Розділ ХХІІ

Воєвода Кисіль влаштовував пишний банкет із нагоди закриття засідань сейму, куди отримав запрошення й Виговський. Слуга, який приніс запрошення, суворим тоном наголосив: «Воєвода переказував - бути обов’язково й без запізнення! Щоб мав разом із собою й дружину».

Писар дещо розгубився, подумки уявляючи велику кількість титулованого панства, але прекрасно розумів, що такі банкети - прямий шлях вибитись у люди. Окрім сенаторів, на такі банкети запорошують й амбасадорів, що перебували при королівському дворі. У військовому комісаріаті не заведеш такі знайомства. Дружина навідріз відмовилася від запрошення.

- Там таке убранство в панянок, що тобі тільки сором буде за свою дружину.

- Я не маю права не послухатися воєводи!

- А я не хочу бути там посміховиськом! — стояла на своєму дружина.

- Ти не хочеш гарного майбутнього нашим дітям! — використав свій останній аргумент Виговський.

- Гарне майбутнє дітей — це коли вони не цураються свого стану! Своєї рідної мови!

- А я, значить, — не в свої ворота?

- Ношу треба брати по собі! Не буду я там розмовляти їхньою мовою! У мене погано виходить. Почують, засміють... Ти хочеш, щоб за це тебе ще й зі служби вигнали?

- От клята жінка! Убранство їй подавай! А мову вчити не хоче! І так на мене через це дехто косо дивиться!

- У Варшаві повно гарних панянок! Вибирай, яку хочеш!

Що на це скажеш? Який може бути лад у королівстві, коли он в сім’ї, хто в ліс, хто по дрова. Виговський спересердя грюкнув дверима, перехопив у слуги ремінець уздечки і хвацько скочив у сідло.

При в’їзді у маєток Киселя було повно гостей. Слуги метушилися, ледве встигали забирати коней і відводити у стайню. Прямо при вході до першої зали була збудована театральна сцена, де музики грали тиху мелодію. Іван на мить завмер від голосу ніжної скрипки, але його одразу запримітив господар.

- Ходімо, покажу, де сядеш, Іване! - владним голосом сказав воєвода. - Ти один? А дружину чому не взяв?

- Вона губиться від таких прийомів, - ніяково пояснив Виговський. — Відмовилася навідріз.

- Даремно! Нехай би звикала! Одначе, пізнаю нашу руську вдачу - мовляв, ми люди маленькі. Нам не гоже. Такі були відмовки?

- Майже такі, - погоджується Виговський. — Інша була тональність!

- Ага! — сміється Кисіль. — Пізнаю рідну жіночу стихію! У тебе жіночка з перцем!

- Є така особливість! Як упреться в своє — конем не об’їдеш!

Сенатор був у доброму настрої й безперестанку реготав.

- За що така увага до мене? - не втримався від цікавості писар. - Здається, ви вчили мене завжди відверто висловлювати свою думку. То я й висловлюю.

- Авжеж, авжеж, Іване. Наука йде тобі на користь! - тішиться Кисіль. - Поговоримо про це пізніше, коли випаде вільна хвилина.

Вони зайшли до другої зали, де їх зустрічали чотири шляхтичі. Двоє тримали миску та дзбанок для миття рук. Інші двоє тримали довгий рушник, яким гості тут же витирали руки.

- Правду кажучи, я теж почуваюся не зовсім упевнено, - зізнався Виговський. - Тут таке панство.

- До першої чарки, а там побачиш, які всі стануть рідні та люб’язні. Головне - ніякому шляхтичу не наговори грубощів. Бо тоді клопоту не обберешся. Ти сідай, де до вподоби, а я піду зустрічати гостей.

Виговський примостився на край лавки в кутку зали. Напроти сиділи німецькі амбасадори і про щось стиха перешіптувалися. Поруч, певне, їхні поважні дами у пишному вбранні. Праворуч від Виговського сидів товстий шляхтич і крутив навсібіч головою.

- Німецьку розумієш? - звернувся до Івана.

- Розумію…

- Будеш товмачем, коли он ті щось питатимуть, - показав шляхтич на німців. — Бо мені, уродзоному, лицем у грязюку не личить! Та скоро вони щось подадуть? Сил немає терпіти!

Нарешті гості розсілися за столами і до діла приступили шляхтичі-краячі, котрі мали за обов’язок подавати страви на стіл. За мить тут тобі з’явилися приправи з шафраном, підливи з вишневим соком, сливовим соком, із вареною та смаженою цибулею. Іван запримітив улюблену приправу з хріну і в нього одразу пропала сором’язливість - гору взяло почуття голоду і бажання спробувати все, що подавали. У кожній окремій страві спокусливо виглядали величезні кусні м’яса, котрі гості розкладали тут же на тарілки, виходячи з того, яка страва більше кому до смаку. Окрім цього, ще принесли печеню - воловину, баранину, телятину, курей засмажених у спеціях, куріпок, вальдшнепів та ще багато всякої птиці. Іван ледве встигав з’їдати накладене в полумисок, як тут же шляхтич-краяч накладав ще й квашену капусту з куском соленого сала. Виговський крадькома подивився на сусідів. Кремезний панич, що сидів по праву руку, невтомно працював щелепами. При цьому гучно плямкав від задоволення й час від часу шарпав за полу шляхтича- краяча, мовчки показуючи на полумисок, мовляв, давай добавки. Іван намагався не відставати, але відчував, що шлунок уже наповнений. Аж тут з’явився сам господар.

- Пане Кисіль! Уже скоро черево лопне! - тихо поскаржився Іван.

- Їж і мовчи! - наказав воєвода.

- А там, у кутку, слуги доїдають те, що зі стола залишилося, - пошепки ділиться Іван.

- Не переймайся. Звична справа! - сміється Кисіль. - Ще й не таке побачиш! Коли всі будуть добре напідпитку, тут не зрозумієш, хто слуга, а хто пан! Маю вільну хвилинку. Давай відійдемо. І скажу тобі таке, - він хвильку помовчав. - Старію я вже, Іване.

Кисіль помітив, як після цих слів Виговський запитально подивився на нього, тому весело засміявся.

- На здоров’я ще не скаржусь! - уточнив воєвода. - Ні! Душа болить за наш край! Не дає спокою одне — не зміг зробити все можливе для руської вітчизни. Отож, вірний помічник потрібний. Я вибрав тебе! Потоцькі з Калиновськими та Оссолінським не наведуть там лад. Он скільки часу вже минуло! Та все дарма! Наш край для них чужий. І віра різна. Непримиримість таку ніколи не подолати. Тому потрібно самим нам навести лад у нашому краї. Нас із тобою більше будуть слухати, Іване! - зашептав Кисіль. - Пам’ятаю, ти назвав мене сміливою людиною. Так, я такий! А ти молодий, розумний, роду славного! Багато дечого я тебе навчу. Але ось що головне: коли треба буде, зможеш піти наперекір цим панам? - обвів рукою залу для гостей сенатор. - Не побоїшся?

- Так несподівано, - зам’явся Виговський. — Для цього треба мати вагу серед панства.

- Коли мене будеш слухати — матимеш! Розумію, справа не проста. Але того варта! Бо коли вигорить - будеш великим паном! Воєводою знатним, сенатором, як я! І діти твої посядуть достойні місця у Речі Посполитій. Я вибрав тебе, Іване!

- Дякую вам. Але у нас сильні противники.

- Хто це? - насмішкувато запитав Кисіль.

- Ті ж Потоцькі, Калиновські, Вишневецький.

- Вишневецький - так! Сильна фігура. Щодо решти - так, виконавці. Повір мені, я їх добре знаю. Нам треба шукати союзників, однодумців, і щоб були православні. Зрозумів? Обережно підбирай. Шукати вірних людей не просто.

- Так продадуть же одразу!

- Прямоти в тебе поки що забагато! Інколи й схитрувати потрібно… Езопову мову застосувати… Інакше — довго не протримаєшся, це правда. Я тебе навчу цього мистецтва згодом.

- А голота, холопи? Як із ними бути? Там теж можна знайти союзників.

- Розумно мислиш! Молодець! З нею загравати потрібно, підгодовувати, до сильної руки привчати, - тоді можна і приборкати звіра. Приручати слід тих, хто схильний до хліборобства, а не до зброї! Ото наша золота верства!

- Та вони теж собі на умі! Як той грозовий дощ: не розгледиш, де й взявся - застає зненацька.

- Нам що? З голотою дітей хрестити!

- Чув я, що Хмельницький щось затіває знову.

- Він не наш спільник. Він хоче шаблюкою, а ми словом, як Ісус, наш Спаситель. Скоро ми його поставимо у стійло! Настає зима, куди йому воювати? Де його військо? Заарештуємо і повісимо у Варшаві. Про Хмельницького забудь, Іване! А чернь із панами мирити - це моя улюблена справа! - засміявся єхидно Кисіль.

- І що ж далі? Для чого це все? - обережно цікавиться Виговський.

- Скажу пізніше. Не сьогодні. Май на увазі - наша розмова має вмерти між нами.

- Мовчатиму, даю слово честі! І дякую за довіру.

- Справа, яку я задумав - тонка й довготривала. Покінчити із свавіллям у нашому краї - не просто. Але там потрібно наводити порядок! Душа болить, що такий край і така пустка! Голота в потемках блукає! Її ведеш на світлу дорогу, а вона брикається. Так і блукає манівцями. Ми з тобою не одні у цьому намірі, зрозумів? З нами є ще дехто! — загадково посміхнувся воєвода й тицьнув великим пальцем у стелю.

- Зрозумів, пане сенаторе! - Виговський віддано подивився на свого покровителя.

- А тепер їж, гуляй і веселися! - Кисіль витер хустиною піт із чола й молодецькою ходою подався до інших гостей. Виговський повернувсь у свій закуток.

- Що вони там говорять? — безцеремонно шарпнув за рукав Івана шляхтич, що сидів поруч, показуючи на німецьких амбасадорів. — Щось погане про нас?

- Ні, — стримано відповів Виговський.

- Хай тільки спробують! А жінки в них так собі! А про що вони говорять?

- Хвалять нашу їжу.

- О, це безумовно! — шляхтич задоволено заплямкав губами.

Між тим у залі ставало все веселіше, бо після пива пішли у вжиток міцні напої. Іван скуштував білого угорського вина й відчув різницю між ним і рідною оковитою. Вино розв’язало язики, гості почали перекрикувати один одного та дозволяти собі всілякі вольності. Два кремезні пани почали цілуватися та вигукувати здравниці на честь господаря. Слуги перестали виконувати свої обов’язки й тихцем брали зі стола спокусливі кусні м’яса, відходили у якийсь куток і не дуже ховаючись, жадібно все те поїдали. Прицмокуючи, запивали дорогим угорським вином. Інші двоє шляхтичів не могли утриматися від спокуси, щоб із якоїсь причини не надавати штурханів один одному. До них одразу кинулися шляхтичі-краячі, розтягнули дебоширів у різні кінці зали.

- А ти хто? — раптом підозріло подивився сусід-шляхтич на Івана.

Виговський зрозумів, що настав той момент, про який попереджав воєвода.

- Такий собі шляхтич... — спробував жартами відбутись Іван. - Маю деякі спільні справи з паном сенатором.

- Щось я тебе раніше ніколи тут не бачив.

- Я з Риму щойно приїхав. Там довгий час проживав.

- Матка боска! — з повагою подивився на Івана шляхтич. — А папу римського бачив?

- Як оце вас!

- Овва! Так ви куди? Зачекайте! Розкажіть про папу римського!

- Я звільнюся від зайвої рідини і прийду…

- Так, так, ідіть!.. - погодився шляхтич. — Та швидше повертайтеся!

Таким чином Виговському вдалося завбачливо покинув банкет, що тільки починав набирати оберти.

- Від гріха подалі! — сказав Іван сам до себе, сідаючи на коня. — Треба бути обережним, як учить сенатор.