Розділ ХLІV

Тарас зі своїм загоном поспішав на Січ. Чутка про появу запорожців швидко поширилася по селах і хуторах. По дорозі їх наздоганяли козаки й селяни, просилися на Січ. Козацьке товариство з радістю приймало охочих до своїх лав. Тарас розсилав по ярмарках і окружих селах та хуторах машталірів і вони гарцювали на майданах на красивих конях, біля хат, викрикуючи заклики до повстання, наче молитву:

- Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертованим і колесованим, хто ладен стерпіти усілякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті — приставайте до нас! Не треба боятися смерті — від неї не вбережешся!

Незважаючи на страшну правду цих слів, охочих пристати до козаків було багато.

- Окрім людей військових, нам теж потрібні ковалі, слюсарі, кашовари, грабарі! — невтомно закликали машталіри.

- Розподіляйте між собою новоприбулих, пильнуйте за ними, щоб серед них не виявилося гайдамак і харцизів, — наказував Тарас своїм козакам. — Ви - люди бувалі. А за прибулими ще нагляд потрібний. Аби чого не вийшло! За порушення порядку й дисципліни під час походу винний карається на горло! Знайте це!

У низині біля самого берега Дніпра показалися татари. Невеликий загін поводився на диво спокійно, навіть помітивши козаків. Тарас дав знак усім зупинитися, покликав порухом руки з собою двох козаків.

Дізнаюся, хто такі. Якщо я вихоплю шаблю, скачіть на підмогу! — крикнув Тарас до решти і в супроводі двох козаків помчалися вниз до татарів.

Яничари мирно напували коней, частина їх була не в сідлах; інші щось жваво між собою обговорювали. Побачивши козаків, що наближались, вони повскакували на коней, але не стали тікати, а сторожко спостерігали за діями прибулих.

- Я керую загоном запорожців, - сказав Тарас татарською мовою, показуючи рукою на загін, котрий стояв на горі. — Ми до вас із миром!

- Нас покликав перекопський мурза, - відповів один, видно старший загону. - Тепер ми на стороні козаків! У нас був ваш Хмельницький.

- От добре!- радіє Тарас. — Ми вашої підмоги чекали! Тоді бувайте здорові! — крикнув він і розвернув коня, щоб поскакати назад до своїх.

Але розігнати коня не встиг, бо від загону відірвався Посіченко і поскакав униз. За ним подався Мамалига.

- Стій! - кричав він до молодого козака.

- Вони що, подуріли, - насторожився Тарас. — Ану швидко їм навперейми! — скомандував він двом своїм товаришам.

Козаки кинулися назустріч Посіченку, котрий летів униз до татарів із шаблею наголо. Перший козак полетів з коня, збитий Посіченком, другий підставив свого коня боком. Хлопець врізався у перепону, полетів через голову свого коня, впав на землю і деякий час котився, а потім схопився на ноги і вже без коня побіг до татарів. Його догнав Тарас, зверху плигнув на нього й притис до землі.

- Пусти! — хрипів від злості Петро. — Це ж татари! Вони вбили моїх батьків! Полонили моїх братів.

- Ти здурів! - злиться Тарас. - Це наші союзники!

- Це наші вороги! — не може ніяк заспокоїтися Петро.

- Тепер ми разом проти поляків!

- Угамуйся! — лаяв його козак Мамалига. — Ти без пригод, козаче, ніяк не можеш!

- Вони вбили моїх батьків! — кричав Посіченко й намагався вирватися. Тарас наказав його зв’язати. Хлопця кинули, як мішок, поперек коня.

- Перша зупинка на нічліг - будемо судити! — сказав похмуро Тарас. — Мало того, що ледве не пересварив нас із союзниками, так ще й винен у загибелі товариша.

- Так за це ж — смертна кара! — схопився за голову Мамалига. — Тарасе! Татари вбили його батьків, тому він так, - пробує виправдати молодого козака.

- Що я можу сказати? — розводить руками Тарас. - Це його не виправдовує! Ми не можемо нехтувати козацькими звичаями! Де троє, там третього судять. Татари тепер наші союзники. Богдан домовився про спільні з ними дії, а якийсь козак усе має зіпсувати? А найстрашніше те, що він убив свого товариша! А за це - смертна кара!

- Що я тепер скажу Пороху! — бідкається старий козак. — Ніщо тепер не врятує бідолаху Посіченка!

- По конях! — командує Тарас. — Хто буде відмовлятися виконувати мої команди — на місці зарубаю! Так і знайте! З такою дисципліною ми ляха не здолаємо!

Скоро вечоріє і козаки заїжджають у село, щоб запастися харчами й залишитися на нічліг. Як тільки вони з’явилися біля перших хат, одразу їм назустріч з усіх подвір’їв почали вибігати люди.

- Запорожці! Козаки приїхали!

- Козаки їдуть! — лунало селом.

Тарас зупинив загін на сільському вигоні і звернувся до селян, які оточили їх тісним колом.

- Хто бажає взяти козаків на нічліг? Хто нагодує голодних воїнів?

Бажаючих зголосилося дуже багато.

- А що то за козак? — цікавиться сивий худорлявий чоловік, показуючи на зв’язаного Петра.

- Злочинець! — каже Тарас. — На нього праведний суд чекає. Підготуйте шибеницю! — наказує він козакам. - Мамалига і ще дехто з козаків цьому нещасному співчуває! Не вистачало нам тут через це козацького заколоту! А вбивство товаришів прощати нікому не можна. Де вкопувати шибеницю? На майдані? — питають козаки.

- Показилися? За селом! Щоб менше хто з людей бачив! Та швидше крутіться! — гримає Тарас.

- Маріє! — тихо каже сивий чоловік до доньки, котра вибігла разом із односельцями зустрічати козаків. — Глянь, а це не той хлопець, що відбив вас у татар?

- Так, це Петро, - схвильовано каже дівчина.

- Ви його знаєте? — запитує дівчину козак Мамалига.

- Знаю, - каже Марія. — Він зі своїм дядьком відбив нас у татар. А за що його мають стратити? Вона жалібно дивиться на старого козака.

- Неприємна історія, - сумно зітхає Мамалига. — Він не хотів того, але так сталося - вчинив тяжкий злочин, за який, за нашими козацькими звичаями - смертна кара. Чекай, - раптом хапає він дівчину за плече. — А ти заміжня?

- Ні…

- Петро тебе визволив, отже, і ти можеш його врятувати!

- Як? — дивиться з надією на старого козака дівчина.

- А ти б могла вийти за нього заміж? - раптом засяяв посмішкою Мамалига.

- Вийшла б… Але як це тепер можна зробити? - з сумом каже Марія і мало не плаче.

- А ти не сумуй! Слухай старого козака, - шепче до неї Мамалига. — Є у нас давній козацький звичай. Слава тобі Спасителю наш! — радісно перехрестився Мамалига і здійняв руки догори. — Що мене старого напоумив! - Він узяв дівчину за плече і щось тихо зашепотів на вухо.

- Не злякаєшся? — суворо запитав потім.

- Ні! — твердо киває головою дівчина.

Скоро вже козаки повели Посіченка до шибениці, що спорудили за селом. Посадили зв’язаного верхом на коня й підвели до петлі. Залишилося накинути її козаку на шию і вдарити коня, щоб повисло на мотузці молодече тіло.

- Я не винен! — Петро пручається так, що четверо козаків ледве його втримують. — Вони вбили моїх батьків! — кричить він до хрипоти.

У цей час до шибениці під’їхала Марія верхи на коні і крикнула козакам:

- Стійте! Я хочу мати цього козака за чоловіка.

Козаки, що збиралися виконати вирок, зупинились і завмерли від несподіванки. А тоді запитально дивилися то на Тараса, то на дівчину.

- Сама хочеш, чи з примусу? — питає Тарас.

- Сама! — твердо відповідає дівчина. — За власним бажанням!

- Ось що я вам скажу, шановне товариство! — кричить Мамалига до запорожців. — Послухайте мене старого! За давнім нашим козацьким звичаєм, якщо дівчина захоче вийти за смертника, то його мають звільнити… Щоб розширювався наш козацький рід.

- Що скажеш, Тарасе? — питають козаки.

- Що я скажу? Я скажу таке — козацькі звичаї, не пусті слова! Повторюю ще раз, як велить давній козацький звичай - чи ти згодна, дівчино, без примусу з чиєїсь сторони, без залякування чи погроз, за власним бажанням бути цьому козаку за жінку?

- Підеш за нього заміж? — цікавляться козаки.

- Так, я згодна! — каже Марія.

- А ти, Посіченку?

Петро від несподіванки наче занімів.

- Давай згоду, чого мовчиш, - тихцем штурхає його під боки Мамалига.

- Я згоден… - ледве видавлює з себе Петро і не знає, сумувати йому з того чи радіти. — Але ж я ще хочу ляха повоювати! — благально дивиться він на козаків.

- Тепер, братику, будеш із жінкою воювати! — регочуть ті.

- Розв’яжіть його, - наказує Тарас, - А ти, дівчино, спасителька козаченька, веди його додому. Тепер він твій!

- Прощайте, панове козаки! — каже Петро.

- Спасибі вам, панове запорожці, за мого чоловіка! — вклонилася низько козакам Марія.

- А тепер - на відпочинок! Нам завтра рано в дорогу! — дає розпорядження Тарас. — Матінка-Січ чекає на гармати. Пора ляхів свинцевими галушками частувати!