Розділ ХІІІ

- Я - чигиринський сотник Хмельницький, - відрекомендувався прибулий. - Я подавав скарги на чигиринського підстаросту Чаплинського.

Підписарій уважно слухав прибулих.

- Зараз, — сказав і потім зник у сусідній кімнаті. Згодом з’явився знову.

- Скарги залишені без задоволення, - відповів він і поклав папери перед скаржником. - Ось, візьміть, ознайомтесь.

- Як це без задоволення? Правда за мною!

- Не можу нічого вдіяти, - знизав плечима підписарій. - Велено вам повідомити про таке остаточне рішення.

- Із ким тут можна ще поговорити у комісаріаті?

- Є писар Виговський.

- Ану, поклич! - Хмельницький перейшов мало не на крик.

- Спокійно, Богдане! Вони чекають провокацій із нашого боку… - прошепотів Тарас.

- Яке беззаконня! Де це таке видано! Без задоволення! - кипів Хмельницький.

- Я - писар Іван Виговський. Чим можу бути корисний вельмишановним панам?

- Я - чигиринський сотник Богдан Хмельницький. Подавав скаргу до суду. Щоб розглянули, як нагло порушуються мої права підстаростою Чаплинським. Він зазіхає на мій хутір Суботів. Батьком закладений. А батькові його подарував староста Данилевич. Усе життя добро наживали! А цей лайдак за один день відібрав усе — і млини, і ставки, і сіножаті!

Хмельницький спохмурнів і додав:

- А ще він також винний у смерті мого сина.

- Прийміть мої співчуття. Де ваші папери на право володіння хутором?

- Цей хутір подарований моєму батькові за вірне служіння королівству. Я проживаю з сім’єю на цьому хуторі все життя. Усе там збудоване за наш кошт.

- Я вас розумію. Але для вирішення справи на вашу користь треба папери, що підтверджують ваше право на володіння цим хутором.

- Паперів у мене на хутір немає.

- Дуже погано...

- Що ж це робиться? Тебе пограбовано, а управи на грабіжника немає? - почав знову кип’ятитися Хмельницький.

- Розумію ваші емоції. Знаєте… - Виговський замовк, підбирав слова. — Хочете правду? Ваша проблема полягає навіть не в тому, що у вас немає документів на хутір. Просто тій особі, котра зробила на вас наїзд, ви чимось не догодили.

- Не догодив?

- Саме так. Вважайте, я сказав вам зайве, що не входить до моєї компетенції.

- Чим я не догодив Чаплинському? І як йому можна догодити, коли панові підстарості просто сподобався мій хутір?

- Дивні дива творяться, - втрутився Тарас. - Складається враження, начебто ми в чомусь завинили, а не перед нами винні. Скільки днів сидимо у Варшаві і скрізь одне й те ж! Ви нічого не доб’єтесь! Мовляв, не морочте голову! Та що це таке, я вас питаю? Це ж знущання та й годі!

- Нічим не можу допомогти, - ввічливо відповів Виговський.

- Чи таки піти до Киселя! - роздумує Хмельницький. - Він наш, православний. Може, зарадить… І батька мого знав і мене знає.

- Не варто, - радить Виговський.

- Це ж чому? - з недовірою подивився на писаря Хмельницький.

- Не буду вам нічого казати, але мені тут, із Варшави, видніше. Отже, не варто.

- Відмовить? Так ви хочете сказати? - з-під лоба зиркав на Виговського Хмельницький.

- Те що сказав, того досить. Вам вирішувати.

- Що вам тут ще видно з Варшави? - єхидно запитав Тарас.

- Даремно ви так. Розумію, ви розлютовані, бо скрізь невдачі. Але ось вам моя порада. Не ходіть тут і не марнуйте часу. Хіба що король вам чимось допоможе. А всі решта - результат мені відомий наперед.

- І за це дякуємо, - похмуро сказав Хмельницький. - Чув про твого дядька хороше. І про батька теж.

- Я не ополячивсь і католиком не став… Якщо це вас утішить. Працюю тут, от і все. Але чи є у нас вибір? Скажіть, будьте ласкаві, панове? Як на мене, освіченого і не без амбіцій…

- Вибір, кажеш? - уважно подивився на нього Хмельницький. - Вибір завжди є.

- Якщо це не таємниця, то просвітліть мою голову.

- Налякати шляхту так, щоб і духу боялася! - тихо, але твердо проказав Хмельницький.

- І чим це закінчиться? - іронічно посміхнувся Виговський. - Збільшиться рахунок буйних козацьких голів, котрим зустріч із варшавським катом гарантована. Та й по всьому. А він, цей список, ой який великий, ви знаєте, панове. Ось тільки недавні жертви - тут тобі й Наливайко, й Павлюк, й Остряниця. Список і нині не закритий. Так здавна й не за нас повелося — комусь цікаве видовище, а комусь, без його на те згоди — судилося зустріти свою смерть у Варшаві.

- Розумний ти чоловік і дотепний. Але твоя дорога - пристосовуватись. А наша - розчищати дорогу. Яка краща? Га? - зі злістю засміявся Тарас.

- Побачимо. Час розсудить, - стримано відповів Виговський.

- Казав сліпий - побачимо… Що ж, дякуємо за добрі поради, - сказав на прощання Хмельницький.

- Що будемо робити, Богдане?

- Підемо в шинок. Вдаримо горем об землю! Утечемо від думок тяжких! А там буде видно! До самого короля дійду!

У шинку Богдан із Тарасом замовили смажене порося з хріном, глек узвару й почали наповнювати келихи оковитою.

- Нудьга розриває груди! — бідкається Хмельницький. — Здається, цьому кінця й краю не буде.

- Тобі потрібна розрада! Дивись туди! — показує Тарас у протилежний кінець шинку.

- І що там?

- Красива молодиця. З тебе очей не зводить.

- Таки гарна! Може, запросимо? А то, виходить, усе про справи та й про справи.

- Дозволь мені її розпитати, хто вона, звідки. Знаєш, тут, у Варшаві, які панянки…

- Та знаю! — сміється Богдан.

Через деякий час жінка вже сиділа за столом разом із Богданом і Тарасом. Захмелілі чоловіки пригощали її солодким пуншем.

- Ти мені, Маріє, припала до душі. У мене ставки й сіножаті. Я чоловік не бідний. Але господині не маю. Може, поїдеш зі мною?

- Я подумаю, - грайливо каже жінка. — І якщо мене відпустять…

- Не відпустять, викрадемо! — зухвало каже захмелілий Богдан.