Розділ ХІІ

Петро з дядьком уже два дні як у дорозі. Старий козак Порох, дочекавшись ночі, укладав небожа спати, а сам сідав на чатах під розлогим кленом чи липою - що траплялося на шляху.

- Козакам не личить турбувати хутірських жителів щодо нічлігу. Наша постіль — під відкритим небом. Перед сном із зорями треба погомоніти! — повчав Петра старий козак.

Ночі й дні проходили без пригод.

Третього дня, посміхаючись у вуса, дядько сказав небожеві:

- Сьогодні, синку, твоя черга пильнувати мій сон.

Про світанок сповістили перші птахи та сонце, котре ось-ось мало з’явитися на горизонті. Про те засвідчила й густа, кучерява зелень дерев, котра вивільнялася з темноти й потихеньку перетворювала все навкруги на звичні денні барви.

Петро з вечора деякий час сторожко вдивлявся в темноту і прислухався до кожного звуку, сидячи під деревом на чатах, Але не втрималося молоде тіло від спокуси хоч трошки подрімати і заснув парубок перед світанком, забувши про наказ старого козака пильнувати все навкруги. Тихе й помірне сопіння свідчило про глибокий та солодкий сон, хоч коней кради, або поруч бахкай із пістоля. Порох не спав відтоді, коли побачив, як голова небожа безвільно схилилася на плечі. Смалив люлечку-носогрійку, жив спогадами, а коли почало світати, - розпалив невелике багаття, зварив кашу і вже потім торкнув небожа за плече. Хлопець перелякано сахнувся, пробурчав щось незрозуміле й сонним поглядом обвів усе навкруги.

Нарешті прийшов до тями.

- Я заснув? — перелякано дивився на дядька Петро.

- Діло молоде, - сміється старий.

- Я мав пильнувати.

- Не переймайся. Я не спав.

- Чого ж ви мене не розбудили?

- Марна справа. Не допоможе. До цього треба довго звикати. Чи міг я спокійно спати, знаючи, що ти ще зовсім не годишся для цього діла?

- Але ж наказали пильнувати.

- Кажу ж, аби звикав! Бо ти ще живеш зовсім іншим життям. Мирним і безпечним. Ти ще й досі хлібороб, котрому з голови не вивітрилися вила та солома. А треба, бачиш, до шаблі звикати. До небезпеки.

Порох доїв свою кашу, облизав ложку і заховав до чохла на поясі. Затим неквапно набив люлечку тютюном.

- Як тільки побуваєш один раз у небезпеці, тоді почнеться для тебе зовсім інше життя. Пильнувати все навколо ввійде у звичку. Для доброго козака головне, щоб загострився нюх, щоб вухо ловило навіть малесенький шелест трави чи тріск гілочки. І щоб з’явилося відчуття постійної небезпеки. Я отак, небоже, як ти, теж колись безпечно засинав. До того випадку, коли одного разу прокинувся, а братія наша лежить майже вся порізана татарами. Хтось проспав на чатах. А нас трьох не помітили - ми в іншому місці спали. Чи може поспішали, чи Бог нас пожалів - залишив живими — Небилицю, Щирицю і мене. Забрали наших коней, усе добро. Так, було діло.

- Я - поганий козак? - похнюпився Петро.

- Поки що так… Та й узагалі, за давніми козацькими звичаями, ти повинен три роки ходити в джурах. А вже потім стане відомо, добрий з тебе буде козак, чи ні. Тепер на Січі вже не ті порядки. Тільки прийшов — уже тебе в курінь, уже ти козак.

- А ви?

- А що я? Як годиться, спочатку ходив у джурах. Торби та зброю носив за своїм учителем три роки. А вже потім, козаком, бачиш, став. Як мене вчили, так і тебе буду вчити. А ти одразу запам’ятай. Перше важливо для козака — сторожко спати. Інакше довго не козакуватимеш. Друге — навчитися вітер нюхати. Який, приміром, у нього запах.

- Це як?

- Вітер дме — принюхуйся, як собака. Запах коней татарських вітер розносить далеко по степу. Чи запах диму. Почув ці запахи — уже треба насторожуватися. Перепочити захотів чи поїсти — впади на землю, вухом до землі припадай і прислухайся — гуде земля, значить, десь недалеко на конях скачуть. Тріснула гілочка — піди обережно оглянь усе навкруги — чи не притаївся десь недалеко ворог.

- А шаблею володіти? Пістолем?

- Усьому свій час. То пізніше. Так от… якщо вітер дме з півночі, ми називаємо його москаль.

- А що таке москаль?

- Це такі ж люди, як і ми. Православні. Але в них звичаї трохи інші. І вони неголені. Бороди носять. Живуть у північній стороні. Вітер із заходу — козаки кажуть лях дме. Зі сходу — донець, із півдня — бусурман. А потім, щоб зорієнтуватись у цьому безмежному степу, потрібно навчитися користуватися нюрнберзьким квадратом.

- А що воно таке?

- Прилад такий. Ось бачиш? Навчу тебе ним користуватися. Його кожен козак має. Татарин теж. Інакше в степу не довго заблукати.

- Дивіться, дивіться! А он там далеко на могилі якась чудернацька істота з’явилася. На птицю не схожа…

- Де?

- Он там…

- Молодець, хлопче… - одразу насторожився Порох. — Буде з тебе добрий козак. Тільки то не птиця. То татарин своїм знак подає. Давай, мабуть, будемо готуватися до зустрічі з непроханими гостями. Вони десь недалеко крутяться, або вже здобич мають, або винюхують, куди налетіти. Це буджаки, синку.

- Ті, що на наших напали? — зашепотів Петро. Йому перехопило дух.

- Ті, синку, - сумно зітхнув старий козак.

- Що будемо робити? — хлопець з очікуванням подивився на дядька.

- Буде видно, - розважливо відповів той. - Вони невловимі й дуже малою кількістю набігають.

- Може, наших хлопців відіб’ємо?

- Гай, гай! Хлопців уже давно й слід прохолов. Буджаки здобич хутко до себе переправляють. Це вже інша зграя.

Порох загасив люлечку.

- Іди тихенько до коней. Зав’яжи морди хустинками. Щоб не видали нас іржанням. А я приготую пістолі. І сяду он там за деревом, буду спостерігати, що діється навкруги. Коней стриножиш і заведеш на дно ярочка. А потім до мене.

Петро хутко виконав наказ старого козака й одразу примчався назад, на пагорбок під деревом, де вони їли кашу. Звідси з-за дерева було добре видно далечінь - великий шмат зарослого ковилом степу. Порох причаївся за іншим деревом, неподалік і сторожко вдивлявся навкруги. Біля нього лежали пістолі та шабля.

- Слідкуй за берегом річки, — наказав він хлопцеві. - Вони повинні обов’язково до неї прискакати. Коней напоїти.

Степ зливався в один жовто-зелений килим і, здавалось, у ньому зовсім немає життя. Але старий козак знав, як ця тиша інколи буває оманливою. Тут тобі враз, як з-під землі, вискакували, бувало, низькорослі коні, а на них худі, одягнені в шкіру чорняві вершники з вишкіреними зубами, що несли смерть.

- Що там у тебе - згодом тихенько обізвався Порох.

- Нікого, - відповів Петро.

- Ще трохи почекаємо.

Раптом посеред степу нижче кургану злетіла в небо зграя диких птахів. На пагорбі, що виднівся неподалік, з’явився маленький чорний вершник і хутко зник.

- Бачив? - зашепотів дядько і взяв до рук пістолі. - Тепер точно жди неподалік.

- Якби знати, скільки їх.

- Скільки б не було, спробуємо налякати бусурманів.

Зовсім недалеко від пагорба, де сиділи спостерігачі, захитався високий ковил, хоч вітру не було зовсім.

- Двоє з’явилося біля річки, - зашепотів Петро. - А он і решта. Бачу п’ятеро. Дядьку Панасе! З ними полонені!

- Тихо, синку! Зараз щось придумаємо. Перепочивати вони не будуть, а от коней поїти стануть. Значить, у нас не так багато часу. Але маневру в них буде менше, бо полонені. Спробуємо відбити християн. Не побоїшся?

- Ні, дядьку!

- Перший раз - краще правду скажи!

- А хто буде мстити за батьків та братів?

- Ну, тоді, Боже нам помагай! Гайда за кіньми! - скомандував старий козак.