Розділ ХХVІII

Іван потрапив до особливого загону Тугай-бея. Кожен день його та таких же як він невільників готували до військових походів та до сутички з ворогом. А ворог у них був один - той край, де жили рідні та близькі Івана. Щодня вони майже до заходу сонця не злазили з коней, коротку шаблю не випускали з рук. У величезному просторі дикого степу збирався загін, котрий налічував тьму вершників. Серед них були й новачки. Загін летів на схід, потім через декілька верст розпадався на чотири загони. За якусь милю один із загонів розпадався ще на чотири. Іван та всі молоді воїни були під суворим наглядом досвідчених яничар, котрі пильно наглядали за ними.

Через деякий час починався зворотній рух — загони вливались один в одного, аж поки знову не збирались у тьму вершників. Таким чином татари робили набіги на рідні краї Івана, щоб здобути ясир. Виходило це злагоджено й без зайвої суєти.

Ще молодих навчали швидко будувати човни і так же швидко готувати їжу, ставати табором і тут же згортати повстяні кибитки, щоб мчати далі у погоні за уявним ворогом. Найбільше вчилися швидко переправлятися через річку, там де течія була найбільшою — і в холод, і в спеку. Щоб не судомило тіло від холоду — натирали собі шкіру сіллю.

Кожен ранок починався з мечеті. Мелодійний голос муфтія, що читав Коран, проникав глибоко в душу. Усім полоненим змінили імена. Івана нарекли Гасаном. Хто був Петро, чи Микола, - тепер прозивалися хто Мустафа, хто Ібрагім. Іван спочатку погано відзивався на нове ім’я, а потім потроху став звикати. Тихцем намагався заговорити з кимось із колишніх невільників, але ті, почувши рідну мову, замовкали й опускали очі. Інколи перекидався декількома словами із сусідом, з яким спав поруч.

- Давай утечемо, - час від часу тихо підбурював сусіда.

Але той не підтримував задумки Гасана. Мовчки відвертавсь і скоро вже солодко хропів.

Одначе думки про втечу не полишали хлопця.

Спочатку щоночі снилася домівка, батьки, брати, дядько Панас, квітучі сади, швидкоплинна річка. Душа тужила за рідним краєм. Поступово суворі будні витісняли минуле з життя.

Після декількох місяців навчань щоразу молодих воїнів оглядав мурза в супроводі кількох воєначальників. Осторонь стояв загін досвідчених воїнів-татар, котрі навчали молодих. Вони були готові щохвилини виконати будь-яку команду свого воєначальника.

Мурза повільно обходив шеренги й прискіпливо вдивлявся в очі новобранцям.

- Ви вже не свиноїди! Ви пройшли обряд обрізання і стали магометанами! Тепер ви - діти султана! Ми зробимо з вас справжніх воїнів-яничарів!

Він щоразу говорив одне і теж. Шеренга при цьому завмирала в якомусь заціпенінні.

- Забудьте навіки звідки ви і хто ви! Ваші вороги — невірні!

Як тільки хоча б тінь непокори чи невдоволення після його слів з’являлася в очах когось із молодих яничарів, або хтось відводив погляд, тут же нагай обвивав шию непокірного. Підозрілого мурза витягував нагаєм із шеренги й кожного разу вигадував якесь нове покарання.

Цього разу таким мурзі видався сусід Гасана. Хоча той завжди був сумирний і слухняний.

- Ти, свиня, собака! - лютував мурза. - Докажи зброєю, що ти воїн Аллаха!

Воїн-татарин тицьнув переляканому хлопцеві до рук коротку криву шаблю. Той нерішуче оглядався навкруги, не розуміючи, за що він провинився. Нагай мурзи в цей час декілька разів залишав кривавий слід на молодому тілі. Затим мурза зупинився біля Івана і довго пронизливим поглядом дивився на хлопця.

- Як звати?

- Гасан!

Мурза порухом руки підізвав до себе воїна-татарина. Той тицьнув до рук Івана шаблю.

- Покарай невірного! — люто закричав мурза і став чекати двобою.

Іван дещо розгубився. У заціпенінні якусь мить тупо дивився на свого ровесника і співвітчизника. Їхні ліжка були поруч. Коли вони засинали, кожної ночі їхні тіла мирно дихали зовсім близько, набираючись сили. Це був єдиний юнак, із ким можна було інколи перемовитися рідним словом. Іван не міг знайти сил, щоб підняти шаблю на суперника. Прийшов до тями лише після того, як у нього майже біля вуха майнуло лезо шаблі. Один із воєначальників на додачу полоснув Івана по спині нагаєм, викрикуючи прокльони на його адресу за нерішучість. І тільки після цього воїни закрутились у смертному танці серед пилюки, здіймаючи куряву босими ногами. Вони падали, миттю підхоплювалися на ноги — махали шаблюками, зі всіх сил намагаючись одним махом знести один одному голову, або розсікти навпіл молоде тіло. Одначе, цього не траплялось, бо нікому з них не хотілося вмирати. Шеренга, затамувавши подих, мовчки спостерігала за безглуздим двобоєм, не віддаючи перевагу ні тому, ні іншому супернику.

Через деякий час воїни втомились і вже ледве махали шаблями. У кожного з них на тілі залишилися криваві сліди від гострої шаблі, вже було закривавлене тіло, проте рани - не глибокими, ані смертельними, ні такими, що роблять безпорадними суперника у двобої. Іван із відчаю розігнався, й кинувся всім тілом на свого противника, схопив його за горло обома руками. Той упав на спину, але спробував скинути з себе Івана. Іванові вдалося з останніх сил притиснути до землі знесилене тіло хлопця. Той раптом вигнувся, як змія, розірвав руки навколо своєї шиї, підім’яв Івана під себе. Затим, мов скажений пес, із диким гарчанням почав душити Івана. За якусь мить згодом сів біля бездиханного тіла, обвів божевільним поглядом усе навкруги, а затим обхопив голову руками і тихо застогнав.

- Покарати невірного! — почувся розлютований крик мурзи.

Хлопця підхопили на руки старі вояки, поклали на землю лицем вниз і почали нещадно бити по голих п’ятах дерев’яними палицями. Таким чином, вважали тут, можна навіки позбавити пам’яті про минуле й виховати справжнього яничара. Тіло Івана заарканили за ногу й конем поволокли геть.