ТЮТЮННИК Григір - СМЕРТЬ КАВАЛЕРА

Зміст статті

 

 

 

    IІ

 

 

 

СМЕРТЬ  КАВАЛЕРА

 

І

Їгорко почув крізь сон, як заторохтіли дошки на полу, потім по долівці зачовгали босі материні ноги — і враз прокинувся. В хаті стояв густий передсвітанковий морок, вікна понамерзали за ніч так, що їх і не видно було. Тільки в одній шибці, од затишку, мерехтіла кругленька просинювата дучка. Крізь неї миготіла знадвору поколота на блискітки зоря.

— Ач, які ведмеді понакручувало,— сказала мати і почала хекати в шибку. Дучка поширшала, впустила до хати ще одну зірочку. — Вставай, Їгоре, бо вже таке, як сіріє.

Їгорко заворочався на лежанці, обмацав черінь, вгадуючи по ній: пора підводитись чи ні. Черінь уже зовсім вичахла, як і завжди перед світом, з-під рядна давко пахло сухим глиняним порохом і вивітреною сажею. Пора.

Доки мати засвічувала бликуна й торохтіла заслінкою біля припічка, лаштуючи снідання, Їгорко ще трохи належував, по-дитячому склавши долоні між коліньми і голосно дихаючи в пазуху, щоб востаннє зігрітися на дорогу. Потім пригадав новину й остаточно розбуркався.

— А до нас, мамо, нового замполіта прислали, — похвалився, натягаючи на худенькі плечі пожмакану гімнастерку захисного кольору. — Герой Радянського Союзу! Прямо з фронту. Директор кажуть про нього: наш кавалер...

— Он як! — здивувалася Пріська.— Герой, та ще, бач, і молодий...

— Та ні, мамо, кавалер — це хто має високу нагороду.

Пріська висипала в полумисок залишки вчорашніх галушок. Разом з юшечкою з гирунчика випала синя картоплина і дві галушечки долівчаного кольору.

— То, може, вас тепер і годуватимуть краще, раз герой?

— Та казали хлопці — приварка густіша буде, а хто' на...

Їгорко присів до столу підснідувати. Одколупнув шматочок картоплини, з'їв галушку і, піймавши в ложку кілька жовтогарячих олійних скалок, запив юшечкою.

— А це, мамо, вам, бо я ж в училищі ще раз поснідаю, — сказав, одсуваючи миску насеред столу. І, може, тому; що галушки були холодні, а од вікна в спину Їгоркові студило, голос у нього тремтів.

— Давайте мені взувачку.

Пріська зняла з припічка зашкарублі черевики, понадівані на дровинячки, пару великих онуч з лантушини і цілий жмут цупких, як дріт, зав'язок. Їгорко порозкладав те причандалля на лаві окремими купками і заходився взуватись. Спочатку понатягав старі безп'яті шкарпетки так, щоб не виглядала боса нога і ніде не мулило, тоді обгорнув онучі поверх черевиків і обмотузував їх обривками — тугенько, щоб дорогою не перев'язувати. Головне, добитися хоч до півдороги. Потому онучі обмерзнуть, залуб'яніють і вже не розмотаються аж до міста. А там їх все одно треба знімати, бо така взувачка не по формі.

— Бач, який ти несміливий...— зітхнула мати, допомагаючи Їгоркові зашнуруватись. — І ботинків тобі не перепало... В тата пішов.

Він, мабуть, і загинув, козак, того, що отак десь чогось не посмів. Спритніші повертались...

— Ботинки, мамо, давали тільки сиротам з патронату, — одказав Їгорко.

— А шапку?..

Їгорко часто закліпав очима й одвернувся в куток.

По хаті гасали протяги, розгойдували язичок бликунового світла, тому тіні у покутках дихали, мов живі.

На шапку Їгоркові справді не пощастило: велика попалась та ще й з печаткою майже на лобі: «БУ». В інших хлопців теж були печатки, але ж не спереду, а збоку десь або на підкладці.

Тепер як тільки Їгорко потикався увечері до сільбуду, Васюта Скорик, теж ремісник, обіймаючи дівчаток — обов'язково двох зразу, — починав усім підморгувати й приспівувать:

Ой дайте мені, що думали дати, —

чорної кожушини шапку налатати...

Дівчатка падали зо сміху, аж в'юнилися у Васютиних обіймах, а він тим часом обмацував їхні стегна. (Васюта був старостою групи і носив новеньку офіцерську шапку без печатки).

— Дай йому в пику! — радили Їгоркові старші нарубки і теж сміялися, бо знали, що він Скорика не подужає.

Їгорко й не сікався битися. Тулився мовчки десь у кутку, ховаючи в темряві не так себе, як шапку з печаткою...

А раз таки не втерпів. Підійшов до Васюти впритул і сказав:

— Ти... Чуєш? Ти... не дражнись... Мо', в цій шапці нашого тата вбито... Чув? Д-дурак! — І знов повернувся в куток.

Одначе з того часу до сільбуду більше не ходив і перестав забігати вранці до Васюти, щоб разом добиватися до містечка.

...У когось на кутку заспівав півень. Спочатку весело, хвацько, але десь на півноті похлинувся морозом і засокорив по-квочачому.

Їгорко, запнутий під шапку старою материною хусткою, в сірій шинелі, підперезаний брезентовою ременякою, припав до шибки. Надворі було поночі, але Їгорко знав, що то тільки так видається після бликунчика, а насправді вже розвидняється. Он і велика зірка вже низько — блищить, гострими скалками пострілює на всі боки. А вікна потихеньку гудуть од вітру, наче під ними хтось дратву насмолює...

— Ну то я піду, мамо, бо ще на сніданок спізнюся.

— Ти ж там слухай майстра, Їгоре, — сказала Пріська, виряджаючи Їгорка до сіней.— І вчителів слухай. Усіх. Та лице гляди не приморозь, бо сьогодні тобі проти вітру буде...

— Та вже ж, — пообіцяв Їгорко, переступаючи гостренький намет під порогом.— Глядітимусь.

І, похлинувшись морозом, як той півник, що недавно співав, побухикав до вигону.

 

II

Іти Їгоркові тепло. Ноги аж гарячі. Тільки в спину пошпигує та в носі лоскоче — круте повітря на морозі, не продихнеш. Повернеться Їгорко спиною до вітру: кахи, кахи... Якби на кутку були собаки, то вже б усіх перебудив. Так немає. Ще під війну як вистріляли німці, то й досі не розвелись. Глухо по дворах. І в селі глухо. Порипує вітер — деревами, старими хлівчиками, воряками, висвистує в пряслах та в мерзлому гіллі.

Їгоркові добре видно, де сніг давній, а де намело за ніч. Старий чорніший, полискує ожеледдю і гуде під ногами, як порожній кадіб. А перемети білі-білі, поскладані в рубчик і поморожені зеленими тінями — місяць зійшов. Великий і червоний. Пнеться вгору, а зірки йому розступаються, дорогу дають...

У Скориковій хаті світиться. Видно, й Васюта вже встав. Нічого, як треба, то дожене. Він завжди доганяє, бо сам ходити боїться. То він тільки біля сільбуду герой...

За селом вітер так і струже. Немає хат — немає затишків. Тільки телефонні стовпи та місяць далеко в степу над скиртою соломи. Горбиться Їгорко, глибше засиляє руки в рукави потертої шинелі.

Гух, гух, гух, — озивається на кроки старий сніг. А кура назустріч по землі гадюччям звивається, сичить, треться об ноги.

Інтересно, що зараз Валерій Максимович роблять? Мабуть, уже теж прокинулись, умиваються. А на стільці — кітель, ордени блищать, Зірка... Їгорко бачив і Зірку, і ордени. Багато — страх! Якби на його груди, то й не вмістилися б... Ще б пак, як у замполіта вони втроє ширші!..

А вчора Валерій Максимович і його помітили і навіть обізвалися. Сиділи з хлопцями в червоному кутку, про війну розказували. І Їгорків майстер Полуляк теж був. Він ще більший, ніж замполіт, бо в моряках служив. І ордени носить не так, як Валерій Максимович, а навскоси. На лобі у майстра — ямка од осколка і білий рубець, так і скидається, дихає.

Їгорко, щоправда, не все й чув, що балакалося, бо стояв далеченько. Якби ж не та шапка, то ближче б підійшов, а то...

— Ким же ви починали війну? — спитав майстер у Валерія Максимовича.

А вони усміхнулися та й кажуть:

— Сержантом. Ми, українці, кажуть, усі потенціальні сержанти, бо любимо так, щоб і командувати трохи, і підчинятись...

Майстер як засміється та головою кив, кив... І хлопці засміялися, хоч і не зрозуміли: як це — потенціальний?

Потім Валерій Максимович почали розповідати, за що їм Героя дали. Еге, коли б не герой, як зразу шість танків підпалили самі... Ото! А розказують так, наче й не вони те зробили, а хтось...

Їгорко прислухався, прислухався, тоді взяв та й підійшов ближче. Тут вони його і помітили. Довгенько так розглядали, потім і кажуть:

— Чого ти, хлопчику, так на мене дивишся?

І всі одразу на Їгорка подивилися, чудно якось, немов уперше помітили в училищі... А він і розгубився.

— Та... — насилу вимовив, — інтересно ж бо... Як німців було он скільки, а ви самі!

Валерій Максимович посміхнулися та:

— Хороший ти, видно, пареньок, — тільки от шапка в тебе, брат, підкачала...

А йому й не образливо зовсім було й не соромно за шапку. Хіба ж він винен, що на складі кращих немає?..

— Нічого, орли, — сказали Валерій Максимович до всіх. — Ось ми вам на літо стребуємо чорну форму і картузи чорні, з молоточками. Як твоє прізвище, хлопчику?

— Човновий... Їгор Човновий.

— Так от як буде, Човновий. Гарно?

Коли б, як ще й картузи з молоточками...

...Бух, бух, бух, — веселенько озивається під Їгорковими ногами старий сніг. Вже і в спину не холодно — розігрівся.

На сході поволі розвидняється. Кура вщухла. Місяць з червоного зробився білим, немов одійшов на морозі. Попереду з прозорої імли виступило містечко: невисока пожежна каланча з грибком снігу на гострому дашку, кілька цегляних будинків між голими загніждженими осокорами, а далі хати й хати — рівні й перехняблені, під соломою і черепицею, як у селі.

Біля містка, за яким уже починалася міська бруківка, Їгорка наздогнав Васюта Скорик.

— Не зайшов?.. — захекав над вухом. — Ну й дзуськи тобі, а не другої порції. От сьогодні хуторяни, казали, не прийдуть, так я їхні порції патронацьким пооддаю, а тобі дзуськи...

Од Васюти пахло риб'ячими консервами і пригорілою шкуркою з пареного молока. Так пахло, що Їгоркові аж уздрілася та шкурка — рум'яна, хрумка, а по краях біленький пружок... Коли б пак, як у нього батько завфермою, а мати в лавці торгує...

Васюта запалив пахучу цигарку і позакладав руки, як директор училища: одну — за борт шинелі, другу — в кишеню.

— А я вчора коло сільбуду був, — похвалився перегодом. — З Настусею Налісною попообнімалися... Мале, а цілується, стерво, як п'явка. І досі губи щемлять... — чвиркнув крізь щербатий зуб і заспівав:

Ах, заче-гем ти меня ядом напої-ла-а-а... Ха-ха!

На каланчі закленькали в рейку: бем-бем-бем... Вісім годин. Вже й училище близько. Запахло гарячим чорним хлібом та пісною парою. Їгорко присів на сніг і заходився розмотувати тверді мерзлі онучки.

 

III

Під будинком училища, в затишку — товкотнява. Позакладавши руки попід пахви, хлопці гицають один одного плечима, труться в гурті, пританцьовують, аби якось зігрітися. А в скверику, ховаючись од майстрів за пам'ятник Сталіну, патронацькі продають жінкам вечірні пайки хліба, щоб уторгувати на тютюн або теплі онучі. За ніч пайки повсихали, на двісті грамів уже не тягнуть. Жінки виважують окрайчики на долонях, муляються. А продавці біля них тупу-тупу, скік-скок. Губи посиніли, очі сльозяться.

— Та й скільки ж тут? — питає котрась жінка.

— Двісті грамів, тьотю, як з води!

— А просиш скільки?

— Тридцятку, тітуню.

— А як за десятку?

— Хо-го!

А мороз пече — аж вії злипаються. Однак у приміщення ніхто не йде: по-перше, туди до лінійки не пускають, по-друге, всі ждуть Василя Титу, міського дурника. Оно він чимчикує. Високий, худий. У німецькій шинелі з облізлим оксамитовим коміром, а на шапці — широка червона стрічка навкосяк... Юрба ремісників зрушає з місця і з гелготом суне йому назустріч. А Їгорко залишається під стіною. Кишені в нього пооддувалися — онучками напхані. Змерз так, що аж губи звело.

— Ура партизанові! — вигукують хлопці назустріч Титі.

— Ура-а-а! — горланять усі.

Тита зупиняється, стає по команді струнко і прикладає до скроні червону брудну долоню. Очі в нього моторошно-серйозні, губи щільно стиснуті.

— Хлопці, та він босий! — помічає хтось.

— Ура-а-а!

— Тита, ану гайда на «Тигра»! — пропонує Васюта Скорик. Дурник піднімає вгору скоцюрблений палець.

— Аймомент! — і босоніж дереться на обмерзлий танк, що стоїть посеред вулиці, уткнувшись гарматою в намет.

— На лінійку-у! — гукають од училища, і ремісники, облишивши розвагу, гупотять на плац.

...Групи шикуються швидко, бо всім хочеться скоріше потрапити до їдальні. А Їгорко забув, що й ноги померзли — одно стає навшпиньки, щоб побачити за шапками замполіти. Он вони. Стоять посеред плацу з майстрами і викладачами. Ті всі в чорному, а вони в новенькій синій шинелі, з портупеєю. Щось кажуть Полулякові і посміхаються.

Та ось з-за штабеля дощок у дворі вивернувся директор училища Сахацький. Він завжди наскакує, зненацька, так що на якусь мить усі отетеріли — і ремісники, й майстри. А Валерій Максимович — ні. Ото!

— Училище, р-ренєсь! — заволав воєнрук Вітковський, міцно притискуючи до стегна ліву протезну руку.

Лінійка заніміла. Голови рвучко повернулися праворуч, але шапки в багатьох так і залишилися на місці... І в Їгорка — теж.

— Псірна-а! — І триста шістдесят носів знову злилися в одну лінію з п'ятикутними слідами зірочок на шапках.

— Здрастуйте, товариші ремісники! — тихо, щоб усі наслухали, сказав директор. Шия в нього товста і коротка, щоки лежать на комірі — червоні, натерті сукном. А очі косі, розбігаються в усі боки, тому кожному ремісникові здається, що директор дивиться саме на нього — і всім трохи не по собі.

— Здра-жла-таш-дирек!.. — ревнула лінійка, вибухаючи білою парою.

Почалася ранкова перевірка. А згодом все училище рушило до їдальні.

— Запєва-ай! — наказав фізрук Вітковський.

І ремісники різноголосо, розтягаючи пісню аж до охвістя довгої колони, загорланили:

Я пулемйот-чи-ком ро-ди-вся,

Я пулемйот-чи-ком пом-ру!..

Потім попереду почали другий, більш суворий куплет про долю кулеметника, а позаду ще весело дотягали перший:

...и-ком пом-ру!..

Біля їдальні колона розбрелася: ті почали заглядати у вікна хліборізки, слідкуючи, на скільки там не доважують; інші стовпилися біля кухні і загукали в одчинені двері:

— Зінко, винеси мняса!

— Ей, Подоляк, кинь горбушку. Я ж як чергував, то... Пам'ятаєш? Їгорко стояв у черзі до їдальні, бо його група завжди заходила слідом за двома першими. Але сьогодні її чомусь не впускали. Крізь шибку, затулену марлею, було чути, як усередині торохтіли залізні миски, потім хтось крикнув, і в приміщенні зчинився ґвалт — гримнув ослін об підлогу, за рогом брязнула шибка, і на ожеледь під призьбою посипалося скло.

Ті, що були надворі, принишкли. Аж ось двері їдальні з гуркотом одлетіли до стіни, з густої пари почали вискакувати розчервонілі, збуджені ремісники.

— Не їж, братва! — вигукнув хтось.

— Доки нас обкрадатимуть?!

— Помиї дають...

— Не заходь, хлопці!

Микола Чмутик з третьої групи, прославлений в училищі підсвистувач до пісні про «солов'я-пташечку», що «жалобно пойоть», заклав у рот чотири брудних, як у Тити, пальці і пронизливо свиснув. Юрба нервово зареготала, колихнулась і поточилася з боку в бік. Їгорка боляче притисли до стіни, тернули об мокрі, звіднілі двері, і він опинився в їдальні. В тиснявині бачив перед собою лише Васютине обличчя і ошкірені щербаті зуби.

— Заходь, хлопці, — злякано бурмотів Скорик. — Нам густішого дадуть! Нам — кращого... Заходь! Кращого, кажу... Ех, каврюки...

— Геть! — хрипко простогнав Їгорко і хотів випручати руку, щоб відштовхнути Васюту, але не зміг: затисли. — Вислужитися хочеш, мордань, геть!

І раптом замовк, уздрівши замполіта. Валерій Максимович стояв у протилежному кутку їдальні, заклавши руку за портупею, і посміхався у спину завпродові. Розчепіривши руки, той вештався між перекинутими столами й дверима і очманіло вигукував:

— Стій! Куди преш?.. Дай столи попідводити... Та що ж це робиться?.. Валерій Максимович... Товаришу замполіт...

Потім Їгорка знову поштовхнули. Позаду хтось налякано крикнув: «Директор!» —і вся група позадкувала до дверей, затупотіла в сінях. Стало тихо.

— Що тут трапилось? — почув Їгорко і тільки тоді побачив директора. Він стояв коло замполіта, грізно пригнувши голову і закинувши руки за спину. — Я питаю у вас, Валерій Максимович...

Замполіт пробив до нього крок і перестав посміхатись.

— Про це ж саме я хотів запитати у вас.

Сахацький рвучко одкинув голову, так що на підборідді стало видно натерті коміром червоні попруги.

— Ви розумієте, що це — бунт, політична диверсія?.. Валерій Максимович тонко посміхнувся.

— Не розумію... Мені здасться, що це лише протест обкрадених.

— Ах, он як... — видихнув Сахацький і раптом крикнув так, що Їгорка аж струснуло. — Що ви тут порядки свої заводите, свол-л!..

Їгорко завмер: Валерій Максимович рвучко похитнулися вперед і сковзнули рукою по ремінці біля правої кишені.

— Що ви сказали?! Я — свол?.. Ах ти ж крриса...

Директор набичив голову і проказав дуже тихо:

— Спокійно, товариш гер-рой. «Шашки вон» — минулося... Негайно ж скличте бюро!

Сахацький з прикладом крутнувся на каблуках і рушив до дверей. Скошені очі налилися кров'ю і зробилися тупими, як у незрячого.

 

IV

На каланчі пробемкало вже десять годин. Сонце підбилося над містечком і заграло, задзвеніло в бурульках попід залізними дахами. Однак мороз не сідав. Гостро блищали вікна головного корпусу, порипували дерева у міському сквері, з колодязя у дворі, запрудженому ремісниками, підіймалося вгору сиве маревце.

Жодна група не підходила більше до їдальні. Хлопці шукали сонячних затишків і гнулися там од морозу. Старост не було: їх покликали до директора. Майстрів і викладачів — теж. І саме оце безвладдя найдужче пригнічувало ремісників.

— Тепер будуть дошукуватись заводіїв... — потихеньку гомоніли в натовпі.

— Виганяти почнуть...

— За віщо?..

— От побачиш...

У дворі з'явився Тита: думав, напевне, що сніданок уже закінчився, і йому щось перепаде з кухні. Він ходив од гурту до гурту, прикладав руку до шапки з червоною стрічкою, лагідно посміхався до хлопчаків, але на нього ніхто не звертав уваги... Всі стежили за парадними дверима.

Нарешті з них вийшов воєнрук Вітковський. Руки, жива і протезна, по команді струнко, губи урочисто зімкнені, голому тримає високо, немов йому ось зараз мають причепити бойового ордени на очах у всієї армії, що не витримала натиску ворога й побігла, і лише він, рядовий Вітковський, вистояв і переміг...

— На плац! — хльоснув короткою командою, мов батогом. Далі команди посипались одна за одною, майже без пауз:

— Р-ренєсь!

— Псірна!

— Етставіть...

— Р-ренєсь!

— Псірна!

— Етставіть...

Ремісники крутили головами сюди й туди, з німою покорою реагуючи на кожний виляск команди.

Першими з головного корпусу прибігли старости. Як і всяке дрібне начальство, вони були сердиті і водночас трохи пишалися тим, що питали саме з них. «От бачите, — говорили їхні обличчя, — вам усе аби жирувати, а нам — плечі підставляй...»

Хлопці почали пошепки розпитувати в них, що воно тепер буде, але тут на плац вийшов директор, оточений свитою в чорних шинелях, і по лінійці знову цьвохнула команда:

— Псірна!

Майстри квапливо розбіглися вздовж першої шеренги і стали кожен біля своєї групи. Перед лінійкою залишилися тільки замполіт, воєнрук Вітковський і директор. В руках у нього бився і лопотів на вітрі аркуш списаного в колонку паперу. Замполіт виступив уперед і важко, з придушеною хрипотою в голосі заговорив:

— Товариші ремісники... Те, що сталося сьогодні в їдальні, є тяжким злочином перед народом, що взуває вас і вдягає... Більше того: це — політична диверсія, гра на руку наших ворогів... Соромно, товариші, за вас, чиї батьки ще вчора полягли смертю хоробрих в ім'я...

Він говорив довго, час від часу підіймаючи погляд до верхівок дерев у сквері, з яких дзвінко осипалась ожеледиця, оббиваючи на дубах біле виморожене листя...

— Отже, ті, — закінчив замполіт, — хто зірвав сьогоднішній розклад занять, повинні понести сувору відповідальність перед дирекцією училища, а також перед своїми товаришами...

Валерій Максимович нахилив голову й одійшов убік. Тоді Сахацький підкликав до себе воєнрука і, коли той підтюпцем, весь час тримаючи руку «під козирок», підскочив до нього, подав йому списаний аркуш, а сам знову вп'явся очима в лінійку. Він дивився на всіх зразу, тому кожному ремісникові здавалося, ніби директор дивиться саме на нього — і всім було страшно.

— Перша група, слухай! — вигукнув воєнрук Вітковський. — Чабан, Тихонович, Приходько, Рева — два кроки вперед!

— Друга група...

Лінійка заворушилася, задні ряди почали проштовхуватись у перші, ліве крило подалося вперед, утворюючи велику дугу.

— Третя група, слухай!

Майстер Полуляк зробив кілька кроків до Сахацького і, виструнчившись по-військовому, сказав:

— У третій групі порушників нема, товаришу директор. Мої ще не встигли навіть зайти до їдальні...

Однак йому ніхто не відповів. А Васюта крадькома озирнувся на Їгорка і ще дужче випнув груди.

— Третя група...— продовжував Вітковський, — Чмутик, Сябро, Човновий — два кроки...

Почувши своє прізвище, Їгорко швидко заозирався, ніби шукаючи захисту в когось позад себе. Але там нікого не було. Ті, що стояли за ним, давно пропхалися наперед. Позаду остався біля скверу лише Василь Тита. Він стояв у заметі під молодою осичкою, урочисто притуливши брудну долоню до шапки з червоною стрічкою...

— Човновий!

Їгорко проштовхався крізь натовп і став перед лінійкою поруч з майстром. Полуляк ледь нахилився до нього, зашепотів: «Що сталося, Ігоре? Що ти зробив? Ах ти ж біда... Це — Скорик... Більш ніхто. Нас допитували порізно...»

В цей час «штрафникам» скомандували праворуч і повели до складу. «Роздягати»... — зрозумів Їгорко, бо торік з двома уже так зробили, і прикусив губу, щоб не заплакати. Але сльози виступили самі, в очах стало двоїтися. І коли Їгорко озирнувся на замполіта, то йому здалося, що перед лінійкою їх стояло два — два Валерії Максимовичі...

Біля купки дощок, звідки завжди виходив директор, Їгорко спіткнувся через обапіл, що стримів з-під снігу, зашкопиртав і згубив черевик.

— Доганяй! — сердито крикнув Вітковський.

Їгорко сів під штабелем, почав гарячково натягати черевик, але руки так тіпалися і так гаряче-сліпо було в очах, що він ніяк не міг попасти шнурком у замерзле пічко. Підбіг Полуляк, присів навпочіпки помагати і тепло захекав у Їгоркове вухо:

— Нічого, Їгорію, нічого...— а ямка на лобі дихає, б'ється, як пульс: тіп-тіп-тіп.. — Зараз я побалакаю з Валерою... Він улагодить... Нічого... Все ж таки — герой... Послухають...

— Що?! — вигукнув Їгорко, схоплюючись на ноги.— Герой?!

Рвонувся до лінійка, вдарився головою об дошку і щосили закричав:

— Ви... Ви... Чуєте... Ви?!

І в ту ж мить широка Полулякова долоня затисла Їгоркові рота.

— Цить, дурнику, цить!.. Ах ти ж біда... Захворів хлопець... Ну, що б ти робив? Захворів хлопець...

 

 

КЛЕНОВИЙ ПАГІН

Новела

 

Під хатою, на широкій старовинній призьбі, пообтиканій трухлими кілочками, сидить дід Христоня. Звуть його Савка. Але то тільки старі знають, що він Савка. А молоді — ні. Молоді кажуть: «Он сидить Христоня».

Сидить у затишку, з того боку, де кленок росте. Вірніш, не росте, а стримить із землі, бо він уже давно всох. І кора на стовбурі облупилась. Тільки один пагінець унизу остався живий, та й той листя губить — осінь почув.

На призьбі грається сонце, лащиться до діда тремтливими тінями од гілля. Не гаряче і не холодне. Затишне. І жовте, наче проціджене крізь осінній лист. З-під стріхи, що ледве не торкається дідової голови, виходять назовні різьблені сволоки — «коні», теж трухлі, побиті шашіллю, наче дробом; блищить павутина — стара, цупка, така, що вже й вітер не порве, хіба, мо', горобець крильцем зачепить. Тоді павутина бринькне і опустить додолу дві блискучі цівки.

Христоня сивий як лунь. Лице, шия і навіть губи — білі, аж світяться неміччю. Руки теж білі. Лежать на ціпку одна на одній, мов дві пелюсточки. Тільки ніс у Савки не білий, а в чорному ряботинні, наче в нього шевських гвіздочків понабивано — вугрики вийшли.

Христоня зовсім самотній. У нього ніколи не було дітей. Жінки були — старі люди це точно пам'ятають. А дітей — «не послав Бог». На зиму дідові дають з колгоспу пшона, олії, борошна, а сільські баби по черзі варять йому їсти, садять, полють, вибирають картоплю на грядках і зсипають її на зиму в хаті, під полом.

Отак він і живе. Взимку вигрівається на печі, в тепло — біля хати.

А якось одного рану, коли Христоня, як завжди, сидів, куняючи, на призьбі, мимо нього йшло до школи хлоп'я. Йшло, йшло, порівнялося з дідовою хатою і зупинилося. Човги-човги черевичком об пилюгу:

— Здрастуйте, діду...

В Савчиних вухах, заснованих сивим волоссям, було тихо, а як хлопчик обізвався — зашаруділо щось, наче вода.

— Що? — сказав він.

— Здрастуйте! — вже гукнуло хлоп'я.

— А...— Христоня поворухнув ціпком. Хотів і бровами — так не вийшло. Тільки поморщився. — Чий ти є? — спитав.

А хлоп'я знову ботинком — човги-човги. Підшморгнуло носом. Очі віями прикрило — під ноги собі дивиться.

— Нічий...

— Ха!

— Патронацький я...

— Оно! А батько ж де — на службі? Хлоп'я посміхнулося.

— Патронацький, кажу!

— Байстрюк, значить?

Христоня довго сидів мовчки, опустивши голову, бо шия зболіла держати її прямо. А коли знову випростався, то побачив, що хлопчик стоїть, як і раніше.

— Ану, йди сюди,— покликав і навіть пальцем поманив.

— Чого? — спитало хлоп'я.

— Іди, брат, поцілуй діда в ніс — дам копійку...

Хлопчик зразу був посміхнувся, потім насурмився, брівчата на очі напустив і позадкував на інший бік вулички. Коли Христоня вдруге підвів голову, його вже не було.

— Хе, суч-чий син, барбос,— ніжно прошамкав старий і ще трохи посидів, гадаючи, мабуть, що хлопчик ось-ось повернеться. Потім йому стало холодно, і він помалу, ледь пересуваючи ноги, почовгав до хати. Довгенько сидів на прогнутій лаві, у темному покутку, а як смеркло, поліз на піч і вже там сказав: «Байстрюк, значить. Бач як...»

Другого дня Христоня знову сидів на призьбі і ні на кого, як і раніше, не звертав уваги. Сидів осінь і літо, і друге і третє... Ходили мимо нього люди, бігали діти, але не зупинилися напроти і не човгали черевичками — гралися собі осторонь, та її годі.

А котроїсь зими, на Різдво — старі люди точно знають, коли воно буває — прийшло до Христоні якесь хлоп'я поколядувати. Ніколи ніхто не ходив, а то пришило. Може, люди направили, а мо', з інтересу. Хтозна. Але прийшло. Протоптало намет під глухою стіною, з того боку, де віконце на піч умазане. Віконце низько: одне те, що хата сіла, а то ще й снігу понамітало аж під стріху. Ото ж доп'ялося, постукало пальчиком раз і вдруге:

— Чи колядувать? — загукало веселенько і вткнулося носом у шибку.

Христоня довго обертався на печі і стогнав, доки опинився лицем до віконця, і теж уткнувся носом у скло.

— А чий ти будеш? — спитав.

— Василів!

— А...— зобиджено пробелькотав Савка і хотів уже повернутися на влежане місце, однак через деякий час знову спитав:

— А той — де?

— Який, діду? — не зрозумів хлопчик.

— Патронацький... Ходив отут. Колядник аж рота роззявив.

— Який це? Може, Ілько-патронацький?

Христоня понишпорив рукою по комині і дістав звідти два новеньких гривеники царської чеканки.

— Якщо встрінеш, скажи йому, хай приходить. Осьо дам... — показав у віконце гривеники.

Колядник засміявся.

— Ілька давно немає, діду! Він в армії служить...

Христоня затіпався од кашлю, гривеники поплигали з долоні на черінь і задзеленчали.

— Так як мені — колядувати чи не треба? — гукало знадвору.

— Нічого давать! — сердито одказав Савка і почав обертатися так, щоб знову потрапити на влежану місцину.

Колядувати більше ніхто не приходив. Ні в ту зиму, ні надалі...

...Бігають вуличкою діти, ховаються попідтинню — в жмурка грають. Тіні довшають та й довшають, наче кажуть людям: скоро ми станемо ніччю.

От уже й сонце навзаходи. Шибки в дідовій хаті зайнялися червоним. Вечір спускається — під стріху до сивої Христониної голови. А він сидить.

З кленового пагона зірвався широкий жовтий лист. Покружляв, покружляв кругом стовбура і поклався Христоні на плече. Але старий не бачить його. Він уже майже нічого по бачить перед собою, крім сонця...

В «конях», під стріхою, лущить шашіль, сіє на холодну призьбу пахучу дубову тирсу, посипає дідові сивину.

Все забув Христоня і царів, і службу в уланському полку під Краковом, і жінок своїх — старі люди кажуть, що в нього вони точно були, — а хлопчика, Ілька-патропацького — ні. Не забув.

Бо чого б же він ото сидів надворі восени, як призьба вже зовсім холодна, а над головою, в павутині, щось посвистує, немов узимку, а сонце вже не зігріває білих немічних рук, поскладаних на ціпок, як дві пелюсточки...

 

 

СИТО,  СИТО...

 

Оце тобі якраз: тільки примостився на стільчику подивитися, як мати в печі розтоплятимуть, а воно вже хтось дверима торгикає. І я знаю — хто: або тітка Харитина, або тітка Олександра, або ще хтось. Ворожити прийшли. Ну, то я вам сьогодні наворожу, раз не дали подивитися, як у печі розтоплятиметься і що на вечерю злагоджено.

— Ану, Ільку, піди одсунь, — кажуть мати, а в самих сльози з очей — кіть, кіть: жарину в клоччі роздмухували, так воно в очі й зайшло.

Біжу в сіни. А там снігу по кісточки: понамітало крізь шпарки в дверях. От і попробуй одчиняти, та ще босяка! Казали колись матері дід Мурмило: кинь мені, молодице, на мого Йванька, а я вже прийду в неділю та двері тобі в лисиці візьму, бо ото ж розсохлися... Поворожили, взнали, що Йванько живий і зараз у танкістах, та й пішли собі. А в сіни як намітало, так і намітає... От і попробуй тепер одчиняти!

— Хто там? — питаю так сердито, що миші на горі, чую, так і приснули в усі боки.

А клямка у мене перед носом стриб-стриб, клац-клац, а сніг у щілини пшак-пшак... І за пазуху трохи сипнуло.

— Хто там? — прискіпуюся.

— Та це я, Ілюшо, тітка Олена. Хіба ти не впізнав?

Ба! Не впізнав. Як би ж я впізнав крізь двері! Та ще вночі. Одсунув швиденько, а сам — шмиг до хати, а мороз мене — хльось по ногах: таки догнав! І тітка ж слідом.

— Добривечір, Одарко! до матері. А до мене: — Здоров, зятику...

— Драстуйте! кричу ще сердитіше, ніж у сінях, і розтираю ноги. «Зятику, зятику»! Тут ось ноги померзли, а їм — «зятику». Навприпились.

Вони завжди отак зо мною здоровкаються, та що й підморгують, як маленькому.

А чого б це я був їхнім зятем? Думають, як у них є Натка, то я на ній непримінно й женитимусь! А мо', я не схочу, мо', я після війни на Донбас поїду й візьму собі лікаршу, як он дядько Пилип. «Зятику!» Казали б уже: поворожіть...

— А я оце, Одарко, до тебе,— топчуться біля порога тітка, бо таки ж бачать, що ми й досі не вечеряли, а воно як на те ще й хмизок сирий, не займається, і соломи на розпал немає.

— Хіба щось погане приснилося? — питають мати і знову заходжуються дмухати в жарину.

Тітка Олена теж нахиляються до припічка і теж надувають щоки глечичком — ще дужче, ніж мати, бо мати ж заморилися, а тітка ні.

Дмуть, а клоччя курить і не займається. Куріло-куріло, тоді цоп — зайнялося. В хаті враз повиднішало, і від усього тіні поробилися: і од лави, і від мене, і од тітки з матір'ю. А вікно — як осліпло. Наче його знадвору куликом затулили...

Клоччя горить, а тітка зраділи, хапають бликунчика, світять мерщій і ставлять на карниз. І ми з матір'ю теж зраділи. Всі пораділи, бо тітці кортить швидше поворожити, матері оддихнуть, а мені тепер не бігти вдруге до сусідів по жарину.

— Так, кажеш, Олено, сон приснився поганий? — питають мати стурбовано.

А я беру старе одпалене рогачилно і ширяю ним у хмизок: хай розгоряється швидше, бо їсти хочеться.

— Та хтозна, як тобі й сказать, — зітхають тітка.— Мені він сю ніч снився наче й непогано, а оце увечері приходила Горпина Степанівська — вона ж йому дядина — та й розказує: бачився їй Дмитро позавчора, це якраз під п'ятницю, так погано: наче стоїть, сердешний, по груди в зеленій воді, без картуза і в сорочці з червоною манишкою, а на спині в нього — крижина, тонка та широка, аж гнеться... А ламатись — чогось не ламається. Стоїть, сміється... А тоді наче обізвався: «Зніміть з мене, дядино, каже, оцю крижину, бо мені ж у спину холодно...» Так я оце й прийшла до тебе, Одарочко, спитати: к чому воно отой сон?

— Ет, — стиха озиваються мити, нахиляються до печі й дивляться на вогонь.. То якби він приснився комусь із родичів по першому коліну, то що б можна було вгадувати. А дядина — що? Сказано: чужа чужина...

Тітка зраділи так, аж порожевіли. Чи, може, то од полум'я в печі? А в матері очі смутні чогось, і жарок у них тріпочеться — теж невеселий.

— А тобі що снилося? — питаються.

Тітка похапцем зітхають і починають розказувати:

— А мені отаке: наче йду я житом, отам десь на Оліяновому ярку...

— Зелене жито чи спіле? — перебивають мати.

— Оцього вже тобі й не скажу, забула... — бідкаються тітка. — Пам'ятаю тільки, що ворушиться й ноги мені остюками лоскоче... Воно таке вітряно, чи що, і хмарно... Іду я; та й іду. Коли це з-під ніг як залопотить крильми — перепел...

— Он диви! — радіють мати. — Це таке, як на свідання. А жито — значить, живий...

— Так вітряно ж і хмарно... — сумніваються тітка. Тут уже, думаю, і мені можна встряти.

— Коли б не вітряно, — кажу, — й не хмарно! На фронті ж... А тітка:

— Справді: на хронті ж... — Та до матері:

— Боже ж, розумний у тебе хлопець, Одарко! Пошли, Господи, щоб воно й надалі таким росло.

Мати якусь часину примовчують — пишаються, тоді починають гладити мене по голові — раз, і вдруге, і втрете... Довгенько. А згодом:

— Якби ж воно не така лиха година, то, мо', з нього щось і вийшло б. А то ж бачиш: ні вдягти, ні взути... Сидить цілими днями в хаті, як той пічкур у норі. Про школу вже й не нагадую, бо як тільки заїкнусь, так і в плачі... Вже й учителька разів п'ять приходила, кличе, а воно ж ні в чому...

В печі розгоряється дужче й дужче, в хаті робиться червоно, а на шибках так і виграють, так і поводять блискучими дзьобами різьблені з криги та інею «селезні». І сичать... Чи то пак хмизок у челюстях сичить і пускає на холодну черінь білу паруючу пінку — то з нього сирість виходить.

От і куліш закипає в горнятку — знову куліш! — а тітка не йдуть.

— Може б, ти мені, Одарко, й на сито прикинула? — питаються несміливо.

Ну от, я ж так і знав! «Зятику, зятику»! Казали б уже зразу: поворожіть... А то ще й підморгують...

— Чом не прикинути, — погоджуються мати. — Можна й прикинути.

Лаштуй, сину, примусію.

— Там уже скоро обичайка розколеться, — бубоню сердитенько, однак таки лізу на піч за підситком і ножицями.

Лаштувати примусію недовго. Треба тільки поставити підситок на-попа, затиснути між коліньми і вткнуть гостряками в обичайку трохи розчепірені ножиці. Далі мати беруться вказівним пальцем під колечко з одного боку, а я (яким схочу) під колечко з другого боку. Тоді мати кажуть: «Господи, благослови» — і починається...

У підситку, там, де я втикаю ножиці, вже й дірочки поробилися від того ворожіння, і обичайка накололась. Ну, нічого, завтра вколюватиму ще отуто, сьогодні й так обійдеться.

— Налаштував, — кажу.

Беремося з матір'ю пальцями під колечка і йдемо насеред хати. Од підситка на стіні з'являється велика довгаста тінь, крізь клітинки видно, як у печі виграє полум'я, а в піднебінні займаються дрібненькі цяточки сажі й ганяються одна за одною...

— Ну, Господи, благослови,— кажуть мати. А тітка й дихати перестали, і очі в них великі-великі поробилися, до підситка так і прикипіли. От чудні! Краще б на мене дивилися, бо я, як схочу, так і зроблю: схочу — і випаде, що дядько Дмитро живі, а схочу — і випаде, що їх немає! Он учора приходила ворожити баба Шльопчиха, так я й зробив, що їхнього зятя немає... Ото щоб знали, як мене з луки проганяти! Рвав колись на їхній луці квасець, а вони побачили й прогнали... Так я їм учора й зробив!

— Чуєш, Господи, благослови, — ще раз кажуть мати і починають нашіптувати причту: — Сито, сито! Ти святу муку сієш— і в добро і в недобро: на хрестини й на поминки, на весілля й на минини... Скажи ж мені святу правду: живий Одарчин Митро чи його немає... Як живий — повернись ліворуч, як немає — праворуч...

Потім ми всі принишкаємо і дивимося на підситок. Оцю хвилину я найдужче люблю, бо тепер усе залежить від мене: підштовхну колечко ліворуч — і підситок обернеться ліворуч, підштовхну праворуч — і підситок обернеться праворуч... Куди ж його зараз обернути?.. А що як зовсім не підштовхувати?.. Я вже колись так зробив. Ото сміху було! Мати проказали причту, а я не підштовхую; мати ще раз проказали, а я не підштовхую. І стоїть підситок — ні сюди ні туди...

«Чого ж він ото нічого не показує?» — питають у матері. А вони подумали, подумали та й кажуть: «Видно, у полон потрапив козак, бо якби на нашому боці остався, то вже б таки щось показало...»

Оглядаюсь на тітку, а вони, бідні, аж тремтять, аж у лиці міняться — видно, і поворожить кортить, і бояться, щоб не випало, немов дядька їхнього немає... Ну, що от мені з ними робити? Прикидаю собі: як-не-як, а тітка Олена таки хороші. Вони мені й базарового раз давали (свистун опішнянський та ще й голосний), і гарбуза печеного волоського приносили восени, і санчата з пеньками отам колись, як я вже зовсім ухоркався був, помогли дотягти аж до самого двору... А лаяли тільки раз: як я вкрав у них чавунчика на дріб до рогатки. Так то ж я сам і ґаву піймав: треба було зразу ж його й потрощити, щоб ні сліду, ні виду, а я взяв та й залишив половинку про чорний день. А вони побачили і шибеником мене обізвали. Так то ж я сам і винен! Ні, хай краще дядько Дмитро остаються живі...

Сказав отак сам собі і підштовхнув колечко праворуч (це як од мене, а як од матері, то якраз і вийде ліворуч). Підштовхнув, а підситок враз тільки круть — нате вам, тітко, живі ваші дядько Дмитро!

— От бач, — зраділи мати, — я ж казала: жито — значить, живий.

А тітка так і зацвіла, як маківка. Покрутились-покрутились по хаті, а тоді тиць мені в руки пакуночок з капустяного листка — та до дверей, та вже з порога:

— Спасибі ж вам, побігла я...

Розгортаю пакуночок, коли там яблуко квашене... А мати сміються:

— Бач, — кажуть, — і гостинчика заробив!

А мене — як опекло. Вибіг у сіни, відчинив двері:

— Тітко, тітко! — гукаю в ніч.— То я нарошне, тітко... Я й сам не знаю, тітко!..

А вітер хапає слова, рве прямо біля порога і штовхає мене знову в сіни; а крупа, як тертушкою, — по ногах, по ногах... Пішли тітка, не почули...

— Чого ото ти бігаєш босий! — докоряють мати.

— Двері ж засував! — кричу на всю хату, наче вони в чомусь винні, й жбурляю яблуко на мисник: хай хто хоче, той і їсть.

...Вже й хуртовина таке як уляглась, бо не шпується в шибки й не шарудить попід стінами, а я ніяк не засну. Одно мені вздрівається: то дядько Дмитро з крижиною на плечах, то тато, заметені десь у снігу, то сито на стіні — велике й крізь нього цяточки сажі на чорному тлі...

— Мамо, чуєте, ма, — питаю потихеньку, — а чому ви ніколи на тата не ворожите?

— Ворожу, сину, й на тата, — зітхають мати і довго не озиваються потім. — Ворожу, тільки не сама, а в людей...

— Чого — в людей?

— Та все ж здається, що хтось більше знає...

— А воно?

— А воно однаково...

І ще щось кажуть, і ще щось. Так я вже не чую, бо мені тепло під ряденцями, а в хаті холодно і поночі. І темрява якась глибока-преглибока...

А де ж стеля? Немає стелі. Темрява — од полу й аж до неба... Нічого не думається більше, тільки одне слово ворочається десь у голові ще живе: сито, сито, сито, сито... За нього чіпляються інші слова, злипаються, як цяточки сажі у піднебінні:

Сито, сито! Ти святу муку сієш... А де наш тато?.. Скажи мені правду... Святу правду... А де наш тато?.. Сніг...

 

 

 

ТАЙНА   ВЕЧЕРЯ

 

— Гей, бички! — гукаю на весь шлях, а вони наче й не чують: плентаються собі помалу, бо знають, що не додому, а з дому йдуть. А тут ще й проти вітру, і губи мені звело так, що кричу «бички», а виходить «мички». Мо', вони того й не слухаються, бо бички ж — це одне, а мички — інше...

— Гей, мички!

Правлю дідові Помазану солому в містечко. Він у нашому колгоспі ощіп на кузню зробив і крокви пов'язав. Так оце йому плата: сани соломи і ще, кажуть, ячменю півтора центнера. Про ячмінь не знаю — може, й справді за кузню, а про солому знаю: брехня. Соломи дав бригадир за те, що Помазан йому поріжок зробив новий і чотири пари віконниць фельончастих. Так що — брехня.

А втім, яке моє діло? Моє діло привезти солому, скидать — і давайте, діду, вечеряти! Бригадирові поріжок та віконниці надурику, а мені — вечеря!

От тільки холодно дуже. Лежав на соломі — ноги мерзнуть, переліз на дишло — бики хвостами б'ються, став іти — продимає наскрізь. Якби ж воно одежина путня, а то шинеля німецька, куца: видно, німець маленький був. Та ще й без кишень. Прорізи є, а кишень нема: поодгнивали. Ото воно в прорізи й піддимає.

— Гей, мички!

А оце вже, мабуть, з півкілометра іду і майже не мерзну. Приноровився. Тулюся до бичачого боку, доки свій бік нагрію — один, правий. Тоді повертаюся спиною до вітру та грію другий — лівий. А правий тим часом дубіє потроху. Ну та нічого, якось доб'юся. Скидаю солому, увійду в хату і — розкошелюйтесь, діду, на вечерю! Ги-ги, а як же!

Он на тому тижні ми як возили солому до голови сільради з Семеном Одарковичем (батько в нього хтозна-хто, а мати — Одарка), то чого тільки й не ставлено нам на стіл: і борщу, і сала мерзлого, з червоненьким усередині, і каші молошної... Пополасували! Тільки на салі трохи не повезло, бо до нього виделки подали. А раз подали, то вже ж руками в миску не полізеш. Взялися ми за виделки (важкі такі, німецькі), понаколювали по шматочку — і в рот. А сало тільки бринь — і сприснуло. І в Семена, і в мене! От сміха! Так ми тоді руками... Поки головиха в хатині — руками, а як увійде — знов за виделки беремося... Сяк-так упоралися і латата додому. Нікому й не розказували, бо в нас такі люди, що тільки дай порвать — враз придражнять...

— Гей, мички!

Оно вже й містечко видно. Ба, як рано посвітили... І вікна непонамерзані, ясні. А в нас у селі — жовті. Звісно, як на них криги в палець.

...Так що скидаю солому, повечеряю, ляжу в сани, накрию ноги соломкою і ньо-ньо додомцю! Назад бички бігом бігтимуть до ясел, то не встигну й змерзнути.

А може, дід що й випити дадуть. А чого? Може, й дадуть! Вони, розказують, страх які багаті. Ще б, як молодих плотників на війні побито, хлопців — у ФЗО на Донбас позабирано, а плотникувати в колгоспах то треба ж комусь. От і наймають усі діда Помазана. Йому хоч і сімдесят років, а теше хіба ж так! Без шнура — і як по струні.

Питають оце в нього жінки:

— Коли помрете, діду?

То він засміється, поплює в долоні, підморгне та й каже: «А ви, каже, приходьте до мене вечорами по черзі, посидимо, погомонимо, тоді і взнаєте, коли я помру...»

От чудопал! Тут осьо по ділу ніяк не доберешся, а йому — «погомонимо»...

— Гей, ледачі!

Таки ж і холодно. А смеркає — враз. Кліпнеш очима, розплющишся, а воно наче ще поночіше зробилося. І ніде ж нікогісінько. Оно тільки дроти гудуть. Ач понапиналися, як не перервуться. Один, два, три, чотири... Чотири дроти. А гудуть, наче їх сто або тища ціла. І кожен по-свойому: товстий — товстенько, тонкий — тоненько... А солома на санях і собі підпрягається: сичить, їжиться од морозу і лущиться усередині — злягається... О, мишка писнула!

Мабуть, з навильником укинув. Он кому тепло та добро! І їсти є що там колосочок невим'ятий знайде, там зернятко з мишію... Хлам-хлам-хлам — уже й не голодна...

Їде в місто. Дурна... Чим ти там ласуватимеш? Це тобі не в стозі! Ну, їдь, про мене...

— Гей, мурі!

Інтересно, що дід на вечерю поставить? Ну, там — борщу, сала, каші молошної... Чи то пак ми в головихи таке їли! От набалакав: борщу, сала — то ж ми в головихи таке їли! А в діда — побачимо. Мо', вони сьогодні холодчику наварили: як-не-як, чоловік соломи привезе. От якби холодцю! Або ні, не треба холодцю. З холоду й на холод — ні. Краще, якби... Що — якби? Он ди': розперезався! Може, діда і вдома немає, а я вже зазіхаю...

Оце так припікає! Бички аж інеєм взялися. Треба ще за сани сховатись, абощо.

— Соб ідіть!

От тобі й заховався! Тільки притулився до соломи, а сани як забіжать та в намет мене як пошпурять! Ото тобі, чуєш, і заховався... І навіщо я проти ночі вирушив? Удень хоч мороз усівся був, а зараз і дихнути не дає.

Тільки отак проказав собі, аж гульк — вже й вітру немає, і солома перестала шарудіти — у вуличку в'їхали. А бички, видно ж, почули, бо зупинилися.

— Гей, бички, вже дома! — поганяю та за налигач, та батіжком цьвох — аж іній з холок посипався.

Ну от ми й добилися.

Вуличка до діда вузенька, занесена снігом врівні з тинами. На заметах — світло з вікон лежить, дими з бовдурів сивіють у садках. І пахнуть. Від кожної хати — різним. Як дроти в полі гули по-різному, так і дими з бовдурів пахнуть всяк своїм: то кулешем, то оладками гаряченькими, то не розбереш і чим.

А в діда не топиться. Видно, вже й вечерю налаштували, соломки виглядають.

— Цабе, цабе! — вигукую напроти дідового двору хрипко й зморено: хай лишень ночують, як я підбився в дорозі і в що мені їхня солома обійшлася...

А дід ні гу-гу: і за поріг не виходять. Оце так ждуть!

Пхаюся заметами до вікна. Зазираю а шибку. Ба! Та дід ще й не самі — з молодицею! Сидять обоє за столом, випивають... На покуті — рушники вишивані купкою, два образи на лаві богами догори, а на них — жмутик сухого деревію. А оно посеред хати — комод з одтрухлою ніжкою, прядка, ослін... Мазати заходилися, чи що? Так хто ж взимку маже?

Стукаю пужалном у віконницю:

— Діду, діду! Вам соломи привезено!

О, почули. Човпуть до вікна, заточуються: видно, вже накубрячилися...

— Що там таке? — питаються і лоскочуть вусами мокру шибку. А самі червоні — як не луснуть.

— Солому, — кажу,— приймайте!

— Угу. Ну, скидай отам біля комори та увіходь погрійся.

Бач: «погрійся», кажуть. Я ж так і знав, що повечеряю!

Тільки що пак у них на столі стоїть? От роззявко! Молодицю, комод, богів — усе побачив, а їстівного й не вздрів... Ну, та ще надивлюся.

Раз уже сказано «увіходь», то надивлюся. Треба лишень швиденько впоратися.

Дерусь на сани і опиняюся врівні з дідовим бовдуром. Чути навіть, як у ньому домовики товчуться: сажу трусять... А вітер — аж солому закачує. Та в спину мене, в спину. Хоч би не скинув. Бо вже колись був скидав. Як скіпку: тільки ф'ють — і об землю. А я впав і лежу. А бригадир побачив — це біля конюшні було — та як зарегоче. «Що ж з тебе, каже, за парубок, раз тебе вже й вітер подужає!» А мені дух забило, й не поворухнуся, і слова не вимовлю. Зате вже подивився на нього — як схотів...

А вітер таки молодець: оце тільки-но зачеплю навильник, то він і скине, й скине. Удвох пораємося. Та ще оно домовики товчуться в бовдурі, сажею в мене шпуються і регочуть отак: гу-гу-гу...

— Киш, анциболоти! — кричу.

А півень на горі як заджеркотить, а горобці з-під стріхи як пурхонуть: подумали, що то я на них кишкаю! Вертайтеся, дурненькі, та спіть собі. А то так погребіться в соломі, там зернятка є. От і буде вам вечеря... А ви, бички, постійте, поремигайте собі. Померзнете — швидше додому доскочимо...

Увіходжу в хату, а дід якраз чарки наливають. Став при порозі, зняв шапку.

— Добривечір! — кажу і долоню туди, де вуса колись виростуть, приклав, щоб не помітили, як ласо я усміхаюся, бо на столі чого тільки й немає: і капуста, і кисіль, і груші солоні, і пелюстки в олії...—- Таке як і моя доля не вмирала, — кажу веселенько.

А молодиця на мене зирк-зирк. Почервоніла — страх. Видно ж, соромиться, що я їх з дідом на слизькому застав. Чого там соромитися, я під війну ще й не таке бачив!

Та вже до молодиці:

— Драстуйте, тітко! З новосіллям вас, чи як?

А дід сміються та чарку мені, та хліба шматочок з пелюстиною.

— Пий, отроче, — мимрять, бо вже такі п'яні, що і язиком не володають і чаркою мені в руки не попадуть: водять нею сюди-туди перед моїми очима, а я ж хочу вловити та й собі сюди-туди рукою воджу. Насилу впіймав! Випив. А вона, як полум'я, — так у скронях і загуло. Якби ж я хоч наїдений — а то натщесерце..,

— Пий ще! — наврипилися дід. — Пий та звиняй, що до столу не саджаємо, позаяк у нас сьогодні з Христею — тайна вечеря! Чув, що це таке? Тайна вечеря! Адже ж так я кажу, Христино? Чи чого ти щулися — ге? Чого привнила — ге?

     Ай, чогось милка приунила-а-а,

     Не сли-хать єя ре-че-ей...

— Так я співаю, отр-роче? Ану ж підсоби дідові!

«А чом би й не помогти, — кажу собі. Дід — хороші, горілка — добряча... Бички стоять... Трудодень заробив, вечеря оно, як на весіллі... Чом не посидіти в компанії та не потюгукати?..»

— Стійте, діду! — кричу.— Ви не так. От як треба.—

Та як почну високо-превисоко:

     Ой ти, пта-шка, коно-ре-гейка-а-а,

     Не літай ти г-висо-ко-о-о,

     Бо са-г-ма ж я добре зна-га-ю-у,

     Що г-мій милий даліко-о-о...

— Хет, анхтемський! — підскочили дід. — Оце так зачепив!

Та й собі:

     Бо са-г-ма ж я добре зна-га-ю-у-у...

— Чуєш, Христе,— «знаю»!! Ото — внімай! Зри! І да воздасця тобі сторицею... Ану, брат, налий нам що по чарці... І собі — налий!

— Ви б краще оно хлопця посадили, бо його вже розхитує, — тихо озвалася молодиця.

— Нічого, кажу, — я й постою, я ще в ріст іду, то не з-зава-дить... Давайте краще по чарці, бо я ж соломки вам не сяк-так накидав, а з натоптом! Ану, ке-лиш, розкошелюйтесь!

— О, чула? — варнякають дід. — Наливай!

— Так за те, що з натоптом, — гукаю.

— Ні! Стій! — перебивають дід. —Христе, давай вип'ємо вдвох, щоб ізьмєни не було! Щоб ти мені — й-як по струні, ходила! Пойняла?

А я й собі:

— Жона — да убоїться мужа!

Хотів ще й рукою махнути, і махнув би був, так упав...

...Прокинувся аж біля села. Сніг під полозками рипить, витьохкує. Дроти гудуть, місяць прямо в очі мені світить. І бички біжать підтюпцем, парою хекають. Видно, холодно їм. А мені — байдуже. Лежу, як у колисці. В головах — місяць, а біля ніг — мати... Плачуть... Чого це вони? Де вони взялися? Труть мені ноги, а я й не чую! Затерпли, чи що?..

— Мамо!

О, щезли! І місяць зайшов... Чи то пак я заплющився? О, знову є місяць... І знову зайшов...

Отак на бічку я й лежатиму аж додому. Укриюся бичачою парою — та й лежатиму... Додомцю ньо-ньо!

Це ж село? Ні, то — скирти. А де ж село?

Ну, годі. Треба спати...

 

 

ПЕЧЕНА КАРТОПЛЯ

 

Під сосною, на теплому твердому піску, змішаному з падалишньою глицею, лежить Тимоха — смирний, неговіркий, трохи тюхтійкуватий хлопець. Лежить і дивиться в небо. Поруч, на зеленій галявині, що клинцем видається з вільшини, і далі, в лузі, на купині, пасуться корови. Тимосі чути, як вони густо, волого дмухають у траву, повільно джвякають пашу, риплять ратицями, переступаючи з ноги на ногу.

Сонце вже перейшло за полудень. Червонясте, по-осінньому линяве його проміння навскіс лежить поміж соснами, зогріває жовті вощані стовбури, точить з подряпин та надчухрів густу жовтогарячу живицю, і від неї в бору пахне ладаном.

Тимоха майже щодня буває в сосні — то гіллячко збирає, то шишки, то глицю гребе на топливо про зиму — і знає, на якій сосні й скільки живиці виступить за день, бо вночі вона тужавіє і не тече, а пригріє сонце — розм'яка, бубнявіє і сповзає по корі вниз. Тимоха дере її потроху в бляшану баночку з-під консервів і складає дома в старий, непотрібний у господарстві глечик. Потім зносить його на гору, ставить десь у кутку, а сам лягає на оберемок сіна чи околоту й лежить, заплющивши очі, тихо посміхаючись сам до себе, бо живиця пахне молодими шишками, стріха шарудить од вітру, і Тимосі здається, що він у сосні...

— Тимохо, Тимохо! А йди сюди... — гукає з лугу Палажечка, чепурненька, метка, хоч уже трохи й підтоптана дівчина, з котрою Тимосі випала черга пасти.

«І чого б я ото йшов?» — мляво розмірковує хлопець, не одводячи погляду від неба, соснового гілля, що ледь помітно гойдається на тлі білої пухнастої хмарини, наче змітаючи її геть з високості.

«Чого я там не бачив?»

— Тимохо, ти чув чи ні?

«Он диви, наврипилась!» —дивується хлопець, знехотя повертаючи голову в той бік, звідки чути Палажеччин голос.

— Чого тобі?

Дівчина стоїть на високій купинці з верчиком золотавого рясного хмелю і, усміхаючись, тицькає його теляті.

— Ну, на, дурне, понюхай... Це ж хміль! Бач — хміль...

— Чого тобі? — ще раз питає Тимоха і, не чекаючи відповіді, знов прилягає на пісок.

— Погнали до картоплища, — каже Палажечка, ховаючись лукавими очима в хміль.

— З якої напасті?

— Там паша краща...

— Ги! «Краща»... —посміхається в небо Тимоха. — Кращої, ніж тут, ніде немає.

— А тобі ліньки?

— Хи! «Ліньки»... Кажу ж тобі, що кращої паші ніде більш немає...

Потім довгенько мовчить, стежачи за тим, як хмарина підкрадається до сонця, займаючись одним краєм, і вже згодом додає:

— Раз я кажу, то, видно ж, знаю...

Палажечка голосно зітхає, пестить телятко долонею по м'яких рожевих губах:

— Геть, ступай собі!

Присіла на купинку, погралася жовтими пухнастими горішками хмелю, приміряла з них намисто і знову зітхнула:

— Ми б там картоплі напекли...

— Те! Придумалося... — пхикає Тимоха. — «Картоплі»... До картоплі солі треба.

— Так у мене сало є...

— Скільки?

— Четвертинка...

У лузі чути гомін, хтось мантачить косу — вжіть, вжіть, вжіть. То чоловіки, в кого є худобина, обкошують осоку навколо кущів — правління дозволило. Над вільшиною підіймається прозорий цигарчаний димок і, ледве виткнувшись із-поміж листя, щезає, розмаяний вітром.

— Так погнали? — допитується Палажечка.

Тимоха неохоче підводиться з теплого піску, довгенько гребеться п'ятірнею в густій, давно не стриженій чуприні, вибираючи з неї суху покручену глицю.

— Якщо заради картоплі, то про мене... — бурмоче, — а якщо заради паші, то кращої, кажу...

Однак Палажечка вже не слухає його, прудко стрибає з купинки на купинку, і за хвилю її дзвінкий раденький голос чути вже з лугу:

— Гей іди, Шута! Ач'ка!

Корови одна по одній, обчухруючи рогами листя з вільшичок, вибродять на галявину. Вздрівши Тимоху, зупиняються, кліпають на нього лагідними довірливими очима, в котрих ще не згасла п'янка насолода від зеленої трав'яної юшки, що так і залишилася на заїдах від дотику чутливих губ до запашної лугової мішаниці.

Тимосі стає шкода корів, і дзвінкий голос Палажечки, і те, що вона крутиться, мов дзиґа, навертаючи корів до картоплища, викликає в нього похмуру глузливу посмішку: «Ач як басує, стара!»

Супроти Тимохи Палажечка й справді вже немолода: йому дев'ятнадцятий, а їй двадцять чотири. Пора б заміж, та нікому брати, позаяк хлопців, її однолітків, призвано на службу, а ті, що демобілізувалися, побачивши світу, в селі залишатися не схотіли: той у Донбас подався, на шахти, інший у місто, на заводи. Були, щоправда, й такі, котрим немає за ким покинути стару матір чи батька, і вони пішли в механізатори. Але таких знаходилося небагато, та й женилися вони якось по-чудернацькому: або на зовсім молоденьких, вчорашніх школярках, або йшли в прийми до вдів, у котрих уже й хати є, і хазяйство бодай латане, та своє — як-не-як, а з тріски все ж не починати...

Так і лишилася Палажечка незаміжньою, хоч і гарна собою, і до роботи щира. Вечорами ходила до сільбуду, співала з молодшими дівчатками тих пісень, що й вони, переучувалася танцювати по-їхньому, а не так, як уміла раніше, поблажливо сміялася, коли хлопці з нового покоління парубків сміливо, хай трохи й незграбно, пробували обійняти її за плечі, а то й за стан, знаючи, що Палажечка нічия й тому гоноритися їй не видне око...

Поступово навчилася Палажечка вдавати з себе молодшу, щасливішу й безтурботнішу, аніж то було насправді. І молодь, надто дівчатка, не проминали нагоди поглузувати з неї проміж себе, а як на поганий настрій, то й прямо у вічі. Тоді Палажечка по кілька днів не потикалася до сільбуду, цілі вечори висиджувала дома за старою немічною матір'ю, а бувало, що й плакала потихеньку від неї, вже нікого з себе не вдаючи і ні під кого не підробляючись...

Улітку ж, коли в село наїздили Палажеччині подруги, понаряджувані, звісно, в найдорожчі свої плаття, огрядненькі, з чистими невиробленими обличчями, з бідовими дітьми й чоловіками — залізничниками або шахтарями, дівчині було найтяжче. І не тому, що подруги безпремінно співчували їй, кликали з собою наввипередки, обіцяючи влаштувати на чисту роботу й оддати заміж. «В нас это просто», — запевняли вони енергійно, особливо підкреслюючи оте «в нас», бо вважали себе, звичайно, нетутешніми...

...В ярку, біля картоплища, глухо, затишно і навіть млосно від крутого, незайманого вітром духу прогрітих лопухів та курячої сліпоти, сирої, захованої від сонця низової землі й трухлого вільхового паліччя.

Паші немає, і корови стоять купкою, нудьгуються, раз по раз поглядаючи на пастухів. Лише теляткам розвага: гасають у лопушаччі, бо воно їх лоскоче, розґедзькує, чіпляючи на хвости тугі кім'яхи червоних реп'яшків.

Тимоха розіклав багаття, намостив під боки сухого картоплиння і знову, як під сосною, ліг, уп'явшись очима в небо. З ярка воно, мов з ями, здавалося нижчим і куцішим, а сам ярок — глибшим, крутосхилішим.

Палажечка принесла в пелені картоплі — не дуже великої, але й не дрібної: щоб швидше спеклася.

— Ти яку любиш? — поспитала Тимоху лагідненько й заклопотано, так, немов вони були чоловік і жінка,— червону чи білу?

Тимоха помовчав, роздумуючи над тим, яка краща, але так нічого й не придумавши, сказав:

— Усяку. Аби тільки пісковата, а не водяна...

— А у вас заведено пекти картопельку в грубці? — не вмовче Палажечка.

— В кого це у нас? — не второпає Тимоха.

— Ну, дома...

— Ги! «Заведено»... Як нічого вечеряти, то заведено, а як є, то не заведено...

Сонце вже сховалося за вільшечки, пустило крізь листя тоненькі рожеві стріли. І дим угорі, над багаттям, порожевів, як узимку на сході сонця з бовдурів. Розгарячені грою телятка наскакували спрожогу на вогнище, зупинялися, хекали, широко розчепіривши передні ноги, і дивилися на полум'я дурненькими очима. Палажечці стало сумно сидіти мовчки, і вона загомоніла до телят:

— А що, жижа? Бач — жижа... Мень-мень-мень... Іди я тобі на шийці пограю... Оттакої ми любимо, оттакої...

Картопля перестала сичати. Жарок пригас. У ярку смачно запахло підпеченою скоринкою. А лопухи, почувши холодок, — настовбурчилися, тихо зарипіли, випростовуючись, і теж запахли — низовинним, росою, ніччю...

Палажечка вигорнула з жару кілька картоплин, де дрібніших, погралася ними, як у креймашки, щоб остудити, й тихенько засміялася.

— Чого ти? — спитав Тимоха.

— А я тебе обдурила!..

— Як?

— А так! Бо сала в мене немає...

— А навіщо ж ти дурила?

— Так. Закортіло...

— Хи! Чудна... «Закортіло»! А тепер люди лаятимуть, що корів не напасли...

— Те, подумаєш! — усміхнулася Палажечка, ховаючи під рядними чорними віями глузливий збуджений погляд. — Краще бери ось картоплю. Страх яка добра!

Тимоха підвівся й, опинившися лицем до лиця з Палажечкою, побачив, як затремтіли її блискучі, зламані посередині брови, а вії миттю злетіли вгору, одтуливши терпкі смоляні очі.

— А тепер, чуєш, лаятимуть... — пробурмотів ніяково і хотів був одвернутися, та не зміг — так близько були перед ним Палажеччині очі і стільки було в них чогось рідного, близького, нового, ще ніколи не знаного...

...Додому череда йшла попаски. Палажечка бігцем завертала теляток, картаючи їх усякими ніжними слонами. А Тимоха покрикував на них твердим, самому собі незнайомим голосом, і теж не сердито...

По той бік річки, напроти сосни, заходило сонце, пославши на воду од берега й до берега шматок червоного полотна. З бору пахло ладаном, холонучим піском і прілою глицею.

— Ну, я пішов по живицю... — сказав Тимоха, повертаючи в бір. — Так що бувай...

— А до сільбуду прийдеш увечері? — запитала Палажечка, граючись дубчиком.

— Хтозна... Якщо мати роботи якоїсь не придумають, то, мо', й прийду...

— Там сьогодні кіно привезуть...

— Хтозна, кажу... — і побрів у сосну, намацуючи в кишені бляшанку з-під консервів.

Потім, коли череда вже підіймалася вгору до села, вийшов на галявину, постояв, вагаючись, і нарешті крикнув навздогін Палажечці:

— Егей, Полько! Я прийду... Чуєш? Прийду!

Та Палажечка була далеко, і луна, вихопившись із лугу, вже не доскочила до неї...

 

 

 

ГВИНТ

 

Аж різь у очах — так ясно, так жовтогаряче надворі від прив'ялого осіннього сонця, спілих динь-дубівок, жовтосподих гарбузів, позбираних у купки, та запізнілого цвіту гарбузового, на котрий уже й бджоли не сідають, бо не про нього пора, а летять собі далі, на червоний будяк чи падалішню гречку.

Летять через Ониськів двір, позаяк їм тут просторо — ні деревця, ні кущика, навіть бузини за хатою або дерези, де кублилися б кури, немає в Ониська. Пустир. Та й сама хата так низько при землі, що в осінні понурі ночі, як погасне у віконцях світло, вона видається проти інших копичкою злежаного сіна.

— Дзик-дзик-дзик...— бринить цілими днями в Ониськовому дворі, попідвіконню, понад стріхою, наче то вітер на скрипці зі струнами-волосінню витинає... Тому коли повз Ониськову садибу йде хтось до лавки або з лавки, господар неодмінно зачепить його словом-другим, а далі, вже немов так собі, між іншим уверне:

— Оце мені, братця, якби весілля справляти, то й музик наймати не треба...

Скаже й примовкне на якусь часину, мружачи на співбесідника підсліпувате око, аж доки той не запитає, чого ж це воно так, що — не треба... Тоді Онисько помуляється, похизується трохи, наче має щось, та не хоче показати, і вже по тому пояснить:

— ...бо Павлушкові бджоли через мій двір шлях собі на поле проклали. Чуєш, оно як виграють?

Буває, іноді хтось і пристоє з Ониськом, і послухає ту бджолину музику, й погомонить про се, про те. Однак більшість, особливо молодь, проходять мимо, сказавши тільки «здрастуйте, дядьку» або й того не сказавши, бо знають, що дядько тугенькі на вухо: все одно не почують.

Вдався Онисько ще замолоду собою непоказний, безтелесий, як висушена тютюнова бадилина. Що не натягне на плечі, все на ньому теліпається, мов на одводині, і враз цівочками-стрьопами обростає: чи то батькову сірячину, чи шинелю мадярську, схожу кольором на молоде жабуриння, чи якусь новітню одежину — армійський бушлат, приміром, або пальто лавошне, дешевеньке.

І вже зовсім негодящий Онисько до будь-якої роботи: косить з чоловіками сіно — ручку бере таку, як стежка завширшки; сторожує вночі колгоспну худобу — теля в нього одв'яжеться та в ясла вкинеться; заходиться вдома грядку полоти — городину позрубує, а бур'ян обійде, бо ото ж — підсліпуватий...

Однак хоч би як там цуралася доля котроїсь людини, хоч би як там обминала, а, дивись, таки навернеться до неї хоч раз на житті і зробить її невпізнанною...

Навернулася вона й до Ониська.

***

Сталося це давно, ще за війни.

Була рання осінь. Годило. Поміж грядками, на обніжках, цілими півмітками снувалося павутиння і блищало проти місяця, як весняні води в ручаях. Раденько цвірінькали горобці, гойдаючись на соняшниках — літо з шапок допивали, і, порожніючи, шапки ті скидалися на новенькі стільники. В селі було тихо, мирно, як усякої пори. І раптом серед цієї крутої, неторканої тиші гримнув вибух на курному Полтавському шляху, струсонув хати, дужою хвилею наліг на шибки і довго стояв потім у безвітряному степу рудим кущем, наче прип'ятий вихор. Трохи згодом у село прибігла оглушена конячина, впряжена в борону, а навздогінці за нею — блідий, закривавлений погонич Семен, старший Ониськів син, з одбитою по лікоть правицею і видзьобнутим оком: міну розряджав...

Здавалось, Ониськові того лиха ні розплескати, ні по вітру розвіяти, коли б до нього не прилучилася отака нежданиця (згодом п'яний Онисько любив казати «благословіння, братця»): до борони, якою хлопець волочив груддя на грейдері, був примотузований оривком блискучий, гарно змащений солідолом гвинт ледь не метрової довжини — Семенова знахідка. (Саме з цієї оказії і починалися Ониськові спогади про своє, хоч і нетривале, зате хмільне щастя бути в селі першою людиною, з котрою навіть фінагент Білан почав здоровкатися не інакше, як за руку, знімаючи при цьому форменого картуза з мідною кокардою).

Доки син лежав у лікарні, про гвинт було забуто, а як повернувся та ще й з новеньким скляним оком під розсіченою навпіл бровою — підсліпуватому Ониськові зопалу здалося було, що воно красивіше за живе,— та як показав батькові, як хвацько навчився він крутити одноруч тугі рівненькі цигарки, у старого й од серця одлягло: живуть якось люди з куксами, вирішив, проживе й Семен.

Отоді й згадав Онисько про гвинт. Кілька днів приглядався до нього пильненько, обертав сяк і так, ставив «на попа», обмацував широку міцну різьбу, потім загорнув у ганчірку і поніс через місток до свого однолітка Кіндрата Шовкуна, що славився на всю округу вмінням робити жорна, тертушки на трибках, дротяні крупорушки, ступки безногим та всяку іншу примусію в залежності від попиту: тертушки — як картопля вродить, жорна та крупорушки — як молоти нічим, ступки — як безногих прибуло...

Хтозна, об чім гомоніли чоловіки до самого вечора, бо навіть Шовкуниху, жінку рахубну, потайну, на час тої розмови було спроваджено до сусідів. Однак смерком, коли Онисько з гвинтом під пахвою вирушив додому, Кіндрат наздогнав його біля містка і, стримуючи лихоманицю в усьому тілі, як той мисливець, що нарешті висидів дичину, зашепотів:

— Якщо в пай, кажу, в пайове, приймеш — поміркую, куди твій товар повернути, а як ні, то дивись. Чуєш, дивись, Онисію Титовичу...

І те, що Кіндрат аж двічі, до того ж несміливо, солоденько якось вимовив «дивись», і те, що він, либонь, уперше в житті назвав свого невдаху однолітка повним, як у святцях, ім'ям, та ще й по батькові, так вразило Ониська, що він зовсім був осліп від хвилювання і, мабуть би, впав у річку, помацки йдучи містком, якби поперед нього не гуркотіла якась підвода.

Тижнів зо два, як і слід людині, в котрої зроду-віку не було в руках нічого путящого й раптом опинилося, Онисько гонорився перед Кіндратом з усієї сили, бив бурла, як то кажуть, всяк натякаючи тим, що він і сам своєму добру ради дасть, однак таки не дав і змушений був погодитися на пай.

Звідтоді він уже не стримів цілоденно біля свого обідраного плоту, аби підбити когось на балачку, а нап'явши обстрьопану мадярську шинелю, цибав щовечора через місток до Кіндрата, високо тримаючи голову й загадково посміхаючись зустрічним, наче хотів сказати їм: «А в мене щось є!»

Тим часом у Кіндратовому хлівчику місячними ночами виспівував рубанок, пахла деревієм суха дубова стружка, веселенько цебеніло крізь шалівку каганчикове світло і було чути, як господар вряди-годи мугиче пісні або гомонить сам до себе. Коли ж приходив Онисько, чоловіки співали вдвох, виводячи чогось старовинного, що неодмінно будить у похилих селян рясні спогади про роменські рушники в кутку на образах, завзяту різдвяну бійку посеред річки, дівочі сорочки, пісненько вишиті на рукавах чорним або калиновим хрестиком, та гнучкі вербові кладки через рови з весняною водою, що й досі ділять старе українське село на кутки й прикутки.

Після кожної такої пісні, розчулені спогадами, а ще дужче — своєю таємницею, приятелі випивали по ковтку «домашньої», прихованої в тирсі під верстаком, і закурювали. Тоді в хлівчику западала тиша, крізь шалівку разом із світлом просмоктувався цигарчаний дим, витягаючи за собою на місячне подвір'я шепіт прихованої від усього світу мрії:

— А макушки які будуть?

— Та такі, як з полумисок, а мо', трохи й менші — подивимось...

— Угу... І мірчук, значить, братимемо...

— Коли б даром!

І знову, десь аж запівніч, витьохкував у хліві рубанок, пахла деревієм суха дубова стружка, снувалася й завмирала під стріхою старовинна пісня про двох лебедиків-молодців у смушевих шапках набакир та голубих стрічках, що так і стеляться по вітру, по морю, по тихій воді...

Так воно йшлося довгенько. А як рушили пізні осінні дощі і ночі зробилися мулкими та невеселими, всі кутки й прикутки на селі облетіла неждана-негадана чутка: Онисько в паю з Кіндратом Шовкуном пускають власну олійницю!

Потяглися до Кіндратового двору, мов до млина, валки піших і кінних забійчан — з хуторів, сіл, слобід. Над річкою густо запахло гарячою олією, день і ніч біля Кіндратових воріт не вгавав ярмарковий гармидер, від котрого, за словами рибалок, навіть щуки попід лозами перестали скидатися й змандрували в глухі ковбані між очеретами.

Село перестало бути глухоманню.

До нього, спочатку коли-не-коли, а далі все частіше й частіше, почали наїздити різні уповноважені, фінагент Білан, а також дільничний міліціонер Гапошка — трусій самогонки, крадених буряків, кукурудзи, сіна, соломи, вільшичок з лугу та іншого колгоспного майна, яке не видавалося на трудодень.

Усі ці високі гості безпремінно зупинялися на ночівлю в Кіндрата Шовкуненка (хоч до райцентру рукою подати), бо знали напевне, що господар і пригостити як слід спроможеться, і тепленької олійки жбанок у бідарку вкине з оберемком сінця чи соломки та ще й прикаже: «щоб у pбічок не мулило»...

Робилося все це вдосвіта, поки людське око спить. А як тільки з-за пруга випиналося сонце, біля олійниці тільки й чути було:

— Онисію... А бий мене сила Божа — забув, як вас по батькові! Онисію Титовичу, як би мені той... до полудня забити, бо таки ж їхати далеко... — А там, дивись, очима морг-морг, по пазусі долонею ляп-ляп. І палець угору: мовляв — первак...

— До полудня, кажу...

— Та вже раз іздалеку... — добрішає Онисько, бічком наставляючи дядькові кишеню під важку, зогріту в пазусі пляшку, і запускає в лантух із соньками широку, як цебро, гільзу з-під німецького снаряда, мірку. — Раз треба, братця, то треба...

За короткий час олійникування придбав собі Онисько нову кухвайку, прострочену на спині двома красивими дугами, повненьке кавалеристське галіфе, обшите шкіряними леями на колінах і в паху, хромові чоботи-витяжки з парубоцькими брижами в халявах, і тепер, ідучи селом, уже не тулився до воряччя, аби поступитися стежкою зустрічним, бо люди, забачивши Ониська ще здалеку, самі давали йому дорогу, улесливо посміхаючись при цьому, хоч добре знали, що Ониськова гільза-мірчук, доведися бити олію, меншою від тої посмішки не стане, а гвинт не придавить макушки дужче, ніж треба...

Взимку ж, холодними забійними вечорами, до Ониська внадилися сільські чоловіки — той погрітися (адже соломи у господаря повен двір), інший олійки купити або позичити (її в Ониська, як у криниці води), — і починалася балачка:

— От ви всі тут мудрі, розумаки... — прискалюючи п'яненьке око, заводив Онисько. — Ану ж скажіть мені, чого сало замерзає, а олія — ні! — І, виймаючи з миски прозеленувату картоплю, вщерть залиту олією, пояснював:

— Того, к приміру, що соньок теж не замерзає, який би там мороз не брався. А свиня — мерзне. Я сам під хронт бачив у полі мерзлих підсвинків...

— Тобі, Онисію Титовичу, — озветься, бувало, котрийсь із дядьків, — поки оце твоя бере, хату б зіп'ясти, а то й повернутися ніде...

— Хе, хату... — поблажливо всміхався Онисько. — А навіщо вона мені здалася — хата? Ти в мене питав? Ні... А отаке чув — не красить ізба вуглами, а красить пирогами? Теж ні... Так дивись!

При цих словах Онисько скидав з полу ряденце і показував дядькам глибоке підпілля, щільно заставлене пляшками з олією, що од шийки до шийки були вткані цупкою сірою павутиною.

— Бачили? Отож! Я зараз що схочу, те й придбаю: хату, дівку, духову музику — все! Так не хочу... Така моя воля!

Однак найчастіше Онисько повертався додому опівночі п'яний, осліплий від горілки і, якщо йому щастило бодай навпомацки здибати десь у кутку свою жінку, починав люто бити її сухими, гострими в щиколотках кулачками, доки не втручався Семен. Тоді Онисько враз одходив, хапав хлопця за куксу, ялозив по ній мокрими слизькими губами й варнякав:

— Сьома! Чув, синок... Я тебе озолочу! За гвинт — озолочу! Діжурку, галіфе, самокатну — що хочеш! Невістку? — Вибирай! За нас усяка вискочить, ще й Богу дякуватиме!..

Скляне Семенове око підпливало сльозою і гостро блищало при каганці. А Онищиха, дивлячись на те, починала ще дужче плакати й дорікати чоловікові:

— Боже, Боже, де твоя воля! Дитина через той клятий гвинт руки позбулася, а він отаке верзе.

— Що рука! — вигукував Онисько. — Рука! Зате ж гвинт оно — як рука! Макушку як придавить, то олія з неї так і чвиркає в усі боки!

А одного разу перед світом Онисько прокинувся ще нетверезий, з глухими дзвонами в голові, й роздягнутий, простоволосий прибіг до Кіндрата.

— Ану лишень угадай, чого я прийшов? — стримуючи підступну посмішку, запитав у спантеличеного зі сну односума.

— Та скажеш, Онисію Титовичу...

— Прийшов виймати гвинт!

— Навіщо?! — отетерів Кіндрат.

— А на те, щоб ти попробував забити олії без гвинта... Хе-хе, зумієш? М-мудрець превеликий!..

І хтозна, чим кінчився б Ониськів блуд, якби все на світі не заморювалося, навіть залізо.

Якось повесні приїхали в олійницю слобідські хлопці, щойно демобілізовані з-під Берліна, в орденах і медалях, кремезні, бідові, налягли на гвинт, допомагаючи Кіндратові, і — перервали...

— Устало желєзо,— сказав один з них Ониськові, видно, колишній механік, роздивляючись два уламки. — Капут, старік. Алєс капут.

Порвався гвинт, а разом з ним, як сон, як привид, увірвалася й Ониськова доля — благословіння...

— А що — «музики», «духовий оркестр»?.. — сміялися з Ониська сільські дядьки, коли він уже зносив і кухвайку, і чоботи-витяжки, і галіфе з шкіряними леями. — Купив, кажеш? Багатир!..

***

— Дзик-дзик-дзик... — бринить цілими днями над Ониськовою головою, вже густо посивілою, попідвіконню, понад стріхою. Бджоли летять. Просторо їм тут, позаяк ні деревця, ні кущика немає в Ониськовому дворі. Пустир. А похизуватися старому за давньою звичкою кортить. В'їлося. Так нічим... Хіба ото Павлушковими бджільми, що проклали собі шлях на поле саме через його подвір'я...

Онисько, певне, уже б давно помер, коли б у його душі, мов зернятко в цвілому зовні горіхові, не кублилася надія на якийсь чудернацький випадок. Благословіння...

 

 

ПРОТИ МІСЯЦЯ

 

— Ладку, та заграй ще... Ладимире, та не цієї ж бо!

Ладко напівпрезирливо, напівсонно замружує очі, притуляється щокою до баяна й спроквола, ледаченько снує пальцями по блискучих при місяці ґудзиках.

На лавочці, під бузком, шушукаються і чмихотять дівчата, біліють хустинки, солодко пахне духами збита полькою курявичка. В яру поміж деревами ворушаться тіні — кущі то, чи хлопці з дівчатами, чи, може, хтось телятко прип'яв на ніч попастися, щоб голова сільради не бачив, бо то ярок сільрадівський...

Хлопці теж сидять на лавочці, однак не біля дівчат, а під оградкою, де баяніст. Курять, шеретують насіння, а буває, що й зареготять, як хтось чудне «одпалить». Іноді котрийсь підведеться, позасиляє руки в кишені й неквапом, розгойдуючи не такими вже й широкими плечима, рушить до дівчат. Тоді під бузком на мить принишкнуть і знову: чмих-чмих-чмих... Не глузливо, але не дуже й привітно, а так, немов даючи знати, чия де сидить...

— Нацю, ану посунься!

— Не хо'...

— Скину!

— То бре'...

— Нацю!

Потім — вереск, зойкання, регіт. Хтось упав з лавочки, і його підводять усі гуртом.

Угорі над яром шелестять осички. Їхні крони, осяяні низьким місяцем, займаються червоним і тремтять, як полум'я, на свічках. Шоломи у бійців над братською могилою, що напроти сільбуду, теж червоніють, кладуть на гіпсові обличчя солдатів суворі непорушні тіні.

Ладко прислухається до шелесту осичок, глушить баян, і тоді стає чути, як зітхають міхи влад невеселій і нікому, навіть гармоністові не відомій мелодії — бо він її не видумує нарошне й не слухає, а тільки бачить поміж хатами в кінці вулички близько розвішане крайнебо, наче там, за городами, воно й починається, тільки чує, як десь у вільшині сонно озивається одуд, повіває молодою осінню холодна річка з низів, гуркочуть дубові дошки на мосту — видно, з табору молоко повезли на сепаратор, — і ніч не одразу ковтає той гуркіт, а якусь хвилю котить його лугом, складає попід кущами верболозу в дупласті пні, щоб узимку, як селяни прийдуть з лантухами бити їх на топливо, той гуркіт ожив і подався ще далі, в сагу, на торф'яні кар'єри за селом, а то й до самих байраків під горою...

Ладко підводить голову, наче прокидається, і з подивом, однак не розплющуючись, прислухається до басів, у котрих ще відлунює даленіюче гуркотіння, а над ним високо-високо в небі в'ється лагідний дзюркіт осокорячого листя... Аж ось мелодія увірвалася, немов засоромилася, що її підслухають, та й перелетіла в ярок, на осички... Ладко голосно, з дитячим прихлипом, зітхнув і почепив баян на оградку — грубо, недбало, як візник порожню шаньку.

— Ладку, та заграй же й нам! — улесливенько просять дівчата, бо знають, що гармоніст любить, аби його вкоськували, отак аж причучикували любенькими словами, однак не дуже й настирливо, а то зовсім покине грати.

— Я ж пиляв, — понуро одказує хлопець.

— Так то ж ти щось городське. Ми не знаємо, як його й танцювати. Аж померзли вже...

— А-а! — хмеліє раптовою радістю Ладко. — Так ви б так одразу й казали!

Підводиться, закидає назад важку скуйовджену чуприну і гупає чобітьми під бузок.

— Ану, хто тут змерз?.. — питається шибеникувато і, затамувавши подих, сторожко, ревниво вичікує якусь мить, щоб усі — і хлопці, й дівчата — встигли злякатися: хлопці за своїх дівчат, а дівчата — самі за себе...

Ладко бо страх який дужий. У селі й досі пам'ятають, як він із батьком ще до парубкування зрубав одного разу вільху в лузі на сволочок — украв. Вільха була товстенька, тому батько, чоловічок уже вутлий, в годах, узявся за верхняк, а Ладко виважив окоренок та так і вгруз по коліна в гливкій купині. Постояв трохи, пересапнув з вільхою на плечах, а тоді й каже батькові: «Ану лишень, тату, покиньте, мо', я не так грузнутиму», — і потяг вільху самотужки. А на ранок упіймали з батьком лікарського жеребчика, впрягли в майбутній сволочок, щоб попробувати — потягне чи ні? Жеребчик смикнув разів зо два і впав на передні ноги...

— Так хто тут змерз, питаю? — вже прискіпується Ладко, і чим довше мовчать під бузком та біля оградки, тим гучніше гамселить у його просторих грудях велике й лагідне серце, і гаряча хвиля збудження трепетно лоскочеться в жилах. Дівчата щільніше туляться одна до одної, прискають у долоні й не озиваються — так, наче їх і немає. Тоді Ладко не витримує, ступає до лавочки ще один крок і, розчепіривши руки так, що тінь від них злітає аж на сільбудській стіні, хапає в обійми першу-ліпшу.

І знову ґвалт, і знову регіт. Не чути вже більше, як шелестить-видзвонює листя на осичках, видно тільки, як воно тремтить і перекидається млинка, полискуючи при місяці білими підспіддячками. Замовкає в низах біля річки здивований одуд, і солдати над братською могилою — теж хлопці молоді — мовчать, ховаючи скорботну суворість своїх облич у місячно-рожеві тіні від шоломів...

Раніше парубки сердилися на Ладка, що він отак любісінько залицяється до їхніх дівчат. А зараз — ні. Бо не подужають його навіть гуртом. Пробували вже. Понапивались якось на Жовтневі свята, змовилися між собою та й обступили Ладка з усіх боків.

— Чого ти тут розперізуєшся? — почав найсміливіший і поворушив кулаками в кишенях.

— А то що? — невинно запитав Ладко.

— А то — в пику...

— Мене?

— Тебе!

— Ти?!

— Всі...

— Ану ж!

— Ось ходім...

— Пішли.

І гурт мовчки, урочисто посунув за сільбуд, Ладко попереду, хлопці — слідом. Доки йшли — охололи й знову, але вже не так упевнено заходилися сердити самі себе.

— Так що?

— Тоді взнаєш...

— Ану ж удар!

— Та ні, бий ти...

Довгенько отак ґедзькалися, проштовхувалися по черзі до Ладка, рішуче гасили цигарки, замірялися, тоді таки зчепилися. Ладко згріб кількох парубчаків у обійми, стулив докупи й притис до стіни. Притис — і надержує. Хлопці пручаються, стогнуть, вже й потверезішали, а Ладко не знає, що з ними далі робити, і серце в нього б'ється рівно та лагідно, як уві сні.

— А що,— питається,— погуляли?..

А хлопці:

— Та не дуже налягай, Ладимире, бо сільбуд розвалимо!

На тому й розійшлися. Ладко враз посумнішав, начепив баян через плече і пограв на свій куток, а хлопці знову поп'яніли і довго ще вихвалялися перед дівчатами, що взяла таки їхня і що в них теж душа не з лопуцька...

...Вже й місяць підбився височенько, вийшов з-за дерев у ярку та й став посеред неба, викрадаючи на світло дівочі намиста, сережки, скляні приколки. Хлопці почали цигикати на баяні, погукувати, співати, аби якось одманити Ладка від дівчат до оградки:

Ой, пригортала ненька,

Як був я маленький.

А тепер, тепер пригортає

Дружина вірненька...

Прокинувся одуд, теж у пісню встряв, перебиває хлопців:

— У-ду-ду... у-ду-ду...

А Ладко не чує ні одуда, ні пісні сумної, хоч страх як любить співати її, а ще дужче — підгравати на баяні. Не чує, бо сталася з ним дивина: обіймаючи знайомі плечі «своїх» дівчат, натрапив зненацька на незнайомі... Вузенькі, тендітні, вони враз ніби скам'яніли, як тільки до них доторкнулися важкі, глухі на силу руки, і в груди Ладкові рішуче вперлися дві маленькі теплі долоні.

— Облиште, як вам не соромно! — прошепотіла дівчина, низько нахиляючи голову.

— Ти ба, які ми! — здивувався хлопець.— Ану ж чи й справді цяці?..

Дістав сірники і, як робив це завжди зі «своїми» дівчатами, присвітив біля самого обличчя «чужої». Дівчина прудко одвернулася, проте Ладко таки встиг побачити великі налякані й водночас лагідні очі, які бувають у слухняних сиріт і підстрелених пташок.

— То я ненарошне... — примирливо буркнув хлопець і навіть відсунувся трохи геть. — Хіба ж воно вночі розбереш...

Потім ще кілька разів черкав сірником, вдаючи, буцім ніяк не припалить цигарки. Але дівчина щоразу одверталася до ярка або затулялася ліктем, так що Ладко бачив тільки тоненьку білу шию та блискучі рогові шпильки в густому, синюватому при місяці волоссі, дбайливо зібраному в простенький вузол.

— Чия ви є, що я вас не бачив? — осмілився нарешті запитати і відсунувся ще далі, не знаючи, яким чином показати свою делікатність до чужої людини.

— Я нетутешня, — тихо озвалася дівчина. — Мене прислали сюди викладати музику та співи...

— А! — зрадів Ладко відверто, по-дитячому, як звик робити це завжди, коли йому справді було радісно. — Та й як вам у нас?

— Нічого, дівчина винувато посміхнулася. — Дико тільки якось....

— А ви не бійтеся! — вигукнув Ладко, раптом захвилювавшись, і хлопці під оградкою, що принишкли були на перекур, пранцювато реготнули.

— ...не бійтеся, кажу. Приїжджим у нас завжди так муро видається. А далі — звикнете. Ось побачите!

Дівчина обережно зітхнула, глянула скоса на Ладка і склала руки на колінах, як першокласниця.

От уже й місяць став угорі, як дозорець, і вітер улігся, принишк на досвіття. Десь за річкою глухо озвався з-під стріхи перший півень. А одуд замовк — мабуть, теж приморився.

— Ви гарно граєте, — сказала дівчина перегодом.

— Якби ж то! — сумно озвався Ладко і, вже не сміючи присунутися ближче (вчителька ж!), гаряче зашепотів: — От скажіть мені, чого воно так: як граю й не слухаю, виходить щось інтересне-інтересне... І красиве! А почну прислухатися — тікає... І пальці мені наче судомою зводить, наче я, як той Кожум'яка, цілий день кожі м'яв...

— А звідки ж ви знаєте, що — красиве? — лукаво посміхнулася дівчина.

— Хтозна, — зітхнув Ладко. — На слух не беру, а знать — знаю.

— То ви просто не довіряєте собі. Вірніше, не насмієте довіритися... А ви — насмійте! Візьміть і насмійте! Це, звичайно, грубо — «візьміть насмійте», але, розумієте... само воно може і не прийде... До мене ось, наприклад, не прийшло, хоч я і вчилася гарно і пробувала насміти... Не прийшло.

Дівчата вже давно пересіли од бузку до оградки, пошушукалися, почмихотіли, всяк даючи Ладкові знати, що то вони з нього, з його залицянь до «чужої», — і заспівали тієї ж таки пісні, що й хлопці, але вже на свій лад:

Ой, пригортала ненька,

Як була я маленька.

А тепер, тепер пригортає

Мій милий-миленький...

Потім вулиця почала розходитися. Дівчата — зітхаючи, бо не натанцювалися; хлопці — тюгукаючи, бо не охрипли, як завжди, горланячи під Ладків баян. Дівчина теж пішла слідом за гуртом, нахиливши голову і не озираючись на Ладка, — видно, соромилася, — а він стояв біля сільбуду з баяном на грудях, освітлений місяцем і сумний, що не наважився провести її до школи або хоч на півдороги — не посмів...

Перед світом з лугу хвилястими валками покотив туман. Бовтнулася в річці перша, видно найголодніша щука. Місяць зблід, і разом з ним зблідли скорботні солдатські обличчя, схилені до бронзового вінка біля ніг... А туман усе котив і котив селом, обгортаючи й зрошуючи гіпсові скатки на широких солдатських плечах.

І вже перед тим, як на сході затремтіло бузкове родиво дня, біля річки, за густими просинюватими лозами, тихо озвалися баси, спочатку самі, потім непомітно, як два ручаї у виярку, злилися з несміливими тремтливими підголосками і вже в парі пішли на левади, у вулички змореного зорею села, переціджуючи голубий ранок чистою росою першої радості першого відкриття...

 

 

ДЕРЕВІЙ

 

Як тільки тихі весняні повені зійдуть з лук та лугових видолинків, полишивши на молоденькій траві рудий слизькуватий мул, занесений хтозна-звідки, з яких земель, Данило Коряк, чоловік худий, цибатий, плоскогрудий, але широкий у кості — сорочка на його плечах розіп'ята, мовби кроляча шкурка на граблищі, — лаштується в путь. Вона йому недалека, на розсадник, що тулиться між річищем Псла та крутою правобережною горою, — це кілометрів за шість од села. Споряджатися Данилові приємно, хоча й клопітно, бо треба захопити не лише ту примусію, що торік брав, а ще й те, що взимку надумав, без чого минулого літа обходився так-сяк, а цього вже не обійдеться. Воно в нього все записане довгими зимовими вечорами на аркушику паперу зі шкільного зошита — гарненько, в стовпчик, старанно наслиненим хімічним олівцем — і пронумероване:

«1. Сітки рибальської не п'ять метрів узяти, а два з лишком, бо рів повужчав то вистачить.

2. Лопатку саперську в Кошкалди випросить. Вона хоч і стара, та зручна, бо складається.

3. Сікач у лавці купить або сокирчину, тільки обух щоб не варений був, а клепаний.

4. Ніж Антипові замовить з ресори, бо лавошні або м'які, або сухі, ламаються. Торік два поламав.

5. Торбу тютюну Іванового не забути, бо свій сю зиму вимерз, слабкий, не продирає.

Ну оце й усе начебто. А як надумаю ще щось, то запишу.

6. Еге ж, а про деревій забув. Треба взяти снопик, доки молодий наросте, бо жолудь хоча й пахне, але не так».

До деревію у Данила пристрасть мало кому зрозуміла, і те, що він понад усе любить деревіїв дух, пояснюють одним: змалечку Коряк чинбарував із батьком, то й звик, щоб у хаті міцним, колючим, як нашатир, дубовим настоєм пахло. Сам же Данило каже: «Мені воно що мочений дуб, що деревій — як ладан, тільки краще, бо аж здоровля прибуває...»

На розсаднику Данило сторожує. Не так удень, як уночі, коли вепри виходять з барлогів попастися: жолуді риють на розсаднику ось уже кілька років, а лісникам клопіт. От і найняли Данила в сторожі. Він хоча й погано бачить, зате чує, мов сова: вуж повзтиме десь неподалік — почує і скаже: «Отамо вуж не спить». А на очі слабує. І дивується: «Хіба то не морока? На два сажні все мені наче в тумані, а зорі бачу, хоч які дрібні!»

Далекозорий він.

Натоптавши лантух усяким необхідним збіжжям, Данило виносить його у двір, закурює на дорогу, потім вертається в хату й каже до жінки:

— Ну, то я пішов, значить...

— Ти ж уночі там, гляди, без ружжа не виходь, — наказує вона, запинаючи хустку, бо має провести його до порома і переправити, щоб зосліпу у воду не впав. І більш нічого не каже, знаючи, що дорогою, як буде в тому потреба, встигнуть про все перегомоніти.

І вирушають. Данило з лантухом та берданкою за плечима, вона з біленьким вузликом, у котрому на тиждень харчів зав'язано. Данило в куфайці та гумових чоботях, і Полька (хоча вже давно не Полька, а Палажка) теж у куфайці та гумових чоботях. Тільки й різниці, що в неї халяви якраз об нозі, тугенько литки обтискають, а в нього хляпають, бо тонконогий — як швидко йде чи біжить, то крила старого суконного галіфе обмотуються навколо ніг вище колін, аж присвистують...

Данило цибає широко й дивиться кудись поперед себе, а Полька — під ноги. Трапиться де калюжа або рівець, обводить його за руку, як поводир, примовляючи:

— Сюди, сюди... О!

А він іноді йде-йде та й зупиниться, ткне пальцем у далечінь:

— Диви, он дзьоб лелечий над туманцем червоніє.

— Еге ж, так я й побачу... — каже Полька, бо знає, що справді не побачить: раз Данило вгледів щось, то це вже страх далеко.

Потім луки кінчаються, і вони прошкують лісовою стежиною, Ліс низовий, набряклий душною вологою та п'янким духом розбухлої брості. Й обоє вони, вдихаючи його, думають про одне й те ж: «Оце б тільки жити та жити, а бач — старість...» — і зітхають, міцніше тримаються за руки, обходячи калюжі, як молоді круг аналоя.

На сонячних галявинах трави такі, що вже й на випас годилися б, але ж який з них наїдок? Вода водою. У затінках попід гінкою ліщиною (рибалки тут щоосені вудлища собі ріжуть) прозоро-зелені шпичаки конвалій, кропива з-під торішнього листя пнеться, молоденька, ще не жалка, якраз на борщ, сям і там стримлять замшілі пні, що пахнуть, як їх вивернути, старими грибами й трошечки йодом.

Ідуть, а довкола жовті квіти аж киплять. То жаб'яче мило. Ранньої весни, коли ще не цвітуть конвалії, півники й тендітні сокирки, школярики носять до школи ті жовті, соковиті, аж рипучі квіти, бо й вони веселі, дарма що не пахнуть, лише водою віддають, сирою землею та молодим жабуринням.

От і зараз школярі сунуть ватагою назустріч Данилові та Польці, щойно з порома, видно. Ґелґотять, шльопають по калюжах, розбризкуючи з них сонце, а в руках у кожного жовті пучечки — жаб'яче мило...

— Добрий день, дядьку й тітко! — поступаються стежкою.

— А, здрастуйте, здрастуйте! До школи?

— Угу...

— Ич, парубота... — всміхається до найменших хлопчаків Данило. Вони йому теж усміхаються.

— Он як! Ну, тоді... мужики!

— Ха-ха, хи-хи... Таке скажуть!

— Поромом з того боку?

— Атож.

— Ич, зайці...

І розходяться. Школярики біжка луками, Данило та Полька — неквапом, намацуючи чобітьми твердину. Аж назустріч їм ще двоє школярів, років по шістнадцять, а може, й під сімнадцять. За руки взялися, одне на одного не дивляться, і квітів ні в неї, ні в нього — ці вже бояться жовтого. Забачивши старших, пустилися, пішли порізно, нахиливши низенько голови, очі ховають...

— Добридень, — тихенько мовили, а поминувши старих, озирнулись і знову за руки взялися... Полька всміхається собі тихо, під ноги, молодіє видом. Потім:

— Колись, може, згадуєш, як ми отакої пори гуртом у ладки на луках грали? Ти тоді вже на вулицю вчащав, а мене увечері ще й за двір тато не пускали...

— Це отам, на Кулининій пущі?

— Авжеж. То я тебе тоді догнала, оддала ладку...

— Того ж і оддала, що я не хотів тікати...

— Та може... А додому прийшла, цілий вечір ту долоню, котрою тебе торкнулася, до серця тулила. Господи, дурні ми тоді були...

— Не дурні, а молоді,— якомога поважніше вимовляє ці слова Данило і бровами щось таке робить: то вгору їх підкине, то на очі напустить, а вони йому тремтять — усміхається. Тоді зітхає.— Було, було, та вже не буде...

І обом їм робиться трохи сумно, бо знають, що таки не буде.

Попереду чути стукіт сокири, аж виляски над водою. То поромщик підлагоджує пором після зими, бо має час, доки підоспіє хтось, щоб перехопитися на інший берег.

Забачивши Данила й Польку, він шапкує до них уклінно, бо довго не бачилися — цілу зиму.

— Живі-здорові?

— Та слава Богу!

— Що там у вас, у Вищій?

— Весна...

— А новенького?

Та й розгомоняться на часину, хоч те новеньке відоме всім трьом. А вже коли сонечко вимахне з-за дерев і настил на поромі закурить сріблястим відпаром, просихаючи, вирушають на той бік. За дротянку, що перекинута з берега на берег і провисла серединою аж у воду, беруться двоє, поромщик і Полька, а Данило сідає на мішок і дивиться по річці в далечінь. До дротянки його не підпускають, щоб не оступився, бува, та у воду не впав або руку в шківець не встромив, бо такий щирий у роботі, що аж похапливий.

І пливуть: скрип, скрип, тьох, тьох, — виспівує дротянка, а вода поза поромом обтікає та шелестить: прудка весною течія, води багато.

Приставши до берега, Данило й Полька виходять на галявину, стоять якийсь час мовчки, поглядають у той бік, куди Данилові йти, потім Полька йому:

— Ну ти ж глядися там...

А він:

— Дивися ж там за хазяйством... — це так, за звичкою бо хазяйства, вважай, немає, кури та квочка підсипана, та троє гусей осталося з зими на розплід.

Далі Данило йде сам, а Полька з поромом поволі одпливає на той бік не оглядаючись. Він теж ні разу не озирнеться, тільки наслухає, як дротянка над водою витьохкує, підкидає зручніше лантушок на плечі й дибає петлястою стежкою, вже не обминаючи калюж.

***

На розсаднику ані душі, навіть слідів людських немає — неторкана земля. Тільки рівненькі, посаджені під шпур кленочки, тополі, дубки, ясени до сонця пнуться та напружуються в бруньках — ось-ось вони луснуть. Край плантації під старою побитою громом вербою тулиться хата, вірніше не хата, а курінь о чотирьох стінах. Це і сторожка, і насінниця, і затишок для добрих людей у негоду. Торік біленька, вимазана Полькою хата зчорніла за зиму, скло у вікнах взялося жовто-червоними розводами та кружечками, райдугою проти сонця виграє.

Данило відсунув двері, вдихнув сирої погрібної пітьми, напоєної духом підопрілого сіна з примістки й торішнього акацієвого насіння, що лишилося невисіяним, і сів на поріжку, відчуваючи, що вже ніколи в світі, до смерті, до сліпоти, не піде звідси, з розсадника, що тільки й жив узимку мрією про цю мить... І хоч на нього чекало багато роботи: треба було винести з хати сіно й жолобки з-під насіння, щоб просихали на сонці, протерти вікна, розікласти свою примусію, щоб всяка річ своє місце знала, поставити сітку на ярку, розтикати попід стелею деревій, щоб зміцнити вологий весняний дух у своїй загородці, де примістка, — а він сидів на поріжку нерухомо, всміхаючись перед собою, й дрібно-дрібно ворушив пальцями рук, покладених на гострі коліна, у котрих ще гула втома від довгої, незвичної після зими ходи.

Нарешті підвівся, вломив дрівець на всохлому кущі черемхи й розіклав багаттячко. Тоненький струмок диму поволі піднявся над сторожкою, понад віттям дерев та й послався над ними прозорою хмаркою. А перегодом на горі, що голо височіла за лісом, пролунало, як над порожнечею:

— А-га-га-га...

«О, вже сошеняни пасіку привезли, — подумав Данило. — Знов на те місце, що й торік. Ну, воно й правильно, бо в цьому краї, як узяти по Пслу, найбільше дикої яблуні та груші, а ще ж і терну, і черемхи скільки...»

— То ти, Даниле?.. — лунко запитали з гори.

— «А вже ж не хто», — відповів у думці Коряк, міркуючи, що горланити йому, старому чоловікові, не личить, а як там комусь треба буде переконатися, він це чи не він, то прийдуть.

Ходив до нього завжди старший сошенянський пасічник дід Прокіпко — не про щось там дрібне погомоніти, а про життя.

Він і розмову так починав: «Давай, лишень, Даниле, про життя поміркуємо... Які дива за зиму чував або видав?»

Коряк любив такий зачин, однак першим балачки не заводив, зважаючи на те, що Прокіпко старший за нього на цілих п'ятнадцять років, а отже й мудріший на цілий ківш.

«Н-да... — починав пасічник, закручуючи цигарку з Данилового кріпачку. — Життя наше, як теє колесо: котиться, котиться, з гори на гору, з гори на гору, тоді цоп — упало...»

І починалася балачка.

«Ну, як сю зиму сторожувалося?» — цікавиться Прокіпко, вмощуючись під вербою так, щоб стовбур у спину не муляв.

«Ет, не питайте», — одказував Данило й заходжувався розважливо, з довгими значущими паузами, оповідати, яка на нього оце недавно, вже напровесні, незгода трапилася.

«Сиджу якось уночі під коморою, курю, наслухаю, що де робиться. В конторі саме якась нарада закрилася, люди розходяться. Бачу, і до мене хтось чимчикує. Підійшло, чую, постояло, похекало. Думав обізватися, спитати, хто, а тоді така гадка: як треба чогось од мене, само скаже, не треба — піде...»

При словах «постояло, похекало» Прокіпко нашорошувався, зводив на співбесідника очі, що з ним траплялося дуже рідко, очікуючи на щось незвичайне, якесь диво, а Данило, помовчавши, вів далі: «Одсторожував я, пішов додому, сів снідати... Коли це рип — посильний. Так і так, товариш голова викликають. Приходжу. Тільки на поріг, а він: «То ви, Даниле Кіндратовичу, може, скажете голові в очі, откровенно, що не уважаєте його, що він для вас не авторитет?»

«Чого, з якої речі?» — питаю.

«Ну як, — одказує, — підійшов учора до вас, а ви курите, очима дивитесь і — ні «здрастуйте», ні «до побачення». Я все ж таки голова...»

«Кажу йому: чув, що підходив хтось, а здоровкатися не здоровкався, бо не впізнав — бачу погано».

«Ну да, — сміється, — зірки на небі, самі ж хвалилися, бачите, а голови й за крок не признали?»

«Та, кажу, може б, і признав, якби ж трохи далі стояли. Обидився...»

Прокіпко на те ані пари з уст, попихкає димом, похитає головою та й подається на гору до пасіки. А вже другого дня, знову завітавши на розмову, скаже:

«Так, гомониш, обидився... Угу... Ну, хай пообижається. А ти мені краще поясни, бо ти молодший, грамотніший, чого воно так, що в нас дванадцять місяців на рік, а у калмиків тринадцять?»

І то вже йому аж до вечора вистачить — міркувати та дивуватися, чого ж воно так сталося...

Взагалі Данило за багато років приятелювання з пасічником помітив, що той не любить бувальщин («Я таке й без тебе знаю, надивився»), а все навертає розмову на щось незвичайне, дивовижне, хоча воно й вигадане, якщо не кимось, то самим Прокіпком...

Погрівши над багаттям руки, що затерпли од лантуха, та коліна — вони в нього завжди мерзнуть, — Данило виймає сітку і йде на рів ставити: до вечора, поки прийде Прокіпко, треба юшки зварити.

У рові води мало, на вершок-два, але риба є, здебільшого в'язь, що виходить у повінь пастися на луки, а як вода спадає, повертається в річку. То Данило, вважай, не ловить його і ніколи не скаже, що ходив рибу ловити, а скаже: «Перейняв двойко на вечерю».

Коли сітка виставлена — зяє угорі діромаччям, тільки внизу ціла, залаштована сировою ниткою, Коряк повертається до сторожки, вимітає звідти прілі гриби, що проросли по кутках і під примісткою ще восени, сушить, переколошкує сіно, розкладає на поличках своє начиння, але найприємніша йому робота — розперезати снопик деревію і ощадливо, по одній стеблині уквітчати ним стіни, низеньку стелю, холодні темні кутки, а тоді сісти на коритце, перекинуте догори дном, і дихати, дихати так розкішно, глибоко, що аж у грудях щем... Тільки після цього він може сказати лісникові, Польці чи Прокіпкові, що вже обжився і до самої осені навіть гадки не має в село повертатися, хіба на неділю або як гості з Харкова прибудуть — дочка, зять і онука.

О, ті часи для Данила любі та жадані. Порається, бувало, на розсаднику, там бур'янину висмикне, там саджанець до тички підв'яже, щоб рівненько ріс, аж гульк — хлоп'я стежкою лопотить і ще здалеку: «Дядьку, дядьку! Казали тітка Полька, щоб ви додому йшли, ваші, хе, хе, хух... — не здишеться, — гості з Харкова приїхали».

Тоді Данила вже не втримають біля сторожки ні дощ, ні град, ані каміння з неба. Біжить із малим посланцем, хекає по-дитячому та гостинці йому на бігу тиче: молодих горішків ліщинових, меду стільникового, загорнутого в широкий кленовий лист, чи ляща, спійманого вдосвіта — що під руку підвернулось, а галіфе обмотується йому крилами об ноги вище колін: хльось, хльось, хльось... «Хоч би ж пором по сей бік був!»

І не так йому дочка мила — хоч, звісно, хто ж рідної дитини не любить? — як зять Ігор та онука. Дочка, та більше до матері тулиться, про ганчір'я шушукаються, а то, дивись, і на карти кинуть, як нікого з чоловіків поблизу немає, а зять — о, то хлопець! Простий, добрий, неп'ющий і освічений — інженер.

Приїхав позаторік уперше — хтозна, що за людина, не бачилися, не говорили, тільки привіти в доччиних листах приписував. Словом — і своє начебто, і чуже. Увійшов у хату, підождав, доки жінка з батьком та матір'ю наобнімаються, сердитеньким, щоправда, трохи здався, брови зведені, губи лише ледь-ледь у посмішці тремтять. Потім дитину жінці передав: «Здрастуйте, тату! Здрастуйте, мамо! — обняв, поцілував тричі. — Так оце той зять...» — сказав і так усміхнувся, що... як же ти його не полюбиш!..

Небалакучий тільки. Встане вранці, вмиється, поснідає і за книжки, котрі з собою ж таки й привіз. Одно їх читає, одно читає та олівцем щось креслить, а то закине руки за голову і думає щось.

— Хіба ж, сину, так одпочивають? — не втерпів якось Данило. — Наївсь, напивсь — і на бокову. На Маню оно подивись, — про дочку. — Ні заботи їй, ні печалі, як то кажуть. Отак треба!

А він усміхнувся, тестя за плече міцненько до себе притис і так неголосно до нього:

— Тату, ви тільки не подумайте нічого такого... поганого, не в осуд кажу ні вам, ні мамі, ні дружині, а задля істини. Маня, хоч вона ваша дочка, а моя подруга і я її люблю, не так живе, як мені — і, мабуть, не тільки мені — хотілося б. Для неї, тату, — тільки зрозумійте мене правильно, — для неї благо те, що найближче лежить, що можна взяти, поторкать рукою, купити, з'їсти, одягти, чим можна зовні себе і своє гніздо прикрасити, зовні — чуєте? І вона не одна така. Поки що — і це особливо помітно, зрозуміло, в місті — таких більшість, страшна більшість. Чому в місті? Тому що ви, наприклад, любите і знаєте ліс не тільки як зелений масив, а його дух життя; землю не тільки як точку опори, а як живу істоту, річку, трави тощо, і любите не для розваги, а органічно, з пелюшок, як дитина — маму. А там — це розвага, зручність, відпочинок — і не більше. Я сам селюк і, можливо, не розумію міста. Але мені здається, що городяни найдужче і теж із пелюшок закохані в зручності, тобто у відповідний стрій предметів. Місто зручне для любителів зручності, от. Таких людей уже давно, цілі століття, називають обивателями, міщанами. В містах є чимало громадян, людей землі, людей людства. Але обивателів — переважна страшна більшість. Любов до зручностей, до предметів продиктована їм прагненням до спокою, а спокій — душевна підлість, писав один великий російський письменник. Обиватель найдужче любить прислів'я, точніше, його суть, сіль: "Про мене, Семене, хоч всі на мене, аби я зверху був!" Обиватель, тату, як сорока: любить блискуче і забуває про класні крила, а якщо й користується ними, то механічно і, знов таки ж, в ім'я поживи або для пошуків блискучого. Ви мене розумієте?

Вони сиділи в хлявці під сіном посеред пахощів злежаного різнотрав'я та сухот горішнього деревію — він висів у сніпках попід низькими бантинами — та ластів'ячих гнізд, біля котрих клопоталися ластівки, шугаючи крізь двері надвір і знадвору, з сонця на сонце. Ігор притискав до себе тестеві плечі все міцніше й міцніше, аж вони лущали в суглобах.

"Дебелий хлопець, — подумав Коряк. — А подивитися — таке тендітне та маломощне..." А вголос сказав:

— Розумію, синок, розумію. Переказать не перекажу, бо слів таких, як ти, не знаю, однак тямлю, їй-богу, тямлю, чого ж!

— Це добре, це чудово, — шепотів Ігор, пристукуючи себе кулаком по коліну і дивлячись кудись мимо всього, що було перед очима, — вдалечінь, як Данило, коли траплялося виходити на простір. — Я одразу відчув у вас щось таке... і полюбив, як батька, — свого рідного я не зазнав, загинув, козак... Але я говорю складно, і вам важко зрозуміти все, до крихти... Тоді отак! Чекайте, чекайте... Ви коли-небудь Біблію читали? Від Матфея, від Луки? Пам'ятаєте: "Не єдиним хлібом жива людина"?.. Так от це якраз те, про що я вам кажу. В людини, крім тіла, є душа, розум і серце... Ви воювали... Згадайте: коли ви йшли в атаку, до вас приходило... Ну, як би вам сказати... Самозабуття? До бою ви думали: вернусь чи востаннє йду? І, напевно, — це абсолютно природно — боялися. А потім, коли рушили всі, плече в плече, ура в ура, ви думали про себе, про власну смерть? Ні! Ви бачили перед собою всіх і були вже не собою, а краплиною всіх, а в кожному вашому товаришеві була краплина вас! Ви були одне ціле! Ви були тоді людьми людей! Такими повинні бути ми, люди, мислячі істоти, завжди. То брехня, що хтось один веде людей на подвиг. Брехня! Підняти — зможе. Повести — ні. Їх веде не один, а одне — самозречення одного в ім'я всіх і самозречення всіх в ім'я одного! От що означає Ісусів афоризм: "Не хлібом єдиним..." Або ще! — Ігор підхопився, висмикнув з-під бантини кілька стебел деревію, надломив одне. — Чим пахне? Деревієм! А це? А це? Теж. От таким повинен бути народ! Єдиний дух, душа в душу! А ми? А ми кажемо, про нас навіть анекдот складено такий: "Чого тобі, Марку, найдужче хочеться?" — "Щоб у сусіда хата згоріла і корова здохла!" Данило засміявся.

— Це точно, сину...

— От бачите! А ми — народ, плем'я (є таке чудесне слово) — і не кидати один одного на поталу, а потім казати: така його доля! повинні вчитися... Цьому, хай воно буде прокляте, ми навчені. Плече один одному, руку, розум, серце подавати повинні! Людина — людині, народ — народові! З цього починається людство. А плем'я — не одностайне, плем'я, де кажуть: "Хай у сусіда хата згорить!" — гідне зневаги, осміяння, знищення! І все починається з дрібнички начебто: тихого, смирного зовні обивательського спокою — душевної глухоти, підлості...

Після цієї розмови Данило, що звик лягати рано, коли залишався вдома, довго не міг заснути вночі. І хоч зять грався по обіді з дитиною, учив Маню їздити на велосипеді, міцно, одною рукою тримаючи його за сідло, і кричав по-хлоп'ячому: "Право руля! Перед собою дивись, не в колесо", — і сміявся радо, і потирав задоволено руки, коли Маня проїхала сама увесь двір, не впавши, — Данилові він здавався уже не таким, як раніше, ввічливим, простим, роботящим, "нашим Ігорком". А ще було трохи страшно за дочку...

"Чого йому ще! — сумно розмірковував старий, лежачи поруч із зятем на сінові, — лаштувалися на риболовлю, то лягли в хліві, щоб жінок не турбувати вдосвіта. — Робота — кращої не треба: чиста, культурна... Зодягнені обоє як з голочки... Квартира, дитина, їсти вдосталь... Хіба так живуть, як ми колись... одживали? Повернувся з війни — не те що хліба, хати немає, притулку. Згоріло все дотла.

Пішов у Кременчук, став на заводі до котлів за вісімсот карбованців на місяць. Чотириста жінці й дитині в суботу після платні одвозив, триста собі на харч (по сотні щомісяця на хату відкладав). Отож і виходило по десятці на день. А що на ту десятку купиш? Хліба шмат, маргарину сто грамів та тульки пригірщ... Тулька, тулька, тулька — щодня. Мабуть, і зараз, якби вмер та натомірували, то в жолудку саму луску знайшли б...

"Люди людства... Як ви в бій ходили?.." Отак і ходили... Біжиш на кулі, волосся дибки стає, пілотку скидає, очі, як цибуля, з лоба пруть, а біжиш, бо всі біжать, а душа та як струна — торкнись, і перерветься... Хіба там було коли думати?..

А про хату, що згоріла, — точно... Це вже в нас така заведенція... Хоч я зроду нічого нікому поганого не бажав... Звісно, може б, кому й підмогнути треба було б... Одарка Пряшівна оно щороку сама жито косить. Чом не помогти? Та ніколи. Як не свої вузлики в'яжеш, то в поле біжиш із дня в день. А так чом не допомогти людині?.."

І вирішив, що скаже зятеві на рибалці, як буде на те слушна нагодина: "Ти, сину, про всіх не дуже печись, а про себе більше дбай, бо ніхто про тебе не подбає".

Але так і не сказав, хоча й замірявся не раз: то кльов переб'є, то не хотілося Ігорового погляду од поплавка одривати — зосередженого такого, серйозного, а тоді вирішив, що незручно освіченій людині радити що б там не було, помулявся, помулявся та й змовчав: хай живуть як хочуть, їм видніше...

Уже й сонце сіло за гору. Від неї на ліс, на черемховий цвіт, що деінде вже проклюнувся білими вічками, лягла широченна, мабуть, вона сягала аж до Псла, тінь. Дим од багаття погустішав у ній, духом став крутіший, бо вологість налягла.

Данило став навколішки, хотів заглянути в казанок, та тільки диму набрав у очі, заплющився і так навзаплюшки мішав щербатою дерев'яною ложкою запашну юшку з двох в'язів — решту випустив, — розмірковуючи про те, що вже б час і Прокіпкові прийти, а його немає.

І саме в цей момент на стежці, що вела з гори до сторожки, почувся хрускіт сухенького хмизу, а незабаром із диму, покашлюючи, вийшов і сам Прокіпко — з ключкою в руці, в довгій куфайчині, в тій же шапці шкіряній, потрісканій, що й торік. Але постарів, подався пасічник: згорбився дужче, верхня губа з рідкими прозеленуватими вусами дужче запала...

Зняв шапку, пригладив ті вуса.

— Добривечір, Даниле! — Руки не подав, бо не мав такої звички. — А що воно видать, що чувать у білому світі? Висидів цілісіньку зиму на печі, подурнішав дід, то кортить якогось дива начуватися, щоб мізки розворушить...

— Та які ж дива, — спроквола, розважливо мовив Коряк, — Перезимували, от і слава Богу. Тепер літувати доведеться.

— Так-то так... Прокіпко зняв шапку, поклав під вербою і став умощуватися так, щоб у спину не муляло. — А знаку на небі ніякого не довелося бачити, як сторожував? Кажуть — я не чув, а люди подейкують, — що літають зараз у небі якісь чудовиська і світяться, і крізь них видно, як там усередині їдять, п'ють, гопки вибивають... Не чув? Гм... А я вірю, бо чудес на світі багато було та ще й буде...

Потім вони їли юшку, підставляючи під ложки висохлі старечі долоні, курили міцний Данилів тютюн, позичений у сусіди Івана, і мовчали. А сонячне проміння згасало над горою, де пасіка, небо роздвоїлося на синє, од степу, — нічне й червоне, од гори, — вечорове; з річки, де пором, долинав гомін та регіт (учні саме поверталися зі школи, щоб по сей бік лісом розбрестися стежками по нагірних хуторах). Насувалася ніч.

Коли внизу між стовбурами дерев за річкою зринуло червоне коло місяця, Данило увійшов до сторожки, намацав примістку й ліг: доки вепри вийдуть на пасовисько, можна трохи перепочити. І думалося йому про те, що зараз робить Полька, про дива, що літають чи не літають у небі, — Бог з ними, — про дітей та онуку десь там, у далекому невідомому Харкові, коли б то хоч вони пожили по-людськи, в мирі, тиші та супокої.

А в сторожці пахло сонцем, що цілий день угрівало долівку та стіни, сухими теплими ящиками з-під насіння та деревієм. І грудям дихалося легко, просторо, тільки щеміло там щось на самісінькому дні...

 

 

ПОМИНАЛИ  МАРКІЯНА

 

Ховали Маркіяна в полудень — без музики ховали і без попа, тому що більшість колгоспних «духовиків», як називали в селі самодіяльних музикантів, поїхали на станцію по жом, а попа сам небіжчик не велів запрошувати, бо з того часу, як у селі розібрали церкву, в Бога не вірував.

День був похмурий і холодний. Ще зранку рушила кура, а під обід так захурделило, що ті, хто взяв на себе турботу про похорон, — це були далекі Маркіянові родичі з хуторів та слобід,— час від часу тривожно перешіптувалися, радячи раду, чи не пора, мовляв, уже й на кладовище вирушати, бо ще, чого доброго, яму замете, то буде морока...

Над покійником ніхто не плакав, бо ніхто його за життя не любив: ні жінка, Стеха, весела й добра за вдачею, але зморена багаторотою сім'єю та Маркіяновими стусанами, ні родичі, ні односельці, ба навіть діти, що тільки й зазнали від батька якоїсь витрішкатої, часто-густо безпричинної лайки та образливих, завжди неочікуваних ляпасів або ж палиці навкидя. Тому й лежав Маркіян у своєму останньому притулку неоплаканий, посеред гнітючої тиші й ледь чутного шепоту та зітхань — вуса йому прилипли кінцями до запалих щік, худе виснажене обличчя взялося воском, лише брови, як і при житті, були сердито зведені на переніссі, й тим, хто добре знав старого, здавалося, що він ось-ось підведеться і, вирячивши налиті гнівом очі, крикне одразу на всіх: «Порядок треба знать!»

Коли ж хтось із новоприбулих на похорон, переступивши поріг, зопалу, швидше за звичаєм, аніж від щирого жалю, починав голосно тужити або ще й приказувати, всім, хто був у хаті, ставало незручно, й тоді кожен починав шморгати носом, тіпався в плечах, вдаючи, буцімто плаче...

Потім знову западала тиша, і було чути, як на печі сваряться найменші Маркіянові діти, Андрійко та Манька:

— Оддай, кажу! Твій осьо з капустою.

— А я хочу з я-а-агодами...

— Ну, на, вдавись!

— І-і-і... Не бийся!

— Цс-с! Замовч! Оно тато вмерли.

У хаті пахло живицею, що сям і там виступала з нових недосушених дощок (труну зробили нашвидкуруч і не пофарбували), новим коленкором, гарячим воском із свічки і морозом од забужавілих вікон, а з хатини, де варився обід,— капустою, узваром, домашньою локшиною, свіжим хлібом та самогонкою.

Нарешті з колгоспу приїхала підвода — широкі, услані околотом сани, запряжені парою коней, — прийшов голова сільради, який мав нести Маркіянову медаль «За трудову відзнаку» і виголосити на кладовищі промову; в сінях заторохтіли ночвами та діжками, звільняючи куток, щоб двері ширше відчинялися, потім хтось сказав:

— То воно таке, що можна б уже й виносити, бо коні померзнуть.

Чоловіки, ті, що були надворі, постягали шапки і, причесавшись п'ятірнями, попхалися в хату допомогти винести господаря, жінки вийняли з-поміж холодних Маркіянових пальців жовту, в теплих і м'яких патьоках свічку і поставили її на покуття, де висіли дві вінчальних ікони — одна Маркіянова, друга Стешина, — зап'яті обидві червоним роменським рушником. Кухарки в хатині перестали торохтіти рогачами і примовкли. Через поріг до світлиці вкотилася сиза студена завороть, і домовина попливла в ній, немов човен у тумані...

Аж тоді Стеха, заклопотана й зморена коло печі та коло дітей, заплакала, уткнувшись лицем у китиці великої накидної хустки, і баби охоче заходилися втішати її сумирно-лагідними словами; хлопці, старші Маркіянові сини, теж насурмилися, нахилили голови і теж, аби щось робити, взялися були за труну, однак їх легенько відштовхнули до неї, пояснивши, що «рідним не можна виносити покійника, не заведено так»...

Кура надворі не вщухала, а ніби ще дужче розбурхалася на вечір. Вітер шарпонув Маркіянові вуса, розпушив їх, настовбурчив, і лице покійника стало враз не сердитим, а навіть якимось розбишакувато веселим і добродушним. Таким був Маркіян лише в компанії: на Перше травня, на Жовтневі, а ще як у село повернулися з війни ті, хто зостався живий. Тоді він, п'яненький звісно, з рожевими плямами на вилицях, навіть підспівував молодицям, хрумаючи між іншим огірок чи пелюстку (Маркіян любив попоїсти), а коли хтось зривався на гопак чи там бариню, притупував під столом чобітьми, чепурив долонею вуса і хвацько вигукував рипучим, хрипким од незвички співати голосом:

А бариня шита, брита.

Любив бариню Микита!

Бариня, бариня...

і знов шукав очима, що б його з'їсти...

По дорозі на кладовище процесія порідшала, бо люди мерзли і, відставши непомітно, завертали кожен до свого двору. Коням теж було холодно, і вони сіпалися бігти, але їх придержували їздові — один за віжки, другий за обротьку, щоб часом не наїхали на голову сільради, котрий ішов попереду з медаллю на подушечці.

Яму й справді замело снігом ледь не вщерть, над нею нависли гострі козирки, що куріли блискучо-білою порохнявою, наче димом бралися; вгорі, над ямою, шаруділи плюсклими стручечками старі акації; порипували од морозу сірі потріскані хрести й оградки. Дядьки заходилися одкидати сніг, а голова сільради, чоловік уже немолодий, подзьобаний віспою, червоний від холоду та й від чарки, випитої перед тим, як вирушати на кладовище, виголосив тим часом коротку промову:

— Товариші! Сьогодні ми мо'на ска'ть навіки прощаємося з нашим дорогим Маркіяном Гнатовичем, людиною чесною, роботящою і безкомпромісною, що касалося інтересів усіх нас разом узятих, і яким всі ми його знали, мо'на ска'ть, щодня. Так що прощавайте, Маркіяне Гнатовичу, і пробачте, що ховаємо вас отак без нічого... Та воно хоч би й були хлопці, то в таку лиху годину хтозна чи й заграли б.

Потім усе було так, як завжди буває: домовину забили, спустили на двох шматках полотна в яму, люди вкинули по грудці мерзлої землі й почали розходитися — де молодші, а старші жінки та чоловіки, котрі свого часу співали на криласі, збилися в гурточок, щоб затишніше було, і заспівали «Вєчную память»...

На обід ішли купками, залишаючи на снігу жовті од глини сліди, й потихеньку гомоніли між собою про покійного.

— Бач, як воно виходить, — казав Грицько Мантачечка, колишній мірошник і Маркіянів приятель, — був чоловік, і немає чоловіка...

— Всі ми колись туди одчалимо...

— Еге, якби він не такий чесний був, то ще б жив та жив...

— Або не такий дурний...

— Хе-хе... Та й то таке!

— І вам ото не гріх?

— А чого — гріх? Хіба неправда?

— Казав покійний батюшка Терлецький: не суди ближнього, а ушедшего й поготів.

— Та хто ж судить...

Надвечір хуга втихла, хмари на заході почервоніли, сніг стужавів і гостро заблищав, а повітря стало таким прозорим, що було далеко видно голі, де-не-де листочок, дерева понад шляхом, низькі, вже понадбирані скирти соломи в полі та синюваті сніги на чіткому, немов одрізаному від неба обрії. Та сумна і велична синювата далечінь навернула Маркіянових односельців до думки про власну смерть, і розмова про небіжчика якось сама собою увірвалася.

 

***

Доки люди були на кладовищі, кухарки вже встигли прибрати в хаті, розставили столи, позичені у сусідів, — той вищий, той нижчий, той накритий клейонкою, той скатертиною, — поклали вздовж них холодні знадвір'я дошки, бо лав та ослонів на всіх не ставало, і почався обід.

По першій чарці поминальники (тут були переважно ті, хто колись разом із Маркіяном та Стехою починали празнувати свою молодість) розмовляли тихо і співали «божественних»: «Упокой, спасє», «Плачу і ридаю» і з особливим почуттям — «Со духі праведнимі скончавшуся»...

У хаті було душно від натопленої печі, що аж поруділа і потріскалася в коминах, а ще від тісноти, горілки й гарячих страв. Люди, випивши по другій (а хто молодший та ласий на дурику, то й по третій), повеселішали, розсілися купками і почали, кожна купка на свій лад, згадувати покійника.

Говорили одночасно в усіх кінцях столу, то було годі дослухатися, хто, як і про що саме говорить, отже оповідачі не дуже турбувалися про те, простить їх Бог чи не простить, а казали про небіжчика, що думали.

— Пам'ятаю, — гомонів до найближчих сусідів сивий, давно не стрижений (бо зима!) Герасим Ковтюх, — як повертався я в шістнадцятому з германської. Діло восени було, десь отак після Спасівки. Вийшов я удосвіта за Полтаву, думка така — на вечір додому доб'юся. То й іду собі, на ноги налягаю. Вже й Шведську могилу поминув, уже мені й Побиванку ось-ось буде видно. Коли чую: гукає хтось позаду. Озирнувся — аж воно Маркіян. При формі й при Георгії і рука на перев'язі. Теж одвоювався, знацця... Мені ж ото в шістнадцятому оцю клешню зробило, — Герасим показав слухачам правицю, на котрій замість п'яти було тільки два пальці — великий і мізинний. — Підходить ближче, дивлюся, а в нього на одному чоботі острог, а на другому залізяка якась ремінцями до халяви присупонена. Таке, сказати б, як тертушка, тільки дірки більші. Поздоровкалися ми, звісно, обнялися. Йдемо, про се, про те гомонимо: хто де воював, що кому з домівки прописували та що воно далі буде... За балачкою незчулися, як і день минув. Уже й краї наші почалися. Гарно так доокруж, Господи... А тут ще й місяць зійшов. Садками, пашницею всякою пахне (кіп ще не звозили) — одне слово, нашими землями. І тихо як у вусі. Тільки залізяка ота Маркіянова брязь-брязь, туп-дзень... Я й питаю: що воно в тебе ото за чортівня на чоботі? По-хорошому так, не те, щоб під'юдити хотів. А він як розсердиться, як скипить... «Какая така чортівня? — сливе кричить. — Ти що, устава не знаєш? Какой же з тіб'я солдат був! А в уставі що сказано — їздовому конной артилерії полагаєцца імєть шпору на лєвом, коренном, сапогє і защитную решотку — на правом, подкоренном, штоб подкоренная лошадь не повредила йому ноги. Добрав?» Та, кажу, чом не добрати... Тільки на лиху годину його, оте брязкало, в таку далечінь теліпать? Скинув би, причепив другий острог і — козак козаком! А він: «Що я, порядку не знаю?! Сказано в уставі: не положено — умри, но не поруш!»

Ет, думаю, з тобою зв'яжись. Та й завів балачку про Георгія: коли, питаю, і за віщо дали, та яка степень — я в цих орденах, ні в тодішніх, ні в теперішніх, і досі ні бе ні ме. Тут мого Маркіяна як підмінили: одійшов ураз, повеселішав і, таке сказати б, аж загордував. «Це, каже, мене прапорщик Піткевич представили... Одчаюга були їхнє благородіє! Як крикнуть, бувало, «бат-таррея!», то аж п'яти холонуть. Ото як би там не обстрілювали нашу позицію, їм байдуже: папироску в зуби і на бруствер! Ну-ка, кричить, братци, хто мнє огня принєсьоть?! А шрапнелі кругом — як джмелі гудуть. Хто ж піде на вірну смерть? А я пішов. Викресав швиденько вогню і теж на бруствер: пожалуста, ваше благородіє! Ще й під козирьок узяв. А вони: отето орьол! От тібє і хохол! На первую степень представляю! І другого дня — до генерала мене... Ти, конєшно, етого не поймйош, бо не представлявся. А мені оце й досі не віриться: чи це я, чи не я! Фі-гі-гі-гі...»

Герасим так вишкірився з-під вусів і так скрипуче-дурнувато засміявся, як би то й не він був, а сам Маркіян. Поминальники, що сиділи поблизу, весело реготнули, але, згадавши, де вони й навіщо зібралися, ніяково заозирались і хутенько потягнулися до чарок.

— Нехай же йому земля пухкенькою буде, — сказала котрась молодиця і скорботно зітхнула.

— Авжеж, — погодився Герасим. — Хіба я що? Це так, згадалося на гріх...

Грицько Мантачечка, що досі сидів мовчки, мружачи на людей швидкі розумні очі, одкашлявся, аби привернути до себе увагу, і сказав:

— Порядок він любив, що там балакать... За це з ним і руководителі ручкались, і вповноважені. Чули, що голова на похороні казав — «безкомпромісний»? О! Ото воно і є — порядочок. Ну раз таки й він, покійний, не влучив. Кхе... Якось за Махна пішли ми з ним на базар. Я — товару на чоботи купить, а Маркіян — «подивлюся, що воно за люди, оті махновці, кажуть, що в них порядки інтересні».

Приходимо в Зіньків, а там війська — курці ніде клюнути, І ні одного пішого. Все на конях та на тачанках. Ну, думаю, тут побазаруєш. Тут би якось позатинню назад вибратися, додому. А Маркіян: «Ходім, оно біля олійниці народ товпиться, мо' там збори якісь», — і туди. До зборів же він страх охочий був, та ще як дадуть виступити — квит! Пішов. Дивлюся, вже порядкує: руками розмахує, кричить, вуса наїжилися... Підходжу й собі — аж там грабіж: той олію в цебро цідить, той соняшниковим зерням пазуху натовкує, той макуху котить. А сусіда мій уже за поли когось водить. «Куди прешся, — кричить, — у чергу стань! А чи порядку не знаєш!» Воно б, може, й нічого, обійшлося, та тут, на лихо, візьми й нагодися двоє махновців кінних. Один такий, як оце я, миршавенький, а другий мордатий, шия — хоч обіддя гни. «Хто здєсь порядок наводить?» — питає і товаришеві своєму підморгує. А Маркіян вуса пальцем підбив, оскиркється: «Я, ваше благородіє!» — «Угу, — каже мордатий. — Ну-ка, йди сюди... Фамилія? Так-с... Значить, ти порядку хочеш? А ти знаєш те, рожа немитая, що ми анархія? Що ми за свободу, за повний безпорядок то їсть, кров свою проливаєм?» Та як оперіщить його канчуком уздовж спини, як оперіщить! Народ регоче, стовпився. «Так його, так!» — підзуджують. Звісно, який наш брат мужик: одного б'ють, а десять радіє, що не їх!..

Кинувся я до того морданя: пустіть, кажу, чоловіка, він же хотів як краще. Ледве впросив...

Тоді вже, як за Зіньків вийшли, кажу Маркіянові: на 'кого біса ти туди ліз? А він: «Хіба ж я знав, що в них такі порядки, щоб за порядок бить?!»

І знову реготала компанія, тепер уже не озираючись ні на Стеху, що примостилася на лежанці перепочити — молодші кухарки поралися біля столів самі, — ні на Маркіянових родичів, що й собі, підпивши, потайки усміхались і вже не проти були утнути пісні, аж доки хтось із них таки не втримався й почав своєї, хутірської:

За лєсом, за дремучим

ізбушка стояла-а-а,

а в єтой, у ізбушкі,

там вдовушка і'жила-а-а...

На нього дехто з тверезіших зацитькав був, боячись, що пісня про вдовушку лише розтроюдить Стешине горе, однак Стеха сказала: «Хай співають люди, якщо вже потягло», — і люди заспівали одностайніше, злагодженіше, геть віддаючи себе пісні й приємній підсвідомій радості з того, що вони живі, що їх ждуть натоплені хати, жінки, чоловіки, діти, що хуга вляглася й зійшов місяць, тож додому буде видно йти...

Скажи, скажи, хазяєчка,

с каких ти пор вдова-а-а?

Вдова я з того года,

як почалась і'война-а-а...

Стеха схилилася на подушку і тихо заплакала, згадавши найстарших своїх синів, котрих забрала у неї війна, — один згорів у танку під Кіровоградом, а другий поліг десь на чужині, під якимось німецьким селищем з такою трудною і довгою назвою, що вона ніяк не могла вимовити.

Потім поминальники співали й вигопкували про Гандзю-цяцю, Гандзю-птицю, Гандзю — гарну молодицю, а Стеха бачила перед собою тоді ще молодого, кароокого, з лихоманковим блиском в очах Маркіяна...

Ось він швендяє по двору, сердито смикаючи себе за вуса, і гукає їй на грядки: «Ти знов кролям трави вкинула? А я тобі що казав? У книжці оно прописують: хай калієву сіль лижуть, тоді шкурки линять не будуть».

«Еге ж, — сміється вона, підтримуючи рукою великий під фартухом живіт (саме з третім, Павлом, ходила), — якби я твоєї книжки слухала, то вже усі видохли б, а так ще двійко зосталося!..»

А ось він виступає на зборах у колгоспній конторі — веселий, збуджений, під вусами молодо зуби блищать:

«Якщо, товариші, райком і лічно товариш голова Кривобік вимагають від нас активної вивозки фікалію на поля, то ми й по цих показниках повинні випередити «Червоний партизан»! І якщо правління не проти, я, як активіст, перший очолив би цей рух!»

В конторі душно, чадно від торф'яного диму; сміх, вигуки, блимають каганці на лутках. «Згодні! Фікалій доручити Маркіянові!» Маркіян сяє, обіцяючи правлінню виправдати довір'я, а їй давко дихати, лице горить від сорому і хочеться плакать...

По війні, коли вже постарів так, що й вуса не трималися врізнобіч, а опали на куточки рота й просвічувалися наскрізь, — хіба не ліз він по коліна в снігу темними вечорами на засідання правління, де його вже ніхто не слухав і ні про що з ним не радився, а лише питалися в'їдливо: «І чого ви, дядьку, в таку лиху годину сюди йшли? Сиділи б собі вдома...»

«Еге ж, чого йшов! — сердився Маркіян. — Он з глибинки люди хліб серед білого дня пазухами розносять. Хіба ж це порядок? А ви — чого прийшов...»

І таки виходив: призначило його правління сторожем до заготзерна, бо знало, що Маркіян не тільки іншим не дасть украсти й пшеничини, а й сам не візьме.

Відтоді він геть зійшов з дому, а якщо й заявлявся, то хіба задля того, щоб гвинтівку-трилінійку почистити в теплі, «як полагається по уставу», та попоїсти чогось гарячого.

Стоїть, бувало, з тою гвинтівкою біля виходу з сільбуду (іншого приміщення під зерно в колгоспі не було, бо німці, відступаючи, спалили комори), на вусах іній голками виступив, хукає в долоні, кричить: «Ти куди ото пішов — га? А з чобіт зерно висипав? Чи, може, думаєш, я не бачив, як ти нарошне грузився по вороху, щоб за халяви набралося? Ану лишень вертайся!»

Не обминув і Стехи, котрій сам таки ж і на роботу загадував, бо «зерно гріється, а рук не вистачає». Одного разу, коли вона, зморена, натягавшись лантухів, рушила додому, Маркіян загукав їй у спину: «А ти що — найкраща? Іди мені витруси пшеницю з-за халяв!»

Обернулася, здивована, ховаючи в хустку незлостиву посмішку: «А хіба тобі, чоловіче, повилазило, що я в калошах?..»

Потім зерно вивезли в план, і Маркіян знову занудьгував, сидячи вдома. Пішов би в колгосп на нараду або на засідання виконкому — чоботи несправні, почитав би зведення в райгазеті — діти скельця з окулярів повиймали та замаюсили десь. Набився б, так не знає, хто нашкодив, а всіх бити — непорядок. Отож і одлежувався на печі щоднини та лаявся через комин, якщо дітвора зчиняла в хаті гармидер.

Якось у неділю, на храмний день, назмітала Стеха сякого-такого борошна, стулила з чим придумала жаровню пирогів: кілька з макушкою та калиною, кілька з квасолею. Роздала дітям по одному, Маркіянові два подала, а собі лишила той, що припалився одним боком. Діти заходилися їсти — повільно, ощадливо, смакуючи святкове їство. У хаті було тепло й урочисто, долівка новенькою соломою потрушена, козенята вицокували ратичками по лаві, і на них за те не сердилися — храм.

З'ївши свою долю, Маркіян визирнув з-за комина й запитав: «Там більше немає? Гм, таке, тільки жолудок роздратував», — і замовк. Та згодом знову заворушився й тихо, ніжно мовив до наймолодшої дочки: «Маню, подай таткові ще хоч півпиріжка».

Маня, витріщивши в стелю великі, чорні, як у батька, очі, ні з сього ні з того хихикнула:

«Де ж я вам візьму, як немає!»

«А в тебе, Андрійку?»

«Ги, — здивувався Андрійко, — Я свій уже давно змегелив!»

Маркіян зітхнув і замовк. Однак ненадовго.

«Павлушо, — покликав трохи згодом найстаршого. — Подивися, сину: там на жаровні ні одного пиріжка більш не осталося?»

Павло одвів погляд од вікна, за котрим навкіс летів сніг, понуро зирнув на піч:

«Є один, мамин. Нам усім припало по одному, а вам — два. Ви їх з'їли? З'їли. А той нехай мамі. Треба ж якийсь порядок знать!»

Маркіян, здається, й дихати перестав і довго лежав нерухомо. Затим зліз на долівку, дістав з-під лави маленький чавунчик і вибачливо, несміливо якось усміхаючись до Стехи, сказав:

«Я, жінко, картопельки собі зварю... Або юшки. Вигреби мені жару на припічок». Налив у чавунчик води, поставив у жар і почав роздмухувати його, вмочаючи одвислий вус у попіл. Жар заіскрився, зайнявся куценьким полум'ям. А коли Маркіян випростався знову, то одного вуса в нього вже не було, осмалився...

Таким і запам'ятала його Стеха в останній день перед хворобою: стоїть сутулий біля печі, поскубуючи той сивий недопалок, і жалібно, по-дитячому усміхається до неї.

«Отакої тобі, на старість вуса позбувся!» — тільки й сказав.

А дітям розвага: збилися на полу докупи, прискають один одному в потилицю та перештовхуються ліктями, вдаючи, що не з батька сміються, а жирують між собою...

Тоді вона взяла з жаровні свій пиріг і поклала йому в руку. «Лізь на піч, — сказала, — бо ще ноги простудиш. А юшку я й сама доварю».

З того часу Маркіян занедужав і до самої смерті, либонь, ніколи вже не згадував про порядок. Тільки одного разу, коли на відвідини до нього прийшов давній приятель Грицько Мантачечка, сказав тихо, ледве володаючи сухим язиком: «Смерті мені, Грицьку, не страшно... А от шкода чогось... Пожити кортить, побачити, що воно за порядки надалі будуть».

«А звісно... — лагідно погодився Мантачечка і, щоб одвести хворого від думки про смерть, заговорив про інше: — А пам'ятаєш, Маркушо, оту ніч у тридцять п'ятому, що дуже вітряна вдалася? У-у... По всіх садках тоді тільки й чути було: гуп гуп, гуп гуп... Яблука та груші падали. Визирне місяць з-за хмари, а в траві попід деревами білі токи від того плоду... Я тоді й млина не відчиняв, бо куди там молоти — рамена пообламувало б ураз. Геройський вітер був!»

«Е ні, не пам'ятаю... Я тоді у Полтаву на зльот їздив. От коли б ти побачив та почув, що там робилося!.. — Маркіян швидко забігав пальцями по сорочці на впалих грудях, а щоки йому взялися нетривким хворобливим рум'янцем. — Духова музика... Оплески... Все обласне керівництво виступало... І мені тоді слово дали... А ночували в готелі... Патефони, їжа — яка хочеш... Порядок, порядок...» — і замовк, хрипко одхекуючись.

А другого дня його не стало.

 

***

Перейшло вже далеко за північ. Компанія заморилася пити, їсти й веселитися, до того ж чоловіки за віщось побилися в сінях, так що їх ледве розтягли, — і поминальники почали розходитися по домівках, провалюючись у глибокому снігу, і вже ніхто не думав про Маркіяна, а кожен лаяв себе, що так довго засидівся.

Лише Грицько Мантачечка, колишній мірошник і Маркіянів приятель, йдучи додому повз кладовище, зупинився напроти одинокої, чорної могили, зняв шапку і п'яно проварнякав: «А що, порядок треба знать? Хе! От тобі й порядок!..»

 

 

ВУТОЧКА

 

На піщаному косогорі, з котрого далеко видно луки, річку й околиці лугового хутора Княжа Слобода, трохи на одшибі від великого нагірного села стоїть хата — верх побіля димаря запав (видно, крокви попідгнивали), а вікна подалися до землі так близько, що коли б заманулося комусь зазирнути в них, то нахилятися довелося б, як до копанки води набрати. Та охочих зазирати негусто, хіба дітворі ко — ли заманеться, бо живе в хаті стара сліпа баба Ганна, прозвана в селі Вуточкою. Хто й коли її так охрестив, уже нікому не впомку, тому що було те давно, ще за Ганниного дівування.

Осліпла Вуточка не враз. Спочатку прокинулися більма — невеликі, з макове зерня, потім почали рости, щодня потроху затуляючи від баби річку, луки й околиці Княжої Слободи, котрі стара вечорами, на заході сонця, любила розглядати з-під долоні, впізнаючи здалеку старовинні, з плетеними бовдурами хати своїх однолітків, до кого ходила, доки була прудкішою, на храм, празникувати або й так собі на одвідини. Ті вечори будили у Вуточки нерясні, примерклі спогади про молодість, про те, як, було, напрядала за зиму на два, а то й на три шматки полотна, як нав'язувала в жнива по вісім, а то й дев'ять кіп жита, як ходила до ополонки прати в маленьких чобітках на босу ногу, як молоділа з непокритою головою в лютий хрещенський мороз і не чула того морозу, лише вуха цвіли, мов дві макові пелюстки, та серце витьохкувало під вишитою сорочкою, віщуючи довге щастя, довге життя...

І от не стало цих вечорів, як і не було. Прийшла темінь і затулила від старої не тільки сонце, а й оті нерясні спогади, бо ніщо вже їх не будило.

Заходилися Вуточку рятувати хто як міг: водили до шептухи, возили до цілющої ікони, шпували в очі перетертим цукром через соломину, аж доки стара не осліпла навіки.

Поприїздили зі служби Вуточчині сини, викликані телеграмами — обидва старші сержанти надстрокової служби, в офіцерських картузах, з блискучими, під слюдою, личками на погонах та в рипучому реміняччі. В хаті запахло добре вичиненим товаром, ваксою і новим злежаним сукном.

Зустріла Ганна синів уже напомацки, однак не плакала і не побивалася своїм лихом, бо вважала себе ж таки й винною, що не сповістила про нього завчасно, — лише всміхалася на радощах тихою самовідреченою усмішкою та простягала до синів невидющі руки, натикаючись ними то на тверді портупеї, то на холодні значки, то на гострі козирки офіцерських картузів.

Побачивши матір такою безпорадною, покірно усміхненою кудись у порожнечу, сини вкрай знітилися і навіть сплакнули, хоч це аж ніяк не личило їм при такій строгій формі. А коли перше, найгостріше й найболючіше враження від материної сліпоти дещо пригоїлося, сини лагідненько висварили стару, бо теж вважали її винною в тому, що скоїлося, наввипередки хвалилися своїм добрим знайомством із військовими лікарями, «какіх на гражданке ішо нада поіскать», а ввечері випили за приїзд, повеселішали, і показували дівчатам у клубі, як танцювати солдатської польки — з отаким собі вихилясом та з приклацуванням начищеними підборами.

Другого дня, понадівавши старі материні ватянки, брати полагодили тин, підрізали старою іржавою косою побитий горобцями острішок, нарубали півхлівчика вільхових дров, а покінчивши з тим, убгали матері в долоню по кілька новеньких лопотючих десяток і вирушили в дорогу: служба є служба.

І знову зажила Вуточка самотиною, потроху звикаючи до вічної темряви та до стежок, котрими сходила все своє життя — на роботу й з роботи, в луг по дрівця і з дрівцями, до криниці й від криниці — і знов на роботу.

По весні, коли старі стежки губилися в калюжах та багні й протоптувалися нові, Вуточка здебільшого сиділа вдома, а коли підсихало, виходила до хвіртки й питалася у перехожих:

— А де воно тепер стежки?

Перехожі, якщо їм нікуди було поспішати, брали бабу за руку й виводили на протопти, а далі вона йшла вже сама, несучи на вустах лагідну, ніби назавжди зашерхлу посмішку вдячності...

 

***

Душно й солодко пахне в низовому бабиному садку тернів цвіт, гудуть у ньому бджоли з теплого, підсонячного боку та оси, що налітають сюди з лісу попастися. Трапляється їм і в хату до Вуточки завітати. Тоді в ній робиться веселіше, і вже не тхне прілою пусткою, як то буває взимку чи пізньої осені: оси тоненько видзвонюють під стелею, лунко, з розгону б'ються хобітками об шибки або пасуться собі нишком на лаві під образами, де ще з великодня зберігаються у Вуточки блюдце солодкого колива та пригірщ недорогих цукерок — може, хтось із малечі нагодиться, то буде чим поласувати.

Іноді приходять Вуточці тоненькі листи з трикутними штампами й перекази — завжди рівно на десять карбованців. Сини писали, що служба проходить нормально, що діти, себто її, Вуточчині, внуки, котрих вона ніколи не бачила, ростуть і що війни — хай мати не турбується — ще скоро не буде. У кінці кожного листа обов'язково приписувалося, щоб мати берегла себе, ходила до лавки не шляхом; а луками, щоб топила в лежанці не лише про сухі стіни, а й для душку і т. п. А далі, в самому низу, після синівських поклонів, уже іншим почерком писалося: «Дорогая мамаша!!! Примите также привет от ваших невесток Лили и Нюси, а также от ваших внуков Жорика и Геника. Посылаем вам 10 руб. на повседневные расходы. Пока все.

Допобачиння».

Одержавши листа, Вуточка просила сусідів прочитати його раз і вдруге, потім заходжувалася диктувати відповідь, котра починалася завжди одними й тими ж словами:

«Дорогі мої діти і внучки мої брильянтові. Кланяється вам низенько ваша мати і баба та жде вас у гості хоч на днину, якщо вже не можна вирватись надовше, бо страх як кортить побачити онучків — так кортить, що начеб знялася й полетіла...»

У цьому місці сусіда перебивав Ганну й питався обережненько:

— Як же ви їх, тітко, побачите, невидющі?..

— Так уже ж хоч обмацаю та голосочки послухаю, — усміхалася в стелю стара, аж ніяк не ображаючись на зауваження.

Далі вона сповіщала про те, що недавно присвоїли їй пенсію з колгоспу, дванадцять карбованців, і просила, щоб грошей більше не слали, бо їй вистачить і казенних, а купували собі більше теплої одежі на зиму та харчів «де кращеньких». До лавки ж їй, воля-неволя, доводиться ходити шляхом, позаяк луки переорали й засадили осокорчиками, так що тепер ніде й квасцю на борщ ущипнути. Однак хай вони лишень не турбуються: якщо мати й вирветься коли-не-коли до лавки по хліб чи оселедець, то шофери бачать її ще здалеку і обминають або зупиняються й тутукають...

І знову кланялась низенько, тепер уже не тільки синовому сімейству, а й товаришам по службі, «котрі без матерів росли», і знову просила приїхати хоч на днину, обіцяючи внукам новенький рашничок на рибалку, невісткам — по старовинній вишитій сорочці й по два роменських рушники, «бо вони вже скоро виведуться», а синам церковне повітря в хаті вечорами, настойку й солоного теренцю на закуску.

По тому, як листа було вкинуто, Вуточка заходжувалася чепурити хату: споліскувала цеберку, в котрій час від часу збирався на дні рудий колодязний мулок, мила пахучий вербовий кружок, що ним накривала воду, шкребла стіл, ослони, лави, примазувала долівку, тримаючи віхтя в правій руці, а лівою обмацуючи вже примазане, щоб не залишити, бува, сухої латки, протирала рушничком кольорові картинки, поприколювані до стін акацієвими шпичками. Тільки синових портретів, обіп'ятих вишиваними рушниками, та ще образів не чіпала, боячись звалити додолу, і павучки спокійно засновували їх густою, мов ятерина, павутиною.

Однак найдужче любила Вуточка той день, коли, за її розрахунками, син уже мав одержати листа і вирушити на домівку. Тоді вона вдягала чистеньку одежу, взувала нові офіцерські чоботи з тупими форменими носками і, прихопивши по ціпку в обидві руки, повагом ішла до лавки по гостинці — пряники, горілку та тверде, як глей, повидло: їй чомусь здавалося, що більш вишуканих ласощів, ніж «фабричне повидло», для невістки й бути не може...

Щоразу, як тільки Вуточка, надибавши стежку, входила в село, її тої ж миті обаранювала малеча, що гралася собі на вигоні посеред будяччя: то пристрояться за бабою і навшпиньки, чмихаючи, перекривляють її обережну ходу, то забіжать наперед і висолоплюють їй язика, щоб переконатися, чи таки ж зовсім баба сліпа, чи не зовсім; а то відбіжать рівно настільки, щоб до них не дістав бабин костур, і починають тоненько дражнити:

— Вуть-вуть-вуть-вуть...

— Тась-тась-тась...

— Гиля!

Вуточка не сердилась на ту забаву, бо знала, що тим лиш підстьобне, заохотить малечу і тоді від неї не одв'яжешся, а тільки посміхалася в небо або зупинялася й питала:

— А чиє це ти таке голосне та бідове, га? А йди лишень, будеш бабі за поводиря! — І йшла собі далі, майже не відриваючи ніг од землі, щоб стежки не загубити.

Коли ж дорогою траплявся хтось знайомий і озивався з привітанням чи отак собі покашлював через тин, даючи про себе знати, Вуточка охоче зупинялася погомоніти якусь часину, бо знала, що її неодмінно почнуть розпитувати, куди це вона вирядилася та по що, то буде нагода й синами похвалитися й порадитись, як його краще гостей почастувати: чи курочку до оцту зварити, чи холодчику до хрону, чи на молошне налягати, бо хто ж знає, що воно руським та ще й городським більш до вподоби.

Якщо на таку розмову нагоджалися жінки, то любенько радили старій і се і те; чоловіки ж охотніше розпитували про синів: де вони й ким служать, у яких частинах і яке получають жалування.

— Та жалування таке, що жити можна,— охоче розповідала стара. — А ким служать, хтозна, що вам і скакати... Грицько, молодший, так той вобще мовчить, як спитаєш, а Мусія, старшого, питалася, то не признається. Ніззя, каже, заборонено. То я вже й не набридала.

— Значить, коло ракет, — робили висновок дядьки і заводили балачку вже про своїх служивих, більшість яких теж «одбувала зверхстрочну», аж доки не доходило до суперечки: один доводив, що його Колько молодший сержант і механік біля танків, другий казав, що це брехня, бо як же Колько може бути механіком, та ще й при званні, коли він тупенький, насилу до сьомої групи доплуганився, та й то військкомат примусив. Що ж він у тих танках петрає!

Кінчалася суперечка тим, що дядьки нишком зарікалися більш ніколи не здоровкатись один до одного, а той, у котрого був колодязь, забороняв єхидному сусідові ходити до нього по воду...

Тим часом Вуточка, скупившись у лавці, поверталася додому, складала гостинці в чистенько вимитий мисник, приправляла горілку сухими стебельцями «животкової чаполочі», березовою бростю або ще якимсь, тільки їй відомим зіллям і, заткнувши пляшку ганчір'яним чопиком, ставила її під лаву на покуття — де темніше й прохолодніше.

Так минали дні й місяці, нижче ходило сонце, сивів, наче брався димком, терен у низовому бабиному садку й осипався додолу в перші ранкові приморозки; ночами в хату навідувалася сирість і липла до стін волохатими грибками — тільки тоді стара зрозуміла, що сини не приїдуть, і вперше за кілька років сліпоти заплакала, витираючи більма сухими покарлюченими пальцями.

А якось, уже пізньої осені, прийшов Вуточці лист — як завжди, від старшого, Мусія, бо молодший, Грицько, був на листування юлавий і озивався нечасто. Мусій писав, що вирватися додому за літа ні йому, ні Грицькові не вдалося (начальство не пустило), а невістки та внуки самі їхати не схотіли, бо «какой же им в этом интерес?».

— Одне слово, чужа чужина... — тільки й сказала Вуточка, навіть не дослухавши листа, і важко було зрозуміти: стосувалося те лише невісток та онуків чи й синів...

 

***

І от знову прийшла весна, і знову зацвів терен у Вуточчиному садку, принаджуючи своїми пахощами ос та бджіл на молоду квітку; прилетіли в село ластівки та лелеки на давні свої гнізда і заходились оновлювати їх; люди шпарували окола, налили за ворітьми торішнє листя — тільки Вуточчина хата, що присіла й почорнішала за зиму ще дужче, стояла посеред того весняного руху й оновлення одинока і теж ніби сліпа.

Та одного разу — це сталося перед самим святом — завітав до Вуточки гість, молоденький солдатик у значках на всі груди та шкіряних рукавичках, хоч надворі було вже тепло й сонячно. Весело привітавшись від порога, гість якусь хвилю мовчав, мабуть, роздивлявся по хаті, потім уже не так браво запитав:

— Тут живе Ганна Кошкалда?

— Тут, сину, тут, — захвилювалася Вуточка, вловивши знайомий військовий дух, що враз заповнив хату. — Проходьте ближченько та сідайте.

Солдат обережно рипнув лавою.

— Я, бабусю, од вашого сина, Мусія Прокоповича, привіт вам привіз, — сказав і коротко, невміло зітхнув. — А ще ось гостинці тут, бабусю.

— А... сам же він, Мусій, — тихо спитала Вуточка. — Чого ж він сам не прискочив?

— Йому, бабусю, зараз приїхати ніяк не можна. Він у нашому полковому оркестрі — перша труба, грати на параді буде...

— Он як... — чи то здивувалася, чи то знітилася Вуточка й довго мовчала потому. Коли ж відчула, що гостеві, мабуть, незручно сидіти отак мовчки, спитала: — А ким же Грицько, молодший мій, числиться, не чули?

— Він уже давно демобілізувався, — охоче пояснив солдат, — і зараз працює в охороні десь на заводі, точно не скажу...

Потім солдат пішов. А Вуточка ще довго сиділа самотиною у напівтемній хаті і вперше за багато років відчула, як усе її тіло наливається незнайомою досі зморою і немовби терпне.

Та ось, нарешті, сонце сіло так низько, що зазирнуло в бабині вікна, ласкавенько полоскотало старій щоку, зогріло темні прожилки на руках і сховалося за річкою, поставивши над Княжою Слободою високий рожевий стовп.

 

 

ОБНОВА

 

Купаюся в річці поміж лататтям. Ряска лоскочеться, гусяче пір'я плаває попід берегами, на мілині, — вода там гаряча і м'яка, як дощове літепло, — а по мосту люди йдуть, базарові. Малеча гукає до них з річки:

— Тітко, чуєте, тітко! Дайте базарового!

Дядьків не чіпають, бо ті сердитіші та й не з нашого села, а з Опішні — у нас їх називають «горщешниками». Везуть хурами горшки, пересипані половою: не розпродалися, того й тверезі всі і небалакучі...

Сунуть люди та й сунуть, гурточками й поодинці — мовчки: немає базарового. Хитається під ногами й колесами вутленький місток — улітку він завжди хитається, а взимку ні, бо палі обмерзають до самого дна.

Аж ось і мати йдуть. Піджачок сіренький у смужку, хустка, чоботи, спідниця — все старе, а кошик новий, жовтий, з рогозу.

— Мамо, мамо! — кличу, підпливаючи до мосту. — Чого ви там накупили?

А вони стали, кошик до ніг притулили, посміхаються невесело.

— Та нічого такого, — кажуть. — Кошик ось і калоші тобі. Вдягайся, підемо додому обідати, та приміряєш.

Пливу сажнями до берега — це мене тато, як ще живі були, сажнями навчили плавати, — хапаюся руками за теплі верболозові коси і видираюся на кручу. Потім швиденько вдягаюся.

Сорочка на мені — аж торохтить. Дебела одежина! Ношу вже п'ятий рік, і не рветься, бо з плащ-палатки. Оце, буває, мати виперуть, поставлять на спориші посеред двору сушити, то вона й стоїть, як жлукто, і не падає. А як вітряно, то ще й гуде потихеньку...

Вдягаю сорочку, тремчу, аж зуб на зуб не попадає — перекупався. Тоді довгенько витанцьовую на одній нозі, доки в холошу влучу, а заодно ще й приказую, щоб вода з вуха вилилася: «Коту, коту, вилий воду — чи на дощ, чи на грім, чи на блискавку...»

Штани в мене чудні. Привезли оце якось у лавку картинки всякі — на тій сливи намальовано, сині, великі, як воляче око, на тій груші червонобокі в листочках — і матерії сувій для пайщиків: одна смуга зелена, друга сиза, третя теж зелена, четверта теж сиза... Так мама й набрали. «Парубчак уже, — сказали, — пора штанці шить із справжньої матерії».

Понесли кроїти, а дядько Чмут, кравець, подивились-подивились на ту матерію та й кажуть: «Оце, Прісько, як хочеш: або зверху до паху буде зелене, а нижченько сизе, або одна холоша буде сиза, а друга зелена. Так що вибирай».

Мати зітхнули й сказали: «Та хай уже буде одна така, а друга така».

Натягую штани і попадаю спочатку в зелену холошу, а потім у сизу. Зелена трохи ширша, видно, дядько Чмут десь не так різнули — старі вони вже, підсліпуваті, та й рука нетверда...

— Змерз? — питаються мати з мосту.

А качки попід очеретами: ках-ках-ках... — наче реготять. Хіба ж парубки мерзнуть? Це мама частенько мені кажуть. А я сміюся сам собі, червонію та й думаю: який там парубок, як у мене холоші неоднакові!

Збігаю на міст. Дошки гарячі, пахнуть сіном, дьогтем і трухлявиною. А мама рушник з кошика — рвиць:

— Оце тобі обнова, — кажуть і цвітуть: раді.

Зазираю в кошик, а там калоші. Головками на мене блись-блись. Нові, аж сміються.

— А вони однакові?.. — питаю.

— Авжеж. Одинадцятий номер.

— Так великі ж...

— Нічого. Якраз на валянки. Пошиємо на зиму з отої татової діжурки — я вже й клоччя напитала,— та й носитимеш.

— А зараз як?

— А зараз... — мама трохи знітилися, — а зараз напхаємо чогось у носки, то не спадатимуть. Вдень босенький побігаєш, а ввечері, до сільбуду, взуватимеш.

— Та, мо', коли і взую... А так — чого мені до того сільбуду?

— Отакої! А Наталя ж? — шепочуть на вухо, всміхаючись. —Невісточка ж наша.

— Та, — кажу,— гетьте...

Хоч самому так радісно, так солодко. Невісточка... Може, й справді, хтозна. Як їй тато з війни й самокатку привіз, женську, без рами, і на плаття, і на спідниці, і хрому на чоботи, і годинничок маленький на руку... А в мене ж ото штани смугасті й сорочка-торохтун. Хтозна.

А мама:

— Бач, засоромилося парубча... — і «брехушку» мені пальцями лоскочуть, наче я маленький. — А ти, — сміються, — сором'язливий, як і тато. Колись — тоді тебе ще й на світі не було, ну ось-ось мав знайтися — пригорнув мене до себе та й каже: «А я тебе, Прісю, боявся. Оце, було, побачу в сільбуді й кажу собі: от зараз візьму й підійду, — а сам і з місця не зрушу. Так ноги й в'януть. Тоді починаю лічити: раз, два, три... І так інколи до сотні, а все не насмію». Й регоче, було, І я сміюся, бо таки ж я перша до нього підійшла...

Мама зітхають, і ми довго йдемо мовчки. Я знаю, про що вони зараз думають, і не хочу заважати їм. Толочу босими ногами прив'ялу гарячу траву в покосах, з неї раз по раз вилітають великі й дрібні, руді й зелені коники, хурчать крильцями і знову зникають, ховаються. Над луками стоїть волога отав'яча задуха, хоч сонце вже й не пече, а в лузі поміж верболозами миготить павутиння, жовтіє майже стиглий хміль — скоро осінь...

От уже й хату нашу видно. Щоправда, не нашу, а покійної баби Погончихи. Бабу не вбило — сама вмерла, бо й так довго жила: дев'яносто дев'ять років і шість місяців. Оце, лучалося, йде селом, згорбилася, аж ціпок у підборіддя тиць, тиць... Маленька така, як вузлик. І хата в неї була маленька й теж стара. Прожили вони один вік: баба сто років, і хата сто років, баба згорбилась, і хата згорбилась. Потім баба вмерла. Якраз під війну. Несла з низу гарбуз, спіткнулася, впала і вмерла. А гарбуз покотився вниз і шубовснув у криницю. Тоді в ній ще вода була — холодна та чиста, і на березі по вінцях м'ята росла, а тепер тільки жаби живуть, мулок допивають, та вільхові горішки плавають...

Звідтоді ми й живемо в бабиній хаті, бо нашу розбомбило. Поночі у нас завжди: стріха низько, вікна теж, улітку кропивою заростають, а взимку їх снігом замітає. Оце, буває, побачить курка якусь мураху на шибці, підбіжить та дзьобом у скло тук-тук. Наче гості. А де в нас ті гості візьмуться?..

Сідаю обідати, а стіна на покутті випнулась, підпирає мене до столу і полускує десь усередині. Мабуть, вона скоро впаде. Можна б стіл відсунути далі, та з місця не зрушається: ніжки вмазані в долівку ледь не на чверть — скільки разів баба примазувала хату за свій вік?

Однак думати мені про це ніколи, бо мама вже якусь побовтюшку на стіл ставляють, і я припадаю до неї з ложкою.

А їм нетерплячка. Дістають з кошика обнову та:

— Ну ж бо, примір.

Хтозна, що й робити: і їсти хочеться, й калоші прибути кортить.

— Ось ми по-городському зробимо, — обіцяють мама, довго нишпорять у запічку і дістають звідти панчохи. Халявки в них ще сякі-такі, а там, де були ступні, само рам'я. — Зараз ми двох зайців

уб'ємо: халявки, де ціліші, попідв'язуємо — під холошами воно не видно буде, а оце, з діромаччям, у носок заховаємо. От і не спадатимуть.

Доки влаштувалися, сонце за байрак скотилося. У хаті од заходу зробилося червоно й прохолодніше, перестало лущати в стінах, — певне, шашіль поснула, — горобці попід стріхою запурхали, вмощуючись на ночівлю. А надворі по небу — багряне мереживо, деркачі в лазу турчать, ластів'яччя поміж дворами в'ється — незабаром йому відлітати...

І враз мені так сумно стає, так незатишно, ніби я оце востаннє йду селом у великих нових калошах, що з незвички трохи водять мене по стежці, — ніби й мені скоро теж кудись відлітати...

Іду до мосту, де парубота збирається. Парубота — це такі, як і я, тільки холоші в них однакові та попідстригані вони чепурніше, без покосів на потилиці, як оце в мене, бо ж у них дядьки, діди, у декого навіть батьки є, а ми з мамою самі вже сьомий рік.

На греблі, біля пожежного ящика, з котрого дітвора вже давно виносила пісок на хатки, зборище: хлопці сидять на перилах, розхитують місток, дівчата верещать, наче їм і справді страшно. Від води холодком тягне, туманець понад кущами лепехи моститься — тепла ніч буде.

От уже й пісні хтось заводить:

Ой, у полі корито,

Ой, у полі корито,

Ой, у полі корито,

Повне води налито...

Це хлопці. А дівчата, знаючи, що далі слова пісні буде нібито ненароком перероблено на сороміцькі, грубі, спішать перебити хлопців і починають своєї:

Бєла кофта, чорний бантик,

Ох, зачем розв'язував?

Я любила тіб'я тайно,

Ох, зачем розказував?..

Мене вже помітили, гукають:

— Егей, Ванько! Іди швидше, бо нікому хтору брать.

— Го-го-го!

— Ха-ха!

— Тепер ми дамо!

І враз у гурті знишкли, притислися до перил. А я вже зірвався був бігти і теж став: мостом, поминаючи гурт, ішла Наталя, а поруч з нею — батько, завжди похмурий, з приплющеними очима, наче боявся, що в них хтось колись загляне. Він ніколи не повертає голови до людей, коли проходить мимо, і ніколи не каже повністю «здрастуйте» або «добридень», а каже «ндра» або «дрень».

Я його не соромлюсь, як інші хлопці батьків своїх дівчат, я його боюсь і намагаюся обходити. Особливо після того, як він колись викликав мене до себе в кабінет і сказав, заплющивши очі:

«Поганяй у райком комсомолу і скажи, щоб виписали тобі путівку на стройку нафтопроводу. Хоч на штани заробиш... Та гляди бовкни, що твій батько в полоні був, то ще й не пошлють».

«Тато вже три роки, як загинули, — кажу, — при чім же тут вони?»

А він: «Ну якщо ти такий розумний, то виходь завтра на свинарник».

З того часу і по сей день він до мене ні разу більше не обізвався, навіть свого «ндра» не сказав. І зараз не скаже, хоч і з Наталею.

Як би мені їх обминути?..

А вони вже близько. Від хвилювання я не бачу їх, тільки чую, як порипують його чоботи і хльоскає по халявах цупкий німецький плащ — наче туман мені в очах став. А коли вони порівнялися зі мною, я кинувся мимо них до гурту, немов страх поспішаю, але не зробив і двох кроків, як спіткнувся, зашкопиртав, калоші мої поспадали й посунулися з греблі, а панчохи, саме рам'я, розмоталися на півдороги, як гадюччя.

Я ще встиг помітити, як Наталя низько нахилила голову і сказала, мабуть, згарячу, проте дуже тихо: «Здрастуйте...» А він бгикнув, позирнув на панчохи, знову заплющився і порипів чобітьми геть, глухо кинувши Наталі якесь слово. Я не почув його. І взагалі вже нічого не чув, крім тиші, що враз запала в гурті на мосту, і гупання власного серця.

Потім сталося те, чого я згодом і сам не міг збагнути, бо не знав, звідки воно взялося: я вхопив грудку, крикнув: «І-і-іх!» — і доки вона летіла, волав:

— Так вам смішно? Так вам — потіха? То нате вам, собаки! Н-на!

Грудка влучила в Наталину голову. Я почув, як вона зойкнула, як здивовано і злякано зойкнули на мосту, як загупали по моїй спині його важкі кулаки, забиваючи мені дух, а від мосту хтось тоненько й не дужо рішуче гукав:

— Як вам не соромно, дядьку? Як вам можна!.. А ще...

Потім хтось надівав мені калоші, тихенько плакав і шепотів:

— Навіщо ти його, Ванько, займав... Навіщо?

— Ех, чудопал!..

 

 

 

НА  ПЕРЕКАТІ

 

Німий сидів у човні й важко відсапувався. По його твердих, як жорнове каміння, грудях, налитих дикою молодою силою, скочувалися крапельки води; вони поблискували в густих, зведених до перенісся бровах і на плечах, що вичахали від недавньої ще напруги і ледь помітно тремтіли.

Німий діставав з рубцюватого піщаного дна на перекаті круглобоке, одшліфоване бистроводдям каміння, човном возив його до берега і складав попід кручами — те каміння мало стати фундаментом майбутньої хати. Чиєї саме — німому було байдуже: йому були потрібні гроші.

Над річкою стояла тиша, тільки коли-не-коли в лісі диркотів на сухому довгому сучку дятел — чи то кликав самицю, чи то бавився, скупаний сонцем, — густо гули оси, що поселилися торік у старих вербових дуплах над самою водою. Човен, прип'ятий ланцюгом до шелюжиння, трохи водило по завороті, притискало бортом до берега і знову тягло на бистрину; вода на перекаті ледь чутно шепелявила, тручись об високі чорні валуни, і пахло криничною свіжістю.

Німий нахилився до корми, де лежала його одежа і в'язочка осоки з пляшкою молока всередині, дістав звідти холодну червонобоку кислицю і став їсти, важко рухаючи враз отерплими щелепами.

З-за кущів на кручі долинули людські голоси — чоловічий і жіночий, зарипіли на твердому піску колеса і кінські копита, однак німий того не чув, а видобув з картуза цигарку, скручену ще на березі сухими руками, і закурив, затягаючись із такою силою, що йому аж щоки западали двома глибокими ямками.

Підвода зупинилась якраз напроти човна, і згори загукали:

— Ага-га, Павлентію! Де ти є?

Потім шелеснули кущі, з кручі покотилися і забулькали коло човна грудочки землі — тільки тоді німий озирнувся, широко заусміхався дядькові, що стояв угорі з батогом за халявою, і показав на мигах, що він, мовляв, відпочиває, а каміння вже натяг — ондечки воно. Виплигнув з човна і заходився викидати валунці на кручу, напружуючи кожен м'яз, кожну жилочку на засмаглому, зрошеному бризками тілі й показуючи на пальцях, скільки коштує кожен валунець: оцей, менший, пудів на три (три пальці), — тридцять копійок, а оцей, більший, пудів на чотири (чотири пальці), — сорок копійок...

Дядько з жінкою клали по одному каменю на лантух і, згорблені, хекаючи та заточуючись, зносили до підводи. А німий, дивлячись на них, сміявся, прицмокуючи язиком, і співчутливо кивав головою.

Коли розраховувались, дядько довго длубався в кишенях, зітхав, наморщував лоба, перемацуючи мокрі, пожмакані, обліплені тютюновою потертю карбованці, і клав їх у широку Павлентієву долоню, приказуючи веселою скоромовкою:

— Двадцять камінців по тридцять копійок — це два карбованці. Та п'ять по сорок — руб сорок... Так що якраз на півлітра! Бери — і по руках! Де наше не пропадало...

Німий, вдаючи, буцімто невдоловений, сердито поводив плечима і йшов до човна, а коли підвода рушала, доганяв дядька, тицькав йому карбованця здачі, весело сміявся очима й гучно ляпав його межи плечі: мовляв, Павлентій зайвого не бере, — хоча й знав, що одержав лише половину заробленого...

Йому було потрібно лише два карбованці — на вечір. І він щодня терпляче ждав тої миті, коли сонце торкнеться гори по той бік річки, під кручами в тіні задзижчать комарі, а оси зникнуть у дуплах, заснуть, тоді приковував човен і луками навпростець ішов до села, посвистуючи на лелек, що цибали поміж покосами сіна, та ганяючись за ящірками, щоб хоч одна покинула хвіст...

Дома він одягав чисту сорочку, що аж рипіла на його натруджених м'язах, суконне галіфе, хромові чоботи і йшов до лавки.

Купивши чвертку і сто грамів дорогих цукерок, німий ховався тут-таки ж, у лавошному дворі, за хуру ящиків та порожніх бочок з-під гасу, навхильці випивав горілку і, загорнувши цукерки в холодний лопух, щоб не розтали в кишені, йшов до клубу. Там уже грали на баяні, танцювали на круглому цементованому тічку і витриндикували частівок, завезених студентами, що приїздили недавно полоти картоплю.

По проспекту вєтєр вєєт,

Врем'я к ночі клоніцца,

Парень дєвушку целуєт —

Хочет познакоміцца...

Німий одразу впізнавав свою дівчину, натоптувату рожевощоку Ганю, міцно брав її за руку і виводив з кола. Ганя потихеньку сміялась, лескотно якось і м'яко, пробувала для годиться випручати руку, а коли відходили від гурту і світло, що падало з двох стовпів на тічок, лишалося позаду, припадала голівкою до його плеча і заплющувала покірні лагідні очі: веди, мовляв, куди хочеш, куди заманеться...

Потім вони ходили луками, їли цукерки і обіймалися посеред пахощів скошеного сіна, аж доки на сході не займалася велика, як яблуко, досвітня зоря...

А другого дня німий знову вергав каміння або викопував з круч над водою чорні, важкі, немов одлиті з чавуну дуби, підмиті рікою ще кілька століть тому — місцеві теслі розкошелювалися за ті дубки іноді на десятку, а то й на дві, бо з них виходили добрячі меблі, лутки, одвірки, а якщо дуб траплявся довгенький, то й сволоки, — перевозив човном сіно з лісового берега на присільський або трусив кислиці на узвар про зиму, заробляючи собі на вечір два карбованці, а то й більше — аби до лавки було з чим сходити...

Однак сьогодні Павлентій не поспішав додому, хоч сонце вже давненько зайшло і вода на перекаті зашуміла тихіше й потаємніше, а попід кручами в заворотах, де поночіше, почали скидатися соменята.

Німий чекав на свого давнього ворога — колишнього об'їждчика, потім голову кооперації, потім заготовача яєць та приймальника металобрухту — нинішнього лісника Захарія Шашла.

У полудень, відпочиваючи у човні на сіні, котрим було вислано днище, Павлентій бачив, як Шашло, з ружжом за плечима, перехопився лісницьким човном через річку і зник у далині — видно, пішов на колгоспну пасіку, до котрої, як господар лісу, підставив і своїх три вулики...

Та раптом він знову вискочив на кручу, постояв якусь хвилю нашорошившись і притьмом кинувся за кущ.

Незабаром неподалік від нього заворушився у верхів'ях верболіз, і на берег вийшло двійко хлоп'ят з в'язанками обчухраного шелюгу за плечима — мабуть, на верші або кошики нарізали. Вони прошкували прямо на засідку, про щось розмовляючи і сміючись.

Німий підхопився з днища і, вчепившись руками в борти, увесь напружився, немов звір перед стрибком. З горла у нього вирвалося щось схоже на клекіт старого припутня, але хлопчики на тому боці не почули його. І в цю ж мить з-за куща, під котрим засів Шашло, вихопилося полум'я; блискуче проти сонця тиховоддя вкрилося великими й маленькими колами — то сплеснулася від пострілу риба. Хлопчики отетеріло зупинилися, кинули в'язанки — по десятку хворостин, стрибнули з переляку у воду, і течія понесла їх униз, до перекату. Шашло вискочив із засідки, кричав їм щось і розмахував дробовиком, потім забрав шелюг і пішов геть.

Німий, різко налягаючи на весло, погнав човна за хлопчиками, легко, одною рукою, повитягав їх з води, висадив на берег і, доки вони підтюпцем бігли до села, хляпаючи мокрими холішками, задумливо дивився їм услід, і в горлі у нього перекочувалися якісь ніжні, нікому не зрозумілі звуки...

Тепер німий сидів у човні й ждав, коли Шашло повернеться, ще й сам не знаючи, як помститься йому — і за себе, і за хлопчиків з великими переляканими очима та мокрими холішками, — ждав, забувши навіть про Ганю, і про чвертку, і про запашні ночі посеред лук з великою, як яблуко, зорею край неба...

 

***

Те сталося давно, коли німому було десять чи одинадцять років, коли він, як і всі діти, пас череду і, як усі діти, бігав на стернища по колоски.

Осінь того року випала дощова, вимочені й підпалені сонцем стерні зчорніли, колоски лежали на землі, немов упечатані в неї — так їх прибило зливами,— і вже ось-ось мали прорости, бо пахли солодом. Павлушко збирав їх у старенький лантушок, натоптував ногою, щоб заодно вони й обмолочувалися — дома буде менше роботи, — і знову збирав, рачкуючи від колоска до колоска і грузнучи коліньми в пухкій проволоженій землі.

Далеко в степу за ожередами соломи вставала, вищала й розпухала чорна громова туча. Вона раз у раз замішувалася червоними блискавицями, а трохи перегодом над стернями прокочувався грім глухий, далекий і нестрашний. Павлушко поспішав, бо лантух був іще не повен, а туча насувалася швидко — тому він майже не підводив голови, похапцем вибирав з-поміж пожухлих стернин важкі, одсирілі на дощ колоски, аж доки йому боляче, наче вогнем, обпекло спину. Павлушко упав з переляку на землю: подумав спочатку, що його вдарила блискавка, а коли глянув гарячими од сліз очима вгору, то побачив верхи на копі колгоспного об'їждчика Захарія Шашла з батіжком в одній руці і з кількома порожніми мішечками в другій, — знову зіщулився і припав до землі, як перепеля. Захарій щось кричав і гарцював навколо нього, а коли замахнувся вдруге, Павлушко підхопився на ноги і, волочачи за собою лантушок, щодуху побіг до села.

Дома він не плакав і не жалівся матері, а обмолотив качалкою колоски, провіяв на поривчастому передгрозовому вітрі зерно і забився за піч, навіть не повечерявши. А вночі, перевертаючись з боку на бік, сичав, скімлив від болю і гарячково, спросоння дряпав нігтями стіну...

Відтоді німий, забачивши Шашла, не усміхався до нього довірливо і лагідно, як то робив при зустрічі з односельцями, а зводив до переніся густі широкі брови і зорив на колишнього об'їждчика такими дикими, недобрими очима, що той аж не витримав якось, ухопив хлопця за плече і, повернувши до себе обличчям, сказав:

— Ти ди', яке скажене та злопам'ятне! Пойми, дурнику без'язикий: сказано мені було гнать — я й гнав... Усіх, пойми, всіх! Кхе-хе... А ти думав, тільки тебе? Всіх, брат, усіх... Ну от бач! Приходь, я тобі солодких яблук натрушу... І свистун зроблю. То хоч свистітимеш, якщо вже Бог речі позбавив...

По тому, як він улесливо сміявся та прицмокував товстими, мов кінські п'явки, губами, і по тому, як запобігливо зазирав йому в очі, німий зрозумів, що Шашло боїться його — тоді вже міцного, дебелого хлопчака — і хоче помиритися.

З того часу він уже не позирав на Шашла спідлоба недобрими потайними очима. Тепер у них було більше зневаги. Але й усміхатися — єдине, чим німий виказував свою симпатію до знайомих і незнайомих, — теж не усміхавсь, а дивився здебільшого кудись мимо Шашла...

 

***

На річку налягла ніч — суха і тепла, як перед грозою. Сміливіше почали скидатися соми, ляпаючи хвостами то там, то сям; зашелестіли крильми якісь пічні птахи, а німий сидів у човні, пильно вдивляючись у протилежний берег, увесь напружений і зіркий, як беркут на полюванні... Потім тихо причалив до лісникового човна, котрий ніколи ніким не приковувався, і, зіпхнувши його з берега, пустив за водою. Човен одразу зник у темряві, і було чути, як він лунко бився на перекаті об каміння, тріщав, а затим похлинувся водою, і на річці знову стало тихо. Німий пристав до свого берега, якраз напроти того місця, звідки мав з'явитися Шашло, і запалив цигарку.

Невдовзі на протилежному боці шелеснули кущі, й на синювату при зорях піщану косу вийшла чітко окреслена людська постать. Німий одразу ж помітив її і рвучко, глибоко затягся цигаркою.

— Х-ет, чорти! — пробубонів Шашло. — Знову зцибрили човна... Шукай тепер... Ей, хто там блискає? Ану, келиш перевези! Це я, Шашло, лісник!..

Павлентій відчув, що його кличуть, проте не поспішав, а раз по раз пахкав димом і недобре посміхався в темряву.

— Он ди', чи не німак, бува? — здогадався Шашло, підкинув рушницю і вистрелив.

Тільки тоді німий відштовхнувся веслом од кручі і, беручи трохи проти течії, рушив до протилежного берега.

— О, я ж бо й знав, що це ти! — зрадів Захарій. — Кричу, кричу, а ти, брат, ні гу-гу...

Він ухопив човен за носок, стяг на косу, потім обережно вмостив у сіно глечик — Павлентій здогадався, що то мед, — укинув два кулики шелюгу, зв'язані тепер в один, і, розхитуючи човна, усівся сам.

— Паняй, — махнув рукою.

Німий вигріб на течію, поклав весло на коліна, і човен, набираючи швидкість, боком пішов на перекат.

Сходив місяць, і було видно, як над водою струмує прозорими пасомцями молоденький туман, а в кущах зблискує дрібна, ще недорідна роса... Сомки вже не скидалися й не чмокали попід берегами — злякалися світла.

Шашло спочатку сидів спокійно, гадаючи, що Павлентій хоче висадити його якнайближче до села, одначе, коли до перекату лишилося вже палицею докинути і вода під човном зловісно засичала, бо тут було мілко, став навколішки і закричав:

— Ти що, здурів? Верни до берега! Верни, кажу, зараза німа!

Павлентій спритно виплигнув з човна, хитнувся від натиску сильної течії, що аж підламувала йому ноги в колінах, проте не впав, а лише сперся на весло, відчуваючи, як ступні занурюються в холодний різучий пісок. Він бачив, як човен — його човен! — ударило кормою об валун, окрутнуло, знову вдарило і ще з більшою швидкістю понесло на цілу низку каміння, зеленкуватого при низькому місяці.

— А-а-а... — несамовито заволав Шашло уже десь далеко внизу.

Потім звідти долинув тріск, буйне, переможне завивання течії, котру ніби враз перетнули греблею, і все стихло.

Німий вибрався на берег і сів на кручі.

Трохи перегодом повз нього, тоскно підвиваючи і схлипуючи, пробіг Шашло. У цівках дробовика, що теліпався в нього за плечима, хлюпотіла вода.

Незабаром у селі завалували собаки і довго ще не вгамовувалися. Але німий того не чув. Він дістав із картуза кисет, шматок газети і заходився крутити цигарку спокійними, безтрепетними пальцями.

 

 

ДЯДЬКО  НИКІН

 

Виходимо з двору вдосвіта. У селі ще ні в кого й не світиться. Тільки де-не-де на стовпах уздовж вулиці лампочки ліниво-жовто поблимують на ранок. Дядько Никін відчиняє ворота, прикручені до стовпців іржавим дротом так, що їх треба, трохи піднімати, бо інакше з місця не зрушиш, а я тягну тачку з нашим товаром — свіжиною: закололи вчора кабана, то повеземо оце на базар у Полтаву.

За селом я трохи наджидаю, поки дядько впорається з ворітьми, а далі цупимо тачку вдвох. Дядько Никін у новому, виїзному, як він каже, протезі, взутому в черевик, теж новий і рипучий, і без ціпка, то дуже пришкандибує: дишло смикається управоруч і тачку водить. Отак і плуганимося селом, як два необ'їжджених бички в ярмі, дядько рвицькає дишло на себе, а я заточуюся, бо в руці слабіший за дядька, та рвицькаю на себе.

— Якби попутна машина трапилась, то краще, міркує дядько вголос.

Це так, аби не мовчати. А спитай у нього, чому краще «попутною», а не автобусом, — не скаже, бо й сам не знає. Однак я таки питаю.

— Того краще, — каже дядько,— що... краще.

Ну от, я ж так і знав!

Під ногами в нас та під колесами тачки полускує мерзле, прибите інеєм листя, шурхотить тверда наїжачена трава, теж біла, з темним од морозу прозеленцем, а на хлівах та горищах по всьому селі співають півні — вже по-зимовому, хрипкувато.

Можна було б, звичайно, побазарувати й дядьковою машиною, інвалідською, так несправна ще з літа. Щось там дядько так одрегулгював у моторі (він каже: «мóтор»), що як заведе, то дим валує, мов із цегельні, й огортає всю машину. А він ще й гукає з кабіни:

«Ану лишень, плем'яшу, подивись, який там дим!»

«Чорний!» — кричу на весь куток, бо треба ж гуркіт перекричати.

Дядько Никін глушить мотор, вилазить із кабіни й з виглядом механіка-аса прорікає:

«Значить, бензин старий. Треба заливати нового, а його катма».

Або:

«Значить, карбюратор підгуляв. Треба знімать та нести хлопцям у табір, хай ладнають».

Знімає й несе. І я вже наперед знаю: по дорозі в табір він зайде до лавки за чверткою, зміркувавши, що «дурно музика не грає», а ввечері повернеться трохи напідпитку, з «настроєним» карбюратором, довго порпатиметься, доки прилаштує його на місце, і нарешті скаже, виважуючи протез у кабіну:

«Ану, Ільку, штовхни, спробуємо завести».

Тоді я впираюся руками в зарослий пилюгою задок машини і кроків з десяток пхаю її до Вишневого ярка, а далі вона котиться сама, чмихаючи холодним димком мені в коліна. Буває, що й заводиться. За такої удачі ми, весело вигукуючи один одному на вухо, що таки наша взяла, вилітаємо на повному газі з ярка в степ і робимо «обкатку», доки набридне. А буває, що машина скочується в ярок, так і не завівшись, бо, як виявляється потім, дядько Никін забув увімкнути «зажигання»... Тоді ми або ж кидаємо її в ярку, або ждемо, доки з молочарні повертатиметься двокінкою наш сусіда, молоковоз, — той уже не відмовить, притягне її до двору.

І так щоліта, од початку й до кінця моїх вакацій, хіба, мо', автоінспектор відбере у дядька права за якусь там провину. Тоді машина безвиїзно стоїть у дворі, накрита од дощу й сонця старими куфайками та витертими до фіолетового блиску тітчиними плюшками, а дядько нудиться без діла та метикує, яким чином визволити права.

Та визволяти їх не доводиться, бо інспектор — наш дільничний — незабаром сам приїздить мотоциклом до двору, віддає дядькові права й каже:

— Только ж смотріть мені, Христофоровичу, щоб більше не повторювалося, щоб — гарантія. А то як же це так: уключили лівий поворот, а жарите прямо...

— То я ж забув, що включив його, ще як виїжджав із двору, хай йому абищо! — покаянно вигукує дядько Никін, і вони йдуть у хату. - Загляньте ж хоч, як ми живемо, — припрошує дядько...

З'їжджаємо з кладовищенського піщаного косогору. Пісок примерз, узявся зверху тонкою скоринкою й шахкає під ногами — ламається. Крізь ріденькі сосни попереду прозирає східень — вузька білувата смуга з ледь помітним рожевим пружком угорі. Розвидняється.

На зупинці анікогісінько. В сільбуді, що навпроти, — поночі, і він був би схожий на покинутий барак, якби обіч нього в березах не світилася між голим віттям червона кулька на пам'ятникові полеглим воїнам — звичайний плафон, пофарбований у червоне, під яким горить лампочка. То — Вічний вогонь. Коли електрики чогось там вимикають з лінії наш куток, гасне й Вічний вогонь — немовби на відпочинок...

Не встигаємо ми з дядьком скинути лантух із свіжиною й закотити тачку за сільбуд (тітка витопить та прийде забере), як од мосту, повівши фарами по верхів'ях тополь, гурчить машина. Дядько Никін, за кожним кроком посилаючи праве плече вперед, виходить на асфальт, махає рукою і каже так, немовби шофер те почує:

— Двох... до Полтави... підкинь... що тобі... трояк на дорозі валяється?

Машина скрипить гальмами, з кабіни, блимаючи цигаркою, лінькувато питають:

— Куди?

— До Полтави, кажу... — рипить протезом дядько, — трояк даю... А як до базару підкинеш, то ще й на «Біломор» доточу!

— Давайте, тільки в кабіну хай сідає хтось один, більше місця нема. Там у кузові солома й кожух, то не пробере. А проте — дивіться.

Вже на ходу дядько Никін подає мені з кабіни через вікно свою товстувату цупку діжурку й гукає:

— За кабіною, в затишку лягай, та гляди, щоб діжурку не знесло вітром, бо тоді виторгуємо чортів пляшку!

Я роблю в соломі кубло, накидаю на плечі поверх куфайки ще й дядькову діжурку, таку важку, що її ураган з місця не зворухне, ноги вкриваю водієвим кожухом — він міцно пахне бензином та холодним хутром — і блаженно заплющую очі: од того, що над моїм затишком гуде вітер-свіжак, а мені тепло, як у тій казковій рукавичці; що дорогою бачитиму все довкола, бо так люблю цей шлях — од села до Полтави. Я й зараз, із заплющеними очима, бачу, як на дротах від стовпа до стовпа куняють синьокрилі ракші, прошмигують через дорогу підняті світлом од фар перелякані зайці, як проносяться повз машину жовтолисті дубки та осокори — печальні знамена осені... А ще в мені й досі живе од учорашнього дня оте велике торжество, як по всьому селу ще з досвітку то там, то там шугали вгору червоні проти синього-пресинього неба стовписька полум'я, поміж дворами тягло уже напівзабутим, аж солодким околотяним димом — колійське свято! — а дядько Никін, веселий, осяяний багаттям, шаркав ножем об брусок і наспівував, мов той язичник:

Зарізали,

                зарізали,

                                зарізали кабана...

У настрої він завжди наспівує те, про що думає. Якщо, приміром, йому треба в магазин, і справна машина, і є гроші, то, одягаючись або шукаючи в коробочці з тітчиними нитками ключ од «зажигання», він неодмінно приспівуватиме:

Поїдемо,

                поїдемо,

                                поїдемо в магазин...

І то не тому він такий веселий, аж на пісню зривається, що купить у магазині якусь там абищицю, — ні: тому, що поїде... Урочисто отак вийде у двір до машини, постукає ціпком по манюніх скатах (з цього дядько Никін завжди починає ритуал поїздки), тоді сідає в кабіну і... Ні, одразу він не заводить мотор, а сидить якийсь час нерухомо, зосереджено осмислюючи, що за чим має робити водій, тоді по-молодецькому збиває бриля на потилицю, кидає в зуби лавошну цигарку і каже:

«Одчиняй, Ільку, воротá — їде пан сирота!»

Коли ворота одчинено, машина, завиваючи, як аероплан, робить кілька стрибків, вилітає повз мене на вигін, блиснувши червоним оком «лівого повороту», і мчить селом з таким ревом, що кури та гуси не біжать з-поперед неї, а летять...

Не повернеться дядько Никін, звичайно, аж до самого вечора. Тоді ми з дядиною по черзі бігаємо до воріт виглядати його, розпитуємо перехожих, чи не бачили отакої й такої машини, і часто дядина каже:

«Ні, він таки своєю смертю не вмре... Мислимо, га, як воно отак прудко бігає, спробуй його вдержати, та ще безногому!»

Однак усе кінчається добре. Дядько Никін повертається живий-кріпкий, ще й з хабаром: десятком груш або яблук, кавуном чи вузликом у багажнику.

«О, а то що?» — одразу ж накидається на нього дядина, киваючи на вузлик.

«Мак!» — весело одказує дядько.

«Де ж ти його взяв?»

«Та де — заробив. Думаєш, дурно хтось дасть? Хе-хе, гляди, бува! Під'їхав до сільбуду, а там баба якась на клунках сидить. «Вам куди?» — питаю. — «До Човнової, синку». Дивлюся: старе, немічне, автобуса вже не буде... «Сідайте», — кажу. І одтарахтарив. Привіз, а вона мені — маку. Не беру — обижається. «Скоро Маковія, наробите шуликів та й мене, стару, згадаєте». То я й узяв. А чого? Дають — бери, б'ють — тікай!»

Усі ті дядькові шоферські чудернацтва тітка залюбки вибача, бо він таки частенько потура її примхам. Прийде, скажімо, звідкіля чи приїде, тільки-но в двір, а тітка:

«Никоне, Никоне! Піди вилай Одарю, бо сьогодні од її курей на грядках одбою не було».

Дядько Никін мовчки приставляє ціпок до призьби (без ціпка він, як дитина, немічний), підходить до сусідчиного тину і, байдуже йому, у дворі Одаря чи в хаті, слухає його чи ні, поволеньки заводить:

«Ти, Одарко, — скік-ки разів тобі було казано? — той... курей у грядки не пускала б. Того, що, як не кажи, а шкоду роблять, та ще й немалу. Скік-ки ж можна терпіть, га?» — і довго так виказує, звично, як по писаному, аж поки тітка не вигляне за поріг та не скаже:

«Годі, Никоне, йди вже вечерять!»

Тоді дядько, підхопивши рукою протез вище коліна, щоб легше було його тягти, іде до хати і втомлено, так, ніби щойно махав ціпом, каже:

«Ху-у-х... Що там у нас на вечерю?»

Проте інколи йому немовби набридає бути таким, як він є. Інколи в нього вселяється демон заперечення. Це по-моєму. А по-тітчиному: «О, вже його якась лиха година мордує!»

Найчастіше це буває тоді, як машина не заводиться. Тоді йому нічого не скажи, бо все буде заперечувати — сердито і вперто. Стане, буває, біля воріт, зіпреться на костур і жде, доки хтось ітиме чи їхатиме повз двір. А на обличчі як написано: ану ж хай хтось спробує сказати мені, що небо вгорі... зразу одбрию!

А тут нагодився молоковоз. Коні мокрі, аж пара з них валує, сам як хлющ: тільки що смуга дощу по той бік річки, де молочарня, пройшла.

«Чого це ти, Мироне, мокрий?» — дядько до нього.

«Бо дощик намочив», — смирнесенько усміхається Мирон, надержуючи віжки, — маленький, щупленький як цвіркун.

«Де? Кий дощ?»

«У Портнівці. Гарний дощик випав, тепленький».

«Хе-ге! — вже зловісно вигукує дядько Никін. — Не бреши. Там дощу не було. Я ж бачив: хмару он туди потягло», — показує ціпком кудись убік.

«Та, мо' й таке», — лагідненько погоджується Мирон і паняє коней, а дядько йде до хати і бурчить:

«Що ж я — сліпий, не бачив, куди хмара пішла...»

А якось посеред літа вирішили ми всім сімейством прибудувати до хати веранду — «щоб було, як у людей». Потесали дерево, заклали фундамент. Заходивсь я біля коробів під вікна.

«А то що ти робиш» — не второпав дядько.

«Короби в'яжу, — одказую, — щоб вікна було куди вставляти».

«Кі вікна, кі короби! — наїжачився враз (тоді його саме «мордувала якась лиха година»). — Всі стіни будуть глухі. Он у Семена Андріяновича всі глухі».

«Так то ж не веранда, а комірчина!»

«Зате зимою затишок».

«І в нас буде затишок, як повставляємо вікна. Хату ж не продимає?»

«Хе-ге, то ж хата, а то веранда».

Надвечір дядько одійшов, бо з міста йому привезли заряджений акумулятор, ходив околяса біля машини й приспівував:

Нехай будуть вікна,

нехай будуть вікна,

хіба мені що!

— Хе-ге! — доносить до мене вітер дядьків голос із кабіни. — Це ти, товаришок, неправильно кажеш. Я свою машину як оці п'ять, пальців знаю! Наскрізь!

О! Ну, це ми наторгуємо! Тепер дядько сперечатиметься на базарі з кожним покупцем. А може, поки доб'ємося, і вгомониться, як-не-як, за прибутком їде, а не на розор. До того ж у нього є два «хе-ге», одне добре, друге — вперте. Зараз він вживає, либонь, добре...

Я дивлюся на небо, приоране рожевими скибами хмар — сонце зійшло, — і уявляю собі хрест на Шведській могилі, що вночі, певно, біліє памороззю, а зараз сяє крапельками роси проти сонця, глибоко, аж до дна грудей вдихаю холодне й чисте, як кринична вода з полтавських околиць, повітря. На базарі, куди нас таки підкинув водій за пачку «Біломору», дядько Никін каже мені:

— Значить, так, я пішов ставити печаті на льохках та печінці...

Чого ти реготиш? Може, наш кабанчик хворий був. Реготить!» А ти йди місце займай у м'ясниці і жди мене.

Я займаю місце напроти вільного віконця, біля якого вже товпиться народ. «Що у тебе, парубче, свинина? Старе? Молоде?»

— Прийде хазяїн з печатями — узнаєте, — одказую.

Незабаром повертається дядько, збуджений, меткий у рухах, аж метушливий.

— Все! Починаємо. Зараз найму рубщика — і починаємо. Я знаю, як з ними балакать...

Він іде в куток м'ясницької, де навколо повнощоких і товстоплечих рубщиків стовпилися дядьки-наймачі, й за хвилину вже веде під руку якогось пиканя у білому фартусі поверх куфайки, щось шепочучи йому над вухо, підморгуючи та ляскаючи себе долонею по кишені, під якою гуде протез. Потім вони обертаються спинами до віконець, де товпиться народ, згорблюються так, ніби прикурюють з однієї пригоршні, й швидко розходяться.

Дядько Никін розв'язує лантух і, вдоволений, по-змовницькому підморгує мені:

— Думають, як дядько з села, то ним можна черевики зашнуровувать. Ми теж, брат, не з тирси зроблені... Хотів шість, а я йому — п'ять!

— За скілько найняли? — питається в нього якась тіточка в новій плюшці, з-під якої звисають довгі китиці од платка. Її хазяїн, наш сусід по віконцю, вже торгує, хвацько вигукуючи:

— Ну, що кому свіженького сальця на шпичку та мняс-ця на каклєти! Ще кому...

— За п'ять, — пошепки відповідає дядько з таким виглядом, що тут, мовляв, голубко, треба вміти обернутися.

— А ми за три! — радіє тіточка. — Це він вас підкував!

Дядько випростовусться над лантухом і ошелешено дивиться якийсь час у байдужу спину рубщикові, що підгострює сокиру, тоді обертається до мене й аж надто бадьоро мовить:

— Нічого, зате ми його заставимо рубати м'ясо так, як ми схочемо!

— Нічого, нічого! — погоджуюся швидко, бо мені страх як шкода його... Не двох переплачених карбованців, а його.

Дядько Никін, мабуть, зрозумів це по-своєму, бо зашепотів швидко-швидко:

— Та ти, Ілюшо, не соромся. Я... чого, я розумію: студент, учитель скоро, а тут стій біля прилавка з м'ясом... А що зробиш? Життя таке. у того щось купив, тому щось продав, тому даром оддав... Так і виручають люди одне одного до смерті... Я б тебе й не брав, та сам знаєш, який з мене грамотій у арифметиці.

— Нічого, нічого, — твердо кажу йому. — Будемо починати.

Дядько перехиляється через ваги, одчиняє віконце, і пальці в нього дрібно тремтять.

Першим у віконці з'являється старанно припудрене личко з маленькими, кругло нафарбованими губами, схожими на сургучеву печатку.

— У вас кабанчик ілі свинка?

— А хіба не однаково? — дивується дядько. — Свинина як свинина: молода, свіжа. Вчора закололи. А якщо вже хочете знать, то був кабанчик.

— Ну, старий твій сьогодні наторгує... — сміється до мене наш рубщик, що вже впорався з половиною роботи. Затим кладе свою гільйотинну сокиру на пень і з люб'язною посмішкою підходить до віконця.

— Вам, гражданочка, який кусочок? Оцей? Ні? Оцей? Пож-жалуста. Два кіло триста, — і за мить уже подав дядькові гроші. — Отак, хазяїн, треба. Вєжліво!

Дядько рвучко зсовує шапку на одну брову і щиросердно, тоном невинного винуватця вигукує: — Та морока ж його знає, як воно тут у вас!..

Це зробило нам найкращу рекламу. Люди, що товпилися біля віконця, заусміхалися до дядька, почали пхатися один з поперед одного, і той, що опинився першим, — це був широкоплечий чолов'яга у флотському картузі, пошитім колись, видно, з безкозирки — потужним басом, наче в діжку, прогув:

— Мені, батьку, он той шмат, скільки витягне. Та сміливіше, сміливіше! Своє продаєте, не крадене.

— Ну, ще кому на каклєти... — кисло гугнявив сусіда, похмуро зиркаючи в наш бік, тому що його покупці перейшли до нашого віконця. І вже бадьоренько, проте з прихованим болем, вигукував: — Пошти даром оддаю!..

Дядько клав м'ясо на ваги обережно, щоб стрілка не розгойдувалась, ледь не кожному накидав більше, примовляючи лагідно:

— Пожалуста, пожалуста. Скільки хочете, якого хочете, — і обертався до мене: — Помножив?

На нього дивилися майже закохано, а на мене, коли я підраховував, насторожено і підозріливо. Ловлячи ці погляди, я тупів, голова сповнювалася туманом, то підраховував приблизно — аби не більше... Мене дратували руки, що перемацькували м'ясо, по кілька разів перекидаючи кожен шматок з боку на бік, гострі трикутні нігті, довгі нафарбовані вії, розмальовані губи. Дядько, намагаючись торгувати «вєжліво», перепитував: «Скоко?», «Їщо?», «Хватіть?» Найдужче ж мене мучило оте його «помножив?». Коли у нас лишалися вже самі обрізки та недобірки, до віконця підійшла спочатку одна, а за нею друга бабуся, голови й руки в обох трусилися, а очі сльозилися.

— А хвостика або ратичок не зосталось, хазяїн? — питалися.

— Який же наїдок з хвостика чи ратичок? — дивувався дядько. Бабусі незрячо дивилися йому в груди, жували губами й не відходили:

— А тельбушок нема? — питалися.

Од них смерділо горілкою, тютюном і брудним одягом. Дядько за безцінь оддав їм лишки м'яса, видно, йому було не по собі, й сказав, ні до кого не звертаючись:

— Що воно за народ отакий? У нас баба до останнього дня порпається в землі, онуків глядить, їсти варить, а ці п'яні тиняються та старцюють... Чорт-тьозна, як воно виходить!..

Я мовчав, бо заморився од усього.

Дядько Никін згорнув порожній лантух, подавив долонею кишеню, щоб гроші вляглися, бо пхав їх туди жужмом, і сказав:

— Ходімо позаглядаємо по лавках, може, щось путяще купимо та підобідаймо десь.

Одразу ж біли м'ясницької нас обаранив гурт циганок, розпатланих, сяк-так напнутих, у стоптаних черевиках набосоніж.

— Давай поворожу, хазяїн, добрий, хороший, ухопила одна з них дядька за руку. — Ти щасливий, багатий, уторгував на свинку, не поскупись на те, що правду скажу. Я не циганка, а сербіянка, ось тобі хрест — і-Богу!..

Дядько випручав руку і зашилив її в ту кишеню, де гроші.

— Я й без тебе правду впізнаю, як знайду, — реготнув він. — А ти, бач, і на руку дивишся, а брешеш, бо не свинку продав я, а кабанчика.

До мене підійшла молода вродлива «сербіянка» й сяйнула величезними чорними очима:

— Купи, гарний, хустку своїй нареченій. Не хустка — весна.

Вона розстебнула жакетик і показала мені напівоголені смагляві груди, під якими, туго перетягнувши тоненький стан, красувалася чорна хустка у яскраво-червоних та зелених квітках.

— І вам ото не холодно? — спитав я, одводячи погляд.

— Мене кров гріє... То купиш?

— Ні.

— Тоді скажи, хай старий купить.

— Що тут у неї? — підійшов дядько.

Циганка прикрила груди, лишивши на огляд лише хустку.

— Крадена? — спитав дядько.

— Піди ти тепер украдь! — обпекла його злим поглядом циганка й пішла геть.

— От мошенники! — скрушно похитав головою дядько. — А вгадала, бач, що ми м'ясо продали!

— Чого б же вона не вгадала, як ми тільки що з м'ясницької вийшли й мішок он увесь у плямах!

— А й то таке! — весело погодився дядько.

У магазинах він купив тільки інструмент — шоршобку, рубанок, терпуг, шпунт, ножівку та пляшку лимонної горілки, бо вона сподобалася йому кольором. («Покуштуємо ще зеленої!»).

На вулиці дядько не поминув жодного автомата з газованою водою, обережно, ніби вагаючись, просовував три копійки в щілину, тримав якийсь час у нігтях, таких міцних, що ними шурупи в дерево можна вгвинчувати, затим швидко одосмикував руку і, схиливши голову набік, ждав — наллє чи не наллє. Автомати наливали! Я гадав, що він просто бавиться ними. Але за четвертим чи п'ятим заходом дядько, вже не допивши води, сказав:

— Ти ж тільки подумай: хоч би тобі один налило через верх, усі не доливає! Воно ці автомати теж люди настроюють.

Набрівши на першу-ліпшу їдальню, ми зайшли підобідати. Вибрали вільний стіл, заставлений брудним посудом та залитий пивом, і зморено сіли на хиткі залізні стільці. Перепочивши трохи, дядько витяг з-за пазухи вузлик із домашніми харчами — свіжою ковбасою, м'якими, як вата, пирогами та великими й тугими помідорами недавнього засолу.

— Ти, як хочеш, їж це, а я собі чогось городського візьму.

Він витяг з кишені папушку грошей і заходився перераховувати їх, розгладжуючи долонею й складаючи окремими купками: десятки до десяток, трояки до трояків і т. д.

— Сто сорок, — сказав нарешті. — А ми планували вторгувати скільки — сто сімдесят? Недобрали трохи. Ну, та грець з ним.

Скажемо тітці, що пустили дешевше, бо багато привозу було...

Після пляшки лимонної, яку ми висушили до дна і крадькома віддали прибиральниці, нам стало так весело, що ми, забувши, де сидимо, голосно, перебиваючи один одного на півслові, стали розказувати — дядько мені, а я дядькові — як ми торгували.

— Н-ну, отій першій в-ви одрізали! — вигукував я захоплено.

— А ота... ти бачив: краля одна підходила, на тебе все позирала. Очі — отакі, вії — отакі!.. Що? Ти не бачив?! У-у, грім-дівка!

— А ви, дядьку, ото ще й те... поглядаєте?

— Хе-хе! Любві, кажуть, усі возрости покорні! Правильно кажуть! Може, ще одну висушимо, га? Чи годі, бо приїдемо додому без шапок...

Дорогою до автобусної нас водило, як уранці з тачкою, і, підтримуючи один одного, щоб не впасти, ми верзюкали про все на світі, одразу ж забуваючи, про що саме.

Вже в автобусі, згадавши молоду циганку, я сказав дядькові:

— Дурні ми, дядьку!

— А дурні, охоче погодився він, не розплющаючись, і довго мовчав. Тоді підвів голову, подивився на мене посолонілими очима й спитав:

— Чого дурні?

— Що не купили тітці отої хустки.

— Навіщо вона їй здалася?

— А інструмент?

— Хе-ге, то ж діло. Платок — щоб красуватися, а інструмент — діло робить.

— Що ж ми ним робитимемо?

— Веранду обшалюємо...

— Вона ж обшальована.

— То вздовж. А тепер зробимо ще й впоперек. Під шпунт.

— Навіщо?

— Бо впоперек — краще, я бачив у Полтаві, як туди їхали.

Дядько ховає підборіддя в комір, примугикує щось, — мабуть, про те, що будемо обшальовувати галерею ще й упоперек, — і незабаром засинає.

 

 

      IІІ

 

 

ОДДАВАЛИ   КАТРЮ

 

Пізньої осені, як листя в садах уже опало й зосталося тільки на бузку та на вершечках тополь, а далеко над голими полями часом засинювало хмари, мов на сніг, до хутірського лавочника Степана Безверхого приїхала з Донбасу наймолодша з трьох дочок Катря й оголосила, що виходить заміж. Катря пробула в Донбасі десь із півроку — працювала в шахтарській їдальні чи то буфетницею, чи то офіціанткою,— отже, ніхто в хуторі, де все і про всіх знають, не сподівався, щоб вона отак швидко знайшла собі пару.

Батьків та доччина звістка не дуже втішила, проте й не засмутила вкрай, бо підхожих женихів серед хутірських хлопців було нерясно, а Катрі повернуло вже на третій десяток — як не шкода, а оддавати ж колись треба. Розпитували тільки, коли та де буде весілля, ким працює майбутній зять та який він із себе. Катря втомлено відповідала, що весілля бажано було б справити наступної неділі тут, на хуторі, бо тут їй веселіше буде — серед своїх як-не-як, що обранець її працює на шахті інженером-економістом, а про те, який він із себе, сказала:

— Приїде, — йому шахта дає «Волгу» на два дні, — самі побачите. Мені подобається. А вам... Вам же, тату й мамо, з ним не жити.

Лагідненько сказала, одначе з такою недівочою печаллю в очах, що батьки зрозуміли: який би той хлопець не був, а розраювати дочку чи зволікати з весіллям не слід...

Катрю поклали спати у світлиці на її ще дівоцькому ліжку з горою подушок — мало не врівні з мальованим килимом на стіні. На тому килимі зі старої баєвої ковдри заїжджий маляр утнув синє кругле озеро, двох довгошиїх лебедів, що цілувалися дзьобами, і все те обсадив великими червоними й жовтими квітками — теж круглими.

У світлиці було чисто й затишно, як буває тільки в хатах, де не сини, а дочки. На стінах, запнуті рушниками, висіли портрети всіх трьох Степанових дівчат — тонколиких, кучерявих, з трошки наполоханими очима: видно, що фотографувалися уперше в житті. Вони були схожі одна на одну, як близнюки, може, тому, що фотограф-портретист із Полтави підмалював їхні брови усім однаково — рівно.

Катря блукала поглядом од портрета до портрета, замріяно усміхалася, тоді сказала до батька й матері, що рядочком сиділи на лаві проти ліжка й журно дивилися на дочку:

— Він нічого. Тільки строгий і неговіркий. Ви, як він приїде, не дуже з ним розбалакуйте, бо ще щось не так скажете... Це я прошу.

Степан на те промовчав, тільки метушливіше, ніж завжди, обмацав кишені, шукаючи цигарок, а Степаниха сказала тихо:

— Та що ж ми — вороги своїй дитині? Якось догодимо.

Коли дочка задрімала, старі тихо вийшли в хатину й посідали на теплій лежанці так само рядочком, як сиділи в світлиці. Довго мовчали. Степаниха зітхала, а Степан курив. Тоді сказав:

— Видно ж і штука!

— Та вже який трапився, — сумно одказала Степаниха.

Світла не вмикали. Степаниха навпомацки послала постіль — собі на залізному ліжку, що горіло у війну, проте ще держалося, чоловікові — на лежанці; Степан тим часом пішов до корови, укинув у ясла оберемочок сіна, щось бурмочучи сердито, тоді ні з сього ні з того увірвав корову навильником по боку і сказав сердито:

— Повернись, стерво с-собаче! — І враз йому одлягло од серця, стало шкода і корови, і жінки, що все вміла терпіти й ніколи не сварилася, а тільки зітхала, і дочки — останньої втіхи своєї. Думалося, приведе у двір доброго парубка, хазяїна молодого, та й житимуть на всьому готовому, для них-таки приробленому, а їм із жінкою буде до кого на старості голову прихилити, бо старші дочки, теж не дочекавшись сватів у хату, поїхали шукати свого щастя — одна в Сибір, по вербовці, друга на цілину. Їхали ненадовго, а зосталися назавжди. Повиходили заміж, обквітчалися дітьми, тепер тільки листи вряди-годи шлють та дописують в кінці «Досвидания. Цілуємо вас, папа й мама, сім'я Андрєєвих». Це старша. А середульша, лагідніша вдачею: «Цілуємо вас, дорогесенькі таточку й мамочко, сім'я Євтушенкових». Приїздили якось із дітками й чоловіками. Нічого хлопці. Моторні, балакучі, собою непогані. Онуків та онучок навезли півдвору — щебетунчиків малих.

«Дєда, а це як називається?!» — «Ціп». — «А що ним роблять?» — «Молотять». — «Як?» — «А отако».

«Бабо, а кому це такий великий чавун картоплі?» — «Паці, дитино». — «Паці? А хто це? Порося?!» І плещуть у долоньки та підстрибують: «Паця-паця, паця-паця!»

Казав зятям: зоставайтеся, хлопці, тут. Хати вам усім хутором поспинаємо в одне літо, садиби колгосп наріже такі, що садки за два-три роки вижене, як з води; теличку, поросяток дамо на розплід, на нові хазяйства. А вони: «У нас, папаша, там рідні, там квартири, заробітки непогані — чого ж іще?»

Правильно, звісно. Хто ж своє рідне покине або од добра добра шукатиме.

Тепер і Катря вилітає з батьківського гнізда. Зо-о-оставайся лавка з товаром, живіть, мамо й тату, як знаєте. «Ми вам на старості всі гуртом помагати будемо, а як схочете — до себе заберемо». Спасибі, діти. От тільки хто води подасть, як занедужаємо, хто діда дідом назове й на плечі хто попроситься, щоб «косі» повозив, хто бабі дров урубає чи попросить казку розказати, хто садок догляне, щоб не захирів, а цвів щовесни, як новенький храм, хто батькову чи материну пісню заспіває зимовими вечорами?

«Заберемо». Килину Волохівську оно забирали діти. Хата два літа пусткою стояла, ребрами світила, вікна порайдужніли, наче їх дьогтем хтось намастив, садок по саме віття бур'янами заріс. Не дворище, а закинута могила, тільки їжаки ночами в тих бур'янах хрокали та здичавілі коти очима світили. Продати б, але ж хто його купить, як усі в мандри пустилися. А се літо вернулася Килина. «Тут народилася — тут і вмру, — сказала дочці та зятеві. — Якщо хочете, щоб мати довше пожила, не руште з місця». І знову ожила садиба, садок почистішав, хата підсиненим околом красується, а їжаки та коти зійшли геть.

«Заберемо»... Ег-ге! Хіба, може, мертвих. Тоді — однаково.

Корова шелестіла сіном, похрумкувала сухими стебельцями та цьвохкала Степана китицею хвоста. Степан уже не сердився на неї, одм'як душею. Ще постояв серед двору, наслухаючи, як розбирається вітер. Голі дерева в саду не шуміли, а сурмили в осінні свої сурми.

Не спали довго. Перегомоніли зі старою про те, що завтра треба покликати колія та заколоти кабана раненько, щоб до вечора вже й з ковбасами впоратися, бо до суботи лишилося три дні, а холодцю можна буде і в четвер наварити; олії вирішили не бити, а обміняти в олійниці, щоб швидше; борошно ж було своє. Степаниха прикидала, кого покличе кухарити, а Степан розмірковував уголос, скільки треба буде самогонки, якщо запросити на весілля усіх родичів і хуторян:

— Андрушко вигнав сьогодні два бутлі. Давав куштувати, так добра, в ложці горить і додолу скапує — горить. Скажу, щоб придержав. Завтра Мотря Решітківська гамурдітиме, то вже ж не пошкодує на таке діло. Та й Федір, брат, без своєї не живе. А ще в лавці візьму ящик, бо це ж, мабуть, і свати приїдуть.

Так за клопотами забулася й журба.

— Сло'м, якось одбудемо, — сказав Степан, позіхаючи, і незабаром заснув, а Степаниха ще довго ворочалася, зітхала, тихенько схлипувала й задрімала десь аж перед першими півнями.

— Як же, дочко, весілля справлятимемо? — спитав уранці Степан, розбираючи вже внесеного в хатину кабана. — По-старому чи по-новому?

Катря одною рукою допомагала матері поратися коло печі, а другою притримувала нижче грудей кінці великої квітчастої хустки. В цій хустці, давній, ще бабиній, береженій на дні скрині як найдорожчий скарб, що кожної осені перекладався горіховим листям від молі та задля пахощів, Катря була схожа на гарненьке ображене дитя з великими очима, повними дорослого смутку.

— По-новому, тату. Посидять люди, погуляють та й розійдуться.

— А може б, і дружок поводила та присогласила людей на свайбу, хоч би родичів де ближчих? — несміливо запитала Степаниха.

— Які там дружки, мамо, — усміхнулася Катря. — Та й хто тут з моїх однолітків зостався...

— Хоч фату ж надінеш?

— Надіну, як хочете.

— І то слава Богу, — зраділа Степаниха.

— Тепер така мода пішла, що по-нашому вже нічого не роблять, — докинув колій Кузьма Білокобильський, прискалюючи єдине своє око.

Він краяв сало на широкі смуги, тоді рівненько ділив на шматки, четвертував і, густо посипаючи сіллю, складав у дебелий німецький ящик з-під мін. — Тепер так: раз, два — і в дамках! А буває, сьогодні свайбу одгуляли, а завтра — га-га! — дивись, молоду вже й у родилку одвезли!

Катря почервоніла, низько нахилила голову й вийшла у світлицю. А Степаниха сказала сердито:

— І таке вже змеле при дитині, що хай Бог милує й криє.

— А що, хіба неправда? — образився Кузьма. Він був добрий чоловік, під'юджувати людей не любив, а завжди говорив по щирості, як думав, тому не зрозумів, чого на нього розсердилися.

— Годі вам, — втрутився Степан. — Подавай, стара, свіжину на стіл та будемо снідати.

Після доброї чарки, випитої до свіжини, Кузьма розчулився, разів зо три бажав Катрі, щоб їй за чоловіком жилося, «як з гори котилося», щоб дітей «навела» багатенько та не забувала батька з матір'ю в «чужім, дальокім краю»: Кузьмі здавалося, що Донбас за морями десь та за горами високими.

Катря прилягла бочком на подушки, затулила очі хусткою й заплакала, а Степан, побуряковілий після склянки перваку, часто закліпав очима, хутенько зав'язав у вузлик шмат грудини, два кусні сала колієві на гостинець і, подякувавши за поміч, вирядив Кузьму за ворота.

— А перестала б ти рюмсать! — гримнув на жінку з порога, помітивши на її щоках червоні од вогню в печі сльози. — Це тобі що — свайба чи похорон?!

Степаниха швиденько втерлася й сказала так, наче й не вона тільки що плакала:

— Та вже ж що свайба. Ти зранку надудлився, то тобі й байдуже, а матері, може, й поплакать хочеться.

Степан на те змовчав, бо таки чув у голові джмеликів, пройшов у світлицю, погладив дочку по голові, як колись гладив маленькою, й сказав:

— Цить, Кать, цить. Тут, бач, таке діло: не вікувать же тобі з батьками. Достань краще мені вдягачку, піду лавку одчиню, бо вже й так нерано.

В лавку Степан прийшов, як нова копійка: у широкому галіфе цупкого синього сукна, набрижених хромових чоботях та діжурці з того ж таки краму, що й галіфе. Ще й тонкими доччиними парфумами пахтів, бо Катря покропила йому смушевий комір і манишку.

Люди, що товпилися коло лавки, зустріли Степана чемненькими вітаннями, а не лайкою, як то бувало завжди, коли лавочник припізнювався,— знали-бо всі: у чоловіка клопоти.

— Хліба набирайте, щоб хватило аж до понеділка, — оголосив Степан, — бо мені ніколи буде, самі понімаєте. А ще дочка просила та й ми зі старою просимо, щоб приходили у цю неділю на свайбу.

Хуторяни поштиво дякували, розпитували, де буде гульбище та хто молодий.

— Надворі посидимо, як година стоятиме, щоб усі вмістилися. А молодий — главний інженер на шахті, — прибрехав Степан, думаючи сам собі, що «Волга», якою приїде зять, своє діло зробить: кому б же ще дали гнати таку машину за чотириста верств, як не головному інженерові...

Люди шанобливо кивали головами, ті, що жили ближче до Степана, обіцяли позичити столи, стільці та посуд, і всі брали хліба по багато.

Жінки одразу ж розходилися, а чоловіки терлися біля прилавка, й коли остання молодиця, напташивши повен кошик хліба та ситра, вийшла, заоскирялися до Степана:

— То, може, Кіндратовичу, сьогодні заради такої оказії той... до десяти... — і занишпорили по кишенях, дістаючи пожмакані карбованці, а дехто порпався поза пазухою тільки задля, годиться: мовляв, чого спішити з-поперед батька в пекло, мо', лавочник на радощах і свою виставить.

Степан і справді одгорнув геть купку грошей, сказавши: «Заберіть, я вгощатиму», — накинув на двері защіпку й дістав з-під прилавка дві пляшки «Столичної».

Після двох пили ще й третю, закусуючи консервами, хлібом та пряниками, вихваляли усіх Степанових дочок за вроду й за те, що отак ловко зуміли «пристроїцця» в житті, аж доки Петра Малинюківського, великого співця хутірського, не потягло на пісню. Тоді Степан поклав на прилавок долоню й сказав:

— Годі, хлопці, у мене ще роботи та роботи.

Чоловіки, хто заточуючись, а хто ступаючи твердіше, ніж треба, розійшлися, а Степан зачинив лавку й подався в село запрошувати на весілля брата Федора, музик та голову колгоспу. (Думка така — телевізора молодим він, звісно, не подарує, бо не колгоспники, а соломи корові на підстилку чи купку дров колись виписати не підмовить).

З села Степан повернувся на доброму підпитку, і так йому стало шкода Катрі та себе з жінкою, що він аж заплакав. Одначе згадка про те, що оддає дочку не за когось там, а за головного інженера (повторивши кілька, разів свою брехеньку, Степан і сам повірив у неї), заспокоїла його, то вмовк, утер горілчані сльози й заснув, як був, — у чоботях, празниковому галіфе та шовковій сорочці.

У неділю з самого ранку в Степановому дворі вже вешталися люди — родичі, сусіди, кухарки. Ставили в ряд столи од воріт аж до садка, майстрували лави з жовтих, добре виструганих дощок, а в хатині та сінях усе, навіть долівка, було заставлене мисками з холодцем, узваром та киселями. У світлиці на столі, обставлений свічками з чистісінького воску й уквітчаний калиною, красувався коровай: на ліжку було розкладено біле як сніг плаття молодої, фату, прозоро-матову, як березова гілка в інеї, вінок і новенькі білі черевички, ще не виймані з коробки. Все це привезла Катря.

Свічки на столі тихо горіли, поблимували, як хтось одчиняв двері до світлиці, опливали гарячим воском — у хаті стояв церковний дух. Катря сиділа на покуті, запнута по-жіночому тою ж таки бабиною хусткою, й, не кліпаючи, як телятко на вогонь, дивилася на свічки. Кухарки, що поралися в хатині, улучивши хвилинку, коли Степаниха виходила по щось у погріб чи комору, перешіптувалися між собою.

— Видно, не дуже солодке заміжжя буде, бо сидить Катря, як із хреста знята.

— Та й молодого ж нема, а йому б ще вчора пора приїхать...

Надворі порядкував Федір, молодший Степанів брат, високий, показний чолов'яга з такими ж, як і в Степана, тугими рум'яними щоками та гострими карими очима, щоправда, потайнішими, ніж у старшого брата, — може, тому, що Федір часто прискалював їх, наче цілився в когось.

— Отой великий стіл посередині застеляйте найкращою скатертиною, там сидітимуть молоді й гості, — командував жінками Федір. — А оті два, що по боках, можна й гіршенькими, там посадимо батьків та родичів. Далі, для всіх, можна заслать клейонками: не великі пани!

Голос у нього був гучний та веселий, парубоцький голос. Жінки охоче корилися йому, хихотіли, крутилися як дзиґи й намагалися бути ближче до Федора, а він не поминав найменшої нагоди одну вщипнути, іншу пригорнуть за плечі й шаснути рукою по нап'ятій грудьми кофті чи ляснуть, нижче поперека. Федорова жінка, меткенька, чепурна та беручка до роботи, бачила все те, одначе не сердилася на чоловіка, а сміялася разом з усіма й цокотіла:

— Федю, ти б же й мене хоч раз обняв, як он Гальку, що аж дух молодиці забило!

— З тобою я й дома наобнімаюсь!

— Е, дома воно не так приятно! А в темненьких сінях — то наче чужий!

Година стояла, як у бабине літо. З-за садка крізь голе віття жовто сяяло сонце, пахло ще не підопріле, росяне листя; холодне після вранішнього приморозку, воно лежало попід кожним деревом пухкими купами, а з поля тягло духом ріль та осінньої стерні.

Степан як з ніг не зіб'ється: то показує, де що брати, то висилає хлопчаків по черзі бігать за хутір і виглядати, чи не видно од шляху легкової машини, то ходить навколо столів і, киваючи пальцем та ворушачи губами, вже вкотре підраховує, скільки людей уміститься.

Під обід почали сходитися хуторяни, і в кожного під полою як не пляшка, то дві, а то й ціла сулійка. Прийшли й музики з села: Іванушка-скрипаль, у якого верхня щелепа видавалася вперед, а нижня трохи запала, очі в Іванушки були великі, сірі й дивилися на світ з довірливою добротою; Шурко-баяніст і завклубом, білочубий сором'язливий хлопець, який зимовими вечорами, коли в клубі не було нікого, сидів у порожньому фойє і складав свою музику — в ній учувалася піщана пустеля, спекота і тиха журба за домівкою: Шурко недавно ще служив у Середній Азії; Василь Кривобік — сопілкар і конюх у лікарні, що привіз із війни один-єдиний трофей — фабричну сопілку добрячої роботи; четвертим музикою був Мишко Мушник, бубніст і колгоспний шофер, що міг вибивати на бубні кийком, ліктями, коліньми, підборіддям, головою і вигукувати під гопак, червоніючи й витріщаючи очі: «А давай-давай-давай! Гоп-ца! А ца¬ца!» Музики стиха гомоніли між собою, пробували інструменти, а Іванушка та Шурко настроювали скрипку: Шурко давав ноту, ведучи її довго, а Іванушка побринькував струнами, то підтягуючи їх, то попускаючи. Потім для проби програли одне колінце з білоруської польки, склали інструменти на ослоні під хатою й закурили: Степан звелів не грати, доки не приїде молодий.

До дванадцятої години люду найшло повен двір. Чоловіки, бачачи, що весілля зволікається, сіли за крайні од садка столи й почали грати в карти. Усі вони, як один, були в діжурках, жовтих та чорних шкіряних шпиках, галіфе й хромових чоботях. Жінки цвіли квітчастими хустками, як макова грядка, а дітвори аж кишіло — грали в ладки, шастаючи поміж дорослими, як горобчики поміж голубами, поза хатою, поза хлівом та погрібником.

Але ось від крайніх хат прибіг захеканий хлопчак, Степанів посланець, і крикнув:

— Їдуть! їдуть!

Чоловіки швидко зібрали й заховали карти, попідводилися й слідом за дітворою та жіноцтвом посунули до воріт. Тут уже стояли четверо хлопців із тих, що не жонаті ще, пересміювалися та переморгувалися, чекаючи на молодого: вони мали брати могорич і почувалися трохи ніяково. Степан крутився коло них і шепотів то одному, то другому:

— Ви ж, хлопці, дивіться, той... робіть діло ладком та мирком, щоб не дай Бог бійки не завели, а якщо як, то я вам своєї цеберку виставлю.

— Своєї, дядьку, не інтересно!

— Ти, Кіндратовичу, не мішай парубкам. Що ж то за свадьба без могорича за молоду?

З-за крайніх хат піднялася пилюка, ледаченька, осіння; кури, розкинувши крила, метнулися з дороги попід тини, і «Волга» на повній швидкості підскочила до двору. Натовп принишк, подався вперед, аж ворота затріщали. З машини вийшло троє: два молодики, з-поміж яких важко було вирізнити жениха, бо обидва вони були вдягнені однаково гарно — у білих нейлонових сорочках з краватками, суворо-урочистих чорних костюмах та новеньких болоньях. Третьою була жінка, видно, мати молодого — дуже напудрена й з нафарбованими губами.

«Ач, яка панська сваха у Безверхих... Котрий же з них молодий? — зашушукалися в натовпі, пхаючись один поперед одного та стаючи навшпиньки. — Ні квітки немає, нічого...»

Хлопці-могоричники також розгубилися: з котрого ж правити викуп?

— Просимо дорогих гостей до двору, — уклонився Федір і обома руками вказав на хвіртку.

«Молода!» — зронив хтось у тиші, і всі обернулися до хати. Там на поріжку стояла Катря у білому просторому платті, що приховувало стан, калиново-срібному вінку над короною гарно зачесаного волосся й довгій фаті, яку, немов хвилю туману, тримали на руках дівчата й молодиці у старовинних вишиваних сорочках та квітчастих хустках з довгими китицями - рум'яні, усміхнені, схвильовано-цікаві, їм не терпілося швидше побачити молодого: кому назустріч вивели таку квітку? Катря стояла, опустивши руки вподовж тіла, від чого її вузенькі плечі стали ще вужчі, біла тонка шия, якої ніби ніколи не торкався сонячний промінь, стала ще довша; голову ледь нахилила і спідлоба дивилася поверх натовпу туди, на вулицю. Очі її сяяли тихим, сором'язливим усміхом, а губи тремтіли од хвилювання (зроду на неї не дивилося стільки людей), то прикрила їх пальцями і не пішла — попливла до воріт, як пава.

— Отаку кралю викохав Степан, — зашепотіли жінки.

— Діва непорочна — й квит...

— І куди наші хлопці дивилися?..

— А що б вона тут робила — до свиней?

— Он, он молодий, бач: перший до хвіртки йде!..

Молодий — то був хлопець років двадцяти восьми, з миршавеньким чубчиком, зачесаним на проділ рідким гребінцем, трохи чи не нижчий за Катрю, проте широкий у плечах, суворий з лиця, трохи пещеного й блідого. Ледь усміхнувся до Катрі й простяг був руку, щоб одчинити хвіртку. Але тут один з парубків заступив йому дорогу, набичив голову й буркнув:

— На могорич давайте!

— Що? — не зрозумів той.

— На могорич, кажу, давайте. Нашу дівку берете, треба викупать.

— Це, звиняйте, у нас так заведено, — пояснив Федір, прискалюючи на молодого усміхнені очі. — Ставити могорич за дівчину.

— Гм, — мигикнув молодий і високо підняв одну брову. — Що ж, пожалуйста. — Дістав з кишені гаманець, повільно перебрав гроші й простяг парубкові новенькі, ще не згинані п'ятдесят карбованців.

— От-так! — захоплено видихнули в натовпі, а парубок сховав лопотючий папірець і сказав уже милостивіше:

— Тепер заходьте.

Молодий узяв Катрю під руку й повів до хати вузеньким коридором, бо хуторяни не дуже розступалися: кожному хотілося подивитися на приїжджих зблизька. Біля воріт уже прослали килимок — нове рядно в чорну та червону смужку, ткане ще до війни, а за ним стояли Степан з мискою пашниці й срібняків і Степаниха: вона — трохи згорбившись, а він — струнко, як солдат, з двома орденами і рядочком медалей, пришпилених негусто. Катря тричі низько вклонилася батькам, а молодий лише голову схилив.

Степан посипав молодят пашницею й грішми, тоді сказав якомога урочистіше:

— Живіть, діти, у мирі та злагоді.

Степаниха теж прошепотіла щось тремтячими губами, поцілувала Катрю й зятя, який стояв, так само нахиливши голову, і затулила хусточкою очі.

Музики хвацько вдарили «Ойру» — і молоді рушили в хату.

— Навіщо ця комедія? — невдоволено шепнув молодий Катрі на вухо. — Зібрались би родичі, скромно, тихо...

— Хай роблять, як хочуть, — смирно одказала Катря.

Доки родичі товпилися в світлиці, знайомлячись, — приїжджа сваха при цьому ні з ким цілуватися не забажала, а тільки подавала руку, називаючи себе Клавдією Купріянівною, — кухарки хутенько накривали столи, виставляючи пироги й сметану, соління, капусту, свіжу ковбасу, поламану на кільця, а дівчата й молодиці, що тримали Катрі фату, винесли коровай. Свічки одразу ж погасли, зате калина леліла в сонячному промінні, як весільне знамено. Федір виставляв на столи самогонку в трилітрових бутлях — сизу, синювату, чисту, як сльоза, — і незабаром над столами ніби туман устав: так багато було бутлів. І над туманом тим, напроти короваю, де мали сісти молоді, мовби церковці зі срібними банями, височіли три пляшки шампанського.

Коли на поріг вийшли молоді й свати, музики утнули туш, бо іншого нічого підходящого не придумали, а це було знайоме: на урочистих зборах грали, коли колгоспникам вручали премії й грамоти.

Першому, як представникові влади, надали слово голові колгоспу.

— Дорогі товариші! — сказав голова, худий смирний чоловічок з довгим носом і глибоко запалими щоками. — Це добре, що ми оддаємо сьогодні Катрю Безверхівну, але це й погано. Добре, бо людина знайшла своє щастя — тут не радіти не можна, і погано, бо не Катря привела чоловіка в наш колектив, а її од нас забирають. Це — мінус. Отож я й кажу: товариші дівчата й молодиці, котрі не замужем, приймайте приймаків! — Тут голова й сам засміявся разом з усіма, навіть молодий пересмикнув устами, нібито усміхаючись. — Заманюйте чоловіків у наш колгосп! А ми зі свого боку будуватимемо вам хати й садиби даватимемо найкращі. Он у старому садку колгоспному хіба не землі? Та там, як писав наш земляк Гоголь, дишло встроми, а виросте тарантас! Так що пожалуста. За це й вип'ємо!

— Правильно, — гули чоловіки, бурхаючи собі в склянки просто в бутлів. — Говорить, як з листу бере!

— Правильно! — вигукували жінки де завзятіші, тяглися чарками до молодих, до голови, обережно, щоб не залити закуску, а музики ще раз програли туш.

Потім пили за батьків молодої й молодого, причому хтось із підпилих, певно, ще до весілля, задерикувато вигукнув:

— А де ж це сват домбасівський? Чи, може, посадженого батька молодому виберемо, га?

— Свата нашого дорогого, — підвівся Степан із чаркою в руці, — срочно викликано на совіщання у Ворошиловград! Так що він отсутствує через державні діла, і я п'ю за нього позаочно!

Степан сказав це так урочисто, а сваха, Клавдія Купріянівна, так пихато склала яскраво-червоні уста, що дехто з хуторян нахилив голову, ховаючи посмішку...

Молодий скривився і щось шепнув Катрі, а та благально подивилася на батька: мовляв, я ж вас просила...

Скориставшись тишею, що запала на мить, з-за крайнього од садка столу підвівся Омелькович, вантажник при сільпо і перший виступайло на всіх колгоспних зборах. Омельковичів брат працював десь у Астрахані юристом, влітку наїздив у село і консультував усіх скривджених, тож Омелькович узяв моду говорити грамотно й офіційно. З його виступів завжди реготали, проте слухали охоче: слова інтересні.

— Тарші! — гучно і впевнено виголосив Омелькович. — Фактіцско, юридіцско і практіцско перед нами вже не молоді, а чоловік і жінка!.. — Катря залилася рум'янцем і сховала очі, молодий високо підняв брови й дивився на промовця з неприхованим презирством, а гостроязика Федорова жінка швидко-швидко зацокотіла:

— Що ти, Омельковичу, ото верзеш? Ну як скаже — то як у попіл торохне, їй-богу!

За столом розлігся регіт, а Омелькович пришелепкувато кліпнув очима й сказав:

— Юридіцеко вони вже розписані, значить, усьо, значить, повороту до холостої жизні нема, хіба через развод. Ось що я хотів сказать!.. — і переможно сів.

Музики, хоч були і напідпитку (перед їхнім ослоном поставили дві табуретки з горілкою й холодцем), зрозуміли, що промову Омельковича треба якось заскородити, зморгнулися і втнули «польку-бабочку», але тут підвівся дід Лаврін, знавець і пильнувач весільного обряду, махнув рукою, щоб затихли, й сказав, дочекавшись повної тиші:

— Кхи, а чого це ти, Катрю, не перев'язала молодого хусткою? Хіба ти не хочеш прив'язати його до свого серця?..

— Правильно! — заґелґотало жіноцтво. — Оце до ладу!

А за крайніми столами, де розташувалися чоловіки (коло жінки як сядеш, то хіба вип'єш по-людськи!), забубоніли:

— Як схоче в гречку скакнути, то й на налигачі не вдержиш, ги-ги-ги!..

— Щось він дуже маніжений. Таке пхе тільки газети читає та в тілівізор дивицця...

Катря повільно встала, висмикнула тоненькими пальцями хустку з-під рукава — нову, шовкову, спресовану в рівненький квадратик, і лагідно усміхнулася до нареченого. Той підвівся, неохоче підставив руку, немовби для укола. Коли хустка на його рукаві зблиснула шовковим клинцем, весільна громада, ніби змовившись, гукнула:

— Гір-ко! Гір-ко! Гір-ко!

Катря всім тілом подалася до молодого, ладна, здавалося, хмелем обвитися навколо нього, заплющити очі й летіти в поцілунку, як у прірву... А молодий, напружившись у шиї так, що аж комір у неї вп'явся, ледве дотягся стиснутими губами до Катриної щоки й торкнувся, її — гарячої, як вогонь.

— Не т-а-ак! — залементувало жіноцтво.

— Так, як уперше, давай!

— Як на самоті!

— Гірко!

— Покажи, як інженери цілуються!

— Ха-ха-ха!..

— І-і-ги-ги!..

— Язичники, — тихо сказав Катрі молодий, коли вони вже сіли, таки поцілувавшись, і пригубив з чарки, що тремтіла в його руці, а Катря випила свою до дна й одказала мирненько:

— Люди як люди. Ти б краще випив, як усі.

Молодий суворо глянув на неї збоку, проте змовчавши ще міцніше стис губи.

Жінки завели пісні, простої, не весільної, бо таки розуміли: якщо «В нашої княгині» не личить молодій, то «А в нашого князя» аж ніяк не личить молодому. Такий дутель — і князь?.. Ні!

Катря, осміліла після двох чарок шампанського, теж пристала до пісні, зразу тихенько, немов сама собі співала, коли ж чоловіки потужними басами заглушили підголоска, взяла раптом першим, дзвінким і чистим, як бурунець на дні криниці, голосом:

Ой, братіку, сокілоньку,

Ой, братіку, сокілоньку,

Та візьми ж мене на зимоньку...

Від цієї давньої, ущерть налитої смутком пісні, з якою виросло не одне покоління хуторян і не одне покоління пішло на той світ, у жінок бриніли сльози на віях, а чоловіки хмурилися, сумнішали очима й прохмелялися, наче й не пили, а Грицько Байрачанський витав своїм тремтливим тенором високо-превисоко, як одинокий птах попід хмар'ям. Здавалося, не десятки людей співало ту пісню, а одна многогласа душа... Ще вчора Олексій Цурка тинявся в селі побіля клубу п'яненький, шукаючи собі «ворога», щоб одвести душу, а знайшовши (то був колишній бригадир), підходив до хлопчаків і благав першого-ліпшого: «Ванько, піди займи бригадьора, хай він тебе вдаре, я йому пику наб'ю»...

Ще недавно Параска Шмуркова з піною на губах гризлася з сусідкою Ялосоветою Кравченчихою за межу, як орали на зиму... А сьогодні всі вони плечима до пліч сиділи за столами й співали пісню, знану ще з дитинства, і були схожі на слухняних та поштивих дітей одних батька-матері. Вони то були — і не вони.

— Дають хохли! — захоплено сказав до молодого хлопчина, що приїхав разом з ним «Волгою». Голосно сказав, сподіваючись, мабуть, що його за піснею не розчують. Однак Федір Безверхий, який сидів неподалік за родинним столом, таки дочувся, примружив очі й спитав:

— А ви самі, звиняйте, звідки будете?

— О, я, папаша, здалеку, — поважливо одказав молодик. — Я з Вінниці. Тобто батьки звідти. А я корінний донбасівець.

— А-а... То далеко! — реготнув Федір.— Це ж у вас, у Вінниці, кажуть рабий замість рябий?..

— Та ні, кажу я вам: я корінний донбасівець. То батьки...

— Ну, то давайте вип'ємо за ваші краї, — оскирнувся Федір. — По повному, щоб дома не журилися, як то кажуть.

Випив, утерся хусткою і гукнув до співаків:

— А чого це ми такої сумної завели? Хіба веселішої немає ради такого дня?

— То давайте «Із сиром пироги»... Давайте?

Але тут знову підвівся дід Лаврін й сказав:

— Кхи, цієї пісні за моєї пам'яті ніхто у нас ніколи не співав. І не треба. Бо якби козаки билися тільки за дівчиноньок та пироги, то досі були б ми турками. Хай краще оно музики грають, а то навіщо ж їх покликано...

— Мені — мою, хлопці, вибрався з-за столу Лука Ількович Власенко, колишній кавалерист і ротний кухар, а нині лавочний сторож на селі. Все своє життя, і довоєнне, й повоєнне, Лука Ількович танцював на гульбищах тільки «бариню» — Баринею його й прозвали, — а свою розповідь про минуле починав так: «Як служив я в кавалерії, то шабля в мене була довга й на коліщатку...»

— Грій, Мишко, бубну, — розпорядився Іванушка-скрипаль.

Мишко-бубніст підпалив шмат газети, трохи потримав над полум'ям свій саморобний струмент із собачої шкіри — і бубон загув, як дзвін. Іванушка притиснув скрипку підборіддям до плеча, підняв смичок, Василь-сопілкар послинив язиком мундштук сопілки, Шурко-баяніст програв акорд, а Лука Ількович став у свою улюблену позицію: поклав долоню правої руки на потилицю, лівою взявся в бік і виставив уперед коротшу поранену ногу. Тоді чвиркнув крізь зуби й сказав:

— Ну?

Іванушка коротко махнув смичком — і баяніст повільно, карбуючи кожен такт, на самих басах заграв вихід. До басів непомітно підпряглася скрипка й, солоденько зойкаючи, як лукава молодиця, пішла з ними в парі; за нею струмочком влилася в мелодію й сопілка, тільки бубон мовчав, ждучи слушної нагоди...

Лука Ількович покрадьки пішов по колу, накульгуючи на ліву поранену ногу, а праву викидаючи перед себе рівно, як лелека, — очі примружені, короткі сиві вуса настовбурчені, бо підпирав верхню губу нижньою, вдаючи коверзуху-бариню. А Мишко-бубніст, ніби кепкуючи з тої великої пані, скривив набік великий рот і вимовляв у такт музиці:

Е-е-е ба-ри-ня ла-са, ла-са

До лю-бо-ві у-да-ла-ся,

Ба-ри-ня-цяць-ка,

Ба-ри-ня-киць-ка!..

 

Іх, іх, і-хи-хи-х,

залилися сміхом мідні брязкала на бубні і враз умовкли.

 

Що не вечір, то й новий! —

зареготав бубон, —

Що не вечір, то й другий!

 

І враз мелодія закружляла, мов вихор.

Бариня — кицька!

Бариня — ласка!

— А давай-давай-давай! — не своїм голосом заволав Мишко, червоніючи й витріщаючи очі. — Гоп-ца! Га-ца-ца!..

Лука Ількович і собі щось вигукував, молов ногами куряву, вимахував руками, як вітряк раменами на доброму вітрі, вигинав тіло сюди й туди, так і сяк, і здавалося — не танцює він, а перекида ходить... Тоді цоб — став як укопаний і всі, навіть ті, хто бачив старого в танку не раз і не два, подумали: все, заморився, кінець. А Лука Ількович, виждавши потрібний такт, пустився раптом знову, з таким завзяттям б'ючи себе долонями по литках, по стегнах, по грудях, по шиї й підошвах, що вже й музики не чути — тільки виляски. («Після кожної «барині», — хвалився не раз Лука Ількович дядькам, — у мене все тіло в синцях, і долоні, й пальці — чарки не вдержиш. Птьху!»).

— Ну, дають! — хапаючись за чуприну, вигукував крізь сміх «корінний донбасівець» і штовхав молодого під бік. Той теж сміявся — не скупо вже й не зверхньо, а щиро по-людськи — і виявилося, що сміх у нього тихий, м'який, як у захопленого хлопчака, а зуби рівні та білі. Він обіймав Катрю за стан, чув під пальцями її гостренький твердий живіт, і приємна хвиля батьківської радості огортала його.

— Вип'ємо, Катюша? Вдвох... — сказав тихо.

Вона здогадалася, за кого, опустила очі й знову звела їх на нього — глибокі, прекрасні, закохані до нестями, — і кивнула:

— Я тріньки, бо мені вже не можна, а ти всю.

Їй хотілося обняти зараз і дядька Луку, і музик, і всіх гостей за те, що її коханий став знову такий лагідний і добрий, як у перші дні їхнього знайомства...

— Молодця! — загукали весільчани, коли музика змовкла і Лука Ількович, заточуючись від утоми, рушив був до столу. — Гойдать танцюриста!

— Гойдайте, — погодився Лука Ількович, — тільки дивіться не впустіть, бо як і другу ногу скалічу, тоді квит «бариням»...

Дужі хлопці-трактористи кілька разів підкинули дядька вище стріхи, під загальний регіт хуторян однесли до столу й налили повну склянку — як премію. Музики теж обсіли свої дві табуретки з холодцем та горілкою. А за крайніми столами, де сиділи чоловіки, було чути скрадливий голос відомого на всю сільраду брехуна Самійла Шкурпели:

— Поньмаш, чорт, забігаю я, значить, у Берлін і питаю: де тут Гітляр? Дивлюся, треться один у гурті серед німчуків, вуса отако стовпчиком, чубчик набік і з білим хлажком у руках... А сам у цивільному... Бачу: бочком, бочком — за спини ховається. Генде гохі! — кажу... Попався, гад? — І автомат йому в груди наставив. — Ком за мною, кажу...

— Ну й брехло ти, Самійле. Гітлер же спалився!

— Підожди, підожди, — обидився Самійло, — ти зразу дослухай, тоді обзивай... О, приводжу я його до штабу, а там таких, як він, ціла черга стоїть, душ триста. Двійники, паньмаш!..

— Так ти сам забіг у Берлін чи з військами?

— З військами, в самому авангарді був...

— А я, як служив у кавалерії, — вже ледь володаючи язиком після «преміальної», мовив Лука Ількович, — то шабля в мене була довга і на коліщатку...

— Да-а, — озвався молодший Самійлів брат Симін, — як служив я в Карелії, то командир полка викликає мене раз та й каже: «Бери, сержант Шкурпела, сімдесят тягачів, сам во главу колони і паняй у тундру за лісом, бо нічим солдатам баню топить»...

— ...Думаєш, чого отой опішнянський Кольчак так багато зайців торік набив і всіх з лівого дула? Бо воно в нього хрестиком золотим прострелене... І перед кожним полюванням він собі очі вовчою жовчю маже — тоді видно чорт-тій куди...

— ...Це правильно, що впровадили виховання молоді. Бо фактіцскі вона забула, що до чого. Мене, було, отак у сорок шостому Захарко викличе в сільраду й каже: «Збери хлопців-допризовників, построй — і марш-бросок під зіньківську гору». То я вистрою та як крикну: «Біго-ом! Ширє шаг!» — то тільки хекають і анічичирк. І ти біжиш. І чувствуєш за плечима отвєтственность...

— І ніякий цей молодий не інженер, а снєсар... — озвався вперше за всю гулянку Данило Шкабура, який ніколи нікому й ні в чім не вірив, а казав завжди: «Все це брехня».

— Як не інженер? — спитали в нього.

— А так. Інженери не такі.

— А які ж?

— Не такі...

Були вже й п'яненькі. Першого одвели попід руки в хату і вклали на горіле ліжко голову колгоспу, бо Степан йому, як начальству, підливав найміцнішого перваку, аж доки не звалило чоловіка зі стільця. Голові ще до того, як йому впасти, казали: «Може, підете, Іване Луковичу, в хату та одпочинете?» Але він образився: «Хто? Я? Ні¬ні... Я свій взвод у бою ніколи не кидав — і вас, не покину!»

Олексій Цурка швендяв од столу до столу, втуплювався ледь не на кожного червоними, як мочені сливи, очима й питався: «А де бригадьор? Найдіть мені бригадьора, я йому голову зверну — із півночі н-на південь!..» Чіплявся навіть до господаря: «А-а, Степан Кі-кіндратович... Ідіть сюди, ближче... Не хочте, боїтесь... Знаємо, як ви торгуєте... Пшоно як продавали? Три кіла пшона — півкіла розталих канхветів у нагрузку. А самі брали ті к-канхвети, той дьоготь? Знаємо!..»

З-за садка, здавалося, одразу за ним, підіймалася супроти полуденного сонця велика, у півнеба, синя хмара, задув холодний вітер, і незабаром рушив густий навкісний сніг, лапастий і мокрий — перший сніг.

Молоді пішли в хату, бо зодягнені були легко, то померзли. А ще треба було збиратися в дорогу.

Один по одному, подякувавши господарям за хліб-сіль, стали розходитися й хуторяни, жінки та діти здебільшого. Чоловіки ж перенесли кілька столів під погрібник, у затишок, гомоніли, співали охриплими голосами, а хто вже був геть п'яний та тонкий на сльозу, той плакав, згадавши свої обиди чи від жалю хтозна й до кого...

Смеркало, коли молоді, вдягнені по-дорожньому, сваха й товариш молодого вийшли з хати до воріт, біля яких їх ждала вже заведена «Волга». Катря й Степаниха плакали і раз по раз припадали одна до одної, молодий кривився, як від болю, а Степан, бувши під доброю чаркою, уже вкотре торочив йому:

— Ти ж, синку, не обиджай Катрі. Вона в нас жила, як ластівка в гніздечку, ні горя, ні нужди не знала, то дивись. Жінкою вона буде тобі золотою — вір батькові.

— Вірю, папаша, вірю, — заспокоював його молодий, тримаючи руки в кишенях плаща. — Не хвилюйтеся, все буде добре.

— А ви ж, свахо, — обіймаючи Клавдію Купріянівну та цілуючи її в сухі, напудрені щоки, воркотав Степан, — дивіться там. Якщо не так щось робитиме, підкажіть, навчіть, ну, не обиджайте. Вона ж у нас... — І махнув рукою. — А я вам... Пишіть, чого треба, все приставлю: картоплі, яєць, свіжини. Чого ж, для своїх не пожалію... Все оддам, аби жилося...

Молоді та гості повсідалися, хряпнули дверцята, дужче загув мотор, і машина, зриваючи сніг, помчала вуличкою, лишивши за собою дві смуги од коліс.

— Та моя ж ти дитиночко дорогосенька, коли ж я тепер тебе побачу!.. — скрикнула Степаниха і зайшлася плачем.

Федір із жінкою підхопили її попід плечі й повели в хату, а Степан згорблено пішов до погрібника, де гули чоловіки.

Машина вискочила за хутір, підсвічуючи фарами чашечки на телеграфних стовпах, і помчала до шляху, а Катря все дивилася й дивилася у заднє віконце, за яким уже ледь бовваніли хати, поблимувало де-не-де світло на стовпах та у вікнах, а коли хутора не стало видно, схилилася чоловікові на груди й заніміла, тільки плечі їй дрібно тремтіли.

 

 

У  КРАВЧИНИ   ОБІДАЮТЬ

 

Садиба Юхима Кравчини при самій луці, її щороку заливає паводок, і нічого на ній путящого не родить, хіба кормові буряки та ще коноплі. Але й коноплі виганяють, як верболіз, не на прядиво годящі, а скоріш на паливо. Про картоплю й балакати нічого: нікудишня, кормова картопля. Юхим щоосені продає її в районному містечку або в Полтаві — городянам аби велика, — а собі купує польової, піскуватої.

Зате сіна в Кравчини найкращі — густі та розкішні, косу не потягнеш, як вистигнуть. І з усякої трави. Не сіно — чай.

«Зараз таке: у кого сіно, у того й гроші», — метикує поміж дядьками Юхим і всміхається, дивлячись у землю, та підборіддя легенько пальцями помацує.

З ним погоджуються, бо всяк годен помножити чотири-п'ять копичок сіна та дві-три отави на шістдесят або й сімдесят карбованців. З грядки таких грошей не вторгуєш. Погоджуються та похвалюють Юхима у вічі. А позаочі сміються: що ж то за хазяїн, коли не примовчує про якусь там свою вигоду. Хіба розумні так роблять? Коли ти розумний, то, побудувавши, приміром, нову добру хату, не хвалися, а краще побідкайся: «Та нап'яв курінчик, холодно взимку, хоч собак ганяй. Цегла недопалена. Або — перепалена».

Уродили гарні помідори, кажи: «Негодящі сей год помідори, пов'язалося таке, як бубурішки». Всі знають, що це брехня, однак шанують, бо вважають, що то людина з розумом. Хазяїн! Або ще таке. Маєш гроші в загашнику, а тут прийшли позичати, — божися: «Та немає, чоловіче добрий, і на сіль, хай мене хрест поб'є!» Проведи позичальника з хати та ще й з порога, в спину йому докинь: «Якби ж були, то хіба б я що — пожалкував?»

Юхим цього не любить. Юхим любить навпаки. Почіпляється на його одну-єдину яблуню-райку десятків зо три яблучок — хвалиться в гурті: «А вже ж і яблук у мене вродило!.. Листя не видно. Наче бджолиний рій обсів — золотенькі такі та червонобокенькі». Або: «Ну й буряки ж у мене вдалися... Один на пуд тягне. Як цеберяччя». Піде рибу вудити — піймав чи не піймав, а прихвасне: «Сьогодні рано присидів отам на Кулинчиному... Недовго й вудив, а на дві сковороди набралося».

Незлостиві дядьки на те тільки головами підкивують, а лукавіші, тамуючи занудисту посмішку, питають, наче й не підступно, а з щирої цікавості: «Розкажи лишень, Юхиме, як ти минка позаторік ловив».

Юхим закручує цигарку і повільненько так заводить: «А-а, то було. Пішов я тоді вдосвіта отуди за Оступ, тільки закинув снасть, став закурювати, дивлюся — гне, вже й кінець вудлища у воду вмочило. Підбив, тягну. Дебеленьке щось, чую. Витяг, а воно сама голова з минка... Чи я, мо', дуже підбив?»

Тут уже всі слухачі, навіть поважні дядьки, регочуться. А той, що питав, ще й присолить по паузі: «Я, на твоєму місці бувши, Юхиме, оті райки вже давно б обтрусив, бо гілля поламає к лихій годині...»

І в реготи, і в реготи: і з того, що в Юхима, крім хирлявої яблуньки, нічого більше не росте (скільки не садив — вимокає), і з того, що сіно в нього родить, і з добрих буряків, і з риби...

Юхим на те зобиджено кліпає підсмаленими коло горна рудими віями, встає од гурту і, згорбившись, іде до кузні, а вслід йому:

— Га-га-га! Ках-ках-ках! Щоб знав, як винашуватись... Ото, щоб знав!..

А Юхим розводить притухле за балачкою горно, пшакає міхом так, що іскри аж із бовдурів летять, і бурмоче: «Реготно їм, реготно, кугутня чортова! Ось прийде котрийсь та попросить: зроби, Юхиме, те, зроби се, то дулі зроблю».

Однак минає день-два. Юхим забуває образу і нікому ні в чому не відмовляє. До того ж дядьки вже знають, як легко до коваля підкотитися. Треба тільки стати на порозі кузні, кахикнути раз та вдруге й сказати лагідненько: «Драстуй, Явдокимовичу! Як воно сьогодні кується-клепається? Нівроку? А я вийшов уранці, чую, молоточок твій так і витьохкує, так і витьохкує... От уже послав тобі Бог кебети до цього діла!» Це — лукавіші. А хто хитрувати не хоче або не вміє, той почне: «Ти, Юхиме, за вчорашнє не сердься. Ми ж не зо зла, а так, з дурного, сказать би, ума...»

«Та я що ж, не помічаю, чи що, — мирно одказує Кравчина, а самому аж горло перехопить, так йому любенько на душі робиться. — Давай, що там у тебе». І робить між ділом, що бригадир за нарядом дав, тому клямку, тому шпуги — двері навісити, тому ляду до погреба обкує. А як немає нагальної роботи, то зачиняє кузню і йде в сосновий бір — «хоч там подихаєш не чадом та циндрою». Бір починається одразу ж за кузнею і тягнеться косогорами понад річкою аж до дальнього села Бірок. Юхим грузиться по піску, чує під підошвами кожну шишку і наслухає дятла. А забачивши його, стає неподалік, закурює цигарку й дивиться, як той вимахує голівкою та вицюкує дзьобом.

«Ач, який ковалик», — думає, пихкаючи димом, і йде собі далі, до низів, порослих вільшиною, од якої тягне болотом та перемоклим у воді сушняком: тут йому найлегше дихається і найпрохолодніше після кузні. Потім при нагоді Юхим не промине ні з того ні з сього запитати у співбесідника:

«А чи ти знаєш, яка птаха найроботяща? Ні? То я скажу. Дятел, — і постукує твердим, давно не зрізуваним нігтем по ковадлу. — Горобець — то курка. Налетів у двір, стриб-скок поміж курми, дзьоб-дзьоб, нахватався і втік. Голуб — ледащо. Оддудурить воло й ходить, жде, поки нагодують. Сорока — злодюга, на живе кидається. Сойка, як циганка: що набачила, те й зцибрила та заховала про зиму. Шпак — як враг на садки налітає. А дятел — ууу... Трудяга. День крізь день, і літо й зиму, все стука та стука, як тесля долітцем або як я молотком. І як йому голова не болить, скажи!..»

У Кравчини чи не найбільше на всю округу сімейство: він з жінкою Мотрею, яка ще дівчатком забилася у двадцяті роки в Чернечу Слободу з Катеринослава, коли там неврожай був, п'ятеро дітей — це лише молодших, що не вилетіли ще з батьківської хати, — та стара, як світ, Кравчиниха, Юхимова бабуся. І всі вдягнені, взуті, нагодовані (рідкісне ковальське ремесло прибуткове, Кравчина добре заробляє), всі лагідної вдачі, а діти до того ж іще й гарно вчаться: менші — в слобідській школі, старші — в районній десятирічці. Юхим любить повеличатися дітьми, як і своїм господарюванням, однак не при них.

«То кулешу салом не зіпсуєш, а дітей хвалою враз», — лагідно повчає він Мотрю і старших синів та дочок, які вже поодружувалися. Це коли Юхим у настрої. А буває він таким повсякденно, коли не голодний. А як голодний, то лютішої людини, аніж Юхим, у всій слободі не знайдеш. Тому в передобідню пору, коли здалеку понад луками ще долинає передзвін Юхимового молотка в кузні, у його дворі вже починається метушня: виносять надвір низенького круглого столика, бо Кравчина влітку, як погода, обідає під райкою в холодку, витягають з колодязя цебро холодної води (як борщ видається татові гарячим, то миску ставлять на цебро, щоб швидше вихолоняв), перемивають і перетирають нефарбовані дерев'яні ложки, хоч вони й так чисті, лаштують чистого рушника татові на коліна і ставлять до столика татів ослінчик. Аж тоді Мотря велить наймолодшому синові Колькові бігти на кладовище і звідти виглядати, доки йтимуть тато. Колько, худорлявенький, чистенько одягнений хлопчик з розумними оченятами, лопотить босими ногами стежкою поміж соняшниками і гурчить, як машина. Виглядати тата на обід — то найбільша його радість, найпочесніше доручення, що дісталося йому від старших братів та сестер. Колько вибігає на кладовище — найвище місце у слободі, сідає на гарячий од сонця чебрець поміж могилками і дивиться на колгоспну садибу по той бік виярка та пильненько наслухає.

Кравчина йде поважно, заклавши руки за спину, не роззираючись і не зупиняючись біля зустрічних: наробився й виголоднів — не до балачок. Коли ж він спускається у виярок, спершу по коліна, потім по груди, по плечі, потім ховається з головою, Колько підхоплюється, як наполоханий заєць, біжить стежкою назад, тільки хрести та пам'ятнички ввіччю йому миготять.

— Ідуть тато! Чуєте, ма'? Йдуть! — гукає, хекаючи, а очі горять, як жаринки: він перший побачив тата.

Дітвора шукає собі стільчики, пороблені татом, ставляє до столика, однак сідати ніхто не сідає. Мотря виносить глечик з теплою водою, рушник, мило і шматочок гладенько обструганої цеглини.

Увійшовши до двору, Юхим обводить суворим поглядом усе сімейство і, помітивши, що когось із дітей немає на обід, питається:

— А де ж це Поля?

— У неї сьогодні шість уроків, — одказує хтось із школярів.

Юхим засукує рукави — руки в нього по зап'ястя синювато-руді од диму та окалини, а вище білі: ніколи їм засмагнути — бере з Мотриних рук мило та цеглинку й одмиває ними кіптяву... Діти мовчки, шанобливо дивляться, як тато, зціпивши зуби, шатирить руки цеглинкою, тоді хтось із старших каже:

— Може, тату, вам тверденьку мочалину купить? У городі є.

— Твердішої од цеглини ніде немає, — одказує Юхим. Умившись, він перший сідає до столика, за ним баба Кравчиниха, сухенька, згорблена, тонкорука, вдягнена, як завжди, охайно, у все довге та просторе. А вже потім всідаються діти.

Юхим куштує борщ, і коли він не дуже вичахлий і не дуже гарячий, питає:

— А де це стрюк?

Хтось із дітей подає йому стручок перцю, що попав під вінця великої полив'яної миски, й каже раденько:

— Осьо, тату! Заховався.

Юхим одламує вогнистий шматочок, вкидає у миску, тоді висипає з долоні ще й зернята.

— Чи не багато, батьку? — зауважує Мотря. — Дітвора ще язики попече.

— Кому багато буде, той попроситься, — одказує Юхим.

Дітвора їсть мовчки, бо хто ж попроситься, як тато такий борщ їдять?

Юхим зачерпує повну ложку, повільно підносить до рота і якусь мить дивиться на неї, як на ворога, потім сьорб! — лунко, сердито й коротко, немовби батогом ляснув — і ложка суха. Сьорб! Сьорб! — нишком і запекло. Коли ж попадеться комусь із старших дітей курячий пуп чи печінка, Юхим скаже, переставши сьорбати:

— Оддай, Маню, знахідку Колькові, він же менший од тебе.

А Мотря при цьому ще й докине:

— Він у нас сьогодні молодець, мамі дров уносив і тата бігав виглядати.

Юхим на те змовчує: малого іноді не завадить і підхвалити.

Баба їсть з окремої мисочки, бо їй треба довго кутуляти. Юхим ніколи не обходить її увагою за столом і, якщо вона не доїсть, буває, борщу, чи тушкованої картоплі, чи каші молочної, питається:

— Чого це ви, бабуню, так погано сьогодні їсте?

— Доживеш до мого віку, то й тобі не їстиметься, моя дитино, одказує Кравчиниха, — Колись, як була молодшою, хотілося, та не було чого, тепер є що, та не хочеться.

Юхимовій дітворі чудно, що бабуся називає тата дитиною, то котрась із старших питає, поштиво усміхаючись:

— Хіба ж тато — дитина?

— Усі ми, дітки, діти, і старі, і малі, й середульші, — одказує старенька і сміється — німо, без жодного звуку.

Це — «мирний» обід. А буває й так, що Мотря чимось не догодить Юхимові. І найчастіше — дуже гарячим борщем. Тоді на Кравчину находить голодний сказ. Він хапає миску, бігає з нею кругом хати, шукаючи вітру поза причілками, а знайшовши, заходжується віяти ложкою борщ, як віють зерно до млина, і кричить так, що на всім кутку собаки ґвалт зчиняють:

— Мало мене біля горна пече?! Га? Мало?!

Коли ж вітру немає, Юхим підхоплює на руки ледь не відерний чавун з борщем і пхається з ним до колодязя.

— Опускай у воду! У воду, кажу! — прискіпується до Мотрі й залигує чавун обривком так, щоб дужка була.

«Що се там за веремія?» — дивуються ті, хто не часто буває на цьому кутку села.

«Та то в Кравчини обідають», — байдуже пояснюють кутяни, бо вже звикли. Так звикли, що коли хтось на когось кричить, йому кажуть: «Чого ти репетуєш, наче гарячого борщу вхопив?»

Після обіду Юхим одразу ж добрішає і стає ще лагіднішим і балакучішим, ніж завжди.

— Про що ж тобі на завтра врок задали? — воркоче до сина чи дочки і гладить чуб або кіски.

— Про перпетуум-мобіле, тату...

— А що ж то воно таке?

— Вічний двигун, тату.

— Гм, — каже Юхим і надовго замислюється. — Та й що ж, є такий двигун?

— Немає, тату.

— Правильно, немає, — радіє Кравчина. — Нічого вічного немає.

— А ви, тату? — озивається Колько.

Юхим регочеться й каже:

— А я, синоцю, вічний. Я — як той перепетмобіле! І ти підростеш — будеш вічним двигуном. Хто робить — той і двигун.

— А хто не робить? — допитується Колько.

— А хто не робить, той свистить, — сміється Юхим.

Найдужче ж він любить учити молодшенького сина, ще не школяра, грамоти. Стане струнко, як солдат, притисне розчепірені пальці до стегон — і до Колька:

— Ану ж скажи, яка це буква?

Колько схиляє голівку набік, примружує розумненькі очі й швидко-швидко відповідає:

— «І», тату, тільки без крапочки вгорі.

— А це? — Юхим викидає ліву руку вбік.

— «Ги», тату.

— А це? — радіє Юхим і якомога кругліше береться руками в боки.

— А це «хви».

— А оце ж яка?! — вже вигукує в щасливому запалі Юхим і береться тільки одною, лівою рукою в бік.

— А це, тату, — Колько навмисне витримує паузу, а Юхим напружено жде і, коли вже на обличчі в нього з'являється ледь помітна тінь досади, син, сміючись, каже:

— А це, тату, «ри-и-и»!

Старші діти, що теж пройшли колись по черзі цю батькову «школу», обіймають Колька і хвалять, а Юхим враз нахмурюється й каже:

— Ну, годі. Марш за уроки, а я пішов на роботу.

Діти неохоче розходяться кожен до свого діла — не так вже й часто випадає їм побути з батьком, — а Юхим, заклавши чисті, одмиті цеглиною руки за спину, йде до своєї кузні. Дорогою він залюбки зупиняється погомоніти, коли хтось трапиться назустріч, сам напрошується зробити щось таке, чого, крім нього, коваля, ніхто в слободі зробити не зуміє: коли Кравчина не голодний, він кожному радий прислужитися, кожному не пошкодує доброго слова чи поради, навіть насмішникам своїм. І потім до самого смерку видзвонює його молоток по ковадлу — веселенько та вдатно, наче закликає людей до закіптюженої кузні під сосновим бором. А якщо змовкне, то те означає: притомився Юхим, зняв свого цупкого брезентового фартуха, побитого іскрами, і, розтираючи праву руку — вона вже частенько німіє йому, — пішов на низи подихати вільховою прохолодою.

 

 

М'ЯКИЙ

 

Щонеділі ввечері дядько Лук'ян, що досі спав, обнявши «Обломова», розгорнутого на тому місці, де Іллі Іллічу й уві сні хочеться спати, каже до мене розніжено-хрипкувато спросоння:

— Захаре, подай мені плаття, підемо, теє-то як його, до М'якого.

У доброму гуморі — а він рідко коли втрачає його навіть після кількох нічних операцій — дядько майже не буває самим собою, він завжди когось грає: Возного, Собакевича, Карася, Обломова, своїх колишніх односельців, а ще єдиного нашого земляка, який живе тут, на шахті, Микиту Норовця, прозваного ним же таки — М'який.

Микита приїхав до нас років через два по війні. У заношеному солдатському одязі — шапці, бушлаті та галіфе до черевиків з кирзовими халявками, високий і худий, мов скракля, — він утяг до кімнати перев'язаний лантух, з якого стирчала червона грушева ручка фуганка, сів при порозі навпочіпки і, навіть не поздоровкавшись, заплакав.

Дядько Лук'ян, що саме вечеряв, зблід, поклав ложку й тихо запитав:

— Хто ти, чоловіче добрий?

— Не впізнав... — підвів на нього Микита лагідні, як у дитини, очі на зчорнілому виду. — Я так і думав, що не впізнаєш. Хто тепер кого впізнає.

— Невже ти, Микито? — ще тихіше мовив дядько.

Микита швидко закивав головою і знову заплакав.

Дядько підбіг до нього, ухопив попід руки й повів до столу, примовляючи:

— Боже мій, Микито, друже, яким побитом, звідки ти?

Микита вже за столом стяг з голови мокру від дощу та снігу шапку, вивернув її і підкладкою втер очі. Тоді сказав з винуватою посмішкою:

— Ти мене... м'який, зразу підкорми з дороги, як є чим, а потому вже розпитуй.

Ми жили на той час у старому, побудованому ще шахтовласником Мордвиновим, пристанційному будинку. З усіх боків його підтримували бетонні підпори, і все ж, коли мимо проходили поїзди, ветхі стіни його тремтіли, мов живі, а зі стелі падали на облізлу підлогу крейдяні коржі. Тої ночі я часто прокидався не від поїздів, а од тяжкого волячого зітхання Микити й брязкоту конфорок на кухні. Мабуть, дядько Лук'ян варив ще одну вечерю.

— Мені якби так, щоб до землі ближченько, — голосно шепотів Микита. Не можу я, Лук'яне, без землі, без грядочок біля хати. В радгосп якби кудись, абощо...

— Радгоспів тут поблизу немає, — сурів дядько Лук'ян. — Може, на шахту до коней підеш?

— Та мені якби хоч коло живого, теплого...

У кімнаті було видно, бо у вікна текли станційні вогні — червоні, білі, сині, зелені — й розмальовували стіни, мов квітками; пахло котельною парою та паровозним димом, то ближче, то далі, а то й під самими вікнами дудів у свою дуду стрілочник і ляскали буфери.

— Ну й життя ж у вас тут... м'який, — шепотів Микита. — Гуде, блискає, земля двиготить... Як у пеклі!

— Нічого, поживеш, — звикнеш, — озивався дядько, на що М'який тяжко зітхав.

За кілька днів Микита вже конюхував у лікарні. А невдовзі виніс на маленький наш висілковий базарчик небачені тут салотовки, продовгуваті, як човники, селянські ложки та ополоники, з ручками у вигляді рибинок, дерев'яних коників на випиляних з кругляка коліщатах, пофарбовані в різні кольори возики для малят — і стояв обіч прилавків на морозяному вітрі, хукаючи в покарьожені пальці та кліпаючи лагідними очима на здивованих базарувальників — що воно, мовляв, за дивак об'явився?

— Скільки просиш? — питалися в нього, тицькаючи пальцями то на те, то на се з його товару, припорошеного снігом.

— Скільки не жалько, — повільно усміхався Микита змерзлими губами.

Базарувальники знизували плечима, відходили геть, і він знову стояв самотиною.

Проте до Микити скоро звикли, оцінили його нехитре рукоділля чи, може, безобидну вдачу і за безцінок — скільки кому не «жалько» — розкуповували ту його всячину.

Так і прижився Микита на шахті. Коли ж у лікарні не стало коней і замість них прислали стареньку, певно ще фронтову півторатонку з червоним хрестом на кабіні, його взяли під землю до осліплих од електрики шахтних вагоновозів. Згодом і їх спровадили на поверхню. Тоді Микита став потроху випивати, одружився з бідовою гостроязикою козачкою Марусею, що торгувала на базарі козинячою ряжанкою в півлітрових баночках і теж голінна була до чарки, перейшов у навалвибійники (видно, з Марусиного наказу) і тепер частенько завертав на станцію попити ровенського пива з чверткою, або, як у нас кажуть, «з причепом».

Після пива він неодмінно заходив до нас, брав стілець, ніс його до порога і вже там сідав. Він міг сидіти мовчки годину й дві, роздивляючись по кімнаті блискучими од «причепу» добрими очима, й повільно усміхатися, потім сказати:

— Лук'яне... м'який. Якби ти тільки знав, як я тебе люблю. Так люблю, що хтозна-як.

Він ніколи не промовляв цих слів і не вигукував, а просто казав, тільки ніжності в голосі було більше, ніж завжди.

— Як там воно в шахті? Привик хоч трохи? — питався в нього дядько Лук'ян.

— Чорно... м'який, у шахті, — переставав усміхатися Микита. — Оце посідаємо з хлопцями на перепочинок, то я заплющуся, щоб не так чорно було, а перед очима — хати, річка наша, грядки, сінокосець... Його якраз на п'ять ручок було коротеньких, ще й гривка з пів-аршина зосталася, — знову починав усміхатися Микита. — Вийдеш уранці — роса кругом аж очі ріже. При сонці. А як сонце ще не зійшло — сива...

І надовго замовкав. А коли прощався, то м'яв у обох руках шапку й казав:

— То пішов уже я, м'який, до своєї тертушки...

Щоб добитися до Микити навпростець, нам з дядьком треба перейти колії, що блищать од світлофорів — червоно, біло, синьо, зелено, обминути вервечку вагонних коліс у деповському тупику, а далі під купами штибу коло сортувальні — Микитина хатка. Він зробив її самотужки зі старих шпал та вагонних дощок. Ними ж таки й обгородився, тому весь паркан був у номерах та печатних надписах: «Крюківський в. з.», «Середній ремонт — ст. Штеровка» і т. п.

Перше, що ми робимо, вирушивши з дому, — заходимо в залізничний магазин і купуємо дві чвертки, бо М'який ніколи з півлітри не п'є і називає її смертю, а чвертку — півсмертю. Поміж купами штибу, що злежався, спрів і горить усередині, нерухомо стоїть густий смердючий дим, і ми, не дихаючи, пробігаємо крізь нього од купи до купи...

— Ти думаєш — що він зараз робить? — каже дядько, коли ми підходимо до Микитиної хати. — Лежить п'яний. Лежить і дивиться в стелю. А руки складені на грудях, як у покійника. Він, ще як ми разом пастухували, ляже було на спину, впнеться очима в небо і водить по ньому пальцем.

«Що ти, Микито, робиш?» — питаюся було. А він: «Хмари малюю...» — і замовкає на цілий день.

Дядько навшпиньки підкрадається до освітленого вікна, зазирає в нього краєм ока і манить мене пальцем до себе:

— Дивись!

М'який справді лежить голічерева на дерев'яному саморобному ліжку й дивиться в стелю, пальці зчеплені на грудях, не ворушаться, і можна було б подумати, що він неживий, коли б на вустах у нього не блукала ледь помітна усмішка.

Дядько легенько стукає в шибку й притуляється до неї вухом. Не міняючи пози, навіть не скосивши очей на вікно, тільки дужче заусміхавшись, Микита глухо питає:

— То ти, Лук'яне? Заходь... м'який.

Ми увіходимо в душно натоплену хату, пропахлу штибною курявою од сортувальні та козинячим молоком. Приклавши руку до серця, дядько Лук'ян од порога вклоняється стінам і вже тоді звертається до господаря:

— А чи не бачиться, видиться, здається вам, куме-брате, що ви залежалисяь і чи не пора хоча б поворухнутись?!

Дядько Микита усміхається уже всім видом, великі пальці його рук оживають і по черзі торкаються ґудзика на застебнутій до самого підборіддя сорочці, а очі втуплені в стелю.

— Дивлюся оце вже, мабуть, днів зо три на отого он павука в кутку, як він сіті плете. А вже ж і мудрий... м'який, добре свою науку знає.

— Читая, теє-то як його, благость в очах твоїх,— веде своєї дядько Лук'ян, — открой мені хотя в терміні, партикулярно, резолюцію: поторкаєшся ти сьогодні чаркою з земляками чи ні?

— А ти півсмерті приніс? — питається Микита, не одводячи очей від кутка з павуком, хоч пальці на грудях заворушилися всі разом.

— Ну да, ну да! Хі-хі-хі!.. — чути з кухні в'їдливий Марусин голос.

Не перестаючи усміхатися, Микита повільно спускає додолу одну, потім другу ногу і аж тоді розчіплює пальці — спершу вказівні, потім середні, потім підмізинні — й підводиться з ліжка, не згинаючись у спині, а тільки в попереці.

— Подай нам, Марусе... — він замовкає, розмірковуючи, назвати її м'якою чи ні. — Подай нам щось на стіл.

— Ну да, ну да! — вже зухвало вигукує Маруся.

Тоді Микита дістає з-під ліжка дерев'яний, пофарбований у чорне чемодан на великому комірницькому замку, видобуває звідти шмат сала, цибулину, великий окраєць черствого хліба і кладе на стіл.

— Це як на неї сказ насяде, — пояснює неголосно, — то я собі корма припасаю.

Сказ насідає на Марусю не завжди. Іноді вона зустрічає нас як довгожданих гостей, хутенько лаштує закуску, щебече без угаву про те-се, а випивши, заходжується пританцьовувати та приспівувати посеред кімнати:

Не пей вина,

Оно бешеное,

То назад,

то вперед

Перевешивает!

Або ще низенько вклоняється нам з дядьком і каже медовим голосом:

— Спасибо вам, полтавцы родные, за муженька такого-то. Уж до чего добр, до чего добр, Кян Силич (себто Лук'ян Васильович)! Иной раз поругаться с ним до смерти хочется, — а он молчит, каналья, да ухмыляецца. Ей-право! Ах ты ж хохолчик мой ненаглядный, незаменный!

— А вже ж пак не як, — посміхається на те Микита і дивиться в стіл. — Скажи краще, що випити кортить, а ні за що, бо кози не дояться.

Тоді Марусине лице враз наливається презирливою зневагою, вона швидко випиває ще одну чарку, перед ким би не стояла, йде на кухню і нишкне там або час від часу вигукує в'їдливо:

— Ну да, ну да!

Після першої ж чарки Микитині очі беруться сльозою і випромінюють стільки ніжності й суму, що серце щемить, як зустрінешся з ними.

— А я оце лежав... м'який, та й згадував домівку, — починає він: — Вийдеш було у двір, як сонце на ниві стане, — вуличка тінями од хат і садків помережана, кропива, бузина пахне так, що не продихнеш.

Тільки смеркне — вже й роса впаде. І кожна крапля, як намистина завбільшки...

А біля воріт у вербі — ти... М'який, пам'ятаєш нашу вербу? — Чутно: чирк-чирк-чирк. Воляче око пурхає в гіллі — пташка така, як пучка. І де воно, скажи, голос береться у такому тільці дрібному? Або підеш на грядки — картоплі попідводилися на росу, цвітуть. Немає мені кращого духу, як од хліба та картопляного цвіту...

Дядько Лук'ян слухає, зіпершись ліктем на стіл і обхопивши п'ятірнею високе зморщене чоло (минулої ночі він зробив дві важкі операції), кадить цигаркою, що аж дим йому в чуприні плутається, і мовчить. Він теж часто згадує наше село, од якого в моїй пам'яті зосталися тільки рови з бурхливими весняними водами, проте робить це весело, не так, як Микита — ось-ось ніби заплаче.

— Візьму колись отой чемодан, — вказує очима під ліжко, — і чкурну назад.

— Ну да, ну да, — вже без виклику і злості, а ображено-м'яко озивається Маруся. — Глупий потому што...

Коли обидві «півсмерті» вже давно випито і в хаті надовго западає мовчанка, тільки кози вовтузяться у загороді за стіною, ми з дядьком підводимося, щоб іти додому. М'який вдягається в нову цупку брезентову куртку-робу, натягає на лоб важкий суконний картуз і йде нас проводити. Недалеко од виселка, на териконі, поблимує ланцюжок вогнів, що навскоси пнуться вгору, між зорі, гуде шахтний вентилятор, без якого в нас і тиша — не тиша, а над балками сходить туманець, як над озерцями...

Дядько Микита йде мовчки, тільки зітхає інколи та поглядає на небо — мабуть, і воно йому тут не таке...

— То, може б, ти, брате, й справді назад повернувся, — кладе йому руку на плече дядько Лук'ян. — Тепер там жити можна. Витопчуть люди глиняні стіни, напнеш верх — от тобі й хата.

— Е-е, ні... м'який, — зітхає і, напевно, усміхається Микита. — Одірваного не доточиш. А хоч і доточиш, то шво буде муляти. Хіба, мо', вмирати туди поїду. Бо тут... Був якось на кладовищі на проводи — нікогісінько. У нас там кутю виносять, крашанки кладуть на могили, щоб дітлашки забрали, посидять, погомонять у траві поміж хрестами та пам'ятничками, ще й заспівають, як чарку добру перехилять... А тут — нічогісінько. Тільки земля од поїздів двиготить, м'який, так, що аж гробки розсуваються. Як на пенсію вийду, так і чкурну...

На штибових купах ми прощаємося з М'яким до наступної неділі чи доки він заб'ється на станцію попити пива, причому вони з дядьком обнімаються, чоломкаються і бажають один одному стільки добра та здоров'я, що його не на тиждень, а на рік вистачило б. Потім ми збігаємо вниз, у дим, а Микита ще довго, аж доки його видно, стоїть на купі, освітлений мерехтливими пристанційними вогнями, й махає нам картузом.

 

 

 СИН  ПРИЇХАВ

На початку серпня, коли в Ковбиші, велике село по обидва боки вузенької річки в очереті та верболозах, з'їжджаються до батьків усі колишні ковбишівці, що отам по війні подалися з дому шукати постійного заробітку і щонедільного вихідного, коли по дворах тільки й чути: «Папа, а как зараз навпростець дійти до лавки?», а батько, намагаючись у всьому догодити дітям, одказує: «Та как? Отако грядками і йди. А там — низом. Хіба ти забув?»; або: «Мамо, як у вас нащот стірального порошка? Нєт? Дак я пришлю по приїзду» і т. п. — на початку серпня, сонячного суботнього передобіддя, приїхали гості й до Никифора Дзякуна та Параски Дзякунки: син Павло, рудий, витрішкатий, уже з пузцем і в капроновому капелюсі у дрібних дірочках, невістка Рита, товстенька, як куховка, балакуча й догідлива (про таких кажуть: «Тільки в хату — вже й своя»), та одинадцятимісячний онук Борько, такий собі некрикливий витрішкатенький опецьок з ріденьким, рудим, як у батька, чубчиком.

— Таж викапаний татусь! — щасливо цокотіла Дзякунка, обціловуючи внука. — Дивися, Никифоре, і ніздрічки таки, як у Павлуші малим були, й гузенце важкеньке... — Вона також була руда, син Павло удався в неї, а онук — у Павла, того й раділа. А навтішавшись Борьком, заходилася цілувати невістку та дякувати їй, що отак догодила, що такого онука гарного «привела».

Приїхав Павло не поїздом і не автобусом, як багато інших колишніх ковбишівців, а власним «Москвичем» тютюнового кольору. «Москвич» був новий, і все в нього блищало: фарба, скло, нікельовані буфери, циферблати на приладах... Сидіння було заслано двома вовняними килимами, а заднє та бокові стекла завішено репсовими фіранками. Все те Павло придбав заздалегідь, ще тоді, як для машини його майбутньої тільки-но одливалися десь на заводах перші деталі.

Через «Москвича» Павло й не одружувався так довго, хоч мав уже за тридцять. Спершу думав: брати дружину на сто п'ятдесят карбованців у місяць, та ще живучи в гуртожитку, не годиться. Коли ж дали йому за стаж та мовчазну працьовитість кімнату в новому будинку й перевели зі слюсарів у майстри, розмірковував так: наскладаю грошей на машину і все, що до неї треба — килими, фіранки, брезент і металеві каністри під бензин та мастило, тоді вже й жінку шукатиму, бо як одружишся зараз, то машини вже не купиш, ляснуть гроші на меблі, одяг та всякі дрібниці, що придумаються жінці, бо жінки всі такі.

Навіть у відпустку до батьків не їздив три останніх роки. Адже, щоб їхати, крути не крути, а півтори-дві сотні викинеш: дорога, гостинці, новий костюм... Не заявишся ж у приношеному! То брав відпускні, клав на книжку і знову працював.

Тепер Павло мав усе: квартиру, жінку, машину, сина, двісті карбованців заробітку разом з премією — і почував себе так, як йому й хотілося: спокійно, впевнено і незалежно.

«Москвича» у двір батькові одразу не завів, а лишив коло воріт, тільки стекла позапинав брезентовими фартушками, спеціально для цього й пошитими, та колеса понакривав обрізками, що зосталися од тих фартушків, аби не пеклися на сонці,

— Ти, Павле, отуди під грушу поставив би його, в холодок, — радив старий Дзякун і любовно та обережно обторкував «Москвича» долонею.

— Нічого, хай тут постоїть, щоб під рукою був, — поважно одказав Павло.

Батько зрозумів його й замовк, тільки прикахикував значно та погладжував великим пальцем вуса, то лівий, то правий, та усміхався тонко: правильно, хай люди бачать, через вигін з усіх боків видно.

Доки в хаті варилося й смажилося, чоловіки час від часу виходили з двору до машини, походжали навколо неї повільно і врочисто, або й так собі стояли, як два лелеки біля гнізда з лелеченятами.

— Та й скільки ж людей під твоїм руководительством? — питався сина Никифор.

— Уся зміна. Двадцять сім чоловік.

— О-о! — підкидаючи брови вгору, казав Дзякун. — Багатенько. Ти ж дивись там з ними ладь, бо люди — це таке: не догодиш — з'їдять.

— Про це будьте ввєрені. Я ще в полковій школі навчився з ними, як був помкомвзводом по стройовій підготовці. Теж тридцять душ було. І всі слухали... У мене так: робиш — роби. А не послухав раз, удруге — подавай заяву. Або на такі наряди посаджу, що в получку тільки розпишеться.

— А то ж як! — охоче погодився з сином Никифор. — Робиш — роби. А ні — то дивись...

І засміявся дрібненько.

Мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дірочками (Павло привіз такий самий капелюх і старому) проходили люди, здоровкалися шанобливо, на що Павло одказував, дивлячись понад їхніми головами на річку: «С-с-тє!»

Дехто й зупинявся, вітав гостя з приїздом, Никифора з гостями, розпитував, де та ким Павло працює, які гроші заробляє тощо, а на припослідок обходив машину, зазирав до кабіни крізь щілини між фіранками й цікавився, скільки «це добро» коштує.

— Ану ж, Павлушо, скажи! — торкаючи вуса великим пальцем та веселіючи очима, воркотав Никифор і напружувався весь, аж старечі його м'язи твердішали, а під ложечкою лоскотало.

— Всі гроші, — з холодною посмішкою, що й не схожа була на посмішку, казав Павло і дивився своїми малорухомими риб'ячими очима поверх цікавого дядька.

Зодягнений він був у новісінький костюм приблизно такого ж кольору, як і «Москвич», взутий у новісінькі жовті черевики на товстій підошві, а тугу, в рудих латочках шию міцно стискав комір нейлонової сорочки без краватки: Павло не любив краваток. Коли він говорив з дядьками, то тримав руки складеними на грудях і повільно та незалежно розгойдувався, стаючи то на носки, то на підбори нових своїх черевиків, причому розпірка на піджаці ззаду то сходилася, то розходилася.

Тим часом у хаті не вгавала балачка.

— Павлушу на роботі цінують, — розказувала Рита, підмітаючи долівку мокрим віником. — Премія щомісяця йде, дві грамоти одержав...

— Та він у нас такий, що і зробить, і змовчить, як треба, і старшого послухає, — озвалася од печі Дзякунка. — Ізмалечку такий.

— У квартирі в нас, — вела далі Рита, — все є: гарнітур житомирський, холодильник «Донбас», телевізор «Огонек», спіральна машина «Ністра», пилосос... «Буран», правда, бо «Ракети» саме в магазинах не було. Грошей вистачає й на щодень, і на книжку Павлуша в зарплату кладе щомісяця. А буває, в суботу й неділю проскоче в Ростов чи Ворошиловград — все одно ж робити нічого, то, дивись, десятку-дві підробив. Треба ж машину окупити. Та й на бензин...

— А чого ж, — раділа Дзякунка. — І людям услуже, й копійку заробить. Воно так: копійка до копійки — та вже й руб! Їж, Борисику, їж, мій ласунчику, гам, — ніжно сокотіла до онука, що стояв біля лави, брав жменею кружалки смаженої картоплі, розкладені рядочком по газеті, аби швидше холонули, і мовчки, зосереджено спроваджував у рот. Коли рядочок кінчався, Борько обертався до баби, наставивши на неї малорухомі батькові очі, й казав:

— Се копи.

Дзякунка вихоплювала зі сковороди, що шкварчала на жаровні під челюстями, підрум'янені кружальця і, перекидаючи з долоні на долоню, біжка несла онукові.

— Зараз не можна гамочки, моя крихто, — розкладала картоплю в рядочок і студила на неї. — Жижа! А як вичахне, тоді гам.

І питалася в невістки:

— Де ж ви його, доцю, хрестили, онучка мого сахарненького? Є у вас там церква поблизу?

— Ніде не хрестили,— одказала Рита. — Кумів позвали, так, шуткома — Павлушиного начальника цеху і його жінку, а не хрестили.

Дзякунка аж у поли вдарила.

— О Бо-оже, то це він у вас так нехрещений і живе?

— Так і живе, — зніяковіла Рита. — А що ж тут такого?

— Е, дочко, так не можна. Не годиться, щоб воно нехристом росло. Не цуценя ж, а людина. Ні, ні. Завтра дасть Бог неділю, подамося в Опішне або Покрівське й похрестимо. Будь-що. Бо яке ж воно...

— Та я й не проти, — повагавшись, мовила Рита. — Тільки Павлуші не кажіть, того що йому не можна...

— Ну, як не можна, то й не можна, — перейшла на шепіт Дзякунка. — Антобузом з'їздимо, не яка далечінь. Ми швиденько. А скажемо — на базар.

...Обідали довго й з горілкою: Павло вніс із багажника старанно закутушкану пляшку «Російської», сам розлив усім порівну, сам і тост виголосив:

— Ну, за встрєчу. За знайомство з невісткою та онуком.

— І щоб усе було харашо, — вставила Дзякунка.

— Всьо в наших руках, — сказав Павло.

— Як умієш жить, то все харашо й буде, — багатозначно вирік Дзякун.

— За здоров'я наших батьків, — і моїх, і твоїх, Павлушо, — сказала Рита і почаркувалася з свекром та свекрухою.

Випили і взялися до їжі: смаженої картоплі з малосольними огірками, холодного курячого борщу на вершкові та жовтках, пухких пирогів з усякою начинкою та сметани. Тільки Борько вже не їв, а мовчки ліз дідові на коліна, торкав його за вуса й зосереджено сопів. Дзякун розчулився, легенько надавив недавно вставленими зубами рожевий онуковий палець, а невістці сказав повчально:

— Тепер, дочко, твої батьки — і Павлушині батьки, а Павлушині — і твої.

— Так оце кортить сватів побачити, хоч одним оком, — медовим голоском мовила Дзякунка. Вона вже й сп'яніла, і ледь не обмовилася була про завтрашні хрестини, та вчасно схаменулася. — А тут же й недалеко. Скільки, старий, од нас до Шишак?

— Навпростець верстов сімдесят буде, — прикинув Никифор.

— А я от скільки не наблюдаю життя, — повільно й таким тоном, що примушує слухати, сказав Павло, — то зробив вивод, що жінчиним і чоловіковим батькам бачитися не треба. Ті не понаравляться тим, ті — тим, слово за слово... Ті нашепчуть дочці, ті — синові. І пішло: лайки, ссори...

Никифор аж прикахикнув удоволено: ай розумний, шеймин хлопець! Справді, хто б це гнав новісіньку машину ґрунтовою дорогою до Шишак і назад! Що вона — на дурину досталася? А свати, як схотять породичатися зблизька, то приїдуть і автобусом.

По обіді Павло урочисто одімкнув чемодани й роздав подарунки: матері чорну лискучу плюшку, так круто посипану нафталіном, що в хаті одразу запахло промтоварною крамницею, глибокі калоші на червоній підкладці, а батькові костюм, сірий у сосонку,— за шістнадцять карбованців і сорок дві копійки. Рита подарувала свекрові зелену нейлонову сорочку з твердим, ніби луб'яним коміром, а свекрусі в'язану кофту й донську пухову хустку — все дороге й гарне, придбане за дві виховательські зарплати.

Никифор тут же все й надів: хай дивляться люди, що діти привезли. А Дзякунка поховала своє добро в скриню, шкодуючи, що не може й вона, як чоловік, прибратися в нове — не сезон.

Потім Рита приколихала Борька, взяла сапку й пішла на грядки, хоч її відмовляли, а Павло завів машину під грушу, перевдягнувся і пішов у повітку спочивати на пахучому цьогорічному сінові.

Коли до повітки навшпиньки увійшов Никифор, щоб подивитися, чи добре синові лежиться та чи не тягне йому в якусь щілину, Павло спитав у нього крізь дрімоту:

— А риба, тату, в нашій річці є?

— Є, синок. Щучки, карасі, лини... Раки трапляються, ну мало. Як хочеш, то я візьму завтра кімлі в Семена Портнівського та й підеш з кимось із хлопців повтішаєшся.

— Я й сам піймаю. Аби кімля добра, не драна.

— І то таке, — погодився Никифор, міркуючи сам собі, що й тут правда на синовому боці: сам що піймав, те й твоє, а вдвох, то на двох і ділити треба.

У хаті Дзякунка поквапливим шепотом оповіла чоловікові, що онук їхній не хрещений, що завтра вони з Ритою — тільки щоб Павлуша, Боже сохрани, не довідався, бо йому не можна, —подадуться в Опішнє або в Покрівське просто додому до батюшки і що Рита на це пристала.

— Отаку жінку Павлуша знайшов, — аж похлиналася радісним шепотом Дзякунка. — Що розумна, що культурна, а що ще й проста!

— Павлушко наш ні в чому не прошибе, — гордовито мовив Никифор, — У нього й по роботі порядок, і дома, і в машині. Бачили, як там усе заслано та блищить? О-о-о!

І раділи обоє: Дзякунка вголос дякувала Богу до ікони, а Дзякун повільно розгладжував вуса великим пальцем.

Тоді домовилися, що покличуть на завтра Дзякунчину сестру-одиначку, щоб витопила й приготувала все до гулянки — ніби просто так, заради приїзду гостей — і що Никифор допоможе їй поратися. А ще порішили, кого кликати: тільки своїх, родичів. І перерахували всіх по пальцях. Набралося чимало, душ п'ятнадцять, то п'ятьох, із Забродівського хутора, одкинули: почують од когось — пообижаються та й забудуть, а не прочують — ще краще.

Кінчили раду тим, що Дзякун сказав:

— Купиш в Опішньому мняса. Спечемо каклєт до картоплі штук сорок. Я колись, як був у городі, їв у чайній, так добрі.

Никифор одрахував із свого гаманця десять карбованців од пенсії і подав жінці.

— А чи зуміємо ж? — стурбувалася Параска.

— Чом не зуміємо, — одказав Никифор. — Я позичу у директорші машинку та м'ясо скручу, а ви з Ритою поліпите, як вернетесь. Не велика мудрація.

Потоптався по хаті й рушив до дверей.

— Піду подивлюся, як там машина.

Другого дня, як сонце тільки-но стало над опішнянськими крутоярами, Дзякунка й Рита з Борьком на руках, святково одягнені й схвильовані своєю таємницею, вже були на базарі. Скупилися швидко. І Дзякунка між ділом розпитала у базарових опішнян, де краще охрестити дитину, — тут а чи в Покрівському. Баби наввипередки радили їхати в Покрівське: там батюшка молодий, має добрий бас і молитву читає всю. А тутешній уже такий шкарбун, що тільки крекче та кашляє і ні читати не бачить, ні по пам'яті не вчеше — забуває.

Покрівського попа застали вдома. Він стояв на ґанку в хромових офіцерських чоботях та новій, либонь, недільній рясі, сипав курям пшеницю з коряка і рокотав басом:

— Ціпоньки-ціпоньки, путь-путь-путь...

Забачивши прихожан, він анітрохи не знітився, кивнув привітно і посипав курям доти, доки не кінчилося зерно. Тоді одніс коряк у веранду, повернувся й сказав:

— Проходьте до господи.

Батюшка був і справді молодий, гарний з лиця, добре виголеного побіля жовтуватої, з полиском, борідки, ще й духами міцно пах. Останнє Дзякунці не сподобалося. «Надушився, як парубок», — подумала.

У світлиці, завішаній образами — в рушниках і без них, стояла півсутінь, бо віконниці од сонячного боку було зачинено, на покутті тихо горіла лампадка, і пахло пирогами з капустою.

Рита з Борьком, що посапував уві сні, стала на порозі, тихо поздоровкалась і втупила очі в підлогу, а Дзякунка позламувалася до батюшки і перехрестилася до ікон, що ледь жевріли в світлі лампадки. Тоді сказала:

— Хлопчика, святий отче, привезли охрестити. То не відмовте, бо здалеку ми.

— Кума? — спитав він, глянувши на Риту.

— Невістка, батюшка. А то — внук, Борько.

— Угу. Хреститься вмієте? — поцікавився батюшка в Рити. — Ні? — Зітхнув не тяжко і не сумно, а як людина, якій це не в новину, увімкнув електричну плитку й поставив на неї велику луджену миску з водою. Потім підійшов до Рити, заглянув в обличчя Борькові й сказав лагідно: — Спить младенець? Хай поспить, поки вода нагріється. А хреститься, жінко, так: складаєте троєперстя, кладете його на чоло, потім на живіт, на праве й ліве плече. Спробуйте. — І ледь посміхнувся.

Рита звела руку, що стала раптом важкою, і перехрестилася.

— От-так, — вдоволено прогув отець. — Просто і красиво. Звичаї предків своїх треба знати. — І звернувся вже до Дзякунки:

— Хто ж буде младенця держати? Вам, ви ж знаєте, не можна. Матері — теж.

— А як матушку попросить? Може б, вона... Бо ми ж у такий світ забилися... Уважте вже, святий отче, — заблагала Дзякунка.

— Гаразд, — погодився отець. Попробував пальцем воду, зняв миску й поставив її на стілець, ближче до покуття. — Крижмо є? —спитав, ідучи до дверей, що вели, мабуть, на кухню, де побрязкував посуд.

— Є, отче, є, — поквапливо одказала Дзякунка й вийняла з кошика сувійчик ситцю.

Незабаром батюшка повернувся й зодяг єпитрахиль, що тьмяно сіяла сріблом та золотом, і в світлиці стало ще урочистіше. Потім увійшла матушка у всьому темному, привіталася тихо, взяла з рук у Рити Борька і посміхнулася їм ласкаво.

Батюшка правив по пам'яті й швидко, як би добрий тесля тесав. Бас його приглушено рокотав до ікон і то гучнішав, то спадав до проникливого шепоту; час від часу він хрестився тричі, пружно та замашно (тоді хрестилася й матушка) і вклонявся іконам — самою головою, як розбалуваний увагою публіки актор.

Борько, голенький, загорнутий лише в ситець — «крижмо», вп'явся опуклими оченятами в лампадку, посміхався і вказував на неї пальцем.

Та ось батюшка вмовк, узяв зі столика ножиці й вистриг у Борьковому чубчикові хрестик, промовляючи: «Во ім'я отця, і сина, і святаго духа». Тоді вмісив пучку рудого волосся у віск і вкинув у миску з водою. Матушка розгорнула Борька, подала голенького на руки батюшці, і він умочив його ноженятами в воду — раз, вдруге і втретє, примовляючи через паузи: «Во ім'я отця... і сина... і святага духа. Амінь».

Рита почувалася немовби в напівсні, немовби в тому, що відбувалося зараз, замкнувся весь світ і не було надворі ні сонця, ні попових курей, ні накоченої, аж блискучої дороги степової від Опішнього сюди.

— Дар Божий, — м'яко пробасив батюшка і чимось намастив Борькові лобик, ніжки, рученята.

У світлиці запахло оливою.

— Отрекаєтесь лі от діявола? — спитав піп.

— Отрекаюсь, — прошепотіла матушка.

— Дуньте і плюньте.

Матушка тричі легенько дмухнула і тричі легенько сплюнула. І коли отець проспівав: «Єліце во Криста крестітеся і влєкостеся», — віддала Борька Риті й сказала:

— Можна вдягати. А крижмо візьміть собі... Далеко вам їхати? Нічого, скоро буде автобус, — поторкала тонким пальчиком Борьків ніс, усміхнулася й, кивнувши свекрусі та невістці, вийшла.

— Скільки ж з нас — шепотом спитала Дзякунка.

— Як з усіх, — зітхнув батюшка. П'ять. А якщо дитину держить матушка — десять.

Дзякунка дістала з-за пазухи білий вузлик, розв'язала його зубами й подала попові теплу десятку.

«Ач, яку грінку вбив за півчаса», — подумала неприязно і попросила смиренно:

— На часточку, батюшка, запишете Микиту, Марфу і новопреставленого Мефодія.

— Гаразд, — пообіцяв молодик, навіть не пробуючи запам'ятати імена усопших.

Коли опинилися за ворітьми, Рита сказала, ледь примруживши гарненькі очі:

— Такий красивий та привітний...

Дзякунка помітила той дівоцький прижмур і мовила сердито:

— Еге ж, за десятку можна і в янгола обернутися. Ходім швиденько до антобуза, бо пече так, що ще й мнясо пропахне, то будуть нам хрестини.

І вперше подумала про невістку погано: «Ба, як швидко придивилася. Для такої треба добру вуздечку...»

Павло прокинувся рано і, доки батько сходив по кімлю, встиг уже спорядити вдягачку на рибу: знайшов у повітці стару батькову сорочку, драну на ліктях, полатані, батькові ж таки, штани, що не сходилися йому в поясі, то доточив петельку з мотузочка, та шкарубкі чоботи з відстрялими підошвами — хоч і тектимуть, зате йоги не попробиває на корчах і очеретяній стерні.

Так у дранті й до річки надумав був іти, але батько розрадив:

— Ні, синок, — сказав, — куди ж воно... Це як селянинові, то і в такому личило б вигін перескочити. А тобі, при твоїй должності, при своїй машині, костюм он який — і таке дрантя... Ти краще бери кімлю, а я це обмундирування пронесу під полою. Торбу злагодив?

Павло показав чималу брезентову шаньку, пошиту разом з фартушками на стекла — воду в радіатор заливати.

І рушили: попереду Павло в новому костюмі, черевиках та брилі, позаду Никифор з торбою, дрантям та чобітьми під полою.

— Якби сонечко вгріло, — гомонів Дзякун, — і вода потеплішала б, і риба стала під берег, бо зараз вона гуляє.

— Я й гулящу піймаю, — сказав Павло.

Коло річки він перебрався в лахміття і зразу став ніяким не майстром заводським і не поважним гостем, а звичайнісіньким собі ковбишівським дядьком, що прийшов помогти бабам мочити коноплі — так попростішав, ураз і навіть реготнув, оглянувши себе. А Никифорові аж прикро стало від того синового вигляду: наче перекинувся Павло із пана, в попихачі...

«Аби хоч не побачив хто», — подумав та й порадив синові:

— Ти отамо поміж хвойлівськими очеретами бовтайся. Там линки є і з берега не видно, хто воно та що. А я перегодом прийду з одежею.

І поспішив помагати жінчиній сестрі поратися коло печі, бо знав, що в неї до цього кебети не лишньої. Хіба не вивернула колись на Різдво чавуняку холодцю. Тоді виправдовувалася, жалібно й гугняво: «Як воньо ж бо тут пече, а там тече, а тут тобі рьогач спав!» Никифор аж сплюнув сердито од тої згадки і майже підтюпцем подався додому.

Павло вбрів у воду, шахнув одразу по груди, ахнув і заіржав — така вона була холодна. «Погано, що штани не застібаються. Треба було б свій комбінезон вдягти, — покаявся. — Так новісінький же ще...»

За першою заставкою попалася в кімлю щука, зелена й прудка. Павло кілька разів хапав її, та все невдало, щука випорскувала з пальців, доки не шубовснула у воду.

— От тобі вже нема однієї, — сердито буркнув Павло. — Так наловиш, роззяво!

А тут на додачу в паху так жальнуло, мов старою кропивою, що аж присів і процідив крізь зуби: «І-і-іх! Треба було таки надіти комбінезон, хай він пропаде!»

Заставив іще раз і довго грузився в муляці поперед кімлі, тримаючи її одною рукою, а другою ширяв у воду, як бовтом, та приказував: «Іди, іди... Вил-лазь!» Тоді рвучко витяг снасть — порожньо, сама ряска, сувої куширу, очеретяні дудки та равлики. Сонце світило просто в кімлю, і все те зелене добро з водяного царства сліпило очі колючими кришталевими промінцями. Павло став поволі перегрібати п'ятірнею кушир і раптом: ляп-ляп — карась, широкий, у долоню, і червоний, мов з міді. Не роздивляючись, спровадив у брезентову торбу, що вже намокла і торохтіла.

Далі він уже не чув, кусало його чи ні, а тихо крався поміж лататтям, розсовуючи його грудьми, нечутно занурював кімлю і товк ногами та веслом, по-хлоп'ячому приказував: «А дзінь-дзінь, щучка... Дзінь-дзінь-дзінь!»

Коли піймав другу щуку і вкинув у торбу, подумав: «Оце було б дві».

А як попалася й третя, аж уголос сказав:

«А це було б уже три!»

Інколи ставав перепочити і слухав, як позаду нього сичать, влягаючись на своє місце, кушир та латаття, як сонечко гріє сухі плечі, а вода під берегом уже не студить груди, обліплені сорочкою, а зогріває, ніжить м'яко, що отак би й заснув у її теплих обіймах... У незболочених закапелках при самому березі вода стояла така прозора, що видно було дно: тонкорунну зелену травицю, верболозове гілля, обліплене важкими зеленими кім'яхами бодяги, та муляву рибку дрібненьку, що стояла косячками проти тихої, ледь помітної течії.

Неподалік на чистоводді, лишаючи за собою два тонких водяних вуса, плив вуж. Поволі похолонуло в грудях, але він згадав, що вужі не кусаються, що в дитинстві навіть носив їх, ті холодні, гнучкі веретена, за пазухою, то тільки лоскотно було — і заспокоївся. Од першої тої згадки про дитинство прокинулася й друга, третя... Як голяка ловив старим кошиком без дужок в'юнів та бобурців; як мало не щодня, влітку і взимку, продирався в лузі крізь гущавину з сокирчиною за паском, і кожен пень був йому не просто пнем, а щасливою знахідкою, купкою дров; як пас череду отуто на прирічкових низах та пік у кізячковому жару степову картоплю, таку піскувату, що й хліба до неї не треба; як ходив місячними вечорами зі своїми однокашниками молоденькою сивою сосною посеред села — «парубкував», а що дівчата-підлітки охочіше горнулися до старших, то зробили бубну, доп'яли десь стареньку балалайку і зманювали їх тим нехитрим оркестром до себе, хоча й цілуватися ще не тямили, а тільки гогошились: торохтіли в бубну, тюгукали та свистіли в чотири пальці... Потім його виряджали у ФЗУ, і дівчатка співали йому під бубну з балалайкою прощальної пісні:

Послєдній нинішній деньочок

Гуляю з вами я, друззя...

І Настя Кушнірівська співала, вимовляючи не «друззя», а «друздя». А як ручкалися на прощання, чого ніколи раніше не робили, і розходилися, Настя вбгала йому в долоню напахчену дешевими духами хусточку з двома літерами, вишитими зеленою ниткою: Н+П. Любила ж, видно... А він, замість обняти, пригорнути дівчину, бувало, перечіпав її, ніби ненароком, або штовхав зненацька на соснину й реготів пришелепкувато. Да... Бачив її, як приїздив три роки тому до батька. За офіцера вийшла. Гарна зробилася, товстенька, щоки цвітуть... Ну, та й він не прогадав, Рита жінка добра, хоч і погулювала колись, чув од хлопців по роботі. Зате зараз ні-ні. Воно й краще, як замолоду покрутить, замужем смирніша буде...

— Еге, чого ж це я стою, — сказав сам собі. — Там першу щуку проґавив, тепер — розмечтався. Уже б досі десятків зо два піймав.

І заходився ловити: то мовчки, зосереджено, то з радісними вигуками, як траплялася добра рибина, то з піснею на одне слово: «Тру-ру-ру, тру-ру-ру...»

У полудень прийшов Никифор з костюмом, черевиками та брилем. Аж тоді Павло вибрів на берег і, почуваючи млосну дріж у ногах, помився та перевдягся.

— Чималенько накишкав, — сказав Никифор, виважуючи торбу. А сам подумав: «За що не візьметься, бісів хлопець, все в нього до ладу получаєцця!»

Назад ішли помалу, бо Павло таки добряче натрудив ноги, ледве переставляв їх і вже вкотре шкодував: «Якби ота перша не втекла, якраз нормально було б. П'ятнадцять штук. А так тільки чотирнадцять».

І та перша — п'ятнадцята щука здавалася йому зараз найбільшою...

— Якщо вже кликати когось із чужих, то нужних людей, полєзних, — сказав Павло, дізнавшись про гулянку. — Голову колгоспу чи ще когось, хто вам пригодиться.

— А що голова, — обережно заперечив Дзякун. — Поки на роботу ходили, поти й голова — голова. А зараз йому до нас діла немає, нам до нього. Пшеницю в механізаторів купуємо, пенція по закону йде. Хіба Митра Лободу гукнуть, лісника. То такий чоловік, що без нього не обернешся: дров треба — до Митра, сіна корові на зиму — до Митра, коней грядку виорати чи торфу привезти — знову ж таки до Митра.

Так і порішили: кликати лісника та ще директора школи з директоршею. Останніх Павло забажав. Як-не-як — люди вони культурні, шановані в селі, до того ж якби не директор, бути б Павлові й досі слюсарем. То ж бо директор тяг його до сьомого класу, можна сказати, за вуха: просив, умовляв, примушував — і таки вивів у люди. Адже перше, що в Павла спитали, коли висували в майстри — яка освіта. Сім класів. Не п'ять і не шість, а сім! Може, це й виручило, бо кандидатур на бригадирство було аж три.

І ще домовилися: родичі посходяться й самі, а Митра Лободу та директора з директоршею слід привезти машиною. Це раз. Друге: родичі, як люди свої, питимуть і самогонку, а чужим треба взяти лавочної, бо «невдобно». Митро, правда, такий, що й гарячу смолу питиме, а директора й директоршу треба пригостити по-культурному...

Надвечір стали сходитися гості, ближні й дальні дзякунівські родичі — брати, сестри, племінники й племінниці, навіть один онук, сержант понадстрокової служби. Жіноцтво, перецілувавшись, мерщій розв'язувало вузлики й обдаровувало Борька гостинцями, які він мовчки на вибір поїдав, з усіх боків обдивлялося Риту, нову свою родичку, і, вдоволене, заходилося допомагати поратися коло риби, печі та столів. Чоловіки ж повсідалися під грушею біля «Москвича», закурили і завели свою балачку: розпитували у Павла про ті краї, де він живе, про те, чи й досі є в Ростові вурки, про роботу, «квартирю» і знов-таки про заробітки. І за всім цим у кожного чаїлося найголовніше питання: де можна взяти такі гроші, щоб купити машину? Однак про це мовчали, вважаючи, що то «не нашого ума діло». Тільки сержант-надстроковик ні про що Павла не розпитував, а сам, улучивши мовчанку, поривався розповідати і починав здалеку: «А вот в нашій часті, де я служу...» Він щойно приїхав у відпустку і тепер з нетерпінням ждав, коли вона закінчиться: адже в частині його вже, мабуть, оформили на нове, незвичне й красиве звання — прапорщик! Одначе сержанта слухали не так уважно, як Павла — кожен служив свого часу, — і часто перебивали.

Коли сонце торкнулося очеретів понад річкою, Павло розчохлив машину й поїхав за почесними гостями, міркуючи по дорозі, як бути: забрати директора з директоршею і Лободу разом чи привезти їх окремо. І що взяти — коньяку та шампанського чи горілки та вина. Так, вагаючись, і до крамниці увійшов.

У крамниці було велелюдно, як і всякого недільного дня: чоловіки брали по «маленькій» і йшли в берег посидіти, жінки розкошелювалися на «концерви» з риби та чорне якесь повидло, дітвора товпилася за цукерками.

Павло привітався до всіх своїм «С-с-тє!» і, відчуваючи, що усі на нього дивляться, сказав до продавщиці несподівано для себе самого:

— Дві коньяку, дві — шампанського.

І виклав на прилавок аж чотири десятки, хоч треба було три. Коли виходив з пляшками, почув за спиною нетерплячий шепіт, від якого приємно замлоїло в грудях:

— Хто ж то воно?

— Та Павло Дзякунів, хіба не впізнали?

— Ти ди', яким козиром став.

— Видно ж, і грошви!..

Директор школи Іван Лукич, а по-ковбишівськи просто Лукич, зустрів Павла надворі з помийною цеберкою в руках — поросяті виносив, — розчулився вкрай, забідкався, що не може в такому вигляді обняти дорогого гостя. Лукич був людиною м'якої, навіть ніжної вдачі, понад усе любив діяльність і мав у селі безліч обов'язків: директорував, читав лекції на фермах та польовому стані, збирав місцевий фольклор, завідував народним музеєм, співав у клубному хорі, грав найскладніші ролі в п'єсах, які сам же й ставив, був членом сільвиконкому й головою товариського суду...

Вислухавши Павлове запрошення їхати в гості машиною, Лукич благально замахав руками, знявши їх догори:

— Що ти, що ти, Павлику, ми люди не горді, прийдемо й пішки. Скільки ж тут їхати!

І загукав на грядки до дружини:

— Наташо Пилипівно! А кидай лишень сапу та перевдягайся, Павлуша ось кличе нас у гості.

Він провів Павла до машини і все казав:

— Повиростали мої орлики, розлетілися межи люди. От і ти — мужчина вже, повноцінний громадянин. Так і мусить бути. — І додав латиною улюблену свою, завчену ще в інституті фразу.

Митро Лобода, уже напідпитку, погодився їхати не одразу.

— До мене сьогодні дзвонили з області, приставник буде. Роботу перевірятиме, — сказав і подивився уздовж вулиці так, ніби «приставник» мав ось зараз виткнутися з-за крайньої хати. В селі знали, що Митра хлібом не годуй, а дай повеличатися службою. Якщо до нього, приміром, звертався по допомогу хтось із рядових селян, Митро казав: «Ніколи сьогодні. Жду приставника з району», якщо ж хтось із поважніших — голова кооперації, бригадир чи лавочник, брав вище: область.

Так і стояли перед ворітьми: Митро не поспішав іти в двір, Павло — сідати за руль, бо знав, що «полєзні люди» люблять поноровитися. І чим дрібніші за посадою, тим дужче.

— Ну, що ж... — сказав Павло по довгій мовчанці й ступив крок до машини. — Якщо таке діло, то...

— А може, його сьогодні й не буде, чорт-тього зна! — швидко сказав Митро.

За мить він уже хряпнув дверцятами, опустив скло й відкинувся на спинку сидіння.

— Паняй! — кинув недбало, ніби Павло був його власним шофером.

Павло не образився. Він звик терпіти потрібних людей, то тільки посміхнувся й погнав машину.

— Багато бензину жере? — спитав Митро так, немовби він також мав машину і вона «жерла» багато бензину.

— Смотря яка дорога, — одказав Павло.

Далі не знайшлося про що говорити, дарма що колись разом училися в школі, писали бузиновим чорнилом, билися в кулі, парубкували в сосні з обклеєною газетами балалайкою, щоб не розпалася, та саморобною бубною.

Коли те було!

Гулянки, однак, не вийшло. Почалося з того, що Домаха, Дзякунчина сестра, яка старшинувала коло печі, забула про рибу, і вона пригоріла одним боком. Промазав і Дзякун, підпоївши лісника в коморі, доки домовлявся з ним про вільху на шалівку. А оскільки розмова мала бути відвертою, то й сам хильнув. Отож, коли гості випили по першій, Митро ні сіло ні впало з'єрепенився, що перед ним не поставили, як перед директором, коньяку, розсердився, пив домашню чарку за чаркою і тільки з сержантом.

— Служба! — гукав через стіл. — Давай удвох! За армію. Люблю армію! Там — усі рівні! П'ємо за армію.

Директор, аби якось приборкати колишнього свого учня, пересів разом з коньяком до нього, гладив плечі, шепотів на вухо, мабуть, щось лагідне й примирливе, бо лице так і промінилося батьківською ласкою, але це, либонь, ще дужче розджохкувало Лободу, бо він виривався з обіймів і сікався до Павла:

— Ти, хамаршельда! Чуєш? Признавайся: на чому латаєшся, що таким паном прикотив? Заробив? Брехня! Мовчиш? То ж то й воно!.. Солдат, починай:

Дальневосточная-а,

Опорра прочная-а...

— Ти закусюй, Митре, — холодно сказав Павло.

— Що — Митре? У Митра, думаєш, менше грошей, ніж у тебе? Дзуськи! У Митра, щоб ти знав, на кожному дубі — хромові чоботи висять! І на кожній вільсі!..

— Не треба, не треба, Митрику, — воркотав директор. — Висять, віримо. От і добре... А тепер заспіваємо. Помагай, Наташо Пилипівно.

І почав чистісіньким тенором:

Ой гаю мій, гаю,

Зелений мій гаю,

Чом на тобі, гаю,

Листя, листячка немає...

Митро й справді принишк, мов дитина, якій дали циці, похилив голову й тихо заплакав.

— ...А вот в нашей часті, де я в даний момент служу, — розповідав Риті сержант, перекрикуючи пісню, — у кожного молодшого командира, як і в офіцерів, три форми: парадна, вихідна й робоча. В даний момент на мені парадна...

— А чого б мені не випити, Лукич, скажіть, — з п'яною делікатністю допитувався в директора Дзякун, коли пісня скінчилася, — як до мене син приїхав? Та ще який! Ви ж не дасте збрехати: якби щоб не таке врем'я, як тоді було, хіба б він не вивчився на инжинера чи ще когось? Вивчився б. У нього й зараз двадцять сім душ. І всі слухають. Бо — вміє...

— Павлуша — золото, — погоджувався директор; смакуючи непідгорілим риб'ячим боком, — уважний, витриманий... Золото!

Почувши цю розмову, Митро Лобода вибрався з-за столу, хисткою ходою підійшов до Павла й міцно, як арканом, обійняв його за шию.

— А пам'ятаєш, друг Павло, як ми з тобою... У-у-у! Не згадуй! Думаєш, я забув? Ні! То твоя молодиця? — тицьнув пальцем у Риту. — Ей, молодице приєжджа! Хочеш, я тобі розкажу, який твій чоловік у дитинстві, ще до ФЗУ, був?.. Руде, скупе, витрішкувате... Тільки ти, Павлушо, не обижайся, я по-дружеськи... — і засміявся хрипко. — Їй-богу, не брешу! А тепер диви: пан, хамаршельда! Ні, скажи хоч ти, бо він не хоче, на чому він латається, га?

— Додому, Митрику, додому. Спать, — лагідно порадив Лукич, геть розм'якнувши від чарки. — А завтра із свіжими силами — до праці.

— Ні, хай скаже! — п'яно реготів Митро і так стис Павлові шию, що той аж побуряковів, підвівся, виважуючи на собі лісника, й під вигуки захоплення та регіт компанії поніс його з хати.

Опинившись за ворітьми на лавочці, Митро скрипнув зубами, глибоко зітхнув і сказав уже крізь сон:

— Нас — не проведеш. Ні-і-і...

Надворі, низько над полтавським шляхом, світив повний місяць. Од хати й хлівчиків на землі лежали довгі тіні. Під призьбою, облиті світлом з вікон, цвіли й по-нічному пахли жовті гвоздики, а під грушею прохолодно блищав «Москвич».

Павло постояв посеред двору, прислухаючись до німотної тиші в селі, і пішов до машини знімати акумулятор, розмірковуючи, що тут, звісно, можна б цього й не робити, але хто його знає, на гріх, як кажуть, і курка свисне...

У хаті заспівали гуртової «Ой ти, Галю», і Павло, одгвинчуючи акумулятор, теж підмугикнув:

Поїхали з нами,

З нами, козаками,

Краще тобі буде,

Ніж в рідної мами...