ПАСІЧНИЙ Анатолій - Розділ ХХ

Зміст статті

Розділ ХХ

Петро вже майже ціле літо, як на Січі. Дядько з побратимами пішов на пошуки небожів у бусурманський край, а хлопця залишив на виховання своїм бойовим друзякам. Опікуватися Петром визвався старий козак Мамалига. Хлопця тепер звали по-козацьки - Посіченком. Коли старі діди почали розпитувати Пороха, коли тільки ті прибули на Січ, що та як, дядько кивнув у бік небожа:

- Батьків його бусурмани посікли на капусту. У полі. Зненацька налетіли.

Старі козаки співчутливо загули.

- Скільки вони нам горя принесли, ці кляті бузувіри…

- Тут тобі, кажись, випаде нагода їм помститися!

- Будеш ти Посіченком! - вирішив найстарший, Затуливітер. - Підеш жити до Виркліївського куреня.

Так і вирішилася доля молодого козака.

Декілька днів хлопець із цікавістю розглядав усе навколо: дерев’яну січову церкву, гамірливий майдан, де товклися без діла козаки, торгові ряди, шинки, курені; розпитував старого Мамалигу про звичаї. Уникав п’янок, коли якийсь козак, загулявши, запрошував усіх підряд до шинку. Відмовлятися було небезпечно — уже знав, що за таке поб'ють і обізвуть скурвим сином. Такі вже тут були звичаї. Як тільки затівалася п'янка-гулянка, Петро ховався в степу, або йшов до річки, щоб не потрапити десь на очі хмільній ватазі. Йому не терпілося навчитися стріляти з пістоля, вправно володіти шаблею та іншими бойовими секретами козаків, що найперше пригодяться у сутичці з ворогом.

А тут така марна трата часу!

Увечері в курені різалися в карти - теж цього не любив. Одначе не пропускав кулачні бої - там гуляла відвага й сила. Голі по пояс силачі дубасили один одного по чім попало. Вони стояли в колі цікавих та зівак і мусили кулаками доводити кожний свою перевагу. Навколо свистіли та викрикували підбадьорливі слова на підтримку того чи іншого козака. Не так важлива була чиясь перемога, як сам спосіб якимось чином убити вільний час, якого тут було вдосталь.

На Січі влітку було мало козаків — більшість, якщо не було походів, розбридалася хто куди. Хто на промисел - саме час рибу ловити про запас, хто на мисливство, хто на пасіку чи до сиднюків у гості, побавитися скоромними харчами. Хтось вирушав у далеку дорогу - відвідати сім’ю.

Кому було ліньки кудись вирушати — залишалися на Січі. Куди не глянь — цілий день і часто цілий вечір то тут, то там вилежувалась інертна людність. Ці диваки, могли цілими днями лежати без діла у траві й гріти боки під сонцем, смалити люлечки та безперестанку точити ляси. Інші навпаки, - були непосидючі. Могли цілий день танцювати посеред майдану, вибиваючи куряву босими ногами. Інколи на січовому майдані з'являвся мандрівний кобзар. Тоді всі запорожці кидалися до нього - дізнаватися про цікаві новини, що трапились останнім часом у городах і хуторах вище порогів Дніпра.

Петро поспішав разом із усіма до святої людини, котра бродить по світах. Поцікавитися, чи не траплялося, бува, десь бачити його дядька, козака Пороха. Під спів кобзаря всі козаки завмирали, навіть, здавалося, переставали дихати. Ставали сумирними і, наче слухняні діти, час від часу то похитували головами, то зітхали чи посміхалися - в залежності від того, що повідував речитативом божий чоловік.

Кожного ранку Петро, як і всі козаки, просипався разом із сонцем, йшов до річки вмиватися, затим читав молитву і снідав із товариством , чим Бог послав. Затим із надією кожного разу підходив до Мамалиги, щоб той навчив його чи шаблею махати, чи з пістоля стріляти. Старий козак щоразу казав ствердно, але неодмінно тут таки після сніданку запалював люлечку і збирав біля себе охочих погомоніти.

- А що, Посіченку? - запримітивши ображений погляд Петра, запитував старий козак.

- Та ви ж обіцяли сьогодні, що підемо в степ! Там навчите шаблюкою махати. На коні всякі фігури…

- А й навчу! Ти от сядь, послухай, як ми минулого року на саму Кафу ходили!

- Послухай, хлопче, - радять інші. — Сідай до нас! Навчишся ще шаблюкою махати!

- Але ж обіцяли! - стоїть на своєму хлопець.

- Обіцяв! - погоджується Мамалига. — А коли обіцяв, то таки навчу! А тепер ось послухай! Виступили ми рано-вранці…

Петро мовчки сідав у коло і спочатку з цікавістю слухав теревені старого козака, а згодом уже нудився від тих розмов, оскільки розповідь кожного разу була про одне й те ж, тільки з різними інтонаціями й відтінками.

Трапилася нагода познайомитись із ровесниками з іншого куреня. Почали разом ходити у вибалок. Училися палити з пістоля по диких яблуках, які збирали на землі й виставляли за мішень зверху на лежалій колоді дерева.

- Ти вже нюхав справжнього пороху? - насмішкувато питав найвищий серед них, худорлявий, як жердина, хлопець, що прозивався Терен.

- Так, не дуже, - ніяковів Петро.

- Таки не нюхав, - глузливо дивився на Петра худорлявий колючим неприємним поглядом. Певне, за це його й прозвали Тереном. - Але стріляєш непогано. А я вже двічі в похід ходив. Такого наробив бусурманам! Їм ще довго буде гикатися!

Петрові пригадалось, як дядько застерігав його від таких хвальків.

- Він такий! - з гордістю поглядає на Терена товстенький, невисокого зросту хлопчина, котрого звали Смик. Товстун весь час щось потай діставав із-за пазухи й крадькома жував.

- А цей усе смик та смик! — запримітивши таке, давав йому підзатильника Терен. — Що ти вже там жуєш? Коли ж твій рот відпочиває? Навіть уві сні плямкає губами!

- Ага! — регоче товстий, не ображаючись на штурхани від Терена. - Мене й батько за це з дому вигнав, бо я там усе з’їдав. Не витримали, та й кажуть мені з матінкою: іди до харцизів і сам добувай собі їжу!

- А тебе на Січ занесло! - регоче Терен.

- Та ти ж знаєш, чого, - зітхає Смик.

- Знаю, знаю, - кривиться Терен.

Петрові не зовсім до душі ці два хлопці. Але ж ровесники і з ними веселіше.

- А хто вміє під водою довго сидіти? - знову зверхньо оглядає товариство Терен.

- Затамував подих та й сиди! - відповідає Смик.

- Аякже, - глузує з нього худорлявий. - Довго так усидиш. Ось дивіться.

Хлопець туго підв’язує сорочку очкуром і засипає собі піску за пазуху.

- Це, щоб не спливати. Замість грузила.

Потім бере очеретину, робить із неї трубочку й лізе у воду. Занурює тіло в горизонтальному положенні й над водою тільки очеретинка видніється. Йшов час, а Терен не виринав. Петро та Смик почали нервово ходити туди-сюди берегом і вже почали перемовлятись між собою, переживати - чи не втопився, бува. Аж тут усміхнена довготелеса фігура показується з води. Хлопці полегшено зітхнули.

- Ну, що? Бачили? Цього мене козаки навчили, коли в походи ходили. Буває, годинами так треба лежати. Щоб татари не помітили. Я ще й не таке можу! — хвалиться без міри Терен.

- То що, може, сьогодні ввечері по дівчатах підемо? — насмішкувато дивиться він на Петра.

- Хіба можна? — несміливо запитує той.

- Ми ж не на Січ їх приведемо. За таке голову відріжуть. Ми на коней і ввечері на хутір. А під ранок — назад.

- Поїсти дадуть смачненького! — мрійливо закрив очі Смик.

- Спитаюсь у Мамалиги! — не знає, що відповісти Петро.

- Еге! Тільки не це! — суворо застерігає Терен. — Я пожартував! Ніхто нікуди не їде!

Одначе Петро потім став помічати, що хлопці якісь мляві й нічого не хочуть — ні стріляти, ні вправлятися на конях. Більше того, шукали холодок і обидва одразу засинали. Дружно хропли, а Петро знову нудьгував, приглядаючи за кіньми.

Одного разу, коли вже вдосталь настрілялися, довготелесий присів у ярку під кущами і знаком наказав присісти хлопцям. Десь недалеко хтось ішов, наспівуючи веселу пісню. Згодом майже поруч непевною ходою прочвалав якийсь козак. Він був добре напідпитку. Терен подав знак рукою, щоб тихцем ішли за ним. Козак вийшов на галявину, довго крутився, чухаючи потилицю. Щось пригадував. Потім нарешті показав рукою на схід, попрямував до верби і почав копати шаблею під самим її окоренком. Через деякий час у нього в руках була шкіряна сумка, з якої на землю посипались монети. Козак позбирав монети, декілька засунув за пазуху, решту скарбу знову зарив під деревом і, наспівуючи та похитуючись, зник за кущами.

- Оце, братове, нам пощастило! - у Смика очиці забігали як у лихоманці. Він глипав то на Петра, то на свого друзяку. — Позичимо у сіромахи трошки грошей! Ковбаски в шинку купимо!

- А знаєш, що за таке буде? — глузливо каже Терен.

- Не дратуйся! Хто буде знати?- скиглить Смик. - Ти сам не проти поцупити ті грошики!

- Жити набридло? - єхидно запитує Терен.

- Так не викриють! - улесливо заглядає в очі хлопцям Смик. - Як викриють? Тут же нікого! Тільки ми! А козак п’яний, і нічого не пам’ятає - де він ті гроші подів! А в шинку таке сало копчене! А пастерма! А гуска з часником! Баранина з хріном! А то вже ця каша в печінках сидить!

- Питай Посіченка, - хитро примружився Терен. - Хай скаже свою думку, він, може, й не хоче твою баранину з хріном.

- Не хочу! - Петро осудливо дивився на своїх однолітків. - Мені не треба ваше копчене сало. Як це так, брати чуже?

- Ти чув, товстун? Не смій брати чуже! Не бачити тобі сала копченого!

Говорив до Смика, а своїм колючим поглядом свердлив Петра.

- Ніяк не наїсися! — Терен дав добрячого підзатильника товстунові.

- Та чого ви причепилися, - зітхає товстун. — Я ж пожартував!

- Дивись мені! Що про нас Петро подумає! — осудливо хитає головою Терен. — Пора вечеряти! Тебе, Смику, чекає каша, не дочекається!

- І охота тобі дражнитися! — скиглить товстун.