ПАСІЧНИЙ Анатолій

Зміст статті

  У пошуках долі

Історична повість  

 

Помста

 

   На ранок знову починалася битва. Основні сили козаків із усіх боків підходили до укріплень поляків і поступово, крок за кроком захоплювали табір. Поляки змушені були відступати. Єдиний шлях відступу, який у них був — це Княжі Байраки. Як тільки вони направили туди свої основні сили, то Стефан Потоцький одразу зрозумів — попали у гарно підготовлену западню. У байраці росли густі невеличкі дерева і робили його непрохідним. Коні потрапляли в рови та канави, що їх поробили козаки, ламали ноги і падали разом із вершниками. Задні кіннотники напирали на передніх. Важкі вози з гарматами застрявали або перекидалися. Спереду із засідки повискакували козаки. Частина війська, що зайшла у низину, мала, окрім того, що рятувати коням ноги, ще й відбиватися від козаків.

 

 

 

 

Пасічний Анатолій Федорович

(літературний псевдонім А.Федорович)

 

Трішки про себе

anatoliyНародився в липні 1955 року на Черкащині у селі з милозвучною назвою – Богодухівка. Сусіднє село - Красенівка, не менш гарна назва, де народився знаменитий «російський борець» Іван Піддубний. Незабутні спогади дитинства – щоліта по пилюці ґрунтової дороги майже всі хлопчаки йшли дивитися змагання з класичної боротьби на честь Івана Піддубного. Перші змагання побачив у шість років. Відкривав свято силачів рідний брат Івана Піддубного Тимофій.

У степу, якому не було кінця-краю, то тут, то там ліниво вимахували крилами вітряки. Часто траплялисяя високі могили - кургани. Одні називали їх козацькими, інші говорили, що там поховані скіфські царі. Розкопувати ці могили люди не наважувались – існувало повір’я, що тим, хто потривожить ці могили, будуть непереливки… Зараз від тих могил немає і спомину!

Школу закінчив із великими проблемами. Як неблагонадійний і злісний антирадянщик. Трапилася така історія. Під впливом вільнодумних віршів Шевченка у восьмому класі розклеїв листівки по селу із закликом вигострить сокиру і бити комуністів. До сих пір не можу збагнути, що мене тоді врятувало. Адже ж провина була не дріб’язкова. Серед комуністів села стався переполох! З області одразу приїхав майор КДБ Шахов і приступив до слідчих і пошукових дій. Спочатку підозрювали багатьох дорослих. Але на превелике здивування майора, розклеїв листівки підліток. Шахов, на моє запитання, як він швидко знайшов людину, що «займалась антирадянською агітацією», відверто сказав, що перша моя записка на захист скривдженого комуніста була цим же комуністом передана йому. Там був мій справжній почерк, бо згодом листівки для маскування я писав лівою рукою. Постільки було багато цитат із Шевченка, майор швидко збагнув, що це має бути школяр того класу, де вивчають зараз твори Шевченка. Залишилося звірити почерк. Шевченку заборонили писати і малювати, а мені вступати до комсомолу і писати будь-які матеріали до газет. Уже тоді у мене, за свідченням учителів, пробивалися літературні здібності.

Як не дивно, але влада залишила мене у спокої. Попри нещадний психологічний пресинг із боку деяких учителів, ревних комуністів. Правда, майор суворо попередив - як тільки повториться щось подібне – опинишся за ґратами.  

- Ти навіть не уявляєш, проти кого ти пішов! Радянський Союз – наймогутніша у світі держава! Комуністична партія – найвпливовіша у світі! – так часто втовкмачував мені тоді в голову вчитель історії.

Де тепер Радянський Союз? Де комуністична партія? Отакі цікаві бувають життєві перепетії. 
Після служби в радянській армії закінчив Київський державний університет і працював у різних державних установах.

Після проголошення перебудови пробував реально підтримувати нові зміни у нашому житті. Біля поштамту на Хрещатику з’явилися художники. За невелику платню пропонували свої роботи. Це було тоді нетрадиційним явищем, несподівано й цікаво для всіх жителів міста. Біля творців юрмився люд і багато хто замовляв власний портрет чи купував пейзаж, тощо. Це дуже не сподобалося деяким чиновникам, як партійним, так і зі спілки художників. Вони суворо вимагали заборонити цей «произвол»! Моя стаття в одній із київських газет на захист художників спрацювала позитивно. Митців залишили у спокої. Вони малюють і досі. Лише з площі перемістились у підземний перехід на Хрещатику.

А вже вихід іншої статті – на підтримку кооперативного видавництва - закінчився для мене не зовсім добре. Головного редактора газети викликали на килим у тодішній кабмін, а після цього були зроблені відповідні рішучі кадрові заходи щодо мене…

Друкував художні твори та публіцистичні матеріали у різних періодичних виданнях.
Після проголошення незалежності декілька років займався реальним відродженням української культури. Завдяки ентузіастам, де я брав безпосередню участь, був реставрований забутий пласт музичної народної культури. Зокрема, відроджена із забуття кобза Остапа Вересая - інструмент, спосіб гри на ньому та репертуар кобзаря. Налагоджено виготовлення народної бандури, ліри, кобзи Остапа Вересая. Почалася робота з популяризації цих інструментів. За моєю ініціативою була створена спілка кобзарів України. Побіжно хочу зауважити, що такий проект коштував би платникам податків, якби цим займалися державні інституції - десятки мільйонів гривень. Ми це все робили за рахунок ентузіазму. Цікаво, що «полум’яні» патріоти з держаних інституцій, політичних партій та рухів ставилися до нашої роботи якось байдуже. Найбільшу реальну допомогу надав угорець за національністю Бідзіля Микола Іванович, тодішній голова тодішньої Московської райради м. Києва.

bandura

Останнім часом протягом п’ятнадцяти років працював на державному кіновиробничому підприємстві. Спочатку начальником дільниці, потім начальником цеху, заступником директора, згодом виконуючим обов’язки генерального директора. Послужний список дає мені підстави констатувати сумний факт – «кіна» в Україні, на жаль, ніколи не буде…

Причин багато. Основна – відбір і селекція кадрів здійснюється так, що кращі фахівці стають не потрібні, або обмежені у своїх діях недолугими чиновниками. Протягом чотирьох років я пробивав телевізійний проект - багатосерійний фільм. Коли він закінчився виробництвом – Росія ще й не починала такі проекти. І що? Не важко здогадатися – Росія швидко наздогнала нас і давно перегнала. 

Найбільша проблема нашого сучасного суспільства – далека і близька історія. Її потрібно правильно «читати». Нам потрібні ідеологічні орієнтири. А вони можуть базуватися тільки на об’єктивних фактах нашої історії. Нехай які б не були вони «неприємні» для нас, сучасників. Які не вихолощують наші традиції. Бо традиції – концентрований досвід певного народу. І цим усе сказано. Тому, поруч із повістями про сучасність, захотілося заглянути в далеку минувшину. Щоб якомога правильніше зробити художнє прочитання нашої історії. Так з’явилась історична повість «У пошуках долі. Частина 1. Помста», де детально просліджується, на основі багатьох історичних джерел, життєвий шлях Богдана Хмельницького від чигиринського сотника до гетьмана.

«Час кіллера» - навпаки про сучасність. Повість про повну втрату моральних принципів та орієнтирів у сучасному українському суспільстві. Єдине сподівання на те, що згідно з природними циклами, занепад змінює відродження…

10 травня 2011 року

На знімку:  бандура, виготовлена Анатолієм Пасічним

 

 

Анатолій Федорович

У пошуках долі

Історична повість


Помста

Частина перша

Замість передмови

Цей край, що славився квітучими та родючими землями і звався тепер Південна Русь, або Україна, що розкинувся від кордонів Речі Посполитої до татарських улусів, із часів занепаду Київської Русі, здається, був забутий і покинутий Богом напризволяще. А можна сказати й навпаки, - тут із того часу наче щось було пороблене нечистою силою.

Як бо інакше, коли скрізь, куди не глянь, - родючі чорноземи та квітучі сади, повноводні річки, а в них повно риби, ліси та пасовиська, - рай земний та й годі! Здавалось би, у тутешніх людей усі можливості - живи та радуйся! Але жоден житель цього божественного краю не міг щовечора засинати спокійно, не знаючи напевне, що з ним буде завтра. Чи непрохані гості від панів-ляхів завітають, щоб забрати останнє, чи дикі кримчаки налетять, мов сарана, і тоді — або татарський полон, або живим навряд чи вдасться комусь залишитися.

Більше чотирьох століть, як зникла Праматір - Київська Русь, - і з того часу багато хто безперестанку зазіхав на ці квітучі землі. Аж поки не стала ця велика територія частиною могутньої Речі Посполитої.

Та незважаючи на такий сумний перебіг подій життя, тут, на цій землі не переставали народжуватися відчайдухи, весельчаки, співаки й танцюристи, невтомні хлібороби, тямущі ремісники - а все це разом, коли потрібно, - суворі воїни, котрі, навіть ставши підданими польського короля, такої могутньої держави, як Річ Посполита, майже сто років залишалися самі собою, не дозволяли себе ополячити, чи окатоличити. Ми - такі-сякі прості сіромахи, - хитрувато казали вони, - живемо собі на окраїні польського королівства! Ми руські окраїнці, та й годі! Часто бралися до зброї, щоб добитися кращої долі. Покинуті напризволяще, не відали достеменно, кому б її довірити.

Що їх живило, що рятувало цих людей від зникнення та розпорошення серед інших народів? Що було для них рятівною соломинкою? Тільки те єдине, що залишилось у них від Праматері - Київської Русі, - нетлінна та невидима пуповина, якій не страшні були ні плинність часу, ні жахи життя. Це - православна віра. Найперше вони називали себе православними, - а потім уже руськими, русинами, українцями. Саме православна віра згуртувала і зберегла цей народ. Польські правителі хотіли було схитрувати, об’єднати дві релігії - православ’я й католицизм в Унію. Ми ж, мовляв, як і ви - християни! Але міцна виявилася пуповина! Від неї мало не пропала сама Річ Посполита. Унія не втихомирила цей народ, не скорила, а навпаки, лише збурила у ньому почуття власної гідності. Не потрібна нам Унія! Нас підступно хочуть окатоличити! Не будемо католиками! Ми православні — і все тут!

Завдяки саме православній вірі народ цей віками не здавався на поталу долі. Як мала дитина, покинута чомусь матір’ю, терпляче шукав цю матір роками, у великій надії та незгасимому сподіванні нарешті її таки знайти. Кожен діяв сам по собі, часом гуртом - відганяючи від себе настирну думку про приреченість, безнадійність справи. Бо коли знайдемо її, - потай втішали себе , - тоді можемо гордо їй сказати: поки тебе не було, мамо, за цей час ми не продалися, не здалися, не зникли як народ, зберегли прадавні звичаї й віру!

Єдине, чого не спромоглася ця квітуча благодатна земля - народити Велику Постать, отого єдиного сина народу, котрий би очолив цих працелюбних людей і суворих воїнів, об’єднав їхню могутню силу та волю в один порив для створення рідного дому, тобто власної держави у власній Вітчизні.

Були кращі з цих сіромах, як от черкаський та канівський староста — Євстафій Дашкович, хмільницький староста Предислав Лянцкоронський, затим наступник Дашковича, князь Дмитро Вишневецький, прозваний у народі Байдою, котрий першими почав формувати військовий стан, таку верству населення, котра б могла самотужки боронити край від спустошливих татарських наскоків. Ця верства стала називатися козаками, козацтвом. Саме за допомогою козаків Дмитро Вишневецький боронив та укріпляв кордони Речі Посполитої в пониззі Дніпра від диких кримчаків. Та й то більше на ентузіазмі своєму, аніж за допомогою королівства. Польським панам не так дошкуляли кримчаки - Варшава далеко від південних кордонів. А от населення Південної Русі, окраїни Речі Посполитої, - наче двері навстіж для непроханих гостей. Ця обставина і спричинила самоорганізацію сіромах із окраїни королівства, що заклали військові укріплення спочатку на острові Хортиця, а потім, через декілька років заснували козацьку низову Микитинську Січ. Так і повелось із того часу — століттями поруч існували гетьманська окраїна, реєстрові козаки, або ще їх називали городові козаки, піддані Речі Посполитої, а згодом московського царя і Запорозька Січ, - низове козацтво, пани запорожці, лицарі віри, своя невеличка військова держава у державі, де був власний устрій, порядки, свої правителі, урядовці, суди та неписані закони.

Так сталося, що саме сюди, гнаний польською владою, скривджений і принижений прибув шукати притулок чигиринський сотник Богдан Хмельницький. Саме звідси він розпочав свою, здавалось би, авантюрну затію, не маючи достатньої кількості війська, - усмирити шляхту в рідному краї…


Розділ І

- Що привело вас до мене, пане полковнику? — гетьман запросив гостя сісти поруч себе. — Що за поспіх? З якого переполоху в таку ранню годину?

- Пане Потоцький, - черкаський полковник Барабаш не міг спокійно всидіти у розкішному оксамитовому кріслі й чомусь сторожко озирався навкруги. - Я, звичайно, маленька людина, але не можу не втриматися, щоб… Одне слово, Хмельницький не потребним тоном говорить про шляхту. Пора вказати, де його місце! А ще! Хоче підбурити короля урізати привілеї шляхти… А вдома серед козаків та черні роздмухує ці настрої…

- Він же ваш підлеглий. Може б пора і вам… указати, де його місце, - коронний гетьман був явно невдоволений. - І що тут нового я почув? Оце заради цього така спішка?

- Так він ще й підбурює його королівську величність на всілякі авантюри… мені важко з ним тягатися… козаки за нього, - Барабаш розгубивсь і втрачав нитку розмови. Підхопившись на ноги, підбіг до коронного гетьмана, щоб таким чином бути переконливішим.

- Я - вірний підданий його королівської величності, вам служу вірою й правдою, - схилився полковник перед ним у пошані.

- Знаю! Якщо це все, то розмову закінчено! - Потоцький порухом руки відправив його на місце.

- Не все! Вважаю для себе за честь і обов’язок…

Полковник замовк, похапцем сів у крісло й красномовно кивнув у бік слуги.

- Вийди! - наказав гетьман. - Насолити нам, забрати наші деякі права та привілеї - цим король весь час марить. - продовжив він згодом. - І ми добре знаємо про це! Чим ще Хмельницький спокушає короля?

- Ніяк не може нахвалитися перемогами під Дюнкерком…

- То й що? Мене це мало цікавить… - починає дратуватися гетьман. Він піднявся у кріслі, ще раз даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена.

- Ось зараз скажу про головне! Маю за честь і обов’язок повідомити, - Барабаш нарешті зібрався з думками. - Король збирається збільшити козацьке військо аж до 20000, щоб уже не словом, а ділом…

- Чим можеш довести? - нетерпляче перебив Потоцький.

- Не даремно ж я у Варшаві… - Барабаш перейшов майже на шепіт і витер спітніле чоло. — Пане коронний гетьмане… Король закликав нас, козацьку старшину… таємно, вночі…

- І що? - Потоцький напружився і нетерпляче тарабанив пальцями по обшивці крісла.

- Дав грошей на чайки. І грамоти - приповідні листи, вербувати всіх охочих до війська. Навіть за кордоном. Начебто готовиться до війни з бусурманами, а насправді… все проти шляхти!

- Де грамота?

- Ось, пане гетьмане…

Потоцький уважно читав документ.

- От воно що, - сказав він і заклопотано потер чоло. — Я залишу цього листа у себе…

- Ніяк не можна, ваша мосць.

- Що? — Потоцький вийшов із задуми.

- Хай буде краще при мені… А раптом король знову покличе, а грамоти немає?

- А якщо Хмельницький змусить показати козакам? А таки змусить. Козаки та голота не стільки думають про бусурманів. Не діждуться, як би вчепитися в глотку шляхті.

- Тоді мені смерть і ваш вірний слуга не зможе більше попереджати про подальші наміри короля та ваших недоброзичливців.

- Твоя правда. Що придумати?

- Я її надійно заховаю! Та головне - відтак ви переконалися, що не пустобрех Барабаш… вірою і правдою вам служу.

- Добре, бережи грамоту, як зіницю ока! На сеймі восени покажемо!

- Зроблю, як кажете…

- Добре, що попередив. Але не вийде у них із Хмельницьким нічого. А тепер вирушай додому. Розказуй козакам про наміри короля, а сам приглядайся, що і як… ненадійних козаків відслідковуй! Не мені тебе вчити! Далі - подивимося. Навіть погане затишшя краще, ніж кляті бунти! Отож їх потрібно знищувати у зародку! А ми почнемо тут свою роботу… Хто ще був у короля?

- Караїмович і Нестеренко…

- А, ці… - недбало махнув рукою Потоцький.

- Так, воно так… А от Хмельницький, - не вгамовується Барабаш.

- А що Хмельницький? — іронія скривила лице старого гетьмана.

- Проти шляхти аж трясеться! Дуже незадоволений. Образи за батька не може забути, що дворянства лишили. Із таким завзяттям сприйняв пропозицію короля… Треба б його провчити!

- А що цей Хмельницький може? - перебив його Потоцький. - Діяти ми не дозволимо, як він хоче. Все ж, як би там не було, не слід дражнити звіра. Ми цю неслухняну худобину привчимо до налигача…

- Із Хмельницьким поводьтесь, як нічого не бувало, — додав він після деякої мовчанки. - А ми вже придумали, як йому насолити… Якраз чигиринський староста Конецпольський просив зважити на прохання підстарости Чаплинського. Зважимо! Отже, пильнуйте там за ним. Як тільки він щось буде затівати — дайте знати… Почекай.

Потоцький повагом піднявсь і вийшов. Через деякий час зайшов із листом.

- Як хочеш, а повинен першим прибути до Чигирина...

- Прибуду першим, не турбуйтесь. У Хмельницького є підстави не минати жодного шинку. Буде святкувати. Від короля він вилетів як на крилах.

- От ми йому їх і підріжемо. Передаси цього листа чигиринському старості Конецпольському. Особисто в руки. Тут я пишу, що треба уважити просьбу підстарости Чаплинського.


Розділ ІІ

Коли наставало літо-літечко, для братів - роздолля! Або в річці купайся, або тут же лови рибу. Зав'язав між собою рукави полотняної сорочки, а там, де горловина для шиї, - мотузкою і готово. Бредеш по коліна, сорочку занурив у воду і обруч із лози примантачив внизу сорочки - а брати з галасом топчуть воду навколо! Риби — хоч усе село годуй! Сама йде до пастки.

Коли стемніє — потайки шастали у панський сад. Скрізь і всюди - яблук багато, але у пана найсмачніші, бо було потім чим хизуватися серед однолітків. У самого магната накрали! Прислуга босоніж ганялася за братами на гавкіт собак. На баштани налітали найвідчайдушніші. Потрібно було повзти бур'янами Бог зна стільки, та так, щоби потім, переборовши страх, заскочити у баштан, схопити непоміченим один чи два кавуни й шаснути знову в бур'яни. А там уже наїстись од пуза. Але, якщо сторож помітить — біда! Наздожене й надає батогів, тиждень сидіти не можна буде.

Одного разу крадіжка яблук у пана мало не закінчилася трагічно. Челядь піймала найменшого Грицика і тримала два дні у хліві, хоч як батько не благав відпустити хлопця. Магнат зжалився лише за умови додаткового відробітку. Грицик довго заїкався від переляку — його там лупцювали й морили голодом. А трохи пізніше хтось у панському саду між деревами натягнув мотузки й посипав бите скло під ними. А потім роздратував собак. Челядь кинулася до саду ловити злодюжок, попадала на бите скло, а потім довго лунали їхні несамовиті крики та зойки.

Мати здогадалася, чия то робота. Плакала і благала Петра кинути це діло. Схоплять — гірше буде, ніж Грицику! Не пожаліють - заб’ють до смерті. Хлопець невдоволено сопів і не зізнавався, а вже згодом не витримав материних сліз та благання, зі злістю процідив: «Це їм за брата».

Якось надвечір біля двору зупинився невідомий вершник. Він одразу спішився й прив’язав до хвіртки, біля якої у дворі гасали брати, змиленого коня. Хлопці з цікавістю прилипли до тину й безцеремонно розглядали прибулого. Це був літній кремезний чоловік із посивілим чубом і великим шрамом на обличчі. У вікно з хати теж побачили приїжджого і батько хлопчаків одразу вийшов назустріч. Чоловіки стримано про щось тихо поговорили, затим батько з незнайомцем зайшли в сусідній двір, що стояв пусткою. Відбили дошки, що навхрест закривали перекошені вікна й зайшли до порожньої хати. Малі перелізли через тин, прилипли носами до шибок, намагаючись розгледіти, що діється в хаті. Нічого з цього не вийшло, бо з хати вийшов батько, гримнув на хлопців і ті, мов горобці, розсипалися врізнобіч. З’явивсь у власному дворі аж коли почало темніти.

- У нас тепер буде новий сусіда, - сказав хлопцям батько. — Панасом звати. Але вам туди нічого шастати! Щоб нікого з вас у сусіда не бачив! — наказав суворим голосом. — Я його теж про це попередив! І він дав згоду!

- А чого до сусіда не можна? — цікавиться малий Грицик.

- А батога давно пробував? — чомусь невдоволено супиться батько. — Як заглянеш до нього, то він тебе ним і вчистить!

Одначе сусід виявився веселим і непосидючим чоловіком. Незважаючи на сувору заборону батька хлопців, весь час запрошував малих до себе, частував медяниками, що привозив із ярмарку, або брав на риболовлю чи в ліс по гриби. Проте після кожного такого випадку хлопці тихцем спостерігали, як батько лаяв Панаса, а той лише посміхавсь і відмахувавсь у відповідь. Вони ніяк не могли втямити, чому їм не можна ходити до сусіда.

Намагалися дізнатись у матері, а та лише безпорадно розводила руками. Хлопців чим далі, тим важче було віднадити від Панаса. Батько навіть махнув на це діло рукою. Хлопців манила не стільки риболовля, як шаблі та пістолі, що були розвішані в хаті Панаса. Особливо не міг відірвати погляд від тієї зброї Петро.

- Можна, я потримаю, - благально просив при нагоді.

- Ще рано! — реготав Панас. — Та й батько твій буде лаятися , - чухав він заклопотано потилицю.

- Ніхто й знати не буде! — гаряче запевняв малий. — Я ж трошки!

- От іншим разом, - хитрував Панас.

- Правда?

- Слово козака…

- Чому в нас удома — ні шаблі, ні пістоля... — допитується у батька Петро.

- Зате у нас справні коси та вила! — невдоволено гримає на те батько.

- Вила не приносять честі козаку!

- Що!? Ось я тобі зараз!.. Це вже знову витівки Панаса!


РОЗДІЛ ІІІ

У корчмі, намагаючись заглушити гамір відвідувачів, музики грали веселої.

Але дарма. Чути було лише бухання бубна. То тут, то там хтось виводив гарним голосом, хтось горланив якусь пісню, а разом виходило безперервне ревіння та голосіння. Картину вертепу доповнював п’яний козак посеред шинку. Він навіть не прислухався до музики, у своєму веселому танці як попало підмітав широкими шароварами глиняну підлогу.

- Це не останні штани! Таких у мене ще троє вдома! — горланив козак щосили.

Біля нього незграбно присідали й тупцювалися на одному місці напідпитку два шляхтичі.

- Хіба ти ще не пропив хату? — глузують вони з козака.

Козак не відгукувався на їхні слова. Настирливо витісняв їх у куток своїми непередбачуваними присядками та кружляннями.

- Як штаньми махну, то й корчму поворухну! — кричить козак.

У кутку біля вікна сиділи три гарно вдягнені відвідувачі - один молодий, двоє літнього віку і про щось стиха розмовляли. З одежі було видно, що належать не до простих козаків, а старшини. Час від часу вони стукали пустою посудиною по столу. Шинкарка миттю з’являлася на стукіт поважних гостей і знову наповнювала келихи.

- Хвала Богу та святому Володимиру нашому, що рівноапостольний зробив нас православними, - посміхається літній відвідувач, що сидить біля вікна.

- Чому, батьку? — запитує молодий.

- Бо магометанство нам не під силу! — він показує на п’яного козака, — бачиш, йому море по коліна. А у бусурманів табу щодо випивки. Тільки порушив заповідь — тут тобі смоли в горло й заллють! Та бусурмани й байдужі до випивки... Інша справа — ми... Мудрий був Володимир. Подумав, подумав — і вирішив пристати на православ’я. Бо якби вибрав магометанство - чоловічого населення у нас уже давно б не залишилось...

- І що, вони зовсім не вживають, батьку? — знову цікавиться молодий.

- Там все інакше, Тимоше. Я там довго був… Знаю! По-іншому й до веселощів ставляться, й до релігії. От би у нас таке запровадити... — каже мрійливо.

- Он, Богдане, куди ти замахнувся! Якби раптом затіяв таке, одразу всі тобі ворогами стали б! - скептично дивиться на нього товариш.

- Та то я так, Тарасе! Аби помріяти! У нас інша мудрість — якщо п’єш, то знай міру!

- І в кожного вона своя! За тих, хто знає міру! — регоче Тарас.

Посеред залу зчинився гамір — п’яні шляхтичі, що сиділи за великим столом і собі почали тицяти пальцями на козака, який не звертав ні на кого уваги й продовжував свій чудернацький танець. Він уже був голий до пояса. В одній руці — шаблюка, в іншій - два пістолі.

Пани глумилися з того танцю й від душі реготали. Таким чином демонстрували свою зверхність, а ще більше хотіли роздратувати цього хлопа, щоб потім, коли він почне огризатися, від щирого серця почастувати шаблюкою. Козак байдуже сприймав глум і від душі віддавався танцю.

- Дозволь, батьку, я попорошу їх до тиші, - звернувся до літнього чоловіка Тиміш.

- Не варто на них звертати увагу, сину. Нас чекають важливіші справи. Наша присутність має бути якнайменше розголошена. Тоді діло вигорить. Король задоволений нашою допомогою Франції. Тепер от до іншої справи закликає братися. Тут така новина, хлопці! Я вже собі мізкую, де деревину гарну замовити, козаків-майстрів добрих підібрати. Чайки треба будувати! На бусурмана підемо! А що шляхта? Шляхта - вона вся така, чи п’яна чи твереза — все одно пихата! Провчити всіх не вдасться, а ці тут же повсюди почнуть базікати: чого це Хмельницький знову з’явився, чи не був часом у короля? А король - мудра людина, бачить - з нами можна мати справу. Ми - люди надійні. Не підведемо. Не те що шляхта - пихата й лінива. З ними королівство могутнє не збудуєш. А король цього хоче.

- Барабаш теж був у короля, — бурчить Тарас. - Де він тепер, цікаво…

- Там, де ми не ходимо, Тарасе, - загадково каже Хмельницький. - Боюся, що він хоче зашкодити нашій справі. Отож нам треба вже в дорогу. Не терпиться вірним козакам новину гарну сповістити. Бо не покидає мене відчуття, що полковник Барабаш служить і нашим, і вашим. Перекусили, панове-молодці? Тоді в дорогу!

Усі троє підвелися.

- А куди це ви, пане Хмельницький? Чекай, чекай! — до їхнього столу підійшов якийсь п’яний шляхтич. — Знову... затіваєш щось пакосне, — почав він глузливо. — Може, для цього й до короля запрошений був? Розкажи нам! До чого домовилися з його величністю?

- Пан мене з кимось переплутав, - спокійно відповів Хмельницький і вдавано посміхнувся.

- Авжеж, авжеж… Тебе сплутаєш… Вислужуєшся перед королем? Ми не дозволимо йому зробити те, що він затіяв. Так і знай!

- Відійди геть! — схопився за рукоятку шаблі молодий козак.

- Не гарячкуй, Тимоше! — перехопив його руку Тарас.

- Панове, панове! — примирливо підняв руки Хмельницький, бачачи що інші шляхтичі тільки й чекають, щоб помахати шаблюками. — Ми приїздили у приватних справах, тепер хочемо мерщій потрапити додому. Ось краще випийте за наше здоров’я! Шинкарю! Налий слив’янки панству! Пригости добродіїв! Поки буду розраховуватися, Тарасе, на вихід! — додав він пошепки.

- Буде тобі домівка! — погрожував п’яний шляхтич. — І випивки твоєї нам не треба! Ми тебе, хлопе, поставимо у стійло! Пся крев!

- Це погано! — забідкався Богдан, - Будемо прориватися! Шаблі наголо! — тихо командує Богдан своїм супутникам.

- Справи наші кепські, треба поспішати - сказав він згодом сам до себе, коли вони поспіхом посідали на коней.

- Що, трапилося, батьку? — схилив до нього голову Тиміш.

- Звідкись прознали про розмову з королем…

- Може, це п’яне базікання? — спробував заспокоїти син.

- Воно б може й так, якби поруч із нами був полковник Барабаш.

- А й справді? Куди подівся Барабаш? - процідив зі злістю Тарас. - Нам же начебто одна дорога додому. Щось я його не розумію. І з нами їхати не зголосивсь, і невідомо де вештається!

- Як він барвінком стелився перед королем. — Хмельницький скривився. - А потім, думаю, одразу після аудієнції побіг або до Потоцького, або до Калиновського. Мені сказав, що причина чисто чоловіча. Невеличкі амурні справи. Ми теж зробимо вигляд, що йому повірили…


РОЗДІЛ ІV

Хлопці непомітно подорослішали. І ось тепер чомусь уже не тішать дитячі забави. І літо, бувало, надворі, і яблука стигнуть, і риби повно у річці. Але все це вже не цікавило хлопців. Особливо від дитячих забавок відмахується найстарший Петро, що завжди був заводієм цих розваг. Найбільше з усіх трьох він перетворився з підлітка на кремезного парубка. Тепер хлопцям краще при нагоді побайдикувати, полежати без діла на возі. Особливо у святу неділю. Єдине, що залишилося від дитинства — дружно трималися купи.

Так було й цієї неділі. Хлопці лежали поперек воза, підмостивши під голови соломи. Розмова не клеїлась, і кожний мовчки думав про щось своє. День видався сонячний, без вітру, а відтак і лагідний. Скрізь уже повилазила молода трава, але дерева ще стояли голі. Починалися сільськогосподарські роботи. Йшла підготовка до посівної.

- Як ви думаєте, не пора провчити поміщика? - раптом запитує Грицик. Йому набридла мовчанка і він запитливо дивиться на братів.

- Провчити пана? — питає середульший Іван. — За що?

- Як за що? За яблука...

- Бач! Ти пам’ятаєш! — дивується Іван.

- Я йому таке ніколи не забуду! - погрозливо каже Грицик.

- І що ми йому зробимо? — глузливо запитує Петро. — Вночі піймаємо та стусанів надаємо?

- Може й так! — запально відповідає найменший.

- Спочатку навчися втікати від слуг! — сміється Іван.

- Якщо ви такі... — ображається Грицик.

- Пана треба провчити, - рішуче каже Петро. — Але, Грицику, всьому свій час. От піду в козаки! — закінчує мрійливо.

- Ти, в козаки? — вигукують разом менші. — А батька питав?

- Утечу... Дід Панас розкаже дорогу на Січ! Бачив сьогодні запорожців на ярмарку!

- Бачив і мовчить, - ображається Іван. — Що ще на ярмарку цікавого?

- Та що там на тому ярмарку? Все те ж, - задумливо почав Петро й замовк. Він лежав на возі і гриз соломинку. — Гамір, як завжди… Усього багацько, а купити ні за що.

Молодші посідали з обох боків воза й по черзі посмикували люльку.

- І все? - нехотя перепитав Іван.

- Хіба що запорожці, - ностальгічно зітхає Петро.

- Кажуть, вони дітей крадуть, — перелякано каже найменший.

- Дурний ти, й не хрестишся! - огризається на те Петро.

- Мати завжди кажуть - підеш далеко з двору - запорожці украдуть!

- А татарва, ні! - зі злістю відказує Іван.

- А коні під ними! - Петро підвівся на ліктях. - Таке убранство красиве! Шаблюки, пістолі при боці! Кликали до себе на Січ…

- Тебе? — вигукують в один голос менші.

- Отакої! Та якби не батько, бачили б ви мене сьогодні!

- А що батько? - цікавиться Іван.

- А то ти не знаєш! Співає своєї - ми гречкосії! Нам не до шаблі! Хто буде біля плуга ходити? От тільки на вас і надія! Треба думати як скотину прикупити, овець, курей, гусей! Тьху!

- А що! Я з батьком згоден! - вигукує Грицик. - Ми ж разом сила. Всіх на кутку ганяємо… І розбагатіти можемо!

- Тягнутимеш жили, а тут жовніри прийдуть і все відберуть! — бурчить Іван. - Або шляхтич якийсь чи татарва наскочить. І враз голотою станеш! Хоч ми й зараз не дуже в достатках. Як на мене, подамся до зимівників. Там товариство щире. Ми з батьком були минулого року у козака Тимофія. Біля Микитинської Січі. Працюють собі, всього вдосталь — і їжі, і коней, всякої іншої худоби... Їх там ніхто і пальцем зачепити не сміє!

- Хто брав мою люльку! - кричить на весь двір невисокий сивочубий чоловік. - Чи не ви, лобуряки?

- Що зараз буде! — регоче Петро.

- То Грицик, батьку! - показує пальцем на найменшого Іван.

- Як тільки що, так Грицик! - злиться найменший.

- А люлька у кого в руці? - регоче Іван.

- А це ти мені дав!

- Я? А хто тобі повірить?

- Дай сюди! — сердиться батько. - І тютюн надибали в моїй схованці?

- У діда Панаса виклянчили...

- Скільки можна казати - не ходіть туди! Ось дивіться мені! — погрожує батько. - Бо цей сусіда…

- Що цей сусіда? — насторожився найстарший.

- Учить, того, чого не треба! А ти, Петре, про запорожців забудь!

- Ага! Забудь! - невдоволено бурчить Петро.

- Я чую! - батько підходить впритул до Петра. — Не глухий! Не слухати батька!? Тільки посмій! Ми - люди маленькі! Споконвіку так було, від діда-прадіда - землю обробляй і все тут! Запорожці твої - лайдаки! Працювати не хочуть! Сплять, горілку п’ють, байдикують і зброєю бавляться, мов малі діти!

- Та не все так, як ви кажете, батьку! — огризається Петро

- Цить! Мені перечити? Це вже той старий Панас тебе навчив? Не годувались ми ніколи війнами. І не будемо! Поживеш із моє - поймеш! Не забувайте, завтра рано в поле… і все тут!

- Кому в поле, а кому біля худоби, - невдоволено бурчить найстарший.

- А після цього на наш наділ завтра підеш сам, один!

- Отакої!

Батько на те нічого не відповів. Поволі пішов двором, пихкаючи люлькою. Вибив її об підошву, а затим зайшов у хату.

- А мені й тут добре! Нікуди я не поїду! - каже Грицик. — От розбагатіємо, женюсь та й по всьому!

- Розбагатієш! — невдоволено бурчить Петро.

- От і розбагатію! — вперто заперечує Грицик.

Але брати не підтримали його розмови.

- То так і будемо вилежуватися? Може, підемо, кудись? — знову не вгамовується Грицик. — Макітрюків поганяємо! Я обіцяв навкулачки побитися з середульшим. Думаєте, побоюсь?

Дарма очікувально дивився на братів. Нічого не почув у відповідь.

- Лежебоки та й усе! — сумно зітхає Грицик.


Розділ V

- Богдане, може заїдемо до шинку перекусити? - запитує Тарас.

- Та вже он Суботів видніється, - радісно посміхається Хмельницький. - А вдома і їжа смачніша…

- Жаль мого коня. Вже треба напувати.

- Та й мого теж! — додає Тиміш.

- Це - інша справа. Добре, нехай коні трохи перепочинуть. До кого заїдемо?

- Звісно ж, до Мотронівни. Так, як вона бастурму робить і печеню, ніхто на кутку не вміє. Та що там на кутку! Навіть у Варшаві!

Козаки заїхали на подвір’я і попросили води для коней. Хлопець шинкарки хвацько схопив три повідки, розгнуздав коней і повів до колодязя. На порозі шинку стояв, похитуючись, п’яний козак, голий до пояса.

- Такий і рідну матір проп’є! - невдоволено проказав Хмельницький.

- А ти не дуже тут! - огризнувся п’яний. - Сам по шинках вештаєшся. А дома у тебе повний розгардіяш. Хто кому ким доводиться, сам не знаєш…

- Що ти верзеш! - Хмельницький на мить зупинивсь, а потім підійшов впритул до козака. — Зовсім і розум пропив, Миколо?

- Аякже! Про це вже всі знають. Окрім тебе. Ану спитай, кого хочеш! - козак весело зареготав.

- Замовкни! — ледве стримував себе Тиміш. — Бо я тебе зараз свинцем пригощу!

- Та ні! Хай розкаже! — вимагає Хмельницький.

П’яний не встиг відповісти, бо тут же не втримався на ногах, сповз по одвірках на підлогу та так і захропів на порозі.

- Не звертай уваги! - махнув рукою Тарас. - П’яні балачки! Не будемо гаяти часу даремно. Перекусимо, та й в дорогу.

- Біда в тім, що на душі у мене справді неспокійно.

- То поїхали додому! — пропонує Тиміш.

- Мотронівна може щось знає? - розмірковує Богдан.

«Хмельницький, Хмельницький», - зашепотіли в шинку, тільки-но Богдан із козаками зайшов до зали. Погляди присутніх були в кого співчутливі, а хтось не приховував злорадства.

- Мотронівно, дай щось перекусити! — крикнув Тарас.

- Боже мій! — у залі з’явилася літня огрядна жінка. - Хіба тобі, Богдане, зараз до їжі…

- А що? Кажи вже, що трапилося? — спохмурнів сотник.

- Ти нічого не відаєш? І треба отак, щоб саме я повідомила цю погану звістку.

- Розповідай! — вимагає Хмельницький.

- Тоді не гримай на мене та слухай, - Мотронівна взяла руки в боки. — Поки тебе не було, твоя злигалася з підстаростою Чаплинським. Закружляли чорні круки над твоїм домашнім гніздом, - заголосила жінка, витираючи сльози фартухом. - Ти ж знаєш, Гелена не була тобі вірною… Може, й сама захотіла піти. Про те не знаю. Поїхала з ним від тебе! Та й Бог з нею…

- Силою взяв!

- Не знаю… - співчутливо заглядала у вічі Богдана жінка. — Може, й так… Але всяке про те кажуть!

- Я цього не потерплю! - заскреготів зубами Хмельницький. - Ох, неспокійно було на душі у мене. Не брехав п’яний козак.

- Так про це вже всі знають…

- Братове! Мерщій на коней!

Вони поспіхом покинули шинок, затим миттєво повскакували в сідла. Богдан щосили пришпорював коня. За ним поспішала решта. Скоро вже зовсім близько завиднів Суботів. Залишилося проскочити ярок із високими тополями та густим чагарником при дорозі - і вже вдома. Там, де дорога піднімалася вгору, поперек лежали дві великі тополі.

- Батьку! Вертаємося, та в об’їзд.

- Чекай-но, синку! - Богдан зіскочив з коня й уважно оглянув стовбури повалених дерев - Це не вітер. Хтось, я так мислю, не дуже хоче, щоб ми швидко доїхали додому…

Скоро змилені коні заїхали у двір Хмельницького.

Картина, яку вони побачили, була не з приємних. Дубові ворота повалені й розтрощені, паркан усюди поламаний, а в деяких місцях лежав на землі. Хатні двері вибиті, лежали осторонь, комора розчинена настіж. Загін, у якому вигулювалися найкращі коні, порожнів. Із хати вискочили перелякані слуги.

- Немає нашої вини в тому, - попадали джури на коліна. — І вдіяти нічого не могли.

- Де малий? Де син? - раптом крикнув Хмельницький.

- У хаті, - потупила очі нянька.

Хлопець лежав у ліжку й не міг встати до батька. Лише квола усмішка засвідчила радість зустрічі. Його важко було впізнати. Лице - в синцях і подряпинах, руки розкидані на подушках. Він важко дихав і тихо схлипував. Біля малого сиділи вбрані у жалобу старі жінки. Побачивши Богдана, одразу заголосили.

- Вийдіть! Не крайте душу. — Богдан сів біля постелі сина й безвільно звісив голову на груди. Згодом зайшли Тарас і Тиміш та теж мовчки завмерли поруч.

- Зараз привезуть знахарку, - тихо сказав Тарас. Богдан мовчки кивнув на те головою і нічого не відповів.

- Це Чаплинський, батьку.

- Я знаю, сину. Але сам би він на таке не посмів. - Хмельницький пригніченим поглядом подивився на присутніх. — Думається мені, його направляла рука, що тягнеться звідти, звідкіля ми приїхали.

- Що будемо робити?

- Доведеться знову до Варшави податись. Шукати там правди і справедливості. Може, й до самого короля доведеться дійти…

- Але як це зробити, щоб непомітно для ворожого ока, — бідкається Тарас. - Як обдурити пана Барабаша?


Розділ VІ

- Лежебоки! — кричить із-за тину сусіда.

- Га, діду Панасе? — з воза показалося сонне обличчя Грицика.

- Як тільки святая неділенька, так ви боки відлежувати? Де так годиться?

- То, може, на вечірню риболовлю?

- Е, ні! Гайда на вигін! Там народу повно! Кобзар завітав…

- Про запорожців розпитаю! — Петро миттю вискочив із воза. Брати за ним.

Недільна вулиця враз ожила й наповнилася людським гомоном. Старі й малі, жінки й чоловіки - всі поспішали на вигін.

- Він скоро прийде! — бігав із криком по вулиці юродивий Юрко. — Будьте готові! Не проспіть! — обігнавши людей, він почав танцювати перед ними свій дивний танець.

- Невже Спаситель? — жінки почали хреститися.

- Хай би вже нам його Бог послав!

- Хто прийде, Юро? - лагідно запитав дід Панас. — Нам аби врожай! — каже сам до себе. - І вже було б добре… І якби без сарани… Юрку, буде врожай цього року?

- Він ось-ось прийде! — кричить юродивий.

На вигоні лунали тремтливі звуки бандури й речитатив кобзаря. Старі й малі тісним колом обступили божу людину. Кобзар грав псальму про Байду.

У Царграді та й на риночку

Там п’є Байда, мед-горілочку

Ой п’є Байда, та не день, не два,

Та не одну нічку та й не годиночку…

Твоя віра проклятая

Твоя дочка поганая…

Гей, як крикне салтан на гайдуки:

Візьміть того Байду, візьміть його в руки!

Візьміть Байду, кріпко ізвяжіте

Та за ребро гаком добре зачепіте!

Висить Байда та не день, не два,

Та й не одну нічку, та й не годиночку…

- Отак і закатували славного козака Байду! — співчутливо загомоніли чоловіки.

- Славний був отаман!

- Повік не забути!

- Ой у полі могила, широка долина, сизий орел літає, — почав кобзар нову пісню, - Славне військо, славне запорізьке, у похід виступає.

Ой у полі могила, широка долина, сизий орел літає.

Славне військо, славне запорізьке а як золото сяє.

Насамкінець кобзар заграв веселої і всі почали танцювати. Пилюга від ніг стояла стовпом.

- Усе, досить, бо нічим дихати! — закашлявся кобзар.

- Дайте кобзарю води, горло промочити!

- Та ще одну заграй! — почали просити звідусіль. — Веселу!

Хтось мерщій приніс відро води та почав збризкувати місце біля кобзаря.

Починало заходити сонце і кобзар втомлено схилився на гриф бандури.

- Досить, люди добрі, бо вже сил моїх немає! - і закінчив свій виступ традиційними словами:

І спасі род український от страха і напасті і всякія пагубі.

От всякого злого діяння і отвєді десницею твоєю

І не лиши нас благодаті твоєя.

- А що у світі робиться? — запитав котрийсь із чоловіків, які стояли ближче до кобзаря. — Розкажи, кобзарю!

- Усе йде своїм чином, - відказав кобзар. — А ми живемо сподіваннями… Король запевняє, що переймається нами, а шляхта, наче пси скажені, рвуть і шматують наше тіло…

- Небилиця?! Це ти? — раптом вигукнув дід Панас.

- Порох! - радіє кобзар.

- Пізнав, брате!

- Такого козарлюгу не пізнати!

- А я тепер землю обробляю, гречкосiй, значить. Звуть мене тепер Панасом…

Літні люди міцно обнялися.

- Петре, ану візьми бандуру. Поведемо божу людину до мене вечеряти.

- Бандуру нікому не можна давати. Годувальниця. А от торби неси, парубче.

Після вечері посідали у дворі на спиляне дерево й запихкотіли люльками - господар дід Панас та кобзар. Хлопці тулилися біля них, ловили з цікавістю кожне слово. Петрові не терпілося розпитати про запорожців.

- Життя, Панасе, на місці не стоїть. Тече, а зупинити не можна. - поважно почав кобзар - Багатьох уже серед нас немає. От і ми вже з тобою не ті. А бувало…

- Кого з наших побратимів стрічав останнім часом?

- Соломаха в монастир подався. Спасатися.

- Від кого? - цікавиться Грицик.

- Від цього світу, хлопче, - каже дід Панас.

- Такий звичай у нас, запорожців, - охоче продовжує кобзар. - Ось я вам розкажу. Коли козак старіє, один тихенько зникає у степу, щоб віку доживати. Інший любить це діло гучно відсвяткувати. Щоб до кінця життя запам’яталось. Одягається у все найкраще, бере всі гроші, друзяк — і до самого монастиря горілкою, ласощами всіх частує, грошима дорогу посипає. Кого стріне — пригощає. Спробуй хто тільки відмовитися! Так тебе і обізвуть скурвим сином! Ще й поб’ють! Попадеться по дорозі віз із горшками чи з крамом — перекинуть віз і потрощать горшки, чи крам порозкидають! Але господарю гроші обов’язково віддадуть за крам чи товар. І от коли підходять до монастиря, старий козак стукає у браму:

- Хто такий? — питають із-за брами.

- Запорожець.

- З якої потреби?

- Спасатися.

Ворота відчиняються й прощальник навіки зникає за брамою. Сховавшись за монастирською стіною, він знімає із себе черес із рештою червінців, скидає з себе дорогий одяг, одягає власяницю, розпочинає важкий, але такий давно бажаний шлях до «спасіння»…

- Отак, хлопче, все й закінчується для декого зі славних козаків. — набивши нову порцію тютюну в люльку, продовжив кобзар. — А я от висвятився на кобзаря. Служу Господу нашому Спасителю і його слово несу до людей.

- Ти ж недаремно Небилицею прозивався. Як уже почне щось розказувати! — регоче дід Панас. — Козаки кидають свої справи й біжать слухати! А твоїм небилицям немає кінця! Я от тепер часто думаю, - зітхає старий козак Порох. - Які б ми не були суворі воїни, а все ж живі люди. Ох, гріхи наші тяжкі… Що там казати, скільки живих душ загубили. Воно хоч i басурман, а все ж людина. Але хіба ми винні за ті наші неправедні дії? Як нас, так i ми...

- Час нам припав такий для проживання, - поважно розмірковує кобзар. - Що зробиш! Ти, Панасе-Порох ось, приміром, прийшов віку доживати додому. Дехто — Щур, Недрига продовжували козакувати й полягли під Дюнкерком.

- А це де? — запитує Петро.

- Це ж, Бог зна де! Нам не звикати. Де нас тільки не носило по світах. І в Білому морі і в Круглому, і Тавані, Кафі, Анатолії, і в Єгипті, - Білій Арапії бували, і в Бесарабії - Бісовій Арапії… І сам Царгород мушкетним димом окурювали. Багато наших пішло до Франції цей Дюнкерк відвойовувати. Завзято бились і помогли французам забрати місто в іспанців. Більше двох тисяч знайшлося наших охочих. Затіяв усе це діло чигиринський сотник Хмельницький. Король його, начебто, на це надоумив. Після такого він здобув велику прихильність короля.

- Я з його батьком, царство йому небесне, - похрестився Панас, - у походи ходив. Достойний був чоловік і вояка! З молодим теж, бувало, ходили походами… Під Цецорою таке творилося! Батько його, Михайло, там і поліг. Але син теж гарний козак. Нічого не скажеш!

- А ще, кажуть, сталося таке, - поважно продовжував кобзар. — Король покликав до себе козацьких старшин - Караїмовича, Барабаша, Хмельницького та Нестеренка. Начебто вночі зустрічалися. Наказав король збільшити козацьке військо, окрім реєстрових, до великого числа. Нашим козакам у радість. Чайки наказав будувати. Сказав, на бусурмана збиратись… Але шляхта почала ремствувати. Бояться, щоб не збільшилося козацьке військо. Он воно що! Чим закінчиться, невідомо.

- Уже би з тим бусурманом давно треба покінчити! — кип’ятиться Петро.

- Еге, голубе! — лагідно посміхається на те кобзар. — Ти такий гарячий! Татари - то могутній ворог. Від них немає спокою нікому. Ні Московії, ні шляхті. Правда, ляхів це інколи не дуже дошкуляє. Спустошують бусурмани нас нещасних…

- Що татарва? Чужий дикий народ - зітхнув Панас. — А за що шляхта нас так люто ненавидить? Ми спини гнемо на них. І все даремно. Шляхті все мало. А візьми старшин, полковників наших, - все одно ніколи не будуть за нас. Відрізана скибка. А що з нами завтра буде — Бог святий знає. Так і живемо.

- Щоб дбати про народ — таким треба вродитися, — поважно каже кобзар. — Нема таких тепер, як Наливайко… Он черкаський полковник Барабаш зі своїм вірним сотником чигиринським Хмельницьким недавно нещадно придушили повстання отамана Линчая. А за що? Що Хведір піднявся проти утисків та несправедливості, яку кругом із нами чинять ляхи. А ті двоє мерщій перед гнобителями нашими вислужуватися. Добре, що хоч є Січ, останній прихисток православних, вольниця наша.

- Прийняли запорожці Хведора? — цікавиться Панас.

- Линчаївці на острові Буцькому засіли.

- Там же недалеко і Січ-мати на Микитиному Рогу.

- Недалеко. Але туди линчаївці чомусь не пішли. Там поблизу і причаїлись. А так би вже давно Линчая ляхи на гак почепили. А що нам робити, коли пани звіріють? Ніхто за нас не заступиться. Поки самі не візьмемося за кривдників. Ото тільки й нашого, хлопці, що мстити!

- Таки правда, Бог дав нам єдиний вихід — помста, - зітхнув старий козак Порох.

- А хлопці до запорожців не хочуть? Га? — ласкаво дивиться на братів кобзар.

- Батько не пускає, - бідкається Петро.

- Батьків треба слухати, - розважливо каже Небилиця. — А дуже хочеться?

- Не хочу бути гречкосієм! Усе одно втечу на Січ! — кип’ятиться Петро.

- Бачу, - хочеш стати козаком, - хитро примружується старий козак Небилиця. — Але ж батьківська воля теж не пустий звук.

- А правда, що запорожці дітей крадуть? — питається Грицик.

- Та цить ти! — штурхає його Петро.

- Ану спати! — кричить батько з-за тину. — Грицьку, Іване — завтра рано у поле. Весна прийшла. Пропустиш день - рік голодний будеш! І ти, Петре, дуже не розсиджуйся. Зранку худобина жде!

- Ідіть уже, хлопці! Не зліть батька! — мирно пихкає люлькою дід Панас. — А ми тут ще посидимо. Є про що погомоніти.


Розділ VII

Полковник Барабаш хотів наповнити чарки, але зайшов слуга і щось зашепотів на вухо.

- Пане Чаплинський! Перепрошую дуже! — заметушився полковник. - Вам краще перейти до світлиці. Сюди йде отой скаженний!

- Хто такий? Кого я маю боятися? - скривився підстароста.

- Хмельницький. Він тепер схожий на пораненого звіра. Та й пані Гелена йому з голови не йде…

- Пані Гелена любить тільки мене! Вона до нього ніколи не повернеться! Хай заходить! Я його не боюся! Можу на шаблі, можу на пістолі з ним позмагатись!

- Та не в цьому справа! — бідкається Барабаш. — Мені велено за ним пильнувати. Наодинці зі мною він буде відвертішим. Може, щось ляпне п’яним язиком. Розумієте? А вас побачить - чи до розмови буде? Чи не так, пане підстаросто?

- Твоя правда. Хай буде так!

Чаплинський нехотя піднявся і пішов до світлиці, аби там пересидіти. На якусь мить зупинився.

- Випитуй! Та не тримай його довго! — сказав полковнику і зник за дверима. Слуга відчинив двері й пропустив перед себе Хмельницького. За ним слідом зайшов Тарас. Очі Хмельницького були почервонілі, під очима виднілись потемнілі мішки. Вираз обличчя сотника був сумний, а разом з тим мав жалюгідний вигляд. Барабаш підвівся назустріч і радісно обняв Хмельницького.

- Сідай, Богдане! Вип’ємо чарку та поговоримо. Може, розрадимо тобі душу. Чув, чув про твою біду, - сказав співчутливо.

- Дякую за добре слово, Іване. А біда в мене така, що й не описати, ні словом сказати, - він налив собі келих вина і залпом випив. - Немає мого маленького сина, немає моєї надії… За що? - запитально подивився він згодом на полковника, що тому аж стало не по собі. - Гелена, Бог з нею… За що сина?

- Це таке звірство, - бідкався Барабаш. - Скаржитися треба! Аж до короля.

- Не буду! - махає байдуже рукою Хмельницький. - Видно, така моя доля… Наливайте, пане полковнику. Та вип’ємо за нашу дружбу. Скільки ми всього разом із вами натерпілися! Служили віддано Речі Посполитій. Королю! На небезпеку наражалися. Чи не так? І тут тобі… Дякую, що ви до мене такі прихильні, пане полковнику. А я вам скажу відверто - змирився. От тільки не знаю, за що зі мною так? Королю служив вірно, законів не порушував. Разом із вами зграю Линчая розігнали… бо, бачте, їм не подобається, що вони не реєстрові. Як же їх за таке не провчити? У королівстві має бути порядок. Так чи ні, пане полковнику? Якщо ти реєстровий, то служи королівській величності. Якщо ремісник - справно плати податки. Селянин - твоє діло - земля і плуг. Правду я кажу, пане полковнику?

- Ваша правда! - погоджується Барабаш.

- І цей порядок я перший з перших намагався приживити у нас на окраїні. За що мені таке? А мій батько все життя був осадчим. Скільки ми нових поселень заснували в дикому степу! А цей скурвий син за один день відібрав стави, сіножаті, млини!

Барабаш мовчки розводив руками.

- Таких, як ви, пане сотнику, королівська величність цінить. А тут сталось якесь непорозуміння…

- Ну й нехай! - махає недбало рукою Хмельницький. - А я змирився. Така моя доля.

- А хотів запитати у пана полковника про приповідні листи, - Тарас налив собі келих вина, випив і повагом закушував. З-під лоба хитрувато дивився на Барабаша.

- А що листи? - насторожився Барабаш.

- Може б козакам показати? - Тарас підлив собі ще. Господар напружено спостерігав за міцними руками Тараса, які легко шматували м’ясо.

- Тарасе! - перебив його Богдан. - Нащо ті листи? Я знаю, Барабаш їх заховав далеко і нікому показувати не буде! Правда, Іване? Нащо все оте затівати? Чайки будувати, козаків збирати, охочих чужоземців запрошувати. Нічого з того не вийде! Шляхта кістьми ляже, а стане на заваді! Правда, пане полковнику?

- Така гарна задумка короля, але жаль! - удавано бідкається Барабаш. — Таки, Богдане, тут за тобою правда. Шляхті й магнатам це не вигідно. Збільшувати козацьке військо… З цими що є — і то треба пильнувати! Коли розбурхається стихія — усмирити ніяк не можна. Та що я тобі розказую? Ти й сам знаєш!

- Тарасе! - Богдан налив собі ще повний келих. По всьому було видно, що вино зробило свою справу, бо пролилося на стіл. - Я от подумав - не будемо ми цим лихом займатись. І так уже я он як Богом покараний! Куди ще далі? Оце, їй же богу! Приїхав до вас розради шукати. Підтримки. Дай, думаю, заїду до Барабаша, погомонимо, легше на душі стане. У мене таке горе. А за що? - знову запитально глянув він на господаря.

- Коли б ми знали, де впасти…

- Будемо тихо сидіти, мов миші, та свого віку доживати…- махнув рукою Богдан. - Правда, Тарасе?

- Твоя правда, Богдане! То що, по останній? На коня? Бо не званий гість,  гірше татарина. Так і ми, Богдане… - Тарас хитрувато моргнув сотникові.

- Що ви, що ви… Господь з вами! - махає руками господар. - Гостюйте, скільки хочете. Завжди вам радий.

- Та ні! Нам вже пора, - підводиться на ноги Хмельницький. - Бажаємо добра цій господі! І всіляких гараздів. Як добре, коли знаєш, - є місце в Черкасах, куди можеш заїхати, коли хочеш, і тебе тут завжди  приймуть з дорогою душею. А я

оце чого тут? Та приїхав, може якусь гарну жіночку маєш на прикметі? Одружусь я, напевне, Іване! Годі,  думаю, бідкатись!

- Та це ж така справа не проста… – замислився  Барабаш.

- Може є якась на прикметі? Га?

- Овва! – вигукує Барабаш. – А на весілля покличеш?

- А ми тихо.. не до весілля тепер...

- Тоді подумаю!

Богдан хвилину промовчав, а потім весело посміхнувся.

-  А я що? Я ще нічого! Може й діточки будуть. Хочу кума гарного мати… Чи ви не погодитесь, пане полковнику? Мав би за честь!

- А чого ж, - непевно відповів Барабаш. — Якщо подумати…

- То давайте по останній! — пропонує Хмельницький.

- Будьмо, панове! - Барабаш хильнув ще одну поспіхом до дна.

- Ні, кращого кума мені не знайти, - запевняє Хмельницький.

Чоловіки обнялися на прощання й непевною ходою гості вийшли з хати.

- Мало не заснув! - позіхає Чаплинський. - Набридло це п’яне базікання…

- Базікання, пане Чаплинський? Ви погано знаєте Хмельницького.

- А що там знати? Спивається та й по всьому.

- Спивається? А тоді про грамоту короля для чого Тарас запитав?

- Холоп випив, осмілів…

- Так от знайте, пане Чаплинський! Що у тієї хитрої бестії Хмельницького в голові, то у Тараса на язиці. Я добре знаю цю братію!

- Та ти ж чув! Змирився він зі своєю долею…

- Ви так думаєте?

- Та що тут думати! - скривився Чаплинський. — Женитися хоче! Дітей завести! Що ще йому треба для повної радості? А хутір я в нього все одно відберу. Тепер мене ніщо не зупинить!

- Але ви не бачили його погляду! - перелякано шепче Барабаш.

- Пане полковнику! Що це з вами? - глузливо дивиться на господаря Чаплинський.

- А знаєте, що? — каже він згодом. — Давайте ми підшукаємо йому жінку... — хитрувато посміхається Чаплинський.

- Як це? — не второпав Барабаш.

- Я у Польщі знаю багато панянок, які одразу впадають в око. Але вони не мають жіночого щастя. Ви розумієте? То в одного чоловіка, то в другого... А тут — хазяйновитий хлоп! Ще й гарний собою! А ми, таким чином, через ту панянку, будемо все знати, що діється у Хмельницького! Якщо ви його так боїтесь!

- Здорово придумали! Але ж справа не проста, делікатна... Як її вирішити?

- Є у мене на прикметі одна слухняна жіночка. З годинникарем живе у Варшаві. Але її така партія не влаштовує. Хоче бути більшою панянкою. На таку сотник клюне! Вона гарна собою, а ще вміло принаджує чоловіків!

- Ну, дай Боже, дай Боже! — хреститься на ікони Барабаш. — Потоцький наказав слідкувати за ним… Що можу, те роблю. А тут така підмога. Тільки як же вони зустрінуться?

- Треба подумати. Можна її до вас привезти, а потім запросити Хмельницького в гості. І справа зроблена.

- Цим можна його насторожити…

- Ой, ви вже прямо його мало не за знахаря вважаєте! — починає злитися підстароста.

- Е, пане Чаплинський! Ви погано знаєте цього чоловіка! Він гірше знахаря!

- То що ви пропонуєте?

- Знаю цього скаженого, точно поїде до Варшави! Управи на вас, пане підстаросто, шукати. Пошлю відданих козаків, щоб за ним таємно слідкували. Сторожовим накажу — ока з Хмельницького не спускати! Якщо не поїде до Варшави, в чому я дуже сумніваюся, тоді привеземо кралечку сюди!

- Робіть, як знаєте! — байдуже махнув рукою Чаплинський.


Розділ VIII

Петро терпіти не міг домашнє порання біля скотини та птиці, але робив це мовчки із необхідності. У селі споконвіків заведений такий ритм життя — якщо ти людина невеликого достатку, то робиш не те, що хочеться, а що необхідно. Бо зранку вся живність просипається, починає мукати, бекати та кукурікати. Не зважає на людину, чи тій хочеться її годувати. Щоб заглушити цей хор, потрібно мерщій одягатись і сам, часом не поївши, вгамовувати апетити домашньої худоби. І так зо дня в день, з року в рік.

Коли осінь чи зима - у Петра в помічниках брати, коли починалися польові роботи, - робив усе сам. Брати помагали у полі батькам, а Петра, як старшого, залишали на домашню роботу одного. Бо, по-перше, тільки він уміло та вчасно порався з цією справою, а по-друге - полагодити хлів, стійло, підстругати двері, вирівняти огорожу, починити збрую - та ще багато чого, міг тільки Петро.

Часом, коли була вільна хвилина, йшов на перекур до сусіда, діда Панаса. Той розповідав йому про козаків-запорожців, про походи на чайках Чорним морем. Петро слухав, не пропускаючи жодного слова. Часом брав до рук шаблю й ніжно гладив рукоятку зброї.

- Потримай, потримай - побачивши погляд хлопця, заохочував дід Панас.

Рука відчувала холод міцної сталі. Спробував повимахувати, як це вправно робив бувало дід Панас, але рука одразу безсило опустилася.

- Бачиш! Ще рано! — регоче старий козак.

- Батько ніколи до запорожців не дозволить, - потай зітхав парубок. А часом відкривав душу старому козакові.

- А там можна грошей заробити? Аби батько наймита замість мене взяв, та ще й вистачило худобу прикупити?

Дід Панас посміхавсь у вуса.

- Чого ж, трапляється удача. Буває, так щастить, що золото саме до рук козака приходить. Але козацьке життя, що вітер. Так і гроші. Як прийшли, так і пішли.

То побратимів треба пригостити, або просто нудьгу відігнати. І тоді найшвидше, звичайно, грошенята до корчмаря потрапляють. Хтось захоче шаблю добру придбати, або коня. Це - святе діло для козака. Буває, десь козак зариє скарб, щоб не носити з собою - та й забуде! А то чиєсь нечисте око за ним у цей час стежить. Козак не ставить собі навіть за мету - розбагатіти. Щоб батькам допомогти - це благородна справа. Це козацьким звичаям не суперечить.

Цієї ночі Петру снився гарний сон. Начебто він уже козак-запорожець. Наче він на баскому коні з шаблюкою наголо мчиться степом у погоні за невідомим ворогом. Це йому чомусь пригадалося, коли напував телятко й терпляче чекав, поки воно поволі цідило воду. Раптом на вулиці здійнявся жiночий крик, а затим і стривожений людський гомін.

- Ой, горе! Людоньки!

- Ґвалт! Рятуйтеся!

Петро побіг до воріт, виглянути на вулицю, аби дізнатися, що трапилося. Перед ним виріс вершник і зупинив змиленого коня. Це був сусіда, що жив напроти - Степан Лоза.

- Татари налетіли зненацька. У яру затаїлися. Наші на полі не встигли сховатися. Батька твого, Свирида та Тимофія, що почали з ними битися, - положили вмить. Посікли на капусту. Мати твоя кинулася захищати - її теж убили бусурмани. Коней, молодих дівчат і хлопців забрали в ясир.

- А брати? Їх теж забрали? - Петро поблід і не втримався на ногах, притулився до тину.

- Де поділися, ніхто не бачив. Мабуть, і їх на аркані потягли… Сповістили сторожовим козакам, а татарву — тільки й бачили. Мабуть, буджаки. За тими ганятися, що вітер у полі заарканити… Отакі, Петре, справи у нас невтішні…

Розділ ІХ

- Тимоше! - тихо покликав сина Хмельницький. - Ти ще не спиш? Ходімо подихаємо свіжим повітрям.

На вулиці була морозна нiч, але не темінь, бо яскраво світив молодик.

- Палити не будемо, щоб не привертати зайвої уваги…

Вони зайшли за ріг хати і заховалися в тінь від місячного свiтла.

- Коли будуть цікавитися, - тихо почав Хмельницький. - А цікавитися будуть, - скажеш, поїхав батько в господарських справах. Шукати майстрів - відбудовувати хату та конюшню. Мовляв, мало не в Київ. Кудись далеко. Хоче ще кращу хату побудувати.

- А насправді куди?

- Тобі скажу, сину. До Варшави, правди шукати. Добиватимуся того, нехай покарають цього звіра Чаплинського. До короля дійду!

- А якщо Чаплинський знову налетить зі своїми гайдуками?

- Пильнуй. Як побачиш, бери слуг і хутко зникайте. Пересидите у Мотронівни, поки вернусь.

- Може, я з тобою?

- Ні! Я поїду з Тарасом. Тобі тут треба наглядати. Від Чаплинського всього можна чекати.

- Утікати від нього не буду! — зиркнув з-під лоба Тиміш. - За брата руки сверблять помститися.

- Май терпіння. Ще не час, синку. Я думаю, з Варшави привезу гарні новини.

- Коли вирушаєте?

- Завтра вранці, як світатиме…

- Не знайдете там правди, батьку!

- Остання надія на короля. На тих звірів — Потоцьких, Конецьпольських, Вишневецьких, Оссолінських - я дійсно, мало розраховую… Візьми Адама Киселя. Наш, православний, але звернутися до нього - душа не лежить. Почне патякати - гірше католика.

- Король стане на нашу сторону? Замалі ми для нього.

- Може, воно й так… Але ти мало що знаєш. Розкажу тобі ось таке. Тридцять першого року гетьман Кулага відрядив до Варшави послів із домаганнями, щоб на Сеймі обрали королем теперішнього Владислава IV. Тоді якраз помер його батько, Жигмунт ІІІ. Кулага, царство йому небесне, - мудрий був чолов’яга й кмітливий. Знав, що козацькі домагання пропустять мимо вух панських. Більше того - клята шляхта все зробить наперекір нашим бажанням. Тоді ми зібрали тридцять тисяч козаків і пішли на Волинь громити маєтки тих панів, котрі найбільше ненавиділи нас, козаків, і козаччину. Переляк був страшенний. Цим і змусили зробити так, щоб королем став Владислав ІV. Ми йому допомогли, синку, стати королем. Зрозумів?

- Он воно що… Але ж добро швидко забувається.

- Нехай так. Але тепер, думаю, настав час віддячити нам за добрі діла для короля. Таке король не повинен забути, не повинен!

- Ви про що, батьку?

- Якось іншим разом. Одне слово, ти про наш від’їзд — нікому! Зрозумів? Навіть домашнім. Бо ти ж знаєш сіромах — правди не скажуть, але як прибрешуть! Усім розповідай, що батько змирився з долею! Покинув бунтівні наміри! А ти вже тут пильнуй.

- Гаразд, батьку! Так ти з Тарасом?

- Самому небезпечно, синку. Та й Барабаш скрізь винюхує. Знаю, Тарас і тут потрібен, але в дорозі тепер одному не з руки. Один спить, інший пильнує. Що там казати…


Розділ Х

- Думаєш, так просто козаком бути? - відраджував Петра дід Панас.

- Не хочу чекати, поки бусурмани й мене заарканять, - стояв на своєму парубок. - Я останній із роду. Хто помститься за смерть батьків і братів?

- Братів ще рано хоронити. Може, ще живі. А от батьки твої, - царство їм небесне, вже в сирій землі - перехрестився дід Панас.

 - Давай спати. — сказав згодом після деякої мовчанки. - Уранці голова ясніша. Щось придумаємо.

- Я не передумаю, - тихо, але твердо сказав Петро.

Коли закрив очі, щоб заснути, одразу з’явилася страшна картина похоронів батьків та односельців, з якими сьогодні прощалося все село. Петро заскрипів зубами, щоб не схлипнути, бо дід Панас тоді зовсім зневіриться: «Ну який ти, хлопче, в біса, козак?»

Уранці Петро зліз із печі й здивовано витріщився на діда Панаса. Той сидів зосереджений і якийсь святковий — у кращому своєму козацькому вбранні. На столі поруч лежали шаблі й пістолі. Він у задумі смалив люльку.

- Не пущу тебе одного, - сказав, відірвавшись від своїх роздумів. — Загинеш. Дорога на Січ — то тут, то там - смертельна небезпека. А так удвох буде веселіше. Та й у мене повчитися дечому тобі не завадить.

- А господарство? Кому все це дістанеться?

- Уже намовив покупців, — махнув рукою дід Панас. — Та й нащо воно нам?

- Нам? — здивувався Петро.

- Твоє теж продамо, — дід Панас якось дивно позирав на хлопця. — Ось тобі козацький одяг. У мене був зайвий. Тут і шапка, і штани, і чоботи. Пояс турецької роботи. У походах придбав. Одягнеш, щоб на козака був схожий. Якраз буде на тебе. Що завелике — на виріст.

- Дякую вам! — радіє хлопець.

- Але це лише антураж, а справжній козак із тебе буде потім. Добрий козак, і вправно вилами махати, - не одне й теж…. Ти сядь, парубче. Та не про одіж, хочу поговорити, ні. - Хочу тобі щось розповісти...

Дід Панас підвівся на ноги й почав ходити по хаті. Він не знав, куди подіти свої руки. То ховав за спину, то розправляв ними шаровари.

- Ми з твоїм батьком, царство йому небесне, були брати, - нарешті сказав він. — Слухай, і не перебивай, - дід Панас помітив, як хлопець рвучко підхопився на ноги. — Мені важко про це зараз говорити, але я мушу, ти повинен знати…

- Чому ви з батьком приховували це від нас? — не втримався Петро.

- Довга історія. Ми жили на Волині. У нас була дружна, багата сім’я. Дід твій марив ще більше розбагатіти. Говорив нам — ми гречкосії з діда-прадіда. Повинні тільки біля землі ходити. Молодий пан розорив нас в один день. Ваш дід, а наш батько одразу зліг із горя, а я вирішив мститися. Сказав йому, що піду на Січ. Дід не пускав, а коли відчув мою впертість, прокляв і сказав, щоб я ніколи не навертався йому на очі. Твій батько був такої ж думки, як дід. Ми гречкосії — і все тут! — дід Панас спересердя сплюнув. — Коли я перед від’їздом на Січ «пустив панові півня», дід якраз із горя помер, а ваша сім’я врятувалася втечею. І ви поселилися тут. Я збирав грошенята в походах, щоб допомогти вашому батькові. Давав золота - а він відмовився. На ньому кров, сказав, як відрубав. Воно, мовляв, щастя не принесе. Я поросив дозволу поселитися по сусідству, бо козакувати втомився. Він погодився, за умови, що я ніколи при вас не буду згадувати про козаччину, і, поки він живий, не відкривати таємницю. Оце і вся історія.

- То ви насправді, - мій дядько?

- Виходить, що так, синку. Доставлю тебе на Січ, віддам надійним побратимам, а сам знайду Ґудзя, Щирицю, Вариводу. Вони все життя тільки тим і займаються, що визволяють православних із турецької неволі. Мені те й залишилося, що піти шукати небожів і якось визволити їх.

- Ви думаєте, вони живі?

- А нащо молодих убивати? Їх можна з вигодою продати у Кафі на ринку чи в іншому мiстi.

- А вчора ви віднаджували мене…

- Учора ще не був похований твій батько. А він просив мене ніколи не зваблювати тебе козацтвом. Сьогодні вже, синку, я твій батько. І я вирішив, що ти станеш козаком. А я передам тобі свій досвід, щоб ти був добрим воякою. Розшукувати братів я тебе з собою не візьму. Це дуже небезпечно. Може, доведеться перевдягатисяь жебраками та йти на територію бусурмана у саму Кафу. Видивлятися, цікавитися, розпитувати. А це завжди впадає в очі…

Можна звідти й не повернутись. Яничари наших не жаліють... Ґудзь і Щириця биті хлопці… Вони нічого не бояться. Не одну сотню православних визволили. А тобі ще рано цим займатися… Та ти їж, їж, синку.

- А де я візьму коня?

- У козака їх має бути два. Продамо господарство – купимо. Одного я тобі дам... А там буде видно, - повагом відповідає старий козак Порох. – Їж уже, бо вичахне. А я піду приготую бойове зілля. Без цього в дорогу нічого збиратись.

- А що це воно таке?

- Свинець та порох, синку.

- Коли вирушаємо? – не терпиться Петру.

- Ось ще трохи потеплішає – і в дорогу... Нехай Великодня дочекаємося...


Розділ ХІ

Сенатор Адам Кисіль поволі ворушив губами, уважно перечитуючи написане, - розглядав скарги, що прийшли на його ім'я. Великий стіл у кабінеті був завалений паперами. Йому допомагав писарчук у довгому сірому одязі з гусячим пером за вухом. Зрідка вони перемовлялись, і то лише у випадку, коли воєвода щось запитував, або давав якісь розпорядження.

- А дай мені скаргу на брацлавського старосту. І знайди прохання ніжинського священика Носенка.

- А що перше?

- А що першим знайдеш, те й неси!

До кабінету тихо зайшов слуга. Він шанобливо схилився до воєводи.

- До вас писар Іван Виговський із комісаріату.

- По якій причині?

- У державних справах.

- Нехай заходить.

Кисіль уважно розглядав високого ставного чоловіка середніх літ, якого впустив слуга до кабінету.

- Канцлер Оссолінський просить вас розглянути одну скаргу.

- Пан Виговський? Чув про вас, чув... Радий вітати особисто.

- Мені теж дуже приємно вас бачити, пане воєводо!

- Кажуть, ви з київських земель родом?

- Саме так, пане воєводо...

До кабінету зайшов писарчук і поклав на стіл скарги, що їх просив сенатор.

- Залиш нас! — наказав Кисіль писарчукові. - Про що йдеться? — звернувся він згодом до Виговського.

- Тут така справа. Надійшла скарга від чигиринського сотника Богдана Хмельницького...

- Чому скаргу маю розглядати я?

- Скарга від православного. Ви ж знаєте цього скаржника - він тут скоро всю Варшаву підніме на ноги…

- Знаю. То й що?

- Пан Оссолінський вважає, що тільки ви й зарадите цій справі, виручите. Радить, краще це зробити вам. Щоб нікого не звинувачували згодом в упередженості. Канцлер вважає, - Хмельницький уміє підбурювати голоту й на всілякі вигадки мастак. Треба його якось утихомирити. Нащо наживати такого ворога?

Воєвода почав читати написане.

- Несправедливості дуже багато чиниться, Іване, - раптом сказав Кисіль. — Ось і в сотника силою відібрали нажите добро — стави, млини, сіножаті... Чи буде він після цього на окраїні, у тому ж Черкаському старостві відстоювати наші інтереси? Та звісно ж, ні!

Сенатор відклав скаргу й задумався.

- А я весь час переконую цих сіромах, простий люд, - що наміри й помисли шляхти до них чисті. Що давно пора мирно співіснувати! — продовжив він неквапливо згодом. - Одначе, скидається на те - а я розумом давно збагнув цю істину - марно примиряти кота з собакою. Але якась нечиста сила все одно змушує мене вірити в цю примарну справу.

- Не знаю, що вам на це сказати, - розгублено подивився на воєводу писар. - Я у службовій справі, а не приватній. І мушу дотримуватися…

- Будь-яка людина має свою думку. Навіть оті скривджені. - перебив Виговського сенатор. - Хіба тобі не доводилося слухати їхні базікання на всіляких сходках, радах та збіговиськах. Такі розумні, куди твоє діло! Тільки й чуєш їхні заклики до непокори! Смерть шляхті! Не соромляться йти проти порядків Речі Посполитої! А ти, Іване, не знаєш, що сказати! — воєвода з докором подивився на Виговського. — Завжди май свою думку і завжди відверто її висловлюй. І тебе ніколи не будуть доймати докори сумління.

- Жартуєте? Так тут довго не проживеш, а коли ще виходець із руських, православних. Завжди чужим будеш. Одразу з’їдять. Якщо ви щиро хотіли почути мою думку.

- А як же я? У мене тут тільки друзі?

- Ви виняткова особа. Мужня людина! Таких як ви в королівстві, - один-два. А всій решті, хто з православних, потрібно так чи інакше пристосовуватись, або окатоличуватись.

- Якби я пристосовувався, - розпалюється Кисіль, - чи була б у 32-ому році узаконена наша православна віра? Тут, у цій державі? Чим це для мене могло закінчитися? Затоптали б, і оком не моргнули. І от, завдяки мені, Річ Посполита все-таки визнала православ’я!

- Вдячні нащадки…

- Аякже! Не кажи дурниць! - махнув на те рукою воєвода. - Часом не відають, що творять ці «вдячні нащадки». Коли не потрібно - то поступливі та податливі, як масло, коли не потрібно - то непокірні, мов дикі коні. Та щодо мене — всі проявляють таку вдячність, - аж мурахи по тілу бігають! То маєтки руйнують, то кожний п'яний козак здрайцем обзиває і проклинає на віки вічні! А католики люто позирають, як би підловити на «схизмі».

Кисiль помовчав, а потiм поволi заговорив знову.

- Я скаргу Богдана Хмельницького почитав. Достойна людина. Чаплинський із ним зле повівся. Правда. Але ж той сотник весь час проти шляхти зуби точить. З холопами у 38-ому році заодно проти нас пішов. Хіба йому це забули? Довго гикатимуться Кумейки та Боровиця! А тут ще таємно недавно з королем зустрічався. І не подумав дурною головою, які можуть бути наслідки. Чи він не знав, що без рішення сейму король не має права збільшувати козацьке військо? Говорив я вам пане Виговський про кота з собакою? Так оце воно і є! Яке ще тут може бути примирення?

- Гайдуки Чаплинського сина Хмельницького забили до смерті. Видно, вовченя вишкірило зуби, от і вийшло те, що вийшло… Яблуко ж від яблуні не далеко падає…

- Певно, що так. Шляхта своє хоче, голота своє. Як я можу примирити ці дві стихії? Поміж ним - такі як Хмельницький. Насильства чиняться, прости нас Господи. Скажу відверто - можливості мої тут вичерпуються. Чим я йому можу допомогти, коли проти нього Потоцький, Калиновський, Конецьпольський, Оссолінський. А особливо його ненавидить Єремія Вишневецький. — розводить руками Кисіль. — Якими словами я можу переконати чи утихомирити Хмельницького?

Виговський мовчки з повагою слухав воєводу.

- Чому мене Річ Посполита захищає, а сотника ні? — продовжив Кисіль після деякої мовчанки. - Бо Річ Посполита мені довіряє, а йому — ні! Бо я їй щиро служу, а він — ні! Хмельницький весь час лукавить із нами! Ніяк не може втямити, що Річ Посполита цінить слухняних та відданих. Річ Посполита, нам православним і руським людям, дана Богом во спасіння. Бо наші давні київські князі колись через ці самі чвари знищували один одного, аж поки геть зовсім не занапастили праматір нашу Київську Русь. Річ Посполита - достойний дім для нас, обездолених та забутих Богом через гріхи наші. А чернь цього ніяк не збагне! Їм усе вольності подавай! Де таке бачене! А ці вольності — не що інше, як несхильність до порядку та злостива непокора. Вічна дитяча забаганка цих людей. I тут як не один, так другий - пiдiгрiває ці настрої. А це простолюдина так розбещує! Скільки для козацтва гарного робить наш король Владислав? Йому можна закинути неповагу до українських лицарів? От ти, Іван Виговський, православний, виходець із Південної Русі, чоловік здібний і тверезого розуму, можеш сказати, що Річ Посполита деспотична держава?

- Та ні! Боронь Боже! У нас он скільки вольностей! У давньому Римі не було такого!

- І знаєш, у чому біда?

- У чому, пане сенаторе?

- Що таких людей як ти - одиниці. Усе решта - некерована та невдячна дика стихія. І часто декотрі з козацьких верховод цим нагло користуються! Одначе, якби поменше було цих скарг, - проказав більше сам до себе Кисіль, дивлячись на стіл, завалений паперами. - То було б очевидно - лад потихеньку настає у Речi Посполитiй! А так… Одначе він настане. Але не скоро. Я в це вірю.

- То як бути зі скаргою?

- А ніяк! Справа нерозрішима. Розумію, хочуть здихатися цієї мороки, а Киселя потім зробити крайнім. Не вийде! І не буду я за нього клопотатися! Хай судиться! Всяк знай своє місце.

- Що переказати канцлеру Оссолінському?

- Нехай із нашим королем менше потурають таким, як Хмельницький — ось моя відповідь! Розбещують слізливою прихильністю, а ти потім, Кисіль, відлучай від цицьки!


Розділ ХІІ

Петро з дядьком уже два дні як у дорозі. Старий козак Порох, дочекавшись ночі, укладав небожа спати, а сам сідав на чатах під розлогим кленом чи липою - що траплялося на шляху.

- Козакам не личить турбувати хутірських жителів щодо нічлігу. Наша постіль — під відкритим небом. Перед сном із зорями треба погомоніти! — повчав Петра старий козак.

Ночі й дні проходили без пригод.

Третього дня, посміхаючись у вуса, дядько сказав небожеві:

- Сьогодні, синку, твоя черга пильнувати мій сон.

Про світанок сповістили перші птахи та сонце, котре ось-ось мало з’явитися на горизонті. Про те засвідчила й густа, кучерява зелень дерев, котра вивільнялася з темноти й потихеньку перетворювала все навкруги на звичні денні барви.

Петро з вечора деякий час сторожко вдивлявся в темноту і прислухався до кожного звуку, сидячи під деревом на чатах, Але не втрималося молоде тіло від спокуси хоч трошки подрімати і заснув парубок перед світанком, забувши про наказ старого козака пильнувати все навкруги. Тихе й помірне сопіння свідчило про глибокий та солодкий сон, хоч коней кради, або поруч бахкай із пістоля. Порох не спав відтоді, коли побачив, як голова небожа безвільно схилилася на плечі. Смалив люлечку-носогрійку, жив спогадами, а коли почало світати, - розпалив невелике багаття, зварив кашу і вже потім торкнув небожа за плече. Хлопець перелякано сахнувся, пробурчав щось незрозуміле й сонним поглядом обвів усе навкруги.

Нарешті прийшов до тями.

- Я заснув? — перелякано дивився на дядька Петро.

- Діло молоде, - сміється старий.

- Я мав пильнувати.

- Не переймайся. Я не спав.

- Чого ж ви мене не розбудили?

- Марна справа. Не допоможе. До цього треба довго звикати. Чи міг я спокійно спати, знаючи, що ти ще зовсім не годишся для цього діла?

- Але ж наказали пильнувати.

- Кажу ж, аби звикав! Бо ти ще живеш зовсім іншим життям. Мирним і безпечним. Ти ще й досі хлібороб, котрому з голови не вивітрилися вила та солома. А треба, бачиш, до шаблі звикати. До небезпеки.

Порох доїв свою кашу, облизав ложку і заховав до чохла на поясі. Затим неквапно набив люлечку тютюном.

- Як тільки побуваєш один раз у небезпеці, тоді почнеться для тебе зовсім інше життя. Пильнувати все навколо ввійде у звичку. Для доброго козака головне, щоб загострився нюх, щоб вухо ловило навіть малесенький шелест трави чи тріск гілочки. І щоб з’явилося відчуття постійної небезпеки. Я отак, небоже, як ти, теж колись безпечно засинав. До того випадку, коли одного разу прокинувся, а братія наша лежить майже вся порізана татарами. Хтось проспав на чатах. А нас трьох не помітили - ми в іншому місці спали. Чи може поспішали, чи Бог нас пожалів - залишив живими — Небилицю, Щирицю і мене. Забрали наших коней, усе добро. Так, було діло.

- Я - поганий козак? - похнюпився Петро.

- Поки що так… Та й узагалі, за давніми козацькими звичаями, ти повинен три роки ходити в джурах. А вже потім стане відомо, добрий з тебе буде козак, чи ні. Тепер на Січі вже не ті порядки. Тільки прийшов — уже тебе в курінь, уже ти козак.

- А ви?

- А що я? Як годиться, спочатку ходив у джурах. Торби та зброю носив за своїм учителем три роки. А вже потім, козаком, бачиш, став. Як мене вчили, так і тебе буду вчити. А ти одразу запам’ятай. Перше важливо для козака — сторожко спати. Інакше довго не козакуватимеш. Друге — навчитися вітер нюхати. Який, приміром, у нього запах.

- Це як?

- Вітер дме — принюхуйся, як собака. Запах коней татарських вітер розносить далеко по степу. Чи запах диму. Почув ці запахи — уже треба насторожуватися. Перепочити захотів чи поїсти — впади на землю, вухом до землі припадай і прислухайся — гуде земля, значить, десь недалеко на конях скачуть. Тріснула гілочка — піди обережно оглянь усе навкруги — чи не притаївся десь недалеко ворог.

- А шаблею володіти? Пістолем?

- Усьому свій час. То пізніше. Так от… якщо вітер дме з півночі, ми називаємо його москаль.

- А що таке москаль?

- Це такі ж люди, як і ми. Православні. Але в них звичаї трохи інші. І вони неголені. Бороди носять. Живуть у північній стороні. Вітер із заходу — козаки кажуть лях дме. Зі сходу — донець, із півдня — бусурман. А потім, щоб зорієнтуватись у цьому безмежному степу, потрібно навчитися користуватися нюрнберзьким квадратом.

- А що воно таке?

- Прилад такий. Ось бачиш? Навчу тебе ним користуватися. Його кожен козак має. Татарин теж. Інакше в степу не довго заблукати.

- Дивіться, дивіться! А он там далеко на могилі якась чудернацька істота з’явилася. На птицю не схожа…

- Де?

- Он там…

- Молодець, хлопче… - одразу насторожився Порох. — Буде з тебе добрий козак. Тільки то не птиця. То татарин своїм знак подає. Давай, мабуть, будемо готуватися до зустрічі з непроханими гостями. Вони десь недалеко крутяться, або вже здобич мають, або винюхують, куди налетіти. Це буджаки, синку.

- Ті, що на наших напали? — зашепотів Петро. Йому перехопило дух.

- Ті, синку, - сумно зітхнув старий козак.

- Що будемо робити? — хлопець з очікуванням подивився на дядька.

- Буде видно, - розважливо відповів той. - Вони невловимі й дуже малою кількістю набігають.

- Може, наших хлопців відіб’ємо?

- Гай, гай! Хлопців уже давно й слід прохолов. Буджаки здобич хутко до себе переправляють. Це вже інша зграя.

Порох загасив люлечку.

- Іди тихенько до коней. Зав’яжи морди хустинками. Щоб не видали нас іржанням. А я приготую пістолі. І сяду он там за деревом, буду спостерігати, що діється навкруги. Коней стриножиш і заведеш на дно ярочка. А потім до мене.

Петро хутко виконав наказ старого козака й одразу примчався назад, на пагорбок під деревом, де вони їли кашу. Звідси з-за дерева було добре видно далечінь - великий шмат зарослого ковилом степу. Порох причаївся за іншим деревом, неподалік і сторожко вдивлявся навкруги. Біля нього лежали пістолі та шабля.

- Слідкуй за берегом річки, — наказав він хлопцеві. - Вони повинні обов’язково до неї прискакати. Коней напоїти.

Степ зливався в один жовто-зелений килим і, здавалось, у ньому зовсім немає життя. Але старий козак знав, як ця тиша інколи буває оманливою. Тут тобі враз, як з-під землі, вискакували, бувало, низькорослі коні, а на них худі, одягнені в шкіру чорняві вершники з вишкіреними зубами, що несли смерть.

- Що там у тебе - згодом тихенько обізвався Порох.

- Нікого, - відповів Петро.

- Ще трохи почекаємо.

Раптом посеред степу нижче кургану злетіла в небо зграя диких птахів. На пагорбі, що виднівся неподалік, з’явився маленький чорний вершник і хутко зник.

- Бачив? - зашепотів дядько і взяв до рук пістолі. - Тепер точно жди неподалік.

- Якби знати, скільки їх.

- Скільки б не було, спробуємо налякати бусурманів.

Зовсім недалеко від пагорба, де сиділи спостерігачі, захитався високий ковил, хоч вітру не було зовсім.

- Двоє з’явилося біля річки, - зашепотів Петро. - А он і решта. Бачу п’ятеро. Дядьку Панасе! З ними полонені!

- Тихо, синку! Зараз щось придумаємо. Перепочивати вони не будуть, а от коней поїти стануть. Значить, у нас не так багато часу. Але маневру в них буде менше, бо полонені. Спробуємо відбити християн. Не побоїшся?

- Ні, дядьку!

- Перший раз - краще правду скажи!

- А хто буде мстити за батьків та братів?

- Ну, тоді, Боже нам помагай! Гайда за кіньми! - скомандував старий козак.


Розділ ХІІІ

- Я - чигиринський сотник Хмельницький, - відрекомендувався прибулий. - Я подавав скарги на чигиринського підстаросту Чаплинського.

Підписарій уважно слухав прибулих.

- Зараз, — сказав і потім зник у сусідній кімнаті. Згодом з’явився знову.

- Скарги залишені без задоволення, - відповів він і поклав папери перед скаржником. - Ось, візьміть, ознайомтесь.

- Як це без задоволення? Правда за мною!

- Не можу нічого вдіяти, - знизав плечима підписарій. - Велено вам повідомити про таке остаточне рішення.

- Із ким тут можна ще поговорити у комісаріаті?

- Є писар Виговський.

- Ану, поклич! - Хмельницький перейшов мало не на крик.

- Спокійно, Богдане! Вони чекають провокацій із нашого боку… - прошепотів Тарас.

- Яке беззаконня! Де це таке видано! Без задоволення! - кипів Хмельницький.

- Я - писар Іван Виговський. Чим можу бути корисний вельмишановним панам?

- Я - чигиринський сотник Богдан Хмельницький. Подавав скаргу до суду. Щоб розглянули, як нагло порушуються мої права підстаростою Чаплинським. Він зазіхає на мій хутір Суботів. Батьком закладений. А батькові його подарував староста Данилевич. Усе життя добро наживали! А цей лайдак за один день відібрав усе — і млини, і ставки, і сіножаті!

Хмельницький спохмурнів і додав:

- А ще він також винний у смерті мого сина.

- Прийміть мої співчуття. Де ваші папери на право володіння хутором?

- Цей хутір подарований моєму батькові за вірне служіння королівству. Я проживаю з сім’єю на цьому хуторі все життя. Усе там збудоване за наш кошт.

- Я вас розумію. Але для вирішення справи на вашу користь треба папери, що підтверджують ваше право на володіння цим хутором.

- Паперів у мене на хутір немає.

- Дуже погано...

- Що ж це робиться? Тебе пограбовано, а управи на грабіжника немає? - почав знову кип’ятитися Хмельницький.

- Розумію ваші емоції. Знаєте… - Виговський замовк, підбирав слова. — Хочете правду? Ваша проблема полягає навіть не в тому, що у вас немає документів на хутір. Просто тій особі, котра зробила на вас наїзд, ви чимось не догодили.

- Не догодив?

- Саме так. Вважайте, я сказав вам зайве, що не входить до моєї компетенції.

- Чим я не догодив Чаплинському? І як йому можна догодити, коли панові підстарості просто сподобався мій хутір?

- Дивні дива творяться, - втрутився Тарас. - Складається враження, начебто ми в чомусь завинили, а не перед нами винні. Скільки днів сидимо у Варшаві і скрізь одне й те ж! Ви нічого не доб’єтесь! Мовляв, не морочте голову! Та що це таке, я вас питаю? Це ж знущання та й годі!

- Нічим не можу допомогти, - ввічливо відповів Виговський.

- Чи таки піти до Киселя! - роздумує Хмельницький. - Він наш, православний. Може, зарадить… І батька мого знав і мене знає.

- Не варто, - радить Виговський.

- Це ж чому? - з недовірою подивився на писаря Хмельницький.

- Не буду вам нічого казати, але мені тут, із Варшави, видніше. Отже, не варто.

- Відмовить? Так ви хочете сказати? - з-під лоба зиркав на Виговського Хмельницький.

- Те що сказав, того досить. Вам вирішувати.

- Що вам тут ще видно з Варшави? - єхидно запитав Тарас.

- Даремно ви так. Розумію, ви розлютовані, бо скрізь невдачі. Але ось вам моя порада. Не ходіть тут і не марнуйте часу. Хіба що король вам чимось допоможе. А всі решта - результат мені відомий наперед.

- І за це дякуємо, - похмуро сказав Хмельницький. - Чув про твого дядька хороше. І про батька теж.

- Я не ополячивсь і католиком не став… Якщо це вас утішить. Працюю тут, от і все. Але чи є у нас вибір? Скажіть, будьте ласкаві, панове? Як на мене, освіченого і не без амбіцій…

- Вибір, кажеш? - уважно подивився на нього Хмельницький. - Вибір завжди є.

- Якщо це не таємниця, то просвітліть мою голову.

- Налякати шляхту так, щоб і духу боялася! - тихо, але твердо проказав Хмельницький.

- І чим це закінчиться? - іронічно посміхнувся Виговський. - Збільшиться рахунок буйних козацьких голів, котрим зустріч із варшавським катом гарантована. Та й по всьому. А він, цей список, ой який великий, ви знаєте, панове. Ось тільки недавні жертви - тут тобі й Наливайко, й Павлюк, й Остряниця. Список і нині не закритий. Так здавна й не за нас повелося — комусь цікаве видовище, а комусь, без його на те згоди — судилося зустріти свою смерть у Варшаві.

- Розумний ти чоловік і дотепний. Але твоя дорога - пристосовуватись. А наша - розчищати дорогу. Яка краща? Га? - зі злістю засміявся Тарас.

- Побачимо. Час розсудить, - стримано відповів Виговський.

- Казав сліпий - побачимо… Що ж, дякуємо за добрі поради, - сказав на прощання Хмельницький.

- Що будемо робити, Богдане?

- Підемо в шинок. Вдаримо горем об землю! Утечемо від думок тяжких! А там буде видно! До самого короля дійду!

У шинку Богдан із Тарасом замовили смажене порося з хріном, глек узвару й почали наповнювати келихи оковитою.

- Нудьга розриває груди! — бідкається Хмельницький. — Здається, цьому кінця й краю не буде.

- Тобі потрібна розрада! Дивись туди! — показує Тарас у протилежний кінець шинку.

- І що там?

- Красива молодиця. З тебе очей не зводить.

- Таки гарна! Може, запросимо? А то, виходить, усе про справи та й про справи.

- Дозволь мені її розпитати, хто вона, звідки. Знаєш, тут, у Варшаві, які панянки…

- Та знаю! — сміється Богдан.

Через деякий час жінка вже сиділа за столом разом із Богданом і Тарасом. Захмелілі чоловіки пригощали її солодким пуншем.

- Ти мені, Маріє, припала до душі. У мене ставки й сіножаті. Я чоловік не бідний. Але господині не маю. Може, поїдеш зі мною?

- Я подумаю, - грайливо каже жінка. — І якщо мене відпустять…

- Не відпустять, викрадемо! — зухвало каже захмелілий Богдан.


Розділ ХІV

Після кількох пострілів із пістоля, з яких випалили навмання Петро та Порох, заходячи до татар та полонених з обох боків, чужинці з криками та гиканням скочили на коней і зникли у високій траві.

- Давайте доганяти! - гарячкував Петро.

- Одна справа - налякати, інша — воювати, - сміється Порох. - Вони не бачили, скільки нас. У таких випадках вони одразу втікають. А от коли зійтися з ними в степу - навряд чи нам пощастить. Вони добрі воїни. А нас лише двоє - старий козак та його джура. Але ти молодець, - тішиться небожем дядько. - Добре тримався. Іди, розв’язуй цих бідолашних.

Полоненими виявилися три дівчини та літня жінка, певне, їхня мати. Коли Петро підійшов до них із шаблею наголо, полонені перелякано заголосили.

- Та чого ви! Усе минулося, - розчулено дивиться на них хлопець. — Це я шаблею хочу вам мотузки перерізати...

- То ви наші спасителі? — хреститься з переляку жінка.

- А хто ж, бусурмани, чи що? — регоче Порох.

- А наших рідних — його братів, а моїх небожів - визволити не вдалося. Забрали їх у неволю! — скаржиться полоненим Порох, попихкуючи люлечкою-носогрійкою. — Зараз Петро вас розсупонить… Здалеку вас гнали? - звернувся він до літньої жінки. Замість відповіді та мовчки впала перед ним на коліна.

- Оце вже зайве! - сердито бурчить старий козак. — Отакої! Терпіти цього не можу!

- Батьком рідним буду звати! - нарешті до жінки повернулася мова і вона заголосила.

- Дівчаток бусурмани у гарем хотіли відправити. Ой, які гарні! — старий козак не міг переносити жіноче голосіння і тому намагався жартувати. — Ну, досить, досить! Усе вже минулося, дякувати Богові! А тепер будуть красуні для наших хлопців! А декому все козаки та козаки! Чуєш, Петре?

- Ну, які ви, дядьку! — засоромився Петро.

Він сів осторонь і не смів дивитися на дівчат. Найстарша найшвидше відійшла від переляку й заспокоювала менших. Гладила їхні голівки й щось стиха шепотіла.

- Так ви здалеку? - знову запитав Порох. - Бо ми мусимо вас додому доправити. Щоб ще чогось не трапилося.

- Тут недалеко наш хутір, - тихо відповіла найстарша.

- У вас там що, самі жінки? - поцікавився Порох.

- Батько спав на горищі у клуні. А вони вдерлися до хати рано-вранці.

- От воно що. Тоді показуйте дорогу.

Дівчата швидко відійшли від переляку і згодом цілу дорогу Петро слухав їхній веселий сміх. Марія часто кидала погляди на хлопця і той мало не падав із коня від цих загравань. Як тільки заїхали на хутір, де жили полонянки, ще здалеку почули голосіння. Біля однієї з хат, незважаючи на ранню годину, було повно народу. Дві менші з криком: «Таточку, ми тут!” - кинулись бігти до хати. Натовп ойкнув і розступився. Всі дивилися на дівчат так, наче ті повернулися з того світу. Назустріч дітям вийшов, хитаючись від слабості в тілі, високий сивий чоловік і обняв дочок.

- Доставили живих і здорових, — поклонився громаді козак Порох і зняв перед ними шапку. — А тепер вибачайте, мусимо їхати у своїх справах. Прощавайте, людоньки добрі!

- Хай вас Бог береже! - господиня нарешті теж ожила. - Зачекайте, я вам зараз на дорогу винесу харчів смачних.

- Оце вже зайве! - суворо сказав Порох. — Нічого мені хлопця розбещувати! Ми їдемо туди, де скоромне й розкіш — не в пошані. А от водички з колодязя в дорогу обов’язково наберемо. Петре, ану подивися, де в них тут колодязь.

Петро спішивсь і зайшов у двір.

- Ходімо, я покажу, - сміливо глянула йому в очі найстарша. - Мене Марією звати. А тебе?

- А я з дядьком їду на Січ, - знітився Петро. - Моїх братів теж татари забрали. Буду мститись.

- То як тебе звати, меснику?

- Петром кличуть.

- Я буду пам’ятати тебе все життя, - сказала Марія й опустила очі. - Будеш мені названим братом. Почекай!

Дівчина зникла у хаті. Петро набрав повні міхи води й швиденько подався з двору.

- Ми будемо за вас молитися! Спасибі за діточок моїх!

- Хай вам Бог помагає! - махали хустинками жінки і втирали сльози.

- Спасибі, людоньки, на доброму слові! — відказував на те Порох. — Гайда, Петре! Бо ми вже тут удосталь затрималися!

- Петре, тримай! - до коня підбігла Марія й тицьнула хлопцеві щось м’яке в руку. Той похапцем засунув подарунок за пазуху і вкрився густим рум’янцем.

- То, може, ну його к бісу, те козацтво? - весело примружився Порох. - Он яка красуня подарунки тиче…

- Який же ви, дядьку! - злиться Петро.

- А що? Може, поміняєш коня й люльку на дівку?

- Та нізащо в світі! - ще більше розпалюється Петро.

- Добре, добре, - примирливо каже дядько. — Бачу - вибрав козацтво раз і назавжди! Тоді в дорогу! Тепер до Січі вже недалеко!


Розділ ХV

- Ваша королівська величносте. Чигиринський сотник Богдан Хмельницький!

У розкішній кімнаті королівського палацу біля вікна самотньо стояв середнього віку красивий чоловік. Він, не повертаючи голови, сказав до слуги:

- Нехай заходить.

- Розпач і відчай не дають мені спокою, - літній чоловік шанобливо став на одне коліно перед Володиславом ІV.

- Прошу вас, сідайте, пане сотнику. Що трапилося?

Богдан за якусь мить упорався з хвилюванням.

- Не смію сидіти перед вашою величністю. Прошу захисту, й тільки ви - єдина моя надія. Майже два тижні я у Варшаві, але це були найтяжчі дні, котрі я провів у столиці королівства. Скрізь - відмова і глум над моїми скаргами.

- Дуже прошу, ближче до справи.

- Підстароста Чаплинський наїхав на мій хутір. Відібрав ставки, млини, сіножаті! А ще, окрім нанесеної шкоди, його гайдуки забили мого малого сина до смерті.

- Та це ж варварство!

- Чаплинський поклав око на хутір Суботів, який був подарований моєму батькові за вірне служіння Речі Посполитій і королівській короні. Він зазіхає на привілеї королівської милості! Я все своє життя намагався приносити користь Вашій величності і королівству польському. За що мені така немилість?

- У вашій відданості й хоробрості я не сумніваюся. Ви достойний лицар. Усе це, гадаю, робиться для того, аби посварити мене з козаками. Пам’ятаєте наші задумки збільшити козацьке військо?

- Авжеж. Барабаш і Караїмович одразу побігли до коронного гетьмана Потоцького й розповіли про зустріч із вами. Тоді й почався ґвалт шляхтичів. Вашу грамоту Барабаш тримає досі у себе й нікому її не показує.

- Так і не вдалося здійснити задумане, - король на хвильку замислився, а потім продовжив. - Я вам співчуваю всією душею, але допомогти нічим не можу. А які настрої на окраїні?

- Плаче народ, кругом утиски і свавілля. Та й безчинства магнатів і шляхти ганьблять і вашу королівську величність!

- Ганьблять! Та ще й як! Але що тут удієш? Мої руки зв’язані...

- Провчити б їх! - вигукнув Богдан у запалі.

- Думаєте, народ відгукнеться?

- Якщо зробити шляхту головним ворогом. А Вас, Ваша величносте, дуже люблять...

- Зробити шляхту головним ворогом? — король замислився. — Але вона, як ніколи, сильна нині.

- Якщо все зробити з розумом... Я знаю як.

- Вами зараз рухає почуття помсти. Я це розумію, — сказав король після деякої мовчанки. — А такі почуття — поганий порадник.

- Ваша величносте, помста — так! Будить мою кров! Але окрім помсти, я ще - щирий патріот свого краю. Більш ніж сорок років дивлюся на безлад і безрадість у благодатному земному раю. Досі кругом дикий степ і пустка. Від того серце кров’ю обливається. Невже ми не здатні там збудувати міста і села? Замість дикого степу має бути життя. Чи не примножить це могутність нашого королівства? — запально дивився на короля чигиринський сотник. — У нас одна біда на заваді! Свавілля і безчинства...

- Не гарячкуйте, пане Хмельницький. Тут потрібно все добре зважити...

Король знову замислився. Хмельницький очікувально дивився на Владислава ІV.

- Тепер щодо помочі вам. Мені самому шляхта не дає вільно дихати. Щоб я не задумав - усе роблять наперекір. Якщо б вам порадитися з канцлером Оссолінським.

- Вибачте, ваша величносте, за те що перебиваю і за відвертість. Я не довіряю канцлеру… Варто мені якусь таємницю повідати канцлеру, - завтра будуть знати всі у королівстві.

- Маєте рацію… Що ж, залишається одне, - король по-дружньому поклав руку на плече Хмельницькому. - Чому б вам не поборотися? Ви ж лицарі й умієте тримати у руках зброю. Спробуйте постояти за себе! А я не розділяю політику шляхти у вашому краї.

- Можете далі не говорити. Я все зрозумів. Мені до душі ваші поради. І можете знову покластися на мене в цьому. Як було не один раз. Я доведу, на що здатний! Ось побачите найближчим часом! Я вже знаю, як треба діяти!

- Думаєте, у вас щось вийде?

Король пильно придивлявся до чигиринського сотника.

- Вийде!

- Тоді пам’ятайте — це стосується тільки вашого краю. А про цю розмову - забудьте!

- Я вас прекрасно зрозумів. Про цю розмову жодна душа не буде знати. Окрім нас із вами. Навіть якщо мене будуть четвертувати. Мені повірять. За мною підуть. А потім — побачите, що буде!

- Тоді з Богом, пане сотнику!


Розділ ХVІ

Невільників, де були брати Петра, зігнали у три нескінченні шеренги, котрі тягнулися майже до замку бея Кафи. Охочих придбати живий товар теж було вдосталь. Між рядами ходили, прицмокуючи язиками татари, турки, - приглядалися до товару. Потім приступали до нескінченних переговорів із господарями ясиру. Невільничий ринок нагадував гамірливі ярмарки в Україні, тільки замість чобіт, сала, худобини, жіночих прикрас на продаж був виставлений живий товар. Продавець братів, довгий як жердина татарин, голосно кричав на весь ринок:

- Раби найновіші! Прості, не хитрі, не московські, а королівського народу, з-за Дніпра!

- Гарне, але мале! — обмацав Грицика товстий турок. — Годувати треба довго. Хіба що в гарем?

Іван хотів захистити меншого, рвонувся до турка, але отримав доброго нагая по спині.

- А цей піде на будівництво! — показав товстий своєму слузі на Івана. — Забирай!

Грицик кинувся до брата, але його тут же почали шмагати нагаєм і він упав, знепритомнівши від болю. Івана схопили два велетенських слуги під руки й потягли до колони чоловіків, відібраних на будівництво нового палацу бея Кафи. Через деякий час колону наздогнали озброєні вершники. Багато одягнений воїн, про це красномовно свідчила дорога металева кольчуга, дав знак рукою зупинитися. Згодом він спішивсь і пішов уздовж колони. На кого мовчки показував короткою шаблею, того виводили з колони. Серед тих, на кого вказав ординський воєначальник, був також Іван.

 

Розділ ХVІІ

 

- Давай на окраїні міста знайдемо гарну корчму та погомонимо, Тарасе! - пропонує Хмельницький, як тільки вони від’їхали від палацу короля.

- Що король? Утішив?

- Там і поговоримо, - загадково каже Хмельницький.

Довго вишукували харчевню, де можна було б спокійно поговорити. Нарешті трапилася невеличка та охайна, де було зовсім мало людей. Коли зайшли, Хмельницький ще довго придивлявся до присутніх, чи немає серед них якихось підозрілих або знайомих, зустріч із якими зараз була б зовсім недоречною.

- Що пани бажають? - біля них одразу з’явилася ставна жіночка у веселому квітчастому вбранні.

- Горілки й побільше закуски, - посміхнувся до неї Тарас. — Є підлива з хріном?

- А вам пане?

- А мені б телятини у сливовій підливі. І якусь птицю. А потім ще й у дорогу візьмемо, - додав Хмельницький.

- Як побажаєте, - жінка галантно вклонилась і хутко зникла виконувати замовлення відвідувачів. І не змусила себе довго чекати.

- Скоро ми будемо панувати у своєму краї! - прошепотів Хмельницький, коли жінка пішла.

- Он як? - недовірливо глянув на товариша Тарас. - І хто нам таке дозволить?

- Самі візьмемо. Без спросу!

- Це його величність так напоумив?

- Почекай! Не глузуй! Розмову з королем не переповідатиму. Не ображайся. Чим менше про це знатимуть…

- Знаю! Тим для всіх краще, - перебив Тарас. - Я зовсім не схожий на шпигуна барабашівського, а все ж цікаво знати.

- Скажу так, - розмова з королем обнадiйлива. Що головне? Ми повинні присмирити шляхту. I вигнати її геть з нашого краю. Взяти в свої руки булаву!

- Он ти куди! - навіть перестав їсти Тарас. - А забув, що казав Виговський? У Варшаві список буйних голів ще не скінчений.

- До дупи мені Виговський. Я що задумав, те й зроблю!

- Богдане, я вдячний тобі за прихисток, що ти надав мені після турецької неволі. Вдячний, що замінив сім’ю. Для мене твій Тиміш - що рідний син. Я та людина, що пам’ятає добро. Але мушу тобі сказати правду. Невтішну. Тільки не ображайся! Те, що ти задумав - безумство!

- Отже, ти вирішив - краще, коли твоя хата скраю?

- Я нічого не вирішив, - почав кип’ятитись Тарас.

- Тихіше, нас почують…

- Нічого я не вирішив. Я завжди був і буду з тобою. До кінця. Якщо це мені навіть коштуватиме життя. Але те, що ти говориш - не вкладається в моїй голові. Замалий мій мозок до таких масштабів. Вигнати шляхту! А які сили небесні тобі допоможуть? Хто з тобою? З ким це ти будеш робити? Де твоє військо?

- А ти по дорозі у Варшаву не помітив, як ремствує люд?

- Помітив. Як тільки ти почнеш щось затівати, одразу на тебе донесуть і тебе схоплять. Далі - як казав Виговський. Або на кіл, або четвертують!

- І про це треба пам’ятати, - загадково посміхнувся Богдан. — Що нам доля піднесе — один Всевишній про те знає.

- Ти, одначе, вийшов від короля зовсім іншою людиною! Я тебе не пізнаю, Богдане!

- Це так і є!

- Схаменися! - скептично дивиться на Хмельницького Тарас. - Люди перестали вірити, що шляхту можна осилити!

- Я знаю добре свій край. Так, більшість вдає себе за лінивців і гультіпак. І байдужих. А все чому? На біса їм пана робити ще багатшим? Що залишається? Жити одним днем! Та колись же потрібно зібратися з духом і сказати — досить! Скільки ж отак можна жити, людоньки! Вони почують, Тарасе! Вони чекають цього заклику!

- Щоб знову повторилися Кумейки! Щоб шляхта позабирала останні вольності? Чи варто починати заради цього, Богдане?

- Ми їх переможемо!

- Де твоє військо, Богдане?

- Заступник і Спаситель наш, Христос, чи мав військо? А світ перевернув! Розумієш, мені треба так до них заговорити, щоб повірили щиро. А тоді побачиш, що буде!

- Безумець, їй-богу безумець! - хитає головою Тарас.

- Буде два Богдани. Один буде мстити за сина, за хутір. Другий - за безневинних! За свавілля! За гріхи шляхти! Але не без користі!

- А користь яка?

- Край звільниться від ляха! Ось яка користь! А ще я хочу взяти булаву в свої руки! Міцно й надовго!

- Ну шляхта - зрозуміло… А взяти булаву? Чи пристане на таке король?

- Скажу тобі у відповідь так. Без шляхти ми швидше розбудуємо наш край, оживимо дикий степ. Це зміцнить королівство?

- Зміцнить.

- Отак я тобі дам відповідь стосовно короля.

- А булаву дасть?

Хмельницький хитро глянув на Тараса.

- Коли кашу заваримо — сам візьму! Ніхто й питати дозволу не буде!

- Тоді останнє запитання. Переможеш ти. Нехай! А куди подінеш нерівність? Так і залишиш поміж людей - пани й холопи. Куди ж цю біду подіти? У степу розвієш? Голота повірить тобі, піде за тобою ляха воювати. А потім вимагатиме ясир. Бо за справедливість боротися просто так швидко набридає... Як ти тоді вчиниш? Он за батьківське сини між собою не дійдуть згоди. А тут!

- Щиро кажу тобі - не знаю, що на це відповісти. Не в моїх силах змінити цю суть речей. Але замісити нове тісто і щось зліпити з цього - мені під силу! А там — хай як буде! Невдоволених було і буде завжди багато. Усім милий не будеш! Знаю. Але знаю й те, що настав мій час! Чим це тобі пояснити — не знаю!

Хмельницький мовчки смоктав люлечку. Затим знову обізвався до Тараса.

- Та зарано ще мені думати про устрій нашого краю. Якось воно буде. Але шляхту - геть звідси!

- Тихіше, Богдане! Нас почують.

- Твоя правда. Нам пора! А то вже горілка вдарила в голову, а так не годиться…

На виході з шинку до них підійшла якась жінка в лахмітті.

- Такі красиві пани! Давайте я вам поворожу?

- Не треба! - відмахнувся Тарас.

- Жаль! - сказала жінка.

Богдан тицьнув їй в руку злотий.

- Ти бережи свого останнього сина! - почув Богдан, коли вже сів на коня. - А те, що задумав, роби! Не бійся! Боже провидіння на твоєму боці!

Богдан розвернув коня і під’їхав впритул до жінки.

- Я не боюсь! А от чи буде везіння? Удача посміхнеться мені? Скажи!

- Удача - примхлива птиця. Йде до рук не кожному. Але якщо вона від тебе й відсахнеться - ти все одно будеш робити, що задумав. Іншого вибрати тобі не дано.

- Я їм покажу! - прошепотів Богдан. - Вони ще будуть тремтіти при слові Хмельницький!

- Тарасе! - звернувся згодом до товариша. - Додому приїдемо, щоб ти всім говорив - правди не знайшли, Богдан зовсім занепав духом! П’є! Усім без винятку кажи! Ми не повинні нікому довіряти. Інакше - провал. Одразу донесуть.

- Як скажеш.

- Підготовку почнемо в суворій таємниці. І тільки разом із перевіреними людьми.

- Кого в першу чергу закличемо?

- Старих козаків треба зібрати. Що з Наливайком, Павлюком та Остряницею панів та ляхів шарпали.

- Так. Згода! З ними найперше треба порадитись.

- Далі — треба грамоту короля у Барабаша виманити.

- А нащо? Вона вже не до діла.

- Є задумка.

- Тобі видніше. Богдане…

- Що?

- А не лячно?

- Лячно. Де правду діти. Але ж навіть мій малий син не побоявся постояти за себе. Малий, а підстарости й гайдуків не злякався. Як я можу після такого когось боятися?

Далі їхали мовчки.

- Невже й Тиміш старості не дочекається? - прошепотів Богдан.

- Ти щось казав? - перепитав Тарас.

- Та ні. То я так… сам до себе.

- А ти куди, Богдане? На Чигирин туди!

- За Марією. Спробую вмовити, нехай буде господинею в моєму домі! Набридло без жіночого тепла і ласки.

- Хіба тобі зараз до цього? — докоряє Тарас.

- До цього! Якраз до цього! — хитрувато дивиться на нього Богдан. — Коли жінку привезу з Варшави, що найперше вороги подумають?

- Різне подумають...— Тарас ніяк не може второпати, куди хилить Богдан.

- Нам потрібно приспати пильність ворогів, чи не так, козаче? Перехитрити їх! Треба, щоб повірили, що змирився Хмельницький. Завів жінку, діти підуть, гречкосієм стане... А нам тільки цього й треба. Докумекав?

- За твоєю думкою, Богдане, не вженешся...

- Однією тільки силою шляхту не візьмеш... — задумливо каже Хмельницький.


Розділ ХVІІІ

 

- Як це я забув на хуторі попросити дрібку солі. — бідкався дядько. - Та нічого, переживемо!

- Смачно! — Петро уплітав пшоняну кашу, зварену на воді і без солі за обидві щоки. — Добавка є?

- Є! Ти в цьому ділі справжній козак.

- Як це?

- Козаки, як малі діти. Дай мало — будуть задоволені. Дай багато - все з’їдять, нічого не залишать!

Мандрівники вечеряли на галявині під великою розлогою вербою.

- Оце вже, синку, й ти понюхав пороху, - старий козак після вечері запихкав своєю любимою люлечкою. - Думав, настане колись тут спокій, у нашому краї. Та де там!

- А можна, я сьогодні на варту?

- Не заснеш?

- Я вже відчув, що таке небезпека, - глянув на дядька Петро вже зовсім по-дорослому.

- Лячно було?

- Уже потім, згодом. Коли все минулось.

- Оце по-нашому! Без брехні! Так і має бути! А то інший, бувало, ходить і розказує — нічого не боюсь! Я такий сміливий! Аж гульк, після бою хвалько десь із кущів вилазить. Так… і таке буває.

- Хіба серед козаків є боягузи?

- А де їх немає, синку! Головне, швидко боягуза розпізнати, бо якщо уже в бою це побачиш — буде пізно. Та хіба тільки це?

- А що ще?

- Давай уже відпочивати.

- Ви мені й так нічого не розказуєте! - ображається небіж.

- За один раз усього не навчиш, не розкажеш. Поступово… Щоб ти знав, - найгірше, синку, не тоді, коли немає ладу між козаками. А коли отамани, ватажки наші гризуться між собою - ото вже справжня біда!

Порох помовчав, а тоді промовив, наче сам до себе:

- От славний Наливайко з Лободою - що ділили між собою? Ні в того влади не було, ні в того. Вороги насідають, а вони чубляться, чубляться… Скінчилося тим, що самі козаки Лободу й порішили. Думаєш, після цього об’єдналися? Де там! Бачиш, козаки Лободи не признали Наливайка отаманом. Вибрали собі іншого. Що тут казати? Ляхам це тільки на руку! Отак і думаєш інколи - наче вони, ляхи, таке спеціально підлаштували! Так ні ж ! Самі винні! Щось пороблено з людьми нашими — самі не відають, що часом творять! Ага... так скінчилось усе тим, що у Варшаві скарали на горло нашого славного Наливайка. А скільки народу полягло тоді! От де наша біда, синку! Немає, немає у нас справжнього ватажка. Щоб усіх геть міг об’єднати своєю сильною рукою! І не про себе дбав, а про людей! Про цей край, Богом забутий. Оце наше горе! Але тобі, Петре, ще рано цим голову забивати.

- Та розкажіть ще щось!

- Пригадую, якось наш Юрась юродивий кричав: «Він скоро прийде!» Може, й мав на увазі якогось нового ватажка? Так щось ніде не чути і не видно!

- А, може, ми ще не чули про нього?

- Може, й не чули... Ну, на сьогодні досить. Давай відпочивати! Один пістоль чи два візьмеш?

- Два!

Цього разу Порох, певне, проспав би світанок, якби не крик небожа, котрий розбудив старого. Той намагався збагнути, що діється. З-за дерева було видно лише Петра, котрий комусь віддавав суворі накази.

- Стій! Ану йди сюди. Повернися, кому кажу!

Порох запхнув за пояс пістолі, схопився на ноги й побіг до небожа. Біля сусідньої липи, де чатував Петро, старий побачив таку картину — хлопець націлив пістоля на якогось чоловіка, а той із піднятими руками щось йому пояснював і виправдовувався.

- Який ти козак! Біля чужих коней шастаєш! — дає йому штурхана хлопець.

- Мене послали дізнатися, чиї вони, хто тут засів, - виправдовувався полонений.

- Низовий? — суворо запитав Порох, оглянувши з ніг до голови незнайомця. — Бо на реєстрового не схожий. Чи, може, посполитий? Та й на гніздюка не схожий. Кажи правду, та не здумай дурити! Мене не проведеш.

- Ми тут поблизу їхали…

- Куди їхали?

- Пана одного провчити. Ми вільні козаки, отаман поміж нас Закусило.

- А де він?

- У засідці. А мене послав роздивитися — хто тут.

- Відпускай, Петре. Скажи своєму отаману, що тут Порох. Він знає такого.

Скоро на галявині з’явилися ще троє козаків. Найстарший невеликого зросту, але кремезний, із радісним криком кинувся обнімати старого козака.

- Почекаєте, поки каша димком підійде? — запитує Порох. — Пригощу!

- А скоромного немає? - хитро дивиться на старого козака Закусило.

- Це - до панів. Ми такого не їмо.

- А ми от до панів за цим і їдемо! Правда, хлопці? — регоче Закусило.

- Тебе ні літа не змінять, ні жара, ні холод! Усе панської їжі шукаєш!

- А особливо ласки білявих панянок! Я б їх щодня пробував!

- Чим багаті, тим і раді! — Порох поліз до мішка з харчами.

- Зайве! — зупинив його отаман. — Ми своє маємо. Давай люлечки запалимо, пригадаємо колишнє життя-буття. А це хто в тебе в джурах?

- Небіж.

- Меткий хлопець, - чухав потилицю козак, якого затримав Петро. — Не встиг я й оком моргнути, як він налетів на мене. Таких штурханів надавав…

- Якщо Завірюха попався, то твій джура добрим козаком буде. Віддаси до нас? Зробимо з нього справжнього гайдамаку. Нас удача любить. Ми - справжні козаки - із риби родом, од пугача плодом.

- Ви мене візьмете до себе? — радісно дивився на лицарів удачі хлопець. — Але, ж, - раптом спохватився він. — Як дядько скажуть.

- Ми у справах їдемо, — ухильно відповів Порох отаману. — Маємо одне родинне зобов’язання. Окрім нас — більше нікому виконати.

- Тоді, якщо так… Прощавайте! На коні, братове!

Петро довго дивився услід вершникам.

- Чом би нам до них не пристати? — цікавився з жалем хлопець. — Швидше б із татарвою поквитались!

- Аякже, синку! Поквитались би... Кого тільки не зустрінеш у дорозі! Татарина по виду пізнаєш, а харциза не так просто виявити. Усі тепер козаками стали. Нічого нам з ними робити, - сердито одказав дядько. — То не козаки, синку, то розбійники, харцизи. Славне ім’я козака паплюжать! Нам із ними не по дорозі.

- Розбійники?

- Так, хлопче. Якби ти проґавив уранці — не бачити нам своїх коней. Отакі справи! Щоб ти знав — справжній козак розбоєм не живе. За віру постояти чи панам хвоста підкрутити - це козацьке діло. Бусурмана наголо скарати. А грабунками займатись…

- Але ж вони до поміщика зібралися? Так йому й треба!

- Так то воно так. - Порох на хвильку замислився. — Як би це тобі пояснити… Пани заслуговують кари, звичайно, бо кожний із них не безгрішний. Але розбої чинити заради розбоїв — гріх. Я, коли молодий був та гарячий, теж так думав як ти. Сам мстився не одному шляхтичу. Але окрім помсти, є ще порядок, котрий запроваджений не нами, і не нам його у цьому світі змінювати. Та й чи можемо ми його змінити? Так повелося споконвіків, - багаті знущаються над нами — ми за це їх інколи шарпаємо, інколи вбиваємо. Але ж після цього не перевелися, не зникли ні багаті, ні бідні? Як були, так і є! Помститься, бувало, якийсь, то його зловлять і на палю. І що змінилось? А нічого! Інша справа - коли з’явилося наше славне запорозьке козацтво. Вибрали ми, приміром, кошового отамана, головного над нами. А по куренях - курінних отаманів. Тоді вже чиниться так - збирається отамання й вирішує: бути походу на бусурмана чи ні. Підемо шляхту провчити - чи ні. Отут усі повинні слухатись. Або треба такого-то панка провчити, або виступити проти польського війська, як це було за Наливайка чи Остряниці. За віру нашу православну постояти! Тоді ми - сила! Усі нас бояться. Бувало часто - чужинці до нас у гості. Ви, мовляв, панове-молодці, козаки-запорожці, вправні вояки. Чи не допомогли б ви нам у такому й такому ділі? То тут ми вирішуємо — йти чи не йти у похід! Оце, як на мене, і є порядок. А хто цей порядок розуміє й підтримує - той добрий козак. Зрозумів, синку?

- Так ви складно розказуєте... Що я добре затямив, так це те, що справжні козаки - на Січі.

- Саме це я й хотів сказати! Усе решта премудростей дійде до тебе згодом. Що через розум, а чогось життя навчить. А тепер поїхали. Оце буде останній редут, а там уже й Січ.

- Справжня Січ?

- Справжня!

- А нас приймуть?

- Там усіх приймають! - сміється Порох. - Хто православний та з чистими помислами. Се козак запорожець, - проказує далі жартівливо. - Ні об чім не тужить: як люлька є й тютюнець, то йому байдуже, він те тільки й знає - коли не п’є, так воші б’є, а все ж не гуляє!

- Та тепер ви мене зовсім заплутали, - бідкається на те Петро.

- Веселі та безтурботні люди — запорозькі козаки. От що! А будеш букою - на посміховисько тебе будуть весь час виставляти. На Січі проживає веселе й щире братство. Затямив?

- Ага, тепер зрозумів!

- Ну, тоді добре. Поїхали з Богом! Скоро побачу своїх побратимів!


Розділ ХІХ

Грицика через три дні викупили в багатий дім, до мурзи. Мав прислужувати одній із його дружин і за це, разом із іншими слугами, отримувати гарну їжу та теплу постіль. Гарно вбрана жінка наступного дня взяла його на прогулянку в красивий сад, куди вона вийшла у супроводі багатьох слуг. Для Грицика були незвичними дерева, що тут росли - хурма, персики, апельсини. Два величезні темношкірі чоловіки тримали над головою у господині велике кольорове опахало з павиного пір’я. Хлопець ніс слідом за нею легке крісло з лози, котре мав ставити одразу за її наказом. Про такий порядок розказав йому товмач і дав, про всяк випадок, підзатильника.

- Як тільки господиня поскаржиться на тебе — одразу на задньому дворі тебе чекатиме євнух із нагайкою!

- Сюди! — сказала вона чужою для Грицика мовою і показала місце під розлогим персиком, куди потрібно було поставити крісло.

Грицик миттю слухняно виконав забаганку господині.

Затим вона щось наказала слугам, і ті відійшли від неї, мовчки завмерли неподалік. Грицик хотів піти за ними, але її суворий окрик зупинив його.

- Підійди! — тихо сказала вона потім привітним голосом українською мовою.

- Ви… - ошелешено пролепетав Грицик.

- Мовчи і слухай! Я родом із Полісся. Така ж полонянка, як і ти. Але стала однією з дружин мурзи. На батьківщині я була Оксана. Мене тут кличуть Асан Сонце. За золотаве волосся нарекли таким другим іменем. Коли я тебе побачила — мало не розридалася. Ти схожий на мого брата. Його замордували…

Жінка на хвильку замовкла.

- Те, що чекає тебе тут… найкраще з усіх бід, що можуть чатувати на невільника. Інакше тобі б судилося згинути з голоду десь на будівництві чи у полі… Тут я буду тебе оберігати, доки зможу...

- Дякую вам…

- Не поспішай дякувати… Тут тебе скоро зроблять євнухом. До жінок невільник не має права навіть торкатися рукою… Запам’ятай це! Дотик невірного означає осквернення жінки. За це суворо карають!

- Що таке євнух?

- Ти не зможеш ніколи бути справжнім чоловіком. У тебе ніколи не буде дітей. Ти не зможеш любити жінку, як це роблять дорослі. Але ти матимеш змогу ситно їсти і спати у теплій оселі.

- Я втечу!

- Не роби дурниць! Уб’ють! Так зробили з моїм братом. Поки я маю безмежний вплив на мурзу, буду робити все, щоб тебе захищати. Запам’ятай, ти не маєш права розмовляти зі мною нашою рідною мовою, сам звертатися до мене з якимось проханням. Найкращий спосіб прижитися тут — мовчати, якщо навіть дуже хочеться щось сказати. Невільники, слуги, євнухи — всі слідкують тут один за одним й одразу ж доносять. Знай про це! Спробуй вивчити мову — так буде краще для тебе і для мене. Часом братиму тебе в місто — ти мені будеш багато в чому допомагати. Відкриюсь тобі - я рятую християн від смерті й переправляю їх на батьківщину…

- Не боїшся?

- Боюся… Бо коли дізнаються, за це мене засунуть у мішок зі зміями, міцно зав’яжуть і викинуть у море з вершини високої скелі. Я лише зовні потурчилася, в душі залишилася православною… Про це навіть не здогадується мій повелитель…

- А мене переправиш до додому?

- Тебе ні!

- Чому?

- На сьогодні досить розмов! Візьми крісло! - суворим голосом наказала жінка чужою мовою.


Розділ ХХ

Петро вже майже ціле літо, як на Січі. Дядько з побратимами пішов на пошуки небожів у бусурманський край, а хлопця залишив на виховання своїм бойовим друзякам. Опікуватися Петром визвався старий козак Мамалига. Хлопця тепер звали по-козацьки - Посіченком. Коли старі діди почали розпитувати Пороха, коли тільки ті прибули на Січ, що та як, дядько кивнув у бік небожа:

- Батьків його бусурмани посікли на капусту. У полі. Зненацька налетіли.

Старі козаки співчутливо загули.

- Скільки вони нам горя принесли, ці кляті бузувіри…

- Тут тобі, кажись, випаде нагода їм помститися!

- Будеш ти Посіченком! - вирішив найстарший, Затуливітер. - Підеш жити до Виркліївського куреня.

Так і вирішилася доля молодого козака.

Декілька днів хлопець із цікавістю розглядав усе навколо: дерев’яну січову церкву, гамірливий майдан, де товклися без діла козаки, торгові ряди, шинки, курені; розпитував старого Мамалигу про звичаї. Уникав п’янок, коли якийсь козак, загулявши, запрошував усіх підряд до шинку. Відмовлятися було небезпечно — уже знав, що за таке поб'ють і обізвуть скурвим сином. Такі вже тут були звичаї. Як тільки затівалася п'янка-гулянка, Петро ховався в степу, або йшов до річки, щоб не потрапити десь на очі хмільній ватазі. Йому не терпілося навчитися стріляти з пістоля, вправно володіти шаблею та іншими бойовими секретами козаків, що найперше пригодяться у сутичці з ворогом.

А тут така марна трата часу!

Увечері в курені різалися в карти - теж цього не любив. Одначе не пропускав кулачні бої - там гуляла відвага й сила. Голі по пояс силачі дубасили один одного по чім попало. Вони стояли в колі цікавих та зівак і мусили кулаками доводити кожний свою перевагу. Навколо свистіли та викрикували підбадьорливі слова на підтримку того чи іншого козака. Не так важлива була чиясь перемога, як сам спосіб якимось чином убити вільний час, якого тут було вдосталь.

На Січі влітку було мало козаків — більшість, якщо не було походів, розбридалася хто куди. Хто на промисел - саме час рибу ловити про запас, хто на мисливство, хто на пасіку чи до сиднюків у гості, побавитися скоромними харчами. Хтось вирушав у далеку дорогу - відвідати сім’ю.

Кому було ліньки кудись вирушати — залишалися на Січі. Куди не глянь — цілий день і часто цілий вечір то тут, то там вилежувалась інертна людність. Ці диваки, могли цілими днями лежати без діла у траві й гріти боки під сонцем, смалити люлечки та безперестанку точити ляси. Інші навпаки, - були непосидючі. Могли цілий день танцювати посеред майдану, вибиваючи куряву босими ногами. Інколи на січовому майдані з'являвся мандрівний кобзар. Тоді всі запорожці кидалися до нього - дізнаватися про цікаві новини, що трапились останнім часом у городах і хуторах вище порогів Дніпра.

Петро поспішав разом із усіма до святої людини, котра бродить по світах. Поцікавитися, чи не траплялося, бува, десь бачити його дядька, козака Пороха. Під спів кобзаря всі козаки завмирали, навіть, здавалося, переставали дихати. Ставали сумирними і, наче слухняні діти, час від часу то похитували головами, то зітхали чи посміхалися - в залежності від того, що повідував речитативом божий чоловік.

Кожного ранку Петро, як і всі козаки, просипався разом із сонцем, йшов до річки вмиватися, затим читав молитву і снідав із товариством , чим Бог послав. Затим із надією кожного разу підходив до Мамалиги, щоб той навчив його чи шаблею махати, чи з пістоля стріляти. Старий козак щоразу казав ствердно, але неодмінно тут таки після сніданку запалював люлечку і збирав біля себе охочих погомоніти.

- А що, Посіченку? - запримітивши ображений погляд Петра, запитував старий козак.

- Та ви ж обіцяли сьогодні, що підемо в степ! Там навчите шаблюкою махати. На коні всякі фігури…

- А й навчу! Ти от сядь, послухай, як ми минулого року на саму Кафу ходили!

- Послухай, хлопче, - радять інші. — Сідай до нас! Навчишся ще шаблюкою махати!

- Але ж обіцяли! - стоїть на своєму хлопець.

- Обіцяв! - погоджується Мамалига. — А коли обіцяв, то таки навчу! А тепер ось послухай! Виступили ми рано-вранці…

Петро мовчки сідав у коло і спочатку з цікавістю слухав теревені старого козака, а згодом уже нудився від тих розмов, оскільки розповідь кожного разу була про одне й те ж, тільки з різними інтонаціями й відтінками.

Трапилася нагода познайомитись із ровесниками з іншого куреня. Почали разом ходити у вибалок. Училися палити з пістоля по диких яблуках, які збирали на землі й виставляли за мішень зверху на лежалій колоді дерева.

- Ти вже нюхав справжнього пороху? - насмішкувато питав найвищий серед них, худорлявий, як жердина, хлопець, що прозивався Терен.

- Так, не дуже, - ніяковів Петро.

- Таки не нюхав, - глузливо дивився на Петра худорлявий колючим неприємним поглядом. Певне, за це його й прозвали Тереном. - Але стріляєш непогано. А я вже двічі в похід ходив. Такого наробив бусурманам! Їм ще довго буде гикатися!

Петрові пригадалось, як дядько застерігав його від таких хвальків.

- Він такий! - з гордістю поглядає на Терена товстенький, невисокого зросту хлопчина, котрого звали Смик. Товстун весь час щось потай діставав із-за пазухи й крадькома жував.

- А цей усе смик та смик! — запримітивши таке, давав йому підзатильника Терен. — Що ти вже там жуєш? Коли ж твій рот відпочиває? Навіть уві сні плямкає губами!

- Ага! — регоче товстий, не ображаючись на штурхани від Терена. - Мене й батько за це з дому вигнав, бо я там усе з’їдав. Не витримали, та й кажуть мені з матінкою: іди до харцизів і сам добувай собі їжу!

- А тебе на Січ занесло! - регоче Терен.

- Та ти ж знаєш, чого, - зітхає Смик.

- Знаю, знаю, - кривиться Терен.

Петрові не зовсім до душі ці два хлопці. Але ж ровесники і з ними веселіше.

- А хто вміє під водою довго сидіти? - знову зверхньо оглядає товариство Терен.

- Затамував подих та й сиди! - відповідає Смик.

- Аякже, - глузує з нього худорлявий. - Довго так усидиш. Ось дивіться.

Хлопець туго підв’язує сорочку очкуром і засипає собі піску за пазуху.

- Це, щоб не спливати. Замість грузила.

Потім бере очеретину, робить із неї трубочку й лізе у воду. Занурює тіло в горизонтальному положенні й над водою тільки очеретинка видніється. Йшов час, а Терен не виринав. Петро та Смик почали нервово ходити туди-сюди берегом і вже почали перемовлятись між собою, переживати - чи не втопився, бува. Аж тут усміхнена довготелеса фігура показується з води. Хлопці полегшено зітхнули.

- Ну, що? Бачили? Цього мене козаки навчили, коли в походи ходили. Буває, годинами так треба лежати. Щоб татари не помітили. Я ще й не таке можу! — хвалиться без міри Терен.

- То що, може, сьогодні ввечері по дівчатах підемо? — насмішкувато дивиться він на Петра.

- Хіба можна? — несміливо запитує той.

- Ми ж не на Січ їх приведемо. За таке голову відріжуть. Ми на коней і ввечері на хутір. А під ранок — назад.

- Поїсти дадуть смачненького! — мрійливо закрив очі Смик.

- Спитаюсь у Мамалиги! — не знає, що відповісти Петро.

- Еге! Тільки не це! — суворо застерігає Терен. — Я пожартував! Ніхто нікуди не їде!

Одначе Петро потім став помічати, що хлопці якісь мляві й нічого не хочуть — ні стріляти, ні вправлятися на конях. Більше того, шукали холодок і обидва одразу засинали. Дружно хропли, а Петро знову нудьгував, приглядаючи за кіньми.

Одного разу, коли вже вдосталь настрілялися, довготелесий присів у ярку під кущами і знаком наказав присісти хлопцям. Десь недалеко хтось ішов, наспівуючи веселу пісню. Згодом майже поруч непевною ходою прочвалав якийсь козак. Він був добре напідпитку. Терен подав знак рукою, щоб тихцем ішли за ним. Козак вийшов на галявину, довго крутився, чухаючи потилицю. Щось пригадував. Потім нарешті показав рукою на схід, попрямував до верби і почав копати шаблею під самим її окоренком. Через деякий час у нього в руках була шкіряна сумка, з якої на землю посипались монети. Козак позбирав монети, декілька засунув за пазуху, решту скарбу знову зарив під деревом і, наспівуючи та похитуючись, зник за кущами.

- Оце, братове, нам пощастило! - у Смика очиці забігали як у лихоманці. Він глипав то на Петра, то на свого друзяку. — Позичимо у сіромахи трошки грошей! Ковбаски в шинку купимо!

- А знаєш, що за таке буде? — глузливо каже Терен.

- Не дратуйся! Хто буде знати?- скиглить Смик. - Ти сам не проти поцупити ті грошики!

- Жити набридло? - єхидно запитує Терен.

- Так не викриють! - улесливо заглядає в очі хлопцям Смик. - Як викриють? Тут же нікого! Тільки ми! А козак п’яний, і нічого не пам’ятає - де він ті гроші подів! А в шинку таке сало копчене! А пастерма! А гуска з часником! Баранина з хріном! А то вже ця каша в печінках сидить!

- Питай Посіченка, - хитро примружився Терен. - Хай скаже свою думку, він, може, й не хоче твою баранину з хріном.

- Не хочу! - Петро осудливо дивився на своїх однолітків. - Мені не треба ваше копчене сало. Як це так, брати чуже?

- Ти чув, товстун? Не смій брати чуже! Не бачити тобі сала копченого!

Говорив до Смика, а своїм колючим поглядом свердлив Петра.

- Ніяк не наїсися! — Терен дав добрячого підзатильника товстунові.

- Та чого ви причепилися, - зітхає товстун. — Я ж пожартував!

- Дивись мені! Що про нас Петро подумає! — осудливо хитає головою Терен. — Пора вечеряти! Тебе, Смику, чекає каша, не дочекається!

- І охота тобі дражнитися! — скиглить товстун.


Розділ ХХІ

Біля садиби полковника Барабаша зупинився змилений кінь. Молодий козак мигцем скочив із коня й почав щосили вимогливо гамселити древком батога у великі ворота. На цей стукіт ніхто не відгукнувся. Козак довго й терпляче тупцював біля воріт, аж поки не відчинилася зі скрипом дубова хвіртка. Звідти виглянув невдоволений козак.

- Чого тобі?

- Мені до пана полковника! Терміново!

- Звідки і чий будеш?

- Передай — із Суботова! Син козака Сала!

- Жди.

Хвіртка знову зі скрипом зачинилася. Козак сів у траву поблизу воріт і дістав кресало, щоб запалити люлечку. Але вогню викресати не встиг. У хвіртці знову з’явився козак.

- Заходь!

Барабаш, роздягнений до пояса, поважно ходив подвір’ям і віддавав слугам накази. Молодий козак несміливо наблизився до полковника й шанобливо вклонився.

- Пане Барабаш! Я - син старого козака Сала! Ви обіцяли мене взяти до себе у слуги.

- Куди несеш мішок? — гримає Барабаш. — Я куди тобі сказав його скинути? На віз? А ти куди? От ледащо!

- Пане Барабаш! — знову звертається прибулий.

- Немає зараз потреби у слугах. Приходь пізніше!

- Я ще ось таке хотів сповістити, — козак перейшов на шепіт. — Може, це вам буде цікаво знати. Хмельницький невдоволений вами.

- Це я й без тебе знаю! — байдуже махнув рукою Барабаш.

- До повстання готується. Повсюди гінців розсилає. До нього вночі козаки звідусіль з’їжджаються.

- Звідки знаєш те, чого я не знаю?

- Так мій батько близький до Хмельницького. Він у нього в довірі. Що знає батько, те знаю я. Хмельницький у короля був. Про що говорили – невідомо.

Барабаш уважно подивився на хлопця.

- Гарно розказуєш, козаче. Був Хмельницький у Варшаві, так і що з того? А не підісланий ти часом? Не брешеш?

- Клянуся матінкою. Жінку привіз.

- Жінку? — враз оживився Барабаш. — ага, таки не брешеш! Хочеш мені послужити?

- Буду відданий, як собака! Ось побачите! Буду вірою й правдою. Тільки і ви ж... ну... щоб зробили мене слугою, як обіцяли.

- Подивимося... придивимось! Якщо будеш брехати — то знай, за брехню я караю на горло!

- У Суботові сходку збираються робити… у лісі.

- Сходку? Коли?

- Точно не знаю.

- Узнай! Петре! Відведи хлопця на кухню, нехай його погодують та пригостять оковитою!

- Я ж від батька ще багато дечого можу дізнатись!

- Усе! Усе, що будеш знати — негайно до мене! Зрозумів? А тепер іди!

- Знаємо, знаємо, що жінку привіз із Варшави! — бурчить собі під носа Барабаш. — Сходку в лісі? Ну, ну, Богдане! Подивимося, чия візьме!.. Іване! Петре! — суворо покликав полковник.

Два козаки тут же з’явилися перед ним.

- Завтра рано-вранці на Варшаву! З донесенням коронному гетьманові Потоцькому!


Розділ ХХІІ

Воєвода Кисіль влаштовував пишний банкет із нагоди закриття засідань сейму, куди отримав запрошення й Виговський. Слуга, який приніс запрошення, суворим тоном наголосив: «Воєвода переказував - бути обов’язково й без запізнення! Щоб мав разом із собою й дружину».

Писар дещо розгубився, подумки уявляючи велику кількість титулованого панства, але прекрасно розумів, що такі банкети - прямий шлях вибитись у люди. Окрім сенаторів, на такі банкети запорошують й амбасадорів, що перебували при королівському дворі. У військовому комісаріаті не заведеш такі знайомства. Дружина навідріз відмовилася від запрошення.

- Там таке убранство в панянок, що тобі тільки сором буде за свою дружину.

- Я не маю права не послухатися воєводи!

- А я не хочу бути там посміховиськом! — стояла на своєму дружина.

- Ти не хочеш гарного майбутнього нашим дітям! — використав свій останній аргумент Виговський.

- Гарне майбутнє дітей — це коли вони не цураються свого стану! Своєї рідної мови!

- А я, значить, — не в свої ворота?

- Ношу треба брати по собі! Не буду я там розмовляти їхньою мовою! У мене погано виходить. Почують, засміють... Ти хочеш, щоб за це тебе ще й зі служби вигнали?

- От клята жінка! Убранство їй подавай! А мову вчити не хоче! І так на мене через це дехто косо дивиться!

- У Варшаві повно гарних панянок! Вибирай, яку хочеш!

Що на це скажеш? Який може бути лад у королівстві, коли он в сім’ї, хто в ліс, хто по дрова. Виговський спересердя грюкнув дверима, перехопив у слуги ремінець уздечки і хвацько скочив у сідло.

При в’їзді у маєток Киселя було повно гостей. Слуги метушилися, ледве встигали забирати коней і відводити у стайню. Прямо при вході до першої зали була збудована театральна сцена, де музики грали тиху мелодію. Іван на мить завмер від голосу ніжної скрипки, але його одразу запримітив господар.

- Ходімо, покажу, де сядеш, Іване! - владним голосом сказав воєвода. - Ти один? А дружину чому не взяв?

- Вона губиться від таких прийомів, - ніяково пояснив Виговський. — Відмовилася навідріз.

- Даремно! Нехай би звикала! Одначе, пізнаю нашу руську вдачу - мовляв, ми люди маленькі. Нам не гоже. Такі були відмовки?

- Майже такі, - погоджується Виговський. — Інша була тональність!

- Ага! — сміється Кисіль. — Пізнаю рідну жіночу стихію! У тебе жіночка з перцем!

- Є така особливість! Як упреться в своє — конем не об’їдеш!

Сенатор був у доброму настрої й безперестанку реготав.

- За що така увага до мене? - не втримався від цікавості писар. - Здається, ви вчили мене завжди відверто висловлювати свою думку. То я й висловлюю.

- Авжеж, авжеж, Іване. Наука йде тобі на користь! - тішиться Кисіль. - Поговоримо про це пізніше, коли випаде вільна хвилина.

Вони зайшли до другої зали, де їх зустрічали чотири шляхтичі. Двоє тримали миску та дзбанок для миття рук. Інші двоє тримали довгий рушник, яким гості тут же витирали руки.

- Правду кажучи, я теж почуваюся не зовсім упевнено, - зізнався Виговський. - Тут таке панство.

- До першої чарки, а там побачиш, які всі стануть рідні та люб’язні. Головне - ніякому шляхтичу не наговори грубощів. Бо тоді клопоту не обберешся. Ти сідай, де до вподоби, а я піду зустрічати гостей.

Виговський примостився на край лавки в кутку зали. Напроти сиділи німецькі амбасадори і про щось стиха перешіптувалися. Поруч, певне, їхні поважні дами у пишному вбранні. Праворуч від Виговського сидів товстий шляхтич і крутив навсібіч головою.

- Німецьку розумієш? - звернувся до Івана.

- Розумію…

- Будеш товмачем, коли он ті щось питатимуть, - показав шляхтич на німців. — Бо мені, уродзоному, лицем у грязюку не личить! Та скоро вони щось подадуть? Сил немає терпіти!

Нарешті гості розсілися за столами і до діла приступили шляхтичі-краячі, котрі мали за обов’язок подавати страви на стіл. За мить тут тобі з’явилися приправи з шафраном, підливи з вишневим соком, сливовим соком, із вареною та смаженою цибулею. Іван запримітив улюблену приправу з хріну і в нього одразу пропала сором’язливість - гору взяло почуття голоду і бажання спробувати все, що подавали. У кожній окремій страві спокусливо виглядали величезні кусні м’яса, котрі гості розкладали тут же на тарілки, виходячи з того, яка страва більше кому до смаку. Окрім цього, ще принесли печеню - воловину, баранину, телятину, курей засмажених у спеціях, куріпок, вальдшнепів та ще багато всякої птиці. Іван ледве встигав з’їдати накладене в полумисок, як тут же шляхтич-краяч накладав ще й квашену капусту з куском соленого сала. Виговський крадькома подивився на сусідів. Кремезний панич, що сидів по праву руку, невтомно працював щелепами. При цьому гучно плямкав від задоволення й час від часу шарпав за полу шляхтича- краяча, мовчки показуючи на полумисок, мовляв, давай добавки. Іван намагався не відставати, але відчував, що шлунок уже наповнений. Аж тут з’явився сам господар.

- Пане Кисіль! Уже скоро черево лопне! - тихо поскаржився Іван.

- Їж і мовчи! - наказав воєвода.

- А там, у кутку, слуги доїдають те, що зі стола залишилося, - пошепки ділиться Іван.

- Не переймайся. Звична справа! - сміється Кисіль. - Ще й не таке побачиш! Коли всі будуть добре напідпитку, тут не зрозумієш, хто слуга, а хто пан! Маю вільну хвилинку. Давай відійдемо. І скажу тобі таке, - він хвильку помовчав. - Старію я вже, Іване.

Кисіль помітив, як після цих слів Виговський запитально подивився на нього, тому весело засміявся.

- На здоров’я ще не скаржусь! - уточнив воєвода. - Ні! Душа болить за наш край! Не дає спокою одне — не зміг зробити все можливе для руської вітчизни. Отож, вірний помічник потрібний. Я вибрав тебе! Потоцькі з Калиновськими та Оссолінським не наведуть там лад. Он скільки часу вже минуло! Та все дарма! Наш край для них чужий. І віра різна. Непримиримість таку ніколи не подолати. Тому потрібно самим нам навести лад у нашому краї. Нас із тобою більше будуть слухати, Іване! - зашептав Кисіль. - Пам’ятаю, ти назвав мене сміливою людиною. Так, я такий! А ти молодий, розумний, роду славного! Багато дечого я тебе навчу. Але ось що головне: коли треба буде, зможеш піти наперекір цим панам? - обвів рукою залу для гостей сенатор. - Не побоїшся?

- Так несподівано, - зам’явся Виговський. — Для цього треба мати вагу серед панства.

- Коли мене будеш слухати — матимеш! Розумію, справа не проста. Але того варта! Бо коли вигорить - будеш великим паном! Воєводою знатним, сенатором, як я! І діти твої посядуть достойні місця у Речі Посполитій. Я вибрав тебе, Іване!

- Дякую вам. Але у нас сильні противники.

- Хто це? - насмішкувато запитав Кисіль.

- Ті ж Потоцькі, Калиновські, Вишневецький.

- Вишневецький - так! Сильна фігура. Щодо решти - так, виконавці. Повір мені, я їх добре знаю. Нам треба шукати союзників, однодумців, і щоб були православні. Зрозумів? Обережно підбирай. Шукати вірних людей не просто.

- Так продадуть же одразу!

- Прямоти в тебе поки що забагато! Інколи й схитрувати потрібно… Езопову мову застосувати… Інакше — довго не протримаєшся, це правда. Я тебе навчу цього мистецтва згодом.

- А голота, холопи? Як із ними бути? Там теж можна знайти союзників.

- Розумно мислиш! Молодець! З нею загравати потрібно, підгодовувати, до сильної руки привчати, - тоді можна і приборкати звіра. Приручати слід тих, хто схильний до хліборобства, а не до зброї! Ото наша золота верства!

- Та вони теж собі на умі! Як той грозовий дощ: не розгледиш, де й взявся - застає зненацька.

- Нам що? З голотою дітей хрестити!

- Чув я, що Хмельницький щось затіває знову.

- Він не наш спільник. Він хоче шаблюкою, а ми словом, як Ісус, наш Спаситель. Скоро ми його поставимо у стійло! Настає зима, куди йому воювати? Де його військо? Заарештуємо і повісимо у Варшаві. Про Хмельницького забудь, Іване! А чернь із панами мирити - це моя улюблена справа! - засміявся єхидно Кисіль.

- І що ж далі? Для чого це все? - обережно цікавиться Виговський.

- Скажу пізніше. Не сьогодні. Май на увазі - наша розмова має вмерти між нами.

- Мовчатиму, даю слово честі! І дякую за довіру.

- Справа, яку я задумав - тонка й довготривала. Покінчити із свавіллям у нашому краї - не просто. Але там потрібно наводити порядок! Душа болить, що такий край і така пустка! Голота в потемках блукає! Її ведеш на світлу дорогу, а вона брикається. Так і блукає манівцями. Ми з тобою не одні у цьому намірі, зрозумів? З нами є ще дехто! — загадково посміхнувся воєвода й тицьнув великим пальцем у стелю.

- Зрозумів, пане сенаторе! - Виговський віддано подивився на свого покровителя.

- А тепер їж, гуляй і веселися! - Кисіль витер хустиною піт із чола й молодецькою ходою подався до інших гостей. Виговський повернувсь у свій закуток.

- Що вони там говорять? — безцеремонно шарпнув за рукав Івана шляхтич, що сидів поруч, показуючи на німецьких амбасадорів. — Щось погане про нас?

- Ні, — стримано відповів Виговський.

- Хай тільки спробують! А жінки в них так собі! А про що вони говорять?

- Хвалять нашу їжу.

- О, це безумовно! — шляхтич задоволено заплямкав губами.

Між тим у залі ставало все веселіше, бо після пива пішли у вжиток міцні напої. Іван скуштував білого угорського вина й відчув різницю між ним і рідною оковитою. Вино розв’язало язики, гості почали перекрикувати один одного та дозволяти собі всілякі вольності. Два кремезні пани почали цілуватися та вигукувати здравниці на честь господаря. Слуги перестали виконувати свої обов’язки й тихцем брали зі стола спокусливі кусні м’яса, відходили у якийсь куток і не дуже ховаючись, жадібно все те поїдали. Прицмокуючи, запивали дорогим угорським вином. Інші двоє шляхтичів не могли утриматися від спокуси, щоб із якоїсь причини не надавати штурханів один одному. До них одразу кинулися шляхтичі-краячі, розтягнули дебоширів у різні кінці зали.

- А ти хто? — раптом підозріло подивився сусід-шляхтич на Івана.

Виговський зрозумів, що настав той момент, про який попереджав воєвода.

- Такий собі шляхтич... — спробував жартами відбутись Іван. - Маю деякі спільні справи з паном сенатором.

- Щось я тебе раніше ніколи тут не бачив.

- Я з Риму щойно приїхав. Там довгий час проживав.

- Матка боска! — з повагою подивився на Івана шляхтич. — А папу римського бачив?

- Як оце вас!

- Овва! Так ви куди? Зачекайте! Розкажіть про папу римського!

- Я звільнюся від зайвої рідини і прийду…

- Так, так, ідіть!.. - погодився шляхтич. — Та швидше повертайтеся!

Таким чином Виговському вдалося завбачливо покинув банкет, що тільки починав набирати оберти.

- Від гріха подалі! — сказав Іван сам до себе, сідаючи на коня. — Треба бути обережним, як учить сенатор.


Розділ ХХІІІ

У лісі під Суботовим на невеликій галявині тихцем збиралися люди. Зимове сонце ховалося рано. Починало сутеніти, але ще було видно зосереджені обличчя козаків, котрі стояли навколо Хмельницького й Тараса. Це, здебільшого, були сиві діди, які пам’ятали Сагайдачного, Трясила, Скидана, Наливайка, Лободу, Павлюка та багатьох інших непокірних синів цього приреченого краю. За дідами другий ряд складали молодші, але ті, що вже добре нюхнули пороху в різних походах, багато хто - разом із Богданом Хмельницьким. Тут же між ними стояв і син Богдана Тиміш.

- Спасибі, що відгукнулися, приїхали, не боячись ворогів і далекої дороги. Бачите, не у двір, не в садибу до себе покликав, - тихо почав Хмельницький.

- Знаємо твою біду, Богдане, - почулися звідусіль співчутливі голоси.

- Не про це я хочу з вами зараз поговорити, браття! Хоч особиста біда й пече мої груди. Хочу радитися з вами та почути відповідь - правильно я намислив, чи ні! Але зайві вуха, підозрілі очі можуть зашкодити нашій справі! Тому запросив вас сюди.

- Ми все правильно зрозуміли! Кажи, Богдане!

- Я дожив до свого віку чесно, відкрито й усі ви про це, слава Богу, знаєте! — Хмельницький якусь мить вдивлявсь у присутніх. - Власні слова і обіцянки я завжди закріпляв справами! Ви це теж знаєте! Якщо вже щось надумав - завжди виконував! І сьогодні от я стою перед вами з однією думкою, бачить Бог, щирий у помислах своїх, з одним бажанням - зробити вільною нашу землю! Настав для цього час — я це відчуваю і душею, і тілом! Звільнитися від шляхти, котра міцно вп’ялася в наше спільне тіло кривавими пазурами і не відпускає. Я покликав сюди найвідданіших і найсміливіших поборників нашої православної віри й нашого знедоленого краю, щоб запитати: чи згодні ви зі мною, чи ні? Як ви скажете, так і буду чинити!

На галявині запанувала тиша.

- Дозволь, Богдане! - визвався відповісти старий козак Люлька. — Боронити наш край — на таке нас умовляти не треба. Але от як ми зможемо тепер це зробити? Поляки сильні, як ніколи. Скрізь у містах їхні війська. Де не повернися — жовніри! Усюди так і винюхують! Слідкують за кожним нашим порухом. Негідників серед нас розвелося багато. Тільки щось сказав не так, чи замислив — уже донесли на тебе кому треба! А тут така справа… Людей, приміром, зібрати можемо. А де, скажіть, узяти зброю?

- Одним бажанням перемоги не здобудеш, - загули козаки.

- То що? По хатах? — почав злитися Тарас. — Хай пани з вас три шкури деруть? Осип, рогове, очкове, сухомельщину, жолудяне, ставщину, десятину! Вам мало? А захочуть — відберуть останнє!

- Ти, Тарасе, не кип’ятися! — застеріг Люлька. — Так справи не вирішуються.

- Панове! — знову розважливо почав Богдан. — Про те, що ви кажете, я й сам знаю! Допомоги нам чекати не доводиться ні від кого. Хто з сусідів відгукнеться? Приміром, московіти однієї з нами віри. Ми ж із ними однаково православні. Вийшли з однієї колиски — праматері Київської Русі. Але просити допомоги у них зараз марно. Московське князівство знесилене війною з поляками. Турки їх шарпають. Смути у містах. У них там нині й своїх клопотів вистачає. Залишаються нашими союзниками татари. Та біда - вони підступні й ненадійні. Так і гляди за ними, аби чогось не нашкодили!

- Богдане! — обізвався ще один старий козак на прізвисько Сало. — Я ось так думаю. Московіти довго будуть запрягати. А нам потрібно швидко рушати! Ось, приміром, колись Байда-Вишневецький, славної пам’яті наш отаман, хотів із Іванком Грозним надовго засоюзничати. І що? Нічого з того доброго не вийшло. Проти татар — давайте. Проти поляків — ні! Татарина воюй, поляка не смій чіпати! То, виходить, Москва нам не дуже великий товариш. От і вся дружба! А нам і ті, і ті дошкуляють! Московіти обережні дуже у цих справах. Мають усе зважити, довго бороди чухати. А от татари — легкі на підйом. Їм тільки вигоду покажи, вкажи на здобич — уже вони твої союзники. Уже вони тут, як тут! Та й із поляками воювати їм у звичку. Знайомий противник!

- Значить, татари? — запитально оглянув спільників Богдан.

- Якщо у нас іншого виходу немає! — загули козаки.

- Чом би й ні!

- Якби їх тільки переконати!

- Можуть теж носом крутити!

- Є в мене одна задумка, як їх схилити на нашу сторону! — загадково сказав Богдан. — Окрім того, є відомості з-за порогів, що кримський хан невдоволений поляками. Перестали платити. Я спробую з ним домовитись. А далі будемо вирішувати, як діяти. І про нашу зустріч, звичайно, тільки своїм переповідайте, перевіреним людям. Бо ще рано будити звіра! Згодні зі мною?

- Згода, Богдане! — охоче відгукуються козаки.

- А вас усіх запрошую завтра до себе. Сина буду хрестити. Нехай думають вороги наші, що ми змирились. Оковиту п’ємо й ні про що не думаємо! Тепер давайте розходитися...

Сідаючи на коня, Богдан тихо покликав сина.

- Тимоше, завтра рано скачи в Черкаси до Барабаша. Передай йому, що Хмельницький хоче бачити його кумом. Дочекайся, поки він одягнеться й рушайте до нас! Без нього не приїжджай!

- До Барабаша? — витріщився Тиміш. — Ти що, батьку!

- До Івана Барабаша, - тихо, але твердо сказав Хмельницький. — Так треба, синку!

Назавтра у Хмельницького у дворі музики вже грали веселої. Ошатно одягнені гості чекали приїзду батюшки та стиха між собою гомоніли. По подвір’ю бігали заклопотані слуги — готували святкові столи. Богдан вийшов із хати й по черзі ручкався зі всіма запрошеними та вислуховував поздоровлення. Посеред двору здіймали куряву козаки-танцюристи, високо закидаючи догори ноги в широких шароварах.

Посеред двору стояла - руки в боки - Мотронівна й керувала слугами, що накривали стіл.

- Хріну побільше виставляйте! — наказувала вона дівчатам-служкам. Побачивши Богдана, насупилась і відвернулась.

- Що знову не так, Мотронівно! — сердиться Богдан.

- Усе не так!

- У мене син народився. Ти не рада?

- Рада!

- Чого невдоволена і спиною повертаєшся?

- Марія мені твоя не подобається.

- Це вже я чув.

- Не принесе вона тобі щастя!

- Уже принесла! Он якого сина народила!

- Це ще квіточки! Ягідки будуть потім! І Тиміш нею невдоволений, щоб ти знав!

- Тиміш? — здивовано вигукнув Хмельницький.

- Він твою Марію терпіти не може!

Хмельницький розгублено розводить руками. У цей час слуги відкривають ворота і на змиленому коні влітає у двір Тимофій.

- Батьку! Привіз я тобі Барабаша!

- От і добре, синку! — загадково посміхається Хмельницький. — Іване! Годі пити! Тобі ще в церкву! — суворо звертається потім до якогось слуги.

- Богдане! Та ти ж мене знаєш! Усе буде в порядку! - відмахується той.

- Знаю, знаю, - невдоволено бурчить господар.- А ось і пан Барабаш. Вітаю вас сердечно!

Богдан тричі поцілувався з черкаським полковником.

- То що, готові до кумівства?

- А чом би й ні? — посміхається Барабаш.

- Тоді - до церкви!

До Богдана підійшов стурбований Тиміш і взяв його за руку.

- Відійдімо осторонь, батьку… Козаки, навіть ті, що старіші, - Сало, Люлька, дуже збурені, що кумом буде Барабаш. Коли буде наступна сходка, вони за це суворо з тебе спитають… Черкаський полковник не годиться для нашого діла. Вони так вважають.

- Попроси, нехай потерплять до вечора. Скажи, Богдан знає, що робить! Не збираюсь я Барабаша робити нашим спільником, прийде час і все стане зрозуміло, - пошепки відповів Богдан.

- Веселіться люди! - крикнув згодом до гостей. - Танцюйте, співайте, а ми скоро будемо! Поклич Тараса, синку! Хутко!

- Що задумав, Богдане? — Тарас хитро подивився на Хмельницького.

- Як тільки повернемось із церкви, займешся Барабашем. Твоє завдання — добре його напоїти! Отією особливою оковитою, від якої навіть у носі крутить!

- Буде зроблено!

- Ну, тоді ми поїхали!

- З Богом! — широко відкрив ворота Тарас.

- Чув, що ти, Богдане, до Варшави їздив? Щось виїздив? — запитав Барабаш, коли вже їхали до церкви.

- А нічого! — байдуже махнув рукою Хмельницький. — Документа на маєток немає, суди відмовляють розглядати скарги. Пани Потоцькі, Калиновські та Вишневецькі мене не дуже люблять. Що від них чекати? Пан Кисіль, наш православний сенатор, не мав бажання навіть зустрітись. То я й змирився… Видно, така моя доля!

- Начебто й до короля ходив, - скоса глянув на сотника Барабаш.

- Тепле слово почув. Не більше, - сухо відповів Хмельницький. — Тільки час даремно потратив.

- Ану, швидше! — пришпорив коня Хмельницький. — Помахайте батогами, хлопці! Давайте коней на дрібну рись!

- Можна й галопом? — питають весело слуги.

- А чого ж! Хай усі бачать, що мого сина веземо хрестити! Щоб дзвіночки на збруї лунали аж за версту! Затягнімо веселої!

Церква зустріла поважну процесію радісними дзвонами. Біля воріт стояли козаки, міщани, літні люди і радо вітали Хмельницького з народженням сина.

Богдан по-молодецьки зіскочив із коня й низько поклонився прихожанам, а потім попрямував до церкви. За ним пішла решта прибулих. Після обряду хрещення, коли повернулися до садиби, почалася весела гулянка. На подвір’ї, не зважаючи на холодну погоду, були розставлені столи, щедро заставлені їжею та напоями. За парканом юрмилися зіваки, спостерігали за гостями, мов за театральним дійством і голосно коментували все, що відбувалось у дворі.

- Гарні столи! — схвально кивали головами бабусі. — Їжі вдосталь. Таке буде й життя в хрещеного! Як назвали?

- Юрасем!

- Гарне ім’я!

- Он скільки випивки! — в свою чергу тикали ковіньками діди на повні сулії.

— Може, й нам щось перепаде.

- Аякже! Про тебе тільки й думають! Тут таке панство понаїхало! Сам черкаський полковник Барабаш!

- Сам Барабаш?

- Сам, власною персоною! То знатний чоловік! Кажуть, він за кума буде!

- А таки він хрестив новонародженого!

Для кума Барабаша відвели світлицю. Тут були тільки звані гості та Тарас, котрий усе підливав та й підливав черкаському полковнику.

- Хай буде здоровий хрещеник! — Барабаш по-молодецьки випивав кварту, а потім довго кривився й замруживши очі, віддихувався. — Ну й оковита у вас, куме!

- Така тільки для вас! — весело реготав Хмельницький.

- Мене все одно не звалить! — каже кволим язиком полковник.

Розмови за столом майже не вийшло, бо через деякий час Барабаш уже клював носом у полумисок.

- Слабий став Барабаш! - розчаровано розводили руками козаки.

- Нам цього й треба! - посміхнувся Богдан. - Браття-козаки! А чи не краще нам дати перепочити славному полковнику? Хай відіспиться!

Хмельницький знаками попросив усіх вийти і скоро в світлиці не стало нікого, окрім Тараса.

- Обережно витягуй хустину з кишені, знімай перстень! — тихо наказав Богдан.

П’яний щось пробурчав нерозбірливе й заплямкав губами.

- Тепер давай його в ліжко. Ось що! Візьми ще й шапку! Гони коня в Черкаси. Покажи все це жінці. Скажи, мовляв, кляті козаки завелися щодо грамоти. Якщо не привезу та не покажу її, то голота порубає полковника на шматки.

- Зроблю, як кажеш, Богдане!

- Що це ви робите? — хрестилася з переляку Марія. Вона зайшла до кімнати й мовчки спостерігала за чоловіками.

- Так треба, - обійняв дружину Богдан.

- Мені страшно. Я хочу спокою й жіночого щастя… Від того, що ти задумав віє страхом і стає моторошно. Хіба таке ти мені обіцяв, коли умовляв стати коханою дружиною? Ти про дитину думаєш?

Тарас розгублено дивився на Богдана. Але той розважливо сказав, дивлячись Марії в очі:

- Страх непроханий гість у нашому житті. Я все роблю, щоб його стало менше. Може, інколи незграбно, й не по-лицарськи — але, що вдієш, коли не має вибору.

- Він же тепер твій кум! Як так можна?

- Ти мислиш по-жіночому. А тут чоловічі справи. Іди до сина. Ти там потрібніша. А ми тут розберемося, що та як!

- Не чекай від мене жіночої ласки!

- Отакої! — зітхає Хмельницький.

Він хвилину помовчав, а тоді додав:

- Маріє, я вже не належу собі! Далі мене веде Боже провидіння! І нічого тут уже не вдієш…

Жінка нічого не відповіла й, грюкнувши дверима, вийшла з кімнати.

- Марія в тебе не ангел! Правду мовить Мотронівна! — співчутливо каже Тарас. — Куди й поділася та лагідна кралечка, котру ми вперше зустріли у Варшаві.

- І ти туди ж! — злиться Хмельницький. — Мотронівна, Тиміш… Якщо не зможу жінку втримати в уздечці, як можна очолити військо?

- Це різні речі, Богдане!

- Ось що! Лети мерщій у Черкаси! І без королівської грамоти не повертайся!

Під вечір Барабаш прийшов до тями. Він деякий час водив очима по кімнаті, аж поки не вкумекав, де він. Потер рукою очі, раптом помітив, що на руці немає золотого персня. Поліз до кишені витерти спітніле чоло — немає вишитої хустинки.

- Що це, в біса, значить? — прошепотів Барабаш.

Поволеньки піднявся й почав ходити по кімнаті, стогнучи від головного болю. У цей час у ворота влетів на змиленому коні Тарас. Затим до кімнати, де мучився черкаський полковник, зайшов усміхнений Хмельницький.

- Як почуваєтеся, куме?

- Де мій золотий перстень? — насупився Барабаш. - Була у мене ще вишита шовкова хустина.

- А ось ! — Богдан тицьнув перстень і хустину полковнику у долоню.

- Що ти затіяв, навіжений? — видавив із себе Барабаш. — Як мені не хотілося до тебе їхати! Так і знав, щось буде!

- Так нічого такого й не сталося, весело потряс Хмельницький перед носом у Барабаша королівською грамотою.

- Ой, Хмелю, Хмелю, таке ти, бачу, задумав! Таке закрутив, що хай Бог милує! Схаменися, поки не пізно!

- Що я закрутив? — із цікавістю примружився Богдан.

- Якби я тебе добре не знав… Хочеш підняти повстання - от що! Думаєш, утаїш шило в мішку? Вже про це скрізь тільки й чути!

- Он як! Тоді от що, куме, я б вас попросив, із доброї дружби. Те, що ви донесете на мене — сумніву немає. Про це й просити не буду! Єдине хотів би попередити — прошу, не стійте у мене на дорозі!

Хмельницький кинув погляд на Барабаша, від якого тому стало моторошно.

- Хотів тебе по-дружньому, тепер уже як родича, напоумити, Богдане. Та бачу, що даремно!

- Тарасе, проведи гостя до воріт! Прощавайте, куме!

- Краще б я був сьогодні на полювання поїхав! А так сам попався у капкан до звіра!


Розділ ХХІV

Петро повертався звичною стежкою з вранішнього купання. Перейняв звичку у деяких козаків обливатися холодною водою за всякої погоди — чи то дощ, чи сніг. Мамалига нарешті поклявся своїм оселедцем, що сьогодні покаже джурі різні прийоми з шаблею та фігури на коні. Особливо ті, котрі найкраще підходять у ближньому бою та під час несподіваних наскоків ворога.

Петро поспішав до куреня, радісно насвистуючи, - нарешті він почне вивчати бойові прийоми і стане справжнім козаком. Раптом на стежці об щось боляче спіткнувся босими ногами. На землі лежав красивий пістоль, рукоятка якого виблискувала на сонці й була майстерно вигравірувана красивими візерунками.

Петро підняв знахідку й оглянувся навкруги — може, хтось розшукує зброю. Поблизу не було нікого. Так далеко купатися ходив тільки він. Хлопець засунув пістоль за пояс і пішов до куреня снідати.

- Ого! - вигукнув Мамалига. - Де це ти такого придбав? Ану, покажи! - одразу запримітив пістоль старий козак.

- Знайшов на стежці, коли з купання повертався, - безтурботно відповів Петро.

- Це гарна зброя, турецької роботи, - покрутив у руках пістоль Мамалига. - От і постріляємо з нього сьогодні. А ти нікого не напитував? Може, хтось загубив? Знаєш, які вони, ці п’яні козаки. Загублять щось, а тоді чешуть там, де й не свербіло.

- Нікого не напитував.

- А таки треба було б. У нашому курені такого ні в кого не було. Точно знаю. Ну, носи за поясом, згодиться.

Старий Мамалига виявився вправним воякою. Незважаючи на свій вік, він легко опинився в сідлі й почав направо й наліво вимахувати шаблею. Вільною рукою крутив коня на одному місці.

- Бачив, як я робив? Оце кожного дня маєш повторювати. Поки рука не стане, мов одне ціле з шаблею. Часом буває, що перемагає не майстерність, а витривалість. Махати шаблею треба інколи не одну годину. Коня привчай виконувати кожен твій порух. А тоді повчися на повному скаку перекидати шаблю з руки в руку. Бачиш? А згодом попробуй інакше - в одній руці шабля, в іншій пістоль. Кидай повіддя! Налітай! Ось так!

Петро, виконуючи вправи, спочатку загубив у траві шаблю, а потім і пістоль.

- Руки поки що не вправні! - сміється Мамалига. — Не слухаються! Але то нічого! Через тиждень чи два будеш робити це майстерно! Якби тільки бажання було вчитись!

- Буду вчитись! Через тиждень побачите!

- Ну й добре! - тішиться старий козак. - Бачу по всьому - ти хлопець беручкий. Отже, діло буде! Давай, ще покажу, як на скаку палити з пістоля!

До них під’їхали Терен і Смик. З ними був третій, якийсь незнайомий козак.

- Посіченко від нас зовсім відцурався. Напевне, кращу компанію знайшов… - глузливо сказав Терен.

- Та ні! - виправдовувався Петро. - Просто трохи вирішив повчитися…

- Он який у тебе пістоль! - заздрісно вигукнув Смик. - Дай потримати!

Петро протягнув зброю товстунові.

- Еге! - раптом вигукує незнайомий козак. - Та це ж мій пістоль!

- Як доведеш? - запитує Мамалига.

- А про це кожний підтвердить в уманському курені. А в мене його сьогодні вкрали! А ти де його взяв? - підозріло глянув на Петра козак.

- Знайшов сьогодні вранці.

- Де?

- На стежці.

- На якій ще стежці? — підозріло дивиться на Петра незнайомець.

- Біля річки. Я з купання йшов, дивлюсь – лежить.

- Хіба зараз літо! Хто зараз купається! От бреше! — регоче товстун.

- У цього пістоля, виявляється, є ноги і він сам туди з нашого куреня прийшов! — глузує козак. - Поїдемо до осавула і нехай він чинить розслідування. Може, ти вкрав його в мене?

- Я його знайшов на стежці! — стоїть на своєму Петро.

- Таки це твій пістоль, Макітро - піддакує й собі Терен. - Ти ж учора ще з нього палив із нами по куріпках у лісі.

- Ага! Показував, який він влучний, - додає Смик.

- Справа серйозна. Поїхали до осавула, - вирішує Мамалига. - Бо якщо намовили - знаєте, що за це буде.

- Якщо вкрав - теж за це ой, що буде! - погрожує Макітра.

Таким товариством вони і з’явилися до військового осавула.

- А що, панове, вас привело до мене? - звернувся той до прибулих. - Кажіть по черзі. Але пам’ятайте, яка б не була ваша розповідь, істина одна. Хто тут із вас постраждалий?

- Я.

- Як прозиваєшся?

- Козак Макітра!

- Ось ти й починай, - велів військовий осавул.

- У мене пропав пістоль. Гарної роботи. Він мені дістався від батька.

- Ближче до діла!

- Якщо так, то слухайте. Я сьогодні вранці прокинувся, а його немає! Обшукав усе - немає! Питаю своїх побратимів у курені - ніхто не бачив.

- Не вживав надміру вчора? Може, від цього щось призабув?

- Ні росинки не було в роті! Присягаюсь! Я так переймався! Єдина згадка про батька! Аж ось Терен та Смик почали мені співчувати та розраджувати. Тут і трапився оцей джура. А в нього мій пістоль.

- Упевнений, що твій?

- Присягаюсь! Та це може підтвердити півкуреня.

- Та й ми свідчимо! - кажуть в один голос Терен та Смик.

- Добре. Тепер ти, козаче.

- Та я не крав у нього пістоля! — гарячкував Петро.

- Але ж поки що цього ніхто й не стверджує… - розважливо каже осавул. - Зараз ми це тільки виясняємо. А для цього хочемо вислухати ще й тебе.

- Це небіж Пороха, пане осавул! - втрутився Мамалига.

- Славний козак Порох, - каже осавул. - Але заслуги дядька не мають відношення до нашої справи. Отож розказуй!

- Я кожного ранку ходжу купатись до річечки.

- Купатись? — дивується осавул.

- Так. Це в мене звичка. Купаюся при всякій погоді!

- Можеш показати?

- А чого ж... Якщо треба! У мене там своя доріжка протоптана. По ній я завжди й ходжу. Повертався сьогодні з купання, знайшов ось цього пістоля. Оце і все.

- Свідки є?

- Немає. Я був один.

- Так, зрозуміло. А ти, Макітро, був уранці сьогодні біля тієї річечки, про яку згадує козак…

- Посіченко… - підказує Мамалига.

- Ага, козак Посіченко.

- Не був я там сьогодні. Що мені там робити?

- А чи не бачив, раптом, Посіченка біля свого куреня? Вчора, сьогодні?

- Не бачив.

- Тоді не зрозуміло, як пістоль опинився на стежці, - резюмує осавул. - А ти звинувачуєш Посіченка у крадіжці?

- Та я й сам не знаю, - мнеться Макітра. - Не хочу гріха брати на душу. Перший раз бачу цього козака. На гарячому він не спійманий. Але ж і мій пістоль у нього якось опинився.

- Я його знайшов, - вперто стоїть на своєму Петро.

- А можна засвідчити, пане осавул? - раптом каже Терен і тихцем штурхає під бік товстуна.

- А можна й мені? - проситься Смик.

- Два свідки? Це міняє справу. Вислухаємо вас. Але пам’ятайте, за наговір чи якусь іншу неправду будете нести сувору відповідальність.

- Присягаємося говорити правду! - кажуть обоє. Але Смик якось невпевнено і на це звертає увагу осавул.

- Глядіть мені, козаки-молодці! — свариться він на товстуна. — Знаєш Посіченка?

- Та знаю, - нехотя відповідає той.

- Ми знаємо Посіченка добре! — не витримує Терен. Ще влітку заприятелювали. Разом частенько вчилися стріляти з пістолів у ярочку. Він гарно стріляє.

- Ближче до діла, - зауважує осавул.

- Весь час мріяв придбати гарного пістоля. Бо в нього вже надто старий.

- Та я такого ніколи не казав! - обурюється Петро.

- Не перебивай! - наказує осавул. - Якщо й казав, що з того?

- Казав, казав! - поспіхом додає Смик.

- А що з того? — запалюється Терен. - Так почав же до нашого куреня вчащати. З якою метою?

- Заходив? - питає осавул.

- Заходив, - зізнається Петро. — Он до них! Хіба не можна?

- Можна, - каже осавул. - Але ж там можна й пістоля гарного запримітити!

- Якби вкрав учора, то вчора б і помітили пропажу. Тоді, коли ж він його міг украсти? Сьогодні вранці ходив до холодної купелі, - заступається Мамалига.

- А ви можете засвідчити, що він вранці ходив купатись, а не кудись в інше місце? - звернувся осавул до Мамалиги.

- Якщо по-справедливості, то ні, - знітився старий козак. - Так мені сказав Посіченко.

- А хтось може засвідчити, що Посіченко ходив уранці купатись?

У відповідь була мовчанка.

- Отож бо й воно, - задумався осавул. - Але як пістоль опинився в нього? — чухає потилицю осавул. - Поки що збагнути не можу.

- Та що тут думати! - вигукує Терен. — Вода холодна! Хто там купався! У холодній воді можна купатися тільки на Водохреща! От що я вам скажу! Зранку Посічено крутився біля нашого куреня!

- Це правда? - запитав осавул.

- Він бреше! - розлютився Петро.

- І зовсім не бреше Терен! - засопів невдоволено товстун. - Він був сьогодні вранці біля нашого куреня.

- Двоє свідків… - замислився осавул. — Що я маю діяти? Доведеться передати цю справу судді.

- Я не крав пістоля! - кричить розгублений Петро.

- Свідки стверджують інше.

- Проти свідчать двоє, погана справа, синку, - сумно зітхає старий козак.

- Що ж, мої повноваження на цьому закінчуються. Нехай тепер усе вирішує суд! А ти, Посіченко, поки побудеш під вартою!

- За що? - мало не плаче Петро, звертаючись до осавула.

- Будеш під вартою, доки остаточно твою провину не вирішить суд. Або не зніме підозри! От біда! - зітхає осавул. - Ще ж такий молодий. Тут козак Лящ, козак Вернигора звернулись зі скаргами. Стверджують, що у них теж гроші вкрадені. Де, коли, як — достеменно нічого розказати не можуть. Але хтось же краде! І краде хитро! Отже, потрібно цьому покласти край!


Розділ ХХV

- Зібрав я вас на прохання короля. Його величність дуже стурбований, бо кримський хан відверто висловлює своє невдоволення. Платити обіцяне треба, інакше самі ординці налетять та відберуть. А скарбниця пуста, - канцлер Оссолінський обвів байдужим поглядом високе зібрання. — Надія лише на вас. Володислав ІV просить подумати, як допомогти Речі Посполитій вийти з цього не досить гарного становища. Ми давали зобов’язання? Давали! Отже, треба їх виконувати. Кримський хан чекає подарунків.

Канцлер замовк і запала тиша. Присутні очікувально позирали один на одного, не маючи ніякого бажання щось говорити, або більше того, обіцяти.

- Платити треба, — каже Кисіль. — А де взяти гроші? Податки ледве стягуються.

- Треба засилати митарів разом із жовнірами на окраїну! — роздратовано повертається до Киселя Ярема Вишневецький. - Доки ми будемо сором’язливо закривати очі на самозванців! Міщани — зрозуміло! Селяни — зрозуміло! Шляхта, духовенство. А що то за стан такий — козацтво? Усі кругом поставали козаками! А хто буде працювати! Самі собі придумали і вольності, і привілеї! Вони, бачте, ще й не визнають ніякої влади над собою! Хто за них буде платити податки? Ви, пане, Кисіль? Хто, як не вони сварять нас весь час із кримським ханом! — він на хвильку замовк, а тоді продовжив далі. - Але якщо розібратися, то їх нема за що притягати до відповідальності! Нема такого закону! Абсурд та й годі! Пора з цим покінчити!

- Цей стан, ця верства, до речі, дуже часто допомагає Речі Посполитій, королю у скрутну хвилину! - заперечив Адам Кисіль. — Чи ви забули?

- Якщо покласти на ваги шкоду й вигоду, то всякий кантаржій вам скаже: пора покінчити з цим безладом, яке зветься козацтвом.

- Його треба не знищити, а вміло очолити! - знову заперечує Кисіль. - Тоді всім буде від цього користь.

- Ви хочете сказати, що можна усмирити цю стихію? Цих людей можна змусити платити податки? Привчити до порядку? - здивовано вигукує Потоцький.

- Саме так! Це я й мав на увазі! До порядку, але не дерти три шкури! І не переслідувати за віру! — пробує переконати Кисіль. — І старшину їхню не гнобити!

- Матка боска! Йти на поступки бидлу? Ви жартуєте? Їх треба відучити від вольностей і змусити зайнятись ділом! Ремеслом, хліборобством. — невдоволено зиркає на Кисіля Чарнецький.

- Реєстрових не можемо утримувати! — Потоцький презирливо кривиться. - Так ці - ще півбіди. А низові, ті, що ховаються за порогами? Голота всяка, - гайдамаки, харцизи, що теж величають себе козаками? Що від них чекати королівству? Від них тільки шкода Речі Посполитій! Як цю дику масу можна організувати? Як би ви їх не організовували, пане Кисіль, завжди знайдеться якийсь Хмельницький чи Кривоніс, який скаже: ідіть зі мною! У мене ви будете вільні, як птахи! Житимемо грабунками і будемо щасливі! - кип’ятиться Потоцький.

- Та що нам такі як Хмельницький? — розводить руками Кисіль. - Ще б пак! Знайшли кого боятися! Скільки таких відчайдух безславно закінчили життя у Варшаві! Справа в іншому - як досягти такого порозуміння, золотої серединки, щоб ніколи більше голота не сміла піти проти Речі Посполитої!

- Ви мрійник! Такого ніколи не буде! — єхидно сміється Чарнецький.

- Даруйте! — заперечує Кисіль. - Одначе з цього приводу я маю план і скоро запропоную його на розгляд королю. План полягає у продовженні важливої справи Стефана Баторія щодо послаблення козацтва, - поважно оглянув присутніх воєвода. - Треба один раз і назавжди приборкати цю природну стихію. Але з розумом. Насилля тут не допоможе. — демонстративно глянув у бік Вишневецького Адам Кисіль.

- Дитячі казки! - невдоволено вигукує Вишневецький.

- Панове! Прошу вас, не сваріться! — закликає канцлер. – Може, з того колись щось і вийде! Але ж нині не про це мова! Панове! Ми відхилилися від основного питання, котре конче потрібно зараз вирішити - де взяти гроші для кримського хана! Хан вимагає подарунків! Чи як завжди - на викуп полонених і охорону вітчизни у нас грошей немає.

- Гроші є - глузливо каже Кисіль, - але все йде в дірявий міх, котрий зветься панським черевом. Більше б дбали про королівство, то й на окраїні швидше можна було б навести лад!

- Ми знаємо вашу ревну прихильність до православних, - кидає злостиво Вишневецький.

- Панове! Не сваріться! — знову благає Оссолінський.

- Прихильність до православних я ніколи не приховував, — починає й собі злитися Кисіль. - Ви теж, до речі, родом звідти! Одначе, ось що хочу сказати! Ненависть породжує ненависть! У всьому треба мати золоту міру. Тоді й податки легше збирати. - розмірковує Кисіль. — І напруги в суспільстві менше. А от якщо не дамо грошей кримському ханові, то ваші, пане Вишневецький, маєтності, найближчі до його володінь. Так і дивись - або хан налетить, або голота пошарпає!

- Не переймайтесь дуже! Свої маєтки я зумію захистити! Мої гармати влучно стріляють! Вам би, пане Кисіль, здорового глузду побільше! От тільки задумайтесь на хвильку! Хіба ми, шляхтичі, можемо спокійно проживати у своїх маєтках? Хіба цих буйних можна, окрім палі, чимось усмирити? А ви нам пропонуєте з ними панькатись!

- У кожного своя правда, - спокійно відповідає на те Кисіль. — Буйних послухати, так вони теж багато образ пригадають... Дякуйте Богові, що на окраїні таке довготривале затишшя! Ви хочете бурю?

- Досить, панове, - кривиться Потоцький. - Кримський хан, як би там не було - це наша спільна справа. Хоч король і має сам дбати про свої зобов’язання, та все ж, ми повинні йому тут допомогти. Бачу один вихід - послати додаткові загони на окраїну для збору податків. Іншого виходу немає.

- Тоді отримаєте не одного Хмельницького, а цілу армію скривджених та невдоволених, - насупився Кисіль. — А там і до повстання не далеко!

- А що ви пропонуєте? - невдоволено зиркає на Киселя Потоцький.

Воєвода не встиг відповісти, бо до зали, де зібралося високе панство зайшов слуга.

- Вам терміновий лист, пане Потоцький.

- Від кого?

- Від черкаського полковника Барабаша.

Гетьман порухом руки підкликав слугу до себе, взяв листа й уважно почав читати. Потім окинув поглядом усіх присутніх і вже зі злістю кинув до Киселя:

- От вам і маємо. А ви нам тут про любов до сердешних!.. Повідомляє нас Барабаш, що Хмельницький збирає навколо себе голоту! Відкрито закликає до повстання… Голота радо вітає цей клич. Скрізь по селах і містах підозрілі переміщення.

- Подивимося, що з того вийде. Буде їм те, що під Кумейками й Боровицею! - іронічно посміхається на те Кисіль. - Заарештувати негідника та й по всьому!

- Заарештувати? - Вишневецький від злості підхоплюється на ноги. — Четвертувати! На кіл посадити! Пане Потоцький! Не діждусь, коли ми його побачимо тут, у Варшаві!

- Я теж! — зовні спокійне лице коронного гетьмана покрилося червоними плямами. - З цього дня - він державний злочинець! Пане Калиновський! Негайно гінців до Барабаша! Заарештувати Хмельницького! Закувати бидло і в кайданах приправити до Варшави!


Розділ ХХVІ

Петрові суд виніс вирок - три дні бути прикованим до ганебного стовпа. На площі одразу зібралося багато зівак — це місце давненько порожніло. Розпитували, - хто й за що.

- Змолоду на таку стежку! — осудливо хитали головами старі козаки.

- Треба провчити, скурвого сина! — молодші брали палиці й били хлопця по чім попало. Петро терпляче зносив побої. Серед натовпу стояли однолітки Петра, - Терен та Смик.

- Сьогодні пістоль украв, завтра товариша підступно уб’є! — Терен крутився серед козаків і гнівно тицяв пальцем на Петра.

- Нехай добре запам’ятає, що таке не можна робити! — викрикував і собі Смик.

- Браття-козаки! — бідкався старий Мамалига. — Тут якесь непорозуміння! — благально звертався він до козаків.

- Ми тебе поважаємо, Мамалиго! Але суд присудив — нічого тут скаржитися! — гомоніли між собою козаки.

- Ви ж знаєте, - співчутливо казали до Мамалиги інші. — У нас так заведено, - якщо ти навіть подружив із чортом, то вже не смій його оббирати!

- Хай своє отримає! — зиркав потай на Петра Смик. — Нічого тут!

- А ми зараз його погодуємо. Хочеш їсти? — запитує ватага козаків, що проходила мимо стовпа.

- Хоче, хоче! — кричать інші.

- Тоді їж!

- Не буду… - тихо відказує Петро.

- Чи бачили таке? Він не буде! — глузують козаки з ватаги. — Ану вріжте йому хлопці, за це!

Козаки беруть палиці й по черзі б’ють хлопця. Хто жартома, хто від душі. Особливо стараються Смик та Терен. Через сорочку проступає кров і прилипає молодому козакові до тіла. Він мимоволі тихо стогне. Грудневий мороз змушує тремтіти тіло хлопця від холоду.

- Він у нас витривалий козак! — розповідає козакам Терен. — Він узимку купається в річці!

- Так тоді йому не холодно! — глузують далі козаки, частуючи хлопця різками по голому тілу.

Мамалига з відчаю хапається за сиву голову.

- Не вберіг хлопця! — бідкається він. - Що я скажу своєму побратиму Пороху?

- То, може, викупимо? — радять старі козаки.

- Грошей катма! А Порох невідомо коли прибуде.

- У Куща є! — каже один зі співчуваючих. — Недавно з походу прийшов. Хоч він, як чіпок, кожного дня, але в нього завжди є грошенята про запас. Позичимо під заставу, а там і Порох, дивись, з’явиться.

- І то правда! — радіє Мамалига. — Гайда, браття!

Куща знайшли у третьому шинку. Він був добряче напідпитку і довго не міг второпати, що від нього хочуть.

- Пороха знаю. Добрий козак. А що йому треба?

- Та слухай уважно! — вже вкотре починає йому втовкмачувати Мамалига. — Мені гроші потрібні. Зараз! Щоб викупити небожа Пороха. А старий повернеться — віддасть!

- Пороха знаю. Добрий козак! А якщо не повернеться?

- Я буду тобі боржником.

- А в тебе гроші є? — чухає потилицю Кущ.

- Сказав же, буду боржником! Ось і свідки! Давай скоріше думай! Там хлопець ще біля стовпа задубіє!

- А що він накоїв?

- Та нічого він не накоїв! Обмовили!

- А суддя ж присудив? Чув, він пістоль чужий поцупив.

- Та буде й суддя мати на горіхи! Дай тільки хлопця врятувати!

- Ви люди поважні, як вас не послухати, - нарешті зітхає Кущ. - Раз ви просите — тоді уважу. Є в мене в одному місці гроші. Закопані на чорний день. Пішли, тут недалеко!

Кущ веде ватагу через ярок, виходить на поляну, довго крутиться, роздумуючи, де схованка. Затим підходить до великого дерева й починає рити шаблею під окоренком. Згодом витягує звідти шкіряну сумку, відкриває й заглядає всередину. Довго дивиться собі під ноги й нічого не може второпати. Тоді перевертає її й починає трясти. На землю не падає жодної монети.

- Що за мана? — чухає козак потилицю. — Та були ж! А тепер немає! Сьогодні немає!

- Та ти вже давно все до шинку виносив! — регочуть старі козаки.

- Е, ні! — злиться Кущ. — Мовчіть і не зліть Куща! Тут щось не те! Не збивайте мене з пантелику! До шинку я все не виносив! Гроші мої вкрадені!

- Ти не переплутав? — питає Мамалига. — Може, оковита в оману ввела?

- Присягаюсь!

- Це в тебе останні? А ще є?

- Ще є, але не дам! Бачите, у мене самого біда! Гроші мої вкрадено!

- То, може, надоумишся?

- Не дам і все тут!

- От лихо! Що ж нам робити? — бідкається Мамалига. — Піду по куренях, у громади просити!

У цей час старий козак Порох заїжджав із побратимами до Січі. Пошуки небожів закінчилися безрезультатно. Змушені були негайно покидати Кафу, бо на них, перевдягнених жебраками, почали прискіпливо позирати яничари. То був вірний знак, що треба втікати у рідні краї.

Пороху дуже кортіло побачити Петра, як він тут козакує. Він мерщій направив коня до Виркліївського куреня. На площі біля ганебного стовпа побачив збіговисько. Вирішив і собі з цікавості заглянути, хто там і що накоїв. Ой, лихо! До ланцюга був прикований закривавлений небіж. Порох миттєво спішився, вихопив шаблю і, розмахуючи направо й наліво, дико закричав:

- Ану відійдіть геть! Посічу на капусту!

Перелякані козаки сахнулись урізнобіч.

- Синку, що з тобою трапилося? — Порох узяв на руки непритомне тіло. — Де Мамалига? Що ж він тебе не вберіг?

- Тут я, - понуривши голову, підійшов до нього старий побратим. — Пробач, таки не вгледів хлопця.

- Іди до осавула! Мерщій! Скажи, Порох викупити хоче.


Розділ ХХVII

- Ось королівська грамота на наші привілеї! На збільшення козацького війська та на будівництво чайок! - Хмельницький підняв руку, показуючи всім документ. - Барабаш тримав цю дорогу для нас грамоту у себе й нікому не показував! А тепер слухайте! Ви дивувалися та гнівалися на мене, чому я взяв за кума саме цього чоловіка! А інакше як було забрати у нього цей доказ прихильності короля до нас, козаків? Чи правильно вчинив я, браття?

- Правильно! - схвально загули козаки.

- Молодець, Хмелю! Отаке придумав!

- Ми думали - це чутки! Таки правду казали про грамоту короля!

Хмельницький знову таємно скликав вірних козаків у лісі під Суботовим, щоб поділитися задумками на ближче майбутнє. На галявині, серед голих дерев козаків було набагато більше, ніж минулого разу.

- А тепер слухайте мене уважно. Не можна гаяти дорогоцінного часу! Знаю добре, уже Барабаш доніс у Варшаву про наші наміри. Звідти відповідь не забариться. Отже, потрібно бути готовим до всього. Найперше — я зустрінусь із запорожцями. Треба схилити їх на свою сторону, а затим кинути клич по всій багатостраждальній землі нашій.

- Уже розбіглися гінці! — кричать козаки.

- Опісля зустрінусь, як і домовилися, з кримським ханом. Сподіваюсь схилити його на свою сторону! Повстанемо, браття, і помстимося за кривди, що причинили нам вороги нашого краю!

- Помстимося! - кричали козаки.

- Помста! - лунало навколо.

- Смерть ляхам!

- Кидайте клич по містах і селах — кому не байдужа доля нашого краю, чекайте сигналу! Ковалі й ремісники нехай денно і нощно кують зброю! Устанемо всі як один на захист рідного краю! Смерть ворогам! А нам, козакам, смерть не страшна!

- Ми, Богдане, вже гінців розіслали! — каже старий козак Сало. - Черкаська сторона, канівська сторона — серед цих звістку вже пустили! До Брацлавського воєводства дістанемо, Київщину, Полтавщину, Чернігівщину обскачемо!

- От і добре! Піднімаймо Україну!! - мовить Богдан. - А тепер будемо розходитися! Чекайте вістей із Січі та будьте готові нищити ляха!

- Але ж, Богдане, - стурбовано обзивається Тарас до Хмельницького, коли вже їхали додому. - На острові Буцькому біля Томаківки досі сидить Федір Линчай зі своїми козаками. Він тобі неодмінно пригадає, як ви з Барабашем придушили його бунт.

- То й що з того, що він там сидить? - спокійно розмірковує Богдан. - Будемо миритися. Спробую йому пояснити, хоч це дуже важко збагнути їм, скривдженим. Скажу, - я тоді був пов’язаний службовим обов’язком. А службові обов’язки треба виконувати належним чином. От і все. Тепер усе інакше. Тепер я їм не ворог. Бо мене скоро спробують заарештувати.

- А щоб ти й не сумнівався! Аби цього не сталося, потрібно мерщій вирушати на Січ! — радить Тарас.

- Правильно. Отож, як людині гнаній та переслідуваній, за давнім нашим козацьким звичаєм, вони мають надати мені захист і притулок. Але приязні, ясна річ, між нами не буде! Перепочинемо, роздивимося, що та як, а далі спустимося нижче до Микитиного Рогу на Січ і, дасть Бог, зустрінемося там із кошовим отаманом. От уже від цієї зустрічі насправді дуже багато чого буде залежати.

- Коли вирушаємо? - питає Тиміш.

- Завтра рано-вранці… - подумавши трохи, каже Богдан.

- Я б не гаяв часу! - заперечує Тарас. — Усе-таки, гадаю, не дрімає наш кум Барабаш.

- Не спить! - погоджується Богдан. - Але мені треба переглянути деякі папери.

- А може, тут причина - молода дружина? — жартує Тарас.

- Знайшов час для веселощів! — супиться Богдан. Хвилину помовчав, а далі примирливо каже:

- Сваримося ми з нею останнім часом. Але то таке! До кримського хана, Іслам-Гірея, окрім грамоти короля, повезу ще й подарунки. А це тобі не в гості до Барабаша їхати.

- Та, певне, що так. Отже, покажеш кримському хану грамоту короля?

- А куди подітись? Оце і є мій козир! Хай мене простить Бог і король наш Володислав. Не зовсім гарно чиню. Але це - єдиний спосіб схилити хана на нашу сторону.

- Так воно, так, - погоджується Тарас. — Поки що інших способів у нас немає.

- Далі пообіцяю гарний ясир, — продовжує розмірковувати Хмельницький. - Бачиш, король хану вже давно не платить. А я буду! Може, й вигорить мій план. Розумію, скидається на авантюру наша затія, - задумливо каже Богдан. - Але я вірю в Боже провидіння. Багато чого буде залежати від того, як нас прийме Січ! Ти от що, Тарасе, заїдь зараз у сотню, де наші перевірені люди, нехай уночі виставлять дозор. Про всяк випадок. А ми з Тимошем додому!

- Буде зроблено, Богдане!

- Потім приготуєш у дорогу добрий запас куль та пороху. Невідомо, що нас там чекає… А ти, Тимоше, подбай про запас харчів.

- От, що, Тарасе, візьми грамоту короля, — вирішує Хмельницький. - Раптом трапиться щось. Залишиш її у старого козака Люльки.

Тарас повернув коня і скоро зник у темряві. Хмельницький із сином під’їхали до воріт, які чомусь були настіж відчинені.

- Тимоше, ану подивися, що там твориться у дворі, - пошепки наказав Богдан. Хлопець не встиг спішитись, як їх одразу з усіх боків оточили озброєні люди.

- Сотнику Хмельницький! За наказом коронного гетьмана Потоцького, ти заарештований! — із темряви до них наблизився черкаський полковник Барабаш. На обличчі сяяла щаслива посмішка. — Ну що, погрався трохи у війну, куме? Отже, з тебе досить! Щоб твоя сім’я не постраждала, веди себе тихо, добре?

- Добре… Хрещеника не чіпай! І Тимоша відпусти!

- Наказано заарештувати тільки тебе.

- Дякую за добродушність. Тимоше! Не гарячкуй і веди себе спокійно! Зрозумів?

- Добре, батьку.

- Куди поїхав твій вірний слуга, Тарас?

- Не знаю. До якоїсь молодиці.

- До лісової мавки?

- Знаю, на що натякаєш. У лісі побоявся заарештувати?

- Не базікай! Де грамота?

- У козаків. Читають.

- Глузуєш? Переверніть будинок уверх дном, а грамоту найдіть! Шукайте Тараса! З Тимоша очей не спускайте! А потім його повеземо до Бужина. Там нас чекає полковник Кречковський. Бо тут можуть такі скажені, як цей сотник, відбити негідника у варти. Далі у Хмельницького буде зворушливе побачення з варшавським катом.

- Не поспішайте, пане полковнику, з висновками! Ще подивимося, хто з нас де буде.

- Ворожбита з себе корчиш? Пророк тут я! Захочу — велю тобі відрубати голову! Хочу - пущу кулю в лоба!

- А потім за це гетьман Потоцький уже тобі влаштує зустріч із варшавським катом!

- Заберіть його геть із моїх очей! — злиться Барабаш. - Але не тіш себе думкою про втечу! Я особисто буду тебе супроводжувати аж до самого Бужина!


Розділ ХХVІII

Іван потрапив до особливого загону Тугай-бея. Кожен день його та таких же як він невільників готували до військових походів та до сутички з ворогом. А ворог у них був один - той край, де жили рідні та близькі Івана. Щодня вони майже до заходу сонця не злазили з коней, коротку шаблю не випускали з рук. У величезному просторі дикого степу збирався загін, котрий налічував тьму вершників. Серед них були й новачки. Загін летів на схід, потім через декілька верст розпадався на чотири загони. За якусь милю один із загонів розпадався ще на чотири. Іван та всі молоді воїни були під суворим наглядом досвідчених яничар, котрі пильно наглядали за ними.

Через деякий час починався зворотній рух — загони вливались один в одного, аж поки знову не збирались у тьму вершників. Таким чином татари робили набіги на рідні краї Івана, щоб здобути ясир. Виходило це злагоджено й без зайвої суєти.

Ще молодих навчали швидко будувати човни і так же швидко готувати їжу, ставати табором і тут же згортати повстяні кибитки, щоб мчати далі у погоні за уявним ворогом. Найбільше вчилися швидко переправлятися через річку, там де течія була найбільшою — і в холод, і в спеку. Щоб не судомило тіло від холоду — натирали собі шкіру сіллю.

Кожен ранок починався з мечеті. Мелодійний голос муфтія, що читав Коран, проникав глибоко в душу. Усім полоненим змінили імена. Івана нарекли Гасаном. Хто був Петро, чи Микола, - тепер прозивалися хто Мустафа, хто Ібрагім. Іван спочатку погано відзивався на нове ім’я, а потім потроху став звикати. Тихцем намагався заговорити з кимось із колишніх невільників, але ті, почувши рідну мову, замовкали й опускали очі. Інколи перекидався декількома словами із сусідом, з яким спав поруч.

- Давай утечемо, - час від часу тихо підбурював сусіда.

Але той не підтримував задумки Гасана. Мовчки відвертавсь і скоро вже солодко хропів.

Одначе думки про втечу не полишали хлопця.

Спочатку щоночі снилася домівка, батьки, брати, дядько Панас, квітучі сади, швидкоплинна річка. Душа тужила за рідним краєм. Поступово суворі будні витісняли минуле з життя.

Після декількох місяців навчань щоразу молодих воїнів оглядав мурза в супроводі кількох воєначальників. Осторонь стояв загін досвідчених воїнів-татар, котрі навчали молодих. Вони були готові щохвилини виконати будь-яку команду свого воєначальника.

Мурза повільно обходив шеренги й прискіпливо вдивлявся в очі новобранцям.

- Ви вже не свиноїди! Ви пройшли обряд обрізання і стали магометанами! Тепер ви - діти султана! Ми зробимо з вас справжніх воїнів-яничарів!

Він щоразу говорив одне і теж. Шеренга при цьому завмирала в якомусь заціпенінні.

- Забудьте навіки звідки ви і хто ви! Ваші вороги — невірні!

Як тільки хоча б тінь непокори чи невдоволення після його слів з’являлася в очах когось із молодих яничарів, або хтось відводив погляд, тут же нагай обвивав шию непокірного. Підозрілого мурза витягував нагаєм із шеренги й кожного разу вигадував якесь нове покарання.

Цього разу таким мурзі видався сусід Гасана. Хоча той завжди був сумирний і слухняний.

- Ти, свиня, собака! - лютував мурза. - Докажи зброєю, що ти воїн Аллаха!

Воїн-татарин тицьнув переляканому хлопцеві до рук коротку криву шаблю. Той нерішуче оглядався навкруги, не розуміючи, за що він провинився. Нагай мурзи в цей час декілька разів залишав кривавий слід на молодому тілі. Затим мурза зупинився біля Івана і довго пронизливим поглядом дивився на хлопця.

- Як звати?

- Гасан!

Мурза порухом руки підізвав до себе воїна-татарина. Той тицьнув до рук Івана шаблю.

- Покарай невірного! — люто закричав мурза і став чекати двобою.

Іван дещо розгубився. У заціпенінні якусь мить тупо дивився на свого ровесника і співвітчизника. Їхні ліжка були поруч. Коли вони засинали, кожної ночі їхні тіла мирно дихали зовсім близько, набираючись сили. Це був єдиний юнак, із ким можна було інколи перемовитися рідним словом. Іван не міг знайти сил, щоб підняти шаблю на суперника. Прийшов до тями лише після того, як у нього майже біля вуха майнуло лезо шаблі. Один із воєначальників на додачу полоснув Івана по спині нагаєм, викрикуючи прокльони на його адресу за нерішучість. І тільки після цього воїни закрутились у смертному танці серед пилюки, здіймаючи куряву босими ногами. Вони падали, миттю підхоплювалися на ноги — махали шаблюками, зі всіх сил намагаючись одним махом знести один одному голову, або розсікти навпіл молоде тіло. Одначе, цього не траплялось, бо нікому з них не хотілося вмирати. Шеренга, затамувавши подих, мовчки спостерігала за безглуздим двобоєм, не віддаючи перевагу ні тому, ні іншому супернику.

Через деякий час воїни втомились і вже ледве махали шаблями. У кожного з них на тілі залишилися криваві сліди від гострої шаблі, вже було закривавлене тіло, проте рани - не глибокими, ані смертельними, ні такими, що роблять безпорадними суперника у двобої. Іван із відчаю розігнався, й кинувся всім тілом на свого противника, схопив його за горло обома руками. Той упав на спину, але спробував скинути з себе Івана. Іванові вдалося з останніх сил притиснути до землі знесилене тіло хлопця. Той раптом вигнувся, як змія, розірвав руки навколо своєї шиї, підім’яв Івана під себе. Затим, мов скажений пес, із диким гарчанням почав душити Івана. За якусь мить згодом сів біля бездиханного тіла, обвів божевільним поглядом усе навкруги, а затим обхопив голову руками і тихо застогнав.

- Покарати невірного! — почувся розлютований крик мурзи.

Хлопця підхопили на руки старі вояки, поклали на землю лицем вниз і почали нещадно бити по голих п’ятах дерев’яними палицями. Таким чином, вважали тут, можна навіки позбавити пам’яті про минуле й виховати справжнього яничара. Тіло Івана заарканили за ногу й конем поволокли геть.


Розділ ХХІX

- Я ніколи не повірю, що мій племінник здатен на таке, - бідкається Порох. — Його обмовили.

Твоя правда, братику. І не хто інший, як оті двоє, - каже Мамалига, припалюючи люлечку. — Вони мені зовсім не сподобались. А що, не вдалось знайти діточок на чужбині?

- Ні, - сумно зітхає старий козак Порох. — І мало останнього не втратив.

- Та Петро не здатний на таке, не журись. — втішає побратима Затуливітер. — Ти ще будеш ним гордитись!

- Як я козакам в очі дивитись буду?

Побратими вийшли з куреня, щоб після обіду попихкати люлечками і заспокоїти Пороха.

От що, - вирішує Мамалига. — Не догледів я, отож маю й покаятись. Піду, посиплю голову землею перед старими козаками. Але перед цим ось що хочу тобі сказати. Не подобаються мені оті двоє — та й усе!

- І що з того? — мляво відзивається Порох.

- Що з того? А чи не спробувати нам таке. Підемо до того дурня, Куща, у котрого пропали гроші. Дамо йому декілька форинтів. Нехай знову зариє їх під тим деревом.

- Земля мерзла.

- Не поспішай глузувати! Перед цим поведемо його в шинок. Пригостимо, як слід, щоб він нічого не пам’ятав! А всім довкола будемо розказувати байки — знову чоловік при грошах!

- А нам можна буде пити, чи ми повинні тільки Куща напоїти? — запитує Затуливітер.

- Знову глузуєте? Далі буде так… Затуливітер відведе його під те дерево, де були закопані гроші Куща. А я за ними тихцем — в назирці!

- І що?

- Терпляче чекатиму. Поки прийдуть ті двоє.

- Думаєш, вигорить діло?

- Що тут думати? Клюнуть! Якби тільки до них дійшов розголос, що у Куща знову гроші появились!

- А якщо ні?

- Форинти заберемо!! Кущ на дурняк нап’ється! Та й по всьому. Але знай! Сам сидітиму в засідці! Хоч місяць! Мені не звикати! Але все одно їх висліджу! Як ні — то піду до старих козаків і посиплю голову землею, щоб зняти з твого племінника цей тяжкий гріх. Скажу — не догледів хлопця від спокуси, браття! Але от моє тобі останнє слово — Петра обмовили! Ну то що? Згоден?

- Не зовсім чесна гра… Але що нам робити? — розводить руками Порох.

- Ми їх виведемо на чисту воду! - стоїть на своєму Мамалига. - Бо вони ще комусь пакості нароблять! Ти ж знаєш, як заведеться одна паршива вівця. Гайда до Куща!

Старі козаки по-молодецьки підтягнули очкури й пішли шукати Куща. Той різався в карти в одному із шинків, але ще був тверезий. Проте ніяк не міг второпати, що від нього хочуть.

- Порох хоче тебе пригостити! — починає злитися Затуливітер.

- З якої оказії?

- Та ні з якої! Просто так! — каже Порох.

- Погоджуйся, бо передумає! — сміється Мамалига.

- Ідіть під три чорти! — злився Кущ. — Якої холери треба? Я більше не п’ю! Мені було Боже провидіння!

- От біда! А Порох хотів тобі віддячити за те, що ти не відмовив позичити гроші для небожа.

- Так не позичив же! Бо в мене їх украли!

Старі козаки були розгублені відмовою Куща і не знали, що їм далі діяти.

- Але ж не відмовив? — не здається Мамалига.

- Не відмовив…

- То за це тебе й пригостити хочемо... Чи не склав би нам компанію гарний козак Кущ - перехилити чарочку оковитої, якби ми його ще раз люб’язно попросили?

- А ви небожа вашого вже викупили? — звертається Кущ до Пороха.

- Зализує рани Посічено, - зітхає Мамалига.

- От біда! То, може, за видужання? Нехай ще один раз вип’ю! За таке Бог простить! - вмить схоплюється на ноги Кущ. — Та з таким шановним товариством!

- От і добре! — радіють старі козаки.

Мамалига знаком показав корчмареві, щоб приніс випивки. Старі козаки собі наливали потроху, а для Куща не жаліли оковитої.

- Вонзім копія в душі своя! — вигукує Затуливітер й одним ковтком опустошає келиха.

- Хто ти? — заглядає у келих, примруживши око Порох. Сам собі відповідає: - Оковита! А з чого ти? З жита!

- Тут тобі й кінець! — додає Мамалига і, не кривлячись, поволі смакує міцну рідину.

- Ніхто, жодна душа не бачила, як я ховав гроші! Нечиста сила вкрала! — бідкається Кущ.

- Ця нечиста сила в якомусь курені живе! — розмірковує Мамалига.

- А ви про що? Яка нечиста сила? — цікавиться Затуливітер. - Я щось таке пропустив?

- Дай, Боже, здоров’я гарному козаку, що прозивається Кущ! — каже Мамалига. — А ти, - звертається тихо до Затуливітра. — Умовляй його, щоб він тобі показав, куди закопував гроші.

- А нащо?

- Роби, що тобі кажу?

- Ти, певне, погано закопав гроші, — каже Затули вітер до Куща. — Або забув, де закопав!

- Я погано? А ти бачив те місце? Я погано закопав гроші! — обурюється Кущ.

- Панове-молодці! — вигукує Порох на весь шинок. — Козак Кущ пригощає всіх охочих! Прошу, підходьте!

Кущ підозріло прислухається до розмов, але йому не дає спокою те, що сказав Затуливітер.

- Я погано заховав гроші? — кип’ятиться Кущ. - Та там таке місце, що й живої людини роками не побачиш! Я не пам’ятаю, де закопав гроші? Ану ходімо, покажу, — сказав він уже неслухняним язиком.

- Мені треба йти з ним? — запитує Затуливітер у Мамалиги.

Оковита потихеньку робила з козаками своє звичне діло. Вони не зовсім розуміли свої ролі.

- Йди за ним, хай покаже схованку, — вирішує Мамалига.

- Ану, покажи! — вимагає Затуливітер.

Кущ похитуючись, прямує до виходу.

- Оцей капшук там непомітно зариєш, - тихо наказує Мамалига Затуливітру.

- Непомітно? Земля мерзла!

- Як хочеш, а Куща надури! І непомітно заховай гроші!

- Зовсім не так! — втрутився Порох. — Ти йому по дорозі розкажи, що ми задумали! А він нехай сам гроші зариє уже в іншому місці!

- Ага! Так краще! — погоджується Мамалига.

- То як мені вчинити? — не второпає Затуливітер.

- Так, як каже Порох! — наказує Мамалига.

Затим два козаки йдуть у ярок, де колись була закопана сумка Куща. Мамалига і Порох залишились у шинку. Пройшов деякий час і Мамалига став хреститись.

- Ну, Боже, помагай! Піду вже!

- Не так швидко! — відраджує Порох.

- Я бачив, як тут щойно крутився один із них, отой товстий! — каже Мамалига тихо до побратима. - А ти, Пороху, сиди тут і пильнуй, чи не з’являться незабаром ті двоє з нашими форинтами.

- Хіба тут один шинок?

- А й правда! Що це я, старий дурень, зовсім розум пропив? Тоді от що! Пильнуй на майдані. Звідти видно всі шинки. А я піду в назирці до заповітного місця. Прийде Затуливітер, хай буде біля тебе.

Мамалига вийшов із шинку й попрямував у тому напрямку, де зникли Кущ і Затуливітер. По дорозі йому траплялися ватаги козаків.

- Чули, наче Кущ знову розжився на грошики? — сміючись, запитували у Мамалиги. — Це правда?

- Ага, браття! Так і є! Чиста правда! Знову при грошах козак! Знайшов ще один свій тайник!

- Да, таке з нашим братом часто буває!

Невдовзі до Пороха, що сидів, нудьгуючи на майдані, приєднався Затуливітер.

- Зробив усе, як сказали. Кущ тихцем закопав під іншим деревом капшук із форинтами. Потім я його відвів до куреня і він ліг спати. А ти чого тут? Когось чекаєш?

- З моря погоди. Тобі оковита зовсім голову запаморочила.

- Ага, згадав!.. То мені треба бути біля тебе. Раптом щось трапляється, мені стріляти?

- Ніякої стрілянини! — суворо наказує Порох.

Біля них зупинилася ще одна ватага козаків.

- Братове! Гайда з нами до шинку! Пригощаємо!

- Спасибі, панове козаки, на доброму слові! Спасибі за запрошення!

- Вас уже Кущ пригощав?

- Так. А тепер чекаємо, коли переміниться погода, - каже Порох.

- Якої ж ви погоди чекаєте?

- Хочемо дощу! — відповідає Затуливітер. — Рясного! Як дощ піде, то тільки й зажене нас до шинку. Бо сніг тільки гладить вуса! Ми б із вами залюбки пішли, але нас уже Кущ пригощав! Добре напригощалися!

- Та годі вже! Чули! — зупиняє Затуливітра Порох.

- А що, в нього знову грошики завелися?

- Ще один тайник відкопав! На радощах гуляє козак!

- Тоді бувайте здорові!

- І вам, панове, аби пилося гарно! Бачиш, уже розголос пішов, - тихо каже Порох. — Так, може, й наше діло вигорить.

- А де Мамалига? — роздивляється навкруги Затуливітер.

- До вітру пішов. Зараз прийде!


Розділ ХХX

- Прошу шанованого гостя до столу, - полковник Кречковський тричі міцно обійняв Барабаша. — Іване, це ж коли ми останній раз бачились? Я вже й не пам’ятаю! Тепер сідай, і перекуси з дороги! Чим багаті, тим і раді!

- А перекусити треба! Гнали сюди без передишки!

У банкетній залі переяславського полковника на стінах горіли всі свічки. Челядь проворно бігала навколо величезного столу, поспіхом розставляючи останні полумиски з апетитними стравами. Окремішно в центрі столу стояли дві великі сулії з оковитою.

- Якби ж гінця хоч вислав! — бідкається Кречковський. — Ми б краще приготувалися до прийому шанованих гостей! А так, вибачайте, поспіхом досмажуємо та доварюємо.

- Якого там гінця, пане полковнику! — махає рукою Барабаш. — Коронний гетьман прислав поспішний наказ, то хоч умри, а мерщій виконай! Заарештувати Хмельницького. Бо він таке затіває, — перейшов на шепіт гість.

- Дещо чув, - таким же тихим голосом відповідає господар. — Як би там не було — радий вітати вас у Бужині, родовому гнізді Кречковських. Ну, давайте, по першій, та аби не останній!

- Правда за вами! Аби не по останній! — хреститься Барабаш, а потім випиває чарку. — Живемо в такий неспокійний час!

- Так що ж утнув цей сотник! Ану розказуйте!..

- Така біда з цим Хмельницьким! — продовжує гість. — Що вам сказати? Був же людина, як людина! А тут - наче сказився! Проти кого хоче йти? Соломинка, а хоче проти вітру!

- Коронний гетьман вам це діло доручив! Ви у нього поважна особа! — Кречковський шанобливо схилив голову перед гостем. — Бо хто ще тут у нас може піти супротив Хмельницького? Ваше здоров’я, пане Іване!

- Ваше здоров’я! — Барабаш довго кривився і віддихувався після оковитої. — Да, Хмельницький не кожному по зубах! Але це не про мене! Я з ним запросто справився! Скрутили його мої козаки і до вас! Далі - по етапу! Думаю, у Варшаві вже його жде, не діждеться варшавський кат! — Барабаш весело зареготав.

- Чув я, що на нього зробив наїзд підстароста Чаплинський! — господар знову наповнює келихи. — Чи правда це?

- Правда, - байдуже відповідає Барабаш. — Провчити його вирішили. До короля повадився, проти шляхти йогомосць підбурював. Куди це годиться? Грамоту у мене видурив. І бачу я по ньому — а я його добре знаю, - не хоче він каятися! Не хоче, пане Кречковський! А піднімати народ проти шляхти й магнатів — хто це терпіти буде? Таке йому простять?

- Ні, звичайно, - погоджується господар. — А що, вже точно відомо, що хотів підняти повстання, чи так, балачки?

- Якби ж то балачки, - суворішає Барабаш. — Збирав під Суботовим сходку козаків. Та й не одну! Закликав вигнати шляхту з нашого краю. Розіслав гінців по всіх староствах, щоб холопи бралися до зброї! Уже це все відомо! У мене ж скрізь вірні люди. І муха не пролетить, щоб я не знав.

- І на Січ, певне, дав знати?

- На Січ? Хтозна. - Барабаш хитро посміхається. — На Січ йому дорога заказана. Там сидить Линчай. А ми разом із Хмельницьким його не так давно усмиряли. Не забувається таке! Козаки йому там це пригадають! Так що йому скрізь — крути не крути, непереливки! Державний злочинець — суд короткий!

- Ви так думаєте?

- Як думаю я, - регоче гість, — мало кого цікавить. Так думають у Кракові і Варшаві!

- На горло скарають?

- Навіть не сумнівайтеся.

- Тоді давайте, щоб не по останній, - запрошує господар.

- Пристаю на вашу пропозицію, пане полковнику, - знову регоче Барабаш. — Життя у нас таке неспокійне! Ото тільки й нашого, що повеселитися біля чарки.

- А якби не арешт, - запитує Кречковський, - Як ви думаєте, пане полковнику, щось би вийшло у Богдана?

- Ой, не смішіть! Із ким? З голотою, озброєною вилами? Побачать жовніра чи драгуна при строях — умить розбіжаться, хто куди! Де в Богдана військо? Де гармати? Порох і свинець надійно закриті під моєю охороню у міському замку.

- Ваша правда, - погоджується Кречковський. — Не втече?

- Нічого з того не вийде! Мої козаки надійно будуть його охороняти. А завтра рано-вранці - в дорогу!

- Тоді давайте ще по одній!

- Ще по одній! — Барабаш невпевненим рухом підніс чарку до рота. — Щось я втомився... з дороги, — пробурчав сам до себе.

- То ви їжте, Іване, їжте. Поросятко з хріном, карасі в сметані. Хочете, холодцю спробуйте! Варенички з капустою, з печінкою, з грибами. А я дам розпорядження слугам, щоб для вас постіль приготували. Так ти вирішили, що негідника ваші козаки охоронятимуть?

- Мої! — стукає кулаком по столу Барабаш. — Я тільки їм і довіряю!

- Правильно! Хай буде так, пане Іване!

Кречковський вийшов на вулицю. Навколо садиби скрізь чатували козаки Барабаша. Кінні роз’їжджали вулицею. У дворі біля дверей стодоли, де сидів полонений, стояли п’ять козаків. По двоє — біля кожного вікна. Кречковський спробував підійти до дверей, щоб через двері перемовитися словом із Хмельницьким, йому на шляху став осавул.

- Туди не можна, пане полковнику!

- Я в себе вдома! — обурюється Кречковський.

- Перепрошую, пане полковнику! Там - державний злочинець! За наказом коронного гетьмана ми маємо його охороняти, як зіницю ока! Живим і цілим доправити до Варшави. Або, давайте, я покличу сюди полковника Барабаша!

- Ну, добре, добре - примирливо каже господар. - Пильнуйте!

Він пішов назад до садиби. Біля нього в темноті з’явилася постать козака.

- Це ти, Свириде?

- А хто ж іще, пане полковнику?

- Поблизу чужих немає?

- Ні, ми одні.

- Слухай мене уважно. Тиміш і Тарас Ганжа вже приїхали?

- На краю вулиці у пана дяка зупинились.

- Ага. Добре! Хай сидять, як миші! Бо барабашівців повно скрізь. Щоб не помітили. Перед світанком, коли й чорт починає дрімати, через таємну ляду в стодолі виведеш з полону Хмельницького. Пам’ятаєш ту ляду?

 - Аякже! Пам’ятаю!

 - Ляда під сволоками. Драбину з вірьовок зв’язали?

 - Зв’язали.

 - Міцна?

 - П’ять козаків витримає.

 - Розбереш сліпе вікно. Воно велике — пролізеш! На горищі намацаєш потайну ляду. Та щоб тихо! Бо почують барабашівці, здіймуть стрільбу! Може, тобі когось у допомогу?

 - Тиміш буде допомагати.

 - Та не йдіть вулицею, а садом, далі через греблю. Як передаси його Тарасу, тоді скажеш Богдану, - кланявся Кречковський і бажав, хай Бог помагає! Не забудеш?

 - Не забуду!

 - І хай чимдуж женуть на Січ! Я вже послав гінця з листом до кошового! Не дістануть вони Богдана, Іване!

 - Усі козаки переживають за Хмельницького. У церкві молебень відправили за його здравіє.

 - Головне, щоб барабашівці нічого не запідозрили. Та щоб якась паршива вівця не видала наш задум.

 - Про це, окрім мене, з наших ніхто не знає. А барабашівці теж не всі однаково дихають.

 - Дай, Боже! Свириде! Ти все зрозумів? Нічого не забудеш?

 - Ні, пане полковнику!

 - Ну й добре! А я піду до Барабаша. Бо ще проснеться та кинеться мене шукати. Ти його козакам запропонуй оковитої!

- Не хочуть! Кажуть, Барабаш не велів!

- Ти бачиш! — дивується Кречковський.


Розділ ХХХІ

Починало темніти. Майдан давно спорожнів, а два козаки, з ніг до голови обліплені снігом, терпляче чекали Мамалигу. Аж ось нарешті з темноти виринула довготелеса фігура.

- Ага! Я ж казав! — одразу промовив він збуджено. Затим, не чекаючи, поки його будуть розпитувати, заговорив скоромовкою:

- Діждався. Прийшли й вирили капшук із грошима. Скоро мають з’явитись у якомусь шинку.

- А якщо завтра захочуть потратити грошики? — розмірковує Порох.

- Думаю, не витримають спокуси. Не прийдуть у шинок, навідаємося до їхнього куреня і там зробимо обшук.

- Біда тай годі! — розводить руками Затуливітер. — Куща знову обікрали?

- Зовсім тобі оковита зле заподіяла! — обурюється Мамалига. — Зараз буде така катавасія, що ти краще мовчи і слухай! Бо підведеш нас під монастир!

- Я не можу мовчати! Розкажіть, що відбувається?

- Потім... — відмахується Мамалига. — Що будемо робити? — звертається він до Пороха.

- Як що, будемо чекати — каже Порох.

- Чекатимемо з моря погоди, - бурчить Затуливітер. — А я тим часом погрію носа люлечкою. Треба ж і Куща покликати! — бідкається він.

- Не треба! — зупиняє його Мамалига. — От біда! Не дали тобі й люлечку розпалити. Он вони йдуть, братики! І куди ви думаєте?

- Куди ж! До шинку! От пакосні! — злиться Порох.

Худа довготелеса фігура і низенький товстун швидко зникли у низьких дверях одного з шинків. Це були Терен і Смик.

- А тепер що будемо робити? — цікавиться Затуливітер.

- Ти мовчи й не встрявай у розмову! Якщо треба - тримати міцно отих двох, щоб не втекли, - наказує Мамалига.

- Так куди вони від мене! — розводить широченними руками козак.

- Я скажу, коли їх треба хапати, - попереджає Порох. — Гайда за ними!

Товариство зайшло до шинку, куди щойно прошмигнули два друзяки-харцизи. Вони вже сиділи за столом і встигли замовити собі їжу та випивку. Смик заплітав за обидві щоки смажену почеревину, Терен час від часу гидливо дивився на товстуна й акуратно обгризав ніжку смаженого каплуна. Гучний голос козака Пороха перервав їхнє приємне заняття.

- Панове козаки! Я прозиваюсь Порохом і ви майже всі добре мене знаєте! Відаєте, що в походах я ніколи не ухилявся ні від куль, ні від шабель бусурманів. Не кидав товариство в біді, не ховався в кущах під час бою! Ревно стояв на сторожі наших неписаних правил і законів та звичаїв. Завжди жив так, щоб їх дотримуватись, а ще, стидався, аби, борони Боже, нагло порушувати їх! Тому, панове-молодці, брати-запорожці, прошу допомогти розсудити мені одну справу по честі й совісті, як це заведено у нас споконвіків. Серед нас сидять двоє, яких я підозрюю у крадіжці. Якщо я помиляюся, нехай мене буде покарано за наговір. Якщо мої підозри виправдаються, нехай винних буде покарано праведним судом козацьким!

- Кажи, Пороху! Хто вони! — загорланили звідусіль козаки.

- Оті двоє! — показав Порох на Смика та Терена.

- Він бреше! — заверещав переляканий Смик.

- Шановне товариство! Браття-козаки! — Терен спокійно піднявся з-за столу і презирливо показав рукою на Пороха. — Тут не що інше, як наговір. І це не робить честі старому козакові.

- Чим докажеш! — запитує Мамалига. - Переконай нас, старих козаків, що це наговір.

- Не так давно його племінник Посіченко вкрав пістоля. Це визнав суд. Порох викупив нечистого на руку. А тепер, бачите, зводить із нами рахунки. У нього більший авторитет серед козацького товариства. Це правда! І це нечесна гра!

- Недавно Посіченко сидів біля ганебного стовпа! Теж за наговір? — викрикує козак Макітра.

- Сидів, ніхто не заперечує! За наговір! — злиться Мамалига. — Як не будеш сидіти, коли тебе вміло обмовили!

- Ага, їм уже й суд наш козацький не такий! — верещить Смик. — Хочемо гарно поїсти, а когось це зачіпає! Смачна їжа нашими козацькими звичаями не заборонено!

- Якщо вона куплена не на крадені гроші! — єхидно додає Мамалига.

- Хай Порох доведе, що оці двоє крадії! — вимагають козаки.

- Може, й крадії, бо в мене теж гроші пропали! — кричить якийсь козак і трясе над головою пустим капшуком.

- Доведу! — Порох підходить до шинкаря. — Можеш мені дати форинта, яким вони щойно розплачувались.

- У шинкаря багато монет! — заперечує Терен. — Як можна дізнатись, якими з них ми розплачувались?

- Я тобі розкрию таємницю... — спокійно відповідає на те Порох. — Як знайти монети, котрими ви розплачувались.

- Ну, Пороху! Може ти ворожбит? — кричать козаки.

- Ні, я не ворожбит! - Порох передивився монети і підніс декілька над головою. — Ось вони! Зараз я, з вашого дозволу, обшукаю цих двох, якщо у них схожі монети, то далі не має про що говорити. У них має бути ще десять монет!

- Нехай Мамалига обшукає!

- Буде, як скажете! — спокійно відповідає на те Порох.

- Ми пропали, - заскиглив Смик.

- Замовкни! — прошипів Терен. — Усі монети схожі! Він що, глузує з нас!

- Усі, та не всі, - заперечує Порох. - Ці монети з моєю позначкою. На своїх грошах я завжди карбую літеру «П». Ось дивіться!

Порох дав козакам монети, аби ті пересвідчилися, що він каже правду.

- Тут дійсно є знак, про який говорить Порох, - кричать козаки.

- А тепер покажіть монети, які є при вас! — вимагає Мамалига.

- У нас немає більше грошей! — глузливо сміється Терен.

- Мають бути ще десять! — вимогливо каже Мамалига. — Показуй сам, або зробимо насильний обшук!

- Краще віддай! — трясеться від переляку Смик. — Так нас хоч трохи пожаліють.

- Так у вас є ще монети? — допитується Порох.

- Є, є! — киває головою Смик. — Вони у нього!- показує він на Терена.

- Так і знав, що ти продаси коли-небудь, ненажеро! — зі злістю цідить Терен.

Він мигцем вихопив шаблю з піхов і рубонув приятеля зі всіх сил по голові. Товсте тіло, мов велетенський мішок, звалилося на стіл, а потім сповзло на глиняну долівку. Козаки якийсь час стовбеніло дивилися на те, що відбулось, а тоді накинулися на Терена і зв’язали його. Згодом відбувся суд над убивцею й крадієм, який визнав Терена винним у скоєнні тяжких злочинів — убивстві побратима та крадіжках.

Обох козаків похоронили за козацьким звичаєм. Смика у дерев’яній труні, а Терена, зв’язаного вірьовками, поклали зверху труни і живцем засипали землею.

Наступного дня Порох знову прощався зі своїм племінником і старими побратимами козаками.

- Знову, товариство, піду в бусурманський край. Не можу спокійно померти, поки не знайду хлопців. А ви вже тут доглядайте Петра, та дивіться за ним суворіше, - дає настанови побратимам старий козак.


Розділ ХХХII

Рано-вранці полковник Барабаш вийшов надвір, обмився холодною водою й миттю прийшов до тями від учорашніх посиденьок із господарем. Затим покликав хорунжого й розпорядився готувати затриманого державного злочинця до подальшого етапування.

- Як пройшла ніч? Без пригод?

- Без пригод, пане полковнику! — відчеканив хорунжий.

- Дивіться мені! Місія у нас дуже важлива! Сам коронний гетьман доручив! Виконаємо — будуть від гетьмана подяки! А то й відзнаки! Сам буду клопотатися!

- Заколотники ганьблять нас перед польською короною, пане полковнику!

- Золоті слова, пане хорунжий! Як тільки вийду одягнений, щоб мені всі козаки у дворі стояли напоготові! А коли накажу виїжджати, щоб одразу на коней і не чухалисяь, не гаяли часу на збори. Коли осавул буде виводити державного злочинця — обов’язково покличте полковника Кречковського! Хай попрощається зі своїм приятелем!

- Буде виконано, пане полковнику!

До Барабаша підбіг схвильований господар.

- Біда! — б’є у розпачі руками Кречковський об поли довгого кожуха. — Сьогодні вночі у мене коней покрадено! Найкращих! Я вже сповістив війта про біду, по всій окрузі козацьку сторожу! Та хіба їх тепер знайдеш!

- Чи не думаєш, що це мої козаки зробили? — сердиться Барабаш. - Мої козаки мають своїх коней. Я їм довіряю, як собі.

- Та хіба в мене язик повернеться, щось вам погане сказати. У мене на вас підозри немає! Це ж мої лайдаки не догледіли. Біда та й годі!

До них на коні під’їхав хорунжий.

- Пане полковнику! Ми готові виводити Хмельницького!

- Давай! — дозволяє Барабаш.

Обидва полковники мовчки попрямували до стодоли, де тримали вночі Хмельницького. Козаки розступились і пропустили їх до самих дверей. Осавул із козаками зайшов у стодолу, затим через деякий час вискочив звідти блідий, як полотно. У нього тряслися руки й очі округлилися від переляку.

- Його там немає, пане полковнику! — пролепетав він до Барабаша.

- Як немає?! — загорланив Барабаш. — Посічу на капусту, згною! — репетував він. — Кого ж ви цілу ніч охороняли, бовдури?

- Перед самим світанком перевіряли! — оправдовується осавул. — Перед самим ранком він сидів у стодолі! Лежав собі на соломі! Вікна цілі! Біля вікон - по двоє козаків. Біля дверей - п’ятеро! Двері цілі!

Барабаш влітає до стодоли й починає бігати, наче поранений звір, затим люто тикає шаблею у купу соломи, де лежав заарештований. Опісля знову вибігає на подвір’я.

- Що це значить, пане Кречковський! — визвірився він на господаря.

- У мене он коней покрадено! — виправдовується той. — Чекайте, чекайте! А це ж, виходить, клятий негідник Хмельницький покрав моїх кращих коней! Він утік на моїх конях! А хто мені тепер їх поверне?

- Ви подивіться на цього старого бовдура! — заходиться від гніву Барабаш. — Мене цікавить, як він утік звідси? — визвірився він на своїх козаків.

- Я вам зараз усе поясню, пане полковнику, - каже старий козак із підлеглих Кречковського. — Ось послухайте.

- Кажи! — дивиться на нього Барабаш недовірливо.

- Коли я був на Січі, так там бачив таких козаків -  характерниками звуться. Отакі це люди - то він собакою перекинеться й до ворогів заскочить, рознюхає все й до коша назад. Або оце він мимо вас пройде, а ви й не помітите. Або оце перед ним стіна — а він підійшов до неї — і зник. З іншого боку стіни, дивись, виходить. Проходить через стіну, як ото ви у річці занурюєтесь у воду…

- Заберіть від мене цього старого дурня! — злиться полковник і наказує підлеглим. — Він подався на Січ! Наздогнати й до мене назад на аркані притягти! Ну, чого стоїте? Чи вас теж Хмельницький заворожив?

Козаки під орудою осавула рвонули з подвір’я в галоп.

- То, може, по чарчині? Га, пане, Барабаш? Хай йому грець! Коней покрали! Напишу скаргу королю на Хмельницького. То, що, пане полковнику?

- Чи ви при своєму розумі? Хмельницький утік! Що я маю казати коронному гетьману? Ваша мосць! Замість того, аби знайти втікача, пив оковиту з Кречковським?

- Та не переймайтеся ви так, пане Барабаш! Поки погоня вернеться, не будемо ж ми отак сидіти, склавши руки?

- Та хай йому біс! Ви і мертвого умовите!

- Варшава далеко. А ми тут якось по-своєму, як уміємо, керувати будемо. Як не повернуть увтікача, то треба ж якусь причину придумати? Правда, Іване?

- Та правда. Але що тут придумаєш?

- Поки по чарчині — дивись, щось у голову і прийде!

Переслідувачі вже летіли степом і видивлялися втікачів. Проскакали ярок, потім вибалок. Попереду показався невисокий пагорб, густо зарослий чагарником, з-поміж якого височіли дуби та тополі. Козаки розділились і обскакали пагорб з обох боків. Не побачивши нікого, знову піднялися в стременах, виглядаючи поперед себе вершників.

У цей час на високому дереві сидів Тиміш і переказував усе, що бачив навкруги тим, які стояли внизу.

- Що там, сину?

- Як ти й казав, погоня, батьку.

- Барабашівці?

- А хто ж іще!

- Самого Барабаша не видно?

- За старшого осавул.

- Не будемо їм заважати! Нехай собі далі скачуть. Злізай, бо ще помітять.

- Не помітять! Я гілками замаскувався.

- Ще не всі листя осипались, - каже Тарас. — А сьогодні вже зима починається.

- Добре, що снігу не насипало. Так би наші сліди видно було. Що ж, почекаємо ще трохи та й собі поїдемо, - посміхається Богдан.

- Хоч би з ними не здибатися, коли назад ні з чим повертатимуться, — обзивається Тарас. - Хоч і кортить трошки їм шабелькою боки почухати.

- Ще встигнемо, - заспокоює його Хмельницький. — Хай Бог дає здоров’я пану Кречковському.

- І за коней, спасибі, - додає Тарас.

- А за коней ми не домовлялися! — дивується Богдан.

- Думаєш, зайві коні бувають? — сміється Тиміш. — Нам далека дорога. А його хорунжий Свирид і каже нам, беріть оцих трьох. Гарні ж коні, а застоюються. Вам згодяться, а у Кречковського без діла по загону тиняються.

- От ви харцизи! — журить своїх супутників Хмельницький. — Ну та нехай! Дасть Бог, віддячу Кречковському сторицею! Боже, помагай нам! А тепер - по конях та на Січ, хлопці!

- Дай, Боже, гарної дороги! — хреститься Тарас.

- Дай, Боже, оминути ворогів наших, - і собі за звичаєм хреститься Тиміш.


Розділ ХХХІII

Грицик призвичаївся до свого нового становища. Він уже знав, що його господиня, - одна з дружин перекопського мурзи. Хлопець подумки ловив себе на тому, що йому подобається прислужувати господині. Гарна їжа і не важка робота. Аби тільки догодити Асан-Сонцю. Тепла затишна постіль. Це набагато краще, аніж гнути спину на панському полі у рідному краї, під пекучим сонцем, де потрібно працювати зранку до ночі майже без перепочинку. Де панський управитель почастує нагаєм просто так, від нудьги, або коли зіпсований настрій. Правда, інколи діставала туга за рідним краєм... Тут старший євнух теж не кращий від управителя і для нього в радість, коли Грицика відшмагають за будь-яку провину на задньому дворі. Хлопець дуже не переймається через це, бо таких як він, що чимось завинили, тут кожного дня було багато.

За провину, окрім порції нагаїв, позбавляли на цілий день їжі. Грицик мовчки терпів ці злигодні життя, бо знав із розповідей інших невільників, що це найкраще, про що може тільки мріяти людина, котра потрапила сюди в рабство. Кого відправляли на будівництво чи в поле, там люди мерли як мухи — від тяжкої праці та недоїдання.

А Грицика від пекучого сонця рятує прохолода струмків та тінь розлогих дерев, біля яких любить відпочивати господиня.

Хлопець кожного разу з нетерпінням чекав миті, коли біля Асан-Сонце поблизу нікого не було. Тоді можна було перекинутися з нею кількома словами.

- Мене не одного пригнали сюди. Ще був старший брат, Іван.

- Його або продали десь далеко, або погнали на будівництво. Якщо на будівництво, то можна сподіватися, десь поблизу.

- Як його розшукати?

- Це не проста справа. Ще могли взяти в яничари…

- Яничари тут, у Перекопі, я їх сам бачив! - з надією дивиться на господиню Грицик.

- Яничари не тільки у Перекопі, - сміється Асан-Сонце. - Через півроку вони стають молодими воїнами і нікого з рідних уже не пам’ятають.

- Чому? — стривожено перепитує хлопець.

- Їх повністю перевиховують. Дають вживати дурман. Таке з ними роблять, що перелицьовують і душу, і тіло. Вони швидко забувають, хто вони і звідки. Стають воїнами Аллаха, дітьми султана. Після цього минулого у них не існує.

- Він мене не признає?

- Ні! Більше того, якщо ти кинешся до нього, щоб сказати, що ти його брат, швидше за все, він тебе зарубає.

- Чому? — перелякано дивиться Грицик на господиню.

- Бо ти для нього ворог. Він тепер зовсім інша людина.

- Я в це не вірю! - мало не кричить хлопець.

Господиня боляче вдарила його по руці.

- Тримай себе як слід! Ти вже дорослий! Чи ти хочеш, щоб завтра мене зашили в мішок, а мою шию лоскотали змії.

- Вибачте, о найвродливіша з усіх жінок!

- Завтра підемо до мечеті. Там трохи осторонь від усіх будуть сидіти жебраки. Подаси їм милостиню. Запам’ятай, двом, котрі будуть сидіти осторонь.

- Буде виконано, господине! Хто вони?

- Наші, православні. З-за порогів.

- Наші?

- Так! Потім розкажу.

- А ви не боїтеся? — тихо запитує Грицик.

- Чого?

- Що вас за це зашиють у мішок і кинуть у море з вершини гори.

- Боюсь. Але це не зупинить мене допомагати православним.

- Я буду з вами і в радості, і в біді. Хоча я ще не вмію по-справжньому тримати шаблю, щоб захистити вас.


Розділ ХХХІV

Богдан і його супутники були другий день у дорозі. Потрібно було пильнувати, щоб не зустрітися з розлютованою погонею, котра ні з чим мала повертатися назад. Перший сніг застав вершників неподалік від Січі. Було тихо й безвітряно. Рясний білий пух щедро посипав з неба так, що все навколо за якийсь час стало білим. Сніг накрив легку кригу річки, кущі, чагарі, верхівки дерев, лише залишалися чорніти товсті стовбури. Сніг налипав до вершників, до коней, - марно навіть було час від часу струшувати його з себе.  

Взимку рано вечоріло, але вершники мчали далі, не зупиняючись. У селах навіть заночувати не наважувались. Об’їжджали їх стороною, боячись нарватися на козацьку сторожу - городові козаки могли отримати наказ гетьмана й затримати їх. Останнім по дорозі у втікачів було село Городище і стомлені коні зупинилися перед річкою, званою Ревун, що омивала острів Томаківка.  

- Перед вами острів Томаківка. По-турецьки «тумак», означає шапка. А ще цей острів називають Бучка, або Буцький, — розповідає Хмельницький швидше синові, аніж досвідченому козакові Тарасу. - То що, спробуємо тут знайти прихисток? Як вважає товариство? — питає Хмельницький.

- Коні втомилися. Погодувати слід, - відповідає Тарас. — Правда, хто зна, чи приймуть?

- Проти ночі не виженуть. Не знайдемо тут гостинності, завтра вранці покинемо острів і спустимося до Микитиного Рогу, - розмірковує Богдан.

- Куди далі їхати? Снігу скрізь навалило! - додає Тиміш.

- Хай буде по-вашому, - погоджується Хмельницький.

Неподалік із-за лісочка з’явилися вершники. Вони спрямували своїх коней до прибульців. Утікачі насторожилися. За якусь мить троє козаків упритул під’їхали до незнайомців і уважно придивляються до них.

- Панове-молодці, здалеку скачете? — запитав один із них і поклав руку на ефес шаблі. Двоє насторожено спостерігали за кожним порухом незнайомців.

- Здалеку. Ми гнані ляхами. Шукаємо притулку, - сказав Хмельницький.

- Гнаним ми завжди допоможемо. Гнаним і наш Спаситель був. Православні?

- Православні.

- Тоді їдьте за нами. Нагодуємо, чим Бог послав. Спати є де. А далі буде видно.

На майдані їх зустріла майже сотня козаків, котрі, дізнавшись про прибульців, юрбами вивалювали з куренів.

- Кого привіз, Ракоїде?

- Кажуть, гнані ляхами.

- Я - сотник Хмельницький, - сказав тихо Богдан. — Може чули про такого?

- Чули, чули, - раптом у відповідь невдоволено загули козаки.

- Може, назад, поки не пізно, батьку, - зашепотів Тиміш.

- Стій, де стоїш, - суворо наказав Богдан. - То як, православні, дасте притулок людям, гнаним ляхами, ворогами віри нашої? — крикнув Богдан до натовпу.

- Бач, як заговорив! — глузливо засміявся високий козак, виходячи наперед решти. — Чого ж це тобі ляхи так поперек горла стали? Не так давно любі були! Прислужувався запопадливо! І ти не зможеш мені нічого заперечити. Бо це кажу тобі я, Хведір Линчай! Бачиш, пане сотнику, як у житті виходить! Ти нещодавно гнав мене, тепер тебе женуть.

- Знаю, Хведоре, що ти не забув образи, - Богдан спішився, віддав повід коня Тимошу і став один напроти юрби козаків. — Я тут, перед тобою спокутуватись і сповідуватися не буду. Скажу лише одне, - зобов’язаний був таке робити по службі. Службу завжди чинив справно, по честі. Не заперечую, завжди вірно й віддано служив королю, але не шляхті! І цим усе буде сказано.

- Усі ви, старшина та отамання, тільки те й робите, що прикриваєтесь іменем короля! — закричав із натовпу якийсь козак. — Насправді - тільки про себе й дбаєте! А коли вас викидають як непотріб, тоді ви до нас! Браття-молодці! Панове козаки-запорожці! Допоможіть, чим можете! Я ж такий, як ви, бідолаха!

- Правду-матінку ріже межи очі Хрущ! — загули козаки.

- Думав, що він хорт і зайців ганяє! Аж гульк — сам заєць! — зареготав Хрущ.

Регіт підхопили всі козаки. Тарас зіскочив із коня і став поруч Богдана. Те ж саме зробив Тиміш.

- Богдане, давай я з ними поговорю. Я їм такого розкажу, - кип’ятиться Тарас.

- Зачекай, - спокійно зупиняє його Хмельницький.

- Гайда звідси, батьку.

- Тимоше, не переймайся! Я ще не все сказав. Панове-козаки! - знову він звернувся до юрби. — Я не вимагаю від вас до мене великої приязні. Лише хочу донести до вас таку думку. Чи не від ляхів ви тут переховуєтесь? Чи не краще було б вам сидіти зараз у колі сім’ї і їсти мамалигу? Чи не заслуговуєте ви на краще життя?

- Розжалобити хочеш? — глузливо каже Хведір Линчай. — Нам тут добре живеться. Іншого життя нам не треба! Правда, панове-козаки?

- Правда! — загули козаки.

- Щодо ляхів — я ніколи їм не служив! — знову заговорив Богдан. - Я підданий його королівської величності і для мене святий закон - виконувати накази короля. А як ви добре знаєте, король і шляхта — не одне й те ж!

- Це правда! Короля ми поважаємо!

- Мене тут прозивають Зозуля, - вийшов наперед сивоусий худорлявий козак. - Я знав твого батька, Богдане. Шанована була людина. Я старий вояка. Багато дечого бачив на своєму віку. Скажу тобі неприємні слова, але вони правдиві. Ми нікому не віримо, окрім Линчая. Він наш і кинувся відстоювати наші вольності не з користі, а за душевною потребою. Гетьмани й старшини, ватажки й отамани завжди нас використовують у своїх цілях, а потім кидають напризволяще. Були серед них достойники, але таких одиниці, більшість спокушалися дарами та обіцянками панів, і тому негарно закінчували. Взяти хоча б отамана Лободу. А скільки разів ми піднімалися проти наших гнобителів? І що? Як тільки скрутно стає, отамани лякаються і починають стару пісню: досить уже воювати, треба домовлятись… Так було під Кумейками! Так було під Боровицею! З ким домовлятися? З гнобителями нашими? Наче вони нас пожаліють! Під Боровицею треба було битися до останнього! Краще б усі загинули від рук ворога!

- А так — чим усе закінчилося? — кричить інший козак. - Втратили майже всі вольності! Навіть отаманів не вільно стало нам обирати! Знову народ у кабалі, а отамання собі привілеї виклянчило! Немає справжніх захисників народу! Ти теж такий, раз кидаєшся, без розбору - то від до панів, то до нас. Я не провидець, але скажу тобі от що далі буде: піднімеш повстання, доб’єшся свого, а потім домовишся з таким як ти, панами.

 - От так врізав, Панікадило! — радісно кричать козаки.

 - Оце по-нашому!

 - Дяк - мудра людина!

 - Гіркі слова, важкі слова, - Богдан низько вклонився козацтву. — Але я їх сприймаю. Є такий гріх, водиться за нашими ватажками. Але що, братове, після такого нікому не йняти віри? І через це стогнати все життя під ляхами?

 - А кому, дозволь спитати, вірити? Чи не тобі, часом? — глузливо запитує Линчай.

 - А хоча б і мені! — з викликом каже Хмельницький. — Знаєте чому? Бо у мене два шляхи — або вигнати ляхів з нашого краю, або їхати в гості до варшавського ката. За мною погоня, а назад дороги немає!

 - Може, й правду каже сотник, - починають роздумувати одні козаки.

 - Це він зараз такий, хоч до рани прикладай, - гомонять інші невдоволено.

 - Послухайте мене, старого козака, - знову обізвався Зозуля. — Ми старих козацьких звичаїв порушувати не збираємося. Прихисток ми повинні дати втікачеві. Ніч скоро, непогода… Вранці, коли він відіспиться, укажемо йому — он Бог, а он порог! Якщо таки підніметься порух проти шляхти, будемо вирішувати громадою, що далі робити.

 - Правду каже Зозуля, — мирно загомоніли козаки.

 - Так і порішили, - підсумовує Линчай. — Вибач, Богдане, не хлібом-сіллю, але по-християнськи, зі співчуттям.  

 - І на тому велике спасибі, панове-козаки! — Хмельницький полегшено зітхає, що все так скінчилося. — Зла на вас не тримаю. Критику сприймаю всією душею. Як воно буде далі — життя розсудить!

 - Вибач і нам , пане сотнику, коли щось не так! — добрішають козаки.

 - Дякуємо, панове! — обзивається й собі Тарас. — Хай вам добро буде!

 - І вам теж, - стримано відповідають козаки.

 - А це хто ж з вами, третій? — цікавиться Зозуля.

 - Це мій син, Тиміш, - гордо відзивається Хмельницький.

 - Гарний, видач, козак...

 - Гріх скаржитися! — відповідає Тарас.

 - Не переймайся, батьку, - заспокоює Тиміш Богдана, коли вони йдуть до куреня на спочинок. — Не сумуй! Ось побачиш, на Січі зустрінуть краще.

 - Я зовсім не переймаюсь, сину! Це що? Буває й гірше! Наприклад, коли нелюди вбили твого брата. Або коли у Варшаві глузували з моїх скарг. Чи у татарському полоні...


Розділ ХХХV

Барабаш, після того, як погоня повернулася з пустими руками, спішно покинув Бужин і вирушив на Варшаву. По дорозі роздумував, як він вигідно для себе доповість коронному гетьману обставини зникнення Хмельницького. Обдурювати небезпечно, все одно донесуть, як було насправді. Страх час від часу нападав на черкаського полковника при згадці про зустріч із Потоцьким. Хто його знає, як поведе себе гетьман. Може, й головою доведеться відповідати за втечу бунтівника. Від переляку калатало серце. Раптом майнула рятівна думка. А чи не заїхати по дорозі до Киселя, щоб порадитись, як вийти з ситуації. Хто виручить із біди православного, як не православний? Він зупинив коня й разом із ним зупинилися козаки, котрі його супроводжували. Барабаш помахом руки підкликав до себе осавула.

- Повертаймо ліворуч!

- Варшава прямо, пане полковнику!

- Знаю! Заїдемо у маєток до Киселя.

- Та ми ж коней замучимо! — спробував заперечити осавул. — Снігу скільки навалило! А далі дороги немає!

Барабаш на те нічого не відповів. Мовчки звернув із дороги й козаки мусили повертати за ним. Коні втомлено фиркали, грузли у снігу по саме черево і ледве встигали витягували ноги, як знову провалювались у сніг. Козаки невдоволено чортихалися.

- Тут недалеко! — гримав на невдоволених полковник. — Тримайтеся!

Скоро поменшало снігу, а затим з’явилась і втоптана саньми та кіньми дорога. Згодом неподалік показався розкішний маєток воєводи Киселя. Біля входу в палац було людно — стояв гамір і крик.

- І тут, мабуть, бунтівники, - зі злістю пробурчав Барабаш сам до себе. Полковник на повному скаку з шаблею наголо врізався у натовп.

- Що вам тут треба?! — суворим голосом закричав він до юрби. — Ану розійдіться!

- А ти хто такий? — закричали невдоволено у відповідь.

- Ти мені тут не базікай! — лютує полковник. — Козаки! Слухай мою команду! Шаблі наголо! А вас усіх попереджаю востаннє - розійдіться негайно!

- Нічого нас лякати! Ми нікого не боїмося!

- Це воєвода трясеться від переляку у своєму маєтку! Два дні носа не висовує!

- Ми прийшли за милостинею до Киселя, і не діждемось, коли він поділиться з нами своїм багатством! — глузливо кричить селянин із рогатиною в руках. — Охорону ми його розігнали, а він закрився в маєтку і не хоче нас приймати…

- І вам радимо - їдьте своєю дорогою! — кричать інші.

- Осавуле! — кричить Барабаш. — Ану розігнати цю сволоту!

Козаки почали палити з мушкетів у повітря, а потім кинулися з шаблями наголо у натовп. Після короткої сутички люди перелякано розбіглися, хто куди, а Барабаш наказує зв’язати декількох із ватаги.

- Відшмагайте їх, як слід! — наказує полковник козакам.

- Пане Барабаш, я не знаю, чим вам віддячити, - почувши постріли на подвір’ї, нарешті з’являється сам господар у супроводі декількох слуг. — Ви бачите, до чого доходить? Я, сенатор, воєвода київський, маю ховатись у власному маєтку від холопів, що безчинствують і зазіхають на чужу власність!

- Голоту треба привчати до порядку тільки шаблюкою! — злиться Барабаш. — Або кийками!

- А Річ Посполита терпить цю знахабнілу голоту, - бідкається Кисіль — Мені вас сам Господь послав, пане полковнику!

- Я до вас у конфіденційній справі, - каже пошепки Барабаш.

- Прошу, заходьте. Приготуйте щось нагодувати гостя, - наказує він слугам.

- Пане сенаторе, - шанобливо схиляється над ним Барабаш.

- Та ви сядьте, пане полковнику! Будьте як удома.

- Біда! — нарешті видавлює з себе Барабаш. — Хмельницький утік на Запорожжя. А я не догледів. Не знаю, що мені тепер буде. Пан коронний гетьман...

- Не переймайтеся! — байдуже перебиває його Кисіль. — Ви ж не зі співчуття його відпустили?

- Борони, Боже!

- Те, що він утік за пороги — може, й на краще! Хмельницький — що для нас? Мураха! Тут інше. Пора, нарешті, нашому коронному гетьману зачесатися та навести лад у королівстві. Сам поїду до короля зі скаргою. Підніму сенат на ноги! Ви самі бачили, що собі чернь дозволяє! Річ Посполита вже давно жде від коронного гетьмана рішучих кроків із наведення порядку. Треба знищити гніздо харцизів за порогами. А таких як ви — жалувати й підвищувати на посаді. Тоді буде порядок і послаблення козацтва!

- Правду, кажете, пане Кисіль!

- Правду то правду, але не всі урядовці в королівстві до цього дослухаються! — бідкається сенатор. — От що, ми спробуємо використати цю ситуацію нам на користь, Іване, - закінчує він загадково.

- Що ви надумали, пане Кисіль?

- Ти їж, Іване. Маю план. Поїдемо до Варшави разом. А ти Виговського знаєш?

- Чув трохи… особисто бачитись не доводилось.

- Я вас познайомлю. Потрібна нам людина. Треба зробити так, щоб більше впливати на справи у нашому королівстві. А то Потоцькі та Калиновські скоро доведуть Річ Посполиту до ручки! Кругом дбають тільки про особисті розкоші! Треба щось робити! От ви і будете моїми першими помічниками.

- Хіба таке можливо? Ви жартуєте, пане Кисіль!

- Аніскільки! Потоцький, Вишневецький, Калиновський, Чарнецький… Ви ж бачите, ніякого з них толку! А бід у королівстві все більше й більше…

- То як бути з Хмельницьким? — знову за своє Барабаш.

- Що? — схаменувся воєвода. - З Хмельницьким? А що з Хмельницьким? — іронічно посміхається Кисіль. — Для нас він усього лише сотник. Бунтівник.

- Але дуже небезпечний.

- Облиште! Одна птаха весни не приносить.

- А якщо до татар спробує податися? Схилити їх на свою сторону. Наче на сходці у Суботові козаки таке постановили.

- Козаки постановили? — регоче Кисіль. - Хіба Іслам-Гірей схожий на божевільного? Проміняти дружбу з королем Польщі на союз із бунтівним сотником? Пане Барабаш! Ви таке кажете!

- До московітів може гінців послати. Або й сам туди податися, просити допомоги.

- Може. Але вони йому пригадають шаблю за хоробрість, якою наш король нагородив його за битву проти московітів під Смоленськом. Добре, що нагадали про московітів. Я розішлю ближчим часом листи прикордонним воєводам московським, щоб негайно заарештовували кожного, хто буде діяти від імені Хмельницького. З Московією, як вам відомо, у нас укладений Поляновський мир і договір - допомагати один одному. Вони бунтарів не дуже люблять. У них там своїх вистачає. Так що, Іване, у твого давнього товариша ніяких шансів.

- Він не мій товариш! — невдоволено перебиває Барабаш.

- Та жартую я, жартую, - сміється Кисіль. — Хмельницького підтримають запорожці? Можливо! Так їх там лише жменька. Ми з ним умить розправимося. Може, швидше, таким чином, знищимо це осине гніздо. Які настрої серед реєстрових?

- Вони повністю на нашому боці, пане воєводо!

- От і добре! Тоді наїдайтеся, пане полковнику, а я піду збиратися в дорогу.


Розділ ХХХVІ

- Посіченко, мерщій одягайся та на майдан! — кричить Мамалига, заходячи до куреня. Він був чимось схвильований. — А я його скрізь шукаю! Досить відлежувати боки. Не чув, що били в литаври?

- Чув? А що трапилось?

- Ну, молодь! Порядки треба знати! Коли б’ють у литаври, це значить, кошовий скликає всіх козаків на загальну раду.

- З якої біди?

- Хмельницький до нас завітав.

- А хто він, цей Хмельницький?

- Сотник городових козаків, із Чигирина. Мабуть, якусь новину привіз. Може, на ляха підемо. Чи на татар. Набридло вже сиднем сидіти та гнид годувати.

Мамалига з Посіченком прибули на майдан, коли вже все січове товариство стояло в колі. У центрі кола стояв середнього зросту вже не молодий, міцної статури чоловік, біля нього кошовий та курінні отамани. Він щось голосно розповідав товариству. Всі зосереджено слухали його промову. Мамалига й Посіченко ледве протиснулися поближче до кола.

 - Панове-козаки! Браття-запорожці! — Богдан стояв перед козаками, як на сповіді. Його голос був твердий та впевнений, як ніколи. - Ви бачите, як віра наша святая зневажена. Над скаргами нашими і проханнями польський сейм глумиться, суди скарги залишають без задоволення. Немає нічого недозволеного, чого б не міг удіяти з нами пихатий шляхтич. Наші діди та прадіди об’єднувалися з польською державою під гарним лозунгом: „Як рівні з рівними, як вільні з вільними”! І що ж? Це гасло залишилося лише на папері! Війська польські ходять нашими селами й часто цілі містечка винищують ущент. Ніби задумали винищити весь наш православний рід. Чи є щасливі сім’ї у нашому рідному краї? Чи спокійно живеться народу нашому? Податки такі, що й перерахувати важко, не те що можна сплатити, — рогове, вічкове, десятинне, жолудеве, спасне, осип, сухомельщина! А ще скільки податків вимагається, аби задовольнити забаганки кожного пана та підпанка! Війта, бурмістра, райця! Самоуправствують лавники, екзекутори! Подивіться на мене, писаря військового запорозького, старого козака. Мене гноблять, переслідують лише тому, що така забаганка тиранів. До вас приніс я душу й тіло; переховайте мене, старого товариша. Захистіть, як самих себе! Бо й вам те саме загрожує!

Після цих слів над майданом, наче хвиля, здійнявся людський гомін. Образа, злість, невдоволення, погрози — все злилося в один звук і рознеслося далеко за межі січового майдану. На відміну від томаківців, тут, на Микитиному Рогу, у низовій Січі, рідній домівці, пристанищі багатьох лицарів запорожців, - усе було навпаки! Запорожці були схвильовані й зворушені промовою сотника. Це одразу помітив і Хмельницький, уважно дивлячись кожному козакові в обличчя. Така обставина додала сотникові наснаги.

 - Від вас залежить! — окинув він поглядом весь майдан. — Бути мені гостем у варшавського ката, як того дуже хочуть ляхи, ксьондзи й магнати, чи славна Січ укриє мене і порятує від розправи!

 - Хай кошовий відповість! — загукали козаки.

 - Слово кошовому!

 - Думаю, не піду наперекір громади, коли скажу, - приймаємо тебе, пане Хмельницький, хлібом і сіллю, і щирим серцем! — відповів на те кошовий отаман.

 - Приймаємо! Приймаємо! — пронеслось дружно майданом.

 - Бачиш, Тарасе, недаремно ми сюди їхали, - шепоче до батькового товариша Тиміш.

 - Дай-то, Боже, - стримано відповідає той.

 - Дякую, товариство, що уважило нас своєю присутністю, - кланяється козакам кошовий. — А тепер будемо розходитися кожний у своїх справах. Ми з паном Хмельницьким підемо пообідати та погомоніти про те, про се з курінними отаманами. А перед цим відвідаємо церкву нашу козацьку, помолимося Спасителю та попросимо заступництва від ворогів наших.

Після церкви кошовий пригощав у себе в курені отаманів та Хмельницького скромним обідом.

- Дозволь запитати, пане сотнику, яку справжню мету переслідуєш? — каже кошовий.

- Приїхав я до вас на важливу раду. Як вирішите, так і буде. Почну з того, що справжніх намірів я відверто ще нікому не виказував. Дуже вже могутній ворог, проти якого задумав воювати. Чи поділяє таку думку шановне товариство?

- Обережність, або як кажуть у народі, хитрість — наше спасіння. Інакше б нас давно винищили, - обізвався сивий курінний отаман.

- Почнеш погрозами лякати - вмить розправляться!

- Дякую за розуміння. Отже, розмова залишиться між нами. Запорозькому низовому товариству не слід знати всю правду по тій причині, що по простоті душевній почнеться розголос і тоді пиши пропало! А ми повинні розробити і тактику, і стратегію наших дій. Або зупинитися на тому, що марно щось затівати. Випити оковитої за зустріч — і спати!

- Ясна річ, що не марно! — загули отамани.

- Знайте! З вами я буду відвертим до кінця. Отже, почну здалеку. Була у мене розмова з королем. Пани та магнати йому теж поперек горла. Скажу коротко — переконав я його величність, що можна усмирити шляхту. Але то був мій душевний порив. Потім сам собі думаю, яким чином? Куди не крути — авантюра! Війська немає, зброї немає. Усе ж, перше, що вирішив зробити — вирушити сюди, на Січ. За підтримкою. Тут, уже тепер знаю, дістав вашу згоду. Далі що? Де дістати зброю? З ким укласти військовий союз? Москва - православні наші сусіди, обезкровлена війною з татарами та турками. З поляками теж. Умовами Поляновського миру зв’язана. Та й дуже обережні московіти у цих справах. Є у мене задумка дістати згоду Іслам-Гірея.

- Він злий на нас. Запорожці часто шарпають його володіння останнім часом, - бідкається кошовий.

- У нього дуже міцний союз із королівством польським, - обізвався ще один отаман. — Хоч він їм образи й погрози висловлює. Про це мені наші козаки розповідали. А їм - реєстрові перебіжчики, що у самого коронного гетьмана були на службі.

- Усе це так. Але в мене є для кримського хана подарунок. — Хмельницький витяг із-за пазухи папери. — Це - королівські грамоти на розширення козацького війська, котрі я силою виманив у Барабаша. А для чого було розширювати військо? Крим воювати! От що! Після такого хан заговорить по-іншому! Я поважаю нашого короля, розумію, що зраджую його. Але тут потрібно вибирати. Або пан — або пропав! У кожного свій інтерес. Я діятиму в інтересах свого знедоленого краю. Я спробую переконати хана допомогти нам. Пообіцяю гарну здобич. Тим паче, що король давненько не має змоги платити ясир хану, чи як вони шляхетно це називають — подарунки. Хан ще й за це дуже злиться на короля.

- Але ж ми короля поважаємо, - став доводити хтось із отаманів.

- Ніхто цього не збирається заперечувати. — зауважує Хмельницький. — Козаки теж короля дуже поважають! Ви про це добре знаєте! Ми ж з вами не збираємося відверто говорити про неповагу до короля! У цьому ділі успіху в нас не буде. Але ж ми повинні усмирити ляхів і вигнати їх із нашого краю? Повинні! Заради цього підемо на все! Переможемо — король про все забуде і спасибі скаже! Або скажу інше — переможців не судять! Так, панове? А як ми будемо йти до перемоги — то вже наша справа.

- Хмельницький каже діло! — підтримує Богдана кошовий. — Окрім татар, нас ніхто більше не підтримає! Що скажете, панове отамани?

- Треба спробувати.

- А хто це зробить? Кого пошлемо на переговори?

- Я сам поїду! — сказав Хмельницький. — У мене там залишилися старі знайомі. Трохи розпогодиться й одразу вирушу в дорогу. Це теж потрібно тримати в таємниці. На противагу нашим справжнім діям, понаписую коронному гетьману, польному гетьману, Киселю, Барабашу слізливі листи. Зроблю вигляд, що змирився з долею. Що я опинився за порогами з тієї причини, що мене нагло в Україні переслідують. Не дають спокійно жити. Скарги залишають без відповіді. Оце тому й довелося заховатися на Січі. Інакше, боюсь, що й вам буде непереливки, коли Потоцький нашле сюди своє військо.

- Війська ми не боїмось, але обережного Бог береже!

- Правильно, пане Хмельницький! Треба приспати пильність ляхів! — погоджуються курінні отамани.

До куреня зайшов осавул, котрий відповідав за дозорців на вежах.

- Пане кошовий, козаки помітили колону кінних, що наближаються до наших кордонів.

- Багато?

- До тисячі.

- Дізнайтеся, хто вони й негайно повідомте!

- Буде зроблено, пане кошовий отаман!

- Це по мою душу, я більш ніж упевнений, - незворушно обізвався Хмельницький. — Потоцький послав погоню... Панове отамани! Дайте мені зо дві сотні козаків. Я зроблю маневр — наче я покидаю Січ. Покажу їм, наче спускаюсь у пониззя Дніпра. Вони поженуться за мною, а я їх зустріну та й спробую переконати у безглуздості їхньої місії. Адже там реєстрові, наші православні козаки. Я з ними швидко знайду спільну мову. Завчасно наводити біду на нашу матінку-Січ нерозумно.

- Може, таки дамо бій? — каже кошовий.

- Якщо в мене нічого не вийде, дам знати. Тоді й дамо бій...

- Хай буде по-твоєму, Богдане, - погоджуються отамани.


Розділ ХХХVII

Грицик відводив господиню до мечеті, швидко й непомітно вислизав звідти, щоб виконати прохання Асан-Сонце. Кожного разу передавав жебракам, що сиділи окремішньо, буханці плоского хліба. Жебраки миттєво ховали цей безцінний скарб під жахливим лахміттям, що слугував їм замість одягу. Низько вклонялись і співали славу людям, що творять добро. Хліб завжди видавався хлопцеві важким, наче там були запечені камінці.

Асан-Сонце кожного разу після цього про щось довго розмовляла з садівником, котрий мовчки її вислуховував. Грицик якось із цікавості прислухався до розмови. Асан-Сонце говорила не про квіти й нові сорти дерев. Вона радилась, як переправити п’ятьох невільників-християн угору по річці Борисфен у рідні краї.

Грицик зрозумів, що між жебраками й садівником існує якийсь таємничий зв'язок, про який господиня йому ніколи не говорила. Що хліб не простий, очевидно, там заховані монети. Про садівника та хто ті жебраки, хлопець не насмілювався запитати.

Одного разу, коли Грицик дав хліб двом жебракам, котрі, як завжди сиділи осторонь, хтось покликав хлопця. Голос видався знайомим.

Грицик на мить зупинився й оглянувся.

- Це я, дід Панас, - тихо сказав жебрак.

- Дід Панас? Звідки?

Хлопець був страшенно вражений.

- Не повертай голову! Іван де?

- Не знаю. Нас продали кожного окремо. Мені не можна довго затримуватися біля вас.

- Ти в кого?

- У перекопського мурзи… Служка біля його дружини, Асан-Сонця.

- Я знайду тебе.

- Це небезпечно.

- Не бійся! Динари та форинти зроблять своє діло.

Пізно ввечері, коли в будинку все затихло і Грицик майже засинав, почувся тупіт ніг за вікном. У саду лунали збуджені голоси. Хлопець тихо вислизнув із постелі й непомітно вийшов із будинку. Місячна ніч освітлювала все навколо і Грицик побачив біля красивого фонтану, де так любила прогулянки Асан-Сонце, яничар, слуг і самого мурзу. Хлопець, переборюючи страх, підкрався ближче.

- Ти - блудниця! — кричав розгніваний мурза. — Змію пригрів! Ти осквернила мій дім, бо в душі залишилася невірною!

- Я маю скоро народити... - тихо відповідала Асан-Сонце. — Пожалій мене ради нашої дитини!

- Ти допомагала втікати невірним! За це немає помилування! Чи може тебе оббрехали? Якщо так, то кажи! Злий язик кожного буде відрізаний за наговір на мою Асан-Сонце!

- Допомагала, - після довгої мовчанки почув Грицик.

- Несіть мішок і посуд зі зміями! — закричав несамовито мурза. — Де втікачі?

- О, мій повелителю, - низько вклонився мурзі старший євнух. — Вони виявилися такими прудкими. Яничари не змогли їх піймати...

- Зашийте її в мішок і киньте в море! — наказав мурза. — Усіх слуг Асан-Сонця до ранку умертвити!

Грицик від переляку пройнявся холодом і боявся дихати. Слуги зробили свою чорну справу і скоро живий мішок почав звиватись у конвульсіях, наче в руках вони тримали велику гусінь. Звідти почувся розпачливий крик, котрий змусив на деякий час заціпеніти малого. Згодом голос затих і лише хрипів. Слуги кинули мішок поперек коня, поруч сів один із яничарів. Потім, коли яничари й мурза посідали на коней і виїхали з подвір’я, якась сила підхопила хлопця на ноги і він помчався поміж мандаринів і персиків до паркану, де закінчувався сад, щоб перелізти через нього і зникнути у диких заростях винограду.

Розділ ХХХVІII

- Пане Барабаш! Біда! — щосили стукав до кімнати полковника козак. Він був у розірваному одязі і весь заляпаний багнюкою. Від утоми ледве тримався на ногах.

Стояла глуха ніч і все живе навколо спало мертвецьким сном.

Заспаний слуга стояв біля козака, тримав запалений підсвічник і щохвилини позіхав. У кімнаті полковника було тихо, згодом почувся якийсь грюкіт. Затим невдоволене чортихання.

- Хто там? — запитав Барабаш через двері.

- Козак Сало! За вашим дорученням був у складі залоги.

- Що трапилося? — сонний полковник вийшов із кімнати, закутаний у рядно.

- Хмельницький розігнав залогу, німців повбивав, більшість наших реєстрових переманив на свій бік. Частина повтікала.

- От лиха година! А до ранку вже не міг почекати?

- Довго вас шукав... ледве знайшов, добре, хоч у Варшаві знайшов. От і подумав...

- Так що ти про Хмельницького розповідав?

- Кажу ж вам! Хмельницький розігнав геть залогу, реєстрові перейшли на його бік. Я ледве втік!

- Та що ж це таке? Ніхто на нього не може знайти управу! Казав я цим дурнуватим панам, що вони помиляються, коли не бачать у Хмельницькому достойного противника. Це їм може так гикнутися! Дай йому поїсти, — каже Барабаш до слуги. - Перепочинь, а завтра, Іване, поїдемо до Киселя, розкажеш усе, як було. А тоді порадимося з панами урядовцями, що далі робити.

Кисіль, як завжди, скептично поставився до новини.

- Не вдалося силою, виманимо хитрістю. І відрубаємо голову! Пошлемо когось на Січ, щоб переконав заколотника вернутися в Україну й полишити свої бунтівні справи. Він тут мені слізливого листа написав, де розповідає, як йому насолили. Дещо справедливо пише, у більшості ж - нахабно бреше!

- Що з ним робити? Біда та й годі! — розводить руками Барабаш. - І що ви йому відповіли?

- Хто він такий, що я йому буду відповідати? Слізно просить простити за ненароком заподіяне зло. Не хотів робити, змусили!

- То - хитрість! Йому не можна довіряти! І тим паче, щось прощати! - застерігає Барабаш. — Насмілюся таке сказати. Ой, як недооцінюють деякі високі пани Хмельницького! Зверху вівця, зсередини - хижий і хитрий звір!

- Хіба ми не хитріші від нього?

- Як би ж то всі пани однаково про цю біду міркували. Ви теж, пане Кисіль...

- Що я? — насторожується воєвода.

- Легковажите щодо Хмельницького!

- Не можу з вами погодитися... Нам головне — виманити його з Січі! А от як це зробити? — Кисіль на хвилину замислився. — Подумаємо… Ага, треба ще написати листа московським прикордонним воєводам, а потім поїдемо до Потоцького вирішувати, що робити далі. Покличте мені писарчука!

У кімнаті за мить з’явився молодик у довгому одязі з гусячим пером за вухом. Він шанобливо вклонився воєводі.

 - Сідай і пиши! — наказав той. — „Березень, число 3, рік 1648, написано у Варшаві.

 Воєводам прикордонним московським.

 Хочемо сповістити вас, що Річ Посполита дуже стурбована діями окраїнського бунтаря, чигиринського сотника Хмельницького, який нагло порушує закони польського королівства, презирливо ставиться до привілеїв та звичаїв польської шляхти та магнатів, своїми злочинними діями підбурює простий люд до непокори та збройних виступів проти господарів своїх і розносить цю заразу по всій окраїні польського королівства. Тим небезпечний бунт Хмельницького, що ця зараза може перекинутися на Московську державу, оживитись і заразити непокірних холопів та дебоширів, котрих у кожній державі народжується і проживає завжди предостатньо.

 Просимо запевнити нас, що ніякої допомоги державному злочинцю Хмельницькому від вас не буде, - чи таємної, чи явної. І ви з доброї на те волі будете повідомляти польський уряд про будь-які незаконні дії бунтаря Хмельницького — чи він захоче сам зноситися з Московським царством, чи через однодумців своїх. Просимо негайно спіймати, якщо трапиться нагода, свавільного черкешина і спровадити у Польщу. Також було б милостиво з вашого боку, аби ви інших, вірних йому людей, а для нас злочинців, затримували та передавали польському урядові для справедливого суду над ними.

 Якщо трапиться інакше, бо ми так не думаємо, таємно чи відкрито, державному злочинцю будуть виявлені якісь співчуття, то ми будемо вважати це за недобросовісне виконання умов Поляновського мирного договору.

Воєвода київський

А. Кисіль.”

- Відправити за призначенням, - дає воєвода розпорядження писарчуку.

Далі робить якісь записи у книзі, котра лежить на робочому столі. Барабаш сидить у кріслі напроти й уважно стежить за кожним порухом воєводи.

- То де, каже твій вірний козак, сидить бунтар? — питає його Кисіль, коли писарчук пішов.

- Спочатку подався на острів Томаківку. Там його зустріли неприязно...

- Ну, да! Там же Хведір Линчай зі своїми харцизами, - сміється Кисіль. — Уявляю ту зустріч!

- Потім він спустився нижче, до Микитиного Рогу. Там його зустрічали з почестями. Кошовий навіть зібрав козацьку раду.

- Що порішили? — насторожився Кисіль.

- Та такого нічого... Покричали, помололи язиками та й розійшлися. Просився слізно Хмельницький, аби його прихистили на Січі. Укритися там забажав.

- А що Січ, що козаки?

- Прийняли... Та вони туди кого хочеш приймають. Але я не думаю, що на цьому кінець, пане воєводо! Попросив притулку і буде сидіти, як миша? Мало я в це вірю!

- Як завжди, перебільшуєш, Іване!

- А ви легковажите! Тільки про плани свої він кожному не розповідатиме. Думаю, справжні помисли свої він розкрив кошовому та отаманам.

- Якщо не вдасться вивідати про них через своїх людей, то найближчим часом він сам затіє щось таке, що видасть його задуми.

- Правду кажете, пане воєводо! — погоджується Барабаш. — Якби тільки не було пізно! Я ще своїх перевірених козаків туди пошлю. Нехай рознюхують!

- Добре, Іване! А я поїду до Потоцького, зберемо наших урядовців та будемо радитися, що робити. Погано те, що кримський хан на нас злий. Давно ми йому подарунки не слали.

- Піде таки на союз із Хмельницьким?

- На союз навряд чи. А ситуацію може використати з вигодою для себе. Погрожувати нам буде, так це очевидно!

- У Хмельницького, як він сам казав, багато друзів серед беїв та мурз завелося, коли він у полоні там був.

- І що з того?

- Зважте, пане воєводо, й на це. І для чогось же треба було йому виманити у мене королівську грамоту?

- Колишні наміри короля видасть кримському ханові? Це ж зрада! Навіть я такого вчинку не сподіваюсь від Хмельницького! Він же королівський любимчик!

- Ви погано знаєте Хмельницького, пане воєводо! — з гіркотою в голосі каже Барабаш. — Він ще й не на таке здатний!

 - Не перебільшуй, Іване! — іронічно кидає Кисіль — Це в тобі говорить неприязнь до нього! От що! Їдь додому, збирай реєстрових і чекай вказівок. У будь-який час потрібна буде твоя допомога. А я до високих панів. Радитися.


Розділ ХХХІX

Біля Січової брами зупинилися три багато одягнені вершники. Козаки з цікавістю оглядали прибулих.

- Де пани роздобули таку гарну одіж? — цікавиться Затуливітер. — Може, й нам скажете, де таку дістати?

- Я - уповноважений від уряду Речі Посполитої! Посланець із особливим дорученням! — гордовито відповідав один зі шляхтичів козакам. - Ротмістр Хмелецький, прошу панства!

- Ну й налякав ти нас, братику, своїми словами! — регоче Мамалига. — Тільки почуємо про Річ Посполиту — так одразу жижки трусяться!

- Не бажаю з вами говорити! Маю справу до Хмельницького!

- А у нас тут кошовий усьому голова! Посіченку! Ану відведи гостей до отаманів!

Петро зав’язав прибулим очі хустинками й доставив дипломатів до куреня кошового отамана. Той уважно вислухав прохання поляків і розпорядився покликати Хмельницького.

- Чим я цікавий поважним гостям? — питає Богдан. — Чим заслужив на вашу увагу?

- Я - ротмістр Хмелецький! — відрекомендувався шляхтич. — У мене до вас конфіденційна справа. Доручення від коронного гетьмана.

На те Хмельницький глузливо розсміявся.

- Пане ротмістре! Які конфіденційні справи? Ми все тут вирішуємо громадою і таємниць у нас один від одного немає! А у присутності кошового отамана ми навіть з Богом спілкуємося! Так що кажіть уже, чого вас принесло, поки в мене є настрій вас слухати.

- Гетьман Потоцький просить вас повернутися в Україну й відмовитися від своїх злочинних задумів.

- Чи встигне до мого повернення пан Потоцький підготувати варшавського ката?

- Прошу пана! Що ви! Пане сотнику! Пан гетьман запевняє вас чесним словом, що й жодна волосина не впаде з вашої голови!

- Чим же я такий видатний для шановного пана гетьмана, що він стурбований і піклується про моє повернення?

- Ви самі прекрасно про те відаєте, пане Хмельницький. Не змушуйте мене нагадувати вам про неприємні для вас речі.

- Ви так по-панськи все кажете, що я збитий з пантелику! Не могли б ви сказати прямо й без викрутасів - стратити мене кортить панам, ось чого вони хочуть, щоб я повернувся.

- Пан Потоцький просив особисто передати, що все вам буде прощено.

- Облиште свої намагання, ротмістре! Ви свою місію з почестю виконали. Їдьте з Богом назад! Я залишаюся на Січі! Мені й тут непогано!

- Що передати пану Потоцькому?

- Передайте, що я нікого не чіпаю, і прошу мене залишити у спокої. Не буде давньої дружби між нами. Хуторець відібрали? Відібрали. Сіножаті, млини, ставки, живність забрали? Забрали! Я скарги подавав високим урядовцям? Подавав! Листи слізні писав. Немає досі відповіді. Хай залишать мене в спокої польські урядовці. Буду до старих літ на Січі перебувати, поки пани-молодці, козаки-запорожці будуть прихильні до мене. Пане кошовий! У вас будуть до посланців якісь питання?

- Не маю ніякої потреби спілкуватися з панами-ляхами.

- Тоді, пане ротмістре, будьте ласкаві, виконуйте вказівки наших козаків. Вони вас тихо й мирно проведуть за межі Січі!

Коли Хмельницький залишився наодинці з кошовим, то сказав:

- Тепер точно зволікати не можна! А потеплішає — тільки й чекай від них усякої неприємності. Завтра їду до Іслам-Гірея.

- Кого тобі дати на підмогу?

- Ніким ризикувати не буду. Візьму лише сина Тимоша.

- А Тараса?

- Тарас залишиться тут. Я його попросив, як тільки трохи крига скресне, сніг зникне, поїхати в одне містечко за гарматами. Там же й порохом можна розжитись, і свинцем. Він уже надійних і спритних козаків підбирає для цього.

- Гарне діло!

- А я завтра в дорогу!

- Боже помагай! — каже кошовий.

Петро провів шляхтичів назад до брами, де їх уже чекала юрба козаків.

- Передавайте привіт шляхтичам! Без них так сумно!

- А у вас шабельки справжні, чи іграшкові?

- Псяк рев! — люто зиркнув на козаків ротмістр. — Відчепіться!

Козаки свистіли, викрикували образи й потішалися над поляками, наче малі діти.

- За мною! — крикнув ротмістр своїм супутникам, як тільки виїхали за ворота і пришпорив коня. Скоро вершники зникли з поля зору.

- Посіченку! — каже Мамалига. — Тут набирають команду для якоїсь серйозної справи. Може, поїдеш?

- Поїду! — радісно відгукується хлопець. — Набридло сидіти без діла. Може, татарву поганяємо, або ляхів пошарпаємо.

- Поки таємниця. Тарас нічого не каже про ту поїздку. Нам яка різниця?

Нам татарам все одно, що наступати — бігти, що відступати — бігти! Може, звідкілясь зброю треба привезти на Січ, або навіть гармати. - Мамалига перейшов на шепіт. — До війни готуємося. Ляха громити будемо. Але про це — нікому! Тримай язик за зубами!


Розділ ХL

Пізно ввечері у напівтемній залі маєтку Киселя сиділи запрошені — писар із комісаріату Іван Виговський, черкаські полковники Іван Барабаш та Ілляш Караїмович.

- За браком часу та суєтою вдалося зібрати вас тільки тепер. Одначе, справа така важлива, що відкладати далі не можна. Довго я міркував, поки не зупинився на вас!

Присутні мовчали й уважно слідкували за воєводою, котрий, то сідав у крісло, то підхоплювався на ноги та починав ходити неквапливою ходою навколо великого столу.

- А чому покликав саме вас? Бо ви вселяєте в мене надію. І викликаєте велику довіру. А головне - мене тішить ось що! Ви - ревні захисники і прихильники нашої православної віри і батьківських традицій.

Кисіль на хвильку замовк і збирався з думками.

- Прийшов час зробити велике діло — розширити у нашому королівстві вагу православ’я, щоби більшим чином впливати на хід подій у нашій державі. Самотужки мені це не зробити. Гуртом легше й батька бити — так мовиться у нашому прислів’ї. Вишневецькі, Чарнецькі, Чорторийські, Сапеги, Сангушки — забули що вони вийшли з православ’я. Вони нам не друзі! Навіть більше того, ненавидять прабатьківську віру. З ними нам не по дорозі.

- Ого! Он ви куди! - не втримався Караїмович.

- Сиди та слухай! — обірвав його Барабаш.

- Тепер про інше. Взяти хоча б окраїну нашого королівства. Земля лежить не оброблена. Пустка аж до татарських улусів. Повноводні річки, густі луги, птаха і звіра — тьма! І що? Все це не приносить нашому краю щасливого проживання. Неправильна поведінка шляхти щодо окраїни королівства породжує Хмельницьких. І так без кінця. Я хочу розірвати це коло.

- Так це ж таки заколот! Ми теж будемо бунтувати, як Хмельницький? — перелякано запитує Караїмович.

- Який заколот? Хто збирається повторювати бунтаря? До чого тут у біса Хмельницький? — не зрозумів воєвода.

- Так і Богдан усім таке саме розказує! — оправдовується Караїмович.

- Хтось коли-небудь бачив, щоб я махав шаблюкою? — починає дратуватися воєвода. Не дочекавшись відповіді, Кисіль сказав:

- Ні! Бо є грізніша зброя! І ця зброя — це моє переконливе слово! Як я добився збереження православ’я у Речі Посполитій? Махав шаблюкою? Стріляв із пістоля? Ні! Я переконував своїх опонентів словом і добився свого, як гідний учень Спасителя нашого, Ісуса Христа. Хмельницький - бовдур. Бо він вважає, що все це можна зробити, розмахуючи шаблюкою.

- Але ж ми не вміємо так говорити, як ви, - несміливо обзивається Барабаш.

- Наше діло - шаблею махати, - не втримується й собі Караїмович.

- А ви й будете шаблею махати! Тут головне, щоб ви зрозуміли — разом, ми сила! І всі — заодно!

- Пане воєводо, - Караїмович від хвилювання витирає густиною спітніле чоло. — Ви так складно говорите, що я не збагну — так що ж нам треба робити?

- Біда! — хитає у розпачі головою Кисіль. - Шаблюку тримати навчились, а далі — хоч трава не рости! Спробую вам пояснити. Я ж не сумніваюся, що ви любите свій край.

- Аякже! — вигукує Барабаш. — Про це й говорити не варто!

- Це у нас у крові! — додає Караїмович. — Якщо є сало й оковита — то будь-кому покажемо!

- Пан воєвода, очевидно, хотів сказати, що між нами досі був розбрат і непорозуміння. Це наша біда! - втручається Виговський. — Навряд чи нас об’єднає оковита й часник із салом. Потрібно бути чистим духом і помислами. Найвища моральність — це що? Відповім так. Приміром, коли треба буде вибирати між польськими і інтересами й нашими, то що повинен вибрати патріот? Не вагаючись, треба віддавати перевагу нашим інтересам, тобто рідної землі і рідної віри.

- Ого! — знову лякається Караїмович і дістає хустину. — Он куди діло пішло!

- Явно чи таємно — ми повинні міцно триматись один одного! Вголос ворогам можна говорити, що ми терпіти не можемо один одного, а в душі твердо стояти за православ’я, за українство! Вибачте, може, трохи патетики. Але відвертим збройним змаганням, силою ми не виграємо. Потрібно, як каже пан воєвода, спробувати діяти словом, створити, так би мовити, таємний орден. Закликати туди якомога більше наших впливових людей не тільки тут у королівстві, а й у Південній Русі! Так ми швидше станемо сильними!

- От молодець! Оце правильно сказав! Ми повинні бути тверді духом у своїх помислах! Тоді будуть перемоги! У нас багато однодумців і прихильників. Треба тільки їх виявити і перепросити на нашу сторону. Не таких, що терплять до останнього наругу над собою, а тоді з відчаю хапаються за зброю! Це не наші спільники! Треба відшукувати людей розумних, мудрих та розважливих, щоб із такими утворити таємний орден, котрий буде наводити лад у нашому краї і ревно оберігати православ’я! Вирішувати гострі проблеми мирним шляхом. Як це роблю я! Тоді зникне і Січ, і такі як Хмельницький.

- А шляхта? А магнати? Якщо дізнаються, вони ж нас знищать, - перелякано засовався у кріслі Барабаш.

- Пане Барабаш! Мова йде не про війну, а про сфери впливу! Ніхто нікого знищувати не буде!

- Біда та й годі! — знову бідкається Барабаш. — Нічого не втямлю.

- Звичайно, ми затіваємо не просту справу, - якось уже дещо розчаровано каже Кисіль. — Як би це вам простіше пояснити... Ось подивіться на мене! Я вже десятки років живу серед хижих звірів — і нічого! Не з’їли!

- Пане воєводо! — захоплено вигукує Караїмович. — Та ви один цілого війська вартий!

- А за кого король? — раптом запитує Барабаш. - А що король скаже на таке?

- Король про підтримку відверто не скаже. Але він буде з нами! — запевняє присутніх Кисіль. - Йому вигідно мати противагу шляхті. Особливо, коли йдеться про окраїну королівства. Там - гарна земля. Її треба перетворювати з дикої пустки на багатий дохід. Тоді міцнітиме й королівство. А у нас як? Приїхав комісар від Вишневецького, зробив опис, що земля непридатна для посіву, і вона задарма дістається Яремі. Далі - осадчих на цій землі як не було, так і немає, — земля продовжує заростати ковилом і на цьому кінець.

- А це таки правда! — погоджується Барабаш.

- То скільки ж може таке тривати? От тому ми й повинні покласти край такому безладу. — закінчує Кисіль.

- Треба розповідати тому ж селянину, що сейми і сеймики — річ серйозна. Замість того, щоб розмахувати шаблюкою, треба готувати представників від православ’я, наших спільників і делегувати їх туди. Будемо боротися за збільшення кількості делегатів! — додає Виговський.

- Шляхта не допустить цього! Як це вона не раз і два робила! — заперечує Барабаш.

- Робила! А чим ми відповідали? Телячою покірністю? Слабкістю духу? Чи не так? Опускали руки в безнадії! Краще прислуговувати шляхті, аніж об’єднуватися між собою! Так було чи ні? А швидше за все лінькували, пили горілку з горя. А потім накопичували свій гнів і виливали у повстання. Замість того, щоб одностайно стати за свої права, як я у цьому королівстві боровся за православ’я! Я буду денно і нощно переконувати шляхту, що краще поганий мир, аніж розмир, ненависть і розбрат та грабіж! Утихомирювати щороку повстання, чи краще поступитися пихою?

- Оце діло! — захоплено вигукує Караїмович.

- Затим готувати власні закони, впливати на рішення сейму і сеймиків. Ось де поле для роботи! От куди треба направити наші зусилля! А повстання — ви ж самі переконалися, закінчуються нічим. Державу силою не одолієш і не знищиш! Треба йти іншим, більш шляхетним шляхом!

- Щоб зрушити цю справу з місця, треба мати силу. А щоб мати силу — треба згуртуватися, - каже Виговський. — Такі як Хмельницький прямо висловлюють нетерпимість до шляхти. Нащо це робити? Ми шляхту любимо! Розумієте? Але при цьому робимо свою справу! Тільки так можна примирити кота з собакою!

- Якщо ви так вважаєте... — знову витирає хустиною піт із чола Караїмович. — Ви ж люди розумні.

- Шляхта так просто не відступиться від своїх інтересів, — бідкається Барабаш. — Ой, не відступиться!

- Якщо вони відчують, що ми - сила, тоді куди їм подітися? То що вирішимо? Розправимося з Хмельницьким, тоді й займемося цією справою! Згода? — уважно дивиться на присутніх Кисіль.

- Згода! — після деякої мовчанки відповідає Виговський.

Обидва полковники поспішно вигукують і собі.

- Коли приборкаємо Хмельницького, тоді згода! — обережно каже Барабаш.

- Я - як Іван! — каже Караїмович.

- Але, пане Кисіль, - знову обережно починає Барабаш. — От сидів я тут і слухав вас, а до кінця й не зрозумів. Як я маю вмовляти козака? Це ж не те, що вмовляти шляхтича. Козак добрих та мудрих слів не розуміє. Мені краще його нагайкою вчистити, тоді він піддатливий і слухняний.

- Із таких однодумців не вийде.

- Але якщо немає іншого виходу, — допитується Барабаш.

- Ну, якщо немає іншого виходу, — задумується Кисіль. Одначе, краще мати справу не з приборканими, а з відданими козаками. От у вас є віддані козаки?

Є, звичайно! От, приміром, козак Сало. І в вогонь, і воду!

- Таких як він треба всіляко заохочувати.

- А з іншим спілкуєшся, й не можеш збагнути, що в нього за душею. Дивись - він уже за Хмельницьким руку тягне! Що ви на це скажете, пане воєводо?

- От над цим ми і будемо думати з паном Виговським, - як так зробити, щоб козаки за нами руку тягли!

- Зовсім у голові запаморочилося! — бідкається Караїмович. — Хіба таке можливе?

- Звичайно, важливі справи так швидко не робляться! Тому от що, давайте перейдемо до нагальних справ.

Кисіль знову почав збиратися з думками.

- Слухайте мене уважно! Прийнято рішення йти великими силами на Запорожжя, витягти звідти бунтаря. Скільки балачок було навколо цього — нарешті вирішили! Очолять похід Потоцький і Конецпольський. Стефан, син Потоцького, буде керувати ударним загоном. Барабаш та Караїмович підуть у загін до Стефана. Виговський теж. Ви повинні, чого б вам це не коштувало, захопити Хмельницького. Нам потрібно заслужити повагу в короля. І всього поспільства! Якщо Хмельницькому вдасться вислизнути — будете діяти через Марію, дружину Хмельницького. Він до неї обов’язково прибуде. Побачитися з нею, а особливо з сином.

- Жінку Хмельницького? — дивується Караїмович.

- Так. Марію.

- А я нічого не знаю! А що за секрет? — знову допитується Караїмович.

- Довго розповідати! — перебиває його Барабаш. — Потім тобі поясню!

- Якщо вона буде комизитися, нагадайте їй про гріхи, про таємні зустрічі з годинникарем. Цього досить, щоб вона стала слухняна. А тепер будемо розходитись. Іване, а ти затримайся. Потрібно переглянути деякі документи.

Кисіль викликав дзвіночком слугу.

- Проведи панів полковників. Що скажеш, Іване, - запитав Кисіль, коли вони залишились одні.

- По-моєму, ми не на тих натрапили.

- Є така підозра. Про всяк випадок прослідкуй, куди вони від мене поїдуть.

- Як скажете, пане воєводо!

- Не будемо опускати руки, пане Виговський! Будемо шукати достойних!

Полковники через деякий час зупинили своїх коней на перехресті доріг.

- Куди далі, Барабаше? До сотника Заброди на нічліг?

- Ти їдь один, а я навідаюсь до любки. Бути у Варшаві і не заїхати!

- Свята справа! Тоді до завтра!

- Доброї ночі!

Після цього вершники скоро зникли в темноті вулиць. Чути було лише цокіт копит, який теж поступово стих. Через деякий час один і інший з’явилися перед брамою замку коронного гетьмана.

- Це ти, Іване? — дивується Караїмович.

- А хіба тут живе сотник Заброда? — хитро посміхається Барабаш.

- Збентежив мене Кисіль своїми балачками.

- А не страшно тобі проти воєводи?

- А тобі?

- А щоб не лячно було, ходімо до Потоцького разом!

Неподалік у темноті вулиці за ними таємно спостерігав ще один вершник.


Розділ ХLI

Богдан із сином благополучно минули рідну землю й перед ними розкинулися татарські улуси.

- Ну що, Боже нам помагай! — Хмельницький повернув голову назад, звідки приїхали, й перехрестився. Те саме зробив і Тиміш.

- Закінчилася наша земля! Далі ми будемо під владою мусульманського Бога! - жартує Хмельницький. — А як його не прогнівити - того ми не знаємо!

Не встигли вони проїхати й милю, як перед ними наче з-під землі з’явилися вершники в гостроконечних шапках на низькорослих конях, одягнені у шкіру. Вони оточили Богдана з сином і наставили на них свої списи.

- Ми до хана! У важливих справах! Я - сотник Хмельницький, це мій син, Тиміш, - сказав Богдан татарською мовою. — У мене дуже багато приятелів серед ваших мурз і беїв, - додав він, уважно спостерігаючи за яничарами.

Татари відібрали у них шаблі й пістолі. Потім деякий час про щось тихо почали радитися між собою.

- Мене добре знає сераскир-султан. Відведіть до нього, - просить Хмельницький, дивлячись, що яничари ніяк не дійдуть згоди. Після цих слів вони схвально закивали головами.

- Їдь за нами! — махнув йому рукою один із них.

- Хотів я, сину, помститися за сім’ю, та на цьому і заспокоїтись, - обзивається згодом до сина Богдан, коли вони вирушили далі. — Та правду кажуть — усе в руках Божих. Он як усе повернулося! Підхопила мене ця стихія помсти, і, відчуваю, вже несе як тріску. Не в моїх силах тепер уже щось змінити. Та все ж таки я батько! І мав би берегти тебе як сина! А сам у цей час раз по разу наражаю тебе на небезпеку! Особливо зараз — хто зна, як усе це закінчиться! Ти для них — гарна здобич і дорогий ясир. Прости мене, старого, необачного!

- Я - козак! — каже у відповідь Тиміш. — А це значить - готовий до всього, батьку!

- Спасибі, сину.

- Сам не дочекаюся зустрічі з Чаплинським, щоб помститися за брата.

- Чи випаде ще коли-небудь хвилинка, отак поговорити. Але щоб ти розумів — не буде спокійного життя у нашому краї, поки не виженемо звідси шляхту й не станемо господарювати самі.

- Знаю… Про це ти з королем домовлявся при зустрічі?

- Так. Але всього передбачити неможливо! — ухильно відповів Богдан.

- Батьку! Щоб ти теж знав, - я не просто твій син. Я - твій соратник і однодумець.

- Дякую.

Попереду показався великий аул, де скрізь - майже одна біля одної - стояли безліч кибиток. Вершники зупинилися біля найбільшої. Звідти вийшов татарин у багатому вбранні, радісно вигукнув, побачивши Хмельницького, й кинувся його обіймати.

- Чого такого воїна немає серед дітей султана! — він радісно прицмокував язиком. — Яким вітром занесло до нас?

- Маю нагальну справу до Іслам-Гірея! — відповідає Хмельницький. — А це - мій давній знайомий Рахмат-паша, - радісно пояснює Богдан синові. - Тепер нам простіше буде потрапити до палацу кримського хана!

- Бери моїх коней, бо твої втомились, і я залюбки допоможу тобі! Але справи потім. Не заперечуй, коли я накажу нагодувати гостя!

Тиміш спочатку насторожено оглядався навколо, але коли побачив, як тепло зустрічають батька, полегшено зітхнув. В аулі на них майже ніхто не звертав уваги — всі займалися своїми справами. Було дивно бачити у цих спокійних мирних людях оскаженілих ворогів, котрі час від часу шастають просторами рідного краю у пошуках ясиру. Рахмат-паша супроводжував Хмельницького аж до караван-сараю. Затим надовго зник у красивій будівлі. Вийшов звідти з сяючою посмішкою.

- Немає тієї справи, котру б не міг вирішити Рахмат-паша! — вигукнув він, звертаючись до Хмельницького.

Кримський хан насторожено зустрів чигиринського сотника. Він уважно вислухав гостя і довго роздумував, не поспішаючи з відповіддю.

- Усе, що ти розповів, мене мало цікавить, — нарешті сказав він. – Король - мій союзник. Що з того, що довго не присилає подарунки? Це питання ми скоро вирішимо мирним шляхом. Я думаю над іншим. Як вірний своєму слову, маю виконувати всі зобов’язання, дані мною королю. Отже, повинен видати тебе Речі Посполитій. Ти - державний злочинець. Бунтар і заколотник.

- Так, бунтар і заколотник. І ти можеш мене віддати на розтерзання шляхті, - спокійно відповідає на те Хмельницький. — І це буде свідчити тільки про те, що ти чесно і віддано, як це належить великому правителю, виконуєш свої договірні зобов’язання. Я в цьому анітрохи не сумнівався. І ще ось що хочу додати… Це тільки свідчить про те, що я не помилився й недаремно вибрав тебе, о, наймогутніший, за союзника.

- Я не твій союзник! Я не дав на те згоди! — люто блимає очима Іслам-Гірей.

- Ти тільки не злись, о наймогутніший, - обережно починає Хмельницький. — Я покажу тобі один папір, і ти побачиш, що твій союзник, польський король, зовсім не так ставиться ревно до своїх зобов’язань, як ти.

- Що за документ?

Хмельницький дістає з-за пазухи королівську грамоту.

- Можеш покликати товмача, можу я тобі перекласти. Якщо трапиться, що я зробив навмисний неправильний переклад - накажеш відрубати мені голову.

- Читай! — нетерпляче наказує хан.

Уважно вислухавши прочитане, він відповідає:

- Збільшення козацького війська і будівництво чайок — це погано для нас. Але, наскільки я знаю, цього не сталось

- А тепер уважно вислухай мене, о, наймудріший! Сталось цього чи не сталось — ти побачив документ, який розкриває справжнє ставлення короля до тебе як союзника! Його таємні плани. Його неприязнь до тебе! Якщо так виглядає справжня дружба, то яка різниця, що сьогодні не сталося — завтра станеться! Ось він — найнезаперечніший факт, що розкриває справжній замисел твого союзника.

- Ти пропонуєш війну, а ми до цього не готові.

- Я не пропоную війну. Потрібно тільки присмирити шляхту. Цього й король бажає. Це ми зробимо дуже швидко й без великих втрат. Військові дії будуть тільки на території окраїни. Чому ти зараз не отримуєш дарунків? Бо не знаєш, із ким у Речі Посполитій мати справу. Там - постійні чвари. Пихаті ляхи не можуть ніяк дійти згоди — хто більш важливий у країні. Втоптують у грязь достойне ім’я короля, самі ледарюють, розбещені непомірними забаганками. Наш край для них майже нічого не значить, окрім можливості зібрати додаткові податки. Коли ми проженемо ляхів, ти будеш мати справу тільки зі мною! У мене не буде розбрату і безладу. Усе буде отут! — Богдан показав ханові міцно стиснутий кулак.

- Звідки ти багатство візьмеш? Край дикий.

- Ми з батьком покійним, царство йому небесне, весь час тільки тим і займалися, що освоювали нові землі. Ці землі родючі! От де скарб заритий, о, найсвітліший! Землі врожайні — виросте що хочеш, навіть суха гілка. Сіножаті для коней, звірі, хутро, м’ясо, риби в ставках — море наповнити можна! Перше, що я зроблю — буду освоювати дикі, пустинні землі. Через якийсь десяток літ вони стануть квітучими. Бо я маю працьовитий народ! От тобі і відповідь, наймудріший із правителів! Але для того, щоб вигнати шляхту, мені потрібна твоя допомога. Твої воїни.

- Ти розповідаєш казку. Мені потрібно годувати воїнів і коней сьогодні!

- Якщо я тобі скажу, що воїни матимуть здобич сьогодні, ти погодишся?

- Мені мало слів!

- Хіба ти думаєш, що у маєтках наших магнатів нічим поживитися достойним воїнам кримського хана?

- Як мої воїни туди потраплять?

- Я вижену магнатів із маєтків!

- А якщо ні?

- У моєму краї настрої людей такі, що вони готові голими руками розірвати ненависних ляхів. Тільки й чекають моєї вказівки! Я маю повну підтримку запорозьких козаків, селян, міщан і реєстрових козаків. Дивися, хане, піду до московітів! Буду з ними домовлятися!

- Мене неможливо залякати! — невдоволено підняв обидві руки догори Іслам-Гірей, а потім задумався.

- От, що, - сказав згодом. — Не можу я порушувати договір з твоїм королем. Навіть якщо він мав нещирі помисли. Слово хана — закон. Але ти підеш воювати ляхів із перекопським мурзою Тугай-беєм. Чотири тисячі яничарів візьме бей із собою.

- Дякую, о наймудріший із володарів!

- Щодо ясиру — умови будуть тобі повідомлені пізніше! Я буду над цим думати.

- Як скажеш, о наймогутніший!

Хан заплескав у долоні. У пишній, оздобленій золотом залі миттєво з’явився слуга.

- Покличте мені сераскир-султана.

- Це все, чи будуть ще якісь побажання найласкавішого хана щодо умов нашого договору? — поцікавився Хмельницький.

- Ти приїхав із сином. Щоб я мав спокій і гарантії, ти залишиш його тут.

- На яких умовах? Він буде як ясир?

- Ні, він матиме гарні умови проживання. Він буде мій гість. До того часу, поки ти будеш слухняно виконувати мої умови!

- Скільки часу мені на роздуми?

- У тебе немає часу на роздуми!

- Я згоден, - сказав Хмельницький, залишившись незворушним. Жоден мускул на лиці не видав його душевного стану. Наче мова йшла про щось буденне і звичне, але не про рідного сина. Він уже був не батьком, не звичайним сотником, у котрого забрали хутір, а полководцем, котрий сам накликав на себе майбутні поля битви. А відтак, попри все, щоб там не було — перемовини слід вести як рівний із рівним. Гра заходила надто далеко — відступати було нікуди.

Коли зайшов сераскир-султан, хан велів йому супроводжувати сотника до перекопського мурзи і передати тому повеління кримського хана, Іслам-Гірея: зібрати воїнів у кількості чотирьох тисяч і йти разом із Хмельницьким на ляхів. Військові дії мають бути на окраїні королівства і ні в якому разі не на землях Речі Посполитої.


Розділ ХLII

П’ятдесят козаків під орудою Тараса пересиділи день у ярку, а під вечір під’їхали до містечка Жовнин, щоб їх не помітила сторожа на вежах. Потрібно було зненацька захопити містечко й відбити дві гармати, порох і свинець, котрого тут було вдосталь. Про це Тарасу розповів козак Черевань, котрий утік звідси на Січ. Він же і підмовив Тараса напасти на містечко.

- Гарнізон там - козаків із двадцять. І всі не дуже люблять Барабаша.

- Тебе признають, коли попросиш, щоб відкрили браму?

- А чого ж? Спробую!

- Не гоже вчиняти кровопролиття між собою, - каже Тарас. — Тому спробуємо вдатися до хитрощів. Якщо ні — нехай вибачають!

- Та вони самі з нами підуть, коли дізнаються, хто ми і звідки, - запевняє Черевань.

Вирішили спочатку спробувати захопити містечко мирним шляхом. Черевань узяв на підмогу Посіченка і вони вдвох вирушили до брами, що надійно закривала вхід у містечко.

- Як тільки нам відчинять і ми зайдемо у місто, я займу дозорців балачками. А ти в цей час тихцем відчиниш засув на брамі. Пальну з пістоля — наші будуть тут як тут. Оце і вся комедія! Зрозумів?

- Буде зроблено! — весело відповідає Посіченко.

Запорожці підійшли до брами. Черевань щосили почав гатити кулаком у хвіртку.

- Кого там нечиста носить?! — почувся звідти невдоволений голос.

- Іване, тобі нова уздечка не пригодиться? Хочеш подивитися? І сідло гарне на продаж!

- Це ти, Черевань? Чого тебе принесло проти ночі?

- А ти не здогадуєшся? Як я тут удень появлюсь? Сотник почне допитуватися, де та як.

- А де це ти був так дового?

- Може, спочатку відчиниш? А тоді розкажу.

Але коли брама розчинилася, Черевань направвив пістоль на свого знайомого. Інший дозорець перелякано закляк і не міг навіть поворухнутись.

- Обидва стійте тихо!

- Ти що здурів, гайдамака?! — обурюється Іван. — Забери пістоль, бо зараз сотника покличу!

- А от цього робити не треба! Тому, що я не гайдамака, а запорожець. Коли будете слухняними, ми вас не зачепимо. Хочете, підете з нами.

- Ти - запорожець? — недовірливо запитує Іван. - Брешеш, лайдак! Звідки їм тут узятися?

- А ось дивися! — Черевань тихенько свиснув. Одразу почувся тупіт кінських копит і скоро з темноти виринули озброєні вершники. Вони оточили з усіх боків піших козаків із дозору.

- Нечиста сила! — перелякано хрестився другий дозорний козак.

- Де стоять гармати? — Тарас спішився й по-дружньому обійняв козака. — Ти ж не будеш дурити своїх?

- Не буду! — каже перелякано козак.

- Ми теж! — дружелюбно сміється Тарас. — Як настрій у решти?

- Ми всі пристанемо до вас! — рішуче каже Іван. — Хіба, окрім сотника.

- Сотника ми зв’яжемо, щоб не нашкодив. Де він спить?

- У крайній хаті.

- Веди!

Сонного сотника козаки вмить зв’язали, заткнули рота рушником, незважаючи на його шалений опір. Скоро весь гарнізон радісно вітав запорожців. Потім кинулися до складу, збили замок і разом із запорожцями почали вантажити гармату на воза та виносити свинець і порох.

- Це правда, браття, що скоро на ляха? — допитувалися гарнізонні.

- Правда! — каже Мамалига. - Скоро поженемо ляха з нашого краю!

- Тоді й ми з вами!

- А ми й не проти! — радо відгукуються запорожці.

- А татарву? Татарву будемо бити? — питає хтось.

- Татарву не можна! — каже Тарас. — Татари тепер будуть нашими союзниками!

- Татари будуть нашими союзниками? — приголомшені козаки.

- Окрім них, нікому нам допомагати, - зітхає й собі Тарас. — Але так постановили на козацькій раді під Суботовим! Що нам залишається? Мусимо виконувати.

Скоро козацький загін, що збільшився майже наполовину, покинув місто й попрямував до низу Дніпра.


Розділ ХLIIІ

- Ну, що Пороху, знайшов хлопців? — питає Затуливітер.

- Знайшов Гриця. Тільки хотів забрати, але і його слід пропав… Івана не вдалося знайти — бідкається старий козак. — Довелося знову втікати, бо кляті яничари підозріло почали зиркати. А де Петро? Хочу поділитися радістю! Наймолодшого брата бачив!

- Посіченко з Мамалигою по гармату подались у Жовнине.

- У Жовнине? І мені туди треба. Маю навідати родичів одного хлопця. Знайшов його у Перекопі. За нього бусурмани вимагають викуп. Запитаю, чи є у батьків такі гроші. А поруч із Жовниним ще два невільники. Христом-Богом благають батьків, теж знайти гроші на викуп.

Вечоріло. Здавалось би Січ мала затихнути й стрічати сни, але раптом на майдані ударили у литаври. Затим на валах бухнули гармати.

- Козацька рада? З якого такого дива? — запитує Порох.

- Певне, Хмельницький від кримського хана вернувся. Слухати будемо, що нам далі робити. Тут такі діла затіваються!

- Кошовий радився з козаками?

- Поки що ні! Справжні наміри тримаються в таємниці. Щоб даремно не дратувати ляха. Так буде краще! Але кошовий розпорядився всіх козаків звідусіль скликати на Січ. І тих, що на зимівниках. А це, сам розумієш, що означає…

Коли Порох і Затуливітер прийшли на січовий майдан, тут ніде було і курці клюнути. Галявина не могла помістити всіх присутніх. Кошовий дав розпорядження всій масі людей переміститися до січової фортеці.

- Шановне товариство! — почав урочисто кошовий. — Відгукнувшись на перший поклик, ви справно прибули у рідну матінку Січ. Так само, думаю, одностайно і з Божою ласкою ви схвалите й затвердите наші наміри. А вони панове-молодці, козаки-запорожці, такі. Ми разом з вами розпочинаємо велику спільну справу проти поляків. Помстимося їм, браття, за їхні кривди й утиски, чинені козацькому війську, всьому українському народові. Гарну новину привіз до нас Богдан Хмельницький — нашій справі співчуває сам кримський хан Іслам-Гірей. Він прислав нам на допомогу знатного мурзу Тугай-бея і чотири тисячі орди. До Січі разом із Хмельницьким, на знак прихильності до нас хана, прибули три знатних мурзи! Привітаємо їх!

Майданом прокотився радісний гул.

- І коли потрібно було зважити на особисті обставини, - продовжував далі кошовий, - наш славний посланець Богдан Хмельницький вибрав наші спільні справи, громадські і, приборкавши власне серце, погодився залишити у заручниках у хана власного сина Тимоша.

- Слава і честь Хмельницькому! — прокотилося майданом.

- Ми були дотепер наче череда без пастуха! — кричав щосили Затуливітер. — Нехай тепер Хмельницький буде нашим головою!

- Скільки нас тут є! — кричали наперебій козаки. — Усі до єдиного готові йти проти панів і допомагати Хмельницькому!

- До останнього подиху, не жаліючи живота свого!

- Якщо так, панове-козаки, то ось що я вирішив! І, думаю, не піду наперекір громади! Нехай січовий писар із курінними отаманами негайно несуть сюди наші військові відзнаки.

- Нехай несуть! — дружно закричали запорожці.

На майдані незабаром замайоріла золотом писана яскраво-червона королівська хоругва, дарована запорожцям королем Володиславом ІV, з’явилися бунчук на високому древку з позолоченою галкою, срібна позолочена прикрашена коштовним камінням булава, срібна печатка й нові мідні котли з довбишем.

- Хочу вас, славне запорозьке військо-товариство, запитати, чи не бажаєте ви обрати сотника Богдана Хмельницького нашим гетьманом?

- Богдана - на гетьмана! — лунало по всьому майдану.

- Хмельницький - наш гетьман!

- Хай буде гетьманом Хмельницький!

- Вітаємо Хмельницького!

- Тоді дозвольте вручити вам, пане Хмельницький , ці військові клейноди, - звернувся кошовий отаман до Богдана. — Ознаку гетьманської влади! Ось вам хоругва, бунчук, булава, срібна печатка і мідні котли.

- Слава! — покотилося майданом.

- Ти б це бачив, сину, - тихо прошептав Богдан. - Дякую за довіру! - крикнув він затим козакам. - Я зроблю все, щоб не пострамити високе звання запорозького козака і запорозького війська.

Майдан гудів, як розбурханий вулик. Хмельницький наче після випитої оковитої, радів разом із майданом, впивався гулом розбурханого люду й розумів, - те, що він виносив у душі у своїх планах - майже здійснилось. Однак до перемоги ще дуже далеко. Сьогодні — це не успіх, а лише хмільна ейфорія. Що завтра буде, нехай і не гірке, але тяжке похмілля. Бо все тільки починається.


Розділ ХLІV

Тарас зі своїм загоном поспішав на Січ. Чутка про появу запорожців швидко поширилася по селах і хуторах. По дорозі їх наздоганяли козаки й селяни, просилися на Січ. Козацьке товариство з радістю приймало охочих до своїх лав. Тарас розсилав по ярмарках і окружих селах та хуторах машталірів і вони гарцювали на майданах на красивих конях, біля хат, викрикуючи заклики до повстання, наче молитву:

- Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертованим і колесованим, хто ладен стерпіти усілякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті — приставайте до нас! Не треба боятися смерті — від неї не вбережешся!

Незважаючи на страшну правду цих слів, охочих пристати до козаків було багато.

- Окрім людей військових, нам теж потрібні ковалі, слюсарі, кашовари, грабарі! — невтомно закликали машталіри.

- Розподіляйте між собою новоприбулих, пильнуйте за ними, щоб серед них не виявилося гайдамак і харцизів, — наказував Тарас своїм козакам. — Ви - люди бувалі. А за прибулими ще нагляд потрібний. Аби чого не вийшло! За порушення порядку й дисципліни під час походу винний карається на горло! Знайте це!

У низині біля самого берега Дніпра показалися татари. Невеликий загін поводився на диво спокійно, навіть помітивши козаків. Тарас дав знак усім зупинитися, покликав порухом руки з собою двох козаків.

Дізнаюся, хто такі. Якщо я вихоплю шаблю, скачіть на підмогу! — крикнув Тарас до решти і в супроводі двох козаків помчалися вниз до татарів.

Яничари мирно напували коней, частина їх була не в сідлах; інші щось жваво між собою обговорювали. Побачивши козаків, що наближались, вони повскакували на коней, але не стали тікати, а сторожко спостерігали за діями прибулих.

- Я керую загоном запорожців, - сказав Тарас татарською мовою, показуючи рукою на загін, котрий стояв на горі. — Ми до вас із миром!

- Нас покликав перекопський мурза, - відповів один, видно старший загону. - Тепер ми на стороні козаків! У нас був ваш Хмельницький.

- От добре!- радіє Тарас. — Ми вашої підмоги чекали! Тоді бувайте здорові! — крикнув він і розвернув коня, щоб поскакати назад до своїх.

Але розігнати коня не встиг, бо від загону відірвався Посіченко і поскакав униз. За ним подався Мамалига.

- Стій! - кричав він до молодого козака.

- Вони що, подуріли, - насторожився Тарас. — Ану швидко їм навперейми! — скомандував він двом своїм товаришам.

Козаки кинулися назустріч Посіченку, котрий летів униз до татарів із шаблею наголо. Перший козак полетів з коня, збитий Посіченком, другий підставив свого коня боком. Хлопець врізався у перепону, полетів через голову свого коня, впав на землю і деякий час котився, а потім схопився на ноги і вже без коня побіг до татарів. Його догнав Тарас, зверху плигнув на нього й притис до землі.

- Пусти! — хрипів від злості Петро. — Це ж татари! Вони вбили моїх батьків! Полонили моїх братів.

- Ти здурів! - злиться Тарас. - Це наші союзники!

- Це наші вороги! — не може ніяк заспокоїтися Петро.

- Тепер ми разом проти поляків!

- Угамуйся! — лаяв його козак Мамалига. — Ти без пригод, козаче, ніяк не можеш!

- Вони вбили моїх батьків! — кричав Посіченко й намагався вирватися. Тарас наказав його зв’язати. Хлопця кинули, як мішок, поперек коня.

- Перша зупинка на нічліг - будемо судити! — сказав похмуро Тарас. — Мало того, що ледве не пересварив нас із союзниками, так ще й винен у загибелі товариша.

- Так за це ж — смертна кара! — схопився за голову Мамалига. — Тарасе! Татари вбили його батьків, тому він так, - пробує виправдати молодого козака.

- Що я можу сказати? — розводить руками Тарас. - Це його не виправдовує! Ми не можемо нехтувати козацькими звичаями! Де троє, там третього судять. Татари тепер наші союзники. Богдан домовився про спільні з ними дії, а якийсь козак усе має зіпсувати? А найстрашніше те, що він убив свого товариша! А за це - смертна кара!

- Що я тепер скажу Пороху! — бідкається старий козак. — Ніщо тепер не врятує бідолаху Посіченка!

- По конях! — командує Тарас. — Хто буде відмовлятися виконувати мої команди — на місці зарубаю! Так і знайте! З такою дисципліною ми ляха не здолаємо!

Скоро вечоріє і козаки заїжджають у село, щоб запастися харчами й залишитися на нічліг. Як тільки вони з’явилися біля перших хат, одразу їм назустріч з усіх подвір’їв почали вибігати люди.

- Запорожці! Козаки приїхали!

- Козаки їдуть! — лунало селом.

Тарас зупинив загін на сільському вигоні і звернувся до селян, які оточили їх тісним колом.

- Хто бажає взяти козаків на нічліг? Хто нагодує голодних воїнів?

Бажаючих зголосилося дуже багато.

- А що то за козак? — цікавиться сивий худорлявий чоловік, показуючи на зв’язаного Петра.

- Злочинець! — каже Тарас. — На нього праведний суд чекає. Підготуйте шибеницю! — наказує він козакам. - Мамалига і ще дехто з козаків цьому нещасному співчуває! Не вистачало нам тут через це козацького заколоту! А вбивство товаришів прощати нікому не можна. Де вкопувати шибеницю? На майдані? — питають козаки.

- Показилися? За селом! Щоб менше хто з людей бачив! Та швидше крутіться! — гримає Тарас.

- Маріє! — тихо каже сивий чоловік до доньки, котра вибігла разом із односельцями зустрічати козаків. — Глянь, а це не той хлопець, що відбив вас у татар?

- Так, це Петро, - схвильовано каже дівчина.

- Ви його знаєте? — запитує дівчину козак Мамалига.

- Знаю, - каже Марія. — Він зі своїм дядьком відбив нас у татар. А за що його мають стратити? Вона жалібно дивиться на старого козака.

- Неприємна історія, - сумно зітхає Мамалига. — Він не хотів того, але так сталося - вчинив тяжкий злочин, за який, за нашими козацькими звичаями - смертна кара. Чекай, - раптом хапає він дівчину за плече. — А ти заміжня?

- Ні…

- Петро тебе визволив, отже, і ти можеш його врятувати!

- Як? — дивиться з надією на старого козака дівчина.

- А ти б могла вийти за нього заміж? - раптом засяяв посмішкою Мамалига.

- Вийшла б… Але як це тепер можна зробити? - з сумом каже Марія і мало не плаче.

- А ти не сумуй! Слухай старого козака, - шепче до неї Мамалига. — Є у нас давній козацький звичай. Слава тобі Спасителю наш! — радісно перехрестився Мамалига і здійняв руки догори. — Що мене старого напоумив! - Він узяв дівчину за плече і щось тихо зашепотів на вухо.

- Не злякаєшся? — суворо запитав потім.

- Ні! — твердо киває головою дівчина.

Скоро вже козаки повели Посіченка до шибениці, що спорудили за селом. Посадили зв’язаного верхом на коня й підвели до петлі. Залишилося накинути її козаку на шию і вдарити коня, щоб повисло на мотузці молодече тіло.

- Я не винен! — Петро пручається так, що четверо козаків ледве його втримують. — Вони вбили моїх батьків! — кричить він до хрипоти.

У цей час до шибениці під’їхала Марія верхи на коні і крикнула козакам:

- Стійте! Я хочу мати цього козака за чоловіка.

Козаки, що збиралися виконати вирок, зупинились і завмерли від несподіванки. А тоді запитально дивилися то на Тараса, то на дівчину.

- Сама хочеш, чи з примусу? — питає Тарас.

- Сама! — твердо відповідає дівчина. — За власним бажанням!

- Ось що я вам скажу, шановне товариство! — кричить Мамалига до запорожців. — Послухайте мене старого! За давнім нашим козацьким звичаєм, якщо дівчина захоче вийти за смертника, то його мають звільнити… Щоб розширювався наш козацький рід.

- Що скажеш, Тарасе? — питають козаки.

- Що я скажу? Я скажу таке — козацькі звичаї, не пусті слова! Повторюю ще раз, як велить давній козацький звичай - чи ти згодна, дівчино, без примусу з чиєїсь сторони, без залякування чи погроз, за власним бажанням бути цьому козаку за жінку?

- Підеш за нього заміж? — цікавляться козаки.

- Так, я згодна! — каже Марія.

- А ти, Посіченку?

Петро від несподіванки наче занімів.

- Давай згоду, чого мовчиш, - тихцем штурхає його під боки Мамалига.

- Я згоден… - ледве видавлює з себе Петро і не знає, сумувати йому з того чи радіти. — Але ж я ще хочу ляха повоювати! — благально дивиться він на козаків.

- Тепер, братику, будеш із жінкою воювати! — регочуть ті.

- Розв’яжіть його, - наказує Тарас, - А ти, дівчино, спасителька козаченька, веди його додому. Тепер він твій!

- Прощайте, панове козаки! — каже Петро.

- Спасибі вам, панове запорожці, за мого чоловіка! — вклонилася низько козакам Марія.

- А тепер - на відпочинок! Нам завтра рано в дорогу! — дає розпорядження Тарас. — Матінка-Січ чекає на гармати. Пора ляхів свинцевими галушками частувати!


Розділ ХLV

Канцлер Оссолінський манірно розводив руками, гримаса відрази не сходила у нього з обличчя. Годину він намагався привести до спокою шановне високе панство, але з того нічого не виходило. У нього дійсно зібрався весь цвіт Речі Посполитої — коронний гетьман Потоцький, польний гетьман Калиновський, майже всі воєводи та магнати. Тут були Чарнецький, Вишневецький, Кисіль, Сапіга, коронний хорунжий, чигиринський державець Конецпольський, козацький комісар Шемберг.

Проте високе зібрання не ладилося. Здавалося, державці зібралися вирішувати не важливі державні справи, - що саме робити з бунтівником Хмельницьким, а наперебій змагалися з амбітності. Тим то й був невдоволений канцлер Оссолінський.

- Ми мали вислати військові загони для утихомирення чигиринського сотника ще взимку. Замість цього тратили час на пусті балачки і, таким чином, справа досі не вирішена. Закликаю вас, давайте дійдемо згоди! — благає присутніх канцлер Оссолінський. — Досить пливти за течією!

- У мене є відомості, що Хмельницький збирається кликати на підмогу кримського хана! - стурбовано втручається коронний хорунжий Конецпольський.

- От побачите! Діждемось! — знову невдоволено вигукує Оссолінський.

- Хан такий дурний, що поміняє дружбу короля Речі Посполитої на сумнівний альянс із бунтівником! — іронічно каже Кисіль.

- У нас домовленість із ханом — як тільки Хмельницький з’явиться в улусах, його нам тут же видадуть! — запевняє коронний гетьман.

- Я в це не вірю! — тихо, але твердо каже Вишневецький. — Якщо бунтівник запропонує ясир — хан його підтримає. Не сам, а пошле на підмогу когось із мурз.

- Пан Ярема перебільшує! — злиться гетьман Потоцький.

- Ніскільки! Ми йому давно не давали дарунків. Яка йому різниця, від кого тепер їх отримувати? А виправдати свої дії він завжди зможе.

- Я вже вкотре пропоную зібрати надвірних козаків і послати загони на Січ. — радить Кисіль. — Піймати там заколотника і по всьому!

- Мій син Стефан скоро вирушає на Запорожжя! - гордо повідомляє Потоцький. — Разом із козацьким комісаром Шембергом. Пошлемо два невеликі загони. Частину на байдарках Дніпром, частину - берегом.

- Невеликі загони? — недовірливо кривиться канцлер.

- Соромно, — поважно відповідає йому Потоцький. — посилати велике військо проти якоїсь мерзенної зграї підлих хлопів!

- Я підтримую гетьмана! — вигукує Кисіль.

- Я - ні! — раптом втрутився польний гетьман Калиновський. — Хмельницький має навики масштабних воєнних дій. І це недооцінювати небезпечно!

- З ким він буде робити масштабні воєнні дії? — мало не глузує на те Потоцький. - У нього є військо? — скептично дивиться на підлеглого коронний гетьман. — Хто у нього? Холопи з вилами?

- Не враховувати будь-яку небезпеку під час військових дій — справа кепська. А населення? Його підтримує майже все населення. Воно може просто блокувати дії невеликих загонів! — далі спокійно розмірковує Калиновський.

- Я не прихильник хвалити холопів, але слід зауважити, що іноді їхня завзятість може збити з пантелику будь-яке військо, - підтримує Вишневецький польного гетьмана.

- Я повністю беру на себе відповідальність за знищення бунтаря! Річ Посполита через місяць забуде цю проблему! — каже коронний гетьман, звертаючись до канцлера Оссолінського. — Я накажу Стефану Потоцькому пройти степи й ліси окраїни, зруйнувати й знищити дощенту мерзенне стовпище козаків і привести призвідців на праведну страту! Слідом піде велике військо. Але так, для підстраховки. Про всяк випадок…

- Усе-таки боїться пан Потоцький Хмельницького! — єхидно кидає Вишневецький.

- Я впевнений, що все закінчиться малою кров’ю! Шановне панство! — намагається докричатися до всіх присутніх Кисіль. — Прошу до мене в гості! Столи, накриті наїдками й напитками, чекають вас!


Розділ ХLVІ

- Пане гетьмане! — до куреня кошового, де зібрались отамани, заходить Тарас. — нагальна справа! Посильний від Тугай-бея!

- Нехай заходить! — вислухавши Тараса, каже Хмельницький.

- Ми затримали підозрілих осіб! — сказав ординець до Богдана татарською мовою, як тільки його до куреня завів Тарас. - Тугай-бей наказав відправити їх до тебе.

Після цього ординський воїн низько вклонився й вийшов із куреня.

- Де затримані? — запитує Хмельницький.

Тарас мовчки виходить із куреня й за мить з’являється знову. Він штовхає поперед себе трьох козаків, у яких за спинами зв’язані руки.

- Розв’яжіть! — наказує Богдан. - Православні? — підходить до полонених гетьман.

- Ми не будемо тобі відповідати! — каже зухвало один із них. — Ти бунтар! Тебе скоро повісять у Варшаві!

- Це - син козака Сала, — тихо каже Тарас.

- Пізнаю! Він не достойний свого батька! — суворо кидає Богдан.

Тарас одним помахом короткого кинджала усмиряє зухвальця. Той як сніп падає під ноги Хмельницькому.

- Хочете такої смерті? — гнівно запитує гетьман решту.

- До Січі вирушили два загони, - тихо каже один із полонених. — Один Дніпром, другий суходолом. Скоро прибудуть.

- Скільки їх?

- Ми точно не знаємо… Достеменно відомо, що там не лише самі православні реєстрові козаки. Там польські драгуни, німецькі найманці. Під орудою Брабаша, Караїмовича. Зупиняться вони в урочищі Кам’яний Затон.

- Закуй їх, Тарасе, в кайдани і тримай біля себе. — наказує Хмельницький. — Що будемо робити? Може, спробуємо домовитися з реєстровими? Як гадаєте, панове отамани?

- Треба спробувати. Гадаю, вдасться переманити, - каже кошовий. — Багато з них бували на Січі. Ще не встигли зовсім ополячитися.

- Найгірше, коли з ними мій заклятий ворог Барабаш. Він не допустить примирення! — розмірковує Хмельницький.

- Дозволь, гетьмане, спробувати! Дай мені сотню козаків. Зустріну загін у Затоні. Слово скажу, щоб схилити реєстрових на нашу сторону. Переконаю, що їм краще воювати за народ, аніж проти народу! Якщо ж не відмовляться від кровопролиття, спробуємо дати бій!

- Бій? Сотня козаків проти декількох тисяч?

- Почнемо бій, частина перейде на нашу сторону! — стоїть на своєму Тарас.

- Як гадаєте, панове отамани? - знову запитує курінних Хмельницький.

- Ганжа - козак знаний! Хай спробує! — схвально кажуть деякі.

- Якщо не вдасться їх зупинити? — розмірковує далі гетьман. — Ми повинні бути готові… зустріти їх тут.

- Невже вони на нас війною підуть? — бідкається сивовусий курінний отаман.

- Що тут роздумувати? Треба виїжджати назустріч байдакам. А там видно буде… - гомонять інші курінні отамани.

- Добре, панове отамани! Було б непогано, аби вдалось їх умовити! Дуже не хотілося б кров братню проливати… Якщо ж не вдасться! - каже заклопотано гетьман. — Отже, з Богом Тарасе!

- Нехай тобі Бог помагає! — благословляють курінні отамани.

Тарас вийшов на козацький майдан і поспіхом почав збирати охочих до Кам’яного Затону. Старі козаки — Мамалига, Затуливітер і Порох першими відгукнулися на заклик.

- Бери нас із собою, Тарасе, - каже Порох. - Давно смерті в очі не дивилися!

- Що там казати! Козакові що смерть, що успіх, - а все ж забава! — безтурботно відказує Мамалига.

- Ми готові їх переконувати до останнього подиху! Нехай навіть нас порубають! — запевняє Затуливітер.

- Дякую, панове козаки! Якщо не мене, то вас, старих козаків, послухають! А тепер — на коней! Боже нас благослови! Від цієї зустрічі буде багато дечого залежати!

- Посіченко так мріяв повоювати! — зітхає співчутливо Затуливітер.

- Петро біля жінки довго не затримається, — запевняє Порох старих побратимів, сідаючи на коня. — Ось побачите, скоро з’явиться тут!

- Та він мені так і сказав! — сміється у відповідь Мамалига. — Але обабився — і то добре! Нові козаки на Січі завжди будуть потрібні!

Скоро загін виїхав із Січі й попрямував назустріч небезпеці. Уперед вислали найтямковитіших козаків, щоб заздалегідь знати про ворога. До Затону прискакали під вечір, стриножили коней і залишили їх на галявині з декількома козаками, а самі пішли пішки до берега. Тут прибула й розвідка.

Козаки доповіли Тарасу, що човни скоро з’являться з-за повороту ріки. Загін почав маскуватися. Допомагала весняна зелень. Вона укривала козаків від стороннього ока. Ховалися, хто де зміг. У кущах, а хто заліг у траві, хто за стовбуром дерева.

Чатувати довелося до вечора. Сонце почало сідати, коли показались байдаки.

Керманичі спрямували їх до берега, і скоро, не ховаючись і нікого не остерігаючись, звідти почали сходити реєстрові козаки, польські драгуни, німецькі найманці. Вони розбивали табір, готувалися повечеряти й заночувати, щоб уранці атакувати Січ. Скоро запахло димком і берегом рознісся аромат свіжої кулеші.

- Почекаємо, поки дехто повкладається спати, - тихо каже своїм Тарас. — Ти, Пороху, прослідкуй, де ляжуть спати реєстрові. А ти, Затуливітре, - де полковники. Особливо Барабаш та Караїмович. Козаки Тараса за час походу зголодніли, але мужньо переносили спокусливі запахи.

- Біда, - шепче Затуливітер до Мамалиги, - не тоді, коли їсти хочеться, а коли люлькою не можна попихтіти.

- Правда, - киває у відповідь той головою.

Скоро табір почав затихати й готуватися до спочинку. Тарас скликав своїх козаків на раду.

- Ну, що? Пора? Пороху! Веди нас до реєстрових! - тихо наказав він. Загін прокрався у стан, де відпочивали реєстрові.

- Браття-козаки! — Тарас сміливо наблизився до відпочиваючих. — Я Тарас Ганжа! Посланець від Хмельницького! Хочу, щоб ви вислухали мене, перш ніж піднімете на нас зброю! Чию кров прибули проливати? Чи не братів своїх? Чи ж у нас не одна матінка-земля?

Козаки, хто дрімав, хто вже спав, стрепенулись і здивовано попіднімали голови. На голос Тараса раптом з’явився Барабаш.

- Хто це тут? — кричить він. - Тарас! Хапайте його! Негайно! Це ж бунтівник! Це вірний пес Хмельницького! Десь тут засада!

- Ану тільки спробуй! — з-за дерева виходить Порох із шаблею наголо. — Хочеш, мене заарештуй! Але перед цим відчуєш на своїй шиї міцність моєї шабельки! Ну, пане полковнику, давай!

За Тарасом, наче примари, стояли запорожці з шаблями наголо.

- За кого вам зараз випадає помирати? За костьоли і за ксьондзів? Чи разом із нами постоїте за нашу православну віру? За храми господні, що породили і ростили нас від дня хрещення? Чи ви за корону польську хочете полягти, яка неволею за вашу мужність відплатить, чи допомогти матері своїй рідній землі, що хоче собі свободу завоювати?

- Заарештуйте їх! — кричить Барабаш.

- Хто зробить хоч один крок до Тараса, буде мати справу зі мною! — погрожує Порох.

- Вітаю славних запорожців! — із темноти з’являється полковник Кречковський. — А чи серйозні у вас наміри, чи просто так, бавитеся? Чим налякати нас зібрались?

- Заарештуйте їх! — репетує Барабаш. — Караїмович! Клич на підмогу польських драгунів і німців!

- Пане Барабаш! Годі репетувати! Це ж свої завітали! — радісно кричить полковник Кречковський. - Ми що, війною на них підемо!

- Зрада! — вихопив шаблю Барабаш.

- А не треба цього робити! — спритно хапають його за руки реєстрові козаки.

- Ви всі будете на шибениці! — репетує полковник. — Де драгуни? Де німці! На поміч! Сюди!

- Не треба нікого сюди кликати! - загули невдоволено інші реєстрові. — Самі хочемо розібратися, що нам далі робити!

- Тарасе, ми з тобою! — підходить до запорожців кропивнянський полковник Філон Джеджалик. — Не слухайте ви того Барабаша. Православні! Допоможемо Хмельницькому!

- Панове козаки! — знову звернувся до них Тарас. - Нещодавно Хмельницький одностайно обраний на гетьмана всім низовим козацьким товариством! Він поклявся, що докладе всіх зусиль, щоб нарешті звільнити нашу неньку, рідну землю від ляха. Нам співчуває сам кримський хан. Орда Тугай-бея у кількості чотирьох тисяч ординців затаїлась і чекає вказівки Хмельницького. У нас у Січі зібралися великі козацькі сили і ми скоро вирушимо в Україну й виженемо звідти геть нашого спільного ворога! Чи хочете ви проливати братню кров, як те наказують ополячені полковники — Барабаш і Караїмович! Ми — ні! Краще об’єднаймо наші зусилля!

- Браття-козаки! Тут славні Порох, і Затуливітер, і Мамалига! Хіба ми не разом ходили з ними у походи? — кричить полковник Кречковський.

- Приймайте нас до коша! — почали галасувати реєстрові.

- Браття! Караїмович привів польських драгунів!

- Православні! До зброї! — командує Джеджалик.

- Ану покажемо їм, де раки зимують! — кричать козаки.

- Покупаємо в річці ляхів!

Скоро скрізь лунав дзвін шабель і козаки дружно кинулися завзято рубати драгунів. Першим поліг Барабаш, за ним зарубали Караїмовича. Залишившись без керманичів, польські драгуни і німецькі найманці почали розбігатися, хто куди. Повстанці у темноті виловлювати їх і кидали у воду. За годину все скінчилося.

- Веди нас до Хмельницького, Тарасе! - весело кричить Кречковський. — Він у мене коней позичав!

- Не він, а я з Тимошем! — сміється Тарас.

- А хто з моїх вам коней виводив, Тарасе?

- А я вже не пам’ятаю! — хитрує той.

- На Січ! — кричать козаки. — Бо суходолом іде з військом Стефан Потоцький! Треба зустріти його з почестями!


Розділ ХLVII

Гетьманська резиденція розташовувалася тепер в окремому курені. Біля входу постійно чатувала варта. Тепер тут був головний штаб запорозького війська. Тут засідали військові ради, сюди з донесеннями прибував козацький люд. Звідси виходили накази, - куди і як спрямовувати військові сили запорожців.

- Потоцький не омине Жовтих Вод, - розмірковує Хмельницький. — Там вода і паша для коней. Це - найкоротший шлях на Січ. До того ж височина, що дозволяє йому наглядати за всією місцевістю. Тарасе, негайно мчи з козаками до лівого берега річки, нехай вони там, у нетрях, окопаються. Зробіть там засідку.

- Буде зроблено, пане гетьмане!

- Поклич мені Кречковського і Джеджалика! — наказує він згодом джурі.

Хлопець мухою злітає на коня, сидить там міцно, наче реп’ях і мчить виконувати наказ гетьмана.

- Пане Кречковський! — наказує Богдан. - Беріть негайно піший загін козаків, відберіть побільше грабарів і прямуйте до балки Княжі Байраки. Викопуйте там рови й канави.

- Гадаєш, туди буде Стефан відступати?

- Зробимо все, щоб він туди відступив, Філоне! А ти бери з собою невелику охорону й скачи до Тугай-бея! Скажи, Хмельницький просить підмоги! Ясир буде обов’язково! Ми заженемо поляків у Княжі Байраки. На лівому березі - засідка козаків, у тилу з правого берега зненацька налетять ординці. Куди їм подітись? У балку. Там ми їх і закриємо!

- То ми поїхали?

- З Богом, панове полковники!

- Джуро! Проси кошового бити в литаври! Прямуємо до Жовтих Вод! І нехай негайно покличуть до мене курінних отаманів! Щоб кожний доповів про готовність до походу!

Тарас на лівому березі річки Жовті Води з нетерпінням чекав противника. Коли показалися передові загони драгунів на чолі з Потоцьким, наказав чекати, поки військо переправиться на лівий берег. Коні, прикрашені красивими попонами і з пір’ями на головах сміливо розривали товщу води могутніми грудьми. Вершники нетерпляче пришпорювали їхній і без того швидкий рух. Козаки вже могли зблизька розглядати противника — гарно одягнених вершників, котрі сміливо й дещо безтурботно рухалися вперед, зовсім не думаючи про небезпеку, яка могла на них тут чатувати. Передові загони дійшли майже до середини річки, коли почувся постріл із засідки. У когось із козаків не витримали нерви, або дав знати про небезпеку польський лазутчик, який міг бути серед козаків. Почувши постріл, поляки на мить зупинились, а потім пролунала команда «Назад!». Якийсь час у війську поляків тривала мішанина, а потім величезна місцевість біля річки перетворилася на будівельний майданчик - вояки почали укріпляти свій табір шанцями, що в результаті утворило чотири ряди укріплень.

Козаки протягом трьох днів намагалися взяти приступом табір поляків. Ті оскаженіло відбивались. Особливо діставалося ворогу, коли козаки робили нічні вилазки. Тримаючи високо над головою палаючі смолоскипи, козаки налітали, мов вітер, робили страшенний переполох у стані ворога і тут же хутко зникали.

На ранок знову починалася битва. Основні сили козаків із усіх боків підходили до укріплень поляків і поступово, крок за кроком захоплювали табір. Поляки змушені були відступати. Єдиний шлях відступу, який у них був — це Княжі Байраки. Як тільки вони направили туди свої основні сили, то Стефан Потоцький одразу зрозумів — попали у гарно підготовлену западню. У байраці росли густі невеличкі дерева і робили його непрохідним. Коні потрапляли в рови та канави, що їх поробили козаки, ламали ноги і падали разом із вершниками. Задні кіннотники напирали на передніх. Важкі вози з гарматами застрявали або перекидалися. Спереду із засідки повискакували козаки. Частина війська, що зайшла у низину, мала, окрім того, що рятувати коням ноги, ще й відбиватися від козаків.

 

Картину цього бою доповнила ще одна задумка Хмельницького. На обрії раптом показалась орда Тугай-бея, яка з диким криком наближалася до польського стану. А наблизившись, випустила одночасно хмару стріл. Це була велика несподіванка для Стефана Потоцького. Стріли потрапляли в коней, калічили людей, від них неможливо було заховатися. Розпачливий крик і стогони переповнили польський табір. Поляки намагалися рятуватись у глибині байраку. Але в яру важко було ступити й крок — не те що маневрувати. Оточені з чотирьох сторін, поляки все ж завзято оборонялися до останнього. Як на зло для них - пішов дощ, порох відсирів, гармати стали непридатними.

У центрі табору поляки самовіддано захищали свого полководця, молодого Стефана Потоцького, який стікав кров’ю, поранений стрілою ординця.

- Покличте мені Яська, - слабким голосом наказав він. — Передай цього листа батькові. Нехай іде на підмогу, - наказав він довіреній особі.

Але підмога уже не була потрібна. Скоро Стефан закрив очі навіки. Козаки й татари добивали останніх польських воїнів, котрі відчайдушно оборонялися. Частина здалася сама, частину насильно взяли у полон. Серед полонених були Чарнецький і Виговський.

- Бачиш, Іване! — сказав сміючись Хмельницький. — Хто виявився пророком!

- Ти на початку дороги! — криво посміхнувся у відповідь Виговський. — Хто зна, куди вона тебе заведе!

- Що з ними робити? — запитує Тарас, киваючи на двох полонених.

- У Чигирин, там розберемося! — кидає через плече Хмельницький.

Через десять днів після битви під Жовтими Водами, Хмельницький розгромив під Корсунем основне військо під орудою коронного гетьмана Потоцького і польного гетьмана Калиновського, котрі не могли дійти згоди щодо керівництва військом. Цього разу їх заманили в урочище Крута Балка.

- Посилаю, панове-козаки, у Січ подарунок громаді! — урочисто сповістив перед військом Богдан Хмельницький. — На знак глибокої шани й подяки! Низовому товариству — за одну хоругву, подаровану козаками мені — ось ці чотири хоругви! За один бунчук - два бунчуки! За одну булаву — дві булави! За одну пару котлів — ось ці чотири пари чудових тулумбасів! За три гармати — шість гармат! Тисячу битих талярів на потреби війська та на Божу церкву і її служителів — триста талярів. Особливо дякую словесно шанобливо і сердечно низовому війську запорозькому за допомогу і приязнь до мене в тяжку годину! Повідомляю про надсилання ще одного гостинця - тисячу талярів для лицарства на пиво та клейноди для низового братства козацького.

Радісним криком зустріло військо козацьке слова гетьмана.

- А ще хто з вас виявить бажання далі гнати ляха з рідного краю — того запрошую до війська!

- Ми з тобою Богдане! — кричать козаки.

- Ще одна радість, котра переповнює мою душу — маємо тепер у своєму товаристві славних полковників Кривоноса, Богуна, Кречковського, Джеджалика, Капусту.

- Слава! Слава їм!

- А ще я скажу вам, браття-козаки, що ми з вами довели ляхам — не такі вже вони страшні й непереможні! А ми з вами — сила, котра здатна за себе постояти! Одначе, я добре розумію - рано ще упиватися славою! На цьому ще не кінець! Край стогне від гнобителя! Хто зі мною піде закінчувати цю святу справу — тому слава навіки! Що будемо робити, панове-козаки? Заховаємо шаблю під стріху, чи виженемо ляха з нашої хати?

- Будемо йти до кінця, Богдане!

- Ми з тобою, гетьмане!

- Слава Хмельницькому!

Богдан дивився кудись поверх голів, у далечінь, слухаючи гамір війська, і думаючи про своє.

- Оце я вам і помстився, пани-ляхи! Щоб знали! — проказав він стиха сам до себе. — Тепер би забрати Тимоша.

- Ти щось казав, Богдане? — схилився до нього Тарас.

- Та то я так, про своє… - у відповідь махнув рукою гетьман.

27.04.2010 р. - 11 травня 2011 р.

 

 


Анатолій Федорович

 

Час, якого ми так довго чекали

            Час кілера

 

Ось і ще один рік добігав кінця у цій країні.

Такий собі звичайний рік, з точки зору вічності та переважної більшості простих обивателів країни. Виходило так, що знову простому люду, який тепер називали електоратом, похизуватись особливо було нічим. Ні піднесеним настроєм, ні достатком... Країна, в якій народились і виросли – не так давно безслідно зникла.

Час диктатури пролетаріату минув, настав час демократії... Щось на зразок народної творчості з розбудови молодої держави. Усі без винятку – від простих мешканців міст і сіл до поважних депутатів верхньої ради мріяли віднайти формулу щасливого життя, але замість цього творилося казна-що у цій країні... То там когось пристрелять, то там! Прямо пошесть якась пішла!

Вихованці радянських дитячих садочків, піонерських та комсомольських організацій, яких із дитинства вчили доброти та чесності, на цей час повиростали й наче показились! Зі звірячою несамовитістю билися за місце під сонцем та найнечеснішим чином наживали капітали. Однокласник убивав однокласника, хоч і десять років поспіль до цього сиділи за однією партою, і чесно ділилися шкільними обідами; однокурсник таємно насилав бритоголових хлопців на свого однокурсника, за те, що доля звела їх на одному бізнесовому полі; траплялися некрасиві історії і між кровними родичами, - хтось у когось просив у борг кругленьку суму начебто на розвиток бізнесу, не думаючи ні про який розвиток, а ні про те, як пізніше віддаватиме гроші. Про це та багато іншого щодня писали газети, говорило радіо, показував телевізор. У молодій країні палала громадянська війна. Зброя була, здебільшого, не вогнепальна, а застосовувалися на повну потужність людські вади – безчестя, зло, хитрість, заздрість, підступність та багато іншого. Хто вправно володів цим арсеналом, той був на висоті, - гарно одягався, мав шикарне авто, посаду, статус у суспільстві, рахунки за кордоном. Такий спосіб життя стали наслідувати. Життя перетворилось у суцільну лотерею. Кому щастило, кому ні. Багато було невдах на цьому невидимому полі бою! Про це свідчили випадки таємничих смертей, які траплялися без свідків і викликали найбільше розмов і здогадок. І незчисленну кількість версій.

- І знову я - символ року... – не без гордощів констатував кілер, випиваючи без діла насамоті. – Про мене тільки й говорять!

Це був міцної статури чоловік середнього віку, зовнішність якого могла скидатися на міліціонера, журналіста, бізнесмена, молодого урядовця, працівника спецслужб, і вже зовсім не на того, ким він був насправді. Отак пройшов би мимо нього найдосвідченіший опер, і ніколи б не подумав, хто перед ним стоїть, чи прямує неквапливо назустріч. Що то значить бути кілером з величезним стажем!

На носі Новий рік. Це означало, що в роботі наставало певне затишшя. Можна було трохи побайдикувати з чарчиною в руці.

Специфіка фаху не дозволяла кілеру бути особливо відвертим. Ні з ким. Навіть із самим собою він спілкувався подумки.

Він знічев’я перемикав канали. Зупинився на новинах. Так і є! Він знову герой! Схвильованим голосом дикторка лякала глядачів новим резонансним убивством і давалися коментарі з цього приводу переляканих політиків, можновладців, а то й просто звичайних людей, що їх телевізійники зупиняли на вулицях міста.

- Обурюються! Невдячні! – бурчав про себе кілер. - Щоб вони робили без мене! Он скільком дорогу розчистив! Тепер такі поважні люди! Вже на горі! – розмірковував він уже не зовсім тверезо, коли перші дози горілки всмоктались у кров. – А вбиваю кого? Га? Розказати правду?

Він показав язика, як малий хлопчисько, дивлячись в екран телевізора.
- Даремно мене клянуть! Невідомо ще, хто більше робить для гармонії цього суспільства... – іронічно посміхнувся чоловік.

Кілер ліниво потягнувся за черговою дозою.

- Ділять, ділять... Коли вже поділять! – замислився він як звичайний обиватель. - Х-ха! Так скоро і філософом стану – схаменувся на мить. - Мені то що? Аби були замовлення!

Новий рік хоч на кілька днів змушував не тільки його забути про нестерпну дійсність у цій країні. Усім без винятку хотілось забутись і кортіло з нетерпінням хоч на мить зазирнути у майбутнє. Одним - аби дізнатися, чи не покращає життя; чи вдасться прожити рік на саму лише пенсію і не померти з голоду? Іншим, – чи вдасться зберегти та примножити капітали. Чи вдасться уникнути прицілу всевидючого ока кілера?

Ну хіба це життя? - дружно зітхали всі без винятку. І мали рацію, бо кожний відчував, хоч і по-своєму, дискомфорт дійсності. Усім без винятку в цій країні осточортіло неспокійне й мерзенне життя! Сьогодні одне, завтра - зовсім інше! А тільки ж почали звикати до сьогоднішнього бедламу! Завтра нові ціни, нові міністри! Нові проблеми, які ще вчора були здобутками! Вдоволених можна було порахувати на пальцях! Решта ж - ті, хто був безпосереднім учасником цього поганючого бедламу. Усі дружно, і багаті, і бідні, сходилися на тому, що це недолуга країна, та й годі! Хіба в ній можна жити! Як недобудована хата! Он скрізь, у всіх сусідів – рай, а не життя! Як їм так вдається жити? Ті на каменях врожаї збирають, ті з повітря гроші роблять! А тут, – хитали всі без винятку головами, - кругом же така земля! Суху гілку посади – виросте! А навколо таке паскудство!

Та що ж це таке? Коли вже з’явиться хоч якась надія?

Версій бедламу було багато. Найголовніші такі. Не буде щастя, аж поки багатії не наб’ють свою пельку! – бурчали бідні тихенько вдома на кухні. Поки голодранці не перестануть нам заздрити! – розмірковували новоспечені багаті, і ще більше бісилися з жиру на очах у бідних.

Новий рік давав змогу зробити перепочинок. І тим, і іншим. Багатим напередодні Нового року махнути зі своїми рідними та близькими у достойніші країни. Щоб не мозолити очі статками напівголодним і заздрісним співвітчизникам. Бідним це давало змогу на декілька днів забути про заздрість, і, як у старі добрі радянські часи, відчути себе повноцінними господарями всієї країни. Така обставина, власне кажучи, повністю перекреслювала логіку розвитку історії нашої молодої держави. Якого біса колись було проганяти з трону та розстрілювати царя, коли через деякий час усе повернулося на круги своя?

І що, тепер достойніше й акуратніше зробили розподіл на багатих і бідних? А хто якою міркою справедливості знову роздавав у володіння фабрики та заводи?

А як тепер, скажіть, розібратись, де чия історія, коли була одна велетенська держава, а потім із цього гігантського тіла відділилася велика його частина? Яка, до речі, багато століть тому, спеціально не слід згадувати скільки, щоб зайвий раз не дратувати місцевих патріотів, - добровільно й настійливо сама нібито просилась, як вперто свідчать історичні джерела, - під «високу руку» московського царя…

Та ну його! Не варто про це! Кругом і так самі проблеми…

І це, не зважаючи на те, що майже у всіх у країні поголовно була вища освіта, а екзамен життя провалювали - здавали на двійку.

Та повернемося до нашого героя. Кілер, незважаючи ні на які обставини, збирався теж святкувати Новий рік удома! Хай хоч там що! І не забивати у ці дні собі голову ніякими проблемами!

Але ж не вийшло! В акурат у переддень Нового року трапилася побутова дрібниця. Забилася ванна. Змушений був навідатись до ЖЕКу.

Здавалося б, ну що таке ванна? Це ж не дах тече! Це ж не вікна без скла, де холодні протяги гуляють! Чи навіть квартира без світла. Якась дрібниця! Забилась ванна, сходи до міської лазні, чи там потерпи трохи!

Але ця дрібниця більше псувала нерви нашому герою, аніж примхлива та жадібна замовниця. Чи жолобкуватий замовник. Кілер довго крутив крани, стояв у позі, що колись називалась - «прошу пана», дивився з надією на те місце, де був отвір у ванній посудині, все без толку! У ванні, як на зло, стояла, і зовсім не витікала вода! Наче для цієї брудної калюжі зовсім переставав діяти закон земного тяжіння! Як у Новий рік не пройти обряд очищення гарячою водою?!

Оце так маєш! На тобі! Стоїть калюжа у цій великій специфічній посудині й не витікає! Кілеру порекомендували якийсь підвал, де була слюсарна дільниця. І що ж? На диво кілера, на його благальне прохання тут особливо не прореагували! Як щодо ремонту? Ванна забилася? Хлопці сантехніки довго чухали потилиці й переминались із ноги на ногу. Тупилися додолу очима й крадькома поглядали винувато один на одного.

- Так свято ж на носі!

- Так я ж гарно заплачу!

- До чого тут заплачу? Новий рік от-от почнеться!

- Ми вже перевдяглися в чисту одіж!

Останній аргумент був фінальний. Як цвях у віко домовини. Далі питання не обговорювалося. Кілер ледве стримав себе, щоб звичним рухом не вихопити “беретту” та не покласти на підлогу жеківську братію. Їхня поведінка розлютувала більше, аніж безглузді вимоги замовника-початківця. Це ж треба! Їм дають можливість заробити, а вони відмовляються! Зовсім у голову не вкладається! Де це бачено у них, кілерів! До нього приходить замовник, а він тупо відмовляється! Та Бог з нею, філософією життя! Що ж виходить – оторопіло думав кілер - пропав Новий рік, украй рідкісні любовні втіхи... Він ледве взяв себе в руки! Спокійно! Після Нового року чекає дуже відповідальна робота! Потрібно було прибрати одного бідолаху. Відомого політика... Дуже складне завдання! Термін виконання – один тиждень… Отож нерви ще згодяться! Кілер попросив замовника дати йому відсвяткувати Новий рік. А вже на Різдвяні свята, якщо замовник не проти, коли жертва навіть не буде думати про близький кінець... Замовник у відповідь надіслав лише великий знак оклику.

Кілер знову повернувся до нестерпної дійсності і згадав причину свого візиту. І він нічого не може вирішити! Ось тобі й маєш! Не вистачало, щоб Новий рік пішов шкереберть! Потрібно добре відпочити перед важливим завданням!

Він вийшов від слюсарів і запалив сигарету. Стояв зосереджений, у роздумах, наче збирався кокнути самого Президента.

- Ви до тих приходили? – запитала старенька з мітлою, що недалеко від слюсарної дільниці підмітала бруківку. У її голосі відчувалися недружелюбні нотки. - І вони відмовили! – констатувала вона далі переконливим голосом, не чекаючи відповіді.

- Відмовили. А ви звідки знаєте?

- Ідіть до начальника ЖЕКу! – замість відповіді порадила стара. – Пора вже їм хвости прикрутити.

- Ви так думаєте?

- І не перечте! Він у нас ого-ого який! Як гримне!

Діватися нікуди, вирішив таки піти на прийом до самого начальника ЖЕКу. Гарно так із ним поговорити; якщо, то й щедро приплатити. Аби зробили ванну прямо сьогодні! Грошей заплатить, скільки скаже! Які проблеми! Гроші є!

Щоб не бути схожим на звичайного відвідувача, одягнув дорогий костюм, навіть старанно поголився. Поглянув для певності у дзеркало. Такий собі, екстравагантний громадянин недолугої, препаскудної держави. Та й пішов, щоб вирішити звичайне житейське питання - щоб у ванній стікала вода, а не бовталась брудним безнадійним озером.

Така у нього була дріб’язкова проблема...

***

Кілер уявлення не мав про існування подібних контор, тому довго вештався, аж поки не знайшов потрібний ЖЕК. Він розташовувався в якомусь напівтемному підворітті, про що свідчила занедбана табличка на фасаді облупленого будинку. Незвичайний відвідувач відчинив скрипучі двері й піднявся розхитаними східцями на другий поверх. “Ця контора схожа на притулок для жебраків...” – подумки відзначив чоловік. Він зупинився в роздумах біля дверей, оббитих чорним дерматином, на котрих ледве виднілася табличка: “Начальник ЖЕКу”.

- Мені, здається, сюди... – кілер оглянувся довкола.

Одначе! Справа виявилася не простою. У напівтемному коридорі було повно народу. Придивившись до облич відвідувачів, кілер зрозумів, що це була черга за щастям. А його не дуже щедрим роздавачем був якраз начальник цієї контори. Старі й молоді відвідувачі, одягнені охайно й не дуже, терпляче чекали на своє щастя у вщерть заповненому довгому коридорі. На прибулих вони зиркали з підозрою – ще попре без черги!

Якщо зробити хоч один неправильний крок – подумав кілер, - ці люди порвуть на шматки! Овва! Що ж робити? Стирчати тут півдня?

- Я з виконкому… – тихим, але твердим голосом заявив прибулець. – Але з того, що на горі! З міськвиконкому…

- Дайте йому перцю! – схвально загудів натовп. – Зовсім тут у ЖЕКу розперезалися!

- Цілий день у черзі!

- Хто піде зі мною? – поцікавився кілер. – За свідків?

Його пропозицію черга зустріла холодно.

- Без вас я не зможу поставити на місце цього нахабу! - тицьнув кілер пальцем на табличку. Ніхто не поворухнувся на заклик. Здається, він вигравав битву за доступ до тіла начальника ЖЕКу. Кілер почекав хвильку і зник у приймальні. Тут на нього одразу налетіла похмура, грудаста особа.

- Куди! – войовниче перегородила йому дорогу секретарка. – Не велів нікого пускати!

- До Всевишнього і то простіше потрапити...

- Що ви там базікаєте! – презирливо окинула вона його поглядом.

- … Можете мені повірити! ... Я знаю напевне!

- Розумника з себе корчиш? Знаєш, скільки тут таких як ти буває? – недоброзичливо продовжувала секретарка. – Так що, ідіть собі…

Кілер із сумом константував, що він тут абсолютно не бажаний гість. Зрештою, де він був бажаний? – в душі посміхнувся він.

Йти геть? А як же забита ванна? Кілер уперше опинивсь у ролі звичайного громадянина. У його роботі завше допомагала переконлива «беретта». А тут? Чи не вперше в житті кілер розгубився й відчув, що втрачає впевненість та красномовство... Він відчув, що побоюється цю грудасту особу...

- Перепрошую... ми з ним домовлялись... – почав він раптом гарячково добирати слова.

- Домовлялися? – ще грізніше визвірилась огрядна особа. – Аякже! Тут он скільки таких як ти!

- Але мені... конче потрібно!.. – кілер не міг спромогтися на кращий аргумент.

- Та тут усім конче потрібно!

- Слухайте, я вас перший раз бачу… Розмовляю з вами доброзичливо… а хто вам дав право так себе нахабно вести зі мною?

- Вам щось не подобається? То хто вас тут затримує?

Кілер потихеньку скаженів, але вдіяти нічого не зміг. Ця грудаста тітка його морально й психологічно перегравала. Не буде ж він застосовувати фізичну силу, щоб відновити рівновагу.

- Я ж не заради себе... Заради нього! – відвідувач розгублено тицяв на двері. – Ви за нього чи проти? – прошепотів на вухо.

- За нього... А що трапилось? – жінка зовсім стала іншою. Її голос став ласкавий, майже інтимний. – Можете мені все говорити. Я його довірена особа.

- Йому готують халепу! У виконкомі вирішили замінювати довгожителів на новеньких. Мовляв, старі засиділися... Весь середній управлінський персонал похилого віку на смітник! Якщо ще в літах - зовсім ніяких шансів!

- Чула про це! Молоді їм наламають дров!

- Є можливість виправити ситуацію... Кажуть, почнуть із вашого!

- Так би й одразу… Це вже якесь стерво накапало голові... Тоді заходьте! – вона силоміць заштовхала кілера у кабінет до начальника ЖЕКу.

***

Огрядний чоловік із червоною фізіономією сидів за начальницьким столом і щось знічев’я жував. Побачивши відвідувача, одразу насупився.

- Чого тобі?

- Та ванна забилася... – пояснив свою присутність у цьому кабінеті кілер. – смачного вам... – далі дав зрозуміти, що людина він чемна.

- Аякже... К-га! Ви тут дасте... – дещо пом’якшав начальник і зробив вигляд, що уважно слухає відвідувача. Це був, на перший погляд, чоловік, що уособлював у одній особі батька сімейства, сентиментального дідуся й типового колишнього партійного працівника.

- У ванній вода стоїть... – продовжував своє кілер. – Стоїть і не витікає... Видно, труба забилась. А Новий рік, бачите на носі... Без шампанського можна... Без ванни – ніяк...

- А я тут із якого боку? Для цього є начальник дільниці…

- Який ще начальник дільниці?

- Що керує ваннами і сантехніками. А я – контролюю! Розумієте різницю?

- Начальник дільниці… - розгублено проказав кілер.

Він зовсім не розбиравсь у складній ієрархії подібних контор і вже вдруге розгубився. Це для нього був зовсім несподіваний і небажаний розвиток подій. Жалюгідний вигляд відвідувача трохи розчулив начальника ЖЕКу.

- До сусідки не пробували?

- Що до сусідки?

- Пороситися помитись…

- Це жарт?

- Як сказати... – зітхнув начальник. – У вас це єдиний вихід. У нас найкоротший термін виконання – місяць. Від дня подачі заявки.

- Місяць? Ви що, знущаєтесь? Я добре приплачу!

- Ви мене не зрозуміли! У нас це дуже принципове правило. Щоб не підводити клієнта. А за місяць, - начальник мило посміхнувся, - ми точно впораємось! Яка б не трапилась оказія! Чи ванну замінимо, чи труби заваримо... Якщо ж будете у претензії – суворо караємо виконавців… Та й зверху лаються!

- А якщо треба терміново?

- Від терміновості відмовилися. Не встигаємо. То нащо клієнтів травмувати пустими обіцянками?

- То я не за адресою? – кілер не знав, що йому робити.

- Можна сказати й так. Нічого втішного вам не відповім...

Остання фраза начальника видалося кілеру з підтекстом і він трохи оживився.

- Скільки?

- Що скільки?

- Та грошей, звичайно...

- До чого тут ваші гроші! – щиро обурився начальник. – Для нас головне – вдячність клієнтів.

- Тоді підкажіть… - кілер був у відчаї. - де ще, окрім вашої контори, можна вирішити це дріб’язкове питання…

- Ви ж мешкаєте на території нашого ЖЕКу?

- Авжеж...

- Так от...

- Що “так от”? Що це означає? – насторожився відвідувач.

- Те й означає. Тільки до нас.

- І тільки місяць?

- Це наша принципова позиція!

- Ви знущаєтеся? Навіть гадки не мав, що така нікчемна контора як ваша може лишити людину перспектив нормального існування!

- Вгамуйтеся! Будьте оптимістом! У нашій країні більш як половина населення не мита!

- Ну, от ви мені скажіть... – почав виходити з себе кілер. – А якби у вас була забита ванна? Як би вам було?

- Не знаю! У мене вона не забита!

- Допустимо, була б забита!..

- Препаскудно, чоловіче! Але що поробиш! Така у нас країна... Не країна, а повне лайно! Куди не кинь – самі проблеми! І уряд нікудишній! І сусіди заздрісні! Оце що урвеш для себе – те й твоє! – ткнув він пальцем на недоїдки на столі. – Запусти сюди отих, що у коридорі - миттю відберуть! І коли цей бедлам закінчиться!

- І вам набридло? – дивується кілер.

- А я що, не людина?

- Так чого ж тоді… у вас черга людей на прийом?

- Розумію вас, розумію… – щиро зізнався начальник. – Я вразливий для критики… Але що я можу? Що від мене залежить?

- Позбутися черги в коридорі!

- Не дістанеш! Ми Новий рік зустрічаємо з прекрасними показниками! Ми в районі – передова контора!

- Нічого не розумію! – хапається за голову кілер. – У коридорі повно незадоволених людей, а у вас передова контора?

- Саме так! – широко посміхається начальник ЖЕКу.

- Стоп! Стоп! – намагається прийти до тями відвідувач. – Я ж не депутат районної ради. Що мені до того, які у вас показники! – він хапає голову руками, щоб трохи заспокоїтися. Став чекати, щоб хоч трохи відпустило.

- Та не переймайтеся ви так! – зовсім дружелюбно каже господар кабінету.

- У мене таке враження, що я прийшов не до виконавчої служби, а на сповідь! У мене ванна забита. Розумієте? І ви її не можете почистити терміново! На носі Новий рік!

- З чим я вас і вітаю!

- Та ви просто знущаєтеся! Ваша контора надає ці послуги, чи не надає? – знову починав скаженіти кілер.

- Та що ви такий вразливий! Бачили, як спокійно ведуть себе люди в коридорі? А вам усе одразу подавай!

- Вони теж незадоволені!

- Вони завжди чимось незадоволені. Так званий протестний електорат. Про це он сам Президент часто бідкається. Важкий тягар минулого. Їм нічим уже не догодиш! Так що, завершуймо нашу приємну зустріч. Залиште заявку на ремонт і чекайте…

- Чого чекати? Мене зараз не влаштовує робота вашої контори!

- Давайте зустрінемось через місяць!

- Навіщо?

- Побачите! Будете мені дякувати! Було приємно поспілкуватися! – начальник ЖЕКу теж почав помітно нервувати.

- Ванна мені потрібна сьогодні! – горланить кілер і сам собі дивується. Ніколи в житті так не доводилося нервувати! Що то значить безвихідь і безсилля! Він не звик до такого!

- Звиняйте! Нічим не можу допомогти! У нас найкоротший термін виконання – місяць...

- Мене це не обходить! Мені треба сьогодні!

- От впертий! Геть із кабінету! – визвірився начальник ЖЕКу.

- Все розумію… одного не збагну – звідки у вас стільки нахабства й цинізму по відношенню до клієнтів?

- До яких клієнтів? Це ви клієнт? Ой, не смішіть!

- Таке враження, що не боїтеся відповідати за свої будь-які хамські вчинки! От дивлюся на вас і думаю – сядете на голову і ноги звісите!

- Кого мені боятись? У нас ідеально відпрацьована система самозахисту! Хоч папа римський приїде з претензіями – нам не страшно!

- От самовпевненість! Залізобетонна! Але ж у вас не все під контролем!

- Усе!

- А от мене твоя система і не передбачила!. – шипить від злості кілер.

- І не треба мене лякати! – недбало кривиться начальник. – І не таких бачив! Іди геть звідси!

- Я й не збираюсь лякати! – гаркнув у відповідь відвідувач.

Він вихопив свою улюблену “беретту” і щосили торохнув нею по лобі нахабного чоловіка. Той навіть непритомніючи, щось злісно белькотів.

- Трохи підкоригуємо роботу вашої контори... – пояснив він згодом у приймальні грудастій. – І буде все гаразд! А тепер прошу не турбувати його декілька годин.

- Як він? Розстроївся!

- Не те слово...

***

Після того, що сталось у кабінеті начальника ЖЕКу, кілер довго не міг оговтатися. Він себе не пізнавав. Поспішав додому, палив сигарету за сигаретою і про себе чортихався. Куди поділася його витримка! Як він міг таке відчибучити? Що це означає для професіонала його рівня? Ганьба та й годі! Отак засвітитися!

Після такого казусу, звичайно ж, не слід зволікати. Сьогодні ж потрібно поміняти помешкання. Почав мізкувати над тим, як радикально змінити зовнішність. Вирішив: тепер у нього буде довге волосся й густа борода.

Біля будинку його увагу привернув якийсь чолов’яга. Кілер машинально засунув руку до кишені, де лежала його улюблена «беретта». Чолов’яга переминався з ноги на ногу, нетерпляче когось чекав. Обличчя було знайоме. Кого він йому нагадував? Кілер напружив пам'ять.

- Ви до нас на дільницю сьогодні заходили… - нагадав чолов’яга. – Пам’ятаєте?

- Ні! – байдуже відрізав кілер. - Цього ще не вистачало! – роздратовано подумав він про себе. – Мене так банально вислідили! Куди котимось?

- У вас ванна забилась…

У кілера трохи відлягло від серця. Так, це той один із бригади нахабних слюсарів-сантехніків. Проте не став підтримувати розмову.

- Ті ледацюги вам відмовили… А я за вами слідком! Ви ходили до нашого начальника, правда ж?

Після цих слів кілер зрозумів, що чим швидше він накиває з цього помешкання п’ятами, тим краще!

- Бачите, я не п’ю! А гроші мені потрібні! – дивився на нього благально слюсар. - Так скажи я при них, що згоден виконати ваше замовлення – засміють! Що мені робити? Їх багато, я один! Повинен підкорятисяь…

- Я вже вирішив свою проблему, - сухо кинув кілер.

- Я гарно зроблю! – клявся чоловік. – І візьму не багато!

- Мені не потрібні ваші послуги! – ледве стримував лють кілер.

- Ви будете задоволені! – не здавався слюсар.

Цей чоловік так просто не відступить! Не буду ж він знову застосовувати «беретту».

- Ось вам, візьміть! – тицьнув поспіхом кілер чоловікові стодоларовий папірець.

- Ого! – оторопів слюсар. – За що?

- За те, що ви не п’єте! І щоб залишили мене в спокої!

- Жартуєте?

- Та де там! Скажу вам більше! Був би я Президентом, то розводив би таких як ви індивідуумів у спеціальному інкубаторі. Інакше країна загине… Але це вже не мої проблеми. Я займаюся зовсім іншим…

- Хай вам щастить у Новому році! – зворушено роздивлявся купюру слюсар. – Оце своїм накупую подарунків! Видно з вами мати справу – одна радість! – сяяв від щастя.

- Авжеж, авжеж! – бурчить зніяковілий кілер і на цьому зворушлива зустріч вичерпується.

Між тим, незважаючи на всі ці не зовсім приємні події, Новий рік усе ж таки настав. Кілер без пригод швидко змінив помешкання, заспокоївся, забув про недавні дріб’язкові проблеми і знову став тим, ким був насправді. Спав довго, лінькував, знічев’я гортав пресу, зрідка вмикав телевізор. Увечері приводив дівчат. Від них дізнавався про справжні тенденції сучасного життя. Телевізор і преса тут не могли складати конкуренцію. Бо були далекі від життя.

- Міністр фінансів такий козел! – скаржилася кілерові струнка білявка, коли трохи випила.

Де таке почуєш по телевізору?

- Аргументуй! – цікавиться кілер.

- Має у своєму розпорядженні всі фінанси країни, а розрахуватися з дамою по повній жлобкує!

Нарешті минув Новий рік, затим Різдво Христове. Пора до праці. Але на душі з’явився якийсь неспокій. У голові роїлися невтішні думки.

- Може, вже пора на спочинок? Прикупити будиночок у мальовничому місці Криму, та й хай воно горить! Присвятити решту життя красивим жінкам, котрі приїздять до моря... Так повівся на хамство якогось начальника ЖЕКу, - дорікав сам собі кілер. - Чоловіче, це для тебе перший дзвіночок! Нерви вже не ті! Чи не пора на спочинок...

Геть песимізм! Геть невтішні думки! Треба зібратися! Попереду відповідальна робота! Потрібно замочити такого кита вітчизняної політики! А у нього - військо охорони! Має відданих, ревних однодумців! Фанів, врешті-решт! Прибрати його буде не просто! Зате, коли це станеться, його таємнича, нікому невідома постать ввійде в аннали історії... Не одне покоління буде мучитися здогадками – хто ж насправді це зробив? Хто укокошив Непідкупного? От де вічна інтрига життя!

У новому помешканні кілер, згідно з неписаними правилами його професії, намагався жити тихо й непомітно. Навіть зайвий раз без потреби не з’являвся на вулиці. Але хіба тобі дадуть жити спокійно у цій препаскудній державі? Ну, куди ти подінешся від допитливих поглядів сусідів? Хіба тут можна уникнути небажаного знайомства?

- Як тобі наш прем’єр? – поцікавився кремезний дядько, коли кілер відчиняв свої вхідні двері. Впадав у вічі промовистий імідж незнайомця – або слюсар, або водій пасажирських перевезень. Дядько смоктав смердючу сигарету в невеликому коридорчику біля сходів. І не зважав на те, що отой смердючий дим просочувавсь у всі помешкання. Викликав нестерпний кашель у квартирі! От на яку тему хотілосяь поговорити з сусідом кілеру! А тут тобі про прем’єра!

Хотів як слід відповісти, та вчасно схаменувся, бо згадав ЖЕК, нахабного тамтешнього начальника, вирішив – краще помовчати! Тим паче, на фіг йому всілякі дріб’язкові конфлікти? Та й їсти хотілося – саме повертався з пакунками харчів, що придбав у найближчому супермаркеті. Сусід свердлив поглядом. Кілера дратував той погляд – через це довго копирсався у дверному замку.

- Чи тобі по барабану? – нетерпляче допитувався нахаба.

- А ми знайомі? – неохоче буркнув кілер у відповідь.

- Крутого корчиш? Так знай: на кладовищі, і тут, на сусідській площадці – всі ми рівня! Всі однакові! І відходи травлення у нас однакові!

Кілер незворушно дослухав не зовсім приємні для нього репліки, а потім зник у квартирі. Коли роздягався, спіймав себе на думці, що отой кремезний таки трохи його дістав!

- Знов те ж саме! Загублю через таких свій фах!– пробурчав зі злістю, коли викладав пакети на кухонний стіл. - Що мені ваш прем’єр? Він для мене, як і всі інші – звичайна мішень…

- Та що це зі мною! – раптом схаменувся він знову.

Про всяк випадок вирішив зробити декілька вправ із йоги. Після вечері мав займатися тренінгом. Скажімо, провештатися зимовою вулицею у легкому одязі декілька годин. Чи просидіти на лавочці у скверику, не рухаючись і таке інше. Після цього хутко вихопити пістолет. Або хвацько метнути ножа у дерево навпроти. Щоб тримати себе у формі. Усяке буває. Іноді доводиться годинами чатувати жертву за всякої погоди. Іноді треба ліквідувати за допомогою нетрадиційних способів. Тобто, без жодного пострілу. А тут тобі ці представники масового електорату! Ну дістали!

Коли повертався з вулиці, спіймав себе на думці, що йому, мабуть, не уникнути зустрічі з нахабним сусідом. Так і є! Стоїть мало не під самісінькими дверима кілера і отруює навкруги повітря смердючим димом.

- Усі партії - лайно! І в Європу нас не пустять! Мовчиш? Не хочеш говорити?

Продовжуєш корчити з себе крутого? – сигарета запихкотіла густою хмарою смердючого диму. – А уряд таки теж лайно! Що він може? Тільки ціни підвищувати!

Сусід прискіпливо спостерігав за кілером. Той – ані пари з уст! Лише зосереджено порпавсь у дверному замку.

- А в німця порядок скрізь… Слухай, а ти в Афгані часом не був? – спробував кремезний схилити сусіда до відвертості. Нагнати на чоловіка ностальгії.

- Бо такий мовчазний. Або афганець, або десь служиш… у якійсь конторі, де не люблять розмови… Я тебе десь таки бачив!

- Звільнений від служби. Здоров’я...

- А по тобі не скажеш... Чарочку п’єш?

- Так собі... не дуже.

- Або голубий, або штунда! – зареготав дядько.

Кілер стійко проковтнув образи. Нарешті замок піддався і він зник у квартирі. Але встиг почути ще чималу порцію дошкульних реплік сусіда.

- Із тих гівнюків, що повні пофігісти! Хай іде все за вітром! Хоч трава не рости! Моя хата скраю!

Чи ви бачили такого падлючого нахабу! Кілер нервово ходив по квартирі. Цього разу сусід таки добре дістав... Але потрібно стримуватись! Та хіба отой нахаба залишить у спокої? Надавати по морді, чи що? Як тому миршавому начальнику ЖЕКу!

- Та що це зі мною? Отак реагувати на того дурня! Певно, втрачаю таки кваліфікацію... Ще ж зарано на пенсію!

Потрібно збирати інформацію про жертву, а тут… неможливо спокійно зайти до квартири. Наступного дня кілер не уник зустрічі з сусідом.. Той, як ведеться, смалив свою смердючу сигарету й мило посміхнувся, побачивши мовчазного співрозмовника. Від радощів із рота вислизнув великий клубок їдкого диму.

- Нікому не вдасться зламати нашого Непідкупного! – довірливо почав він. – Чули, йому шиють нерухомість на Канарах, зв’язок із молодою дівкою, якоюсь співачкою... Наче та вагітна!

- Хіба він не жива людина? – буркнув кілер у відповідь.

- Ти більше таке не скажи! У тому то й справа, що він не звичайна людина! Нам що? Сто грамів! Дівку пощипати! А він – це зовсім інше! Як би його не обливали брудом – нічого з того не вийде! Ми його любитимемо все більше!

- Ви його прихильник?

- Не те слово! Фанат! Я за ним і у вогонь, і у воду!

- То що? Ніяких шансів?

- Ти про що?

- Довести, що він гівнюк?

- Та це така людина!

- А ви його знаєте особисто?

- Ні. А що?

- Звідки ж така впевненість?

- Люди так кажуть! А вони брехати не будуть!

- А може, він звичайний збоченець. Але вправно маскується?

- Я ж сказав, люди не можуть помилятися!

- Може, він вечорами дружину дубасить?

- Та ти он який! Таємно співчуваєш отим упирям із влади! Отака гидота! З ким це я живу по сусідству!

Кілер зайшов до квартири і довго не міг заспокоїтися. Сам винен! Чого вчасно не замовк? Або одним ударом не поставив нахабу на місце? Теж мені, вирішення проблеми… Тоді приїде міліція, розбір польотів, хто ти, звідки! Нічого собі! Гарний фінал стосунків із отим гівнюком сусідом… Знову шукати нове помешкання? Кілер зробив декілька вправ із йоги і трохи заспокоївся. Але ж той тип і далі діставатиме! Завтра, післязавтра… Що ж робити? Вже треба буде виконувати серйозне замовлення, а для цього потрібен повний спокій... Проблема! Кілер через дверне вічко зазирнув у коридор. Знову стоїть і смалить! Наче на нього чатує! Скоро треба буде виходити з квартири, щоб поїхати у справах. Ну, начувайся! Кілер накинув на голі плечі куртку і вийшов у коридор.

- Вам пощастило! – сказав він сусіду таємниче і поплескав його по-панібратськи по плечу. – Ваші погляди нам підходять... Ми вас перевірили – ви надійна людина! Ви справжній патріот!

- Хто патріот?

- Сьогодні о вісімнадцятій біля центрального входу в Києво-Печерську лавру. Отримаєте необхідні інструкції...

- Які інструкції? Чого вам? Куди ви мене втягуєте? – поблід сусід.

- Ви ж хотіли у Європу? І не любите уряд?

- Чого це я не люблю уряд? Якщо лаю, то це ще нічого не значить! Я і жінку свою лаю, але ж живемо разом, і нічого...

- Вже пізно! Ви наш! До зустрічі! Ви нам потрібний!

Сусід перелякано шаснув за двері рідної квартири. Кілер і собі повернувся до помешкання й радісно потирав руки. От молодчина! І проблему вирішив, і дров не наламав!

До квартири подзвонили. На порозі стояла незнайома огрядна жінка з перекошеним від злості обличчям.

- Куди це ви мого хочете втягнути?

- Даруйте, а ви хто?

- Голову відкручу й собакам викину! Мало не до сердечного приступу довів людину, сволоцюга! У нього діти!

- То це ваш?

- А хіба не видно? – жінка гордо виставила вперед огрядні груди.

- Я був би надзвичайно щасливий, аби він ніколи більше не потрапляв мені на очі!

- Дивіться мені! – жінка погрозливо помахала перед самим носом кілера масивним кулаком. – Випиває – то й що? А так – слухняний!

Наступного дня після обіду наш герой завітав до інтернет-кафе. Там на його “емейл” надійшло коротке повідомлення. Узгодження й деталізація умов замовлення. Потрібно було ліквідувати того типа, про якого так розпинався сусід, кого мас-медіа шанобливо величали Непідкупним. Замовник був вигадливим чоловіком.

Спочатку вимагав цього політика скомпроментувати, злити інформацію про це журналюгам, а потім ліквідувати. Кілер часто бачив цю особу по телевізору. Нічого особливого. Миршавий, невиразний чоловік. Очевидно до фаху політика невисокі вимоги, якщо такі сірі особистості видряпуються на політичний Олімпі! Якби там не було – все одно потрібно ретельно готуватись. Цю нікчемну особу, між іншим, опікує ціла армія охоронців. Поки йшов додому, якщо його тимчасове помешкання можна назвати домівкою, і мізкував над деталями завдання. Коли підходив до будинку, помітив натовп, серед якого крутився переляканий сусід.

- Уявіть собі! – кричав він до людей. – Підходить до мене один тип і каже: треба вбити прем’єра! І це зробити мусиш ти!

Натовп обурено загудів.

- А біда вся в тім, що цей тип – мій сусіда!

Кілер зрозумів, що йому не можна показуватися на очі тому ненормальному. Але це було ще півбіди... От халепа! Знову потрібно терміново шукати нове помешкання!

***

Кілер дві доби назирці ганяв за Непідкупним. Ретельно вивчав його маршрути, розпорядок дня, звички та всяке інше. Ніякої тобі зачіпки. Ніякого креативу! Заводи, фабрики, мітинги, мітинги… Скрізь одні й ті ж обіцянки – коли ми прийдемо до влади, готуйтеся! Буде не життя, а мед!

- І не набридає йому! – подумки лаявся кілер. – Лихо, а не об’єкт! Де тут шукати компромат? Він, напевне, і вві сні теж шепоче пафосні слова про народ!

Одначе, як не крути, замовників не вибирають! Тому потрібно доводити справу до кінця. Треба знайти найбільш вразливе місце, де він часто буває і де його можна гарно пристрелити з глухого вікна якогось даху.

Правда, одного вечора маршрут стався дещо незвичним. Були відвідини ресторану. Непідкупний залишився вірним собі. Довго і поважно ходив залом, потай слідкував за реакцією відвідувачів. Складалося враження, що він і тут, ще трохи, і розпочне палку промову.

Кілер хутенько вибрав столик поблизу. Потрібно було проаналізувати ступінь професіоналізму особистої охорони цього політикана. Коли Непідкупний нарешті почав трапезу, через деякий час біля кілера зупинився офіціант і запитально зміряв поглядом. Кілер відвернувся і зробив вигляд, що розглядає інтер’єр зали. Проте відчув на душі якийсь неспокій. Маленький дискомфорт. Так траплялося з ним тоді, коли він відчував, що банально засвітився. Так і є!

Через деякий час перед столиком кілера з’явилася велетенська похмура постать.

- Вас запрошено? – запитав байдуже чоловік.

Кілер вибрав хоч і ризикову, зате відкриту гру.

- Побачити зблизька таку людину…
- Дуже приємно! Це нам надає наснаги. Прийміть за це щиру подяку від людини, що невтомно бореться за наше з вами світле майбутнє. Але…

- Щось не так?

- Вибачте, але ви створюєте зайвий дискомфорт для нашої служби…

- Я щиро ставлюсь до вашого шефа! Я не провокатор!

- Киньте у скриньку бюлетень на нашу підтримку. Коли це буде потрібно… Але зараз покиньте ресторан, бо інакше доведеться застосувати силу…

- Ще хвилину! – благально попросив кілер. – І тоді піду!

- Дивіться, не хитруйте! – попередив кремезний.

На цьому контакт був вичерпаний. Кілер мало не кусав лікті.

- Один раз засвітився. І невдало… - мізкував він. – Невже він не тільки Непідкупний, але й непідступний?

Тим часом Непідкупний закінчив показовий обід і в супроводі свити покинув ресторан.

- І що далі? Де його можна кокнути? Охорона у нього справді серйозна! – кілер задумався, сидячи за столиком, аж поки його не торкнулася чиясь ніжна рука.

Поруч стояла спокуслива брюнетка.

- Зі мною ти не будеш нудьгувати… - багатообіцяюче проспівала вона.

- Де ж ти була до цієї хвилини? – сумно подивився на неї наш герой. – У мене проблема з клієнтом…

- А з клієнтками?

- Дотепно… Буває по-всякому… А сьогодні задачка не вирішується… такий облом!

- Може, чимось допоможу?

- У моїх справах навіть такі красуні як ти, безсилі… Вибач, рідненька…

- А ти гарненький!

- І це не допоможе!

- Подумай! Багато втрачаєш!

- Не сип сіль... знаю!

Кілер, похнюпившись, посунув на вихід. Раптом зупинився й повернувся.

- Знаєш, - сказав красуні. – Такий паскудний день… Нехай хоч вечір буде пристойним. Тільки одна умова – після десятої ти зникаєш… Я на ніч не залишаю у себе нікого…

Специфіка роботи змушувала його бути обережним навіть у таких речах.

- Як скажеш… - байдуже відповіла красуня.

Кілер замовив напої, фрукти, солодощі, цукерки, вино сухе і вишукане шампанське. Для таких дівчат він завше був щедрим, бо більше ні з ким було отак невимушено посидіти чи полежати у ліжку, позбутися повсякденної мороки, відчути справжній смак життя.

А ця була надто приваблива. Належала до тих жінок, які одразу впадають в око.

Як тільки вони опинилися наодинці у квартирі, красуня одразу взялася добросовісно виконувати свою роботу, - роздяглася до білизни, демонструючи вишукану грацію власного тіла, тонка білизна спокусливо підкреслювала цю грацію. Кілер, звичний до таких прийомів, раптом відчув, як у нього перехопило подих. Жінка кокетливо пригубила шампанське й поїла трохи фруктів. Затим вийшла і стала посеред кімнати. Спочатку кокетливо продемонструвала вигляд спереду, потім - збоку, потім повернулася спиною. Це була добре відпрацьована жіноча атака на зголоднілі чоловічі рецептори підсвідомості та сексуальні нервові закінчення.

Кілер отримував неймовірне задоволення, спостерігаючи за невимушеними рухами жінки й дозволив собі трохи коньяку.

- Природа попрацювала над тобою з натхненням…

- Це я сама над собою попрацювала… Колись були самі комплекси. Хочеш, я для тебе виконаю один танець?

- Буду дуже радий… - сказав кілер і сам собі дивувався, на біса так довго затягувати прелюдію.

Вона попросила включити будь-яку музику і почала танець. Мов кішка, підкрадалася до чоловіка, робила захоплюючі рухи животом, іншими звабливими частинами тіла, затим, коли він спробував її схопити за руку, вислизала і граціозно віддалялася в іншу частину кімнати. Продовжувала танець на відстані, затим знову наближалася, спокушаючи своїми вигинами красивого тіла.

Танець сподобався кілерові і він із захопленням почав аплодувати.
«Перший раз бачу оригінальну, або як тепер кажуть, креативного нічного метелика…», - подумки дивувався чоловік. – Вечір буде вдалим…

Він заплющив від задоволення очі й прошепотів:

- Ну йди вже сюди…

- До десятої залишилося небагато часу…

- Ти така образлива?

- Ні. Просто не встигнемо поговорити про основне.

- Про основне?

Кілер сів у ліжку і здивовано витріщився на красуню. Хіба він сюди запросив її для якоїсь розмови?

- Ти випадково був у ресторані?

- Слухай, - злиться кілер. – Я з дамами твого призначення ніколи не розмовляю про роботу!

- Ти маєш змінити тактику щодо Непідкупного…

- Що?

- Не перебивай… Тепер його потрібно не убивати, а морально знищити…

- Ти хто?

- Маленька деталь у великому ланцюгу системи…

- Те що ти пропонуєш, - не мій профіль. Мій найкращий аргумент – куля! Я мушу відмовитись…

- Це неможливо. Це рішення системи. А з нею, як ти знаєш, і без мене – краще не сперечатись. У тебе немає іншого виходу… Ти ж знаєш, система тепер тебе так просто не відпустить!

- Чорт! От влип! Але ж я не з вашої системи! Я вільний хорт! Я вмію тільки стріляти! А тут потрібна інша підготовка!

- Або будеш тягнути цю лямку, або випадкова смерть… Вибору в тебе не так багато! Усі ми під пильним наглядом невсипущої системи, мій хлопчику! Тепер далі. Згідно з неписаними законами однієї з міжнародних мафій, небажану особу не слід убивати. Бо тоді можуть бути неприємності з правоохоронною системою. Бо це зайві й непотрібні втрати на підкуп суддів, поліцаїв, прокурорів. Краще у щура відібрати майно, власність, гроші, нарешті, морду набити. Вбивати суворо заборонено. Небажана особа після цього не може ніде більше ані займатися бізнесом, ані працювати на вищих державних посадах.

- Цікава концепція. Незвичне із досягнень світової людської практики останнім часом…

- Наша система прийняла цю філософію для запровадження у нашому житті…

- Мало ймовірно…

- Мене це не обходить. Така в мене остання інформація. Я звичайний виконавець, а не той, хто приймає остаточні важливі рішення… А тепер для таких скептиків як ти. Мені доручили передати тобі нові умови контракту по роботі з Непідкупним. Ніякої ліквідації. Тобі потрібно збирати на нього компрометуючу інформацію. Але не просту, а таку, що повинна його знищити морально й психічно. В очах його прихильників… Часу для виконання завдання менше двох місяців.

- А потім?

- Якщо провал, він стає на чолі системи. Мої керівники проти цього!

- Це не мій фах! – кілер жбурнув зі злості апельсин об підлогу.

- Єдине, чим можу тебе утішити – ти будеш не один. Над цим завданням будуть працювати сотні таких як ти. Так от! Тепер це буде фахом для всіх! – чарівно посміхнулася жінка. – Усі мають перекваліфікуватися… Хто не зможе – прощавай білий світ!

- Краще мені було б піти з ресторану!

- Щоб це змінило? Я б до тебе, у такому випадку, прийшла сама… Кошти при необхідності, на справу будуть виділятися необмежені… у випадку підтвердження доцільності… Всякий ризик має бути виправданий…

- З ким зв'язок? З тобою?

- Специфіка нашої роботи, ти краще мене це знаєш, – якомога менше світитися… Так що мене ти навряд чи побачиш… Завтра я вже, може, буду у Сингапурі чи Абу-Дабі. А тепер прощавай! Мені пора йти!

- А як же?.. – кілер розгублено і з розчаруванням дивився як красиве тіло знизу догори зникає під одягом.

- Тобі зараз не до пестощів. Хоч би ти до ранку переварив сказане…

- Ти мене ображаєш… як чоловіка, і як професіонала…

- Вибач, знаю… Чи є у мене можливість красиво від тебе піти?

Жінка присіла зовсім поруч і співчутливо заглянула кілерові в очі.

- Ми ж колеги! – хапався за соломинку чоловік. - Ти прекрасно знаєш, як дістає самотність!

- Не легше, коли є за ким щодня страждати і переживати…

- Ти це вже пережила?

- Так…

- Я ні…

- Не приведи, Господи, тобі це відчути…

- Зачекай! – благально просить кілер.

- Нічого не буде! – незворушно стоїть на своєму жінка.

- Я вже це давно зрозумів! Я не такий тупий, як видається…

- Вибач! Не ображайся! Ти зовсім не тупий! Я дещо знаю про твою роботу!

- До біса роботу! – кричить чоловік. – Я зовсім про інше! Як хоч тебе звати?

- Звати мене ніяк! – сумно відповіла жінка. – Вже давно мене не звали по імені…

- Невже ти байдужа вродлива лялька! – мало не в розпачі господар.

- Тепер уже ти мене образив. Відгукуюсь я на прізвисько Холодна Троянда. Особисто для тебе пояснюю – холодна, значить, недоступна…

Вона зникла за дверима. Кілер довго дивився в заціпенінні на те місце, де щойно стояла жінка і не міг зрозуміти, що ж він не встиг зробити… Гарячково шукав відповіді… Бовдур! Потрібно було записати її номер телефону! Він швидко вискочив із квартири. На вулиці було холодно йі порожньо. Навіть жодного одинака прохожого. Жінка наче розтанула ву повітрі… Кілер повернувсь у квартиру і перше, на що він звернув увагу – його бентежив тонкий аромат її парфумів, від котрого чомусь защеміло серце.

«Що це зі мною? Ця хвороба не для нашого фаху! Засну і все минеться», – заспокоював себе чоловік. З нудьги хутко висмоктав пляшку коньяку і без пам’яті впав у ліжко.

***

На ранок прийняв контрастний душ і сів у роздумах. Що ж виходить? Усі його професійні досягнення, що він збирав роками докупи по зернятку – котові під хвіст? Тепер він мусив виконувати те ж завдання, але засобами, які йому не те що не зрозумілі, але навіть не сприйнятливі! Спілкуватися весь час із придуркуватими політиками? Він їх не міг терпіти п’яти хвилин. Яке було щастя мати з ними справу через вічко оптичного прицілу! У житті вже вкотре наставала чорна смуга. Знову життєва спіраль диктувала свою таємничу суть… Так було не раз.

Виходив на якийсь певний життєвий чи матеріальний рівень, що можна було сказати самому собі – досить! Пора на спочинок! Як тут на тобі! Невідомо звідки з’являлись обставини, що їх ні конем не об’їдеш, ні човном не оминеш! Так і тепер.

А ця незнайомка? У його професії не могло бути таких випадків. Вірніше, вони були не бажані… Він боявся, що таке колись станеться! Вона була надто вродлива і спокуслива… Але зовсім не це бентежило серце і душу цього холоднокровного чоловіка. Тоді що? Відповіді немає.. Суцільна таємниця. Магія її величності любові. Їй підвладні королі, принци, найбагатші люди планети. Що вже казати про нього, звичайного виконавця чужих таємних і хижацьких помислів!

«Що будемо вирішувати? – радився сам з собою, сидячи у ліжку. - Тягнути цю лямку, чи готуватися до випадкової смерті?

Здоровий глузд переміг. Чоловік змусив себе сконцентруватись. Якщо він буде найгіршим, не потягне перекваліфікацію, стане банальним бовдуром, а не профі, тоді хай буде, як буде! Відмовиться бути бовдуром! Прямо подивиться небезпеці у вічі. Ліквідовуйте мене! Така проста і банальна круговерть життя! Сьогодні ти – завтра тебе!

Непідкупний знову під вечір завітав до того ж ресторану, що і вчора. Кілер дав офіціантові сотку зелених і зайняв непомітне місце у кутку зали. Вдивлявся в зал – не покидала дурна і вперта ілюзія, що побачить тут знову ту жінку. За чим він сюди прийшов - йому нагадав той самий чолов’яга, що вчора люб’язно просив піти геть.

- Ви знову створюєте дискомфорт для нашої служби, - перед столиком кілера нависла похмура кремезна постать охоронця.

- Будь ласка, передайте вашому босу ось цю записку…

Кілер витяг дорогий маркер. Швидко й розмашисто написав кілька речень. «Назвіть ваш рахунок. Можу перерахувати певні кошти на вашу святу справу».

Охоронець кинув оком на зміст і зник. За мить з’явився знову.

- Дякуємо за пропозицію. Наша відповідь одна для всіх – киньте бюлетень за нашу політичну силу, коли настане час…

«Або я повний ідіот, або нічого не розбираюсь у людях… Ех, як було раніше просто – натиснув курок і справу зроблено…», - розмірковував кілер.

- Вас немає серед запрошених, - перервав його роздуми кремезний. – прошу покинути зал!

Ранком кілер відкрив очі і довго не міг збагнути, хто сидить поруч з ним на ліжку.

- Доброго ранку! – люб’язно відізвався лисий кремезний незнайомець, побачивши, що кілер здивовано вивчає його фізіономію. Він широко посміхався кілерові, наче доброму знайомому, з котрим не бачилися десять чи й більше років.

Господар звівся на лікті й оглянув кімнату. На стільцях сиділи ще двоє. На відміну від лисого, були похмурі й незворушні.

- «Беретту» ми завбачливо відібрали. Гадаємо, будеш вести себе слухняно.. – радісно продовжував посміхатися лисий. – А тепер, одягайся… - наказав він таким же бадьорим голосом.

- Хто ви й куди мені потрібно з вами їхати?

- Ми й самі не знаємо… Нас послали, ми приїхали. Сказали тебе привезти… Ми чесно відпрацьовуємо свою зарплатню…

- Куди поїдемо?

- Секрет! Ну, давай, збирай себе докупи! Ти ж людина тренована…

- Що ви, хлопці! Ви помиляєтеся! Не за того мене приймаєте! – пробував викручуватися кілер.

- Ти й сам собі не віриш, що кажеш! – регоче лисий. – Одягайся, бо он ті двоє, на відміну від мене – неприємні типи! Їм аби кулаки почухати! Одягайся! Бо тоді комфорту не обіцяю!

- А туалет? Ванна?

- Вибач, у маршрутному листі у мене цього немає…

Кілер мовчки одягнувся.

- Дайте пальто!

- Обійдешся! Без пальта забудеш думку про втечу! На дворі мороз – будь здоров! По дорозі не затівай проблем, щоб ми тебе не кидали для виховання у сніг. Домовилися?

- Домовились…

- Гарно мати справу з тямущими людьми. Приємно – без істерик, без погроз, чоловік одягнувсь і нам приємно. Правда, братани?

- Куди йому подітися? – сплюнув собі під ноги один із братії. – Зав’яжи йому очі.

Захоплений зненацька у ліжку, кілер без суєти й зайвої нервозності виконував усі вимоги незнайомців. Можна було б спокійно позбутися непроханих гостей, але було цікаво – що все це означає? Він навіть не збирався зосередитися, щоб спробувати проаналізувати – хто ці непрохані гості й, головне, - хто їх прислав… Привезуть до замовника – тоді буде видно, як діяти далі.

Коли вже їхали у машині, від нудьги почав перебирати події вчорашнього дня. Непідкупний, спостереження за ним, ресторан… записка… Раптом він відчув запах тонких парфумів… Десь із глибини підсвідомості виринув цей п’янкий аромат… Таємнича красуня… Дивний танець. Красиві вигини тіла… А тоді вона, мов лід за пазуху поклала – ось тобі нова інструкція… Кілери стають няньками. Вбивати не можна, бити клієнта теж не можна…

- Глухий, чи що! – торсав його за плече один із викрадачів. – Вилазь! Приїхали!

Місцина, де його висадили, була тиха… Отже, десь за містом. Сніг хрустів під ногами, ноги час від часу вгрузали по кісточки. Навіть стежки не прочищені… Так і є, якась сільська місцевість.

- Ведіть до корівника! – почув крик лисого.

Одного разу вже доводилося сидіти дві доби у холоднючому, забутому Богом колишньому колгоспному свинарнику. Нестерпний запах делікатесних тварин потім переслідував місяць.

- Шефе, а там нікого немає! – кричить у відповідь один із викрадачів. – Тут холод собачий! На хріна мені тут сидіти! Вони сказали – з рук у руки!

- Довбані політики! – матюкається інший, котрий мовчав до цього часу. – Щоб я більше з ними мав справу!

«Таємниця так швидко відкрилась! – сміється про себе кілер. – Отже, Непідкупний! Але що йому від мене треба?»

Його завели в якесь приміщення, а потім почали дубасити по чім попало. Кілер інтуїтивно захищався від ударів.

- Довбані бики! – кричав він до викрадачів. – Вам же було чітко сказано – передати з рук у руки! Дебіли!

- Сам дебіл! – сміється лисий. – Скажемо, спробував утекти, ловили. Так більше запросимо за тебе…

- Виродки!

- Заткни йому пельку! – горланить лисий.

Коли кілер прийшов до тями, його трусило від холоду й нестерпно боліло побите тіло. Кругом було темно. Скільки минуло часу? Невже настала ніч? Хотів поворухнути рукою – де там! Заклякли, зв’язані за спиною. У корівнику було темно, пустинно й тихо. Затим знову почулися кроки, що наближались. Хтось присвітив йому в очі. Світло неприємно засліпило. Кілер замотав головою.

- Продовжимо? – почув він, тепер вже інший, неприємний гнусявий голос.

- Хто ви? Що вам треба?

- Ти попався, хлопче, - продовжив погрозливо гнусявий. - За тебе ніхто не дасть і шеляга! Тебе ніхто не буде шукати… тим паче, що квартири ти міняєш майже щотижня…

«Кепські справи, - зітхнув кілер. – Зі мною розмовляють професіонали».

- Хотілось би все-таки дізнатись…

- Тут тебе якісь дебіли шинкували. Так ми їх відшили! – зареготав він майже над вухом.

- Так розв’яжіть…

- Заткнись! Розв’яжіть його! А сам накиваєш п’ятами! Знаю я твою винахідливість!

- Я вже тут майже зранку…

- То й що? Ще посидимо… Нам поспішати нікуди! Хлопці, ану потопчіть йому спину, як слід…

- Виродки! Розв’яжіть! – злився кілер. – М’ясники з Бесарабки!

- Хай так! – відповідає гнусявий. – Зате більше за тебе дадуть! Скажемо, втікав, ледве наздогнали! Ти ж так просто до рук не даєшся!

- Ваша мама знає, яку ви виконуєте роботу?

- Мама якраз і благословила!

«Господи, з ким я розмовляю! Це ж треба так попастися! Що відбувається?», – кілер відчував якусь нестандартну ситуацію, - або його викрали якісь дилетанти, або він потрапив у руки невідомих помилково. Усе, що з ним сталося, не піддавалось бодай якійсь логіці. Не встиг поміняти фах, як тепер уже на ньому заробляють гроші… Хлопці, які гамселили його ногами, були міцні, треновані й сил не шкодували. Кілер відчував, що знову незабаром провалиться у темінь, але там уже ліхтариком не присвітиш…

- Командир! – кричить чийсь розпачливий голос. – Треба брати ноги в руки! Нас окружили!

- Без паніки, падли… - бурчить гнусявий.

Неподалік почулися постріли, а потім дві короткі автоматні черги. Кілера перестали гамселити ногами і скоро ці ноги в паніці хутко потупотіли геть. Запала коротка тиша. Затим знову почулися неквапливі кроки, вогник ліхтарика і над кілером схилився якийсь чоловік.

- Непритомний… - констатував він. – Віднесіть в машину і відвезіть назад на його квартиру.

- А як ми її відкриємо?

- Ключем, чортів віслюк!

- А де ключ?

- А я звідки знаю? Клієнт прийде до тями, розкаже! От дістали! Цілий день не туди їхали! Чого я вас досі не порозганяв?

- А нам із ним залишатись у квартирі?

- Навіщо? Він що, голубий? Ми такі послуги не надаємо…

- Охороняти…

- Охороняти? Від кого? Ідіот! Окрім нас, він більше нікому не потрібний! Залишиш йому записку і номер телефону. Коли прийде до тями, нехай подзвонить… Ні! Я краще сам напишу. А ти не забудь залишити її на видному місці.

- На підвіконні?

- Боже, дай мені сил це витримувати. Дятел! На видному місці – це там, де її одразу побачить клієнт!

***

Кілер три дні зализував рани і не з’являвся на вулиці. Коли можна було бодай якось загримувати синці та подряпини на обличчі, потелефонував на номер, що знайшов на клаптику паперу біля ліжка. Незнайомий голос сухо запропонував зустріч у скверику біля Верховної Ради. Прикмети – високий, у чорних окулярах, в руках газета. Кілер вирушив заздалегідь, бо не любив запізнюватися.

- Вибачте за тих ідіотів! – почав чоловік, коли вони знайшли затишне й безлюдне місце. – Бачу, ви постраждали… - він прискіпливо розглядав обличчя кілера.

- Пусте, - відмахнувся той. – Буває гірше…

- Треба було одного неслухняного вивезти, провчити. Вас привезти до мене. Вийшло навпаки… Ці козли все переплутали! Що за люди? Ну нічого не можна довірити!

«Або гнила контора, яку він представляє, або йде дешевий спектакль», - відзначив подумки кілер.

- Про що буде мова? – люб’язно звернувся він до свого співрозмовника.

- Ви пропонували кошти на нашу справу. Про яку суму йтиметься?

Кілер ледве зберіг незворушність на обличчі. Він був не готовий до цієї розмови! Як тепер красиво вибріхуватись? Троянда, правда, сказала, що гроші будуть виділяти за умови їхнього доцільного використання… Але що йому робити тепер? Обіцяти? Не обіцяти? Витримати паузу? Що робити? Ні, він ніколи не опанує новий фах!

Мовчанка дещо затягувалася…

- Розумієте, передвиборча кампанія стає дедалі більш напруженою… - крадькома почав знову чолов’яга. – Окрім іміджевих затрат, витрат на рекламу, додається людський ресурс… Але ми марно кошти на вітер не кидаємо! Поточні потреби складають… - чоловік дещо зам’явся. – Треба ж тримати рівень конкурентоздатності… інакше затопчуть!

- То скільки складають поточні потреби? – кілера доймала чисто людська цікавість.

- Якби мільйон… - видавив із себе незнайомець.

- Мільйон чого?

- Та чого? Хіба за наші гроші щось путнє вийде зробити?

«Що за дурня, ці нові технології! – подумки лаявся кілер. – Набагато дешевше вбити цього придурка і його боса!»

- Ви мені дасте час на роздуми?

- Аякже?

- І ваші люди мене більше не будуть дубасити у брудному й холодному корівнику?

- Борони, Боже! – перелякано замахав руками співрозмовник.

- От і добре! Тоді чекайте мого дзвінка! До речі, як вас величати?

- Для вас – просто Петя!

- Петя?

- Так! Петя! Я демократ!

Після цих слів чоловіки хутко розійшлися в різні сторони.

«Що тепер? – розгублено думав кілер. - Продовжувати грати у дурня, чи дійсно просити гроші?» Вирішив зв’язатись із замовником. Відповідь прийшла миттєво. «Бовдур! – лаявся замовник. – Включай мізки! Це тобі не на гашетку тупо натискати!»

Далі була інструкція дати запит на витрату коштів.

«Ага! – зрадів кілер. – Дещо прояснюється…»

Одначе, де там! Як тільки домовився про зустріч, і кілер заздалегідь вирушив до парку Шевченка, щоб не запізнитися, як біля під’їду його зненацька зупинив якийсь низенький, худий чоловік. Миршавий вигляд красномовно свідчив, що чоловік або бідує, або хворий на якусь хронічну хворобу. Проте припущення кілера пішло коту під хвіст, ледве незнайомець відкрив рота.

- Олександр Казимирович, - сказав він тихим, навіть якимось жалібним голосом.

- Чим можу прислужитися? – насторожився кілер.

- Член ЦК партії безкорисливих… Це партія Непідкупного! – уточнив він.

- Вибачте, я зовсім не маю часу! – кілер спробував вислизнути, але незнайомець був ніким не визнаний чемпіон з уміння невимушено затримувати потрібних людей і привертати їхню увагу до себе. Члени ЦК партії безкорисливих за час свого служіння ідеалам партії ще й не такого навчились!

- Ваша зустріч буде цікавішою, коли перед цим я прикрашу її деякими деталями. Не перебивайте! Ви йдете на зустріч із Петром Сергійовичем. Або Петею, як він просив вас його називати… Продовжувати?

- Вам не відмовиш в обізнаності…

- Я - член ЦК партії. А це значить, що перед тим, як ним стати, мав за честь пройти природний відбір… - Олександр Казимирович інтимно заглянув в очі кілера. Шукав там реакцію. Проте зустрів холодний і байдужий погляд.

- Переходимо до основного. Петя хоче ваші гроші присвоїти собі. І на потреби партії жоден цент не піде… Я достатньо переконливий?

- Мені здавалося, що ваша партія більш структурована. Монолітна. Згуртована.

- Ви наївний… Вибачте за відвертість… Для електорату – так! Ми гівняна цукерка у красивій упаковці. Як вам моє порівняння? Я знаю нашу внутрішню кухню, тому хочу вам сказати лише маленьку закриту інформацію – Петя ненавидить Непідкупного і рве під себе, де тільки може…

- Ви ненавидите і того, й іншого!

- Отут ви в точку! Але на відміну від Петі, я хочу, щоб партія виграла і стала при владі. Я три роки не сплю і бачу себе міністром економіки. Заради цього я знищу не тільки Петю, а й рідного батька, як тільки він стане у мене на дорозі…

- Рідного батька?

- Батько мій помер, царство йому небесне! Це була метафора!

- Що вам потрібно від мене?

- Вам не зрозуміти того стану душі, котрий переслідує вірного, відданого партійця ось уже майже десятиліття! Напружене чекання фіналу кожних виборів, довге і важке звикання до поразки, - птах удачі щоразу пролітає на відстані протягнутої руки, а потім безслідно зникає… Щоночі сниться конвеєр, по якому рухаються грошові потоки країни… Я цей спрямовую туди, цей сюди… Серце калатає від радощів і от-от вискочить із грудей! Уранці довго не можна розлучитися з ілюзією солодкого сну…

Кілер напружено міркував, яку придумати ще одну причину, щоб люб’язно позбутися товариства цього напівбожевільного чоловіка. Не гоже грубо посилати подалі майбутнього міністра економіки…

Олександр Казимирович сам нарешті вийшов зі свого стану нірвани.

- Вибачте, трохи дозволив собі зайвого…

- Що від мене потрібно?

- Ні в якому разі не давайте гроші Петі!

- А кому?

- Мені!

Кілер здивовано відкрив рота. Часу на дорогу майже не залишалося. На роздуми теж.

- Хай вам грець! Ви легковажно такі ребуси загадуєте! Розберіться між собою! А тепер вибачте, мені потрібно йти!

- Ви мені не повірили! Через певний час зрозумієте, що зробили помилку! Тоді я до ваших послуг! Петя спеціально вас морозив у корівнику! Щоб ви стали поступливіший!

«Он як!», – матюкнувся про себе кілер. У нього теж була впевненість у тому, що це Петя дав наказ його дубасити. Отже, він не такий простий, як здається з першого погляду!

До парку Шевченка добирався спантеличений. Біда та й годі! Не вийде з нього кілера нового покоління! Мало того, що майже не розбирався в складних процесах партійного життя, так ще потрібно було безпомилково розгадувати хитросплетіння всяких інтриг.

У тому місці, де була призначена зустріч, кілер побачив Петю в оточенні десятка розлючених людей. Він щось збуджено їм розповідав. Прибуття кілера Петя або не помітив, або проігнорував. Принаймні, не звернув на нього ніякої уваги й продовжував свою справу. Нічого не розуміючи, кілер сів неподалік і мимоволі прислухався.

- Скоро у нас з’являться гроші і ми вам усім виплатимо зарплату! – схвильованим голосом говорив Петя до людей. – У нас тотальна підтримка всіх багатих людей країни. На нас кидають оком з-за кордону!

- Якщо ближчим часом не виплатите зарплатню, я звернусь до преси! – гарячково кричав якийсь чоловік із натовпу.

- Які ви! – дорікає Петя. – Розманіжилися! Демократія розбещує! Щось не так – одразу до преси!

- Досить нас дурити! Ще не прийшли до влади, а вже дурите народ!

- Тут примітивне непорозуміння! – викручувався Петя. – Тимчасові фінансові труднощі. Ось поруч сидить чоловік, який згодився бути меценатом нашої партії. І ваші проблеми будуть вирішені!

Кілер перелякано втягнув голову в плечі. Петя показував рукою на нього.

Куди його втягують? На біса йому ця халепа?

- Ну скажіть! – благально просить Петя, підбігаючи до кілера. – Скажіть, що ви нам даєте гроші!

- Питання в стадії вирішення… - розгублено бубнить кілер. – Я точно запевнити не можу!

- Скажіть, що ви мовчите! – шепче Петя. – Що з вами станеться? А в мене клопоту поменшає!

- Ідіть ви… - злиться кілер.

- Не переймайтеся так, скажіть… Для вас це дрібниця! Я вам усе потім поясню…

- Я не можу дурити людей! – поблід від злості кілер. Він ледве стримував себе, щоб не повернутися до своєї традиційної роботи. Правда, розстріляти придурка на очах у людей – це вже занадто і для нього.

- Спочатку важко, а потім звикаєш…

- Ідіть ви під три чорти!

Обдурені прихильники партії Непідкупного насторожено спостерігали за діалогом двох людей, проте второпати нічого не могли, про що вони там шепчуться. Підійти ближче не дозволяла вихованість, котру ці люди свято берегли від радянських часів.

- Меценат згоден! – радісно махає Петя до натовпу. – Розходьтеся! Завтра гроші будуть у нас на рахунку, і ближчим часом ми з вами розрахуємось… Миколо, ти потелефонуй мені завтра під вечір. А тепер ідіть собі!

- Дивися! Востаннє тобі повірили!

- Дивно вийшло! Вибачте! – метушиться Петя, заглядаючи в очі кілера. – Хто їм сказав, де я буду? От вони і приперлись…

- Що за дурня, перекладати чиюсь провину на когось!

- Та це ж велика політика! У нас усе так робиться!

Кілер зрозумів, що єдине його спасіння у цій ситуації – заспокоїтися… Бо інакше зараз на очах у багатьох перехожих у парку Шевченка станеться непоправна втрата для великої політики…

- Давайте кошторис витрат… - ледве стримуючи злість, сказав кілер.

- Та я не встиг його зробити, - почав виправдовуватись Петя. – Зранку то наради, то зустрічала!

- Можна було б комусь доручити це зробити…

- Кому? Самі остолопи, а не виконавці! Доводиться робити все самому! Тому й не встигаю…

Схоже, Олександр Казимирович мав рацію, коли говорив, що Петя всі гроші гребе під себе. Але як йому вдасться надурити кілера? Цього ніколи не станеться. Треба думати, як цього придурка вивести на чисту воду! Проте тут одна загадка - чи діє він самостійно, чи так велів Непідкупний? Як би дізнатись? Миршавий Казимирович щось може знати? Може його вивезти в лісок і попресувати? Часу на детальні роздуми було обмаль.

- Що вам дасть кошторис витрат? Звітуватися будемо по факту використання коштів. Скажу відверто – будемо запрошувати відомих співаків, навіть із-за кордону. А це великі витрати!

- А без співаків – ніяк?

- Співаки – це найефективніша реклама партії! Електорат летить на них, як мухи на мед! Вищий пілотаж! Та що ви на цьому розумієтесь! У вас, бізнесменів, своя кухня, у нас своя!

- Добре, переконали. Гроші у мене вдома. Отримаю від вас кошторис – зв’яжемося по телефону.

- Не треба по телефону… Ось адреса, про яку мало хто знає… Але для вас! Я там завжди вирішую всі серйозні справи…

Про гроші сказав навмисне. Якщо Олександр Казимирович не намовив на цього чоловіка, то вдома у кілера ближчим часом будуть гості. Отже, потрібно бути на сторожі й чекати!

Проте знову помилився. Два дні прочекав – нікого! Вирішив не надовго сходити до супермаркету за продуктами, бо запаси закінчувалися. Коли виходив із під’їзду, на нього налетіли двоє кремезних чоловіків, один ударив по голові чимось важким, далі запхнули кілера як мішок до стареньких «Жигулів».

Знову історія повторилася. Привезли до старого корівника. Кілер очуняв від удару. В голові гуло, наче він був не в корівнику, а потрапив у вулик. Різкість в очах потроху відновлювалася. Перед ним сидів один, а не два охоронці. Він байдуже смалив сигарету. Ще один стовбичив неподалік.

- Прийшов до тями? – каже той, що сидить напроти. – Пам’ятаєш, куди гроші вдома заховав? Така сума! Один мільйон так просто не заникаєш… - розмірковує охоронець. – Петя за такі гроші матір рідну продасть!

- Хіба його мати народила?

- А ти веселий хлопець! Видно, бувалий! З тобою треба бути насторожі! Ага… Так про що я? Згадав! У тебе вдома зараз шмон наводять. Знайдуть – тобі капець. Якщо блєфонув і не знайдуть – сюди приїдуть. Тоді тебе ждуть тортури. Хоч так, хоч так – лотерея для тебе з програшем. Може мені скажеш?

- А розв’яжеш?

- Тю! Чи я дурний!

«Обійдусь без твоєї допомоги», - подумав кілер. Але біда! Треба рятуватися! Кілер нюхом відчув смертельну небезпеку. Він зробив два невловимі порухи біцепсами й міцний вузол вірьовки сповз униз. Ще один різкий помах руки, удар по шиї й охоронник тихо сповз на підлогу. Пролунав постріл того, що був неподалік. Мимо. Кілер про всяк випадок закрився бездиханним тілом і скористався пістолетом знепритомнілого охоронця. Він вистрілив у відповідь і був прицільнішим, бо почувся зойк, а потім тіло гепнуло на підлогу.

Чи є ще хто тут? Кілер зачекав ще трохи, а потім побіг довгим широким коридором. Забрав зброю у другого охоронника, оглянувся. Потрібно місцевість і оцінити ситуацію. У кінці коридору стояла драбина, по котрій він хутко зліз на горище. Підбіг до слухового вікна. Місцина кругом була пустельна, засипана снігом. Десь загарчав легковик, а потім мотор затих. Кілер глянув туди, де зупинилася машина. До корівника бігли озброєні люди.

«П’ятеро, он шостий – уважно рахує кілер. – Спробуємо поквитатися за образи! Оце вони так будують щасливе життя? Добробут, гарні пенсії! Ну нехай я, пропаща людина… Мене батьки неправильно виховали, а радянська школа взагалі зіпсувала! А ці? Видно ж, що в кожного гарна, добра мама! Не слухали, чого вона вас навчала!»

Кілер поволі знімав рухливі мішені. Люди, що бігли до корівника, спотикались і падали носом у сніг, наче там були теплі мамині обійми. Ті, що залишалися живими, перелякано мов сліпі, крутили навкруги головами, не розуміючи, звідки лунають постріли. Останній із переляку полосонув автоматною чергою по даху корівника. Над головою кілера посипалися дерев’яні тріски. Останній постріл і в дикій місцині знову запанувала первозданна тишина.

Тепер треба хутко звідси! Бо зараз приїдуть доблесні стражі порядку і будуть по всіх каналах з гордістю розповідати, як довго слідкували, а потім викрили і знешкодили чергове ОЗУ.

Тепер треба знайти Петю! От кому він повідриває вуха! От кому треба вирвати жало! Тихий розбійник, що тиражує зло навколо! Такі хоч у сімнадцятому столітті народяться, хоч у дев’ятнадцятому – все одно будуть руйнівниками, хоч би під якою личиною не маскувались, хоч би які красиві слова не виголошували!

Натякнув про гроші – і вже мало не вбили! Добре, що я можу за себе постояти! А що робити звичайній людині у такому випадку?

Та на їхньому падлючому тлі я мало не Робін Гуд!

Кілер заліз у старенькі «Жигулі», на яких приїхали його жертви і рвонув із місця у напрямку міста. Біля метро кинув автівку й поїхав до криївки Петі, адресу якої останній так легковажно дав.

«Якби він тільки там був! - повторював про себе кілер. - Повинен бути! Адже він думає, що мене зараз допитують його бики, довідуються, де заховав гроші…»

Кілер знайшов потрібний будинок і трохи легковажно віднісся до свого візиту. Він наївно думав, що Петя сидить один на кухні і п’є чай із цукром уприкуску. І намазує хліб вишневим варенням. І він так просто ввірветься до нього і зажадає пояснень.
Таємний офіс був на сьомому поверсі. Кілер швидко перебирав ногами по східцях, нетерпляче очікуючи на зустріч із мерзенним політиком. Боковим поглядом він раптом помітив, що на кожному поверсі нудьгують по дві красуні. По тому, як вони оцінююче зиркали на нього, він одразу зрозумів, що вони стоять не для чоловічих утіх. Та було пізно – на шостому поверсі до нього наближались дві красуні зверху. Їхній вигляд нагадував диких кішок, котрі мали ото-от стрибнути на жертву. Кілер глянув через плече назад. Ті що знизу, швидко піднімалися нагору. Стріляти було безглуздо – одразу з’явиться міліцейський спецпідрозділ – і тоді справи будуть кепські.

Кілер не раз бував у ситуаціях, коли рукопашний бій з тренованими для цього жінками закінчувався неоднозначно. А тут була значна чисельна перевага. Ще була одна особливість у жіночої охорони – з ними неможливий ніякий компроміс. Служити замовнику – для них це все одно, що любити все життя одного чоловіка. Кілер приготувався до виснажливого нерівного рукопашного бою, де його рухи були обмежені вузьким коридором. У жінок це було перевагою.

«Вас же Господь створив для гармонії цього світу, - бідкається подумки кілер, дивлячись на красунь, які замість свого прямого призначення - народжувати дітей та любити чоловіків - робили все навпаки.

- Не чіпайте його! – почув він глузливий голос Петі. – Пропустіть! Нехай заходить!

Під пильним оком красунь кілер опинився у просторій квартирі, що була переобладнана під дорогий кабінет.

- Коньяк, каву? – Петя був дуже люб’язний. Але це вже був не той добродушний простачок, за якого видавав себе раніше. Тепер це був хижак, який, коли буде потрібно, не витратить навіть хвилини на сентименти. Так воно й трапилося.

- До діла, - сухо сказав він. – Ми зібрали про тебе всю інформацію. Афганістан, Таджикистан, Чечня і ще багато дечого! Коли ти працював у своєму звичайному середовищі – тобі не було рівних. Як тільки спробував освоїти новий фах – стати модератором компромативних технологій, одразу спалився. Не під силу?

- Я на допиті?

- Ти в моїх руках. Називай це як хочеш…

- Що вам від мене потрібно?

- Мені потрібні гроші. Спочатку ти скажеш, де вони… Чи це була провокація? І детально розповіси, хто тебе прислав…

«Отже в мене є час на роздуми… - мимохідь подумав кілер. – А це вже дещо! Чим йому запудрити мізки?»

- Розповім. Але заради банальної цікавості – нащо вам щодня проголошувати одне, а насправді робити інше… Окрім грошей, особистого збагачення – насправді вам і вашому патрону більше нічого не потрібно. Коли я вперше, звичайно, не з доброї волі, - послухав Непідкупного, у мене, чоловіка досить сухого, зачерствілого, ледве не покрапали сльози. Так він говорив переконливо про добрі наміри. Мені навіть стало шкода папу римського. У нього в Україні досить достойні конкуренти…

- Приємно це чути. Можна відповідати?

- Так…

- Назвемо це так – інтерв’ю з петлею на шиї…

- От бачите, це дає змогу вам бути зі мною зовсім відвертим…

- Безперечно. Тільки для чого це тобі? Розкажеш там архангелу Гавриїлу? Йому це нецікаво. Він про таких як я все знає…

- Вважайте, це моє останнє прохання. А це діло святе…

- Ми живемо у світі, де кожен заробляє гроші, як може… А тут роботи, - непочатий край! Країна – самі лохи!

- І ви їх добросовісно дурите!

- Я ж сказав, заробляємо гроші, як можемо… Хіба я винен, що люди піддаються магії обману? Хіба це я придумав? Хіба це придумав Непідкупний? Пам’ятаєте, казку про комунізм? Я, коли був малий, щиро в це вірив… Цікаво було зустріти серед людей вашого фаху моралізатора…

- Це не моралізаторство. Це почуття, які вам не зрозуміти. Це етика життя… Принципи, які не змінюються ні за яких умов.

Петя регоче.

- От жартівник! Про яку етику життя ти говориш? У тебе руки по лікті в крові!

- Даруйте! Жодної невинної жертви! Оголосити список? Здирники, вбивці, хабарники, розкрадачі коштів у особливо великих розмірах. Раніше держава брала на себе обов’язок винищувати цю нечисть. Зараз немає державної волі. Святе місце пустим не буває. От тепер я цим займаюсь - посланець вищого розуму проти боротьби з невірними…

- Дівчата! – звернувся Петя до охоронниць. – Цей чоловік адекватний?

- У багатьох передчуття смерті викликає розумові розлади, - похмуро відповіла одна.

- Хто тобі сказав, що я збираюсь помирати? – іронічно посміхається у відповідь кілер.

- Діагноз правильний! – хижо посміхається інша. – Прогресуючий розлад. Нормальна людина не буде пручатися, - кругом охорона, з вікна не вистрибнеш – сьомий поверх.

- Хай ще трохи потішить! Не часто отакого зустрінеш… - хихикає Петя.

- Можна я закінчу?

- Якщо можна, стисліше. У нас ще дуже багато справ, - байдуже погоджується господар.

- Як і ти, я колись, у дитинстві, був охрещений. Коли побував серед східних воїнів, зокрема, в Афгані, - а там дуже достойні воїни, я зрозумів, що означає невірний. Це той, хто зроблений із дитячого пластиліну, а не з глини. І з нього можна ліпити у будь-який час що хочеш і як хочеш. Який, коли його трохи налякати, поміняє віру християнську на будь-яку іншу. Серед тих людей, де мені довелося бувати - такого не трапляється!

- Я зараз навіки заткну йому пельку! – починає виходити з себе одна з охоронниць.

- Нехай продовжує, - зупиняє її Петя.

- Там, де я побував, немає такого, що обіцянки стають засобом особистого збагачення. Якщо таке трапляється, винного одразу ж знищують. Щоб не розповсюджувалося зло. Там немає такого, щоб народ переконували в чомусь… якщо ти береш на себе ношу лідерства, тобі без сумніву довіряють, бо знають – лідер буде діяти тільки в інтересах населення, чи, як тепер у нас називають, - електорату. Іншого не дано! Тому все, що там відбувається – справжнє. Їхнє бачення життя – правильне! У нас спектакль замість життя. А верховодять лицедії, невірні! Тому для мене найвищий смисл життя – звільняти землю від невірних! Вибачте, колеги, але тепер мушу вас потурбувати! Хоч я ніколи не воював із жінками!

Кілер махнув рукою і з рукава вилетів невеликий гострий трикутник, який зі свистом зробив блискавичний політ і майже ввесь ввійшов у горло Петі. Червоний струмінь розбризкався на столі, розмальовуючи чудернацькими візерунками важливі папери. Бездиханне тіло з грюкотом упало на інкрустовану дубом підлогу.

- Закликаю до розуму! – підняв догори руки кілер. – Вам я не зроблю нічого поганого! Тим паче,що вам більше немає перед ким виконувати зобов’язання!

Він устиг заховатися за металевий сейф, коли об нього почали з тріском ударятися кулі.

Охоронниці розрядили пістолети до кінця. Скориставшись паузою, кілер вискочив на балкон і принишк біля стіни. З кімнати ніхто не виходив. Але кілер терпляче чекав. Через деякий час у проймі дверей з’явилася рука з пістолетом, а потім одна з охоронниць, білява красуня. Кілер легенько стукнув її по красивій тендітній шиї вказівним пальцем. Колега тихо ойкнула і почала осідати на підлогу. Кілер підхопив її на руки, потер одне вухо, щоб вона прийшла до тями й, прикриваючись нею, наче щитом, зайшов до кімнати. Посеред зали вишикувались охоронниці і націлились своїми пістолетами на кілера.

- Не чіпайте його! – прошепотіла до них білявка. Дівчата слухняно опустили зброю.

«Мені знову поталанило… - подумки радів кілер. – Ця білявка їхня начальниця».

Він вийшов у коридор, спустився ліфтом на перший поверх. Залишаючи свою полонянку в ліфті, на прощання по-братськи поцілував у щічку біляву красуню й отримав у відповідь потужний удар у щелепу. Це була помста за те, що він принизив її в очах підлеглих.

- Круті дівчата! – довго чухав щелепу кілер і в цей час роздумував, куди йому далі йти..

Втома й розчарування охопили його. Він був на грані відчаю. Опанування нового фаху, чи то пак, робота в нових умовах, - пішло коту під хвіст. Мав рацію Петя – йому це не під силу. Вийшло гірше, ніж із начальником ЖЕКу. Тільки в цьому випадку буде значний резонанс і замовник може зробити кардинальні висновки. Кілер невиправдано грубо порушив умови контракту. Можна було по-іншому вийти з ситуації? Звичайно. Але позбавити Петю можливості далі творити зло для кілера була справа честі. Що ж, він готовий відповісти за свої дії. У його професії існувало неписане правило – сьогодні ти, завтра тебе… Але пройти мимо такого паскуди – значить залишити на цій землі справи не до кінця завершеними.

«Яке там завершення! – тут таки іронізує над своїми словами кілер. – Досить пафосно! Насправді, яка б не була моя робота продуктивна й успішна – вона нічого не варта. Бо ніколи не принесе успіху! Камінь, який вічно пре на гору Сізіф… Людина моєї професії, яка думає, - це збоченство й деградація. Людина моєї професії повинна бути мовчазна й позбавлена будь-яких думок. Мав рацію Петя…

Мимо пройшла молода жінка, а після неї залишився невидимий слід тонких солодких парфумів. Кілер мимоволі подивився їй услід і нудьга остаточно позбавила його можливості що-небудь думати чи діяти.

Куди поділася Холодна Троянда? Чи то був сон? Чи існує вона насправді? Чи це була солодка галюцинація, котру не раз переживав на сході. Там, піймав себе на думці, було небезпечно, смерть чатувала на кожному кроці… а це викликало гнітюче відчуття тривоги і постійного страху. Тут мирно ходять туди-сюди люди, в транспорт, із транспорту, в супермаркет, із супермаркету - й те ж саме! У кожного сумні очі, у кожного нервозні рухи. Якщо й сміються – вимушено, або коли напідпитку. А в душі – постійний смуток.

Політики, які безпідставно взяли на себе функції товмачів сучасного життя, пояснювали це перехідним періодом економіки, новим укладом життя, наближенням до європейських стандартів. Фуфло все це! Кілер знав причину такого стану – люди втратили ґрунт під ногами. Вони збилися з дороги і блукають, як сліпці, манівцями, кидаючись у крайнощі – то в один, то в інший бік. Цим весь час користуються такі, як Петя. Люди легковажно забули мудрість, взяли для проживання лише розум. Там, де я бував, усе навпаки.
«Піду, нап’юсь!», – байдуже подумав кілер.

Перший раз без жінки… - раптом спіймав себе на думці. Старію? Зовсім ні. Глибоко в душі засіла таємнича красуня, котра зникла раптово, як і з’явилась. Але тепер там не залишила ні для кого іншого місця…

Почав із чарчини коньячку в якомусь ресторані. Повільно зажовував лимончиком. До нього підсів напідпитку якийсь чолов’яга.

- Я хочу побути насамоті… - благально подивися на нього кілер.

- Я на хвилинку… Як ви думаєте, замочать Непідкупного? Чи таки він виграє?

- Чому його мають замочити?

- Смієтеся! Він же загроза декому! Його праву руку вже прибрали… сьогодні. Чули? Телевізор про це тільки й говорить! Думаю, тепер черга за Непідкупним! Вони ж ні перед чим не зупиняться!

- Непідкупний це одне, права рука – зовсім інше…

- Ви так думаєте? Непідкупному тепер буде важко. Він залишився без такої опори! Покійний був взірцем для всіх політиків. Він би нам допоміг вилізти з багнюки.

- Це хто так вирішив? – здивувався кілер.

- Дивися телевізор… Усі його однопартійці про це кажуть…

- Ви, дай Боже, не помилитися, - народилися за радянських часів?

- Так. А до чого це?

- Маєте вищу освіту?

- Так! – із гордістю сказав незнайомий.

- Вода коли закипає?
- Смієтеся! Це кожен учень знає…

- Знати то знає… Але це йому продемонстрували у школі і він цей факт побачив на власні очі…

- До чого ви?

- Як би я вам сказав, що вода закипає при п’ятдесяти градусах?

- Смієтесь? Я що, дурень? У мене вища освіта! Вода кипить при ста градусах!

- Для вас це доконаний факт? То я вам скажу таке - у нашій країні вона закипає при п’ятдесяти!

- Даруйте! Що це ви верзете!

Кілер випив ще одну порцію коньяку, уважно глянув на незнайомця і мовчки пішов геть.

- Та поясніть, нарешті, що ви мали на увазі? – кричить йому навздогін дипломований спеціаліст із вищою освітою.

Далі не було бажання заходити до ресторану. Знову якийсь ненормальний буде діставати дурними запитаннями.

«І знову ж таки, - ловить себе кілер на думці, - там, де я бував, дурних запитань ніколи не ставлять… І там, і тут хочуть жити добре. Там знайшли формулу життя, тут віками її шукають. Там за неї не роздумуючи можуть померти! Тут легковажно віддадуть, або продадуть за солодку ілюзію. У них віра сидить у нервових закінченнях, вросла в кістки й м'ясо, всмокталась у кров, судини, суглоби! Людина і віра – єдине і нерозривне ціле! У нас… усе зверху. До речі, де мій хрестик? Загубив… Теж мені, християнин. Так, з мене досить! - лається про себе кілер. – Ці дурні думки! Так і лізуть у голову! Зніму номер у готелі, нап’юсь і добре висплюсь…

Там де я бував, серйозні люди не дозволяють собі так упиватися. Там узагалі не п’ють! Там радощі й злигодні – все переносять на тверезу голову… К бісу той край, де я бував! У нас так ніколи не буде!

Де зараз Холодна Троянда? – останнє, що він подумав, коли засинав, як чіпок, п’яний.

***

Кілер проснувся від галасу в коридорі. Якісь клієнти готелю гучно з’ясовували стосунки. «Яке їм діло до того, що комусь хочеться поспати, - злиться наш герой. Він закрив очі від прямого сонячного світла, що заливало величезне вікно. - Стоп! – одразу прийшов він до тями. – Хто відсунув штори? Я вчора їх закривав! Прибиральниця?»

У повітрі він відчув ледве вловимий аромат тонких солодких парфумів. Сон як рукою зняло. «Вона тут була вчора? Це вже не примара! Між нами щось було?», - напружував пам'ять чоловік. Він накинув на плечі халат і почав прискіпливо оглядати кімнату. Порожня пляшка з-під коньяку. Це його робота. Пляшок з-під шампанського немає. З-під вина теж… Отже? На столі лежала записка. Кілер нервово схопив клаптик паперу і почав похапцем читати, перескакуючи цілі речення. Потім сів і спокійно почав учитуватись у кожне слово. Вона таки вчора вночі була тут. Поскільки він був надто п’яний, розбудити не вдалось. І на краще, - резюмувала вона. Що візьмеш із п’яного чоловіка?

- От козел! – лаяв себе кілер. Від розпачу обхопив голову руками. Далі було ще краще.

«За твій останній промах була велика буча! – писала таємнича красуня. - Ледве вдалося відстояти. Так що у тебе, вважай, останній шанс залишитися живим. Хоча, добре знаючи команду, що охороняла того політика, і те, що ти вийшов сухим із води, - скажу відверто: ОФІГЕННО! Розумію, що ти зараз відчуваєш, читаючи ці рядки… Пробач. Із п’яним не хотіла мати справу! Я все ж таки жінка! А потім все решта…

Прошу тебе, збери себе докупи, зосередься! Компромат на Непідкупного – все залишається в силі. Від тебе чекають нищівний компрометуючий матеріал. Правда, часу в тебе залишилось обмаль. Не виключаю найближчим часом нашу зустріч. Але якщо ти знову насвинячишся, тоді вибачай! Я вірю в тебе!»

Папір мав невловимий запах тонких солодких парфумів.

Кілер сидів на стільці біля письмового столика й тупо дивився поперед себе. Там, де йому доводилося бувати, такий стан називався нірваною для баранів. Потім вирішив – треба продовжувати освоювати нову реальність. Інакшого не дано. Бо не хотілося щомиті нервово очікувати несподівану і безглузду смерть. Отже, спочатку холодний душ. Далі – вправи з йоги. Потім – зусиллям волі відчалити від берега безнадії.

Кілер одягнувся й пішов до найближчого ресторану, щоб добре перекусити. А потім накреслити план подальших дій. Із великим задоволенням з’їв м’яса з картоплею, запеченого у глиняному горшку. Добре запив узваром із диких сушених фруктів.

- Дозвольте? – почув він тихий голос.

Підняв голову й здивовано витріщився на чоловіка, що несміливо схилився над його столиком. Це був Олександр Казимирович.

- Ви ж тут не випадково? - уважно подивився на непроханого гостя кілер.

- Звичайно, ні!

- Таке враження, що займаєтеся не політикою, а на службі у засекреченій конторі. – невдоволено бурчить кілер.

Олександр Казимирович сприйняв це як комплімент і його обличчя засяяло задоволеною посмішкою.

- Приємно чути таке від вас!

- Що це означає? – насторожився кілер.

- Те й означає! Чого ви прикидаєтесь вівцею? Давайте відверто говорити. Петю ви ліквідували блискуче! Хто замовив?

- Та ніхто! Так вийшло! – кілер очікує реакції Олександра Казимировича.

- Вам за це дуже вдячні… - таємниче зашепотів той. – Сподіваюсь, ви людина здогадлива… Не потрібно пояснень хто це?

- Он як?

- Особиста від нього подяка! Занадто зарвався Петя… А у нас власних ресурсів не те щоб не вистачало…

- Розумію… Тоді й ви будьте відверті. За чим прийшли?..

- Ох, біда! Не життя, а каторга! Знову снився конвеєр…

- Хто?

- Конвеєр… А, ви, напевне, забули! Мені часто сниться конвеєр, по якому рухаються державні грошові потоки… А я в цей час міністр економіки... Дружина викликала лікаря. Той каже, потрібна зміна виду діяльності. Як же зміниш діяльність, коли перемога на виборах от-от… Та й Петі немає, головного конкурента…

- Зачекайте, ви з чимось прийшли до мене…

- Правда, даруйте… Мова йтиме про гроші… Ці ваші таємничі кошти, котрі так впливають на хід історії нашої партії.

- Добре, будуть вам гроші… вам, особисто… - наголошує кілер.

- Не зрозумів…

- Мені потрібні компрометуючі матеріали на Непідкупного. Вбивчої сили. І ви отримаєте добрячий гонорар…

- Перше. На Непідкупного зовсім немає компромату. Це кристально чиста людина…

- У кристально чистої людини не може бути заступників на кшталт покійника…

- Це прикра випадковість у нашій партії…

- Це не прикра випадковість. У кожній конторі, навіть у такій, як ваша партія є стерв’ятники. Комусь же потрібно робити брудну роботу. Щоб такі як Непідкупний були чистими… Така проста логіка життя. Я навіть не вдаюсь ні в які подробиці… Істина лежить на поверхні. Ви або сам наївний, як домогосподарка,або тримаєте мене за лоха…

- Добре, досить! – кривиться Олександр Казимирович. – Мені пообіцяли, в разі перемоги на виборах, міністерство економіки. Я що, божевільний, позбавляти себе такого щасливого повороту у житті…

- Звісно, що божевільний… Де ще те ваше міністерство, а гроші – ось вони… Тільки протягніть руку… Такі ж справжні, як і я… Хочете, можете мене оцінити на дотик…

- Звідки я знаю, що ви мене потім не здасте?

- Знаєте, я певний час був у деяких краях. Там інша дійсність. Вона викликала у мене таку повагу, що я намагаюсь її наслідувати. Так от! Якщо там дають слово, це значить, - не потрібні більше ні папери, ні печатки. Для вас це дивно, бо у вашій партії навіть на копії вимагають поставити печатку й підпис. Можна було б продовжувати, що це повна деградація й таке інше… Але це не моя робота – доводити, що ви живете у світі повного ідіотизму й абсурду. Якщо я даю слово, це означає наступне – я можу, маю змогу його дотримати. Ніяка випадкова примха моєї свідомості не в силі зламати дане мною слово! Далі – дане мною слово – моє глибоке внутрішнє переконання. Наостанок. Якщо я не можу, або не хочу дотримуватись даного мною слова, то я про це заявляю відверто і без фальші. Що знову ж таки означає: такі дії - моє глибоке внутрішнє переконання. Вибачте, що говорив занадто довго.

- Тепер я розумію, чому ви так запросто ліквідували Петю, - каже з повагою Олександр Казимирович.

- Чому? Цікаво!

- Там, де ви були, вчать магії… Ви добре її освоїли… Ви можете впливати на поведінку людей…

Кілер після цих слів почав голосно реготати. Йому давно не було так весело, та й компліментів на свою адресу давно не було.

- Ви мене збили з пантелику… Ваш висновок поставив мене в тупик. Я не знаю, що вам відповісти… Швидше всього затхлість словесної беліберди, котру ви тоннами виливаєте один на одного у своїй партії, а потім проголошуєте електорату, позбавила вас віри у звичайне людське слово… Я провів із вами, людиною не до кінця зіпсованою новими політичним технологіями, - легку оздоровчу словесну терапію…

- Ідіть до нас у партію… Ми шукаємо таких як ви…

Кілер знову почав реготати.

- З вами неможливо серйозно вести перемовини… Ви легковажно нехтуєте законами тонких матерій і енергетичних потоків… Можливо, несвідомо… і при цьому, зовсім не зважаєте на те, що світ розбудований до вас! Ви вже в ньому нічого не можете змінити!

- Ви мене цим ображаєте! – надувся Олександр Казимирович.

- По вашому виходить, що стрілки компаса легковажно позначають схід і захід! Досить випустити сувору директиву і все поміняється! Стрілки будуть показувати, куди вам захочеться! Ось ваше бачення світу! Виходячи з цього, ви збираєтеся будувати країну!

- Ви насправді не той, за кого себе видаєте…

- Бетмен? Котигорошок? Киньте! Це все дурниці! Просто ми з вами трішки різні люди.

Йдемо різними дорогами. Доля нас звела на певному відрізку шляху. Оце і все! Тепер до діла. Скільки ви хочете за свою роботу?

- Хіба я давав згоду?

- Хіба ні? Ви вже подумки розподілили гроші, куди і стільки витратите. Тут ви за мене сильніший. У мене погано з математикою. І я в думках повільно рахую… Зазвичай, користуюся калькулятором…

- Ви відьмак! Шаман! Ворожбит! Нечиста сила! Вурдалак! – злиться Олександр Казимирович.

- Скільки?

Олександр Казимирович сором’язливо шкрябає на клаптику паперу цифру з багатьма нулями.

- А знаєте, чому в нашій країні так погано живеться?

- Що, занадто багато захотів?

- Завдяки викривленому природному відбору, кращі – за бортом управління державними процесами, гірші – керують! Вірніше – панують!

- Наскільки зменшити суму?

- І хочеш, не хочеш, ви будете підбирати собі подібних…

- Ви дилетант у політиці і не розумієте бодай простих істин… Не лізьте не в свою справу!

- Коли я зможу отримати матеріал?

- А коли я гроші?

- Хіба ви щось уже зробили?

- Так! – гордо каже Олександр Казимірович. – Я дав згоду! Наполягаю на виплаті авансу!

- А ви палець відкусите і не скривитесь!

- Життя - це вічна боротьба! Перемагає той, хто краще пристосовується! Мімікрія – геніальна властивість природи! То чого ж гордувати? Бери й користуйся! Це одна складова успіху! Інша - перемагає сильніший духом! Ви іронізуєте, а не задумалися, що завдяки нам, політикам, суспільство хоч якось структуризоване і втихомирене. А так би вже давно люди перегризли одне одного!

- Отут я з вами цілком згодний! Ну то що? По руках?

Олександр Казимирович перелякано ховає руки за спину.

- Що ви там ще придумали?

- Нічого. Трішки історії. Наші з вами прадіди угод не писали, печаток не ставили. Рукостискання і словесні обіцянки – оце був і ввесь ритуал…

- Он ви про що! Тоді – по руках!

- Тільки прошу вас – без сюрпризів і несподіванок! – просить кілер. – Бо тоді доведеться вдаватися до насильства. А я цього не хочу…

- У нас у партії один одному не довіряють. Така практика стосунків. Вважається, хто кого більше обведе навколо пальця, той і молодець… Повірте, мені важко отак одразу помінятись… от, скажімо, щось обіцяти, а потім обов’язково виконати…

Кілер запитально витріщився на свого спільника.

- Ви ж самі мене за короткий час привчили до відвертості… До чесності… Де це все в біса взяти? Розгубив давно! Та й у житті це все не потрібне… Та й докорами всілякими ви мене не дістанете! Мені аби гроші!

- Нічого не зрозумів! Що вас непокоїть?

- Як би дати обіцянку і виконати…

- У вас немає іншого виходу…

- Правда? Страшно. Як згадаю про Петю… - Олександр Казимирович витер спітніле чоло.

- У вас ще є можливість відмовитись…

- Ні, ні! Щоб відмовитися від грошей? Нізащо! Я збираюсь із силами… Бувайте! Я вам потелефоную!

- Тільки матеріал має бути серйозний! Чуєте? Молоді коханки вашого боса мене не цікавлять! Рахунки за кордоном, нерухомість тут і за кордоном… Оце таке підійде! Треба розвіяти міф про непідкупність вашого кумира!

- Не вчи вченого їсти хліба печеного! Гроші готуй!

***

Передача грошей відбулася через посередника. Так побажав Олександр Казимирович. Кілер став чекати компрометуючих матеріалів. Із нудьги вештався містом і відвідував екзотичні ресторани. Пив спиртного дуже мало, в основному ласував їжею. На жінок не звертав уваги, хоч вони й не залишали його в спокої.

- Може, хочеш отримати незрівнянну насолоду? – до нього підсіла фарбована білявка.

- Мої бажання тобі не під силу!

- Повір у досвід! Будь-які забаганки!

- Тоді заміни мені жінку, котра відзивається на прізвисько Холодна Троянда.

- Та пішов ти!

Кілер полегшено зітхнув. А коли побачив, що білявка щось шепче своїм подружкам і тикає на нього пальцем, зовсім зрадів – тепер цей контингент його діставати не буде.

Минув тиждень. Олександр Казимирович не відзивався. Завдання ж не з легких. Мабуть, наступного тижня дасть про себе знати.

Одначе й наступного тижня Олександр Казимирович не з’являвся й не телефонував. Його телефон теж мовчав. Кілер люб’язно попросив зателефонувати на номер Олександра Казимировича сусіда по номеру в готелі. Телефон не відзивався. Ставало цікаво і головне, не зрозуміло, - чи виконавець зовсім нічого не робить, чи просто завантажений роботою. Якщо нічого не робить, тоді яким чином він може отримати решту грошей? А може йому досить і тієї суми, що дав кілер, а робити все одно нічого не збирається? Якщо так, - теж непоганий варіант для Олександра Казимировича. Тоді, вважай, грошики пропали. Кілеру відірвуть голову, а чмирного політика він ніяк не дістане! Убивати заборонили, а дупу надрати – курям на сміх! Зовсім не цікаво! Кілер починав нервуватися.

Одного разу не витримав і вирішив мимохідь заглянути до офісу партії Непідкупного. Це був ризик із його боку, але мовчанка майбутнього міністра економіки починала дратувати, якщо не сказати – бісила!

Багатий офіс відомої партії зустрів кілера не зовсім привітно. Йому дорогу загородив міцний охоронець.
- До кого?

- Я приїхав з маленького містечка на півдні України, щоб зустрітися з керівництвом партії. Ми там усі ваші прихильники. Поголовно! Мене люди послали! Маю передати прохання й поговорити про проблеми нашого містечка. З ким можна зустрітись?

- А нікого немає! – буркнув охоронник.

- Так може скоро будуть?

- Навряд чи… Сам Непідкупний з вами зустрічатися не буде. Права рука… Права рука вже не може ні з ким ніколи зустрітись… - пробурчав сам до себе охоронник. – Один заступник і той у Китай поїхав. Досвід переймати…

- Скоро повернеться?

- Так тільки сьогодні поїхав наш Олександр Казимирович…

- Біда та й годі… - хитає невдоволено головою кілер. – Що ж я людям скажу? Нікого не побачив і ні з ким не поговорив…

- А ви листа напишіть, - радить охоронник. – На лист обов’язково дають відповідь…

- Дякую за люб’язність…

Кілер через свої джерела перевірив список людей, що відлетіли за кордон. Так і знав! Серед них Олександра Казимировича не було…

«Отже, вирішив погратись у схованки… Що робити далі? – не міг дати собі раду кілер. - Ліквідую падлюку… Витягував декілька разів «беретту» і тут же ховав. Тоді й мені капець! От попав… Нащо я погодився працювати в нових умовах? Я ж добре знав, що у мене нічого не вийде! Треба було відійти в сторону… Хіба пропав би? На життя вистачить, а зайнятися знайшов би чим… Знайшов, кому повірити! Миршавому, брехливому політику! Напитися, чи що? Гарна ідея! Це може бути! Але ж треба провчити цього гада! Але як?»

Кілер замислився…

Через деякий час він був у редакції наймасовішої газети міста. Замовив оголошення такого змісту: «Олександр Казимирович – всесвітньовідомий мануальщик. Вигодований і вихований тібетськими монахами. Знімаю порчу, чищу чакри, вишліфовую минуле, роблю вас щасливими навіть мимо вашої волі. За невеликі гроші. Конкуренти відпочивають. Поспішайте! Обмежена кількість пацієнтів! Чергу займати звечора, бо на ранок дуже важко потрапити на прийом. За адресою…. Попередній запис за телефонами…»

Кілер під вечір поїхав перевірити, як працює реклама. Біля будинку Олександра Казимировича чергувала міліція. Під’їзд будинку обліпили схвильовані люди. Парк і скверик поблизу теж були задіяні. Стояв крик і гамір, бо, як завжди у таких випадках, непорозумінь між клієнтами було багато. Тим паче, що бажаючих потрапити на прийом до учня тібетських монахів було більш, ніж достатньо.

З вікна третього поверху волала не своїм голосом жінка: «Тут сталася помилка! Олександр Казимирович ніколи не займався лікуванням людей!»

- Не вірте їй! – крутився серед натовпу кілер. – То недолуга конкурентка! Олександр Казимирович усе може! Навіть навернути на вас великі грошові потоки!

- Навернути грошові потоки? – скаженіли від збудження ті, що мали слабкі нерви. Стійкіших теж починало судомити від нетерплячки. Кілер був задоволений початком. Отже, сьогодні можна дещо собі дозволити… Але згадав останню записку таємничої жінки, що на невідомій відстані зводила його з розуму, трохи задумався. А що коли знову трапиться так, він нап’ється, проснеться на ранок, а в повітрі лише невловимі запахи солодких парфумів…

Цього він собі ніколи не пробачить!

Тому, прийшовши в номер готелю, наче порядний сім’янин, випив на ніч оздоровчого кефіру й ліг відпочивати. Серед ночі його розбудив запах солодких парфумів. Кілер насторожився й спробував швидко збагнути – чи це сон, чи це дійсність? На фоні великого вікна промайнула якась тінь, схожа на велику кішку, котра проворно шаснула у ліжко, ніжно притискуючись до чоловіка. Це вже був не міраж!

- Чого так пізно? – з докором сказав кілер.

- Я буду покарана?

- Чого не попередила?

- Наче ти не знаєш, що люди нашої професії не належать самі собі…

- Надовго?

- Тобі що більше до вподоби, - розмовляти, чи цілуватися?

Далі було якесь нерозбірливе бурчання, бо жінка почала пристрасно цілувати свого нічного візаві. Кілер наче проваливсь у якусь незвідану досі нірвану. Не мали значення ні слова, ні жести. Двоє перетворилися в одне ціле. Єдине, що було нарізно – уривчасте дихання. Час як всесильна і розмірена величина перетворився на річковий пісок, що швидко сипався скрізь пальці…

Наступного ранку все повторилося. У постелі поруч - нікого. У номері ледве вловимий запах тонких солодких парфумів і записка на столі. «Потрібні рішучі дії щодо Непідкупного! Часу в тебе майже не залишилося».

Незабаром кілер був біля театрального інституту. Умовив двох дівчат зіграти роль покинутої жертви відомим політиком. Одна навіть погодилась імітувати вагітність – майстерно намостила великий живіт.

Кілер підводив їх до дверей квартири Олександра Казимировича, а тоді швидко спускався на один поверх униз. Двері відкривала дружина політика. Спочатку була тиха розмова, згодом вона переростала на вереск. «Покинута жертва» починала верещати гучніше за дружину політика. Сусідські двері потихеньку відчинялись і залишалися напіввідкритими.

- Я це так не залишу! Нехай платить аліменти!

- Нахаба! На чужі гроші не зазіхай!

- Мені гроші не потрібні! Вони потрібні нашому маленькому! Нехай той старий козел відповідає за свої вчинки! Я це так не залишу! Я буду скаржитися!

Вистава закінчувалась і «жертва» цокотіла підборами вниз, де й отримувала гроші за виставу.

Сусідські двері безшумно зачинялися. Через півгодини наступна «жертва» натискала кнопку дзвінка квартири політика. Уже її поява супроводжувалася страшенним вереском, що підсилювався звичайними матюками. Сусідські двері знову безшумно відчинялись і залишалися ледь відчиненими. Кілер був задоволений підготовкою майбутніх вітчизняних акторок. Грали вони від душі, легко й невимушено – комар носа не підточить! Наче таке з ними траплялося щодня в житті.

Затим він із почуттям виконаного обов’язку пішов перекусити до найближчого ресторану. Разом з тим помізкувати, що робити далі. За сусіднім столиком сиділи два кремезних відвідувачі й щосили реготали, наче прийшли не поїсти, а подивитись на виступ клоунів. Кілер хотів пересісти – вільні столики були, але якась сила його стримала. Він мимоволі став свідком розмови двох чоловіків.

- Я такої апетитної жінки в житті не зустрічав… Форми – подивишся і тобі вже не хочеться йти до номеру в готелі! А тут така нагода! Один приїхав! Я за нею полював три дні! Вже всі очі їй промозолив… Вона не витримала і питає:

- Ви щось хочете?

- Так… - я ледве видавив із себе ці слова, бо слина так і потекла по бороді… Вона кокетливо бере мене під руку, підводить до якогось фонтану й каже: «Випийте, додає чоловічої сили…» Та я й так ніколи не страждав цим! – починаю її ухитувати. Вона стоїть на своєму: «Знаю я вас… хвальків… Потім самі розчарування!» Як тут не виконаєш прохання такої апетитної молодиці. Я залпом одразу склянку! Вона осудливо похитала головою:

- Що ви наробили…

- Та не переживайте, - заспокоюю. І тут відчуваю… Чоловік починає реготати, як навіжений.

- Що? - перепитує сусід за столиком. – Спрацювало? Одразу?

- Одразу! – аж синіє від сміху розповідальник.

- І що ти? Прямо там її?...

- Тут же й наклав у штани… Прямо потекло…

- Не зрозумів, - дивується сусід.

- Як мені потім популярно пояснили, - регоче здоровило, - то була вода, що миттєво чистить шлунок і кишечник… Це ж тобі не проста, а лікувальна вода… Отак я попав! Моя симпатія, виявляється, всіх залицяльників так відшивала… А тепер уяви мій стан – я стою, такий весь крутий мачо, а по ногах тече… Дама поруч… Іти не можу… А вона так єхидно: «Може, ще скляночку?!» – за столом почали знову несамовито реготати.

- Вибачте мені, ради Бога, - кілер повернувся до здорованів. – Мені дуже цікаво, що то була за вода і де вона така є…

- Хочеш потрапити в історію? – замість відповіді регоче здоровань. – Правда, якщо завбачливо одягнеш памперси…

- Хлопці, благаю, скажіть… - кілер ставить на стіл здорованів дорогу пляшку коньяку.

- Мазохіст? – запитує один і знову регоче.

- У одному з наших курортів, - крізь сміх каже другий і на клаптику паперу написав назву курорту. – Пляшку, може, не варто?

- Візьміть, візьміть, будь ласка! Ви мене здорово виручили!

- Як знаєш, - знизав плечима один здоровань. – Яких тільки диваків не буває на цьому світі.

Кілер не встиг вийти на вулицю, задзвонив телефон.

- Ви - негідник! – почув він роздратований голос Олександра Казимировича.

- Хто б казав! Від такого чую!

- Що ви собі дозволяєте? Ви вже тиждень шантажуєте мою сім’ю!

- Не подобається? Тоді поверніть гроші, або виконайте обіцянку…

- У мене вже немає грошей…

- Брешете! Де ви так багато встигли розтринькати? Поки не повернете гроші – терпіть… Це ще тільки початок… Далі буде веселіше!

- А ви вигадливий! Я вас недооцінив. Думав, окрім стріляти й різати, - вам більше нічого не під силу…

- Мене не цікавлять ваші компліменти. Поверніть гроші…

- У мене їх вже справді немає! – плаксивим голосом почав політик. – Стану міністром економіки, поверну…

- Я не візьму! Ви будете віддавати не свої, а народні гроші…

- Ви так говорите, наче не я, а ви член ЦК нашої партії…

- Я вас чекаю сьогодні у кафе навпроти скверика, де ми з вами зустрічались останній раз о сімнадцятій….

- Я не приїду!

- Не морочте голову! Мені потрібно з вами поговорити…

- Я звернуся до правоохоронних органів… скажу, що ви мені погрожуєте…

- Ідіот! – вилаявся кілер. – Я вам даю слово, з вашої голови не впаде жодна волосинка! Мені потрібна ваша допомога!

- Хитро стелете!

- Так, так! Допомога! Посильна! Яку ви зможете без клопоту для себе виконати… І тоді про гроші забудемо!

- Он як ви мене заманюєте в пастку!

- Бовдур! Я дав слово! Це зрозуміло?

- Я візьму з собою дружину…

- Я не прошу ясир…

- Вона буде неподалік… Щоб я почувався більш упевнено…

- Бідний Христос! Які в нього мерзенні й нікчемні діти! Беріть дружину! Тільки не запізнюйтеся. Бо я цього не люблю!

Даремно чекав кілер партійного функціонера в умовленому місці. Той, звичайно ж, не прийшов.

- І працюй з отакими козлами? – лаявся ошуканий чоловік. – Гроші просрав, прохання не виконав… І після такого чіпати його не можна. Куди котимося?

Проте не став гаяти часу. Дав оголошення у газету про прийом порожніх пластикових пляшок різного об’єму в необмеженій кількості за адресою, де жив Олександр Казимирович, а потім сів на потяг і поїхав до мальовничого містечка, де був розташований курорт. У приймальному покої його радо зустріла чорнява молодиця, про яку в народі кажуть «кров з молоком» і попросила документи.

- А де ж ваше направлення на лікування? – ласкаво дорікнула вона. В її очах кілер побачив грайливі бісики. Вона повільно поворухнула плечем і дві округлі спокусливі жіночі принади заколихалися. Кілер витріщив від здивування очі – так майстерно це у неї виходило. Чи це раптом не та «жартівниця», про яку розповідали один одному чоловіки за столиком?

- Чи ви приїхали розвіятися? – повні губи розтягнулись у спокусливу посмішку.

- Мені потрібна вода… - розгубився кілер.

- Вода? Які проблеми? Тут її скрізь вдосталь…

- Але мені потрібна особлива вода… - не міг знайти правильні слова чоловік. – Та що миттєво…

- Що миттєво? Викликає ерекцію? Вас обдурили. У нас такої немає.

- Ні, ні… зараз! Та, що відразу чистить шлунок і кишечник… Миттєвої дії!

- Ви страждаєте на запори? – співчутливо подивилась на кілера жінка.

- До чого тут я? – починає злитися чоловік. – Вода потрібна не мені! Я просто за нею приїхав!

- Ви хочете купити у нас таку воду?

- Саме так! – радісно закивав головою кілер.

- Скільки?

- Три літри! – випалив відвідувач.

- Такої кількості на роту солдат вистачить!

- У мене особливий випадок!

Кілер одразу закрився в готелі і з нетерпінням відкрив один балон із водою. Налив повну склянку і залпом випив. Вода була дуже приємна на смак і не викликала ніяких підозр із приводу своєї незвичайності. Кілер хотів присісти на стільці і почекати реакцію на випите, але одразу почув слабкість унизу живота й миттю рвонув до туалету. Після того, як він звідти вийшов, навіть присісти не вдалось. Кілер знову рвонув до туалету. Потім він там із годину сидів, не вилізаючи, - якого біса туди-сюди шастати? Через декілька годин він обережно приліг у ліжко, час від часу перелякано схоплюючись на ноги. Але то вже була так звана безпідставна тривога, так би мовити, перестраховка. Знаєте, про всяк випадок... Аби чого не вийшло несподіваного. Не зважаючи на такі довготривалі муки, він задоволений поїхав додому. Тепер потрібно було вирішити не менш важливу проблему – доступ до тіла Непідкупного!

Коли вже кілер сидів, нудьгуючи у вагоні потягу, - повертався на Київ, - обізвався телефон.

- Я прийду на зустріч, - почувся до болю знайомий плаксивий голос майбутнього міністра економіки.

- Ви вчасно прийняли правильне рішення. У мене обмаль часу, тому підходьте на центральний вокзал. Потяг прибуде до Києва о 21.00. Зустрінемось на першому поверсі у залі для пасажирів.

- Якби не дружина, я б не здався! Так і знайте! Але я йду лише за однієї умови – ви даєте слово мене не чіпати!

- Хай буде по-вашому!

- Розмова відбудеться на людях!

- Не запізнюйтеся! Бо я цього не люблю!

- Дайте слово, що розмова відбудеться на людях! – істерично закричав Олександр Казимирович.

- Звичайно, звичайно! – лагідно заспокоїв кілер, побоюючись, що і цього разу «рибка» зірветься з гачка.

Олександр Казимирович прийшов завчасно, сидів у кріслі і був блідий. Хвилювання видавали ще й руки, що підло й неслухняно тремтіли безперестанку. Припухлі оченята перелякано бігали, тому політичний діяч весь час нервово крутив головою й сором’язливо відводив погляд, уникаючи дивитися на кілера.

- У мене обмаль часу! – плаксивим голосом заявив він. – Гроші ваші пішли на благодійні справи…

- Ви купили авто й земельну ділянку… Коли, приміром, земля підніметься в ціні, ви її гарно продасте, а виручені гроші подаруєте дитячому будинку!

- Годі наді мною знущатись! Я не дозволю! Звідки ви взяли, що я це все купив за ваші гроші? – нервово підскочив у кріслі Олександр Казимирович.

- Бо коли ви отримали від мене гроші, то відразу помчалися в автосалон за адресою… Продовжувати далі?

- Прокляття! Треба було діяти обачніше…

- То що?

- Я до ваших послуг! Але ви сказали, що прохання буде для мене під силу…

- Мені потрібен доступ до тіла.

- Ну, ви божевільний! Он ви куди! Нізащо! Ви хочете його прибрати! Олександр Казимирович ніколи не буде сприяти ліквідації такої людини, як Непідкупний! Гордість нації! Історія мені цього не пробачить!

- Досить, досить! Ми ж не на мітингу!

- І не просіть!

- Ви такий хитрожовтий! Але вас ніщо не врятує! – починає злитися кілер і це дивним чином діє на політика. Той перелякано присмирнів і з-під лоба зиркав на свого візаві.

- У мене справді немає виходу! Або ви забезпечите мені доступ до тіла, а якщо ні – мене ліквідують! У такому випадку мені не хочеться покидати цей світ, не віддячивши всім причетним до цього дійства. Перший у цьому списку – ви! У мене немає вибору, відповідно - й у вас немає вибору! Я доступно пояснив?

- Що маю робити?

- Ваша участь у цьому ділі – дрібниці! Вам потрібно звести мене з людиною, що, скажімо, готує їжу Непідкупному…!

- Ага! Так і знав! Ви хочете його отруїти!

- Тихо! Ми не в лісі! Ніхто не збирається його труїти!

- Тоді що?

- Так я вам і скажу! Це таємниця! Щось не схоже, щоб ви кудись поспішали?

- Є в мене одна особа! – захихикав Олександр Казимирович. – Вона найближча з обслуговуючого персоналу… Особиста кухарка. А ви точно не збираєтесь ліквідувати Непідкупного?

- Точно! Даю слово! У мене інші цілі!

- Які?

- Не ваше діло! – гримнув кілер. - Ви ж уже зі мною давненько спілкуєтесь. Пора зробити висновки… можна мені довіряти, чи ні!

- Так таки так… Надя її звуть. Вона готує їсти Непідкупному. Влаштовує?

- Більш, ніж потрібно! Ви справжній лідер вашої партії! Ви істинний захисник інтересів бідуючого народу…

- А от ви зараз кепкуєте, чи щирий?

- Коли ви мене познайомите з цією жіночкою? У мене вже цейтнот…

- А ви граєте у шахи?

- Звідки ви взяли?

- А до чого тут цейтнот?

- Жити хочеться… - сумно проказав кілер. – Коли ви мене познайомите з Надею?

- Дивний ви! Як вам це видається? Надю, ось чоловік. Без імені. Він хоче з вами познайомитися, щоб отруїти вашого клієнта. Так це має бути?

- Ви невдалий жартівник. Проте маєте рацію. Знайомство має бути невимушеним. Ось що. Ви мені її покажете, коли вона буде йти додому… або на роботу. Не важливо.

- Її відвозять. І на роботу, і додому.

- А ви знаєте, де вона живе?

- Звичайно.

- Отже, ви мені непомітно покажете її, коли вона буде, скажімо, виходити з будинку. Домовимось так - ви тільки покажіть мені її. І все! Далі я сам…

- Тепер я вам нічого не винен?

- Коли ви мені покажете об’єкт, тоді і поговоримо…

- Може, я вам покажу її фото… - мнеться Олександр Казимирович.

- Мені потрібно побачити її живцем… А в чому справа? Знову боїтеся? Чого?

- А якщо вона мене помітить і пізнає?

- Не бійтесь! Я потурбуюсь про це…

- А може, все таки фото?

- У мене дуже мало часу. А ми тут займаємося всякими дурницями. Це може коштувати мені життя… Зрозуміли? Завтра вранці ви мені її показуєте… Який у неї сімейний стан?

- Самітна.

- Це дещо полегшує роботу…

- І дуже хоче заміж… - хитро дивиться на кілера політик.

- Усі самітні жінки цього хочуть... Який у неї, на ваш погляд, характер? Піддається впливу?

- Вона - ангел! Піддатлива, мов пластилін – ліпи, що хочеш… – єхидно посміється Олександр Казимирович.

- Судячи з вашої поведінки, щось тут не те… Одначе, іншого виходу немає! Давайте її адресу. Завтра вранці зустрічаємося! Тільки не запізнюйтесь!

- А ви мене не підведіть! Бо коли вона мене пізнає, мені буде непереливки…

- Що? Теж обіцяли женитися?

- Ви легковажний дурень! Я член ЦК! – гордо каже Олександр Казимирович. – А це зобов’язує! Боже, кому я пояснюю! Я рекомендував їй деякі кандидатури, а вони виявились… - зізнався він чистосердечно після деякої паузи. – Самі розумієте…

- О, тоді вам дійсно не варто показуватись їй на очі! – співчутливо сказав кілер.

Олександр Казимирович прийшов на зустріч у темних окулярах і в капелюсі, що майже закривав лице. Кілер ледве його пізнав. Але політик і за такої конспірації нервував і весь час крутив головою, стоячи спиною до під’їзду. І весь час занепокоєно запитував у кілера, чи не з’явилася повненька білява жінка, котра має сісти у чорний «Лексус».

- Ось вона йде! – сказав урочисто. – Це вона! Запам’ятали?

- Авжеж! – байдуже сказав кілер.

- Я можу йти?

- Ні!

- З вами приємно мати справу!

- Я сказав – ні!

- Що вам ще потрібно від мене?

- Графік найважливіших поїздок та виступів Непідкупного. Київ мене не цікавить! Буде дуже доречно знати про поїздки до великих областей…

- Не бачити мені посади міністра економіки! Ви таки хочете його ліквідувати!

- Це ваша хвороблива фантазія… Не морочте мені голову! У мене обмаль часу! Ви мені точно показали потрібний об’єкт?

- Я ж не божевільний! Це - Надя!

- Тоді бувайте…

Кілер взявся вибудовувати подальшу оперативну стратегію своїх дій. Компромату нуль цілих нуль десятих. Потрібно було поспішати. Замовник нервував. Вибори були зовсім близько. Компроматом досі й не пахло! Але не біда! Ще трохи витримки!

Кілер покладав велику надію, хай вибачать мені літературні гурмани за таку тавтологію, - на… Надію. Ця жінка мала посприяти, сама того не відаючи, - втіленню в життя грандіозної задумки по знищенню Непідкупного як лідера та потенційного переможця виборчих перегонів. Що тут треба було зробити в першу чергу? Негайно зав’язати тісне знайомство з Надею, особистим кухарем знатного політика, що, вважав він спочатку, – справа дріб’язкова. Але згодом зрозумів, що дуже помилився. Об’єкт, не зважаючи на те, що хотів заміж, - був дуже завантажений роботою. Коли ж тут знайти час, щоб вийти заміж? На роботу її відвозили машиною, з роботи теж. Авто не встигало від’їхати – об’єкт тут же зникав у під’їзді. Як показали спостереження - ввечері вона нікуди не виходила. І що робити далі? – нервував кілер. Час не йде, а вже біжить… Скоро доведеться знову мати неприємну розмову із замовником… А там, дивись, – і вирок! На смітник! Скільки його будуть терпіти?

Кілер майже два дні вбив на те, щоб «випадково» зустрітися з жінкою на вулиці. Марно.

Насісти на Олександра Казимировича, щоб він рекомендував його як потенційного чоловіка – теж не вихід. Вона вже тому пройдисвіту не довіряє. Так буде ще гірше…

«Ось дочекаюся вихідних, - як міг, втішав себе кілер. – Може тоді вона хоч у магазин якийсь надумає вийти. Хоча, на біса їй магазини… У Непідкупного можна непомітно трошки позичити харчів… Залишається одежа і ще якісь забаганки… До таких магазинів деякі жінки ходять, коли є настрій… Якщо з чоловіками у неї не дуже клеїться, то це не значить, що вона перетворилася на монашку. Хоча майбутній міністр економіки сказав, що вона вільна… Ні, самітна! У цьому є свої плюси. Незнайомий чоловік гарної зовнішності їй не буде зайвий… Якщо до неї з короткочасними візитами забігає якийсь чоловічок, тоді завдання зовсім ускладнюється… Хоча, якщо факт матиме місце, можна цього метелика швиденько відшити. Банально налякати. Якщо ні, то начистити морду… Тут уже й Олександр Казимирович почав працювати. Повідомив, що з початком весни - великий тур до найбільших областей країни. Фінал перегонів. Отже, настав час поставити останню крапку. У нього – останній шанс виправити свою репутацію. Тут або пан, або пропав…»

Наступного дня був вихідний. Кілер мерзлякувато ходив біля під’їзду, безнадійно чекаючи, що Надя нарешті кудись вийде… Йшли години, але марно. До нього підійшла огрядна жінка у помаранчевій жилетці.

- Ви вже тут цілий тиждень ошиваєтесь… Мабуть викличу міліцію.

От халепа, якої ніяк не міг передбачити кілер!

- Я п’яний, чи до когось чіпляюсь?

- Оце то й підозріло… Такі як ви, - модні і напарфумлені видивляються квартири, щоб їх потім почистити! Недавно була така біда!

- Повірте мені, я займаюсь зовсім іншим…

- Чим? – підозріло витріщилась огрядна. – Я тут підмітаю кожного дня і око в мене – як у сокола. Хто чим дише – мене не обдуриш. Так що ідіть собі, поки не пізно!

Мати справу з міліцією? Оце вже зайве. Доведеться вести спостереження на більшій відстані. Отже, завдання, яке видавалося простим, ще більш ускладнюється. Не менше клопоту завдавав холодний дошкульний вітер. Одяг кілера не був розрахований на довготривале зовнішнє спостереження.

«Що робити? Спробую, - вирішив кілер, - для початку застосувати стандартну класичну ситуацію з обману довірливих жінок. В основі її - демонстрація банального класичного джентльменства! Діє безвідмовно!»

Кілер знайшов двох бариг поблизу на ринку й пообіцяв щедро заплатити, якщо вони виконають просту для них справу – спробують увірватися до квартири, яку він їм покаже. Бариги перелякано відмахувалися від прохання! Сказився! За це ж, коли спалимося, - довга і нудна відсидка! Кілер зробив мудріше – купив горілки і гарної закуски. Після випитого потенційні виконавці стали більш слухняні й піддатливі.

- Завдання дуже просте, - пояснював він. - Ви дзвоните у двері, як тільки вам відчиняють, починаєте матюкатись і робите вигляд, що ви агресивні. Далі з’являюсь я і вас виганяю геть. Зрозуміли?

Для більш повної аргументації свого наміру кілер показав стодоларову купюру. Тепер бойовий дух переповнював бариг і замовник навпаки, почав побоюватися, щоб вони, бува, нічого зайвого не натворили.

- Боїться просто так зайти до баби… - регоче один із виконавців. – Як я, припустімо, до Катьки…

- Ні, він хоче як у кіно… Ми сволота невихована, а він джентльмен… - резюмує другий.

- Ти ближчий до істини! – каже кілер останньому. – Хлопці, в мене дуже мало часу… Тільки ні на крок від сценарію… Домовились?

- Як скажеш…

- За це й плачу…

Кілер боявся потрапити на очі дебелій двірничці. Тоді – пиши пропало. Але вона вже очевидно займалася домашніми справами у власній квартирі й за якусь мить двоє чоловіків напідпитку дзвонили у двері до Наді. Та необачно відкрила. На її голову посипався відбірний мат і страшні погрози. Тут звідкись узявся гарно одягнений чоловік, поцікавився в чому справа. Чоловіки напідпитку, ці двоє агресивних грубіянів, послали його подалі, за що він їх акуратно спустив вниз по східцях… Вдячна господарка квартири запросила рятівника до себе. Рятівник довго сором’язливо відмовлявся, посилався на зайнятість, дякував за гостинність, перепрошував за те, що відмовляється. Зрештою, погодився зайти до квартири і там залишився….

Після того, як кілер поселився у Наді, життя поміняло пріоритети. Тепер для чоловіка було головне – не спалитися. Непідкупний якось відійшов на друге місце. Надя була натренована життям, вона нюхом відчувала фальш у відносинах чоловіка і жінки. Отже, найменший прокол – і ти під підозрою. Тобто, за дверима! Правда, ейфорія від зустрічі все-таки була. Але короткою і закінчилася ранком наступного дня.

- Якщо ми узаконюємо стосунки, то це одна справа. Якщо ні – так і бути, ще сьогодні пообідаємо разом і розбігаємось! Якщо йдемо до ЗАГСу – то найближчим часом. Нічого зволікати. Зволікання одразу викликає у мене підозру…

У Наді був настільки твердий і переконливий голос, що чоловікові нічого не залишалось, як мовчки кивати головою на знак згоди. Кілеру потрібно тільки одне, - якимось чином доводити щирість своїх намірів до поїздки Непідкупного з передвиборчою програмою по країні.

- Кохана, я маю уладнати деякі бізнесові справи…

- Які і стільки це займе часу?

Кілер бездоганно підготувався до відповіді.

- Я тобі розповідав, що мій основний бізнес – вода. Тому маю закупити партію для продажу і вибити гроші в одного типа.

- Гроші поверни, вони нам будуть потрібні. Де будеш спати?

- Якщо не у відрядженні, то, звичайно ж, у тебе…

- Швидше закінчуй справи та давай одружуватись. А то що люди скажуть? Живуть, як попало… Треба узаконити стосунки. Бо не терпиться вже запросити родичів, друзів, співробітників… сусідів!

Кілер перелякано промовчав, щоб не сфальшивити. Вирішив обняти й поцілувати Надю - так буде переконливіше. Затим поїхав у свій номер і почав далі розмірковувати, проробляти деталі майбутньої операції. Перше. Без Наді у нього нічого не вийде. Далі. Старенький полюбляє хлистати воду. Прийшла весна – потеплішало, отже, воду буде пити частіше. Тут виникала одна проблемка – його вода діяла миттєво. Це значить, що, згідно з його планом, при великому скупченні людей, власне, коли вже розпочався мітинг політика, хтось мусить дати йому води. А це вже нереально. Або мало ймовірно. Так можна пролетіти з диверсією. Значить, буде краще, коли політик піде на мітинг уже зарядженим. Так простіше виконати задумку. Тоді потрібно, щоб вода починала діяти не відразу… а, скажімо, хвилин через десять… п'ятнадцять. Прекрасно! Тільки де взяти таку воду? Їхати знову на курорт… Чи є там така вода, що починає діяти не миттєво? Хвилиночку… а що, коли цю воду дещо розбавити. Кілер почав терпляче ставити на собі експерименти. За півдня вдалось добитися концентрації води, що чітко спрацьовує через п'ятнадцять хвилин. Для чистоти експерименту вирішив тихцем увечері напоїти Надю. У неї була звичка перед сном після їжі пити свою мінералку, щоб не розтовстіти. Кілер непомітно замінив воду у пляшці. Потім почав слідкувати за жінкою. Ага, ось вона пішла на кухню, наливає воду в стакан. Випила й сіла в улюблене крісло дивитися серіал. Кілер глянув на годинник. Потім підійшов до Наді й почав невимушено ніжно гладити її по голові. Щоб не викликати підозру в байдужості до жінки, зайвий раз продемонстрував свої почуття. Надя щасливо хихикнула й ніжно потерлася спинкою об крісло, відзиваючись на пестощі чоловіка. Кілер непомітно поглядав на годинник. Велика стрілка, як на зло, - наче примерзла до циферблата! Гладити вже набридло, нічого іншого придумати не вдавалось… Нарешті ось почала добігати остання хвилина. Надя раптом затихла, а потім миттю підхопилася з крісла й гайнула в туалет.

- Ой, що ж я таке з’їла сьогодні? – бідкалася вона, тримаючись за живіт, коли знову з’явилась у кімнаті.

- Не переймайся! Буває!

- А в тебе? У тебе все нормально? – турбувалась жінка.

- Та в мене - школа! І смажених скорпіонів їв, і змій!

- А що коли я шефа чимось таким нагодувала? – перелякано жахнулася жінка.

- Очистка шлунка ще нікому не робила великої шкоди!

Жінка на те нічого не відповіла, бо знову помчалася до туалету. Кілер радісно потирав руки. Усе готово до звершення операції. Залишилося трохи почекати. На відміну від радісного кілера, Надя вийшла з туалету трохи налякана.

- Може, швидку викликати?

- Давай ще трохи почекаємо… - почав просити кілер.

- Такого ще ніколи не було! – розгублено каже жінка.

Тут задзвонив телефон.

- Це, мабуть, шеф! – робить перелякані очі Надя. – Мабуть, мені капут! Чимось таки його нагодувала!

Вона в паніці тримала телефон у руці, не наважуючись відповісти на виклик. Затим їй удалося себе пересилити.

- Слухаю… Ага…

Кілер напружено спостерігав за виразом обличчя Наді. Якщо справді вона його чимось нагодувала, операція може зірватися… Дідуган буде панічно боятися пити воду під час відповідальних виступів.

- Пронесло! – каже радісно Надя. – Безпідставна тривога.

- А ти боялася! – радіє й собі кілер.

- І така новина. Поїздка в область починається завтра. І ти їдеш зі мною! – суворим голосом наказала жінка.

- Як скажеш, люба! – слухняно каже кілер.

***

Кілер дещо змінив зовнішність, обличчя не голив, щоб його раптом не пізнала охорона Непідкупного. Наді пояснив, що у нього подразнення на шкірі обличчя, як тільки він голиться не вдома. Надя, на диво, погодилася. Під час поїздки у потягу кілер здружився з обслуговуючим персоналом і коли приїхали в область, де мало відбутися дійство, - серед них був майже як свій. Залюбки допомагав персоналу тягати важкі ящики з питною водою, спиртним, їжею і таке інше.

- За п'ятнадцять хвилин до виступу я даю йому випити води, - розкрила йому професійний секрет Надя. – Щоб він міг промочити голосові зв’язки. Їсти не можна, а от води треба дати!

Таким чином, кілер отримав цінну інформацію без зайвої мороки. Тому, коли перед самісіньким виступом видатного політика він непомітно замінив воду, нікому й на думку не спало, що сталася диверсія.

Перед імпровізованою сценою зібралися фани й натхненно викрикували ім’я Непідкупного. Народ усе прибував і прибував. Скоро площа вже не могла вмістити бажаючих. Технічні працівники робили останню перевірку мікрофонів. Гул і свист пронісся над площею. Площа відповіла схвильованим людським гомоном: «Іде! Іде!»

Непідкупний бадьорим кроком вигулькнув на трибуні і радісно посміхаючись, привітно почав розмахувати руками до натовпу, як до старих знайомих.

- Народе України! Шановні співвітчизники! – почав він із відпрацьованою патетикою. – Настав час звільнитися від...

Тут він раптом замовк, зблід і на обличчі у нього застигла гримаса здивування. Оточення, яке стояло поблизу лідера, спочатку запитально дивилось один на одного, а вже згодом гидливо закрили носи. У повітрі запахло… Всі, хто стояв поруч трибуни, почали голосно реготати. По обличчю Непідкупного було видно, що почався некерований процес… Красиво покинути трибуну, а тим паче непомітно – за таких обставин не виходило…

Кілер раптом відчув на собі чийсь пронизливий погляд. Він зрозумів, хто це… Надя його розкусила. Треба непомітно робити ноги… Інакше йому буде хана. Кілер шаснув у натовп і почав пробиратися до найближчої вулиці. Це місто він добре знав, тому без зайвої мороки вибрався з натовпу й сів до маршрутки, щоб добратися до аеропорту. Бо на вокзалі його, ймовірно, шукатимуть. Треба якнайшвидше зникнути з міста. Він зручно примостився на задньому сидінні і втомлено закрив очі.

- Синку, чув новину, - легенько штовхнула його у бік якась старенька.

- Га? Що трапилось? – стрепенувся кілер.

- Нашому Непідкупному у нас стало зле… Приїхав з виступом, а тут таке… Харчується як попало, шлунок підвів.

- Харчується як попало? – здивовано перепитав кілер.

- А хто за ним дбає? Отож «швидка Настя» його й спіткала… А я травку зібрала, відвезу йому до аеропорту, передам, нехай підлікується… Така людина… така людина…

- А звідки ви знаєте, що він поїхав до аеропорту?

- Так усі знають… Щоб швидше до Києва та в лікарню…

- Яку лікарню? Він просто «обдєлався» як мала дитина, та й по всьому! Хіба йому стало зле? Він обісрався перед усім чесним народом!

- Який ви злий! З ким такого не буває? Він он як за народ уболіває!

- А ви впевнені, що він той, за кого себе видає?

- Він симпатичний і приємний. А ви злий і нічого не розумієте… Я зібрала травки і хочу полікувати людину… От і все!

От тобі й маєш! На біса тоді я все це затіяв? Мене ж замовник тепер замордує!

Кілер не міг дочекатися наступної зупинки, щоб вискочити з маршрутки…

***

Приїхавши в номер, трохи заспокоївся. Хай там що – а він знову герой дня! По всіх каналах – одне й теж! Телебачення тільки те й робило, що через кожні півгодини транслювало сенсаційну новину - конфуз, що стався з відомим політиком. «Таке могло статися з малою дитиною, але не з людиною, котрій ми мали довірити країну!» - всі коментарі були майже приблизно такого змісту. Його рейтинг падає щохвилини... Песимістичні прогнози на цьому не вичерпувалися. «Політичний труп» - резюмували політологи.

- От придурки! – лаявся про себе кілер, попиваючи коньячок. – Далі свого носа нічого не бачите! Послухали б ви, що з цього приводу кажуть бабусі в автобусах…

Стоп! – раптом стукає він себе по лобі. – Так бабусь же ніхто не слухає! Ось у чому справа! Усі вірять телевізору! То тоді все правильно! Буде так, як кажуть політологи!

Задзвонив телефон і кілер з побоюванням підніс трубку до вуха.

- Вітаю! – почув він радісний голос Холодної Троянди. – Цього разу ти перевершив усіх! Твоя спецоперація ввійде в аннали світової практики компромату! Така нищівна поразка в очах великої кількості людей… Моє керівництво в захваті…

- То він, по-твоєму, не буде Президентом?

- А він і не міг ним бути! Ми спеціально створювали навколо нього інформаційний фон, щоб потім на якомусь етапі вперед вийшов справжній претендент…

- А якби не вийшло збити його рейтинг?

- Купили б… До речі, хочеш побачити, хто буде першим? Переключи на тринадцятий канал… Побачив?

- Побачити то побачив. А що там поруч з ним робить отой придурок з команди Непідкупного?

- Старенький, схожий на ельфа? Так ми його давно перекупили…

- Гарна в нього схема заробляти гроші… - невдоволено бурчить кілер. – І що, він тепер буде міністром економіки?

- Чому саме економіки?

- Довга історія… Ти чого радієш? Ви теж належите до іншої команди. Залишитесь без роботи?

- Смішний… Ми працюємо на успіх одного кандидата! Реального! Та досить про секрети! До того ж ти ж знаєш, наша служба ніколи в полон не здається. Просто переходить на службу до нового режиму… Бувай, філософе!

- Як бувай? А коли ж ми побачимося?

- Думаю, скоро… чекай!

- Тобі легко казати – чекай…

- Зовсім не легко… Забула сказати… тобі у нас пропонують гарну посаду. Подумай…

- Там, де такі як Олександр Казимирович, мені робити нічого.

- Хто такий цей Казимирович?

- Довго розповідати…

- Слухай, мудрецю! Плюнь ти на свої принципи! У нас не те середовище, де тобі доводилося пропадати роками! І ніколи його тут не буде… Невже ти досі це не втямив?

- Утямив… утямив! Треба подумати…

- Думай… Я тебе цілую! Більше говорити не можу…

- У пустелі помирав від спраги, - терпимо, поранений у гарячці повзав у горах лісом, - фігня! Пресували в тюрмі для біженців, підвішували догори ногами – жити можна… тонув у річці… - трохи страшно, неприємно й холодно…. А от коли поруч немає любої жінки – повний капець!

Кілер залпом випив пляшку коньяку й тимчасово перестав розуміти, що відбувається навколо.

05.04.2011 року