ПАСІЧНИЙ Анатолій - Розділ ХХХVІ

Зміст статті

Розділ ХХХVІ

- Посіченко, мерщій одягайся та на майдан! — кричить Мамалига, заходячи до куреня. Він був чимось схвильований. — А я його скрізь шукаю! Досить відлежувати боки. Не чув, що били в литаври?

- Чув? А що трапилось?

- Ну, молодь! Порядки треба знати! Коли б’ють у литаври, це значить, кошовий скликає всіх козаків на загальну раду.

- З якої біди?

- Хмельницький до нас завітав.

- А хто він, цей Хмельницький?

- Сотник городових козаків, із Чигирина. Мабуть, якусь новину привіз. Може, на ляха підемо. Чи на татар. Набридло вже сиднем сидіти та гнид годувати.

Мамалига з Посіченком прибули на майдан, коли вже все січове товариство стояло в колі. У центрі кола стояв середнього зросту вже не молодий, міцної статури чоловік, біля нього кошовий та курінні отамани. Він щось голосно розповідав товариству. Всі зосереджено слухали його промову. Мамалига й Посіченко ледве протиснулися поближче до кола.

 - Панове-козаки! Браття-запорожці! — Богдан стояв перед козаками, як на сповіді. Його голос був твердий та впевнений, як ніколи. - Ви бачите, як віра наша святая зневажена. Над скаргами нашими і проханнями польський сейм глумиться, суди скарги залишають без задоволення. Немає нічого недозволеного, чого б не міг удіяти з нами пихатий шляхтич. Наші діди та прадіди об’єднувалися з польською державою під гарним лозунгом: „Як рівні з рівними, як вільні з вільними”! І що ж? Це гасло залишилося лише на папері! Війська польські ходять нашими селами й часто цілі містечка винищують ущент. Ніби задумали винищити весь наш православний рід. Чи є щасливі сім’ї у нашому рідному краї? Чи спокійно живеться народу нашому? Податки такі, що й перерахувати важко, не те що можна сплатити, — рогове, вічкове, десятинне, жолудеве, спасне, осип, сухомельщина! А ще скільки податків вимагається, аби задовольнити забаганки кожного пана та підпанка! Війта, бурмістра, райця! Самоуправствують лавники, екзекутори! Подивіться на мене, писаря військового запорозького, старого козака. Мене гноблять, переслідують лише тому, що така забаганка тиранів. До вас приніс я душу й тіло; переховайте мене, старого товариша. Захистіть, як самих себе! Бо й вам те саме загрожує!

Після цих слів над майданом, наче хвиля, здійнявся людський гомін. Образа, злість, невдоволення, погрози — все злилося в один звук і рознеслося далеко за межі січового майдану. На відміну від томаківців, тут, на Микитиному Рогу, у низовій Січі, рідній домівці, пристанищі багатьох лицарів запорожців, - усе було навпаки! Запорожці були схвильовані й зворушені промовою сотника. Це одразу помітив і Хмельницький, уважно дивлячись кожному козакові в обличчя. Така обставина додала сотникові наснаги.

 - Від вас залежить! — окинув він поглядом весь майдан. — Бути мені гостем у варшавського ката, як того дуже хочуть ляхи, ксьондзи й магнати, чи славна Січ укриє мене і порятує від розправи!

 - Хай кошовий відповість! — загукали козаки.

 - Слово кошовому!

 - Думаю, не піду наперекір громади, коли скажу, - приймаємо тебе, пане Хмельницький, хлібом і сіллю, і щирим серцем! — відповів на те кошовий отаман.

 - Приймаємо! Приймаємо! — пронеслось дружно майданом.

 - Бачиш, Тарасе, недаремно ми сюди їхали, - шепоче до батькового товариша Тиміш.

 - Дай-то, Боже, - стримано відповідає той.

 - Дякую, товариство, що уважило нас своєю присутністю, - кланяється козакам кошовий. — А тепер будемо розходитися кожний у своїх справах. Ми з паном Хмельницьким підемо пообідати та погомоніти про те, про се з курінними отаманами. А перед цим відвідаємо церкву нашу козацьку, помолимося Спасителю та попросимо заступництва від ворогів наших.

Після церкви кошовий пригощав у себе в курені отаманів та Хмельницького скромним обідом.

- Дозволь запитати, пане сотнику, яку справжню мету переслідуєш? — каже кошовий.

- Приїхав я до вас на важливу раду. Як вирішите, так і буде. Почну з того, що справжніх намірів я відверто ще нікому не виказував. Дуже вже могутній ворог, проти якого задумав воювати. Чи поділяє таку думку шановне товариство?

- Обережність, або як кажуть у народі, хитрість — наше спасіння. Інакше б нас давно винищили, - обізвався сивий курінний отаман.

- Почнеш погрозами лякати - вмить розправляться!

- Дякую за розуміння. Отже, розмова залишиться між нами. Запорозькому низовому товариству не слід знати всю правду по тій причині, що по простоті душевній почнеться розголос і тоді пиши пропало! А ми повинні розробити і тактику, і стратегію наших дій. Або зупинитися на тому, що марно щось затівати. Випити оковитої за зустріч — і спати!

- Ясна річ, що не марно! — загули отамани.

- Знайте! З вами я буду відвертим до кінця. Отже, почну здалеку. Була у мене розмова з королем. Пани та магнати йому теж поперек горла. Скажу коротко — переконав я його величність, що можна усмирити шляхту. Але то був мій душевний порив. Потім сам собі думаю, яким чином? Куди не крути — авантюра! Війська немає, зброї немає. Усе ж, перше, що вирішив зробити — вирушити сюди, на Січ. За підтримкою. Тут, уже тепер знаю, дістав вашу згоду. Далі що? Де дістати зброю? З ким укласти військовий союз? Москва - православні наші сусіди, обезкровлена війною з татарами та турками. З поляками теж. Умовами Поляновського миру зв’язана. Та й дуже обережні московіти у цих справах. Є у мене задумка дістати згоду Іслам-Гірея.

- Він злий на нас. Запорожці часто шарпають його володіння останнім часом, - бідкається кошовий.

- У нього дуже міцний союз із королівством польським, - обізвався ще один отаман. — Хоч він їм образи й погрози висловлює. Про це мені наші козаки розповідали. А їм - реєстрові перебіжчики, що у самого коронного гетьмана були на службі.

- Усе це так. Але в мене є для кримського хана подарунок. — Хмельницький витяг із-за пазухи папери. — Це - королівські грамоти на розширення козацького війська, котрі я силою виманив у Барабаша. А для чого було розширювати військо? Крим воювати! От що! Після такого хан заговорить по-іншому! Я поважаю нашого короля, розумію, що зраджую його. Але тут потрібно вибирати. Або пан — або пропав! У кожного свій інтерес. Я діятиму в інтересах свого знедоленого краю. Я спробую переконати хана допомогти нам. Пообіцяю гарну здобич. Тим паче, що король давненько не має змоги платити ясир хану, чи як вони шляхетно це називають — подарунки. Хан ще й за це дуже злиться на короля.

- Але ж ми короля поважаємо, - став доводити хтось із отаманів.

- Ніхто цього не збирається заперечувати. — зауважує Хмельницький. — Козаки теж короля дуже поважають! Ви про це добре знаєте! Ми ж з вами не збираємося відверто говорити про неповагу до короля! У цьому ділі успіху в нас не буде. Але ж ми повинні усмирити ляхів і вигнати їх із нашого краю? Повинні! Заради цього підемо на все! Переможемо — король про все забуде і спасибі скаже! Або скажу інше — переможців не судять! Так, панове? А як ми будемо йти до перемоги — то вже наша справа.

- Хмельницький каже діло! — підтримує Богдана кошовий. — Окрім татар, нас ніхто більше не підтримає! Що скажете, панове отамани?

- Треба спробувати.

- А хто це зробить? Кого пошлемо на переговори?

- Я сам поїду! — сказав Хмельницький. — У мене там залишилися старі знайомі. Трохи розпогодиться й одразу вирушу в дорогу. Це теж потрібно тримати в таємниці. На противагу нашим справжнім діям, понаписую коронному гетьману, польному гетьману, Киселю, Барабашу слізливі листи. Зроблю вигляд, що змирився з долею. Що я опинився за порогами з тієї причини, що мене нагло в Україні переслідують. Не дають спокійно жити. Скарги залишають без відповіді. Оце тому й довелося заховатися на Січі. Інакше, боюсь, що й вам буде непереливки, коли Потоцький нашле сюди своє військо.

- Війська ми не боїмось, але обережного Бог береже!

- Правильно, пане Хмельницький! Треба приспати пильність ляхів! — погоджуються курінні отамани.

До куреня зайшов осавул, котрий відповідав за дозорців на вежах.

- Пане кошовий, козаки помітили колону кінних, що наближаються до наших кордонів.

- Багато?

- До тисячі.

- Дізнайтеся, хто вони й негайно повідомте!

- Буде зроблено, пане кошовий отаман!

- Це по мою душу, я більш ніж упевнений, - незворушно обізвався Хмельницький. — Потоцький послав погоню... Панове отамани! Дайте мені зо дві сотні козаків. Я зроблю маневр — наче я покидаю Січ. Покажу їм, наче спускаюсь у пониззя Дніпра. Вони поженуться за мною, а я їх зустріну та й спробую переконати у безглуздості їхньої місії. Адже там реєстрові, наші православні козаки. Я з ними швидко знайду спільну мову. Завчасно наводити біду на нашу матінку-Січ нерозумно.

- Може, таки дамо бій? — каже кошовий.

- Якщо в мене нічого не вийде, дам знати. Тоді й дамо бій...

- Хай буде по-твоєму, Богдане, - погоджуються отамани.