентіївна, розводячи руками. – Давайте допивати вино.

Тиміш обережно підносить до розбитих вуст мундштук саксофона, кладе на клавіші пальці і... голі кам’яні стіни раптом починають відлунювати дивними звуками, що накочуються один на одного, перетворюючись у заворожуючу мелодію.

Світлана пригортає до себе голівку сина, прикриваючи тому вуха, щоб не чув інших звуків, які все гучніше й безсоромніше линуть із-за імпровізованої ширми, а сама замріяно дивиться на Тимоша, для якого вже не існує нічого на світі – він зливається з мелодією, яка то бринить палкими, спраглими нотами, то раптом змовкає, захлинається, немов забракло повітря, а потім ще жагучіше тремтить і вібрує, доповнюючи беззастережні стогони закоханих...

Відхилившись до стіни, Світлана заплющує очі.

Андрій, ховаючи посмішку, час від часу позиркує то на Світлану, то на Діану Лаврентіївну, то на батюшку, якому нічого не залишається, як тримати плед і, втупивши в підлогу очі, чекати, коли все це скінчиться.

А воно все не кінчається й не кінчається.

Балерина з пляшкою вина й перчиною підходить до Андрія, подає йому руку, запрошуючи до танцю. На обличчі у того виникає дивакувата, але тепла усмішка. Він кладе ковбасу й консерви назад до сумки, встає і слухняно підкоряється бабусі у джинсовому костюмі. Спочатку невпевнено, вайлувато починає танець, але, щодалі рухи робляться вправнішими, балерина потроху віддає йому ініціативу, кориться, танець набуває невимушеної розкутості. Андрій уже сам веде її – впевнено, красиво й вільно...

А звуки кохання все дужче й дужче шаленіють, безумствують, розгораються до нестерпного палу і врешті вибухають десь високо аж під зводом вежі, зомлівають там, терпнуть... і невагомі, як пух, опускаються на землю.

І саксофон лагіднішає, стишуються і завмирає...

Якусь секунду всі зачаровано мовчать.

А ще через мить із-за ширми чується щасливий, тихий сміх жінки.

– Браво! – каже священик до Тимоша і починає плескати правою долонею об лівий кулак, у якому затиснутий кінець картатого пледа.

За ним аплодують інші.

Тиміш схиляє голову в поклоні. Потім киває на занавіску.

– І їм...

Овації зриваються з новою силою.

Знову чути притамований шепіт і сміх юної жінки за пледом.

Балерина підходить до Тимоша, подає йому перчину з вином.

– Спасибі, розчулили, – всміхається до нього.

– За любов! – каже Тиміш, піднявши келих, і обережно п’є понівеченими губами.

За хвилину із-за імпровізованої завіси виходить Роман, бере у священика край пледа.

– Дякую, – тихо мовить, ховаючи очі.

Таня сидить під стіною, засоромлено ткнувшись обличчям у зігнуті коліна.

Знявши плед, Роман розстеляє його знову. Сідає під стіну, прикриває ноги коханої піджаком, і так бережно, так ніжно пригортає її до себе, наче боїться, що вона зараз розтане й протече крізь його обійми. Вона й справді ніби тане, ніби аж прилипає до його тіла.

Андрій боковим зором із цікавістю поглядає на них.

А священик тим часом підходить до східців, стає навшпиньки, витягує з останньої сходинки ножа і повертає голову до Захарчика, який возиться з екскаватором.

– Ану, ходи, сину, попробуєш.

Хлопчик біжить до священика. Той підсаджує його до першої сходинки і малий лізе вгору, спритно чіпляючись та переставляючи ноги із заглибини в заглибину.

Світлана радісно всміхається. Може, й справді вилізе, може, ґрати на тому вікні не тримаються зовсім, може, там і не високо...

– Ну, молодець! – каже батюшка, зсаджуючи хлопця. – Отак аж до віконця вилізеш, а там розіб’єш шибочку і скочиш туди.

– Там високо, як же я скочу? – питає Захар.

– А так просто... заплющиш очі та й скочиш, – відказує батюшка.

Він іще щось хоче сказати, але раптом скриплять двері.

Світлана з розпачем дивиться на сина, який стоїть біля священика. Той швидко заводить хлопця собі за спину.

Двоє в чорному ідуть прямо до Андрія, який завмер навприсядки біля дядькової сумки. І коли між ними залишається кілька кроків, студент схоплюється й тікає разом із сумкою до протилежного боку вежі, до священика. Забігає тому за спину. Батюшка стоїть твердо, стискаючи в руці мисливського ножа.

Двоє у чорному зупиняються перед ним. Один показує кивком автомата, щоб відступив.

В цей час Андрій випихає із-за спини священика малого Захарка прямо до рук чоловіків у чорному.

Світлана викрикує, схоплюється на ноги й біжить до сина.

Один у чорному відштовхує малого до матері й знову показує батюшці цівкою автомата, щоб той відступив. Священик робить крок убік, відкриваючи Андрія. Той стрімголов кидається тікати, але перечіплюється через ногу, яку виставив чоловік у чорному, й падає. Сумка відлітає до стіни. Із горла вихоплюються звіриний рик, він лізе по пластунському до чорних чоловіків, обхоплює одного за коліно і з люттю заходжується гризти його ногу. Чоловік бере студента за комір сорочки, хоче звести, але той випручується, лягає на спину і, підігнувши до живота ноги, починає жалісливо проситися.

– Відпустіть мене... Я вас дуже прошу – не беріть мене, ну, ну, прошу, умоляю... – Він дриґає ногами, упирається, викручується й не перестає скімлити: – Я ж молодий ще. Візьміть когось. Ну, там же старші є, я вас дуже прошу, ну, не беріть мене... ой, Боже, ну не беріть мене... я вас дуже прошу...

Але чорні люди зводять його і невблаганно тягнуть до дверей.

Андрій раптом повертає голову до батюшки. Обличчя червоне, в сльозах, на шиї безглуздо теліпаються навушники.

– Батюшка, скажіть їм щось! Ой Боже! Ну, скажіть же їм щось! Поможіть! Ну, нащо я вам? Ну, пустіть же мене, ну пустіть же мене...

Останні слова уже линуть із-за дверей, які зі скреготом зачиняються.

Діана Лаврентіївна прямо з горла допиває решту вина, розмахується і кидає порожню пляшку вслід чорним людям. Вона розбивається об двері, залишаючи на них темну пляму.

Світлана із Захаром сідають на своє місце. Вона відбирає у сина іграшку, ставить біля себе.

– Ти щоб від мене більше нікуди не йшов! Зрозумів? – каже вона тремтячим голосом.

Бере книжку, заходжується дуже голосно читати казку:

«Я дуже вдячна, що виказали мені таку честь і принесли сюди на руках, – мовила Орбікула. – Але якщо вам потрібна моя порада, то можна було б просто погукати, я б і сама припливла.

– Не треба мені твоїх порад! – мовив Астракус. – Я просто хочу виконати свою обіцянку. Ти просила в мене за таємницю Галатеатауми вісім слимаків кожного дня і вічний спокій?

– Дев’ять, дев’ять слимаків! – поправила його Орбікула, лежачи догори черевом на краю ями».

– А куди то дядю повели? – питає Захарчик.

Світлана мовчить.

– То неслухняних забирають, – каже Тиміш. – Ти ж слухаєшся маму й тата?

– У мене немає тата, – відказує Захар.

– Слухай казку, – нервово смикає його Світлана за руку й читає далі: «То ось тобі твої дев’ять слимаків! – мовив Астракус і обома клешнями зіпхнув Орбікулу до Галатеатауми.

З глибокої темряви долинуло жахливе тріщання та скрегіт зубів. А ще за мить звідти вилетіли до ніг Астракуса залишки черепахового панцира.

– І вічний спокій! – мовив той, підгиливши один шматок клешнею».

– Що це за казку таку страшну ви читаєте? – запитує священик, прикручуючи до столу третю ногу.

Світлана дивиться на обкладинку книжки.

– Таємниця Галатеатауми. У неї хороший кінець, ми вже третій раз читаємо. Там ніхто не вмирає, а перетворюється на когось іншого.

– Може й так, – відказує батюшка, бере стола й несе поперед себе до стіни, де довбав східці. Там хоче прилаштувати четверту зламану ногу, але вона не тримається. Батюшка відкидає її. Потім підходить до своєї валізи, знімає з неї разом із газетою прив’ялі кремові троянди й залишки їжі, кладе те все на підлогу, а валізу несе до столу, ставить її руба й підсуває замість зламаної ноги. Пробує похилитати стола – він тримається міцно. Тоді батюшка, покректуючи, вилазить на нього, хреститься і продовжує дерти в кам’яній стіні схди¬¬н¬¬к¬и¬¬.

А Світлана повертається до читання:

«– Галатеатаума-а-а! – загорлав він, приклавши до рота клешні. – «Ума-ума-ума!» – почулася звідти замість відповіді».

– Мамо! А Галамата... Гамата... Гала-тамала-матума – вона дуже зла?

– Дуже, – відказує Світлана.

Тиміш, сховавши саксофон до сумки, сидить тепер із фляжкою у руці й стежить за священиком, який уперто різьбить сходинку за сходинкою. Великим мисливським ножем це виходить значно скоріше і за якихось півгодини він уже ледь дотягується до останньої. Закінчивши її, батюшка втомлено опускає руки.

– Рукам важко, – каже він. – Догори весь час. Але вже гляньте скільки!

– Ще трохи і четверта частина буде, – каже Діана Лаврентіївна, змірюючи поглядом відстань від підлоги до віконця.

Батюшка стоїть на столі, струшує обережно з голови пил. Потім здіймає вгору очі.

– Якби хоч трохи ще, а там підлізти та щось таки кинуть.

– Може, вам допомагати якось? – знову питає Світлана, припинивши читати казку.

Тиміш мовчки робить ковточок із баклажки.

– А що ви мені допоможете? – каже священик. – Ось зараз стола перекинемо на бік і ще трохи піднімусь.

Він злазить зі столу і вони разом з Діаною Лаврентіївною перекидають його на торець. Батюшка вилазить і продовжує монотонно й уперто дерти схо¬динки.

Час тягнеться повільно. Вже більше як годину до них ніхто не заходить.

Тиміш сидить під стіною і, заплющивши очі, дрімає. Біля нього Захарчик розглядає картинки в книжці.

– Чуєш, дядю Тимко! – штовхає Тимоша. – Хочеш побачити Гавалатамавуму?

Тиміш розплющив очі.

– Ось диви яка вона страшнюча! У роті світиться!

На протилежному боці вежі перевернутий набік стіл. На столі – священик уперся руками в стіну. У нього на плечах стоїть Роман, кришить ножем ракушняк.

Світлана із Діаною Лаврентіївною в чотири руки притримують стола, щоб не хитався.

Таня сидить на пледі, обхопивши коліна та поклавши на них голову, й ніжно спостерігає за Романом.

Лезо ножа монотонно чиркає по каменю.

– Боже, як я ненавиджу цей звук! – каже балерина. – Наче по склу…

– То не по склу ж, – жартує батюшка, схиливши до неї голову. Дрібні крихти сиплються йому прямо на потилицю.

– Може, більш не прийдуть, – каже Світлана.

І в цей час чути кроки за дверима. Вона досадно стукає кулаком по столу і швидко йде до Захара.

Роман злазить із плечей священика, сплигує на підлогу. Батюшка теж поспішає злізти зі столу. Не треба, щоб люди у чорному бачили східці.

Гуркає залізний засув. Двері відчиняються.

Двоє в чорному прямують до столу.

– Давайте я... – робить їм назустріч непевний крок балерина.

Але вони підходять до Романа. Той розгублено зирить на батюшку, потім на стареньку балерину. Його беруть під руки. Він устигає покласти на стіл ножа, повертає голову до Тані, дивиться на неї безпорадно, ніби вибачаючись.

Вона раптом схоплюється й біжить до коханого.

Один із чорних перепиняє її, виставивши наперед автомата.

– Ми разом, – каже Таня і хоче взяти Романа за руку, але чорний чоловік відштовхує її. Вона падає.

Роман намагається випручатися із цупких лабетів, та дарма. Його підштовхують до дверей.

Таня зводиться, доганяє їх і обіймає ззаду Романа, міцно замкнувши пальці рук у нього на животі. Відчувши на мить слабинку чорних людей, Роман викручується і обхоплює дівчину за стан, притискаючи до себе.

На завмерлому обличчі Тимоша не ворушиться жоден м’яз, він мовчки сидить під стіною, тримаючи у руці баклажку.

Чорні люди на мить зупиняються, перечікують. Либонь думають, що ті прощаються. Проте Роман із Танею й не думають розходитися, навпаки, ще дужче туляться одне до одного.

І тоді їх заходжуються розтягувати, смикаючи за плечі в різні сторони, але вони ніби зрослися, злилися воєдино, їх не можна відірвати одне від одного. Врешті один розмахується і б’є кольбою автомата дівчину прямо в обличчя. Вона скрикує, ховає закривавлене лице на грудях у Романа, але рук не розчіплює. Сорочка в Романа багриться кров’ю.

Світлана, зібгавшись у клубок, міцно горне до себе Захарчика, так міцно, ніби хоче запхати його в своє тіло.

А чорний чоловік ще раз тлумить дівчину автоматом по голові. Вона починає осідати, проте Роман не випускає її з обіймів, не дає впасти.

І тут раптом схоплюється з місця Тиміш. Кількома блискавичними стрибками підбігає до чорних людей і з розгону заціджує ногою в живіт того, хто щойно бив дівчину... і тут таки отримує короткий тичок у відповідь... прикладом... в розтовчені губи. І падає горілиць, неприродно гикнувши.

– Ойой! – перелякано закушує кулак Діана Лаврентіївна.

Батюшка хреститься.

А люди в чорному знову намагаються розтягти закоханих: викручують їм пальці, стусають під ребра, рвуть волосся, але ті, мов скам’янілі.

Тоді вони перезираються між собою, ніби приймаючи рішення і... ведуть до дверей обох.

За мить гуркотить засув.

Настає тиша. Тягуча, болісна й безнадійна.

Кожен соромиться підняти очі, так ніби відчуває провину.

Тиміш, горблячись, відходить на своє місце, притуливши закривавлений рот до передпліччя.

– Ма, а чого вони б’ються? – питає Захарчик, зазираючи матері очі. – Що їм треба, тим дядям?

– Хочуть, щоб ішли з ними, – тихо відказує Світлана¬.

– А чого ніхто не хоче?

– Бояться.

– А чого? Вони страшні, як Гатала... ну, як ота риба?

Світлана зітхає.

– Та ні... просто ніхто не знає куди їх ведуть.

– А чого?

– Що чого?

– Чого ніхто не знає?

– Бо не знає, – каже Світлана і очі її наповнюються слізьми. Проте вона стримується, не плаче.

– Мені то що, я прожила своє, – мовить Діана Лаврентіївна. – А вони ж молодесенькі... Ніхто там, видно, ні про що не домовився.

Батюшка закочує рясу, дістає з кишені джинсів мобільний телефон.

– Ану, скажіть мені свій номер, – звертається до Діани Лаврентіївни.

– Нащо? – не розуміє та.

– Попробую подзвонити звідти, – киває на двері. – Або ви мені...

Вони обмінюються номерами телефонів.

Тиміш, притамувавши кров об сорочку на передпліччі, сидить, обіпершись спиною на стіну.

До нього підходить Захар.

– Тобі болить? – питає, торкнувшись за руку.

– Болить, – відказує Тиміш, силувано всміхаючись. – Але ж ми чоловіки.

Захарчик подає йому екскаватора.

– Колесо відпало.

Тиміш бере іграшку, насаджує коліщатко на вісь, затим ставить на підлогу і відпускає гальма. Екскаватор їде до соломи, на якій допіру сиділи Роман із Танею. Там упирається в плед, буксує.

Захарчик схоплюється й біжить визволяти машинку. Присідає біля неї, відключає моторчик. Потім витягує з-під соломи хреста отця Веніаміна.

– Дивіться, що я знайшов! – гукає радісно й біжить із знахідкою до матері.

Усі здивовано переглядаються.

–          Боже мій! – болісно кривиться Світлана.

Діана Лаврентіївна теж скрушно хитає головою:

– Хто б міг подумати? Тільки ж любилися та кохалися.

Священик бере хреста, витирає з нього пил:

– З великим гріхом пішли, каже він.

– Якщо Бог – любов, то їм проститься, – шамкотить посинілими, розпухлими губами Тиміш.

Світлана повертає до нього голову:

–          Ну, й нащо ви полізли?

– Не втерпів.

– Тоді, як треба – не йдете, а тут... – долучається Діана Лаврентіївна. – Ви чого тоді не пішли?

– Тоді не схотів.

– Ви робите тільки те, що хочете?

Тиміш не відповідає. Він накручує пружинку в екскаваторі й пускає його до Захарчика, який чекає на середині вежі, розставивши ноги.

– Ближче підійди! – гукає йому, коли машинка вже рушила з місця.

Захар ступає кілька кроків назустріч, і екскаватор проїздить у нього між ногами. Очі горять азартом. Вловивши машину, він підкручує пружинку й пускає назад до Тимоша.

– Ворота постав, ворота! – вигукує, підстрибуючи на місці.

Тиміш упирається двома руками в підлогу, створюючи таку собі арку, і екскаватор проїздить у нього прямо під носом.

Хлопчик не тямить себе від радості, обкручується кілька разів на місці й біжить до Тимоша. Обнімає того, тулиться до грудей.

– Давай п’ять! – каже Тиміш, протягуючи руку.

Захар б’є своєю долонькою об долоню Тимоша.

Світлана краєм ока замилувано дивиться на них.

Батюшка піднімає з підлоги мотузку, прив’язує її до хреста.

– Ану, попробуємо, – каже, затягуючи вузол.

– Не жалко, отче? – питає Світлана, перевівши до нього погляд. – Поб’ється ж.

Той мовчки відходить подалі від вікна.

– Помоліться, Василю Свиридовичу, – каже балерина.

Священик стоїть хвилину, опустивши очі. Молиться. Потім киває на Захара, який, роззявивши рота, завмер посеред вежі й дивиться, як кидатимуть хреста.

– Заберіть хлопця, буду кидати, – каже він.

Діана Лаврентіївна і Світлана з сином туляться спинами до стіни з протилежного боку.

Батюшка, розкрутивши на мотузці хреста, махає витягнутою рукою і жбурляє його до вікна. Але хрест долітає лише до середини, вдаряється там об стіну, викрешує шматочки ракушняка і падає на підлогу. З нього в різні боки сиплються напівкоштовні камінці.

Захарчик визбирує їх і подає священикові.

– Візьми собі, – каже батюшка, погладивши хлопця по голові.

Той біжить із камінчиками до матері.

А отець Веніамін ще раз розкручує хреста і вдруге з усієї сили підкидає його вгору. Той вдаряється об стіну, не долетівши навіть до середини.

Батюшка піднімає понівечену сімейну реліквію, дивиться на вікно, потім переводить погляд на стіл.

– Треба на стіл вилізти, – каже по паузі. – Мотузку можна буде попустить і плече збільшиться.

– А ви звідки таке знаєте? – з цікавістю запитує Діана Лаврентіївна.

– Про що?

– Про плече.

– Фізику треба у школі вчити, – усміхається батюшка.

Вони разом відтягують стіл далі від стіни, отець Веніамін вилазить на нього, шукає ногами міцну опору, попускає шнурок, так що хрест мало не торкається підлоги і, розкрутивши його, з криком жбурляє вгору. Цього разу він здіймається значно вище, ніж за перших спроб, втім знову врізається в стіну, не долетівши до вікна. Падає. По підлозі розсипаються рештки кольорових камінців.

Діана Лаврентіївна піднімає хреста, несе його батюшці.

– Може, ви попробуєте? – звертається той до Тимоша, який майструє щось із соломи.

Тиміш здіймає до нього очі.

– Я не докину. Якщо ви не докинули, то хіба ж я...

Чути кроки за дверима.

Всі насторожується.

Скрегоче залізний засув. Двоє у чорному заходять до вежі. Зупиняються на кілька секунд. Ніби навмисне, щоб у кожного стиснулось серце. Потім прямують до Діани Лаврентіївни.

На обличчі в тієї виникає усмішка. Вона киває їм головою, підходить до своєї сумочки, дістає звідти губну помаду і без люстерка, навпомацки швидко підмальовує губи. Далі піднімає з підлоги кремові троянди – дає одну батюшці, одну Тимошеві, одну Світлані. Присідає до Захарчика, дає і йому квітку. Залишаються ще три. Вона ступає назустріч чорним чоловікам і простягає їм по одній. Але вони не беруть – грубо підштовхують стареньку до дверей.

– Подзвоните, – встигає сказати отець Веніамін.

Діана Лаврентіївна уже на порозі махає на прощання рукою.

Двері зачиняються.

Захар віддає мамі квітку.

– А де моя крейда, що ти купила?

– У сумці десь, – Світлана дивиться на двері, за якими щойно зникла легендарна балерина. – Як лотерея, – засмучено похитує вона головою. – Не знаєш, на кого випаде.

– То ми не знаємо, – відказує батюшка.

– Думаєте, їм не однаково кого брать?

– Богу не однаково, – батюшка задумується на хвилю, згадуючи щось. – Якось їхав автобусом, а обабіч траси сосновий ліс. Деякі дерева стоять із білими смугами на стовбурі. То їх лісник уже помітив на зріз. А вони ж не знають, ростуть собі та й ростуть...

Сумна посмішка торкається Світланиних вуст.

– Губи підфарбувала, – каже вона.

Отець Веніамін знову задирає голову до вікна.

– Що ж іще можна придумати, га? Невже нічого не можна придумати?

– Святий отче, ви у карти граєте? – питає Тиміш, тасуючи новеньку колоду карт. – Давайте в дурня?

Батюшка якусь хвилю дивиться на нього мовчки, потім заперечливо мотає головою.

– А ви? – до Світлани.

– Ні, – відказує та

– Жаль... А то б зіграли втрьох.

Отець Веніамін бере зі столу ножа, шукає очима Захара.

Той сидить навпочіпки з протилежного боку вежі й малює кольоровою крейдою на підлозі хатинку.

– Іди сюди, Захарчику, – гукає батюшка.

Захар неохоче кидає малювання, іде до нього. Руки в різнокольоровій крейді, наче в барвистій веселці.

– Ось послухай мене, – каже отець Веніамін. – Ти зараз візьмеш цього ножа і полізеш із ним угору аж до останньої сходинки. Зубами ножа триматимеш, наче пірат якийсь. А там угорі міцно вчепишся лівою рукою, а в праву ніж візьмеш і попробуєш видовбати сходинку. Як видовбаєш, тоді вхопишся за неї, підлізеш і продовбаєш ще одну, і так помаленьку аж до самого віконця. А там уже знаєш що робити – розіб’єш шибку і вилізеш звідси.

Світлана безнадійно хитає головою.

– Він не зуміє, – каже тихо.

– Чого це не зумію? – ображено зиркає на матір Захар. – Ви що, мамко? Ще й як зумію!

Світлана присідає біля сина, показує йому на ві¬конце.

– Синочку, хіба ти вилізеш аж туди? Не бояти¬мешся?

– Та я не боюся… ви ж пам’ятаєте, як я на вишню лазив? Як людина-павук.

– Я підсаджу тебе, – каже батюшка, бере хлопця на руки, ставить собі на плечі. – Чіпляйся!

Захар поволі лізе вгору. З ножем у зубах він і справді нагадує пірата чи маленького Мауглі, хіба що вдягнутий у шорти й футболку.

Світлана з батюшкою стають під стіною, готові будь-якої миті зловити хлопця, якщо той зірветься.

Тиміш дивиться на них, механічно тасуючи колоду карт.

Хутко видряпавшись, Захарчик чіпляється лівою рукою за сходинку, у праву бере ніж і пробує шкребти ракушняк.

– Господи, хіба зможе? – тихо каже Світлана, піднявши голову.

Крихти сиплються донизу й запорошують їй очі. Вона схиляється, прокліпуючись, потім відходить до свого місця, бере пляшку з мінеральною водою, хлюпає в долоню і вмивається.

– Глибше, сину, так, наче вниз задовбуйся, щоб чіплятися краще було, – гукає батюшка, ледь відійшовши вбік.

– Та я ж глибше, – сопе хлопчина, цюкаючи щосили ножем об камінь. Сірий порох осипається на підлогу.

Світлана знову безнадійно хитає головою.

– Високо дуже.

– Нічого, – каже батюшка. – Потроху.

Минає який час і Захар таки видовбує сходинку. Потім затискає в зубах ножа й підтягується вище.

– Молодець! – вигукує батюшка. – Не втомився?

– Ні, я ще можу!

Світлана починає сміятися. Спочатку тихенько, сама до себе, далі голосніше й голосніше, злизуючи з губів сльози.

Продовбавши ще одну сходинку, Захар повільно злазить.

– Якби не це, я б іще міг, – каже він, показуючи матері праву руку. Щиколотки на вказівному й середньому пальцях кровоточать.

– Ударився? – присідаючи біля сина, питає Світлана, бере його руку й цілує ранки.

– Та нічого, мамо, воно не болить, – заспокоює її Захар. – Тільки щемить трохи… Можна я тепер піду трохи помалюю?

– А не хочеш іще хоча б одну? – зводить до нього погляд Світлана. – Хоч би одну.

– Я спочатку хату з коровою намалюю, а тоді... Можна?

– Ну добре, біжи.

Тиміш відкручує флягу, дуже обережно відпиває ковточок, але коньяк усе одно заходить до ран і він болісно кривиться.

– Отче, а ви самі вірите, що є життя після смерті? – запитує Світлана. – Тільки по правді!

– Хочеться вірити, – відказує той.

– Сумніваєтеся таки?

– Інколи сумніваюся. Але коли помолюся – віра знову приходить. Наука ж каже: ніщо нізвідки не виникає і нікуди не зникає. То чому душа має зникнути? – Він дивиться на ніж, який віддав йому Захар. Тоді здіймає очі до віконця й зітхає. – Найважче змиритися з безпорадністю.

Чути скрегіт засуву.

– Захар! – гукає Світлана.

Той миттю біжить до матері.

– Це вже по мене, – каже священик.

Він піднімає хреста, до якого прив’язаний шнурок, дивиться на нього, ніби вирішуючи, чи треба він йому буде там, за дверима. Потім віддає Світлані.

– Може, згодиться...

Далі хреститься, бере в одну руку сумку, в другу важку валізу з металевими кутиками і йде до дверей, не чекаючи на чорних людей.

Але ті, зайшовши до вежі, проминають його і простують до Світлани із Захаром.

Батюшка розгублено проводжає їх поглядом.

Світлана закушує губу, заводить Захара рукою собі за спину.

Чорні зупиняються. Один із них довго дивиться їй в очі, так ніби не може ніяк упізнати. Затим повертає голову до священика.

Обоє розвертаються і йдуть назад. Беруть під руки отця Веніаміна. Ведуть до дверей.

– Він свою квітку забув, – каже Захар за мить по тому, як двері зачинилися.

Світлана стоїть, мов скам’яніла. Потім поволі осідає на підлогу.

– Ма, що таке? Ти чого? – дивується хлопчик.

– Тихо, тихо, синку... тихо, – каже вона, набираючи повні груди повітря. – Зараз...

Коли терпкість у тілі проходить, вона встає і неквапливо заходжується збирати речі. Рухи механічні, наче вві сні. Зносить усе, що залишилося після людей у свою сумку: хрест із мотузкою, плед, на якому лежали закохані, зів’ялі кремові троянди... Підбирає й чиюсь пляшечку із соскою.

– Нащо ви те робите? – питає Тиміш.

– Що роблю?

– Ну, збираєте все.

Світлана мовчить хвилю. Затим дивиться на пляшечку з соскою, яку тримає в руці.

– А ви, що – збираєтеся тут жить?

– Це ж не наша воля, – відказує Тиміш. – Сідайте зіграємо в карти.

– Захар! – гукає Світлана, кидаючи погляд на сина. Але той уже захопився малюванням і не чує її.

– Зіграємо? – питає Тиміш.

На обличчі Світлани з’являється якась зловісна посмішечка. Вона ставить пляшку із соскою в сумку й сідає поруч.

– Ну, здавайте.

Тиміш швидко розкидає по шість карт, засвітлює хрестового короля козирем, кладе на нього залишки колоди.

– У вас що найменше?

– Дама, – каже Світлана.

– У мене сімка, – показує їй хрестову сімку і заходить зразу з двох дев’яток.

Світлана відбивається.

– Нема. Ходіть, – каже Тиміш, відкладаючи вбік побиті карти.

Світлана думає хвилю.

– Але ж людина, навіть якщо й живе після смерті, вона ж уже не пам’ятає себе? Чи пам’ятає? – зводить очі на Тимоша.

Той знизує плечима.

– Ну, якщо я не пам’ятатиму себе, то яка ж мені різниця – житиму після смерті чи ні? То ж уже хтось інший буде, не я?

Тиміш поблажливо всміхається.

– А ви хіба пам’ятаєте, що було з вами десять років тому сімнадцятого червня? Що ви робили в той день, з ким говорили, плакали чи сміялися?

– Не пам’ятаю, – всміхається вона по хвилі мовчання.

– Ну? І хіба вам від того зараз гірше? Ви ж живете сьогодні, відчуваєте себе собою. Чи не так?

Світлана якось відсторонено дивиться на сина, який захоплено малює.

– Так... справді, – каже вона і заходить з дами.

– То ж козир!

Вона знову здіймає очі на Тимоша.

– А ви вірите в загробне життя?

– Та нащо воно вам здалося? – всміхається той.

– А все ж?

– Я вірю в реінкарнацію. І точно знаю, що в минулому житті був жінкою.

– Чого це?

– Ну, так от... знаю.

Світлана зітхає.

– Отець Веніамін і той сумнівався. А як можна проповідувати, коли сам не впевнений?

Тиміш дивиться на неї тихим, ласкавим поглядом.

– Світланочко! Просто живіть... і радійте.

– Чому ж тут радіти?

– Що живите.

Світлана кидає карти. Знову дивиться на Захара, який розмальовує підлогу. Вже намалював хату, дерево біля нього величезне, зелене, поруч біла корова з чорною плямою на боці, позаду хлопчик із лозиною...

– От як про людей будеш гарно думать? – каже раптом Світлана, – Взяли і хреста вкрали! Вони мені такі гарні були спочатку. Такі молоденькі, такі закохані... Ну, нащо їм той хрест був здався ? Га?

Вона зазирає Тимошеві в очі.

– Люди непередбачувані. Ви ж самі говорили, що звірі кращі.

– Кращі... Такий гидкий осад на душі.

Тиміш поволі збирає карти.

– А ви хто... ну, в житті, чим займаєтесь? – запитує Світлана.

– Граю.

– На саксофоні?

– На саксофоні теж.

– Жаль, що губи у вас розбиті, а то заграли б іще щось.

– Ще заграємо...

Світлана не без подиву дивиться на нього. Потім переводить погляд на сина.

– Давайте допоможемо йому. Може, він долізе до вікна. Давайте?

– Ну, давай, – згоджується Тиміш.

– Хоч підстраховуватимемо, щоб не впав. – Вона гукає сина. – Захарчику, ану знову полізь догори. Чуєш, сину?

Захар обтрушує об штани долоні і йде до матері.

– Слухай, синочку, я хочу тобі ще дещо сказати. – Світлана присідає, бере його руки в свої. – Якщо прийдуть оті в чорному і мене заберуть, то ти щоб не плакав, бо з тобою буде дядя Тиміш. Ви з ним обов’язково робіть східці в стіні. Обов’язково! Щоб ти не казав, що втомився, а щоб розізлився і колупав, аж поки не долізеш. Зрозумів? Справжні хлопчики, вони, коли щось захочуть, то зляться і роблять усе до кінця. Зрозумів?

Захар мовчки киває.

– Аж до самого віконця піднімешся, а потім виб’єш шибку і вилізеш. Я тебе там чекатиму. З того боку. Зрозумів?

– А чого ми не всі разом підемо з тими дядьками?

– Ну, так треба. І ще, пообіцяй мені, може, ти залишишся сам, може, й дядю Тимоша заберуть, то щоб ти не злякався, щоб не плакав, а колупав і колупав східці. Обіцяєш?

– Обіцяю, мамо. А чого вас із дядьом Тимком заберуть, а мене – ні?

– Я не знаю, сину, кого заберуть першого, я просто так тобі кажу, а раптом ти залишишся сам, то щоб не боявся.

– Та я не боюся. Але чого нас усіх разом не заберуть?

– Ну, побачимо, я не знаю, як там буде... А якщо тебе заберуть першого, то ти щоб теж не боявся, а обов’язково дочекався нас там. Добре?

– І дядя Тимко з нами буде?

Світлана мовчить.

– Буду, – каже Тиміш, підморгнувши хлопчикові.

– Завжди? – радіє той.

Тиміш кидає погляд на Світлану.

– А ви скажіть, щоб нас разом забрали, – просить Захар.

– Так, ну, все! Давай я тобі пальчики замотаю, – відказує Світлана, дістає з сумки хустинку, роздирає її на смужки і заходжується перемотувати синові збиті щиколотки.

І Захар, затиснувши в зубах мисливського ножа, знову дереться вгору. А вже нагорі, пам’ятаючи мамині слова, що треба розізлитися, по-дорослому нахмурює брови і вперто заходжується довбати стіну.

І знову кришиться камінь, і летить донизу сірий порох.

– Де його батько? – запитує Тиміш.

Вони зі Світланою стоять по різні боки від того місця, куди спадають крихти ракушняка, і пильнують Захара. Хвилина за хвилиною спливає час. Захарчик встигає добряче стомитися. Він проситься злізти, але Світлана не дозволяє. Ще три! – каже вона. І він слухається. Він слухняний хлопчик. Важко сопе вгорі, ніби маленький каменяр, що мусить витесати у скелі сходи аж до самого неба.

– Ви завжди робите тільки те, що хочете? – питає Світлана.

– Чого ви так питаєте?

– Ну, не схотіли ж піти з усіма проти тих.

– Не схотів.

– А чого?

– Не схотів.

– Хіба так можна прожити життя?

– Так усі живуть.

– Як?

– Роблять те, що хочуть.

– Ні.

– Ну, ви ж зараз робите, що хочете?

– Ні. Я, може... може, хочу... – вона не доказує, підборіддя починає ледь помітно тремтіти.

Тиміш робить до неї крок, обіймає за плечі... і вона тулиться щокою до його грудей. Стоїть так, заплющивши очі, відчуваючи його запах, його теплий віддих на своєму волоссі.

– Вас давно не обіймав чоловік? – питає Тиміш.

– Давно, – тихо відказує Світлана.

– Я б поцілував вас... так губи ж...

Вона зводить до нього очі, ледь закинувши голову. Прибирає рукою ниточку волосся, що лізе в око.

– Да, губки у вас, і справді... – всміхається. – Метелик вуст зривається злітать печальної осінньої пори. Але ж... кого у небі цілувать? Кому у небі вірші говорить?

Вона піднімається навшпиньки і легенько цілує Тимоша в куточок рота. Відчуває, як напружуються його руки, притискаючи її до себе. І вона обм’якає, дозволяє його понівеченим губам цілувати себе.

– У вас сім’я є? – питає тихо.

– Ні.

– Отож, – каже вона й легенько звільняється від обіймів. – Хіба ж я з ним можу жити як хочу? – Вона піднімає очі до Захара, який шкребе наступну сходинку. – Синку, злазь уже, щось поїмо. У мене там бутерброд лишився.

Захарчик з радістю злазить.

– А я вже високо видряпався! – зазирає догори.

– Ще й як високо! – каже Світлана. – Якби ти тільки не втомився та, не дай Боже, не впав. Зараз під’їси трошки і знову полізеш. Добре?

– Та я зовсім не втомився... і там не так уже й важко дерти. Я видивляюся де така щілинка наче є в стіні і там починаю шкрябать.

– Бо ти ж розумник у мене. Ти вилізеш, я знаю. Ти доберешся до віконця... А я там тебе ждатиму.

– А дядя Тиміш?

– І він. Ми обоє тебе там ждатимемо.

Вона ділить на три частинки останній бутерброд.

– Я не буду, – каже Тиміш. – Віддайте йому.

Світлана вагається якусь секунду, а потім кладе все синові.

Тиміш умощується на своє місце, бере ті кілька соломинок, які вертів у пальцях раніше, додає до них ще кілька і скручує все до купи. Потім ще кілька навхрест.

Захар їсть бутерброд, уважно стежачи за ним.

– Літачка зроблю, – каже Тиміш. – Посідаємо всі утрьох і полетимо до віконця.

Захар усміхається.

– Хіба він витримає?

– Витримає. Ми ж скажемо чарівні слова і станемо малесенькими.

– Ага, так не буває, – каже Захар.

– Чому не буває? Дивися: кара-бара-мара-буц!

Тиміш дає легенького щиглика Захарку. Той заходжується веселим сміхом.

Світлана із сумом в очах спостерігає за ними.

– Кого ви найбільше згадуєте? – питає Тимоша.

– Хто був із нами?

– Ага.

– Андрія, студента, – відказує той.

– Чому? – дивується Світлана.

– З іронією хлопчина... Я не люблю, коли цей світ сприймають дуже серйозно.

– А я...

Чути кроки за дверима.

Світлана встає. Бере на руки сина. Обціловує йому обличчя.

– Захарчику, сонечко моє... я тебе дуже люблю... ти долізь туди, я прошу тебе, синочку, долізь...

Вона ледь стримується, щоб не заплакати. Ставить сина додолу, притискає рукою до себе. Він, перейнявшись тривогою матері, горнеться до її ноги. Світлана затуманеними очима дивиться на Тимоша, який стоїть поруч. Він бере її руку в свою.

– Ну, чого ви зразу... це по мене.

– Та так, на всяк випадок, – намагається всміхнутися Світлана.

Тиміш пригортає її до себе. Так і стоять утрьох.

Двоє чорних людей з автоматами підходять до них. Тиміш робить порух назустріч... але один із них кладе руку на плече Світлани.

Вона різко присідає до сина, ще раз цілує його.

– Я чекатиму тебе там, – киває на відчинені двері, де у яскравому світлі стоїть третій чорний чоловік. Потім бере сумку й валізу на коліщатах, котить її до дверей. Там озирається. Сльози заважають бачити, як Захарчик махає їй рукою.

Двері зачиняються.

Захар задирає до Тимоша голову.

– Ми з тобою пограємося трошки?

– У що? – питає Тиміш, не зводячи погляду з дверей.

– Давай, нехай ти на екскаваторі будеш, а я на тому літаку, що ти зробив. І ти так поїдеш наче до тієї хатки, що я намалював, а тебе там страшний звір зловить і замкне, а я прилечу визволяти тебе. Давай?

– Давай, – каже Тиміш, зітхнувши. – Але ж там страшного звіра немає. Ти ж не намалював його.

– А він там усередині, у хаті. Він там у шафі заховався і жде, коли ти під’їдеш.

І Тиміш їде до хатки, у лігво страшного звіра, а Захар летить на літаку його визволяти. Вони бігають удвох по вежі, падають на солому, рачкують, кричать, сміються і сперечаються, бо Захар придумує все нові й нові сценарії, в які Тиміш, хоч і змалів до дитини, ніяк не може в’їхати, не може збагнути тієї дитячої логіки, яка за мить перевертає усе з ніг на голову, і той звір стає раптом не таким уже й страшним і сам потрапляє в пастку, з якої тепер уже вони удвох мусять його визволяти, а потім він раптом стає коровою, яку намалював Захар, а хлопчик той із лозиною – то інопланетянин, який хоче забрати корову, але ж він не знає, що то зовсім не корова, а страшний звір тепер у ній сидить, і вони мають застерегти того хлопчика, що то зовсім не корова...

Тиміш стомлюється. Він горілиць падає на купу соломи і важко відсапується. Поруч падає Захар. Теж розкидає, як дядько Тимко, врізнобіч руки і теж важко дихає.

– Ми так і не зловили його, – каже він, дивлячись у стелю. – Зараз ти під’їдеш з того боку де корова і екскаватором зачепиш її за хвоста. Але ти не можеш її піднять, бо страшний звір вчепився кігтями в землю, і тоді я підлечу, скину тобі такий наче гачок і ми разом піднімемо її в небо... і з неї випаде звір. Але то вже він буде не звір а...

Він так захоплюється, що не чує, як човгає залізний засув і зловісного скриплять дверей.

– Встаємо, Захарку, – каже Тиміш. – Прийшли.

Вони встають і, взявшись за руки, чекають, поки підійдуть ті двоє у чорному. А вони чомусь не поспішають, так неквапом ідуть, спроквола, ніби втомилися вже виводити людей на світло із цього кам’яного мішка. Тиміш не знає, що краще: коли хлопця заберуть першого, а він залишиться, чи навпаки. І він думає: як добре, що це залежить не від нього.

Двоє у чорному зупиняються. Цівка автомата піднімається до Тимоша, кивком вказує на двері.

Тиміш схиляє погляд на Захарчика, кумедно морщить носа, потім підставляє долоню.

– Так погано, що тобі треба йти, – каже хлопець.

– Що зробиш.

Захарко піднімає руку і б’є долонею об долоню Тимоша.

Узявши свою сумку із саксофоном, той у супроводі чорних чоловіків іде до дверей.

– А мені що робить? – навздогін гукає Захар.

Тиміш повертає до хлопця голову.

– Роби, що хочеш! – каже він.

– А хіба можна?

– Можна! – посміхається Тиміш.

Двоє у чорному підштовхують його в двері.

Якусь хвилину Захар стоїть, вирішуючи складну для малого хлопчика задачу: мама казала, щоб робив сходинки, а Тимко – що можна робить, що хочеш...

Він бере солом’яного літачка і летить із ним до екскаватора.

– Уууу, підіг-підіг! – стріляє на льоту у когось уявного, лише йому відомого, потім завалює літак у піке до екскаватора, підхоплює його і здіймає в повітря. Шукає злого звіра, який уже виліз із корови і сховався десь у соломі. – От зараза, де ж ти од нас ховаєшся? – питає сам себе тихо і так само тихо сам собі відповідає: – Секрет!.. Іііввву! Тів-тів-тів-тів!.. А це аеродром, сідаємо швидко! Жжжжух... – літак опускається прямо на розкриту книжку. – А він за крило...Є! В’її-ууу! На-на-на...

Захарчик увесь розчиняється в грі, невичерпна уява переносить його з реальності у чарівний, лише йому одному відомий світ, у якому він б’ється зі злими звірами, потрапляє в небезпечні ситуації, обстрілює їх із солом’яного літачка, тікає на екскаваторі, але врешті перемагає... обов’язково перемагає!

Світлий прямокутник віконця уже давно перебіг на інший бік дверей і тепер підбивається вгору. Десь там, за грубими стінами вежі, тихо сідає сонце.

– Заводимо і... пускаємо! – вигукує хлопчик, зовсім не помітивши, що двері уже відчинилися і двоє в чорному ідуть до нього.

Екскаватор їде їм назустріч, а Захарчик здіймається слідом на літачку...

Важкий черевик чорного чоловіка з хрускотом розчавлює іграшку.

Ранок. Крізь маленьке заґратоване віконечко на стіну із сірого ракушняка падає скісний промінь сонця. Посеред вежі розворушена купа соломи. На ній дитяча книжка. Ще кілька менших купок соломи попід стіною. Перевернутий на торець старий, побитий шашелем, стіл з трьома ніжками. Поруч четверта – зламана навпіл. Прим’ята газета на підлозі, засохлі крихти хліба на ній, чотири зів’ялі троянди. Трохи ближче до дверей розчавлена дитяча іграшка, скло від розбитої пляшки.

Тиша.

У скісному промені сонця невагомо плавають дрібні пилинки...

І раптом цей спокій, цю непоясниму тривогу завмерлого світу порушує металевий скрегіт важкого засуву. За мить масивні ковані двері повільно відчиняються всередину і до приміщення швидко заходить чоловік з автоматом у руках. На ньому високі чорні черевики, чорні штани, чорний светр, обличчя щільно обтягнуте такого ж чорного кольору балаклавою із щілинами для очей. Він зупиняється біля дверей, тримаючи автомат догори дулом. Вказівний палець загрозливо лягає на курок.

Крізь пройму дверей видно ще двох таких само чоловіків з автоматами. Усі троє геть нічим не відрізняються один від одного, немов близнята: однакового зросту, міцні, крутоплечі, в темному одязі й масках.

Ті двоє, що поза вежею, заходжуються грубо заштовхувати до приміщення спантеличених людей.

Першою заходить молода жінка, оберігаючи руками великий живіт. Страх за своє ще ненароджене дитя і рішучість його захищати відбиваються в її очах збентеженим, відчайдушним блиском загнаної вовчиці. Вона стоїть якусь мить роздивляючись довкіл, потім різко розвертається і йде назад до дверей.

Навстріч їй в інвалідному візку в’їжджає зовсім юна дівчинка з рожевими бантиками на голові. Вона ще не розуміє, що трапилося, зупиняється посеред вежі біля купи соломи і з цікавістю дивиться на книжку.

За нею впихають молодого африканця. Вигляд він має геть переляканий і якби не чорна шкіра, то, мабуть, можна було б помітити, як зблідло його лице. В руках тримає довгий тубус, у якому носять креслення.

Жінка з дитятком у лоні підходить до дверей і хоче вийти, але чоловік у чорному боляче штурхає її в бік цівкою автомата. Жінка скрикує і затуляє живіт руками.

– У мене ж дитина! – каже вона, здивовано див¬лячись тому в скляні очі. Але він ніяк не реагує на її слова.

В цю мить у двері просувається дуже огрядний чоловік років сорока, з великим черевом і малесенькими очима. Перевалюється, мов качка, важко несучи своє тіло. Його добряче штовхають у спину і він, мало не падаючи, налітає на вагітну жінку, суне її поперед себе аж на середину вежі.

Слідом забігають троє хлопчаків-третьокласників. На спинах ранці з книгами та зошитами.

За ними човгає білий, наче кульбаба, старенький дідусь, обережно підтримуючи під руку таку ж, як і сам, ветху бабусю. Ці вже нічому не дивуються – спокійні й змирені спроквола заходять до вежі.

Останнім заштовхують високого плечистого чоловік зі шрамом на обличчі. Він майже на голову вищий за тих трьох у чорному і значно крутіший у плечах, але ніякого опору не чинить. Заходить, ніби до спортивної зали, ніби на чергове тренування.

Двері зі скрипом зачиняються. Човгає залізом об залізо важкий металевий засув.

 

 

ЯМА

Я не знаю, коли урветься моя розповідь, а тому даруйте, якщо вона буде дещо поспішною й плутаною – у мене немає часу добирати слова. Хіба міг хто подумати, що за якісь дві доби... Ні, це щось жахливе, цього не може осягнути людський розум...

У скверику, на майдані, міська влада вирішила звести новий будинок. Зрізали дерева, позвозили матеріали, поставили вагончики для будівельників і заходилися вбивати у землю бетонні палі. Не можу зараз сказати, чому міська управа вирішила ставити будинок саме тут, у сквері, на центральному майдані. Але яке вже це має значення? Словом, притягнули довгошию смердючу машину, яка чаділа їдким димом і безперестанку гупала важкою чавунною бабою в залізобетонні палі. Шість днів дзвеніли шибки у прилеглих будинках та здригалася під ногами земля. Коли ж палі були забиті, машину зупинили, будівельники порозходилися по домівках, а на майданчику залишився тільки сторож.

Стояла осінь. Вечори вже були прохолодні, і старенький дідок, розвівши вогнище, грівся біля нього та слухав, як падали з високого дуба жолуді. Аж раптом звідти, де стирчали кінці паль, почулися якісь дивні звуки. Так, ніби хтось сопів і покректував, піднімаючи щось важке. Старий подумав, що то на майданчик забрів злодій, аби щось украсти. Він обійшов усе довкіл, але нікого не помітив, хоча звуки лунали й далі. Старий напружив слух і нарешті зрозумів, що сопуть і крекчуть десь унизу, наче під землею. Тоді він уважніше роззирнувся й таки знайшов те місце, звідки чулися звуки: то була кругла дірка, що невідомо коли і як виникла на місці одної з паль. Звідти й линуло кректання, ніби там хтось вовтузився. Дідок зметикував, що то, мабуть, туди хтось упав. Він хотів був погукати бідолаху й спитати, чи не треба йому якої допомоги, але раптом побачив, що з ями висовуються на поверхню поручні залізної драбини... Старий перед цим трохи випив, аби зігрітися, але ж не стільки, щоб таке привиділося. Він хотів уже сховатися за смердючою машиною, яка стояла осторонь, та не встиг, бо з-під землі вилізла висока худа постать у довгому плащі й заходилася обтріпувати поли. Обличчя прибульця не можна було розгледіти, бо надворі вже зовсім споночіло, проте полиск від вогнища на мить висвітлив великі чорні очі, які тривожно зблиснули, угледівши проти себе людину. У діда всередині усе подубіло з ляку, він не міг навіть рушити з місця. А той, у чорному плащі, обтріпавши глину, мовив: «Нічого тут не чіпай. Я скоро повернуся». Сказав і подався сквериком у місто. Зник дуже швидко, ніби розчинився в темряві. Прийшовши до тями, старий зазирнув у яму, поторкав рукою поручні драбини, аби впевнитися, що вона таки є, і побіг до вагончика дзвонити в будівельне управління. Там спросоння вислухали схвильовану розповідь сторожа й порадили менше пити горілки.

Вранці бригада будівельників сторожа на місці не застала. Та й не до нього їм було, бо, побачивши замість одної з паль дірку, зібралися біля неї і стали гадати – де вона взялася? Врешті зійшлися на тому, що під землею була якась порожнина і паля туди провалилася. Це видавалося б дуже правдоподібно, якби не драбина, що звисала вниз і кінець якої губився глибоко в темряві. Хто поставив у яму драбину і хто по ній спускався – сказати не могли. Тоді згадали про сторожа. Вирішили, що то він туди лазив. Невідомо тільки по що. Пізніше з’явилася ще одна версія: сторож поліз уночі в дірку і там із ним щось скоїлося. Може, зомлів чи впав та забився. Погукали. Але з ями ніхто не озвався. Один чоловік зняв куфайку й хотів спуститися, побачити, чи немає там діда, однак бригадир йому не дозволив. Згодом, ще раз про все переговоривши, вирішили, що треба таки полізти. Якщо в ямі стоїть драбина, то хтось же по ній туди спустився. Тоді нікому і в голову не могло прийти, що по драбині можна не лише спускатися, а й підніматися вгору... І той чоловік поліз. Коли зник у ямі, зверху почули, як він сказав: «Тут нічого не видно і холодно, як у льоху.» І все. Як не гукали його, він більше не відповідав. Через кілька хвилин стривожений бригадир приніс ліхтарика й поліз слідом. Зверху бачили, як промінець світла ковзав по стінах ями, шугав туди-сюди, а потім десь пропав. Бригадира теж не діждалися і, перелякані, побігли телефонувати до управління. Тоді приїхав начальник і згадав, як чергова розповідала, що уночі до неї дзвонив сторож. Подалися до нього додому. Той лежав у ліжку в чоботях та куфайці і, натягнувши до носа біле простирадло, дивився на людей божевільними очима. Хотіли в нього щось випитати, але дід лише сварився пальцем: «Не чіпайте там нічого. Він скоро повернеться!»

Того ж дня до центральної аптеки міста зайшов високий чоловік у чорному плащі й попросив ліків для своєї хворої доньки.

– Це дуже дорогі ліки, – відказала йому аптекарка. – Вони коштують двісті гривень.

Чоловік зам’явся, переступаючи з ноги на ногу.

– Будете брати? – спитала жінка.

– Бачите, – мовив чоловік, і було видно, що йому дуже ніяково, – я не маю грошей. Але мені дуже потрібні ці ліки... Без них може померти моя донька.

– Я вас розумію, але ж...

– А без грошей ви мені не дасте? – цілком серйозно запитав чоловік.

– Ні, без грошей не можна, – відказала та й швидко сховала ліки.

Чоловік з аптеки не вийшов.

– А де мені взяти двісті гривень? – спитав він.

Жінка зміряла його здивованим поглядом.

– Ви що, ніде не працюєте?

Чоловік мотнув головою.

– Ну, не знаю, – мовила вона. – Сходіть до міськради, може, дадуть вам якусь допомогу.

Чоловік постояв ще трохи і вийшов.

А біля ями уже зібрались люди. Прибула швидка допомога, пожежні, міліція... Ніхто не знав, що робити. Під землю лізти боялися, добровольців не було, а змушувати когось опускатися вниз ніхто не наважувався, не хотіли брати на себе такої відповідальності. Ходили довкіл ями, кидали туди камінчики, рахували, за скільки вони долетять до дна, і дивувалися, що не долітають. Або ж було так глибоко, або ж падали вони на тіла тих, що зникли в ямі, бо звуку ніхто не чув. Надвечір, так ні до якого рішення й не прийшовши, міський голова вирішив зателефонувати до Києва. Розповів усе, як було, та попросив допомоги. Його уважно вислухали і пообіцяли назавтра прислати рятувальну бригаду.

Після телефонної розмови голова сидів і, дивлячись у вікно, думав, що мало йому перед зимою клопоту, так тут ще й ця біда... Аж раптом двері прочинилися й до кімнати зайшов дивний чоловік у довгому плащі.

– Чи не дасте мені двісті гривень? – спитав прямо з порога.

Голова не зразу зреагував. Дуже наглим було запитання. А коли схаменувся, то не знав, як повестися: засміятися, обуритися чи просто виставити цього нахабу за двері. Однак повівся стримано, як і належить міському голові, до того ж не знав, що це за тип і чого від нього можна чекати.

– Ви хто? – спитав по паузі, розглядаючи чоловіка. На крутого не схожий: плащ із потертим коміром, обличчя змучене, аж почорніле, на черевиках глина... Певно, безхатько якийсь. Але очі не спиті. Та й дивився він відкрито й гордо, ніби не просити прийшов, а забирати своє.

– Це не має значення, – відказав дивний чоловік. – Ви можете дати мені двісті гривень?

– Що, прямо так ось – витягну з кишені й дам? – ледь стримав емоції голова.

– Я не знаю, як це у вас робиться, але мені потрібні гроші для лікування доньки.

– Аааа, – зрозумів нарешті голова. – На жаль, нічим не можу зарадити.

– Тисячі років я у вас нічого не просив і не прийшов би до кінця віку, коли б у мене тяжко не захворіла донька, – спокійно мовив чоловік у чорному плащі. – Ми ніколи не користувалися ліками. Це вперше, відколи живу, у нас хтось захворів. А живу я, повірте, немало...

– Ну, я б не сказав, що ви такі вже старі. А от що не хворієте, це добре. Кожному б так.

– То ви дасте мені двісті гривень?

– А де я їх візьму? Я що, мільйонер? І хто ви такі, врешті-решт?

– Мені сказали, що ви можете дати якусь допо¬могу.

– Ви де живете?

– Я тут не живу.

– Ну, так чого ви сюди прийшли? Звертайтесь за місцем проживання.

– Я б із задоволенням, але там у нас... немає грошей.

– А в мене є? Он з фінвідділу звіт лежить – казна порожня!

– Тоді скажіть, хто мені може дати ці гроші?

– А я знаю? Звертайтесь до тих, у кого вони є.

– А в кого вони є?

– Слухайте, що ви від мене хочете? – почав втрачати терплячку міський голова.

– Ну, ви ж усі тут користуєтеся грішми, значить, вони у когось є?

Голова зітхнув. Він міг би, певно, виштовхати цього обірванця геть, але здоровий глузд переміг – сказав, аби той відчепився:

– Сходіть он у будинок навпроти, бачите: «Олімп» написано, – кивнув у вікно. – То багата фірма, може, там допоможуть.

Чоловік поглянув крізь шибку.

– В отой?

– Ага. Тільки там уже мабуть зачинено. Підійдете завтра зранку.

Чоловік у плащі подякував і вийшов.

Слідом за ним вискочив у приймальню й голова.

– Нащо пропустили до мене цього божевільного?! – закричав на секретарку.

– Якого божевільного? – не зрозуміла та.

– Цього, який тільки що вийшов!

– А хто вийшов? – ще дужче здивувалася секретарка.

– Спите тут, чи що?! – грюкнув дверима голова й зачинився у себе в кабінеті.

Другого дня зранку рятувальна бригада із чотирьох чоловік при повній екіпіровці прибула на місце подій: кисневі балони, маски, ліхтарі, рації... Спускались у зв’язці по двоє. Яма виявилася і справді глибокою, бо, пройшовши метрів з тридцять, перша група по рації передала, що дна ще не бачать. Але й порожнин ніяких у землі не виявили, просто дірка і драбина. Може, бункер який у війну був... На цьому зв’язок із рятувальниками урвався, а ще через кілька секунд страхові линви, якими були прив’язані хлопці, різко висмикнулися з рук тих, що тримали їх нагорі, звилися гадюччям і зникли в ямі. Рятувальну бригаду чекали більше години, та нагору вони так і не піднялися. Тоді знову стали телефонувати до Києва, пояснювати ситуацію, говорити про драбину, яка бозна-звідки взялася в тій ямі, про те, що з-під землі уже не повернулося шестеро чоловік і що треба щось робити, бо тут усі в розпачі. Із столиці передали, щоб яму накрили і завтра чекали урядову комісію.

Після цього будівельники підігнали кран, застропилили шестиметрову бетонну плиту і накрили нею горловину дірки. Роботи більше не було, а тому усі розійшлися по домівках, залишивши двох хлопців сторожу¬вати.

У той же час до будинку з вивіскою «Олімп» підійшов високий худий чоловік у довгому плащі. Обличчя його було ще дужче змореним, ніж учора, а побіля очей з’явилися темні плями. Він провів безсонну ніч біля доньки, яка вмирала на його руках. Тримав її маленьку гарячу долоньку у своїй і розповідав дивні історії про сотворіння світу. «Тату, а кінець світу буде?» – питала вона тихим голосом, і він запевняв, що поки вона в нього є, кінця світу не буде. Тоді вона усміхалася пошерхлими губами і просила, щоб батько розповів їй про людей. «Люди дуже дивні, – казав він, притуляючи її гарячу долоньку до своєї щоки. – Вони ще й досі моляться Богові, який створив світ і давно забувся про нього. І проклинають мене, який не зробив їм ніякого лиха, але від якого залежить, коли цей світ згине. Здавалось би, повинно бути навпаки – молитися треба мені і просити, щоб я не зруйнував усе... Тому вони дуже дивні».

Чоловік відкрив важкі дубові двері й зайшов до офісу.

– Я хотів би поговорити з директором фірми, – мовив молоденькій секретарці.

– Яке у вас питання? – підняла та нафарбовані очі.

– У мене надзвичайно важливе питання. Так йому й передайте.

Секретарка зайшла до шефа.

– Тут якийсь чоловік. Каже – дуже важливе пи¬тання.

– Що йому треба? – почулося з кабінету.

– Не знаю, – здвигнула та плечима.

– Нехай зайде.

Директор фірми «Олімп», закінчивши щось писати, звів очі на чоловіка, який зайшов до кабі¬нету.

– Я хотів попросити у вас трохи грошей, – мовив той, причинивши за собою двері.

– І все?

– Все.

– Я злидням не подаю! – різко відповів шеф, зауваживши на прохачеві старенький, забруднений землею плащ.

– Справа в тому, що я далеко не злидень, але в мене... немає грошей.

– Хм, не злидень, але грошей немає... Це цікаво! – директор «Олімпу» примружився. – А давай я тобі позичу? Під проценти... Га?

– Бачите, я ніяк не зможу віддати вам ні грошей, які прошу, ні процентів, – відказав той. – Але мені багато не треба – всього двісті гривень. У мене захворіла донька, вона може померти. А це дуже страшно, коли вона помре. Повірте, буде дуже страшно...

– У кожного своє горе, але грошей я вам не дам. У нас не благодійницька організація. Я заробляю їх ось цим горбом, – поплескав він себе по потилиці. – І роздавати кожному не можу.

– Порадьте тоді, де мені взяти двісті гривень?

– Заробить.

– Я не вмію заробляти гроші.

– А що ти вмієш?

Чоловік у плащі посміхнувся.

– Те, що я вмію, людям не потрібне.

– Ну, тоді здихай, – мовив шеф «Олімпу» і встав із-за столу. – Пробач, що я так грубо, але зараз таке життя... Все! У мене немає часу.

– І що, в цьому місті мені ніхто не дасть двісті гривень? – здивувався чоловік.

– Іди в церкву. Там подають...

Чоловік у довгому плащі покинув офіс. Він ніколи не думав, що йому колись доведеться піти до церкви. Та ще й чого – просити! Це просто було б смішно, він би просто розреготався в очі тому, хто б таке сказав... але дома помирала його маленька донька і ради неї він змирив гординю.

Батюшка стрів його у церковному дворі.

– Що привело тебе сюди, сину?

– У мене немає грошей, – відказав той. – Чи не дасте ви мені двісті гривень на лікування моєї доньки?

– Ех, сину, сину, – зітхнув батюшка. – Я й радий би дати, та де їх узяти? Колись було, що й ми роздавали бідним та убогим, а тепер самі в людей просимо. По копієчці, по копієчці та так і живемо.

– Але ж вам допомагає Бог.

– На нього тільки й надіємося, – відказав святий отець, підняв із грудей золотого хреста й поцілував розп’яття.                             

Чоловік у чорному плащі посміхнувся криво й пішов геть.

– Іди з Богом, сину мій, – мовив батюшка, перехрестивши його в спину. І в ту ж мить чоловік щез, ніби його й не було. – Боже! Нечиста сила! – прошепотів настоятель, осінивши себе хрестом. Потім кинувся в церкву, упав на коліна й заходився натхненно молитися перед образами.

Увечері двоє хлопців, яких залишили на сторожуванні, добре повечеряли, перекурили біля вогнища, погомоніли, а коли стало темніти і почав пробирати осінній морозець, – поховалися у вагончику. Там ще якийсь час порозказували один одному анекдоти та й задрімали, пригрівшись біля електрокаміна.

Було вже далеко за північ, коли їх розбудили чиїсь важкі кроки під вікном. Устигли помітити проти місяця високого чоловіка в довгому плащі, який швидко пішов до ями. Хлопці прихопили з собою залізного ломика й вискочили на вулицю. Хотіли гукнути того чоловіка, але коли побачили, як він нагнувся, узяв за край шестиметрову бетонну плиту і, мовивши: «Я ж просив тут нічого не чіпати!», зі злістю швиргонув її вбік, – гукати його хлопцям перехотілося. Так і завмерли з ломиком, не повіривши своїм очам. А чоловік підібрав поли плаща, став на драбину й зник у ямі. Хлопці довго не могли отямитися, а потім обережно підійшли й зазирнули вниз: драбини там уже не було. Обох їх пройняв жах. Вони розвели великий вогонь, закидавши туди все, що могло горіти, і до ранку більше не зімкнули очей. Вирішили про нічну пригоду нікому не розповідати – однак не повірять, то нащо виставляти себе на посміх.

Уранці за метушнею ніхто й не помітив, що плита, якою накривали дірку, була відсунута вбік. Хлопці теж мовчали. І, може б, їм і зійшло все з рук, якби не драбина. Налякані до смерті сторожі ніяк не могли пояснити бригадирові, де вона поділася. Тільки перезиралися між собою і в один голос запевняли, що вони її не брали. Їх, певно, ніхто й не звинувачував, бо витягнути таку драбину можна було лише краном, а тому вирішили, що вночі яма провалилася ще глибше й забрала її з собою. На цьому все й скінчилося, і те, що трапилось уночі, начебто залишилося в таємниці. Однак уже до полудня все місто тільки й говорило про якогось чоловіка, що прийшов серед ночі до ями, відкинув руками шестиметрову бетонну плиту й спустився під землю. Чи не той це чоловік у довгому плащі, що вчора ходив по базару, випрошуючи в людей гроші, а пізно ввечері дзвонив та стукав у двері кожної квартири і теж просив буцімто на лікування своєї доньки? Ніхто йому, правда, так нічого й не дав...

Місто гуло, мов розтривожений вулик. На майдан почали сходитися люди. З кожною хвилиною їх все більше й більше стікалося до ями. А коли з Києва приїхала вервечка машин з генералами, депутатами, заступниками міністрів, академіками – людей уже було стільки, що довелося викликати міліцію, аби відтіснити їх із площі.

Порадившись із півгодини у кабінеті міського голови, приїждже начальство посунуло на будівельний майданчик. Стали обстежувати западину. Розповідей про нічний дзвінок сторожа, який сп’яну молов щось про дивного чоловіка, що нібито виліз із ями і просив нічого не чіпати, до уваги не брали. Академіки зразу ж сказали, що все на світі має своє пояснення і не треба грузити їх всякою містерією.

Заходилися опускати в дірку телекамеру з потужним прожектором, але вона, пройшовши відстань, наскільки дозволяв кабель, показала на екрані рівні глиняні стіни і більше нічого. Не було ніяких ознак і того, що там колись стояла драбина, так само, як не побачила телекамера й дна. Тоді над ямою встановили ехолот і почали посилати туди сигнали, аби визначити хоча б її глибину. Після кількох хвилин такого зондування спеціаліст, який стежив за приладом, похитав головою і мовив: «Або в мене поїхала криша, або тут... немає дна».

– Може прилад зіпсований? – спитав хтось із комісії.

– Цим приладом тиждень тому зондували Маріїнську западину! – відказав ображений і дещо спантеличений спеціаліст.

По цьому всі знову пішли до міської управи на нараду. Але про те, щоб якось рятувати тих, що залишилися під землею, чи хоча б підняти їхні тіла, мова уже не велася. Усі змирилися, що то вже й буде їм там братська могила.

Думали, що робити з ямою. Після кількох годин обговорення генерали запропонували закласти туди динаміт і провести вибух. Іншого виходу не було. Засипати землею дірку, глибини якої ніхто не знав, було малоймовірним. Забетонувати її теж не наважилися, бо бетонний корок міг у будь-який час провалитися, як провалилася вночі драбина. Тож вирішили підірвати.

О третій годині дня глухо йокнув під землею вибух, віддавшись поштовхом у навколишніх будинках. Хвилину стояла дзвінка тиша... А ще через хвилину посунувся під землю центральний майдан міста. Посунувся разом із вченими, генералами, урядовцями, депутатами, міністрами, разом із головою, його заступниками та всіма іншими, причетними й не причетними до цієї події. Пішли під землю житлові будинки, фірма «Олімп», центральне поштове відділення, кінотеатр, палац культури, краєзнавчий музей з бібліотекою; зникли фінвідділ, ресторан, магазини, готель «Світанок», школа. Все щезло разом, безгучно й безслідно, ніби нічого ніколи тут і не було. Минуло зовсім мало часу, і знову обвалилися краї прірви, забравши з собою частину старого міста з його хатами й городами, з людьми й тваринами, з автостанцією і великим озером. Зникли під землею банк, друкарня, міська управа, відділення міліції, суд і прокуратура. Провалилася церква з хрестами та дзвонами, просіла і зникла Пидина гора, з-під якої гребли глину для цегельного заводу, поринув у безвість дитячий садок разом з дітками та іграшками, запало в яму Сліпакове кладовище з пам’ятниками, стелами і надгробними плитами... І кожного разу, коли ламався шмат землі, високо в небо здіймався стовп пилу, на кілька хвилин затьмарював сонце, а далі закручувався вихором і, ніби у величезній лійці, зникав під землею. Яма дихала, зітхала, наче поранений звір, то вихаркуючи зі своїх легень залишки міста, то знову захлинаючись ними.

І все це відбулося так швидко, що люди навіть не зрозуміли, що сталося. Ніхто не тікав, не кричав, ніхто навіть не встиг злякатися. Це вже зараз, коли з вікна чотирнадцятого поверху я бачу, як стали провалюватися крізь землю нові квартали міста, як осідають, ніби хто висмикує з-під них ґрунт, багатоповерхові будинки, як глибокі й довгі тріщини розколюють вулиці – лише тепер у місті зчинилася паніка. Кинувши все, люди сідають в автомобілі і на шаленій швидкості мчать подалі від цього страхіття або просто біжать світ за очі, притиснувши до грудей маленьких діток.

У вікно вже видно краї тієї жахної прірви, яка не має дна, вона вже підходить до нашого кварталу. Яма розширюється з кожною хвилиною і щодалі, то все більші й більші пласти землі осідають у її череві.

Чути, як кричить на дитячому майданчику якась жінка. Вона стоїть на колінах і, закинувши до неба голову, волає: «Господи, зроби щось!» Але що він уже може зробити?

Мені здається, що цього вже ніхто не зупинить, цьому ніколи не буде кінця: яма проковтне наше місто і буде розростатися далі й далі, аж поки не поглине увесь світ.

Ось відвалився ще великий шмат землі й забрав із собою ранковий базар, молокозавод, автостоянку і дитячий майданчик разом з тією жінкою, що благала Господа, аби він поміг... Це вже зовсім поряд із моїм будинком. Якщо буде наступний обвал, то уже піді мною. Треба бігти. Внизу біля під’їзду стоїть мій автомобіль. За хвилину-дві, дописавши останні рядки, я сяду в нього й полишу це місто. Я буду тікати кудись, якщо можна від цього ще кудись утекти. Проте, не знаю, чи вдасться, бо він цієї ночі приходив і до мене...           

 

 

ХРАМ    

Господи, напоум мене, бо сам я не можу осягнути цього...

Я дуже часто ходжу до великого болота, яке в низині на південь від нашого села. Сідаю у відлюдкуватому місці на повалену вербу, сиджу там, дивлюся на воду, на осоку, на купини і думаю. Там гарно думається. Не можу пояснити, чому мене тягне туди. Але я скучаю за болотом. Їздив недавно у Київ, хотів потрапити до Владики – треба було дзвін для храму. Без дзвона ніяк! Затримався там на кілька днів, і ось – ніби не вистачало мені чогось, ніби з добрим приятелем розлучився. Я майже кожного дня буваю біля тих мочарів, коли зранку, коли увечері. Болото завжди різне. Воно живе. Воно дихає, булькає, квакає, шарудить, цінькає, воно сердиться, радіє. Коли довго сидиш і слухаєш його мову, то приходить великий спокій. Там цілий світ зі своїми законами, звичаями, радостями і печалями...

Люди в селі бояться болота, лякаються його непрохідної трясовини. В ній не раз топилася худоба. Колись один хлопчина хотів знайти брід до острова, що видніється далеко посеред тієї багнистої мокви. Кажуть, на той острів ніколи не ступала нога людини, там живе кікімора з мавками. Жартують, звичайно. Так отой хлопчина вирубав довгу палицю, штурхав нею, пробуючи дна, скакав по горбках порослих мохом, аж поки не провалився. Він кричав, просив допомоги, люди бачили, як твань поволі засмоктувала його, але рятувати ніхто не наважився.

Проте болото не зле. Воно не підле, не хитре... але й не добре, і не чесне, і не справедливе. Воно ніяке. Воно просто таке. Воно справжнє. Якось Олена сказала, що воно ¬– як Бог! Біля нього добре, бо ти розумієш, що не можеш його змінити. Якби люди знали, що того, хто поруч, змінити не можна – світ був би добрішим.

Багато років минуло після того, як Всевишній послав людям Спасителя, а вони щодалі все глибше й глибше в’язнуть у паскудстві. Чому так? Чому Бог не хоче перемогти Диявола? І чому в Диявола влада лише над людьми? Чому він не владний над сонцем, вітром, лисицею, вербою, оцим болотом? Чому тільки люди? Адже Бог створив усе. А горе впало лише на людей. Все довкіл гармонійне, все вживається одне з одним, доповнює... крім людини. Вона єдина, хто всьому шкодить. Якось бачив табличку біля місточка: «Будьте людьми! Не кидайте сміття в річку!» Я засміявся – треба було б написати: «Будьте звірами!» Звірі нічого не викидають, у них немає сміття. Вчора в болото хтось пожбурив пляшку з-під пива. А сьогодні її вже немає. Болото ковтнуло її. Воно дуже швидко самоочищається. Коли на землі роками може залишатися сміття, то болото вмить поглинає всякий людський непотріб.    

Після семінарії я попросив, щоб мене направили в якесь далеке село, де не було церкви, хотів побудувати там храм. Я не думав, що це буде так тяжко. Особливо тепер – усе таке дороге! Але мені хотілося випробувати себе, чи зможу. Я приїхав у це село й поселився у баби Федори. Вона дуже набожна людина, але я зразу ж побачив, що віра її нещира. Хоча я великих претензій до людей не маю – усі ми грішні. Щиро вірити в Бога дуже важко. Тим паче виконувати його заповіді. Віра вимагає повного відречення від себе, а на це здатні одиниці. Якщо вже бути чесним до кінця, то навряд чи знайдеться хоча б один священик, якого б не гризли сумніви. Я теж інколи... Тож, як судити людей? Та й не розуміють прості люди Святого Письма. Тітка Марія запитує: «Ну, як же мені кинути свою хвору маму? А Ісус каже, щоб кинула!» Я кажу їй, що то Ісус звертався до своїх учнів. От якщо хочете бути учнем Його – треба кинути! Справжній учень повинен іти за Ісусом заплющивши очі. Вона так зраділа, що їй не треба кидати маму.    

Як тільки приїхав, одразу ж із сільським головою пройшлися вулицями, вибрали хороше місце для храму: високий пагорб майже в центрі села. Люди кажуть, що там колись стояли вітряки, а після на тому белебні ніхто селитися не хотів. А для храму місця кращого горді й шукати. Одне лише погано, що пагорб той у селі називали – цицька. Дехто з безбожників ще й сміявся, мовляв – храм на цицьці буде стояти. Але то лише спочатку. Пізніше, коли церква була майже готова, люди стали казати – храмова гора! То гарно. Перед початком будівництва я освятив те місце й помолився: «Господи, милостиво зверни Свій погляд на слугу Твого, який береться в Твоїй могутній державі будувати цей храм і здійснює сьогодні закладання його фундаменту. Закріпи цю будову на основі міцного каменю так, щоб йому, згідно з Твоїм Євангельським Словом, не міг би зашкодити ні вітер, ні вода, ні інші стихії чи негаразди...».  

Коли рили котлован під фундамент, розкопали великий плаский камінь. З Києва приїхали археологи, знайшли там давнє язичницьке капище. Жертовний камінь забрали до столиці. Я думаю, то непогано, що на тій горі ще здавна славили Бога. Чи Богів. Значить там хороша енергетика, гора намолена. То нічого, що люди колись не знали, що Бог єдиний і думали, ніби їх багато. Колись же й ложки з виделкою не знали, а їли руками. Християнство успадкувало дуже багато традицій та обрядів наших предків, язичників. І це теж добре, що сув’язь єднання з Богом не переривається, а плавно переходить на вищий рівень. Певно, колись волхви чинили опір і була жорстока борня, але ж ми бачимо, який Бог переміг.

Якось у поїзді їхав з одним дідом. Розговорилися про це. Цікавий такий дідок, видно, ще тої, давньої віри. Дуже обізнаний, але видає себе за простачка. Так він каже, що ця війна Богів ще не завершена, ще невідомо хто переможе! На його думку, давня язичницька, чи, як він каже – православна релігія була справжньою, натуральною, живою, в ній людина єдналася з природою, була такою ж, як птиця, чи звір, а християнство, мовляв, перебрало усі обряди від язичництва, але вихолостило їх, зробило штучними, надуманими, націленими лише на володіння душами людськими. Я, певно, з прихованою посмішкою слухав ті слова, а сам подумки молився за його заблудлу душу.

Дружина дуже хотіла, щоб я залишився в Києві, у семінарії. Була така можливість. Але я присягнувся нести слово Боже людям. І ще я хочу в своєму житті збудувати храм. Нехай маленький, нехай сільський, але це буде храм. І я це зроблю! Я не думав, що вона піде від мене. Вірив, що розділить зі мною усі житейські труднощі. Вона так казала. Але жіноча душа дуже мінлива й непередбачувана. Живе в ній щось звірине, інстинкт материнства завжди перемагає. Бо й справді, нашій маленькій донечці краще жити у великому місті. Тим паче з її алергією до цвітіння всяких трав. Але я ще думав, що воно якось наладиться, що якось можна домовитися, аж поки дружина не сказала дурну фразу: «Або ми, або твій Бог!». Я розумію, що то було сказано згаряча, у сварці, але... миру вже не могло бути. Ми й раніше не дуже розуміли одне одного, а після цього...

Найтяжче було від усвідомлення, що моя донька тепер ростиме без мене. Але тут, у селі, клопоти по будівництву потроху розвіяли важкі думи. З перших же днів я став проводити богослужіння прямо на тому пагорбі, де мав бути храм. Багато людей приходило на службу, хто справді йшов послухати слово Боже, хто просто з цікавості – подивитися на молодого батюшку. Я тоді перший раз угледів серед прихожан Олену. І щось таке сталося зі мною... Після невдалого шлюбу я сказав собі, що то було перший і останній раз, а тут... Якась дивна жінка, ніби не від світу цього. Було в ній щось таке... не скажеш зразу й що. Молодесенька, наче підліток, не дуже ж і гарна: худа, обличчя вилицювате, але очі добрі, глибокі, темні, як ожина! З нею приємно було спілкуватися, вона уміла слухати і якось відразу все розуміла. Вона, як щось говорила, то ніби ледь всміхалася. Я люблю, коли жінка сміється. Вона тоді щаслива. Іншим разом читаю проповідь, а поглядом шукаю її серед людей. І бачу, як спалахують її очі, коли зустрічаються з моїми. Мабуть, і я їй небайдужий. В спекотні дні приходила до церкви без ліфчика і було видно, як її тугі соски напинають ситцеве плаття. Служба закінчиться, люди розійдуться, а я молюся й прошу Господа, щоб не допустив цього гріха. Вона заміжня. Колись запитала: хіба це смертельний гріх заміжній жінці любити іншого? Я злякався. Чи не я бува той інший... Я читав їй напам’ять Старий Заповіт: «хто чужоложить... мусять бути скарані на смерть і перелюбець, і перелюбка», а сам згадував, як вона колись прийшла до церкви з великим синцем на вилиці. Кажуть чоловік у неї ревнивий деспот, б’є її смертельно, ногами, але що я можу зробити – жінка повинна коритися чоловікові. Тут у селі є гарні дівчата й молодиці, мабуть, якась би й пішла за мене, якби схотів, але я запопався служити Богу... а ще не міг викинути її з голови, ніби заворожений. Снилася ночами. Інколи так безстижо й грішно, що... Прокинуся і молюсь, молюсь, молюсь... «Господи, дай мені силу, щоб я міг мужньо й успішно переборювати спокуси злого духу та всі мої низькі пристрасті й пожадання». І ніби відступає усе те. А потім знову побачив якось у магазині... Підійшла до мене, привіталася, очі світяться. Кажу: скупляюся, треба щось їсти готувати. А вона посміхнулася так якось дивно, ніби знала щось, і пішла. Не озирнулася. Дехто казав, що вона причинна, але я ніколи не помічав у ній чогось такого, що говорило б про божевілля. Просто вона не така, як усі.  

Як залили фундамент, я радів, мов дитина, думав половину справи зроблено. Але то була навіть не третина. Торік бригада мулярів із західної України клала цеглу аж три місяці. Церква ж сільська, невеличка і спочатку хлопці, казали, що вони її за місяць зведуть. Але тоді стояла така спека, ніби сонце хотіло розплавити і стіни, і людей, і все довкіл, а тому працювати доводилося лише рано-вранці й увечері. Старі люди бідкалися, що такого пекла не пам’ятають споконвіку. Погоріло все – і на городах, і в садах. Я кожного дня молився і просив Бога, щоб була погода, але він вирішував по-своєму. А потім зарядили такі проливні дощі, що хлопці таки мусили перервати будівництво. Аж до пізньої осені дощило. Вони ще трохи попрацювали в підвалі церкви, зліпили там мені плиту-буржуйку, щоб я зміг перезимувати, вивели димар та й поїхали до себе у Стрий.  

Зима минулася швидко, я проводив службу прямо в підвалі, причепурив там усе, повісив ікони. Трохи зібрав грошей. Люди тут не скупі, жертвують що можуть.

А ранньої весни повернулися западенці і до початку квітня майже закінчили зводити стіни. Тепер Бог допомагав нам: погода стояла тепла й лагідна. Лише останніми днями знову стало припікати і прокотилися проливні грози із громом та блискавками. Але я сподівався, що скоро піднімемо баню і справа піде на завершення. Ви не повірите, але мені вдалося покрити купол з хрестом справжнім сусальним золотом! Якось на сповідь приїхав крутий бізнесмен. Хтозна, чому він вирішив сповідуватися саме в нашому забитому селі. Можливо, хотів залишитися невідомим. Мабуть, що так, бо навіть не назвав свого імені. Не можу відкривати вам тайну сповіді, але він, цей бізнесмен, просив покаяння за великі гріхи. Звісно, я молився за нього. Я бачив, що каяття його щире, він плакав. Дехто нарікає на християнство, мовляв, що ж це за релігія така – гріши скільки захочеш, а тоді покаєшся, і Бог усе простить. Але ніхто не знає, простить Він чи ні. Казав Мойсеєві: «Помилую, кого хочу помилувати і змилосерджуся над тим, над ким хочу змилосердитися». Він може помилувати найбільшого грішника й відвернутися від праведника. Господь бачить людську душу, а тому молитвами та всякими пожертвами Його не обдуриш.

Так ото через кілька днів той бізнесмен привіз двох майстрів із сусальним золотом, сказав, що таким чином хоче прислужитися Богові. Вірить, що Бог почув його каяття. То добре, коли є віра! Ті хлопці за два тижні позолотили баню. Я спостерігав, як вони це робили, так цікаво. Вони наносили на металеву поверхню купола шарів шість чи й більше якогось клею, давали йому сохнути днями, потім шліфували і знову мазали, а тоді накладали такі маленькі золоті квадратики і притисками їх ватяними тампонами. Потім давали висохнути і полірували до дзеркального блиску. Купол і хрест аж горіли! Я уявляв, як вони світитимуться вгорі, при сході чи заході сонця! Тепер треба було швидко підняти баню, бо я не міг надовго залишати її у дворі. Вдень ще безпечно, робітники дивляться, а вночі я спав біля неї в наметі. Накрили, певно, чорною плівкою, але все одно – безбожників вистачає, особливо сучасна молодь.

Рясно цвіли сади, такі урочисті, мов наречені. А потім отяжіють плодами... Все як у людей. За кілька метрів від церкви росла маленька вишенька. Хлопці, коли закладали фундамент, хотіли зрубати її, але я не дозволив. Хай буде. Вона теж зацвіла! Я кожного разу, як проходив повз неї, то зупинявся й торкав пучками білий цвіт. Такі якісь дивні відчуття... наче торкаєшся до юної дівчини. Без жінки погано. Як не гониш грішні думки, а вони приходять і приходять. Жінка для чоловіка – найбільша спокуса. Бог так створив людей, щоб вони розмножувалася, а тому дав їм бажання. Чоловік хоче жінки, а жінка чоловіка. Якби вони не хотіли одне одного – людство б вимерло. От як розуміти Писання: «Ті, що будуть достойні воскресіння, не женяться і не виходять заміж»? Або таке: «Хто віддав дочку заміж – робить добре, а хто не віддав – робить ще краще». Не втямлю я цього. Багато таїни ще приховує для мене Святе Письмо. Може, й справді, не треба роздумувати, а треба вірити та й усе. Але ж хіба змусиш себе відключити розум і сліпо вірити?  

Якось прийшов на своє улюблене місце на болоті й побачив там Олену. Вона сиділа на поваленій вербі, задумливо дивилася на дику качку з каченятами, які плавали під очеретом. Як вона знала, що я люблю тут бути? Слідкувала за мною? Чи випадково прийшла сюди? Я привітався й сів біля неї. Якусь хвилину мовчали, дивилися на качок. Тоді вона сказала: «Болото, як Бог!». Потім помовчала й додала: «Усе – Бог!». Я сказав: «Бог – це любов!». Вона зазирнула мені в очі: «Це правда? Ви вірите в це?». «Так!» – відповів я, і раптом відчув, що вона хоче, щоб я обняв і пригорнув її до себе. Вона ніяк не показала цього, але я відчув. Я насилу стримався. Подумки став читати «Отче Наш». Вона відвела очі й стала розповідати, як її чоловік колись приніс додому двох малих зайченят, посадив їх у клітку, а вона вночі випустила. «Я вчинила гріх, чи ні?» – засміялася. У неї такий приємний, лагідний голос, який хочеться слухати й слухати. Ми з нею ще довго говорили про всякі дрібниці й схаменулися лише тоді, коли сонце уже торкнулося вершечків тополь на горизонті.  

А другого дня зранку ми мали піднімати купол. І трапилось те, чого я ніколи не чекав. Навіть не знаю... Ніби на грозу ще й не заходилося, на небі лише дрібненькі хмарки. Хлопці, аж там, нагорі, закінчували готувати місце під баню, треба ж було її закріпити як слід. Я переживав, щоб бува не звалився хтось униз. Уже й кран під’їхав, зачепили купол за спеціальні гачки, чекали команди. Аж раптом налетів вітер, здійняв куряву, погнав вулицею вихор, а потім, звідки не візьмись, сліпуча блискавка розпанахала надвоє хмару – ніхто й не отямився, як наймолодший із хлопців спалахнув синім вогнем і повалився з тієї височини на землю. І зразу ж небо тріснуло від оглушливого грому. Так, ніби попередження якесь, ніби засторога!

Я відспівував його у нашому недобудованому храмі. Петром його звали. Такий сірий лежав у домовині, як попіл. Жартував завжди: «Може й мені, отче, сповідатися вам? Стільки гріхів маю!» Хлопці повезли хоронити у Стрий. Не встиг. Як то Бог вчинить там? Чи прийме грішну душу? Помилую, кого хочу помилувати...  

І знову будівництво зупинилося. Що це? Нащо такі випробування? То спека, то заливні дощі, то оця блискавиця. Чому так? Я не знаю нащо Господь посилає мені ці випробування. Я ж намагаюся жити праведно. Може, за мої думки грішні, але ж я не можу спинити думок. То не в моїй волі. Молився тоді допізна. У церкві ще нічого немає, голі стіни і відкрите небо, але я запалив свічку, пішов на місце вівтаря й молився навколішки до Святого Духа: «Спрямуй спішно Твоїм благословенням діло рук наших, яке ми для слави твоєї робимо і нас ізбав від усякого зла...» Я так щиро молився, що відчув, як мене нестає, моя душа ніби розчиняється, ніби поєднується з Богом, зникло усе, була лише всепоглинаюча благодать Святого Духа і Господа нашого Ісуса Христа. Я закінчив молитися й ще довго не міг повернутися до реальності, так хороше було на душі, так тепло й світло, що я аж засміявся. І раптом відчув, що позаду мене хтось стоїть. Повільно повернув голову й побачив усміхнену Олену. «Я принесла вам вареників!». Боже, це було так буденно після моєї натхненної молитви і так щемко-ніжно, що я мало не заплакав. Я підійшов до неї і хотів узяти глиняний полумисок з її рук, але вона не відпускала його. «Що мені робити, отче? Скажіть, що мені робити?». Вона дивилася на мене повними сліз очима і я раптом зрозумів, про що вона. Я все зрозумів. Полумисок випав із наших рук і розбився. Вона ткнулася обличчям у мої груди. Її худенькі плечі дрижали, ніби в лихоманці. Я обнімав їх і гладив, але не міг угамувати того тремтіння. І тоді я поцілував волосся на її голові. Вона підняла очі й так ніжно, так вдячно глянула на мене... а потім подалася назустріч з ледь розтуленими вустами... Але я заперечно похитав головою. Я злякався. Я не хотів цього. Я будував храм. Вона заміжня жінка. Але ж як замлоїло серце, коли її тугі перса притислися до моїх грудей. Господи, прости мені грішному! Може, якраз через цей мій гріх Господь і чинить перешкоди. Може, я не вартий того храму?! Хто дивиться на жінку з пожаданням, той уже вчинив перелюб із нею. А вона не зводила з мене очей, в яких шалів полиск від свічки. «Що мені робити, отче? Я не можу без вас. Ви говорили, що Бог – це любов, то чому я не можу любити вас? Чому ви не можете любити мене?» Я побачив в її очах щось таке, що злякало мене ще дужче, я бачив, що ця жінка здатна на все. Що я міг відповісти їй крім того, що це великий гріх? Вона заміжня! Це гріх! Вона постояла так ще якусь мить, потім усміхнулася куточками вуст, присіла, зібрала вареники у розбитий полумисок і мовчки пішла. Я не зупинив її.

Уночі довго не міг заснути. Думав про це. А зранку пішов до болота. Мені треба було усамітнитися, осмислити все, що сталося. «Господи, Милосердний! Дай мені силу поборювати спокуси злого духа, віджени від мене гріховні думки, низькі пристрасті й пожадання, дай силу побороти їх! Порятуй мене в усіх спокусах. Амінь!» Але хіба ж це не Бог так хоче, це ж Він заклав у кожну людину любов. Я ж цього не хотів, воно саме зродилося десь у серці... Чому ж тоді це гріх? Ну, якщо це диявольське, то що ж тоді зветься коханням? Хіба ж не від Бога оте незбагненне, що раптом нізвідки виникає між чоловіком і жінкою? Оте солодке й болюче, якого несила позбутися. Господи, поможи мені в цьому розібратися!

У семінарії я був не найкращим учнем. Багато чого із Біблії мені було незрозумілим і я часто сперечався з учителями. Умів переконливо й логічно викладати свої думки, а тому вони неохоче вступали зі мною в полеміку. Вони вчили вірувати серцем, а не розумом, але мені це давалося важко. Я намагаюся щиро вірити і щиро проповідувати людям учення Христа, але ще й тепер розум мій сам хоче докопатися до істини. Та не завжди це вдається. Знаю, що в Біблії, крім очевидного, закладено ще якийсь потаємний смисл, доступний лише просвітленим. Я хочу пізнати його. Вчителі кажуть – не знаєш, спитай у знаючих, але мені хочеться самому докопатися, бо я думаю, що Біблію треба розуміти так, як там написано, як казали Апостоли, а не як її трактує хтось інший. Зараз багато хто по своєму хоче тлумачити Святе Письмо. Ви скажете, як же ти проповідуєш, не розуміючи всього? Це важко, особливо коли знаходиться якась людина, що уважно читала Біблію. Один хлопчина, студент, трохи молодший за мене, каже: «Отче, от ви будуєте храм і хочете служити в ньому Богові. А в Діяннях написано, що Бог, який сотворив світ і все, що в ньому, не живе у рукотворних храмах, ані не приймає служби з рук людських». Я потім перечитав Діяння і довго обмірковував ці слова, сидячи ось тут біля болота. Вочевидь, апостол Павло говорив правду. Там далі ще написано, що ми не повинні думати, що Божество подібне до золота чи срібла, чи дорогого каміння, чи якогось іншого витвору людської вигадки. Тож думаю, може, Олена й права була: Бог – є те, що він сам сотворив. Він у всьому: у повітрі, у дереві, у світлі, у камені, у пташці, у людині. А в усьому, що створила людина, він не живе. Тому й молитися краще не на ікону чи статую, створену руками людськими, а у лісі, чи біля річки, чи отут, на березі болота. Не знаю, може це й святотатство, може, це й грішно так думати, але спробуйте забрести десь далеко від людей і молитися. Забути про все і молитися! І ви відчуєте, як Бог приходить до вас. Говорити з Богом найкраще на самотині під відкритим небом. Спробуйте! А щодо «не приймає служби з рук людських», то мені тут важко щось сказати. Може, Богові й не треба нашої служби. Я не знаю. Краще сказати «я не знаю», аніж брехати самому собі й людям. Може, про ікони й помиляюся, адже є ікони чудотворні.

Я сказав собі, що пізніше розберуся в усьому цьому, бо зараз треба будувати храм. Забути про все і будувати храм! Я знав, що скоро повернуться хлопці й ми піднімемо купол. А потім уже за будь-якої погоди можна облаштовувати усе всередині. Я познайомився колись із чудовим різьбярем, виставка його була в районі. Такі дивні прикраси ріже з дерева. Хочу поговорити з ним, щоб вирізав іконостас. Тут і художники хороші є, іконописці. Знаю одного, він розписував церкву в Польщі. Він сам якось приходив, показував фотографії з розписом, пропонував свої послуги. То найкраще, коли місцеві люди розпишуть храм і зроблять іконостас.  

Поспіли вишні. Моя маленька біля церкви теж стоїть уся облита червоними ягодами. Я скуштував – соковиті, ніжні...

А за кілька днів повернулися хлопці. Приїхало тільки двоє. Ще двоє відмовилися. Сказали, що у них сімейні проблеми, але я чогось думаю, що вони просто злякалися. Убила на церкві блискавка того Петра, от вони й... Але нічого, я знав, що хтось із місцевих не відмовить у допомозі, хоча б дядько Микола. Хотілося до Воздвиження увійти в храм.

Вирішили зразу ж підняти баню. Зранку стояла така паркота, що важко було дихати, а до полудня зробилося ще спекотніше. Зняли чорну плівку з купола, якою я накривав від злого ока – сонячні промені відбилися від позолоти й стояти поруч стало неможливо, як біля розпеченої жаровні. Люду чимало зійшлося – усім цікаво бачити, як будемо піднімати золоту маківку храму. Я освятив її Йорданською водою.

Таке хвилювання найшло на мене, коли напнулися троси і маківка стала підніматися вгору. Усі звели до неба зір і завмерли в німому мовчанні. Я чув, як важко гупає в скронях кров. Кранівник поволеньки здіймав золочену баню з хрестом, а там, угорі, стояли два хлопці, очікуючи, коли вона зависне над ними, щоб спрямувати в пази. Я безперервно подумки молився. І ось нарешті хлопці взялися за троси, потягнули трохи на себе й стали показувати кранівнику, щоб опускав. І маківка обережно сіла на своє місце. І я перехрестився. І побачив, як полегшено перехрестилися люди. Хлопці загодя вмурували у стіни дріт і тепер зсередини кріпили ним гачки бані.

Господи, якою ж красивою стала наша церква! Як гінко вона воздвигнулася до небес! Шукав очима серед прихожан Олену, хотів, щоб і вона побачила цю красу, вона зраділа б... Але її не було.

А потім до мене підійшла баба Федора й тихо сказала, що вчора пізно увечері Олена повісилася. Як це? У мене обірвалося серце. Терпка млість розійшлася по тілу й підкосила ноги. Баба Федора взяла за руку: не вмерла, сусідський хлопчина обрізав, відвезли в лікарню.

Я розрахувався за кран, вийшов на трасу, зупинив попутку й поїхав у район. Їхав і думав, що сказати їй? Як утішити?

Мене пустили до неї. Лежала в білих простирадлах і мовчки дивилася в стелю. Потім побачила мене, усміхнулася. «Що, принесли вареників з сиром?». Ні, я не приніс їй вареників, я сів скраєчку на ліжко, взяв її руку, поцілував долоню і приклав її до своєї щоки. Мовчки дивилися одне одному в очі. На шиї у неї виднівся рубець од вірьовки. Я побачив його й жахнувся, подумки уявив її молоде обличчя в домовині. І ще подумав, що якби я дозволив їй любити себе, такого б не сталося. Що більший гріх: любити заміжню жінку, чи спричинити їй смерть через нелюбов? Я поклав біля ліжка на тумбочку молитовник: почитаєш, тобі стане легше. Вона заплющила очі на знак згоди, а потім запитала, чи було мені боляче, коли я дізнався про це? Я відповів, що було. Вона сказала, що більше ніколи не буде такого. Потім узяла мою руку й притулила долоню до своєї щоки. Заплющивши очі, усміхалася сама собі, наче маленька дитина.    

Повернувшись у село, я дізнався, що Олена в той страшний для неї день просила розлучення у свого чоловіка. А він сказав, що скоріше вб’є її, ніж дозволить лягати під іншого. Ця звістка геть затуманила мій розум. Можна було б тішитися закінченням великої праці, любуватися церквою. Вона так гармонійно вписувалася в довколишній пейзаж, так оживляла, доповнювала його, аж дивно було, як усі ці роки село існувало без неї. Я дякував Богу, що допоміг мені здійснити мою заповітну мрію. Основна, груба робота була завершена, будівля стояла, залишилося наповнити її зсередини. Це теж не просто, але це вже всмак, це в задоволення: виріжемо з дерева іконостас, розпишемо його, намолимо ікони... Я намагався уявляти, як хороше, урочисто, просторо й світло буде в нашій церкві! Як я вінчатиму в ній молодят, як хреститиму діток... Але в уяві стояла зовсім інша картина, яскраво бачилася заплакана Олена, яка чіпляє вірьовку за щабель драбини, як піднімається навшпиньки, накидає на шию зашморг... Убити себе – великий гріх, але ж наскільки треба бути сильним, щоб зробити це! Я б не зміг. І не тому, що гріх, а тому, що... боюся.  

Минуло сім днів. Я більше не бачив Олени. Бригада робітників уже штукатурила стіни, інша бригада майструвала опори під іконостас. Погода стояла спекотною, але в середині церкви було приємно прохолодно й працювалося легко. А в суботу я знову усамітнився біля болота. Слухав шарудіння листків очерету, дивився, як паруються в повітрі бабки, бачив маленьких пташенят якоїсь тонконогої пташки, що ховалися в осоці... Посидиш там з півгодини – і ніби розм’якає душа, зникає тривога й сходить на тебе з неба Господня благодать. Повертався до церкви ніби оновлений і до щему закортіло побачити Олену. Хотілося поговорити з нею про храм, вона уміє оцінити, хотілося щоб вона пораділа разом зі мною.

Зайшов у село, і раптом якась незбагненна тривога заполонила душу, якесь незрозуміле відчуття небезпеки. Я не міг збагнути, що трапилось, але чомусь змерзло у грудях, і я зупинився. Дзвінка, тремтлива тиша стояла в повітрі. Не ворушився жоден листок на деревах. Я угледів учительку молодших класів Галину Петрівну, яка стояла у своєму дворі й, піднявши голову, дивилася в небо. Я теж озирнувся. Далеко на горизонті, здійнявшись до хмар, ворушилася чорна стрічка. Вона хилиталася, мов кобра, готуючись до кидка, і з кожною миттю ближчала, робилася товстішою, загрозливішою. Зненацька війнуло холодом, на вулиці здійнялася курява, полетіли якісь папірці, сміття, щось упало й розбилося у дворі вчительки, і вона побігла до хати. Почувся потужний віддалений шум, ніби десь гули сотні ієрихонських труб. Вулицею, скавулячи, пробіг зляканий пес, проліз під ворітьми у двір до діда Сергія і там затих. Мені стало лячно. Гул ставав нестерпним, заклало вуха, щось тріщало й скреготало вгорі. Я підняв очі й побачив жахливу картину: в небі на шаленій швидкості летіло, крутилося, гриміло і ревло усе, що потрапило під несамовиту стихію – шматки шиферу, вирвані з корінням дерева, розбиті меблі... Я впав на землю й накрив голову руками. Лежав так і просив Господа зберегти мені життя. Буря так само раптово вщухла, як і налетіла, став накрапати дощ. Я звівся й не повірив своїм очам – магазину, повітки тітки Марії і далі частини фермерського саду не було. Так, ніби величезний бульдозер прогріб просіку в селі. Я повернув голову до храмової гори: церкви теж не було! Виднілися лише щербаті зазублини від цегляних стін унизу біля самого фундаменту. Серце завмерло на якусь мить, а потім гулко застугоніло в грудях. Я перехрестився – хіба таке може бути!? Я не повірив! Озирнувся, хотів, щоб хтось підтвердив побачене мною, але довкіл нікого не було. Я побіг на гору. Повсюди під ногами валялася бита цегла, якийсь одяг, розірвані книжки, шмаття газет, вирвані з петель двері, потрощений посуд – армагедон! Дядько Микола, стояв біля свого двору й здивовано дивився на чужий мотоцикл, який вгруз заднім колесом у крівлю його хати.

Біля фундаменту церкви ходили розгублені будівельники, які встигли сховатися від урагану в підвалі. Один із них якось дурнувато засміявся до мене й показав на маленьку вишеньку, що росла коло церкви. Вона стояла облита червоними вишнями. Буран не зачепив її. Всього кілька метрів від церкви. Жодна ягода не впала з гілля. Ніби хтось керував тим навальним буревієм... Господи, усе в твоїй волі!

Прибігла дітвора, навперебій стали кричати, що купол упав у болото, лежить там. Я ще раз оглянувся на те, що лишилося від храму й заплакав.  

На березі вже зібралося чимало селян. Усі схвильовано перемовлялися, спостерігаючи, як золочений купол з хрестом поволі заглиблюється в трясовину. Ніхто навіть думки не виказав, щоб якось рятувати його. Бо як ти його витягнеш звідти? – ніяк! Я зупинився позаду людей і теж дивився на купол, який, віддзеркалюючись золотом у воді, став хилитися набік – болото смачно булькало й чвакало, поглинаючи його. Потім із шипінням вихопилося повітря, й важка баня за кілька хвилин геть сховалася у твані. А хрест раптом вирівнявся над болотом і ще кілька хвилин стояв, ніби прощаючись із прихожанами. Затим зринула на поверхню ще одна велика бульбашка, позолочений символ віри схилився й став швидко занурюватися в багнюку. Люди хрестилися й плакали. А коли болото повністю ковтнуло золочену баню з хрестом, селяни постояли ще трохи, погомоніли й стали розходитися. Хтось підходив до мене, намагався говорити якісь втішні слова, але я не чув їх – усе ніби вві сні.  

Коли довкіл спорожніло, я побрів на своє улюблене місце, сів на стовбур поваленої верби і дивився, як поволі хилиться до заходу червоне сонце. І байдуже йому було до людських почуттів, до клопотів, до горя чи радості. Звідти, де затонула маківка церкви, ще й досі спливали на поверхню повітряні бульки. У грудях стояла холодна порожнеча. Зів’яли раптом усі бажання. Нічого не хотілося. Згадав, як тільки починав будівництво, як вибирали місце під храм, як закладали фундамент. Хіба можна це все відновити? Та й чи треба... Але в мене не було зла ні до буревію, ні до болота, яке поглинуло мою мрію – лише велика нехіть жити.

Я дивився на п’явку, яка, звиваючись, пливла до листка куширу. Нащо людині все це: оця релігія, мистецтво, культура, оця наука, ця пиха й захланність? П’явці ж воно не треба і вона щаслива. А Бог же й людину колись сотворив такою ж щасливою, як і оця п’явка! Чи як оті дві чаплі, що полетіли низько над болотом до того незайманого острова, де жила кікімора з русалками.

І раптом іззаду хтось закрив долонями мої очі. Так закортіло, щоб це була вона, і так страшно було повернути голову, щоб не помилитися...

Олена обняла мене за шию й поклала голову на плече. Я повернувся. Вона стояла на колінах геть гола й усміхалася. Потім погладила моє довге волосся, торкнулася пучками куточка губів... Я з силою притиснув її до себе і став цілувати, відчуваючи, як вона робиться піддатливою й ніжною. Її лагід¬ний тихий шепіт, притлумлені стогони й палкі цілунки розбудили в мені давно стримувані інстинкти... І ми незчулися, як у безпам’ятстві стали одним тілом. І вже не було ні боязні кари небесної, ні страху, що хтось нас побачить. Та й хто нас тут міг побачити, окрім маленької водяної мишки, яка, причаївшись на очеретині, з жахом спостерігала за нашим гріхом. А коли нарешті солодкий вибух хвилею розійшовся по її тремтливому тілу, мені теж забракло сили стримуватися... І все! Лежали якусь хвилю на траві помліло обнявшись, та дослухалися, як з’єднуються наші душі, перетікаючи одна в одну. Потім вона пригорнулася до мене дитинно й заплющила очі. І я помітив на її вустах щасливу, замріяну усмішку.

Коли ж обоє поприходили до тями, вона встала й, так само всміхаючись, подала мені руку. Я теж звівся. Побачив, що ми голі й хотів було взяти одяг, але вона не випускала моєї руки, тягнула до багнистої трясовини. «Ходімо зі мною! Не бійся!». Я не розумів, що вона хоче. «Ходімо туди, на острів. Збудуємо там Храм!». Я подумав, що вона жартує, але вона вже ступила в мокву. Я висмикнув свою руку. Ще кілька хвилин тому я був готовий іти за цією жінкою на край світу... Але ні! Вона божевільна. Я не піду в болото. Я повернуся в село й почну заново будувати церкву. Я почну все спочатку. Я відмолю цей свій гріх і почну все спочатку. Ми знову зведемо стіни, позолотимо баню, повісимо дзвони... Хай там що, а я таки збудую храм! Ми освятимо його, і туди ходитимуть люди, молитися Богові нашому Ісусу Христові...

Вона постояла трохи, не зводячи з мене розчарованого погляду, потім знову всміхнулася поблажливо й пішла сама. Я з острахом і здивуванням дивився, як вона ступала по гружавині... ступала й не провалювалася, ніби знала дорогу. Озирнулася ще раз: «Ходімо зі мною! Ну, ходімо ж! Не бійся!».

Ні! Я не піду... Вона божевільна!

Ніби вчувши мої думки, засміялася весело, спритно перескочила з купини на купину, й побрела болотом навпростець до острова, що бовванів удалині причаєними барвами розквітлого вересу. Вона ставала в мох, з-під якого сочилася вода, й не тонула. Вряди-годи повертала голову, дивилась на мене, і в її погляді не було божевілля, було якесь незбагненне світло любові, якої я не міг осягнути. Вона кликала мене за собою. Я відчував її чари, що паморочили голову, але проганяв їх від себе молитвою: «Зміцни мене, Господи, у боротьбі моїй, не дозволь лукавому змієві мати владу наді мною, пошли ангела-охоронителя на зміцнення сил і освячення душі, зміцни у несенні хреста мого...»

А вона віддалялася все далі й далі, йшла навманці прямо по водянистій твані, йшла по тому місцю, де недавно зникла золочена маківка церкви, але болото чомусь не поглинало її. Воно лише по-доброму відгукувалося бульканням на її кроки; з-під ніг скакали в різні боки жаби, розбігалися жуки-водоміри, здіймалися в повітря бабки й метелики, десь в очеретах глухо кричав бугай, а вона йшла і йшла болотом, надзвичайно гарна у своїй первозданній голизні, підсвічена променями призахідного сонця. Йшла до того незайманого острова, де цвів верес і куди щойно полетіли дві білі чаплі...

Я не міг відірвати від неї погляду.

А з прибережної очеретини здивовано зирила на мене чорними крапочками очей водяна миша...  

 

 

РІКА

                                                             Великій грішниці

Течія була дуже швидкою, а отой віддалений шум водоспаду, що ледве вловлювався слухом, наводив на нього божевільний жах, не давав розслабитися, змушував знову й знову щосили налягати на весла, і човен, хоч і поволі, та все ж таки брався вгору проти течії. Він знав, що річка була сильнішою за нього, а тому намагався ні на мить не втрачати пильності, бо вона ніби стежила за ним, вичікувала бодай одного непевного гребка, щоб враз поквитатися, забрати відвойовані метри, і тоді усе доводилося починати спочатку. То була нерівна боротьба людини зі стихією, змагання, приречене на поразку, але він нічого в цьому не міг змінити, а тому вперто боровся з плином течії, проганяючи від себе думку, що рано чи пізно сила вичерпається, ріка підхопить човен, закрутить його, мов тріску, і понесе до тієї межі, де крім ревища й гуготіння не буде чути жодного звуку, а відтак байдуже скине у вируючу безодню. Ці думки кожного разу породжували звіриний спротив, відчуття такої жахної безвиході, від якої хотілося вити й дряпати нігтями дерев’яні борти човна. Єдиною втіхою була надія, що десь попереду за одним із тих безкінечних поворотів, якими гадючилася ріка, між стрімкими скелястими берегами з’явиться нарешті затишна лагуна, де можна буде причалити човен, розвести вогнище, просушити одяг, а потім, упавши горілиць на зелену траву, дати перепочинок змореним душі й тілу. Хоч десь підсвідомо він розумів, що і це все лише міраж, хворобливе марення стомленої людини, бо скільки вже проминув тих вигинів, за кожним з яких ховалася надія, а береги всюди лишалися такими ж скелястими й неприступними, як і раніше.

Час від часу зводив очі й дивився, як позад нього пливли у човнах інші люди, так само відчайдушно боролися з течією, намагаючись утекти від того примарного водоспаду, якого ніхто не бачив, але який щосекунди нагадував про себе далеким приглушеним гулом.

Згадалося, як кілька днів тому надвечір обігнав великого байдака, на носі якого лежала стара, немічна баба з набряклою ногою. Вона невпинно стогнала й канючила, щоб дочка звільнила її від мук: перевалила через борт і тим самим облегшила собі човна. Але молода жінка, зціпивши зуби, мовчки місила веслами воду, раз-по-раз витираючи об плече спітніле обличчя та позираючи на двох примовклих діток, які, мов горобенята, сиділи на кормі й стежили за матір’ю сполоханими очима. І тоді баба, звісивши обабіч бортів руки, заходилася незграбно підгрібати ними, сподіваючись хоч якось допомогти дочці. Була вона схожа в ту мить на підбитого птаха, який безпорадно ворушив крильми у пориві відірватися од води та злетіти в небо.

Чим він міг зарадити цим людям? Чи їм, чи отим двом молоденьким дівчаткам з нафарбованими губами, які не встигали вичерпувати воду з дірявого, наполовину вже притопленого човна; чи астматичному дідові, що, задихаючись, відштовхувався від дна довгою сучкуватою ломакою; а чи отому сільському дядькові з порепаними від роботи долонями, котрому вчора троє здорових молодиків, аби заволодіти його веслами, розтовкли у місиво голову, а жінку, яка безпомічно затулялася руками й молила не вбивати її – просто зіпхнули у воду... Нічим він не міг їм допомогти, ні їм, ні сотням інших, чиї човни розсипалися від краю до краю по цій безмежній ріці. Так само, як і вони йому, бо течія була надто швидка, а береги стрімкі й ви-сокі, тож кожен мусив боротися сам за себе.

Спрямувавши човен ближче до берега, він став шукати якоїсь місцини, куди можна було б пристати на хвилину та віддихатися, бо вище по течії річку перетинала гряда кам’янистих порогів, які без пере¬починку було не здолати. Вони шуміли, пінячи збурену воду, розбиваючи її на дрібні бризки, і віддалік здавалося, що там мете хурделиця...

І пам’ять враз вихопила ту далеку зимову ніч, завірюху, яка крутила снігом поміж стовбурами сосон, і її холодну щоку, що міцно тулилася до його щоки. Він зігрівав своїм подихом її задубілі пальці, зазирав в усміхнені очі, що іскрилися в холодному місячному світлі... а вітер студено шумів у верхівках дерев, приглушуючи слова.

За кілька метрів попереду кремезний чоловік відштовхнув од берега човна, в якому сиділи малий хлопчик і жінка, запнута голубою косинкою. Жінка закінчувала перебинтовувати чоловікові долоні, а син, балансуючи на дні хиткого човна, намагався напоїти батька із фляги водою.

У тому місці, звідки вони відчалили, з гранітного виступу звисала тонка покручена берізка. Вхопившись за її обчухране гілля, можна було б підтягнутися до берега, накинути на стовбур зашморг мотузки, потім внатяжку поволі попускати линву, аж доки вона не забринить від напруги, стримуючи човен на бистрині, далі прикріпити її кінець до кочета і нарешті розігнути затерплу спину.

Він зробив це легко і вправно – за кілька хвилин уже сидів на носі човна й, зануривши у воду від¬поліровані до воскового лиску долоні, думав, що так само коваль опускає у воду розпечену деталь, щоб загартувати метал. Біля ліктя на згині руки ніяк не хотіла гоїтися давня рана: клейка сукровиця точилася з порепаної шкіри, присихаючи на сонці. Він умився з річки прохолодною водою, змочив рану і з сумом поглянув на пороги, в яких нуртувала нестримна вода. Ближче до середини річки поміж чорного, гладкого, мов спини бегемотів, каменюччя, виднілася вузька протока, але течія в ній неслася так стрімко, що годі було й думати утриматися там на веслах. Бачив, як великий моторний катер з розгону врізався в ту протоку і враз ніби захлинувся, ніби перехопило йому подих – заревів натужно, викидаючи в повітря клуби чорного диму, і спроквола, як в уповільнених кадрах фільму, рушив проти бурхливого потоку. Чоловік, що стояв за штурвалом, подався всім тілом уперед, вистерігаючи вільний прохід, а троє інших метушилися вздовж бортів з довгими жердинами, пильнуючи підводне каміння... Ні, немає чого й гадати, що вдасться пройти там на веслах! Скоріш за все – тут, ближче до лівого берега, як це робить той чоловік, що з жінкою та малим хлопцем. Вони вже добиралися до середини порогів, відштовхуючись веслами від каміння, чіпляючись за нього руками і горлаючи щось одне одному, перекрикуючи шумовиння води. Великі важкі валуни лежали в цьому місці майже суцільною грядою, але між ними все ж таки можна було протиснутися невеликим човном.

Він ще раз поторкав на долонях натерті мозолі й скинув із берези линву. Змочені руки цупко тримали весла і йому легко вдалося пройти перші пороги: вправно маневрував між підводним камінням, угадуючи його по брижах води та пінистих коловертях; обминав гуркітливі перекати, змагався з потужним водяним потоком, що погрожував стягнути вниз, перевернути човен, перетрощити і викинути на поверхню дрібні тріски. Інколи крізь гуркіт води долинали голоси інших веслярів, які долали пороги трохи поодаль, але очі його були прикуті до річки і він не бачив довкіл нічого, крім плину води, від якого вже починало мерехтіти в очах. Весла то провалювалися в глибочінь, то впиралися в круте каміння, яке черкало вряди-годи об днище човна, і тоді під ногами лячно оживали дошки. Він упирався веслами, чіплявся ними за горбаті спини валунів і сантиметр за сантиметром проштовхувався, про¬тискувався, просовувався вгору. Уже позаду залишилася добра половина шляху, уже бачив у півоберта голови ту межу, де за бризками й піною угадувалася чиста вода... та човен його, його ветха шкаралупа, його душогубець раптом наскочив на плаский підводний камінь, завис на якусь мить, виважений ним із води, потім розвернувся впоперек річки і, підхоплений виром, шугонув униз. Кинувши весла, вхопився руками за кругляк, намагаючись утримати човна, але долоні ковзнули по ослизлій поверхні, опора зникла і він перевалився через борт у річку. Устиг побачити, як порожній човен легко гойднувся на хвилі й, підхоплений течією, шалено понісся вниз. Весла, немов перебиті клешні, безвільно теліпалися в кочетах, чіплялися за каміння, плюхали у воду і тонко повискували, додаючи до голосу розбурханої ріки тужливі ноти безнадії та розпачу. Він кинувся у нуртуючий потік навздогін човнові, відчувши раптом на собі всю нестримну й жорстоку силу ріки: вона гралася його тілом, мов цяцькою, перевертала, волочила по кам’яних перекатах, жбурляла у ями й водоверті, не залишаючи жодної надії на порятунок... Та човен несподівано залетів носом між двох валунів і вкляк, міцно стиснутий обабіч гранітними лещатами; весло з розмаху вдарило по обличчю, розсікши губу, він пірнув під човна, схопився рукою за кочет і відчайдушним ривком перевалив своє тіло через борт. Упав на днище і лежав якусь мить нерухомо, слухаючи божевільне калатання серця. А воно, перелякане, ще не встигло нічого збагнути, не знало – радіти щасливому порятунку чи оплакувати втрачені метри порогів – воно просто шалено гупало в грудях, благаючи хоч хвилини спокою. Човен, затиснутий між валунами, стояв міцно, тремтячи й вібруючи на бистрині, і він потроху став заспокоюватися; стуготіння течії під днищем раптом повернуло його в дитинство, згадалася скута кригою річечка, по якій ганяли ключками старий гриб-трутовик... задубілі ноги в чоботях з прицурованими ковзанами... і нестерпний, млосний біль у коліні, коли з розгону падав на лід. Тоді так само лежав, притиснувшись вухом до холодної криги, і слухав ледь чутне жебоніння ріки, і бачив на дні довгі іржаві водорості, які розчісувала течія.

Нелюдський, здичавілий вереск жінки збудив його від солодкого напівмарення: згори річка несла товсте гіллясте дерево, яке штовхало поперед себе човна. За мить крик урвався, дерево підім’яло під себе людей, здибилося над валуном, оголивши чорне, покручене коріння, й пронеслося повз нього, обпікши обличчя тонким пагінням. А позаду раптом виринула жіноча голова в синій косинці. Вона голосно вдихнула повітря і знову зникла під водою. Потім з’явилася ще раз, уже зовсім близько, і він, перебігши на корму, простягнув жінці весло, став поволі виводити за валуни, звідки безпечніше можна було забратися в човен. Але жінка не зрозуміла його задуму – перехопилася рукою за борт, навалилася на нього грудьми, і в човен хлинула вода. Намагаючись віддерти її зсудомлені пальці, він кричав, щоб запливала з іншого боку, але вона не чула, вона, мов німа, з божевільним звіриним жахом в очах уперто лізла через борт, від чого човен ще дужче кренився, наповнюючись водою, і він зрозумів, що вона його не почує ніколи – інстинкт самозбереження був сильнішим за всяку логіку. Ще мить – і човен перевернеться, накривши обох! Підняв весло, коротко й сильно цюкнув по пальцях… Жінка зникла під водою, а за мить нижче за течією виринула її синя косинка, крутнулася в темному нурті й потонула. Зло жбурнув у човен весло й опустився на облавок. Ніяк не міг угамувати дихання. Боліло коліно. Закотивши холошу, побачив глибоке садно. Обережно зігнув кілька разів ногу, пересвідчуючись, що суглоб не ушкоджений, тоді опустив штанину, зняв черевика й заходився вичерпувати ним воду. Позирав спідлоба вгору проти течії: там, трохи вище порогів, ріка робила крутий поворот, і якби стачило сил добратися сьогодні аж за оте он високе бескеття, і якби там знайшлася хоч якась маленька заводь – обов’язково зупинився б на кілька днів, щоб підлікувати рани. А чому б і не бути там маленькій затишній заводі, адже ж підмила десь ріка оте велике дерево, на якому навіть не встигло зів’янути листя? Він озирнувся… ні жінки, ні її синьої косинки ніде не було.

Сонце вже хилилося за високі скелі, коли знову сів за весла. І знову вистежував проходи, відштовхувався від каміння, захлинався піною й бризками оскаженілої ріки, шорхав веслами по граніту, намацуючи глибоку воду та протискуючись між порогами, і вже, здавалося, здолав їх, залишалося пройти всього кілька метрів, щоб нарешті вибратися з цього гримкотливого страховиська – та тіло раптом перестало йому коритися. Відчув, як потерплі, задубілі м’язи на руках геть втрачають силу, як зрадливо тремтять перенапружені ноги, німіють плечі, сковує поперек. Кинув швидкий погляд униз на пройдений шлях, побачив два човни, які тільки наближалися до кам’яної гряди, і злякався, уявивши, що то він там, що все доведеться починати спочатку... Намертво стиснувши весла, зробив кілька дужих, рвучких гребків, потім ще кілька, потім, зціпивши зуби, ще, і ще, і ще, і... коли вже пороги лишилися позаду, пекучий, нестерпний біль пронизав руки. Відсмикнув їх від весел, мов од розжареного металу... побачив здерев’янілі мозолі, що злущилися з долонь, як шкірка з печеного яблука, і одна лиш мить, – річка не гаялася, вона вже почала розвертати човен, ладна знову кинути його в свої кам’яні жорна, – одна лиш мить була в нього, щоб жахнутися своїх понівечених долонь, потім знову схопив руків’я, стиснув їх до судоми, аби заглушити біль, і панічно став загрібати до берега, шукаючи на прямовисних скелях бодай крихітного виступу, за який можна було б вхопитися. Помітив жовту кульбабу, що виткнулася до сонця з тріщини граніту... черкнув бортом об стрімчак... пальці вчепилися в розщілину. Човен ще якусь мить рухався за інерцією, а потім його зупинило й поволі потягло назад. Коли відчув, що пальці от-от вислизнуть із неглибокої тріщини, сунув носок черевика під весло, підважив його і хотів перехопити рукою, та не встиг – нетривка опора хитнулася під ногами, нігті на пальцях заломилися, і він з криком упав на дно човна, якого вже розвернуло носом за течією. Швидко звівся на коліно, висмикнув з кочета весло, занурив його сторчма під борт, упер в кам’янисте дно і з силою потягнув на себе, припнувши таким робом човна до скелі. Зірвана квітка кульбаби жовтою плямкою зблиснула під бортом і зникла в круговерті пінистих порогів...

Він стояв на колінах геть поблідлий і, виважуючи веслом човна, спостерігав, як з обірваних нігтів скапувала у воду кров. Її швидко зносило за корму, де біля кривавих розводів уже збиралася дрібна риба. Одірвавши погляд від запаморочливого плину течії, помітив, як вище по річці чийсь байдак під чотирма веслами вже заходив на поворот. Вітер доносив збуджені голоси веслярів, які підбадьорювали одне одного веселими вигуками. Хіба й справді побачили за вигином тиху гавань з пологим берегом, запашним різнотрав’ям та густим лісом? Шкода, що понівечив собі руки, а то, може б, дотягнув сьогодні до того згину... Він поволі звівся, обвив ногою весло і вперся носаком черевика в борт. Потім відхилився назад, утримуючи човен вагою тіла, й обережно звільнив руки. Човен непорушно стояв на місці. Він подумки усміхнувся своїй вигадці, потім зняв сорочку, розідрав її зубами на тонкі смужки й заходився перемотувати долоні. Згадав того чоловіка, якому дружина бинтувала рани... Йому не було від кого чекати допомоги. Та жінка, яку колись до безтями кохав, виявилася зовсім іншою, ніж він собі намріяв. Для неї все було значно простіше, просто – «а чом би й ні»... Але байдуже, він сам дасть раду своїм рукам, а тоді сяде за весла і, хай там що, таки допливе сьогодні до того згину!

На коліні знову занила рана, проте зараз вона видавалася смішною проти його скалічених рук. Так само, як і розсічена губа, на якій чорним згустком запеклася кров.

Перемотавши кожен палець окремо, ще кілька разів туго стягнув усю долоню. Потім стиснув пальці в кулак, відчуваючи в ньому пругку, залізну силу – тільки тепер зрозумів, навіщо боксери перед боєм забинтовують собі кисті рук.

Хотів знову взятися за весла, та раптом побачив, як із-за того дальнього повороту, де сподівався відпочити, виплив ніким не керований човен, у якому стояла маленька дівчинка. Течія вільно зносила його вниз по річці, ніби горіхову шкаралупу з Дюймовочкою; дві тоненькі кіски стирчали в різні боки, як мишачі хвостики, і дівчинка радше нагадувала іграшкову ляльку, аніж живу людину. Вона була такою малесенькою й беззахисною в безмежжі цієї ріки, що зробилося страшно за неї. Ще був час відштовхнутися від берега і перехопити її човен, який швидко зносило на пороги, та в останню мить щось стримало його. Побачив, як дівчинка, порівнявшись із ним, помахала рукою, радісно й грайливо, ніби давньому знайомому. Він підняв забинтовану руку і відповів непевним рухом. Заніміло дивився, як вона пропливала зовсім поруч, так близько, що можна було розгледіти дрібне ластовиння на усміхненому обличчі й великі сині оченята, що з дитячою цікавістю дивилися на світ. У них не було ні страху, ані розпачу – були вони чистими й світлими, як у святої. І ота непорочна, безневинна усмішка маленької мадонни, яка ще не знала нічого ні про смерть, ні про лукавство чи зраду, ні про правду й неправду, – отой наївний погляд широко розплющених очей збудили в душі давно забуте, але таке бентежно-солодке відчуття ніким не обмеженої свободи... Якщо не станете, як діти, ніколи не увійдете в Царство Небесне! Він іще раз злякався, коли її човен пірнув у бурхливий вир порогів і його почало кидати між валунами – став просити Бога, аби допоміг дівчинці вибратися живою. А коли маленька постать у рожевому платтячку з’явилася вже по той бік кам’яної гряди, його розібрав безпричинний сміх... Збагнув раптом усю глупоту і безглуздя цього змагання. Сміявся, як божевільний, просто реготав із себе, із тих людей, що борсалися зараз в камінні, із могутньої, безжалісної ріки, із своїх покалічених рук, із примарної лагуни, яку вимріяв у своїй уяві, – сміявся з усього, що до цієї миті здавалося таким важливим і неза¬перечним. До нього зненацька повернулося розуміння чогось такого, що знають лише маленькі діти і що, ставши дорослими, назавжди втрачають.

Висмикнув із-під борта весло, розмахнувся й пожбурив його щодалі на середину ріки. Потім вивільнив із кочета друге і вчинив з ним те ж саме. Човен хитнувся, відійшовши від берега, й вільно поплив униз за течією... Більше не треба було робити ніяких зусиль, не треба було нічого вирішувати, вибирати між правильним і неправильним, не стало враз ні обов’язків, ні відпо¬відальності, зникли оманливі сподівання й надії, не було ні добра, ні зла, ні любові, ні ненависті, ні сумнівів, ні каяття, пропало все, окрім відчуття незнаної раніше легкості й спокою. Він зручно вмостився на дні човна, випростав стомлені ноги, обіперся спиною на облавок і заплющив очі. Чув, як човен хитнуло на підводному камені, бризнуло в обличчя, зашуміло, зануртувало вировисько, штовхнуло в один бік, в інший, загуркотіло під днищем, розвернуло, потягло все швидше, швидше й швидше, ще раз кинуло з борта на борт і врешті винесло на чисту воду.

Позаду лишилися розпачливі голоси веслярів, які, перекрикуючи шумовиння порогів, відчайдушно боролися з річкою, ламали весла, калічили руки, то¬пилися й рятувалися, але все це його більше не п嬬р嬬¬й¬мало. Він віддав себе на волю ріки. Нехай здій¬сниться воля твоя, нехай прийде царство твоє... хай збудеться все, що має збутися... І ріка тихо понесла його за течією туди, куди їй самій заманеться. Вона знала дорогу.

Серед ночі прокинувся, відчувши незбагненну радість життя, що переповнювала серце. Вода з тихим плюскотом омивала борти човна; над головою світився Чумацький Шлях, такий рясний, ніби хтось махнув кропилом по стелі; звідкілясь чувся тужливий крик нічного птаха... і раптом упала зірка! Навскіс, окличним знаком, як знамення з інших світів! Що робить зараз та дівчинка? Спить, згорнувшись клубочком на дні човна, чи може, як і він, слухає таємничі нічні звуки і бачить зорі, що падають з неба? Дивно, що всього цього раніше не помічав...

Було тепло й тихо і, лежачи горілиць, він потроху повертався думками в минуле. Тепер не треба було перейматися майбутнім, але минуле ще залишалося, і він мав достатньо часу, щоб знову й знову перегортати його в пам’яті... Згадалися ті секунди безвиході й розпачу, коли на очах згасала дружина, і ту байдужість лікарів, які турбувалися лише про те, аби випровадити його з лікарні, щоб не бачив, що тут її просто не лікують, зовсім не лікують, не лікують і все... Згадав себе маленьким на печі, коли мама дозволила лузати насіння і спльовувати лушпиння просто на долівку. При гасниці читала про Барвінка, а він уявляв, як б’ється на горищі старої дідової хати з Тхорякою, захищаючи сусідську дівчинку Галю... Або відчуття того без¬межного щастя, коли дядько Михайло подарував складаного ножика з двома лезами: так смачно він лежав у долоні – маленький, плаский, з гладесенькою ко¬ричневою колодочкою... І раптом побачив дядька Михайла в морзі, літня жінка у гумових рукавичках обмивала зі шланга його голе понівечене тіло. Дядька вбило машиною, коли пас обіч траси корову. Тепер лежав у трупарні з проламаним черепом, перебитими ногами й руками, які теліпалися на самих шкірках. Він був таким маленьким і безпорадним під тим холодним струменем води, що викликав співчуття, як живий... Він часто казав: «Там краще, я знаю». Тепер мав змогу пересвідчитися: підтвердити чи спростувати свої слова. Шкода, що про те вже ніхто не дізнається...

І знову пам’ять вернула в дитинство, побачив себе малесеньким, голим під дощем, сміявся і бігав по мокрій траві, тікаючи від матері... Хотів пірнути спогадами ще глибше, коли нічого ще не було, окрім простого споглядання світу – і не міг, пам’ять не зберегла того, лише якийсь незбагненний затишок у мами на грудях... Маленькі діти найщасливіші, бо в них ще немає минулого. Так само щасливі старі – у них вже немає майбутнього. Нещасні ті, хто що надіються... У нього вже не було ніяких надій. Проте не було й безнадії. Нато¬мість з’явилося щось значно глибше, посутніше, щось подібне до плину води, теплого вітру, перших променів сонця... Насолоджувався цим зовсім новим, не з¬віданим раніше відчуттям однаковіння з річкою, з човном, зі скелями, з рибою, яка жила у воді, з крап¬линою, що впала допіру на руку. Він більше не був мудрішим за них, і це давало великий спокій. Нехай події збуваються самі собою, і нехай у всьому тому не буде твоєї волі!

Уранці ріка сама зупинила човен, притиснувши до скелі. Перегнувшись через борт, занурив у воду скалічені руки, чув крізь пов’язки лагідну пругкість течії і дивився, як на кам’янистому дні мерехтять сонячні промені. Потім помітив під валуном темні спини двох великих рибин, які нерухомо стояли проти течії... Вода встигла розмочити засохлу сукровицю на стрічках пошматованої сорочки, і вони розмотувалися живим білим гадюччям, яке зносило за корму; ворухнувши хвостами, риби неквапом відпливли в інше місце... Тоді заплющив очі і з тихим умиротворінням дочувався, як прохолодна вода гоїла рани і як утома полишала тіло, стікаючи через пальці у річку.

Згадалася раптом та далека третя ніч по Різдву Христовому, коли дивився в її світлі, зеленкуваті очі й чекав хоч єдиного слова у відповідь, а вона лише дозволяла цілувати себе, не розтуляючи вуста, ніби знала все наперед... Далі побачив товариша юності, який загинув років з тридцять тому. Був молодим, гарним, з густим кучерявим волоссям, яке хвилями нависало на лоб. Дівчата бігали за ним табунами, а він був добрим і не зобидив жодної... Його вбило струмом, коли поліз на високовольтний стовп кидати перемичку. Так і повиснув униз головою, зачепившись ногою за чашечку. То була перша смерть, яку довелося побачити зблизька...

Витяг із води руки: шкіра на них поморщилася й набубнявіла, затягнувши криваві рани. Човен раптом рушив з місця, розвернувся за течією і тихо поплив униз. Він дивився на небо, все далі й далі заглиблюючись у спогади, аж поки не відчув, як вони стали туманіти, ма¬літи, віддалятися... і зрештою зовсім зникли. І ось уже не було ні майбутнього, ні минулого – залишилося тільки теперішнє.

Човен минув скелястий виступ, на якому чорніло велике пташине гніздо. Високо в небі пробували крила двоє молодих шулік. На мить уявив себе разом з ними, піднявся подумки вище від гранітних скель і звідтіля, з піднебесної височини, окинув поглядом землю. Зазначив вузеньку синю смужечку ріки, затиснутої між крутими берегами, а на ній чорні цятки човнів... Тоді опустився нижче і побачив молоду жінку, яка намагалася кофтиною зловити вітер, розіп’явши її у себе над го¬ловою та затиснувши в зубах нижній кінець. Її чоловік кріпив шматком дроту зламане навпіл весло... Трохи далі якийсь дядько знайшов відмілину і, сплигнувши по коліна у воду, тягнув човен на тонкій линві, а двоє його дорослих синів відштовхувалися від дна веслами... Ще далі намагався видряпатися у залиту водою довбанку худий підліток з переляканими очима, а маленька сестричка, вхопившись за розірваний рукав сорочки, тягнула його на дно.

Він збагнув, що уже не співчуває цим людям, не переймається їхніми тур¬ботами, йому не було боляче. Потроху ставав бай¬дужим до всього. Байдужим і мовчазним... як Бог!

Русло річки то звужувалося – і течія, підхопивши човен, несла його дуже швидко, так швидко, що він ледве встигав проводити зором знайомі місця, де колись причалював на відпочинок, – то розширювалося, уповільнюючи плин, і тоді впізнавав чорні попелища після багать, бачив вибілений сонцем і водою остов старого човна, на якому сиділа худенька чапля, зବча¬ровано дивився на вершини скель, які все дужче й дужче забарвлювалися в рожевий колір і робилися неймовірно гарними в призахідних променях сонця.

День непомітно переходив у ніч, ніч змінювалася днем... Час зупинився. Була просто мить, схожа на вічність. Він засинав, коли йому хотілося спати, й прокидався, коли сонце пробивалося крізь заплющені повіки. І цей стан був значно солодшим за насолоду боротьби чи радість перемоги...

Невідомо, скільки часу минуло відтоді, як він довірився ріці. Може, то були місяці, може, дні, а може, години, але здавалося, що минули роки. Та якось удосвіта прокинувся від незвичного гулу, що линув десь аж із дна ріки. Прислухавшись, зрозумів, що то вже шумить водоспад. Той самий, якого ніколи ніхто не бачив, але від якого всі так лячно тікали, не шкодуючи часу й сили. Суцільний, монотонний гул наближався з кожною хвилиною, ставав чимраз виразнішим, гучнішим, реальнішим. Але він уже не боявся його. Дивно лише було бачити, якою швидкою зробилася враз течія і як невблаганно стрімко понісся човен до тієї межі.

Коли вже лишалося кілька метрів, краєм ока помітив спотворені жахом обличчя людей, які падали у незвідану глибочінь; крижаний холод на якусь мить війнув і йому в душу, але всього лиш на мить, бо човен, захоплений рікою, раптом клюнув носом, завис над урвищем і загурготів униз разом з тоннами падаючої води. Устиг лише вдихнути на повні груди змішаного з бризками вологого повітря... невагомість перехопила дух... не бачив уже і не чув страхітливого лету в безодню...

А за мить притопленого човна винесло з-під клекотливої лавини на чисте плесо. Позаду з небаченої височини, гуркочучи та розбиваючись на дрібний пил, падала суцільна стіна води. Побачив над собою яскраву райдугу, яка перекинулася з одного берега на другий, потім повернув голову і за кілька метрів угледів маленьку дівчинку, яка стояла в своєму човні.

– Дивись, що в мене є! – мовила вона, розтуливши кулачок.

На долоні лежала жовта, як сонце, мокра квітка кульбаби.

Човни їхні торкнулися бортами й тихо попливли униз по річці.

А назустріч, перемагаючи втому, знову безтямно гребли знесилені люди, сповнені надій і сподівань...

 

ОТЧЕ НАШ

Саме зібралися обідати. Несподіваний вранішній сніг припорошив вирви від снарядів та мін; легкий весняний морозець лоскотав ніздрі, а в повітрі смачно пахло пловом. Здавалося, що війни немає. Десь далеко чулася стрілкотня крупнокаліберного кулемета. Але далеко.

Уночі відбили розвідгрупу, до обіду хлопцям вдалося трохи поспати, а Фаза тим часом зварганив смачний плов. Фаза — абхазець, його справжнє ім’я Фазіль. Він кулеметник. А плов уміє готувати неперевершений: розсипчастий, жирний, з перчиком. Великою ложкою накладає хлопцям у металеві миски й чіпляє кожного солоними жартами. А вони стоять у черзі, ніби пацани в літньому таборі, сміються.

Руслан отримав свою порцію і відійшов до Попа, який умостився з мискою на порожньому ящику з-під набоїв. Піп справді до війни був священиком, тому й кликуху таку хлопці дали. Він не заперечував. Але на війну йти капеланом не схотів — із гранатометом, казав, краще. Проте й тут не забував, хто він, ніколи не втрачав нагоди прилучити хлопців до молитви. Багато з них приставали на те. Коли смерть поряд, на Бога тільки й надія.

Піп усміхнувся Русланові.

— Помолімось перед трапезою, Рус. Отче наш, що єси на небе...

Не встиг доказати. Всього лиш долю секунди чувся свист. Міна пролетіла так близько, що Руслан відчув щокою подих вітру. Сто двадцятий калібр вгатив якраз у казан із пловом. Порвані тіла хлопців розкидало, мов ганчір’я. Руслана жбурнуло до стовбура старої сосни... Коли прийшов до тями, якусь мить нічого не чув і не бачив: розпливалося все перед очима, ніби дивився крізь мокре скло, а у вухах глухо дзвеніло і кров по вилицях стікала на плечі. Потім почув крик когось із хлопців. Так, наче Піп кричав. Приглушено якось, немов під водою голос чувся. І не крик, а якесь надривне звірине завивання.

Потім ще раз бабахнуло. Міна розірвалася позаду, стовбур дерева захистив. Прицільно били. Видно, розвідгрупа таки зробила свою справу. За кілька секунд знову розірвалася міна. Потім ще, і ще... То вже спереду. В обличчя сипонуло землею і щось м’яке й гаряче ляпнуло на груди. Крик Попа урвався. Усе довкіл затягнуло димом. У вухах безперервно дзвеніло і від того дзвону біль віддавав аж у тім’ї. Виразно почув запах крові й калу. Скосив погляд на груди, угледів сизий кавалок порваних кишок, які парували. Господи, Боже мій! Зсунув їх на землю, помацав живіт. То не його, то чиїсь кишки. Зблював, відхиливши набік голову. Треба в бліндаж! Треба бігти в бліндаж! Хотів звестися... але лівої ноги не було. Біла чашечка коліна стирчала з-під лахміття закривавленої холоші. Серце застугоніло в грудях частіше, аніж кулемет Фазіля. Тремтячими руками насилу висмикнув зі штанів пасок, міцно перетягнув ним цурпалок ноги аж біля паху. Ремінь був із товстої шкіри, але язичок пряжки під відчайдушним натиском великого пальця проколов його в потрібному місці… Знову вибухнуло, зовсім поруч, осколки вдарили у стовбур сосни, скришивши на голову засніжену кору. Перевернувся обличчям до землі, закрив руками голову.

— Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі...

Чув, як довкіл рвалися міни, як тарахкотів десь кулемет…Ні, то не Фаза стріляв, він найближче стояв, не знайдуть що й схоронити...

— Господи, Боже, збережи мені життя, Боже, милостивий, збережи мене, збережи життя, я буду вірити в Тебе дуже, я ходитиму до церкви… Боже рідний, порятуй мене, я не хочу вмирати… Я вірю в Тебе, я вірю, що Ти є, молю тебе, Боже, Боже, врятуй мене...

Він плакав і щиро молився, так щиро й правдиво, ніби розчинявся в тій молитві, уже не чув ані вибухів, ні передсмертних криків товаришів, ні запахів паленого пороху та горілого людського м’яса. Ридав, обливався слізьми і молився, і просив Бога зберегти життя…

Наступним вибухом відкинуло на залишки цегли, де допіру варився плов... І він побачив себе маленьким хлопчиком, який сміявся й тікав од мами по заквітчаній різнотрав’ям галявині. З-під ніг розліталися увсебіч кольорові метелики, позаду чувся веселий материн сміх, а він біг і біг, намагаючись утекти від неї, аж поки не здійнявся в повітря, і підхоплений теплим вітерцем, полинув над лісом… Мамо, лови мене, лови!

— Ці чортові разові скальпелі… Хто їх придумав. Один надріз зробиш і викидай. Дайте зажим. Тампон. Ще тампон.

— А що з правою ногою, Олександре Петровичу?

— Будемо ампутувати.

— Боже! Ні рук же, ні ніг…

— А що я зроблю. Зате житиме. Рідних знайшли?

— Кажуть, мати в нього сама.

— Добре, що сама.

— Чого добре?

— А кому він такий?

— Може якась би й пожаліла…

— Перехрестіться, Любочко. А в нейрохірургії хто оперував?

— Загірський.

— Що сказав? Та ні, не так, ось тут тримайте, кровить же…

— Погано. Сказав, мозок навряд чи відновить свої функції.

— Овоч?

— Не дай, Боже. Може, й справді… помер би краще, прости Господи.

— Наша справа рятувати...

Мати добиралася півтори доби. Змучена сиділа біля ліжка і тупо дивилася на перемотане бинтами обличчя.

— Ми зробили все що могли…

Мовчала.

— Врятували все, що могли. Рук і лівої ноги вже не було, як привези. Якби залишили праву, міг би вмерти.

Мати мовчала.

— Вже тиждень у комі...

Мовчала.

Змовкли й лікарі.

Із коридору долинали веселі голоси та сміх молодих санітарок.

— Що ж мені робити? — спитала тихо, не піднімаючи виплаканих очей.

Ніхто не відповів.

Сховала обличчя в долонях і схилилася до сина.

— Отче наш, що єси на небесах… Отче наш...

Крізь вікно було видно заквітчану черешню. Стояла коло лікарні в білій фаті ніби чекала нареченого...