Розділ ХХVІ

Петрові суд виніс вирок - три дні бути прикованим до ганебного стовпа. На площі одразу зібралося багато зівак — це місце давненько порожніло. Розпитували, - хто й за що.

- Змолоду на таку стежку! — осудливо хитали головами старі козаки.

- Треба провчити, скурвого сина! — молодші брали палиці й били хлопця по чім попало. Петро терпляче зносив побої. Серед натовпу стояли однолітки Петра, - Терен та Смик.

- Сьогодні пістоль украв, завтра товариша підступно уб’є! — Терен крутився серед козаків і гнівно тицяв пальцем на Петра.

- Нехай добре запам’ятає, що таке не можна робити! — викрикував і собі Смик.

- Браття-козаки! — бідкався старий Мамалига. — Тут якесь непорозуміння! — благально звертався він до козаків.

- Ми тебе поважаємо, Мамалиго! Але суд присудив — нічого тут скаржитися! — гомоніли між собою козаки.

- Ви ж знаєте, - співчутливо казали до Мамалиги інші. — У нас так заведено, - якщо ти навіть подружив із чортом, то вже не смій його оббирати!

- Хай своє отримає! — зиркав потай на Петра Смик. — Нічого тут!

- А ми зараз його погодуємо. Хочеш їсти? — запитує ватага козаків, що проходила мимо стовпа.

- Хоче, хоче! — кричать інші.

- Тоді їж!

- Не буду… - тихо відказує Петро.

- Чи бачили таке? Він не буде! — глузують козаки з ватаги. — Ану вріжте йому хлопці, за це!

Козаки беруть палиці й по черзі б’ють хлопця. Хто жартома, хто від душі. Особливо стараються Смик та Терен. Через сорочку проступає кров і прилипає молодому козакові до тіла. Він мимоволі тихо стогне. Грудневий мороз змушує тремтіти тіло хлопця від холоду.

- Він у нас витривалий козак! — розповідає козакам Терен. — Він узимку купається в річці!

- Так тоді йому не холодно! — глузують далі козаки, частуючи хлопця різками по голому тілу.

Мамалига з відчаю хапається за сиву голову.

- Не вберіг хлопця! — бідкається він. - Що я скажу своєму побратиму Пороху?

- То, може, викупимо? — радять старі козаки.

- Грошей катма! А Порох невідомо коли прибуде.

- У Куща є! — каже один зі співчуваючих. — Недавно з походу прийшов. Хоч він, як чіпок, кожного дня, але в нього завжди є грошенята про запас. Позичимо під заставу, а там і Порох, дивись, з’явиться.

- І то правда! — радіє Мамалига. — Гайда, браття!

Куща знайшли у третьому шинку. Він був добряче напідпитку і довго не міг второпати, що від нього хочуть.

- Пороха знаю. Добрий козак. А що йому треба?

- Та слухай уважно! — вже вкотре починає йому втовкмачувати Мамалига. — Мені гроші потрібні. Зараз! Щоб викупити небожа Пороха. А старий повернеться — віддасть!

- Пороха знаю. Добрий козак! А якщо не повернеться?

- Я буду тобі боржником.

- А в тебе гроші є? — чухає потилицю Кущ.

- Сказав же, буду боржником! Ось і свідки! Давай скоріше думай! Там хлопець ще біля стовпа задубіє!

- А що він накоїв?

- Та нічого він не накоїв! Обмовили!

- А суддя ж присудив? Чув, він пістоль чужий поцупив.

- Та буде й суддя мати на горіхи! Дай тільки хлопця врятувати!

- Ви люди поважні, як вас не послухати, - нарешті зітхає Кущ. - Раз ви просите — тоді уважу. Є в мене в одному місці гроші. Закопані на чорний день. Пішли, тут недалеко!

Кущ веде ватагу через ярок, виходить на поляну, довго крутиться, роздумуючи, де схованка. Затим підходить до великого дерева й починає рити шаблею під окоренком. Згодом витягує звідти шкіряну сумку, відкриває й заглядає всередину. Довго дивиться собі під ноги й нічого не може второпати. Тоді перевертає її й починає трясти. На землю не падає жодної монети.

- Що за мана? — чухає козак потилицю. — Та були ж! А тепер немає! Сьогодні немає!

- Та ти вже давно все до шинку виносив! — регочуть старі козаки.

- Е, ні! — злиться Кущ. — Мовчіть і не зліть Куща! Тут щось не те! Не збивайте мене з пантелику! До шинку я все не виносив! Гроші мої вкрадені!

- Ти не переплутав? — питає Мамалига. — Може, оковита в оману ввела?

- Присягаюсь!

- Це в тебе останні? А ще є?

- Ще є, але не дам! Бачите, у мене самого біда! Гроші мої вкрадено!

- То, може, надоумишся?

- Не дам і все тут!

- От лихо! Що ж нам робити? — бідкається Мамалига. — Піду по куренях, у громади просити!

У цей час старий козак Порох заїжджав із побратимами до Січі. Пошуки небожів закінчилися безрезультатно. Змушені були негайно покидати Кафу, бо на них, перевдягнених жебраками, почали прискіпливо позирати яничари. То був вірний знак, що треба втікати у рідні краї.

Пороху дуже кортіло побачити Петра, як він тут козакує. Він мерщій направив коня до Виркліївського куреня. На площі біля ганебного стовпа побачив збіговисько. Вирішив і собі з цікавості заглянути, хто там і що накоїв. Ой, лихо! До ланцюга був прикований закривавлений небіж. Порох миттєво спішився, вихопив шаблю і, розмахуючи направо й наліво, дико закричав:

- Ану відійдіть геть! Посічу на капусту!

Перелякані козаки сахнулись урізнобіч.

- Синку, що з тобою трапилося? — Порох узяв на руки непритомне тіло. — Де Мамалига? Що ж він тебе не вберіг?

- Тут я, - понуривши голову, підійшов до нього старий побратим. — Пробач, таки не вгледів хлопця.

- Іди до осавула! Мерщій! Скажи, Порох викупити хоче.