ПАСІЧНИЙ Анатолій - Розділ ХL

Зміст статті

Розділ ХL

Пізно ввечері у напівтемній залі маєтку Киселя сиділи запрошені — писар із комісаріату Іван Виговський, черкаські полковники Іван Барабаш та Ілляш Караїмович.

- За браком часу та суєтою вдалося зібрати вас тільки тепер. Одначе, справа така важлива, що відкладати далі не можна. Довго я міркував, поки не зупинився на вас!

Присутні мовчали й уважно слідкували за воєводою, котрий, то сідав у крісло, то підхоплювався на ноги та починав ходити неквапливою ходою навколо великого столу.

- А чому покликав саме вас? Бо ви вселяєте в мене надію. І викликаєте велику довіру. А головне - мене тішить ось що! Ви - ревні захисники і прихильники нашої православної віри і батьківських традицій.

Кисіль на хвильку замовк і збирався з думками.

- Прийшов час зробити велике діло — розширити у нашому королівстві вагу православ’я, щоби більшим чином впливати на хід подій у нашій державі. Самотужки мені це не зробити. Гуртом легше й батька бити — так мовиться у нашому прислів’ї. Вишневецькі, Чарнецькі, Чорторийські, Сапеги, Сангушки — забули що вони вийшли з православ’я. Вони нам не друзі! Навіть більше того, ненавидять прабатьківську віру. З ними нам не по дорозі.

- Ого! Он ви куди! - не втримався Караїмович.

- Сиди та слухай! — обірвав його Барабаш.

- Тепер про інше. Взяти хоча б окраїну нашого королівства. Земля лежить не оброблена. Пустка аж до татарських улусів. Повноводні річки, густі луги, птаха і звіра — тьма! І що? Все це не приносить нашому краю щасливого проживання. Неправильна поведінка шляхти щодо окраїни королівства породжує Хмельницьких. І так без кінця. Я хочу розірвати це коло.

- Так це ж таки заколот! Ми теж будемо бунтувати, як Хмельницький? — перелякано запитує Караїмович.

- Який заколот? Хто збирається повторювати бунтаря? До чого тут у біса Хмельницький? — не зрозумів воєвода.

- Так і Богдан усім таке саме розказує! — оправдовується Караїмович.

- Хтось коли-небудь бачив, щоб я махав шаблюкою? — починає дратуватися воєвода. Не дочекавшись відповіді, Кисіль сказав:

- Ні! Бо є грізніша зброя! І ця зброя — це моє переконливе слово! Як я добився збереження православ’я у Речі Посполитій? Махав шаблюкою? Стріляв із пістоля? Ні! Я переконував своїх опонентів словом і добився свого, як гідний учень Спасителя нашого, Ісуса Христа. Хмельницький - бовдур. Бо він вважає, що все це можна зробити, розмахуючи шаблюкою.

- Але ж ми не вміємо так говорити, як ви, - несміливо обзивається Барабаш.

- Наше діло - шаблею махати, - не втримується й собі Караїмович.

- А ви й будете шаблею махати! Тут головне, щоб ви зрозуміли — разом, ми сила! І всі — заодно!

- Пане воєводо, - Караїмович від хвилювання витирає густиною спітніле чоло. — Ви так складно говорите, що я не збагну — так що ж нам треба робити?

- Біда! — хитає у розпачі головою Кисіль. - Шаблюку тримати навчились, а далі — хоч трава не рости! Спробую вам пояснити. Я ж не сумніваюся, що ви любите свій край.

- Аякже! — вигукує Барабаш. — Про це й говорити не варто!

- Це у нас у крові! — додає Караїмович. — Якщо є сало й оковита — то будь-кому покажемо!

- Пан воєвода, очевидно, хотів сказати, що між нами досі був розбрат і непорозуміння. Це наша біда! - втручається Виговський. — Навряд чи нас об’єднає оковита й часник із салом. Потрібно бути чистим духом і помислами. Найвища моральність — це що? Відповім так. Приміром, коли треба буде вибирати між польськими і інтересами й нашими, то що повинен вибрати патріот? Не вагаючись, треба віддавати перевагу нашим інтересам, тобто рідної землі і рідної віри.

- Ого! — знову лякається Караїмович і дістає хустину. — Он куди діло пішло!

- Явно чи таємно — ми повинні міцно триматись один одного! Вголос ворогам можна говорити, що ми терпіти не можемо один одного, а в душі твердо стояти за православ’я, за українство! Вибачте, може, трохи патетики. Але відвертим збройним змаганням, силою ми не виграємо. Потрібно, як каже пан воєвода, спробувати діяти словом, створити, так би мовити, таємний орден. Закликати туди якомога більше наших впливових людей не тільки тут у королівстві, а й у Південній Русі! Так ми швидше станемо сильними!

- От молодець! Оце правильно сказав! Ми повинні бути тверді духом у своїх помислах! Тоді будуть перемоги! У нас багато однодумців і прихильників. Треба тільки їх виявити і перепросити на нашу сторону. Не таких, що терплять до останнього наругу над собою, а тоді з відчаю хапаються за зброю! Це не наші спільники! Треба відшукувати людей розумних, мудрих та розважливих, щоб із такими утворити таємний орден, котрий буде наводити лад у нашому краї і ревно оберігати православ’я! Вирішувати гострі проблеми мирним шляхом. Як це роблю я! Тоді зникне і Січ, і такі як Хмельницький.

- А шляхта? А магнати? Якщо дізнаються, вони ж нас знищать, - перелякано засовався у кріслі Барабаш.

- Пане Барабаш! Мова йде не про війну, а про сфери впливу! Ніхто нікого знищувати не буде!

- Біда та й годі! — знову бідкається Барабаш. — Нічого не втямлю.

- Звичайно, ми затіваємо не просту справу, - якось уже дещо розчаровано каже Кисіль. — Як би це вам простіше пояснити... Ось подивіться на мене! Я вже десятки років живу серед хижих звірів — і нічого! Не з’їли!

- Пане воєводо! — захоплено вигукує Караїмович. — Та ви один цілого війська вартий!

- А за кого король? — раптом запитує Барабаш. - А що король скаже на таке?

- Король про підтримку відверто не скаже. Але він буде з нами! — запевняє присутніх Кисіль. - Йому вигідно мати противагу шляхті. Особливо, коли йдеться про окраїну королівства. Там - гарна земля. Її треба перетворювати з дикої пустки на багатий дохід. Тоді міцнітиме й королівство. А у нас як? Приїхав комісар від Вишневецького, зробив опис, що земля непридатна для посіву, і вона задарма дістається Яремі. Далі - осадчих на цій землі як не було, так і немає, — земля продовжує заростати ковилом і на цьому кінець.

- А це таки правда! — погоджується Барабаш.

- То скільки ж може таке тривати? От тому ми й повинні покласти край такому безладу. — закінчує Кисіль.

- Треба розповідати тому ж селянину, що сейми і сеймики — річ серйозна. Замість того, щоб розмахувати шаблюкою, треба готувати представників від православ’я, наших спільників і делегувати їх туди. Будемо боротися за збільшення кількості делегатів! — додає Виговський.

- Шляхта не допустить цього! Як це вона не раз і два робила! — заперечує Барабаш.

- Робила! А чим ми відповідали? Телячою покірністю? Слабкістю духу? Чи не так? Опускали руки в безнадії! Краще прислуговувати шляхті, аніж об’єднуватися між собою! Так було чи ні? А швидше за все лінькували, пили горілку з горя. А потім накопичували свій гнів і виливали у повстання. Замість того, щоб одностайно стати за свої права, як я у цьому королівстві боровся за православ’я! Я буду денно і нощно переконувати шляхту, що краще поганий мир, аніж розмир, ненависть і розбрат та грабіж! Утихомирювати щороку повстання, чи краще поступитися пихою?

- Оце діло! — захоплено вигукує Караїмович.

- Затим готувати власні закони, впливати на рішення сейму і сеймиків. Ось де поле для роботи! От куди треба направити наші зусилля! А повстання — ви ж самі переконалися, закінчуються нічим. Державу силою не одолієш і не знищиш! Треба йти іншим, більш шляхетним шляхом!

- Щоб зрушити цю справу з місця, треба мати силу. А щоб мати силу — треба згуртуватися, - каже Виговський. — Такі як Хмельницький прямо висловлюють нетерпимість до шляхти. Нащо це робити? Ми шляхту любимо! Розумієте? Але при цьому робимо свою справу! Тільки так можна примирити кота з собакою!

- Якщо ви так вважаєте... — знову витирає хустиною піт із чола Караїмович. — Ви ж люди розумні.

- Шляхта так просто не відступиться від своїх інтересів, — бідкається Барабаш. — Ой, не відступиться!

- Якщо вони відчують, що ми - сила, тоді куди їм подітися? То що вирішимо? Розправимося з Хмельницьким, тоді й займемося цією справою! Згода? — уважно дивиться на присутніх Кисіль.

- Згода! — після деякої мовчанки відповідає Виговський.

Обидва полковники поспішно вигукують і собі.

- Коли приборкаємо Хмельницького, тоді згода! — обережно каже Барабаш.

- Я - як Іван! — каже Караїмович.

- Але, пане Кисіль, - знову обережно починає Барабаш. — От сидів я тут і слухав вас, а до кінця й не зрозумів. Як я маю вмовляти козака? Це ж не те, що вмовляти шляхтича. Козак добрих та мудрих слів не розуміє. Мені краще його нагайкою вчистити, тоді він піддатливий і слухняний.

- Із таких однодумців не вийде.

- Але якщо немає іншого виходу, — допитується Барабаш.

- Ну, якщо немає іншого виходу, — задумується Кисіль. Одначе, краще мати справу не з приборканими, а з відданими козаками. От у вас є віддані козаки?

Є, звичайно! От, приміром, козак Сало. І в вогонь, і воду!

- Таких як він треба всіляко заохочувати.

- А з іншим спілкуєшся, й не можеш збагнути, що в нього за душею. Дивись - він уже за Хмельницьким руку тягне! Що ви на це скажете, пане воєводо?

- От над цим ми і будемо думати з паном Виговським, - як так зробити, щоб козаки за нами руку тягли!

- Зовсім у голові запаморочилося! — бідкається Караїмович. — Хіба таке можливе?

- Звичайно, важливі справи так швидко не робляться! Тому от що, давайте перейдемо до нагальних справ.

Кисіль знову почав збиратися з думками.

- Слухайте мене уважно! Прийнято рішення йти великими силами на Запорожжя, витягти звідти бунтаря. Скільки балачок було навколо цього — нарешті вирішили! Очолять похід Потоцький і Конецпольський. Стефан, син Потоцького, буде керувати ударним загоном. Барабаш та Караїмович підуть у загін до Стефана. Виговський теж. Ви повинні, чого б вам це не коштувало, захопити Хмельницького. Нам потрібно заслужити повагу в короля. І всього поспільства! Якщо Хмельницькому вдасться вислизнути — будете діяти через Марію, дружину Хмельницького. Він до неї обов’язково прибуде. Побачитися з нею, а особливо з сином.

- Жінку Хмельницького? — дивується Караїмович.

- Так. Марію.

- А я нічого не знаю! А що за секрет? — знову допитується Караїмович.

- Довго розповідати! — перебиває його Барабаш. — Потім тобі поясню!

- Якщо вона буде комизитися, нагадайте їй про гріхи, про таємні зустрічі з годинникарем. Цього досить, щоб вона стала слухняна. А тепер будемо розходитись. Іване, а ти затримайся. Потрібно переглянути деякі документи.

Кисіль викликав дзвіночком слугу.

- Проведи панів полковників. Що скажеш, Іване, - запитав Кисіль, коли вони залишились одні.

- По-моєму, ми не на тих натрапили.

- Є така підозра. Про всяк випадок прослідкуй, куди вони від мене поїдуть.

- Як скажете, пане воєводо!

- Не будемо опускати руки, пане Виговський! Будемо шукати достойних!

Полковники через деякий час зупинили своїх коней на перехресті доріг.

- Куди далі, Барабаше? До сотника Заброди на нічліг?

- Ти їдь один, а я навідаюсь до любки. Бути у Варшаві і не заїхати!

- Свята справа! Тоді до завтра!

- Доброї ночі!

Після цього вершники скоро зникли в темноті вулиць. Чути було лише цокіт копит, який теж поступово стих. Через деякий час один і інший з’явилися перед брамою замку коронного гетьмана.

- Це ти, Іване? — дивується Караїмович.

- А хіба тут живе сотник Заброда? — хитро посміхається Барабаш.

- Збентежив мене Кисіль своїми балачками.

- А не страшно тобі проти воєводи?

- А тобі?

- А щоб не лячно було, ходімо до Потоцького разом!

Неподалік у темноті вулиці за ними таємно спостерігав ще один вершник.