Розділ ХLVII

Гетьманська резиденція розташовувалася тепер в окремому курені. Біля входу постійно чатувала варта. Тепер тут був головний штаб запорозького війська. Тут засідали військові ради, сюди з донесеннями прибував козацький люд. Звідси виходили накази, - куди і як спрямовувати військові сили запорожців.

- Потоцький не омине Жовтих Вод, - розмірковує Хмельницький. — Там вода і паша для коней. Це - найкоротший шлях на Січ. До того ж височина, що дозволяє йому наглядати за всією місцевістю. Тарасе, негайно мчи з козаками до лівого берега річки, нехай вони там, у нетрях, окопаються. Зробіть там засідку.

- Буде зроблено, пане гетьмане!

- Поклич мені Кречковського і Джеджалика! — наказує він згодом джурі.

Хлопець мухою злітає на коня, сидить там міцно, наче реп’ях і мчить виконувати наказ гетьмана.

- Пане Кречковський! — наказує Богдан. - Беріть негайно піший загін козаків, відберіть побільше грабарів і прямуйте до балки Княжі Байраки. Викопуйте там рови й канави.

- Гадаєш, туди буде Стефан відступати?

- Зробимо все, щоб він туди відступив, Філоне! А ти бери з собою невелику охорону й скачи до Тугай-бея! Скажи, Хмельницький просить підмоги! Ясир буде обов’язково! Ми заженемо поляків у Княжі Байраки. На лівому березі - засідка козаків, у тилу з правого берега зненацька налетять ординці. Куди їм подітись? У балку. Там ми їх і закриємо!

- То ми поїхали?

- З Богом, панове полковники!

- Джуро! Проси кошового бити в литаври! Прямуємо до Жовтих Вод! І нехай негайно покличуть до мене курінних отаманів! Щоб кожний доповів про готовність до походу!

Тарас на лівому березі річки Жовті Води з нетерпінням чекав противника. Коли показалися передові загони драгунів на чолі з Потоцьким, наказав чекати, поки військо переправиться на лівий берег. Коні, прикрашені красивими попонами і з пір’ями на головах сміливо розривали товщу води могутніми грудьми. Вершники нетерпляче пришпорювали їхній і без того швидкий рух. Козаки вже могли зблизька розглядати противника — гарно одягнених вершників, котрі сміливо й дещо безтурботно рухалися вперед, зовсім не думаючи про небезпеку, яка могла на них тут чатувати. Передові загони дійшли майже до середини річки, коли почувся постріл із засідки. У когось із козаків не витримали нерви, або дав знати про небезпеку польський лазутчик, який міг бути серед козаків. Почувши постріл, поляки на мить зупинились, а потім пролунала команда «Назад!». Якийсь час у війську поляків тривала мішанина, а потім величезна місцевість біля річки перетворилася на будівельний майданчик - вояки почали укріпляти свій табір шанцями, що в результаті утворило чотири ряди укріплень.

Козаки протягом трьох днів намагалися взяти приступом табір поляків. Ті оскаженіло відбивались. Особливо діставалося ворогу, коли козаки робили нічні вилазки. Тримаючи високо над головою палаючі смолоскипи, козаки налітали, мов вітер, робили страшенний переполох у стані ворога і тут же хутко зникали.

На ранок знову починалася битва. Основні сили козаків із усіх боків підходили до укріплень поляків і поступово, крок за кроком захоплювали табір. Поляки змушені були відступати. Єдиний шлях відступу, який у них був — це Княжі Байраки. Як тільки вони направили туди свої основні сили, то Стефан Потоцький одразу зрозумів — попали у гарно підготовлену западню. У байраці росли густі невеличкі дерева і робили його непрохідним. Коні потрапляли в рови та канави, що їх поробили козаки, ламали ноги і падали разом із вершниками. Задні кіннотники напирали на передніх. Важкі вози з гарматами застрявали або перекидалися. Спереду із засідки повискакували козаки. Частина війська, що зайшла у низину, мала, окрім того, що рятувати коням ноги, ще й відбиватися від козаків.

 

Картину цього бою доповнила ще одна задумка Хмельницького. На обрії раптом показалась орда Тугай-бея, яка з диким криком наближалася до польського стану. А наблизившись, випустила одночасно хмару стріл. Це була велика несподіванка для Стефана Потоцького. Стріли потрапляли в коней, калічили людей, від них неможливо було заховатися. Розпачливий крик і стогони переповнили польський табір. Поляки намагалися рятуватись у глибині байраку. Але в яру важко було ступити й крок — не те що маневрувати. Оточені з чотирьох сторін, поляки все ж завзято оборонялися до останнього. Як на зло для них - пішов дощ, порох відсирів, гармати стали непридатними.

У центрі табору поляки самовіддано захищали свого полководця, молодого Стефана Потоцького, який стікав кров’ю, поранений стрілою ординця.

- Покличте мені Яська, - слабким голосом наказав він. — Передай цього листа батькові. Нехай іде на підмогу, - наказав він довіреній особі.

Але підмога уже не була потрібна. Скоро Стефан закрив очі навіки. Козаки й татари добивали останніх польських воїнів, котрі відчайдушно оборонялися. Частина здалася сама, частину насильно взяли у полон. Серед полонених були Чарнецький і Виговський.

- Бачиш, Іване! — сказав сміючись Хмельницький. — Хто виявився пророком!

- Ти на початку дороги! — криво посміхнувся у відповідь Виговський. — Хто зна, куди вона тебе заведе!

- Що з ними робити? — запитує Тарас, киваючи на двох полонених.

- У Чигирин, там розберемося! — кидає через плече Хмельницький.

Через десять днів після битви під Жовтими Водами, Хмельницький розгромив під Корсунем основне військо під орудою коронного гетьмана Потоцького і польного гетьмана Калиновського, котрі не могли дійти згоди щодо керівництва військом. Цього разу їх заманили в урочище Крута Балка.

- Посилаю, панове-козаки, у Січ подарунок громаді! — урочисто сповістив перед військом Богдан Хмельницький. — На знак глибокої шани й подяки! Низовому товариству — за одну хоругву, подаровану козаками мені — ось ці чотири хоругви! За один бунчук - два бунчуки! За одну булаву — дві булави! За одну пару котлів — ось ці чотири пари чудових тулумбасів! За три гармати — шість гармат! Тисячу битих талярів на потреби війська та на Божу церкву і її служителів — триста талярів. Особливо дякую словесно шанобливо і сердечно низовому війську запорозькому за допомогу і приязнь до мене в тяжку годину! Повідомляю про надсилання ще одного гостинця - тисячу талярів для лицарства на пиво та клейноди для низового братства козацького.

Радісним криком зустріло військо козацьке слова гетьмана.

- А ще хто з вас виявить бажання далі гнати ляха з рідного краю — того запрошую до війська!

- Ми з тобою Богдане! — кричать козаки.

- Ще одна радість, котра переповнює мою душу — маємо тепер у своєму товаристві славних полковників Кривоноса, Богуна, Кречковського, Джеджалика, Капусту.

- Слава! Слава їм!

- А ще я скажу вам, браття-козаки, що ми з вами довели ляхам — не такі вже вони страшні й непереможні! А ми з вами — сила, котра здатна за себе постояти! Одначе, я добре розумію - рано ще упиватися славою! На цьому ще не кінець! Край стогне від гнобителя! Хто зі мною піде закінчувати цю святу справу — тому слава навіки! Що будемо робити, панове-козаки? Заховаємо шаблю під стріху, чи виженемо ляха з нашої хати?

- Будемо йти до кінця, Богдане!

- Ми з тобою, гетьмане!

- Слава Хмельницькому!

Богдан дивився кудись поверх голів, у далечінь, слухаючи гамір війська, і думаючи про своє.

- Оце я вам і помстився, пани-ляхи! Щоб знали! — проказав він стиха сам до себе. — Тепер би забрати Тимоша.

- Ти щось казав, Богдане? — схилився до нього Тарас.

- Та то я так, про своє… - у відповідь махнув рукою гетьман.

27.04.2010 р. - 11 травня 2011 р.

 

 

Анатолій Федорович

 

Час, якого ми так довго чекали

            Час кілера

 

Ось і ще один рік добігав кінця у цій країні.

Такий собі звичайний рік, з точки зору вічності та переважної більшості простих обивателів країни. Виходило так, що знову простому люду, який тепер називали електоратом, похизуватись особливо було нічим. Ні піднесеним настроєм, ні достатком... Країна, в якій народились і виросли – не так давно безслідно зникла.

Час диктатури пролетаріату минув, настав час демократії... Щось на зразок народної творчості з розбудови молодої держави. Усі без винятку – від простих мешканців міст і сіл до поважних депутатів верхньої ради мріяли віднайти формулу щасливого життя, але замість цього творилося казна-що у цій країні... То там когось пристрелять, то там! Прямо пошесть якась пішла!

Вихованці радянських дитячих садочків, піонерських та комсомольських організацій, яких із дитинства вчили доброти та чесності, на цей час повиростали й наче показились! Зі звірячою несамовитістю билися за місце під сонцем та найнечеснішим чином наживали капітали. Однокласник убивав однокласника, хоч і десять років поспіль до цього сиділи за однією партою, і чесно ділилися шкільними обідами; однокурсник таємно насилав бритоголових хлопців на свого однокурсника, за те, що доля звела їх на одному бізнесовому полі; траплялися некрасиві історії і між кровними родичами, - хтось у когось просив у борг кругленьку суму начебто на розвиток бізнесу, не думаючи ні про який розвиток, а ні про те, як пізніше віддаватиме гроші. Про це та багато іншого щодня писали газети, говорило радіо, показував телевізор. У молодій країні палала громадянська війна. Зброя була, здебільшого, не вогнепальна, а застосовувалися на повну потужність людські вади – безчестя, зло, хитрість, заздрість, підступність та багато іншого. Хто вправно володів цим арсеналом, той був на висоті, - гарно одягався, мав шикарне авто, посаду, статус у суспільстві, рахунки за кордоном. Такий спосіб життя стали наслідувати. Життя перетворилось у суцільну лотерею. Кому щастило, кому ні. Багато було невдах на цьому невидимому полі бою! Про це свідчили випадки таємничих смертей, які траплялися без свідків і викликали найбільше розмов і здогадок. І незчисленну кількість версій.

- І знову я - символ року... – не без гордощів констатував кілер, випиваючи без діла насамоті. – Про мене тільки й говорять!

Це був міцної статури чоловік середнього віку, зовнішність якого могла скидатися на міліціонера, журналіста, бізнесмена, молодого урядовця, працівника спецслужб, і вже зовсім не на того, ким він був насправді. Отак пройшов би мимо нього найдосвідченіший опер, і ніколи б не подумав, хто перед ним стоїть, чи прямує неквапливо назустріч. Що то значить бути кілером з величезним стажем!

На носі Новий рік. Це означало, що в роботі наставало певне затишшя. Можна було трохи побайдикувати з чарчиною в руці.

Специфіка фаху не дозволяла кілеру бути особливо відвертим. Ні з ким. Навіть із самим собою він спілкувався подумки.

Він знічев’я перемикав канали. Зупинився на новинах. Так і є! Він знову герой! Схвильованим голосом дикторка лякала глядачів новим резонансним убивством і давалися коментарі з цього приводу переляканих політиків, можновладців, а то й просто звичайних людей, що їх телевізійники зупиняли на вулицях міста.

- Обурюються! Невдячні! – бурчав про себе кілер. - Щоб вони робили без мене! Он скільком дорогу розчистив! Тепер такі поважні люди! Вже на горі! – розмірковував він уже не зовсім тверезо, коли перші дози горілки всмоктались у кров. – А вбиваю кого? Га? Розказати правду?

Він показав язика, як малий хлопчисько, дивлячись в екран телевізора.
- Даремно мене клянуть! Невідомо ще, хто більше робить для гармонії цього суспільства... – іронічно посміхнувся чоловік.

Кілер ліниво потягнувся за черговою дозою.

- Ділять, ділять... Коли вже поділять! – замислився він як звичайний обиватель. - Х-ха! Так скоро і філософом стану – схаменувся на мить. - Мені то що? Аби були замовлення!

Новий рік хоч на кілька днів змушував не тільки його забути про нестерпну дійсність у цій країні. Усім без винятку хотілось забутись і кортіло з нетерпінням хоч на мить зазирнути у майбутнє. Одним - аби дізнатися, чи не покращає життя; чи вдасться прожити рік на саму лише пенсію і не померти з голоду? Іншим, – чи вдасться зберегти та примножити капітали. Чи вдасться уникнути прицілу всевидючого ока кілера?

Ну хіба це життя? - дружно зітхали всі без винятку. І мали рацію, бо кожний відчував, хоч і по-своєму, дискомфорт дійсності. Усім без винятку в цій країні осточортіло неспокійне й мерзенне життя! Сьогодні одне, завтра - зовсім інше! А тільки ж почали звикати до сьогоднішнього бедламу! Завтра нові ціни, нові міністри! Нові проблеми, які ще вчора були здобутками! Вдоволених можна було порахувати на пальцях! Решта ж - ті, хто був безпосереднім учасником цього поганючого бедламу. Усі дружно, і багаті, і бідні, сходилися на тому, що це недолуга країна, та й годі! Хіба в ній можна жити! Як недобудована хата! Он скрізь, у всіх сусідів – рай, а не життя! Як їм так вдається жити? Ті на каменях врожаї збирають, ті з повітря гроші роблять! А тут, – хитали всі без винятку головами, - кругом же така земля! Суху гілку посади – виросте! А навколо таке паскудство!

Та що ж це таке? Коли вже з’явиться хоч якась надія?

Версій бедламу було багато. Найголовніші такі. Не буде щастя, аж поки багатії не наб’ють свою пельку! – бурчали бідні тихенько вдома на кухні. Поки голодранці не перестануть нам заздрити! – розмірковували новоспечені багаті, і ще більше бісилися з жиру на очах у бідних.

Новий рік давав змогу зробити перепочинок. І тим, і іншим. Багатим напередодні Нового року махнути зі своїми рідними та близькими у достойніші країни. Щоб не мозолити очі статками напівголодним і заздрісним співвітчизникам. Бідним це давало змогу на декілька днів забути про заздрість, і, як у старі добрі радянські часи, відчути себе повноцінними господарями всієї країни. Така обставина, власне кажучи, повністю перекреслювала логіку розвитку історії нашої молодої держави. Якого біса колись було проганяти з трону та розстрілювати царя, коли через деякий час усе повернулося на круги своя?

І що, тепер достойніше й акуратніше зробили розподіл на багатих і бідних? А хто якою міркою справедливості знову роздавав у володіння фабрики та заводи?

А як тепер, скажіть, розібратись, де чия історія, коли була одна велетенська держава, а потім із цього гігантського тіла відділилася велика його частина? Яка, до речі, багато століть тому, спеціально не слід згадувати скільки, щоб зайвий раз не дратувати місцевих патріотів, - добровільно й настійливо сама нібито просилась, як вперто свідчать історичні джерела, - під «високу руку» московського царя…

Та ну його! Не варто про це! Кругом і так самі проблеми…

І це, не зважаючи на те, що майже у всіх у країні поголовно була вища освіта, а екзамен життя провалювали - здавали на двійку.

Та повернемося до нашого героя. Кілер, незважаючи ні на які обставини, збирався теж святкувати Новий рік удома! Хай хоч там що! І не забивати у ці дні собі голову ніякими проблемами!

Але ж не вийшло! В акурат у переддень Нового року трапилася побутова дрібниця. Забилася ванна. Змушений був навідатись до ЖЕКу.

Здавалося б, ну що таке ванна? Це ж не дах тече! Це ж не вікна без скла, де холодні протяги гуляють! Чи навіть квартира без світла. Якась дрібниця! Забилась ванна, сходи до міської лазні, чи там потерпи трохи!

Але ця дрібниця більше псувала нерви нашому герою, аніж примхлива та жадібна замовниця. Чи жолобкуватий замовник. Кілер довго крутив крани, стояв у позі, що колись називалась - «прошу пана», дивився з надією на те місце, де був отвір у ванній посудині, все без толку! У ванні, як на зло, стояла, і зовсім не витікала вода! Наче для цієї брудної калюжі зовсім переставав діяти закон земного тяжіння! Як у Новий рік не пройти обряд очищення гарячою водою?!

Оце так маєш! На тобі! Стоїть калюжа у цій великій специфічній посудині й не витікає! Кілеру порекомендували якийсь підвал, де була слюсарна дільниця. І що ж? На диво кілера, на його благальне прохання тут особливо не прореагували! Як щодо ремонту? Ванна забилася? Хлопці сантехніки довго чухали потилиці й переминались із ноги на ногу. Тупилися додолу очима й крадькома поглядали винувато один на одного.

- Так свято ж на носі!

- Так я ж гарно заплачу!

- До чого тут заплачу? Новий рік от-от почнеться!

- Ми вже перевдяглися в чисту одіж!

Останній аргумент був фінальний. Як цвях у віко домовини. Далі питання не обговорювалося. Кілер ледве стримав себе, щоб звичним рухом не вихопити “беретту” та не покласти на підлогу жеківську братію. Їхня поведінка розлютувала більше, аніж безглузді вимоги замовника-початківця. Це ж треба! Їм дають можливість заробити, а вони відмовляються! Зовсім у голову не вкладається! Де це бачено у них, кілерів! До нього приходить замовник, а він тупо відмовляється! Та Бог з нею, філософією життя! Що ж виходить – оторопіло думав кілер - пропав Новий рік, украй рідкісні любовні втіхи... Він ледве взяв себе в руки! Спокійно! Після Нового року чекає дуже відповідальна робота! Потрібно було прибрати одного бідолаху. Відомого політика... Дуже складне завдання! Термін виконання – один тиждень… Отож нерви ще згодяться! Кілер попросив замовника дати йому відсвяткувати Новий рік. А вже на Різдвяні свята, якщо замовник не проти, коли жертва навіть не буде думати про близький кінець... Замовник у відповідь надіслав лише великий знак оклику.

Кілер знову повернувся до нестерпної дійсності і згадав причину свого візиту. І він нічого не може вирішити! Ось тобі й маєш! Не вистачало, щоб Новий рік пішов шкереберть! Потрібно добре відпочити перед важливим завданням!

Він вийшов від слюсарів і запалив сигарету. Стояв зосереджений, у роздумах, наче збирався кокнути самого Президента.

- Ви до тих приходили? – запитала старенька з мітлою, що недалеко від слюсарної дільниці підмітала бруківку. У її голосі відчувалися недружелюбні нотки. - І вони відмовили! – констатувала вона далі переконливим голосом, не чекаючи відповіді.

- Відмовили. А ви звідки знаєте?

- Ідіть до начальника ЖЕКу! – замість відповіді порадила стара. – Пора вже їм хвости прикрутити.

- Ви так думаєте?

- І не перечте! Він у нас ого-ого який! Як гримне!

Діватися нікуди, вирішив таки піти на прийом до самого начальника ЖЕКу. Гарно так із ним поговорити; якщо, то й щедро приплатити. Аби зробили ванну прямо сьогодні! Грошей заплатить, скільки скаже! Які проблеми! Гроші є!

Щоб не бути схожим на звичайного відвідувача, одягнув дорогий костюм, навіть старанно поголився. Поглянув для певності у дзеркало. Такий собі, екстравагантний громадянин недолугої, препаскудної держави. Та й пішов, щоб вирішити звичайне житейське питання - щоб у ванній стікала вода, а не бовталась брудним безнадійним озером.

Така у нього була дріб’язкова проблема...

***

Кілер уявлення не мав про існування подібних контор, тому довго вештався, аж поки не знайшов потрібний ЖЕК. Він розташовувався в якомусь напівтемному підворітті, про що свідчила занедбана табличка на фасаді облупленого будинку. Незвичайний відвідувач відчинив скрипучі двері й піднявся розхитаними східцями на другий поверх. “Ця контора схожа на притулок для жебраків...” – подумки відзначив чоловік. Він зупинився в роздумах біля дверей, оббитих чорним дерматином, на котрих ледве виднілася табличка: “Начальник ЖЕКу”.

- Мені, здається, сюди... – кілер оглянувся довкола.

Одначе! Справа виявилася не простою. У напівтемному коридорі було повно народу. Придивившись до облич відвідувачів, кілер зрозумів, що це була черга за щастям. А його не дуже щедрим роздавачем був якраз начальник цієї контори. Старі й молоді відвідувачі, одягнені охайно й не дуже, терпляче чекали на своє щастя у вщерть заповненому довгому коридорі. На прибулих вони зиркали з підозрою – ще попре без черги!

Якщо зробити хоч один неправильний крок – подумав кілер, - ці люди порвуть на шматки! Овва! Що ж робити? Стирчати тут півдня?

- Я з виконкому… – тихим, але твердим голосом заявив прибулець. – Але з того, що на горі! З міськвиконкому…

- Дайте йому перцю! – схвально загудів натовп. – Зовсім тут у ЖЕКу розперезалися!

- Цілий день у черзі!

- Хто піде зі мною? – поцікавився кілер. – За свідків?

Його пропозицію черга зустріла холодно.

- Без вас я не зможу поставити на місце цього нахабу! - тицьнув кілер пальцем на табличку. Ніхто не поворухнувся на заклик. Здається, він вигравав битву за доступ до тіла начальника ЖЕКу. Кілер почекав хвильку і зник у приймальні. Тут на нього одразу налетіла похмура, грудаста особа.

- Куди! – войовниче перегородила йому дорогу секретарка. – Не велів нікого пускати!

- До Всевишнього і то простіше потрапити...

- Що ви там базікаєте! – презирливо окинула вона його поглядом.

- … Можете мені повірити! ... Я знаю напевне!

- Розумника з себе корчиш? Знаєш, скільки тут таких як ти буває? – недоброзичливо продовжувала секретарка. – Так що, ідіть собі…

Кілер із сумом константував, що він тут абсолютно не бажаний гість. Зрештою, де він був бажаний? – в душі посміхнувся він.

Йти геть? А як же забита ванна? Кілер уперше опинивсь у ролі звичайного громадянина. У його роботі завше допомагала переконлива «беретта». А тут? Чи не вперше в житті кілер розгубився й відчув, що втрачає впевненість та красномовство... Він відчув, що побоюється цю грудасту особу...

- Перепрошую... ми з ним домовлялись... – почав він раптом гарячково добирати слова.

- Домовлялися? – ще грізніше визвірилась огрядна особа. – Аякже! Тут он скільки таких як ти!

- Але мені... конче потрібно!.. – кілер не міг спромогтися на кращий аргумент.

- Та тут усім конче потрібно!

- Слухайте, я вас перший раз бачу… Розмовляю з вами доброзичливо… а хто вам дав право так себе нахабно вести зі мною?

- Вам щось не подобається? То хто вас тут затримує?

Кілер потихеньку скаженів, але вдіяти нічого не зміг. Ця грудаста тітка його морально й психологічно перегравала. Не буде ж він застосовувати фізичну силу, щоб відновити рівновагу.

- Я ж не заради себе... Заради нього! – відвідувач розгублено тицяв на двері. – Ви за нього чи проти? – прошепотів на вухо.

- За нього... А що трапилось? – жінка зовсім стала іншою. Її голос став ласкавий, майже інтимний. – Можете мені все говорити. Я його довірена особа.

- Йому готують халепу! У виконкомі вирішили замінювати довгожителів на новеньких. Мовляв, старі засиділися... Весь середній управлінський персонал похилого віку на смітник! Якщо ще в літах - зовсім ніяких шансів!

- Чула про це! Молоді їм наламають дров!

- Є можливість виправити ситуацію... Кажуть, почнуть із вашого!

- Так би й одразу… Це вже якесь стерво накапало голові... Тоді заходьте! – вона силоміць заштовхала кілера у кабінет до начальника ЖЕКу.

***

Огрядний чоловік із червоною фізіономією сидів за начальницьким столом і щось знічев’я жував. Побачивши відвідувача, одразу насупився.

- Чого тобі?

- Та ванна забилася... – пояснив свою присутність у цьому кабінеті кілер. – смачного вам... – далі дав зрозуміти, що людина він чемна.

- Аякже... К-га! Ви тут дасте... – дещо пом’якшав начальник і зробив вигляд, що уважно слухає відвідувача. Це був, на перший погляд, чоловік, що уособлював у одній особі батька сімейства, сентиментального дідуся й типового колишнього партійного працівника.

- У ванній вода стоїть... – продовжував своє кілер. – Стоїть і не витікає... Видно, труба забилась. А Новий рік, бачите на носі... Без шампанського можна... Без ванни – ніяк...

- А я тут із якого боку? Для цього є начальник дільниці…

- Який ще начальник дільниці?

- Що керує ваннами і сантехніками. А я – контролюю! Розумієте різницю?

- Начальник дільниці… - розгублено проказав кілер.

Він зовсім не розбиравсь у складній ієрархії подібних контор і вже вдруге розгубився. Це для нього був зовсім несподіваний і небажаний розвиток подій. Жалюгідний вигляд відвідувача трохи розчулив начальника ЖЕКу.

- До сусідки не пробували?

- Що до сусідки?

- Пороситися помитись…

- Це жарт?

- Як сказати... – зітхнув начальник. – У вас це єдиний вихід. У нас найкоротший термін виконання – місяць. Від дня подачі заявки.

- Місяць? Ви що, знущаєтесь? Я добре приплачу!

- Ви мене не зрозуміли! У нас це дуже принципове правило. Щоб не підводити клієнта. А за місяць, - начальник мило посміхнувся, - ми точно впораємось! Яка б не трапилась оказія! Чи ванну замінимо, чи труби заваримо... Якщо ж будете у претензії – суворо караємо виконавців… Та й зверху лаються!

- А якщо треба терміново?

- Від терміновості відмовилися. Не встигаємо. То нащо клієнтів травмувати пустими обіцянками?

- То я не за адресою? – кілер не знав, що йому робити.

- Можна сказати й так. Нічого втішного вам не відповім...

Остання фраза начальника видалося кілеру з підтекстом і він трохи оживився.

- Скільки?

- Що скільки?

- Та грошей, звичайно...

- До чого тут ваші гроші! – щиро обурився начальник. – Для нас головне – вдячність клієнтів.

- Тоді підкажіть… - кілер був у відчаї. - де ще, окрім вашої контори, можна вирішити це дріб’язкове питання…

- Ви ж мешкаєте на території нашого ЖЕКу?

- Авжеж...

- Так от...

- Що “так от”? Що це означає? – насторожився відвідувач.

- Те й означає. Тільки до нас.

- І тільки місяць?

- Це наша принципова позиція!

- Ви знущаєтеся? Навіть гадки не мав, що така нікчемна контора як ваша може лишити людину перспектив нормального існування!

- Вгамуйтеся! Будьте оптимістом! У нашій країні більш як половина населення не мита!

- Ну, от ви мені скажіть... – почав виходити з себе кілер. – А якби у вас була забита ванна? Як би вам було?

- Не знаю! У мене вона не забита!

- Допустимо, була б забита!..

- Препаскудно, чоловіче! Але що поробиш! Така у нас країна... Не країна, а повне лайно! Куди не кинь – самі проблеми! І уряд нікудишній! І сусіди заздрісні! Оце що урвеш для себе – те й твоє! – ткнув він пальцем на недоїдки на столі. – Запусти сюди отих, що у коридорі - миттю відберуть! І коли цей бедлам закінчиться!

- І вам набридло? – дивується кілер.

- А я що, не людина?

- Так чого ж тоді… у вас черга людей на прийом?

- Розумію вас, розумію… – щиро зізнався начальник. – Я вразливий для критики… Але що я можу? Що від мене залежить?

- Позбутися черги в коридорі!

- Не дістанеш! Ми Новий рік зустрічаємо з прекрасними показниками! Ми в районі – передова контора!

- Нічого не розумію! – хапається за голову кілер. – У коридорі повно незадоволених людей, а у вас передова контора?

- Саме так! – широко посміхається начальник ЖЕКу.

- Стоп! Стоп! – намагається прийти до тями відвідувач. – Я ж не депутат районної ради. Що мені до того, які у вас показники! – він хапає голову руками, щоб трохи заспокоїтися. Став чекати, щоб хоч трохи відпустило.

- Та не переймайтеся ви так! – зовсім дружелюбно каже господар кабінету.

- У мене таке враження, що я прийшов не до виконавчої служби, а на сповідь! У мене ванна забита. Розумієте? І ви її не можете почистити терміново! На носі Новий рік!

- З чим я вас і вітаю!

- Та ви просто знущаєтеся! Ваша контора надає ці послуги, чи не надає? – знову починав скаженіти кілер.

- Та що ви такий вразливий! Бачили, як спокійно ведуть себе люди в коридорі? А вам усе одразу подавай!

- Вони теж незадоволені!

- Вони завжди чимось незадоволені. Так званий протестний електорат. Про це он сам Президент часто бідкається. Важкий тягар минулого. Їм нічим уже не догодиш! Так що, завершуймо нашу приємну зустріч. Залиште заявку на ремонт і чекайте…

- Чого чекати? Мене зараз не влаштовує робота вашої контори!

- Давайте зустрінемось через місяць!

- Навіщо?

- Побачите! Будете мені дякувати! Було приємно поспілкуватися! – начальник ЖЕКу теж почав помітно нервувати.

- Ванна мені потрібна сьогодні! – горланить кілер і сам собі дивується. Ніколи в житті так не доводилося нервувати! Що то значить безвихідь і безсилля! Він не звик до такого!

- Звиняйте! Нічим не можу допомогти! У нас найкоротший термін виконання – місяць...

- Мене це не обходить! Мені треба сьогодні!

- От впертий! Геть із кабінету! – визвірився начальник ЖЕКу.

- Все розумію… одного не збагну – звідки у вас стільки нахабства й цинізму по відношенню до клієнтів?

- До яких клієнтів? Це ви клієнт? Ой, не смішіть!

- Таке враження, що не боїтеся відповідати за свої будь-які хамські вчинки! От дивлюся на вас і думаю – сядете на голову і ноги звісите!

- Кого мені боятись? У нас ідеально відпрацьована система самозахисту! Хоч папа римський приїде з претензіями – нам не страшно!

- От самовпевненість! Залізобетонна! Але ж у вас не все під контролем!

- Усе!

- А от мене твоя система і не передбачила!. – шипить від злості кілер.

- І не треба мене лякати! – недбало кривиться начальник. – І не таких бачив! Іди геть звідси!

- Я й не збираюсь лякати! – гаркнув у відповідь відвідувач.

Він вихопив свою улюблену “беретту” і щосили торохнув нею по лобі нахабного чоловіка. Той навіть непритомніючи, щось злісно белькотів.

- Трохи підкоригуємо роботу вашої контори... – пояснив він згодом у приймальні грудастій. – І буде все гаразд! А тепер прошу не турбувати його декілька годин.

- Як він? Розстроївся!

- Не те слово...

***

Після того, що сталось у кабінеті начальника ЖЕКу, кілер довго не міг оговтатися. Він себе не пізнавав. Поспішав додому, палив сигарету за сигаретою і про себе чортихався. Куди поділася його витримка! Як він міг таке відчибучити? Що це означає для професіонала його рівня? Ганьба та й годі! Отак засвітитися!

Після такого казусу, звичайно ж, не слід зволікати. Сьогодні ж потрібно поміняти помешкання. Почав мізкувати над тим, як радикально змінити зовнішність. Вирішив: тепер у нього буде довге волосся й густа борода.

Біля будинку його увагу привернув якийсь чолов’яга. Кілер машинально засунув руку до кишені, де лежала його улюблена «беретта». Чолов’яга переминався з ноги на ногу, нетерпляче когось чекав. Обличчя було знайоме. Кого він йому нагадував? Кілер напружив пам'ять.

- Ви до нас на дільницю сьогодні заходили… - нагадав чолов’яга. – Пам’ятаєте?

- Ні! – байдуже відрізав кілер. - Цього ще не вистачало! – роздратовано подумав він про себе. – Мене так банально вислідили! Куди котимось?

- У вас ванна забилась…

У кілера трохи відлягло від серця. Так, це той один із бригади нахабних слюсарів-сантехніків. Проте не став підтримувати розмову.

- Ті ледацюги вам відмовили… А я за вами слідком! Ви ходили до нашого начальника, правда ж?

Після цих слів кілер зрозумів, що чим швидше він накиває з цього помешкання п’ятами, тим краще!

- Бачите, я не п’ю! А гроші мені потрібні! – дивився на нього благально слюсар. - Так скажи я при них, що згоден виконати ваше замовлення – засміють! Що мені робити? Їх багато, я один! Повинен підкорятисяь…

- Я вже вирішив свою проблему, - сухо кинув кілер.

- Я гарно зроблю! – клявся чоловік. – І візьму не багато!

- Мені не потрібні ваші послуги! – ледве стримував лють кілер.

- Ви будете задоволені! – не здавався слюсар.

Цей чоловік так просто не відступить! Не буду ж він знову застосовувати «беретту».

- Ось вам, візьміть! – тицьнув поспіхом кілер чоловікові стодоларовий папірець.

- Ого! – оторопів слюсар. – За що?

- За те, що ви не п’єте! І щоб залишили мене в спокої!

- Жартуєте?

- Та де там! Скажу вам більше! Був би я Президентом, то розводив би таких як ви індивідуумів у спеціальному інкубаторі. Інакше країна загине… Але це вже не мої проблеми. Я займаюся зовсім іншим…

- Хай вам щастить у Новому році! – зворушено роздивлявся купюру слюсар. – Оце своїм накупую подарунків! Видно з вами мати справу – одна радість! – сяяв від щастя.

- Авжеж, авжеж! – бурчить зніяковілий кілер і на цьому зворушлива зустріч вичерпується.

Між тим, незважаючи на всі ці не зовсім приємні події, Новий рік усе ж таки настав. Кілер без пригод швидко змінив помешкання, заспокоївся, забув про недавні дріб’язкові проблеми і знову став тим, ким був насправді. Спав довго, лінькував, знічев’я гортав пресу, зрідка вмикав телевізор. Увечері приводив дівчат. Від них дізнавався про справжні тенденції сучасного життя. Телевізор і преса тут не могли складати конкуренцію. Бо були далекі від життя.

- Міністр фінансів такий козел! – скаржилася кілерові струнка білявка, коли трохи випила.

Де таке почуєш по телевізору?

- Аргументуй! – цікавиться кілер.

- Має у своєму розпорядженні всі фінанси країни, а розрахуватися з дамою по повній жлобкує!

Нарешті минув Новий рік, затим Різдво Христове. Пора до праці. Але на душі з’явився якийсь неспокій. У голові роїлися невтішні думки.

- Може, вже пора на спочинок? Прикупити будиночок у мальовничому місці Криму, та й хай воно горить! Присвятити решту життя красивим жінкам, котрі приїздять до моря... Так повівся на хамство якогось начальника ЖЕКу, - дорікав сам собі кілер. - Чоловіче, це для тебе перший дзвіночок! Нерви вже не ті! Чи не пора на спочинок...

Геть песимізм! Геть невтішні думки! Треба зібратися! Попереду відповідальна робота! Потрібно замочити такого кита вітчизняної політики! А у нього - військо охорони! Має відданих, ревних однодумців! Фанів, врешті-решт! Прибрати його буде не просто! Зате, коли це станеться, його таємнича, нікому невідома постать ввійде в аннали історії... Не одне покоління буде мучитися здогадками – хто ж насправді це зробив? Хто укокошив Непідкупного? От де вічна інтрига життя!

У новому помешканні кілер, згідно з неписаними правилами його професії, намагався жити тихо й непомітно. Навіть зайвий раз без потреби не з’являвся на вулиці. Але хіба тобі дадуть жити спокійно у цій препаскудній державі? Ну, куди ти подінешся від допитливих поглядів сусідів? Хіба тут можна уникнути небажаного знайомства?

- Як тобі наш прем’єр? – поцікавився кремезний дядько, коли кілер відчиняв свої вхідні двері. Впадав у вічі промовистий імідж незнайомця – або слюсар, або водій пасажирських перевезень. Дядько смоктав смердючу сигарету в невеликому коридорчику біля сходів. І не зважав на те, що отой смердючий дим просочувавсь у всі помешкання. Викликав нестерпний кашель у квартирі! От на яку тему хотілосяь поговорити з сусідом кілеру! А тут тобі про прем’єра!

Хотів як слід відповісти, та вчасно схаменувся, бо згадав ЖЕК, нахабного тамтешнього начальника, вирішив – краще помовчати! Тим паче, на фіг йому всілякі дріб’язкові конфлікти? Та й їсти хотілося – саме повертався з пакунками харчів, що придбав у найближчому супермаркеті. Сусід свердлив поглядом. Кілера дратував той погляд – через це довго копирсався у дверному замку.

- Чи тобі по барабану? – нетерпляче допитувався нахаба.

- А ми знайомі? – неохоче буркнув кілер у відповідь.

- Крутого корчиш? Так знай: на кладовищі, і тут, на сусідській площадці – всі ми рівня! Всі однакові! І відходи травлення у нас однакові!

Кілер незворушно дослухав не зовсім приємні для нього репліки, а потім зник у квартирі. Коли роздягався, спіймав себе на думці, що отой кремезний таки трохи його дістав!

- Знов те ж саме! Загублю через таких свій фах!– пробурчав зі злістю, коли викладав пакети на кухонний стіл. - Що мені ваш прем’єр? Він для мене, як і всі інші – звичайна мішень…

- Та що це зі мною! – раптом схаменувся він знову.

Про всяк випадок вирішив зробити декілька вправ із йоги. Після вечері мав займатися тренінгом. Скажімо, провештатися зимовою вулицею у легкому одязі декілька годин. Чи просидіти на лавочці у скверику, не рухаючись і таке інше. Після цього хутко вихопити пістолет. Або хвацько метнути ножа у дерево навпроти. Щоб тримати себе у формі. Усяке буває. Іноді доводиться годинами чатувати жертву за всякої погоди. Іноді треба ліквідувати за допомогою нетрадиційних способів. Тобто, без жодного пострілу. А тут тобі ці представники масового електорату! Ну дістали!

Коли повертався з вулиці, спіймав себе на думці, що йому, мабуть, не уникнути зустрічі з нахабним сусідом. Так і є! Стоїть мало не під самісінькими дверима кілера і отруює навкруги повітря смердючим димом.

- Усі партії - лайно! І в Європу нас не пустять! Мовчиш? Не хочеш говорити?

Продовжуєш корчити з себе крутого? – сигарета запихкотіла густою хмарою смердючого диму. – А уряд таки теж лайно! Що він може? Тільки ціни підвищувати!

Сусід прискіпливо спостерігав за кілером. Той – ані пари з уст! Лише зосереджено порпавсь у дверному замку.

- А в німця порядок скрізь… Слухай, а ти в Афгані часом не був? – спробував кремезний схилити сусіда до відвертості. Нагнати на чоловіка ностальгії.

- Бо такий мовчазний. Або афганець, або десь служиш… у якійсь конторі, де не люблять розмови… Я тебе десь таки бачив!

- Звільнений від служби. Здоров’я...

- А по тобі не скажеш... Чарочку п’єш?

- Так собі... не дуже.

- Або голубий, або штунда! – зареготав дядько.

Кілер стійко проковтнув образи. Нарешті замок піддався і він зник у квартирі. Але встиг почути ще чималу порцію дошкульних реплік сусіда.

- Із тих гівнюків, що повні пофігісти! Хай іде все за вітром! Хоч трава не рости! Моя хата скраю!

Чи ви бачили такого падлючого нахабу! Кілер нервово ходив по квартирі. Цього разу сусід таки добре дістав... Але потрібно стримуватись! Та хіба отой нахаба залишить у спокої? Надавати по морді, чи що? Як тому миршавому начальнику ЖЕКу!

- Та що це зі мною? Отак реагувати на того дурня! Певно, втрачаю таки кваліфікацію... Ще ж зарано на пенсію!

Потрібно збирати інформацію про жертву, а тут… неможливо спокійно зайти до квартири. Наступного дня кілер не уник зустрічі з сусідом.. Той, як ведеться, смалив свою смердючу сигарету й мило посміхнувся, побачивши мовчазного співрозмовника. Від радощів із рота вислизнув великий клубок їдкого диму.

- Нікому не вдасться зламати нашого Непідкупного! – довірливо почав він. – Чули, йому шиють нерухомість на Канарах, зв’язок із молодою дівкою, якоюсь співачкою... Наче та вагітна!

- Хіба він не жива людина? – буркнув кілер у відповідь.

- Ти більше таке не скажи! У тому то й справа, що він не звичайна людина! Нам що? Сто грамів! Дівку пощипати! А він – це зовсім інше! Як би його не обливали брудом – нічого з того не вийде! Ми його любитимемо все більше!

- Ви його прихильник?

- Не те слово! Фанат! Я за ним і у вогонь, і у воду!

- То що? Ніяких шансів?

- Ти про що?

- Довести, що він гівнюк?

- Та це така людина!

- А ви його знаєте особисто?

- Ні. А що?

- Звідки ж така впевненість?

- Люди так кажуть! А вони брехати не будуть!

- А може, він звичайний збоченець. Але вправно маскується?

- Я ж сказав, люди не можуть помилятися!

- Може, він вечорами дружину дубасить?

- Та ти он який! Таємно співчуваєш отим упирям із влади! Отака гидота! З ким це я живу по сусідству!

Кілер зайшов до квартири і довго не міг заспокоїтися. Сам винен! Чого вчасно не замовк? Або одним ударом не поставив нахабу на місце? Теж мені, вирішення проблеми… Тоді приїде міліція, розбір польотів, хто ти, звідки! Нічого собі! Гарний фінал стосунків із отим гівнюком сусідом… Знову шукати нове помешкання? Кілер зробив декілька вправ із йоги і трохи заспокоївся. Але ж той тип і далі діставатиме! Завтра, післязавтра… Що ж робити? Вже треба буде виконувати серйозне замовлення, а для цього потрібен повний спокій... Проблема! Кілер через дверне вічко зазирнув у коридор. Знову стоїть і смалить! Наче на нього чатує! Скоро треба буде виходити з квартири, щоб поїхати у справах. Ну, начувайся! Кілер накинув на голі плечі куртку і вийшов у коридор.

- Вам пощастило! – сказав він сусіду таємниче і поплескав його по-панібратськи по плечу. – Ваші погляди нам підходять... Ми вас перевірили – ви надійна людина! Ви справжній патріот!

- Хто патріот?

- Сьогодні о вісімнадцятій біля центрального входу в Києво-Печерську лавру. Отримаєте необхідні інструкції...

- Які інструкції? Чого вам? Куди ви мене втягуєте? – поблід сусід.

- Ви ж хотіли у Європу? І не любите уряд?

- Чого це я не люблю уряд? Якщо лаю, то це ще нічого не значить! Я і жінку свою лаю, але ж живемо разом, і нічого...

- Вже пізно! Ви наш! До зустрічі! Ви нам потрібний!

Сусід перелякано шаснув за двері рідної квартири. Кілер і собі повернувся до помешкання й радісно потирав руки. От молодчина! І проблему вирішив, і дров не наламав!

До квартири подзвонили. На порозі стояла незнайома огрядна жінка з перекошеним від злості обличчям.

- Куди це ви мого хочете втягнути?

- Даруйте, а ви хто?

- Голову відкручу й собакам викину! Мало не до сердечного приступу довів людину, сволоцюга! У нього діти!

- То це ваш?

- А хіба не видно? – жінка гордо виставила вперед огрядні груди.

- Я був би надзвичайно щасливий, аби він ніколи більше не потрапляв мені на очі!

- Дивіться мені! – жінка погрозливо помахала перед самим носом кілера масивним кулаком. – Випиває – то й що? А так – слухняний!

Наступного дня після обіду наш герой завітав до інтернет-кафе. Там на його “емейл” надійшло коротке повідомлення. Узгодження й деталізація умов замовлення. Потрібно було ліквідувати того типа, про якого так розпинався сусід, кого мас-медіа шанобливо величали Непідкупним. Замовник був вигадливим чоловіком.

Спочатку вимагав цього політика скомпроментувати, злити інформацію про це журналюгам, а потім ліквідувати. Кілер часто бачив цю особу по телевізору. Нічого особливого. Миршавий, невиразний чоловік. Очевидно до фаху політика невисокі вимоги, якщо такі сірі особистості видряпуються на політичний Олімпі! Якби там не було – все одно потрібно ретельно готуватись. Цю нікчемну особу, між іншим, опікує ціла армія охоронців. Поки йшов додому, якщо його тимчасове помешкання можна назвати домівкою, і мізкував над деталями завдання. Коли підходив до будинку, помітив натовп, серед якого крутився переляканий сусід.

- Уявіть собі! – кричав він до людей. – Підходить до мене один тип і каже: треба вбити прем’єра! І це зробити мусиш ти!

Натовп обурено загудів.

- А біда вся в тім, що цей тип – мій сусіда!

Кілер зрозумів, що йому не можна показуватися на очі тому ненормальному. Але це було ще півбіди... От халепа! Знову потрібно терміново шукати нове помешкання!

***

Кілер дві доби назирці ганяв за Непідкупним. Ретельно вивчав його маршрути, розпорядок дня, звички та всяке інше. Ніякої тобі зачіпки. Ніякого креативу! Заводи, фабрики, мітинги, мітинги… Скрізь одні й ті ж обіцянки – коли ми прийдемо до влади, готуйтеся! Буде не життя, а мед!

- І не набридає йому! – подумки лаявся кілер. – Лихо, а не об’єкт! Де тут шукати компромат? Він, напевне, і вві сні теж шепоче пафосні слова про народ!

Одначе, як не крути, замовників не вибирають! Тому потрібно доводити справу до кінця. Треба знайти найбільш вразливе місце, де він часто буває і де його можна гарно пристрелити з глухого вікна якогось даху.

Правда, одного вечора маршрут стався дещо незвичним. Були відвідини ресторану. Непідкупний залишився вірним собі. Довго і поважно ходив залом, потай слідкував за реакцією відвідувачів. Складалося враження, що він і тут, ще трохи, і розпочне палку промову.

Кілер хутенько вибрав столик поблизу. Потрібно було проаналізувати ступінь професіоналізму особистої охорони цього політикана. Коли Непідкупний нарешті почав трапезу, через деякий час біля кілера зупинився офіціант і запитально зміряв поглядом. Кілер відвернувся і зробив вигляд, що розглядає інтер’єр зали. Проте відчув на душі якийсь неспокій. Маленький дискомфорт. Так траплялося з ним тоді, коли він відчував, що банально засвітився. Так і є!

Через деякий час перед столиком кілера з’явилася велетенська похмура постать.

- Вас запрошено? – запитав байдуже чоловік.

Кілер вибрав хоч і ризикову, зате відкриту гру.

- Побачити зблизька таку людину…
- Дуже приємно! Це нам надає наснаги. Прийміть за це щиру подяку від людини, що невтомно бореться за наше з вами світле майбутнє. Але…

- Щось не так?

- Вибачте, але ви створюєте зайвий дискомфорт для нашої служби…

- Я щиро ставлюсь до вашого шефа! Я не провокатор!

- Киньте у скриньку бюлетень на нашу підтримку. Коли це буде потрібно… Але зараз покиньте ресторан, бо інакше доведеться застосувати силу…

- Ще хвилину! – благально попросив кілер. – І тоді піду!

- Дивіться, не хитруйте! – попередив кремезний.

На цьому контакт був вичерпаний. Кілер мало не кусав лікті.

- Один раз засвітився. І невдало… - мізкував він. – Невже він не тільки Непідкупний, але й непідступний?

Тим часом Непідкупний закінчив показовий обід і в супроводі свити покинув ресторан.

- І що далі? Де його можна кокнути? Охорона у нього справді серйозна! – кілер задумався, сидячи за столиком, аж поки його не торкнулася чиясь ніжна рука.

Поруч стояла спокуслива брюнетка.

- Зі мною ти не будеш нудьгувати… - багатообіцяюче проспівала вона.

- Де ж ти була до цієї хвилини? – сумно подивився на неї наш герой. – У мене проблема з клієнтом…

- А з клієнтками?

- Дотепно… Буває по-всякому… А сьогодні задачка не вирішується… такий облом!

- Може, чимось допоможу?

- У моїх справах навіть такі красуні як ти, безсилі… Вибач, рідненька…

- А ти гарненький!

- І це не допоможе!

- Подумай! Багато втрачаєш!

- Не сип сіль... знаю!

Кілер, похнюпившись, посунув на вихід. Раптом зупинився й повернувся.

- Знаєш, - сказав красуні. – Такий паскудний день… Нехай хоч вечір буде пристойним. Тільки одна умова – після десятої ти зникаєш… Я на ніч не залишаю у себе нікого…

Специфіка роботи змушувала його бути обережним навіть у таких речах.

- Як скажеш… - байдуже відповіла красуня.

Кілер замовив напої, фрукти, солодощі, цукерки, вино сухе і вишукане шампанське. Для таких дівчат він завше був щедрим, бо більше ні з ким було отак невимушено посидіти чи полежати у ліжку, позбутися повсякденної мороки, відчути справжній смак життя.

А ця була надто приваблива. Належала до тих жінок, які одразу впадають в око.

Як тільки вони опинилися наодинці у квартирі, красуня одразу взялася добросовісно виконувати свою роботу, - роздяглася до білизни, демонструючи вишукану грацію власного тіла, тонка білизна спокусливо підкреслювала цю грацію. Кілер, звичний до таких прийомів, раптом відчув, як у нього перехопило подих. Жінка кокетливо пригубила шампанське й поїла трохи фруктів. Затим вийшла і стала посеред кімнати. Спочатку кокетливо продемонструвала вигляд спереду, потім - збоку, потім повернулася спиною. Це була добре відпрацьована жіноча атака на зголоднілі чоловічі рецептори підсвідомості та сексуальні нервові закінчення.

Кілер отримував неймовірне задоволення, спостерігаючи за невимушеними рухами жінки й дозволив собі трохи коньяку.

- Природа попрацювала над тобою з натхненням…

- Це я сама над собою попрацювала… Колись були самі комплекси. Хочеш, я для тебе виконаю один танець?

- Буду дуже радий… - сказав кілер і сам собі дивувався, на біса так довго затягувати прелюдію.

Вона попросила включити будь-яку музику і почала танець. Мов кішка, підкрадалася до чоловіка, робила захоплюючі рухи животом, іншими звабливими частинами тіла, затим, коли він спробував її схопити за руку, вислизала і граціозно віддалялася в іншу частину кімнати. Продовжувала танець на відстані, затим знову наближалася, спокушаючи своїми вигинами красивого тіла.

Танець сподобався кілерові і він із захопленням почав аплодувати.
«Перший раз бачу оригінальну, або як тепер кажуть, креативного нічного метелика…», - подумки дивувався чоловік. – Вечір буде вдалим…

Він заплющив від задоволення очі й прошепотів:

- Ну йди вже сюди…

- До десятої залишилося небагато часу…

- Ти така образлива?

- Ні. Просто не встигнемо поговорити про основне.

- Про основне?

Кілер сів у ліжку і здивовано витріщився на красуню. Хіба він сюди запросив її для якоїсь розмови?

- Ти випадково був у ресторані?

- Слухай, - злиться кілер. – Я з дамами твого призначення ніколи не розмовляю про роботу!

- Ти маєш змінити тактику щодо Непідкупного…

- Що?

- Не перебивай… Тепер його потрібно не убивати, а морально знищити…

- Ти хто?

- Маленька деталь у великому ланцюгу системи…

- Те що ти пропонуєш, - не мій профіль. Мій найкращий аргумент – куля! Я мушу відмовитись…

- Це неможливо. Це рішення системи. А з нею, як ти знаєш, і без мене – краще не сперечатись. У тебе немає іншого виходу… Ти ж знаєш, система тепер тебе так просто не відпустить!

- Чорт! От влип! Але ж я не з вашої системи! Я вільний хорт! Я вмію тільки стріляти! А тут потрібна інша підготовка!

- Або будеш тягнути цю лямку, або випадкова смерть… Вибору в тебе не так багато! Усі ми під пильним наглядом невсипущої системи, мій хлопчику! Тепер далі. Згідно з неписаними законами однієї з міжнародних мафій, небажану особу не слід убивати. Бо тоді можуть бути неприємності з правоохоронною системою. Бо це зайві й непотрібні втрати на підкуп суддів, поліцаїв, прокурорів. Краще у щура відібрати майно, власність, гроші, нарешті, морду набити. Вбивати суворо заборонено. Небажана особа після цього не може ніде більше ані займатися бізнесом, ані працювати на вищих державних посадах.

- Цікава концепція. Незвичне із досягнень світової людської практики останнім часом…

- Наша система прийняла цю філософію для запровадження у нашому житті…

- Мало ймовірно…

- Мене це не обходить. Така в мене остання інформація. Я звичайний виконавець, а не той, хто приймає остаточні важливі рішення… А тепер для таких скептиків як ти. Мені доручили передати тобі нові умови контракту по роботі з Непідкупним. Ніякої ліквідації. Тобі потрібно збирати на нього компрометуючу інформацію. Але не просту, а таку, що повинна його знищити морально й психічно. В очах його прихильників… Часу для виконання завдання менше двох місяців.

- А потім?

- Якщо провал, він стає на чолі системи. Мої керівники проти цього!

- Це не мій фах! – кілер жбурнув зі злості апельсин об підлогу.

- Єдине, чим можу тебе утішити – ти будеш не один. Над цим завданням будуть працювати сотні таких як ти. Так от! Тепер це буде фахом для всіх! – чарівно посміхнулася жінка. – Усі мають перекваліфікуватися… Хто не зможе – прощавай білий світ!

- Краще мені було б піти з ресторану!

- Щоб це змінило? Я б до тебе, у такому випадку, прийшла сама… Кошти при необхідності, на справу будуть виділятися необмежені… у випадку підтвердження доцільності… Всякий ризик має бути виправданий…

- З ким зв'язок? З тобою?

- Специфіка нашої роботи, ти краще мене це знаєш, – якомога менше світитися… Так що мене ти навряд чи побачиш… Завтра я вже, може, буду у Сингапурі чи Абу-Дабі. А тепер прощавай! Мені пора йти!

- А як же?.. – кілер розгублено і з розчаруванням дивився як красиве тіло знизу догори зникає під одягом.

- Тобі зараз не до пестощів. Хоч би ти до ранку переварив сказане…

- Ти мене ображаєш… як чоловіка, і як професіонала…

- Вибач, знаю… Чи є у мене можливість красиво від тебе піти?

Жінка присіла зовсім поруч і співчутливо заглянула кілерові в очі.

- Ми ж колеги! – хапався за соломинку чоловік. - Ти прекрасно знаєш, як дістає самотність!

- Не легше, коли є за ким щодня страждати і переживати…

- Ти це вже пережила?

- Так…

- Я ні…

- Не приведи, Господи, тобі це відчути…

- Зачекай! – благально просить кілер.

- Нічого не буде! – незворушно стоїть на своєму жінка.

- Я вже це давно зрозумів! Я не такий тупий, як видається…

- Вибач! Не ображайся! Ти зовсім не тупий! Я дещо знаю про твою роботу!

- До біса роботу! – кричить чоловік. – Я зовсім про інше! Як хоч тебе звати?

- Звати мене ніяк! – сумно відповіла жінка. – Вже давно мене не звали по імені…

- Невже ти байдужа вродлива лялька! – мало не в розпачі господар.

- Тепер уже ти мене образив. Відгукуюсь я на прізвисько Холодна Троянда. Особисто для тебе пояснюю – холодна, значить, недоступна…

Вона зникла за дверима. Кілер довго дивився в заціпенінні на те місце, де щойно стояла жінка і не міг зрозуміти, що ж він не встиг зробити… Гарячково шукав відповіді… Бовдур! Потрібно було записати її номер телефону! Він швидко вискочив із квартири. На вулиці було холодно йі порожньо. Навіть жодного одинака прохожого. Жінка наче розтанула ву повітрі… Кілер повернувсь у квартиру і перше, на що він звернув увагу – його бентежив тонкий аромат її парфумів, від котрого чомусь защеміло серце.

«Що це зі мною? Ця хвороба не для нашого фаху! Засну і все минеться», – заспокоював себе чоловік. З нудьги хутко висмоктав пляшку коньяку і без пам’яті впав у ліжко.

***

На ранок прийняв контрастний душ і сів у роздумах. Що ж виходить? Усі його професійні досягнення, що він збирав роками докупи по зернятку – котові під хвіст? Тепер він мусив виконувати те ж завдання, але засобами, які йому не те що не зрозумілі, але навіть не сприйнятливі! Спілкуватися весь час із придуркуватими політиками? Він їх не міг терпіти п’яти хвилин. Яке було щастя мати з ними справу через вічко оптичного прицілу! У житті вже вкотре наставала чорна смуга. Знову життєва спіраль диктувала свою таємничу суть… Так було не раз.

Виходив на якийсь певний життєвий чи матеріальний рівень, що можна було сказати самому собі – досить! Пора на спочинок! Як тут на тобі! Невідомо звідки з’являлись обставини, що їх ні конем не об’їдеш, ні човном не оминеш! Так і тепер.

А ця незнайомка? У його професії не могло бути таких випадків. Вірніше, вони були не бажані… Він боявся, що таке колись станеться! Вона була надто вродлива і спокуслива… Але зовсім не це бентежило серце і душу цього холоднокровного чоловіка. Тоді що? Відповіді немає.. Суцільна таємниця. Магія її величності любові. Їй підвладні королі, принци, найбагатші люди планети. Що вже казати про нього, звичайного виконавця чужих таємних і хижацьких помислів!

«Що будемо вирішувати? – радився сам з собою, сидячи у ліжку. - Тягнути цю лямку, чи готуватися до випадкової смерті?

Здоровий глузд переміг. Чоловік змусив себе сконцентруватись. Якщо він буде найгіршим, не потягне перекваліфікацію, стане банальним бовдуром, а не профі, тоді хай буде, як буде! Відмовиться бути бовдуром! Прямо подивиться небезпеці у вічі. Ліквідовуйте мене! Така проста і банальна круговерть життя! Сьогодні ти – завтра тебе!

Непідкупний знову під вечір завітав до того ж ресторану, що і вчора. Кілер дав офіціантові сотку зелених і зайняв непомітне місце у кутку зали. Вдивлявся в зал – не покидала дурна і вперта ілюзія, що побачить тут знову ту жінку. За чим він сюди прийшов - йому нагадав той самий чолов’яга, що вчора люб’язно просив піти геть.

- Ви знову створюєте дискомфорт для нашої служби, - перед столиком кілера нависла похмура кремезна постать охоронця.

- Будь ласка, передайте вашому босу ось цю записку…

Кілер витяг дорогий маркер. Швидко й розмашисто написав кілька речень. «Назвіть ваш рахунок. Можу перерахувати певні кошти на вашу святу справу».

Охоронець кинув оком на зміст і зник. За мить з’явився знову.

- Дякуємо за пропозицію. Наша відповідь одна для всіх – киньте бюлетень за нашу політичну силу, коли настане час…

«Або я повний ідіот, або нічого не розбираюсь у людях… Ех, як було раніше просто – натиснув курок і справу зроблено…», - розмірковував кілер.

- Вас немає серед запрошених, - перервав його роздуми кремезний. – прошу покинути зал!

Ранком кілер відкрив очі і довго не міг збагнути, хто сидить поруч з ним на ліжку.

- Доброго ранку! – люб’язно відізвався лисий кремезний незнайомець, побачивши, що кілер здивовано вивчає його фізіономію. Він широко посміхався кілерові, наче доброму знайомому, з котрим не бачилися десять чи й більше років.

Господар звівся на лікті й оглянув кімнату. На стільцях сиділи ще двоє. На відміну від лисого, були похмурі й незворушні.

- «Беретту» ми завбачливо відібрали. Гадаємо, будеш вести себе слухняно.. – радісно продовжував посміхатися лисий. – А тепер, одягайся… - наказав він таким же бадьорим голосом.

- Хто ви й куди мені потрібно з вами їхати?

- Ми й самі не знаємо… Нас послали, ми приїхали. Сказали тебе привезти… Ми чесно відпрацьовуємо свою зарплатню…

- Куди поїдемо?

- Секрет! Ну, давай, збирай себе докупи! Ти ж людина тренована…

- Що ви, хлопці! Ви помиляєтеся! Не за того мене приймаєте! – пробував викручуватися кілер.

- Ти й сам собі не віриш, що кажеш! – регоче лисий. – Одягайся, бо он ті двоє, на відміну від мене – неприємні типи! Їм аби кулаки почухати! Одягайся! Бо тоді комфорту не обіцяю!

- А туалет? Ванна?

- Вибач, у маршрутному листі у мене цього немає…

Кілер мовчки одягнувся.

- Дайте пальто!

- Обійдешся! Без пальта забудеш думку про втечу! На дворі мороз – будь здоров! По дорозі не затівай проблем, щоб ми тебе не кидали для виховання у сніг. Домовилися?

- Домовились…

- Гарно мати справу з тямущими людьми. Приємно – без істерик, без погроз, чоловік одягнувсь і нам приємно. Правда, братани?

- Куди йому подітися? – сплюнув собі під ноги один із братії. – Зав’яжи йому очі.

Захоплений зненацька у ліжку, кілер без суєти й зайвої нервозності виконував усі вимоги незнайомців. Можна було б спокійно позбутися непроханих гостей, але було цікаво – що все це означає? Він навіть не збирався зосередитися, щоб спробувати проаналізувати – хто ці непрохані гості й, головне, - хто їх прислав… Привезуть до замовника – тоді буде видно, як діяти далі.

Коли вже їхали у машині, від нудьги почав перебирати події вчорашнього дня. Непідкупний, спостереження за ним, ресторан… записка… Раптом він відчув запах тонких парфумів… Десь із глибини підсвідомості виринув цей п’янкий аромат… Таємнича красуня… Дивний танець. Красиві вигини тіла… А тоді вона, мов лід за пазуху поклала – ось тобі нова інструкція… Кілери стають няньками. Вбивати не можна, бити клієнта теж не можна…

- Глухий, чи що! – торсав його за плече один із викрадачів. – Вилазь! Приїхали!

Місцина, де його висадили, була тиха… Отже, десь за містом. Сніг хрустів під ногами, ноги час від часу вгрузали по кісточки. Навіть стежки не прочищені… Так і є, якась сільська місцевість.

- Ведіть до корівника! – почув крик лисого.

Одного разу вже доводилося сидіти дві доби у холоднючому, забутому Богом колишньому колгоспному свинарнику. Нестерпний запах делікатесних тварин потім переслідував місяць.

- Шефе, а там нікого немає! – кричить у відповідь один із викрадачів. – Тут холод собачий! На хріна мені тут сидіти! Вони сказали – з рук у руки!

- Довбані політики! – матюкається інший, котрий мовчав до цього часу. – Щоб я більше з ними мав справу!

«Таємниця так швидко відкрилась! – сміється про себе кілер. – Отже, Непідкупний! Але що йому від мене треба?»

Його завели в якесь приміщення, а потім почали дубасити по чім попало. Кілер інтуїтивно захищався від ударів.

- Довбані бики! – кричав він до викрадачів. – Вам же було чітко сказано – передати з рук у руки! Дебіли!

- Сам дебіл! – сміється лисий. – Скажемо, спробував утекти, ловили. Так більше запросимо за тебе…

- Виродки!

- Заткни йому пельку! – горланить лисий.

Коли кілер прийшов до тями, його трусило від холоду й нестерпно боліло побите тіло. Кругом було темно. Скільки минуло часу? Невже настала ніч? Хотів поворухнути рукою – де там! Заклякли, зв’язані за спиною. У корівнику було темно, пустинно й тихо. Затим знову почулися кроки, що наближались. Хтось присвітив йому в очі. Світло неприємно засліпило. Кілер замотав головою.

- Продовжимо? – почув він, тепер вже інший, неприємний гнусявий голос.

- Хто ви? Що вам треба?

- Ти попався, хлопче, - продовжив погрозливо гнусявий. - За тебе ніхто не дасть і шеляга! Тебе ніхто не буде шукати… тим паче, що квартири ти міняєш майже щотижня…

«Кепські справи, - зітхнув кілер. – Зі мною розмовляють професіонали».

- Хотілось би все-таки дізнатись…

- Тут тебе якісь дебіли шинкували. Так ми їх відшили! – зареготав він майже над вухом.

- Так розв’яжіть…

- Заткнись! Розв’яжіть його! А сам накиваєш п’ятами! Знаю я твою винахідливість!

- Я вже тут майже зранку…

- То й що? Ще посидимо… Нам поспішати нікуди! Хлопці, ану потопчіть йому спину, як слід…

- Виродки! Розв’яжіть! – злився кілер. – М’ясники з Бесарабки!

- Хай так! – відповідає гнусявий. – Зате більше за тебе дадуть! Скажемо, втікав, ледве наздогнали! Ти ж так просто до рук не даєшся!

- Ваша мама знає, яку ви виконуєте роботу?

- Мама якраз і благословила!

«Господи, з ким я розмовляю! Це ж треба так попастися! Що відбувається?», – кілер відчував якусь нестандартну ситуацію, - або його викрали якісь дилетанти, або він потрапив у руки невідомих помилково. Усе, що з ним сталося, не піддавалось бодай якійсь логіці. Не встиг поміняти фах, як тепер уже на ньому заробляють гроші… Хлопці, які гамселили його ногами, були міцні, треновані й сил не шкодували. Кілер відчував, що знову незабаром провалиться у темінь, але там уже ліхтариком не присвітиш…

- Командир! – кричить чийсь розпачливий голос. – Треба брати ноги в руки! Нас окружили!

- Без паніки, падли… - бурчить гнусявий.

Неподалік почулися постріли, а потім дві короткі автоматні черги. Кілера перестали гамселити ногами і скоро ці ноги в паніці хутко потупотіли геть. Запала коротка тиша. Затим знову почулися неквапливі кроки, вогник ліхтарика і над кілером схилився якийсь чоловік.

- Непритомний… - констатував він. – Віднесіть в машину і відвезіть назад на його квартиру.

- А як ми її відкриємо?

- Ключем, чортів віслюк!

- А де ключ?

- А я звідки знаю? Клієнт прийде до тями, розкаже! От дістали! Цілий день не туди їхали! Чого я вас досі не порозганяв?

- А нам із ним залишатись у квартирі?

- Навіщо? Він що, голубий? Ми такі послуги не надаємо…

- Охороняти…

- Охороняти? Від кого? Ідіот! Окрім нас, він більше нікому не потрібний! Залишиш йому записку і номер телефону. Коли прийде до тями, нехай подзвонить… Ні! Я краще сам напишу. А ти не забудь залишити її на видному місці.

- На підвіконні?

- Боже, дай мені сил це витримувати. Дятел! На видному місці – це там, де її одразу побачить клієнт!

***

Кілер три дні зализував рани і не з’являвся на вулиці. Коли можна було бодай якось загримувати синці та подряпини на обличчі, потелефонував на номер, що знайшов на клаптику паперу біля ліжка. Незнайомий голос сухо запропонував зустріч у скверику біля Верховної Ради. Прикмети – високий, у чорних окулярах, в руках газета. Кілер вирушив заздалегідь, бо не любив запізнюватися.

- Вибачте за тих ідіотів! – почав чоловік, коли вони знайшли затишне й безлюдне місце. – Бачу, ви постраждали… - він прискіпливо розглядав обличчя кілера.

- Пусте, - відмахнувся той. – Буває гірше…

- Треба було одного неслухняного вивезти, провчити. Вас привезти до мене. Вийшло навпаки… Ці козли все переплутали! Що за люди? Ну нічого не можна довірити!

«Або гнила контора, яку він представляє, або йде дешевий спектакль», - відзначив подумки кілер.

- Про що буде мова? – люб’язно звернувся він до свого співрозмовника.

- Ви пропонували кошти на нашу справу. Про яку суму йтиметься?

Кілер ледве зберіг незворушність на обличчі. Він був не готовий до цієї розмови! Як тепер красиво вибріхуватись? Троянда, правда, сказала, що гроші будуть виділяти за умови їхнього доцільного використання… Але що йому робити тепер? Обіцяти? Не обіцяти? Витримати паузу? Що робити? Ні, він ніколи не опанує новий фах!

Мовчанка дещо затягувалася…

- Розумієте, передвиборча кампанія стає дедалі більш напруженою… - крадькома почав знову чолов’яга. – Окрім іміджевих затрат, витрат на рекламу, додається людський ресурс… Але ми марно кошти на вітер не кидаємо! Поточні потреби складають… - чоловік дещо зам’явся. – Треба ж тримати рівень конкурентоздатності… інакше затопчуть!

- То скільки складають поточні потреби? – кілера доймала чисто людська цікавість.

- Якби мільйон… - видавив із себе незнайомець.

- Мільйон чого?

- Та чого? Хіба за наші гроші щось путнє вийде зробити?

«Що за дурня, ці нові технології! – подумки лаявся кілер. – Набагато дешевше вбити цього придурка і його боса!»

- Ви мені дасте час на роздуми?

- Аякже?

- І ваші люди мене більше не будуть дубасити у брудному й холодному корівнику?

- Борони, Боже! – перелякано замахав руками співрозмовник.

- От і добре! Тоді чекайте мого дзвінка! До речі, як вас величати?

- Для вас – просто Петя!

- Петя?

- Так! Петя! Я демократ!

Після цих слів чоловіки хутко розійшлися в різні сторони.

«Що тепер? – розгублено думав кілер. - Продовжувати грати у дурня, чи дійсно просити гроші?» Вирішив зв’язатись із замовником. Відповідь прийшла миттєво. «Бовдур! – лаявся замовник. – Включай мізки! Це тобі не на гашетку тупо натискати!»

Далі була інструкція дати запит на витрату коштів.

«Ага! – зрадів кілер. – Дещо прояснюється…»

Одначе, де там! Як тільки домовився про зустріч, і кілер заздалегідь вирушив до парку Шевченка, щоб не запізнитися, як біля під’їду його зненацька зупинив якийсь низенький, худий чоловік. Миршавий вигляд красномовно свідчив, що чоловік або бідує, або хворий на якусь хронічну хворобу. Проте припущення кілера пішло коту під хвіст, ледве незнайомець відкрив рота.

- Олександр Казимирович, - сказав він тихим, навіть якимось жалібним голосом.

- Чим можу прислужитися? – насторожився кілер.

- Член ЦК партії безкорисливих… Це партія Непідкупного! – уточнив він.

- Вибачте, я зовсім не маю часу! – кілер спробував вислизнути, але незнайомець був ніким не визнаний чемпіон з уміння невимушено затримувати потрібних людей і привертати їхню увагу до себе. Члени ЦК партії безкорисливих за час свого служіння ідеалам партії ще й не такого навчились!

- Ваша зустріч буде цікавішою, коли перед цим я прикрашу її деякими деталями. Не перебивайте! Ви йдете на зустріч із Петром Сергійовичем. Або Петею, як він просив вас його називати… Продовжувати?

- Вам не відмовиш в обізнаності…

- Я - член ЦК партії. А це значить, що перед тим, як ним стати, мав за честь пройти природний відбір… - Олександр Казимирович інтимно заглянув в очі кілера. Шукав там реакцію. Проте зустрів холодний і байдужий погляд.

- Переходимо до основного. Петя хоче ваші гроші присвоїти собі. І на потреби партії жоден цент не піде… Я достатньо переконливий?

- Мені здавалося, що ваша партія більш структурована. Монолітна. Згуртована.

- Ви наївний… Вибачте за відвертість… Для електорату – так! Ми гівняна цукерка у красивій упаковці. Як вам моє порівняння? Я знаю нашу внутрішню кухню, тому хочу вам сказати лише маленьку закриту інформацію – Петя ненавидить Непідкупного і рве під себе, де тільки може…

- Ви ненавидите і того, й іншого!

- Отут ви в точку! Але на відміну від Петі, я хочу, щоб партія виграла і стала при владі. Я три роки не сплю і бачу себе міністром економіки. Заради цього я знищу не тільки Петю, а й рідного батька, як тільки він стане у мене на дорозі…

- Рідного батька?

- Батько мій помер, царство йому небесне! Це була метафора!

- Що вам потрібно від мене?

- Вам не зрозуміти того стану душі, котрий переслідує вірного, відданого партійця ось уже майже десятиліття! Напружене чекання фіналу кожних виборів, довге і важке звикання до поразки, - птах удачі щоразу пролітає на відстані протягнутої руки, а потім безслідно зникає… Щоночі сниться конвеєр, по якому рухаються грошові потоки країни… Я цей спрямовую туди, цей сюди… Серце калатає від радощів і от-от вискочить із грудей! Уранці довго не можна розлучитися з ілюзією солодкого сну…

Кілер напружено міркував, яку придумати ще одну причину, щоб люб’язно позбутися товариства цього напівбожевільного чоловіка. Не гоже грубо посилати подалі майбутнього міністра економіки…

Олександр Казимирович сам нарешті вийшов зі свого стану нірвани.

- Вибачте, трохи дозволив собі зайвого…

- Що від мене потрібно?

- Ні в якому разі не давайте гроші Петі!

- А кому?

- Мені!

Кілер здивовано відкрив рота. Часу на дорогу майже не залишалося. На роздуми теж.

- Хай вам грець! Ви легковажно такі ребуси загадуєте! Розберіться між собою! А тепер вибачте, мені потрібно йти!

- Ви мені не повірили! Через певний час зрозумієте, що зробили помилку! Тоді я до ваших послуг! Петя спеціально вас морозив у корівнику! Щоб ви стали поступливіший!

«Он як!», – матюкнувся про себе кілер. У нього теж була впевненість у тому, що це Петя дав наказ його дубасити. Отже, він не такий простий, як здається з першого погляду!

До парку Шевченка добирався спантеличений. Біда та й годі! Не вийде з нього кілера нового покоління! Мало того, що майже не розбирався в складних процесах партійного життя, так ще потрібно було безпомилково розгадувати хитросплетіння всяких інтриг.

У тому місці, де була призначена зустріч, кілер побачив Петю в оточенні десятка розлючених людей. Він щось збуджено їм розповідав. Прибуття кілера Петя або не помітив, або проігнорував. Принаймні, не звернув на нього ніякої уваги й продовжував свою справу. Нічого не розуміючи, кілер сів неподалік і мимоволі прислухався.

- Скоро у нас з’являться гроші і ми вам усім виплатимо зарплату! – схвильованим голосом говорив Петя до людей. – У нас тотальна підтримка всіх багатих людей країни. На нас кидають оком з-за кордону!

- Якщо ближчим часом не виплатите зарплатню, я звернусь до преси! – гарячково кричав якийсь чоловік із натовпу.

- Які ви! – дорікає Петя. – Розманіжилися! Демократія розбещує! Щось не так – одразу до преси!

- Досить нас дурити! Ще не прийшли до влади, а вже дурите народ!

- Тут примітивне непорозуміння! – викручувався Петя. – Тимчасові фінансові труднощі. Ось поруч сидить чоловік, який згодився бути меценатом нашої партії. І ваші проблеми будуть вирішені!

Кілер перелякано втягнув голову в плечі. Петя показував рукою на нього.

Куди його втягують? На біса йому ця халепа?

- Ну скажіть! – благально просить Петя, підбігаючи до кілера. – Скажіть, що ви нам даєте гроші!

- Питання в стадії вирішення… - розгублено бубнить кілер. – Я точно запевнити не можу!

- Скажіть, що ви мовчите! – шепче Петя. – Що з вами станеться? А в мене клопоту поменшає!

- Ідіть ви… - злиться кілер.

- Не переймайтеся так, скажіть… Для вас це дрібниця! Я вам усе потім поясню…

- Я не можу дурити людей! – поблід від злості кілер. Він ледве стримував себе, щоб не повернутися до своєї традиційної роботи. Правда, розстріляти придурка на очах у людей – це вже занадто і для нього.

- Спочатку важко, а потім звикаєш…

- Ідіть ви під три чорти!

Обдурені прихильники партії Непідкупного насторожено спостерігали за діалогом двох людей, проте второпати нічого не могли, про що вони там шепчуться. Підійти ближче не дозволяла вихованість, котру ці люди свято берегли від радянських часів.

- Меценат згоден! – радісно махає Петя до натовпу. – Розходьтеся! Завтра гроші будуть у нас на рахунку, і ближчим часом ми з вами розрахуємось… Миколо, ти потелефонуй мені завтра під вечір. А тепер ідіть собі!

- Дивися! Востаннє тобі повірили!

- Дивно вийшло! Вибачте! – метушиться Петя, заглядаючи в очі кілера. – Хто їм сказав, де я буду? От вони і приперлись…

- Що за дурня, перекладати чиюсь провину на когось!

- Та це ж велика політика! У нас усе так робиться!

Кілер зрозумів, що єдине його спасіння у цій ситуації – заспокоїтися… Бо інакше зараз на очах у багатьох перехожих у парку Шевченка станеться непоправна втрата для великої політики…

- Давайте кошторис витрат… - ледве стримуючи злість, сказав кілер.

- Та я не встиг його зробити, - почав виправдовуватись Петя. – Зранку то наради, то зустрічала!

- Можна було б комусь доручити це зробити…

- Кому? Самі остолопи, а не виконавці! Доводиться робити все самому! Тому й не встигаю…

Схоже, Олександр Казимирович мав рацію, коли говорив, що Петя всі гроші гребе під себе. Але як йому вдасться надурити кілера? Цього ніколи не станеться. Треба думати, як цього придурка вивести на чисту воду! Проте тут одна загадка - чи діє він самостійно, чи так велів Непідкупний? Як би дізнатись? Миршавий Казимирович щось може знати? Може його вивезти в лісок і попресувати? Часу на детальні роздуми було обмаль.

- Що вам дасть кошторис витрат? Звітуватися будемо по факту використання коштів. Скажу відверто – будемо запрошувати відомих співаків, навіть із-за кордону. А це великі витрати!

- А без співаків – ніяк?

- Співаки – це найефективніша реклама партії! Електорат летить на них, як мухи на мед! Вищий пілотаж! Та що ви на цьому розумієтесь! У вас, бізнесменів, своя кухня, у нас своя!

- Добре, переконали. Гроші у мене вдома. Отримаю від вас кошторис – зв’яжемося по телефону.

- Не треба по телефону… Ось адреса, про яку мало хто знає… Але для вас! Я там завжди вирішую всі серйозні справи…

Про гроші сказав навмисне. Якщо Олександр Казимирович не намовив на цього чоловіка, то вдома у кілера ближчим часом будуть гості. Отже, потрібно бути на сторожі й чекати!

Проте знову помилився. Два дні прочекав – нікого! Вирішив не надовго сходити до супермаркету за продуктами, бо запаси закінчувалися. Коли виходив із під’їзду, на нього налетіли двоє кремезних чоловіків, один ударив по голові чимось важким, далі запхнули кілера як мішок до стареньких «Жигулів».

Знову історія повторилася. Привезли до старого корівника. Кілер очуняв від удару. В голові гуло, наче він був не в корівнику, а потрапив у вулик. Різкість в очах потроху відновлювалася. Перед ним сидів один, а не два охоронці. Він байдуже смалив сигарету. Ще один стовбичив неподалік.

- Прийшов до тями? – каже той, що сидить напроти. – Пам’ятаєш, куди гроші вдома заховав? Така сума! Один мільйон так просто не заникаєш… - розмірковує охоронець. – Петя за такі гроші матір рідну продасть!

- Хіба його мати народила?

- А ти веселий хлопець! Видно, бувалий! З тобою треба бути насторожі! Ага… Так про що я? Згадав! У тебе вдома зараз шмон наводять. Знайдуть – тобі капець. Якщо блєфонув і не знайдуть – сюди приїдуть. Тоді тебе ждуть тортури. Хоч так, хоч так – лотерея для тебе з програшем. Може мені скажеш?

- А розв’яжеш?

- Тю! Чи я дурний!

«Обійдусь без твоєї допомоги», - подумав кілер. Але біда! Треба рятуватися! Кілер нюхом відчув смертельну небезпеку. Він зробив два невловимі порухи біцепсами й міцний вузол вірьовки сповз униз. Ще один різкий помах руки, удар по шиї й охоронник тихо сповз на підлогу. Пролунав постріл того, що був неподалік. Мимо. Кілер про всяк випадок закрився бездиханним тілом і скористався пістолетом знепритомнілого охоронця. Він вистрілив у відповідь і був прицільнішим, бо почувся зойк, а потім тіло гепнуло на підлогу.

Чи є ще хто тут? Кілер зачекав ще трохи, а потім побіг довгим широким коридором. Забрав зброю у другого охоронника, оглянувся. Потрібно місцевість і оцінити ситуацію. У кінці коридору стояла драбина, по котрій він хутко зліз на горище. Підбіг до слухового вікна. Місцина кругом була пустельна, засипана снігом. Десь загарчав легковик, а потім мотор затих. Кілер глянув туди, де зупинилася машина. До корівника бігли озброєні люди.

«П’ятеро, он шостий – уважно рахує кілер. – Спробуємо поквитатися за образи! Оце вони так будують щасливе життя? Добробут, гарні пенсії! Ну нехай я, пропаща людина… Мене батьки неправильно виховали, а радянська школа взагалі зіпсувала! А ці? Видно ж, що в кожного гарна, добра мама! Не слухали, чого вона вас навчала!»

Кілер поволі знімав рухливі мішені. Люди, що бігли до корівника, спотикались і падали носом у сніг, наче там були теплі мамині обійми. Ті, що залишалися живими, перелякано мов сліпі, крутили навкруги головами, не розуміючи, звідки лунають постріли. Останній із переляку полосонув автоматною чергою по даху корівника. Над головою кілера посипалися дерев’яні тріски. Останній постріл і в дикій місцині знову запанувала первозданна тишина.

Тепер треба хутко звідси! Бо зараз приїдуть доблесні стражі порядку і будуть по всіх каналах з гордістю розповідати, як довго слідкували, а потім викрили і знешкодили чергове ОЗУ.

Тепер треба знайти Петю! От кому він повідриває вуха! От кому треба вирвати жало! Тихий розбійник, що тиражує зло навколо! Такі хоч у сімнадцятому столітті народяться, хоч у дев’ятнадцятому – все одно будуть руйнівниками, хоч би під якою личиною не маскувались, хоч би які красиві слова не виголошували!

Натякнув про гроші – і вже мало не вбили! Добре, що я можу за себе постояти! А що робити звичайній людині у такому випадку?

Та на їхньому падлючому тлі я мало не Робін Гуд!

Кілер заліз у старенькі «Жигулі», на яких приїхали його жертви і рвонув із місця у напрямку міста. Біля метро кинув автівку й поїхав до криївки Петі, адресу якої останній так легковажно дав.

«Якби він тільки там був! - повторював про себе кілер. - Повинен бути! Адже він думає, що мене зараз допитують його бики, довідуються, де заховав гроші…»

Кілер знайшов потрібний будинок і трохи легковажно віднісся до свого візиту. Він наївно думав, що Петя сидить один на кухні і п’є чай із цукром уприкуску. І намазує хліб вишневим варенням. І він так просто ввірветься до нього і зажадає пояснень.
Таємний офіс був на сьомому поверсі. Кілер швидко перебирав ногами по східцях, нетерпляче очікуючи на зустріч із мерзенним політиком. Боковим поглядом він раптом помітив, що на кожному поверсі нудьгують по дві красуні. По тому, як вони оцінююче зиркали на нього, він одразу зрозумів, що вони стоять не для чоловічих утіх. Та було пізно – на шостому поверсі до нього наближались дві красуні зверху. Їхній вигляд нагадував диких кішок, котрі мали ото-от стрибнути на жертву. Кілер глянув через плече назад. Ті що знизу, швидко піднімалися нагору. Стріляти було безглуздо – одразу з’явиться міліцейський спецпідрозділ – і тоді справи будуть кепські.

Кілер не раз бував у ситуаціях, коли рукопашний бій з тренованими для цього жінками закінчувався неоднозначно. А тут була значна чисельна перевага. Ще була одна особливість у жіночої охорони – з ними неможливий ніякий компроміс. Служити замовнику – для них це все одно, що любити все життя одного чоловіка. Кілер приготувався до виснажливого нерівного рукопашного бою, де його рухи були обмежені вузьким коридором. У жінок це було перевагою.

«Вас же Господь створив для гармонії цього світу, - бідкається подумки кілер, дивлячись на красунь, які замість свого прямого призначення - народжувати дітей та любити чоловіків - робили все навпаки.

- Не чіпайте його! – почув він глузливий голос Петі. – Пропустіть! Нехай заходить!

Під пильним оком красунь кілер опинився у просторій квартирі, що була переобладнана під дорогий кабінет.

- Коньяк, каву? – Петя був дуже люб’язний. Але це вже був не той добродушний простачок, за якого видавав себе раніше. Тепер це був хижак, який, коли буде потрібно, не витратить навіть хвилини на сентименти. Так воно й трапилося.

- До діла, - сухо сказав він. – Ми зібрали про тебе всю інформацію. Афганістан, Таджикистан, Чечня і ще багато дечого! Коли ти працював у своєму звичайному середовищі – тобі не було рівних. Як тільки спробував освоїти новий фах – стати модератором компромативних технологій, одразу спалився. Не під силу?

- Я на допиті?

- Ти в моїх руках. Називай це як хочеш…

- Що вам від мене потрібно?

- Мені потрібні гроші. Спочатку ти скажеш, де вони… Чи це була провокація? І детально розповіси, хто тебе прислав…

«Отже в мене є час на роздуми… - мимохідь подумав кілер. – А це вже дещо! Чим йому запудрити мізки?»

- Розповім. Але заради банальної цікавості – нащо вам щодня проголошувати одне, а насправді робити інше… Окрім грошей, особистого збагачення – насправді вам і вашому патрону більше нічого не потрібно. Коли я вперше, звичайно, не з доброї волі, - послухав Непідкупного, у мене, чоловіка досить сухого, зачерствілого, ледве не покрапали сльози. Так він говорив переконливо про добрі наміри. Мені навіть стало шкода папу римського. У нього в Україні досить достойні конкуренти…

- Приємно це чути. Можна відповідати?

- Так…

- Назвемо це так – інтерв’ю з петлею на шиї…

- От бачите, це дає змогу вам бути зі мною зовсім відвертим…

- Безперечно. Тільки для чого це тобі? Розкажеш там архангелу Гавриїлу? Йому це нецікаво. Він про таких як я все знає…

- Вважайте, це моє останнє прохання. А це діло святе…

- Ми живемо у світі, де кожен заробляє гроші, як може… А тут роботи, - непочатий край! Країна – самі лохи!

- І ви їх добросовісно дурите!

- Я ж сказав, заробляємо гроші, як можемо… Хіба я винен, що люди піддаються магії обману? Хіба це я придумав? Хіба це придумав Непідкупний? Пам’ятаєте, казку про комунізм? Я, коли був малий, щиро в це вірив… Цікаво було зустріти серед людей вашого фаху моралізатора…

- Це не моралізаторство. Це почуття, які вам не зрозуміти. Це етика життя… Принципи, які не змінюються ні за яких умов.

Петя регоче.

- От жартівник! Про яку етику життя ти говориш? У тебе руки по лікті в крові!

- Даруйте! Жодної невинної жертви! Оголосити список? Здирники, вбивці, хабарники, розкрадачі коштів у особливо великих розмірах. Раніше держава брала на себе обов’язок винищувати цю нечисть. Зараз немає державної волі. Святе місце пустим не буває. От тепер я цим займаюсь - посланець вищого розуму проти боротьби з невірними…

- Дівчата! – звернувся Петя до охоронниць. – Цей чоловік адекватний?

- У багатьох передчуття смерті викликає розумові розлади, - похмуро відповіла одна.

- Хто тобі сказав, що я збираюсь помирати? – іронічно посміхається у відповідь кілер.

- Діагноз правильний! – хижо посміхається інша. – Прогресуючий розлад. Нормальна людина не буде пручатися, - кругом охорона, з вікна не вистрибнеш – сьомий поверх.

- Хай ще трохи потішить! Не часто отакого зустрінеш… - хихикає Петя.

- Можна я закінчу?

- Якщо можна, стисліше. У нас ще дуже багато справ, - байдуже погоджується господар.

- Як і ти, я колись, у дитинстві, був охрещений. Коли побував серед східних воїнів, зокрема, в Афгані, - а там дуже достойні воїни, я зрозумів, що означає невірний. Це той, хто зроблений із дитячого пластиліну, а не з глини. І з нього можна ліпити у будь-який час що хочеш і як хочеш. Який, коли його трохи налякати, поміняє віру християнську на будь-яку іншу. Серед тих людей, де мені довелося бувати - такого не трапляється!

- Я зараз навіки заткну йому пельку! – починає виходити з себе одна з охоронниць.

- Нехай продовжує, - зупиняє її Петя.

- Там, де я побував, немає такого, що обіцянки стають засобом особистого збагачення. Якщо таке трапляється, винного одразу ж знищують. Щоб не розповсюджувалося зло. Там немає такого, щоб народ переконували в чомусь… якщо ти береш на себе ношу лідерства, тобі без сумніву довіряють, бо знають – лідер буде діяти тільки в інтересах населення, чи, як тепер у нас називають, - електорату. Іншого не дано! Тому все, що там відбувається – справжнє. Їхнє бачення життя – правильне! У нас спектакль замість життя. А верховодять лицедії, невірні! Тому для мене найвищий смисл життя – звільняти землю від невірних! Вибачте, колеги, але тепер мушу вас потурбувати! Хоч я ніколи не воював із жінками!

Кілер махнув рукою і з рукава вилетів невеликий гострий трикутник, який зі свистом зробив блискавичний політ і майже ввесь ввійшов у горло Петі. Червоний струмінь розбризкався на столі, розмальовуючи чудернацькими візерунками важливі папери. Бездиханне тіло з грюкотом упало на інкрустовану дубом підлогу.

- Закликаю до розуму! – підняв догори руки кілер. – Вам я не зроблю нічого поганого! Тим паче,що вам більше немає перед ким виконувати зобов’язання!

Він устиг заховатися за металевий сейф, коли об нього почали з тріском ударятися кулі.

Охоронниці розрядили пістолети до кінця. Скориставшись паузою, кілер вискочив на балкон і принишк біля стіни. З кімнати ніхто не виходив. Але кілер терпляче чекав. Через деякий час у проймі дверей з’явилася рука з пістолетом, а потім одна з охоронниць, білява красуня. Кілер легенько стукнув її по красивій тендітній шиї вказівним пальцем. Колега тихо ойкнула і почала осідати на підлогу. Кілер підхопив її на руки, потер одне вухо, щоб вона прийшла до тями й, прикриваючись нею, наче щитом, зайшов до кімнати. Посеред зали вишикувались охоронниці і націлились своїми пістолетами на кілера.

- Не чіпайте його! – прошепотіла до них білявка. Дівчата слухняно опустили зброю.

«Мені знову поталанило… - подумки радів кілер. – Ця білявка їхня начальниця».

Він вийшов у коридор, спустився ліфтом на перший поверх. Залишаючи свою полонянку в ліфті, на прощання по-братськи поцілував у щічку біляву красуню й отримав у відповідь потужний удар у щелепу. Це була помста за те, що він принизив її в очах підлеглих.

- Круті дівчата! – довго чухав щелепу кілер і в цей час роздумував, куди йому далі йти..

Втома й розчарування охопили його. Він був на грані відчаю. Опанування нового фаху, чи то пак, робота в нових умовах, - пішло коту під хвіст. Мав рацію Петя – йому це не під силу. Вийшло гірше, ніж із начальником ЖЕКу. Тільки в цьому випадку буде значний резонанс і замовник може зробити кардинальні висновки. Кілер невиправдано грубо порушив умови контракту. Можна було по-іншому вийти з ситуації? Звичайно. Але позбавити Петю можливості далі творити зло для кілера була справа честі. Що ж, він готовий відповісти за свої дії. У його професії існувало неписане правило – сьогодні ти, завтра тебе… Але пройти мимо такого паскуди – значить залишити на цій землі справи не до кінця завершеними.

«Яке там завершення! – тут таки іронізує над своїми словами кілер. – Досить пафосно! Насправді, яка б не була моя робота продуктивна й успішна – вона нічого не варта. Бо ніколи не принесе успіху! Камінь, який вічно пре на гору Сізіф… Людина моєї професії, яка думає, - це збоченство й деградація. Людина моєї професії повинна бути мовчазна й позбавлена будь-яких думок. Мав рацію Петя…

Мимо пройшла молода жінка, а після неї залишився невидимий слід тонких солодких парфумів. Кілер мимоволі подивився їй услід і нудьга остаточно позбавила його можливості що-небудь думати чи діяти.

Куди поділася Холодна Троянда? Чи то був сон? Чи існує вона насправді? Чи це була солодка галюцинація, котру не раз переживав на сході. Там, піймав себе на думці, було небезпечно, смерть чатувала на кожному кроці… а це викликало гнітюче відчуття тривоги і постійного страху. Тут мирно ходять туди-сюди люди, в транспорт, із транспорту, в супермаркет, із супермаркету - й те ж саме! У кожного сумні очі, у кожного нервозні рухи. Якщо й сміються – вимушено, або коли напідпитку. А в душі – постійний смуток.

Політики, які безпідставно взяли на себе функції товмачів сучасного життя, пояснювали це перехідним періодом економіки, новим укладом життя, наближенням до європейських стандартів. Фуфло все це! Кілер знав причину такого стану – люди втратили ґрунт під ногами. Вони збилися з дороги і блукають, як сліпці, манівцями, кидаючись у крайнощі – то в один, то в інший бік. Цим весь час користуються такі, як Петя. Люди легковажно забули мудрість, взяли для проживання лише розум. Там, де я бував, усе навпаки.
«Піду, нап’юсь!», – байдуже подумав кілер.

Перший раз без жінки… - раптом спіймав себе на думці. Старію? Зовсім ні. Глибоко в душі засіла таємнича красуня, котра зникла раптово, як і з’явилась. Але тепер там не залишила ні для кого іншого місця…

Почав із чарчини коньячку в якомусь ресторані. Повільно зажовував лимончиком. До нього підсів напідпитку якийсь чолов’яга.

- Я хочу побути насамоті… - благально подивися на нього кілер.

- Я на хвилинку… Як ви думаєте, замочать Непідкупного? Чи таки він виграє?

- Чому його мають замочити?

- Смієтеся! Він же загроза декому! Його праву руку вже прибрали… сьогодні. Чули? Телевізор про це тільки й говорить! Думаю, тепер черга за Непідкупним! Вони ж ні перед чим не зупиняться!

- Непідкупний це одне, права рука – зовсім інше…

- Ви так думаєте? Непідкупному тепер буде важко. Він залишився без такої опори! Покійний був взірцем для всіх політиків. Він би нам допоміг вилізти з багнюки.

- Це хто так вирішив? – здивувався кілер.

- Дивися телевізор… Усі його однопартійці про це кажуть…

- Ви, дай Боже, не помилитися, - народилися за радянських часів?

- Так. А до чого це?

- Маєте вищу освіту?

- Так! – із гордістю сказав незнайомий.

- Вода коли закипає?
- Смієтеся! Це кожен учень знає…

- Знати то знає… Але це йому продемонстрували у школі і він цей факт побачив на власні очі…

- До чого ви?

- Як би я вам сказав, що вода закипає при п’ятдесяти градусах?

- Смієтесь? Я що, дурень? У мене вища освіта! Вода кипить при ста градусах!

- Для вас це доконаний факт? То я вам скажу таке - у нашій країні вона закипає при п’ятдесяти!

- Даруйте! Що це ви верзете!

Кілер випив ще одну порцію коньяку, уважно глянув на незнайомця і мовчки пішов геть.

- Та поясніть, нарешті, що ви мали на увазі? – кричить йому навздогін дипломований спеціаліст із вищою освітою.

Далі не було бажання заходити до ресторану. Знову якийсь ненормальний буде діставати дурними запитаннями.

«І знову ж таки, - ловить себе кілер на думці, - там, де я бував, дурних запитань ніколи не ставлять… І там, і тут хочуть жити добре. Там знайшли формулу життя, тут віками її шукають. Там за неї не роздумуючи можуть померти! Тут легковажно віддадуть, або продадуть за солодку ілюзію. У них віра сидить у нервових закінченнях, вросла в кістки й м'ясо, всмокталась у кров, судини, суглоби! Людина і віра – єдине і нерозривне ціле! У нас… усе зверху. До речі, де мій хрестик? Загубив… Теж мені, християнин. Так, з мене досить! - лається про себе кілер. – Ці дурні думки! Так і лізуть у голову! Зніму номер у готелі, нап’юсь і добре висплюсь…

Там де я бував, серйозні люди не дозволяють собі так упиватися. Там узагалі не п’ють! Там радощі й злигодні – все переносять на тверезу голову… К бісу той край, де я бував! У нас так ніколи не буде!

Де зараз Холодна Троянда? – останнє, що він подумав, коли засинав, як чіпок, п’яний.

***

Кілер проснувся від галасу в коридорі. Якісь клієнти готелю гучно з’ясовували стосунки. «Яке їм діло до того, що комусь хочеться поспати, - злиться наш герой. Він закрив очі від прямого сонячного світла, що заливало величезне вікно. - Стоп! – одразу прийшов він до тями. – Хто відсунув штори? Я вчора їх закривав! Прибиральниця?»

У повітрі він відчув ледве вловимий аромат тонких солодких парфумів. Сон як рукою зняло. «Вона тут була вчора? Це вже не примара! Між нами щось було?», - напружував пам'ять чоловік. Він накинув на плечі халат і почав прискіпливо оглядати кімнату. Порожня пляшка з-під коньяку. Це його робота. Пляшок з-під шампанського немає. З-під вина теж… Отже? На столі лежала записка. Кілер нервово схопив клаптик паперу і почав похапцем читати, перескакуючи цілі речення. Потім сів і спокійно почав учитуватись у кожне слово. Вона таки вчора вночі була тут. Поскільки він був надто п’яний, розбудити не вдалось. І на краще, - резюмувала вона. Що візьмеш із п’яного чоловіка?

- От козел! – лаяв себе кілер. Від розпачу обхопив голову руками. Далі було ще краще.

«За твій останній промах була велика буча! – писала таємнича красуня. - Ледве вдалося відстояти. Так що у тебе, вважай, останній шанс залишитися живим. Хоча, добре знаючи команду, що охороняла того політика, і те, що ти вийшов сухим із води, - скажу відверто: ОФІГЕННО! Розумію, що ти зараз відчуваєш, читаючи ці рядки… Пробач. Із п’яним не хотіла мати справу! Я все ж таки жінка! А потім все решта…

Прошу тебе, збери себе докупи, зосередься! Компромат на Непідкупного – все залишається в силі. Від тебе чекають нищівний компрометуючий матеріал. Правда, часу в тебе залишилось обмаль. Не виключаю найближчим часом нашу зустріч. Але якщо ти знову насвинячишся, тоді вибачай! Я вірю в тебе!»

Папір мав невловимий запах тонких солодких парфумів.

Кілер сидів на стільці біля письмового столика й тупо дивився поперед себе. Там, де йому доводилося бувати, такий стан називався нірваною для баранів. Потім вирішив – треба продовжувати освоювати нову реальність. Інакшого не дано. Бо не хотілося щомиті нервово очікувати несподівану і безглузду смерть. Отже, спочатку холодний душ. Далі – вправи з йоги. Потім – зусиллям волі відчалити від берега безнадії.

Кілер одягнувся й пішов до найближчого ресторану, щоб добре перекусити. А потім накреслити план подальших дій. Із великим задоволенням з’їв м’яса з картоплею, запеченого у глиняному горшку. Добре запив узваром із диких сушених фруктів.

- Дозвольте? – почув він тихий голос.

Підняв голову й здивовано витріщився на чоловіка, що несміливо схилився над його столиком. Це був Олександр Казимирович.

- Ви ж тут не випадково? - уважно подивився на непроханого гостя кілер.

- Звичайно, ні!

- Таке враження, що займаєтеся не політикою, а на службі у засекреченій конторі. – невдоволено бурчить кілер.

Олександр Казимирович сприйняв це як комплімент і його обличчя засяяло задоволеною посмішкою.

- Приємно чути таке від вас!

- Що це означає? – насторожився кілер.

- Те й означає! Чого ви прикидаєтесь вівцею? Давайте відверто говорити. Петю ви ліквідували блискуче! Хто замовив?

- Та ніхто! Так вийшло! – кілер очікує реакції Олександра Казимировича.

- Вам за це дуже вдячні… - таємниче зашепотів той. – Сподіваюсь, ви людина здогадлива… Не потрібно пояснень хто це?

- Он як?

- Особиста від нього подяка! Занадто зарвався Петя… А у нас власних ресурсів не те щоб не вистачало…

- Розумію… Тоді й ви будьте відверті. За чим прийшли?..

- Ох, біда! Не життя, а каторга! Знову снився конвеєр…

- Хто?

- Конвеєр… А, ви, напевне, забули! Мені часто сниться конвеєр, по якому рухаються державні грошові потоки… А я в цей час міністр економіки... Дружина викликала лікаря. Той каже, потрібна зміна виду діяльності. Як же зміниш діяльність, коли перемога на виборах от-от… Та й Петі немає, головного конкурента…

- Зачекайте, ви з чимось прийшли до мене…

- Правда, даруйте… Мова йтиме про гроші… Ці ваші таємничі кошти, котрі так впливають на хід історії нашої партії.

- Добре, будуть вам гроші… вам, особисто… - наголошує кілер.

- Не зрозумів…

- Мені потрібні компрометуючі матеріали на Непідкупного. Вбивчої сили. І ви отримаєте добрячий гонорар…

- Перше. На Непідкупного зовсім немає компромату. Це кристально чиста людина…

- У кристально чистої людини не може бути заступників на кшталт покійника…

- Це прикра випадковість у нашій партії…

- Це не прикра випадковість. У кожній конторі, навіть у такій, як ваша партія є стерв’ятники. Комусь же потрібно робити брудну роботу. Щоб такі як Непідкупний були чистими… Така проста логіка життя. Я навіть не вдаюсь ні в які подробиці… Істина лежить на поверхні. Ви або сам наївний, як домогосподарка,або тримаєте мене за лоха…

- Добре, досить! – кривиться Олександр Казимирович. – Мені пообіцяли, в разі перемоги на виборах, міністерство економіки. Я що, божевільний, позбавляти себе такого щасливого повороту у житті…

- Звісно, що божевільний… Де ще те ваше міністерство, а гроші – ось вони… Тільки протягніть руку… Такі ж справжні, як і я… Хочете, можете мене оцінити на дотик…

- Звідки я знаю, що ви мене потім не здасте?

- Знаєте, я певний час був у деяких краях. Там інша дійсність. Вона викликала у мене таку повагу, що я намагаюсь її наслідувати. Так от! Якщо там дають слово, це значить, - не потрібні більше ні папери, ні печатки. Для вас це дивно, бо у вашій партії навіть на копії вимагають поставити печатку й підпис. Можна було б продовжувати, що це повна деградація й таке інше… Але це не моя робота – доводити, що ви живете у світі повного ідіотизму й абсурду. Якщо я даю слово, це означає наступне – я можу, маю змогу його дотримати. Ніяка випадкова примха моєї свідомості не в силі зламати дане мною слово! Далі – дане мною слово – моє глибоке внутрішнє переконання. Наостанок. Якщо я не можу, або не хочу дотримуватись даного мною слова, то я про це заявляю відверто і без фальші. Що знову ж таки означає: такі дії - моє глибоке внутрішнє переконання. Вибачте, що говорив занадто довго.

- Тепер я розумію, чому ви так запросто ліквідували Петю, - каже з повагою Олександр Казимирович.

- Чому? Цікаво!

- Там, де ви були, вчать магії… Ви добре її освоїли… Ви можете впливати на поведінку людей…

Кілер після цих слів почав голосно реготати. Йому давно не було так весело, та й компліментів на свою адресу давно не було.

- Ви мене збили з пантелику… Ваш висновок поставив мене в тупик. Я не знаю, що вам відповісти… Швидше всього затхлість словесної беліберди, котру ви тоннами виливаєте один на одного у своїй партії, а потім проголошуєте електорату, позбавила вас віри у звичайне людське слово… Я провів із вами, людиною не до кінця зіпсованою новими політичним технологіями, - легку оздоровчу словесну терапію…

- Ідіть до нас у партію… Ми шукаємо таких як ви…

Кілер знову почав реготати.

- З вами неможливо серйозно вести перемовини… Ви легковажно нехтуєте законами тонких матерій і енергетичних потоків… Можливо, несвідомо… і при цьому, зовсім не зважаєте на те, що світ розбудований до вас! Ви вже в ньому нічого не можете змінити!

- Ви мене цим ображаєте! – надувся Олександр Казимирович.

- По вашому виходить, що стрілки компаса легковажно позначають схід і захід! Досить випустити сувору директиву і все поміняється! Стрілки будуть показувати, куди вам захочеться! Ось ваше бачення світу! Виходячи з цього, ви збираєтеся будувати країну!

- Ви насправді не той, за кого себе видаєте…

- Бетмен? Котигорошок? Киньте! Це все дурниці! Просто ми з вами трішки різні люди.

Йдемо різними дорогами. Доля нас звела на певному відрізку шляху. Оце і все! Тепер до діла. Скільки ви хочете за свою роботу?

- Хіба я давав згоду?

- Хіба ні? Ви вже подумки розподілили гроші, куди і стільки витратите. Тут ви за мене сильніший. У мене погано з математикою. І я в думках повільно рахую… Зазвичай, користуюся калькулятором…

- Ви відьмак! Шаман! Ворожбит! Нечиста сила! Вурдалак! – злиться Олександр Казимирович.

- Скільки?

Олександр Казимирович сором’язливо шкрябає на клаптику паперу цифру з багатьма нулями.

- А знаєте, чому в нашій країні так погано живеться?

- Що, занадто багато захотів?

- Завдяки викривленому природному відбору, кращі – за бортом управління державними процесами, гірші – керують! Вірніше – панують!

- Наскільки зменшити суму?

- І хочеш, не хочеш, ви будете підбирати собі подібних…

- Ви дилетант у політиці і не розумієте бодай простих істин… Не лізьте не в свою справу!

- Коли я зможу отримати матеріал?

- А коли я гроші?

- Хіба ви щось уже зробили?

- Так! – гордо каже Олександр Казимірович. – Я дав згоду! Наполягаю на виплаті авансу!

- А ви палець відкусите і не скривитесь!

- Життя - це вічна боротьба! Перемагає той, хто краще пристосовується! Мімікрія – геніальна властивість природи! То чого ж гордувати? Бери й користуйся! Це одна складова успіху! Інша - перемагає сильніший духом! Ви іронізуєте, а не задумалися, що завдяки нам, політикам, суспільство хоч якось структуризоване і втихомирене. А так би вже давно люди перегризли одне одного!

- Отут я з вами цілком згодний! Ну то що? По руках?

Олександр Казимирович перелякано ховає руки за спину.

- Що ви там ще придумали?

- Нічого. Трішки історії. Наші з вами прадіди угод не писали, печаток не ставили. Рукостискання і словесні обіцянки – оце був і ввесь ритуал…

- Он ви про що! Тоді – по руках!

- Тільки прошу вас – без сюрпризів і несподіванок! – просить кілер. – Бо тоді доведеться вдаватися до насильства. А я цього не хочу…

- У нас у партії один одному не довіряють. Така практика стосунків. Вважається, хто кого більше обведе навколо пальця, той і молодець… Повірте, мені важко отак одразу помінятись… от, скажімо, щось обіцяти, а потім обов’язково виконати…

Кілер запитально витріщився на свого спільника.

- Ви ж самі мене за короткий час привчили до відвертості… До чесності… Де це все в біса взяти? Розгубив давно! Та й у житті це все не потрібне… Та й докорами всілякими ви мене не дістанете! Мені аби гроші!

- Нічого не зрозумів! Що вас непокоїть?

- Як би дати обіцянку і виконати…

- У вас немає іншого виходу…

- Правда? Страшно. Як згадаю про Петю… - Олександр Казимирович витер спітніле чоло.

- У вас ще є можливість відмовитись…

- Ні, ні! Щоб відмовитися від грошей? Нізащо! Я збираюсь із силами… Бувайте! Я вам потелефоную!

- Тільки матеріал має бути серйозний! Чуєте? Молоді коханки вашого боса мене не цікавлять! Рахунки за кордоном, нерухомість тут і за кордоном… Оце таке підійде! Треба розвіяти міф про непідкупність вашого кумира!

- Не вчи вченого їсти хліба печеного! Гроші готуй!

***

Передача грошей відбулася через посередника. Так побажав Олександр Казимирович. Кілер став чекати компрометуючих матеріалів. Із нудьги вештався містом і відвідував екзотичні ресторани. Пив спиртного дуже мало, в основному ласував їжею. На жінок не звертав уваги, хоч вони й не залишали його в спокої.

- Може, хочеш отримати незрівнянну насолоду? – до нього підсіла фарбована білявка.

- Мої бажання тобі не під силу!

- Повір у досвід! Будь-які забаганки!

- Тоді заміни мені жінку, котра відзивається на прізвисько Холодна Троянда.

- Та пішов ти!

Кілер полегшено зітхнув. А коли побачив, що білявка щось шепче своїм подружкам і тикає на нього пальцем, зовсім зрадів – тепер цей контингент його діставати не буде.

Минув тиждень. Олександр Казимирович не відзивався. Завдання ж не з легких. Мабуть, наступного тижня дасть про себе знати.

Одначе й наступного тижня Олександр Казимирович не з’являвся й не телефонував. Його телефон теж мовчав. Кілер люб’язно попросив зателефонувати на номер Олександра Казимировича сусіда по номеру в готелі. Телефон не відзивався. Ставало цікаво і головне, не зрозуміло, - чи виконавець зовсім нічого не робить, чи просто завантажений роботою. Якщо нічого не робить, тоді яким чином він може отримати решту грошей? А може йому досить і тієї суми, що дав кілер, а робити все одно нічого не збирається? Якщо так, - теж непоганий варіант для Олександра Казимировича. Тоді, вважай, грошики пропали. Кілеру відірвуть голову, а чмирного політика він ніяк не дістане! Убивати заборонили, а дупу надрати – курям на сміх! Зовсім не цікаво! Кілер починав нервуватися.

Одного разу не витримав і вирішив мимохідь заглянути до офісу партії Непідкупного. Це був ризик із його боку, але мовчанка майбутнього міністра економіки починала дратувати, якщо не сказати – бісила!

Багатий офіс відомої партії зустрів кілера не зовсім привітно. Йому дорогу загородив міцний охоронець.
- До кого?

- Я приїхав з маленького містечка на півдні України, щоб зустрітися з керівництвом партії. Ми там усі ваші прихильники. Поголовно! Мене люди послали! Маю передати прохання й поговорити про проблеми нашого містечка. З ким можна зустрітись?

- А нікого немає! – буркнув охоронник.

- Так може скоро будуть?

- Навряд чи… Сам Непідкупний з вами зустрічатися не буде. Права рука… Права рука вже не може ні з ким ніколи зустрітись… - пробурчав сам до себе охоронник. – Один заступник і той у Китай поїхав. Досвід переймати…

- Скоро повернеться?

- Так тільки сьогодні поїхав наш Олександр Казимирович…

- Біда та й годі… - хитає невдоволено головою кілер. – Що ж я людям скажу? Нікого не побачив і ні з ким не поговорив…

- А ви листа напишіть, - радить охоронник. – На лист обов’язково дають відповідь…

- Дякую за люб’язність…

Кілер через свої джерела перевірив список людей, що відлетіли за кордон. Так і знав! Серед них Олександра Казимировича не було…

«Отже, вирішив погратись у схованки… Що робити далі? – не міг дати собі раду кілер. - Ліквідую падлюку… Витягував декілька разів «беретту» і тут же ховав. Тоді й мені капець! От попав… Нащо я погодився працювати в нових умовах? Я ж добре знав, що у мене нічого не вийде! Треба було відійти в сторону… Хіба пропав би? На життя вистачить, а зайнятися знайшов би чим… Знайшов, кому повірити! Миршавому, брехливому політику! Напитися, чи що? Гарна ідея! Це може бути! Але ж треба провчити цього гада! Але як?»

Кілер замислився…

Через деякий час він був у редакції наймасовішої газети міста. Замовив оголошення такого змісту: «Олександр Казимирович – всесвітньовідомий мануальщик. Вигодований і вихований тібетськими монахами. Знімаю порчу, чищу чакри, вишліфовую минуле, роблю вас щасливими навіть мимо вашої волі. За невеликі гроші. Конкуренти відпочивають. Поспішайте! Обмежена кількість пацієнтів! Чергу займати звечора, бо на ранок дуже важко потрапити на прийом. За адресою…. Попередній запис за телефонами…»

Кілер під вечір поїхав перевірити, як працює реклама. Біля будинку Олександра Казимировича чергувала міліція. Під’їзд будинку обліпили схвильовані люди. Парк і скверик поблизу теж були задіяні. Стояв крик і гамір, бо, як завжди у таких випадках, непорозумінь між клієнтами було багато. Тим паче, що бажаючих потрапити на прийом до учня тібетських монахів було більш, ніж достатньо.

З вікна третього поверху волала не своїм голосом жінка: «Тут сталася помилка! Олександр Казимирович ніколи не займався лікуванням людей!»

- Не вірте їй! – крутився серед натовпу кілер. – То недолуга конкурентка! Олександр Казимирович усе може! Навіть навернути на вас великі грошові потоки!

- Навернути грошові потоки? – скаженіли від збудження ті, що мали слабкі нерви. Стійкіших теж починало судомити від нетерплячки. Кілер був задоволений початком. Отже, сьогодні можна дещо собі дозволити… Але згадав останню записку таємничої жінки, що на невідомій відстані зводила його з розуму, трохи задумався. А що коли знову трапиться так, він нап’ється, проснеться на ранок, а в повітрі лише невловимі запахи солодких парфумів…

Цього він собі ніколи не пробачить!

Тому, прийшовши в номер готелю, наче порядний сім’янин, випив на ніч оздоровчого кефіру й ліг відпочивати. Серед ночі його розбудив запах солодких парфумів. Кілер насторожився й спробував швидко збагнути – чи це сон, чи це дійсність? На фоні великого вікна промайнула якась тінь, схожа на велику кішку, котра проворно шаснула у ліжко, ніжно притискуючись до чоловіка. Це вже був не міраж!

- Чого так пізно? – з докором сказав кілер.

- Я буду покарана?

- Чого не попередила?

- Наче ти не знаєш, що люди нашої професії не належать самі собі…

- Надовго?

- Тобі що більше до вподоби, - розмовляти, чи цілуватися?

Далі було якесь нерозбірливе бурчання, бо жінка почала пристрасно цілувати свого нічного візаві. Кілер наче проваливсь у якусь незвідану досі нірвану. Не мали значення ні слова, ні жести. Двоє перетворилися в одне ціле. Єдине, що було нарізно – уривчасте дихання. Час як всесильна і розмірена величина перетворився на річковий пісок, що швидко сипався скрізь пальці…

Наступного ранку все повторилося. У постелі поруч - нікого. У номері ледве вловимий запах тонких солодких парфумів і записка на столі. «Потрібні рішучі дії щодо Непідкупного! Часу в тебе майже не залишилося».

Незабаром кілер був біля театрального інституту. Умовив двох дівчат зіграти роль покинутої жертви відомим політиком. Одна навіть погодилась імітувати вагітність – майстерно намостила великий живіт.

Кілер підводив їх до дверей квартири Олександра Казимировича, а тоді швидко спускався на один поверх униз. Двері відкривала дружина політика. Спочатку була тиха розмова, згодом вона переростала на вереск. «Покинута жертва» починала верещати гучніше за дружину політика. Сусідські двері потихеньку відчинялись і залишалися напіввідкритими.

- Я це так не залишу! Нехай платить аліменти!

- Нахаба! На чужі гроші не зазіхай!

- Мені гроші не потрібні! Вони потрібні нашому маленькому! Нехай той старий козел відповідає за свої вчинки! Я це так не залишу! Я буду скаржитися!

Вистава закінчувалась і «жертва» цокотіла підборами вниз, де й отримувала гроші за виставу.

Сусідські двері безшумно зачинялися. Через півгодини наступна «жертва» натискала кнопку дзвінка квартири політика. Уже її поява супроводжувалася страшенним вереском, що підсилювався звичайними матюками. Сусідські двері знову безшумно відчинялись і залишалися ледь відчиненими. Кілер був задоволений підготовкою майбутніх вітчизняних акторок. Грали вони від душі, легко й невимушено – комар носа не підточить! Наче таке з ними траплялося щодня в житті.

Затим він із почуттям виконаного обов’язку пішов перекусити до найближчого ресторану. Разом з тим помізкувати, що робити далі. За сусіднім столиком сиділи два кремезних відвідувачі й щосили реготали, наче прийшли не поїсти, а подивитись на виступ клоунів. Кілер хотів пересісти – вільні столики були, але якась сила його стримала. Він мимоволі став свідком розмови двох чоловіків.

- Я такої апетитної жінки в житті не зустрічав… Форми – подивишся і тобі вже не хочеться йти до номеру в готелі! А тут така нагода! Один приїхав! Я за нею полював три дні! Вже всі очі їй промозолив… Вона не витримала і питає:

- Ви щось хочете?

- Так… - я ледве видавив із себе ці слова, бо слина так і потекла по бороді… Вона кокетливо бере мене під руку, підводить до якогось фонтану й каже: «Випийте, додає чоловічої сили…» Та я й так ніколи не страждав цим! – починаю її ухитувати. Вона стоїть на своєму: «Знаю я вас… хвальків… Потім самі розчарування!» Як тут не виконаєш прохання такої апетитної молодиці. Я залпом одразу склянку! Вона осудливо похитала головою:

- Що ви наробили…

- Та не переживайте, - заспокоюю. І тут відчуваю… Чоловік починає реготати, як навіжений.

- Що? - перепитує сусід за столиком. – Спрацювало? Одразу?

- Одразу! – аж синіє від сміху розповідальник.

- І що ти? Прямо там її?...

- Тут же й наклав у штани… Прямо потекло…

- Не зрозумів, - дивується сусід.

- Як мені потім популярно пояснили, - регоче здоровило, - то була вода, що миттєво чистить шлунок і кишечник… Це ж тобі не проста, а лікувальна вода… Отак я попав! Моя симпатія, виявляється, всіх залицяльників так відшивала… А тепер уяви мій стан – я стою, такий весь крутий мачо, а по ногах тече… Дама поруч… Іти не можу… А вона так єхидно: «Може, ще скляночку?!» – за столом почали знову несамовито реготати.

- Вибачте мені, ради Бога, - кілер повернувся до здорованів. – Мені дуже цікаво, що то була за вода і де вона така є…

- Хочеш потрапити в історію? – замість відповіді регоче здоровань. – Правда, якщо завбачливо одягнеш памперси…

- Хлопці, благаю, скажіть… - кілер ставить на стіл здорованів дорогу пляшку коньяку.

- Мазохіст? – запитує один і знову регоче.

- У одному з наших курортів, - крізь сміх каже другий і на клаптику паперу написав назву курорту. – Пляшку, може, не варто?

- Візьміть, візьміть, будь ласка! Ви мене здорово виручили!

- Як знаєш, - знизав плечима один здоровань. – Яких тільки диваків не буває на цьому світі.

Кілер не встиг вийти на вулицю, задзвонив телефон.

- Ви - негідник! – почув він роздратований голос Олександра Казимировича.

- Хто б казав! Від такого чую!

- Що ви собі дозволяєте? Ви вже тиждень шантажуєте мою сім’ю!

- Не подобається? Тоді поверніть гроші, або виконайте обіцянку…

- У мене вже немає грошей…

- Брешете! Де ви так багато встигли розтринькати? Поки не повернете гроші – терпіть… Це ще тільки початок… Далі буде веселіше!

- А ви вигадливий! Я вас недооцінив. Думав, окрім стріляти й різати, - вам більше нічого не під силу…

- Мене не цікавлять ваші компліменти. Поверніть гроші…

- У мене їх вже справді немає! – плаксивим голосом почав політик. – Стану міністром економіки, поверну…

- Я не візьму! Ви будете віддавати не свої, а народні гроші…

- Ви так говорите, наче не я, а ви член ЦК нашої партії…

- Я вас чекаю сьогодні у кафе навпроти скверика, де ми з вами зустрічались останній раз о сімнадцятій….

- Я не приїду!

- Не морочте голову! Мені потрібно з вами поговорити…

- Я звернуся до правоохоронних органів… скажу, що ви мені погрожуєте…

- Ідіот! – вилаявся кілер. – Я вам даю слово, з вашої голови не впаде жодна волосинка! Мені потрібна ваша допомога!

- Хитро стелете!

- Так, так! Допомога! Посильна! Яку ви зможете без клопоту для себе виконати… І тоді про гроші забудемо!

- Он як ви мене заманюєте в пастку!

- Бовдур! Я дав слово! Це зрозуміло?

- Я візьму з собою дружину…

- Я не прошу ясир…

- Вона буде неподалік… Щоб я почувався більш упевнено…

- Бідний Христос! Які в нього мерзенні й нікчемні діти! Беріть дружину! Тільки не запізнюйтеся. Бо я цього не люблю!

Даремно чекав кілер партійного функціонера в умовленому місці. Той, звичайно ж, не прийшов.

- І працюй з отакими козлами? – лаявся ошуканий чоловік. – Гроші просрав, прохання не виконав… І після такого чіпати його не можна. Куди котимося?

Проте не став гаяти часу. Дав оголошення у газету про прийом порожніх пластикових пляшок різного об’єму в необмеженій кількості за адресою, де жив Олександр Казимирович, а потім сів на потяг і поїхав до мальовничого містечка, де був розташований курорт. У приймальному покої його радо зустріла чорнява молодиця, про яку в народі кажуть «кров з молоком» і попросила документи.

- А де ж ваше направлення на лікування? – ласкаво дорікнула вона. В її очах кілер побачив грайливі бісики. Вона повільно поворухнула плечем і дві округлі спокусливі жіночі принади заколихалися. Кілер витріщив від здивування очі – так майстерно це у неї виходило. Чи це раптом не та «жартівниця», про яку розповідали один одному чоловіки за столиком?

- Чи ви приїхали розвіятися? – повні губи розтягнулись у спокусливу посмішку.

- Мені потрібна вода… - розгубився кілер.

- Вода? Які проблеми? Тут її скрізь вдосталь…

- Але мені потрібна особлива вода… - не міг знайти правильні слова чоловік. – Та що миттєво…

- Що миттєво? Викликає ерекцію? Вас обдурили. У нас такої немає.

- Ні, ні… зараз! Та, що відразу чистить шлунок і кишечник… Миттєвої дії!

- Ви страждаєте на запори? – співчутливо подивилась на кілера жінка.

- До чого тут я? – починає злитися чоловік. – Вода потрібна не мені! Я просто за нею приїхав!

- Ви хочете купити у нас таку воду?

- Саме так! – радісно закивав головою кілер.

- Скільки?

- Три літри! – випалив відвідувач.

- Такої кількості на роту солдат вистачить!

- У мене особливий випадок!

Кілер одразу закрився в готелі і з нетерпінням відкрив один балон із водою. Налив повну склянку і залпом випив. Вода була дуже приємна на смак і не викликала ніяких підозр із приводу своєї незвичайності. Кілер хотів присісти на стільці і почекати реакцію на випите, але одразу почув слабкість унизу живота й миттю рвонув до туалету. Після того, як він звідти вийшов, навіть присісти не вдалось. Кілер знову рвонув до туалету. Потім він там із годину сидів, не вилізаючи, - якого біса туди-сюди шастати? Через декілька годин він обережно приліг у ліжко, час від часу перелякано схоплюючись на ноги. Але то вже була так звана безпідставна тривога, так би мовити, перестраховка. Знаєте, про всяк випадок... Аби чого не вийшло несподіваного. Не зважаючи на такі довготривалі муки, він задоволений поїхав додому. Тепер потрібно було вирішити не менш важливу проблему – доступ до тіла Непідкупного!

Коли вже кілер сидів, нудьгуючи у вагоні потягу, - повертався на Київ, - обізвався телефон.

- Я прийду на зустріч, - почувся до болю знайомий плаксивий голос майбутнього міністра економіки.

- Ви вчасно прийняли правильне рішення. У мене обмаль часу, тому підходьте на центральний вокзал. Потяг прибуде до Києва о 21.00. Зустрінемось на першому поверсі у залі для пасажирів.

- Якби не дружина, я б не здався! Так і знайте! Але я йду лише за однієї умови – ви даєте слово мене не чіпати!

- Хай буде по-вашому!

- Розмова відбудеться на людях!

- Не запізнюйтеся! Бо я цього не люблю!

- Дайте слово, що розмова відбудеться на людях! – істерично закричав Олександр Казимирович.

- Звичайно, звичайно! – лагідно заспокоїв кілер, побоюючись, що і цього разу «рибка» зірветься з гачка.

Олександр Казимирович прийшов завчасно, сидів у кріслі і був блідий. Хвилювання видавали ще й руки, що підло й неслухняно тремтіли безперестанку. Припухлі оченята перелякано бігали, тому політичний діяч весь час нервово крутив головою й сором’язливо відводив погляд, уникаючи дивитися на кілера.

- У мене обмаль часу! – плаксивим голосом заявив він. – Гроші ваші пішли на благодійні справи…

- Ви купили авто й земельну ділянку… Коли, приміром, земля підніметься в ціні, ви її гарно продасте, а виручені гроші подаруєте дитячому будинку!

- Годі наді мною знущатись! Я не дозволю! Звідки ви взяли, що я це все купив за ваші гроші? – нервово підскочив у кріслі Олександр Казимирович.

- Бо коли ви отримали від мене гроші, то відразу помчалися в автосалон за адресою… Продовжувати далі?

- Прокляття! Треба було діяти обачніше…

- То що?

- Я до ваших послуг! Але ви сказали, що прохання буде для мене під силу…

- Мені потрібен доступ до тіла.

- Ну, ви божевільний! Он ви куди! Нізащо! Ви хочете його прибрати! Олександр Казимирович ніколи не буде сприяти ліквідації такої людини, як Непідкупний! Гордість нації! Історія мені цього не пробачить!

- Досить, досить! Ми ж не на мітингу!

- І не просіть!

- Ви такий хитрожовтий! Але вас ніщо не врятує! – починає злитися кілер і це дивним чином діє на політика. Той перелякано присмирнів і з-під лоба зиркав на свого візаві.

- У мене справді немає виходу! Або ви забезпечите мені доступ до тіла, а якщо ні – мене ліквідують! У такому випадку мені не хочеться покидати цей світ, не віддячивши всім причетним до цього дійства. Перший у цьому списку – ви! У мене немає вибору, відповідно - й у вас немає вибору! Я доступно пояснив?

- Що маю робити?

- Ваша участь у цьому ділі – дрібниці! Вам потрібно звести мене з людиною, що, скажімо, готує їжу Непідкупному…!

- Ага! Так і знав! Ви хочете його отруїти!

- Тихо! Ми не в лісі! Ніхто не збирається його труїти!

- Тоді що?

- Так я вам і скажу! Це таємниця! Щось не схоже, щоб ви кудись поспішали?

- Є в мене одна особа! – захихикав Олександр Казимирович. – Вона найближча з обслуговуючого персоналу… Особиста кухарка. А ви точно не збираєтесь ліквідувати Непідкупного?

- Точно! Даю слово! У мене інші цілі!

- Які?

- Не ваше діло! – гримнув кілер. - Ви ж уже зі мною давненько спілкуєтесь. Пора зробити висновки… можна мені довіряти, чи ні!

- Так таки так… Надя її звуть. Вона готує їсти Непідкупному. Влаштовує?

- Більш, ніж потрібно! Ви справжній лідер вашої партії! Ви істинний захисник інтересів бідуючого народу…

- А от ви зараз кепкуєте, чи щирий?

- Коли ви мене познайомите з цією жіночкою? У мене вже цейтнот…

- А ви граєте у шахи?

- Звідки ви взяли?

- А до чого тут цейтнот?

- Жити хочеться… - сумно проказав кілер. – Коли ви мене познайомите з Надею?

- Дивний ви! Як вам це видається? Надю, ось чоловік. Без імені. Він хоче з вами познайомитися, щоб отруїти вашого клієнта. Так це має бути?

- Ви невдалий жартівник. Проте маєте рацію. Знайомство має бути невимушеним. Ось що. Ви мені її покажете, коли вона буде йти додому… або на роботу. Не важливо.

- Її відвозять. І на роботу, і додому.

- А ви знаєте, де вона живе?

- Звичайно.

- Отже, ви мені непомітно покажете її, коли вона буде, скажімо, виходити з будинку. Домовимось так - ви тільки покажіть мені її. І все! Далі я сам…

- Тепер я вам нічого не винен?

- Коли ви мені покажете об’єкт, тоді і поговоримо…

- Може, я вам покажу її фото… - мнеться Олександр Казимирович.

- Мені потрібно побачити її живцем… А в чому справа? Знову боїтеся? Чого?

- А якщо вона мене помітить і пізнає?

- Не бійтесь! Я потурбуюсь про це…

- А може, все таки фото?

- У мене дуже мало часу. А ми тут займаємося всякими дурницями. Це може коштувати мені життя… Зрозуміли? Завтра вранці ви мені її показуєте… Який у неї сімейний стан?

- Самітна.

- Це дещо полегшує роботу…

- І дуже хоче заміж… - хитро дивиться на кілера політик.

- Усі самітні жінки цього хочуть... Який у неї, на ваш погляд, характер? Піддається впливу?

- Вона - ангел! Піддатлива, мов пластилін – ліпи, що хочеш… – єхидно посміється Олександр Казимирович.

- Судячи з вашої поведінки, щось тут не те… Одначе, іншого виходу немає! Давайте її адресу. Завтра вранці зустрічаємося! Тільки не запізнюйтесь!

- А ви мене не підведіть! Бо коли вона мене пізнає, мені буде непереливки…

- Що? Теж обіцяли женитися?

- Ви легковажний дурень! Я член ЦК! – гордо каже Олександр Казимирович. – А це зобов’язує! Боже, кому я пояснюю! Я рекомендував їй деякі кандидатури, а вони виявились… - зізнався він чистосердечно після деякої паузи. – Самі розумієте…

- О, тоді вам дійсно не варто показуватись їй на очі! – співчутливо сказав кілер.

Олександр Казимирович прийшов на зустріч у темних окулярах і в капелюсі, що майже закривав лице. Кілер ледве його пізнав. Але політик і за такої конспірації нервував і весь час крутив головою, стоячи спиною до під’їзду. І весь час занепокоєно запитував у кілера, чи не з’явилася повненька білява жінка, котра має сісти у чорний «Лексус».

- Ось вона йде! – сказав урочисто. – Це вона! Запам’ятали?

- Авжеж! – байдуже сказав кілер.

- Я можу йти?

- Ні!

- З вами приємно мати справу!

- Я сказав – ні!

- Що вам ще потрібно від мене?

- Графік найважливіших поїздок та виступів Непідкупного. Київ мене не цікавить! Буде дуже доречно знати про поїздки до великих областей…

- Не бачити мені посади міністра економіки! Ви таки хочете його ліквідувати!

- Це ваша хвороблива фантазія… Не морочте мені голову! У мене обмаль часу! Ви мені точно показали потрібний об’єкт?

- Я ж не божевільний! Це - Надя!

- Тоді бувайте…

Кілер взявся вибудовувати подальшу оперативну стратегію своїх дій. Компромату нуль цілих нуль десятих. Потрібно було поспішати. Замовник нервував. Вибори були зовсім близько. Компроматом досі й не пахло! Але не біда! Ще трохи витримки!

Кілер покладав велику надію, хай вибачать мені літературні гурмани за таку тавтологію, - на… Надію. Ця жінка мала посприяти, сама того не відаючи, - втіленню в життя грандіозної задумки по знищенню Непідкупного як лідера та потенційного переможця виборчих перегонів. Що тут треба було зробити в першу чергу? Негайно зав’язати тісне знайомство з Надею, особистим кухарем знатного політика, що, вважав він спочатку, – справа дріб’язкова. Але згодом зрозумів, що дуже помилився. Об’єкт, не зважаючи на те, що хотів заміж, - був дуже завантажений роботою. Коли ж тут знайти час, щоб вийти заміж? На роботу її відвозили машиною, з роботи теж. Авто не встигало від’їхати – об’єкт тут же зникав у під’їзді. Як показали спостереження - ввечері вона нікуди не виходила. І що робити далі? – нервував кілер. Час не йде, а вже біжить… Скоро доведеться знову мати неприємну розмову із замовником… А там, дивись, – і вирок! На смітник! Скільки його будуть терпіти?

Кілер майже два дні вбив на те, щоб «випадково» зустрітися з жінкою на вулиці. Марно.

Насісти на Олександра Казимировича, щоб він рекомендував його як потенційного чоловіка – теж не вихід. Вона вже тому пройдисвіту не довіряє. Так буде ще гірше…

«Ось дочекаюся вихідних, - як міг, втішав себе кілер. – Може тоді вона хоч у магазин якийсь надумає вийти. Хоча, на біса їй магазини… У Непідкупного можна непомітно трошки позичити харчів… Залишається одежа і ще якісь забаганки… До таких магазинів деякі жінки ходять, коли є настрій… Якщо з чоловіками у неї не дуже клеїться, то це не значить, що вона перетворилася на монашку. Хоча майбутній міністр економіки сказав, що вона вільна… Ні, самітна! У цьому є свої плюси. Незнайомий чоловік гарної зовнішності їй не буде зайвий… Якщо до неї з короткочасними візитами забігає якийсь чоловічок, тоді завдання зовсім ускладнюється… Хоча, якщо факт матиме місце, можна цього метелика швиденько відшити. Банально налякати. Якщо ні, то начистити морду… Тут уже й Олександр Казимирович почав працювати. Повідомив, що з початком весни - великий тур до найбільших областей країни. Фінал перегонів. Отже, настав час поставити останню крапку. У нього – останній шанс виправити свою репутацію. Тут або пан, або пропав…»

Наступного дня був вихідний. Кілер мерзлякувато ходив біля під’їзду, безнадійно чекаючи, що Надя нарешті кудись вийде… Йшли години, але марно. До нього підійшла огрядна жінка у помаранчевій жилетці.

- Ви вже тут цілий тиждень ошиваєтесь… Мабуть викличу міліцію.

От халепа, якої ніяк не міг передбачити кілер!

- Я п’яний, чи до когось чіпляюсь?

- Оце то й підозріло… Такі як ви, - модні і напарфумлені видивляються квартири, щоб їх потім почистити! Недавно була така біда!

- Повірте мені, я займаюсь зовсім іншим…

- Чим? – підозріло витріщилась огрядна. – Я тут підмітаю кожного дня і око в мене – як у сокола. Хто чим дише – мене не обдуриш. Так що ідіть собі, поки не пізно!

Мати справу з міліцією? Оце вже зайве. Доведеться вести спостереження на більшій відстані. Отже, завдання, яке видавалося простим, ще більш ускладнюється. Не менше клопоту завдавав холодний дошкульний вітер. Одяг кілера не був розрахований на довготривале зовнішнє спостереження.

«Що робити? Спробую, - вирішив кілер, - для початку застосувати стандартну класичну ситуацію з обману довірливих жінок. В основі її - демонстрація банального класичного джентльменства! Діє безвідмовно!»

Кілер знайшов двох бариг поблизу на ринку й пообіцяв щедро заплатити, якщо вони виконають просту для них справу – спробують увірватися до квартири, яку він їм покаже. Бариги перелякано відмахувалися від прохання! Сказився! За це ж, коли спалимося, - довга і нудна відсидка! Кілер зробив мудріше – купив горілки і гарної закуски. Після випитого потенційні виконавці стали більш слухняні й піддатливі.

- Завдання дуже просте, - пояснював він. - Ви дзвоните у двері, як тільки вам відчиняють, починаєте матюкатись і робите вигляд, що ви агресивні. Далі з’являюсь я і вас виганяю геть. Зрозуміли?

Для більш повної аргументації свого наміру кілер показав стодоларову купюру. Тепер бойовий дух переповнював бариг і замовник навпаки, почав побоюватися, щоб вони, бува, нічого зайвого не натворили.

- Боїться просто так зайти до баби… - регоче один із виконавців. – Як я, припустімо, до Катьки…

- Ні, він хоче як у кіно… Ми сволота невихована, а він джентльмен… - резюмує другий.

- Ти ближчий до істини! – каже кілер останньому. – Хлопці, в мене дуже мало часу… Тільки ні на крок від сценарію… Домовились?

- Як скажеш…

- За це й плачу…

Кілер боявся потрапити на очі дебелій двірничці. Тоді – пиши пропало. Але вона вже очевидно займалася домашніми справами у власній квартирі й за якусь мить двоє чоловіків напідпитку дзвонили у двері до Наді. Та необачно відкрила. На її голову посипався відбірний мат і страшні погрози. Тут звідкись узявся гарно одягнений чоловік, поцікавився в чому справа. Чоловіки напідпитку, ці двоє агресивних грубіянів, послали його подалі, за що він їх акуратно спустив вниз по східцях… Вдячна господарка квартири запросила рятівника до себе. Рятівник довго сором’язливо відмовлявся, посилався на зайнятість, дякував за гостинність, перепрошував за те, що відмовляється. Зрештою, погодився зайти до квартири і там залишився….

Після того, як кілер поселився у Наді, життя поміняло пріоритети. Тепер для чоловіка було головне – не спалитися. Непідкупний якось відійшов на друге місце. Надя була натренована життям, вона нюхом відчувала фальш у відносинах чоловіка і жінки. Отже, найменший прокол – і ти під підозрою. Тобто, за дверима! Правда, ейфорія від зустрічі все-таки була. Але короткою і закінчилася ранком наступного дня.

- Якщо ми узаконюємо стосунки, то це одна справа. Якщо ні – так і бути, ще сьогодні пообідаємо разом і розбігаємось! Якщо йдемо до ЗАГСу – то найближчим часом. Нічого зволікати. Зволікання одразу викликає у мене підозру…

У Наді був настільки твердий і переконливий голос, що чоловікові нічого не залишалось, як мовчки кивати головою на знак згоди. Кілеру потрібно тільки одне, - якимось чином доводити щирість своїх намірів до поїздки Непідкупного з передвиборчою програмою по країні.

- Кохана, я маю уладнати деякі бізнесові справи…

- Які і стільки це займе часу?

Кілер бездоганно підготувався до відповіді.

- Я тобі розповідав, що мій основний бізнес – вода. Тому маю закупити партію для продажу і вибити гроші в одного типа.

- Гроші поверни, вони нам будуть потрібні. Де будеш спати?

- Якщо не у відрядженні, то, звичайно ж, у тебе…

- Швидше закінчуй справи та давай одружуватись. А то що люди скажуть? Живуть, як попало… Треба узаконити стосунки. Бо не терпиться вже запросити родичів, друзів, співробітників… сусідів!

Кілер перелякано промовчав, щоб не сфальшивити. Вирішив обняти й поцілувати Надю - так буде переконливіше. Затим поїхав у свій номер і почав далі розмірковувати, проробляти деталі майбутньої операції. Перше. Без Наді у нього нічого не вийде. Далі. Старенький полюбляє хлистати воду. Прийшла весна – потеплішало, отже, воду буде пити частіше. Тут виникала одна проблемка – його вода діяла миттєво. Це значить, що, згідно з його планом, при великому скупченні людей, власне, коли вже розпочався мітинг політика, хтось мусить дати йому води. А це вже нереально. Або мало ймовірно. Так можна пролетіти з диверсією. Значить, буде краще, коли політик піде на мітинг уже зарядженим. Так простіше виконати задумку. Тоді потрібно, щоб вода починала діяти не відразу… а, скажімо, хвилин через десять… п'ятнадцять. Прекрасно! Тільки де взяти таку воду? Їхати знову на курорт… Чи є там така вода, що починає діяти не миттєво? Хвилиночку… а що, коли цю воду дещо розбавити. Кілер почав терпляче ставити на собі експерименти. За півдня вдалось добитися концентрації води, що чітко спрацьовує через п'ятнадцять хвилин. Для чистоти експерименту вирішив тихцем увечері напоїти Надю. У неї була звичка перед сном після їжі пити свою мінералку, щоб не розтовстіти. Кілер непомітно замінив воду у пляшці. Потім почав слідкувати за жінкою. Ага, ось вона пішла на кухню, наливає воду в стакан. Випила й сіла в улюблене крісло дивитися серіал. Кілер глянув на годинник. Потім підійшов до Наді й почав невимушено ніжно гладити її по голові. Щоб не викликати підозру в байдужості до жінки, зайвий раз продемонстрував свої почуття. Надя щасливо хихикнула й ніжно потерлася спинкою об крісло, відзиваючись на пестощі чоловіка. Кілер непомітно поглядав на годинник. Велика стрілка, як на зло, - наче примерзла до циферблата! Гладити вже набридло, нічого іншого придумати не вдавалось… Нарешті ось почала добігати остання хвилина. Надя раптом затихла, а потім миттю підхопилася з крісла й гайнула в туалет.

- Ой, що ж я таке з’їла сьогодні? – бідкалася вона, тримаючись за живіт, коли знову з’явилась у кімнаті.

- Не переймайся! Буває!

- А в тебе? У тебе все нормально? – турбувалась жінка.

- Та в мене - школа! І смажених скорпіонів їв, і змій!

- А що коли я шефа чимось таким нагодувала? – перелякано жахнулася жінка.

- Очистка шлунка ще нікому не робила великої шкоди!

Жінка на те нічого не відповіла, бо знову помчалася до туалету. Кілер радісно потирав руки. Усе готово до звершення операції. Залишилося трохи почекати. На відміну від радісного кілера, Надя вийшла з туалету трохи налякана.

- Може, швидку викликати?

- Давай ще трохи почекаємо… - почав просити кілер.

- Такого ще ніколи не було! – розгублено каже жінка.

Тут задзвонив телефон.

- Це, мабуть, шеф! – робить перелякані очі Надя. – Мабуть, мені капут! Чимось таки його нагодувала!

Вона в паніці тримала телефон у руці, не наважуючись відповісти на виклик. Затим їй удалося себе пересилити.

- Слухаю… Ага…

Кілер напружено спостерігав за виразом обличчя Наді. Якщо справді вона його чимось нагодувала, операція може зірватися… Дідуган буде панічно боятися пити воду під час відповідальних виступів.

- Пронесло! – каже радісно Надя. – Безпідставна тривога.

- А ти боялася! – радіє й собі кілер.

- І така новина. Поїздка в область починається завтра. І ти їдеш зі мною! – суворим голосом наказала жінка.

- Як скажеш, люба! – слухняно каже кілер.

***

Кілер дещо змінив зовнішність, обличчя не голив, щоб його раптом не пізнала охорона Непідкупного. Наді пояснив, що у нього подразнення на шкірі обличчя, як тільки він голиться не вдома. Надя, на диво, погодилася. Під час поїздки у потягу кілер здружився з обслуговуючим персоналом і коли приїхали в область, де мало відбутися дійство, - серед них був майже як свій. Залюбки допомагав персоналу тягати важкі ящики з питною водою, спиртним, їжею і таке інше.

- За п'ятнадцять хвилин до виступу я даю йому випити води, - розкрила йому професійний секрет Надя. – Щоб він міг промочити голосові зв’язки. Їсти не можна, а от води треба дати!

Таким чином, кілер отримав цінну інформацію без зайвої мороки. Тому, коли перед самісіньким виступом видатного політика він непомітно замінив воду, нікому й на думку не спало, що сталася диверсія.

Перед імпровізованою сценою зібралися фани й натхненно викрикували ім’я Непідкупного. Народ усе прибував і прибував. Скоро площа вже не могла вмістити бажаючих. Технічні працівники робили останню перевірку мікрофонів. Гул і свист пронісся над площею. Площа відповіла схвильованим людським гомоном: «Іде! Іде!»

Непідкупний бадьорим кроком вигулькнув на трибуні і радісно посміхаючись, привітно почав розмахувати руками до натовпу, як до старих знайомих.

- Народе України! Шановні співвітчизники! – почав він із відпрацьованою патетикою. – Настав час звільнитися від...

Тут він раптом замовк, зблід і на обличчі у нього застигла гримаса здивування. Оточення, яке стояло поблизу лідера, спочатку запитально дивилось один на одного, а вже згодом гидливо закрили носи. У повітрі запахло… Всі, хто стояв поруч трибуни, почали голосно реготати. По обличчю Непідкупного було видно, що почався некерований процес… Красиво покинути трибуну, а тим паче непомітно – за таких обставин не виходило…

Кілер раптом відчув на собі чийсь пронизливий погляд. Він зрозумів, хто це… Надя його розкусила. Треба непомітно робити ноги… Інакше йому буде хана. Кілер шаснув у натовп і почав пробиратися до найближчої вулиці. Це місто він добре знав, тому без зайвої мороки вибрався з натовпу й сів до маршрутки, щоб добратися до аеропорту. Бо на вокзалі його, ймовірно, шукатимуть. Треба якнайшвидше зникнути з міста. Він зручно примостився на задньому сидінні і втомлено закрив очі.

- Синку, чув новину, - легенько штовхнула його у бік якась старенька.

- Га? Що трапилось? – стрепенувся кілер.

- Нашому Непідкупному у нас стало зле… Приїхав з виступом, а тут таке… Харчується як попало, шлунок підвів.

- Харчується як попало? – здивовано перепитав кілер.

- А хто за ним дбає? Отож «швидка Настя» його й спіткала… А я травку зібрала, відвезу йому до аеропорту, передам, нехай підлікується… Така людина… така людина…

- А звідки ви знаєте, що він поїхав до аеропорту?

- Так усі знають… Щоб швидше до Києва та в лікарню…

- Яку лікарню? Він просто «обдєлався» як мала дитина, та й по всьому! Хіба йому стало зле? Він обісрався перед усім чесним народом!

- Який ви злий! З ким такого не буває? Він он як за народ уболіває!

- А ви впевнені, що він той, за кого себе видає?

- Він симпатичний і приємний. А ви злий і нічого не розумієте… Я зібрала травки і хочу полікувати людину… От і все!

От тобі й маєш! На біса тоді я все це затіяв? Мене ж замовник тепер замордує!

Кілер не міг дочекатися наступної зупинки, щоб вискочити з маршрутки…

***

Приїхавши в номер, трохи заспокоївся. Хай там що – а він знову герой дня! По всіх каналах – одне й теж! Телебачення тільки те й робило, що через кожні півгодини транслювало сенсаційну новину - конфуз, що стався з відомим політиком. «Таке могло статися з малою дитиною, але не з людиною, котрій ми мали довірити країну!» - всі коментарі були майже приблизно такого змісту. Його рейтинг падає щохвилини... Песимістичні прогнози на цьому не вичерпувалися. «Політичний труп» - резюмували політологи.

- От придурки! – лаявся про себе кілер, попиваючи коньячок. – Далі свого носа нічого не бачите! Послухали б ви, що з цього приводу кажуть бабусі в автобусах…

Стоп! – раптом стукає він себе по лобі. – Так бабусь же ніхто не слухає! Ось у чому справа! Усі вірять телевізору! То тоді все правильно! Буде так, як кажуть політологи!

Задзвонив телефон і кілер з побоюванням підніс трубку до вуха.

- Вітаю! – почув він радісний голос Холодної Троянди. – Цього разу ти перевершив усіх! Твоя спецоперація ввійде в аннали світової практики компромату! Така нищівна поразка в очах великої кількості людей… Моє керівництво в захваті…

- То він, по-твоєму, не буде Президентом?

- А він і не міг ним бути! Ми спеціально створювали навколо нього інформаційний фон, щоб потім на якомусь етапі вперед вийшов справжній претендент…

- А якби не вийшло збити його рейтинг?

- Купили б… До речі, хочеш побачити, хто буде першим? Переключи на тринадцятий канал… Побачив?

- Побачити то побачив. А що там поруч з ним робить отой придурок з команди Непідкупного?

- Старенький, схожий на ельфа? Так ми його давно перекупили…

- Гарна в нього схема заробляти гроші… - невдоволено бурчить кілер. – І що, він тепер буде міністром економіки?

- Чому саме економіки?

- Довга історія… Ти чого радієш? Ви теж належите до іншої команди. Залишитесь без роботи?

- Смішний… Ми працюємо на успіх одного кандидата! Реального! Та досить про секрети! До того ж ти ж знаєш, наша служба ніколи в полон не здається. Просто переходить на службу до нового режиму… Бувай, філософе!

- Як бувай? А коли ж ми побачимося?

- Думаю, скоро… чекай!

- Тобі легко казати – чекай…

- Зовсім не легко… Забула сказати… тобі у нас пропонують гарну посаду. Подумай…

- Там, де такі як Олександр Казимирович, мені робити нічого.

- Хто такий цей Казимирович?

- Довго розповідати…

- Слухай, мудрецю! Плюнь ти на свої принципи! У нас не те середовище, де тобі доводилося пропадати роками! І ніколи його тут не буде… Невже ти досі це не втямив?

- Утямив… утямив! Треба подумати…

- Думай… Я тебе цілую! Більше говорити не можу…

- У пустелі помирав від спраги, - терпимо, поранений у гарячці повзав у горах лісом, - фігня! Пресували в тюрмі для біженців, підвішували догори ногами – жити можна… тонув у річці… - трохи страшно, неприємно й холодно…. А от коли поруч немає любої жінки – повний капець!

Кілер залпом випив пляшку коньяку й тимчасово перестав розуміти, що відбувається навколо.

05.04.2011 року