РОЗДІЛ ІV

Хлопці непомітно подорослішали. І ось тепер чомусь уже не тішать дитячі забави. І літо, бувало, надворі, і яблука стигнуть, і риби повно у річці. Але все це вже не цікавило хлопців. Особливо від дитячих забавок відмахується найстарший Петро, що завжди був заводієм цих розваг. Найбільше з усіх трьох він перетворився з підлітка на кремезного парубка. Тепер хлопцям краще при нагоді побайдикувати, полежати без діла на возі. Особливо у святу неділю. Єдине, що залишилося від дитинства — дружно трималися купи.

Так було й цієї неділі. Хлопці лежали поперек воза, підмостивши під голови соломи. Розмова не клеїлась, і кожний мовчки думав про щось своє. День видався сонячний, без вітру, а відтак і лагідний. Скрізь уже повилазила молода трава, але дерева ще стояли голі. Починалися сільськогосподарські роботи. Йшла підготовка до посівної.

- Як ви думаєте, не пора провчити поміщика? - раптом запитує Грицик. Йому набридла мовчанка і він запитливо дивиться на братів.

- Провчити пана? — питає середульший Іван. — За що?

- Як за що? За яблука...

- Бач! Ти пам’ятаєш! — дивується Іван.

- Я йому таке ніколи не забуду! - погрозливо каже Грицик.

- І що ми йому зробимо? — глузливо запитує Петро. — Вночі піймаємо та стусанів надаємо?

- Може й так! — запально відповідає найменший.

- Спочатку навчися втікати від слуг! — сміється Іван.

- Якщо ви такі... — ображається Грицик.

- Пана треба провчити, - рішуче каже Петро. — Але, Грицику, всьому свій час. От піду в козаки! — закінчує мрійливо.

- Ти, в козаки? — вигукують разом менші. — А батька питав?

- Утечу... Дід Панас розкаже дорогу на Січ! Бачив сьогодні запорожців на ярмарку!

- Бачив і мовчить, - ображається Іван. — Що ще на ярмарку цікавого?

- Та що там на тому ярмарку? Все те ж, - задумливо почав Петро й замовк. Він лежав на возі і гриз соломинку. — Гамір, як завжди… Усього багацько, а купити ні за що.

Молодші посідали з обох боків воза й по черзі посмикували люльку.

- І все? - нехотя перепитав Іван.

- Хіба що запорожці, - ностальгічно зітхає Петро.

- Кажуть, вони дітей крадуть, — перелякано каже найменший.

- Дурний ти, й не хрестишся! - огризається на те Петро.

- Мати завжди кажуть - підеш далеко з двору - запорожці украдуть!

- А татарва, ні! - зі злістю відказує Іван.

- А коні під ними! - Петро підвівся на ліктях. - Таке убранство красиве! Шаблюки, пістолі при боці! Кликали до себе на Січ…

- Тебе? — вигукують в один голос менші.

- Отакої! Та якби не батько, бачили б ви мене сьогодні!

- А що батько? - цікавиться Іван.

- А то ти не знаєш! Співає своєї - ми гречкосії! Нам не до шаблі! Хто буде біля плуга ходити? От тільки на вас і надія! Треба думати як скотину прикупити, овець, курей, гусей! Тьху!

- А що! Я з батьком згоден! - вигукує Грицик. - Ми ж разом сила. Всіх на кутку ганяємо… І розбагатіти можемо!

- Тягнутимеш жили, а тут жовніри прийдуть і все відберуть! — бурчить Іван. - Або шляхтич якийсь чи татарва наскочить. І враз голотою станеш! Хоч ми й зараз не дуже в достатках. Як на мене, подамся до зимівників. Там товариство щире. Ми з батьком були минулого року у козака Тимофія. Біля Микитинської Січі. Працюють собі, всього вдосталь — і їжі, і коней, всякої іншої худоби... Їх там ніхто і пальцем зачепити не сміє!

- Хто брав мою люльку! - кричить на весь двір невисокий сивочубий чоловік. - Чи не ви, лобуряки?

- Що зараз буде! — регоче Петро.

- То Грицик, батьку! - показує пальцем на найменшого Іван.

- Як тільки що, так Грицик! - злиться найменший.

- А люлька у кого в руці? - регоче Іван.

- А це ти мені дав!

- Я? А хто тобі повірить?

- Дай сюди! — сердиться батько. - І тютюн надибали в моїй схованці?

- У діда Панаса виклянчили...

- Скільки можна казати - не ходіть туди! Ось дивіться мені! — погрожує батько. - Бо цей сусіда…

- Що цей сусіда? — насторожився найстарший.

- Учить, того, чого не треба! А ти, Петре, про запорожців забудь!

- Ага! Забудь! - невдоволено бурчить Петро.

- Я чую! - батько підходить впритул до Петра. — Не глухий! Не слухати батька!? Тільки посмій! Ми - люди маленькі! Споконвіку так було, від діда-прадіда - землю обробляй і все тут! Запорожці твої - лайдаки! Працювати не хочуть! Сплять, горілку п’ють, байдикують і зброєю бавляться, мов малі діти!

- Та не все так, як ви кажете, батьку! — огризається Петро

- Цить! Мені перечити? Це вже той старий Панас тебе навчив? Не годувались ми ніколи війнами. І не будемо! Поживеш із моє - поймеш! Не забувайте, завтра рано в поле… і все тут!

- Кому в поле, а кому біля худоби, - невдоволено бурчить найстарший.

- А після цього на наш наділ завтра підеш сам, один!

- Отакої!

Батько на те нічого не відповів. Поволі пішов двором, пихкаючи люлькою. Вибив її об підошву, а затим зайшов у хату.

- А мені й тут добре! Нікуди я не поїду! - каже Грицик. — От розбагатіємо, женюсь та й по всьому!

- Розбагатієш! — невдоволено бурчить Петро.

- От і розбагатію! — вперто заперечує Грицик.

Але брати не підтримали його розмови.

- То так і будемо вилежуватися? Може, підемо, кудись? — знову не вгамовується Грицик. — Макітрюків поганяємо! Я обіцяв навкулачки побитися з середульшим. Думаєте, побоюсь?

Дарма очікувально дивився на братів. Нічого не почув у відповідь.

- Лежебоки та й усе! — сумно зітхає Грицик.