Розділ ХІV

Після кількох пострілів із пістоля, з яких випалили навмання Петро та Порох, заходячи до татар та полонених з обох боків, чужинці з криками та гиканням скочили на коней і зникли у високій траві.

- Давайте доганяти! - гарячкував Петро.

- Одна справа - налякати, інша — воювати, - сміється Порох. - Вони не бачили, скільки нас. У таких випадках вони одразу втікають. А от коли зійтися з ними в степу - навряд чи нам пощастить. Вони добрі воїни. А нас лише двоє - старий козак та його джура. Але ти молодець, - тішиться небожем дядько. - Добре тримався. Іди, розв’язуй цих бідолашних.

Полоненими виявилися три дівчини та літня жінка, певне, їхня мати. Коли Петро підійшов до них із шаблею наголо, полонені перелякано заголосили.

- Та чого ви! Усе минулося, - розчулено дивиться на них хлопець. — Це я шаблею хочу вам мотузки перерізати...

- То ви наші спасителі? — хреститься з переляку жінка.

- А хто ж, бусурмани, чи що? — регоче Порох.

- А наших рідних — його братів, а моїх небожів - визволити не вдалося. Забрали їх у неволю! — скаржиться полоненим Порох, попихкуючи люлечкою-носогрійкою. — Зараз Петро вас розсупонить… Здалеку вас гнали? - звернувся він до літньої жінки. Замість відповіді та мовчки впала перед ним на коліна.

- Оце вже зайве! - сердито бурчить старий козак. — Отакої! Терпіти цього не можу!

- Батьком рідним буду звати! - нарешті до жінки повернулася мова і вона заголосила.

- Дівчаток бусурмани у гарем хотіли відправити. Ой, які гарні! — старий козак не міг переносити жіноче голосіння і тому намагався жартувати. — Ну, досить, досить! Усе вже минулося, дякувати Богові! А тепер будуть красуні для наших хлопців! А декому все козаки та козаки! Чуєш, Петре?

- Ну, які ви, дядьку! — засоромився Петро.

Він сів осторонь і не смів дивитися на дівчат. Найстарша найшвидше відійшла від переляку й заспокоювала менших. Гладила їхні голівки й щось стиха шепотіла.

- Так ви здалеку? - знову запитав Порох. - Бо ми мусимо вас додому доправити. Щоб ще чогось не трапилося.

- Тут недалеко наш хутір, - тихо відповіла найстарша.

- У вас там що, самі жінки? - поцікавився Порох.

- Батько спав на горищі у клуні. А вони вдерлися до хати рано-вранці.

- От воно що. Тоді показуйте дорогу.

Дівчата швидко відійшли від переляку і згодом цілу дорогу Петро слухав їхній веселий сміх. Марія часто кидала погляди на хлопця і той мало не падав із коня від цих загравань. Як тільки заїхали на хутір, де жили полонянки, ще здалеку почули голосіння. Біля однієї з хат, незважаючи на ранню годину, було повно народу. Дві менші з криком: «Таточку, ми тут!” - кинулись бігти до хати. Натовп ойкнув і розступився. Всі дивилися на дівчат так, наче ті повернулися з того світу. Назустріч дітям вийшов, хитаючись від слабості в тілі, високий сивий чоловік і обняв дочок.

- Доставили живих і здорових, — поклонився громаді козак Порох і зняв перед ними шапку. — А тепер вибачайте, мусимо їхати у своїх справах. Прощавайте, людоньки добрі!

- Хай вас Бог береже! - господиня нарешті теж ожила. - Зачекайте, я вам зараз на дорогу винесу харчів смачних.

- Оце вже зайве! - суворо сказав Порох. — Нічого мені хлопця розбещувати! Ми їдемо туди, де скоромне й розкіш — не в пошані. А от водички з колодязя в дорогу обов’язково наберемо. Петре, ану подивися, де в них тут колодязь.

Петро спішивсь і зайшов у двір.

- Ходімо, я покажу, - сміливо глянула йому в очі найстарша. - Мене Марією звати. А тебе?

- А я з дядьком їду на Січ, - знітився Петро. - Моїх братів теж татари забрали. Буду мститись.

- То як тебе звати, меснику?

- Петром кличуть.

- Я буду пам’ятати тебе все життя, - сказала Марія й опустила очі. - Будеш мені названим братом. Почекай!

Дівчина зникла у хаті. Петро набрав повні міхи води й швиденько подався з двору.

- Ми будемо за вас молитися! Спасибі за діточок моїх!

- Хай вам Бог помагає! - махали хустинками жінки і втирали сльози.

- Спасибі, людоньки, на доброму слові! — відказував на те Порох. — Гайда, Петре! Бо ми вже тут удосталь затрималися!

- Петре, тримай! - до коня підбігла Марія й тицьнула хлопцеві щось м’яке в руку. Той похапцем засунув подарунок за пазуху і вкрився густим рум’янцем.

- То, може, ну його к бісу, те козацтво? - весело примружився Порох. - Он яка красуня подарунки тиче…

- Який же ви, дядьку! - злиться Петро.

- А що? Може, поміняєш коня й люльку на дівку?

- Та нізащо в світі! - ще більше розпалюється Петро.

- Добре, добре, - примирливо каже дядько. — Бачу - вибрав козацтво раз і назавжди! Тоді в дорогу! Тепер до Січі вже недалеко!