РОЗДІЛ ІІІ

У корчмі, намагаючись заглушити гамір відвідувачів, музики грали веселої.

Але дарма. Чути було лише бухання бубна. То тут, то там хтось виводив гарним голосом, хтось горланив якусь пісню, а разом виходило безперервне ревіння та голосіння. Картину вертепу доповнював п’яний козак посеред шинку. Він навіть не прислухався до музики, у своєму веселому танці як попало підмітав широкими шароварами глиняну підлогу.

- Це не останні штани! Таких у мене ще троє вдома! — горланив козак щосили.

Біля нього незграбно присідали й тупцювалися на одному місці напідпитку два шляхтичі.

- Хіба ти ще не пропив хату? — глузують вони з козака.

Козак не відгукувався на їхні слова. Настирливо витісняв їх у куток своїми непередбачуваними присядками та кружляннями.

- Як штаньми махну, то й корчму поворухну! — кричить козак.

У кутку біля вікна сиділи три гарно вдягнені відвідувачі - один молодий, двоє літнього віку і про щось стиха розмовляли. З одежі було видно, що належать не до простих козаків, а старшини. Час від часу вони стукали пустою посудиною по столу. Шинкарка миттю з’являлася на стукіт поважних гостей і знову наповнювала келихи.

- Хвала Богу та святому Володимиру нашому, що рівноапостольний зробив нас православними, - посміхається літній відвідувач, що сидить біля вікна.

- Чому, батьку? — запитує молодий.

- Бо магометанство нам не під силу! — він показує на п’яного козака, — бачиш, йому море по коліна. А у бусурманів табу щодо випивки. Тільки порушив заповідь — тут тобі смоли в горло й заллють! Та бусурмани й байдужі до випивки... Інша справа — ми... Мудрий був Володимир. Подумав, подумав — і вирішив пристати на православ’я. Бо якби вибрав магометанство - чоловічого населення у нас уже давно б не залишилось...

- І що, вони зовсім не вживають, батьку? — знову цікавиться молодий.

- Там все інакше, Тимоше. Я там довго був… Знаю! По-іншому й до веселощів ставляться, й до релігії. От би у нас таке запровадити... — каже мрійливо.

- Он, Богдане, куди ти замахнувся! Якби раптом затіяв таке, одразу всі тобі ворогами стали б! - скептично дивиться на нього товариш.

- Та то я так, Тарасе! Аби помріяти! У нас інша мудрість — якщо п’єш, то знай міру!

- І в кожного вона своя! За тих, хто знає міру! — регоче Тарас.

Посеред залу зчинився гамір — п’яні шляхтичі, що сиділи за великим столом і собі почали тицяти пальцями на козака, який не звертав ні на кого уваги й продовжував свій чудернацький танець. Він уже був голий до пояса. В одній руці — шаблюка, в іншій - два пістолі.

Пани глумилися з того танцю й від душі реготали. Таким чином демонстрували свою зверхність, а ще більше хотіли роздратувати цього хлопа, щоб потім, коли він почне огризатися, від щирого серця почастувати шаблюкою. Козак байдуже сприймав глум і від душі віддавався танцю.

- Дозволь, батьку, я попорошу їх до тиші, - звернувся до літнього чоловіка Тиміш.

- Не варто на них звертати увагу, сину. Нас чекають важливіші справи. Наша присутність має бути якнайменше розголошена. Тоді діло вигорить. Король задоволений нашою допомогою Франції. Тепер от до іншої справи закликає братися. Тут така новина, хлопці! Я вже собі мізкую, де деревину гарну замовити, козаків-майстрів добрих підібрати. Чайки треба будувати! На бусурмана підемо! А що шляхта? Шляхта - вона вся така, чи п’яна чи твереза — все одно пихата! Провчити всіх не вдасться, а ці тут же повсюди почнуть базікати: чого це Хмельницький знову з’явився, чи не був часом у короля? А король - мудра людина, бачить - з нами можна мати справу. Ми - люди надійні. Не підведемо. Не те що шляхта - пихата й лінива. З ними королівство могутнє не збудуєш. А король цього хоче.

- Барабаш теж був у короля, — бурчить Тарас. - Де він тепер, цікаво…

- Там, де ми не ходимо, Тарасе, - загадково каже Хмельницький. - Боюся, що він хоче зашкодити нашій справі. Отож нам треба вже в дорогу. Не терпиться вірним козакам новину гарну сповістити. Бо не покидає мене відчуття, що полковник Барабаш служить і нашим, і вашим. Перекусили, панове-молодці? Тоді в дорогу!

Усі троє підвелися.

- А куди це ви, пане Хмельницький? Чекай, чекай! — до їхнього столу підійшов якийсь п’яний шляхтич. — Знову... затіваєш щось пакосне, — почав він глузливо. — Може, для цього й до короля запрошений був? Розкажи нам! До чого домовилися з його величністю?

- Пан мене з кимось переплутав, - спокійно відповів Хмельницький і вдавано посміхнувся.

- Авжеж, авжеж… Тебе сплутаєш… Вислужуєшся перед королем? Ми не дозволимо йому зробити те, що він затіяв. Так і знай!

- Відійди геть! — схопився за рукоятку шаблі молодий козак.

- Не гарячкуй, Тимоше! — перехопив його руку Тарас.

- Панове, панове! — примирливо підняв руки Хмельницький, бачачи що інші шляхтичі тільки й чекають, щоб помахати шаблюками. — Ми приїздили у приватних справах, тепер хочемо мерщій потрапити додому. Ось краще випийте за наше здоров’я! Шинкарю! Налий слив’янки панству! Пригости добродіїв! Поки буду розраховуватися, Тарасе, на вихід! — додав він пошепки.

- Буде тобі домівка! — погрожував п’яний шляхтич. — І випивки твоєї нам не треба! Ми тебе, хлопе, поставимо у стійло! Пся крев!

- Це погано! — забідкався Богдан, - Будемо прориватися! Шаблі наголо! — тихо командує Богдан своїм супутникам.

- Справи наші кепські, треба поспішати - сказав він згодом сам до себе, коли вони поспіхом посідали на коней.

- Що, трапилося, батьку? — схилив до нього голову Тиміш.

- Звідкись прознали про розмову з королем…

- Може, це п’яне базікання? — спробував заспокоїти син.

- Воно б може й так, якби поруч із нами був полковник Барабаш.

- А й справді? Куди подівся Барабаш? - процідив зі злістю Тарас. - Нам же начебто одна дорога додому. Щось я його не розумію. І з нами їхати не зголосивсь, і невідомо де вештається!

- Як він барвінком стелився перед королем. — Хмельницький скривився. - А потім, думаю, одразу після аудієнції побіг або до Потоцького, або до Калиновського. Мені сказав, що причина чисто чоловіча. Невеличкі амурні справи. Ми теж зробимо вигляд, що йому повірили…