Розділ Х

- Думаєш, так просто козаком бути? - відраджував Петра дід Панас.

- Не хочу чекати, поки бусурмани й мене заарканять, - стояв на своєму парубок. - Я останній із роду. Хто помститься за смерть батьків і братів?

- Братів ще рано хоронити. Може, ще живі. А от батьки твої, - царство їм небесне, вже в сирій землі - перехрестився дід Панас.

 - Давай спати. — сказав згодом після деякої мовчанки. - Уранці голова ясніша. Щось придумаємо.

- Я не передумаю, - тихо, але твердо сказав Петро.

Коли закрив очі, щоб заснути, одразу з’явилася страшна картина похоронів батьків та односельців, з якими сьогодні прощалося все село. Петро заскрипів зубами, щоб не схлипнути, бо дід Панас тоді зовсім зневіриться: «Ну який ти, хлопче, в біса, козак?»

Уранці Петро зліз із печі й здивовано витріщився на діда Панаса. Той сидів зосереджений і якийсь святковий — у кращому своєму козацькому вбранні. На столі поруч лежали шаблі й пістолі. Він у задумі смалив люльку.

- Не пущу тебе одного, - сказав, відірвавшись від своїх роздумів. — Загинеш. Дорога на Січ — то тут, то там - смертельна небезпека. А так удвох буде веселіше. Та й у мене повчитися дечому тобі не завадить.

- А господарство? Кому все це дістанеться?

- Уже намовив покупців, — махнув рукою дід Панас. — Та й нащо воно нам?

- Нам? — здивувався Петро.

- Твоє теж продамо, — дід Панас якось дивно позирав на хлопця. — Ось тобі козацький одяг. У мене був зайвий. Тут і шапка, і штани, і чоботи. Пояс турецької роботи. У походах придбав. Одягнеш, щоб на козака був схожий. Якраз буде на тебе. Що завелике — на виріст.

- Дякую вам! — радіє хлопець.

- Але це лише антураж, а справжній козак із тебе буде потім. Добрий козак, і вправно вилами махати, - не одне й теж…. Ти сядь, парубче. Та не про одіж, хочу поговорити, ні. - Хочу тобі щось розповісти...

Дід Панас підвівся на ноги й почав ходити по хаті. Він не знав, куди подіти свої руки. То ховав за спину, то розправляв ними шаровари.

- Ми з твоїм батьком, царство йому небесне, були брати, - нарешті сказав він. — Слухай, і не перебивай, - дід Панас помітив, як хлопець рвучко підхопився на ноги. — Мені важко про це зараз говорити, але я мушу, ти повинен знати…

- Чому ви з батьком приховували це від нас? — не втримався Петро.

- Довга історія. Ми жили на Волині. У нас була дружна, багата сім’я. Дід твій марив ще більше розбагатіти. Говорив нам — ми гречкосії з діда-прадіда. Повинні тільки біля землі ходити. Молодий пан розорив нас в один день. Ваш дід, а наш батько одразу зліг із горя, а я вирішив мститися. Сказав йому, що піду на Січ. Дід не пускав, а коли відчув мою впертість, прокляв і сказав, щоб я ніколи не навертався йому на очі. Твій батько був такої ж думки, як дід. Ми гречкосії — і все тут! — дід Панас спересердя сплюнув. — Коли я перед від’їздом на Січ «пустив панові півня», дід якраз із горя помер, а ваша сім’я врятувалася втечею. І ви поселилися тут. Я збирав грошенята в походах, щоб допомогти вашому батькові. Давав золота - а він відмовився. На ньому кров, сказав, як відрубав. Воно, мовляв, щастя не принесе. Я поросив дозволу поселитися по сусідству, бо козакувати втомився. Він погодився, за умови, що я ніколи при вас не буду згадувати про козаччину, і, поки він живий, не відкривати таємницю. Оце і вся історія.

- То ви насправді, - мій дядько?

- Виходить, що так, синку. Доставлю тебе на Січ, віддам надійним побратимам, а сам знайду Ґудзя, Щирицю, Вариводу. Вони все життя тільки тим і займаються, що визволяють православних із турецької неволі. Мені те й залишилося, що піти шукати небожів і якось визволити їх.

- Ви думаєте, вони живі?

- А нащо молодих убивати? Їх можна з вигодою продати у Кафі на ринку чи в іншому мiстi.

- А вчора ви віднаджували мене…

- Учора ще не був похований твій батько. А він просив мене ніколи не зваблювати тебе козацтвом. Сьогодні вже, синку, я твій батько. І я вирішив, що ти станеш козаком. А я передам тобі свій досвід, щоб ти був добрим воякою. Розшукувати братів я тебе з собою не візьму. Це дуже небезпечно. Може, доведеться перевдягатисяь жебраками та йти на територію бусурмана у саму Кафу. Видивлятися, цікавитися, розпитувати. А це завжди впадає в очі…

Можна звідти й не повернутись. Яничари наших не жаліють... Ґудзь і Щириця биті хлопці… Вони нічого не бояться. Не одну сотню православних визволили. А тобі ще рано цим займатися… Та ти їж, їж, синку.

- А де я візьму коня?

- У козака їх має бути два. Продамо господарство – купимо. Одного я тобі дам... А там буде видно, - повагом відповідає старий козак Порох. – Їж уже, бо вичахне. А я піду приготую бойове зілля. Без цього в дорогу нічого збиратись.

- А що це воно таке?

- Свинець та порох, синку.

- Коли вирушаємо? – не терпиться Петру.

- Ось ще трохи потеплішає – і в дорогу... Нехай Великодня дочекаємося...