Розділ ХХХІ

Починало темніти. Майдан давно спорожнів, а два козаки, з ніг до голови обліплені снігом, терпляче чекали Мамалигу. Аж ось нарешті з темноти виринула довготелеса фігура.

- Ага! Я ж казав! — одразу промовив він збуджено. Затим, не чекаючи, поки його будуть розпитувати, заговорив скоромовкою:

- Діждався. Прийшли й вирили капшук із грошима. Скоро мають з’явитись у якомусь шинку.

- А якщо завтра захочуть потратити грошики? — розмірковує Порох.

- Думаю, не витримають спокуси. Не прийдуть у шинок, навідаємося до їхнього куреня і там зробимо обшук.

- Біда тай годі! — розводить руками Затуливітер. — Куща знову обікрали?

- Зовсім тобі оковита зле заподіяла! — обурюється Мамалига. — Зараз буде така катавасія, що ти краще мовчи і слухай! Бо підведеш нас під монастир!

- Я не можу мовчати! Розкажіть, що відбувається?

- Потім... — відмахується Мамалига. — Що будемо робити? — звертається він до Пороха.

- Як що, будемо чекати — каже Порох.

- Чекатимемо з моря погоди, - бурчить Затуливітер. — А я тим часом погрію носа люлечкою. Треба ж і Куща покликати! — бідкається він.

- Не треба! — зупиняє його Мамалига. — От біда! Не дали тобі й люлечку розпалити. Он вони йдуть, братики! І куди ви думаєте?

- Куди ж! До шинку! От пакосні! — злиться Порох.

Худа довготелеса фігура і низенький товстун швидко зникли у низьких дверях одного з шинків. Це були Терен і Смик.

- А тепер що будемо робити? — цікавиться Затуливітер.

- Ти мовчи й не встрявай у розмову! Якщо треба - тримати міцно отих двох, щоб не втекли, - наказує Мамалига.

- Так куди вони від мене! — розводить широченними руками козак.

- Я скажу, коли їх треба хапати, - попереджає Порох. — Гайда за ними!

Товариство зайшло до шинку, куди щойно прошмигнули два друзяки-харцизи. Вони вже сиділи за столом і встигли замовити собі їжу та випивку. Смик заплітав за обидві щоки смажену почеревину, Терен час від часу гидливо дивився на товстуна й акуратно обгризав ніжку смаженого каплуна. Гучний голос козака Пороха перервав їхнє приємне заняття.

- Панове козаки! Я прозиваюсь Порохом і ви майже всі добре мене знаєте! Відаєте, що в походах я ніколи не ухилявся ні від куль, ні від шабель бусурманів. Не кидав товариство в біді, не ховався в кущах під час бою! Ревно стояв на сторожі наших неписаних правил і законів та звичаїв. Завжди жив так, щоб їх дотримуватись, а ще, стидався, аби, борони Боже, нагло порушувати їх! Тому, панове-молодці, брати-запорожці, прошу допомогти розсудити мені одну справу по честі й совісті, як це заведено у нас споконвіків. Серед нас сидять двоє, яких я підозрюю у крадіжці. Якщо я помиляюся, нехай мене буде покарано за наговір. Якщо мої підозри виправдаються, нехай винних буде покарано праведним судом козацьким!

- Кажи, Пороху! Хто вони! — загорланили звідусіль козаки.

- Оті двоє! — показав Порох на Смика та Терена.

- Він бреше! — заверещав переляканий Смик.

- Шановне товариство! Браття-козаки! — Терен спокійно піднявся з-за столу і презирливо показав рукою на Пороха. — Тут не що інше, як наговір. І це не робить честі старому козакові.

- Чим докажеш! — запитує Мамалига. - Переконай нас, старих козаків, що це наговір.

- Не так давно його племінник Посіченко вкрав пістоля. Це визнав суд. Порох викупив нечистого на руку. А тепер, бачите, зводить із нами рахунки. У нього більший авторитет серед козацького товариства. Це правда! І це нечесна гра!

- Недавно Посіченко сидів біля ганебного стовпа! Теж за наговір? — викрикує козак Макітра.

- Сидів, ніхто не заперечує! За наговір! — злиться Мамалига. — Як не будеш сидіти, коли тебе вміло обмовили!

- Ага, їм уже й суд наш козацький не такий! — верещить Смик. — Хочемо гарно поїсти, а когось це зачіпає! Смачна їжа нашими козацькими звичаями не заборонено!

- Якщо вона куплена не на крадені гроші! — єхидно додає Мамалига.

- Хай Порох доведе, що оці двоє крадії! — вимагають козаки.

- Може, й крадії, бо в мене теж гроші пропали! — кричить якийсь козак і трясе над головою пустим капшуком.

- Доведу! — Порох підходить до шинкаря. — Можеш мені дати форинта, яким вони щойно розплачувались.

- У шинкаря багато монет! — заперечує Терен. — Як можна дізнатись, якими з них ми розплачувались?

- Я тобі розкрию таємницю... — спокійно відповідає на те Порох. — Як знайти монети, котрими ви розплачувались.

- Ну, Пороху! Може ти ворожбит? — кричать козаки.

- Ні, я не ворожбит! - Порох передивився монети і підніс декілька над головою. — Ось вони! Зараз я, з вашого дозволу, обшукаю цих двох, якщо у них схожі монети, то далі не має про що говорити. У них має бути ще десять монет!

- Нехай Мамалига обшукає!

- Буде, як скажете! — спокійно відповідає на те Порох.

- Ми пропали, - заскиглив Смик.

- Замовкни! — прошипів Терен. — Усі монети схожі! Він що, глузує з нас!

- Усі, та не всі, - заперечує Порох. - Ці монети з моєю позначкою. На своїх грошах я завжди карбую літеру «П». Ось дивіться!

Порох дав козакам монети, аби ті пересвідчилися, що він каже правду.

- Тут дійсно є знак, про який говорить Порох, - кричать козаки.

- А тепер покажіть монети, які є при вас! — вимагає Мамалига.

- У нас немає більше грошей! — глузливо сміється Терен.

- Мають бути ще десять! — вимогливо каже Мамалига. — Показуй сам, або зробимо насильний обшук!

- Краще віддай! — трясеться від переляку Смик. — Так нас хоч трохи пожаліють.

- Так у вас є ще монети? — допитується Порох.

- Є, є! — киває головою Смик. — Вони у нього!- показує він на Терена.

- Так і знав, що ти продаси коли-небудь, ненажеро! — зі злістю цідить Терен.

Він мигцем вихопив шаблю з піхов і рубонув приятеля зі всіх сил по голові. Товсте тіло, мов велетенський мішок, звалилося на стіл, а потім сповзло на глиняну долівку. Козаки якийсь час стовбеніло дивилися на те, що відбулось, а тоді накинулися на Терена і зв’язали його. Згодом відбувся суд над убивцею й крадієм, який визнав Терена винним у скоєнні тяжких злочинів — убивстві побратима та крадіжках.

Обох козаків похоронили за козацьким звичаєм. Смика у дерев’яній труні, а Терена, зв’язаного вірьовками, поклали зверху труни і живцем засипали землею.

Наступного дня Порох знову прощався зі своїм племінником і старими побратимами козаками.

- Знову, товариство, піду в бусурманський край. Не можу спокійно померти, поки не знайду хлопців. А ви вже тут доглядайте Петра, та дивіться за ним суворіше, - дає настанови побратимам старий козак.