ПАСІЧНИЙ Анатолій - Розділ ХХХІII

Зміст статті

Розділ ХХХІII

Грицик призвичаївся до свого нового становища. Він уже знав, що його господиня, - одна з дружин перекопського мурзи. Хлопець подумки ловив себе на тому, що йому подобається прислужувати господині. Гарна їжа і не важка робота. Аби тільки догодити Асан-Сонцю. Тепла затишна постіль. Це набагато краще, аніж гнути спину на панському полі у рідному краї, під пекучим сонцем, де потрібно працювати зранку до ночі майже без перепочинку. Де панський управитель почастує нагаєм просто так, від нудьги, або коли зіпсований настрій. Правда, інколи діставала туга за рідним краєм... Тут старший євнух теж не кращий від управителя і для нього в радість, коли Грицика відшмагають за будь-яку провину на задньому дворі. Хлопець дуже не переймається через це, бо таких як він, що чимось завинили, тут кожного дня було багато.

За провину, окрім порції нагаїв, позбавляли на цілий день їжі. Грицик мовчки терпів ці злигодні життя, бо знав із розповідей інших невільників, що це найкраще, про що може тільки мріяти людина, котра потрапила сюди в рабство. Кого відправляли на будівництво чи в поле, там люди мерли як мухи — від тяжкої праці та недоїдання.

А Грицика від пекучого сонця рятує прохолода струмків та тінь розлогих дерев, біля яких любить відпочивати господиня.

Хлопець кожного разу з нетерпінням чекав миті, коли біля Асан-Сонце поблизу нікого не було. Тоді можна було перекинутися з нею кількома словами.

- Мене не одного пригнали сюди. Ще був старший брат, Іван.

- Його або продали десь далеко, або погнали на будівництво. Якщо на будівництво, то можна сподіватися, десь поблизу.

- Як його розшукати?

- Це не проста справа. Ще могли взяти в яничари…

- Яничари тут, у Перекопі, я їх сам бачив! - з надією дивиться на господиню Грицик.

- Яничари не тільки у Перекопі, - сміється Асан-Сонце. - Через півроку вони стають молодими воїнами і нікого з рідних уже не пам’ятають.

- Чому? — стривожено перепитує хлопець.

- Їх повністю перевиховують. Дають вживати дурман. Таке з ними роблять, що перелицьовують і душу, і тіло. Вони швидко забувають, хто вони і звідки. Стають воїнами Аллаха, дітьми султана. Після цього минулого у них не існує.

- Він мене не признає?

- Ні! Більше того, якщо ти кинешся до нього, щоб сказати, що ти його брат, швидше за все, він тебе зарубає.

- Чому? — перелякано дивиться Грицик на господиню.

- Бо ти для нього ворог. Він тепер зовсім інша людина.

- Я в це не вірю! - мало не кричить хлопець.

Господиня боляче вдарила його по руці.

- Тримай себе як слід! Ти вже дорослий! Чи ти хочеш, щоб завтра мене зашили в мішок, а мою шию лоскотали змії.

- Вибачте, о найвродливіша з усіх жінок!

- Завтра підемо до мечеті. Там трохи осторонь від усіх будуть сидіти жебраки. Подаси їм милостиню. Запам’ятай, двом, котрі будуть сидіти осторонь.

- Буде виконано, господине! Хто вони?

- Наші, православні. З-за порогів.

- Наші?

- Так! Потім розкажу.

- А ви не боїтеся? — тихо запитує Грицик.

- Чого?

- Що вас за це зашиють у мішок і кинуть у море з вершини гори.

- Боюсь. Але це не зупинить мене допомагати православним.

- Я буду з вами і в радості, і в біді. Хоча я ще не вмію по-справжньому тримати шаблю, щоб захистити вас.