Зміст статті
Розділ ХХХII
Рано-вранці полковник Барабаш вийшов надвір, обмився холодною водою й миттю прийшов до тями від учорашніх посиденьок із господарем. Затим покликав хорунжого й розпорядився готувати затриманого державного злочинця до подальшого етапування.
- Як пройшла ніч? Без пригод?
- Без пригод, пане полковнику! — відчеканив хорунжий.
- Дивіться мені! Місія у нас дуже важлива! Сам коронний гетьман доручив! Виконаємо — будуть від гетьмана подяки! А то й відзнаки! Сам буду клопотатися!
- Заколотники ганьблять нас перед польською короною, пане полковнику!
- Золоті слова, пане хорунжий! Як тільки вийду одягнений, щоб мені всі козаки у дворі стояли напоготові! А коли накажу виїжджати, щоб одразу на коней і не чухалисяь, не гаяли часу на збори. Коли осавул буде виводити державного злочинця — обов’язково покличте полковника Кречковського! Хай попрощається зі своїм приятелем!
- Буде виконано, пане полковнику!
До Барабаша підбіг схвильований господар.
- Біда! — б’є у розпачі руками Кречковський об поли довгого кожуха. — Сьогодні вночі у мене коней покрадено! Найкращих! Я вже сповістив війта про біду, по всій окрузі козацьку сторожу! Та хіба їх тепер знайдеш!
- Чи не думаєш, що це мої козаки зробили? — сердиться Барабаш. - Мої козаки мають своїх коней. Я їм довіряю, як собі.
- Та хіба в мене язик повернеться, щось вам погане сказати. У мене на вас підозри немає! Це ж мої лайдаки не догледіли. Біда та й годі!
До них на коні під’їхав хорунжий.
- Пане полковнику! Ми готові виводити Хмельницького!
- Давай! — дозволяє Барабаш.
Обидва полковники мовчки попрямували до стодоли, де тримали вночі Хмельницького. Козаки розступились і пропустили їх до самих дверей. Осавул із козаками зайшов у стодолу, затим через деякий час вискочив звідти блідий, як полотно. У нього тряслися руки й очі округлилися від переляку.
- Його там немає, пане полковнику! — пролепетав він до Барабаша.
- Як немає?! — загорланив Барабаш. — Посічу на капусту, згною! — репетував він. — Кого ж ви цілу ніч охороняли, бовдури?
- Перед самим світанком перевіряли! — оправдовується осавул. — Перед самим ранком він сидів у стодолі! Лежав собі на соломі! Вікна цілі! Біля вікон - по двоє козаків. Біля дверей - п’ятеро! Двері цілі!
Барабаш влітає до стодоли й починає бігати, наче поранений звір, затим люто тикає шаблею у купу соломи, де лежав заарештований. Опісля знову вибігає на подвір’я.
- Що це значить, пане Кречковський! — визвірився він на господаря.
- У мене он коней покрадено! — виправдовується той. — Чекайте, чекайте! А це ж, виходить, клятий негідник Хмельницький покрав моїх кращих коней! Він утік на моїх конях! А хто мені тепер їх поверне?
- Ви подивіться на цього старого бовдура! — заходиться від гніву Барабаш. — Мене цікавить, як він утік звідси? — визвірився він на своїх козаків.
- Я вам зараз усе поясню, пане полковнику, - каже старий козак із підлеглих Кречковського. — Ось послухайте.
- Кажи! — дивиться на нього Барабаш недовірливо.
- Коли я був на Січі, так там бачив таких козаків - характерниками звуться. Отакі це люди - то він собакою перекинеться й до ворогів заскочить, рознюхає все й до коша назад. Або оце він мимо вас пройде, а ви й не помітите. Або оце перед ним стіна — а він підійшов до неї — і зник. З іншого боку стіни, дивись, виходить. Проходить через стіну, як ото ви у річці занурюєтесь у воду…
- Заберіть від мене цього старого дурня! — злиться полковник і наказує підлеглим. — Він подався на Січ! Наздогнати й до мене назад на аркані притягти! Ну, чого стоїте? Чи вас теж Хмельницький заворожив?
Козаки під орудою осавула рвонули з подвір’я в галоп.
- То, може, по чарчині? Га, пане, Барабаш? Хай йому грець! Коней покрали! Напишу скаргу королю на Хмельницького. То, що, пане полковнику?
- Чи ви при своєму розумі? Хмельницький утік! Що я маю казати коронному гетьману? Ваша мосць! Замість того, аби знайти втікача, пив оковиту з Кречковським?
- Та не переймайтеся ви так, пане Барабаш! Поки погоня вернеться, не будемо ж ми отак сидіти, склавши руки?
- Та хай йому біс! Ви і мертвого умовите!
- Варшава далеко. А ми тут якось по-своєму, як уміємо, керувати будемо. Як не повернуть увтікача, то треба ж якусь причину придумати? Правда, Іване?
- Та правда. Але що тут придумаєш?
- Поки по чарчині — дивись, щось у голову і прийде!
Переслідувачі вже летіли степом і видивлялися втікачів. Проскакали ярок, потім вибалок. Попереду показався невисокий пагорб, густо зарослий чагарником, з-поміж якого височіли дуби та тополі. Козаки розділились і обскакали пагорб з обох боків. Не побачивши нікого, знову піднялися в стременах, виглядаючи поперед себе вершників.
У цей час на високому дереві сидів Тиміш і переказував усе, що бачив навкруги тим, які стояли внизу.
- Що там, сину?
- Як ти й казав, погоня, батьку.
- Барабашівці?
- А хто ж іще!
- Самого Барабаша не видно?
- За старшого осавул.
- Не будемо їм заважати! Нехай собі далі скачуть. Злізай, бо ще помітять.
- Не помітять! Я гілками замаскувався.
- Ще не всі листя осипались, - каже Тарас. — А сьогодні вже зима починається.
- Добре, що снігу не насипало. Так би наші сліди видно було. Що ж, почекаємо ще трохи та й собі поїдемо, - посміхається Богдан.
- Хоч би з ними не здибатися, коли назад ні з чим повертатимуться, — обзивається Тарас. - Хоч і кортить трошки їм шабелькою боки почухати.
- Ще встигнемо, - заспокоює його Хмельницький. — Хай Бог дає здоров’я пану Кречковському.
- І за коней, спасибі, - додає Тарас.
- А за коней ми не домовлялися! — дивується Богдан.
- Думаєш, зайві коні бувають? — сміється Тиміш. — Нам далека дорога. А його хорунжий Свирид і каже нам, беріть оцих трьох. Гарні ж коні, а застоюються. Вам згодяться, а у Кречковського без діла по загону тиняються.
- От ви харцизи! — журить своїх супутників Хмельницький. — Ну та нехай! Дасть Бог, віддячу Кречковському сторицею! Боже, помагай нам! А тепер - по конях та на Січ, хлопці!
- Дай, Боже, гарної дороги! — хреститься Тарас.
- Дай, Боже, оминути ворогів наших, - і собі за звичаєм хреститься Тиміш.