Розділ V

- Богдане, може заїдемо до шинку перекусити? - запитує Тарас.

- Та вже он Суботів видніється, - радісно посміхається Хмельницький. - А вдома і їжа смачніша…

- Жаль мого коня. Вже треба напувати.

- Та й мого теж! — додає Тиміш.

- Це - інша справа. Добре, нехай коні трохи перепочинуть. До кого заїдемо?

- Звісно ж, до Мотронівни. Так, як вона бастурму робить і печеню, ніхто на кутку не вміє. Та що там на кутку! Навіть у Варшаві!

Козаки заїхали на подвір’я і попросили води для коней. Хлопець шинкарки хвацько схопив три повідки, розгнуздав коней і повів до колодязя. На порозі шинку стояв, похитуючись, п’яний козак, голий до пояса.

- Такий і рідну матір проп’є! - невдоволено проказав Хмельницький.

- А ти не дуже тут! - огризнувся п’яний. - Сам по шинках вештаєшся. А дома у тебе повний розгардіяш. Хто кому ким доводиться, сам не знаєш…

- Що ти верзеш! - Хмельницький на мить зупинивсь, а потім підійшов впритул до козака. — Зовсім і розум пропив, Миколо?

- Аякже! Про це вже всі знають. Окрім тебе. Ану спитай, кого хочеш! - козак весело зареготав.

- Замовкни! — ледве стримував себе Тиміш. — Бо я тебе зараз свинцем пригощу!

- Та ні! Хай розкаже! — вимагає Хмельницький.

П’яний не встиг відповісти, бо тут же не втримався на ногах, сповз по одвірках на підлогу та так і захропів на порозі.

- Не звертай уваги! - махнув рукою Тарас. - П’яні балачки! Не будемо гаяти часу даремно. Перекусимо, та й в дорогу.

- Біда в тім, що на душі у мене справді неспокійно.

- То поїхали додому! — пропонує Тиміш.

- Мотронівна може щось знає? - розмірковує Богдан.

«Хмельницький, Хмельницький», - зашепотіли в шинку, тільки-но Богдан із козаками зайшов до зали. Погляди присутніх були в кого співчутливі, а хтось не приховував злорадства.

- Мотронівно, дай щось перекусити! — крикнув Тарас.

- Боже мій! — у залі з’явилася літня огрядна жінка. - Хіба тобі, Богдане, зараз до їжі…

- А що? Кажи вже, що трапилося? — спохмурнів сотник.

- Ти нічого не відаєш? І треба отак, щоб саме я повідомила цю погану звістку.

- Розповідай! — вимагає Хмельницький.

- Тоді не гримай на мене та слухай, - Мотронівна взяла руки в боки. — Поки тебе не було, твоя злигалася з підстаростою Чаплинським. Закружляли чорні круки над твоїм домашнім гніздом, - заголосила жінка, витираючи сльози фартухом. - Ти ж знаєш, Гелена не була тобі вірною… Може, й сама захотіла піти. Про те не знаю. Поїхала з ним від тебе! Та й Бог з нею…

- Силою взяв!

- Не знаю… - співчутливо заглядала у вічі Богдана жінка. — Може, й так… Але всяке про те кажуть!

- Я цього не потерплю! - заскреготів зубами Хмельницький. - Ох, неспокійно було на душі у мене. Не брехав п’яний козак.

- Так про це вже всі знають…

- Братове! Мерщій на коней!

Вони поспіхом покинули шинок, затим миттєво повскакували в сідла. Богдан щосили пришпорював коня. За ним поспішала решта. Скоро вже зовсім близько завиднів Суботів. Залишилося проскочити ярок із високими тополями та густим чагарником при дорозі - і вже вдома. Там, де дорога піднімалася вгору, поперек лежали дві великі тополі.

- Батьку! Вертаємося, та в об’їзд.

- Чекай-но, синку! - Богдан зіскочив з коня й уважно оглянув стовбури повалених дерев - Це не вітер. Хтось, я так мислю, не дуже хоче, щоб ми швидко доїхали додому…

Скоро змилені коні заїхали у двір Хмельницького.

Картина, яку вони побачили, була не з приємних. Дубові ворота повалені й розтрощені, паркан усюди поламаний, а в деяких місцях лежав на землі. Хатні двері вибиті, лежали осторонь, комора розчинена настіж. Загін, у якому вигулювалися найкращі коні, порожнів. Із хати вискочили перелякані слуги.

- Немає нашої вини в тому, - попадали джури на коліна. — І вдіяти нічого не могли.

- Де малий? Де син? - раптом крикнув Хмельницький.

- У хаті, - потупила очі нянька.

Хлопець лежав у ліжку й не міг встати до батька. Лише квола усмішка засвідчила радість зустрічі. Його важко було впізнати. Лице - в синцях і подряпинах, руки розкидані на подушках. Він важко дихав і тихо схлипував. Біля малого сиділи вбрані у жалобу старі жінки. Побачивши Богдана, одразу заголосили.

- Вийдіть! Не крайте душу. — Богдан сів біля постелі сина й безвільно звісив голову на груди. Згодом зайшли Тарас і Тиміш та теж мовчки завмерли поруч.

- Зараз привезуть знахарку, - тихо сказав Тарас. Богдан мовчки кивнув на те головою і нічого не відповів.

- Це Чаплинський, батьку.

- Я знаю, сину. Але сам би він на таке не посмів. - Хмельницький пригніченим поглядом подивився на присутніх. — Думається мені, його направляла рука, що тягнеться звідти, звідкіля ми приїхали.

- Що будемо робити?

- Доведеться знову до Варшави податись. Шукати там правди і справедливості. Може, й до самого короля доведеться дійти…

- Але як це зробити, щоб непомітно для ворожого ока, — бідкається Тарас. - Як обдурити пана Барабаша?