Лазарук Мирослав і його творчість

«Цісарська дорога»

Мирослава Лазарука

 

lazaruk_fatherЗаслужений діяч мистецтв України Мирослав Ярославович Лазарук – член Національної спілки письменників України. Нині очолює Чернівецький меморіальний музей Володимира Івасюка і квартальник «Буковинський журнал» (у листопаді видання відзначило своє 20-ліття).

Лауреат літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького, літературних - імені Дмитра Загула, Сидора Воробкевича, «Князь роси» імені Тараса Мельничука, міжнародної літературної премії «Карпатська корона».

Поетичні збірки - «Коломия» («Молодь», Київ, 1988), «Покрова» (Снятин, 1993), «Ночі з амазонкою» («Вік», Коломия, 1996), «Містечкові, містерії» («Вік», Коломия, 2001), «Пантір» («Місто», Чернівці, 2006), книги прози «Птах самотній» («Вік», Коломия, 1996), «Збирачі маку» («Вік», Коломия, 1999), «Лепра. Інавгурація» («Книги XXI», Чернівці, 2006), книги есе «Микола Вінграновський. Степовий Сварог» («Фоліо», Харків, 2009), «Через терни до любови» («Букрек», Чернівці, 2010).

П'єси - «Видіння судної ночі» і «Дуель у божевільні» («Буковинський журнал», Чернівці, ч.ч. 3-4 за 2001, ч.ч. 3-4 за 2007). Остання з них була поставлена в Чернівцях народним самодіяльним театром при Центральному палаці культури Чернівців (режисер Григорій Агеєв).

 

 

 

Мирослав Лазарук народився 13 жовтня 1956 року в сім'ї робітника й колгоспниці в селі Королівка Коломийського району Івано-Франківської області. Згодом родина повернулася в село Перерів цього ж району, звідки його матір вивезли 1946 року в Сибір за участь в ОУНівському підпіллі. Після закінчення Корницької десятирічки Мирослав вступає на факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка, по його закінченні (1979) їде на роботу в чернівецьку молодіжну газету «Молодий буковинець». Обіймав посаду начальника управління культури і мистецтв Чернівецької облдержадміністрації.

Вірші й прозові твори почав писати у шкільному віці. Перші публікації у місцевій пресі припадають на 1972 рік. У 1974 році вірші були надруковані в ужгородському альманасі «Новоліття», згодом - у журналах «Ранок», «Дніпро», «Жовтень», різних альманахах та збірниках.

Наприкінці 2011 року у видавництві «Букрек» у серії «Зона Овідія» (Чернівці) побачила світ збірка поезій Мирослава Лазарука «Цісарська дорога». У художньому оформленні книги використано репродукції графічних робіт Ярослава Заяця.

«Цісарська дорога» - своєрідна спроба осягнути історичні реалії, що відмежували українців від Європи. Давно вимощений гостинець став шляхом з одностороннім рухом. Навіть у третьому тисячолітті нас там поки що ніхто не чекає... Книжка також розкриває складну сторінку визвольних змагань, містить інтимну лірику.

Презентація книги відбулась у листопаді на філологічному факультеті Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за ініціативи кафедри української літератури. Переповідаємо розповідь викладача кафедри, доцента Світлани Кирилюк про цю подію (за матеріалами сайту «Літературний простір»).

На початку спілкування письменник прочитав вірш, написаний уранці перед зустріччю. Це був поетичний «сюрприз», і всі присутні стали його першими слухачами. В аудиторії панувала невимушена атмосфера довір'я до Слова, яке звучало з уст Автора, взаємна відкритість, що спонукала мистця слова відкривати себе читачам. Він роздумував уголос та іронізував, зокрема над тою тяжіючою ще від радянських часів класифікацією на «видатних», «відомих», наголошуючи, що не вважає себе відомим, жартував, запрошуючи до «живого» спілкування, ставав надто серйозним, коли мова заходила про українську історію минулого століття...

Власне, саме звідси бере початок його «Цісарська дорога», що ввібрала в себе пам'ять народу й пам'ять поетового роду. Мирослав Лазарук читав поезії з нової книжки. «Наша географія», «За Воркутою, аж під Тюкалою...», «Снігова балада про сибірську Туркиню», інші вірші, що спонукали до переживання як проживання цих складних людських історій, завузлованих часом і минулою епохою, що виринатимуть раз у раз знову й знову, бо ці історії є кому пронести крізь роки, крізь «протяги епох» – доки існуватимуть у цьому світі поети.

Своєрідною кульмінацією зустрічі було авторське прочитання поеми «Аркан. Житіє поета Дмитра Загула опісля смерті», що ввійшла до попередньої збірки «Пантір». Автор нагадав трагічну долю буковинського поета й перекладача, знищеного репресивною системою.

«Наче ступаєш в застуджену воду, / Вже затверділу, засклілу, огей!» – таке відчуття від почутого. Енергетика тексту й поетового голосу творили дух Поезії, відбиваючи дивні ритми, голосові перепади – аж до ритмоспіву.

Чи не найбільшу увагу в слухачів викликало читання інтимної лірики («Овал грудей твоїх сміливий...», «Чистотіл замітає зарінки...», «Любив. Люблю. І ви любіть...»). Автор багато коментував, інтерпретував власні твори, відповідав на численні запитання. Запитання стосувалися, передовсім, творчості, а саме – творчого процесу. Були й поетичні рядки, присвячені Мирославові Лазаруку та цій зустрічі з поетом. Хтось навіть не втримався й запитав, чи не задумувався колись письменник про професію актора, адже дуже майстерно читає власні твори. З'ясувалося, що це досить делікатне для нього питання, оскільки він із дитинства брав участь у різних аматорських заходах, але... обрав Слово. Традиційно, як це буває на таких мистецьких зустрічах, доводилося розповідати й про перше кохання, й про перший вірш, і про натхнення...

На завершення Мирослав Лазарук прочитав дитячі вірші, розкривши перед читачами ще одну творчу іпостась – автора творів для дітей.

Начебто й завершилася презентація, але спілкування тривало. Студенти влаштували письменникові своєрідну автограф-сесію. «Важливо подивитися кожному своєму читачеві в очі», – сказав ще перед початком заходу Мирослав Лазарук. Тож підписуючи власні книги, він продовжував відповідати на запитання, вислуховував побажання і навіть зазнайомився зі студентами – своїми земляками з Коломийщини.

«Письменницький портал» пропонує низку поезій Мирослава Лазарука зі збірки «Цісарська дорога».

 

* * *

Іржаве полум'я беріз

Повільно-лячно догорає,

На скрипці вітер смутно грає?

І гірко, болісно до сліз,

Що тане цей короткий день,

За ним - іще коротші плинуть,

Зроби собі бодай світлину,

Як   д е н ь  і д е,   і   н і ч   і д е,

І гасне полум'я беріз,

Гілля неначе обгоріло,

Отак згорає грішне тіло,

Але навіщо, Боже, сліз,

Якщо зігрів ти дивну мить,

Де вітер,скрипка, і світлина,

І мить така тремка й не плинна,

Що тільки радістю щемить.

 

* * *

Танцює в небі гайвороння

Досвітній крадений аркан,

Гіркий смутний потусторонній,

Без голосінь і нарікань.

 

У небі сивому затісно

Тому німому воронню,

Але воно танцює, звісно,

Ще спозарання, не по дню.

 

Йому повідано і знано:

Усе минає, лиш воно

Влітає в душі так незвано,

Немов у скроні б'є вино.

 

Вирують пристрасті безтямні,

В яких - ні броду, ні межі,

Мов крила дужі і незламні,

Себе вигострюють ножі.

 

І кровоточать божевільно,

Чому ж тобі бракує крил?

Панує в небі неподільно,

Хто Усевишньому не мил.

 

...Зі сходом сонця - перші звуки,

І їх ніщо не зупиня.

Аркан крайнеба крутять круки,

Весну віщує вороння.

 

* * *

За Воркутою, аж під Тюкалою,

  в западні Сибіру,

де котить океан зелену хвилю,

загублена могилка заросла.

Тут спочивають дідо мій самотній,

як серед неба синього, чужого - зірка.

Давно тут стежку топчуть тільки звірі,

але ж не знають Божих молитов.

І дідо теж мовчать,

бо з ким ще мають говорити,

нікого тут уже нема,

усі ж свої вернулися додому...

Його забули!

 

Під Коломиєю,

на цвинтарці тісному, над Потоком -

залізний хрест.

Він - не самий, їх тут - багато,

зібралися з далеких далечин,

однакові усі, як близнюки,

і чорним пофарбовані,

над ними - німби срібні бляшані.

Та прахів тут нема,

мовчать тому хрести.

 

І незнайомий чоловік

мені всміхається у вуса

із фотографії, якій півсотні літ, як і мені.

Це - дідо мій Василь,

якого я не бачив і не знав,

ми розминулися у просторі і часі.

Останній лист від нього пожовтів,

але не втратив присмаку гіркого

і запаху їдкої самоти...

 

За Воркутою, аж під Тюкалою,

в западні Сибіру...

 

 

СНІГ  НА  ПОКРОВУ  СОРОК  ШОСТОГО

 

Вивозили... У сорок шостому,

Сльози лились. Не було каяття,

Думка одна лиш набилась оскомою:

Нам вже не буде сюди вороття...

 

Спрагла земля голодною грудкою

В пазусі плаче, мов немовля,

Небо розквітло в очах незабудкою,

Тільки втікає, втікає земля.

 

Чи ж не любила тебе, не леліяла?

Кажуть, зрадила... Хіба ж могла?

Ніч талан мій світами розвіяла,

Правда згубилась, як в сіні ігла.

 

Сніг... у вагоні з заґратованими вікнами –

Плач, і молитви, й прокльони чиїсь,

Станемо птахами неперелітними,

Щоби не бачити туги і сліз.

 

Душу можна убити образами,

Можна зневіритися в собі,

Тільки біль, ще ніким не оскаржений,

Ні, не вилікує Сибір...

 

Поверталася. Серце натомлене,

Лиш обличчя - мов цвіт - молоде,

Бігла горами, мчала долами,

Сподівалася, віднайде

 

Хоч слідочок, неторканий ще,

Та згубився у травах слід...

Не знайшла, заридала і, плачучи,

Розтопила у серці лід.

 

 

СНІГОВА  БАЛАДА  ПРО  СИБІРСЬКУ  ТУРКИНЮ

(Пізній спогад про юну маму)

 

Лише уві сні випадають сніги

Глибокі - сягають по груди,

Танцюють мурахами люди,

Неначе кладуть із отави стоги.

 

Тут мати моя, що мене ще на світ

Зродити в неволі не сміла,

Горнула до білого тіла

Пекельно-пекучий то сніг, а то й лід,

 

Немов розтопити хотіла увесь,

Та гнала нагайка до т а н ц ю...

О, де ти, мій брате-повстанцю?

Коси у полях перестиглий овес,

 

Хутчіше сідлай вороного коня,

Лети визволяти Туркиню*,

Яку за Уралом покинув.

Лякливо петляє у пекло лижня!

 

Там долю, як пісню, співаю тужну,

Малюю Пречисту із Сином,

Щоб Генка** на тлі парусину

Творила, як віру, іконку лляну.

 

Молюся, співаю і плачу, та Бог

Неначе мене і не чує,

Він в іншім бараку ночує,

Не ділить чомусь порятунок на двох.

 

На двох - лиш недоля, сніги, сухарі, -

Нахабно щурі догризають,

І та Україна - аж поза сльозою,

Що вийшла до нас на ранковій зорі.

 

Але перед нею - замети, сніги,

Вівчарки руді в одностроях

І світ у звіриних конвоях,

А відчай вихлюпує за береги!

 

Та де та межа, за якою згора

І біль, і розпука, і горе,

Зійди мені вірою, всміхнена зоре,

Бо вже й Україна - лиш доля-зоря.

_____________________

* Туркиня - підпільне псевдо моєї матері, члена Організації українських націоналістів.

** Генка - подруга по засланню моєї матері Євгенія Долиневич

 

 

ТРАВНЕВА  ТРИЗНА

 

Триптих

 

                Пам'яті Володимира Івасюка

 

І.

На букові немає листя ще,

Торішнє - нотами опало й оніміло,

Аж стугонить на вітровіях тіло,

І скрипку підбирає хтось невміло,

Щоби всеношну грати із дощем.

 

А небо де і Бог у небі де?

Чому мовчать у таїні таємній

І що вплели у мислі грішно-темні,

У жили букові надірвані, недремні,

В які вростає тіло молоде?

 

Мені вже тут - до скону, до злиття

Із небуттям, в якому - порожнеча,

І ждати нікого, хіба прийде Предтеча,

Щоб вивести. Але це буде втеча,

Чи, може, до любові вороття?

 

Було ж усе: і пекло, і раї,

І списи - під ребро, і в серце - болі,

А ви придумали мені ще й інші ролі,

Лиш правди не було в моєї долі,

Та не стелилися додолу кураї,

 

А мальви мандрували крок у крок

І звеселяли душі овдовілі,

Та соки букові текли в моєму тілі,

Аж ноти помирати не хотіли

І відлітали клином до зірок.

 

Якби ж вернути мову деревам,

Вони б усе про мене розказали:

І як у тіло зашпори вповзали,

Як зашморги надію вперезали.

Оповіли б усе достоту вам.

 

Але ж нема ні слова, ні слівця,

Лише пісні - за неозорі далі,

І я іду все далі, далі й далі,

Лишаючи лиш ноти неопалі,

Лиш усмішку травневого лиця.

 

II.

 

 "Я вже дозрів для того,

 щоб бути розіп'ятим на хресті. Тільки ще не знаю, 

на якій Голгофі стоятиме мій хрест»

                                              Володимир Івасюк

 

Підступна жінко, хтива і фальшива,

Твої слова - мов олово-свинець,

Гостріші од гартованого шила,

Ведуть туди, де - з терену вінець,

 

До шлюбу рабського у золотій оправі...

Я сам тобі присягу-клятву склав –

Мовчати при тортурах і розправі,

Хоч би була дорога з грані й скла,

 

Хрест важчий - і від каменю, й граніту,

Що ляже в узголів'ї на віки.

...Промовить вітер слово заповіту,

Його підхоплять уночі зірки.

 

Я вже дозрів... Тому не нарікаю,

Не каюся, не мучуся, лишень

Здіймаюся лавиною-рікою

Різдвяних звуків молитов-пісень.

 

Нести хреста ніхто не допоможе,

Лиш мати стане тінню при хресті

Та пощезають звично слуги Божі

У неземній буденній суєті.

 

Голгофа - у Брюховицькому лісі,

Розп'яття - з бука, зашморг - з ремінця.

Легіонери чоботами місять

Німі сліди тернового вінця.

 

Не скоро знімуть із хреста-розп'яття.

Не скоро тіло в землю покладуть.

Лишень уп'ються божевіллям браття

Й заллє очиці почорніла ртуть.

 

Тоді аж стануть чесно до причастя

І праведні, і грішні, й навіть ті,

Котрі зі зла точили страсне щастя,

Настояне на зіллі-блекоті...

 

Підступна жінко, не тобі судити

Й перемивати білі кісточки,

Ти мала право зрадити й убити,

Та погасити пам'яті свічки –

 

Не у твоїй безумно-злобній волі,

Бо ти - лиш слава, слава нетривка.

Я перейшов усі терни юдолі

І наді мною - Господа Рука.

 

III.

 

         «Встановлено, що причиною смерті

          громадянина Івасюка В.М. було самогубство.

          Поширювані чутки про інші причини смерті... є вигадкою»

                                                                     У прокуратурі області

 

Тридцять - фатальне число,

Без трьох - до Христового віку,

Товчене каменем скло,

Вкинуте нам за повіки,

Досі біліє більмом,

Раною рвано палає,

І не рятує ні бром,

Ні валідол. Роздирає

Совість на крихти малі.

Може, її вже немає?

Ходить брехня по землі,

Душі бездушно ламає.

Тридцять палає свічок,

Жодної - не погасити.

Вітер ламає смичок,

Сіє розхристаним ситом

Ноти, що не прозвучать –

Умерли з червоним роялем,

У струнах надривно мовчать,

Наче у змові з Граалем...

...Ходять іще по землі

Ті, що замовили в тридцять

Хрест, і Голгофу, і глід,

І з терну вінок, а не з глиці.

Ходять, підступно мовчать,

Може ж, і Руту співають,

Досі нетлінна печать

Світить їм з пекла керваво,

Де секретар, прокурор –

Рідні брати Вельзевула –

Сміття із рідних контор

Ще не виносять на торг,

Совість ховають в намулах...

Тридцять - фатальне число,

Сльози, чорніші од сажі,

Що, наче Боже стило,

Правду нащадкам розкажуть.

 

* * *

 Олександрі Білинкевич

 

 «Коломия - не помия, Коломия - місто...»

                                            З народної співанки

 

...і відчувати протяги епох

У цьому місті, з писанкою в серці,

Де музика звучить всуціль із терцій,

Бо Цісарська - уся без осторог...

 

...і цей гостинець - безпробудний протяг,

Що засмоктав опришків, і псарів,

І хлопців чорних - чесних трударів,

Всмоктав цей  с к о т о в о з –

  у вічність потяг...

 

...але топтали гідно ряст мужі-сини

Не задля слави, радше - задля слова,

І їхні душі - досі ще на ловах,

Бо дує в них Вітчизни дух лляний...

 

...і плинуть каравели крізь століття,

Закладені безцінним вантажем,

Що й кулею не вб'єш, ані ножем,

Хоч досі в них Перуни списом мітять...

 

...й розтоптана дорога, але йти

Нелегко тим, хто кола в Миї миє,

Бо ти не місто, сива Коломиє,

А тільки згусток болю й гіркоти...

 

* * *

У перемерзлій борозні

У пальці хукають зернини

І знову нишком крадуть дні

У ночі крапельки-хвилини -

Такі короткі, мовчазні,

Мов крик затерплий журавлиний,

Як пісня на одній струні,

Як лики сивої світлини.

...Я пригощаю крадія

Цикорієм та ще й медами,

Чи не забуде він, бува,

У ночі крадені хвилини,

Що плинуть ріками з льодами

Крізь теплий вирій часоплину.