Валерій Михайлович БУРІЙ

Народився 15 лютого 1957 року в селі Лисича Балка Катеринопільського району на Черкащині в селянській родині.

У 1972 році з Похвальною грамотою закінчив сільську восьмирічну школу. Вчителями були К. М. Добровольська, Л. Ф. Олійник, В. І. Григор'єва, М. І. Пересунько, С. М. Рейдало, Л. М. Домніцька та інші.

В 1976 році з відзнакою закінчив агрономічне відділення Звенигородського сільськогосподарського технікуму.

У 1984 році успішно закінчив природничий факультет Черкаського державного педагогічного інституту, де здобув професію учителя біології та хімії; протягом 1988–1989 років студіював релігієзнавство у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка, після чого став лектором-методистом обласної категорії з проблем релігієзнавства.

Перебуваючи у війську (1976–1978 рр.) - навчався в Новосибірському вищому військово-політичному училищі.

З 1984 по 2009 рік працював учителем хімії Ватутінської загальноосвітньої школи №6 ; протягом 10 років був лектором-методистом обласної категорії Звенигородської районної організації товариства «Знання», а протягом 1996–2004 років очолював методичне об'єднання вчителів хімії Ватутінського міського відділу освіти, входив до складу атестаційної комісії педагогічних працівників Ватутінської ЗОШ № 6 (2000–2009 роки) та обласної акредитаційної комісії з ліцензування та атестації професійно-технічних навчальних закладів (Черкаси,1998, 2006).

У 2000 році - присвоєно звання «Старший учитель», нагороджений Почесною грамотою управління освіти Черкаського облвиконкому.

Закінчив дистанційний курс Міжнародної Біблійної школи (Австрія, Відень, 1991 рік), Біблійний курс Євро-Азійського дивізіону АСД (1992 рік), Біблійний кореспондентський курс (США, 1994 рік), заочну Біблійну школу «Нове життя» норвезької християнської місії світового євангелізму (1994 рік), Біблійний курс братства незалежних місіонерських громад (Польща, 1995 рік), заочний курс вивчення Біблії (Житомир, 1999 рік).

Викладав курс «Історія християнської церкви» Біблійної школи (1997), релігієзнавства Уманської філії приватного навчального закладу, «Європейський університет» (2004–2005), виконував обов'язки експерта-релігієзнавця комісії з альтернативної служби Ватутінського міськвиконкому (1999–2009); читав курс медичної хімії для студентів Ватутінської філії Черкаського медичного коледжу (2007–2009), був директором приватного підприємства «Сплайн» (2008–2011).

У 1975 році звенигородська газета «Шевченків край» опублікувала мою першу замітку «Декабристам присвячено». В 1987 році закінчив школу громадських кореспондентів при редакції цієї газети, а в 1997 році став громадським кореспондентом газети «Місто робітниче», членом редакційної ради, літературним співробітником (2006–2009 рр.).

Учасник регіональних науково-практичних краєзнавчих конференцій.

Член Національної спілки журналістів України та Національної спілки краєзнавців України, клубу незалежних українських письменників «Оратанія». Був одним з ініціаторів створення Ватутінської міської організації НСЖУ. У 2007 році нагороджений Почесною грамотою Національної спілки журналістів України та Почесною грамотою Черкаської обласної ради: першою — за вагомий внесок в українську журналістику, другою — за вагомий внесок у розвиток місцевого самоврядування та багаторічну краєзнавчу роботу. Рішенням правління Національної спілки краєзнавців України від 11 жовтня 2016 року (протокол №3) нагороджений Грамотою за значний внесок у розвиток краєзнавчого руху України.

Входив до складу громадської організації — спілки «Земляцтво Катеринопільщини». Автор понад 1180 науково-популярних нарисів, публіцистичних статей, заміток, короткого словника-довідника «Твоє Ватутіне від А до Я» (2003), книг «Вибрані розвідки, статті та замітки» (2008; 2016), «Вибрані тексти : статті, розвідки та замітки» (2018), «Лисича Балка: відома та невідома» (2009), «Народно-православний календар» (2009), «Штрихи до біографій» (2014), «Ватутінезнавство: події, факти, персоналії» (2015),"Рослини-екзоти міста Ватутіне та його околиць", "Дикорослі отруйні рослини міста Ватутіне та його околиць" (обидві - 2017), "Вулиці міста Ватутіне та села Скаливатка" (2019) , "Інвазійні види у флорі міста Ватутіне та його околиць" (2020), співавтор альманахів «Плуг», «Надвисся», всеукраїнських науково-методичних часописів «Хімія», ювілейного збірника «Ватутіне: вчора і сьогодні» (2007), біобібліографічного довідника "Краєзнавці Черкащини" (2016), науково-популярного видання Черкаської обласної організації Національної спілки краєзнавців України "Краєзнавство Черкащини" (2017), збірників "Персоналістичний вимір історії Черкащини" (2018),"Чигиринщина в істоії України" (2020), ілюстрованого календаря на 2020 рік "Природа міста Ватутіне та його околиць" (2019) та ін.

Безпартійний. Ніколи не входив до жодної із політичних партій.

Література:

Життєві істини Валерія Бурія: зб. ст. і матеріалів. — Черкаси: Вертикаль, 2012. — 51 с.: іл. — (Подвижники краєзнавства Черкащини).

Валерій Михайлович Бурій: біобібліогр. покажч.; тексти. — Черкаси: Вертикаль, 2013. — 224 с.

Поліщук В.Т. Літературна енциклопедія Черкащини : А – Б / Володимир Поліщук. – Черкаси : Чабаненко Ю.А., 2019. – Бурій В.М. - С. 5; 17; 84; 106; 116.

Валерій Михайлович Бурій: педагог, краєзнавець, журналіст — Черкаси: Вертикаль, 2016. — Буклет.

Педагог, краєзнавець, журналіст... : [В. М. Бурій] : [персон. пам'ятка]. - Ватутіне : [б. в.], 2015. - 1 арк.

В. М. Бурій — п. 3254 // Яценко О. М. Українські персональні бібліографічні покажчики (1856—2013) / О. М. Яценко, Н. І. Любовець ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського ; редкол. В. І. Попик (голова) [та ін.]. — К., 2015. — 469 с. — (Сер. "Джерела укр. біографістики ; вип. 3).

Бурій В.: п. 2-6 // Бушин М.І. Ніколи не згасне сяйво слави Героїв. Кн. 2. / Бушин М.І., Спіркіна О.О., Чубіна Т.Д. — Черкаси, 2017. — С. 365.

Бурій Валерій Михайлович: біогр. довідка // Хоменко В. Звенигородщина: словник-довідник / Володимир Хоменко. — К.: Арт Економі, 2015. — С. 14-15.

Бурій В. М. Вибрані розвідки, статті та замітки. Вип. 1 / Валерій Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2008. — 71 с.: фотогр.

Бурій, В.М. Вибрані розвідки, статті та замітки. Вип. 2: Катеринопільщина : події, факти, персоналії / Валерій Бурій. - Черкаси : Вертикаль, 2016. - 107 с.

Бурій В. М. Вибрані тексти : статті, розвідки та замітки. Вип. 3 / Валерій Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2018. — 247 с. : іл. - Бібліогр.: с. 245 - 246.

Бурій В. М. Лисича Балка: відома та невідома: іст. — краєзн. нарис / Валерій Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2009. — 72 с.: фотогр.

Бурій В. М. Народно-православний календар / Валерій Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2009. — 95 с.: ілюстр.

Бурій В. М. Твоє Ватутіне від А до Я: корот. словник — довід. / Валерій Бурій. — Ватутіне — Черкаси: Витоки, 2003. — 20 с.

Бурій, В. Ватутінезнавство: події, факти, персоналії [Текст] / В. Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2015. — 272 с.

Бурій, В.М. Вулиці міста Ватутіне та села Скаливатка / Бурій Валерій Михайлович; Валерій Бурій. - Черкаси : Чабаненко Ю. А., 2019. – 30 с. – Містить бібліогр.

Бурій, В.М. Календар-2020: природа м. Ватутіне та його околиць / Валерій Бурій та ін. – Львів, 2019. – 13 с.: фото.

Бурій В.М. Рослини-екзоти міста Ватутіне та його околиць [Текст] / В. М. Бурій. - Черкаси : Вертикаль, 2017. - 32 с.

Бурій, Валерій Михайлович. Дикорослі отруйні рослини міста Ватутіне та його околиць [Текст] / Валерій Бурій. - Черкаси : Вертикаль : Кандич С. Г. [вид.], 2017. - 30 с. : іл. - Бібліогр.: с. 17-28.

Бурій, Валерій Михайлович. Інвазійні види у флорі міста Ватутіне та його околиць [Текст] / Валерій Бурій. - Черкаси : Чабаненко Ю. А. [вид.], 2020. - 63, [1] с. - Бібліогр.: с. 56-60 .

Штрихи до біографій / авт.-упоряд. В. М. Бурій. — Черкаси: «ІнтролігаТОР», 2014. — 100 с.

Ватутіне: вчора і сьогодні (історія міста в нарисах і спогадах). — К.: Колорит, 2007. — С. 2; 41-43; 94-99; 121; 123; 147; 173—176.

Бурій В. Мій край: система роботи з хімії краєзнавчо-екологічного змісту / Валерій Бурій // Хімія. — К.: Шкільний світ. — 2006. — № 5. — С. 21 — 24.

Бурій В. М. Еколого-краєзнавчі знання на уроках хімії та в позаурочний час / Валерій Михайлович Бурій // Хімія: науково-методичний журнал. — Х.: ВГ Основа, 2005. — № 5 (89). — С.13 — 15.

Бурій В. М. Проблеми вшанування учасників Української революції 1917 – 1921 рр. у пам’ятках природи місцевого значення та новітній топоніміці / Валерій Михайлович Бурій // Краєзнавство Черкащини : збірник. — Черкаси : Вертикаль, 2017. - С.4; 288-292; 318; 323.

Бурій В. Павло Корсуновський - церковний діяч УАПЦ / Валерій Бурій - С. 138-139. // Чигиринщина в історії України. Зб. 9. Чигиринщина: 30 років незалежності / за заг. ред. професора В.М. Лазуренка. - Черкаси: Гордієнко Є.І., 2021. - 465 с. : іл.

Бурій В. М. Василь Дергач : штрихи до біографії і творчості [Текст] // Персоналістичний вимір історії Черкащини : матеріали Першої регіональної історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 80-річчю з дня народження доктора історичних наук, професора, заслуженого працівника освіти України Бушина Миколи Івановича (12 березня 2018 р., м. Черкаси) / упоряд.: В.М. Лазуренко, І.Ю. Стадник, О.О. Яшан; відповід. ред. проф. В.М. Лазуренко. – Черкаси : ЧДТУ; видавець Гордієнко Є.І., 2018. – С. 257-260; фото.

Бурій В. М. Володимир Гуцаленко – перекладач [Текст] // Персоналістичний вимір історії Черкащини : матеріали Першої регіональної історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 80-річчю з дня народження доктора історичних наук, професора, заслуженого працівника освіти України Бушина Миколи Івановича (12 березня 2018 р., м. Черкаси) / упоряд.: В.М. Лазуренко, І.Ю. Стадник, О.О. Яшан; відповід. ред. проф. В.М. Лазуренко. – Черкаси : ЧДТУ; видавець Гордієнко Є.І., 2018. – С. 260-262; фото.

Бурій В. М. Лев Жабко-Потапович – пастор, богослов, редактор // Чигиринщина в історії України. Збірник 8: Культурна спадщина Чигиринщини. Матеріали Восьмої міжрегіональної історико-краєзнавчої конференції «Чигиринщина в історії України». – Черкаси: видавець ФОП Гордієнко Є.І., 2020. – С. 167-168.: іл., фото.

Журналісти Черкащини: 1954—2004 : бібліограф. довідник. — Черкаси: Брама, 2003. — С. 31.

Катеринопільщина: край хліба, квітів і добра [Текст] : презентаційний збірник / уклад.: В. В. Болгов, І. В. Болгов. - К. : Інститут біографічних досліджень, 2013. - 88 с. : іл. - (Про В.М. Бурія - С.66).

Краєзнавці Черкащини : біобібліографічний довідник / упоряд.: В.М. Мельниченко, Г.М. Голиш. - Черкаси : Вертикаль, 2016. - 219 с. - (Бурій В.М. - С. 20-21; 27; 115; 136).

Мельниченко В. Краєзнавство Черкащини: сторінки історії / В. М. Мельниченко. — Черкаси: Вертикаль, 2010. — С. 105—106; 111.

Мельниченко В. М. Краєзнавство Черкащини в роки незалежності / Василь Мельниченко // Краєзнавство Черкащини. — Черкаси: Вертикаль, 2011. — № 9. — С. 17-18; 20.

Поліщук, В. Т. Література рідного краю (Літературна Черкащина): підручник: біобібліографічні додатки / В. Т. Поліщук, М. П. Поліщук. — Черкаси: Вид. Чабаненко Ю. А., 2013. — (про В. М. Бурія. — С. 403; 423).

Ватутінезнавець Валерій Бурій // Хоменко В.М. Наостанок. К.: Арт Економі, 2017. С. 20-21.

Хоменко В. Ватутінезнавець Валерій Бурій. Місто робітниче : Ватутінська міська громадсько-політична газета. 2016. 16 вересня. С. 4.

Хоменко, В.М. Звенигородщина : словник-довідник / Володимир Хоменко. - К.: Арт Економі, 2015. - (про В.М. Бурія - С. 14-15).

Хоменко В. М. Звенигородське краєзнавство / Володимир Хоменко. — К.: Арт Економі, 2014. — С.39.

Хоменко В. М. Час — газетним рядком (Преса Звенигородщини) / Володимир Хоменко. — К.: Арт Економі, 2013. — С. 30.

Нераденко Т. Відомі краяни та світові знаменитості Черкащини: ... Бурій Валерій Михайлович: біогр. довідка // Нераденко Т.М. Правобережна Черкащина: туристично-краєзнавчий потенціал / Тетяна Нераденко. - Черкаси: видавець Чабаненко Ю.А., 2018. - С. 396; 265-266; 361; 380; 494.

Юний краєзнавець Черкащини. Число 13/14 : Туристичні можливості Правобережної Черкащини. Нераденко Т. Краяни і знаменитості Правобережної Черкащини: Бурій Валерій Михайлович: біограф. довідка / [під ред. Т. М. Нераденко] ; Департамент освіти і науки Черкаської ОДА [та ін.]. - Черкаси : ПП Чабаненко Ю. А., 2014. - С. 13; 31; 94; 270; 276 (фото).

Пономаренко М. Ф. Краєзнавці Черкащини: біобібліограф. словник / Михайло Пономаренко. — Золотоноша, 2003. — С. 21.

Наймолодша в Україні. Вип. 3. (Черкаській області — 60 років): бібліогр. покажч. — Черкаси, 2013. — С.14,20-21,169.

Гриценко, Олександр. Пам'ять місцевого виробництва. Трансформація символічного простору та історичної пам'яті в малих містах України [Текст]: [дослідження] / Олександр Гриценко ; Укр. центр культур. дослідж. — Київ: КІС, 2014. — С.305; 307. : фот. — Назва обкл., корінця: Пам'ять місцевого виробництва. — Бібліогр.: с. 347—350. — ISBN 978-617-684-078-7

Дергач В. Праобрази головних персонажів трилогії «Кара історії»: Бурій В. М. / Василь Дергач // Надвисся: літ.- історичн. альманах. — Черкаси, 2010. — № 3. — С. 87-88.

Дергач В. Суд землі / Василь Дергач // Дергач В. Кара історії: роман-трилогія. — Черкаси, 2010. — С. 541—548.

Дергач В. Перед судом цивілізації / Василь Дергач // Дергач В. Вирок історії: кіносценарій. — Черкаси, 2013. — С. 406—412.

Дергач В. Україною серце лікую: вибрані твори / Василь Дергач. — Черкаси, 2008. — С. 482; 528—530; 531—534; 564—567.

Дергач В. Дискусія: Валерію Бурію: вірш / Василь Дергач // Дергач В. Душею в слові озовусь: поезія різних літ. — Черкаси, 2011. — С. 148.

Найденко О. Краєзнавство як стан душі [про В. М. Бурія] / Ольга Найденко // Катеринопільський вісник. — 2012. — 21 лют. — С. 3.

Блажко П. З любов'ю до людей і рідного краю [про В. М. Бурія] / Петро Блажко // Місто робітниче (Ватутіне). — 2007. — 16 лют. — С. 2.

Ковтун О. Вражає все прекрасне довкола, ніби в дитинстві : інтерв'ю з В. Бурієм // Місто робітниче : Ватутінська міська громадсько-політична газета. - 2017. - 17 лютого. - С. 3. - (Твої люди, Ватутіне).

 

Вибрані тексти

 

КОЛИСКА МОГО ДИТИНСТВА  

Лисича Балка — село в Україні, Катеринопільської ОТГ Звенигородського районіу Черкаської області.

В селі розташовані навчально-виховний комплекс (школа — дитсадок), будинок культури, бібліотека, амбулаторія, адмінбудинок місцевої агрофірми, поштове відділення, філія ощадбанку, магазини.

Збереглися залишки древніх могил, польського кладовища, змієвих валів, дерев'яної церкви.

Неподалік Лисичої Балки і сьогодні можна натрапити на рештки Змійового валу, жовтувата смуга якого тягнеться від села Піщана Тальнівського району. Зберігся і переказ про його походження. Жив там, розповідають, один чоловік. Звався він Власом. І закортіло якось тому Власу дістатися до Чорного моря. Скував він силенного плуга. Зловив змія, який вештався неподалік, запріг його і почав «тягнути» скибу від села і аж до моря. Плуг землю крає, а замість скиби цілий вал росте. До моря Власові так і не вдалося дістатися – лише до Лисичої Балки і дійшов зі змієм. А там чи то сили не стало, чи то змій більше орати не захотів, не знати. Проте відтоді й кажуть люди, що це «змійована земля». Насправді ж цей земляний вал – не що інше, як залишки невеличкої частини своєрідних укріплень, які мали оборонне значення за часів Київської Русі і були численними перепонами на шляху кочівників, які часто-густо нападали на наш край із Дикого поля.

Походження назви села

Назва населеного пункту Лисича Балка, на думку старшого наукового співробітника відділу ономастики Інституту української мови НАН України (Київ) кандидата філологічних наук І.В. Єфименка, утворилася поєднанням прикметника лисичий (від слова лисиця) та іменника (географічного терміна) балка в значенні яр; степовий яр; глибокий яр, порослий лісом; ліс на пагорбі; заглибина в степу, вимита водою; низина в степу, заросла травою; долина річки; невелике пониження земної поверхні. Можливо, у цій балці колись водились лисиці, тому її назвали Лисича Балка. Назва балки «лисича» могла бути пов'язана не з твариною, а з рослиною. Відомо, що лисицею в народі називають ліщицю мурову, яка росте, зокрема, в лісах, розташованих на схилах ярів та балок.

1760 року Звенигородський староста Фелікс Солтик надав право на осадження (заснування) слободи Руфіну Корицинському над річечкою — притокою Висі, як зазначається в дещо пізнішому документі "над рудкою гнилою, що з криниць починається і називається «Лисича». Ототожнення місцевої річечки з «рудкою» дозволяє припустити наявність у ній болотної руди, придатної для виробництва низькоякісного заліза. Втім, ні тоді, ні пізніше ця руда широко не використовувалася, хоч уже 1780 року в поселенні проживав Федько Коваль, який, очевидно, займався ковальським ремеслом. 1765 року під час проведення люстрації (генеральної ревізії) корлівщини (маєтностей короля) Речі Посполитої у слободі вже було зафіксовано 9 слобожан, що ототожнювалися з числом дворів. Це означало, що в селі проживало близько 70 осіб. У наступне десятиліття населення зростало і в 1775 році згідно з подимним (реєстром будівель) у слободі нараховувалося 26 будинків, 2 корчми і 1 гуральня. 1775 р. Ф. Солтик надав Лисичу Балку з правом оренди на 30 років Янові Соколовському.

Після входження Правобережної України в 1793 р. до складу Російської імперії Лисича Балка опинилася в складі Катеринопільського повіту Вознесенського намісництва. Одночасно, село продовжувало залишатися населеним пунктом Звенигородського староства. У 1795 р. у Лисичій Балці було 20 домів (близько 160 осіб). Далі адміністративне підпорядкування села неодноразово змінювалося — у 1797 р. село перебувало у складі Катеринопільського повіту Київської губернії, а 1802 р. — Звенигородського повіту тієї ж губернії. До 1854 р. село входило до Звенигородського староства, яке після смерті Соломеї Солтикової перейшло у володіння Потоцьких. В 1853 р. Лисича Балка з іншими населеними пунктами староства перейшли до царської казни. В 1864 році зазначалось, що в селі проживало 662 чоловік. У 1886 році в селі мешкало 528 осіб, було 89 дворів, каплиця, постоялий будинок, 6 вітряних млинів.

В 1900 році в селі було 240 дворів та проживало 1357 чоловік. В селі була православна церква, 1 каплиця, 1 парафіяльна школа, кузня та 5 вітряних млинів.

Під час воєнних дій 1918 — 20 рр. влада неодноразово змінювалася. Наприкінці 1920-х рр. організовано ТСОЗ ім. Воровського (голова Я. М. Муковоз), згодом — колгосп ім Петровського (голова М. К. Маврин). Наприкінці 1931 р. кілька господарств об'єдналися в колгосп ім. Петровського (голова М. М. Журило).

Внаслідок Голодомору 1932 — 33 рр. в селі загинуло понад 200 чоловік, зазнали сталінських репресій (протягом 1937 — 38 рр. розстріляно близько 20 осіб).

У період окупації села нацистами тут було організовано общинне господарство. Частина отриманого врожаю залишалася в селі і розбиралася працівниками, а частину вивозили нацисти до Німеччини. На фронтах Другої світової війни воювало 140 жителів, 90 — загинуло, 50 — удостоєно бойових нагород. 13.03.1944 року село визволено від нацистів частинами ІІ Українського фронту. В 1975 році в центрі села встановлено пам'ятник 72 односельцям, які загинули на фронтах Німецько-радянської війни. Скульптуру виготовлено одеськими майстрами В. Соколовським та В. Давидовичем. На сільському кладовищі є пам'ятник невідомому солдату.

У 1949—1953 рр. — місцевий колгосп очолював Герой Радянського Союзу М. П. Цісельський; у 1963—1969 — А. М. Цицерківський. У 70-х рр. XX ст. колгосп ім. Петровського перейменовано на сільськогосподарську артіль (згодом колгосп) «Росія».

У 1976 р. зведено Будинок культури, бібліотеку. У 1997 р. колгосп реорганізовано КСП, а з 1999 р. — СТОВ «Зоря». Двадцять членів господарства вийшли з нього і стали одноосібниками. У 2000 р. СТОВ «Зоря» перейменовано на ТОВ агрофірма «Зоря», очолював його з 2001 р. Р. І. Франчук.

Освіта

• 1934 р. — створено початкову школу;
• 1938 р. — збудовано нове приміщення школи; під час окупації села нацистами вона слугувала стайнею для коней;
• 1950 р. — школа стає семирічною;
• 1959 р. — у відбудованому приміщенні нової школи розпочато навчання;
• 1992 р. — школа почала називатися «загальноосвітня школа I—II ступенів»;
• 2004 р. — школу та дитячий садок «Теремок» було реорганізовано в навчально-виховний комплекс;
• 2012 р. — у школі навчалося 63 учні, дошкільників — 19, педагогічний колектив — 14 осіб.
• 2013 р. — у школі навчалося 60 учнів, дошкільників — 20, педагогічний колектив — 15 осіб.
• 2016 р. - у школі навчалося 52 учні, дошкільників — 22, педагогічний колектив — 12 осіб.

За роки існування школи з її стін вийшло 1217 учнів (2016)

Природа

Село розташоване у лісостеповій зоні центральної частини Придніпровської височини, з хвилястим яружно-балочним рельєфом. Через село протікає дуже замулений струмок, який згадує ще Лаврентій Похилевич(1864), про нього також читаємо і в «Словнику гідронімів України» (К., 1979. — С. 317), впадає він в річку Велика Вись — басейн Південного Бугу). Клімат помірно-континентальний. Середня температура січня −5,4 °C, липня +20,2 °C. Опадів 450—505 мм на рік. Для порівняння: у 1978 р. випало 479 мм опадів за рік, у 1979 р. — 477 мм, у 1980 р. 701 мм (за даними колгоспного агрометеопосту). Корисні копалини: буре вугілля, пісок, глина, уран та ін. Надра Мокрокалигірського родовища бурого вугілля в Лисичій Балці використовує ВТО «Енергетична інвестиційна компанія», яка підписала договір оренди земельної ділянки площею 62,9 гектара терміном на 49 років (листопад 2011 р.). Запаси родовища — 7,7 мільйона тонн бурого вугілля. Станом на 2013 рік обсяги добування складали 1000 т вугілля на місяць.

На околиці села є унікальне лісове урочище. У монографії "Перспективная сеть заповедных объектов Украины" (К.: Наукова думка, 1987. - С. 249) відомий український вчений-ботанік Ю.Л. Шеляг-Сосонко звертає увагу на крайню необхідність віднесення до категорії ботанічних заказників загальнодержавного значення лісового масиву "Лисича Балка". Об'єкт зарезервовано Постановою Державного комітету України по екології і раціональному природокористуванню від 15.10. 1990 р. №20 та рішенням Черкаської обласної ради "Про обмежене використання територій, зарезервованих для організації заповідних об'єктів" від 22.04. 1991 р. На превеликий жаль, лісове урочище ще й досі не отримало статусу заказника загальнодержавного значення, а вікові дуби, інші цінні породи дендрофлори поступово вирубуються і може настати час, коли не буде чого охороняти. Заповідний режим доцільно встановити в лісах всієї балки, який добре представляє балочні ліси крайнього півдня лісостепу. У балці круті і сухі схили займають дубові ліси, татарськокленові, в травостоях яких на випуклій частині південного схилу переважає горобейник порпурово-голубий. Вище при зменшенні крутизни схилу цей вид змінюється осокою волосистою, а нижче - зірочником ланцетовидним, або конвалією травневою. В основі схилів і по днищу балки ростуть дубово-ліщинові ліси з переважанням в травостої осоки волосистої (в більш сухих умовах), або яглиці звичайної (у більш вологих місцях). У самих сухих екотипах 135-літній дуб черешчатий має висоту 20 метрів. Значно кращим ростом він відрізняється в більш вологих умовах нижньої частини схилів балки і її днища, де він у віці 165 років досягає висоти 33 метрів. В підліску, крім названих превалюючих видів, найпоширеніші - горобина, бруслина бородавчаста, свидина криваво-червона і терен звичайний. Травостій утворюють звичайні поширені види. Тільки в самих сухих умовах до них домішуються світлолюбні види, в тому числі медунка, купина широколиста, залізняк бульбоносний, чемериця чорна, півник злаковидний.

Роки незалежності – це літа безжалісного винищення нашого лісу, цих воістину легенів краю. Винищено елітні дерева, найкраще з – поміж найкращого в генетичному фонді української флори, знищено Божу красу, яка пробуджує в душах дітей потяг до прекрасного, любов до своєї Вітчизни.

Манкурти, українофоби-перекидчики, виродки в людський подобі винищують найкраще, що принесла флора на наші терени. Сатанинська пожадливість людей, удень і вночі по всій країні вкорочує віку українському лісові… Жовтий диявол жнивує дерева та українські душі. Гине наш чудовий ліс, бо нашій материзні не дає дихати страшна і завжди голодна орда рабів, яка люто винищує все, що дороге українській душі.

Надія є – на Бога! І суд його гряде. І не відкупляться тоннами золота і мільярдами доларів, украдених у моїх краях. Суд гряде! Ти ще доживеш, брате, до цієї днини і впевнишся, що Бог живий. Амінь.

А я пригадую легенду, яку мені повідала сільська бабуся з Лисичої Балки:

- Цей ліс називали “Спорним”. А до жовтневого перевороту - це була спадщина двох братів-близнюків, які судилися за ліс 15 літ, тому і називали його «Спорним».

…Відходять до вічного спокою одні покоління, а їм на зміну приходять інші, з віку у вік проносячи і розвиваючи в нових історичних умовах ті характерні, визначальні ознаки національної ментальності, ті своєрідні риси народної психології і моралі, які формувалися й утверджувалися на цій землі – землі, пропахлій хлібами і квітами, политій звитяжною кров’ю і скропленій потом щоденної праці.

Земля благородних, дивовижно терпеливих, невтомних і мудрих від природи людей, де кожен може сказати про себе словами поета Василя Симоненка: «Щось у мене було і від діда Тараса, і від прадіда Сковороди…»

Лисича Балка – це ще один благословенний куточок землі нашої, її серцевини, де, неначе в краплинах вранішньої роси на пелюстках цвіту високої мальви, сяє золоте сонячне світло, у нероз’ємній сув’язі сплелися і промінять різні часові площини: далека і близька, славна і гірка історична минувшина, сьогоднішнє буття української державності.

Додаток

Лист щодо створення заказника «Лисича Балка»

Державне управління охорони навколишнього природного середовища в Черкаській області

05.06. 2011

Бурію В.М.

Шановний Валерію Михайловичу!

         Розглянувши Ваш лист щодо створення заказника «Лисича Балка» на околиці села Лисича Балк Катеринопільського району інформуємо.

         Відповідно до казів Президента України від 23.05.2005 № 838 «Про заходи щодо дальшого розвитку природно-заповідної справи в Україні» в області проводиться робота щодо створення нових, розширення територій існуючих об’єктів природно-заповідного фонду.

         Для забезпечення збереження природних комплексів, середовища існування та відтворення у природних умовах об’єктів рослинного та тваринного світу в області створено 516 територій та об’єктів природно-заповідного фонду: з них, 22 – загальнодержавного значення та 494 – місцевого значення.

         Серед них: Канівський природний заповідник, два національні природні парки, дендрологічний парк «Софіївка», Черкаський зологічний парк, регіональний ландшафтний парк «Трахтемирів», 219 заказників, 188 пам’яток природи, 52 парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва, 51 заповідне урочище.

         На території Катеринопільського району розташовано 11 об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення: 9 заказників, 1 пам’ятка природи, 1 - парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва, загальна площа об’єктів району становить 130,23 га.

         Порядок створення та оголошення територій та об’єктів природно-заповідного фонду зазначено Законом України «Про природно-заповідний фонд України».

         Відповідно зазначеного порядку, фізична, чи юридична особа зацікавлена у створенні чи оголошенні територій та об’єктів природно-заповідного фонду надає на розгляд клопотання про необхідність створення чи оголошення територій та об’єктів природно-заповідного фонду попередньо розглядається у місячний строк:

• щодо територій та об’єктів загальнодержавного значення – центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища;
• щодо територій та об’єктів місцевого значення – органами цього центрального органу виконавчої влади на місцях.

Клопотання має містити обґрунтування необхідності створення чи оголошення території або об’єкту природно-заповідного фонду певної категорії, характеристику природоохоронної, наукової, естетичної та іншої цінності природних комплексів та об’єктів, що пропонуються для заповідання, відомості про місцезнаходження, розміри, характер використання, власників та користувачів природних ресурсів, а також відповідний картографічний матеріал.

     До клопотань додаються документи, що підтверджують та доповнюють обґрунтування необхідності створення чи оголошення територій або об’єктів природно-заповідного фонду.

     У разі схвалення клопотань центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища та його органами на місцях проводиться їх погодження з власниками та первинними користувачами природних ресурсів у межах територій, рекомендованих для заповідання.

     На підставі результатів погодження клопотань центральний орган виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища забезпечує роботу спеціалізованими проектними та науковими установами проектів створення природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, заказників, парків-пам’яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення.

     Розробка проектів створення регіональних ландшафтних парків, заповідних урочищ, а також заказників, пам’яток природи та парків-пам’яток садово-паркового мистецтва місцевого значення забезпечується органами центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища на місцях.

     Проекти створення територій та об’єктів природно-заповідного фонду передаються центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища чи його органами на місцях у встановленому порядку уповноваженим приймати рішення про створення чи оголошення територій та об’єктів природно-заповідного фонду.

     Рішення про створення природних заповідників, національних природних парків, а також щодо інших територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України.    

Рішення про створення біосферних заповідників приймаються з дотриманням вимог договорів та міжнародних програм, учасником яких є Україна.

     Рішення про організацію чи оголошення територій та об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення охоронних зон територій та об’єктів природно-заповідного фонду приймаються обласними радами.

     Відповідно п. 5 ст. 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації в Україні» до повноважень місцевих державних адміністрацій в галузі використання та охорони земель, природних ресурсів і охорони довкілля належить, внесенення пропозицій відповідним органам місцевого самоврядування щодо організації територій та об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення.

     Органи місцевого самоврядування, в свою чергу, відповідно п. 3 ст. 33 Закону України «Про місцеві державні адміністрації в Україні» здійснюють підготовку і внесення на розгляд ради пропозицій щодо прийняття рішень про організацію територій і об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення.

     Враховуючи необхідність у розширенні мережі територій та об’єктів природно-заповідного фонду, що сприяє збереженню природних територій та середовища існування об’єктів рослинного та тваринного світу, в разі надходження на розгляд Держуправління відповідно до Закону України «Про природно-заповідний фонд України» клопотання щодо створення на території села Лисича Балка Катеринопільського району об’єкту природно-заповідного фонду місцевого значення з необхідними додатками, зазначені матеріали будуть розглянуті першочергово.

     Дякуємо за небайдуже ставлення до навколишнього природного середовища, сподіваємося на подальшу співпрацю.

З повагою Перший заступник начальника управління О.М. Дудник

 

 

Петро Матула

2 жовтня 2017 року відійшов у вічність Петро Матула — відомий громадський діяч української громади в США, учасник організації будівництва пам’ятника Митрополитові Василеві Липківському у Саут Бавнд-Бруці, публіцист і пропагандист життя і творчості визначного українського духовного просвітника. Цей матеріал, підготований до сороковин його упокоєння, є не лише пошануванням його пам’яті, а й світлою згадкою про Митрополита, розстріляного 27 листопада 1937 р.

Петро Матула народився 14 грудня 1928 року у селі Лисича Балка Катеринопільського району Черкаської області. Усі його рідні були корінними селянами. Батько, Мусій Германович, деякий час перед утечею з Лисичої Балки (1932), працював у сільській раді «книговодом» (бухгалтером). Мати, Килина Тарасівна, була гарною господинею, виховувала двох діточок: Петруся і його старшу сестричку Тосю.

Напередодні арешту батько втік із села й опинився у Краматорську, на Донбасі. Там улаштувався книговодом на заводі ім. Сталіна. Петро Матула згадував, що «через декілька місяців ми (мама, сестра і я) приєдналися до нього. У Лисичій Балці ми вже зазнали голодомору, але дякуючи мішкові зерна, якого мій дідусь закопав на стоянці корови (яку забрали від нас до колгоспу ще раніше), ми вижили».

Здобуттю освіти Петрові Матулі перешкоджали різні події: перші чотири класи десятирічної школи він успішно закінчив, а п’ятий перервала війна. Про радянські «методи» перевиховання промовисто свідчить ще один спогад. «Пригадую, як одного разу зібрали нас, дітей із декількох шкіл, у місцевому театрі і там нас повчали: як тільки побачите, що ваші батьки чи дідусі й бабуні пишуть чи говорять такі символи як ХВ чи БОГ, ви повинні їх негайно заявити в міліцію, бо то вони комунікуються з білогвардійцями і кажуть «Хотим Войны, Белые Отряды Готовы». Решту середньої освіти хлопець отримав в українській школі у Німеччині, в яку вступив після «воєнної перерви» у 1945 р. і закінчив у 1949 р.

1943 року родина Матул вирушила самотужки на Захід: їм пощастило потрапити у товарний вагон потягу. Таким чином вони потрапили до Брецлау в Польщі (тепер Вроцлав). Хлопцеві тоді було 15 років. Їх долучили до т. зв. «остарбайтерів», до праці на фабриці Круппа. Коли ж наприкінці 1944 року наблизився фронт, батьки вирішили рухатися далі на Захід. Таким чином Матули дійшли до Баварії. Спочатку жили в якійсь клуні, батьки ходили по людях просити їсти, а невдовзі їх розібрали місцеві «бауери» (фермери) для роботи в господарствах. Жили в різних бауерів аж до капітуляції Німеччини в травні 1945 року.

Родина Матул опинилась в окупаційній зоні американців. По всіх окупаційних зонах Західної Німеччини була мережа українських таборів. У них українці влаштували організоване життя: були церкви, школи, театри, виголошувалися наукові доповіді, були спортивні й молодіжні організації, був Пласт і т. п. Табір, у якому перебували Матули, був у місті Ваґнера, Байройті. Школа цього табору визнало німецьке міністерство освіти. У тій школі Петро Матула закінчив середню освіту в 1949 році.

Велику частину мешканців українських таборів американці й англійці передали совітській адміністрації і їх вивезли в СССР. Матулам удалося засвідчити, що вони начебто з Галичини й не потрапити в ту страшну пастку. У Західній Німеччині сім’я Матул пробула 6 років, а наприкінці 1949 р. дістала дозвіл їхати в Америку.

Ще 1947 року Петро Матула познайомився з гарною українкою Олею, з якою згодом одружившись, пройшов життєвий шлях 1953 р. Пані Ольга Матула активно займається благодійною діяльністю Сестрицтва Св. Ольги при УПЦ Св. Андрія, що у Вашингтоні.

Постійним місцем перебування в США для родини став штат Нью-Джерсі. Спочатку Петро Матула знайшов місце у ресторані, де мив посуд, наступна робота — миття автомобілів на бензозаправці, далі — у цеху, де виробляли якісь металеві деталі, там він працював на токарному станку, як на фабриці Круппа  в Німеччині.

Кількома місяцями згодом пан Петро вступив до інженерного коледжу. Після його закінчення 50 років він пропрацював інженером. Спочатку на фірмі, яка будувала «хмародери» і «великі мости». А вечорами впродовж чотирьох років ходив до школи здобувати ступінь магістра. 1966 року родина переїхала на околицю Вашингтона, де Петро Мусійович почав працювати у дослідній лабораторії морського флоту Америки. Після тривалої праці в ній 2002 року пішов на пенсію.

Своїх дітей подружжя Матул виховали українськими патріотами. «Все наше життя ми прожили з Україною в серці, — наголошував пан Петро. — Вся наша діяльність була спрямована на користь України. Але ми заколихали себе в одну наївну нереальність: ми були переконані, що як тільки з України зняти пута, все населення України, принаймні всі українці, зразу стануть принциповими, національно свідомими, українськомовними Українцями!».

Порівнюючи американський та український спосіб життя, Петро Матула зауважив прикметну відмінність: «Я колись був вийшов із таким підсумком: індивідуально американці можуть бути наївними, але гуртом вони створили собі державу, якій заздрить світ; індивідуально українці є мудрими, а ось гуртом не зуміли вибороти собі державу з життям у добробуті». Петро Матула був серед тих американських українців, які бачили сенс свого життя в організації спільнодіяння української громади.

Йому належить чільна роль в організації такого спільнодіяння у справі пробудови пам’ятника видатному українському просвітникові, педагогові, історикові, духовному очільникові Української Автокефальної Православної Церкви Митрополитові Василеві Липківському (1864—1937).

Петро Матула був не просто учасником, а осередковим організатором цієї великої справи від початку й до кінця. Як свідок подій виклав їх у документованій книжці під назвою «Історія пам’ятника Митрополитові Василеві Липківському» (Вашингтон, 2009). Він відзначає, що ідея спорудження пам’ятника завдячує виданню о. Петром Маєвським і Братством ім. Митрополита Василя Липківського «Проповідей на неділі і свята: Слово Христове до українського народу» (1969 р.), які відкрили велич духу Митрополита та його діянь у творенні УАПЦ 1920-х років.

Петро Матула брав активну участь в одній з українських молодіжних організацій США — Об’єднанні демократичної української молоді (ОДУМ) від початку її заснування в 1950 році. Разом із двома активними ОДУМівцями інженером Олексієм Шевченком та докторами Юрієм Криволапом й Анатолієм Лисим вони й стали пропагувати необхідність монументального відзначення пам’яті Митрополита. П. Матула з документальною точністю зафіксував послідовність створення Комітету Пам’ятника (16 лютого 1976 р.), одержання благословення на спорудження пам’ятника від тодішнього Митрополита УПЦ у США Мстислава (Скрипника), організацію просвітницької діяльності Комітету задля пропаганди діянь і спадщини Митрополита Василя Липківського. Чималий внесок у цьому належить самому Петрові Матулі. Його перша перша стаття стала своєрідною програмою у втіленні в життя задуманої справи — «Дорожімо Своїм Рідим — плекаймо пам’ять про Великого Митрополита України бл. П. Василя Липківського». «У послідуючих дописах я продовжував впроваджувати Митр. Липківського, представляючи його погляди на різні теми на основі його проповідей, напр., про якість українця, про відродження України, про кобзарів. У дописі про ОДУМ і пам’ятник Митр. В. Липківському я знову представив Митрополита цитатами з його проповідей», — писав П. Матула.

Ці публікації сприяли створенню інформаційної основи для ширшого і глибшого ознайомлення української громадськості зі спадщиною Митрополита, а відтак — формуванню громадської думки й організаційних підстав для збирання пожертв на майбутній пам’ятник. Не обходилося без перешкод і незгод щодо вибору місця для пам’ятника, вибору виконавців моделі, скульптурного й архітектурного образу пам’ятника. Петро Матула не раз вживав заходів «дипломатичного маневрування» для подолання розбіжностей та особистих амбіцій. Це йому вдавалося розв’язувати успішно завдяки в тому, що він не тільки виявляв послідовність і наполегливість у просуванні масштабного задуму, а й умів тактовно відступати неначе в тінь, аби не заважати рухові вперед.

Важливу роль Петро Матула відіграв у справі залучення до розроблення моделі пам’ятника відомого скульптора Петра Капшученка (кінець 1981 р.), в організації непростих перемовин із  митцем у коригуванні проекту й розробленні архітектури постаменту. Зрештою, 23 жовтня 1983 р., в річницю Першого Собору Церкви Митрополита Василя Липківського, відбулося посвячення пам’ятника на меморіальному українському цвинтарі у Саут Бавнд-Бруці. Головну доповідь на цій події виголосив Петро Матула.

 

ЕДУАРД НИКИФОРОВИЧ ЯВОРСЬКИЙ

... Колись, у ранньому дитинстві, його дуже зацікавив кишеньковий годинник батька, голови сільради з Лисичої Балки. Тож і вирішив з'ясувати, як влаштований цей чарівний предмет, після чого, зрозуміло, годинник довелось здати в ремонт. ''І хто ж то примудрився так його поламати?'' - вразився майстер. ''Мій малий син'', - ніяковіючи, відповів батько. ''Ваш син - талановита дитина, резюмував мудрий годинникар. - Полагодити абсолютно неможливо!''. Трохи згодом сільський хлопчик до безтями і на все життя полюбив коней з їх обпікаюче таємничою красою - як дід, і так само, як він, навчився розуміти мову цих гордих тварин. Ще поважав музику (хоч то було трохи не по чоловічому), бо її любили і співали мати і бабуся.

На початку 30-х років українська доля зірвала сім'ю з місця і закинула до Новосибірська й далі - у Татарію. Незадовго до початку війни приїхали до Києва. Тут нарешті він зустрів велику Музику, яка зненацька, мов перша любов, увірвалася в життя, і, як уміє лише любов, освітила весь подальший шлях. Сталося так, що його повели на концерт симфонічного оркестру у ''мушлі'' Першотравневого саду. Виконувалася сюїта з музики до драми Ж. Бізе ''Арлезіанка'' (запам'ятав на все життя). Яке ж диво-дивне оркестр! Диво-дивне усі його групи, їх поєднання, вся ця могуть і сила, чарівна краса мелодії! Едуард аплодував так, що горіли й боліли долоні, так сильно, що рідна тітка аж занепокоїлась.

Відтак здібний, як виявилося, хлопчик був прийнятий до київської музичної школи №1, почав навчатися гри на віолончелі (все-таки він був ''переростком'', мав уже одинадцять років).

У воєнний період з ним трапилося кілька подій, результати яких за всієї жахливої фантасмагоричності лихоліття до розряду ординарних не зарахуєш. Лишається тільки припустити, що йому була призначена певна місія. Наприкінці 1941 року Едуард із матір'ю, з'ївши останню ложку гарбузової каші з рештками чорного хліба, подалися пішки не більше, не менше - за 300 кілометрів. Ішли до рідних в Лисичу Балку. І врешті-решт дісталися бабусиної хати. Бог беріг - не загинули ні від голоду, ні від кулі. Це й же шлях йому довелося в час війни пройти ще раз - і в тому ж самому напрямку. І знов щасливо! А між тим, буквально смертельними ''демаршами'' знову був Київ: мама дуже хотіла, щоб ''дитина'' продовжувала навчання.

Вчився у консерваторії (точніше, в музичному училищі, яке тоді існувало при вузі - як повноправна частина). Підліток-студент в окупованому Києві 42-го року... Одного разу дивом не потрапив у облогу - мабуть, знову клопотався янгол-хранитель. Самотній, голодний, руки мало придатні навіть до віолончелі, адже то стали руки справжнього сільчанина: у Лисичій Балці був мужчиною, годувальником. Тепер же почалися голодні обмороки. Аби вижити, вдруге подався до села, а там змушений був півтора місяці ''прожити'' з братом у льосі: зовсім поряд кипів страшний котел останніх боїв з німцями.

І довелося швидко дорослішати. Зрештою, по війні закінчив консерваторію і повернувся до рідної ДМШ №1 педагогом. Потім була й інша робота - редакторська на телебаченні, творчо-адміністративна - в столичному оперному театрі. І нарешті, з 1969 року, - посада головного редактора журналу ''Музика''...

Окремі видання - ''Віталій Губаренко'', ''Зоя Христич'', ''Оскар Сандлер'' (разом з М. Михайловим), ''У світлі рампи'', ''Зоряний шлях Національної філармонії України'' - та численні статті Едуарда Яворського в газетах і журналах розповідають про творчість композиторів-класиків та сучасних митців, про концерти, оперні та балетні спектаклі. Е. Яворський - член багатьої спілок: музичної, журналістів, театральних діячів, композиторів України. Його ім'я внесене в довідник ''Життя славетних'' Американського Біографічного інституту.

Високо поцінований він і як відомий лібретист оперних, балетних та опереткових творів.

Кілька років поспіль я листувався з нашим славним земляком, написав кілька текстів про його життєвий та творчий шлях, маю матеріали, яких не знайти у наших музеях та бібліотеках навіть обласного рівня.

ПРО Е.Н. ЯВОРСЬКОГО:

Бурій В. М. Лисича Балка : відома та невідома : іст. — краєзн. нарис / Валерій Бурій. — Черкаси : Вертикаль, 2009. — С.34 — 35.

Бурій В. Едуард Яворський : редактор, музикознавець, лібретист / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 2003. — 25 лип. — С. 4.

Бурій В. У Лисичій Балці виріс заслужений діяч мистецтв Едуард Яворський / Валерій Бурій // Містечко над Тікичем (Катеринопіль). - 2013. - 22 черв. - С. 5.

Бурій В. Едуарду Яворському — 70 / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. — 1998. — 3 черв. — С. 3.

Бурій В. Наш земляк Е. Н. Яворський / Валерій Бурій // Авангард (Катеринопіль). — 1982. — 9 жовт.

Бурій В. Твори нашого земляка / Валерій Бурій // Авангард. — 1983. — 2 квіт.

Література

Бурій В.М. Лисича Балка: відома та невідома : іст. - краєзн. нарис / Валерій Бурій. - Черкаси : Вертикаль, 2009. - 72 с. : фотогр.
Бурій В.М. Вибрані розвідки, статті та замітки. Вип. 1. / Валерій Бурій. - Черкаси : Вертикаль, 2008. - 71 с. : фотогр.
Бурій В. Лисича Балка (відрізок історії) / Валерій Бурій // Туристичні меридіани (Черкаси). - 2000. - № 8 (листопад). - С. 4.
Бурій В. Лисича Балка і її люди: з віку у вік / Валерій Бурій // Нова Доба (Черкаси). - 1999. - 20 лип. - С. 8.
Бурій В. Лисича Балка: віддавна і тепер (краєзнавчі нотатки) / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 1997. - 15 жоБурій В. Лисича Балка: віддавна і тепер (краєзнавчі нотатки) / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 1997. - 15 жовт. - С. 3 - 4.
Бурій В. Лисича Балка: штрихи історії / Валерій Бурій // Авангард (Катеринопіль). - 1982. - 13 лист.
Бурій В. Топонімічний словник: Лисича Балка / Валерій Бурій // Авангард. - 1986. - 13 берез.
Бурій-Цісельський В. Свічко пам'яті не згасни! (Голодомор-33) / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2007. - 23 лист. - С. 2.
Бурій В. Реабілітовані історією / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 2011. - 9 серп. - С. 2.
Бурій В. Лисича Балка: сталінський терор / Валерій Бурій // Надвисся (Черкаси). - 2010. - № 3. - С. 67 -70.
Бурій В. Герої Радянського Союзу - наші земляки / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник.- 2011. - 27 верес. - С. 3.
Бурій В. Історик Петро Кулаковський: біогр. ескіз / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 2004. - 17 серп. - С. 3.
Бурій В. Едуард Яворський: редактор, музикознавець, лібретист / Валерій Бурій // Місто робітниче. - 2003. - 25 лип. - С.4.
Бурій В. У Лисичій Балці виріс заслужений діяч мистецтв Едуард Яворський / Валерій Бурій // Містечко над Тікичем (Катеринопіль). - 2013. - 22 черв. - С. 5.
Бурій В. Екологічний вандалізм на межі тисячоліть / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 2000. - 5 лют. - С. 6.
Бурій В. Вандалізм на межі тисячоліть / Валерій Бурій // Село і люди (Черкаси). - 2000. - 28 січ. - С. 3.
Бурій В. Бути ботанічному заказнику / Валерій Бурій // Авангард (Катеринопіль). - 1989. - 26 верес. - С. 3.

 

ПРО ВАТУТІНСЬКУ ОТГ

ЗВЕНИГОРОДСЬКОГО РАЙОНУ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

(КОРОТКІ ВІДОМОСТІ)

Мій краю рідний! Пісне моя й доле!

Я дякую, що ти у мене є.

І Шполка річка. Й мерехтливі зорі -

Це ти! Це ти! Ватутіне моє!

           Віра КРАСИЛЬНИК (ЗАСТАВНА-ПИПЧЕНКО)

 

Ватутіне

Наймолодше місто Черкащини, яке розкинулось на мальовничих берегах тихоплинної річки Шполки.

Витоки своєї історії місто розпочинає у 1947 році, коли розпочалося будівництво Юрківського буровугільного комплексу. 19 квітня 1949 року територію новобудови (селище Шахтинське) перетворено в селище міського типу і названо ім’ям генерала армії, Героя Радянського Союзу Миколи Федоровича Ватутіна. У травні 1952 року селище Ватутіне віднесено до категорії міст районного підпорядкування, а з 26 червня 1992 року стало містом обласного значення. У 1979 році міській раді підпорядкували село Скаливатка. У 1991 році до території міста увійшла частина села Юрківки.

У червні 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України. №728-р, а також у зв’язку з реформою місцевого самоврядування та децентралізацією, місто Ватутіне визначено адміністративним центром Ватутінської територіальної громади до складу якої увійшли села Звенигородського району Стецівка, Чичиркозівка та Юрківка.

 

Міський парк Ватутіного належить до природно-заповідного фонду України і визнаний парком-пам'яткою садово-паркового мистецтва. Оголошено об'єктом ПЗФ рішенням Черкаської обласної ради від 27 червня 1972 року № 367. Площа 31,88 га.

Міський парк — місце масового відпочинку й культурних заходів населення, резерват цінних порід дерев і кущів, трав'янистих рослин.

Закладали парк перші будівничі шахтарського міста. Після роботи, у вихідні дні вони розбивали алеї, газони і квітники, садили дерева і декоративні кущі. Серед ентузіастів були М. Г. Богомолкін, А. М. Бурлка, А. Д. Байда, А. З. Глоба, Г. П. Жулинський, К. О. Каплуненко, А. П. Мірошничеко, Д. П. Стягун, К. В. Светлаков та багато інших. Садили спочатку тополі, клени, ясени, білу акацію, згодом парк поповнився цінними породами дерев: дубом, березою, каштаном, липою, горобиною, кленами канадским, гостролистим…

Ватутінський бізнесмен Олег Заглядов у 2020 році витратив понад 3 мільйони гривень на розбудову місцевого парку, разом з однодумцями реконструював «острова кохання», поставив 60 лавочок, планує, що їх буде 200.

Парк став улюбленим місцем відпочинку жителів міста.

Особливістю парку є вільне розміщення насаджень на значній території. На великих газонах висаджені групи декоративних дерев; невеликі, але яскраві квітники міняють кольоровий спектр протягом сезону, монументальність гідротехнічної споруди (штучне водосховище на р. Шполці) поєднується з широкими алеями і «зеленими театрами», які одночасно вміщують значну кількість людей. Парк відрізняється вільним поєднанням просторових композицій, розкутістю, гармонійним злиттям насаджень і будівель у єдиний архітектурний комплекс. Є тут широкі алеї, місця масових гулянь, естрада, спортивні та розважальні майданчики.

Розміщення рослин у парку не випадкове, а обумовлене запланованою композицією. Поодинокі кущі або дерева, висаджені серед газонів чи ізольовано від інших подібних рослин, називаються солітерами. У цій ролі виступають особливо цінні екзотичні рослини або декоративні кущі: пірамідальні тополі, ялини, квітучі спіреї (таволги) Вангутта, жимолості татарської, пробкового дерева, модрини, катальпи бігнонієвидної, яловцю. Основне призначення солітерів — визначити центр експозиції, підкреслити архітектурну значимість відповідної ділянки парку. Є в парку і ряд екзотичних рослин, наприклад, туя західна — невеличке струнке деревце з стрімкими гілочками. Шпильки у туї є, але вони дрібні, лусковидні. Походить вона з Північної Америки.

Катальпи — одні з найулюбленіших екзотичних рослин нашого парку. Їх велике, схоже на слонові вуха листя вражає своєю пишністю. У червні розпускаються квіти — стрімке біле волоття, з якого до осені достигють довгі, стручкоподібні плоди, які нагадують численні стріли в сагайдаку воїна. За форму плодів — катальпу ще називають макаронним деревом. В парку є й молоді екземпляри дуба червоного.

У Ватутіному місцеві горе-підприємці зруйнували могилу-курган скіфської доби...

Див.: Діденко О. Збірник археологічних пам'яток Уманщини. Т. 1 / О. Діденко, В. А. Стефанович, Б. Д. Чорномаз. - Умань, 2006. - 343 c. - Библиогр.: с. 245-247 - укp.

Наведено опис археологічних пам'яток, знайдених на території Уманщини, зокрема, в Уманському, Катеринопільському, Жашківському, Звенигородському (м. Ватутіне), Маньківському, Монастирищенському, Тальнівському, Христинівському та ін. районах до 1968 р. Викладено матеріали про розкопки та обставини виявлення пам'яток, назви предметів і знарядь, а також умови їх зберігання до 1968 р.

ВАТУТІНЕ. С. 66-67.: На території стадіону знаходиться могила висотою до 4 м, діаметром 50 м, могила не розкопується.  (Розвідки В.А. Стефановича, 28.06.1964 р.).

 У Приписі Департаменту культури та взаємозв’язів з громадськістю Черкаської обласної державної адміністрації за підписом в.о. директора Л. Товстоп’ята від 16.07.2019 р.  Виконавчому комітету Ватутінської міської ради, читаємо наступне:

Департамент… 

ЗОБОВ’ЯЗУЄ:

зупинити забудову земельних ділянок для експлуатації будівель торгівлі по проспекту Ватутіна 11 в місті Ватутіне, як таку, що призведе до знищення пам’ятки археології місцевого значення – кургану, державний реєстраційний №2594, взятої на облік рішенням Черкаського облвиконкому від 26.06 1990 №116.

 Невиконання  даного припису тягне за собою адміністративну та кримінальну відповідальність згідно статті 143 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та ст. 298 Кримінального кодексу України.

Колишній директор стадіону, почесний громадянин Ватутіного використовував взимку курган як ковзанку, а продовжив його починання - нинішній. Та ще й вирівнюючи площадку зацепили грейдером і частину кургану... А хто надав дозвіл на проведення робіт? Де були місцеві депутати, міське управління культури? Чому не встановлено вказівника (таблички) з інформацією про археологічну пам'ятку?

Скаливатка — село в Україні, у Ватутінській міській раді Черкаської області. У селі мешкає 690 людей. Скаливатка межує з смт Єрки. На схід від села протікає річка Шполка.

Засноване 1648 р. Дата заснування була приблизно визначена за датами поховання, вибитими на кам'яних хрестах на сільському кладовищі.

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СРСР 1932—1933 та 1946–1947 роках…

1979 року було об'єднане з містом Ватутіне у єдину адміністративну одиницю.

Юрківка — село в Україні, Ватутінської ОТГ у Звенигородському районі Черкаської області, центр сільської ради. Населення 3023 чоловік (2005) (3 400 мешканців - у 1984, 4 тисячі - у 1972 роках), дворів — 1436.

Розташоване вздовж річки Шполки, що впадає в Гнилий Тікич. Від районного центру — міста Звенигородки село віддалене на 12 км. Але на місцевості воно насправді злилося з містом Ватутіним (яке не підпорядковане району).

За 2 км розташована повноцінна залізнична станція Багачеве, але в самому селі є зупинний пункт Шахта, де спиняється тільки «дизель» сполученням Умань-Черкаси.

На околиці села виявлено залишки поселення трипільської культури.

Назва походить від імені козака Юрка, який збудував хутір у східній частині села. Інша версія: коли монголотатари, захопивши село, в північно-західній околиці збудували укріплення -юрок.

За архівними даними, слобода виникла близько 1762 року і належала пану Францішеку Подажевському на основі права від Якуба Корицінського. За даними архіву південно-західної Росії, в Юрківці було 746 дворів і 3932 мешканці.

Станом на 1885 рік у колишньому державному селі Богачівської волості Звенигородського повіту Київської губернії мешкало 2023 особи, налічувалось 425 дворових господарств, існували православна церква, школа, 3 постоялий будинки, 10 вітряних млинів і 3 маслобійних заводи^[4].

За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 3491 особи (1747 чоловічої статі та 1744 — жіночої), з яких 3541 — православної вір.

У 1918 році в селі було сформовано загін, який брав участь у Звенигородсько-Таращанському повстанні. Радянська окупація в селі почалась у 1918 році. Першим головою сільської ради обрано А. В. Лавриченка. В 1921 році утворено комнезам, на чолі з Д. Я. Бабченком. У 1929 році, під час примусової колективізації, на території села створено шість ТСОЗів, у 1930 році — три колгоспи.

Від голодомору 1932—1933 років в селі померло 88 осіб.

На фронтах Другої світової війни воювали 445 мешканців села, 170 з них загинули, 60 нагороджені орденами і медалями. При в'їзді в село встановлено обеліск з меморіальною дошкою молодшому сержанту Герою Радянського Союзу Максиму Коняшкіну, що загинув при відвоюванні Юрківки. За героїзм, проявлений при форсуванні Одеру, мешканцю села М. С. Лєбєдєву присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У 1955 році в центрі села збудовано пам'ятник воїнам-визволителям.

У 1950 році три колгоспи об'єднали в єдиний — імені Ватутіна. Його керівником довгий час був кавалер Ордена Леніна А. У. Половинко. За господарством було закріплено 2,6 тисяч га сільськогосподарських угідь, в тому числі 2,4 тисячі га орної землі. Виробничий напрямок господарства був — рільництво і тваринництво. Також колгосп мав млин, крупорушку, олійницю, пилораму. Це багатогалузеве господарство мало більш як мільйонні грошові прибутки. У селі було побудовано понад 1000 індивідуальних будинків, школу, фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотеку, клуб, пологовий будинок, дитсадок, 4 магазини та інше.

Станом на 1972 рік в селі працювали середня і початкова школи, клуб, три бібліотеки з фондом 12 тисяч книг, два фельдшерсько-акушерські пункти, пологовий будинок. 

Стецівка — село в Україні, Ватутінської ОТГ Звенигородського районіу Черкаської області. Населення — 1747 чоловік (2009).

Село розташоване по обох берегах річки Шполки за 18 км на південний схід від районного центру — міста Звенигородка та за 15 км від залізничної станції Звенигородка.

Село засноване в другій половині XVI століття. Назва села походить від імені першопоселенця Стеця. Одна з місцевостей поблизу називається Стеців Яр, є Стецева криниця. Інша версія: назва села — від першого поселенця Стеценка, плюс суфікс — івк(а). Стецівська волость — історична адміністративно-територіальна одиниця в Україні та Росії в XIX — першій чверті XX століття. Станом на 1886 рік складалася з 15 поселень, 8 сільських громад та входила в склад Звенигородсчького повіту. Населення — 4211 осіб (2106 чоловічої статі та 2105 — жіночої), 751 дворове господарствоЗбереглася карта села 1804 року.

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СССР 1923—1933 та 1946–1947 роках.

Жертвами Голодомору в 1932—1933 роках стало 820 жителів села.

380 мешканців села брали участь у боях радянсько-німецької війни, 194 з них загинули, 108 нагороджені бойовими орденами й медалями. Воїнам-односельцям, що загинули і воїнам відвоювавшим село, встановлено пам'ятник.

Село електрифіковане в 1952 році.

Станом на початок 70-х років ХХ століття в селі розміщувалась центральна садиба колгоспу імені ХХІІ з'їзду КПРС, за яким було закріплено 2,8 тисяч га сільськогосподарських угідь, в тому числі 2,5 тисячі га орної землі. Виробничими напрямками господарства були рільництво і тваринництво, допоміжна галузь — бджільництво. З підприємств працювали — млин, цегельний завод. Також на той час працювали середня школа, клуб, три бібліотеки з фондом 15 тисяч книг, фельдшерсько-акушерський пункт. У 1972 році в селі проживало 3198 осіб.

На околицях Стецівки виявлено поселення трипільської культури та могильник черняхівської культури.

В селі зареєстровані і діють чотири селянсько-фермерські господарства: СФГ «Стецівське», ПП «Стеценко», ПП «Соняшник», ПП «Кохан». Працює млин, цегельний завод, фельдшерсько-акушерський пункт, поштове відділення, шість приватних магазинів, один магазин районної споживчої кооперації. Збудовано церкву. Працює Стецівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів – Мала академія народних мистецтв (МАНМ), при ній діє дошкільно-навчальний заклад.

Готуються документи (2020 р.) рішення Черкаської обласної ради щодо оголошення ландшафтного гідрологічного заказника «Сільський» площею 18,5 га в межах села Стецівка Звенигородського району з метою охорони та збереження цінних природних комплексів і об’єктів, видів тварин і рослин занесених до Червоної книги України та тих, що включені до міжнародних природоохоронних списків, унікальних ландшафтів, які поєднують фрагменти лучних, лучно-степових та водно-болотних екосистем, грабових, вільхових, прирічкових вербових лісів.

 

ЗАДОРОЖНИЙ Іван Степанович

(04. 01. 1938, с. Стецівка Звенигород. р-ну Київ., нині Черкас. обл.) – фахівець у галузі інформаційних технологій. Д-р тех. н. (2005), проф. (2007). Закін. Моск. вище тех. уч-ще (1964). Відтоді працював у наук.-конструктор. установах оборон. пром-сті; за сумісн. 1977–93 і від 2005 – проф. каф. комп’ютеризов. й інформ. технологій у приладобудуванні Черкас. технол. ун-ту; водночас від 1995 – зав. каф. упр. та менеджменту орг-цій і проректор з наук. роботи Сх.-європ. ун-ту економіки і менеджменту (Черкаси). Наук. дослідж.: високоточні цифр. приводи, оптико-електронні комплекси і системи керування. 
Пр.: Создание ВСП ОЭК с масштабной обратной связью // Вісн. Черкас. технол. ун-ту. 2006. Спецвип.; Метод синтезу параметрів силових елементів системи навігаційних комплексів // Вісн. Нац. тех. ун-ту України «Київ. політех. ін-т». 2006. № 32; Підвищення характеристик якості елементів, пристроїв і систем оптико-електронних комплексів рухомих об’єктів. Чк., 2008 (усі – співавт.). 
*** 
Хоменко В.М. Звенигородщина. К., 2015. С.44.

Чичиркозівка — село в Україні, у Звенигородському районі Черкаської області. Населення — 758 чоловік, 349 дворів (2009).

Село розташоване за 14 км на схід від районного центру — міста Звенигородка та за 7 км від залізничної станції Богачеве.

Назва села походить від назви річки Чичир, яка протікає через село та першого поселенця із прізвищем Коза.

У селі була Свято-Миколаївська церква, а перед нею розташована церковноприходська школа в якій працював лише один учитель.

До 1917 року село належало поміщиці Білявській, яка мала 700 га землі. З 1917 по 1923 роки влада переходила то до повстанців УНР, то до червоних більшовиків. З 1923 року владу в селі остаточно взяли червоні комісари.

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СССР 1932—1933 та 1946–1947 роках.

Навесні 1930 року всі одноосібні господарства були примусово об'єднані в артіль «Плугатар». Згодом було створено колгосп, який до радянсько-німецької війни займав одне із передових місць в районі. Але й були такі хто не бажав іти в колгосп, це перш за все заможні селяни. Під час голодомору ініційованого більшовиками 1933 року померло близько 200 осіб.

28 серпня 1941 року село було окуповане нацистами. 220 мешканців села брали участь у боях Другої світової війни, 123 з них загинули, 104 нагороджені орденами й медалями. Воїнам, що загинули при відвоюванні, встановлено пам'ятник.

Станом на початок 70-х років ХХ століття в селі розміщувалась рільнича бригада колгоспу імені Калініна.

Також на той час працювали восьмирічна школа, клуб, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт.

На околиці села виявлено залишки поселення трипільської культури та курганний могильгик ранньоскіфських часів.

В селі діють фермерські господарства, працюють фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотека, клуб.

 

Могила Андрій Пахомович

(12.12.1921, с. Чичиркозівка Звенигород. повіту Київ. обл., тепер Звенигород. р-ну Черкас. обл. − 12.10.1991, Київ), канд. філол. наук, доц. 1946-51 навчався на філол. ф-ті, в 1952-55 – асп-рі Київ. ун-ту. В Київ. ун-ті: з 1954 – асист., 1956 - старш. викл., 1961-87- доц. каф. української мови філол. ф-ту. Канд. дис. “Говірки західної Черкащини в складі полтавсько-київського діалекту” (1956). Викладав курси укр. діалектології, історії граматики укр. мови, спецкурси “Східнослов’янська ономастика”, “Українська ономастика”, “Основи перекладознавства”, спецсемінари “Українська топонімія”. Брав участь у збиранні матеріалів до “Атласу української мови”, Загальнослов’янського лінгв. атласу, топонімічного та гідронімічного атласів України. Мовознавець, діалектолог. За участь у ВВВ нагороджений медалями.

Осн. праці: До характеристики середньочеркаських говірок. К., 1958; Українська діалектологія. Л., 1960; Українська діалектологія. К., 1974; Російсько-український словник географічних термінів. К., 1970 (співавт.); Російсько-український фізичний словник. К.,1959.

ЛІТЕРАТУРА

• Бурій В. М. Твоє Ватутіне від А до Я: корот. словник — довід. / Валерій Бурій. — Ватутіне — Черкаси: Витоки, 2003. — 20 с.
• Бурій, В.Ватутінезнавство: події, факти, персоналії [Текст] / В. Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2015. — 272 с.
• Бурій, В.М.. Вибрані тексти : статті, розвідки та замітки. Вип. 3. [Текст] / Валерій Бурій. - Черкаси : Вертикаль : Кандич С. Г. [вид.], 2018. - 247 с. : іл. - Бібліогр.: с. 245 - 246.
• Бурій, В.М.Календар-2020: природа м. Ватутіне та його околиць / Валерій Бурій та ін. – Львів, 2019. – 13 с.: фото.
• Бурій, Валерій Михайлович.Інвазійні види у флорі міста Ватутіне та його околиць [Текст] / Валерій Бурій. - Черкаси : Чабаненко Ю. А. [вид.], 2020. - 63, [1] с. - Бібліогр.: с. 56-60 .
• Бурій, В.М.Вулиці міста Ватутіне та села Скаливатка / Бурій Валерій Михайлович; Валерій Бурій. - Черкаси : Чабаненко Ю. А., 2019. – 30 с. – Містить бібліогр.
• Бурій В. Міський парк — парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення у м. Ватутіне Черкаської області // Свояк Н. І., Фоміна Н. М. Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва Черкаської області. — Черкаси: Вертикаль, 2012. — С. 93-94.
• Бурій В. Зелені скарби Ватутіного / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 2011. — 22 лип. — С. 4.
• Валерій Михайлович Бурій: біобібліогр. покажч.; тексти. — Черкаси: Вертикаль, 2013.
• Бурій, В. М. Рослини-екзоти міста Ватутіне та його околиць [Текст] / В. М. Бурій. - Черкаси : Вертикаль, 2017. - 32 с.
• Бурій, Валерій Михайлович. Дикорослі отруйні рослини міста Ватутіне та його околиць [Текст] / Валерій Бурій. - Черкаси : Вертикаль : Кандич С. Г. [вид.], 2017. - 30 с. : іл. - Бібліогр.: с. 17-28.

 

СУЧАСНИЙ СТАН ОРНІТОФАУНИ

Річки Шполка в районі міста Ватутіне

та сіл Юрківка і Скаливатка

Звенигородського району Черкаської області

 

Біорізноманіття - одна з найважливіших екологічних цілей планети Земля на початку XXI ст. Навколишній світ змінюється у нас на очах. Причому ці зміни відбуваються дуже стрімко. І справа тут не тільки в глобальних кліматичні змінах, що шлейфом несуть потепління або ж похолодання. свої корективи в природне різноманіття вносить і сама людина. Антропогенний вплив постійно збільшується, а збільшення пресингу негативно впливає на стан біорізноманіття екосистем. Критично оцінивши реальність, багато екологів малюють перспективи збіднілої планети. Тут дійсно є над чим замислитися. На земній кулі щорічно безповоротно відходять у небуття близько 60 видів рослин і тварин. Інші ж представники флори і фауни, щоб вижити, готові пристосовуватися. В результаті господарської діяльності людини виникла проблема чужорідних видів, які, освоюючи нові території за межами їх природного ареалу, активно витісняють аборигенні види. На тлі таких перманентних змін цікаво дізнатися, наскільки сприйнятлива до них флора і фауна м. Житомира, з'ясувати, чи є актуальною для наших місць проблема витіснення місцевих видів прибульцями і як в цілому в сучасних умовах вдається зберігати біорізноманіття. Перебудови ареалів видів можуть кардинально міняти біорізноманіття екосистем і відповідно їх функціонування. Тому вивчення сучасного стану біорізноманіття урбоекосистем міст, де природа отримує найбільше антропогенне навантаження, є важливим компонентом моніторингу біорізноманіття в цілому.

Детального вивчення біорізноманіття р. Шполка в м. Ватутіне не проводилось.

Фізико-географічна характеристика р. Шполка 

Шполка — річка в Україні, в межах Звенигородського  району Черкаської області. Ліва притока ГнилогоТікичу (басейн Південного Бугу).

Довжина 53 км, сточище 605 км². Долина завширшки до 3 км, завглибшки до 40 м. Заплава двобічна, завширшки до 300 м. Річище слабозвивисте, завширшки до 10 м. Використовується для водопостачання, зрошування і риборозведення. На Шполці споруджено декілька ставків і 2 водосховища: Ватутінське та Юрківське.

Шполка тече в межах Придніпровської височини. Витоки розташовані біля села Терешки. Спершу тече на південний схід, в місті Шпола повертає на південний захід і захід, далі тече переважно на захід, у пригирловій частині — на південний захід. Впадає до Гнилого Тікичу між смт Єрки та смт Катеринопіль. Над річкою — міста Шпола і Ватутіне.

***

Назва річки, та і самого міста Шполи, оповита десятком легенд. Там є і про козаків з гайдамаками, і про дівчат, і про любов, і навіть про ковшик, яким вичерпували воду з човна, в народі названий "шполиком"... Але, особисто мені, найбільш імпонує роз’яснення пов’язане саме з історично-географічним розташуванням. В ньому йде мова про балку, яка служила межею між лісом і степом. Цю межу називали "Вспольє" тобто вільна від лісів місцевість, придатна для землеробства. З приходом поляків назва змінилася на Вшпольє, а через якийсь час - на Шполу. А оскільки перші поселення, в цих місцевостях, почали з’являтися саме в 15-16 століттях, та відомості, що наша місцевість в далекі часи була межею з Татарським степом, по якій проходив Чорний шлях та Чумацькі шляхи, таке роз’яснення більш схоже на істину.

Витоки річки.

Насправді, свої початки наша Шполка, має в селі Терешки, що північніше міста Шполи, яке знаходиться на відстані лише кількох кілометрів від географічного центру України. Тобто, можна сміливо заявити, що річка Шполка витікає з самого "серця України"! Саме тут, в селі Терешки, наповнюючись стічними та грунтовими водами, спускаючись по балках та ярах через декілька сільських ставків, маючи крутий похил, в майже 35 метрів на відстані всього лише 8-ми кілометрів, рухаючись з півночі на південь, перетинаючи головний автошлях області Черкаси - Умань, бере початок наша "головна водна артерія".

Русло річки.

Затікаючи з Терешківських балок в місто Шпола, води річки наповнюють центральний Шполянський став, створений наприкінці ХІХ століття, і названий місцевими Червоним. Тут у місті, води річки різко змінюють свій напрям руху на захід. До самого гирла, падіння річки, на відстані в близько 45 кілометрів, буде становити вже близько 30 метрів (тобто незначним), що є притаманним для річок Придніпровської височини та зумовлене ще й гідроспорудами збудованими під час розбудови нашого регіону. Далі Шполка несе свої води через декілька сіл з рівнинними рельєфами та мальовничими берегами на яких протягом багатьох років виявляли поселення Трипільської культури, Скіфські кургани та ранньослов’янські поселення Черняхівської культури. Де-не-де, береги прикрашені скелями - сірими гранітами, які є гірськими породами та мінералами вулканічного походження.

Вздовж річки прокладена залізнична колія Цвіткове – Христинівка, введення в дію якої в 1891 році сприяло різкому збільшенню населення в долині. Але і тут, за переказами, не обійшлося без корупції. Залізничні станції в місті Ватутіному та в селищі Єрки мають назву відповідно Богачеве та Звенигородка. Кажуть, що село Богачівка та місто Звенигородка лишилися можливості мати в себе залізницю саме через хабар місцевого жителя Юрківки, який домовився з залізничниками про прокладення колії ближче до його дому.

Пізні геологічні епохи полишили після себе корисні копалини осадового походження, а саме: торф, глину, пісок, каолін, бентонітову глину, буре вугілля, тощо. Саме тому ця місцевість носить назву Юрбас, тобто Юрківський басейн. Існує місцева легенда про пічника, який накопав глини на околицях села Юрківки і збудував нею піч. Але великим подивом господарів оселі стало те, що полум’я в печі не гасло, а стіни печі зсередини продовжували горіти навіть без гілля. Згодом на місці, де той пічник копав глину з’явилися копанки, а пізніше шахти по видобутку бурого вугілля. Поблизу шахт будувалося робітниче поселення Шахтинське, а згодом, в повоєнному 1947 році виросло шахтарське місто Ватутіне.

Задля задоволення потреб у водних ресурсах великої кількості підприємств, що тут будувалися, на річці були збудовані Юрківське та Ватутінське водосховища. Пам’ятаю розповіді своєї бабусі, про те, як річка в районі Юрківки була шириною не більше метра. Вона розповідала, що будучи малими, заходили в річку, яка була по коліна, розводили руками поділ юбки від берега до берега і рибалили таким чином, адже водойма була надзвичайно багатою на рибу! А от навесні, Шполка розливалася в величезне «річище» з бурхливими, небезпечними водами і майже щороку, намагаючись перейти з одного берега на інший, гинули люди. Шлюзи Юрківки і Ватутіного заспокоїли воду, та разом з затопленими гранітними кар’єрами, які місцева молодь називає «катліками», створили надзвичайні красоти.

Гирло річки.

Вже далі за Ватутінськими котлованами, річка знову перетворюється в невеликої ширини річечку, невеликої глибини, з широкими, мальовничими берегами, яка протікаючи через село Скаливатка та селище Єрки доповнює води Гнилого Тікича. Назва селища Єрки походить від українського слова - ярки, що в польському лексиконі вимовляється як єрки і сформувалася саме в часи Польської влади.

Притоки.

Окрім самого русла, наша річка, має чимало приток. Всі ці менші за розмірами річечки в сукупності з самою Шполкою утворюють її басейн. Якщо розпочинати мову з лівих приток, то тут є такі річки як Киселіва, що бере свій початок на східній стороні від села Капустине та протікаючи через село в сусідньому Іскреному доповнює нашу красуню, і річка Князька, що бере свій початок в оповитому легендами селі Скотареве, та протікаючи через Шкільний та Раченківський стави, в селі Василькові робить води Шполки більшими. В 1824 році село Скотареве відвідував цар Російської імперії Олександр на запрошення Дарії Висоцької-Лопухіної. Вона в своєму маєтку, який пізніше в 1917 році був зруйнований, пригощала царя і царську свиту званим обідом. Нажаль, тут зберігся частково лише парк.

Правих приток більше. Тут і Холківка, і Татарка з Гарбузинкою, і Княжа, що бере свій початок з однойменного села, також Чичир, і Безіменка з Сосовою, що доповнюючи води Будищанки, яку в районі села Богачівка чомусь місцеві мешканці також називають Шполкою. Всі ці річки змішаного типу живлення, наповнюються вони також талими сніговими, дощовими та підземними водами.

Найбільшою, чи то може просто найдовшою, з приток є річка Будищанка. Вона бере свій початок від джерела в Моринському лісі поблизу хутора Шампань. Далі, рухаючись на південь, наповнюється водами безлічі ставків села Будище, одним з яких є Скарбівничий став. Саме в ньому, за легендою, під час відступу сховав свої скарби Максим Залізняк. Тут же знаходиться маєток Павла Енгельгардта, родина якого входила до четвірки найбагатших родин України того часу. Саме у нього козачкував наш геніальний земляк Тарас Шевченко. Поблизу маєтку, будівлю якого донедавна, використовували як школу, досі збереглися три дуби, які називають Шевченковими, адже саме в дуплі одного з них малий Тарас ховав свої малюнки.

Мешканці тутешніх земель брали участь у визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах під час Коліївщини, другій світовій війні, під час якої, бої на наших землях були надзвичайно запеклими (саме тут відбувалася Корсунь-Шевченківська битва), тому всі землі навколо і води нашої річки скроплені кров'ю наших предків захисників.

На жаль, останнє століття історії нашої Держави не сприяли збереженню пам'яток архітектури на цих землях. Так як і згаданий вище маєток у селі Скотареве, було зруйновано маєток Голіциних у селі Козацькому. Де, на берегах річки Чичир, був ботанічний сад з розсадником екзотичних рослин, оранжереями, фонтанами та альтанками. З 1797 по 1801 рік тут жив і навчав численних дітей родини Голіциних відомий поет-байкар Іван Андрійович Крилов. Саме тут він писав свої відомі байки і після від'їзду з села, та їх публікації, став відомим і шанованим письменником. На сьогодні, окрім деяких господарських будівель, збереглася в'їздна брама до маєтку, ні палацу, ні альтанки, ні фамільного склепу більше не існує.

Окремо хочеться написати про село Лозуватку, яке має величезну і цікаву історію, але не про саму історію, а про сільський дендропарк, створений в 1969-1970 роках за проектом Івана Гегельського - кандидата біологічних наук, уродженця села, рід якого тягнеться від джури Козацького війська Гегельського, який разом з трьома братами чумаками Черненками заснували село. І хоча цей парк не “розпіарений”, як більшість інших дендропарків, але відвідати його, прогулятися його алеями, та пройтися по підвісному містку неабияк варто. Краса парку милує око, а душа відпочиває у ньому.

Із збережених до наших часів пам'яток архітектури також варто обов'язково згадати палац Олександра Абази, вік якого сягає більше 150 років. Розташований він на околиці міста Шпола, в верхній Дарївці, де поруч з палацом, будівля якого зараз використовується як санаторна школа-інтернат, є затишний дендропарк в якому місцеві породи дерев розбавлені багатьма екзотичними. Сам Абаза був дуже відомим військовим, політиком та державним діячем Російської імперії. Тривалий час перебував на посаді міністра фінансів імперії. Саме при ньому Шполянщина стала стрімко розвиватися як економічно так і соціально. За переказами місцевих, з приходом радянської влади в 1917 році, донька Абази - Пелагея Урусова, покидаючи палац сховала частину своїх заощаджень в колонах палацу. Питання чи є в Шполянському палаці скарби досі відкрите!

 

Найпоширеніші види орнітофауни р. Шполка в районі міста Ватутіне та сіл Юрківка і Скаливатка Звенигородського району

Лелека білий (Ciconia ciconia). Малочисельний негніздовий.

Чапля сіра (Ardea cinerea). Малочисельний негніздовий.

Курочка болотяна (Gallinula chloropus). Звичайний гніздовий.

Крижень (Anas platyrhynchos). Звичайний гніздовий та зимуючий.

Лебідь-шипун (Cygnus olor). Малочисельний зимуючий та пролітний в весняний період. Щорічно фіксується 2-3 особини.

Чайка (Vanellus vanellus). Малочисельний пролітний. Щорічно зустрічається на прольоті.

Голуб сизий (Columba livia). Звичайний негніздовий. Зграї сизих голубів, які мешкають на горищах багатоповерхівок, постійно харчуються на берегах річки.

Горлиця садова (Streptopelia decaocto). Малочисельний негніздовий. Птахи гніздяться поблизу річки у приватному секторі.

Сова вухата (Asio otus). Малочисельний гніздовий.

Зозуля звичайна (Cuculus canorus). Малочисельний гніздовий.

Бджолоїдка звичайна (Merops apiaster). Рідкісний гніздовий.

Дятел сірійський (Dendrocopos syriacus). Малочисельний гніздовий.

Одуд (Upupa epops). Рідкісний ймовірно гніздовий.

Ластівка міська (Delichon urbica). Звичайний негніздовий.

Ластівка сільська (Hirundo rustica). Малочисельний негніздовий.

Жайворонок польовий (Alauda arvensis). Рідкісний ймовірно гніздовий.

Шпак звичайний (Sturnus vulgaris). Звичайний негніздовий. В весняний та пізньолітній період великі зграї птахів збираються на ночівлю в заростях очерету.

Сойка (Garrulus glandarius). Малочисельний негніздовий. Поодинокі особини постійно залітають в заплаву в пошуках їжі, де фіксувались у осінній міграційний та зимовий періоди.

Сорока (Pica pica). Звичайний гніздовий.

Грак (Corvus frugilegus). Звичайний негніздовий та зимуючий. Птахи харчуються на берегах річки, особливо у весняний період.

Галка (Corvus monedula). Звичайний негніздовий. Зустрічається у змішаних зграях разом з граками.

Ворона сіра (Corvus cornix). Звичайний негніздовий та зимуючий. Птахи часто харчуються на берегах річки.

Крук (Corvus corax). Звичайний негніздовий та зимуючий. Постійно фіксується у повітрі над річкою.

Очеретянка ставкова (Acrocephalus scirpaceus). Звичайний гніздовий.

Соловейко східний (Luscinia luscinia). Малочисельний ймовірно гніздовий.

Кропив’янка сіра (Sylvia communis). Малочисельний ймовірно гніздовий.

Синиця велика (Parus major). Звичайний гніздовий та зимуючий. Постійно фіксується під час обліків.

Горобець польовий (Passer montanus). Звичайний негніздовий та зимуючий. Птахи здебільшого харчуються в долині річки, прилітаючи з забудови приватного сектору, де гніздяться.

Вівсянка очеретяна (Emberiza schoeniclus). Рідкісний, ймовірно гніздовий.

Незважаючи на велике антропогенне навантаження (близькість міської приватної забудови, велика кількість відпочиваючих улітку, підпали очерету, браконьєрство тощо) р. Шполка з її водосховищами в районі м. Ватутіне та с. Юрківка і Скаливатка слугує птахам важливим місцем гніздування та відпочинку під час міграцій, а часто й місцем зимівлі. Тому доцільним було б припинення на цій території незаконної господарської діяльності та певне обмеження фактору турбування у міграційний та гніздовий періоди з метою покращення якості середовища існування водно-болотяної орнітофауни та збереження біорізноманіття.

ЛІТЕРАТУРА:

• Бурій В. Екологічна ситуація (в районі р. Шполка, м. Ватутіне) // Бурій В.М.Твоє Ватутіне від А до Я / Валерій Бурій.- Черкаси: Витоки, 2003.- С. 8.
• Бурій В. Шполка // Бурій, В. Ватутінезнавство: події, факти, персоналії [Текст] / В. Бурій.— Черкаси: Вертикаль, 2015.— С. 241—242.
• Бурій В. Конспект найпоширенішої фауни міста Ватутіне та його околиць // Бурій В.М.Вибрані тексти : статті, розвідки та замітки. Вип. 3 / Валерій Бурій. — Черкаси: Вертикаль, 2018. — С. 202-203.  - Бібліогр.: с. 245 - 246.

 

КНИГИ ВАЛЕРІЯ БУРІЯ

 

 

ПРИСВЯТИ

 

Валерію БУРІЄВІ

З шляхів несповідимих

Одним припнеш і підпережеш,

Об щонегуда спіткнеш і йтимеш,

Вроїлий думань незалежних.

Щоправда в днину найсвітлішу

З нотатником неперестанним

В’ясниш: пів хвилі аж вирішуєш

В стезі з туману у тумани.

У злам пригірклого спочину

Підіпре хмару в тій дорозі

Удячний здогад, - тчеш нитчину

В юдолі, долі, звісну в Бозі…

Вузять ходу каміння гострі,

Карна туман краї ловитви,

І раєм вимріяний простір

Уже не може без молитви.

Сергій ТКАЧЕНКО, член НСПУ

(Ткаченко С. Поважчали слова / Сергій Ткаченко. – Черкаси : Чабаненко Ю.А., 2020. – С. 14.)

 

Валерію Бурію

В нашім сьогоденні грішнім

Віра хай людей веде.

В кого у душі Всевишній –

В того й сад життя цвіте.

Хай тобі святим роздоллям

Стелиться широкий шлях,

І квітуча творча доля

Лине світом,наче птах.

Відкриваюсь вдячно й щиро,

Вірю в правило тверде:

Буде в душах наших віра –

Буде й радість у людей.

Василь Дергач,

член Національної Спілки письменників

України, м. Ватутіне на Черкащині